На сході оперного неба
Засяй, неоновий Ромео
Гітарою дзвінкого Феба

Смугастим королем Борнео
На сцени грозової бурі
У сни стоокого дракона
Під співи дисонансних фурій

Де блудить смерть яскравочорна
Проллється вечір, свято скресне
Мить золота, натхненна, шлюбна

Полум’яній вустами, Весно
В саду видінь, ночами Юнга
Танцюй, окрилена чудесно
Квітуча пристрасть, вічно юна



 -&-




 

Не доведи, Господь, до нашої біди,
з якою ми в майбутнє прем наосліп!..
Ми вірили, що на Землі зоставимо сліди...
Та звірились:
зостався тільки послід.

12.10.90

* * *.
Я знав, що ти умієш чарувати
І здатна розтопити в серці лід,
Ти віднайшла у це різдвяне свято
Казковий трунок, папороті цвіт.

Купайло-бог, не дочекавшись літа,
Тривожить наші душі, нашу плоть,
Серед зими цвітуть у серці квіти
І у очах туманиться оброть.

Ти – ангел мій, ти – подарунок бога!
За що гріхи прощає він мені?
У скрути час іде на допомогу
Та здійснює жадання потайні.

О небо, знаєш ти, як я хотів
Тонути в почуттях як човен в хвилях.
Невже я те, нарешті, заслужив,
Що вистраждав, що виплекав у мріях?

Як ніжне сонце вранішню росу,
Як найдорожчі перли та коралі,
Візьму до серця я твою сльозу
І вицілую смутки та печалі.

Відсвітили сонячнії мрії,
лиш мороз зненацька продере...
Опадає листя, мов надії
холодом прихвачених дерев...
Сам не знаю, чом не бачив досі,
загубивши календарний лік,
що в життя нестримно входить осінь,
заверша не рік,
а цілий вік...

12.10.90

Вам прекрасно відома картина в моєму вікні.
Пам"ятаєте, як ми раніше вітались крізь шибку?
А іще ви, бува, посміхалися чемно мені...
То я, звісно, придумала. То була місяця скибка...

Я зсередини замкнена і загубила ключі...
Ваш розхристаний комір, скуйовджене вітром волосся...
Ну помітьте, відчуйте долоню на вашім плечі,
Поцілунок у скроню, мій шепіт на вухо :"Та ось я!"

Перетерлася нитка часу і намиста разки
Врізнобіч розлетілись. Розвиднілось. Зникла полуда...
Ви питали у мене? Та ні, я, панове, ні з ким.
І не гайте свій час - я і з вами ніколи не буду...

21.11.2009

Десь там за ґратами дощів
Сніжинок круговерть патлата,
А тут зеленокосі дні
Мороз примушує тікати.
Ще кіт опівдні ніжить спину
Та мружить схожі з небом очі.
Співає шпак в останню днину:
Приворожить надію хоче.
Над ранок осінь неспроста
Туманні вішає вуалі:
Від злого ока відверта.
Є недоторканість в печалі.

Без тебе я - в анабіозі.
Без тебе – летаргічний сон!
Стою з букетом на порозі
У косметичний твій салон.

Ти неприступна недоторка,
Незмінно модна, от кутюр.
Наводиш кожного вівторка
Свій манікюр і педикюр.

Тебе вигулює ротвейлер.
А ми збиралися гульнуть…
І я, багатий, мов Рокфеллер,
У кулаці півсотні мну.

Біжу, пришпорюю планету.
Ти знову зникла, як міраж!
Телефоную:
-Де ти? Де ти-и-и?
-Привіт! Я тут. Приходь на пляж.

До тебе підпливаю брасом,
В душі співаючи пісні.
А ти… пірнула із Тарасом!
Вже в аквалангах десь на дні!

Ах ти чудовисько лохнеське!
Чому ти дражнишся на зло?
Сама ж писала есемеску,
Що буде краще, ніж було.

Але ж були колись моменти…
Серця забились в унісон,
Й мені казала компліменти:
«Ти приставучий, мов гудрон»!

В мені вібрує кожен атом.
Молю тебе сказати «так»!
Ти знову клацнеш дипломатом:
-Ну, я пішла. Пока, дивак!

А за вікном летять лелеки,
І малюків комусь несуть…
К бісам! Іду на дискотеку,
Пора спізнать жіночу суть.

