Співець сучасної доби!
Поет позірний і лукавий,
Ти пишеш гучно, величаво,
Складаєш пам’ятник собі.

Щоби історії скрижалі
Надали і тобі рядок,
Ховаєш совість у куток
Казуїстичної моралі.

А ти даруєш нам плоди
Своєї творчості невпинно.
Не гни поезії билину,
І у вино не лий води.

Я
Вже
Не та.
У руках – малахітові камінці.
Крап-крап - свічковий віск на руку.
Ми ж сильні. Що нам та три(3)клята відстань?
Ти ж мене точно любиш, бо якщо ні, то я опускаю руки.
А скільки коштує нині на базарі щастя?
Кажеш, щастя не продається? Продається. Тільки в супермаркеті.
Купила тобі кохання. Дешево – був розпродаж.
Ще й на зекономлені гроші – собі черевики.
Ти ж все одно не приїдеш на мій день народження.
Я навіть торт не купуватиму.
Якби приїхав – купила б. А так - я на дієті.
Обіцяєш зорі в кишенях привезти? Ні, не треба. Краще сам приїжджай.
Орися велика-велика стала. Каже, що чекає на ведмедика, якого ти привезеш.
Вона вже не чекає на ведмедика. І на тебе теж.
Захворіла. Орися навчилася готувати, бо я не могла встати.
Кажеш, розлюбив? Ну що ж…
Я ще досі чекаю. Може, хоч на весілля приїдеш до доньки?
Не приїхав… Вже не плачу. Беззмістовно.
Крап-крап – свічковий віск на руку.
У руках - малахітові камінці.
Не я
Вже
Та.

Я лежу, оголена нижче спини,
Для хоробрості згадую образи святі:
Так люблю я Тощева і Україну,
Що треплю без зойку й уколи прокляті!
(13.01.2007 р.)

Я у веснах давно відбулась,
Вони, дивні-
у скошених літах.
Жде на мене сумний пізній вальс,
І не можна йому запобігти.
І коли вже посуне іржа
По судьбі,
як по зимному полю,
Боже, збав
відгукнутись на жаль
Перебіжної юної долі.
На цій жилавій древній Землі
Усе більше молодших за мене.
Зрозуміють мене і еллін,
І могила рідненької нені,
Як банально заплачу і я.
Дух високий над полем витає –
То моє старовинне ім’я
Між сухої стерні проростає.

Які часи настали! – Теплі зими!
Нема сніговиків з червоним носом
Не віримо у казки з білим снігом
Радієм економії – дешевше без морозу!

Які любові стали! – Прохолодні!
Серця вже не відкриті та наївні
Де злети, драми, пристрастей безодні?
Плануємо любов, бо без вогню надійно.

Разом з собачим холодом
Рими влітають в голову
Нові, але не новші…
В наші з тобою відстані
Осінь вплітає хтось… А дні
Стали на вічність довші.

Поперек горла вулиці
Автомобілі туляться
У неживій колоні.
Струни іскрять амперами
З грифу і дотепер… А Ми –
Зовсім вже телефонні.

Кнопка швидкого виклику
Включить початок відліку
Міжабонентських вражень…
Знову піде по колу все
І хтось дурнуватим голосом
«Поповніть рахунок!» - скаже.

Ти любиш дивитись дитячі мультфільми?
Героїв з очима як вишні в компоті,
Невдах-шукачів африканських екзотик,
Худих від постійних дієт бегемотів?
Вони тебе лагідно тулять опівдні,
Аби уночі заспівати гортанно:
Давай, політаємо понад містами,
Якщо нам ефірного часу не стане,
Ми стягнемо сутінків чорну сутану
І разом сховаємось від бармалея,
Підвищення цін, ВВП і скорочень,
Ну, що там, у світі—замотані скотчем,
За вуха притягнені теми есеїв?
Я краще тобі кольорів нашепочу
Для свіжих мультфільмів і ...доброї ночі!

