Нас тисячі таких
Із сірими очами.
Ночами дивимось у стелю,
Мов шукаєм суть...
Нас тисячі таких
З очами повними сльозами:
Куди летять ті сльози?
І за ким?
Ти думаєш, що ти одна така на світі…
Ти думаєш, що боляче тобі…
Ти думаєш, ніхто не розуміє…
Ти думаєш, як тисячі таких,
Як ти!!!

Когда судьба по следу шла за нами,
Как сумасшедший с бритвою в руке.
А. Тарковский

Когда слова становятся простыми,
как Н2О, как белый цвет листа,
ты можешь даже захлебнуться ими
и думать, что все это неспроста,

что смысла нет в борьбе извечной кланов,
где не чернила – яд из-под пера,
где карлики на плечи великанов
взбираются сегодня, как вчера,

когда простишься, всех простив, и – пеший –
за птицами пойдешь ты налегке,
не обольщайся: тот же сумасшедший
крадётся с той же бритвою в руке.

2009

Втрачаю маленьку частиночку «я»,..
Куди відлітає самотня душа?
І мрії мої вже пішли під «вінець»,
Втрачаю останнє, це й є той кінець!
І подих за подихом важчає мій –
Це, мабуть, відлуння колишніх подій…
Мороз попід шкірою – дивне чуття,
Відносить в країну мене забуття.
Лиш мова полине із вуст, як вода:
І ллється, і ллється чарівно вона,
Словами свідомість мою поглина…
І знову полину в надію життя,
Відкрию єдину можливість буття!

2009

Загриміло вгорі.
Заіскрило.
Закутало вітром.
Затремтіла сльоза,
Наче Божа усмішка, мені.
Я до себе біжу,
Задихаючись, –
Снігом – по світу.
Духи предків, як риби,
У світлій летять глибині.

А цей сніг золотий –
Вічний попіл згорілого храму.
А цей грім молодий –
Перелякана ніжність хмарин.
Озиваються золотом
Лампи вольфрамові.
Новий рік.
Пахне хвоєю й шкіркою мандарин.

Візантійські мотиви
Лежать за розхрестями вікон.
А за ними кигиче
Захмарений погляд волхва.
От і всі пироги...
Милі дітки, жона з чоловіком,
Біла церква, ворони...
І біла святкова трава.

Тільки нитка червона
Чиєїсь сирітської долі
У святковім безчассі
Спірально впаде на рушник.
І зітхнуть бунтарі,
Й перехрестяться відьми поволі.
І надтріснутим дзвоном
Озветься
Початок струни.

Від земного тяжіння
Обтрусяться душі убогі.
Світле свято у світі.
Світає.
Зоріє свіча.
Сивим небом до серця
Засіяні
Чорні
Дороги.

Ми виходим на гору, щоб
Білу
Дорогу
Почать.

PS.

Із 2015-м Новоріччям нас усіх!
З усіма святими святами!

Удачі нам і світла дзвінкого.
:)

Україна...
Танці на протезах...
І фламандська щедрість бідноти.
Боляче сприймати на тверезо,
Як беззубо нам смієшся ти
У паркім, жорстокім щасті – жити
На планеті, що вмира від нас...
Стогнуть президенти й ворожбити:
– Час такий...
– Такий нам випав час...

Бо коли богів міняють люди –
Стрімко ціни падають на кров.
Доки панство схудне –
Нас не буде,
А Дніпро...
Й під німцями Дніпро.

Ще співаєм високо і ніжно,
Ще будуєм корчми і церкви:
Блядовито – перші,
Білосніжно –
Другі
Виростають із трави.

Ми ж відходим без пилюки й шуму
На оцій невидимій війні,
Мертві душі,
Як боброві шуби,
Саморозіп’явши на стіні.

...Українські танці на протезах...
І фламандська щедрість бідноти...
І маленькі радості тверезі...
І великі зламані мости...

12 груд. 09.

PS. Тільки, дорогі мої, хорроші!
Не ставте, будь ласка, оцінок-балів за цей вірш.
Хоча коментарів хотілося б побільше!

Із 2010-м Новоріччям нас усіх!
З усіма святими святами!

