Тихо падає, падає сніг.
На печалі, на радість, на долю.
Знову болі свої пересолю,
Й чорним спогадом впаду до ніг.
Білим здогадом вимолю душу,
Криком крику замовкнути мушу.
Ти не смів, він не знав, я не зміг.
Тільки тихо так падає сніг...

Сину, ходімо до Нарнії,
Травнями, стежками плавними,
Крізь шафу усіх сподівань.

Ходімо, мій принце, до Нарнії,
Бери всіх сестер …
Давніми
Сповіданнями злітань
Зустріне нас лев превсюдності ,
І гордо сльозами людяними
Розколе магічний стіл.

Мій принце, нап’ємося мужності.
Осядем терпіннями дужими
І вип’ємо щастя навпіл!

Хай зібгане люттю золото,
Що вчинком підступним колоте,
Розсиплеться на друзки,

Наругу лихого погляду,
У зла шкарлупу обгорнуте,
Розірвемо на шматки!

І знатиме сфера інтимності,
У братсько-сестринській родинності,
Що разом - підкрилля ми!

А син аж висвиснув обширом -
І в руку упхнувши прожите :
-Ти, мамо, назад верни,
І знай – ми твої сини.

Люблю тебе...
Так солодко, так сніжно,
Так пристрасно і ніжно,
Так затишно, бентежно,
До щастя без думок...
***
Тебе люблю...
Так складно і так просто,
Мрійливо так, аж млосно,
Так віддано, без просу,
До вічності зірок...
***
Люблю тебе...
Так палко і безкрило,
Хвилююче і мило,
Правдиво так,грайливо,
До ніжних пелюсток...

Повітря брак
Повітря хочеться на повні
Музеї вірність виставляють
а
у
к
ц
і
о
н
н
о

любов навспак
любов купують на гуртовні
копилить штучні губки краля
в

у
с
м
і
ш
к
у

М
о
н
и


2009

Ти забула мене народити
я у лоні твоему тебе вже переросла
я заклякла у тобі
Так хочеться розпростатися
так хочеться побачити той новий всесвіт
про який ти мені наспівувала
поки не забула про мене
Я хочу закричати
але не можу
ніхто мене не почує
я штовхаю твої нирки
твою печінку
і тебе нудить
але ти не розумієш що від мене
Оооо
я вже засвоїла всі уроки цього тісного світу
я вивчила всі його куточки
усі його кубічні міліметри
Випусти мене
випусти
Я навчуся ходити і малювати
я мушу обійти той новий світ
і замалювати його
щоб ти не забула
я намалюю автопортрет
а ще тебе зсередини
бо ти не бачиш себе
і не бачиш нічого навколо
і не розповідаєш мені
я намалюю нове небо і зорі
багато маленьких
і одну жовтогарячу
(жовто-дуже-гарячу)
і ще щось на твій смак
Ти забула (?)
Ти злякалась
важких пологів
але ти не відчуєш болю
ти готова
я готова
я більша і краща за тебе
Я
нова галактика

Ми вражено дивимось, що наробили:
Знічев’я, з погорди і марних образ
Кохання своє, наче вазу, розбили—
Таке, що приходить один тільки раз.

Осколки кохання, останнє причастя,
Осколки кохання гостріші ножа.
Ти легко ступила до нового щастя –
Зосталась моя босонога душа.

Прийди, повернись в наші дні осіянні.
Кохання ж було в нас!? Таке, що ого!
А ти посміхнулась: яке там кохання.
Минуща захопленість, тільки й того…

*
…Чорне сонце. Дикий вітер свище.
Б’є у груди. Палить спориші.
А бридкий лапатий павучище
Смокче кров з метелика душі.

Я в этот раз буду искренней...
Признаюсь в любви, чистой и долгой.
Я подойду близко-близко...
к сердцу, чтоб ты запомнил.

Я в этот раз буду искренней...
Я не солгу о твоих друзьях!
Ты знаешь, я ненавижу
их голос, шутки и запах!

Я в этот раз буду искренней...
Признаюсь, что ненавижу твою гитару.
В твоем списке я вторая за музыкой...
диски... дискеты... скандалы пиара...

С чувствами, чуть-чуть... обнимешь по-дружески,
-Говори со мной!... поговоришь взглядом...
Мучаешь меня, дурак, мучаешь!!!
Но только так мы можем быть рядом.

Твои редкие упреки, усмешки, улыбки...
твои частые намеки... мои открытки...
твои привычки... мои нервные крики...
В ударах сердца спрятаны руки...

Близкие-близкие, не враги мы.!
В зеркале репетирую отношение (пение)...
Я не могу быть другой. Увы.
Минус на плюс, равно - деление.

Но в этот раз постараюсь быть искренней.
В этот раз, в последний раз
позвони... поговорим записками.
Вызываю тебя на бис.
А я пас!

