Як не вистачає наркотику – дорожнього пилу,
Кущів та крон, що втікають від вікон поїздів,
Згубився в хащах мозку, втратив життя силу
Химерне царство мрій й думок на волю відпустив.
*******************************************
Заплющив очі… Колосся лоскоче долоні,
В маках бачу лиця друзів, що лишились вдома,
Мій мозок в безмежно приємному полоні,
Адже відходить до хмар моя тижнева втома.
******************************************
Дихаю на повні груди, вдихаючи свободу,
Що має смак польових квітів та веселки,
Та розмитий вигляд картин Моне по крайнебу,
Іду до гнізда життя, яке сплели лелеки.
******************************************
Неприємно повертатись до частоколів міста,
Яке разить дурною славою та похі^ттю,
Та з наступної п’ятниці житиму з нового листа,
З надзвичайним відчуттям, що зветься любов’ю.

Зливаюсь з холодним зимовим дощем,
Це допомагає на мить забути про тебе,
В калюжах краплі води віщать лицем,
Яке давно хотів очистити з себе.
*********************************
Упавши вниз у воду, на коліна ниць,
Я закричу до сонця: «годі тліти, годі,
Мене сліпити та кохати силоміць,
Така любов на відстані уже не в моді.»
*********************************
Холодом небесної води очищаюсь,
Від тарганів в думках захищаюсь,
Повільно іду додому - роздягаюсь,
Від мрій любовних в думках зігріваюсь.

Чому ти не можеш просто сказати йому
Як ти його нестримно до щастя кохаєш,
Так, він – гуру, він – вчитель, танців митець,
Хоч сил не стає, та все одно в собі тримаєш.
Безглузді норми повсякденного існування
Завадили мільйонам бути просто разом
Найбільший гріх – це правилам слідування
Прошу не ставай іще одним садомазохістом.
Несказані слова, як ненароджена дитина,
Заважають рухатися вперед до цілісності,
Промов щире слово, і уже ніщо не спИне,
Казати правду до кінця, як молитву до слів про вічність.
Уміння кохати наразі є справжньою привілегією,
Я щасливий за те, що любов для тебе – магія,
Ти порівнюєш ці відчуття з найкращою поезією,
Тож упевнений - попереду закінчена патом партія.

Крапля дощу лише частина моря,
Дощ – мокра сторінка мого життя,
Алкоголь мене не врятує від горя,
Лише на вечір зітре печаль з лиця.

В калюжах не втоплю поганих думок,
Небесна вода не очистить від бруду,
Я так не люблю радянський совок,
Що заклинаю його фатальним вуду.

Я так й не навчився любити себе,
Постійно в дощах шукаю причини,
І мозок ніколи подій не розгребе,
Які без мого бажання вчинились.

Дощовими вечорами повертаючись
З невідомих закутків робочої свідомості,
Я насправді просто в цім світі тиняюсь,
Живу наче в стані постійної невагомості.

Дотримуюсь принципів суспільного існування,
Обжерливого безперервного життя проїдання,
Тримаюсь за слизькі холодні стіні примар законів,
Подавляючи тиск дії теплих природних гормонів.

Так хочеться сиганути в темну невідомість,
Закутавшись у шинель теплої непомітності,
Й там відновити життя дитячу невгамовність,
Та більше розмовами не плямувати цінності.

Є цяточка за Гадячем – Сватки.
Там плин часу безбурний, ідилічний.
Там океан опілля – штильовий.
Там дітлахи вітаються зі стрічним.
Там я струшу з волосся пил обав,
На дні криниці віднайду сюжети,
Сп’янію від пахотняви зела,
Зіп’ю остуду,
нахиливши глечик.
Молодика розжарена мосянж
Офарбить хату,
плесо і стодолу...
Там зарубцюються сім застарілих ран
Від іскрометних тостів-заздоровниць!

Відерце
у колодязь
кине
син...
Він – малоліт, дрібний котигорошок,
А вже вдягає машкару на лик,
Вже закохався у школярку гожу.

... Неділя.
Спека.
Гадяч.
Лан...
Сватки.
Це області Полтавської окрайчик.
Немає тут близьких душі могил.
Споріднена з моєю лиш балачка.



2005

------------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

12 жовтня 2008 р. Валерій Клочковський
із Хмельниччини спалив свою дружину Тетяну...


1

В ту днину я шукала вірші між дерев,
Заснула в північ.
А вона ж горіла!..
Лахміття тліло – чорне і липке...
Рік дух страждав, лиш дві години – тіло.

Спалив її не кат серед юрми,
Не маніяк до муки жертви ласий –
Супружник чорній Злості догодив.
Афект... Не дарував їй станси.
Банальна лайка. Поворот ключа...
Бензин тече
на осоружне тіло...
Зліта
убивча іскра...
І - свіча!
А може, жінка... жити не хотіла?
А може, їй обридли дві свині,
Коза, корова і кролів десяток?..
„Усе встигала, – каже дід - сусід. –
Ох, як вона у ніч ОТУ палала!
І все ж постукала до мене у вікно…
Ні, не п’яниці, був у них достаток...
Таке страшидло… Стигне в жилах кров!
Хтось забере Артура і Діанку...”

