По листю мною вітер віє віршем.
По вітру дощ стрясає мною дощ.
Я згоєний, до невпізнання інший –
Очищений в ріці його сльози.

Розбито згубу звабної омани.
Отруєних прокльонів і заклять.
Вдихаю ніч, а п’ю прозорий ранок.
На дні проваль читаю небеса.

А над усе – нестримна спрага жити
І вірити,
хай шанс – один, а все ж…
По листю мною віршем віє вітер.
По вітру дощ змиває згар пожеж.

2004р.

Україно моя, Україно,
Чом пісні не співаю Тобі!?
Не гараздого маєш Ти сина,
Моє серце і розум в імлі.

Заквітчай мене, Ненько, полями
І вітрами поринь в височiнь,
Мої сни розбуди солов’ями,
Чистим подихом в душу прилинь!

В Горнім домі небесному Твому
Не осяжнеє сяйво буя,
То любов зоряна і потому,
Там дорога до Бога Твоя.

Я прошу Тебе, мила, кохана,
Ти з’єднай мене з Богом моїм,
Надихни мене силою, Мамо,
Доторкнись вічним духом твоїм!

Та я ж хочу не їсти, не пити,
А любити Христа і Тебе
І не тільки одвічно би жити,
А розкраяти в зірки себе!

Запалали б вони теплом Божим
В океані із смутку і сліз.
І як був би на це я спроможним,
Натхнення промені сіяв би скрізь!
2 лютого 1993

Щоб прослухати пісню,
клацніть на посильці:

“Очевидно, жінок ніщо так не допікає,
як байдужість”
Василь Симоненко

Мої почуття перекреслені
Великим і жирним хрестом.
Твоєї байдужості хрещення
Стає у горлянці клубком.

Ти лезом мовчання одвічного
Поволі зрізаєш слова,
Які у закоханім відчаї
Кричати Тобі я могла.

2009

Прощальный взгляд подаришь мне небрежно.
Уйдешь.И дверью хлопнешь наотмашку...
Горячий пунш несбывшейся надежды
пролью,как месть,на синюю рубашку.
Не стану врать - мне был и мил,и дорог
твой зимний взгляд и ледяные руки.
Но...Мой огонь,твой отсыревшый порох -
понятия,что свойственны разлуке...


2009 р

Она любила круассаны,
вино из розовых гвоздик.
Она ложылась очень рано,
чтоб не встречать рассвета миг...
Ей пели знойные сонэты,
снимали звезды с высоты,
несли шыкарные букеты.
С ней даже Бог бывал на "ты"...
Она была нежна,как небо
бывает нежным в летний день.
И лишь была бледна,как пепел,
и не отбрасывала тень...


2009 р

Чому я так погано сплю...
Чому я мучуся щоночі?
Навіщо я тебе люблю?
Навіщо бачу твої очі...


Ти вже не мій, ти зник як ніч,
Чому ж я так боюся спати?
Боюсь між тисячі облич
Твоє обличчя не вгадати...

А ночами туга така –
Не знаєш, де серце діти.
А ночами туга така –
Жоден не клюне сон.
Нависають передчуття
Схожі на сталактити.
Нависають зорі. Мовчать
Всім ліхтарям в унісон.

Терпне ніч. До хрусту.
До заморозків на травах.
Серце терпне. Жодним
Словом не доторкнись.
Та – нічого… Просто
Осінь іде – кульгава
Повз міста і села
Полем, одна, кудись…

І немає сил
Навздогін їй - слова чи сльози.
І немає сенсу
Спиняти її: «Зажди!»
Скільки ж тої ночі?..
І час її швидко зносить.
Скільки ж тої туги?
А думалось – назавжди…
17-18.10.09.

По ранжиру вірші зроблені:
внутрішні, дактилічні рими. Річ ясна.
Відривають, мов від бурки кОбеня,
місяця від ночі…Відігнав

думку: «Жити як?». Аж навертаються
на ставок зірки… В ім’я Твоє
біси коряться. «Москва кабацька»,
жовтень за Єсеніним дощі ллє…

Життя не має права на відпустку…
Згорає сонце в хмарах дощових…
У грудях серце б’ється теплим згустком,
А завтра, що? – Веселка? Може, сніг?
Чи буде пелюстковість надосіння?
Чи провесінь струмками забринить?
Так гаряче і так, водночас, зимно
На зламі митей, років і століть…
Життя це злива? – ми без парасолі,
І заховатись ніде, ніде впасти.
(А бабця лущить край зими квасолю
І край весни пече востаннє паску…)
І так щемливо спогади горять
Вогнем нетлінним, тим, що не минає.
Іскринки все мигтять, мигтять, мигтять
У них чомусь шматок єства згорає.

