Ріки течуть у небо
Сиво-молочні ріки
Я ж опадаю цвітом
В води оті стрімкі.
Може на небі раптом
Деревом я розквітну
І закружляю снігом
Згодом
в своїй землі.
Що ж ви,
Не бійтесь снігу,
Хто ще вас так пригорне?
Хто подарує згадку
Про найтепліші сни?
Ріки течуть у небо.
Ріки впадають в сонце.
Люди, уперті люди,
Йдуть проти течії…

У зимове надвечір’я там, де привиди й повір’я
Ще недавно присідали до селянського стола,
у зимове надвечір’я
там іде моє Міжгір’я
у майбутнє
дивне місто із прадавнього села.
І куди йому спішити? – у селі простіше жити,
вдосталь свіжого повітря і веселої води.
Але мало нам, повірте, цих криниць, річок, повітря,
Коли в світі є пустелі й не розтоплені льоди…
…………………..
І не хоче смачно їсти, а космічних прагне істин
Сім’янин благополучний, що у хаті має рай.
І злітаються в Міжгір’я вечорами всі сузір’я,
І краса така навколо, хоч ніколи не вмирай.
……………………….
Та не можна покидати землю цю гірську – то мати,
І не досить їй привіту з поїздів та літаків.
Мати хоче мати сина, тільки в цьому її сила,
Полонина хоче мати вівчаря-сопілкаря.
Але світом крутять диски, всюди ритми, крики, виски,
всюди зблиски,
крізь які нам не процідиться зоря.
Не тримаюсь я за давнє, лиш за ті дороги славні,
вже не бідні, але рідні, по яких ішли отці,
не тримаюсь коломийки, але нею душу вмийте,
старики двадцятилітні,
як столітні молодці.
А тоді ідіть шукати щось гарніше за Карпати,
За шугайську Колочаву, синьоокий Сине вир.
Мир тобі, моє Міжгір’я, мир, і щастя, і довір’я
На дорогах, що крізь нетрі прорубались без сокир.
У піснях сумуй і смійся, а фальшивих криків бійся,
В коломийках неповторних почуттів не економ.
Ти орало, ти косило і – ніколи не просило,
Бідувало – і співало, ти це вмієш і тепер.
Ти з блакитними очима, ти з могутніми плечима,
І твій Кук по-богатирськи небеса твої підпер.
І вдержати над собою, і вдержати не злобою,
а великою судьбою таємничі небеса…
Мир тобі, столице чиста мого співу і дитинства,
і – краса, краса одвічна
і нових людей краса.
///////
1992 «Спитай себе»

Знаєш, а ми із тобою запрошені
туди, де пахнуть трави нескошені,
де вітер квіти цілує росяні,
де пульс землі під ногами босими,
де дощ умиває ранкові зорі
а ліс на світанку стає прозорим,
туди, де раптом зупиниться час...

Дай руку - й підемо.
Це все - для нас!

Як солодко, коли з тобою знов
Ми поруч, і мнучи волошки в житі
Натомлені, щасливі і невкриті
Під сонцем прославляємо любов.

І жайворон, тріпочучи вгорі
Огляне нас із крихтою поваги:
-Бач! Люди чинять так, як вільні птахи…
А день – дзвенить! І літо на порі.

Нам не понять всей горести утраты,
За цинком гроба правды не сыскать,
Мы только видим:похоронены солдаты,
Нам не понять, что значит слово "Мать".

Нам не унять то материнское страданье,
Не наши нерв выжжены дотла,
"Верните сына"-крик,мольба,желанье,
И на душе пожарища зола.

Нам не рыдать когда излиты слёзы,
Когда в гробу везут его домой,
Нам не понять простой житейской прозы,
Нас тихо обошедшей стороной.

Нам не ходить избитою тропою
И писем над могилой не читать,
Для нас война сменяется войною,
Нам не понять, что значит слово "Мать".
2009

Зорі – допитливих янголят очі
Небо – навічно зачинені двері
Холод насправді снігу отчим
Ми на початку занедбаної ери

Вітер нас за руки сміло веде
Поміж кам’яних самотніх титанів
Навряд чи знайдемо сьогодні Едем
Але це не вплине на наші плани

Навіщо нам міфічні сади
Якщо і в хащах дворів – добре
Ніч пускає в обличчя дим
Рукою важко зачіпає обрій

пасе-мережить віями
того, кого омріяла
і білий світ у вéльоні
і рушники застелені

вишивано-приспівані.
зерном дорогу сіяно
по хрестику, по руженьці
чого сумуєш, друженько?

