Зламала мені крила із жалю,
Зім'яла, як папір, в своїй долонці,
За те, тепер я не згорю,
Їх не спалю, літаючи до сонця...
Тепер ми на землі разом.
По світу розійшлись піснями
Мелодії й слова розмов,
Мов тихий шум цих трав весняних.
Без тями...без образ...без відчуттів...
Лиш почуття зв'язали серце в вузол,
Змінились адресати у листів,
Написані коханим, та прийшли до друзів.

2008

Шампанського
кольору свáйбова сукня.
Закрита, а стан - ігристий.

Що пані подати
у ліжко до лютня -
Гаряче?
Уміле?
Чисте?

Упасти
під ніжки натомлені - пір'ям
і пухом. І тихо... тихше...

Де коле?
То зір мій.
Заплющуй і вір - я
сліпий, і від того ближчий.


2010

Маріанні Кіяновській

Немилосердне осердя
милосердям у передсерді
пече мене тихо

нещадно заощадити
зачадити ощадливо
сліпе і без того око

однаково одиноко
одиночні постріли
у пульсуючій скроні

означені знаками
значи́мі і зна́чимі
позначки
зачіпки
почіпки
іду до дверей…

твого немилосердного
серця.
2009

де ти знайдеш такого янгола…?
(«Крихітка Цахес»)

де ти іще знайдеш такого янгола у мені?
у вимріяному вимірі де вимерли всі вогні:

лілейна Ліліт – королева усіх лоліт
рибка із кабаре бере тебе на свій вертоліт
верткі коси-кобри та червона беретка стара
і ми гордо гортаємо небо вгорі згора –
ємо тремко в темряві зоріємо як зірки
і гляди ось прокльовується кволе крило з руки
пальці-пір’їни розчепірюються немов на спір
від недосипу ризик розсипатися до сих пір
світи вутле моє світило гори не гори
пізнє дерево пізнання виповзе догори

тримайся білий ангелику розпатланих віт
світи несамовитий світи на світ

*
Зима,
мов посивіла бабця,
притуляє руки до груби
і розказує
казку.

Ти хочеш мене, як гарячої кави:
З далеких зігрітись доріг.
Розбурхує кава й думки кучерявить!
А ти її присмак беріг...
І кликав - манив, обіцяв насолоду
Тобі мій гарячий ковток!
Кульчицький, мабуть, із того ж таки роду -
Любив бо до кави медок...
2010

Спливає жовтень – найманий убивця
старих ілюзій. Знов чомусь не спиться
і повня гостра, наче срібна спиця
на себе ніч наниже, як петлю
Сміття довкола купами прогресу,
а перший сніг відправить чорну месу
над мертвим містом. Сповідь безадресну
на іспиті ганебно провалю

І не дожити. Дихай чи не дихай…
холодна кава – невелика втіха
Тісним провулком прокрадеться стиха
коханець мій – голодний вовкулак
Переписавши догми на нью-арти,
облишмо небо – нас воно не варте
Струмує кров на дні важкої кварти,
з кігтистих лап не вирватись ніяк

Іще цигарка. Завтра вже покину…
За безцінь душу продано невинну
Зосталося чекати Гелловіну,
ловити вітер недогарком крил
А від хрестів, літаній та елегій
прадавні мощі стануть оберегом
Ти чуєш – дивний шурхіт або скрегіт…
Усі святі підводяться з могил

Весна, яка цвіте в твоїй душі,
зима, що снігом всю печаль вкриває...
Усе, що маю - то мої вірші -
усе, що дороге, тепер втрачаю.

Він був так трохи і тепер пішов,
лишивши тільки шрамик десь на серці...
Боліла пам"ять, вирувала кров,
і спогади зійшлись в німому герці.

Я втрачу все, але й набуду все,
бо що мені усі ці пересуди.
Важлива пам"ять - і вона несе
туди, де нас віднині вже не буде

Это для тебя он просто дождь.
Это ты совсем не понимаешь,
для чего уже четвертый день
он меня держит, не отпускает.

Он скучает ведь со мною вместе.
Он так долго ждал меня домой.
Лишь ему доверю я все мисли,
от которых слезы - ну, ручьем.

Он надежный, никому не скажет
то, о чем давно болтаешь ты.
Он мой друг и верный мне товарищ.
И он знает, что ждет впереди.

Это ты зовешь его дождем...
Ты и тысячи людей таких же.
Но ведь ты не знаешь, что лишь он
для меня важнее слов и тысяч.

