Стільки у тебе, юначе, життів —
аж розбігаються внутрішні очі,
Дивляться навкруги і налякані
стрімголов утікають назовні.
Знову сьогодні відмерло одне —
недогодоване, як тамагочі, —
Вкотре скорботу ховаєш ти
у повіки, неначе образу кровну.

І дні не встигають міняти освітлення
до напівтіней обличчя,
Душі-близнючки жваво гойдають
і переважують настрій на шальках.
Смішно, то страшно їм, дітям,
то би заплакали гірко, але не личить —
Навчені витримки і,
як за годинником, йти налаштовані змалку.

Ще балансуєш ти, ніби за поручні,
того, хто поряд, хапаючись.
Ще не встановлені точні твої
для ліквідації координати.
Ще жевріють скалки надії
неопалимі, палючі, палаючі.
Молиться мовчки
за тебе,
за вісті благі
замислена Богоматір.


2010

...А ще, окрім душі, є тіло, –
Солодкий затишок плеча,
Що так приречено, невміло
Тамує біль в твоїх очах.

А ще, а ще – гріхопадіння
І божевілля, і вина.
Тоді тікає дух від тіла,
А тіло душу проклина.


http://www.playcast.ru/view/995544/f530269d2fe8797b9cdc1f7444df0831d42259adpl

Замість епіграфу:

Місто-мандрівка,
Місто-любов,
Словом надії до мене промов...
...Сльози прощення – цей стоплений сніг
серця –
лишаю в калюжах Твоїх...

06.11.2008

...............................................

Ти – в місто Мрій!

А я – туди, де сіро...

Я щастя Твоє заздрісно,
без міри,
вимірюю бажанням потаємним.
Тим сповнюю у собі пустку ємну.

Тобі туди –
де навіть дощ ОКРАСА!
Куди тікають музи із Парнасу.
Де красно вдячні
і сердечно раді
зустрічним випадковим,
всій громаді.

Веде бруківка.
Не шукай асфальту.
Таємними стежками Кайзервальду
іди за сонцем!...
Заздрю!
Чуєш???
Чуєш!!!

Ти містом Мрій мандруєш...

Й не цінуєш.



13.06.2009

Зимно...Дивно,
Трохи сумно,
І душа щемить...
Намагаюсь відтягнути
Я прощання мить.
Димно...Весело і грішно
Місяця зими...
Я з тобою буду ніжна,
Запахом трави...
Потім задзвенить потічок
Талих снігомас.
За здоров*я ставлю свічку –
Ніби в перший раз
Віддаю себе у руки
Я Господніх сил...
Чую звуки...чую звуки.
Далі – голоси.
Мимоволі мружу очі,
Зморщую чоло...
Полюбила, що ще хочу?
От так занесло!
Злива. Злива!..
Райська злива
Літа моїх мрій.
Я щаслива.
Ще щаслива
В слабкості своїй.

Шукають логіки у віршах…
А вам поезії не тра?
Хіба в неділю з нею гірше
Топтати стежку до добра?

Прилипнув ти до білінгвізму,
Як лист осінній до стовпа.
Якої треба ще трутизни?
Забули молота й серпа…

Навіщо віче нам скликати,
Як сотні рук до булави
Щоденно тягнуться завзято –
Заради вигоди й грошви…

Не зажурились автохтони,
Хоч лицарі перевелись.
Дивлюсь, не видно Вашингтона,
Та вірю – з’явиться колись!
2010

ГОРОСКОП ДЛЯ РАВНОДУШНЫХ
Все, кто спрятался и отвернулся,
Не забудьте - проснетесь едва -
За спиною "балбеса" и "труса"
Совершенно иная братва.
Будет, милые, вам не до смеха,
Чую, как Украине грозит
Не "Ахметова", " Бебель" и " Чехов",
А взапрадашних банд геноцид.

А.Козаков

За вчора треба випити вина!
Відзначимо з тобою день вчорашній.
Під шум дерев, знайомий та домашній,
За день минувший вип'ємо до дна!