Удачі нам і світла дзвінкого.
:)

…П’ятнадцятеро душ на сундук мертвяка…
Йо-хо-хо! І бутелька рому…

Джон Сільвер

…Ми вийшли в море в забобонну п’ятницю,
В той день було тринадцяте число…
Команда наша – волоцюги й п’яниці,
У кожного на серці – мла і зло…

…Та вибору нема – вітрила піднято,
За обрієм на нас чекає шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
Що обігну смертельні скелі мису Горн…

…Дев’ятий вал… Колотить шхуну, так, як молотом,
Команда молиться: «Спаси! Ти, що воскрес!»
Зриває з шиї в мене вітер хрест із золота,
Однак мене веде вперед Південний Хрест…

…Бо вибору нема – вітрила піднято,
За обрієм туман, вітри і шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
Що обігну смертельні скелі мису Горн…

…На судні - бунт, матроси вбили кока й лоцмана…
В каюті замкнені старпом і капітан…
А юний юнга, тобто я, вчепивсь у боцмана,
Бо шквал зриває такелаж, немов шайтан…

…І вибору нема – вітрила піднято,
За обрієм туман, вітри і шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
Що обігну смертельні скелі мису Горн…

…Все ж, капітанові Боги були живучими,
Бо він знайшов в ту мить страшну потрібний стиль…
В широтах цих, що називаються ревучими,
Лише по кілька днів на рік буває штиль…

…Тут вибору нема – вітрила піднято,
За обрієм туман, вітри і шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
Що обігну смертельні скелі мису Горн…

…Ми не розбилися, бо все ж, боротись вміли ми…
І ми дійшли в свій порт – історія проста…
Сережка з золота в моєму вусі лівому –
Я відібрав її в Південного Хреста…

…І вибір – був, тому й вітрила піднято,
За обрієм – вітри, тумани, шторм…
Я дав Мадонні і Всевишньому обітницю,
І обігнув смертельні скелі мису Горн…


Примітка: за традицією, моряки, що зуміли обігнути мис Горн і вижили, мали право носити у лівому вусі золоту сережку;

Південний Хрест – сузір’я південної півкулі землі, яке вказувало морякам на Південний Полюс.

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 22.12.09 р.

Осінній парк своїм речитативом
Шепоче в перехожих під ногами.
Ми чуємо зачовгані мотиви,
А небосхил зоріє понад нами.
З обіймів одне одного на лаві
Женемо геть осінню прохолоду,
Тепло до себе ближче притуляєм
І не даємо вийти на свободу....

Телевізор кімнатну темряву
Проглядає самотньо скоса.
Передачі тижневого терміну
Набридають пустоголосо.
Я тікаю від них своїм поглядом
У твій сіроокий затишок,
Наближаюсь на відстань подиху,
Тепла відчуваю надлишок....

Повне зречення літа заради твого супокою
Аж поки чекання вийде з крутих берегів сльози
Обнімаю стежки що ведуть до твоєї долі
Обминаю дороги що далі ведуть в нікуди

Дивне сповнення гри. Говорити і бути собою
Аж поки змаліє голос у тихості твого чола.
До щему горіти заради твоєї любові...
Я зрікаюся тої якою ще не була

Яке ж це дивне відчуття,
Ледь чутний вітерець обману…
Я у полоні почуття,
Що віднесло мене в нірвану!
Це є безглузде каяття –
Моє!У власному ж дурмані!
Стій! Тихо! Ти одна!
В рожевих сутінках, тумані!
Всі думи в ниті заплелись…
О, їх уже й не розгадати!
Ми мріяли давно, колись,
Що дійсне будемо кохати,
Про щастя мріяли ми теж,
Про радості і мир у світі,
Про дружбу, про шанобу…Все!
Час нам прийшов всім просто жити!

12.10.2008

Цей світ такий,
Себе забула!
І в вир полинула життя!
Все це не так!
Я спалахнула,
Чудовим вогником буття!
Хто ми такі
Юннати честі?
Хто ми у цьому світі знань?
Ми не одні, тоді…
А де ж всі
Ми не одні, то що ж,
Шукай!

5.11.2008

Не можу спокою знайти ні в чому.
Печаль моя до серця приросла
І дихати не можу я без слова,
І слухати не можу я про жаль!
Душа палає люттю!
А до кого?
Жага до чогось серце розрива!
Та з подихом в душі нове палає слово,
Що серце на папері розкрива!
2008

…В ці вечори безмежний Всесвіт пахне ладаном…
Горять свічки і всі живі померлих згадують…
До ранку на столі дванадцять страв,
Во славу Того, хто докупи нас зібрав…

…В ці вечори понад Землею пахне ладаном…
Мов білі Янголи, з Небес сніжинки падають…
Дванадцять страв заснуть до ранку на столах:
Це – для тих душ, пора життя яких пройшла…