Мир большой, еще пересечемся,
В колыбели мира, где-нибудь в Танзании...
Я старушкой буду (куда уж там девченкой!),
Может хоть тогда найдем мы понимание.

Спросишь как дела? Я улыбнусь игриво,
Может быть поправлю старушичьи наряды,
Медленно проворгочу: "Галимо!",
Ты усмехнешся, как всегда, и дашь мне шоколада.

Мы вспомним как нашли друг-друга в поезде, в прорези
Вагона при свечах сидели не мигая...
Поцелуи вспомним и разъедемся:
Я - в Украину, ты к себе - в Китай.

Она похоронила свои стихи в дальнем ящике компьютерной системы,
в папке под названием "душа". Она прочитала молитву и включила стерву,
взглянула в зеркало, улыбнулась неспеша... ушла...
Вне зоны доступа, вне правил игры, вне жизни его
она нашла покой. Слеза, убранная холодной рукой,
граница поставленная тобой - Душа.
Она не понимала - Зачем? Зачем молчать, когда хочется кричать от боли?
Зачем смотреть в глаза друг-друга, и бояться воли,
Слабой воли, что оставляет день ото дня, без гроша?

Она похоронила свои книги в дальнем ящике, у окна...
Прочитала молитву известного классика. Она боялась быть
неграмотной, незрелой, без сопутствующих любви навыков.
За глаза ее называют - Госпожа! В прямой речи чувствуется слабость,
она живет легко, почти, не дыша... Она им живет и,
ох какая это гадость, играет роли...

А он, стараясь не причинить вреда уезжает
в стерильно чистом вагоне... курит и молчит...
он
дышит
ей
до боли.

Не схильні до компромісів,
На півпочуття не здатні,
В тенетах життєвого лісу
Вмираєм багатократно.

Хворієм чужим стражданням,
Блукаєм чужими снами,
Шукаєм незнані грані
Між істиною й словами.

Радієм своїм хворобам,
Бо ті нам дарують прозрізння.
І носим в душевній утробі
Віршів майбутніх насіння.

Така вже у нас ментальність.
Інакше ми і не вмієм.
А що, коли геніальність -
Лиш прояв шизофренії?

У Заздрості очі кольору ночі.
Думки не дають їй спати...
Я прала скатерки, я пасла худобу,
Читала казки ягнятам...

Три роки пані служницю хвалила
За норов, за руки, за мову...

Втекла за три поля!
Наділ обробила...
А Заздрість каміннячко носить,
Штовхає із кладки рудого хлопчину,
Що кізку мою випасає,
На ґанку лишає стебло маківчини,
Пелюстки чомусь обриває...

Та в Заздрості очі кольору ночі,
Хоч лик заквітчайте біло!

Я більше про Заздрість писати не хочу.
У двір мій... сонечко сіло.

2009

Ти журавлем – у вирій. Тéпло.
Зима. Моя синиця – в руки.
Ми розминулися так легко
Півпомахом жури - розлуки.

Поміж промінням сонця гіркне
Твоя сльоза. Моя – вже іній.
До холодів синиця звикне.
Лишає спогад чорні тіні.


Відродиться усе. Звесніє.
Шляхи відміряєш красиво.
Минеться все. Твоя надія...
Синиця, кава, я... Щасливо!

2009

Так біло,
так тихо,
так гарно вдягнулася ніч,
Прийшла і чекає отам серед саду, як завше.
А ти не приходиш, хоч як тебе, серце, поклич,
І світ мовчазний, бо себе не пізнав,
не кохав ще…
Похукав на зірку і в душу її заховавши,
Стою і хвилююсь…
Як біло вдягнулася ніч…
І раптом – як птаха!
Ти чуєш? Та я ж не сказав ще…
Як біло!
Як ніжно!
Як гарно вальсує ця ніч!
2oo9

Я дарунок зготувала –
Чималий шматочок сала
Почепила на дротинці
Для маленької синиці.
А синиця – боком, боком,
Поглядає ласим оком,
Та відчує лиш мене –
Зразу крилами змахне.
То ж бо я стою тихіше,
Ніж попід мітлою миша,
Аби подруга-синиця
Сміливіше – до гостинця.
А пташина – акробатка,
Чуб – униз, угору – лапки,
На дротинці – хить та хить,
Ой, смакує – вочевидь.
Я віконце протираю
Тихо-тихо, скраю-скраю....
Але рух цей необачний
Жовтогруда не пробачить,
Тільки хвостиком – фіть-фіть,
Лиш дротинка – хить, хить, хить.
З гостею я буду чемна,
Не лякатиму даремно –
Хай поласує маленька,
Зігріваючи серденько.
А мені найкраща дяка –
Знову буде прилітати!