Вітражні фрагменти осені
У серці старої прими
Щороку душею босою
Зі страхом чекають зиму.
Червоні повіки втомлені
Втирає тремка долоня,
Коли з-за гардин надломлено
Навшпиньках заходить промінь.
Тонка сухорлявість профілю
Вивчає старі світлини -
Оця – на сміття - порт-фоліо,
А ця … і судомно слину,
Щоб знову до сліз не кашляти...
Зрадливо пульсує скроня,
І дихати стало важко так
Крізь дим... на чаднім пероні…
Рукою діткнеться боязко,
І губи замолять тишу…
І пам’яті скрипне колесо.
І старість самотню лишить.




16.11.2009

І впору самота, печаль і доброта,
дозрілого листа остання пісня золота,
провісна прямота, безсонна повнота
"прости і прощавай" – на все про все тобі сльота,
і викрої дощу, і тихе „не пущу” -
коли от-от і я за журавлями полечу.
Колись та й полечу, пташиному ключу
додавши те, чого немає в їхньому плачу.

О жовто-сиві дні. всезабуття рясні,
що з водами на дні мені і у височині.
І сурми вдалині, і постріли хмільні -
і білокрилі до землі порошею жалі...
І з осені саду - по першому льоду
я зиму молоду до свого дому поведу -
у світлому вбранні, в іскристій пелені, -
засніжені жалі від неосудної Рідні...

[Багряно заворожені,
тривогою знеможені,
збентежено-зворушені
по оксамиту дні.
Насмішниками осені
до кістяку обношені,
до вороння, до вовчого виття,
до сонного злиття
буття і небуття,
до не чуття...]

І кетягом у сніг
вітри зіб’ють із ніг -
одверненням од лих
і дотеперішніх утіх.
І ягодами в сніг – за немовчання гріх,
але хіба ж я міг не сповідатися за всіх?
І лине на вуста із вишини ота
мелодія проста прощання зжовклого листа.
„Я зиму молоду додому приведу...”
із тугою в ладу до серця пісню прикладу.

„О жовто-сиві дні,
о забуття рясні,
що з водами на дні мені,
і у височині.
О сурми вдалині,
і постріли хмільні -
і білокрилі до землі
порошею
жалі...

І впору самота..."


2009

Розбиті світлом, нарожденні болем,
занедбані безвартісним життям
Ідуть мерці (не відають покою)
Під шурхіт знахабнілих діафрагм.

Між ребрами - чужі печаті
У отворах, де очі - антрацит.
таке собі жахливе паті
під ритми скаженілих Гесперид.

Ідуть, не відають ні сну, ні втоми -
лиш вартості чужих словес
на тілі почорнілої корони:
Сліпий Да Вінчі, збанкрутілий Крез.

Не чують більше закликів: "До бою!"
"До слави, втіхи, перемог і дів!"
Але усе ж таки не відають покою -
ідуть і тягнуть свій непевний спів.



2009

Захопив сивий сум у магічний полон,
Час виборює вічне право.
У шовки туманý наш тремкий Вавилон,
Огортають роки величаво.

Заболіло в душі, забіліло в полях…
І на чорну стерню несміло –
Перший сніг… Чистота! Срібні дзвони здаля!
І на серці – криштально-біло!

Жив у лісі пан Їжак,
Все було йому не так,
Кожне слово – навпаки,
Аж стовбурчаться голки.
Всі стараються дарма,
Каже він: Ладу нема!
Це безладдя, а не ліс!
І все хнюпить чорний ніс.
Але що це? Диво з див:
Їжака хтось підмінив,
І усміхнений, і радий
Став потіхою громади.
Здивувався кожен звір,
Повилазили із нір
Обсудити новину:
Що ж це сталось Їжаку?
Хто завжди у курсі справ?
Хист сорочин не пропав.
Все розвіда, всіх знайде,
Хто? Кому? Коли і де?
Скоро ліс увесь почув:
То Їжак самотнім був!
А тепер минулось лихо –
Є у нього... Їжачиха!

2009

ти окреслюєш коло
я блукаю все "біля"
не сказавши ні слова
бо душа оніміла

це слово лунає старечо-сосново
що знову повториш і то буде правда
з тобою прошепчу знову і знову
то буде мов сповідь чи мантра

хай теє повір*я про стигле зневір*я
прямує у мандри під снігом
я буду чекати усе ж на подвір*ї
гостей заблукалих з обіймами й сміхом

я міг не почути чи просто забути
хоча б не приймати на віру
і кинути першим грішність здобуту
театру брехні на офіру

Як дощ засріблиться, вповільни ходу
По листі, опалому з вишні.
Зірви хризантему в осіннім саду
Жовтаву і пишну-препишну.