Он всегда придет и постучится
у мое окно, хочь уже ночь.
Это с ним мне до утра не спиться...
Это ты его дождем зовешь...

Голос б’ється об скроні,
блудить струнами серця,
душу бере в долоні,
дихає теплим скерцо.

Вже не лякає тиша,
ніч заплітає звуки
в коси. І тихо дишать
доторком рідні руки.

Тембром повитий розум
змістом поснить до завтра.
Легкість твого аріозо -
вічної музики мантра.

У цьому домі, біля цього вогнища,
де пам"ять жевріє і димом шле привіт,
так важко знати чи кінець, чи може ще
побачимось колись за сотні літ.

Хай пахне терпко голос, що стирається
із записів і плівок, хай бринить...
У цьому світі, в цьому домі маю ще
тих кілька слів, які не спинять мить.

Прощай, любове і мене не згадуй більш,
останні квіти гублять жовтий цвіт.
Хай не печаль, хай ніжний білий вірш
промовить смуток мій на цілий світ.

Ти знаєш більше, ніж мовчать сніги,
і більше знаєш, ніж голосять дзвони.
Кому як не мені ще до снаги
вслухатись в їхні думи похоронні?

Так легко слухати, як замерзає лід
на озері Тернопільського дива.
І знати: мить, лишилася лиш мить,
і я таки буду тепер щаслива.

Зима, яка минає і мине,
і верб сріблисті коси над водою...
Якщо ще зможеш, то забудь мене,
й засни, пізнавши дивину любові.

Бреду по землі…Ось хутір. Сім хат. Та й усе.
Розквітли черешні. Дідусь сидить на ослоні.
В старого вбрання на вигляд брудне і масне,
і втомлений погляд - життям, а, може, безсонням.

Погладить собаку і люльку наб’є тютюном,
задивиться вдаль, нічим не порушивши тиші,
О, скільки у тому безмов'ї важенних утом,
О, скільки у тому мовчанні неписаних віршів.

А завтра ізнову проміння проб’ється у дім,
І стане тепліше від спалаху сіна у печі.
І зимно водночас. Із серця осиплеться тлін,
І небо зігнеться... А сонце закотиться в вечір.

Стрибнули янголи з землі у вись,
І на звичайних ліхтарях застигли...
Вони б крильми там обнялись,
Та сумніви їх пір"я вже постригли...

Так тихо-тихо схлипує ліхтар -
Беззвучно можуть плакати лиш сльози...
Для двох безкрилих він тепер вівтар,
Де моляться на спокій їхні грози...

А листя по асфальту в тінь біжить,
Аби сховатися від вітру, що женеться...
Тим двом би день некольоровий пережить,
А потім вже та фарба віднайдеться...

Стрибнули янголи з землі у вись,
І на звичайних ліхтарях застигли...
Про вічну їх любов ти помолись,
Твоє крило щоб також не зістригли...

Живеш на березі моєї самоти,
Де ми бродили поколіна в небі...
Колись було...а ти тепер прости,
Я не згадаю й які очі в тебе...

Живеш на березі моєї самоти,
Там, де колись тебе я так чекала...
Колись було...а зараз ти прости -
Сьогодні я тебе і не впізнала...

Живеш на березі моєї самоти,
А я те місце від усіх сховаю...
Забудь усе й мене ти відпусти,
Бо я тебе давно вже не тримаю...

Ти жив на березі моєї самоти,
А зараз самоти душа не знає...
Руками час не втримати...Прости...
І де живеш ти, більше не згадаю...

***
безсоромнощаслива злива
серед грудня в мороз не снилось
стіни справа і стіни зліва
пастка пустка… а я щаслива
у бетонних коробках сивих
коридорах чужих квартирах
на гачку на дротах на гратах
я щаслива! не смій займати
ти не доля не вольний вітер
протяг ти що блукає світом
сіра тінь цвіль підлоги храму
ти невольник
………………а я?
………………….так само?

