Комірець сорочки,
Як провісник лиха.
Там вуста червоні
Причаїлись тихо.

Там відбилась пристрасть
В вигляді помади.
Ти ретельно чистив
Слід нічної зради.

Пив "Медову з перцем",
Щоб втопити грішність.
Жив в моєму серці,
Спав в чужому ліжку.

Не хвилюйся, любий,
Я попрала речі.
На сорочці губи
Не мої, до речі.


12.04.2010р.

Скажи, коли я зникла з твоїх снів?
Цвітуть дощі, п"ючи з калюж безсмертя,
і сім вітрів зійшлись на перехресті
іще ніким не пройдених шляхів.

Коли затихне ехо твоїх слів?
І як твій дотик з мого тіла стерти?
Танцює осінь дикий танець смерті,
вбиваючи весни останній спів.

Твоє волосся - змії на подушці,
твій запах - кава у залізній кружці,
твій голос - спів струни і свічки,
весь білий світ - твоя безбарвна тінь.

Ця мить безумства - істинна і вічна.
Я не чекаю див, а ти - моїх молінь.
2006р.

У спогадах краси нема -
там є прозріння!
Чимало випито вина -
а де везіння?

Моя чи ні у тім вина -
знати не хочу!
Водичка проряд є питна -
чуття злоскочу...

Красою сповнене життя...
А що я бачу?
Хто не цінує почуття -
тим не пробачу!

І може я і не герой,
щоб бити пику!
В душі я лицар і ще той -
як в лева рику!

Сховаю в усмішці оскал
свій кровожерний...
Мені не здобич цей шакал -
я честі ревний!

Хай брешуть лиси на щити
червена* граду...
Ми йдемо твердо до мети -
добра і ладу.

Знову небо лягло в сумку
Сумно в білому йти в холод
У мережаний спів ранку
У прозору, як сон, росу

Зачепити виток звуку
За тонкий парапет ганку
За не схоже на сніг соло
За містичну твою красу

Знову небо лягло в сумку
Налякати мою втому
Сумно в холод іти з дому
Щоб шукати нову весну.
12.04.2010

Вип"ю келих вина,
Прошепочу до Бога молитву
І на крилах душі, що у битвах
Гартувалися, наче метал,

Крізь квадратик вікна
Я злечу, для усіх непомітно,
Понад містом, до мене привітним,
Де літають усі лиш у снах.

Я ж - на крилах душі!
Хоч незримі вони - та могутні,
І мандрівки мої незабутні
Над натомленим містом вночі...

Я літаю, мов птах!
Розправляючи крила в безмежжя,
Забуваючи про обережність,
Проганяючи смуток і страх.

Лиш в польотах нічних
Досхочу напиваюся волі,
Щоб повік на боятись вже болю
І у битвах поразок гірких...

Не боятимусь вже
Одурманену люттю сучасність -
Бо вмивається в Господа ласці
Моя спрагла за світлом душа!!!
13.04.2010р.

Тече ріка глибокої печалі,
У душах розливається щодалі.
Страшне відлуння грому літака –
І сльози покотились по роялю.

мое небо сошло с ума
и захлебнулось кровью
из моего виска,
пробитого любовью.

и в четырех стенах,
закрытое от света,
небо убьет меня,
когда захочет лета.

солнце ему простит -
нельзя винить за это.
будет меня слепить
своим вишневым светом.

я не смогу уйти -
меня ведь больше нету.
мне не сойти с пути -
написано в газетах.

нет больше смысла ждать.
упала на колени.
больше нет сил молчать.
держусь рукой за стены.

завтра опять рассвет,
но небо не увидит.
солнца ведь больше нет.
остались только нити.

небо сошло с ума,
и снова горько плачет.
я все решу сама.
желайте мне удачи.

2009

задвигаем шторы.
мы теперь одни.
океан и море,
свечи и огни.
дымом сигаретным
застлана постель,
и с желаньем светлым
мы одни теперь.
отдаемся чувствам,
нас несет теченье.
так любить - искусство,
вместе быть - везенье...

