Ах ти ж, капосний ментяра,
Я ж тебе любила!
І своє життя дівоче
Я занапастила!

А ти – жлоб, що світ не видів,
Хитрий, мов котяра!
Жаль часу, що я з тобою
Провела, ментяра!

Я ж тебе в кафе кормила
За свою стипендію,
А ти ж, падло, з іншою
По ресторанах швендяло!

Знай: тебе по всьому світу
Відшукає кара!
І в Ізраїлі дістану
Я тебе, ментяра!!

накоси мені накоси васильків з-під рудої коси,
хай тобі буде пахко до згуби між малинові голоси.
метушаться твої посли - бусол- будень і ніж сопілки.
я стояла , як сніг сумна - гола правда під образи.
оберталась з морозу паром, хоч до серця мене просив.

там у тебе такі дива… у собі ще не розібрався,
де ослушниці ковила – там і коні на щедропашні.
пощедруй мені, пощедруй, посівай прямо в постіль гаєм,
я тебе у рядки поскладаю , і готичні кантати башти,
де горгон смолоскипи палають, стануть пеклом мені і раєм.

я караю себе й караю, визволяй, уже, коли можеш…
сукню сакури кров’ ю краю, і думки випасаю з грошей.
ти загубишся в них, як гребінь, у густому вогні волосся.
із м’якушки глевкого хліба - не ліпи мені фраз порожніх.
васильками запахло в небі ,але це– тобі не допоможе…

а ти кажеш ми полюси – плюс і мінус – мінливі діти.
загортай мене , хоч у дим, бо кудись ,таки, маєш діти:
лоскотливу мою ходу, бірюзових очей примхливість,
але план твій диктує гру на гербер прапори досвітні…
підіпри мене мудрим війтом, повтори мені, що красива!

Накоси мені, накоси , васильків з-під рудої коси.

Тетяна Кузовлева
КОХАЙТЕ ПОЕТІВ!

Нехай десь пливуть різні толки
Про те, що їм не до душі, —
Кохайте поетів!
І з полки
Частіше беріть їх вірші.

Кохайте поетів!
Кохайте!
Залежні вони від обмов,
Чужі глузування зазнавши,
Вразливі вони до основ.

І ті ж їх згризають пороки,
Що й жителів інших земних.
Кохайте поетів! —
Пророки
Частіше виходять із них.

Із них – довірливих, чесних,
Із них – вічно йдучих у брід.
Кохайте!
І невідомих,
І тих, що прославили світ.

Кохайте їх ніжні повадки,
І скромних, і навіть хвальків.
Кохайте!
Розсудять нащадки,
Хто вартий лаврових вінків.

Хай той – оповісник секретів,
Той "геній",
Що зрить скрізь – своє...
І все ж ви кохайте поетів
За краще – за те, що в них є…

За мрії їх – чисті й безхмарні,
Даріть їм кохання тепер.
Вірші без кохання – химерні,
Поет без кохання – вже вмер.

І той, який все-таки любить,
Він, пульс відчуває у крові,
Єдиним рядочком окупить
Всі скрути палкої любові.

Переклад Віктора Максимчука.
13.01.2010

В Ірпені жив пес - Безвушко,
Ранню він любив Забужко...
Та про секс як прочитав,
То завив і враз сконав!

7507 р. (Від Трипілля) (1999)

Як в морських просторах риба,
На «ПМ» Тетяна Рибар.

2010р.

В пана Ігоря Павлюка
На вірші легка рука.

2010р.

Час-стриптизер танцює перед нами –
Повільно зняв краватку і костюм,
Хтось в захваті - і сипле пелюстками…
І раптом – вигук: «Часу стид і глум!»

Мелодія спинилась якось грубо,
І публіка невдовзі розбрелась.
Зсередини його убило струмом.
А він стояв на сцені – голий ЧАС.

Замислений… Удалеч задивлявся.
Єство сповнила повінь - океан.
«О люди, а навіщо я вам здався?
Що толку з мене? – Може, тільки ран
В вас стало більше, з плином мого тіла,
Я повню світ – вода я і пісок.
В мені гора крута закам’яніла,
Я у минуле і в майбутнє крок».

Час повернувся. І по колу – плинно:
Прогулянка у парку, друзі, дім,
Кав’ярня…
Впав…
І розридавсь нестримно.
І догори, - неначе білий дим…

Меч в землі як плуг на ріллі.
Спочиває стихія в стихії.
На закон знайдеться завжди похєрон,
Але ми живемо єдиним.