…Вони сьогодні, безтілесні, знову з нами,
Скидають ложки і ножі, керують снами…
У них тепер ключі від миру та війни,
Ріка Буття несе їх води до весни…

…Спочатку встанемо, помолимось, а мати,
Дасть скуштувати нам усім святий оплаток:
Шматочок тіла Суса-Господа, з руки…
Кутя, вареники, капуста, огірки…

…Спочатку ми, живі, згадаємо померлих –
Канонам всупереч, ми вип’ємо за них…
Минуле їх у нашій пам’яті не стерло,
В ці вечори вони гостять у нас, живих…

…А далі ми, живі, про душі тих згадаєм,
Які, немов стіна, навколо нас…
Вони, невидимі, Дажбожий Знак чекають,
Аби прийти до нас у визначений час…

…В ці вечори в усій Украйні пахне ладаном…
Поля застелить білий сніг – у грудні, в січні…
У нас – життя, як мить, і тільки в Бога – Вічність,
Що снігом першим нам під ноги буде падати…

…У вечорах цих, Слава Прави, що не в’яне…
Хто б ти не був, чи рідновір, чи християнин,
Католик, протестант чи мусульманин –
Є правда Роду, у якій нема омани…

…І ми упевнені: вона у тій Зорі,
Яка встає на Небі в цій святій порі…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький – с. Іванківці, 24.12.08р.

квітка ховає в бутоні своє ім’я
дівчина носить в очах світлину коханого
інь підкоритися хоче білій долоні ян
але не час поки що рано

ще не зійшли сніги із чумацьких шляхів
надвір не відкрити дверей
заручники часу
якби ти тільки хотів якби ти хотів
залишитись в неї довше аніж за прайсом

білими нитками зшито ковдру на двох
і замерзають ноти просто в повітрі
назустріч один до одного зроблять крок
і щастю не зможуть повірити

але ти створив із ребра її і мене
і хто з нас Єва ще треба довести
колись ця зима розлита на трьох мине
й нарешті вигляне сонце з-під арешту

білі ворони стукають в шибку
пустіть
сушити над свічкою крила і свіжі вірші
по стінах стікає холодний піт
і тіні в кутках мов лякливі звірі

злились воєдино і ночі і дні
біле чорніє біліє чорне
здається ми начебто тільки вчора
бандероллю замовили з Арктики сніг

щоб одягти білі сни у напірник
і залатати щілини у стінах
зозулею з раю її викидаю
тепер я єдина
ось тобі й маєш природний добір

Ось так почнеться рік. Записником.
Виводь ім'я на титулі. Він ліньки
Врядкує злети-огріхи, без ком,
І вирве дні, як списані сторінки.

Як рано Пасха. Тости і пости.
А хоч би й будні - взірчато розкласти.
Аби лиш древом з кореня рости,
Вбирати тугу трібну, як причастя.

Лічити: три...і шість...і п'ять. І рік.
От-от майбутнє. Щойно проминуле.
Тісну оправу книзі передрік -
Іще не старт, а ноги вже намуляв.

2009

Прости мені і цю провину,
Ти ж бо противник всього зла,
Що я не гнув ніколи спину,
Якою б ноша не була.
Що я не падав на коліна
Нову щоб відвести біду
І не просив пучечок сіна,
Туди, де точно упаду.
Прости мені думки погані
І недотримані пости.
І що по суші чи по твані
Свій хрест продовжую нести.
Прости…
26.07.2009 р.

Казку намалюй
мені щасливу -
легкими, прозорими мазками.
Щоб кінець,
як це казкам властиво,
цвів прекрасно-добрими квітками.

Намалюй, будь-ласка,
море синє.
А десь там -
краплиночку білила
біля горизонту...
Швидкоплинне, горде
я відчую в ній вітрило.

Легким рухом
пензля чарівного
закружляй навколо жовте листя!..
Хай у тиші
скверика сумного
музика дощу лунає чисто.

Хочу понад плаєм
ще хмаринки -
як смішні овечки білосніжні.
На вікні самотньому
краплинки – зливи плач…
чи вуст дихання ніжне…

Тихий шепіт
можеш зобразити
снігопаду-дива неземного?
…попрошу
в куточку залишити
слід надії
до порогу твого…

Тихо-претихо, зітхаючи, дихає сніг,
Сном увиває натомлену тисячу лих,
Дуже страшних і не дуже, великих, малих…
Їм невтямки, як терпіти удари «під дих»,
І дарувати при цьому не лемент, а сміх,
Вміти не впасти, де кидають квіти до ніг.
Їм не насниться, що ти у бою переміг.
Як тобі було тоді… і потому, без них.