Він гарним був, оцей заснувший день:
З усмішок світлих і квіток акацій,
Із бантиків і щастя аплікацій,
Зі сліз самотності і радісних пісень.

Не треба нам за вчора шкодувати,
Нема на кого покладать вину.
За день вчорашній треба наливати
Та випивати чарку, й не одну!

06.11.2007.

T.S.


По спальне порхает Солнце. Но он - храпит.
Сегодня она колибри, а завтра - коршун.
Но, только сменив размер, не сменить орбит -
Хоть лучики-слёзы с каждым витком всё горше.

Он любит шуршанье мёртвых морей листвы
Сильней, чем послушный шелест её порханий.
Его оправданье: "Все мы, милок, черствы..."
Она ему верит и кличет упрямо "honey".

Ты скажешь: на кой ей этот ледовый жлоб,
Похожий скорей на айсберг, чем на комету?
Пусть время и лечит - сколько оно ни шло б,
Способно лишь мерять градус вдогонку свету.

Но, даже заброшен, вакуум столь горяч,
Что воют термодинамики, шкаля рожи.
Она не забудет. И, как ни старайся врач,
Он всё-таки будет в статусе "Мой хороший".

Ей носят на завтрак звёзды, а Млечный Путь
Поит белым соком из чёрной кастрюльки неба.
Но ей нету блюда вкуснее и - правда, жуть? -
Насущнее чёрствой корки живого хлеба.

Но что ж! Таковы законы житейских зол!
Пока ты не стал золой, золоти весь космос!
Дерзай растопить Антарктику - коль обрёл
Какую-то параллельную жизни плоскость.



2009

Мне всегда остаётся только шершавый ливень,
Хирургически точно бьющий с часами вровень, -
Словно доктор, который больше не верит в шутки,
С перекошенным серым фейсом, не спавший сутки.

До стекла снизойдя взамен облаков картона,
Он выписывал мне рецепты, но - как об стену,
Потому что в них только йод и сплошной икс-игрек.
И никто не услышит мой одичалый выкрик.

Вечный дождь (если он, конечно, не станет градом)
Совершает обход - по судьбам и огородам.
И не он виноват, что где-то растёт капуста,
А у вас - только хрен: он всюду харкает густо.

Иногда он, как доктор Время Венере руки,
Оббивает моей чувствительности пороги.
А порой - упраздняет ноги больным невеждам,
Не умевшим своё знать место, т.е. надеждам.

Здравствуй, дождь! Ампутируй, что ли, меня сегодня.
Одним махом закончи эти пустые бредни.
И умой с лица Времени, словно дурную моду,
Настоящее с прошлым будущему в угоду.



2009

Ще не окутав вечір місто ніччю,
а вже включили ліхтарі.
На заході, де сонця слід ще,
маленький вогник першої зорі...

На горизонті десь вогонь палили,
Палили літо, кликали журбу.
І дим пронизував душевну боротьбу,
Коли згоріле літо хоронили.

Земля вже гнівно кликала дощів,
І небо в сірі убиралось хмари,
Ховаючи за ширмою стожари.
Лиш сонце виглядало з-за кущів.

На горизонті десь вогонь палили.
Згорало сонце, наступала ніч.
А ми удвох сиділи, віч-на-віч,
Своє згоріле літо хоронили.

17.12.2004.

Котку-котику,
Мур-мур,
Чом в животику
Бур-бур?
Певно, хочеться
Гам-гам?
То ходи скоріш –
Дам-дам!
Тільки лапочки
Мий-мий,
Молочко уже
Лий-лий.
Котик очками
Блись-блись,
Язичком усе
Лизь-лизь.
Вуса облизав –
Няв-няв.
Це він “Дякую!”
Сказав.

2010

А судьи кто?
А. Грибоедов

Чехов — великий украинский поэт
В. Янукович


Хто судді тут і хто тут прокурори —
відомо вже. Питання не нове.
Всі знають, ЩО не тоне, а пливе
й приказує іще: «Раздайся, море!».