У гранчасту склянку налито вино,
Коли ми п'ємо за поразку.
Перемога ж проходить повз нас сама
Без надії на нашу ласку.

Крізю розколоту шибку іде розлом
Через нашу осяйну свідомість.
Без бажання я знову хочу чогось.
Хочу їсти, пити, натомість

Коли бачу я герб родовий, домовий,
З однорогом надійним і вірним
Хочу вигукнути лише одне,за всіх-
Все під серцем одним єдиним!

20.11.09

Якщо залишають сили,
Ти Бога не згадуй всує,
А думай, вкраїнцю милий,
Про те, що Вона – працює!

Коли у шаленім темпі
Інфляція дме у спину –
Згадай, що смугастий Рембо
Іде рятувать країну!

А раптом котроїсь днини
Тебе запосяде скрута –
Утішся, громадянине,
Бо думка твоя – почута!

Кроти завелись між грядок?
Не варто здіймать тривогу!
Бо Він наведе порядок,
Як голос даси за нього.

Якщо ж про свої здобутки
Забудеш, мов ненароком, –
На чинні біг-борди хутко
Ти кинь незрадливим оком!

Коли ж виробництво впало,
Собі не впадай у відчай:
Довірся професіоналу
І силі його чоловічій!

І як тут не буть щасливим,
Коли, наче кашу масло,
Нам будні активно живить
Веселе і влучне гасло?

І що нам з тієї кризи?
Ми чхали на негаразди!
Бо в нас не брудні мармизи
На бордах – а чесні ґазди!

Тож так я скажу вам жваво:
Ні честь, ні життя віддати
Не соромно за державу,
В якої – ТАКІ кандидати!

P.S. Народ має владу, на яку він заслуговує.
Влада має народ, який їй це дозволяє.

2010

Ти сьогодні ніжний і тривожний,
Як наближення грози над степом.
Нам з тобою все на світі можна.
Можна - все!
Але скажи, - чи треба?

Ми з тобою – вільні і крилаті,
Можна – «за», а можна йти супроти.
Ми настільки звикли обирати,
Що не помічаємо свободи.

Все - так все: й ногами - на кохання,
Сну лишити, вивести із ладу…
Та втрачає глибину бажання
Все, що залишається позаду.

… Нам з тобою все на світі можна.
Можна – все.
Але, скажи, - чи треба?

в твоєму брудному під’їзді
натовп обкурених фанаток
наче на совковому з’їзді
ти платиш на них податок
вони печуть тобі торти
і малюють признання на стінах
ще не люблять всі інші гурти
і мають рани на тонких колінах
з великими запаленими очима
захлинаються любов’ю до тебе
а ти – норовлива прима
такий весь із себе
звичайно ти вдариш року
от тільки відпустить трохи
ти ще хлопче нівроку
з душі вилітають демони-духи
я буду кохати тебе доти
доки не втратиш людської подоби
поки не доконають сухоти
я не носитиму по тобі жалоби



2009 рік

Загортаю себе в туман
ховаю крила
Опускаю повіки смиренно
прошу, сили

На десерт подаватиму правду -
всю, що маю
Ти чекати на неї мав би
Пізно, знаю

Тихо дякуєш. Відтепер
ніщо не тримає
Лиш у парку старий бельведер...
Легко, світає

Дозволь мені побути наодинці,
Щоб ти не входив у моє життя.
Забути б всі твої гостинці,
Полишити б всі почуття.

І не плекати щоб надії,
А просто жити як колись.
Я хочу, щоб крилаті мрії
В буденності моїй вжились.

Дозволь мені нічого не казати.
Мовчання, тиша. Як я це люблю!
І в цей момент дозволь думки свої зв'язати,
Адже я правду у твоїх очах ловлю.

Отож, лиши мене на самоті.
Та ти не йдеш, бо щось тебе тримає.
Вся справа у твоєму почутті:
Розум противиться, а серце бути тут благає.

Не буду долі йти на перекір,
Нехай несе мене своєю течією.
Ти ще для мене ледь знайомий, та повір
Колись я зможу буть твоєю.

Ти не носила квіти у волоссі
Та і волосся в тебе не було.
І від мармизи футболіста Россі
Стояло в тебе більше ніж могло.

