(на мотив української народної пісні
«Там за гаєм, гаєм…»)

Два чоботи – пара,
два чоботи – пара.
один лівий – то єврея,
правий – то татара.

Два Віктора – пара,
два Віктора – пара.
один правий – то банкіра,
лівий – то завгара.

Два злодія – пара,
два злодія – пара.
один лівий, другий правий –
як Господа кара.

І на Ваш улюблений мотив:

Два чоботи – пара

Два чоботи – пара,
два чоботи – пара.
Лівий – єврея,
правий – татара.

Два Віктора – пара,
два Віктора – пара.
Правий – банкіра,
лівий – завгара.

Два злодія – пара,
два злодія – пара.
Лівий і правий –
як Господа кара.

2010-02-04

Ярина Тимош

Чи ти знаєш, як іноді хочу тебе поруч?
Чи знаєш, як іноді в серці глибоко,
я чую той первісний поклик?
Чи знаєш, що не кохати мене так жорстоко
з твого боку?

Хочеться плакати довго і тихо
до теплоти душевної
до спокою
до чистоти
…та нема в мене дому –
ніде зберегти оті сльози,
щоб потім поливати ними
квіти любові
ніде їх вигріти і приручити…
тому й не плачу я тихо…
а тільки навзрид –
якось кволо і похапцем,
нервово та крадькома,
не наважуючись на мрії,
не очікуючи радості –
тільки передчуваючи…
біль.

14.01.2010.

…Прокинусь. Але ще довго
З заплющеними очима
За руку тебе тягтиму,
Усміхнена,
У свій
Сон

04.02.2010 р.

Як виникає дивне почуття,
що не підвладне часу і втручанням,
що тішить і продовжує життя?
Як виникає те, що звуть коханням?

Чому зникає дивне почуття?
Через підвладність часу і втручанням?
Через буденність нашого життя?
Чому зникає те, що звуть коханням?

Два запитання: різні, та, на жаль,
обидва актуальні й справедливі,
як сміх і сльози, радість і печаль,
зима і літо, райдуга при зливі…

Бажань та мрій багато є в людей,
а я висловлюю одне бажання:
хай, протягом життя, моїх дітей
цікавить лише перше запитання.

2010.

Жінки не літають
у вирій зимою –
Душа не дістанеться Неба,
А боляче вдариться об стіни
Власного тіла:
Рвучись за теплом
Спіткнеться об пристрасть.
Жінки не літають!
О, Господи!!!
…Падають…
Жовто-горілим листям
(як спогад про мрію).
Листопадово-боляче осінню…
А далі ще гірше – зима.
Жінки не літають у вирій зимою!

У сьому
лютневу ніч
розкриються небеса,
І поллється
в серця України –
Божа б л а г о д а т ь...

В Ім'я Отця,
і Сина,
і Святого Духа!
4.02.10

С улыбки, нежности и ласки
Роман свой начали они.
Ёе любил он без опаски,
Но шаг неверный сделал - и
Обида, ревность и обман
За них закончили роман.
Любовь, на сон, что походила
Надолго их сердца закрыла.
Никто не в силах достучаться
Но так не может продолжаться.
Они обязаны жить дальше,
Пытаться чувствовать, как раньше,
К мечте заветной торопиться,
И постараться вновь влюбиться,
Ошибки снова совершать,
И научиться всё прощать,
Ведь жизнь не только цепь ошибок,
В ней место есть и для улыбок.

Роза быстро отцвела,
И любовь твоя ушла
Очень резко и без боли.
Надоели эти роли:
Ждать, надеяться и верить.
Надоело это делать.

Хватит, стоп, довольно!
Знаю, тебе больно,
Но подходит всё к концу:
Доброй быть ведь ни к чему.
Потерпи один скандал
И скажи, чтоб забирал
Свои вещи и себя.
Не прощай его любя.
Он исчезнет – станет легче
И тогда ты будешь крепче.

Пришло письмо сегодня днём
И море чувства знаю в нём,
Ведь ты писал не просто как
Твои дела, а дал мне знак,
О том, как любишь ты меня
И как важна я для тебя.
О том, что всё, войдя в кураж,
Ты без остатка мне отдашь.
И мысли полные тоски
Переполняют изнутри,
Ведь ты сейчас так далеко,
Мне без тебя так нелегко.
Но знаю я - вернёшься ты,
И сбудутся вмиг все мечты


В конце два слова: «Я люблю»
И твоя подпись: «Очень жду»

По миру ходят половинки
Любви безоблачной картинки,
Которые покой не знают,
Пока друг друга не встречают.
И происходит так нередко,
Амур, ведь, целит очень метко.
Стрела, пронзившая сердца,
Уносит их на небеса.
Они летают там пока,
Любовь их греет голоса!