Тріщать чуби, літають стріли роєм:
кого собі візьмемо за главу?
Хто втримає державну булаву?
Хто завтра визначатиме героїв?

Найкращий, може? Сильний та розумний?
Досвідчений та чесний? Патріот?
— Ні, кажуть, — то не наше. Нам би от
такого, що, як ми, в багні плазує.

Хай сам краде, аби і нам дав красти.
За нас не розумніший — Боже збав!
Чим менше знає і чим нижче впав,
тим він нам і ріднішим буде власне.

І це — народ мій? Край мій? Та облиште!
О, люде мій!.. Чи ти уже — не мій?
Ти вартий цих бандитів і повій?
Ти лиш свого не вартий попелища.

Це та юрба, що вибрала Варавву,
Ісуса ж — розп’яла. В усі часи
лунають їх затяті голоси…
Країну розпинають.
Мають право.

Чи ти кохав мене, чи ні,
Вже не суттєво, не важливо.
Я так втомилась від брехні,
Що ти казав мені лякливо.

Тепер із уст твоїх п’янких
Лише прокльони та зітхання.
У мене викликали сміх
Твої розмови про кохання.

Чи ти хоч раз мені сказав
Хоча б одне правдиве слово?
Ти по очах моїх читав –
Я розуміла все чудово…

«Ти їдеш в дитинство»
- шепочуть поля.
«Сховай свою втому»
- їм вторить земля, -
«Ти їдеш туди,
де коріння твоє,
Там спогадів сонце
для тебе встає».

«Я їду додому» -
кажу я полям, -
«Забути про втому,
вклонитись батькам,
Вклонитись корінню
і шану віддати
Всім тим, кого вже
не вдалося застати…»
2006

Чому сумний, чому самотній?
Впаду я зіркою з безодні
У неприкаяні думки Твої.

Я не згорю на півдорозі,
Щоб не заснули у тривозі
Твоїх рядків співучі солов’ї.

Я зможу, знаю, небом вірю...
Згораючим теплом зігрію
І ляжу... пилом на гірські плаї.

2010

Засинай! Бо що за нагорода,
Коли побачиш поміж сон:
Моя пошкоджена природа
В вікні змальовує фасон.

Між барикад кімнати і фен-шуя
Твій спокій стишених зітхань.
З їх легіоном в бій нічний спішу я,
З їх апетитом зазіхань.

Стою в дверях, очікуючи досі
З твоїх долонь дівочої цноти,
Себе заплетеним в волоссі,
Де будеш вплетена і ти.

21.12.09

Хто не любить не друг,
Хто кохає - не любить.
Спільних поглядів круг
Лиш надії голубить.

Випадання розмов
З категорій "полова",
З знанням тисячі мов
Я не скажу ні слова.

Роздоріжжям бажань
Твою волю не з'їм,
Як полюбиш мене -
Назвеш другом своїм.

Ніби ангел з небес
Поряд стану при сні,
В зорепаді чудес
Стань лиш другом мені.

Це пригнічений стан
З категорій недуг,
Як полюбиш мене
Лиш тоді назви "друг".

27.11.09

Вікно, зима, і тихо сніг кружляє,
Вкрива нечутно гілля і дахи,
Зника безслідно на стежках життєвих
Вчорашні, нами зроблені, сліди...

Зникають форми, лиця і образи,
Їх забирає календар років,
Зника слова і цілі фрази,
Відчалюють у плин віків...

І пам"ять наша вже стає невірна,
Вже часом не згадаєш, що було...
Обличчя теж зів"яне, наче квітка,
Лиш фото може зберегти його...

І залишаються у нас лиш наші душі,
Лиш наші душі ще наповнює тепло,
Вважайте, щоб сніги років байдужих,
Сліди кохання в них не замело...