Тихо-претихо, нехай собі мирно посплять,
Не привертай їх увагу вагою ходи.
Йди уперед, якнайшвидше, благаю, іди,
Скоро завія загоїть по тобі сліди.
Блимає оком найменше, лукаве, як тать -
Прагне війни і руїни, пекельних багать
Пильності духу, будь ласка, сьогодні не втрать
Зло - ненаситне, а ти - ще такий молодий.

грудень 2009 р.

До лавки дід сходив з новим ціпком.
Полив лимон... Закляк в задумі сивій...
Піт із чола змахнувши рушничком,
Вечерять сів... На столик - фото сина...

Згадав про годівничку за вікном,
Ледь відхилив давно не прану штору...
„Посиплю крихт ізранку... А якщо
Вже не прокинусь? Голодно надворі..." -
Нарізав сала. Хліба відломив.
На клямку - двері.
Тихий, голомозий,
Простягши руку,
в човен-біль
ступив –
Поплинув
у ясу
крізь верболози...


2008

-----------------------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

 
Лише дежавю... Брак алібі
Перетворює кров на селітру
Маски біліють на пагорбі
У журбі алкогольного вітру

Тьмариться жахом освячений біль
Присні війни, макбетові відьми
Твоя злотисто-іскриста ціль
Ціанідна спекотність слини

Злі дощі, крижані веремії
Довічний зашморг, упертий мат
Облудні метелики-вії
Бажана відповідь, лячно німа
Пекельне звершення мрії. ~

За сміхом полум’я правди катма



 -&-




 

Третя тисяча літ
А вони не змінились нітрохи…
Чуєш регіт?
То ділять котрусь із нових багряниць
нафарбовані шльондри, солдати, жреці, скоморохи
Озираюсь навкіл
Де ж той митар, щоб гепнувся ниць?
Де ж Месія, розіпнутий на хрестовинні епохи?

Напохваті не стало ні хліба, ні палених істин
Світ опісля всього, – всезагальний такий постмодерн
В цій міщанській моралі заміщені зміщені змісти
Він помер, а завісу…
завісу ніхто не роздер
Тільки руки, як завше, скривавлені вимив намісник

І гілляка знайшлася на шию нещасного юди
Зацвіли мандрагори
Не втішила помста мене
Хочеш знати ім'я?
Я – дорога з Нізвідки в Нікуди
Діставай вже те срібло
Благаю лише про одне
Не стріляй мені в спину, – стріляй мені просто у груди

2009

П’явся, п’явся неборака –
захлинулася атака.
Що за швидкість? Що за хист?
Сплячий футболіст?!

"Лист сухий" пробито з маху –
горобців дістав той з даху...
Пересохлий або "лист",
або футболіст.

Тренер крикне: – Не юр-бою!
форвард рветься... Поза грою!
До судді, немов артист,
став у позу футболіст.

З комбінацією "двійка"
завершальна знову ... стійка!
Може, просто фаталіст
влучний футболіст?

Забігання знову флангом.
Сам з собою! В ритмі танго
водить м’яч "з ноги на хвіст"...
Стильний футболіст.

Знов момент! Чергова спроба!
Лиш підставить треба лоба!..
Лоб, напевно, – егоїст:
не зірковий футболіст.

із циклу "Лавиця запасного тренера"

Поетові дзвонила в літній дощ.
Час був неслушний – дідо смажив щуку.
Не озиваюсь: раптом варить борщ
Чи рубаї шукає на прилуках.

Гукає в сон: „Їдь! У альтанці сів...
Наливка із шовковичок – по вінця”.
Я фаетон замовлю – не таксі.
На шибу вітер приліпив злотківця.

І знову – жовтень.
Пишна Самота
По хаті швендя, просить ківі, чаю..
Я принесла їй чаю, вірш, кота…
Я їй – сонет Шекспіра.
Польку граю...
Я їй сплела оранжевий берет.
Поклала півсметанника на блюдо…

Цілує в щоку: „Жінко, ти – поет.
Дружи зі мною! Нащо тобі люди?”.


2006-2012

Нехай життя в нас ниточка одна,
Ми три душі міняєм при потребі.
Їм трохи тісно. Все ж не як на небі,
Де місця вільного ні крихітки нема.

Одна душа – для друзів і родини,
Наступна – для коханої людини,
А третю ми беремо на роботу,
У неї завжди клопоти й турботи.

