Якщо не маєш ти позиції,
Тебе, як річ, поставлять в кут.
Овіють славою, як фікцію,
І не втечеш із їхніх пут.
Коли ж ти станеш їм в загрозу,
Тебе поманять калачем.
Вони тебе поставлять в «позу»
Чи, може, зроблять «стукачем».
На кожну їхню пропозицію
Відповідати будеш: «Так».
Якщо не маєш ти позиції,
Ти не людина, ти — слимак.
Бо так було і є повсюди —
В усіх народах всі віки —
Державу творять чесні люди,
А слиз розводять слимаки.

Хіба важливо це?
Важливо — неважливе,
Що диким баранцем
Цвіте по краю прірви.
Важливо тільки те,
Нічого що не значить, —
Як папороть, цвіте,
А цвіт ніхто не бачить.
Важливо те просте,
Яке ніхто не чує,
Як слово трисвяте,
Яке не мовлять всує.
Життя — то суєта —
Олжа неутолима.
Лиш істина — проста,
Тому — неопалима.
А заздрісні й скупі,
Хоч ситі, та без віри,
Немов сліпих сліпі
Ведуть до краю прірви.
Вівцею до вівці —
Народи йдуть до кручі...
I сходять баранці
По їх слідах колючі.

Ще по-березневому колючі
Клекотять яругами вітри,
А по кручах заспані калюжі
Піднімають люстра догори,
Ніби найчутливіші радари
Ловлять перших променів тепло.
Не витримують зимові хмари
Сонце, що крізь "вікна" протекло.
Он дивись — іще одне віконце
Утворила в небі березіль.
Сердиться стара хмарище: "Хто це
Смиче та скубе мою куділь?"
Вже гасають сонця колісниці
В небі серед мороку і мли,
Аби люди, діти їх і птиці
В ріднім небі вільними жили.
Заглядає глибочінь прозора
До весняних вікон і калюж,
До ікон в обкладинах суворих,
До молочних первісткових душ.
Будь же чистим, небо Батьківщини,
Всім — хто чесно працею живуть,
А злодюгам — хай твої хмарини
Битим склом під ноги упадуть.

риторичне


Народи – сумні отари,
коли при стерні, в пастухах
злодії або нездари,
в гріхах, аки пес в реп’яхах.

Бо вождь, від слова водити,
відає голос води,
де луки життя соковиті,
уміє читати сліди...

Зі злодієм – злидні в скрині,
з нездарою – шлях в нікуди.
Вгадайте, назвУ країни
в подвійних обіймах біди.

Мені сімнадцять, я мала і добра.
І сонце впізнає мене з-за шиб.
І лицарі з коней падуть хоробро,
й рибалки із гачків пускають риб.

Мені сімнадцять, відповіді досі
не мають варіантів, ні питань.
Сиджу сама і колупаюсь в носі,
а серце повне радісних вагань!

O dies Faustus*! Beatus**!
Людей щасливих є багато…
Ти хочеш бути серед них?
Ставай сміливим і крилатим!

*Хай буде світло!
**щасливий

Безодню світу з’їли твоєю душею.
З долонь, кривавлячи крила тікають звуки.
Не вернеш. Твої слова – не людському вуху.
Не скажеш. Не ти. Говори. Доки я з тобою.
Спиню. Виїдати безмір – це примха слуху.
З тобою. Словами. У світло. Шукати шляху.
Не дихай. Змовчи. Твої кроки ведуть на плаху.
Я мушу. З тобою. Без слів. Піддивлятись муки
І радість. І святість. І свято. Криваві крила
Підносять вище, ніж планувалось спочатку
Припиниш. Продовжиш. Залишиш комусь на згадку
Дорогу. Мене із курсу назавжди збило –
Зупиниш. І дихання в голосі – місце світла.
Світає. І північ, як півні – вітає ранок.
Спивати звуки. Лишати солодкі рани.
Безодня твоєї душі недоступна світу.