А там знайомі: Зойка й Настя.
Кричу: «Бон жур! Парле франсе?»
Та Зойка зойкнула від щастя,
Сказала:
- Згодна я. На все.

Та незборимі твої чари…
Я долю взяв на абордаж.
Хто там сказав, що ми не пара?
Я ідеальний твій типаж!

І знай, примхливая чаклунко,
Відчую губ твоїх дюшес!
І в безкінечнім поцілунку
Удвох полинем… до небес!

2009

Безрассудно годы пролетели.
Пустота... И некого винить.
Даже кукла у моей постели
Разучилась "МАМА" говорить.

Позабыла напрочь детства сказку,
Ей сегодня тоже не уснуть.
Вспомни, мама, снова Синеглазку,
Расскажи, родная, что-нибудь.

Или лучше спой, поправь подушку,
Обними покрепче, я усну.
Форточку открой, в квартире душно,
А гардиной заслони луну.

Колыбельной вечер был наполнен,
А без счастья не было и дня.
- Все я, доченька, прекрасно помню.
Ты забыла то, что нет меня.

2008 г.

Немов чоловіки в брудних костюмах
йдуть п’яні з кладовища після проводів,
у віршах так слова сьогодні – тлумом
скалічені і прокажені, наче злодії…

Тіні від луни скрипковими ключами
падають, глухістю Баха гуснуть,
в тиші вірш відійшов бучавий
і зашипів, наче міх у кузні…

Надулись безголосся – мовчазні зв’язки,
…туз під козирною шісткою ожив, дама
лягла під валета (хоч бідний, а князик!)…
Винуватий, як Христос перед Жидами,

поет перед віршами… Як пампух в олії,
місяць в озері… Після гембеля сокирою –
модернізм – браво! критики шаленіють!...
…гірко плачуть провісники миру…
Під обкладинкою мекає текст вакиристий…

Ще днів багато попереду,
Багато гіркості і меду,
Падінь і злетів…Та хтозна,
Чи згодом в них не запустіє
Душі мрійливої казна.

Ще слова пісні вистачає,
Життя правдиво научає
Простої мудрості, і ти,
Йдучи, всі труднощі долаєш,
І вірних друзів зустрічаєш
Під майвами мети.

Нехай у світі піднебеснім
Не все стоїть на чині чеснім.
Як небо вище від землі,
Так Правда вища від неправди,
І так було і буде завжди.
Бо й чорна ніч в густій імлі
Не здатна дню протистояти.

У світанково-білі шати
Одягне сонце ранки знов,
І серцю явиться прозріння,
Його яскраве пломеніння
Зніме нічний покров.

Уже темнеет. И студеный ветер
Вконец угомонился и утих.
Весна капризна. Но за нею - лето,
и я, твоею нежностью согрета,
плыву сквозь дым акаций золотых.
И волнами душистыми щекочет
медовый май.
И утопая в них -
взлетаешь высоко. И очи в очи
и сердце в сердце. И в объятья ночи
плыву сквозь дым акаций золотых…

сонет

Люблю я класику, мій друже,
Її одну я визнаю –
За королеву в цім краю,
Ти ж до поезії байдужий.

І як в душі розквітнуть ружі,
Як пісню ти забув свою,
Чужу пригрівши, як змію,
Брехні лихої не подужав.

Щоденне сіре житіє
Дихнути слову не дає,
А ти на нього – і не глянув.

О красне слово, мов калач,
Тебе любитиме читач,
І полонить його нірвана.

* * *
Впала ніч на ліси та поля,
Вкрили небо зірок світляки,
Серед них десь блукає моя,
Промінці шле до мене легкі.

Я ті промені, схожі на сміх,
Кожним подихом спрагло ловлю,
Ну скажи мені правду, чи гріх,
Що тебе я, кохана, люблю?

Хоч належать усім чудеса,
Темні ночі та дні голубі,
Не погаснуть оті небеса,
Як візьму одну зірку собі.

Віртуальні пристрасті, статуси, блоги, пости в ЖЖ.
Вибивай собі новий образ на клавіатурі.
Нові фото сподобатись мають ще одній дурі,
Яка ставить авАтором фото у нігліже.