Одна сумує, друга завжди мріє,
Одна прозора, інша – повна ржі.
Котра з них справжня? Я не розумію.
А може в нас нема таки душі?

Каламутне повітря розписане стиснутим блиском
Переламаний вечір на сотні дзеркальних рим
Уповільнена плівка. Ми надто далеко і близько
Ми занадто крилаті аби врятувати Рим

Заблокована синь.
Хмари фресками бризкають в люди
Золотим ґелґотанням на відстані скришених ран
Замовляємо каву сметанково-фруктові льоди
І довго дивимось вечір з прощанням на весь екран

пластилінові кульки —
листки екзотичних дерев
Зимна–зимна зима
на зеленій тропічній долоні
Півсніжинки…
розтала…
та я не про те
не про тебе
не про
просто
не
про любов

Надумане
одвічне
чи невічне?..
А понад час –
безвинна мить весни…

Душа
з-під варти
дроту
криги
січня
Втікає
під повітряний вельон
Квітневих яблунь…
Зльодянілі грати
Не спинять
спраги
подиху
тепла.
Душа б
і не зуміла
не втікати,
І не змогла б
розсіченою вмерти,
Раз
понад час –
безвинна мить весни.
Щось
понад суть
ув'язнення і смерті.
Щось понад них…

На морі штиль. Про щось шепоче
Ласкава хвилька біля ніг,
То пестить, то, дивись, лоскоче
Пісок, що спати вже приліг.
А в небі зорі, тільки зорі,
Чумацький шлях веде в світи,
Він, мов би білий вітер в морі,
Повіяв і заснув, застиг…
А море в небо задивилось,
Замріялося про красу,
Грайливим світлом освітилось,
Йому, від щастя, не до сну.

2009р.

Сонечко яскраве
Спить відпочиває,
Вітерець ласкавий
Квіти колихає.
Заховались в лісі
Звірі у хатинках,
Колискову пісню
Тьохкає пташинка.
Зіроньки і місяць
Очки вже закрили,
Нічка ніжну пісню
Їм несе на крилах.
Сни прийшли казкові
Просяться до хатки.
Спи, моє маленьке,
Спи, моє дитятко.

2005р.

Весняний день прийшов!
Весна!
Тебе так довго всі чекали.
Зима забрала білий свій покров
І десь посунула в північнії ліса.
А ти пригріла ніжно
Серцем-сонцем все,
Що осінь заховала
І воцарилась на землі
Божественная неземна краса.
Весна!
Ти дуже гарна господиня,
Бо розбудила кожен цвіт,
Назад додому привела усіх пташок.
Коли сідає сонце –
Л`ється пісня солов`їна
І диво-аромат приносить
Вітерець з твоїх квіток.
Природа ожила,
Природа дихає і торжествує.
Холодний вітер лиш нагадує,
Що десь за горами сховалася зима,
Але про неї вже давним-давно
Усі забули,
Сьогодні ти – Царівна,
Молода Весна!

2009

Я відчувала подих зими.
Я відчувала холод й сніги,
я відчувала її гордість й силу.
Не відчувала, твоєї, я віри.

Бачила я , як сонце зайшло,
ніч відкривала своє крило.
Бачила я , як зорі зійшли,
не бачила я , твоєї руки.

Чула, як вітер колиску гойдав.
Чула, як ніжно мене колихав
і як самотньо в лісі блукав.
Не чула, лише, як ти мене звав.

Очі дивились на спокій краси,
губи німіли від співі зими,
я завмирала від подиху снів,
а ти пішов, не побачивши їх.

Київ
2009

Люди схаменіться, куди ви біжите?
Як налякані тварини, шукаєте своє.
А може годі грати, де справжні почуття?
Ховаєтесь за грати, не бачите життя?

Гей, розплющить очі, ви тут не самі.
Лиш за власним щастям, ганятись до снаги.
Ви відкрийте серце, пустіть когось туди?
Що б прибрав той бруд і ваші помилки.

Київ
2009

Світла ніч розпиляється в сні,
Алкоголь розчиняється в тілі
Сьогодні хотів би бути в тобі,
Та ти бажання загубила.
***************************
Повільно йти до твоїх мрій,
Де ти ховаєш таємниці,
Усе життя тебе волів –
Так, опинився у в’язниці.
***************************
Ти пестиш поглядом наскрізь,
Мов міна розриваєш тіло,
Тебе візьму я силоміць –
Це небо так мені звеліло
***************************
Кохатись в поті та без слів,
На мові тіла гомоніти,
До неба я тебе відвів
Щоб краще мрії розуміти.