Рушник свій вишила,
та не судилось їй
Напутнє слово проказати доні.

Це - ПРИСУД чи кармічний прикрий ЗБІЙ ?
Матуся - це ж огрійливе осоння.

2

Дітей шкода... – зітха в кайданках муж. –
Я не хотів... Любив її. Так вийшло...

Слова лукаві. Це ж плазує вуж:
Він спав потому. Голосили вишні...


3

Підпалювач на волю вийде.... Знов
Обійме сина, як уперше – взимку.

Ще й заридає: ”То не я – любов
Спалила маму…
Вибач... вибач... синку...”



2008

---------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
коментар при бажанні.

Чи я кохати тебе не вмію,
Що упустила в серце завію,
Що там, де вчора ходили босі,
Гуляє вітер, тріщать морози?

І не питай, як усе це сталось.
Це, мабуть, сонце за хмару сховалось.
Це, мабуть, просто скінчилось літо
В цілому світі.
В цілому світі!

1
В"яне день, наче зірвана квітка.
Десь із лебедем мліє лебідка.
Дозбирує сонце залишки світла.
Вечірня зоря іще не розквітла...
2
Похмурі сутінки скрадаються тихцем, -
Все затушують сірим олівцем.
Перестарались: під твердим графітом
Прорвалось небо срібно-білим світлом...
3
Зірвався вітер із припону ночі,
Як пес, на місяць виє - з"Їсти хоче!
Пригнав зі заходу залогу хмар -
Скорилась ніч навалі яничар.

Холоне самотня кава,
Вивітрює запах кориці.
Чому я тобі не цікава?..
Кивнув "Добрий день!" для годиться
І притьмом - за інший столик!
Я ж зопалу чиню дурниці:
Купую черговий смаколик
Й згодовую тістечко киці.
2009

«Так терпко пахне той панич
з чужого саду»
(Ю.Броварна)

співай моя незагойна рано луною в ніч
високий ставний у двір заходить чужий панич
вуста медвяні в очах печалі – відром черпай!
а в мене власний сльозами битий солодкий пай
а в мене руки у тісті білі у горлі щем
а він підпер очманілу стелю своїм плечем
його зіниці озера темні таємний сад
сумирна мряка злітає з яблук лунка роса
куди прямуєш умілий майстре ідеш куди
гострять сокири на голоси нам людські суди
духмяне тіло на скатертині немов калач
співай моя незагойна рано вирізуй плач
ті калинові його словеса терпкі як дим
і тінь моя зі стіни зірвавшись іде за ним

Муз.гр. SMOKIE “Living_next_door_to_Alice”


В этот час уходит Старый Год,
Пусть у нас он беды заберёт,
Ну а мы
Ему
Простим
Свои обиды.
Вспомни лето, цветущий май,
О плохом забудь, не вспоминай,
Старый Друг –
Прощай, –
За всё
Тебе спасибо!

Припев:
Пускай мороз на улице,
А, может, гололед,
Но мы не будем хмуриться,
Ведь скоро НОВЫЙ ГОД,
А соберемся за столом
И весело, как друга, встретим!
Вместе:
« Встретим НОВЫЙ ГОД!»
Народ шумит, волнуется,
Ликует детвора.
К столу подали курицу
И наливать пора.
Давай проводим Старый год,
А Новый тут же встретим!

Время, знай, летит себе вперед.
Не гадай, что нам оно несет:
Поживем
Чуть-чуть
И сами
Все узнаем.
Ты подругу напрасно не ревнуй,
Обними и нежно поцелуй –
Расцветет
Она
Тогда,
Как вишня в мае.

Не печалься, проблемы позабудь.
Время вспять, увы, не повернуть.
Новый год
Несет
Тебе
Благие вести.
Видишь сколько друзей твоих вокруг,
Добрых лиц, улыбок, крепких рук:
Все мы здесь,
Чтоб быть
Всегда
С тобою вместе!
25/10-06г.
Христенко А.Д.

Співай для мене, нехай ти одну тільки знаєш пісню.
У волоссі твоєму блукатимуть пальцями океани.
Припливи їх будуть, о диво, припливами прісними,
І міфом пропишеться все, що із нами потому станеться.

Причалить берег, і сходи стрімко здіймуться на площі,
Де бруки вслухатимуть нас, мов глухими жили - і почули.
Хвилі в ногах обéрнуть ураз кораблі на дóщини,
А нас угорі затискатимуть тісно вузенькі вулички.

Їстимеш з рук і гронами питимеш сонячні вина.
Білим сліпитиме церква кармінно-чорний пісок вулкану.
Світ буде — мармур. Я тебе вимишлятиму — глиняну,
Уславши ложе -
що піна,
що море,
що наше, -
тюльпанами.

2009

Сховалося сонце за пазуху обрію –
Камінь.
А ніч, згасла свічка, підкрадеться коброю.
Карма.
Старе чорне дерево – скіфською бабою
В сажі.
Ти тінь мою топчеш даремно незграбно так.
Стань же.
Холонуть останні розсипані іскорки
Вогнищ.
І песик над ними – душа моя спізнена –
Стогне.

