Зло радить:
„Оспівай тепер Добро -
По зраді ближніх...
Починай!
Зумієш?"
І цьвохка мокре тіло канчуком…
І кожен пошморг посипає сіллю…

А я – Добра скавуче цуценя –
Лижу канчук, просяклий сіллю, кров’ю…

Здійнявся вітер...
Мов кору, зідрав
Зимове хутро.

Дайте кухлик сонця!



2007



------------------------------

Прохання не оцінювати, лише коментар,
якщо є бажання. :)

1

Ось ти й прийшов.
А зарікався: ”Ні,
Ніколи не ступлю на край порогу!”

Заходь у світ лілей, сліпих дощів.
Ледь-ледь не оросила його кров’ю...

Прийшов.
Зірвався з ретязі, джигун?
Із глиною у дзьобі не ширяю.
Навстріч тобі з конівкою не йду:
Калиною
обіч вікна
буяю…

2

Діждися кетягів!
Не варто зеленцем
Розлогий відчай в тиші смакувати.
Я знаю: в жовтні перебродить щем
В сяйну Жагу, що серце твоє спалить.

Тут досить місця.
Падубом зростеш.
Одягнеться пагілля в гостре листя…

Рубель ще тліє в сінях.
І рубець
Пульсує - довгий, ніби маґлівниця...



-----------------------------------------
Прохання не оцінювати вірш, лише коментар при бажанні :)

Підбіг до папи, підбіг до гуру,
Вклонився низько, змінив свою «шкуру»,
Вчора був вовком – сьогодні ягня,
Швидко плодиться народна брехня.
Лета із князем, стрічка з вождем,
Прапор з серпанком, або з вогнем,
Символ оранжевий, синій, червоний,
«хліба й видовищ» – девіз всенародний.
«Втягнути», забрати, щоб стати великим,
Всміхатись чи плакати – бути «дволиким»,
Схопити за «баки» й просити останнє,
Що секта, що партія – все антиморальне...
Одні роблять добре, допоки їм добре,
А інші втішаються з горя у горе.
Без віри, без сили, лиш плоті війна,
Людина – свобода, ілюзія – гра.

Не люди, а вовки. Ми – стадо, поголів’я,
Куди веде вожак, так і йдемо «туди».
Без думки, без ідеї прогнулися на гіллі,
Упали в темну землю, де вік не прорости.
Коріння загубилось і листя полетіло,
Святе для нас буденність, мораль, як не було,
Духовне ніжне серце байдужість охопила,
І горе, як бур’ян, глибоко проросло.
Шляхи пройшли хрестами. Зустріли і забули,
Всміхались і ридали на тому роздоріжжі.
Допоки Всесвіт в стаді, без долі людство буде,
У сутінках надії, застійнім протиріччі.

1

...до тіла Гладіатор путь проклав.
Так прозивали позаочі хлопця,
Що рік щоночі жіночок лякав.

- Крізь шибу в дім заходить... Ще до сонця!
А обира, - шепталися, - красунь...
Не убиває, лише гладить здобич…

Того зухвальця юного боюсь.
Ще бовваніє рук холодний обруч...

Мимо конопель, що збігали в яр,
Йшов
Гладіатор
по дорозі
скісній...
Окрай вікна невидимим стояв -
І споглядав... мене на фоні лілій.

А в рань скуйовдили волосся ті персти,
Що не зривали звізд – в сяйнім екстазі...

Гуло
нажахане
містечко Яготин:
„Кого ж зухвалець обере на завтра?”


2

Потому ми стрічалися не раз:
У сквері, в магазині – випадково.
Юнак хрипів: ”Моєю не була…
Я… шибу виріжу… Мене ти...хочеш?!”

Палав у серці страху буйноквіт.
Забути, не приходити - благала...
І всує марила: коли б посеред віт
Ніч
паладина
вправно
змалювала.




--------------------------------------------------------

паладин - середньовічний лицар.

--------------------------------------------------------------

Прохання не оцінювати вірш, лише коментар при бажанні.

Моя країна – це театр із абсурдом,
Драматургією, людським плачем і сумом,
Забутим пошуком, незрозумілим домаганням,
З людського розуму жорстоке це «знущання».
В моїй країні модні хабарі,
Підлещування, хитрість та мовчання,
Якщо «ми є круті» – то ще «живі»,
А якщо ні, то смерть або страждання.
Моя земля не винна, що її
Заперли в мідь, як чорну невідомість.
Вона любити хоче, та з моря сліз
Ослабла, втратила свою свідомість.