Примхлива панна доля…Чи не так? –
То натовп, то застигла дика пустка.
Дивлюсь у небо – світла синь в очах.
Життя ж не має права на відпустку.

То не лебеді кричали, не сполохані зигзиці
То ловили яничари українок білолицих.
Степовими кураями налетіли ніби круки.
Рвали тіло нагаями, ще й ламали білі руки.
Потішались до світанку, все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки, цибеніла кров на литки.
А коли дорога дальня відняла останні сили,
Забреніла раптом пісня та й знялася в небо синє.

Зацвітала буйним цвітом, билась в горі о причали.
То чиї ж, скажіть, ви діти, яничари, яничари?

Яничари, яничари, чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.
Ніби вчувши голос мамин, притулилися до циці.
Першим кинувся отаман, заволав без тями - цитьте!

Та мелодія широка залила ревіння кляте,
забивали кляпом рота, виривалося з-під кляпу.
Чи не кобзи і цимбали вам озвуться над світами?
Пісню шаблями рубали, плюндрували копитами.
Вже від бранок тільки шмаття,
а вона все лине й лине.

Ніби кара і прокляття, біла туга України.

Не туман стояв із зілля, не сичі в гаю кричали.
Середж степу з божевілля землю їли яничари.

Щоб знало межі недолуге бидло
Й сиділо мовчки, підле, на цепу,
Мене на пострах видовбали ідолом
І високо поставили в степу.
Я міг би стати жорнами і домною,
Лягти в бруківку, звестися мостом.
Але мені дано стояти догмою
На куцих ніжках з дутим животом.
Століттями я глухну тут від грому,
А люди йдуть та йдуть на манівці.
Переді мною хилиться сірома,
Й підступно посміхаються жерці.
Мені вже сонце випекло зіниці,
Щоб я не бачив вашої ганьби.
До мене підлітають тільки птиці,
Бо лиш крилаті гідні боротьби.
Торкніться вуст німих моїх руками —
Й моє мовчання страх ваш розжене!
Я тільки камінь, грубий сірий камінь —
У барикаду покладіть мене!

Тихо як — ні шелесту, ні сплеску!
Світло як — в душі і навкруги!
Я чекав, і ось воно воскресло,
Повінню зламавши береги.

Світ світає? Зацвітає вишня?
Я з тобою — спи, кохана, спи.
Як воно таке із нами вийшло
На шпилястім гребені доби?

Стрілись, наче кремінь і кресало,
Досвід мій і молодість твоя.
Десь далеко скрипка воскресає,
Славлячи святе твоє ім’я.

Аве, день, коли в цей світ прийшла ти!
Аве, тінь коханої руки!
Аве, бровеня твоє підняте,—
На віки!

Ну, ось! Почалося… Дощить!
Змива павутиння і пил,
Забруднює осінь блакить,
що нею хваливсь небосхил.

Ну, ось! Почалося… Летить!
Без жалю і права на втечу,
Кружля та спадає щомить,
Веселкове листя надвечір.

Ну, ось! Дочекались... Прийшла!
І йде напівголою містом,
Тендітна й до щему сумна,
Спокусниця-осінь барвиста.

Не тримайся за нитку. Давно уже лопнула кулька.
Безтілесне падіння – всього лише декілька діб.
А малесенька смерть забавляється краденим пультом,
спрямувавши на тебе, тисне безжально на «sleep».

І приходить покора… А потім – кора і короста
покривають усе, що надибають зовні. До тла.
Ти ворушиш легенями, втомлено хаваєш простір,
завмираєш, як риба, під чорними водами зла.

Навіть страшно подумати – нічого більше ламати.
Давні друзі – на друзки. Нема куди більше піти.
Тільки горлом виходять густі кетамінові мантри,
а у снах – то кентаври живуть, то кити

пропливають незграбно, збиваючи тишу хвостами
і нашіптують, сучі потвори, штовхають на дно…
«Не тягнися за ниткою. Бо всеодно не дістанеш»
І зшиваються намертво звуки в одне полотно.