2008

Коли ти їдеш, -
Мені –
Залишаються всі дощі,
Сотні круків,
Церковний дзвін,
Сни
На гойдалках павутин,
Ранки
З сонцем на кожнім склі,
Зошит твій на моїм столі,
Твоя усмішка,
Біль і сміх,
Запах твій на речах моїх,
Тиша в сутінках, - не збуди! –
Всюди – ти і твої сліди…
Все так само влучає в ціль.
Словом – лінія на руці,
Думка тисне і припіка,
Дні біжать – зі струмків ріка,
Гуснуть трави – я ними вбрід,
Сонце проситься до землі,
В кожнім промені – юний Бог…
Серце – тьох…
І у тебе – тьох…

Якби не Ти, мене би не було.
Якби би не Я, ти також був би Іншим,
Та із мосту поміж святим і грішним
Ми не стрибнули б у швидке русло.
І не втонула б неба синь у морі,
І вітер хвилями не так би малював,
І хмари човеном повезли б наші долі
Не цим маршрутом, на не той вокзал.
Якби не Ми, то все було б інакшим...

(Низка неканонічних танка)

* * *
Марно чекати
Справжніх слів
Їх не існує...
Є тільки вітер -
Звуки порожні...

* * *
Піду
Залишу замість себе
Самотність
Цієї осені
Тихої…

* * *
Чудо кохання
Перемогло б смерть
Якби вона була
Але її немає
Ніде…

* * *
Під квітами сливи
Зажуримось разом
З майстрами віршів
Часів минулих давно
Знову весна…

* * *
Клен зацвів
Пахне соком дерев солодким
Десять тисяч років
Весни одвічної
Побажати хочу комусь…

* * *
Чорний кіт
На білому снігу
Помітили б усі…
Але він на даху
Побачило тільки небо…

* * *
Літній ліс
Як багато прозорих людей
Блукає навколо!
Поговорити б з ними
Але їм до мене байдуже...

* * *
Сидів і споглядав стіну
Тихо дихав
Був наче відсутній
Шукав просвітлення
Та не знайшов…

* * *
Подарував радість
Сивому дідусю
Перший весняний дощ
Він подумав
Що знову молодість…

* * *
Пісок часу
Так само текти буде
Між пальців
Якщо не буде нас
Йому байдуже…

2010
(Фото автора віршів)

Нехай... Не буду я твоя...
Ти не назвеш мене кохана...
Любов твого життя - не я.
Не я тобою довгождана.

Але куди дівать мені думки,
Ті мрії, сни, де ти витаєш?
Я знаю, що пройдуть роки
І ти мене не покохаєш.

"Навіщо плачеш ти за ним?"
В думках не раз себе питаю...
А серце мерехтить одним:
"Ти вір, й тебе він покохає!"


2010 р.

Мій янголе, я вмію відчувати душу.
Може, це - дар, а може...втім, не знаю.
Я просто вмію слухати крізь тишу.
І лиш тобі і віршам це розповідаю.

Для всіх цей вірш, це - просто щось красиве,
Але тебе це може довести до сліз.
Він здатен сотворити неможливе -
Намалювати ранок, що почавсь з беріз.

Чомусь, близьким то стало і для мене,
Хоч забагато невідомості в словах.
Душа моя завжди з тобою лине,
В яких би не була тяжких путях...

Це вперше, я порушую мовчання.
Звичайно, зараз про усе не напишу.
Десь там, у серці, ще лишились запитання,
На них при зустрічі отвіт я попрошу.

Це ще не зараз, не у цій годині.
Ще не навчились слухати без сліз,
Але колись, в якійсь чудовій днині
Розмову нашу почнемо з беріз.

Я Вас люблю...але про це не треба говорити...
На серці в мене те ж, що й зараз в тебе.
По лицю дощ...зуміло сотворити...
Ну що ж, душі відпочивати також треба.

Мій янголе, пробач , що по лицю дощ.
Я й зараз бачу твою душу.., в небі,
А ти говориш - "це, можливо, й краще..."
Я відчуваю...і пишу для тебе.

Я хочу душевного затишку,
ідилії терпко-солодкої.
У спеку — приємного затінку,
у холод — твойого дотику.