Атака демонів, зациклених невротиків,
Загублених ідей, закритих аксіом.
Так, як Бодлер колись впивався від наркотиків,
Так я шокована від застарілих догм.
Бажаю утекти, щоб Новий Світ побачити,
Де можна вільно жити, любити без образ,
За рух свідомості, прогрес, творцю віддячити,
Боги ж науки проклинають нас.
В очах – ненависть, кинутість, забутість,
Система, вир відірваний від дна.
Ті, що імперську славили могутність,
Тепер майбутньому бажають зла.
І маска маску змінює «еліта»,
Політиканство, ступінь бандитизму,
А ми – ридаємо, ми – молодь не побита,
Що повна «радості» й гіркого критицизму.

Залетіла пташина
В холодну печеру,
Захотіла відчути ТВОРЦЯ атмосферу.
І вдихнула наркотик -
«Богемне життя»,
Як екстаз, як багно,
Смерть, «гламур», каяття.

Нас двоє – я і Мелларме,
Холодний піт біль обмиває,
На вулиці Бодлер шукає
Щось біле, чорне і нове.
Нас двоє, але я одна,
Самотність, мов нектар вечірній
Зриває квіти зла осінні,
І досягає мого дна.
Усі, як одиничний вектор,
Об’єднані в космічний острів,
Ми є незнані світу, гострі,
Новітній для пізнання сектор.
Роздвоєність мистецтва, віри,
Свідомості, думок і дум,
Навіює в поетів сум,
Й краде останні наші сили.
Я, Мелларме, Бодлер і По,
Із горя випили вино,
Що всім нагадує психози,
Марихуани нові дози.
Прості і щирі сподівання,
Як вияв творчих сублімацій,
Де я й Бодлер, там вік вагання
І не прочитаних нотацій.

Нарешті я пізнала, що хотіла,
І зрозуміла колір майбуття...
Відтінок Мій підносить світ на крилах. -
Відтінок Твій під назвою «життя»…
***
Мій погляд став незвичний, мов безсмертник,
Де бачу все – галактику і простір.
Я сплю – цей сон невидимий бешкетник,
Гіпноз чарує дух, але не очі.
***
Проклятий той, хто творить наосліп,
Зриває одяг з безглуздого генія,
Вбирає нечисте, йдучи босоніж,
Для кого система – наступна серія.
***
У авангарду духу виросли крила,
Він схожий на сумного ангела,
Усім до смаку ця незвична сила,
Та не проникнути в дивне марення.

Що таке правда?
Що таке світло?
Два протиріччя,
Темні й помітні,
Дві особливості,
Два кольори.

Правда – стан істини,
Світо – це ти.

Категорія Схід,
З елементами містики,
Де згубився наш слід
І мистецтво політики?
Легко жити, як всі,
Під крилом дядька «Велеса»,
Ніж побачити правду
З піщаного берега….

Найкраще в молитві – свобода,
Забутий в свободі – рух.
Пропала на істину мода,
В повітрі літає пух.
Погасла іскра чутливості,
Знання втратило зір.
Всім знана сила кмітливості
Влилась в хаотичний Вир.
Безодня та істина – поруч,
Рука простягається в вічність.
Як жертву на вірність Богу,
Філософ приносить магічність.

Епідемія – симптом божевілля,
Інкубація з лейбою в носі,
Мозок в «кайфі» від горя й похмілля,
Тіло скорчене в екстреній позі.
Телефон в стані очікування,
Простирадло зволожене потом,
Візуальний метод навіювання,
Лупить нерви злим анекдотом.
Екзистенція в стані піару,
Шторм бактерій, брехні, алегорій,
Епідемія – синтез базару,
Й політично-свинячих теорій.

Коридор білий і день білий,
Більше нічого.
Були колись мрії, пропали сили,
Від згубного золу.
Барикади свідомості, чорної гордості,
Впали на плечі.
Гуде платформа, нова форма,
Першої смерті.
Так довго чекала, віри не мала,
Про вічне світло.
Співом крикливим, трохи ліниво,
Молилась тихо.
Встала на ноги, побила пороги,
Гіркого лукавства.
Зібрала ріки, винайшла ліки,
Від сірого рабства.
Народжені світлом, навіяні вітром,
Жовті світила.
Човном синім, місяцем білим,
Заграли вітрила.
Істина мила, небесна сила,
Стоптала дорогу.
Голосом щирим, внутрішньо чистим,
Привела до Бога.