Я відкидав усі недоліки, крім того,
Що кожну ніч мені кидався в очі:
Хай на війні тобі віддерло ногу
І руки покалічило дівочі!

Нехай зламали спину і ключицю!
Кастетом зуби всі повибивали,
А потім головою об криницю.
І груди голими руками відірвали.

Нехай це буде правда - не омана,
Та це все просто насипало перцю,
Та перед очі розпиляючи тумани,
На рвану рану - ти не маєш серця!

Не можу я таку тебе кохати
Тому зібравши у портфель манатки
І совість запроторивши за грати
Сьогодні буду у вітальні спати.

2010

Хіба не для мене сьогодні затіяли бал,
Хіба не для мене оця метушня безпросвітна,
І може б нічого, прекрасно отак, назагал,
маленький нюанс – а навіщо мені це потрібно?

Видзвонює світло у склі новорічних прикрас
Дзеркальними зайцями добрих обридлих мелодій.
Так солодко-штучно, і сильно захочеться враз
Побігти за двері, захрипло волаючи "Годі!"

У затишній клітці усе – на потрібних місцях:
Зразковий до болю нудотно-ляльковий будинок.
Масні кавалери – у штивних нових комірцях,
І дами подібні до глянцевих барбі-блондинок.

Я - примха чиїхось зимових щемких ностальгій
Данина престижу, традиції, моді та ринку.
Нехай і попала під наміри щиро благі,
Обмежена святом жива новорічна ялинка.

Ти говориш про все,
що ніби турбує тебе.
Відкидаєш з чола волосся,
дивишся на мене, як через скло,
не доходячи поглядом,
думками.

Ця гра, з безмежним наміром
вдаваної відсутності плоті,
захоплює нас обох.
Обійма теплом,
б’є в груди хвилею споминів
неторканого відчуття...
І за всім безладом слів
вгадувати те, чого хочеш ти або я –
дивовижна казка.

Липкі павутинки прихованих бажань
плавають по кімнаті,
збиваються до вікна,
загадково чіпляються одна за одну,
не випускаючи з темряви
слів.

...Молюся,
щоб тебе минало зло,
щоб світ
любив тебе –
і щиро, й незрадливо –
за сяйво серця –
те цілюще диво,
що зберегти нам гідність помогло...
Молюся,
щоб тебе минало зло,
щоб світ
зігрів твій день –
такий щемкий,
де виплакані лісові стежки,
де вже зів’яли
й сподівання, й квіти,–
лиш відчай,
від якого ніде дітись...
Молюся,
щоб тебе
минало зло...
а більше в долі нІчого просити
2010
Карпати

Вот интересно, где та любовь, которая встречается в каждом кадре черно-белого кино?..
Є. Гришковець


Кольори відступають, виразності давши дорогу
І така невідступна вдивляється в душу реальність
Що здається на мить, ти одна у засніженім морі
Тане сніг на воді, сколихнувшись в раптовому танці.
Й безборонно паде в нікуди, розчинившись у водах
І щемливо від того питання: навіщо, для кого?
Ось вона, не затьмарена, вільна мов птаха, свобода
Без прив’язань і строків. Така чорно-біла до скону.
З кольорами складніше.
Багато всього з кольорами!
І яскраве й потворне – усе у єдинім моткові

А любов з кінофільмів мов сніг, що іде над морями
Тихо тане в нікуди…

Та глибшають, важчають води….

У зіницях – вогонь непокори,
А у грудях – замріяний подих.
Ти вивчаєш мене з монітора,
Надзвичайно зваблива на дотик.
Насолоджуюсь мовчки, неспішно:
Бантик посмішки, хвилі волосся,
Граціозна і горда, мов кішка,
Почуття незахищено-босі.

Ти позуєш, а личко сумлінно
Щось приховує – певно, важливе.
Я хвилююсь, ковтаючи слину,
Мов чекаю, що станеться диво.
Пізній час, але спати – не хочу:
Так незвично – дивитись на мрію,
А уява до млості лоскоче,
Як дитина – наївно радіє.

Ми з тобою так близько – напроти:
Ніби кличеш мене з монітора.
Як чудово, що в мене є фото –
Незабутнє і світле, як Тора.
Ми лише віртуально знайомі
І здається, що будемо – вічно.
Рвуся навпіл: у вирій із дому,
Щоб твоє цілувати обличчя.
(27.11.09 -13.01.10)р.

А що ти знаєш про кохання?