2005

Говорят, несчастливый наш век. Но могуч и неистов.
До сих пор наши судьбы вершат короли и шуты.
И чем больше умнеем, тем больше непознанных истин.
Мы стремимся к Мирам, не домыслив земной красоты.

На дедовских могилах возводим свои небоскребы,
Где порой Город Призраков ночью выходит из тьмы.
На экранах – убийцы рисуют на нас фоторобот.
Неуютно нам жить. Но живем в этом городе мы.

И теряется сущность явлений в потоке сенсаций…
Кто там ищет пришельцев? Они уже здесь! Повезло!..
Наполняют наш быт всеми благами цивилизаций,
Но крадут у нас память о том, что добро, а что зло.

Эти гости «оттуда» гуляют теперь по столицам,
В лабиринтах отелей и в гуле пустых площадей.
И зловещие черные метки видны на их лицах,
И ни капельки жалости в блеске стекляных очей.

Сердце рвется в груди, как шальная безумная птица.
Путеводную нить не сгуби в этом мире вещей,
Ежедневно вдыхая из воздуха яд безразличья…
Хорошо, если Ангел-Хранитель на правом плече.

Ті живі-мертві очі уважно дивились у вікна,
І було в тих очах щось таке невимовне людське,
Ніби очі ті бачили голодомори і війни,
Але все ж залишили те серце чудесно м’яке.

Чи ви бачили смерть, чи ви бачили горе розлуки,
Чи кохання, розбите об скелю рутини життя?
Чи ви бачили, очі, вигнанця довічного муки,
Чи убивці сердешне, промовлене ледь каяття?..

Що убило вас, вічно живі та палаючі очі?
Що забрало іскринку із ваших бездонних глибин?
Очевидці війни, очевидці смертельної ночі,
Дзеркала епізодів, жахливих, мерзенних картин…

Нехай тобі насняться дивні сни,
Про тихі весни і безсонні ночі.
Хай в небі мерехтять зірки пророчі,
Своїм теплом з'єднають нас вони.

І сонну душу вітер понесе
Крізь тисячі світів, прожитих нами,
Віки шумлять у тебе під ногами,
І з ними пригадається усе.

Ти може у Парижі засинаєш...
Це вперше так: в житті ми не разом.
Але мене одразу ж упізнаєш,
Лиш глянь на нашу зірку перед сном.

Якщо ж ти зараз не в моєму часі,
У іншій ері, в іншому столітті,
Тоді мене ти у своєму світі
Дарма шукаєш в сірій тлінній масі.

Обоє ми чекаємо весни,
Бо лиш тоді дозволено зустрітись,
Щоб у обіймах бажаних зігрітись,
Коли нам знову сняться дивні сни.

26.04.2003р.

будеш покараний
лицарю вдаваний
виляжеш геть молодим -

все що набажане
збуте й несправджене
виб'є тебе наче грім

надто було тобі
купельно злотово
сходив щодень тобі дар

і забувався ти
щастя наквасити
і наперед не гадав

хто тобі випросить
солоду в цитрусі
хто допоможе тепер

викричись виболись
спішся і вибери
д о р о г у
що попри смерть


2010

Не прощати б тобі ніколи нічого,
не чекати б тебе знову і знов.
Не хочеш? - іди собі з Богом.
День проминає, минає любов...

День, місяць, рік - усе проминає,
образа минає... немов не було.
Тебе зустрічаю, не кажу ні слова.
Усе перейде, зостається любов!

коли не поруч,стало так не звично,
і час пливе ,немов згора свіча,
поволі тане непомітно швидко,
у смуток огорта наші серця,
ми не навчились піддаватися шаленству,
в собі трима кохання почуття,
скупились на слова щоддено,
лиш тільки очі вогником горять,
всі намагання зберегти свій простір.
свободу дій.приватності життя.
і хоч мовчу довіри хочу.
щоб іноді поплакалась в плече,
явився би до Тебе серед ночі,
в обіймах сильно стиснувши зігрів,
протер губами заплакані очі,
забрав собі увесь душевний біль...
та ТИ навчилась плакатись в подушку,
мені допоки віри ще нема,
можливо краще бути другом?
Бо друзям станеш більше довірять...
2010

Були воли? Вони й лишились,
І до ярма спокійно йдуть,
І роги важно так несуть,
Що аж дивитися несила.