Самотність - моя спокута,
Побитий життям реалізм,
Сузір’я, прокляття, туга,
З срібла іржавий ніж.
Кохаюсь в самотності, каюсь,
Мов привид блукаю тунелем,
Хапаю надію, читаю
Серця свого бестселер.
На чорному тілі плями,
Щастя одного року.
Видавлюю давні рани,
З плодів чуттєвого соку.
Самотність – напрям у вічність,
Зустріч з самим собою,
Зародок нової сили,
Промоутер мертвої долі.

Аметист – самоцвіт життя,
Зречення, протест без дияволізму,
Брахманічний запал і війна,
З натовпом простого оптимізму.
Циліндричні шматки каміння
Пробивають шкіру до крові,
Каплі червоної фарби – прозріння,
Шлях від смерті до любові.
Аналіз, самозаглиблення, душа,
У руці скляний аметист,
Ниткою спадає з язика,
Білий, дощем помитий лист.
Скинуте з серця брудне каміння,
У потаємному серпантині істини,
Накрилось ковдрою нічне проміння,
З думками про те, у що ми вірили.

Хвороба нового століття – пофігізм,
Нейтрально фарбує білу стелю,
На ній відбиток літер – «гедонізм»,
Відлуння вологості сухої пустелі.
«Тук-тук» енергія серця відгукується,
Душа, як пінопласт розвалюється,
Щирість під ідіотизм маскується,
Любов в тіло стрибати вагається.
Манекени насолоди та бажань тусуються,
Не знаючи суті справ, просвітлення,
На тупій вірі сила світу ґрунтується,
Бога пояснюють, як математичне креслення.
Знаходять мінімум із максимуму,
З бульваром злилась інформація,
Духовність порівнюється з баксами,
Нове слово – свіжа дотація.
Хвороба століття – відсутність світла,
Тотальні прогалини в свідомості людства.
Та сила, що усім здається чиста,
Трансформер нового самогубства.

Не такий як усі, його дух має запах,
Щось таємне та вільне у образі цьому,
Емоційний, дикий по-новому запал,
Уподібнює вітер до сизого грому.
Тут немає депресій, сонного погляду,
Діє сила тяжіння, як поклик вперед,
Знов кордони стабільні знеславлюють владу,
Знов пророки виводять народ із багнет.
Мікрофон біля вуст вибухає гарматою,
Істерично зітхає суспільство забуте,
Гасло рухатись кроком стало порадою,
Ехо слів занурює розум в минуле.
Обпадає листя старої неволі,
Як гвоздикове поле, земне співчуття,
Не такий, як усі – жертва дивної долі,
Генерал піднебесся, людського життя.

І
Аби копійку не втрачати,
Поперлася в село.
Згадала, що просила мати
Кров’янки півкіло.
Придбала моркви, бараболі,
Цибулі, буряків.
Та радо дякувала долі,
Що чоловік зустрів.

ІІ
Ледве виповзла з маршрутки,
Перейшла дорогу,
Чоловік хапає сумки
Та… ламає ногу.
Крок ступив… Зусилля марні.
Платить за машину.
Їдуть на таксі в лікарню
Накладати шину.
Хабара хірургу тика,
Ще за гіпс та плівку.
Стогне жалібно каліка,
Просить на горілку.
«Економила ж раніше, –
Жінку точить думка.
– На цей раз у тричі більше
Коштувала сумка».

Якщо немає бажання жити,
Очі не бачать світла нічного,
Коли стоїш, а хочеться плисти,
Збираєш воду з гирла пустого.
Якщо смерть для тебе народження,
Нова сорочка з загубленим ґудзиком -
Наша віра про нове Відродження
Схожа на смак чаю з бубликом.
Канцероген сумної замріяності,
Про життя, як смерть, а смерть, як життя,
Змінились рамки духовної зрілості,
Відкрився простір нового добра.
Наповнене серце вітамінами щастя,
Істини, знань, структури буття,
Життя стало вічне без плоті й зізнання,
Як сутність умовна гіркого кінця.