я люблю землю цю
край сумирно-тривожний
де потоки гірські
розкладають пастки
де вросли по коліна дубові хрести
і кістки
упокоїлись предків набожних

я люблю тут весну відчувати на дотик
розімлівші від спеки збирати плоди
піднімати тумани ранкові з води
і вслухатись
як осінь наближує кроки

я люблю плин сумних мовчазних передмість
залізничні до блиску натерті колії
дощ
природню грози злість
і лоша що пасе своє щастя на волі

я люблю цих людей
їхнє слово
і пісню
що народжена з глиці
роси і руна
дух кринично-холодних карпатських ночей
що течуть полонинами в звори
і гуснуть
ледь торкнувшись сирого їх дна

чорну плоть цих долин
між готичних верхів
білозубі вогні каштанів
коли цвіт опадає з дерев і картин
і в душі моїй юній
не тане

3.01.2010

Дрімає місяць-молодик,
Вмостившись зручно у міжгіллі груші.
Він до такого стану звик.
Я ж до безсоння ще звикати мушу.

Підморгують зірок очиці
І вітер шелестить одвічну казку.
Сплять і величні й ниці -
Сон легкома знімає маску.

А я допитуюсь у пані Ночі,
Благаю мудрістю зі мною поділитись.
Я врешті зрозуміти хочу:
Чи зможу я навчитись жити?!

Навіщо говориш німими словами?
Не переймайся, не стану між вами.
І не ховай у міжчассі очі -
Не бійся, я долі тобі не зурочу.

Бо хоч серце повільно вмирає,
Та тебе воно відпускає.

За вікном моїм знову дощ.
Мій осінній весняний дощ.
Тихо сівши собі, примощ...
...ується на моїм плечі.
Я не дам тобі, дощ, ключі.
Я не пущу тебе в свій дім.
Він порожній – не порожньо в нім.
Там живуть моїх спогадів дні
у вечірнім напівтоні.
Там живе світла мрії тінь,
що манила мене в далечінь,
в глибину закидала дня,
в заметіль зорепаду огня.
На мольберті шедевр-ескіз.
Буйний вітер його приніс.
Тихо там світлий суму щем
знов у парі кружляє з дощем.
Танго ночі мелодію слів
місяць сріблом своїм розлив.
У кімнатній тиші німій
шепотіла ... навіки мій...
Тільки спогад ... і серця стук...
Хто там знову... виключіть звук...
Дощ беззвучно дзвонив у вікно...
Я вмикаю німе кіно...

2009

Я тобі дарувала Асадова…
Ти його читав «між рядків».
І коли перемінююсь наново,
Ти мене кожен раз розумів.

І коли я зачитуюсь віршами,
Ти відстежуєш кожен мій рух.
І вустами, солодкими вишнями
Тихо мовиш… Ледь вловлює слух.

Я читала тобі Асадова…
«Між рядків»… А ти все розумів.
З кожним словом народжуюсь наново,
Щоб мене ти ще більше любив.

14.09.2009

В ідилію розписану сповна
Ми рахуватимемо в небі зорі
В одній палаті край вікна,
Хворобою одною хворі.

Заблудиться у серці хтивість,
Розмай потоне в дивних нас,
Таких без розуму щасливих,
Забутих вічністю про час.

У тебе блуд, а я в склероз
Лиш починаю знову жити,
Крізь лікарняну звабу доз
Щодня нову тебе любити.

А ти щоночі ходиш в сни,
У світ феєрій, в страх фатальний,
Говориш, я тобою снив,
Говориш, що приходив Сталін.

Таке життя без сліз і такту:
Моя богиня, я твій вуду,
Єдине жаль, і це по факту,
Що завтра знов тебе забуду…

...Трохи ніжності, спраги, кохання -
ніч напоєна запахом спецій.
Я порину у світ чаклування
стародавніх рецептів Venezia...

Тут краплиночку зваб і спокуси,
крихту сутінків запаху моря.
Ароматом мальвазії* мусим
окропити сторінки історії...

.......

У Венеції – День Валентина.
Наче квіти - фліртуючі пари.
Скрізь кохання - на фресках, картинах,
всюди – ніжної пристрасті чари!

У звабливих очах куртизанок
твій двозначний ловитиму погляд.
Підійду. Пропоную світанок
зустрічати в обіймах і поряд.

У пітьмі на Corte del Cavallo*
розрізняю вуста піввідкриті.
І, як згода - стискання долоні
в рукавичці, що золотом шита...

Ти у масці. Одвічна загадка.
Хто насправді ти - знатна сеньора?
Як вино, мене вип”єш спочатку?
Спопелиш? Чи захочеш покори?

В лабіринтах твоєї одежі
відшукав насолод діаманти.
У пурпурі, карміні і бежі
ми - Кохання палкі дуелянти...