Пелюстки, зважнілі од зрілих ночей,
Укриє тонка позолота.
Схилися цілунком до їхніх плечей,
Зніми вечорову дрімоту.

Не бійся навмисне пахучий пилок
На кінчику вії лишити.
Сховай свої очі в тремтливий вінок
І казкою будеш радіти.

Всміхнися до сонця в долоні твоїй,
Прокинеться згадка минула.
Розкрий в кволім серці вологий сувій.
Плине дощ по щоці - не забула...

Вже квітка прив'яла, косу розплела.
І ти якась, мов торішня...
Зірви хризантему, згадай, як цвіла
Любов наша давня, колишня.

1999

дощ стукотить зубами о склянку
небо тремтить як пальці зранку
так що там у нас сьогодні на сніданок?
гіркота у роті
поламана сигарета
брудні філіжанки з-під кави
ніби все

сонет

Учасникам 10-го Міжнародного конкурсу
української мови імені Петра Яцика

В тобі моя любов, і слава, й сила,
В тобі моя снага і крила дум.
Нікому не віддам тебе на глум,
Ти ніжним оксамитом душу вкрила.

Пройшла ти гордо через всі горнила,
І вижила, та цей ворожий тлум
На тебе накликає недоум,
Щоб ти в піснях і в душах не дзвеніла.

Рідніша і дорожча ти в стократ,
Бо знову миє руки десь Пілат,
Ніхто від нього не почує слова.

Я вірю, що любитиме й онук –
І кожну букву, і твій кожний звук, –
Ти серця квіт, жива душі основа!
9.11.09

Життя - це театр, а ми прості актори
Ти зіграв всою роль і все - засувають штори
Тихенькі оплески по світі лунають
Ну чому ці вистави такмало тривають?
Ти живеж і щоразу маскиміняєш,
Корчиш гримаси, бо іншого виходу не маєш,
Ти просто живеш, діалоги складаєш
І якщо гарна вистава , ти від цього кайф получаєш...

Життя - це вистава, велика вистава
Кожен має свою роль, та йому вічно замало
Вінхоче злетіти , до вершин дістати
Та для цьогопотрібно звичайну роль зіграти.
Але він не бажає , він хоче все й одразу
"та так не буває",- йому люди кажуть
А йому байдуже, він далі свою роль іграє
Бо знає що в житті усяке буває

Життя - це суцільна вистава без антрактів
А люди в ній актори без менеджерів і контрактів
Ти зранку встаєш і сам вибираєш
Трагедію чи комедію сьогодні іграєш
Життя - це вистава , тому пострарайся
Не будь на задньому плані , просто так не грайся
Доклади зусиль , стань головним героєм
І тоді ти відчуєш , що талант це зброя.

із циклу "У всесвіті серця"

Ну, прочитаєте мій вірш,
На хвильку стане Вам приємно,
Та я відчую - все даремно,
Вам лиш приємно і не більш.

Я схвилювався так дарма,
Давноминула і сучасна
Ви, як зима оця, прекрасна,
Але й холодна, як зима.

Ну, усміхнетеся на мить,
Ще й заперечите: "Ну що Ви?"
Та однокрилий птах любові
Ніколи в небо не злетить.

7495 р. (від Трипілля) (1987)

сонет

І нікому меча підняти…
І.Світличний

Хто ж стільки лиха в нас накоїв?
Чи дочекається тюрма,
Сумуючи за багатьма?
Бо весь народ іде в ізгої.

Ставай у чергу за героєм,
А правди не шукай – нема.
В народу є його сума,
І, крім граблів, немає зброї.

А край розорений ущент,
Хоч є народний Президент.
Чи без гроша всміхнеться воля?

Йдемо вперед, а чи назад?
Мабуть, у нас ще мало Рад,
Бо хаос, розбрат і сваволя.