Милий хлопчику, мене знудило байтами по кутах,
Розкодовуй скоріше падіння своїх Бастилій
І худчіше пиши повідомлення своїй "милій",
Адже в очі сказати правду: Впаси Аллах!

Хай всі знають про те, що в тебе болить голова,
Що порвалася ліва шкарпетка, в інституті отримав двійку,
Нехай знають як сильно страждаєш, що встряг у бійку,
Що з цієї секунди у тебе скінчились слова.

Милий хлопчику, я не хочу знати як ти живеш,
І мені якось чхати, що ти мене ще читаєш.
Видаляй-закривай-інтригуй, ти ж і сам усе знаєш:
Мене більше не ваблять замкИ віртуальних веж.

Одуванчики верят, что ветер один на всех.
Одуванчики веря хмелеют, взлетают, но
Это бело-пушистое облако – не пятно,
А ожившие души цветков и счастливый смех

Одуванчики спят и лелеят мечту – лететь.
Им так мягко приснится свобода и неба высь.
Теплый ветер, так мало им нужно: теплее снись.
Чтобы спала вода и дождя проливного плеть...

Тобі не ввірю забагато.
Я Жінка-привид, тінь, фантом.
Тож можеш сміло цілувати
Як осінь ту, що за вікном.
Я розумію – ти не в змозі
Від уст відмовитись моїх.
Тож відчиняй і на порозі
Лови губами теплий сніг.
Я знаю – хочеш обійняти,
Аби відчути хруст думок.
А небо хмарами багате...
До нього тільки віри крок.
Не знайдеш ти, це примха Долі,
Там біле марево моє,
Але відчуєш, як поволі
Уява гріє словом “ Є”...

2009

Знову Львів плаче осінньо,
Я зацукровую каву сіллю…
Стоп! Я не п’ю каву солодку!
Сьогодні розсіяний – просто мокрий…

Вишкрябую цукор із філіжанки;
Ріжу сир на квадрати – мої коханки;
Ковбасу молочну дістаю з кишені;
Мащу маслом вершковим до туалету двері.

Чим канапка погана?..

30.09.09

така монотонність осіння роздроблює тишу
розчеплює дощ на безумства любов і віршІ
і голим гіллям на санскриті по небу пише
без темних чорнил залишаючи слід на душі

терпка одностайність живих обезкровлених далей
тече розтікається світ заключаючи в коло
і сиплються градом на листя розмокле опале
безсоння і рими на часі замішані болем

Я игрушка на ёлке - огромный сиреневый шар.
Я сверкал и вертелся на тонкой серебряной нити...
Вы разбили меня. Что ж - наверно, я вам помешал...
Если в праве осколки об этом просить - извините...

Бой часов, и шампанским всё больше разбавлена ночь,
Никотино-парфюм-феромон-мандариновый запах...
Ладно, ёлка, попробуй оставшимся чем-то помочь...
Ну - до встречи на свалке, старушка, держи себя в лапах...

Віршів боюся,
бо сняться…
Маруся Чурай
босяцьких
співає пісень і тішить
хлопців не тілом –
віршем…

Вже трохи є і гіркоти і втоми
Оце б додому – та немає дому

З розвалин днів що стали потойбіччям
Сіріють очі з батьковим обличчям

І сам ти є немов тебе нема
Лиш мріями підсвічена пітьма
Що синьо обіцяє – попри щастя –
Багрову дрож чогось чому початься

І розгортає зкам'янілі хащі
Де жить найкраще – жити напропаще

І, ставши вбік від інших – всяких – других
Вчувати кулі на надбрівних дугах

2003

В листопадовім окладі
Тінь мене все здоганя...
(А цікаво – в Цареграді
Видно київське зрання –
Золоте і стонайкраще,
І небес тоненький лід?)
...Линуть нитями черкащин
Сни-уявлення про світ,
Що стає, бува, летючим
Вічність тому і в четвер,
Тонко де садам і кручам,
І музúці горніх сфер...
Де летять по небу птиці,
По землі ідуть жінки...
Ох же, йдуть... І золотиться
Завиток біля щоки...