Любовь не ведает преград
Не ждет признанья и наград!
Она вмиг освещает путь
И раскрывает жизни суть.
Она, как воздух нам нужна,
Как солнце и вода важна.
Мы с ней взлетаем до небес,
Не чувствуем проблем всех вес,
Мы забываем обо всём
И в сердце лишь её несём,
Чтоб в мире быть нам не одним,
А знать, что кем-то ты любим.

Великий Бог послал нам дар,
Он помогал стерпеть удар
Судьбы суровой и тяжёлой
И жизни жёсткой и убогой,
Не прибегая к револьверу,
А разбудив лишь нашу веру
Своею мудростью, надеждой.
Накрыл словесной он одеждой
И нас, тем самым, защитил
От бед, и горя, и злых сил!
Он помогал Руси воспрянуть
И не давал всем в воду кануть,
Чтоб сохранить державу цельной,
Непобедимой, стойкой, смелой.
Он не успел всех дел окончить…
Мы вечно будем его чтить
За достиженья мировые
И за поступки роковые!

Однажды, младший брат спросил:
«Кто помогает нам, когда нет сил?
Кто верит в нас, когда все отвернулись?
Кто держит нас, когда мы вдруг запнулись?
Кто нас прощает, если мы ошиблись?
Кто нас находит, если заблудились?
Кто дарит нам свое тепло и ласку?
Кто не боится снять пред нами маску?
Кто утешает нас, когда на сердце раны?
Кто дополняет нам советы мамы?
Кто делит с нами весь улов?
Кто ради нас на всё готов?»-
Я долго думала и вдруг
Нашла ответ - конечно друг!

До Ельдорадо рушає застуджений потяг,
Сходяться люди навкіл, як гори, - врочисті й важкі.
Всім по квиткові дають за паспортом. Ну а потім -
Довгі прощання за руки, поскладані в колажі.

І сльози дружин, матерів, і посивілих дочок -
Може, зустрінуться, може, поверне ще, хто не стлів...
Юрми вокзальні лізуть у пащі вагонів. Хочуть
Їхати, згадки пастельні розмазуючи по склі.

Стіни дощів об'їздúти, ніби здичілих коней.
Станції випадку. Станції фатуму. Хвостові
Стануть передніми враз. І проголосять перони,
Що Ельдорадо чітко скероване у безконечність.
І жоден іще зворотнього напряму не довів.

2010

У кожному слові твоєму відчуженість і порожнеча
Нечути ніяких кроків, а тільки оті важкі,
якими приходить туга щогрудня, а грудень щовечора
помалу згинає плечі вагою її руки

І в мене вже серце-не-серце і в тебе серце-не-серце
Ми закриваємо двері без сподівань на дзвінок
Ми відкриваємо вікна і, як зіпсовані речі,
падають наші зорі у довгий яр помилок

Там вже лежать наші душі, і згодом впадуть наші мрії
а поки холодний вітер бинтами розмотує сніг
на втрачене майже-щастя і витрачені надії,
прощає мене!.. за тебе, за себе, відтак за всіх.

03.02.10

Птахів прийняти за свою
Душа просила. Більш нічого.
Вона, розбещена в раю,
Жила убого.

Вона питала кожен день:
«Де взяти крила?
І як навчитися пісень?»
І знов німіла.

Вона б померла від нудьги,
Так все - не мило.
Прийняли рішення боги:
Забрати тіло.
2010

ПЕРША ВЕЖА

Хто
і
як
збиратиме
зерна
добірних
істин
у день
президентських
виборів?

ЯКОСЬ СУМНО І ЯКОСЬ ХОЛОДНО
ОСІНЬ ПРИЙШЛА У МІСТО СІРЕ
ЯКОСЬ ДИВНО І ТРІШКИ ГОЛОДНО
БЕЗ ТЕПЛА, КОХАННЯ, ДОВІРИ.