за дівкою Марусею
бо чешуть косу русую
вінки з барвінку скручують,
заручена, заручена…

під місяцем ізвечора
хліби вінчальні печені.
на білому на конику
поїдемо поволеньки.

аби сльоза не вистигла
троїстими, троїстими…
а слідом бíгом-галасом
«віддáла си, віддáла си»



2010 р.

Перший сніг,соромлячись нездало,
На вогонь любові у мені,
Стелить своє біле покривало
І слізьми стікає по щоці.

Він летить,з`являючись з нікуди,
Він щезає тихо серед слів,
Перший сніг,лиш раз,його не буде,
Щезне у горнилі почуттів.

Лише на хвилинку охолону,
Переведу подих і засну,
Знову я потрапив до полону
Почуттів,які несуть весну.

Знов думки рояться наче бджоли,
Я кохаю-губи шепотять,
Все скінчилось і уже ніколи
Снігу на любові не лежать.
2009

Я знов отримала тебе.
І знов як чистий лист паперу.
Що напишу на нім, залежить
від мене тільки. Не від нас.

Як не ділили б ми тепер
усю земну й небесну сферу,
не спишемо усе на нежить.
Крапки над "І" розставив час.

Між нами спалено мости.
Тепер навік. Чи на годину.
Мені залишились листи.
Тобі вона дала дитину.

Місток маленький пуповини...
Між матір"ю й дитям... Твоїм...
Його колиска - домовина
твоїх до мене почуттів.

Немов народжений месія
для того, щоб змінить твій світ.
Він зоре те, що ти посіяв.
Він викона твій заповіт.

А я не Авеля народжу.
Десь через рік. А мо", за два.
І також місію пророчу
сповню. Я з попелу - нова.

Й місток маленький пуповини
з"єдна мене з чиїмсь дитям.
ВІн стане щастям для родини.
Він не вкладе до домовини
мої до тебе почуття.

2009

Як це важливо - понадвічне диво:
На пташиних крилах зацвіла любов!
І сонце й вітер не питають звіту
Від палкого цвіту. Хай квітує знов!
Тебе зустріну, все дрібне покину;
Вітер дме у спину - підіймає нас
Від сірих буднів. Наші крила пружні,
Веселкові, дружні не зламає час.
Всупереч розлукам - лиховісним крукам -
Ми з"єднали руки. І весь світ воскрес!
Тебе кохаю, Господа благаю,
Щоб не впасти з раю, із святих Небес.
О моя люба, божевільна згубо,
Хай твої губи не осквернять любов!
Кохання диво, як живильна сила, -
На пташиних крилах хай розквітне знов!

Хоч зараз втечем від наступного ранку,
Зупинимо час, затуливши фіранку.
Нехай не до нас метушливим гінцем,
Вбиваючи сни, простуватиме день.
Нехай зустрічає його цілий світ
І в"яне помалу ошуканий цвіт,
А ти залишайся зі мною у снах,
Сховавшись у ночі м"яких перинах...

Ще збереглися у нас на
Галичині оті дивні намиста –
дівоча гордість.
Скляні блискучі (ні, не блискучі –
сяючі!) намистинки повторюють
(ба ні, посилюють у безліч разів)
земні барви – червону, жовту, зелену,
жовтогарячу, блакитну.
А найбільше розлито срібного сяйва.
Мені пощастило: від
прабабусі Меланії у спадок залишилось мені
оте сяюче диво.

Автор.

А зіркового сяйва стільки –
Навіть неба не видно!
Це ж зірки із минулого,
Свят Вечірня подяка
Й водночас надія.
Блиск!.. Його не збагнути
Розумом…
Тільки серцем
Відчуєш промені.

А потім
Шукаєш свої думки
Поміж маками
Й виростаєш калиною.
І я піднесу
“Іванівську” росу
До обличчя долонями мрій
Про майбутнє…
Оперізуюсь перевеслом
Пахучих трав-переказів
Про долю,
Що йде із минулого в серце…
Вдягаю вінок із волошок
Й зникаю у сяйві
Гармонії.
Усе об'єдналось
Красою Вкраїни.