2006

...Рух мовчазної колони робив грізне враження...
Юрко Тютюнник

Вчуєш знічев’я з осінніх надсад
раптом вдихнувши на повні – задарма
як над туманні дахи амбасад
плине поразка твого командарма

плине роз’ятреність – тут і тепер
ось і тобі – все зійшлося в підсонні
карі чекання шепочуть з химер
повивертавши мовчання назовні

гострі потоки стокревних стихій
знову на пару з ламким листопадом
тремом у грудях порубаним садом
градом де знову і юрій і змій

знов так похідно лягають сніги
станцій і піль – о моя невимовна!
знов по обидва стає береги
тайного степу кров затамована



2008

Пригадай, як корів ти доїла,
А я чистив від гною сарай,
Ти на ногу мені наступила,
Я подумав - колгоспний бугай.

И я, с глазами спящей на охоте жабы,
И ты, как рыба раздувающая жабры,
Мечтавшие о сне на полчаса хотя бы,
И чтоб закончил ныть проломленный висок,
И ночь и день, сказал бы Алексей Хвостенко,
Добавлю: есть соседи стуками за стенкой,
Где день – ремонт, а ночь – кумар у Ленки
И вордовский рифмованный листок,

Вот так и жили безо сна во сне, о сне мечтая.
Я часто говорил тебе, поспи, моя родная,
Но светового дня для жизни не хватает,
А ночью вместо сна потливая любовь.
Я спрашивал тебя: "Когда наступит утро?",
В ответ ты доставала крем и пудру,
И Ленку превращала из лахудры
В такую, за которою любой…

А я сидел, обняв твои коленки,
И проходил кумар у наркоманки-Ленки,
В который раз мы слушали Хвостенко,
О том, что где-то там есть город золотой.
И тлел октябрь, и, печально догорая,
Заканчивал Хвостенко петь о рае,
И вечер наступал в начале мая
Отрезанной от памяти кистой…

Запалюй радісний вогонь у грубі.
Дивись, як тихо жевріють дрова,
І згадуй ті давно забуті й любі
Перед роками мовлені слова.

І вже відживлений тобою спомин
Вдягає всю кімнату в жовтий чар,
І з димом смуток твій летить у комин,
Щоб з ним розвіятися серед хмар.
«Крізь праосінь»

Співець сучасної доби!
Поет позірний і лукавий,
Ти пишеш гучно, величаво,
Складаєш пам’ятник собі.

Щоби історії скрижалі
Надали і тобі рядок,
Ховаєш совість у куток
Казуїстичної моралі.

А ти даруєш нам плоди
Своєї творчості невпинно.
Не гни поезії билину,
І у вино не лий води.

Я
Вже
Не та.
У руках – малахітові камінці.
Крап-крап - свічковий віск на руку.
Ми ж сильні. Що нам та три(3)клята відстань?
Ти ж мене точно любиш, бо якщо ні, то я опускаю руки.
А скільки коштує нині на базарі щастя?
Кажеш, щастя не продається? Продається. Тільки в супермаркеті.
Купила тобі кохання. Дешево – був розпродаж.
Ще й на зекономлені гроші – собі черевики.
Ти ж все одно не приїдеш на мій день народження.
Я навіть торт не купуватиму.
Якби приїхав – купила б. А так - я на дієті.
Обіцяєш зорі в кишенях привезти? Ні, не треба. Краще сам приїжджай.
Орися велика-велика стала. Каже, що чекає на ведмедика, якого ти привезеш.
Вона вже не чекає на ведмедика. І на тебе теж.
Захворіла. Орися навчилася готувати, бо я не могла встати.
Кажеш, розлюбив? Ну що ж…
Я ще досі чекаю. Може, хоч на весілля приїдеш до доньки?
Не приїхав… Вже не плачу. Беззмістовно.
Крап-крап – свічковий віск на руку.
У руках - малахітові камінці.
Не я
Вже
Та.

Я лежу, оголена нижче спини,
Для хоробрості згадую образи святі:
Так люблю я Тощева і Україну,
Що треплю без зойку й уколи прокляті!
(13.01.2007 р.)

Я у веснах давно відбулась,
Вони, дивні-
у скошених літах.
Жде на мене сумний пізній вальс,
І не можна йому запобігти.
І коли вже посуне іржа
По судьбі,
як по зимному полю,
Боже, збав
відгукнутись на жаль
Перебіжної юної долі.
На цій жилавій древній Землі
Усе більше молодших за мене.
Зрозуміють мене і еллін,
І могила рідненької нені,
Як банально заплачу і я.
Дух високий над полем витає –
То моє старовинне ім’я
Між сухої стерні проростає.