* * *


Оголеним нервом душі доторкаюсь до древа
І серця корінням вростаю у надра земні.
Крізь нетрі дощів, тих, що б’ють об асфальт кришталево
Своїм чорним лихом, коли наближається ніч.
Я чую тоді сповідь неба, загублену в часі,
Записану вітром на місяця лазерний диск.
І листя думок, з-під землі проростаючи вчасно,
За мить опадає і плине, і плине кудись…

Світ трішечки постарів
чи з розуму трішки вижив.
В руїнах своїх присів:
шукає буттєвий стрижень.
Можливо, нам всім пора
замовити в неба зиму? –
Зимуючи у собі
Найкраще чекати зміни.
Вітрами знялись думки
і лезами б’ють по серцю.
Раз боляче – ти живий.
Все інше – колись минеться
І першою враз піде
вчорашня настирна втома
на згарищі мертвих днів
Зажевріють риси дому.

Поетесі, вишивальниці,
героїні світу –
Ірині Сеник
з любов’ю і повагою автор

Світ біло-чорний.
Заплакані шиби.
Хто тобі долю
так владно накреслив?
Скільки вітрів
на твоїм перехресті,
Скільки, мов Фенікс,
помреш і воскреснеш!
...Стежки Твої поросли полинами
В горлі застрягне окраєць згневілий
Прагне душа
у вишиваний ірій –
Лиш в Україну!
Лише в Україну!
Чуєш? Прислухайся.
Готика Львова
ронить молитву щоденну у небо
руки здіймають угору дерева –
просять у неба
промінчик для Тебе!
Стеля барочна – куполом храму.
Лики святих проступають на нарах.
Тут оселилась єдиная правда:
Всі оці муки не будуть намарно!
Сонце гаївку співатиме дзвінко,
Львів сивочолий погляне орлино
Кров в ваших жилах нуртує єдина:
В Тебе, Ірино, кров України!
Ось чому,
хижим вітрам
непідвладна,
Світ біло-чорний
піснями мережиш
А полотно розквітає піснями
Давніх барвінків й далеких черешень
Серед снігів, серед сивих наметів
Райдуги дзвінко піднімуться в небо!..


Так, можна кинути тіло за грати.
Тільки не душу
БОРЦЯ І ПОЕТА!

Страшно, коли словами,
Наче зів’ялим листям,
байдуже хтось,
недбало,
бавиться.
А навіщо?
Страшно, коли несила
бачити світ крізь подив –
відповідь вже відома,
відповідь вже готова.
Тільки сухі молитви
Зросить їх покаяння?
Добре – якщо згоріти.
Прикро – бо ж загнивання
Світ замело вітрами
Протяг – немов спасіння.
Я вибухаю болем.
У цьому моє прозріння.

У Лисій горі – домівка лиса
заставлена лісом сонцем і листям
помаранчевий іній – за ватру
вітер – за вартового
гай-гай хтось добре нагрівся
до іскор хвоста рудого.
У Лисій горі домівка лиса
скоро свята лис пише листівки
гай-гай то була не та
скрушно хитає рудою голівкою.
У Лисій горі де мешкає лис
сховалося пишне сонце і спить
буди...

І ми зійшлися Інь і Янь,
Одвічних двоє протиріч,
Хотів сказати «Перестань»,
Та тільки «Ще» кричав у ніч.
Злилися смуги чорна й біла,
Тоненьку, перейшовши грань
Солодкі муки мого тіла
На вівтарі твоїх бажань.
28.07.2009 р.

Вони нас загнали, вони нас побили,
У масі загалу плакатами вкрили,
Байдужо втоптали дитячу свідомість,
У нетрях картинок ввели в невідомість.
В театрі містерій і гри водевілю,
Читали казки про нездійснену мрію,
Хотілось сміятись, ридати, кричати,
У косах брехні білі квіти збирати.
Блукають країною три манекени,
У кожного з них порізані вени,
Стікає кров фальшива рікою,
Змішана з купою чорного гною.
Ми вірили. Стали ми знову дорослі,
Не кличемо більше нікого у гості.
Самі по собі, елегантно, помітно,
Йдемо вільним кроком без болю,
Привітно…

Приготую фарби, пензлик і альбом -
Ух, яка зима чудова за вікном.
Де гілляччя виглядає з-під снігів,
Рудохвостий мишолов подріботів.

У рядок - червоні цятки нагорі,
Це сидять птахи поважні, снігурі.
Малюки зліпили бабу снігову,
І тепер спішать на ковзанку нову.

Пролітають білі кулі - файний «пас»,
І одна ото попала в ціль якраз:
Затуляє присоромлено Данилко ніс,
Попередив його Макс, а він поліз…

Намалюю знамениту гру – хокей.
І тебе візьму, не ний уже, ОК.
Найспритніший - воротар, не ловить ґав.
Це, Сергію, справді, я - таки впізнав!

Видається, що готово. Гарно як!
Малювати - я із малечку мастак.
А, казали, що не вийде, хи-хи-хи!
Зачекай, а звідкіля брудні штрихи?..

Забілю швиденько плями у кутку…
Покотився раптом пензлик по листку,
І білило по малюнку - хляп і трась…
Не біда! – це завірюха почалась.


Грудень 2009 р.