А ось і
Пшениця та соняхи –
Руки прадавньої сили,
Що досі допомагає
Сонцю світити.
…І місяць…
Але ж так не буває! –
Вони не засяють поруч –
Сонце і Місяць…
Іхнє кохання бринить гіркотою…
Але ж сяйво!..
Як багато в людей
Любові до світла?!..

Шум столітніх лісів –
Пічня про незайману вроду…
Ніжний переспів
Вплітається в коси
Й солов'єм прокидається серце –
І кличеш вже літа птахами.
Бо воля!
Це ж я крізь століття
З прабабциних снів
Прорсла, як намисто.
В мені – Україна!

10.03.2001.

Коли погляд
схожий на твіст
на дахівці
багатоповерхового будинку,
просто не дивишся
вниз… і чекаєш.
Коли слова
схожі на осіннє листя
розлюченого вітру,
просто ховаєш обличчя
за комір… і мрієш.
Та коли бажання
схожі на чийсь
покинутий недопалок
вчорашнього божевілля,
просто повертаєшся
до реальності… і живеш,
І байдуже,
на що та реальність
схожа…

24.10.2000.

На клумбі пломеніється фізаліс.
На лаві ґвалт здіймає дітвора.
Купити б ліс,
щоночі до світання
Блукати між картинами без рам.

У місті я - мов на тремкій долоні.
Свинцеві хвилі...
Гамір площ і бірж...

Тримаюся.
Цей стан, як дощ - обложний,
Колись мине.
Лишиться тихий вірш.



2009



---------------------------------
прохання не оцінювати.

Розхристане серце.
Штани протерті.
Полинно в очах блискучих,
Затаєна радість чекання смерті –
Що може бути «кручє»?

Там – сите і спите життя селянське,
Десь он рабіють базари.
Тут істина п’яна на денці склянки
Чекає Божої кари –
За те, що снилася злим поетам
(Поетів добрих немає...),
За те, що вірила тим газетам,
Які президент читає.

Господь милосердний –
Простить бідаці:
Він все, бідний, бачить наскрізь.
У цвіті рожевім колюча акація –
Образ поета наразі.

Поранений голос,
Сорочка рвана.
Медово-червоний присмак...
І – шлях, наче Лета
З міського крана –
Його поведе у присмерк.

А потім, пізніше,
Роки відверті
Минуть –
А воскреснуть
Віршем.

Полинне світло його безсмертя –
Що може бути крутіше?

22 січ.*10

Шановні побратими!
Не ставте, будь ласка, за цей вірш оцінок.
Він щойно народився... :)

А от коментарів про нашу долю побільше хочу. :)

Листи Антонича до Мордатенка, які не ввійшли до повного академічного зібрання творів Богдана Ігоря Антонича (друкуються вперше)

Тіло – це слово напúсане,
душа – вимовлене…
Небо: зірками виссане;
земля: струмками вимолена…

В горщ із кров’ю поклав гроші –
розмішав… зняв потім плáти
із дзеркал, щоб завісить ікони, а може
душу…
Понтій Пілат …

… праву руку – на серце, ліву – на Біблію…
… Небо дощем – на землю, Дніпро – в Чорне море…
Звільнилась, як від Іспанії Болівія,
від забобонів Поезія, взяла мене в шори…


Твіст:
рвався колос від щастя…
Світ
розкрамарювáвся…
Цвів
боз рік сьомий…
Ціль…
Розкузьóмились!..
Зціп.
Чужа чужанúця.
Слів
нема… зміст вицвів…

Хвилям – ще сили!
диригувати Всесвітом…
тіні опівдні щезли,
скрес втомою

Вітер у штилі:
пазурі розчепірив…
і стік піною… Вилляв
вогонь в чорні діри…

Хлюпає-шелестить,
розриває повітря…
Як парубок через тин,
Океян – через гору… Аж пір’я

солоне летить із хвиль,
солодке – з твоїх поцілунків..
Спершу мене знесиль,
а потім залий своїм трунком…


Тінь відкидає мене…
Жадні дзвони церковні…
Я відкидаю час… Нелюдська тиша…
Коні
з некінським ржанням:
ось-ось лусне шкіра і вилізе спроневíр’я…

Хмарку, мов теля, гоне…
Снігу, ти янгол неба…
даючий силу над родючістю…
диявол.
часи надії – люті… травою зв’яло
тіло…
душу роз’їло зіркóвістю – ходять в гості:
заздрощі і гординя…
віщі: від гори тіні…

Розбрелися корóви по Делі...
Христос в пустелі...
і горе голосить: «Де я?..»