Які часи настали! – Теплі зими!
Нема сніговиків з червоним носом
Не віримо у казки з білим снігом
Радієм економії – дешевше без морозу!

Які любові стали! – Прохолодні!
Серця вже не відкриті та наївні
Де злети, драми, пристрастей безодні?
Плануємо любов, бо без вогню надійно.

Разом з собачим холодом
Рими влітають в голову
Нові, але не новші…
В наші з тобою відстані
Осінь вплітає хтось… А дні
Стали на вічність довші.

Поперек горла вулиці
Автомобілі туляться
У неживій колоні.
Струни іскрять амперами
З грифу і дотепер… А Ми –
Зовсім вже телефонні.

Кнопка швидкого виклику
Включить початок відліку
Міжабонентських вражень…
Знову піде по колу все
І хтось дурнуватим голосом
«Поповніть рахунок!» - скаже.

Ти любиш дивитись дитячі мультфільми?
Героїв з очима як вишні в компоті,
Невдах-шукачів африканських екзотик,
Худих від постійних дієт бегемотів?
Вони тебе лагідно тулять опівдні,
Аби уночі заспівати гортанно:
Давай, політаємо понад містами,
Якщо нам ефірного часу не стане,
Ми стягнемо сутінків чорну сутану
І разом сховаємось від бармалея,
Підвищення цін, ВВП і скорочень,
Ну, що там, у світі—замотані скотчем,
За вуха притягнені теми есеїв?
Я краще тобі кольорів нашепочу
Для свіжих мультфільмів і ...доброї ночі!

Вітражні фрагменти осені
У серці старої прими
Щороку душею босою
Зі страхом чекають зиму.
Червоні повіки втомлені
Втирає тремка долоня,
Коли з-за гардин надломлено
Навшпиньках заходить промінь.
Тонка сухорлявість профілю
Вивчає старі світлини -
Оця – на сміття - порт-фоліо,
А ця … і судомно слину,
Щоб знову до сліз не кашляти...
Зрадливо пульсує скроня,
І дихати стало важко так
Крізь дим... на чаднім пероні…
Рукою діткнеться боязко,
І губи замолять тишу…
І пам’яті скрипне колесо.
І старість самотню лишить.




16.11.2009

І впору самота, печаль і доброта,
дозрілого листа остання пісня золота,
провісна прямота, безсонна повнота
"прости і прощавай" – на все про все тобі сльота,
і викрої дощу, і тихе „не пущу” -
коли от-от і я за журавлями полечу.
Колись та й полечу, пташиному ключу
додавши те, чого немає в їхньому плачу.

О жовто-сиві дні. всезабуття рясні,
що з водами на дні мені і у височині.
І сурми вдалині, і постріли хмільні -
і білокрилі до землі порошею жалі...
І з осені саду - по першому льоду
я зиму молоду до свого дому поведу -
у світлому вбранні, в іскристій пелені, -
засніжені жалі від неосудної Рідні...

[Багряно заворожені,
тривогою знеможені,
збентежено-зворушені
по оксамиту дні.
Насмішниками осені
до кістяку обношені,
до вороння, до вовчого виття,
до сонного злиття
буття і небуття,
до не чуття...]

І кетягом у сніг
вітри зіб’ють із ніг -
одверненням од лих
і дотеперішніх утіх.
І ягодами в сніг – за немовчання гріх,
але хіба ж я міг не сповідатися за всіх?
І лине на вуста із вишини ота
мелодія проста прощання зжовклого листа.
„Я зиму молоду додому приведу...”
із тугою в ладу до серця пісню прикладу.

„О жовто-сиві дні,
о забуття рясні,
що з водами на дні мені,
і у височині.
О сурми вдалині,
і постріли хмільні -
і білокрилі до землі
порошею
жалі...

І впору самота..."


2009

Розбиті світлом, нарожденні болем,
занедбані безвартісним життям
Ідуть мерці (не відають покою)
Під шурхіт знахабнілих діафрагм.

Між ребрами - чужі печаті
У отворах, де очі - антрацит.
таке собі жахливе паті
під ритми скаженілих Гесперид.