Поряд - крики нічні гондольєрів.
Між каналами - відблиски ночі.
Ти - спокусливо-горда Венера -
у полон знов здаватися хочеш...

Дзвін Сент-Марка* не будить уранці.
Ти вже зникла. Тебе вже немає.
Рукавичка... Nessuna speranza*!...
Чи побачу тебе?
Я не знаю...

_____________________

Мальвазія - сорт вина
Corte del Cavallo - одна з центральних площ Венеції
Сент-Марк - кафедральний собор Венеції
Nessuna speranza (італ.) - нема надії

Що я можу?
Я всього лиш жінка.
Не потраплю змінити долі.
Мого серця прочинена хвіртка -
З нього час витікає поволі.

У щоденнім театрі абсурду
Можу грати доньку і матір.
І нехай нагород не здобуду, -
Ролі ці мушу добре зіграти.

Можу бути сестрою і другом,
І дружину, й кохану зіграю,
За лаштунки ховаючи тугу
За чужим нерозквітлим коханням.

Можу грати правдиво й не дуже,
Помилятись - і знову вставати.
Поможи ж мені, Ангеле-друже,
Мої ролі належно зіграти!

Я приймаю
Всі для мене призначені ролі.
Все здолаю,
Доки час ще не витік поволі...

присвята Вітру в полі


Я тут на сон – зірвати м’яти.
Зелений відчай на межі
Проріс любистком. Біля хати
Горіх стікає в спориші…
Оаза – хутір серед поля.
Веселий сонях край воріт.
Колодязь висох.
Креслю коло...
А ти цебро шукаєш… Стій!
На ранок дощ поллє вербиці.
Не ваб мене у сокирки.
Я – пишнотіла перська киця –
Люблю дивани, килимки…

За три дороги – древнє Дубно.
Автівки мчать повз молочай…
Все пам’ятаю.
Ти ще любиш.
Цей сон - для тебе.
М’ята... Чай.


2009
-------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

Рубаї *******

1
Поет належить небу і собі,
Немає в цьому тайни, далебі.
Поет вікам належить і нащадкам, –
Він лицар дивовижної судьби.

2
Всіх швидкоплинних успіхів марноти,
Мабуть, не варті крапелини поту,
Коли натхнення Божого нектар –
Заповнює в душі глибокі соти

3
І серед ночі, вдосвіта, щодня
Я все ловлю крилатого коня.
О, як я хочу швидше вітру мчати –
В те дивне царство Музи навмання!

4
Моє життя – симфонія любові,
І диригент завжди напоготові.
Чарує душу соняшний оркестр,
Співають соло – котики вербові…

5
Пізнай себе і ти пізнаєш світ –
Це істина, якій мільйони літ.
Шукаємо чудес по всіх планетах,
А диво з див – душі людської цвіт.

6
Під деревом добра і зла дві тіні
Вже розпивають весело “Martini”,
Зривають заборонені плоди, –
Тепер усе дозволено людині?

7
Я вам пишу історію душі,
Яку переорали лемеші, –
Оті, що в творчім плузі мого Слова,
Блищать і сяють, наче палаші.

Купальська ніч

Як прийде Купайло і розквітне врода,
І пісні кохання зазвучать дзвінкі,
Там на ясні зорі, і на чисті води
Кидають дівчата чарівні вінки.

А струнка берізка, наче берегиня,
Шелестить про долю і любові чар,
І лунає тихо лісом ворожіння
Про дівочі мрії та любові дар.

А коли над світом ясний місяць стане,
А із ним у парі зіронька-зоря,
Хай прийде до мене любий і коханий,
Хай прийде до мене доленька моя.

Пр:
Закохаюся і не каюся ,
Ніч купальська покличе мене,
Від любові уже не сховаюся,
Диво-квітка для мене цвіте.

Скажи мені, вгодований поете,
Заслужений, почесний віршомаз,
Нащо свої зацукрені сонети
Громаді виставляєш напоказ.

І створюючи оди та еклоги
Від сорому здригається перо,
Бо свій талант, отриманий від Бога
Ти розміняв на сіре ремесло.

Ти кажеш, що аматорська отрута
Твої не зачіпає почуття,
Бо я не здатен вірно осягнути
Могутній пульс мистецького життя.

В одному ти правий, це безсумнівно,
Відомо всім - я не богемний туз,
Бо я боюсь, щоби колись так сильно
Як ти у панегіриках загруз.