ПОВДЯГАЛИСЬ У СІРІ ВБРАННЯ
ВСІ КРАСУНІ ЧАРІВНИЦІ
І ШТАНЦІ ІЗ БАВОВНИ, ТЕПЛЕНЬКІ
ЗАМІНИЛИ КОРОТКІ СПІДНИЦІ.

ДОЩ ВСЕ ЛЛЄ, З РАНКУ Й ДО НОЧІ
ЯК НА ТУМАННОМУ АЛЬБІОНІ
Я БЛУКАЮ ВОЛОГИМ МІСТОМ
ЦИМ ЗНАЙОМИМ ДО БОЛЮ РАЙОНОМ.

АЛЕ Є ЩОСЬ В ТОБІ КАЙФОВЕ
ПАНІ ОСІНЬ, ШЛЯХЕТНА ПАНІ
ЗАЗИРАЮ В ПРОВУЛКИ ХОЛОДНІ
І БЛУКАЮ СВОЇМИ ШЛЯХАМИ.

ДРУГА ВЕЖА

Чи
спалахне
священний
вогонь
покари
у
чорну
ніч
фальсифікації?

ТРЕТЯ ВЕЖА

Чи
проникне
світло
Божого
Слова
у
серце
нового
Президента
в
момент
обіту –

на
вірність
українському
народові?
4.02.10

Говориш, хочеш все вернути,
А де півроку, милий, був ти?
Ох кажеш, що тоді страждав!
Коли ти іншу обіймав...

Спочатку думала й гадала
Чи все пробачити тобі.
Забути біль весь і образи.
Які гриміли в боротьбі.

Можливо так все б і зробила,
Та в серці гордість загриміла,
До цього я життя не мала.
А зрада зовсім все змінила.

Не знаю, що я в собі вбила,
Та я одне лиш зрозуміла:
Не можу я з тобою бути,
Бо в серці тебе розлюбила.

Померли наші почуття,
а ти ці трупи оживляєш.
В своїй душі ти оживив,
В моїй, пробач, життя не має...

З надривом ти читав свої вірші
Ті що родилися в часи якоїсь смути
Смак кави додавав до ніжних слів
Якусь свою, тендітну лінію спокуси

Ти говорив, читав своє дитя
Ти вклав у нього дихання і душу
Характер, силу, смак покаятя
А може навіть більше, бо так мусив

Ти є поет, ти лікар людських душ
Ти катом є, що рубить так безжально
Ти є ніхто для темних сірих мас.
І закликом до дії для останніх

Ти бачив світ коли по ньому йшов
Ти відчував коли він йшов по тобі
Ти піднімався знову й не згасав
Коли топтали в бруд безжальні ноги

І знов сидиш один на самоті…
І підкрадає смуток десь до серця
Дістанеш свій старенький олівець
А на папері місто, зажди,десь знайдеться..!
31,01,10 01:01

Я впізнаю твоє серце
під старою курткою…
Велике самотнє серце,
наче загублена дитина
під синьою парасолькою осені.
Та не знаю, чого в ньому більше, –
лев’ячого серця чи волового серця.
Здалека чую його червоний годинник
під своїм пальтом –
велике османське серце,
здатне любити мене
в інших жінках світу.
Якби ж мене злякали османи...
Якби ж мене хвилювали жінки...
Я просто підкорю твою куртку
(лише кілька іспанських ліній),
загорну в неї своє серце,
трохи поколишу,
наче первістка своєї любові.
За ним тобі буде значно легше
розуміти кудлатих жінок,
схожих на мене натщесерце.
2010

У кожній людині сонце,
тільки дайте йому світити.
Сократ.

Дівчинка-сонце на світі жила,
Світ той любила, щаслива була.
Гріла очима і серцем приємно,
Частку себе віддавала щоденно.
І не просила натомість нічого,
Хоч і жила досить бідно та строго.
Підлість вона пробачати уміла,
Злих же людей дуже щиро жаліла.
Сталося так, що солярій-хлопчина,
Раптом з’явився в усіх магазинах.
Пам’ять про сонце великі й малі
Без обговорень сховали в землі.
Так і живемо, бо штучність у моді,
Часу нема поклонитись природі.
Часу нема навіть шану віддати
Тим, хто лишився ще нас зігрівати.
2010

Цей сніг збиває з ніг
Розніженістю лету
І плавністю сніжинок траєкторій.
Я б мабуть так не зміг
Із Неба – зразу в Лету,
Хоч і не мало чув таких історій.