Ідуть, не відають ні сну, ні втоми -
лиш вартості чужих словес
на тілі почорнілої корони:
Сліпий Да Вінчі, збанкрутілий Крез.

Не чують більше закликів: "До бою!"
"До слави, втіхи, перемог і дів!"
Але усе ж таки не відають покою -
ідуть і тягнуть свій непевний спів.



2009

Захопив сивий сум у магічний полон,
Час виборює вічне право.
У шовки туманý наш тремкий Вавилон,
Огортають роки величаво.

Заболіло в душі, забіліло в полях…
І на чорну стерню несміло –
Перший сніг… Чистота! Срібні дзвони здаля!
І на серці – криштально-біло!

Жив у лісі пан Їжак,
Все було йому не так,
Кожне слово – навпаки,
Аж стовбурчаться голки.
Всі стараються дарма,
Каже він: Ладу нема!
Це безладдя, а не ліс!
І все хнюпить чорний ніс.
Але що це? Диво з див:
Їжака хтось підмінив,
І усміхнений, і радий
Став потіхою громади.
Здивувався кожен звір,
Повилазили із нір
Обсудити новину:
Що ж це сталось Їжаку?
Хто завжди у курсі справ?
Хист сорочин не пропав.
Все розвіда, всіх знайде,
Хто? Кому? Коли і де?
Скоро ліс увесь почув:
То Їжак самотнім був!
А тепер минулось лихо –
Є у нього... Їжачиха!

2009

ти окреслюєш коло
я блукаю все "біля"
не сказавши ні слова
бо душа оніміла

це слово лунає старечо-сосново
що знову повториш і то буде правда
з тобою прошепчу знову і знову
то буде мов сповідь чи мантра

хай теє повір*я про стигле зневір*я
прямує у мандри під снігом
я буду чекати усе ж на подвір*ї
гостей заблукалих з обіймами й сміхом

я міг не почути чи просто забути
хоча б не приймати на віру
і кинути першим грішність здобуту
театру брехні на офіру

Як дощ засріблиться, вповільни ходу
По листі, опалому з вишні.
Зірви хризантему в осіннім саду
Жовтаву і пишну-препишну.

Пелюстки, зважнілі од зрілих ночей,
Укриє тонка позолота.
Схилися цілунком до їхніх плечей,
Зніми вечорову дрімоту.

Не бійся навмисне пахучий пилок
На кінчику вії лишити.
Сховай свої очі в тремтливий вінок
І казкою будеш радіти.

Всміхнися до сонця в долоні твоїй,
Прокинеться згадка минула.
Розкрий в кволім серці вологий сувій.
Плине дощ по щоці - не забула...

Вже квітка прив'яла, косу розплела.
І ти якась, мов торішня...
Зірви хризантему, згадай, як цвіла
Любов наша давня, колишня.

1999

дощ стукотить зубами о склянку
небо тремтить як пальці зранку
так що там у нас сьогодні на сніданок?
гіркота у роті
поламана сигарета
брудні філіжанки з-під кави
ніби все

сонет

Учасникам 10-го Міжнародного конкурсу
української мови імені Петра Яцика

В тобі моя любов, і слава, й сила,
В тобі моя снага і крила дум.
Нікому не віддам тебе на глум,
Ти ніжним оксамитом душу вкрила.

Пройшла ти гордо через всі горнила,
І вижила, та цей ворожий тлум
На тебе накликає недоум,
Щоб ти в піснях і в душах не дзвеніла.

Рідніша і дорожча ти в стократ,
Бо знову миє руки десь Пілат,
Ніхто від нього не почує слова.

Я вірю, що любитиме й онук –
І кожну букву, і твій кожний звук, –
Ти серця квіт, жива душі основа!
9.11.09

Життя - це театр, а ми прості актори
Ти зіграв всою роль і все - засувають штори
Тихенькі оплески по світі лунають
Ну чому ці вистави такмало тривають?
Ти живеж і щоразу маскиміняєш,
Корчиш гримаси, бо іншого виходу не маєш,
Ти просто живеш, діалоги складаєш
І якщо гарна вистава , ти від цього кайф получаєш...