2009

Душа летіла собі по світу,
Весни шукала чи може літа?
Блукала щастям чи може горем?
Тікала в поле,а потім в гори...
Душа летіла чи то кульгала...
Була і кривджена,і кохана...
Була на вигляд така тендітна
І безпорадна,і просто світла...
Її жбурляли колись під ноги,
Не помічали -«не мали змоги»...
Та все ж образою не зболіла...
Вона чекала. Вона терпіла.
Та часом справді було тремтіла
Від звуку щастя в чиємусь тілі,
Тоді й про неї,дивись, згадають,
Мовляв:»Так добре- душа літає!»
Все пам*ятає. Все розуміє...
Така вже доля... Ну що ж тут вдієш?
Жила б і далі... та відпустили,
Забрали тіло- тепер безсила,
Тепер свобода- вона ж самотність,
Прозора сукня, прозора сутність.
Шука пристанку, та не знаходить,
Отак безбарвно по світу бродить...

Душа летіла собі по світу,
Кружляла в танці із тихим вітром...
Питала в сонця,а потім в неба...
Та вже нікому її не треба...

Котилось перекотиполе
За вітром беззвучно, сонливо.
Насіння у ґрунт сипало
У передчутті зливи.

Зайці утікали і оводи
Кусали обвітрені руки.
Збирались на осені проводи
Чорними зграями круки.

Небо влягалось на місто
Важко, всією вагою.
Земля, наче прісне тісто,
Впивалась його вологою.

Аж грім розколов тишу
І краплями по горобині,
Прийшов дощ рясний і мишам
Ще довго мив сірі спини.

Ходи сюди, мій хлопче, ляж зі мною,
Щоб разом пережити ці морози,
Тобі я стану літом, ти мені - весною,
Ми зробим піснею життєву прозу.

Душа душі торкнеться, тіло - тіла,
А далі все підкаже нам природа -
І поведе твою ще юну силу,
Моя - сорокалітня - все ще врода.

Ця ніч для мене подарує втіху,
Тобі - на все життя психічні шрами,
Пусте... Я совісті сказала "Тихо!
Не маєш права бути поміж нами".

2009

Шануймося, люди, бо ми того вартi,
щоб душі зігріла повага незла,
щоб совість незрадно стояла на вартi,
і щемна надія розраду несла.

Нам треба свідомо ставати на муку,
порвать по живому, щоб вийти з пітьми...
Лише б не забути святої науки —
в нелюдських умовах зостатись людьми.

31. 12. 91 р.

Немає правди іншої, ніж ця:
Під ноги стелиться лише одне життя.
Спинився б, та не встоїш все одно
На стежці, вистеленій битим склом.

Отак і йдеш - босоніж - до кінця
Й несеш свого тернового вінця.
Бо мають силу крил лиш віра і любов.
Щасливий той, хто крила віднайшов!

2005

Інкрустований день передзвоном:
Б"є хвилина хвилину з розгону.
На льоту зупиняюсь на мить,
Прислухаюсь: дзвенить ще?
Дзвенить...

2008

Кришиш на коліна
Синю самоту.
Крихтами годуєш
Зграйку голубів.
Сиві все та чорні
Позлітались тут.
Лише білий голуб
Ще не прилетів...
2007

Втикаю в телевізор, на кріслі.
Всередині втикають міністри різні.
Музиканти ковбасяться в чарті.
А одногрупники грають в карти на парті.
В розкладі прочитав назву предмету
«Теорія функції…» і матиматика ше якогось брєду.
Вирішив поїхати на пари і зібрався хутко.
Вийшов з хати, вдягнув куртку, сів на маршрутку.
Це не те, що було літом,
Коли можна ненапрягатись і спати до обіду.
Приїхав на пари, пацики здають лабораторні,
А мої одногрупниці модні, слухають корні.
Не можу зробити завдання навіть по аналогії
Тому швидко тікаю з скучної лабораторії.
Дівчина біля кіоску пє пепсі,
Я за пивом стою в черзі, перший.
Я би запропонував їй сто віскі
Шоби потрогати її за великі сіськи.
Але трохи грошовим еквівалентом обмежений,
Тому її тіп від зради буде збережений.
Все би було не так страшно,
Якби не сезон дощів напряжний,
Який залишає глибокі калюжі на асфальті,
Я би краще повтикав не тут, а на Мальті,
Або на тій з великими сіськами
Вже вулиці стали до мого дому близькими.
Ну все до підїзду я уже дійшов,
Добре лиш те що не знадобився капішон.

Стече з водою повені зима,
Весну розвіє вітер пелюстковий,
Ще не нагріємось – а літа вже нема,
І осінь в домі – гість невипадковий…
Так і спливає наш життєвий час –
Тихенько, непомітно, ненароком…
………………………………………
То звідки ж ця традиція у нас –
Так голосно кричати «З Новим Роком!»?
2009

Фатальний рік залежить від події,
Здійсняться чи загубляться надії.
Була коса, а зараз бігуді.
Украли все, крім спогадів, злодії.