Чорно-біла країна, чорно-білі міста,
Цятка Всесвіту синього, життєдайна вода.
У колонії людства поза рамками догм,
Заховалась дитина з свідоцтвом – «любов».
Народилась дивачка з вуст відкритого неба:
Ексцентрична, замріяна, блискавична, весела,
Принесла всім надію - чудодійний нектар,
Що заживлює рани, розриває вулкан.
Розцвітають таланти і мистецтво правління,
Делікатність, довіра, чистосердне сумління.
Вся смарагдами вкрита й позолотою ніжною,
Розтопилась любов в безкорисливій місії.
Все, що чорне є білим, а що біле є чорним,
Де померла любов, там початок неволі.

«Од отця Орія походите, і він в лиху годину знов народжується серед вас…» Велесова книга.


1
Вони штовхали геть драбини куті,
Трощили люто палями щаблі,
А ті все дерлись. Лізли, щоб наткнутись
На гострі окривавлені щаблі.

Три тижні не стихала люта січа,
Відтоді, як Батий привів орду.
Повсюди гук чужинського наріччя,
Верблюди, скрип возів і кінський дух.

Ворота Лядські впали під тараном,
І ринула орда в тісний провал.
Бенкетував Батий! Але зарано:
За ніч узвЕли поруч новий вал.

І знов клекоче бій несамовито!
Та враз хитнувсь, розкинув руки вшир –
Немов силкуючись нукерів зупинити –
І впав на мур останній богатир.

Вогонь і меч вершили дику тризну.
Палали хати, корчились тіла.
І був солодкуватим дим Вітчизни,
І чорна мла на Київ налягла.

Понурий ряд рабів світловолосих,
Дівоче голосіння, хтивий сміх.
І волокли живий товар за коси,
На площі впевнившись в незайманості їх.

А навкруги димілася руїна,
І Десятинні впали куполи.
Підпливши кров’ю, мати-Україна
Своїх дітей тулила до поли.

Захрипли дзвони з горя і розпуки.
Розтерзаний, чорнів іконостас.
Сліпий чернець підняв до неба руки –
О, Господи, за що караєш нас?

Устами Первозваного Андрія
Прорік ти славу, що не відлуна
Й на цих горбах засяє наша мрія ...
Та де ж та ласка Божа? Де вона?

І вдарив грім. Сяйнула блискавиця.
Святий Андрій постав перед старим.
- Не богохульствуй! – І підняв десницю –
Не всі боролись із врагом лихим.

Он, княжі раті відійшли за обрій.
Не помогли. Та мудрий Божий глас.
Ваш праотець, засновник роду, Орій
В смутні часи родИться знов між вас...


2
Я знаю стільки, скільки пам’ятаю.
Сочиться час через піски віків.
І те одвічне „Моя хата скраю”
В кривавих ранах вражих канчуків.

Душа Вкраїни знов кричить від болю
У сутінках неправедних і злих.
Вори в законі вершать наші долі.
Для них ми тільки бидло і козли.

Їм легко правиться в байдужості совковій,
В пітьмі чужих думок, чужих речей.
Та народившись в пелені Дніпровій,
Народ зірвав пов’язку із очей.

Вперед, на площі! Світло оживляє!
Відчули ми, що Бог присутній в нас.
Із нами Правда, що усе здолає!
Прабатьку Орію. Вставай. Прийшов твій час.

Садок колгоспний біля хати ,
Там яблука сусіда рве,
А що не зможе обірвати,
Обов`язково обтрасе.
Ставок колгоспний біля саду,
Сусід сітями риб краде,
А що не зможе сам дістати,
Поглушить все і підбере .
Ось пасіка колгоспна біля саду,
Там бджоли мед собі кладуть,
Сусід і тут зробив засаду,
Та бджоли мед не віддадуть!
Медпункт стоїть біля колгоспу,
Сусід туди щосил біжить,
Його скусали бджоли-оси,
Він дуже хоче бідний жить.
Ще цвинтар є біля медпункту,
Когось туди уже несуть…
Спи, не тривожся прорахунком
Та й мертвим бджоли не гудуть.
А все так гарно починалось.
Природа, сад, плоди ростуть
І може б все іначе склалось,
Якби обрався вірний путь.

2009р.