Як не вистачає наркотику – дорожнього пилу,
Кущів та крон, що втікають від вікон поїздів,
Згубився в хащах мозку, втратив життя силу
Химерне царство мрій й думок на волю відпустив.
*******************************************
Заплющив очі… Колосся лоскоче долоні,
В маках бачу лиця друзів, що лишились вдома,
Мій мозок в безмежно приємному полоні,
Адже відходить до хмар моя тижнева втома.
******************************************
Дихаю на повні груди, вдихаючи свободу,
Що має смак польових квітів та веселки,
Та розмитий вигляд картин Моне по крайнебу,
Іду до гнізда життя, яке сплели лелеки.
******************************************
Неприємно повертатись до частоколів міста,
Яке разить дурною славою та похі^ттю,
Та з наступної п’ятниці житиму з нового листа,
З надзвичайним відчуттям, що зветься любов’ю.

Зливаюсь з холодним зимовим дощем,
Це допомагає на мить забути про тебе,
В калюжах краплі води віщать лицем,
Яке давно хотів очистити з себе.
*********************************
Упавши вниз у воду, на коліна ниць,
Я закричу до сонця: «годі тліти, годі,
Мене сліпити та кохати силоміць,
Така любов на відстані уже не в моді.»
*********************************
Холодом небесної води очищаюсь,
Від тарганів в думках захищаюсь,
Повільно іду додому - роздягаюсь,
Від мрій любовних в думках зігріваюсь.

Чому ти не можеш просто сказати йому
Як ти його нестримно до щастя кохаєш,
Так, він – гуру, він – вчитель, танців митець,
Хоч сил не стає, та все одно в собі тримаєш.
Безглузді норми повсякденного існування
Завадили мільйонам бути просто разом
Найбільший гріх – це правилам слідування
Прошу не ставай іще одним садомазохістом.
Несказані слова, як ненароджена дитина,
Заважають рухатися вперед до цілісності,
Промов щире слово, і уже ніщо не спИне,
Казати правду до кінця, як молитву до слів про вічність.
Уміння кохати наразі є справжньою привілегією,
Я щасливий за те, що любов для тебе – магія,
Ти порівнюєш ці відчуття з найкращою поезією,
Тож упевнений - попереду закінчена патом партія.

Крапля дощу лише частина моря,
Дощ – мокра сторінка мого життя,
Алкоголь мене не врятує від горя,
Лише на вечір зітре печаль з лиця.

В калюжах не втоплю поганих думок,
Небесна вода не очистить від бруду,
Я так не люблю радянський совок,
Що заклинаю його фатальним вуду.

Я так й не навчився любити себе,
Постійно в дощах шукаю причини,
І мозок ніколи подій не розгребе,
Які без мого бажання вчинились.

Дощовими вечорами повертаючись
З невідомих закутків робочої свідомості,
Я насправді просто в цім світі тиняюсь,
Живу наче в стані постійної невагомості.

Дотримуюсь принципів суспільного існування,
Обжерливого безперервного життя проїдання,
Тримаюсь за слизькі холодні стіні примар законів,
Подавляючи тиск дії теплих природних гормонів.

Так хочеться сиганути в темну невідомість,
Закутавшись у шинель теплої непомітності,
Й там відновити життя дитячу невгамовність,
Та більше розмовами не плямувати цінності.

Є цяточка за Гадячем – Сватки.
Там плин часу безбурний, ідилічний.
Там океан опілля – штильовий.
Там дітлахи вітаються зі стрічним.
Там я струшу з волосся пил обав,
На дні криниці віднайду сюжети,
Сп’янію від пахотняви зела,
Зіп’ю остуду,
нахиливши глечик.
Молодика розжарена мосянж
Офарбить хату,
плесо і стодолу...
Там зарубцюються сім застарілих ран
Від іскрометних тостів-заздоровниць!

Відерце
у колодязь
кине
син...
Він – малоліт, дрібний котигорошок,
А вже вдягає машкару на лик,
Вже закохався у школярку гожу.

... Неділя.
Спека.
Гадяч.
Лан...
Сватки.
Це області Полтавської окрайчик.
Немає тут близьких душі могил.
Споріднена з моєю лиш балачка.



2005

------------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

12 жовтня 2008 р. Валерій Клочковський
із Хмельниччини спалив свою дружину Тетяну...


1

В ту днину я шукала вірші між дерев,
Заснула в північ.
А вона ж горіла!..
Лахміття тліло – чорне і липке...
Рік дух страждав, лиш дві години – тіло.