твоїм відходом кисень перекрито
перекраяно болісно світ
і парують краї – свіжий міт
потребує кривавого мита

не язичництво – око за око
поза вірою над усім
ти мовчиш – заблоковано sim-
карту вічного спокою…

Сьогодні в мене
День плачу
Осінній день
Сумного серця
Стіна плачу
Вікно плачу
І телефон
Що не озветься
18.10. 2009

Не спиняйте її, не спиняйте її
Вона мовчки іде в неминучість
І сховавши за посмішку сльози свої
Вже не скаже про рани болючі.
Не спиняйте її, не шукайте у снах,
ЇЇ більше не буде, не буде.
Вона мовчки іде, терпить біль у ногах,
Та не вірить вже більше у чудо.
Не спиняйте її, не кидайте слова,
Бо вона в безкінечність крокує.
Серце б’ється, але вона вже не жива,
ЇЇ більше тепер не існує.
Не спиняйте її, він її відпустив,
І вона вже його не зустріне.
Він її змусив жить і її він убив,
І вона тепер просто загине.
Народивши любов в тихім світлі зірок,
З ночі вийти вона не зуміла.
До обриву лиш крок, до обриву лиш крок
І спинитись немає вже сили.
Не спиняйте її,він її не спинив,
Не питайте чому і навіщо.
Одержимість глуха,їй не треба цих слів,
І мовчить день і ніч кладовище….

2009

Моє приємне божевілля
Солодкий,беззсмістовний сон,
Свобода і моє свавілля,
Моя в’язниця і полон.
Мої слова,моє мовчання,
Моє порожнє каяття.
Моя душа,моє кохання
І подароване життя.
Тобі моє блакитне небо
Тобі усе,що маю я,
Усе,що є-усе для тебе
І я давно уже твоя...
Моя вина,моє прощення,
І розпач й віра в чудеса,
Моя журба,моє натхнення,
Порожнє пекло й небеса...
Мої слова,моє мовчання,
Політ і боязнь висоти.
Моя ненависть і кохання,
Усе,що є,усе це ти!

2009

Тут рідна матінка… Й стара,
Ще дідом копана криниця.
Тут незабутні друзів лиця,
Й минула юності пора;

Пора надій і сподівань,
І суперечок про майбутнє.
Тут перші стрічі до світань,
І слово батькове напутнє.

Ведуть тривоги всіх доріг,
Крутих стежок, шляхів широких –
Сюди, на рідний цей поріг,
Бо в серця – корені глибокі…

Зі зб.”Серце невмирущої кобзи”(1997)

Африканський присмак - місячний банан...
Шкіра, що темніша за чорнозем нив,
Хоч і потерпіла від чисельних ран,
Та широкий усміх душу полонив.

Ув очах злі ночі, навісний обрив,
Серце в ритмі стука, ніби барабан.
Танцювали джунглі, бо співав Сізіф,
Щоби врятувати свій душевний стан.

А навколо змії... Захопив екватор
У хижацькі кігті плазунів теплом,
І папуга виє щось на кшталт: "Втікайте".

Та неволить космос дикунів мій розум
Й у мандрівку кличе африканський ромб
Присмаком фруктовим місячної дози.

Пробач -останнє що сказала
Пробач-сказала і пішла
Пробач тому, що я не знала
Пробач,що я простити не змогла

Пробач ,що ми вчора зустрілись,
Пробач ,що сказала "привіт"
Пробач ,що маювала серце,
Пробач ,що любила цей світ,

Пробач ,що до нестями кохала
Пробач ,що любила життя
Пробач ,що я померти захотіла
Пробач що я померти не змогла...

Слова сплітаються в рядки,
І їм уже немає ліку.
Моїх віршів малесенькі струмки
Перетворились в буйні ріки.

Захоплюють, затягують, крадуть,
І я уже від них залежна.
Слова, що лезом душу рвуть,
Слова, як вітер – сильний і безмежний.

Словам віддала всю себе,
І чим закінчиться не знала.
Не знала, що впаде з небес
Ота іскра, отой маленький спалах.

В моїх віршах живе зима,
Вони стають мені чужими.
Вірші, де змісту вже нема,
Вірші, де майже нема рими.

Пишу, вбиваючи себе,
Колись мені було цікаво:
«Поезія – це дар з небес
Чи може просто шлях до слави?»
2006

Дощ сьогодні просто падав,
Просто літніх крапель стук.
Я мовчу і ти не згадуй
Нашу осінь золоту.