Смеркає…
Білий світ за вікном
Засинає…
А в хатині матуся
Дитятко мале колихає.
Цілий день працювала
І дуже стомилась.
Над колискою ненька
Тихенько схилилась,
На синочка свого поглядає,
Задумавшись,
Про його щастя гадає.
Яка доля чекає
Маленьку дитину?
Чи підтримає хтось
У нелегку хвилину,
Чи змужніє,
Людиною справжньою
Стати зуміє?
Чи добром його серце
Наллється,
Чи гніздечко щасливе
Сімейне зів`ється?
І заснула, як пташечка
Над пташенятком.
Та й поринула в сон
Із забутим початком,
Де вона сизокрила пташина,
А дитятко – доросла людина,
Самостійно крокує
По білому світі.
А вона голубицею
Сіла на віти,
Заглядає тихенько
У рідне віконце,
Де синок поживає її,
Любе сонце.
А синочок сидить
За столом, п`є горілку,
Лає словом лихим
І не знає зупинку.
А у хаті побито усе
І пропито,
Що батьківською працею
Було нажито.
Б`є безжалісно
Рідну єдину дитину
І мордує нещасну
Змарнілу дружину.
Стрепенулась голубка
На вітах зелених,
А у грудях серденько
Забилось шалено.
І в душі обірвалося щось,
Заболіло.
Від нещастя пташина
Уся затремтіла,
Закричала, заплакала
І розбудилась.
Вся в сльозах, ще не вірить,
Що це все приснилось,
Вже не пташка вона,
А людина
І в колисочці спить,
Посміхається мило дитина.

Розплакалась мати,
Здіймаючи вгору
Зпрацьовані руки:
«Господи! Та за що таке горе,
За що такі муки!»
А Господь із небес
Їй відповідає:
«Бо молитви твоєї за сина,
За долю не має…»

2009р.

Місячна ніч над ставком.
Хвилі тихенько зіркам
Колисковую пісню співають,
Ще й соловейко підспівує
В соннім зеленім гаю.
А зорі, як діти, у хованки
З хмарами грають,
Місяць на хвилях будує
Сріблясту доріжку свою.
Верби стомились за день,
Схилились водиці напитись,
Горді тополі, мов сторожі
Стали у рівний рядок.
Кручі хотіли б водою умитись,
Та більше не можуть схилитись,
Просто стоять і радіють,
Торкаючись хмар і далеких зірок.

2009р.

Над усе люблю читати
й роздивлятися книжки:
щоб про світ багато знати,
розкриваючи дужки
з таємниць землі і неба.
Добираючись до знань,
кожний день читати треба,
і без примусу й вагань.
Наче небо - світ книжковий,
і справжнісінька зоря -
кожна книжка. Лет казковий
за кордони, за моря...
Хто такий Шевченко - знаю,
Гоголь, Пушкін і Франко.
Так, читаючи, й всинаю,
приколисаний рядком.
Не зречуся я читання
нізащо, того не жди...
Книга, правда, не остання
на столі моїм завжди.

2004

...Вітрисько нив під музику чиюсь.
Я плакав за вітчизною по ночах,
Відкривши раптом: смерті не боюсь...
Зі Шляху би Чумацького не збочити…

(Ігор Павлюк. З поеми
«Паломництво характерника»)

…Йой, москалики мої, йой, москалики…
Все ви дивитесь на мя, все ви скалитесь…
Я ж у горленьку у вас колом-кісткою…
Я ж в кошмарних ваших снах з Січі звісткою…

…Йой, москалики мої, що ж ви плачете?
Я ж Петром і Катериною позначений…
Колимою і Бутиркою розбещений,
В тридцять-третім-сорок-сьомім перехрещений…

…Йой, москалики мої, все гукаєте…
Все чатуєте на мя, все шукаєте…
А я в чорному яру сірим вовчиком…
На весільнім рушничку чорним шовчиком…

…Я у синіх Небесах Сонцем-Соколом…
Деревлянським комаром в оба ока вам…
Я в поспілих колосках кров’ю-долею…
В білій хаті круглий рік хлібом-волею…

…Пошукайте ж ви мене… Пошукаєте…
Все кохаєте мене, все не каєтесь…
Зірка впала у Дніпро, значить, збудеться:
Все згадається…
Про все…
Не забудеться…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 23.12.09 р.