Невже чекала ти не рік?

Єдиного свого і не було бажання

Відкинути усе це вбік?


Можливо це і не єдине,

Що свідчить про земну любов

А час без перестану лине

І кожен день я бачу тебе знов.


Ти думаєш ,що це не важко,

Дано із цього мало зрозуміть

Чому усі так легковажно

Готові видалити мить?


Ти часто так не помічаєш

Закоханих моїх очей,

Нічого зовсім ти не знаєш,

Про кількість тих моїх ночей.


Коли я думав лиш про тебе,

З любов'ю в серці засинав

Як подумки відштовхував від себе

А в снах до себе пригортав.


А що ти знаєш про кохання?

Про те як я чекав не рік.

Тебе єдину і не було бажання

Відкинути усе це вбік.

2009

Я знов вночі туди прийшов,
Стояв і тихо посміхався,
Я від дверей ключі знайшов,
Тоді я лиш у вітер грався.

Те спілкування в мережі,
Не дасть відчути голосів,
Я був тоді вже на межі,
Бо я на тебе вже підсів.

А на столі стояла кава,
Ти слухала багато тих пісень,
Де про кохання так вже славно,
Співали знову день у день.

А я стояв і мовчки слухав,
Як говорила ти із ним
Тоді я був неначе духом,
не знав миритися як з цим.

В ночі ти тихо розмовляла,
Щоб навіть Бог і не почув,
Але тоді ти ще не знала,
Що все до букви я відчув.

Тепер я знаю дещо нове,
Як ти кохаєш, як живеш
Тоді почув твою розмову
Ти вже як літо не минеш.

Я хочу знати, що кохання
Тобі страждань не принесе,
Моє єдине лиш бажання:
Любіть обох понад усе.

Прокинувся спокійно завтра,
Сидів і думав знов і знов:
А може ще сказати варто?
Але то був лише мій сон.

2009

Не сприймай мене так. Не сприймай мене ліпше зовсім.
Не лікуй мені ран, не лови і не вір ніколи.
Ти заплутався в правді моїй і в моїм волоссі.
Ти тепер уже знаєш, яка вона пізня Осінь,
Ти вже був там, і грів її тіло багряно-голе.

Ти стуляв її рани, спиняв кровотечу часу.
Ти здіймав її плесо. Губився. Шукав розради.
Замикав свою хіть, наче тіло в попівську рясу.
Та намарне. Ти знав її суть до пізнання ласу.
То ж лишайся в мені серед Осені/Листопаду.

я хліб, Боже, ріж мене
я створений саме для їжі
і янголи в зубках ніжних
знесуть мою плоть вище

я сіль, Боже, бий мене
я стовп соляний, я камінь
ти сам мене з нирки вийняв
своїми святими руками

я біль, Боже, збав мене
розмаж мене шаром найтоншим
по кожній душі ослабленій
по стиглому серцю кожному

2009

І в бутси нібито узутий,
І м’яч – однаково яйце…
Чому ж гравець такий, мов скутий?
Спортивне де його лице?

Одягне форму футболіста
і йде з командою у гру.
Ногами вже зірвався з місця,
а голова навча: «Стою».

А потім падає, не знає,
навіщо, власне, він і впав?
Як танцюристу дещо заважає,
так і про нього лікар не подбав…

Стражда не він, на хист свій хворий, -
команди скривджена душа!
А стадіон по коридорах
спожите пиво залиша.

2010

Ну що б,здавалося, футбол...
Газон та галас - більш нічого.
А серце тішить, якщо гол
заб’є Шевченко...
Мабуть, малий колись Андрій
самому Богу помолився,
і Той, почувши, вдавсь до дій –
благословив, не помилився
А там і ангела послав,
як дощ з веселкою у спеку,
і ангел дуже схожим став
на українського лелеку.
І ось, як носять "новину",
ще зовсім крихітну і голу,
він ношу нам приніс свою –
Чемпіонат країн з футболу.

В ім'я Отця, і Його Сина,
й Святого Духа ще. Амінь.
Прослав футболом,Україно,
жагу сучасних поколінь!

2010

Ти знаєш, так хочеться цього разу без стрілянини
Якби ж Купідон знайшов якесь інше знаряддя праці.
Але ж і ми не з тих, хто мріє про білий будиночок для родини
Про тиху старість, диван і затишні капці.