В очах байдужих каламуть,
Та головне – воляча сила,
І без волів не буде діла,
Його не звершить дика лють.

Воли волами звуться зроду,
Хоча й не мають паспортів,
Та є вони в мого народу,

Який звикає до іксів…
Хто заподіяв людям шкоду,
Не запитавши у волів?
2009

Ти переллєшся у вірші, тихо, без болю.
Це біль переллється у вірші і стане спокоєм...

Болить то значить жива іще
І туга ллється німим дощем
Й вогнем у душу твої слова
Пече то значить іще жива

Мурує уява
для мене хатину.
З великим вікном і видом
на вільне життя…

1.
…В попелі сонця
втоплений дощ.
За шклом вікна –
зима…
Зойкає сніг
рипом підошв.
Під снігом –
душа моя…

Сніг оберіг
від поквапливих ніг.
Сніг – оберіг,
поки сніг…


2.
…Так туго
туга
замісила тісто,
Щоб доля напекла
глевких млинців.
Мене
всмоктало
мертве місто - некладовище
півмерців.
Я чув,
як неживе життя
мене ковтало
на поталу
Заради бігу
без доріг…


Сніг
оберегом
оберіг
Мене
від мертвого життя…
За шклом вікна –
зима.

Пітьма…


3.
…Хто крав мій день,
не знав,
Що ніч –
сестра мені
і сон гойдає
Уквітчану
галузку
ранку
Розпеленованого дня.
Хто крав його,
не знав,
Що він
краде
лишень
відлуння світла.
За гріх
проклятий світ,
і день
Давно уже
його покинув.
Відтоді
сонцем зву зорю.
Вона
мені і брат,
і друг
(Що
в неживім житті
нема).
За шклом вікна –
зима…

4.
…На березі березня –
передгір’я весни.
Наче сни…
В них
не чужий чому?
І знайома
звідкіль
весна?..
За шклом вікна –
зима.
Мертве місто.
Мертве життя.
І я –
мертвий
між півмерців
І живий
на березі березня,

В передгір’ї весни…

Судьба - ты полноводная река...
Несешь по Миру, нас обогащая,
О камни бъешь,свой гнев срывая,
На голову, проблемы нам роняя...
Но, мы стремимся их преодолеть,
Святою, чистою водой умыться,
И воздуха целебного напиться...
От тяжести, в пучину, не упасть,
Не утонуть в водовороте жизни,-
Все прелести ее познать, стремимся...
Наперекор течению, - стремнины,
От странных снов,оков освободиться...
И мыслями лететь в небеса, туда,
Где яркая звезда, укажет путь,
Нам жизненной равнины...

Я став на той пророчий шлях,
З якого нікуди звернути:
З одного боку — Божий страх,
З другого боку — рабські пута.
Людські страждання і біду,
Немов Сізіф, кочу я вгору.
Не ждіть. Не ждіть, що я впаду,
Що виб'є смерть з-під ніг опору.
Не ждіть. Не ждіть мого кінця.
Не ждіть від мене хліба-солі.
Я кров'ю напою серця,
Що вже забули присмак волі.

Від Котляревського Івана
І до Тараса Кобзаря
Вставала мова наша гнана
І розгоралась, мов зоря.
І кровоточила на спинах
У тих, хто в серці її дбав.
І засвітала Україна
В ярмі пригноблених держав.
Даремно цар своїм указом
Готовив підлий циркуляр*,
Служили нам дороговказом
І Котляревський, і Кобзар.
І ось, здолавши терни й стужі —
Шлях поневолених століть,
Стоять німі раби байдужі,
Мовчать — не хочуть говорить.
Немов над нами чорна змова
Повисла, як Дамоклів меч.
І воля є у нас, і мова —
Дорогоцінний дар предтеч.
Та тільки люд — як та полова —
Поїла душі тлінь і лінь.
І я кидаю зерна слова У душі юних поколінь.