Наші радості, тривоги,
Наші перші літні дні.
Перші іскри сміху мого,
Перші мрії з моїх снів.

Повернутись не попрошу,
Вітер в спогади несе.
Пам»ятай усе хороше
І забудь погане все.

Пам»ятай : зима повела
Нас з тобою в море сну.
Пам»ятай мене веселу
І забудь мене сумну.

Пам»ятай про сонце зранку
І забудь про дощ нічний.
Знай, що я кохала палко,
І забудь, що ти нічий.

Час від часу мене згадуй,
Таку ж відкриту і просту.
Дощ сьогодні просто падав,
Це був просто крапель стук.
2006

Дозволь мені світанком бути,
І з неба бачити тебе.
Дозволь до тебе доторкнутись,
Як промінь сонця до небес.

Дозволь про тебе пам»ятати,
В блакить злетіти, наче птах.
Дозволь мені тебе кохати,
Тонути у твоїх очах.

Якщо захочеш, вітром стану,
Розвію спогади і біль.
Я буду поруч, мій коханий,
Я буду завжди при тобі.

Я злечу в осіннє небо,
Але тебе там вже нема.
Я просто думаю про тебе.
Осіннє небо??? Вже зима...




2007

Давній Львів мене покличе
За легендами у сни.
Я тобі любов позичу,
Але завтра поверни.

Я віддам тобі всі мрії,
Сповідання, почуття.
Я віддам тобі надію,
Й інші прояви життя.

Я віддам тобі світанки,
І рожевий цвіт небес.
Ну, а завтра в сьомій ранку
Я віддам тобі себе.

Я віддам тобі свободу,
І всі щирі відчуття.
Я від заходу до сходу
Перейду твоє життя.

Я віддам тобі свій голос,
Все життя буду німа.
Розмкну холодне коло,
Де давно тепла нема.

Я віддам усе, що маю,
І забуду образ твій.
В мене крила є, що сяють.
Не віддам я їх. Не мрій!

2007

Ти надто сірий, як для мене,
Ти надто добрий для людей.
А я закохана в зелене,
Я в пошуку нових ідей!

Твоє життя лише стандарти,
І ти не знаєш чи є Бог.
А моє – це гра у карти,
Моє – це шлях до перемог.

Ти надто тихий, надто скромний!
Ти свято віриш у весну.
А я все бігаю невтомно,
А я шукаю новизну!

Ти всміхаєшся крізь зуби,
Лише тому, що кажу я!
Ти занадто мене любиш.
Пробач. Не доля. Не твоя.

Я лечу, я піднімаюсь.
Я вже звикла до висот.
І щоразу намагаюсь
Не прожити без пригод.

Ти мовчки дивишся на мене,
І очікуєш чогось.
А я закохана в зелене,
І в світі є такий ще хтось.

Він народжений літати,
Він шалений, як ніхто.
Він вночі не любить спати.
У його душі мотор!!!

Я літаю попід небом,
Із жар-птицею в руках.
Прощавай, я йду від тебе!
Ти вже впав в моїх очах.

2008

Вже дощем
заштриховане небо.
Сріблом осені
вкрита печаль.
Усміхатися
більше не треба силоміць -
через сльози і жаль.

Не дзвони,
щоб побачитись завтра.
Голос твій
розіб'є телефон.
Ми - актори
чужого театру.
Наші мрії -
омана і сон!..

Не пиши
на зів'ялому листі
нам співзвучні колись
імена.
Хай листочки
залишаться чисті -
може, вірш
перепише весна.

Не хвилюйся.
І плакать не треба.
Це - Кохання
жорстокий урок.
Ось воно -
в заштрихованім небі,
як останній
осінній листок...

2009

І
коли, Господнім гнівом вщерть налита,
перекипала чаша, яку мав
пролити ангел кари, наказав
Бог Ноєві ковчега спорудити.

Дощі нещадні день і ніч неситий
поїли глиб. Круг сонця пригасав.
Все скрізь було – як рівний, плаский став,
і щезли гори, хвилями розмиті.

А корабель у тріскотні грімниць
спокійно плив, зберігши від негоди
в осмоленім нутрі звірів і птиць,

що мали, стрівши в дні нової вроди
відродження благословенну мить,
життям безсмерним землю запліднить.