Життя - це вистава, велика вистава
Кожен має свою роль, та йому вічно замало
Вінхоче злетіти , до вершин дістати
Та для цьогопотрібно звичайну роль зіграти.
Але він не бажає , він хоче все й одразу
"та так не буває",- йому люди кажуть
А йому байдуже, він далі свою роль іграє
Бо знає що в житті усяке буває

Життя - це суцільна вистава без антрактів
А люди в ній актори без менеджерів і контрактів
Ти зранку встаєш і сам вибираєш
Трагедію чи комедію сьогодні іграєш
Життя - це вистава , тому пострарайся
Не будь на задньому плані , просто так не грайся
Доклади зусиль , стань головним героєм
І тоді ти відчуєш , що талант це зброя.

із циклу "У всесвіті серця"

Ну, прочитаєте мій вірш,
На хвильку стане Вам приємно,
Та я відчую - все даремно,
Вам лиш приємно і не більш.

Я схвилювався так дарма,
Давноминула і сучасна
Ви, як зима оця, прекрасна,
Але й холодна, як зима.

Ну, усміхнетеся на мить,
Ще й заперечите: "Ну що Ви?"
Та однокрилий птах любові
Ніколи в небо не злетить.

7495 р. (від Трипілля) (1987)

сонет

І нікому меча підняти…
І.Світличний

Хто ж стільки лиха в нас накоїв?
Чи дочекається тюрма,
Сумуючи за багатьма?
Бо весь народ іде в ізгої.

Ставай у чергу за героєм,
А правди не шукай – нема.
В народу є його сума,
І, крім граблів, немає зброї.

А край розорений ущент,
Хоч є народний Президент.
Чи без гроша всміхнеться воля?

Йдемо вперед, а чи назад?
Мабуть, у нас ще мало Рад,
Бо хаос, розбрат і сваволя.

Свято место, где ночь, словно рой саранчи,
оголяет былую растерянность улиц.
Фонарями болтлив, этот город молчит,
как без меда ободранный на зиму улей.

Он теряет ключи у вокзала с тех пор,
в казино продувает карманы удачей.
Просыпаясь наутро в трамвайном депо,
улыбаясь всем тем, кто душой побогаче.

Место встречи – вопрос, где иглою – обет,
тишина будто ниткой сквозь ушко проходит.
Шита дрожь не по мне – зыбкий ветер в ответ,
дрожь, как ложь – как не мерь –
для мужчины не в моде.

18 Ноября 2009

Удвох відвідавши гріха,
Не кинемося враз на плаху,
А підемо у світ без страху -
Нехай у душах біль стиха.

Нам скажуть: - Совісті нема -
Ламати рідним долю й хату!
Та в нас часу вже небагато,
У вікна стукає зима,

І насилає у вогні,
Для перешкоди - сотні віхол...
Мені ж мітлу, і - понад стріху,
Летіть до тебе ночі й дні,

Зорею впасти на поріг,
Любитись, каятись і знову
Вести у любощах розмову
І не пускати в серце гріх.
19.11.09

Мої брати ! Нам так судилось
Іти за рідну землю в бій,
Щоб не топталася по ній
Поган запеклих зграя дика…
Брати мої ! То честь велика
Служити їй !

Вітчизни нам не обирати,
А зрадити – не дай Господь !
Вкраїна в нас одна, як мати,
Їй не вагаймося віддати
І кров, і плоть !

Наш славний Дніпр тече у море,
І сонце ясне сяє нам.
Чому ж тоді те древнє горе
На ймення «розбрат» серця оре
Плугом одвічних драм ?

Брати мої ! Нам всім судилось
За землю рідну йти у бій,
Аби не вешталась по ній
Зухвалих зайд ватага дика…
Мої брати ! То честь велика
Служити їй !

На вікнах в кімнаті гардини прозорі,
Там, певне, веселощі, гамір і сміх.
Я йшов просто в осінь, маршрут мимоволі
Проліг біля вікон - змінити не зміг.
Самотності в’язень і осені бранець,
Промочені ноги і кашель з грудей.
Я йду по асфальту - блищить ніби глянець.
Дійшов я до вікон, дійшов до людей.
Тут скло розділяє… Така ти далека!
Скрізь шибку побачив я щастя момент...
Замокла, потухла моя сигарета,
А я не помітив... Бо там силует,
Дощами розмитий, погаслий у часі,
Німе чорно-біле без звуку кіно
В будинку старому з кута на терасі...
Я жив тут колись... Чи моє це вікно?..
17.11.09