7 лютого 2010

Він тихо плакав у кутку.
Ковтаючи солоні сльози.
Усе життя шукав таку!
Але вона сказала : "Досить".

Здавалось, зрілий чоловік,
Але ховав від неї очі.
І незважаючи на вік,
Вони кохалися щоночі.

У груди бився і кричав,
Молив її, щоб повернулась.
Але вона допила чай,
І на прощання усміхнулась.

Кидався тоннами тепла.
Та обіцяв любити вічно.
Зібрала речі і пішла
Шукати березень у січні.

07.02.2010

Зима...Кружится легкий снег...
Боясь немного зимней стужи,
Она бежит туда, где свет,
Не понимая, кто ей нужен...
А он идет по мостовой,
Не видя пред собой прохожих;
Он ищет ту, чей свет во мгле
Укажет ему путь наружу.
Подняв глаза свои на миг,
Они слились, как лед и пламя,
Забылись все проблемы вмиг,
Словно ненужные детали.
Она стояла, Он молчал,
Без слов смотрели друг на друга,
Их взгляд давно уже сказал,
Как сложно будет друг без друга!!!

Юность…Я так люблю твой аромат,
Мне нравится вкушать твою свободу,
И кажется, что кругом голова,
Когда я чувствую твой ритм, твою природу.
Я наслаждаюсь днем, что даришь ты,
И понимаю все твои причуды,
Ведь ты – моя стихия, мой прибой,
И в этом мы с тобой близки друг другу.

Скажи, что хочешь ты сказать,
И не стесняйся чувств своих, не надо!
Ты не пытайся сам себе солгать,
Ведь так ты не получишь никакой награды.
Отбросив все сомнения назад,
Смелее прорывайся к цели,
Потом и сам ты так же будешь рад,
Вкусив всю сладость этой карамели!

Я благодарна всем своим друзьям
За их поступки, нежность, пониманье,
Ведь без друзей сейчас существовать нельзя –
И это не глухое лишь признанье.
Я благодарна им за их покой,
За терпеливость, смешанную с грустью,
Ведь знаю, что бываю я порой
Немного горьковатая по вкусу…
Я благодарна им за их слова,
За похвалу иль критику порою…
И кажется, счастливей быть нельзя,
Когда я чувствую их помощь под рукою!!

А раніше ти не шкодувала! –
Мені було достатньо того,
що ти є,
достатньо так само,
як і королеві маленького квадратика
шахової долі…
А раніше ти не шкодувала! –
і була щасливою,
щасливою, як пішак,
що зробив свій перший крок,
нишком затаївши в долоні
спогади старту…
А раніше ти не шкодувала! –
Справді було радісно,
радісно, як і дерев’яному коню
гарцювати на місці,
споглядаючи пилюку власних бажань
під копитами…
А зараз ти думаєш?! –
Ні, просто моє мовчання
шукає в цій партії
шістдесят п’яту клітинку,
щоб там зупинитись собою,
фігурою невимовних поезій.

Я - мідна, я - осіння вишня,
недбало скинула минуле.
Гілля - до неба, мов коріння,
погірдне до зими й нечуле.
Тримаю, з сили, біле й землю,
своїм єством - листком болючим,
під сонцем - жовтим можновладцем,
кужільно мотаним, їдучим.
Я вирізаю з неба крила
гіллям, стужавілим від долі,
посередині України,
де навіть синій дощ в неволі.
Зими ментальної в'язниця
мене змовчить, неначе Стуса,
а я дібрала колір ниток
і небу шлю свого обруса.
Бо вийшла, чуєте, як вишня.
Хто б на плече не тис, я - вільна.
І тулиться кори мурашка,
чорнява жінка богомільна.

2008-2010

У Пуціна сідниці - вищий клас!
А все тому, скажу вам, любі друзі,
Що Пуцін - дзюдоїст, не гітараст,
Обходять стороною його музи.