Я хочу душевного спокою,
життєвої рівноваги.
Буденно-святкового клопоту,
людської довіри й поваги.

Я хочу вагітніти мрією,
я хочу горіти бажанням.
І всю нелюбов волію я
змінити на чисте кохання.

Я хочу життя без осаду,
любові без зайвих домішок.
Всі заздрощі, кпини і осуди
спалити промінням сонячним.

Я хочу плеча надійного,
і ласки я хочу від Бога.
Нічого не хочу подвійного,
нічого не хочу чужого!

2006

Прадавня мураха-бідося
втонула в живиці-краплині.
Вважалась пропалою досі,
але – віднайшлася! І нині
дісталась мураха в коралі,
в саме бурштинове осердя,
й на шиї багатої кралі
завмерло суєтне безсмертя!

(2010)

У цьому Всесвіті, де замість миру - меч,
Де замість правди – сльози полинові,
Десь сивий голуб духу гострить знову
Своє перо під іскрами небес.
Зозуля не кує. Нема чого кувати.
І замкнені давно ворота раю,
Ключі у Юди (той, що хата скраю).
Міняють джинс на платинові лати.
Веселики вже не курличуть хором,
А журавлята моляться до НАСА.
Натягую струну на кобзі часу.
Волошці в очі зазирнути сором…

12.04.2010

Дощ_як_ дощ, знову веснами падає
у слова, що воскресли армадами,
затули переляк парасолею
і в очах тінь душі пересолену.

Дощ_як_ дощ, так неждано-негадано,
стільки зим, а ніяк не розрадили,
стільки днів – не забулось, не стерлося,
і дарма прикидались майстерно ми.

Дощ_як_дощ – нерозумно розтрачене
ми собі легковажно пробачили,
а що ні, те затлумили волею,
тільки дощ – непокірними колами.

Чи стала я з роками щасливіша?
Чи той це шлях, яким тепер іду?
Вже й яблуньку, якій писала вірші,
Зрубали біля кореня в саду.

Вдивляюся в тенета кіл на зрубі,
Знайомих ліній згустки впізнаю,
Що на долоні витесані грубо, –
Мов долю там накреслено мою.

Близьких дерев зосталося так мало.
Змиває дощ бабусині сліди.
Я цілу ніч садком цим проблукала
В полоні смутку, смутку й самоти.

Зрубай мене в цю пору вечорову
При кореню. Я з-під землі стою.
Хай, може, хтось в моїй застиглій крові
Колись побачить істину свою.

Квітень, 2010

Прощай, наш ніжний символ, псевдогруша,
Заквітчана трояндами й травою,
Задивлена в палке безхмарне небо,
Де мешканці твої – дзвінкі сороки –
Приймали частих гостів негостинно.
Чи хто тепер відвідає тебе?

Прощай, хистка фортеця двох коханців,
Які палили вогнища, що згасли,
Й були найщасливіші на планеті…
Невже цього замало? Як же снила
ВОНА найпершим квітом псевдогруші.
Один лиш вітер попіл рознесе.

Господарі на кілька світлих митей…
До нас востаннє мандрівний собака
Прибіг на запах їжі, та боявся
Ступити за безпечну зовсім відстань.
Як ВІН покликав змученого звіра…
О як все спонукало до думок…

Прощай, о псевдогруша, вічний символ
Любові, що не зникне з видноколу,
Розбившись об буденність. Ні. Ніколи.
Прощай. Ні. До побачення, маслино!
ВОНИ колись повернуться до тебе
За почуттям, за словом, за теплом…

2009

Апрель. Звенит в ушах. Сосед готовит ужин.
Опять картошку жарит. День вот-вот затухнет.
А для души? Что для души… Каких отдушин?
Из всех возможных - вентиляция на кухне:
дышу соседской жареной картошкой.

И крест нательный, громоздящийся на спину.
Сижу, согнувшись, пью несладкий кофе.
Крест на спине – уже не скинуть.
Крест на спине – как на Голгофе,
но понарошку.