Ти знаєш, так хочеться іноді ногу на газ і 200 по трасі
Так вимотують глянцеві цінності і гнилості псевдо-моралі
Не бачити б тільки як вигинаються губи в нещирій гримасі,
Яку звуть чомусь усміхом пустоголові бездушні кралі.

Ти знаєш, як цукром гірчить щойностворена рима,
Як рветься свідомість й стікає в рядки на папері
Ти знаєш, що ліпше за все чути запах бензину і диму,
Що між невідомим й відомим лишаються виключно двері.*

*"There are things known and things unknown, and in between are the doors..." Jim Morrison

— Будемо разом спільній застуді давати лад
------------------------------Катя Бабкіна

Сніг окуповує місто районами
Правий. Потім – і лівий берег
Вулиці – ніби дерев крони:
Білим вкривається ґверове

Сніг впізнає гаражі і будинки
Тулиться наче старий знайомий…
Вікна заліплено. Світло вимкни і
Будемо вдвох відчувати як стрьомно –

Тіні знадвору розмиті-розмиті нас
Наздоганяють в нетрях квартири…
Бог біле тіло над містом витягнув:
Сніг мало знати – у сніг треба вірити…

Поки балконні двері порипують
Ми загорнемося в ковдри як в віхолу
Будем чаї трав’яні варити і
Будем їх пити. А снігу – снігове.

2009

дверь открывают - входящему тайна
стекол звенящих в закрытом окне
так пустотою пустоты встречают
ангелы стен

будто вопрос и ответ непреложен -
воздух отравлен и выпитый хлеб
львы и грифоны на гипсовых ложах
скажут тебе

кем опрокинуты пиршества чаши
треснувший занавес, брошенный стол
кто опечатал навершия башен
сбросит кольцо

кто был желан и кого не позвали
бледно чело в затрапезном венке
дом устрашится своих изваяний
это не те

кто победит имена и названья
комнат закрытых под стражей теней -
медным отсветом угли догорают
это ответ.

узнати б день, отой один, коли
рідня і друзі сядуть за столи,
щоб випити за душу цю мою,
яка колись у пеклі чи в раю

безтільна проживе іще віки
(бо так навчала церква і батьки)
і як самотньо буде їй одній
без рук твоїх і тріпотіння вій

тому ціную нашу кожну мить,
щоб голову на груди прихилить
у радості, а інколи в журбі
промовити "кохаю" лиш тобі.

Ти висохла сльозою на обличчі,
рікою любощів, гіркою в склянці.
І сей – очима вибирати звичай –
до нитки обирав твоїх обранців.
Мені старіти пам`яттю не личить,
тобі так до лиця – губитись в танці

і бігти похапцем помежи люди,
підборами простукувати втрату,
стікати, ніби з неба, звідусюди.
У повсякчаснім подиху ставати
благочестивим вітром, що остудить,
чи попід горло лезом для ягняти.

Уста зворушені, мов рій осиний.
Слова солодкі, ніби смерть у холод.
Я дякую тобі за птаху синю,
котра у серці нарізає кола.
Ти висохла, ти плинна нині,
мов "царська" кров – згортаєшся поволі.

12 Грудня 2009

більше не снись
ти мій сон отруїв
годі карати
вечір умив білі руки свої
як прокуратор
я йому ноги омию нехай
терпнуть коліна
нашепочу аби туга лиха
зм’якла у глину
вечір не зглянеться
сниво дурне
з міхів розсипле
вечір - мій кат - відспіває мене
голосом сиплим
пам’ять затягне шнурок
ув’язнить
вежа мов глечик
діва очей не зімкне ні на мить
коси по плечі
сниво розкраю на сотні судом
кину до схрону
завтра - прощати гоморру й содом
жінко солона
завтра - заклякнути межи стовпів
тихій і ницій
винести
стерпіти будь-що аби
більше не снився

Вбрали зорі вишиванки,
Повзували постоли
Та й Різдвяної співанки
Дружним хором затягли.

Полилася ген колядка
Під небесний передзвін.
Всі до Божого Дитятка
Поспішили на уклін.

Місяченько не дрімає
О святковій цій порі,
А за зорями манджає
З топірцем і в кептарі.

Напереді у віночку –
Найяснішая зоря,
Злотом вишита сорочка,
Личко усміхом сія:

Би з дороги не зблудити,
Осяває зірка шлях.
Ще й ангéли у трембіти
Трембітають по боках.