Свято место, где ночь, словно рой саранчи,
оголяет былую растерянность улиц.
Фонарями болтлив, этот город молчит,
как без меда ободранный на зиму улей.

Он теряет ключи у вокзала с тех пор,
в казино продувает карманы удачей.
Просыпаясь наутро в трамвайном депо,
улыбаясь всем тем, кто душой побогаче.

Место встречи – вопрос, где иглою – обет,
тишина будто ниткой сквозь ушко проходит.
Шита дрожь не по мне – зыбкий ветер в ответ,
дрожь, как ложь – как не мерь –
для мужчины не в моде.

18 Ноября 2009

Удвох відвідавши гріха,
Не кинемося враз на плаху,
А підемо у світ без страху -
Нехай у душах біль стиха.

Нам скажуть: - Совісті нема -
Ламати рідним долю й хату!
Та в нас часу вже небагато,
У вікна стукає зима,

І насилає у вогні,
Для перешкоди - сотні віхол...
Мені ж мітлу, і - понад стріху,
Летіть до тебе ночі й дні,

Зорею впасти на поріг,
Любитись, каятись і знову
Вести у любощах розмову
І не пускати в серце гріх.
19.11.09

Мої брати ! Нам так судилось
Іти за рідну землю в бій,
Щоб не топталася по ній
Поган запеклих зграя дика…
Брати мої ! То честь велика
Служити їй !

Вітчизни нам не обирати,
А зрадити – не дай Господь !
Вкраїна в нас одна, як мати,
Їй не вагаймося віддати
І кров, і плоть !

Наш славний Дніпр тече у море,
І сонце ясне сяє нам.
Чому ж тоді те древнє горе
На ймення «розбрат» серця оре
Плугом одвічних драм ?

Брати мої ! Нам всім судилось
За землю рідну йти у бій,
Аби не вешталась по ній
Зухвалих зайд ватага дика…
Мої брати ! То честь велика
Служити їй !

На вікнах в кімнаті гардини прозорі,
Там, певне, веселощі, гамір і сміх.
Я йшов просто в осінь, маршрут мимоволі
Проліг біля вікон - змінити не зміг.
Самотності в’язень і осені бранець,
Промочені ноги і кашель з грудей.
Я йду по асфальту - блищить ніби глянець.
Дійшов я до вікон, дійшов до людей.
Тут скло розділяє… Така ти далека!
Скрізь шибку побачив я щастя момент...
Замокла, потухла моя сигарета,
А я не помітив... Бо там силует,
Дощами розмитий, погаслий у часі,
Німе чорно-біле без звуку кіно
В будинку старому з кута на терасі...
Я жив тут колись... Чи моє це вікно?..
17.11.09

сонет

І правда в кожного своя.
І.Світличний

Втомились правди шукачі,
Вони ж бо люди – хочуть їсти,
І у м’якеньке крісло сісти,
Тому й шукають перначі.

Хтось носить правді калачі,
Вона прекрасна, як невіста.
Про все я можу розповісти,
Тут людно навіть уночі.

Не хоче наша правда спати,
Бо красномовців повна хата,
І кожний казку їй рече.

А ти чого мовчиш, народе?
Шукай Мазепині клейноди,
А калачів хтось напече.

Вечір пізній... Сіра миша
В дім приносить лантух тиші.
Чорним носиком унюха:
Хто ще казочку не слухав?
Війки вусиком лоскоче
Тим, хто спатоньки не хоче.
Хто вовтузиться багато,
Мишка їм хвостом – вже спати!
А якщо ж ви сниву раді –
Ніжно лапкою погладить.
А коли вже сонна Миша
Всіх ласкаво заколише,
То й сама в норі лягає
І тихенько засинає.

2009

Люблю твоє волосся,
Люблю палкі вуста,
Люблю їх хвилювати,
Але, на жаль, - у снах.

Люблю твою поставу,
Люблю п'янкі слова,
Люблю впиватись ними,
Та відстань є між нас.

Люблю твої я очі,
Люблю, як ти хмільна.
Люблю тебе... даремно,
Бо ж не дізнаєсь як...

1997

Для чого все це? Відстань у роки,
Бажання в неможливості любити?
Та знову погляди по колу у боки
І кроки уперед, аби зустрів ти.