Посварились мишенята
І по двох кутках сидять.
Мають іграшок багато,
Але гратись не хотять.

Щó вони не поділили?
Не згадають – не проси.
Тільки вуха зчервоніли
І похнюпились носи.

Поглядаючи спідлоба,
Не чекають більше див.
Так було б, напевне, довго.
Але хтось їх помирив.

Не матуся, і не тато,
Бабця теж тут ні при чім.
Зазирнуло сонце в хату –
Підморгнуло хитро їм.

– Це ж бо сонечко нас кличе,
В сніжки гратися пора!
Засвітились радо личка:
– Знову друзі ми?
– УРА!

Під променями сонця навесні
Розтанули торішні крига й сніг,
На вулиці синиць і горобців лунає спів.

Тендітні перші весняні квітки
Розкрили свої ніжні пелюстки,
І поспіша на зустріч у ставок легкий струмок.

Зимовий сон відходить в небуття
І знову прокидається життя,
І перелітний птах своїм крилом жене тепло.

Відбулася природи таїна —
Прийшла до нас у гості знов весна
І покидає свій холодний скит чарівний світ.

Упали роси перлами в траву
І засміялись мавки у ставу
А разом з ними і водяники, лісовики,

Крислатий дуб, мов велетень в журбі
Прокинувсь на високому горбі
І хоче дотягнутись до сосни цієї весни.

Приїхав день на білому коні,
Земля запахла першими снігами,
Так хороше і радісно мені
Під чистими, як пісня, небесами.

Приїхав день на білому коні,
І з радістю його я загнуздаю.
На ньому я поїду до рідні
По килимах, що стеляться по краю.

Земля запахла першими снігами,
І сад снігами білими зацвів,
Ще здалеку вітається гілками,
Я душу зрозумів його без слів.

Під чистими, як пісня, небесами,
Так хороше і радісно мені.
Земля запахла першими снігами, –
Приїхав день на білому коні!
2009

Ти в надлишку мені запам’ятався.
Надміру грубим і надміру сильним.
А ще собою дуже так пишався,
Що зміг нарешті стати зовсім вільним.


Ти був несамовитим диким вітром,
Любив куйовдити дівчатам коси.
Мені подобалось, коли займався світлом
І ніжно цілував моє волосся.


Мене не знав… Та вже забуть не зможеш:
Я в надлишку тобі запам’яталась.
Кому тепер волосся ти куйовдиш?
Чия рука тепер тебе квітчала?


14.09.2009

Затерявшись меж цветных клубков
бабушкиной пряжи,
бабушкиной кельи,
я вдруг уплотнялася,
становилась старше,
уходила из дому,
громко хлопнув дверью.
Ни смеясь, ни плача...

Подбородок — гордость,
ноги — перекрестки,
я бежала в радость,
я бежала в скорость.
Девочка-подросток,
не обутый взрослый,
жизнь в 13 - гадость,
жить в 13 тоскно.

Вот когда я вырасту,
перестану путаться,
все во мне распустится,
все раскрепостится,
ноги будут ровными,
руки станут птицами,
из-под пряжи вылезу —
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...

Бабушка устало клонит лоб,
бабушке любимой что-то сниться,
и тихонько сквозь открытый рот:
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...
повстречаю принца...

Рассмеялся ветер,
чистя перекрестки:
"...Жизнь в 13 - гадость...
Взрослые
подростки..."


© ммв

Дні роздати до крупини,
ніч гойдати, мов дитину,
біль тамуючи в грамемах,
серцю звіритись твоєму
і міліти в гирлі миті.
Голосом небес омитий,
хвилюватиму – застигну,
понад гирлом світло вигну
у веселку, у підкову,
в кольори гарячі слова.
Я розважений, у точці.
Кожен хрестик на сорочці
чужиною тихо витлів.
Залишаюся при світлі
перелитий сріблом ночі.
Дощ в мені, на дні хлюпоче.
Течія по голотечі,
та нема де діти втечу.
Ані дати ані взяти –
виливайся мово святом,
вимивай із мене рими,
зазвучи неповторимо.

28 Грудня 2009

Коли зойкнула тиша
і птахом упала до ніг,
височінь просльозилась
дощем на отави і плечі,
краплі, наче хвилини
поволі зривались зі стріх.
“Добрий день, ну а, може...
А, може, уже – Добрий вечір. ”
Та різниці нема.
Крізь відлуння старих молитов
шепотіли дерева
про всю тимчасовість земного,
хоч від серця по тілу
іще розливається кров,
і за обрій веде
ще незаймана слідом дорога,
ще тобі не сказав я
того, що у серці зберіг,
і всі зорі небес
не віддав тобі поки, до речі,
але вийду з отав
і , ступивши уже на поріг,
“Добрий день, - прошепочу,
а, може, уже – Добрий вечір... ”

На дворі час не дуже теплий,
Холодний колір за вікном.
Він, як і я тобі не стерпний,
На нас ти злишся знов і знов.

І не даруєш мені свою усміку,
Днів пять поспіль.
І не для мене нас своєму ліжку,
Розстеляєш білу простинь.