У неділю до церкви не йдемо,
в чергах знову стояти будемо.
Обиратимем нову Раду,
не таку, може, вже безпорадну.
Знову повно паперів візьмемо,
і у бланках рукою залізною
свої птички в клітках проставимо.
Україну нарешті прославимо!??
Як ті гасла читати знову
про майбутнє наше чудове?
У програмах усе так гарно.
Та на серці чомусь погано.
Хто про кузькіну мать говорив?
В нас тепер Український прорив.
Нащо нам стара кукурудза?
Є у нас стратегічний ріпак.
А як він, негідник, не вродить,
нам і цей факт не дуже шкодить.
Купим всі реактивні мітли,
будем їздить з комфортом, з вітром.
Благо палива в нас є досить,
бо Чорнобиль і досі голосить.
Може, перше розчистимо стайні,
в цьому будемо одностайні,
і порядок наведемо в хаті,
хай подивляться друзі пихаті.
А то знову світ задивляється,
як у Раді політики лаються.
й обзиваються, навіть чубляться,
За портфелі, мов діти, б’ються,
потім разом і п’ють, і любляться.
А народ на те видиво дивиться,
аж в очах йому сонце кривиться.
Повні ясла – воли не ревуть,
це відомо усім зі школи...
Хоч давно вже ясла заставлені,
та ревуть знов воли державні...
І воли ревуть, й Чорноволи...
Тата прізвище так знеславивши,
Україну за „славу” продавши.
І синіють фальшиві гасла,
обіцяють стабільність й добробут,
і родині щасливий побут.
Буде й мед нам, й на вербах груші,
ми лиш будемо бить баклуші,
і діток щороку стругати,
наче мама і Карло тато.
Щоб було чим пічки топити,
бо за газ вже нічим платити.
Бо ті пенсії і ті зарплати,
що їх нам обіцяють дати,
за добробутом вже не встигають,
цінам м’язи щодень наростають.
Нам квартири вони дають,
а самі нишком ліс продають.
З чого будуть квартири робити,
і куди нас будуть звозити?
Колими вже нема, і Ямалу,
ні Гулагу-архіпелагу,
а Азовського моря замало,
всіх не вмістить воно, бідолага.
Хто не згодний в добробуті жити,
той промзону буде новити.
Вже екскурсії в зону їздять.
Скоро будуть сади там цвісти.
От би добре там огірочки
і картопельку-диво вирощувать,
і братам-друзям, тим, біля Волги,
так по дружбі по віковічній
постачати на пам’ять вічну.
Хай би їли і там не мріяли
про Вкраїну нашу поділену,
із російською із державною.
Це крутіш за бліду поганку.
Хто ми, турки, мордва чи татари,
що брати нам вовки й яничари?
Ми вкраїнці. Де це записали?
Нам графу цю безсовісно вкрали.
Ми у паспорті лиш громадяни.
Де графа наша горда й сутня,
що ми нація, що ми могутні,
ми об’єднані, ми українці?
Замість того нас всіх пораховано,
номер кожному з нас присвоєно,
наче бирочку в Освєнцимі.
Отепер ми усі єдині.
Мов в реєстрі корова Лиска,
номер має, хоч і рекордистка.
Але й їй породу проставлено.
То чому ж нас графи позбавлено?
Любі друзі, йдемо на вибори?..
Бо як сон нам усім навіє
Кашпіровський, а він це вміє,
то тоді вам ваші програми
будуть гірші за епіграми,
будуть наче ті епітафії
на могильних плитах ваших партій.
Наш народ поки дуже терплячий,
вірний вам, але надто довірливий,
не сліпий, та якийсь незрячий,
не дурний, але так одурачений.
Та вже надто довго стоїть
на колінах. Вже дещо болить...
Десь в районі між тім’ям і стопами.
Ви ж глядіть, бо будете скопані.
Бо розіб’ємо ваші корита,
і підете, хлебавши несолоно,
у свої офшорні зони.
А як дуже, друзі, зарветесь,
то у справжні зони підете.
Дехто знає, які там порядки.
Колись крали вони тільки шапки.
Зараз нашу казну державну
дерибанять, наче общак.
Скільки ще триватиме так
нагло зліплене процвітання.
Отаке-то просте питання.
Хоч у вас є і беркути, й ворони,
є народна самооборона.
Не Луценка, а саме народна.
Вже осіння весна не за горами.
Це вкраїнська весна, вона гряне,
грім і блискавка вас дістане.
Грім і блискавка гніву народного.
Вже пора. Так, моя обороно!
У останній вересня день
чи настане нарешті день,
коли виберем тих, кого гідні,
а не тих, хто пролізе, негідні.
Боже, дай нам талану й сили
обирати найкращі сили.