Він "накачав" півкулі у Чечні,
Коли "мочив" бороданів в сортирах,
Такого дива хочеться й мені,
Зміняю, мабуть, ручку я на вила.

Візьму гантелю, може з п'ять кіло
І викачаю лишню жировину,
Щоб ззаду в мене теж отак було,
Як у Володі те, що нижче спини.

Кучерики побрию на литках,
Обріжу нігті, голову помию,
Чирки здушу на носі та щоках,
Утру у свою лисину олію.

Погляну у люстерко на вікні,
За звичкою зітхну від безнадії,
Бо Пуціним не бути вже мені:
Балакати російською - не вмію.

Між кроками твоїми вже не час,
А тільки віддзеркалення тьмяніє.
Ідуть дощі... На нас? Чи біля нас?
Зоря над нами? Чи... У нас зоріє?

Між кроками твоїми "після" й "до",
тріпочуть вечори, сумують скрипки.
Міжкроччя залягає в сиве дно.
Луна здіймає груди - важко й хрипко.

Між кроками... О! Скільки там думок!-
У відтинку, здавалося б, малому.
Між кроками є інший, певно, крок,
Є свій початок, звершення і ... втома,
що в"яже дні чи силуети щасть,
що зміряти судилося не всяким.
Між кроками твоїми вже не час,
а дрібки часу - червоніють маки.

В душі – собор із музики і слова,
Мого життя нев’януча основа.
Під куполом літає добрий дух, –
На душу не впадуть старі закови.

Лише у праці генії ростуть,
Котрі щодня важку торують путь.
Вони невтомно для своїх нащадків –
Вигранюють життя найвищу суть.

Прошкую, то у спеку, то в негоду,
Вдивляюсь у майбутнє свого роду.
І де б не був, я слухаю щодня, –
Як б’ється серце рідного народу.

Ударити у весла ти любив,
Наздоганяв стрілою ворогів.
Живе в тобі, народе, дух козацький,
Бо волею – ти завжди дорожив.

Шумує кров у жилах, мов прибій,
Бо знову ти забутий, краю мій.
Іде весна! І скоро ти розквітнеш, –
До тебе не торкнеться лиходій.

Поети вмирають часто,
Частіше, ніж не поети.
Їх душі летять у небо,
Їх руки, наче крила, -
Завжди потребують лету.

Поети вмирають просто,
Мов листя летить з берези.
Надворі холодна осінь,
Остання, немов самотність, -
Єдина сестра поета.

Поети вмирають зранку
Без пляшки, що на похмілля,
Без мрії, яку потрібно
Чекати й шукати знову,
Неначе нову повію.

Поети вмирають швидко –
Їм ніколи жити в прозі,
Бо вічно в напівдорозі,
Бо Муза стоїть на розі
Зі словом, що було першим.

Поети вмирають рано,
Їх треба любити нині,
Бо прісно вовіки вічні
Їм вже не потрібні будуть
Ні квіти, ні поцілунки.

Поети вмирають вічно,
Бо вічно шукають смерті,
Бо надто вони відверті
І надто безпосередні,
А бути потрібно іншим.

Поети несуть на плаху
Свою лебедину пісню,
І осені радість пізню
Уже не встигають пити…
Поети не вміють жити.

подумки, різко у цій самоті лункій
чорне у біле тягаючи за ногами
я прориваюся в лютий і сотні Лій
б’ють спорожнілі глечики поміж нами

хрипко зі сну проговорюючи шляхи
контурні карти якими блукають люди
я не зіб’юся з подиху бо Рахіль
так, як би я любила, тебе не любить

Я йду по вулиці. Шукаю?
Шукаю очима її
Її очі, її волосся
Її погляд чарівний
Милий і чудний
Ніжний і тонкий
Але не знаходжу
Сумую. Говорю що не люблю її
Але тим часом в серці
Все рветься нищиться до тіла
Мовчу. Не хочу я казати…


Краса – не оцінеш
Ні слова, ні правда
Це життя
Красиві очі, талія тонка
Рука, Волосся, благодать така
Це ти7
Ти справжня. Це істинна буття

Ну красу не зломиш
І якась тварина
Перетворить тобі життя
Плюнь на нього. І забудь
Не дай зломити тобі дух.