Дивлюсь, як ти наповнюєшся мною.
В тобі мене все більше з кожним днем.
Це буду другий я, народжений тобою
Й зачатий під усміхненим дощем.
Себе нового зачинав, як пісню.
Свій вірш я клав на музику твою,
В яку вплітав бентежний шурхіт листя
І безсоромну вранішню зорю…
А ти ростеш ушир, хмаринка наче.
Уже не ходиш. Ти пливеш уже.
І ожива в тобі веселий м’ячик,
В якому я упізнаю себе.

Яке то щастя правду пити
Із чаші віри та надії,
Уміти недругів любити,
Батьків своїх здійснити мрії.

Яке то щастя - йти із Богом,
Коли тяжить прожита осінь,
Гріховне листя на дорогах,
Мов покаяння наше просить.

Яке то щастя нині жити
Під чистим небом України,
Де сонце правди в очі світить,
В пошані рідна мова лине.

Яке то щастя - в ріднім краю
Прихід вітати Бога – Сина,
Коли усі Його вітають,
І перед Ним лиш - на колінах.

Яке то щастя - вірно знати,
Що ти батьків своїх є сином,
І рідний край повік кохати,
А край цей рідний - Україна.

Тому то щастя, яке маєш,
Цінуй, як святість Богом дану;
Вимолюй в Бога - хай єднає
Всіх нас від Дону аж до Сяну.
26.12.2008р.

Є чарівне місце на землі,
Де сніжок не тане взагалі,
Завірюхи віють навкруги,
Срібні розсипаючи сніги.
Там палац із кришталю стоїть
І ялинка у вогнях горить,
Над палацом сяйво золоте,
А в палаці Дід Мороз живе.

В Дідуся є палка чарівна,
Яка творить непрості дива,
Стукне палкою у льодовик,
Вмить з`являється гуляка-сніговик,
З ним Дідусь готує дітворі
Подарунки на веселий Новий рік,
А як свято в дзвони задзвенить,
Дід Мороз до всіх дітей спішить.

Ось і казка почалась – яскраві зірочки
Падають всім дітям на дахи
І запалюють ялинки у вікні
В різнокольоровії вогні,
Щоби Дід Мороз не заблукав
І хатинок довго не шукав,
Бо в цю нічку дітвора уся
З подарунками чекає Дідуся!

2009р.

Ой, ялиночка моя
Засвітилася сама…
Б`є дванадцята година,
Новорічна, особлива.
Зараз Дід Мороз прийде,
Подарунки принесе.
Я чекатиму його,
Не засну ж бо всеодно.

А як прийде Дід Мороз,
Я його не відпущу,
Сядем святкувати вдвох,
Ще й смачненьким пригощу.
Розпитаю про ведмедів,
Про палац, де він живе,
Про сніги і про замети,
Чи усе там льодове?

Ой, прокинулась я зранку –
Знов проспала Новий рік.
Заглядаю під ялинку,
Подарунки є мені!
Дякую тобі, Морозе,
За любов і доброту
Та на другий рік я, може,
Твій прихід не пропущу.

Морозний ранок.
Світить сонце.
Сніг іскриться.
Завмер садок.
Холодний вітерець затих.
А я стою, не можу
В твої очі надивиться -
Живе, цвіте, горить
Весна у них.
В твоїх обіймах
Тепло і приємно,
Твій поцілунок
Як весняний промінець.
У нас в серцях живе весна
Від всіх таємно,
Весна серед зими,
Любов її творець.

1993р.

Кожен грає й добре знає –
геть усе у грі буває.
Дайте пас – і я втечу,
може, захист не спіймає.

Як нападник – я загроза,
кінь, що тягне свого воза.
Якщо чесно, я втікач.
...Отака футбольна проза.

Щільний захист – це болото:
не відмиєшся від поту!
дайте пас, тоді втечу,
ніби в’язень із-за дроту.

Воротарська. Простріл! Зміна...
Наростає штовханина.
Через себе б’ю той м’яч –
може, знайдеться шпарина.

Тренер цінить злість спортивну,
те, що я втечу все рівно.
Аж ніяка це не злість,
самому доволі дивно.

ось штрафний. Партнер – "на точці".
Тут, де я, нас – як у бочці!
Дайте пас, я знов втечу,
бо ж народжений в сорочці.

М’яч у грі! Біжу і б’ю вже...
Всі свої до мене – дружать!
Дайте простір, я втечу,
бо на радощах задушать...

із циклу "Лавиця запасного тренера"

Ты все мечты ее разрушил, все оборвал без сожалений,
А ей никто так не был нужен, любила слепо без сомнений.
Пускай в свое больное сердце, доверчиво тебя впустила
Другие ль не стучались в дверцу? Стучались. Тщетно. Не открыла!
Она сильна, никто не спорит, ей ли боятся испытаний?!
Она снесет и это горе, и плакать вряд ли ночью станет.
Урок еще один освоит, себе поставит «незачот».
Не затоскует, не застонет... тебя в ночи не позовет!
За черным днем, пройдет неделя… в тумане месяц пролетит...
И будет жить, и станет верить... и даже может быть любить.