Засніжена краса
Прикрила, мов жилетом
Занедбану людьми землі поверхню.
Та ріжуть, мов коса,
Бульдозери-Gillet’и
Красу оту упевнено і зверхньо.

Тож краще я у ліс
Сховаюся до літа
У сплячку, у барліг ведмедем сонним.
Куди б я не заліз,
Я буду снігом вкритий...
Чекатиму теплішого сезону.

У дозрілому житі
В’ється стежечка в’юнко.
Дзвонить вітер колоссям,
Дикий коник сюрчить.

На достиглому полі —
Ген волошки синіють,
Там купалося небо –
І лишило блакить.

На достиглому полі
Там таке розголосся!
Сміх русалчин piano
У жар-маках лунить.

У дозрілому житі
Причаїлася пісня,
Яку чули ще скіфи...
Досьогодні бринить!
8-06-2003

Не тужи за мною...
Сльози на очах,
Я завжди з тобою,
Ти в моїх думках.

Кришталеві сльози,
Ніжний голос твій
Буду пам’ятати
На землі чужій.

Не розлучить море,
Не розлучить час
І вітри холодні
Не розлучать нас.

На чужину їду,
У далекий край,
Дівчино кохана,
Міцно обіймай.

Пригорнись до мене,
Пригорнись ще раз
І ніщо у світі
Не розлучить нас.

Я чекаю... потемніло,
Де ж ти забарилась?
Вже й мобілочка у мене
Майже розрядилась.

Обіцяла, що зустрінеш,
Та чекаю марно,
Есемесочку відправлю,
Що ти мучиш гарно.

Есемесочку відправлю,
Тупну ще ногою,
Серце груди розриває,
Змучене тобою.

Серце груди розриває,
На шматочки рветься,
Та вмить буря затихає,
Як сонце всміхнеться.

Та вмить буря затихає,
Як на Чорнім морі,
Подаруй мені кохання,
Віддай хвилям горе.

Нехай горе те потоне
У блакитних хвилях.
Я чекаю... зорі сяють,
Де ж ти ходиш, мила?


відповідь:

Я картоплі наварила,
Пиріжечків з м’ясом,
Є вареники із медом,
Борщ зелений з квасом.

Потім в хаті прибирала,
Мамка задрімала…
Я тихенько шмиг за двері…
Та й тебе шукала.

Стала мила заробляти
Більше, аніж я, –
Не сидить тепер у хаті
Жіночка моя.

Вже вареників не варить,
Як колись, мені,
По мобілці розмовляє
Мила цілі дні.

Не готує, не цілує,
Свариться та п’є,
Чи той бізнес того вартий,
Серденько моє?

Заробляла мила гроші,
Та прийшла братва –
На могилі свіжі квіти,
Стоптана трава.

На чуже добро охочих
Дідько в дім приніс,
Ні грошей нема, ні жінки, –
Тільки море сліз.

Ти був провісником страждання,
Мені приніс ти стільки болю.
Коли покинув, сподівання
Лишили на щасливу долю.

Ти був найкращий, ти був мій.
Увірвавшись ангелом в життя,
Зірвав емоцій повний рій.
І повністю відкрилась я!

Ти був для мене ідеалом.
Від чар твоїх не тямила нічого.
І думала, що був мені ти даром.
Та не підозрювала я нічого злого.

Ти був дияволом у плоті,
Що звабив душу мою й тіло.
А потім залишив в болоті,
Як мною гратися набридло...

Ти був, ти був...Тепер тебе не стало
Життя зламав. Чи так все мало бути?
Без тебе кращим це життя не стало.
Шкода, не можу я тебе забути.

Порошкове молоко,
М’ясо й сало – з сої,
Для вибагливих людей
Імпортні напої.

Консервантів повний віз
В нирки та печінку,
Щоб могли ви раз на рік
Покохати жінку.

Зуби висипались вже,
Шкіра з рук зникає
І професор вам нічим
Не допомагає...

Щоб кадилом не махав
Батюшка журливо
Вибирати їжу нам
Треба шанобливо.

Книжку дівчина читала,
Хмара небом пролітала,
На сторінку дощик впав,
Вітер блузку хутко зняв.
І на ніжні білі груди
Задивилися всі люди.
“Мерседес” спинився вмить
Та Петренко не свистить –
Він не може працювати,
Він не хоче штрафувати,
Він на ніжні білі груди
Задивився, як всі люди.