ІІ
Так ми над мертвими просторами років
пливем. затоплені міста під нами
із замками, воротами, церквами,
багряний вечір їхній догорів.

А незнищенна спадщина віків
під мертвими шкляними небесами
кудись пливе порожніми морями
в ковчезі, гнанім подувом вітрів,

в якім ми бережем скарби забуті
і крізь добу страшних, великих кар
ми несемо нащадкам вічний дар.
Дар невмирущої краси: всі чуті
і нами бачені дива століть,
щоб людську думку вдруге запліднить.


із поезій поза збірками

*
У хащах моїх снів
Блукає біль
Очей твоїх спокуса, наче місяць,
Що сходить із-за хмар
Перистих вій.

*
Хліба вершину
Сіль притрусила. Зима
Фудзі скрашає.

О невмируща, рідна кобзо,
До тебе серцем припаду,
Бо чорні хмари кличуть грози,
І не сховатися в саду.

Поглянь – свої, мов яничари,
На тебе зиркають здаля.
Та що нам грози, що нам хмари,
Як розцвіте моя земля!

О срібнострунна, люба сестро,
Моя співуча й дорога!
Затихнуть грозові оркестри,
Дзвени й лунай – я твій слуга…

З любов’ю я служити буду
Тобі, о кобзонько моя.
Ми радо підемо повсюди,
Спаде з німих сердець полуда –
І пісня не помре твоя.

Ти мені – сад,
ти мені – суд,
ти мені – осад.
Пам’ять прим’ята схлипує стиха, шморгає носом.
В дивнім польоті яблука падають серцем розбитим.
Осінь розбіглась – не зупинити, не зупинити…

Губи нарізно – як поцілунок на ешафоті.
Просто візьми мене міцно в долоні… просто, а потім…
Нитка крізь голку. Тіло крізь тіло. Вишита доля.
Тільки от чорним – більше ніколи, більше ніколи…

Грай мене, чуєш… Музика тіла, музика крові.
Вежа образи пала без бою. Змій паперовий
бився у грудях, трішки пручався, зрештою віршем
ліг на подушку, де ти дрімаєш, злизує тишу.

Ми довго грали в зневірення,
Зелена кулька твоя,
І дуже впевнено вірили
У синьооке дитя.

Але воно не народиться,
Бо осінь робить аборт,
Тополя мовчки оголиться,
Для купи збочених морд.

На яблунях ледь гойдаються,
Серця перестиглі гнилі,
Моє у пітьмі захлинається,
Плазуючи по столі!.

Напитися кави до болю у грудях

І мовчки чекати до ночі,

Коли так живеш то невільно ти Будда,

Для інших. Себе ти морочиш.


Підвальний султан недороблена зірка,

Химерні уяви про завтра,

Які були вчора сьогодні – безмірно –

В гармидер скуйовджена мантра


Такі лицемірні, триликі, порожні,

Ці фари, ці фрази люблю!

Не вірю у знаки, прикмети набожні,

Бо все ідентичне нулю!

Втома
Вдома
Нема опалення,
Світло
Блідло
І майже ніч.
Літо
Вбите
Несло каналами.
Все
Пробачено
Віч-на-віч.


Осінь
Досі
Сидить з повіями,
Наче
Плаче
І хоче змін
А
Вона
Так
Давно намріяла
Що то буду
Не я
А він.


Хмари
Спали
Земля крутилася,
По
Подушці
Вештався біль,
А вона все просила милості,
З наших ран забирала сіль.

Я ще живу і є за що мені
Змагатися, боротись і страждати.
Хоча для мене, мабуть, вже тісні
Просторі стіни власної кімнати.

От став би я могутнім, як ріка,
Як блискавка, що крає небо ясне;
Як тепла, друга вірного рука,
Як промінь сонця, що не може згаснуть.

Я ще живу і є за що мені
Змагатися, боротись і страждати.
Незвідане зове... А в далині –
Мої чарівні, зжурені Карпати…

16 жовтня 2009 р.

Мов перлини у злото-намисті
Зажурились сади і поля,
Ген ліси рум’яніють у листі
І вітрець гомонить між гілля…
Так приходить нежданно ця осінь
І несе за собою дощі,
Лише я своє літо ще й досі
Бережу, як родзинку, в душі.
І не хочу його відпускати
Я із теплих обіймів своїх,
Але осінь приходить під хату
Й тихо стелиться сумом до ніг…

Починалися гори.
Хотілося бути орлом.
Починалася й осінь.
І рибки кленового листя
Літали – як плавали...
Плакало «Пазика» скло.
Гуцул старенький шукав себе
Біля обійстя.