Шукає темінь сну в надії, що загубить,
Налився місяць - помаранчевий кораль.
А холод ріже по живому кільця дуба,
А в мене рани облюбовує кора.

Стою хрестом увись - аж небо розпростерлось.
Нема мені тепер ні страху, ні жалю.
Ладнають гóрі всевидющі в'язки жерлиць,
І я приманююсь, і я вже, десь, клюю.

Мовчу рибиною, впізнавши рідні води,
Пливуть русалки і нагадують дівчат.
А я кричу взадих, що вдома, що голодний.
І сотні вигуків у знак мені мовчать.

2010

Коронне явище в культурі Українській
одне і теж - такий собі Жулинський.

Ці міста і будинки, ці великі держави,
Безконечно осінні холодні вокзали.
Ти стоїш посередині сірої зали
І не знаєш куди повертатись назад…

Може знайдуться сили розбити те коло.
І замерзлими пальцями - тихо і кволо
Ти зіграєш своє незавершене соло,
Повертаючи вічність у той листопад.

Бо ніхто з-поміж нас ще не визначив грані,
Коли вітер у спину й слова твої рвані,
Як ерзаци акордів в старому роялі,
Що крізь пам’ять пройдуть голосніші в стократ.

хлопчику з аніме пещений самураю
горло моє німе бачиш я помираю
гола твоя струна колір стійкий на запах
хлопчик мене спіймав міцно тримає в лапах

хлопчику так болить бачиш на сукні шрами
нічка летка як мить - жили як анаграми
тягнеш як тятиву буде тобі вендета
пальці по лікті у тіло твоє та де там

я не рішуча не тисни мій друже враже
дотик не головне - хочу 3D зображень

В лікарняному вікні
очі світяться сумні.
Це дівчатко-ангелятко
колядує мамі й татку.
Не з вертепом славить Бога
мила дівчинка-небога.
Не ангеликом пурхає,
не пастушкою гукає
всю ватагу гомінку.
В інвалідному візку
лиш весела коляда
із Різдвом усіх віта.
Біля образу, в кутку,
у різдвяному вінку,
на парчовій скатертині
наймиліша всім дитина
в шопці з зіркою вгорі,
між овечок і корів,
ручки зводить догори,
до всієї дітвори…
Так малює при вікні.
І гуляє уві сні…
У вікні стрічає зірку,
в небо синє зорить зірко.
Бачить діток вдалині
кожен ранок й день при дні…
Бачить ганок, бачить хату…
Бачить маму, бачить тата
і малесенького брата…
бачить ногу не відтяту…
Лиш не бачить ту машину,
що скалічила родину…
Через дядька-водія
вся загинула сім’я…
А Ісусику малому
все співає, наче вдома.
Люляй, люляй, Божий Сину.
Я тебе тут не покину.
Спи, Ісусику, раненько
встану я з візка тихенько.
І покажеш Ти мені
білий сніг, не у вікні,
а на полі, і у лісі,
на ялинці, і на стрісі.
І підем колядувати
ми від хати і до хати.
Бог здоров’я дасть мені
наяву, а не у сні.

2009

Небо снігом вибілило свитку, –
зустрічати вечір
Той, що Свят...
Витинають попід вікна хат
вітер з колядою напідпитку,
а кутя на стелі засиха

у світлицях, прибраних і теплих
Дзвонять ложки, – дівка на порі
кличе долю… звідки?
Сміх і гріх
Гомонять на вулиці вертепи,
та чомусь минають мій поріг

Я ж не відьма
Ну хіба що трохи
зажила неслави у селі…
Наварю води на киселі,
повезу вечерю до Солохи
верхи на березовій мітлі

Ми ж із нею наче рідні сестри
Кров на двох та істина на двох
Сіло сонце…
Народився Бог
Тільки в лоні світлої Авести
ще колодязь досі не засох

З моря не діждатися погоди…
Приворожу щастя молоде,
кину карти
Лиш не знаю, де…
де ж той ангел темнокрилий бродить
що для мене місяця вкраде?

Прокотилася
Наче з гір вода.
Розгулялася
Яничар орда.

Не жаліючи
Діточок малих,
Обікравши їх
З голови до ніг.

Не лякаючись
Кари Божої
І не роблячи
Справи гожої.

Кари Божої
Не діждемося
То ж самі, мабуть,
Піднімемося.

Загуде майдан
Гордо, з піснею,
Яничар змете,
Наче плісняву!
2006р.