Пролітав літак над нами,
Над квітучими садами
І здивований пілот
Ледь не врізався в капот.
Штурман Вова зажурився
І за голову схопився,
“Зупиніть літак” – благав
І зітхав, зітхав, зітхав.
Він на ніжні білі груди
Задивився, як всі люди.

Капітан в бінокль дивився
За місток перехилився
І в Дніпро з кашкетом впав,
Добре, шиї не зламав.
“Пароплав без капітана! –
В рупор крикнув боцман Ваня.
Стоп машини, вниз човни!
Та хутчіш, хутчіш мені!”
Врятували капітана,
А у нього в серці рана –
Він на ніжні білі груди
Задивився, як всі люди.

Мчав на ровері¹ хлопчина,
Дивиться – сидить дівчина,
На її розкішні груди
Задивилися всі люди.
З ровера юнак стрибає
І тюльпани вмить зриває
Квітами її він вкрив
І на ровер посадив.
Засоромилась дівчина
Стали щічки мов калина.
І поїхали вони
Від людей в квітучі сни.

Я б став добрим котиком
У житті новому,
На твої б я ніжки ліг,
Лапками зняв втому.

Муркотів я б цілий день
Лагідно до тебе,
Котика погладити
Аж за вушком треба.

На подушку б поряд ліг,
Хвостиком укрився
І на тебе цілий день,
Цілий день дивився.

Вусиками б лоскотав
Я рум’яну щічку,
Біля тебе вартував
Як сержант всю нічку.

Ти б вже котика свого
На руках носила,
І сметанкою щодня
З блюдечка кормила.

Косою час махне - як у жнива,
Впадуть колосся, силою налиті,
У тиші прозвучать сумні слова,
Слізьми гіркими в день важкий сповиті.

Лікує час – лікує, та не все!
В вогонь та воду нас життя жбурляє,
То знов надії щедро роздає,
То муками знов серце огортає.

Так сонце сяє в хвилях голубих,
І небо - чисте, тихе та прозоре.
Та блискавка у хмарах грозових
Розбудить бурю й кине в скелі море.

Мій спокій, мила, у очах твоїх –
Веселих, чистих, ніжних, чарівних.

немає сенсу в ловленні примар
подій і почуттів,
яким не бути.
залишився похмілля перегар,
і то не справжній.
тихо прийде лютий,

а там і завесніє.
прощавай,
навіщо в очі сипати пилюку.
ти кажеш золота вона?
нехай.
тверезіша реальність
і сторука -

одні з тих рук підштовхують
вперед,
частина - вбік,
ще інші десь у прірву…
і тільки дві закутають
у плед,
зготують чай і право на перерву.

Не дивися мені у вічі,
Бо сьогодні вони не п’яні.
Але знаю, ти мусиш (ти ж – слідчий!)
Розкривати серійні кохання.

Ти не знаєш: я – вбивця чи жертва;
Чи я поглядом вбити у змозі?
За любов ти готовий померти?
Ні?
Тоді нам не по дорозі!

Всё было просто, как во сне
И им завидовали все.
Они так искренне любили
Друг друга сильно так ценили
Сердца их бились в унисон,
Но грубо предал её он.
И сказка кончилась - как жаль!
В её глазах теперь печаль.
Она страдает день и ночь,
Не отходя ни шагу прочь
От окон дождиком умытых,
И мыслей им одним забитых.
Она хотела всё вернуть
И крикнуть громко: «Всё забудь,
Ведь я простила, отпустила
Обиды прежде, что таила»,-
Но поздно было всё менять
И ей его уж не обнять.
Хоть знает - виноват был он,
Ведь жаль таков любви закон.

Мечты дают надежды нам и крылья,
Величием спасают от бессилья,
Приносят радость, смех и счастье
Нас, заслоняя от ненастья.
Возносят нас над миром всем,
Но разрушают жизни цель.
Мечтами жизнь не заменить,
Стараться их осуществить-
Вот в этом смысл грёз прекрасных,
И, может, капельку опасных.

Присвячую світлій пам’яті Олексія Олексійовича Покамістова, інженера крюківського вагонобудівного заводу, репресованого в 1937 році і безпідставно звинуваченого у шкідництві. Він єдиний із усіх арештованих не визнав себе винним і не оговорив нікого з колег. Тільки через двадцять років Олексій Покамістов, пройшовши пекло ГУЛАГу, повернувся в Кременчук. Всі інші учасники так званої “шкідницької групи” були розстріляні ще в 1937 р.