Змійка дороги
Була вже також золота.
Сонно звивалась вона,
Як від лоскоту мавка.
Хмара над нами
Подібна була на кота,
Рання зоря –
На червону рукописну правку.

Вівці і коні дивилися вниз –
На ріку,
Адже на ній написав хтось
Ім’я нетутешнє.
В гніздах орлиних
Зозульки кричали «ку-ку».
Юна гуцулка хотілась,
Як в травні черешня.

В нас, на Поліссі, озера,
А тут – навпаки:
Світлом тунельним
До Господа піє трембіта.
Адже робилося Ним тут усе навіки.
Далі – легенди...
І Стефаном Довбуш убитий.

Слово тут пахне.
Так пахне в дитинстві пиріг.
Високодонно
Поліському серцю моєму.
Скручую вітер низький
У баранячий ріг,
В пісню – поему.

18 жовт. 09.

Зима мій світ собі забрала,
А грудень сон у мене вкрав.
Не я тебе до болю покохала,
Це ти мене у себе закохав.


Писала вдень, вночі писала,
Та не відправила листи.
Не я тобі життя зламала,
Це ти мене в своє життя впустив.

Усе забула, все спалила.
І вічний спокій вмить настав.
Не я до тебе говорила,
Це ти мене про сніг спитав.

Кричала, плакала, молилась,
Зі страху плутала слова.
А я ж на тебе не дивилась,
Це ти мені свій погляд дарував.

Змирилась,втішилась, заснула.
І просто прокляла любов.
Не я твою дорогу перетнула,
Це ти моєю стежкою пройшов.

А згодом знову я сміялась,
Та хтось натиснув на педаль.
Не я у тебе все забрала,
Ти сам мені усе віддав.

Останній день. І прірва далі.
Не усміхнулась. Не сказав.
Не я тобі усе віддала,
Це ти мене у мене вкрав.

24.12.2008р.

Ти той, кому властиво забувати,
Що осінь не приходить без дощу.
Ти той, кому не варто співчувати,
Четвертий рік тобі я лист пишу.

Долий до крові трохи кави,
І просто вилий крізь вікно.
Монотонно, нецікаво
І рідний Львів вже спить давно.

Змішай в душі тепло і холод,
Від мене голову втрачай.
Крізь сон летить «Самотнє соло» ,
А я все п’ю зелений чай.

Ти той, кому не варто вибачати,
Байдужий погляд і солодкий дим.
Ти той, хто не навчиться помічати,
Що листя може бути золотим.

Ти той, кому не можна довіряти,
А я довірилась сама.
Ти той, хто вчив мене літати.
Ти той, кого у мене вже нема.


2008

Коробом туга, ситом – сміх…
Мов зілля кохАсте, буяє уява…
Під каміння вітру з останніх крихт
штрикає костерЯва…

День крізь день – м’який знак –
як гальмівні колоди в словах на язик…
Наче слово апострофом, плакав
пруг сонцем…
І я…
звик…

Безсонні ночі...
Вірші і тоска.
А я люблю свою душевну тишу,
Немов слова останні на вінках,
Що золотом найближчі люди пишуть.

Моя весна майнула, як... весна
Минати вміє:
Дзвінко й по-англійськи.
У гніздах – цвіт, у келихах – вина...
І совість спить – як сита гуска свійська.

Волосся красивіє – мов туман.
Сльоза – усмішка рибки золотої.
...І знов здається, що мене й нема,
Що мої вірші вже зробились мною.

А я – трава...
Я – хрест.
Я – світлий міф.
Бо міф творив,
Допоки інші – вірші.

І ворожити на віках умів
Волхва не згірше.

А ще ми цілувалися до сліз,
Людей робили і раділи Сонцю,
Допоки Шлях –
Білюча тінь беріз –
Не втопиться –
Мов короп в ополонці.

Не дивись, журлива, чорними очима,
Не кажи: «Іржавим бачу білий світ».
В мене теж багряна осінь за плечима.
Чом же я тримаюсь, як за гілку плід?

В інших - щедре літо: сонячне, родюче,
У моєму ж - вітер крутить віражі...
Коло мого дому плетиво колюче,
Терен та жалива на моїй межі.