Сорочину вишивáну
Зодягає радо світ
Й чимчикує за зірками
До Дитятка на привіт.

2010

На цьому світі – вік, посада, чин,
На тому – тільки серце розпашіле.
На цьому – «Що купуєш і по чім?»,
На цьому – жили.
А на тому – крила.

На цьому – мерседес і телефон,
На тому – думка – схочеш – не підробиш.
На цьому світі – той – як дивний сон,
На тому – цей – і вдих, і шанс, і спроба.

Що тут захопить – то на тому – ні.
Що тут - погано, то на тім – не дуже.
Цей світ – у тому – на самому дні,
З якого піднімаються у душах,

В думках, у звуках, ніжнім сяйві слів…
Йдемо крізь ці світи як подорожні…
І ми - у них, і в нас – отих світів
Невидимих – невидимо у кожнім.

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
Добро і правдо віку.
В. С Т У С

Засяй же, правдо, мов ясна зоря,
Крізь морок сумнівів, у млі зневіри,
Я чую віщий голос Кобзаря
Під стогін кобзи і ридання ліри.

Мене ніхто не зможе зупинить,
Іду я краєм і гукаю волю.
Не забувайте, друзі, ні на мить:
Дорога правди – це дорога болю.

Тож мушу до кінця її пройти,
Навчивсь любити, то й умій прощати.
Ясне проміння давньої мети –
Вбирає серцем Україна-мати.

Вже сяє правда, мов ясна зоря,
Крізь морок сумнівів, у млі зневіри,
Я йду на віщий голос Кобзаря
Під стогін кобзи і ридання ліри.

Це правди шлях, до щастя вірна путь,
Не дай нам Бог її на мить забути,
Бо нас навік нащадки прокленуть,
Якщо залишимо у спадок пута,–
В нове ярмо їх радо поведуть.

Полюбити того, хто за крок від тебе, так важко,
хто сніги розфарбовує в чорне, хто дихає криком.
Ліхтарі розбивають світло об землю, мов чашку,
а ти тінь піднімаєш з підлоги, береш під лікоть
і ведеш до свого гнізда на кавовім дереві,
де нíколи спати, де книги ведуть діалоги,
де лампи звисають зі стелі духмяними берами,
і хтось замість капців чужі сліди одягає на ноги.

Слова догорають у комині, вірші вижили,
над святковим столом молитва птахом тріпоче.
Поділися із ближнім останнім, що маєш – тишею,
щоб разом читати до ранку Біблію ночі.

Зіграєш на гітарі мого тіла
Хмільний романс, що літо відлетіло
І осінь причаїлась у покосах,
І паморозь розсипала по косах.

І мерзнуть пальці лагодити струни.
Фальцетом голос, бо вже ми не юні.
Та піниться вино у келихах причастя...
Зіграй - нехай звучить примарне щастя!

Напевне, пропаду і збожеволю,
За хвилю музики віддавши волю,
Відчувши запах, звук і дотик болю,
Я відзвучу - й своє бажання вволю...

Перетікає пісня у пісок,
Й гітару знову ставлять у куток.
І тихо ляже їй на груди сніг.
І серце яблуком впаде до ніг.

Не раз в житті сказав: «Прощай»,
як проводжали у дорогу.
Одних - у пекло, інших - в рай,
Ще й під молитву слізну й строгу.

Тобі живій кажу: «Прощай!»
під біль пекучий наостанок.
Я на межі, терпінню край,
ти вмерла у мені в цей ранок.

Живи як знаєш! Прощавай!
Не турбуватиму словами.
Ти птаха вільна. Відлітай
у власні мрії небесами.
09.01.2010.

вважав себе пупом неба
нікого такому не треба

побачив її з пелериною
земною була богинею

назвав її сірою мишкою
вона була білою кішкою

вважав її геть нікчемною
вона була долею чемною

покинув її тишком-нишком
вона стала чорною кішкою

навік перейшла дорогу
він досі ламає ноги

шукає її світами
вона розчинилась снами

2010

Ты помнишь тот вечер летний?
Венчанье грозы и ветра.
И был ты двадцатилетний,
В закатах искал рассветы.

Ты помнишь в полях ненастье?
Где рожь завивает кудри,
И мавки ворожат счастье
С лицом в золотистой пудре.

Ты помнишь тот город мокрый?
В цепях и каме́нных латах,
С домами из бурой охры,
В шатре облаков кудлатых.