25.08.2007

…Йшла на вибори недавно,
чемно, віддано і справно.
Постояти я не вспіла,
вже й неділя пролетіла.
Пролетить і друга скоро.
Мушу свій віддати голос,
ворогам щоб не дістався,
і до Ради не пропхався
знов якийсь падлюка-ворог,
що фальсифив рідний бланк,
мій заповнений папірчик,
голосів набравши більше.
Йде по тілу нервна дрож.
Скоро вибори, отож
мушу з списків вибирати,
за кого голосувати.
Непроста, скажу вам, справа…
Всі чудові, зліва й справа,
ще й по центру супер браття.
Старі гості в нову хату.
Обіцяють знов багато,
і старого, і нового,
і красивого, й дурного.
Ви співайте, обіцяйте,
брудом дужче поливайте
самі себе і друг друга.
Скоро буде рада друга.
За державні гроші скоро
помчите знов на курорти,
там відмиєтесь добіла,
щоб нові творити діла.
Кулуарні і піарні,
й по-людськи не зовсім гарні,
й незаконні, й протиправні.
Ви ж бо будете обрані.
По китайськи хоч тріпайтесь,
тільки мову не чіпайте.
Бо дістанете по писку
ви за мову українську.
…За кого голосувати:
всі мов рідні мама і тато.
Всі відомі, всі знайомі,
і програми скопійовані,
й референдуми, і дітки,
всім стоять як в горлі кістки.
А недавно з забуття
політичного буття
об’явився ще один
рідний батько-властелин.
Обіцяє захистити
всіх, що будуть голосити,
чи то пак, голосувати,
за нового краю тата.
Дуже прошу, любий татку,
дай мені маленьку хатку,
поверхів на три-чотири,
хай без ліфта, є ще сили…
і машинку шестисоту,
і із відео ворота.
Й охоронців зо два-три,
дуже темні вечори…
І собачку, лиш не дога.
І корівку круторогу.
І вишневенький садок,
щоб гарненький свій задок
я на сонці ніжно гріла,
голова щоб не боліла…
І земельки з три гектари,
біля дачі, де Азаров,
чи в Криму, де зони батько
невеличку має хатку.
І путівочку в Канари,
ну і декому ще нари…
Бо сучасна влада, татку,
вже уваги не звертає
на потреби, що я маю.
Ані Юльця, ані Віті
вже не хочуть буть в отвіті
за діла, що натворили,
людям голови дурили.
Ти ж почуй мій тихий голос…
Я віддам тобі свій голос.
Може, й ще тобі щось дам,
лідер блоку Литвина.
…Отаке-то вибирати,
за кого голосувати.
Це ще важче, ніж почати
мужа знов собі шукати.
Я без мужа проживу,
якось вже собі дам раду.
А без Ради безпорада.
Дуже нам потрібна Рада.
Тільки важче розлучитись,
як не будуть те робити,
що колись наобіцяли,
виборні законодали,
і кидали, і міняли.
Бо як мужа не того
я собі знов підшукаю,
то терпіти я лиш маю.
І мобілкою в чоло
заціджу, як доведеться,
як коханий мій нарветься.
Ну а тут увесь народ
вкотре терпить весь цей зброд.
До мети були так близько.
Та на шлях ступили слизький.
Вибирати… вибирати…
Вас до біса лиш послати…
У один казан варитись.
Може, там ви помирились
би нарешті, і обрали,
хто найперший з казана
би поліз, ви б підсадили,
руки дружно подали,
і у Раду би прийшли.
І почали у тій Раді
вже наводити порядок,
щоб країну не позорить
перед світом, що в надії
раз звернув вже погляд свій
на Вкраїну наших мрій.
В наші кольори убрався,
Та лише розчарувався,
і тепер не хоче й близько
через підлі ваші "голови"
нас пускати до Європи.

25.08.2007 (а що змінилося? Ті самі гості в ту саму хату...)

Ми не раз до бар’єру ставали,
Боронити честь і права.
В руки не револьвери брали,
А дошкульні стрімкі слова.
Не ховали в кущах ми лиця,
Служачи гордяку-королю.
Помолившися, як годиться,
Шепотіли: Живи… люблю…
І не раз кохання бувало
Важливішим за славу дня.
Терпеливо світами блукало,
Поки вляжеться та борня.
Ми від себе ішли зухвало
До невидимої мети.
Тільки небо терпляче чекало,
Поки скажем: Прошу, прости…
Нам останній рубіж здолати,
Щоб сказати єдине – так.
Бо вже струже дошки завзято
Невблаганний часу тартак.

2009

часом хочеться щоб ти взяв мій живіт
круглий від почуттів і речень
і вістря крику
що випинає з кожного листа
і язик прошитий невдалими думками.
особливо на Різдво
хочеться бути твоїми ласощами
найкраще карамелькою
огорнутою теплою вологістю слини
і розтанути
притиснувшись до рожевої щоки.
часом хочеться прийти до тебе
з обома руками
яким постійно сниться
тепла шкіра твоїх важких плечей.
та я затуляю правду в очах
фальшиво нафарбованими віями
і поспішаю щоб мої черевики
лишили по моїй присутності
сотню наляканих кроків...
і знову ти на Різдво без солодкого.