небо молочне зависло над нами
не осягнути вшир
чалиться місяць на заячу пам'ять
як усурійський тигр

світить пажерно то світить-муркоче
на озимілих нас
хитро вилискує погляд всеношно
пряжить неначе прас

ми віддаємося в пазурі люті
ми прижилися там
місяць сміється щербато на кутні
лиже свій ратний шрам

дійво горішнє уприсьорби хлебче
лащиться у сліди
він приручив нас у нього ми перші
мусимо поруч йти

2009

(Романс для нас)

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
Вона покинула його без зайвих фраз...
І в пам’яті зостався тільки образ –
Неясна тінь, мара, нечіткий обрис...
Слід на піску, який у шторм вода змиває,
Міраж в пустелі, що за обрієм зникає...
Записка на столі: “Прости й прощай...” –
І недопитий кимсь із них зелений чай...

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
До нього знов прийшла вона, без зайвих фраз...
І він відчув ще раз в душі цей світлий образ –
Весняну рінь, пера, як скрипки, обрис!...
Слід на піску, котрий її стопа лишає,
Оазис-сад, який за міражем зростає...
Записка на столі: “Ти просто знай!...”
І губ її печать, терпка, як чай...

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
Вони гармонію плели без зайвих фраз...
Він малював на полотні прекрасний образ:
Небесну синь, живі вітри, і Сонця обрис...
Й як хвиля слід її з піску у шторм змиває,
І як оазис міражами обростає...
Записка на столі: “Спішу!... Стрічай...”
І двоє душ, що разом п’ють зелений чай...

16.08.2006 року,
м. Хмельницький

На парк уже лягає позолота,
З земним тяжінням бореться каштан
І нерухомий, мов дружина Лота,
Стоїть над річкою туман.
Розлита жовта акварель
Між зелені зів’ялих трав,
Колодязний сумує журавель,
Який у вирій так і не літав.
05.09.2009 р.

…Як добре мати світлу й чисту, білу хату...
Великий, власний, гарний, теплий, рідний дім!
А в хаті тій теплом втішається багаття,
А коло хати – добрі люди – батько й мати,
Красиві, сильні, вправні, молоді...

...А у садку під хатою – криниця,
А в ній – водиці кришталево-срібний дзвін!...
А десь у вербах щось воркує голубиця,
А під зірками душам двом ніяк не спиться –
Кохання тайни пізнають вона і він....

…Йду по стежині… Біля дому пахне димом...
Реве худоба, чути гомін голосів...
Я завше вдома – зримо і незримо –
Усе знайомо тут мені, усе любимо!..
...Загавкав пес...
На комин бузьок сів...

15-18.07.2006 року,
м. Хмельницький

В задумі він спитав: ну як, живеш?
І не почув самотніх обертонів.
Ти ще не вмер!
Коли вже ти помреш?
І так весь час хтось дискутує в скроні.

Немає правд, немає і оман,
Маленька смужка стерлася у часі.
І тільки заворожений Оман
Вдивляється у зорі в білій рясі.

Тепер куди лиш оком кину
Виблискує пожовклий глянець.
І я зажурену калину
Сьогодні запросив на танець.
Вона також була не проти,
Щоб я обняв її за стан.
Ми танцювали, нові ноти
Писав для нас густий туман.
09.09.2009 р.

У лісі, лісі білому
По срібному сніжку
Кружляють на галявині
Звірята у танку.

На дивній тій галявині
Ялинонька стоїть
І радісно, і весело
Вогнями мерехтить.

То зіроньки сніжинками
Упали із небес,
Бо вже настала ніч ясна,
Казкова мить чудес.

Ми з вами до ялиноньки
На танець поспішім,
Бо Казка нині проситься
До кожного у дім.

2009

Я випадаю з твого Всесвіту
І розбиваюсь об асфальт.
Ти на рушник, розшитий хрестиком,
Мої уламки позбирай.

Змалюй мене з асфальтних пустощів,
Бо вже немає світу мрій,
В яких я ніжилась від любощів
І щічки ніжив трепет вій.

Ти випадаєш з мого Всесвіту -
Повільно руку відпущу.
І тільки в серці дрібним хрестиком
Твій візерунок збережу.
24.12.2009

Маленькі кіски і кирпатий носик.
Й портфель завбільшки, як вона сама.
"Відмінно" у щоденнику приносить...
І накопичує в голівоньці знання.