Із Україною щодня в двомовнім „гірко”, -
Нью-Йорк, Нью-Йорк, тобі аукнеться Лазірко!

- Зорі рідшають, -
промовив Сірий Брат,
нюхаючи передсвітанкове повітря.
– Де буде наше лігво сьогодні?
Адже тепер
ми підемо новими слідами.
Р. Кіплінг «Мауглі».

* * *
Твій слід загубиться в ночі
І ранком вмре.
Трава прим’ята оживе,
Забуде все.

І тільки в росах сміх і гріх –
Твоя сльоза:
Віддай мені, віддай мені
Всі «проти» й «за».

І, навіть, розірвавши плоть
І дух єства,
Ранкові зорі упадуть, -
Одні слова.

Заворожено очі
вдивляються в цятку червону.
Жовта ніч, мов чаклунка,
завмерла в квадратах квартир.
Крок від тебе вперед,
вибухає зеленого вогник.
І розділить одне
сірий злодій у смужку-пунктир.
Кілометри дощу,
кілометри гнучкого чекання.
Не пришвидшуй його,
хоч на мить в неймовірне повір.
А червоний не гас,
мов надія, тривожна й остання,
Й зафарбовував душу
в ніким не написаний вірш.
Сірий ворог не спав,
з-під коліс підкрадавсь, мов гадюка.
Та, ламаючи всі
перешкоди і правила гри,
Я іду на червоне,
зберігши тепло поцілунку.
Поки світ у вікні
під червоним промінням горить…

2008

Тигреня та Слоненя,
Пустотливе Мавпеня
Раз підслухали розмову
Вітру з Пальмою. А мова
Йшла про свято Новорічне,
Що на півночі є звичай
Рік ялинкою стрічати,
Зелененьку прикрашати.
Пальма слухала, зітхала,
Свято дивне уявляла -
Мішуру, дзвінкі прикраси,
Сніжні насипи... І ясно,
Бідолаха шкодувала,
Що ялинкою не стала.
Вітер повно все повідав,
Балачками пообідав,
Та й приліг оце поспати,
Важко ситому літати.
І отут-то Тигреня
Всім сказало: Ми щодня
Свято можемо стрічати.
Тільки, де ялинку взяти?
- Як щодня? Так не буває! -
Слоненя відповідає. –
Рік Новий, казав мій тато,
Раз на рік іде, як свято.
- Раз на рік?! Коли ж це буде?! -
Мавпеня мале марудить. –
Чи у Вітру запитати?
Пане Вітре, годі спати!
- О хо-хо! - зітхає Вітер,
Не дають заснути діти.
Подавай малечі свято,
Рік Новий щодня стрічати.
Тож послухайте, будь ласка,
Ніч, що прийде, - справжня казка:
Сяйвом місячним засніжить,
Співом зоряним потішить.
Принесе забави дітям,
Сріблом скрасить пальми віти,
Зодягне у файні шати,
Миколая щоб стрічати.
У святого ж Миколая
Безліч іграшок, я знаю!
І тому вже всі малята
Намагаються не спати.
Тигреня отут питає:
- Ну, а що, як засинають?
Де шукати їм гостинці?
- Під подушкою в коли-и-исці! –
Вітер крила розправляє
Та на північ відлітає.
______________________________
Тигреня та Слоненя,
Пустотливе Мавпеня
Раз підслухали розмову
Вітру з Пальмою... А мова
Йшла про свято Новорічне!
І тепер у них є звичай -
Рік Новий гуртом стрічати,
Пальму дружньо прикрашати.

Щось не можу звестись я:
жах, що коїться... Нога моя...

Ні, ніхто не винен, бо
раптом м’яз судомою звело.

М’яч у грі, суддя мовчить –
матч триватиме й в наступну мить.

Я ж лежу, й насамкінець
уривається мені терпець!

Часу обмаль, час летить –
за нагоди можна й гру зробить!

На табло рахунко гри –
непоступливе "три-три".

Та суддя спиняє матч:
в аут мій суперник вибив м’яч.

1

Повечоріло…
Сосни.
Дереза.
Зелену ватру розкладаєш повносило...
Кресало у Зневіри в борг узяв?
Вогонь танцює, та не тане крига -
І вже потріскують сніжинки, мов горішки,
На плато, де буяла сон–трава...

Кохання не летить - рушає пішки...
Зле вогнище його не зігріва.

2

А ти так енергійно воду носиш...
Виліплюєш бовванчика шальги...
І я... молитися на лик його не проти!
Але ж...
за руку тягне в море син...