замерзлі люди зігріваються морозивом,
дідусь сідає поміж двох красунь.
і все у світі ніби заворожено,
коли із лампочки не висиплеться ртуть.

ха, люди добрі, як між вами лячно,
начхати, бачила сьогодні вже мільйон.
сховати все життя у капці важко,
а своє знищити чомусь для вас закон...

Спущуся кригою за течією вниз,
Де із неволі ринуть бистрі хвилі,
Де білих лебедів колише синій бриз,
А мілководдям — сни очеретливі.

Там шиї горді хилять шипуни,
І мовби розступається вода
Перед їх плином, ніби гинуть валуни,
І перли крапель ллють річкові дзеркала.

Гей ви лебедики, невтомні кликуни,
До мене радо, як в торішнє зимування
Прилиньте — у руках моїх лани
Розсіються щедротним пожинанням.

Чому ж в розпуці ледве чую
Відлуння тихе вашої розмови?
Пожива з намулу годує?
Ні, ви не ситі — скиглять вдови...

Чому в зболілім тім шипінні
Таїться сиріт полохливий острах?
Чия загиджена рука посміла спінить
Пухову білизну в багряний посаг?

Хто вистрілив у лебединий стан,
Хто задушив пташиний спів,
В якій місцині хижий хан
На дику вроду вже приціл навів?

2000

Уж. Сріблиться течія
в сонячнім промінні.
Чайок зграйки бачу я
на воді й камінні.
Мусять інші в світі десь
благодать шукати
ту, що нашим рік увесь
Уж воліє дати.
Є лимани золоті,
півдня виднокраї...
Більш чаїно ж на воді
їм в карпатськім краї.

2007

Не сняться цензори сумні,
Та довелось колись пізнати
Залізну логіку мені,
В яку міцні ховали грати.

З тих пір чимало літ спливло,
Цензура канула у Лету,
І вільне слово розцвіло,
Безцінний скарб це твій, поете!

Його довіку бережи,
Не піддавайся ностальгії,
Бо до захованих ножів –
Старі сповзатимуться змії…
2oo9

1

Нарешті – прилетів у квітні сніг.
Так впевнено і владно вкрив перила...
Беззаборонно і... відчайно мів.
Сніг забарився... Крим і сніг – два дива.

2

Вже за годину спала пелена –
І шелестить ”забудь...” ожини листя.
Іскряться гілочки кольких бажань
Перлинами прозорого намиста...

І... Пристрасть білопінно розцвіта!
На серця квіт я десять зим чекала.

„Це - лиш примара, жінко…
„Не зважай…
Мар цвіт надвечір... облетить!”

„Кохана…”-
Із далини
лунає клич
Любові...
Солодка тиша.
Зойк
дверей...
Рука!
У передпокої спиняє шелех-голос:
„Не йди... Лишись...
Дорога мар - слизька…”

І я спиняюсь.
В"яне квіт поволі...
Свинцеве море - за вікном.
Інжир.
Який сліпець назвав це море Чорним?

По ньому - біло - в сон приходив ти.



2009

Я - маленька піщинка
в безмежному сивому Всесвіті.
Пролітають повз мене
зірки - схарапуджені коні.
Я - дрібненька зернинка
в неозорому полі.
Загубитись так легко.
І так важко
тримати думки на припоні.
Я - загублена дівчинка
у твоєму безбарвному світі.
Повітряна кулька
в руках твоїх -
щось неймовірне.
Ти не віриш пророкам -
ні нашим, ні їхнім.
Ти виклик кидаєш
свавільним богиням свободи.
Я - сонячна птаха
в пустелі твого божевілля.
У темряві душ
ти блукаєш -
твій компас розбився.
Боюся тебе,
солодкого твого свавілля.
Сьогодні ти - хижий,
а завтра -
сніданки у ліжко,
букети жасмину.
Я - піщинка
...зернинка
...дівчинка
...птаха
Я - це ти.
Та моїм ти не станеш ніколи...


16.11.2009 р

Аж повниться душа
слізьми.
Упасти хочеться
між сни.
А дні ідуть, бредуть, повзуть
поволі.
Спитай мене у чому суть
твоєї долі.
Альтернативи нам
нема.
Не вір чужим очам,
словам.
Напни вітрила
мрій своїх.
Ще скресне крига,
зійде сніг.
Живи сьогоднішнім
дощем.
Залиш увімкненим
торшер,
а ну ж постукає
вночі,
хто від дверей
згубив ключі.
Не став коханню
ультиматум,
бо ж кажуть:
"Tertium non datur"



листопад 2009 р

Вся земля у павутині.
Сидимо ми там як свині.
Всі шукаєм там спокою.
А знаходим купу гною.