Маленьке чудо. Майбуття країни...
Але кому потрібне майбуття?
Можливо, то вона великі зміни
Готується принести у свій час...
10.12.2009

Дивний сніжинок політ
в казку вертає знову.
Вже на дворі Новий рік.
Лиш замість тебе – слово.
Свято зустріла сама.
Друзі сьогодні зайві.
А за вікном зима
Манить полярним сяйвом.
Тільки не сяйво це,
а фейєрверки мрії.
Сонце твоїх очей
палить мою надію.
Як Лорелея, могла
душу твою згубити.
Та, як русалка мала,
тільки для тебе жити
вирішила на біду.
Знову від себе йду.
Знову до тебе йду.
Тільки намарне жду.
В казку не віриш ти.
Скільки ж до тебе йти.
Доки цей біль нести.
Де вона, ця Голгофа.
Довга самотня дорога.
Важко від тебе йти.
Краще розп’ясти хрести,
ніж розтерзати душу.
Мушу… Невже я мушу?
Скільки й допоки ще
маю горіть вогнем,
в серці палити щем?
Може, я надто вперта,
тільки у снах я – Герда.
Хоч заслабка рука,
воля, немов сталева.
Де ти, мій любий Кай?
Хто Снігова королева?
Лід розтопити в серці,
віру вселити в душу,
вийняти з ока скельце
хочу я. Та чи мушу?
Цього не хочеш ти.
Прагнеш лиш самоти.
Наче в химернім замку,
вічність складаєш щоранку.
Замок непевності щезне,
мур упаде недовіри.
Знову настануть весни
щастя, кохання і віри…
…А за вікном зима
казку свою читає.
Діва Пречиста сама
Сина свого сповиває.
І Вифлеємська зоря
сяє над світом знову.
Вірю, ще буду йти я
поруч з тобою в ногу.
Казку свою напишем
разом одним пером.
Світові в спадок залишим
радість, любов і добро.

2007

Гукає простір звуками зими,
Повітря мерзне – хрумає бурульку.
Калюжі скліють давніми слізьми,
І грудень до підошви липне мулько.

І нІколи, і ніч змітає день
Нестерпною мітлою круговерті
В обійми січня…Раптом - дзень-дзелень! -
Готові до відправлення конверти…

З подякою думки зашарудять,
Врятовані від спринтерського бігу.
Різдвяний час…І Божа благодать.
Десь колядують…І багато снігу.

Грудень 2009 р.

1

Ти – перелюбник.
Ти – Вітрисько.
Ти – чийсь муж...
Збираються огуди чорні хмари…
Я, Вишня, розбудити їх боюсь -
Свого кохання сяєвом кривавим…
У тебе десь – гніздечко, чаєня.
Чим пристрасть притлумити, причаїти?

У мить, коли промовиш ти „Бувай!”,
Біляво скрикну...
спалахну над світом.


2

І піде дощ...
Кленова заметіль
Впаде на аркуш...
Твій літак - зі смуги.

Сірітиме морська крупчаста сіль...
А Гордість каву питиме...
"Ти - друга..." -
Аж похлинеться.
Принесе альбом,
Де поміж маками засохлими - три фото.

Три дні труїтиму ту пані миш"яком.
І посипатиму світлини - густо - мокко...


3

Я б вже навчилась бути й сьомою в ряду,
Так невмируща Гордість
в дощ
вальсує...
Із Прагматичністю готують з мідій... суп.

......ти вже летиш...
мій Вітре?
Вишня... чує...



-------------------------------------------
мокко -
перший сорт кави,
про який дізналися європейці.
--------------------------------------------

Прохання не оцінювати вірш.
Просто пишіть коментар, якщо є бажання. Гаразд?

танцює
немов одаліска
душа
у пошуках рими
повз неї
повільно проходить
життя
ногами важкими
покірно
вона підлаштує
строфу
до ритму чужого
аби тільки
музику слова
свогО
вберегти від лихого

:о)

Я Зима…
Білосніжна й холодна,
Одягнула півсвіту
В розкішні полотна,
Витканих із кришталевих
Сніжинок,
Візерунчастих, як в королеви,
Крижинок.

Я Зима…
Розмалюю всі вікна квітками,
Білим інієм, срібними кольорами.
На ялинки, берізки, дубочки
Із мережива вдягну сорочки.
Вкрию білою кригою ріки,
Заморожу морозом світанки.
Ох, люблю пощіпати за щічки
Дітвору, яка їздить санках!

Я Зима…
Замету і засиплю, завію
Всі ліса і поля, і села,
Всі дороги й стежки заховаю,
Зроблю скрізь білосніжну пустелю.
Буде все навкруги як у казці,
Зачарую усіх я красою,
Заіскряться сніжинки на сонці
Діамантовою росою.