3

За кипарисами
пітьма
гойдає
день...
Відкрий назустріч Сонцю зимні очі –
Наповняться теплом і дні, і ночі!

Бракує слів? Згадай слова пісень.

2004
---------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
коментар при бажанні :)

Мне голос был. Он звал утешно...

Анна Ахматова


Глечик прозріння,
Дрібка спокуси.
Кіт мій старішає:
Губляться вуса...
Двадцять ялинок.
Тінь парадизки.
Пекло далеко.
Рай ще неблизько.
Друзі запеклі
Згадують зрідка.
Саморозп"яття.
Зайві тут свідки.

Сніг зішкрібають
Чорні лопати.
Я б полетіла -
Товщають ґрати.
Я б проростала,
Я б колосочком!
Серце офарбило
В хрестик сорочку.
Я б пробачала -
Кидають камінь.
Я б заніміла.
Голос був: "Рано..."

2010
------------------
прохання вірш не оцінювати

Рубаї *******

1
Ріка часу підхоплює усе,
Через пороги всіх століть несе,
Щодня ми дивимось у синю далеч, –
Куди ж то нас ріка ця занесе?

2
Вітрила мрій підняв я без печалі,
І човен мій пливе все далі й далі.
Чарує нас безмежний океан,
А вдалині – дев’ятий вал реалій.

3
Де Бог живе? Обходимо долини…
Де Бог живе? Долаємо вершини…
Де Бог живе? Де Бог живе? Де Бог?
А зазирнути в серце – ні хвилини…

4
Жадоба пошуку не знає меж,
Як до скарбниці мудрості ти йдеш.
Лиш тінь свою не зможеш наздогнати,
А не знесилівши – ти не впадеш.

5
Зустрів я Бога у саду псалмів,
І радо серце Богу я відкрив,
Злились в одне – два джерела любові, –
І я почув душі блаженний спів.

6
Невидиме нас вабить, наче мрія,
Що вдалині зорею голубіє,
І думаєш – воно далеко десь…
Але життя хіба не дар Месії?

7
Глибінь мовчання чиста, наче вічність,
І ллється в душу світла таємничість,
Як тихо нині зупинився час, –
П о е з і я ! Іде її величність…

 
Чужа мати мене приведе на світ
У ночі трепетні, наче птахи
Гріховні вустами запеклі страхи
Байдужі зірки, розкришений лід

Де виють з неспокою хижаки
Діамантовіють зіниці вбивства
У короткому фарсі блюзнірства
Почуття вивертаються навпаки

Сліпе кохання шукає болю
Брудна самота співає недолю
Злоякісного життя напівчверть

На сиві вулиці міста-примари
Демон натхнення, чи янгол кари
Випускає на волю безвинну смерть



 -&-




 

1

Махнув рукою Зевс на рід людський:
Пожадливі людці, підступні, хтиві…
Бог Прометей, що плоть живу зліпив,
Митець був неабиякий... та схибив.
Червону глину він полив… слізьми.
В Беотії добра такого сила...
Буває, в сон осінній прилетить
Бліда істота – з нігтями крихкими -
І квилить, звинувачує творця,
І рани вивертає, мов кишені...
А чим допоможу, зцілю чим - я?
Похнюпиться бідак... іде між скелі...

2

Здола твоє творіння холод… звір… –
Дзижчав комарик-сумнів Прометею,
Тож злинув
відчайдух-творець
до звізд –
Щоб полум’ям зігріть сирі печери.
Відкрив титан таїни ремесла,
Кебетних homo вчив азів мистецтва…
Пандора
спроквола
у світ зійшла...
І посаг простягла Епіметею…
А що велеречивою була,
Уміла вговоряти, научати
(Принадність Афродіта улила
В краплисті очі барви океану) –
То й випурхнула з бочки зграї круків:
Турботи,
смутки,
немочі,
жалі…

І… Прометея Зевс прирік на муки.
І… звів потоп усе живе Землі,
Бо homo гризлись між собою, наче звірі.
Абрис Парнасу бовванів серед імли...
Зійшли з човна
Девкаліон і Пірра.
Забаглось їм планету заселить.
Зачувши голос з віщої печери –
Напучування-поук божества,
Засіяло подружжя, метр за метром,
Камінням живодайні ті поля.