Пощо творúш поклони, грішне тіло?
Вони не варті навіть копійчини.
О, як же звично ти згинаєш спину!
І впевнено шепочеш: «Не грішило…»

Твоя неправда: безхребетність – гріх!
Бо кожен, хто сильніший – вже кумир.
І зло – підступний, спритний хижий звір –
йшло по тобі, аби топтати всіх.

Навколішки плазуєш перед Ликом,
мов, до людей ти з вірою й добром.
Чому ж негоди сіються цебром,
і з відчаю душа волає дико?

Дивись мені у очі, плоть нещира.
Тяжкий твій гріх чекає на спокуту:
ти молитви шепочеш чорно й люто,
слова ж камінням падають у діри.

Душа – брудна, молитва її – всує,
адже той бруд обтяжить її крила.
Волай, кричи аби вона злетіла.
Та хто тебе, крім мене, ще почує?

Від мене захищаються хрестами.
То я беру платню за всі гріхи.
Святі, з долонь виймаючи цвяхи,
ідуть повз мене до святої брами.

Тяжкі провини, наче прив’язь пса,
до мене припинають твою душу.
І я твою платню приймати мушу
під скрип повільний часу колеса.

Тож, про гріхи. Вірніше – про довіру.
Це божий дар – з коханням нарівні.
Їх не жбурляють бісером свинí,
Й не розсипають мізером по миру.

Тобою ж геть знецінено довіру,
у порох перетворено, у бруд.
Кохання так спотворюють у блуд
за потягом мандруючи без міри.


І не Йому, а то мені офіра :
коли не вміють злу казати «ні»,
довірою торують шлях брехні,
і добре слово – іграшка Сатира.

Твоя душа – у мене під п’ятою,
засліплене собою нице тіло.
Ти визнати гріхи свої не вміло,
тому їй залишатися брудною.

На скільки – то вирішує спокута,
якщо осилиш ти її нести.
Святі завжди несуть свої хрести,
а грішники відхрещуються люто.

Природа робить ідеали,
Які ми змінюєм самі.
Ми змінюєм життя – нам мало,
за ним ми змінюєм світи.

Змінивши радість на печалі,
А потім щастя на біду,
Летим в незвіданії далі,
щоб залишити пустоту.

Покинувши свої простори,
Які залишились пусті,
Приходим в інші небосходи,
Щоби замінити також ці.

Лише збагнувши через роки,
Що в новім світі ти помреш,
Вернути схочеш те минуле,
Але його не повернеш!

Пройдуть роки, пройдуть століття,
Все оживе – прийде весна.
Все зацвіте навколо в квітні,
Але для кого? Нас нема …

Змінивши все навколо себе
Ми знищили самих себе.
Хіба цього було нам треба?
Та часу в нас ще трохи є !

І починати треба з себе :
Прокинувшись , відкрий вікно
І зазирни у чисте небо –
Що Богом було нам дано

Такою має буть планета :
Щоб чисте небо наді мною,
Щоб пролітали в нім лелеки,
Щоб був листочок із росою.

Таким і має бути світ,
Чистіше крапельки води,
І щоб манив квітневий цвіт
На Батьківщину навесні.


2008р.

Скрізь пилюки на палець
два дні негодований кіт
за вікном дітлахи верещать і гуляють у сніжки
З-під околиць агонії ти виповзаєш на світ
і за вовчим квитком дістаєш поворот од воріт
зустрічаючи досвітки в стінах сумної нічліжки

Чи то мариться… чи на шпалерах цвітуть лишаї
ялинкові вогні поведуть у пропаще болото
Ще говориш з іконами – навіть ще молишся їм
Отче наш…
Айяалла…
відчиняйся проклятий Сім-Сім
Королево вернись під святі небеса Камелоту

Запитай своїх демонів – звідки цей страх висоти
що тримає в лещатах і дихає хижо у спину
Ти ж була не такою…
вітрам поклонялася ти
доки хтось напророчив, що далі судилось повзти
і втопив у багні ясно-жовту твою субмарину

Сподіватися марно що може іще пронесе…
та співкамерник-вечір – пейсатий всезнаючий ребе
утішатиме мудрістю «Космо» чи Пісні пісень…
Трохи сліз у жилетку
а потім забудеш про все
тільки завтра хтось інший іще політає за тебе

Якщо із горла пророста Чужий,
З”їдаючи цукерки і обгортки
У спеку,
в дощ,
у ніч,
коли сніжить,
І п”є твоїх чеснот літеплі соки,
Коли він друга випхав у плече
І вивів на путівець у Нікуди,
Зречись почвари.
„Отче наш” – мечем
Безжально зранюй пальці, впалі груди!

Не йди із ним в Аїда болота,
Не розруйновуй гніздища лелечі.
Чужий жаденний! Він мегаталант
Щодня пророчить, ложу, бутоньєрку.
Чужий – заїлий, лютий: відбере
Кохану жінку,
кине в прірву доню...
Він – Зла слуга, його апологет,
Що живиться усмак залізом крові.

Він забувати матір науча,
Малює жабуринням,
трощить мірки...

Поки Чужий малий, як павуча,
Є сутозлота зброя - щира Віра.


*
ограда тут - захист, заслона,
оборона кого-небудь від нападу, замаху.