Хоч надто вже не мій, не відпущу!
Ховаєш відповіді втомленим питанням,
Даруєш посмішки мені, а я – дощу,
Та, як завжди, незадоволені бажання…

Для чого ти? І я чому, не знав?
А є ще ви і ми – завжди окремо,
Стіною невідкладна купа справ.

І всі на світі не про нас поеми…


2000

..і буду далечінь очами пити,
Молитви в ніч шептать,
Шляхи хрестити,
Часи чекання, як віки долати -
Чекать на милого, чекати...

Еще одна неспетая любовь,
Еще одна несобранная схема
Тончайших личных отношений,
К которым не вернуться вновь.

Еще одна неснежная зима
И ночь, в которой звезд не зажигают.
Я так боюсь прожить ее одна!
Я так боюсь о том, что не расскаюсь!

декабрь 2008

на долонях моїх
тавро твоїх поцілунків
пропікає наскрізь
неможливістю бути поруч
мій єдиний глядач
допущений за лаштунки
ми створили це пекло
з тобою удвох – власноруч
знов з дощами приходить
знайомий осінній розпач
календар опадає днями
дерева листям…
щось до серця повільно вповзає
холодне й гостре
відганяєш раптовий здогад –
вона вже близько

(2008)

Вузька стежина
Веде мене додому,
Як сонця промінь.

Люблю босоніж –
Знімає стежка втому
Теплом родинним.

Щодня по стежці світла
Ходжу щасливий.
Якби стежину вітер
Не погасив би.

Колами під очима
розходиться, як по весіллі, північ.
Є година - пробігтись рінню.
Зібрати рінь.
Підвестúся із кам'яним.
Сокира мирно рубає
за навчальною піднятих півнів,
А вдосвіта
нечисть у пір'ї
за непрокинутий ранок править калим.

Коли ми
дубом встоїмось, збуджені і убогі, накажуть:
“Вистояти!”.
Стежки потечуть притоками
у спіральну дорогу стікс.
Де ми таборами,
де ми - саджанці в тисячолітню сажу.
Де питання родяться щоколіна.
Як відповідь -
зводиться обеліск.

Виблискує в ріках,
не йде до рук і треться у ноги риба.
Перстені незримо
на стовбури безіменні
нанизує шлюбний ліс.
Де гоїться “я тут був”,
навіть по тому, коли ти вже вибув.
І грім прибиває
закурений слід додолу.
І бачить тебе наскрíзь.

2009

Каштанова осінь розсипала ржаві покрови
На землю застуджену, змочену сивим хлющем.
Мій давній товариш, понуро насупивши брови,
Сидів на терасі, дбайливо укрившись плащем.

Він згадував літо, котре ще недавно буяло,
Промінням ласкавим стелило одвічну красу,
Як піснею в небі пташине завзяття витало,
І ранки чаруючі пили небесну росу.

Осінні дива його вражень чомусь не торкались,
Він бачив лиш смуту у цій рижолистій порі,
В задумі глибокій сонливі миттєвості мчались
І краяли серце північні вітри-дударі.

Здавалося, день прослизав над його головою
Густою імлою і тяг на самісіньке дно…
Він був наче в’язень, що ворогу здався без бою,
І в розпачі пив нещасливої долі вино.

Мандруючи поглядом ген за оранжеві груні,
Ковтаючи згірклі мережива збляклих далеч,
Мій друг осоругою мулив літа свої юні,
Згасаючи духом у хлюпі жовтіючих теч.

Я мовив йому: „Досить, братку, тонути в розпуці,
Ти краще поглянь як на кленові листя горить…
Ще бронзові трави бринять, хоч давно у розлуці
З палаючим літом… Їх осінь не стала щадить…

Та скільки надії у тих відшумілих билинок,
Краса їх зів’яла, та це тільки лиш до весни.
Пора пурпурова дарує їм тихий спочинок,
Щоб згодом квітневим зелом спалахнули вони.