И церкви летящий призрак,
В нем крест и алтарь всего лишь,
И нежность – разлуки признак…
Ты помнишь? Ты помнишь?? Помнишь???


199-какой-то.

камінням стати саду Рьоан-дзі,

п’ятнадцятим, зникаючи від зору,
і навіть подихом не турбувати
Тишу…
а що ж тобі, Акіна-сан,
залишу,
крім тіні, що по колу на Землі
ховається від Сонця день у день?

нічого, крім…
нічого, крім…
нічого

метеликом летіти на Вогонь,

не дивлячись донизу, чи угору,
при цьому розуміти, що –
востаннє...
Акіна-сан, не породи
Зітхання
із горла мовчазного, там де слід
нічий не має бути, крім Пісень!

нічий, окрім…
нічий, окрім…
нічий

не випускати із долонь танто,

змиваючи ганьбу в ранкову пору
на білий шовк, що вже міняє
колір.
Акіна-сан, забудь усе
поволі,
ніхто не вічний, Пелюсток політ
у пам’яті залишиться лишень…

ніхто, окрім…
ніхто, окрім…
ніхто

Якщо мені потрібен будеш ти,
То без вагань перевернЕться Всесвіт!
І я не йтиму за тобою в сни…
Мене від тебе кличе дивний легіт…

Я йду стежками витоптаних мрій.
Я забуваю, що у грудях серце.
Крізь терни… і куди? Стривай! Постій!
Усі зірки для мене вже померкли.

Неясним світлом відбиває сон
Мою реальність і твою мрійливість…
Сьогодні не піду до тебе знов,
Бо в сни приходять, коли мають мрії.

І тиша. Порожнеча огорта
Мої думки такі незрозумілі.
Куди іти? Шукати де добра?
Куди сховалися всі мої мрії?

Перебираючи старі папери,
В яких колись жила моя душа,
Згадаю час, коли ти був мій легіт,
Як я до тебе бігла в твоїх снах.

Минулося. Така пора вже дика.
Романтика пішла. Зостались ми.
Як жити, коли серце звикло битись,
А треба тихо серцю тріпотіть.
11.01.2010

Перестуком коліс і відлунням холодних перонів
Перехреститься пам'ять, бо все вже колись відбулось.
Вітер тулиться в шибки - я йому простягаю долоні
І чекає на відповідь тиша німіючих площ

І як завжди назустріч, як завжди від себе, як завжди.
Із останньої віри будується перша межа.
За потребою світла, відтак, за потребою правди
Я безладно шукаю, як мокре сліпе кошеня.

Як вчорашній туман, як сьогоднішній зірчастий іній.
Як листи з того світу, що досі приходять у снах.
І, здається, все просто. І здається, що все розумію.
Що високо літаю, що міцно стою на ногах.

Що усе тільки втома, що мені б повернутись додому,
Доторкнутись до струн, розібратись так-сяк у собі.
І народиться музика й все повторяється знову
перестуком коліс по холодній зимовій землі.

Вони п'ють дешеве вино з розбитої навпіл пляшки,
Видихають молочний дим з саморобної папіроси.
Їхні очі - глумливі, а душі геть нароспашку.
Дехто скаже: "Пророки!", решта: "Молокососи!"

Вдень вони розсікають повітря пронизливим словом,
А вночі зашпакльовують діри і ллються мазутом.
Пальці пестять гітару, й та стогне розкатистим соло.
Вони з тих, що виходять в дорогу й не знають маршруту.

Їхня кров пахне пуншем, від сліз віє янгольським пилом*
"Ти заходь, не соромся. Тут брудно: взуття не знімай.
Пригощайся розбитими мріями, чистим етилом.
Ми пусте покоління. І ось наше пекло. Пірнай."

*янгольський пил - сленгова назва фенциклідину, наркотичного препарату.

А в мене усе нормально,
Дякую, що запитав.
Вже двічі вмирали мальви
Без жодних на те підстав.
Вже друга минає осінь
Без тебе, без мене… нас
Шість сотень холодних: ДОСИТЬ!
Шість сотень. А я одна.
Та, зрештою, все в порядку.
І дякую, що спитав.
А сльози ці так, на згадку,
Без жодних на них підстав.
Щоранку всміхаюсь людям,
За днем пролітає день.
Колись я про все забуду.
А дощ цей пройде! Пройде!