На допит викликали серед ночі.
В кутку чорнів залізний сейф, як дот.
І лампа Ілліча сліпила очі,
І слідчий щось писав собі в блокнот.

— Ми судимо тебе за намір зради —
Луною по склепіннях загуло —
З метою повалить радянську владу
Ти на заводі звив своє кубло.

Тебе давно вже взяв я на замітку,
І класове чуття не підвело,
Бо варто лиш було смикнуть за нитку,
І ось воно: шкідницьке ремесло.

Ти вісь проектував з тонкої сталі.
В вагонну вісь дефект навмисно вніс
Із замислом, що сам товариш Сталін
В вагон зайде. А потяг — під укіс!?

— Абсурдне звинувачення! Не згоден!
Коли ми завершили цей проект,
Одержали дипломи й нагороди
За міцність і новаторський ефект.

Все, що було у світі найновіше,
Ми втілили в майбутній наш вагон.
Він легший, досконаліший, міцніший.
До речі: він товарний. Де ж резон?

— Революційну совість не обманеш!
Красива казочка, та є одне “але”.
Ти що, очкарь, мене за дурня маєш?
Ось тут зізнання всіх твоїх колег!

…Рядки брехливих доказів і свідчень...
Не відрікайтесь, друзі! Нащо ж так...
Я вірив вам. Невже тортури й відчай
На цім папері залишили знак?

— Ну! Прочитав? Що, правда очі коле?
Потер набряклі руки м’ясника.
— Ви справді вірите, що вороги навколо?
Чи то партійна лінія така?

— Мовчати! Закарбуй собі на носі:
Тут лише я питання задаю.
Хизуєшся, що не зізнався й досі?
Ми зараз допоможем …мать твою...

І били. Аж здулися жили бичі.
Терзати плоть – давно набутий фах.
Підняв криваве місиво обличчя:
— Ці прапори... Як червоно в очах...

— Оклигав! Що, відчув на власній шкурі,
Як нам, чекістам, правити лапшу.
Ми й не таких ламали товстошкурих.
— Ось тут підписуй!
— Ні. Не підпишу!

...Світ вирина із темряви помалу.
Ось та межа. За нею – небуття.
Що я? Мільйони безвісти пропали.
Загинули нізащо, без пуття.

Хіба це влада рад? Стелили м’яко.
Ні, не такий ми обирали шлях.
А марення кремлівського маньяка:
“До комунізму !..” На людських костях?

— Вставай! Піш-шов !.. — І люттю грають жовна —
Молися, гад! Затвердили згори
Зустрічний план на честь річниці Жовтня:
Ще розстрілять вас сотні півтори.

Зіницю стволу точно в серце править.
Ще подих... Ну ж бо! Подих! А не хрип.
І мов крізь сон: “Наказ! Цього — відставить.
Ще не зізнався. Дуже впертий тип.”

Кріпись, Альошо! Двадцять літ розлуки
«Великий мудрий Вождь» тобі відвів.
Ти ще не знаєш про нелюдські муки,
І холод льодяний колимських таборів.

Десь там безіменно, на згублено-дикому в літеплі острові,
Півтемрява в'ється по стегнах і стегна чутливо гойдаються.
Залюднені нами піски і дерева молочно-кокосові
По черзі нічлігом і тінню лежать і стають замість раю нам.

Так світло від тебе, так тихо до затишку понаднебесного -
Пірнати у хвилі і сни, обійнявшись руками-ліанами.
Тепло, як гольфстрім океаном, розлити широкими сплесками,
В лазурному погляді заякорúвшися, ніби у гавані.

Ані порятунку не треба, ні світу з чужими новинами,
Лиш риси твої впізнавати на дотик зорею ранковою.
Сліди, як автографи спільні, лишати по дну, де ходили ми,
Щоб риби услід шепотілися нашоподібною мовою.