Будь певен, мелодії осені жовтогарячі
Акордним звучанням чарують багряні ліси,
Вони звеселити могли б твої думи юначі
Не гірше ніж літніх птахів чарівні голоси…

Відкрий своє серце, дозволь злато-листій княгині
Одіти тебе в розмаїття щердіючих днів,
Надіям жарким дати неба і крила орлині,
Щоб дух твій над світом каштановим завше веснів…”

Так растеряно и неумело
Я мечусь, как на Ладоге рыцарь:
Моя милая, вдруг, заболела!
Как такое посмело случиться!?
Лишь вчера щебетала и пела:
Умолкали, заслушавшись, птицы,
А сегодня – «отравлено» тело,
И поникли, стесняясь, ресницы.

За спиной вероломного стресса –
Подлый вирус – безжалостный Каин...
Я б мерзавца за горло повесил,
Чтобы ты не болела, родная!
Если б мог, объяснил ему – в лицах –
По-мужски: очень просто и внятно,
Что над женщиной хрупкой глумиться
Очень стыдно и впредь – неповадно.

Чем могу я подругу утешить?
Лишь обнять, приласкать, приголубить?..
Или, попросту, чутко и нежно
Поцелую горящие губы!
Может выйдет, «как молвил Гораций»:
Заболеть, чтобы стала ты снова,
Как вчера, танцевать и смеяться,
И была – совершенно здорова.
(05.07.06 - 18.11.09)г.

Запах такий, мандариново-терпко-п’янкий.
Шепіт дощу за вікном заколисує долю.
Барви мережаних хвиль й порожЕвілих мрій,
Ніжно лягають легеньким туманом додолу .

Так випадково зустрілися в снах навесні.
Так невгамовно сплелися докупи вустами.
Так вдвох зомліли в чеканні красуні-зими,
Що по щоках розтеклися зірками,
по небу – морями,
по суші – дощами,
по сонцю – сльозами.
Чи… все навпаки?

Запах такий, мандариново-терпко-п’янкий,
З серця полине крізь білі фіранки в віконце.
Бісер нитками нашитий на кінчики вій.
Я прокидаюсь. Не знаю: це сонце чи сон це?

Поїду надовго, поїду далеко,
мені одчáю не позичать.
Покажи мені шлях, лелеко.
(Правда, грошей не вистача.)

Із дорогами буду радитись
і речами – нехай навчать,
де найти заповітну радість,
із якої колись почав.

Світе, не тіш мене сном і ладаном,
не розчавлюй, а виручай,
не дивись так убого й латано,
не шепчи мені «вибачай…».

Якось я у вагоні темному
після чарки замовив чай,
і так любо у сні недремному
синій вітер мені звучав.

Ніби ангел у сивім промені
від початку не кидав чат,
а довкола плямисті олені
срібно дивляться і мовчать.

І кохання – волога прана,
а не чарів отруйний чад,
ніби любить моя кохана,
ніби я її не втрачав…

Тільки казали люди певні,
що пручайсь або не пручайсь –
не вгамуються наші кревні –
демон простір і демон час.

Ваша правда, Іммануелю –
навіть чай іще не прочах,
а життя силікатним клеєм
знову скліє в моїх очах.

Гроші прúйдеться позичать.
Покажи мені шлях, лелеко!
Хай дірчáвіє ця печать –
поїду надовго, поїду далеко!

Сірий поїзд у пíтьмі мчав:
ча-ча-ча…

07.ХІ.2009

...У сяйві місяця сріблястім
у круговерть пішли світи...
Гірке оце неждане щастя–
в житті моєму знову ТИ...

Давно ж у мене є дружина,
горянко мила, відпусти,–
чіпка й колюча, мов ожина,
любов гріховна...
Тож прости.

Минає час... Моє нове пальто
Зносилося, хоча усе ще гріє
Фасон старий і час його пройшов
І тіло прагне зовсім інших ліній

Нове вдягаю, в дзеркало дивлюсь
Не буду вже таким, як у старому
Чомусь радію, а чогось боюсь
Не знаю, як ходитиметься в ньому

Старе не викидаю – збережу
У шафі, де роки, події, мрії...
Колись під настрій може одягну
Або, закутавшись, у споминах погріюсь

Букет троянд тобі дарую
І хризантеми запашні,
Прекрасні айстри вже готую,
Та найгарніша квітка - ти.