...І проросли небавом крізь пирій
Кремезні homo – підлі, злющі, хтиві…
Девкаліон і Пірра, сіячі,
Не мали втіхи від такого дива,
Терпляче вчили плем’я, день за днем:
Ріллі - зерно, а вітерцю - маргінес…
І золотили збіжжя: рис... овес...
Старі не вчили підлих homo війнам!
Арес чи Марс, нащадок Зевса й Гери,
Навчав той люд мистецтву... убивать.
За смерть - медалі... Реп"яхами - певність:
Сьогодні хлопчик - а за рік солдат.

3

Несуть хлоп’ятам не торти в дарунок –
Шаблюки, каски, танки... пістолет…
І вчаться дріб-армійці ще з пелюшок
Не тамувати злість-шальгу, афект…

А з мегавікон Олімпійського палацу
Зевес невсипно дивиться на те,
Як із жертовників байдужливо-щербатих
Кармінна кров,
паруючи,
тече…

Надія тліє: рочиню врата в Елізіум.
Там дзюркотять
струмки про лад і мир...

Невже і там побачу вічні війни –
За тінь від кипарисів і олив?!


2005
----------------------------------
прохання до читачів - вірш не оцінювати.

Зимова казка розчиняє
дверцята мрій в Новому році,
Хурделеця сніжком мете,
Барви вогнів на кожнім кроці.
Красуня пишна серед зали,
У запал тостів й святкування,
Радість несе у кожну хату,
А з нею щастя і кохання.
Нехай поряд з шампанським ллється
І щирий сміх в кожній оселі,
Нехай всі люди завжди будуть
Добрі,щасливі і веселі!
Нехай усі дарунки долі
До вас приходять крок за кроком!
Від серця щирого вітаю
Усіх вас друзі : “З Новим роком!”

2010

У очі дивиться зима,
Та ти не сам, я не сама,
І тут немає протиріч:
В нас різне щастя у цю ніч.

І я прошу: не розгуби
Свого кохання літепла,
Не розміняй свої скарби
На різнобарвні скалки скла.

Серця сніжинок крижані
Крадуть чужих сердець вогні,
Холодні леза дивних снив
Тепло стинають справжніх див.

І я благаю: стережи
Своє кохання від зими.
Її холодні вітражі
Розбити вміємо лиш ми.

У круговерті сніговій
Ми дім будуєм - кожен свій,
І Герострат не спалить храм,
Якщо ти ним не станеш сам.

Це ж треба так -
кохання першосніжно
зійшло з небес, узявши під крило.
Під новий рік
так радісно і ніжно
для нас з тобою сонечко зійшло.
І вітер лоскотав хмарки у небі.
І місяць залицявся до зірок.
Так, мрія привела мене до тебе,
щоразу направляючи мій крок.
Це ж треба так -
усе, як я хотіла:
маленька казка із пригод і див.
Кружляє казка
снігом білим-білим...
Повір у неї і вона прийде.

Тихими кроками січень ступа по землі,
Ледве поскрипує сніг і срібляться дерева.
Інеєм білим голі сади зацвіли,
Ходить-блукає між них Снігова Королева.

Навіть здається, ніби крізь казку бреду,
Хвоєю пахне, сіють пшеницею діти,
Господи, дай нам достойно у небі звізду
Твого рождення у вечір величний зустріти.
Дай нам терпіння, сили творити добро,
Дай нам любові, ніжної та осяйної,
Щоби вона завітала, сповнила єство,
І не втопила в життєвім безмежному морі…

Побіля дому баба стоїть снігова,
З гірки малята –на кольорових санчатах
Падає сніг… (Зайві, напевно, слова),
Серце чекає Великого Світлого Свята.

Все ближче осені задумливе чоло,
Хоч за вікном геть розімлілий червень,
Та з давніх літ заведено було -
Зміняти золотом недовговічну зелень.

Іще ледь-ледь проклюнувся листок,
А вже його майбутнє на долоні.
Ось одягає дівчина вінок -
Та незабаром – побіліють скроні.

Та ще не час, ще сонце молоде,
А я чекаю вже осінню прохолоду,
Як перший лист на землю упаде,
Чи на вколисану озерну тиху воду.

Піду у ліс в осінній тихий храм,
Послухаю його молитви й літургії
Землі і Сонцю, кленам і птахам,
Вдихну вино і біль його надії.

Візьму з собою золотий листок,
Як пам'ять, як реліквію із церкви.
Від осені до осені місток -
Останній поклик від живих до мертвих.