Електронне привітання.
Наче здійснення бажання.
Щоб його скоріше получити.
Треба Інтернет нам підключити.

Тут щасливо заживемо.
На всі сайти ми зайдемо.
Всю ніч там пробалдієм,
А на ранок зголодніємо,

Весь час з ентузіазмом там проводим.
Сліпу любов ми там знаходим.
Її передаєм по Інтернету.
Якій їсть гроші з нашого бюджету.

Радий що тебе я відшукав,
Як далі жити уявлення не мав,
Тепер життя змінилося на краще,
Бо зустрів я ту, одну найкращу.

Коли в житі з’явилась ти,
Мене покинули ті сни,
В яких давно тебе знайшов,
І от тепер цей час прийшов,

Тебе побачив на яву,
І зрозумів що більш не сплю,
Враз серденько закричало,
Мабуть воно тебе впізнало,

Люблю коли твої вуста,
Промовляють ті слова,
Вони мене так зачіпають,
Любить сильніше спокушають,

Коханий мій безмежно я радію,
Що так кохати сильно вмію,
Що можу я тобі це дати,
Любов свою подарувати,

Був на світі один пан,
При собі носив наган,
Всіх він виродків стріляв,
Добрим людям помагав,

Мочив він завжди за бабло,
Бо більш роботи небуло,
Заказів мав він маловато,
Тому за душі брав багато,

Від закону він тікав,
В цьому хист великий мав,
Його влада зкрізь шукала,
Мабуть заказів безліч мала,

Завітав до нього пан,
Що не любив носить наган,
Вбий мого ти побратима,
Бо велика він скотинка,

Жінку мою спокусив,
І дітей їй наробив,
Вислухавши каже пан,
Той що все носив наган,

Побратима вбить не можу,
Його дітям я нашкоджу,
Тай і жінці буде зле,
Краще я уб’ю тебе,

Пристреливши того пана,
В кубору сховав нагана,
Труп на шматочки порубав,
І крокодилам згодував.

Хотів би бути птахом я,
Літати поміж небеса,
І милуватися світанком,
Який вкриває землю ніжним серпанком,

Я б до тебе прилітав,
Годувати себе би дозволяв,
Та все тобі розказав,
Куди без тебе я літав,

І що без тебе я сумую,
Ночами без тебе я нудьгую,
Чикаю завжди я світанку,
Щоб застати тебе зранку.

Білий одинокий вовк.
По світі темному блукає,
Для нього кохання світлого нема,
Про те цього він ще не знає,
Але надії не втрачає,
Про те він стільки натикався,
У різні пастки попадався,
Але це були тільки рани,
Які гоїлися роками,
Старався він їх зализати,
У пастки більш не потрапляти,
Та все ж залишились ті шрами,
Що давали про себе знати,
Але на них він не зважав,
Любов свою шукав,
Шукав, шукав та не знайшов,
Але зі шляху не зійшов,
Отак помер він на дорозі,
Дійти до фінішу не в змозі.

Моє село,
якби ти знало, рідне,
Як за тобою журиться душа,
Бо вже й у віршах рідко тебе видно,
З-під пер поетів сиплеться лапша…

Моє село,
вклоняюся доземно,
Навколішках благаю: не вмирай!
Кому ж довірю я святу цю землю,
Що брали предки у небесний рай?

Моє село,
моя вишнева втіхо,
До тебе ще повернуться льони.
Ти тільки вдар
хутчій об землю лихом,
Хай оживають крила борозни…
2oo9

Рве струни циган... Я чекаю Сонця.
Кладу в мілку бляшанку мідяка.
Він чистоган збирає. Я тут - гостя.
Я - мимо перелісків і отав...

Я - біла чайка, що завжди в польоті,
Що накигикавшись, німотствує-мовчить.
Мені затісно в пустищі вагону,
Що, хилитаючись,
по зміях рейок мчить,
Що розрізає мрево світанкове,
Відлякує мошву і кажанів...

Цигани, роми... ваш безкрилий сокіл...
Вечірнім поглядом до мене прикипів.


2009

Це неможливо – розлюбити Україну…
А вам – вдалося, чорт вас забирай!
Спустошили країну на руїну,
А обіцяли ж – збудувати рай!
І збудували – не для всіх, а вибірково:
Для себе любих і для любої рідні.
А ми всі – від Луганська і до Львова –
Стосовно раю, як то кажуть, вихідні!
Я не виношую проекти войовничі,
А просто знаю, що настане час,
Прийдуть нові і справжні будівничі
Й надовго вихідними зроблять вас...
2009

Ми зробили для синичок
Дерев’яну годівничку.
Приладнали ще й дашок –
Захищає хай пташок.
Щедро всипали зерна
Й почепили край вікна.
Тож тепер маленькі друзі
Чорночубі, жовтопузі,
Гостродзьобі, бистрохвості
Прилітають радо в гості.