Дарую золото й платину,
Смарагди і бурштин - тобі.
Ще й білосніжную перлину,
Та найкоштовніша - це ти.

Для тебе пахощі всі світу
І полонини, і ліси.
У невідомість плинуть ріки,
А повелителька їх - ти.

Тобі одній лиш сонце світить,
Для тебе небо голубе.
То чи зумієш ти помітить,
Що все найкраще - це твоє?

1997

Вставай, вставай бездельник чертов!
Только привык сидеть и ныть.
Всегда ты будешь третье-сортным,
И за теченьем будешь плыть.

Если в себе ты сил не ищешь,
Глаза стараешься закрыть.
То гнить тебе на самом днище,
И дальше яму себе рыть.

Не хочешь прямо пред собою,
Поднять суровый, твердый взгляд!?
Тогда оставь же поле бою.
Ведь ты стреляешь невпопад.

И собираешь слабых духом,
Вместо отважного мужья!
Патроны заряжаешь пухом,
И нет курка,
у твоего ружья....

Дудка В.Р.
Лубны ХIV.ХI.IХ.

Два ангели схилились над тобою,
І зберігають твій тендітний сон.
І теплим молоком біжить дорога,
І колискова, наче камертон,
І плоть , і кров дитячу заспокоїть.
Два ангели даровані від Бога…

Рожева п’ятка заворожить душі
Двох ангелів, що з простирадел крил
Тебе зробили ружою вітрів.

Пелюшки із пір’їнок… Ангел – Мама:
Тобі постелить вишитий рушник,
І перший крок , неначе вхід до раю,
І перший злет бажання до зірок,
І мови кредоносної квітник
Вона тобі під серце загортає.

Два ангели дарують жбанки ласки,
І ласощі дощів, і поцілунків лоскіт,
І шепіт найріднішої підказки…

Твій ангел другий – ясне сонце Тато:
Світ подарує на долонях мужніх,
Пробудить в тобі справжнє перше я.
І побудує істини потужні,
Допоки плід на гілці очки мружить
Дорогоцінні татові знання.

Два ангели творили чудеса.
Чесали кучері й потилицю чесали,
А час летів, а часу було мало…

Ти їх обрав, то ж і прийми, дитятко,
Ці дотики тепла й довічної любові,
Що жовтим батиком на чисту сходить воду..

Два ангели … Два виміри терпіння,
Яким тремтить душа червоними півнями
Твого життя.
Це рідні тато й мама.

Цікаво, а що їм сниться, дітям із чорними реквізитами,
дітям без ваги і волосся?

…Їм сняться уривки прожитого…
нібито справжній сніг торкає долоні лоскітно
ніби приходить вірний покидьок Санта
із благодійної акції
ніби створюють «скриньку бажань» на сайті
і бажання збуваються.



…- Подаруй мені свої чотки, щоб пальці гуляли.
Коли полетиш до Ізраїлю, буду за тебе молитись.
- Думаєш, допоможе? Смерть не надуриш нулями…
Зате маю тепер батьків - італійців.

- Ти чула… вночі… як тужили дерева нашого саду,
торкалися вікон, ламали холодні руки…
- Я житиму, житиму! Буду про все писати,
коли запозичу кров і куплю перуку.



Цить, не плач.
Увімкни приймач.
Ходять круки стежками мокрими.
Діти сидять над уроками.
За садом – межа.
За межею – іржа…
вий вітер, іржавий світ.
Не покине палату жах
Не озветься блідий сусід.
Тонко входять еритроцити
із тромбоцитами
до нового житла
де бракує тепла
і посходили цифри…


Лікар творить діагнози. Творить дива
значно рідше… Одначе на два
множить кожен хабар, і латає людей,
і літає, літає, і чує:

біля хворих вікОн
ходить сон-леприкон.
Лікар повен ідей:
він клепає закон .

І закон не працює...

А чи тебе спіткають сльози Левія Матвея?
Що не Вар-Раван ти - вже вища благодать,
добра людина...вибач, Ігемоне.
Між вухами - то кволості печать.