2010

Я невільник у тебе в полоні,
раб обставин і звичок лакей.
Мучать думи, глибокі, бездонні,
не приходить у спальню Морфей.
Ти дай знак мені жестом чи словом,
натякни - біля ніг буде раб.
Прилетить блискавицею з громом,
чи в мороз і густий снігопад.
Помани під зірки новорічні,
і у дзвони Великодніх днів,
ти скажи мені в грудні, у січні...
Тільки знаю – не буде цих слів!
Відшумлять швидкоплинні сезони,
в тайні, в мріях помре дивний стан.
З відчуттями легенької втоми
я закрию цю книгу-роман.
23.01.10.

Іржавий колір на деревах
Перлах
Іржавий колір на монетах
Стертих
іржаві лиця перехожих
може
іржава осінь ця
різноголоса
Боса.

2009

ти з’явився на мить,
щоб назавжди піти,
щоб назавжди лишитися тінню,
щоб ніколи не стрітись
в моєму житті,
не дивитись зі мною новини.
ти з’явився тоді,
щоб не бути тепер,
щоб не бути ні завтра, ні потім,
щоб не стати лиш другом
в світі вічних манер,
в світі стертих забутих мелодій.
ти з’явивсь на момент,
щоб надовго лишить
в моїх файлах свої повідомлення,
щоб забути про все,
все забути за мить,
навіть образ мій осінню втомлений.
2008

Це не дощ, а сльози неба
На потомленій з чекання,
На розпеченій й забутій
На долоні помирають.
На долоні помирають
Від занадтого кохання,
Від цілунків ніжних надто,
Від занадтих слів останніх.
Від занадтих слів останніх
І тривалих довгих пауз
Між виставами, ролями…
Надто все було між нами.
Надто все було між нами:
Ритми серця, колір ночі,
Все скінчилось. Інтермецо.
Більше надто вже не хочу.

2008

Хай ваблять зір коштовні діаманти,-
Вони мені подобаються теж,
Зненавидиш ти статки і таланти
Як друга у душі не збережеш.

Бо дружбу не вимірюють словами,
Розпізнають не в щасті, а в біді,
Плекають не годинами – роками,
Укріплюють в турботах і труді.

Без дружби і кохання неможливе,
Бо другу – як тобі – усе болить,
За тебе в бій він кинеться сміливо,
Не зрадить, не засудить ні на мить.

Пробачить все, бо любить як і мати,
А як спіткнешся – витягне з біди,
Йому ж потрібно зовсім небагато –
Уваги і людської доброти.

Хай справдилися не усі бажання,
Повір мені – вони не мають меж,
Погасне щастя, віра і кохання
Як друга у душі не збережеш.

Храни спокойствия очаг.
По линиям огня
я проливаю свет.
Ты до последней капли дня
держись меня,
любви дыши в ответ.
Пускай завистники молчат
улыбками слепя,
разбрасывая лесть.
Мы не отступим ни на пядь,
им не отнять
всего того, что есть
для передышки – море слов
и тени от ресниц,
следов касаний нет,
взгляд ослепителен, как блиц.
Молчаньем птиц
увенчан наш обет.
И, словно метки на мече,
я чувствую себя
и нахожу твой пульс.
Храни спокойствие любя.
Зажгусь опять
под беглым ливнем пуль,
твою я пясть
сожму.

3 Февраля 2010

... а люди кажуть “віхола гуляє”…

Стежкою тихою
Мріялась віхола,
Вечір морозяний
Звабила зоряно
Сяйвом блискучих прикрас.

Звуками ніжними,
Нотами сніжними
Вечір заманював
Горду коханую
В небо на перший вальс.

Плечі оголені,
Ще не ціловані,
Вкрила мереживом,
Трохи збентежено
Руку йому подала.

Звінчані тишею
Землю залúшили.
В чистому мареві
Ніжністю станули
Вальсу два білих крила.

2010

...Стіна дощу...

Крізь місто парасоль
ти йдеш.
А я махну Тобі рукою
через вікно.
Думками я з Тобою
іду.
А дощ співає
до-Мі-Соль
у листі.
Вітер збурює думки
забуті.
У калюжах краплі-сльози
пролиті кимсь
ще в теплі літні грози,
десь там -
за склом.
На відстані руки...
...Стіна дощу...

30.10.2008

Не гріх сю ніч губити і плекати,
Не гріх незайманість, і сивина не гріх...
Ще вчора так хотів тебе кохати,
а вже сьогодні захотів але не зміг...

Займись вогнем й коханням одночасно,
і зранку мої зморшки розведи
рукою, що давала вчора ласку,
а зранку помахала назавжди.