Живи. Пиши. Танцюй Радій. Цвіти.
Плекай красу
Якою наділена твоя душа!!!

Ті бубни
били по мені навідмаш.
Тріщали скроні,
децибелами поорані.
А серце, міцно
звуками обплутане,
здригалось
змучено
в
передчутті агонії
музичної…

Так захотілося
мелодики ліричної!
З акордами химерними
і дивними.
Такої
ніжно-любо-павутинної,
щоб тихо гладила
весни волосся,
а вітер розвівав фіранку
на вікнах ледь
прочинених
у літо.

Тёплыми ладошками
Сердце - кверху ножками
Бросила, как Божию коровку.
Солнышком влекомое,
Плачет насекомое,
На колени уронив головку.

Помнишь? - этой осенью
С бабьелетьей проседью
Бросила на пыльный подоконник.
А в окне - надкушенный,
Ливнями притушенный
Кисло-сладкий солнышка лимонник.

Но зимою - холодно,
Ветрено и голодно,
И в оконце не приходит солнце.
Лишь кривые линии
Чертят зимы инеем
В синее стекло - на сердца донце.

Ты - кормила крошками,
Гладила ладошками,
На ночь целовала, нежно-нежно...
Пела незнакомому
Сердцу насекомому
Колыбельную так безмятежно...

В вязаные шапочки,
В крошечные тапочки
Честно весь декабрь его рядила.
Мало было солнышка -
И однажды горлышко
Божия коровка простудила.

Поросята хрюкают,
А коровы мукают.
А коровка Божья - только плачет.
Ты жалела, милая,
А она, унылая, -
Всё ревёт, свернувшися в калачик.

Так всю зиму грозную,
Страшную, беззвёздную
Вы с коровкой жили и тужили...
Но весной далёкою
Солнышко высокое
В небе словно заново родили.

Тёплыми ладошками
Сердце - книзу ножками
Бросило оно в былую небыль.
Напоило молотым
Днём, залитым золотом,
И шепнуло: "Прилетай на небо".

Солнечные зайчики
Протянули пальчики
К самому окну из ниоткуда.
И тогда с коровкою
Глупой и неловкою,
Вероятно, приключилось чудо.

Крылышки заправила,
Язычок расправила,
Глянула с твоей руки в оконце...
И сказала: "Что же я
За коровка Божия,
Если брошу здесь живое солнце?"


2008

День просыпался несмело пурпурной зарей на востоке.
Вот и край солнца явился, прохладу полей освещая.
Дивный Амур златоглазый летел, в этом свете купаясь,
То ли с любовной охоты, а может опять на охоту…

Он горделиво окинул всю землю блистающим взором,
Дабы пронзить свою жертву стрелою Амура.
Вперил он зорче свой взгляд, и дыханье его участилось,
Ибо узрел сластолюбец объект вожделенья и страсти.

Шла она легкой походкой всходящему солнцу навстречу,
Полураскрыв свои алые губы в нежнейшей улыбке.
Ласковый утренний бриз развевал ее белые кудри…
Как ее звать, мы не знаем, но вправду – прелестна.

Жизнь без сией чудной дамы была бы ошибкой –
Томно подумал Амур, и спикировал наземь.
Тут же в нагого прекрасного юношу вмиг обратился,
Фиговым листиком скромно прикрывшись, (верней, лопуховым).

И преклонившись пред нею, колени ее обнимая, -
О, несравненная! – вскликнул. – Так стань же скорее моею!
Я хоть и Ангел, вестимо, ничто мне людское не чуждо.
Видишь, как смертный, от страсти к тебе умираю!