Ти не тягни своїх підвладних ножиць
до кореню усіх людських проблем.
Гордієвих вузлів ще більше ніж художників, -
людині - людське, юді-юдське, слему-слем.

Ти вже давно забув для чого і кому ти тут.
В очах (крім болю) крапля бангівських думок.
Тремтить рука, твій кут - стоячого болота кут.
Життя твоє - пустоти. Не урок.


2009

Руками я зберу докупи хмари.
Дмухну легенько. Глянь – ось піде дощ.
Хмаринкам-вівцям - саме час в кошару.
З веселки на вечерю буде борщ.

Напевне, вже пора світити зорі,
а місяць сірники десь заховав.
Ми не знайдем їх в місячній коморі,
облиш – достатньо світла від заграв.

Замовлю джаз у цвіркуна-музики.
Побачиш – я прекрасний танцюрист.
А до десерту в ніч багатолику
- незоряного неба чистий лист.

На ньому ми напишемо поему -
не про любов. І навіть не про нас!
Про це скажу на вушко я окремо.
Ще потерпи хвилинку...
Ще не час...

2009

Старенька вуличка, де місяцем – ліхтар,
Бруківка зоряна, надщерблена жалями.
Це - місце зустрічі закоханих примар,
Це - місце зустрічі натхнення і нестями.
Це - лабіринти неіснуючих слідів...
Хіба ж сліди лишають кроки безтілесні?
Ніхто самотній ще сюди не долетів.
І жодні не дійшли гіркі дороги хресні.
Бо це омріяний куточок Світу Двох.
Коли не вистачає слів для покаяння,
Із тіл без жодних докорів й тривог
Примарами до ліхтаря летять бажання.

Старенька вуличка – останній долі дар
Для наших гордих неприкаяних примар.

2009

Не обіцяй жагуче і нестримно,
не обнімай, як вчора уві сні -
бо вип'ю я без жалю, безупинно
до дна твої джерела чарівні.

Ввійду в твій храм, як воїн Афродіти
і заберу в полон палкі вуста.
Я здатен нас обох запропастити,
та нас твоя врятує чистота...

Я можу бути ніжним. Чи брутальним.
Ти спопелиш, чи ляжеш біля ніг -
очистить все твоя душа криштальна
цнотливо-пломеніюча, мов сніг.

Я нею вмиюсь, як морозним ранком,
і, наче сіль - у тобі розчинюсь,
щоб знов твоїм напитися світанком,
яким, мабуть, ніколи не нап'юсь...

2009

(Пісня)

Птахою голос –
коли вимовляю твоє
повне любові,
терпкого бажання ім'я.
Серцебиттям
на розталих устах віддає,
ніби життя
пригортає до себе земля.

Струнами ліри,
на видих, вібрують слова –
пригорщі віри,
мов руна тривог золоті.
В нотах моїх
відголосся твоє ожива
тихе, мов сніг
на Різдво, мов ікона в куті.

З пам'яті крила –
складаю, стрілою політ,
де розгубились
до неба лелечі ключі,
де почуття
нерозбиті, гарячі, незлі,
у джерела
не всихаються жили п'ючи.

Я осягаю
небесну твою теплоту,
як досягає
рука мідяка. Ми удвох,
бо проросту
крізь каміння, пісок, у сльоту.
Тихну, та стук –
ніби час... припадає...Різдво.

18 Листопада 2009

Виходжу радісний з Майстерні,
Я нині славно потрудивсь.
Як дід і прадід мій колись,
Невтомно й щедро сію зерна.

І хоч сьогодні я втомивсь,
До зір ясних сягнув крізь терни.
Виходжу радісний з Майстерні,
Я нині славно потрудивсь.

Хай лине серце до роботи,
Я не боюся втоми й поту,
Летить душа у синю вись.

А юнки скрізь такі модерні!
Виходжу радісний з Майстерні,
Я нині славно потрудивсь.

А до мене уночі
прийшли вірші,
за життя що написав:
кращі, гірші;
чую: спадщину мою
ділять…
Вірш сказав один, що вмру я
в неділю,
А малесенький вірш
тихо плакав:
«Він за батька мені був
і за матір», –
говорив все як є,
в тому ж дусі…
В мене серце зупинилось –
проснувся…