2009

Її красу освячують не сльози.
Хто ж намалює ластів’їний лет?
Краса душі не виростає з пози,
Якщо її не оспівав поет.
Хто ж переллє ці пахощі мімози,
Як ти зламаєш соняшний кларнет?
Поглянь, багато дива є в природі,
Та світ зачахне без твоїх мелодій.

Коли ж для пісні визріють слова,
Душа горить і прихистку шукає,
Така благословенна ця ява,
Немов стоїш у шатах серед раю, –
Очікуєш появу Божества
З невидимої висі небокраю…
І ледве-ледь розвіється туман,
Душа стозвука буде, як орган.

І вмить злилися музика й молитва,
Стоїть душа у полум’ї одна.
За Істину вже почалася битва,
Бо лжею світ вкриває сатана.
Іде страшна за душами гонитва,
Тому невпинно так росте ціна…
Де ж Істина, душе? “На перехресті…
Чекає тих, хто ще не втратив честі.”
2oo9

...(епіграфом)...
Какой заразной может быть любовь!
Как сразу манит приобщиться к касте…
Ведь прямо в сердце, а не в глаз, не в бровь
Порою ранит вид чужого щастья!
И сразу первый каверзный вопрос
Душа готова выплеснуть в пространство:
“Другим доступно исполненье грез,
а где МОИ Любовь и Постоянство?!”
(Андрей Кропоткин)

*************************************************

...И боль, и щастье, радость и горе
вокруг создают безумное поле,
в себя завлекая и окружая
любого посмевшего видеть, питая
те чувства, что сродные им,
и вовсе неважно – хорошим, плохим…
душу тревожит, в сердце стучит
коварный и подлый невидимый тип,
сладкий от крови внутренних слез
крик ненадежды несбывшихся грез,
вопль из души, сотрясая пространство
молит СЕБЯ дать Любовь, Постоянство…

А він мене б узяв
у порваному платті,
зі збитим лобом,
счесаним коліном,
в сльозах гірких
і чорних по щоках;
узяв би грішну —
хоч наполовину
аби його,
аби в його руках.

Він би мене узяв
безсилу і незрячу,
холодну, мовчазну,
заблудлу;
таку неправильну
усю, невчасну;
він би узяв —
впивався щастям,
що лиш його,
що біля Нього,
гасну.

©ммв

Juliusz Słowacki (1809-1849)
BARANKI MOJE
Baranki moje,
Zaświtał czas,
Nad piękne zdroje
Powiodę was.
Puszczę was, owieczki,
Na piękne kwiateczki
I będę pasł.
Baranki z ducha,
Ja pasterz wasz;
Pan Bóg mię słucha,
Ozłocił twarz…
Bogiem promienny,
Odprawiam bezsenny
Anielską straż.

МОЇ ЯГНЯТА
Мої ягнята! –
Настав вже час,
До вод джерельних
Проваджу вас.
Пущу вас, ягнята
На луги квітчаті
І пастиму вас.
Ягнята з духа -
Я – пастир ваш.
Бог мене слуха
На небесах.
Буде вам сторожа
Ангельська, Божа
В усіх часах.

Переклад з польської
14.12.2009

Поламаний день на маленькі клапті терпіння.
По ростріпаних нервах – напруга душі тече.
Задивилось в нікуди сумне наше покоління,
Що не виросло навіть на йоту із себе ще...
Відлітає з очей ластів’їна колись епоха,
Хтось приходить в життя, загубивши у ньому сенс.
Часом так видається, що світ заростає мохом
І чаїно під небом себе, мов печаль, несе.
І війна – не війна,
Хоча все засина без бунту,
Однорукі вояки беззбройно вбивають біль.
Навіть пісня не знає вже бути їй, чи не бути,
І так голосно гасне, неначе свіча, в собі...
Отаке-от усе,
Що й нема чому стати міфом.
ХХІ-ше століття...
Початок початку.
Ми –
Ті, що впали з гори, із камінням своїм сізіфи,
Що так легко вчимося не бути таки людьми.

Juliusz Słowacki (1809-1849)
BO MIĘ MATKA MOJA MIŁA
Bo mię matka moja miła
Na słowika urodziła,
A ja wziąwszy taki głos,
Ze słowika jestem kos…
A to wszystko są nonsensa,
Te moje wierszyki nowe,
Gdzie się język mój wałęsa
I bawi zęby trzonowe…

БО МЕНЕ МАТУСЯ МИЛА
Бо мене матуся мила
Соловейком уродила.
Але випав такий льос –
З соловейка стався дрозд.
Це язик в усьому винен -
Він що хоче виробляє,
(то й виходить писанина!)
Й кутні зуби забавляє…

Переклад з польської
14.12.2009