2009

---------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
лише коментар при бажанні :)

на майдані масова істерія:
дівчинка жонглює смолоскипами
натовп умліває дуріє
люди стікають криками схлипами
зойками лайкою непристойною
сміхом папірчиками зеленими
дівчинка казкою перестояною
ситу юрбу підгодовує під кленами

дам екзальтованих нудить у коміри соболині
дами шукають у пудреницях забуті «я»
дам огортає безумство нещадно клинить
дами заледве на хмарочосних підборах стоять
діти собаки виплигують із їхніх рук
сиплеться конфетті з посивілих перук

а дівчинка далі жонглює вогнями
найкволіші духом заковтують сніг без тями
заковують очі в маски налякані інтроверти
дівчинка розчепірила пальці в обличчя смерті
відьма негідниця - мозок точить гординя!
от би вчепитись у коси пропахлі димом

видерти пісню яка з’явилась допіру
от би з її долонь поцупити вітер
от би залізти в цю шрамовану шкіру –
честі не в міру одній отаку носити!

дівчинка розплітає скуйовджені голоси
втикає у темряву феєрверки заграви
дірявить сутінки краплями вогняної роси
бравадою твердолобі сумніви дірявить

підіймає руки попечені в ритуалі – вуаля!
вибухають над головами блискавки громовиці
зриває байдужу вуаль із урбанізованих поселян
які приклеїли до шоу зіниці вицвілі
забувши – під чобітьми не хмари
тільки сніг посипаний піском і сіллю
перешіптуються хтиво:
диви! – яке диво…
не куплене на базарі
не висмоктане з безділля

біопсія душі
стриптиз на залюдненій площі
дівчинка посеред пекла людей і машин
вогонь у ночвах ночі полоще
браслети в агонії розкидає наліво-направо
така неприпустима – і непростима - вистава,
певне якась облуда якась підстава!
потьмарення від мандаринів наколотих
на ялинкову гілку
адреналінове отруєння небувале…
дама у хутрі нігтями відчиняє мобілку
пан у шкірянці повітря тютюном набиває

кануть у Лету їхні кабріолети
пики пихаті депресії персні дачі
дівчинка позбирає свої браслети
факели згашені хлопчику передавши.

Гарбата, гардероб...
Ферменти і фаготи.
Награвшись у життя, закину поплавок.
Та рибка золота
на сто відсотків "проти"
усіх ганебних "за" скуйовджених думок.

Мовчатиму до дна
затроєної чаші
на постриг поведуть у вічності чужій.
На вістрі гарпуна
конають досі наші
прошпилені світи в дурмані летаргій.

Непізнаний секрет
премудрості Сократа
спотворює сюжет дубльоване кіно.
Лихварська ця весна -
не рада, хоч багата.
Злітають журавлі шовковим кімоно.

Скидаючи з душі
тягар чужих зурочень
як миша, повелась на безкоштовний сир
І знову чую я
крізь напівсон - регоче
мій кривоногий кат - сатирик чи сатир?

Затираючи осінь до блиску, до сірих проплішин
заблукавши в тумані, кляни золотий листопад
Аліг’єрі про нас у десятому колі напише
через тисячу літ епідемія піде на спад
а одначе –
всміхнися до мене і стане тепліше…
а воскреснемо завтра
добріші і ліпші стократ

І нехай ти не віриш у те, що вертають лелеки
І на скронях давно знавісніло сивіють сніги
Вбережи мої сни від чуми, від сумної безпеки
не дозволивши впасти
Я знаю, тобі до снаги…
За межею дзеркал світ ганебно такий недалекий
за кулісами драм
нетверезо регочуть боги

Дочекайся вогню
Укради, хай сувора розплата
наче карма недобра, висить на твоєму чолі
Я належу тобі
Я тобою шалено багата
лиш на обрії знову палають чужі кораблі
Ми живі, попри осінь і наміри слуг Гіппократа
тільки ці небеса нашим крилам занадто малі…

Вже святкові горять вогні.
Залишилося кілька кроків.
Посміхаєшся ти мені,
Ніби щастя Нового року.

Подивися – Земля цвіте,
Мов ялинка, веселим сміхом.
Чарівник у мішку несе
Сподівання, любов і втіху.

Забувай у святкову ніч
Про самотність і про розлуку,
Йди у гості, або поклич –
Обіприся на дружню руку!

Навіть недругам ти пробач,
Викинь з серця образи муку,
На удар реагуй, як м’яч –
Не давайся печалі в руки.

Хай чекає нас не проста,
Повна дивних пригод дорога,
Та шепочуть мені вуста
Про кохання Нового року!

Кожен день – це новий урок,
Неповторний життя шматочок,
То ж не бійся, зроби свій крок
І здобудеш, чого захочеш.

В кого щоки горять від сліз,
Хто надії не дав упасти,
Посміхніться – і Вам приніс
Дід Мороз в подарунок щастя!

Вже святкові горять вогні.
Залишилося кілька кроків.
Посміхаєшся ти мені,
Наче мрія Нового року!

28.12.08р.