Спалив її не кат серед юрми,
Не маніяк до муки жертви ласий –
Супружник чорній Злості догодив.
Афект... Не дарував їй станси.
Банальна лайка. Поворот ключа...
Бензин тече
на осоружне тіло...
Зліта
убивча іскра...
І - свіча!
А може, жінка... жити не хотіла?
А може, їй обридли дві свині,
Коза, корова і кролів десяток?..
„Усе встигала, – каже дід - сусід. –
Ох, як вона у ніч ОТУ палала!
І все ж постукала до мене у вікно…
Ні, не п’яниці, був у них достаток...
Таке страшидло… Стигне в жилах кров!
Хтось забере Артура і Діанку...”

Рушник свій вишила,
та не судилось їй
Напутнє слово проказати доні.

Це - ПРИСУД чи кармічний прикрий ЗБІЙ ?
Матуся - це ж огрійливе осоння.

2

Дітей шкода... – зітха в кайданках муж. –
Я не хотів... Любив її. Так вийшло...

Слова лукаві. Це ж плазує вуж:
Він спав потому. Голосили вишні...


3

Підпалювач на волю вийде.... Знов
Обійме сина, як уперше – взимку.

Ще й заридає: ”То не я – любов
Спалила маму…
Вибач... вибач... синку...”



2008

---------------------------------
прохання вірш не оцінювати,
коментар при бажанні.

Чи я кохати тебе не вмію,
Що упустила в серце завію,
Що там, де вчора ходили босі,
Гуляє вітер, тріщать морози?

І не питай, як усе це сталось.
Це, мабуть, сонце за хмару сховалось.
Це, мабуть, просто скінчилось літо
В цілому світі.
В цілому світі!

1
В"яне день, наче зірвана квітка.
Десь із лебедем мліє лебідка.
Дозбирує сонце залишки світла.
Вечірня зоря іще не розквітла...
2
Похмурі сутінки скрадаються тихцем, -
Все затушують сірим олівцем.
Перестарались: під твердим графітом
Прорвалось небо срібно-білим світлом...
3
Зірвався вітер із припону ночі,
Як пес, на місяць виє - з"Їсти хоче!
Пригнав зі заходу залогу хмар -
Скорилась ніч навалі яничар.

Холоне самотня кава,
Вивітрює запах кориці.
Чому я тобі не цікава?..
Кивнув "Добрий день!" для годиться
І притьмом - за інший столик!
Я ж зопалу чиню дурниці:
Купую черговий смаколик
Й згодовую тістечко киці.
2009

«Так терпко пахне той панич
з чужого саду»
(Ю.Броварна)

співай моя незагойна рано луною в ніч
високий ставний у двір заходить чужий панич
вуста медвяні в очах печалі – відром черпай!
а в мене власний сльозами битий солодкий пай
а в мене руки у тісті білі у горлі щем
а він підпер очманілу стелю своїм плечем
його зіниці озера темні таємний сад
сумирна мряка злітає з яблук лунка роса
куди прямуєш умілий майстре ідеш куди
гострять сокири на голоси нам людські суди
духмяне тіло на скатертині немов калач
співай моя незагойна рано вирізуй плач
ті калинові його словеса терпкі як дим
і тінь моя зі стіни зірвавшись іде за ним

Муз.гр. SMOKIE “Living_next_door_to_Alice”


В этот час уходит Старый Год,
Пусть у нас он беды заберёт,
Ну а мы
Ему
Простим
Свои обиды.
Вспомни лето, цветущий май,
О плохом забудь, не вспоминай,
Старый Друг –
Прощай, –
За всё
Тебе спасибо!

Припев:
Пускай мороз на улице,
А, может, гололед,
Но мы не будем хмуриться,
Ведь скоро НОВЫЙ ГОД,
А соберемся за столом
И весело, как друга, встретим!
Вместе:
« Встретим НОВЫЙ ГОД!»
Народ шумит, волнуется,
Ликует детвора.
К столу подали курицу
И наливать пора.
Давай проводим Старый год,
А Новый тут же встретим!

Время, знай, летит себе вперед.
Не гадай, что нам оно несет:
Поживем
Чуть-чуть
И сами
Все узнаем.
Ты подругу напрасно не ревнуй,
Обними и нежно поцелуй –
Расцветет
Она
Тогда,
Как вишня в мае.