А у соседа сын - примерный школьник:
его из вентиляции хвалили.
Потом все стихло. И у звонаря на колокольне
звонил мобильный…

Хочу вишеньку морелю
Смакувати у садку
І гойдати на орелі
Свою пісеньку дзвінку,
У травиці-шовковиці
Жуцю-сонечко знайти
І дитячі таємниці
Тихо їй розповісти.
Хочу сонце зачерпнути
У долоню зі струмка
Та знайти чарівний прутик,
Що лякає гусака.
Хочу хмарки випасати
Пополудні на лужку
І зозулю запитати,
Скільки має ще “ку-ку”?

Не дивуйтесь, любі діти:
Ті бажання звідкіля?
Просто хочу я у літо.
Дуже-дуже хочу я!
2010

Бандити судять мій народ,
бо судить той, хто вже при владі.
І суд не стане на заваді,
і кат готує ешафот.

Своїх манкуртів суне ера –
й народ за хліб, за ковбасу
сам над собою чинить суд.
В суді Шухевич і Бандера.

А переможець – вже до Бога,
свого,
з ключем від райських брам.
За крадене збудує храм,
бо через храм іде дорога…

Ну що ж, мій брате українцю,
себе ти вкотре переміг.
Втекти? Куди? – не стане ніг.
Хіба що бидлом за границю…

В своїй землі – вже в котрий раз! –
самі себе завоювали,
щоб потерпати від навали
своїх бандитів чужих рас.

* «Той направо, той наліво,
А всі браття, тото диво!
Нема ж любови, нема ж згоди
Од Жовтої взявши Води;
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали».
(Іван Степанович Мазепа «Дума пана гетьмана Мазепи».
За списком В. Кочубея)

Ярина Тимош

Цвітуть сади і небо синє,
Ясне, високе, тішить зір.
Там дума безконечно лине
В країні кришталевих гір,

У світ краси, джерел цілющих,
Що ллються в музиці весни
До днів щасливих, неминучих,
Які являються у сни

Лиш раз в житті, і проникають
У душу променем живим,
Холодне серце зігрівають
Яскравим враженням новим.

Ведуть у простори безкраї
Під купола небесних веж,
І ти в квітучому розмаї
Глибини духу пізнаєш.

Душа не німа! - Зринає
Вона стоголоссям могутнім,
До самих небес досягає,
Щоб Господом бути почута,
Щоб ангели в небовисях
Від звуків розправили крила -
Аби лиш мене не зреклися...
І душу мою простили....

Не стану німою ніколи!
Не навчена я мовчати,
Хоч серце й наповнене болем
Й душа, мов в залізних лещатах.
Ніколи байдужа не буду -
До світу, людей ...й до себе!
Зринає назло всім облудам
Душа стоголоссям у небо -

Аби ТАМ набратися сили,
Торкнутися янгольських крилець -
Щоб все, що душі моїй миле,
Могла в цім житті я осилить!!!!
12.04.2010р.

Падає у невідворотність моє осяйне послання
ангелам, що кружляють десь у височині.
Тут, за цими дверима, в шаленості наростання,
музика збожеволіла і вирвалась із душі.

Форте гарячих клавіш і скрипок терпкі бемолі,
І все голосніше звуки зриваються і гримлять.
Крізь всі дзеркала і відстані, і якось так, аж до болі,
Холодним блакитним полум’ям струни мої горять.

А я оніміла зовсім. За вітром з чужого неба
Я ще не втекла, а світу замало вчорашніх меж.
Потреба вдихнути волю і просто життя потреба.
І ніжності, хоч на краплю, між цих божевіль й пожеж.

Душа мов книжка – Господи, пиши.
Не дозволяй мене писати людям,
що у своєму блуді інших судять.
Пиши любов’ю у моїй душі.

Заповни, Отче, сонцем сторінки.
Пиши мене в рядках і між рядками.
Не дай, щоб серце перейшло у камінь
з чиєїсь легковажної руки.

Пиши мене – Тобі я віддаюсь.
А як дозволиш іншим Ти писати –
тоді навчи все правильно приймати
і розуміти істину Твою.