* Валуєеський циркуляр 1863 р.

Рік 2009

Навіть квітці треба воля -
Вітер, простір і блакить...
Як їй добре серед поля.
Як їй волю не любить?

І пташина б'ється в клітці
І без волі помира.
І пташині цій, і квітці
Воля - мати і сестра.

Ну, а як мені, людині,
Як на світі білім жить?
як без квітки і пташини
І любити і творить?

Мабуть, є в кожного своя мета,
І дум, і мрій, і серця висота.
Лише чомусь не в кожну душу ллється,
Мов дивне світло – Слова чистота.

Сонечко нині всміхнулось зимі:
Сонячний зайчик присів на стіні.
Сумно і біло було так навколо,
Раптом зробилося все веселковим.
Сніг заіскрився, мороз потеплішав.
Вибігла з нірки здивована миша:
Настрою гарного в чому причина?
Зайчик лиш очками кліпа невинно.

2010

Ми всі не перші ані ти ні я,
до нас жили і житимуть опісля -
проста і геніальна течія
людського роду.
рано-час-запізно
ці три кити доцільності беруть
по черзі всіх на дужі спини-віхи,
їх не минути, а житейська путь
не завжди тішить нас потрібним збігом.
трикрапку
траєкторії життя
трактує всяк охочий,
як потрафить,
і падає здивованим дитям
у рано-час-запізно змінний трафік.

Якби весна раптово заструміла,
Така джерельна і така юнача,
То ми би босо і духмянотіло
Побігли запускати сонце-пращу.

Порослим лугом і жовтавим цвітом,
На плюскіт хвилі, на гойдання лісу
Ловити вітер і пісні губити,
Як ноти, склавши пахощі меліси.

У мушлі вислухати громовиці,
Вичісувати блискавки у небі.
Дражнити мавок - чи не довго спиться,
За повні води смикаючи греблі.

Якби весна у котики вербові
Вдягнула береги зеленолукі,
То ми би розквітали в кожнім слові,
І слово цілувало б наші руки.

2010

Агов, президенти, ви де?, – кличуть люди.
Працюйте для нас, бо вас швидко забудуть.

Тримайте міцніш булаву і державу,
Бо ще Україна не вмерла. За славу

Достойну її і за нашу свободу
Ще знайдуться сили боротись в народу.

Глядіть, не даруйте злочинцям навіки:
Цю зелень лісів, межигір'я, і ріки,

І землю, і, врешті, здобуту свободу...
Не вбийте майбутнє такого народу!

«Як пощастило дівчинці в сімнадцять,
В сімнадцять гарних неповторних літ…»
Ліна Костенко


«Ти мавкою зникаєш між дерев,
Чоботями ґвалтуєш пáле листя.
Тебе моє благання не бере –
Ти не Оксана, ти – не Христя!»

Ось дощ пустився, небо грім дере
Руки красуні хтось невчасно просить
І каже, що до міста забере,
А їй не вперше. Вирішила – «Досить!»

Не бракне їй опіки і тепла,
Достатньо і коханців-дон-жуанів
Якби любила, може би пішла
За ним, у найми до міської пані.

Вона ж бо знала, ЩО він украде –
Сільську свободу, юні ночі в житі.
«Лавиною кохання не впаде
Кохання треба болем заслужити», –

Так думала в свої сімнадцять літ,
Клялá свій вік і надто ранній досвід.
Увічливо прошепотіла «Ні» –
Така терпка любов у пізню осінь.

На білій, на білій, на білій землі,
де коні копитами крешуть...
Чи знав він її? Чи повірив тоді,
що злото цінніше, ніж вершник.

Тремтів його голос, тьмяніли слова,
і жінка зникала у пітьмі...
На білій землі, де лиш пам"ять жива,
і коні з хвостами, мов мітли....