Ну не томи же, прекрасная ликом Венера!
Только коснусь твоих губ я, и станешь ты девственно юной.
Хочешь, мой свет, подарю тебе Рог Изобилья?
По четвергам выдает он духи, шоколад и тушонку.

- Ах, не смущайте меня, соблазнитель коварный!
Если согласье я дам, вы помнете мне платье.
Шеф моей фирмы, помятое платье узревши,
Гневно вещая, укажет перстом мне на двери.

Рог Изобилья… возьму. Вещь хорошая, видно.
Вы ж приходите, ничуть не сумняшеся, в гости.
Трапезу я приготовлю, а муж вас попотчует лепо.
«Талер» он любит, а я обожаю «Текилу».

-Аз говорю, значит есть еще женщины, чистые нравом! –
Благоговейно изрек наш Амур, почесавши затылок. –
Ежели я, с моей внешностью, опытом, шармом
Так и лечу восвояси ни с чем, несолено хлебавши.
.

О.Пушкін. Переклад з російської.

Сиджу у в"язниці доволі сирій.
Сидить проти мене орел молодий,
Мій вірний товариш. Махає крилом,
Весь дзьоб у крові - щось клює під вікном.
Клює й викидає в безодню з вікна,
А думка, їй-богу, у нас з ним одна!
Походить, покряче, а сам як не свій,
Сказати ж нічого не може - німий...
Та я зрозумів, що мені вже пора
Туди, де за хмарами біла гора,
Туди, де синіє морська глибина,
Туди, де живе лише Бог й Сатана!

П. Тичина. Переклад з української.

Я по лесу шагала
Впервые на веку.
Деревья-колыбели,
А в них кукушек трели:
Ку-ку.
Зайчишку повстречала,
Лежал он на боку.
Была б его словила -
Кукушка завопила:
Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

Ще юна ти і слів твоїх нечутно,
Що мов меди стікають з вуст тонких.
Любов, які приречено не бути,
Лягає на папір і поміж ніг.

Твори допоки юність і кохання,
Пиши допоки вистачить снаги!
Ти - молода Марина або Анна!
Тобі позаздрять грецькії боги!

Не гнись, немов лоза, ні перед ким,
Не будь, щоб догодити всім, німим.
І буде істина – тобі сестрою,
А совість буде маяком твоїм.

Казали мені, що у дивокраїні
Є яблучні хатки, палаци із дині,
А ще кавунові там їздять машини,
В них замість бензину - солодка ожина.

У дивобудинках живуть диводіти,
Збирають сунички - варення зварити,
І груші солодкі їжак в хатки носить,
Складає запаси на зиму і осінь.

Та де тільки дивний той край відшукати?
На глобусі, може, чи мапі картатій?
Щоб фрукти солодкі від ранку до ранку
Були на обіді, вечері й сніданку.

Писав колись Павло Тичина
І це на серце всім лягло:
”Чуття єдиної родини”
У нас було. А чи було?

Чуття єдиної родини
Ледь не пішло у небуття.
Хай запитає батько сина
Чи є ж тепер оте чуття?

Нас розкидали по країнах:
В Сибір, Примор’я, Магадан,
В Австралію і Аргентину,
А потім ще й в Афганістан...

Нас розділяли президенти,
Кордони, митниць хабарі.
Реформи і експерименти,
Де ми – чужі в своїм дворі.

Тут олігархи розплодились,
Там обкрадають знов село.
Мораль на гроші замінили.
Те, що єднало нас, – пройшло.

Це схоже вже на божевілля!
Не знаєш, де й куди ідеш!
Від цих “нових” лише свавілля,
А ти ж надією живеш.

Чуття єдиної родини...
Чому ж його й тепер нема?
Бо стоголоса Україна
Вже не покірна , не німа!

Ще тільки зіп’ялась на ноги
(А як не втримають вони?!)
Страшніш за всі перестороги
Оці сусідські стусани.