Думала, стану для тебе дотиком,
нiжним дотиком, раннiм дотиком
сонця, стану для тебе дзеркалом,
в якiм погляд живе щоденно твiй.
Думала, буду своєю пiснею
заколисувать, заколисувать
твої кроки, i з одержимiстю
готувать на сніданок грiнки нам.

/січень 2008/

Що ж це душу ятрить? -
Може, згірклий минулого спомин,
Чи душі споконвічна утома,
Чи за світлом й добром ненасить.

Чи облудні слова, що злітають
З вуст людців, що забули про честь
І на власнозмайстрований хрест
Мою душу щораз розпинають...

Може, смуток за згубленим щастям,
Чи давно зкам"яніла журба,
Що згинає мій дух, мов раба,
Наче серце в її лише власті.

Що ж це душу ятрить? -
Може, відчай від втрат дорогого,
Чи колюча від терня дорога,
По якій моя доля біжить...

Чом так душу ятрить?...
11.04.2010р.

Продріботіли – площа сумовита…
Янтарний дощ - загорне в полотно…
Ти можеш навіть поглядом відкрити
Моє забите глухістю вікно…

Колекторами сірих випромінень
Енергетичні спогади - землі…
Тобі вдається знехтувати стіни,
Для тебе рухи навіть - кораблі…

Затінення - твоя пейзажна осінь…
Під натюрмортом запис - «Зорецвіт»…
Запам’ятали – запахи колосся,
Повернутого поглядом – на схід…

Йому похмурість – полюсна бравада…
Усмішка, зітнена із перемог…
У шепотіннях (я відверто рада)…
У нас з тобою – спогади на двох…
2010 рік

Скрипучу вісь землі нігролом
Передсвітанок намастив,
Зцідивши обрію в подолок
Пітьму олив .

Вхопив поранок у долоні
Росу і жайворона спів
І в небо кидав із розгону,
Мовби дурів.

Пощезли сну яскраві миті
В туманних видихах ярів,
Привітний день по стиглім житі
Осінньо брів.

"Христос воскрес!" - майбутнє в тому слові,
мов сонце, відображене в росі.
Господь живий! У виповні любові
серцям гукає: "Оживайте всі!"

"Христос воскрес!" - надії промінь лине
в моє буття, і відступає зло.
Я встану з часу у життя нетлінне,
бо Паска в смерті вирвала жало.

Далеко там, де в океан безмірний
стікають часу всі струмки малі,
Своїх чекає Викупитель вірний -
мандрівників з минущої Землі.

Співаймо в небо, вчімось припадати
до Книги книг і поглядом новим
земне життя тривожне обіймати
не з висоти, а з вічних верховин.

Залишся, не йди,
Я ж тільки тебе знайшла.
Та ти невблаганний і час,
Що розлучив нас.
Казав, що все колись мине,
Біль і журба.
Та тільки не знав,
Що мине любов моя.
Пройдуть наші осінні дні,
В яких тебе любила.
Пройдеш ти по сльозах,
Яких так і не зронила.
Відійдуть слова, прийде весна,
Знов шукатиму тепла.
Тебе згадаю уві сні,
Побачу лінію долі на руці.
Буду ходити, щось робити,
Сумувати і радіти,
Щось знаходити, а щось губити.
Не знала вона,
Що шукав ти іі дарма.
Хотів сказати, що насправді
Любиш, як тоді вона,
Зустріли вони
Один одного зрання,
Коли зупинились
Погляди навмання.
Ти побачив у її очах життя.
Вона в цю мить зрозуміла,
Що вже на віки не одна.

Густішають хулителів ряди,
Подбаємо про їхні гаразди.
Лишаймось доброчесними довіку,
Чекаючи новітньої орди.

***
Мороз. О краю блудних снів!
Мій гріх сторицею воздався.
Мій дім. Сирен звабливий спів.
Усе не так, як я хотів.
Хотів і здався.
Не хотів...
Зірвався.

***
Час так швидко пройшов: білі дні - чорні дні,
миті щастя, тривоги, озлоблення туги...
Де ти, осінь, дощі і світанки хмільні?
Де моїх почуттів безпричинна засуха?
Де ті дні, де я втратила друга?
Календар,
де ті дні?