І заграє мелодію вітер,
У таночок сніжинок покличе,
Понесуть вони звістку по світі,
Що вже свято прийшло Новорічне!

2007

Мені до тебе через зиму ,
Через обмови та гріхи ...
Хоча б малесеньку жарину ,
Кохані губи зберегли.

Можливо вистачить пів кроку ,
Знайти утрачене тепло.
Щоб від березового соку
Усе , шо вмерло ожило.

На обрії стоїть Софія
У білосніжному вбранні...
Так , ніби серце з грудей Вія ,
Хтось розтоптав на полотні.

Північний вітер.
Холодно. Волого.
Важкі хмарини хочуть
Доторкнутися землі.
Це осінь. Все навколо
Сіре і убоге
Туманами закуталися
Невеселі дні.
Мовчать птахи,
Мабуть їм все немиле,
Дрібні краплини падають
Із голих стебелець.
І тільки ягоди
Червоної калини
Погойдує квапливо вітерець.
Прощається природа,
Небо плаче.
Зажурено сумує
Почорнілий ліс.
Не знає втіхи,
Бо життя не бачить
На мокрій гілці
Одинокий лист.

2009

Зірка зорить в мої карі очі,
Мов питає, чому я одна?
Серед тихої, темної ночі
Все ніяк не залишу вікна…
Я дивлюся на зоряне небо
І не в силах відвести очей,
Знаю я, мені жити ще треба,
Піднімати маленьких дітей.
Я так хочу, але це не просто,
Відчинивши туманне вікно,
Увійти у зоряний простір,
Злитись з світлом далеких зірок.
І мов птах полетіти угору,
До небес і до нових світів,
Щоб забути про біль і про горе,
Що спіткали мене на землі.
Може зірка, що світить у вікна,
Своїм світлом мене обійме
Та зігріє з любов`ю привітно,
І ніколи не зрадить мене…

2002

Поставлена крапка остання.
Пора. До яких тільки пір
римоване белькотання
буде паплюжить папір?
Не біль — непотрібна гримаса.
Не крик — я в поезії мім.
Ламався мій голос, ламався...
Чи я й народився німим?

1990

Ледь видима тропа
До вічного потоку…

На ній снопи
Твоїх вершинних літ…

Не промини верстви своєї,
Де три дороги…

Найважча перша,
Бо веде до світла…

А друга?
Та, що в темінь…

А третя?
Та веде… в нікуди…

Печалиться Небесне Око…

Ледь видима тропа
До вічного потоку…

Як довго йду!
І чи прийду колись?..

Мовчиш?
Прозрій, душе!

Як дивно…
Тут нема нікого…
Нап’юся досхочу!

Ледь видима тропа
До вічного потоку, –
Рясне благословення.
2oo9

Люд - по гриби.
А я іду по вірші.
В розвилині
розчахнених
гілок,
На тлі крилаток - свіжих і торішніх -
Я бачу грушку, схожу на... сморчок.

На вербах груші не ростуть – це аксіома.
Та ось - на клені. Гускне її шал
Серед крилаток шелестких, мов слово,
На листопаду палевих вітрах.

Дивуюсь дивом, ніби перволіток:
Чому ж той плід - не в білочки дуплі?

Незгойна мрійність. Солодко хворіти
Подалі
від перестуку
коліс...

Дощ...
Коментарів не треба!
Це дощ.
Це плаче небо.
Калюжі.
І сумно дуже.
Без тебе.
А так байдуже,
Що я не вмію
Зникати тихо
Під шум дощу
Під шепіт вітру.
18.10.2009

За п’ятнадцять хвилин від напевно до хтозна
Безуспішно шукаю сліди твоїх ознак,
Припорошених снігом і часом.
Розумію, що зараз вже трохи запізно –
В центрі міста за нами влаштовує тризну
П’яний грудень з розбитим анфасом.

За п’ятнадцять хвилин від сьогодні до завтра
Я сідаю із груднем, беру в руки карти –
Закладаю усе, що лишилось:
Пасажирський квиток на прискорений потяг,
Із мобільного кілька розмазаних фоток,
На яких ми так сильно любили.

За п’ятнадцять хвилин від до мене до тебе
Час біжить непомітно і знову нам треба
Поспішати, щоб потім чекати…
Ці п’ятнадцять хвилин наче шлях на Голгофу,
Але ми рефлекторні – звикаєм потроху
Проводжати, щоб знов зустрічати.