Сонце не заходить на моє подвір’я,
У мутній криниці нежива вода.
Птах у яснім небі губить біле пір’я,
Мчить воно до мене - чорне, мов біда.

Буду я триматись за життя, губами
Випросивши в Бога кілька куцих літ.
Лиш коли веселка зійде над полями,
То піду по ній у потойбіччя світ.

Сміється в небі Сонечко,
Тепленько, легіт дме,
Гарненькая дитиночка
Стежиночкою йде.

Веселий луг хвилюється,
Квітковий дух тече,
Високий гай милується,
Зозуленька кує.
Високий гай милується,
Зозуленька кує.

Співає даль прозорая,
Синіє височінь.
Спритненька донька милая,
До серденька прилинь!

Як красне твоє платтячко,
Квітує широчінь,
Хай ллється тобі щастячко,
Як небо, доля линь!
Хай ллється тобі щастячко,
Як небо, доля линь!
Травень 2003

Щаб прослухати пісню,
клацніть мишкою на посиланні:

Щось дивне відбулося
У осені в душі.
Вона стоїть, голосить,
Вітер співа пісні.
Щось осінь загубила,
Щось не змогла знайти.
Вона все голосила,
Боялась далі йти.
А люди розуміли
Боїться – молода!
Сльозинки забриніли,
Та сльози – то вода.
А осінь добродушна
І серденько м’яке.
Вона шанує дружбу.
Дівчатко золоте!
Вона боялась, знала,
Що хтось її не жде.
Тому то і стояла,
Гукала: «Де, де, де?»
Де той, хто не чекає,
Не любить золоте,
Не хоче і не знає
Осіннє небо те.
Вона діждалась, може,
А, може бути, й ні.
Вона кричала, схоже,
Щось у слід мені.
Вона взяла червоне, жовте й золоте
І все пофарбувала.
Дівчатко молоде!
Щось дивне відбулося
У осені в душі.
Вона вплела в волосся
Троянди запашні.
15.10.09

Ховає погляд свій пожовклий,
Осіннє, струшене вбрання,
Немов криниця мрій - глибокий,
Його шукаю навмання.

Ледь чутний теплий поцілунок
Маленьких, сонячних гілок.
Де заховався візерунок -
Рожево-лагідний листок?

Приречені, прокляті, рід людський,
Що вас чекає?Я вже знаю,
О люди, чи не бачите, а жаль, -
Світ помирає і зникає,
Ви вимрете і здійсниться пророцтво,
А я знайду собі інакший світ,
Я пробувала вас не раз спинити
За сотні й тисячі минулих літ.
Є ще мільйони й тисячі світів,
Де не була я ще, де вас уже не буде.
Вам для гармонії усе дано було,
А ви це зруйнували , люде, люди!!!
Обмеженість і жадоба, і тупість
Чи не про це пророки вам казали?
Можливо є такою ваша доля,
можливо, що вони про це не знали...

2009

Дивись – це сніг!
Тоненьке жовте листя,
здригається від подиху мого,
бо, лиш тебе згадаю -
як навмисно,
під снігом
знов спалахує вогонь…
Десь там, пройде
звичайний перехожий
і не помітить,
і не підійде,
а я опам’ятатися не можу,
вертаючись із казки
до людей…
Стою і придивляюся –
незвично,
мов б’ється серце осені в мені
так нескінченно,
райдужно,
велично
і так минуче,
наче перший сніг.

Розумні чемні і відважні,
Сміливі,горді як орли
Й чого 7б не зробить
Не зробить задля досягнення мети
Розумні чемні чи сміливі
Усі тут учні особливі
Немає брехні тут і сварок,
Немає пліток і розборок,
Учитися тут всі бажають
І вчителів всі поважають
Природу люблять і ліси
І друзями тут є усі!!!!!

2007

Aкровірш

Овіяний весняними вітрами,
Литаври грому слухав ще малим.
Елегія душі… Під небесами
Кружляли тихо думи журавлями,
Сьогодні теж вони летять над ним.
А він до них торкається душею,
Натхненно лине до крилатих зграй,
Де вперше милувався він зорею,
Рояль небес лунає над землею,
Сурмлять літа під синій небокрай.
Талант митця розкрилений, мов доля,
Елегія душі – дарунок муз,
Це знають всі дієзи і бемолі, –
Юначий запал переріс тополю,
Коли маестро в часі ще не груз…