***
Знов дощ іде. Так тихо і невпинно.
Я не зупиню осінь, та й навіщо?
Де ти, навік загублена людино?
Знайди мене посеред попелища.
Я стану перед світом на коліна.
Вже осінь ближче.
Чуєш?
Осінь ближче.

***
З невимовно нестерпними муками
дотла спалено всі мости.
В мої двері вже двічі стукали,
і вже двічі це був не ти.

***
Ти прийшов. Сказав, що тобі важко.
Не знайшла я слова для розради.
Якби стало сили просто глянуть
в твої очі і стиснути руку,
ти б тоді, напевне, посміхнувся.
2006-2009рр.

Я пройти хочу так по землі,
Щоб гілки і трава не гнівились,
Щоб їх болі, великі й малі,
Під моїми слідами гоїлись.
Щоб за мною росло і цвіло,
Щоб тим квітом усіх прикликало,
Щоб красу їм у душі вливало
І щоб все невичерпне було.
Як дороги до мене не стане,
То щоб ношу мою, цю кохану,
Обережно хтось інший би взяв
І поніс - ніби серця оглав.

Вогонь читає по сторінці
І знищує в єдину мить
Те, що горить.

А те, що у Поета в думці,
Що перемелено на дерть,
Донищить смерть.

* * *

Я буду серед вас!
Лишень-но винирну з глибин,
Підіймуся зо дна до світла…
Я буду! Тільки час
Іде, блука серед вітрин,
Чекаючи на осінь серед літа…

А мрії мріями
Лишаються кохати сни
І вештатись під сірим небом міста.
Деінде віями
Сполохані серед весни
Покараний на смерть бентежать пристав

Серйозності думок…
Вмовляють повернуть до змін,
До зустрічей в кав’ярнях… Крига
Не втримає колись струмок –
Поет постане із колін
І вголос усміхнеться, а не стиха!

10.04.2010

Попали би у психпалати
Епох минулих предки бородаті,
Узрівши , як на площах велелюдних
Самі з собою гомонять вар"яти.

Цілуй мені ноги - ми пройдемо разом по лезу.
Спини моє серце, як ти зупиняєш припливи.
Мене ти придумав, як світу всьому антитезу,
прокляття своє, божевілля, сновиддя жахливе.

Ковтай мої сльози, немов найсолодшу отраву.
Навчи мене жити без осені, кисню й без тебе!
Надворі мороз, а я п"ю дрібномелену каву.
Сьогодні на землю повільно обсипалось небо.
2006р.

Усі печалі канули у лету.
Я тебе цитуватиму завжди,
Я тебе цілуватиму завжди,
Безталанний мій, ніжний Поете.

Ми з тобою — не просто дуетом.
Ми з тобою не можем окремо.
Ми з тобою не вмієм окремо,
Безталанний мій, ніжний Поете.

Це життя — і падіння, і злети.
Ти для мене — бестселер безцінний.
Ти для мене — рукопис нетлінний,
Безталанний мій, ніжний Поете.

А знаєш, я з криги трішки,
напевно… і я також…
Пускаюсь до неба пішки.
Скажи, чи далеко, Боже?
Порушую всі закони,
довірившись волі серця
і власні пишу канони:
я з криги і трішки з сонця.
Я з криги, бо як інакше,
в обіймах гарячих тану?
Я з сонця, бо як інакше,
цвіли б у мені тюльпани?
Ти знаєш, я з криги трішки…
Очей твоїх океани, -
їх дна не дістатись пішки
і я не дійшовши – тану…

***
Якщо віриш мені, то повір - це мине.
Стане легко тоді, як ніколи раніше.
Ти побачиш в юрбі ще здалека мене,
але серце відмовиться битись частіше.

І я стану для тебе такою, як всі-
невиразною, сірою, просто чужою.
І каблучку, оту, що на правій руці,
не ховатимеш більше, зустрівшись зі мною.

***
Вже з тобою нічого не трапиться,
якщо навпіл весь світ не розколеться.
Від вина ще гіркіше плачеться,
плед не гріє, а тільки колеться.