Простір вічно юний, ніби натовп.
І собі немов не проминати б…
Від узлісь, з долини виринаючи,
Перейшов хтось, трав не приминаючи.

Хтось іде. По батькові? По імені?
Ніц не знаю. Та таки брати мені:
По горбах, по греблях, по крові –
Що безсмертна – мертві чи живі.

Хтось іде… Бучини. Граби. Вíвса.
Супокій… А з хмарки-покровú
Списи позаобрійного війська
Підіймають військо з-під трави.

Слід авійона. Яблука красні.
Й небо колонне... Барвами францій
повниться погляд, спускаючись вниз.

Школа вже вчить. Умлівають обіди.
Кріп у борщі і сметана - сусіди -
в барви, такі італійські, злились.

Вишні й горіх, виноград на заборі
порох доріг, що доводять до моря
знають напам'ять - та вже перекур...

Злото розкидано. Змащено. Звощено.
Жовто-блакитний ловить над площею
в тиші поштовій сни префектур.

Є. І зникає. І знову повернеться.
Ніжно торкає полотнище вересня
щоку твою - таку теплу - мою...

Так нам розчинно між сяйвами дéщиць,
так безпричинно - і щастя, і ще щось...
Не називаю - злякати боюсь...

врятуюся втечею в городі тячеві
пиячачи ввечері сонячну мідь
у світі ляльковім печалі дитячої
задуманим буддою буду сидіть

що тоншає час що чогось там не стачило
що можна не так як оце я живу
маестро у патині - я їм завдячую -
ронятимуть бронзові ноти в траву

все переплітається: згасле й невтолене
оголені сенси небес і осель
і звично - за плíчми - розхитані голови
з розлогих моїх непритямних земель

У чистий четвер
чистота має бути навколо,
а краще – щоб в серці:
бо раптом постукає Гість…
Так ходиш й не знаєш:
душа твоя знову продерта –
такі своєрідні, навиворіт
вікна у світ…
Нудне задзеркалля…
У чистий четвер все інакше
У чистий четвер
раптом бачиш, що власне лице
таке вже чуже тобі раптом,
таке вже несправжнє.
І тішишся думкою:
біль цей колись та й мине.
Оце й розминулась з собою
(Як краще хотіла!)
Як завжди – в багнюку
(шукалось, звичайно, води)
У чистий четвер
я мовчу про усе наболіле.
Вслухаюсь у тишу,
й шепочу єдине:
«Прости!»

Наговорилися…
Мов свіжого повітря проковтнули.
Дзвоник-сміх…
І так взаємно рибка золота заграла срібним трИзубом хвоста.
Рядком хвилястим пуля голосна нам розідрала острівець вікна...
Тепер лиш жити, без багна й намулу, вже не шкодуючи до рим
Шовкових ніг.

І ще бажання стиглі, як у всіх, про наше: про жіноче і дівоче -
Цей чобіток жбурляти серед ночі, гадаючи, куди ж він упаде?
До того, чи до цього?
Сміятися квітково, бо усі вони - годинники пісочні-
Твій чоловік, і мій, як бусол-будень: футболу свист і східне карате.

Усе не те, сестричко, все не те…
Ми так стараннО нанизали слово.
На кінський волос .
Рвать-не розірвать ці жовті буси й пагони мовчання!
Та рибка золота дзеркальне скло натерла, мов господиня літом тонкобровим.
І ця тернина терпкої розмови нам стала шляхом нового єднання.

То ж засмакуй пташине молоко з моїх долоней.
Ходи у гості, - в мене син і доня.
І чародійне зілля на столі, стоїть не в’яне .
І рушник з півнями
На сестру чекає.
А між кисільних берегів безсоння розчиниться любов у ритмі джайву .
Хай на прощання - листя чайне потоне в білій заводі світання
Русальськими дивами.

Пусть наша жизнь течением своим
нас разнесла по разным берегам,
Но повстречаясь по иронии судьбы,
свою мечту в обиду я не дам.
Лелеять буду счастье наше я,
тебя любя, тобою буду жить
тебе свои и ласку и тепло,
свое дыханье буду я дарить.
Хочу в твоих объятьях утонуть,
коснутса нежно твоих сладких губ,
испить любовь твою, Мой Милый,
из твоих чувственных и сильных рук.
Мне важно знать,що я тобой любима,
Що для тебя дороже всех на свете,
що будем счастливы мы вместе,
а с нами счастливы и наши дети.