Їй не втекти і ніде дітись,
Усе в собі переживать.
Не хочуть навіть рідні діти
Своєї мови визнавать!

І вже Шевченкові тополі
Стирає пам’ять в цій біді.
Під пальмами шукають долі
Дівчата – бранки молоді.

А як, скажіть, тим бідолахам,
Що розлетілись по світах?
Болить душа за рідним дахом,
А серденько – воно ж не птах…

Щемить! А діти і онуки
Вже яничарами ростуть.
Ну як не плакать від розпуки?
Як їх додому повернуть?

Залишиться лише руїна,
Як не з’єднаємось повік.
Збирай, матусю-Україно,
Дітей до гір своїх і рік.

Чуття єдиної родини
Можливо лиш в сім’ї пізнать.
Зробіть хоч щось для України,
Бо вам тут жить і помирать.
2004

Поміняй мені чорне з білим,
подаруй кілька грамів сили -
я ж до тебе з крайсвіту бігла,
за собою мости палила.
Я забуду для тебе вітер,
і помру, й сто разів воскресну...
Подаруй мені свого світу -
тихі зими, шалені весни!

Як отрута проріс у тіло -
по краплині із кров'ю, вміло.
Я ж до тебе з крайсвіту бігла!
Необачно мости спалила!
Я позичу життя у смерті,
не втечу - в божевіллі винна.
Подаруй мені дві четвертих -
половину себе...
і...
сина.

Рубаї

1
Рукою друга не дістанеш неба,
Якщо воно його душі не треба.
До зір ясних – і сам ти не сягнеш,
Якщо торуєш стежку до загреби.

2
І спалить душу полум’я гріха,
Якщо у ній буяє лиш пиха.
Не допоможе, певно, їй Спаситель,
Якщо вона до інших душ глуха.

3
Тебе я кличу, будь же тут, зі мною,
Не розлучайсь із чесною сурмою,
Щоб не казав: я зараз, лиш на мить…
Бо хто ж меча шукає серед бою?

Ген-ген минуле, біля нього стовп,
На ньому знак, що означає – стоп.
Я подивився на дорогу предків,
Щоб на чужий не вийти чорнотроп.

Предскажите мне исход
Вечной битвы тени с тенью -
Есть арбитр, да он не в счет -
Спит давно, сраженный ленью…

Напророчьте мне беду
(В счастье все равно не верю) –
Я надуюсь и уйду,
С наслажденьем хлопнув дверью.

Напишите мне стихи –
Я их выброшу в окошко…
Нет, стихи-то неплохи,
Вот и завидно немножко!

После чая до ворот
Вы меня не провожайте,
Поищите лучше йод
Да осколки собирайте…

Постичь лишь смысл жизни – вот задача!
Не каждому дано её решить:
Одни лишь усмехаются в придачу, Другие все пытаются забыть. Безумный мир летит вперед как птица,
Не замечая нас с тобой порой,
И удивляемся мы этой веренице Возвышенных, пустых и лишних слов.
Но ты не бойся мира! Нет, не надо!
Почувствуй ритм жизни и тогда
Исчезнут все незримые преграды,
Как сон ночной, как утренний туман.

У дівчинки забрали сонце.
Темно.
Туманом вкрили цілий світ.
Страшно.
Пташка сіла на віконце.
Певно.
В повітрі досі яблунь цвіт.
Важко.

У дівчинки забрали небо.
Вічне.
Зламали птахові крило.
Лячно.
Не сіре, їй блакитне треба.
В січні.
І щось під серцем запекло.
Вдячна.

У дівчинки забрали голос.
Тихо.
Дали зошит, олівець.
Звісно.
Малює білим біле коло.
Лихо.
Зупинка серця. Ось кінець.
Пізно.