Я горітиму довго. Напевно, горітиму вічно
скільки яблук надкушено, скільки зарито мерців
Та навіщо, питається,
марила снігом і січнем
коли навіть синиця сконала в холодній руці,
що останню ялинку зрубає у ніч новорічну

І дванадцятий місяць не сповнить бажання сирітки
серед лісу, як правило, бродять голодні вовки
Не пізнавши – куди,
забуваючи – нащо і звідки,
я втікаю щодуху і, звісно, втрапляю таки
у тенета підступні чиєїсь мисливської сітки

Наче заєць казковий у торбі жорстокого діда
примандрую в палац, але там вже ніхто не живе
тільки стогнуть примари та вітер співає на ідиш
і навіґлі малює на вікнах закляття нове
Заблудилася, мила?
нікуди уже ти не підеш

Це ж направду так легко –
схилитись під тиском обставин
скільки зайвих героїв на сцені цього вар’єте
Подарунків не буде
Не жди ні халви, ні халяви
Санта-Клаус приходить лише до хороших дітей
а святий Миколай відійшов од сімейної справи

2009

Кремінь
витесує іскри та й стріли...

Ловка древлянська рука
тут сіяла жниво -
снопами жúли
у колос в'язалися. Прах

втриполя тут густо,
полянський, сивий,
змішаний вкупі з живим.
І сходить врожай, де предків могили
виорюють із землі.

...Камінь
чи пращу кулак затискає,
крешуть підкови іржу.

І тут, де хатини стояли скраю,
я щасний навзнак лежу.

2009

У Відні…
У Відні – красиві вітрини,
У Відні – шикарні машини,
У Відні – ошатні будинки,
У Відні – різдвяні ялинки…
У Відні…

У Відні…
У Відні – чарівні дівчата,
У Відні – стилю багато,
У Відні – запах глювайну,
У Відні – бал карнавальний…
У Відні…


07.12.2009

Іду під гору. Давить щось на плечі...
Сліпуче сонце сушить піт солоний.
Байдужий камінь знову ріже ноги.
І мучить спрага. І зника свідомість...
Уперто просуваюся без стежки,
шукаю путь до хмарної вершини,
чіпляючись – хоч нігтями! – за брили
то ковзаючи на дрібненькій гальці...
Несу тягар. Важкий і незручний він.
Погано припасований до спини.
Боюсь впустити й втратити навіки
крихку цю ношу – дзеркало без рами.
Несу на гору дзеркало. Поставлю
його між камінь і тримати буду
руками обома, щоб не розбилось.
І ждатиму, коли у склі правдивім
засяє цілий світ – мінливий, гарний,
не здатний ні на підлість, ні на зраду...

2008

Поет трудився, рук не покладавши,
складав пісні чудовні та балади –
нетлінні твори красного письменства...
Ні раз не схибив словом ані ділом:
співав хвалу могутньому владиці,
його дружині, чадам, домочадцям –
і за такі заслуги перед троном
став Срібним Дзеркалом монаршої родини!
...Срібліють скроні вчителя старого,
над зшитками дитячими схилившись, –
він довго жив і дуже довго мучивсь –
на каторзі, в далекому засланні –
за гостре слово, надто вільну думку,
за те, що не схилявсь, не славословив,
що мав сміливість правду говорити –
не любить правди й найдобріший владар...
Дзеркала срібні – вічні, бо – з металу,
а скло крихке, тендітне, легко б’ється –
та цим і варте... Істинна великість –
у чесності, оціненій в життя.

2008

Розбите дзеркало у ката під ногами...
Блискучі зламки всіяли підлогу –
лежать, утихомирившись, заснувши,
та все ж відображають світ-убивцю:
розколотий, розтрощений на шмаття,
силкується з’єднатись – і не в змозі,
і падає, і знов тисячократно
на скалки розлітається прощально...
Зі світом лихоманить і людину,
що пнем стовбичить, опустивши молот,
й поволі усвідомлює реальність,
що настає опісля, згодом, потім –
коли вже зроблено й діяння не повернеш...
Із тисяч пірамід, тонких, блискучих,
мов лезо, гострих, з дзвоном що упали, –
із кожної! – твої зринають очі.
В них – розпач? здивування? страх? надія? –
в них біль і... розуміння, що робити:
збиратись на чекання – на сім років...

2008

Буває нерозділене кохання,
чіпляється за груди й пазурами
дере. Щастить тому, хто вільним стане

від кари тої, що й великих ранить:
Сапфо у прірви, Прометей без тями…
Життям, яке наповнене стражданням,

іде багато з нас. І ми незламні
перед всіма. Гнів не кипить на лицях,
хоч потай мука володіє нами.

Хороша міна у поганій грі. Це
як вишкіл - не здаватися без бою:
спартанець юний, що украв лисицю,

з розтятими грудьми не видав болю.


Оригінал:


Finns det en kärlek som är obesvarad,
griper den tag om bröstet som den äter
med klorna. Lycklig den som blir besparad

Ett kval som är ett kval för majestäter:
Sapfo vid stupet och Prometheus' gamar.
Men genom livet med en sorg som fräter

Går många av oss. Inför världen stramar
vi upp oss. Ingen ser oss knyta näven
om det som pinar hemligt och förlamar.

God min i elakt spel: Vi lyckas även
och liknar när vi övat upp förmågan
gossen i Sparta som den stulna räven

Slet upp i bröstet, och han teg om plågan.