Одинокая, некоханая,
знов до інших твій сон горнеться.
Тихо з ран твоїх біль капає
під розпачливий крик горлиці.

Вся квартира просякла отрутою,
що її називала ти спокоєм.
Що ж ти вдієш з судьбою зіпсутою?
Некоханая. Одинокая.
2009р.

Шоколад і вино,
Холод, місяць і дим.
Все на світі жило лиш тобою одним.

Пелюсточок свічі
Погасав-догорав.
"Все інакше вночі" - п"яний вітер шептав.

Шоколад і вино,
Посірів небозвід,
Тепле літо пішло за тобою услід.

А мені ти лишив
Холод, місяць і дим,
Щоб мій світ завжди жив лиш тобою одним.

Шоколад і вино.
Пелюсточок свічі.
Вітер, осінь, вікно.
Все інакше вночі.
2009р.

Дай руку мені – ідемо
до мрії, повір, це просто.
Тремке відчуття Едему
долає і час, і простір.
Хто перший, а хто останній –
уже не зіграє ролі,
коли я - твоїм світанням,
коли ти - моїм героєм.
Дай руку мені… Хай злива
ніколи між нас не стане.
Людина тоді щаслива,
коли од любові тане.
Дай руку мені – хай щастя
ввірветься, як дощ, щосили
у світ, щоб святковий настрій
ми вічно в собі носили.

Він відкриє себе між мільйонами пальт,
І спіткнеться з Весною навпомацки Осінь,
А від їхнього танцю розчавить асфальт
Блідий Зим,що тремтів від кохання наосліп.
Він лютує,як цісар у лоні думок,
Відштовхнула його жовто-віддана осінь,
Захворіти хотів він, і влітку номок,
І кохає лиш осінь наосліп і досі.

Чорниця не чорнила руки,
Арабка не була з арабом,
Падучі яблука без стуку,
Чабан не полюбився з стадом.
І нявка, чи то пак сирена
У морі місяць не купала,
А Колізей ще не арена,
Косар іде без перевалу,
Годинник ще не знає ліку,
Що сніг існує - сніговик,
Да Вінчі не доріс до піку,
До бочки Діоген не звик.

Рубали вовків сиві Люди,
І жерли м'ясо виконроби,
Смоктали жили їм усюди,
Хрящі жували горді сноби,
Кидались м'язами крівними,
Легені дихали ще люто,
Хребет розтерзений звірима
У хащах вився каламутно,
І шкуру приміряли Люди,
Ліпили з кишок дітям цяцьки,
Наповнили свій шлунок брудом,
Шукали серце Люди хвацько.

Їм термінова пересадка
Для рая - кардіос-нехватка.

Якого зілля випити, щоби тебе забути?
Яку натиснуть клавішу, щоб дійсність повернути,
Щоб спогадом не мучитись, а жити тим, що є,
Щоб вирізати кадрики – віддать тобі твоє?

Чи пороху, чи попелу насипати на тім’я,
Щоб витруїти голос твій і слова твого сім’я?
Чи льоду, а чи полум’я покласти під язик,
Щоб образ твій у пам’яті розвіявся і зник.

Ти владно поверталася у пам’ять, мов додому,
І знову посміхалася мені, і більш нікому,
А я, сумний і зморений, запитував себе:
Якого трунку випити, щоби забуть тебе?

В яку любов сховатися? Біль перебути як?
Я спогади прочитував і пив їх, мов коньяк.
Тепер по стежках пам’яті іду, неначе тать, –
Якого зілля випити, щоби тебе згадать?..

Запахне росами трава,
І двері в дім відкриє вітер,
Затихнуть на устах слова
Від погляду на перші квіти.

І журавлиха з журавлем
Свій дім побачать із-за хмари.
Уже парує чорнозем.
Яка ж густа й п’янка та пара!

Розквітне сад
У дощопад,
У сині весни.
Стечуть сніги
У береги,
В плодах воскреснуть.

В потоці літ
За літом вслід,
Як в перегонах.
Без сум’яття
Моє життя
Літами дзвонить.

2008