06.02.2010

Ми їхали в маршрутці: ти і я
У натовпі…і просто на сидінні
Пустив у мене ти своє коріння
В годину пік …і я була твоя...
І в пробці на проспекті Перемоги,
Де пів маршрутки бачило, як ти
Пірнав рукою до глибин… туди…
Долонями ти пестив мої ноги…
Там не було машин, людей, доріг…
Ми в пристрасті забули про зупинку,
І я в собі відчула справжню жінку…
А за вікном на Київ падав сніг…

Пристрасно й різко
Ти візьмеш мене ззаду
наче розлючений звір!
Сльози блаженства
Покотяться градом.
Так не було ще, повір!

Я буду рухатись
Швидко навколішки,
Криком заллю німоту.
Ти в мене кінчиш.
І ніби навпомацки
Вип’єш мою чистоту.

Ото й по Осені –
Ніч світиться сумом.
На серці незнані рослини:
Неспокій, тривога і вічність.
Нічого більше й не візьмеш
з собою.
Може, зміниться клімат?
Посумуєш, поплачеш, розтанеш,
А ні, то замерзнеш від люті.

замінувала своє поле для тебе
застібками
панчохами
стрінгами
підірвався?

наступ
у темряві ночі
тільки не атакуй так швидко –
залиш набої до ранку

вибухнуло
оргазм чи контузія?

А хочеш… я рум’янком стану,
Який у літечку розцвів?
Не бійся, милий, не зів’яне
Моя любов серед снігів.

Бо сонце бережу для тебе
Поміж цнотливості думок.
А ти... лиш прихилися небом
До ніжно-білих пелюсток.

Притрушені сніжком? Не дивно –
Замерзли сльози наших мрій..
Ти притулися... І не зимно...
Вже тануть сльози...
Літо, грій...

2010

Позлітались горобці
до порога - на млинці:
пригощаю саме їх,
друзів меншеньких своїх.
Горобці млинці клюють,
швидко раду їм дають,
повсідались тут і там.
- Їжте, любі, ще я дам! -
Ситий видався обід.
На порозі мокрий слід:
з'їли все, і крихт нема,
бо голодна їм зима.
Бачу - ситі горобці,
веселяться - молодці!
Розцвірінькались. Овва! -
маю вдячності слова.

2007

Я не скажу: «Прощавай», -
Не зможу.
Не зазирну я за край.
Скоро
Білі у небі птахи
Зітчуть сорочку із снігів холодних
Для нас, не відпускай.

Я не скажу, що не знав,
Навіщо?
Птах мого серця літав
Легко.
Каменем стало крило,
Зустріла скеля жменьку тіла з неба.
Сліпий янгол упав.

То я.

Не забирай.
Ти нитку надії із рук моїх.
Поглянь на мене
І не зникай,
кров тече
І смерть за лівим вже плечем.
Молю, не мовчи.
І не вмирай.

Я не скажу: «Прощавай»…
Німію.
Скотиться за виднокрай
З неба
Сонце сльозою вогню.
І ніч на землю принесе безсоння
Без сліз. Не відлітай.

Моя.

Не забирай.
Ти нитку надії із рук моїх.
Поглянь на мене
І не зникай,
кров тече
І смерть за лівим вже плечем.
Молю, не мовчи.
І не вмирай.

6.02.2010

Вітре, у твоїх косах - мої мрії,
заплутані босі і ніжно чарівні!
Їхній смуток до тебе руками,
на землю спадає туманом...

Десь там на краю Землі народжується день,
пуп'янком помаранчевим і жменею пісень.
Пісень, що десь між гіллями ховалися вночі,
Загадкою чудовою - що принесе мені?

Розцвітає ранок золотом над снігами,
ми своїми слідами раним спокій полів...

Дивна дівчина Оля -
у волоссі заплутався вітер,
у очах відбивається небо,
босими ногами по снігу
біжить, весно, до тебе.
Де ступає нога її боса,
виростає з-під снігу кульбаба,
немов крапелька ясного сонця
впала для тебе із неба!

Я хочу тримати в обіймах,
в несмілих руках - гарячий вогонь
і цілувати в вуста той дивний світ,
що зветься любов.