Я вб'ю тебе і навіть не заплачу,
Прибравши усмішку з холодних лиць,
За твою по-наївному дитячу
Натуру нефільтрованих столиць.

31.01.10

Ця вишукана грацiя вмирання:
Гай, наче сонце хворе на сухоти.
Наповнений жовтневої скорботи,
Червоний лист спалахує востаннє.

А річка зачаїлася в туманi ,
Напевне, хоче зиму обдурити.
Ти вiдчуваєш, що можливо жити,
Втрачаючи найкращi сподiвання,

Протринькавши непевний спадок часу,
Прогледiвши архiпелаги вдачi.
Можливо доживать... Так айстра в’яне,
Чи лiтня хвойда, до розпусти ласа,
Яка вночi за молодiстю плаче,
Коли одна i не занадто п’яна.

“Дружина ж Лота
озирнулась позаду нього
й стала соляним стовпом.”
Книга Буття.
Молитви і попіл
Нещирих вітань,
Досі віття болю
Впивається в очі.
Ненависть із жалістю
Цілуються стиха
Нащо ми так любимо
Ділити пейзажі із ран
Між собою?..
Я з тобою. Я твій оберіг.
Тільки рятуй
Від ніжної мужності,
А то озирнуся, мов Іріт...

Я дарую тобі Сонце
Неба чистого височінь
І доріг тобою нехожених
Загадкову далечінь

Я дарую дощі й негоду,
Що холодять без жалю,
І краплини роси на квітах,
Світанкову чисту зорю...

Я дарую тобі пісню,
Пісню жайвора в небесах,
І садів яблуневих цвітіння,
Польових пахучих трав,

Я дарую тобі радість,
Радість серця мого й печаль,
Ти дала йому цю тривогу,
Що-ж, тепер ти його повінчай...

Коли зчорніють сніги
і місяць буде уповні, -
заскавулиш від жаги
і туга серце наповнить.

Тоді захочеш мене
до крику, до болю у чреслах!

Але - ти обрав земне.
І я тобі не воскресну.

2010

то по складах а то і цілослівно…
чи так його читати чи інакше –
прапам’ять збереже тебе дослівно
ін’єкцію історії здолавши

чи є в тім щастя і чиє воно?
чуже - незнані знаки на папірусі
розради нитка – знайдене руно
божественого виспіву на кліросі

наснажена метафора життя
одвічна – із любови – тріпотлива
сама пливе (який тут паротяг!)
попутній вітер не порве вітрила

Лечу до тих незвіданих галактик,
Занурююся знову у свої світи.
Там десь душі моєї клаптик,
Де поселився скромно ти…

І мерехтиш яскравою зорею,
Бажаєш небо захопить.
І я стаю в думках твоєю,
Нехай хоча б на мить…

Так важко стриматись, щоб не зануритись у тебе,
Не скуштувати твій душевний аромат,
Не випити п'янкого зілля просто неба,
Й не вивчити секрети всіх твоїх принад,

Не розпалити вогнище в самому серці
І не зігріть тебе у цей самотній день,
Не прозвучати в голосі твоїм відверто,
Не прочитать думок своїх поміж твоїх пісень.

Хочеться взяти у руки
транспаранта з написом
«Я самотня»
і вийти на площу безлюддя.
Але де є двоє
жінці не личить таке говорити;
та й нащо йти
через простір-пустку
у час всезагальної відсутності?
Зрештою, вийшовши так
дві хвилини по півночі
свого щастя,
ризикую побачити
такі ж неоригінальні написи.

«Минувшее посеяно в тебя,
чтоб из тебя возникло небылое!»
Р.-М. Рильке.
Більше сну –
Повні жмені
Пережитої втоми.
Глибший погляд –
Більше зір,
Що розкрились для мене.
Вищість себе самої –
Неправдивість мізерності
В дзеркалі.
Все зростається з силою –
Зерно виростає не з себе!