Не печалься, проблемы позабудь.
Время вспять, увы, не повернуть.
Новый год
Несет
Тебе
Благие вести.
Видишь сколько друзей твоих вокруг,
Добрых лиц, улыбок, крепких рук:
Все мы здесь,
Чтоб быть
Всегда
С тобою вместе!
25/10-06г.
Христенко А.Д.

Співай для мене, нехай ти одну тільки знаєш пісню.
У волоссі твоєму блукатимуть пальцями океани.
Припливи їх будуть, о диво, припливами прісними,
І міфом пропишеться все, що із нами потому станеться.

Причалить берег, і сходи стрімко здіймуться на площі,
Де бруки вслухатимуть нас, мов глухими жили - і почули.
Хвилі в ногах обéрнуть ураз кораблі на дóщини,
А нас угорі затискатимуть тісно вузенькі вулички.

Їстимеш з рук і гронами питимеш сонячні вина.
Білим сліпитиме церква кармінно-чорний пісок вулкану.
Світ буде — мармур. Я тебе вимишлятиму — глиняну,
Уславши ложе -
що піна,
що море,
що наше, -
тюльпанами.

2009

Сховалося сонце за пазуху обрію –
Камінь.
А ніч, згасла свічка, підкрадеться коброю.
Карма.
Старе чорне дерево – скіфською бабою
В сажі.
Ти тінь мою топчеш даремно незграбно так.
Стань же.
Холонуть останні розсипані іскорки
Вогнищ.
І песик над ними – душа моя спізнена –
Стогне.

* * *


Оголеним нервом душі доторкаюсь до древа
І серця корінням вростаю у надра земні.
Крізь нетрі дощів, тих, що б’ють об асфальт кришталево
Своїм чорним лихом, коли наближається ніч.
Я чую тоді сповідь неба, загублену в часі,
Записану вітром на місяця лазерний диск.
І листя думок, з-під землі проростаючи вчасно,
За мить опадає і плине, і плине кудись…

Світ трішечки постарів
чи з розуму трішки вижив.
В руїнах своїх присів:
шукає буттєвий стрижень.
Можливо, нам всім пора
замовити в неба зиму? –
Зимуючи у собі
Найкраще чекати зміни.
Вітрами знялись думки
і лезами б’ють по серцю.
Раз боляче – ти живий.
Все інше – колись минеться
І першою враз піде
вчорашня настирна втома
на згарищі мертвих днів
Зажевріють риси дому.

Поетесі, вишивальниці,
героїні світу –
Ірині Сеник
з любов’ю і повагою автор

Світ біло-чорний.
Заплакані шиби.
Хто тобі долю
так владно накреслив?
Скільки вітрів
на твоїм перехресті,
Скільки, мов Фенікс,
помреш і воскреснеш!
...Стежки Твої поросли полинами
В горлі застрягне окраєць згневілий
Прагне душа
у вишиваний ірій –
Лиш в Україну!
Лише в Україну!
Чуєш? Прислухайся.
Готика Львова
ронить молитву щоденну у небо
руки здіймають угору дерева –
просять у неба
промінчик для Тебе!
Стеля барочна – куполом храму.
Лики святих проступають на нарах.
Тут оселилась єдиная правда:
Всі оці муки не будуть намарно!
Сонце гаївку співатиме дзвінко,
Львів сивочолий погляне орлино
Кров в ваших жилах нуртує єдина:
В Тебе, Ірино, кров України!
Ось чому,
хижим вітрам
непідвладна,
Світ біло-чорний
піснями мережиш
А полотно розквітає піснями
Давніх барвінків й далеких черешень
Серед снігів, серед сивих наметів
Райдуги дзвінко піднімуться в небо!..


Так, можна кинути тіло за грати.
Тільки не душу
БОРЦЯ І ПОЕТА!

Страшно, коли словами,
Наче зів’ялим листям,
байдуже хтось,
недбало,
бавиться.
А навіщо?
Страшно, коли несила
бачити світ крізь подив –
відповідь вже відома,
відповідь вже готова.
Тільки сухі молитви
Зросить їх покаяння?
Добре – якщо згоріти.
Прикро – бо ж загнивання
Світ замело вітрами
Протяг – немов спасіння.
Я вибухаю болем.
У цьому моє прозріння.

У Лисій горі – домівка лиса
заставлена лісом сонцем і листям
помаранчевий іній – за ватру
вітер – за вартового
гай-гай хтось добре нагрівся
до іскор хвоста рудого.
У Лисій горі домівка лиса
скоро свята лис пише листівки
гай-гай то була не та
скрушно хитає рудою голівкою.
У Лисій горі де мешкає лис
сховалося пишне сонце і спить
буди...