У вíйни Бога і Диявола
люди лізуть і падають
на персть гільзами…

До болю солодкого цей труд:
вірші, тішуся вами…
Слова мруть і постають молитвáми…

Ніч з Гоголем: кішку звали,
вóрона, гада – звуки змішували… Христа побили – вчив
правді… Рóси з медом і молоком кобúлячим –
повний кáдіб розлив Ранок на світ і зóзла в трави тік…

Прямо на мене простують дерева
босі, обідрані, замість листя – ножі,
замість гілок – вужі,
мороком шелестить: «Тобі не жить…».

!…а-Га-Га-а…!
Печера… Вечеря… Тече мирна бéсіда…
А в паузах кипить лють.
І нам тре’ сідать –
дíдьки йдуть…

…Мороз розкрижанíв… на злóгах сидить ставок…
а снігу!, мов під землею тиші…
- Ме-е-еду! Метé-е-е!…
Життя літери до ста рóків
продовжую в слові…
…не те-е-е…

Богородиця кýца, Оченаш і спів
такі, що зимі жарко… Тишу тер, мак…
як пісок на зубах – на вістрі бурульки
«до-ре-мі-фа-соль-ля-сі».
Не так…

Орда сніжинок:
зігнула зéмлю в три погибелі,
мов кобилицю, пришпорила струмками…
обійнялися кров і вода, мов братúтелі…
вчорашня вода у льоді – минуле з білого каменю…

Свята не скінчились – а вже тóскно
(наче кохання, зачовгане в буднях).
Випадають слова з рýчки… мов кóси
у жінки, що годує груддю…

Нічне кáркання
(чорне русло ґав).
Поезією крушúну гою…
Дивуюся карколомності слова,
як вперше із жінкою…

зламалась душа чи гроно?
творчістю шлю болі
(зле вчинив?!),
мов простирадло червоно-чорне
після шлюбної ночі…

Зерно – землю, земля – зерно:
розтлумачують одне ’дного
Дощу прóща… Дико – звірно…
Вирощую Бога:
мовчання, галасу;
тиші, прибою…
Вечір… на месу
йдуть двоє:
Я і Доля

… день – ніч:
місяць – тіч…
Зірок жменя. Рос квап….
Світанок сліпе сонце водив…
Москва – подовження
татаро-монгольської орди…

Під вікнóм хліб лабзюкати –
до Кімлúцьких зáговін ждáти…
Осінь натерта грязюкою,
плаче за літом, мов мати…

Ні кус не помогло – ліг
вмирати – пече наперстянка…
Пожди, смерте, поки Біг
на кисіль шкурку натягне…

доля стовпáта, крóсно пряде нитки…
дим іде з хати… Млосно…
- Я вмер?
- Ні, Ти…

По коліна в Біблії – язиком по світу…
Куць виграв, куць програв:
у хмарі дощі затаїти,
і на жировий туз – град… Град!

передні коники – задні коники: ставки…
побéдрини – поперéчниці: сíдавки…
льóнки, мáґоль, штак,: спíдній навíй…
сýчка з зубами, пéсик, верхній навій…
шнур, камінь, чіп: поперéчниця
вýха, скракнúк, пóножі, нúчиниці,
нáбівка, бéдро, стріла, мотузи…
- Стійте! Навіть Ви… горно…
снúзька, основа, човник; на спідній навій
навите… полотно…

Чуже лихо за ласощі…
Все в очі віє вітер…
Хочу пожити ще
на білому світі…

«Долі зáлім чи пороблено,
Бíси взяли чи порода винна», – бабця казала:

«Край небокрай карає:
гавкотня, булька’ дання;
квітка… зі снігу ся;
сонце на ніч обміняв;
шабля об жабу зігнулася;
завбільшки з коня цвіркýнище
скаче від гнúлища,
несе жінку сиву, що робить –
уроки-урочища…
Винищ, святий Боже, нечисту силу,
зажени на багнища, забий в гроби…
Щирим серцем, низьким поклоном,
хлібом духмяним і медвяною гущею
прошу тебе: звільни раба Твого
Богдана Ігоря від ночі чорнющої,
Відверни врага підступний змаг,
прослав імéно Богдан Ігор у віках…»

І постала велика гармонія
зі слів первісних,
співала Єва коло змія,
кололась трава залізна:

сарпа, дама, лута, дата,
пава, нара, вам’я, трада
рос, бгу, да,
поґанда,
дася мася
рик, ваю –

сповідáюся зеленим Євангелієм,
мовою поганською… прощень – зáжма!
село є, голод зріє,
смерть бовваніє… Страшно…

До Велеса доберетеся шелестом бéреста,
до Христа – гріхи заховстáй, прозоро живи, як кристáль.

Первомати Лель, Первотато Орь!
Більшають: день, цомóги.
З дахів – сніг, з рамен – омофóр…
І прийшли листи від сімох:

Ефéс: ти любов свою першу покинув…
Смíрна: через горе і вбогість – багатий ти…
Пергáм: на камінчику білому ім’я невідоме…
Тіятúри: тримайте, що маєте, допоки не прúйде…
(вивіряю серця і нирки)
Сáрди: вже не викреслю з книги життя переможця
(вдягайтеся в білі одежі)
Філядéльфія: назовні не вийдеш – ім’я напишу на тобі Бога.
Лаодикíя: я вечерятиму з тим, хто двері мені відчинить..

Весни читати прозу вмію,
поезії пишу сам.
У відповідь: «Розумію… тішуся…»

«О панно Інно…»
Промінь у рис вскóчив…
Лисенко чи Паганіні – обидва пророчі : Б – І : Антонич…

Музики, подарунки – колáчини…
Немовля: «М-м-м-й-а-а-у-у-у…», – замуркало: плаче…
Злякано кицька прокинулась – дивиться,
мати сміється – світ обертається… душі ладнаються…

…і ось – збулось:
прийшла чума здáлі – тікаю…
… над проваллям по дошці…
- Скóрше йди, – крикнув хтось, наче в серце спис…
ламається хворшт – падаю вниз:

лечу… захрустіли перетинки
за спиною… прорізалась матерія
нова… Бере хтось мене тихо
і шепоче на вушко: «Це – я,

друже… Тарас Григорович,
а для тебе Тато Вишнéвий…»
розпростав крилами горе – лечу
хрущем… Ти ж, певно,

пам’ятаєш…

Час швидкоплинний заперечив
словами, зупинив століття…
Нема лише від себе втечі,
а вічність… хай постóїть…

зняв місяць шляпку, наче жолудь:
сів біля церкви… Вбий, заріж
мене, прочанине… йдуть – жоден
не кинув ні гроша, ні вірша…

Болить Стефаникова проза…
Взір визрів, затягнувся злют…
Це Всесвіт милостиню просить,
а віршописці подають…

Речі колонії – крів… Засинай…
Плечі камінні, холодні… Несла
штрúкавку мати… (знав син Каїн…)
Зірка зірвалась, мов крапля з весла,
впала й розбилася, моя…
1933-1936 роки.

Мені давно набридли б ці мандрівки,
Якби не вірний кінь мій прудконогий,
Тож килимами стеляться дороги,
Якщо мандруєш ти без калганівки.

Мої думки летять навперебивки
Туди, де сяють зоряні чертоги,
Як ворони, злітаються тривоги,
Щоб я вернув до теплої домівки.

Яке це щастя мати побратима,
Котрий до хмар лише за мить сягає,
І в небесах – не має перепони!

А з-під копит летять у душу рими,
І кожна струни сріберні торкає,
І зразу б’ють у соняшні всі дзвони.

(переклад)

...достигла крапля.
Чуєш? Потекла
У течиво, що плине сміло,
Зминаючи, усотуючи вільгу,
Дрижить на рівній ковзанці зі скла...

Вбираю голоси холодних крапель.
Вслухаюся у тенькання води.
Непогамовний, лоскітний мотив
Озвучує химеристі спектаклі...


2009


------------------------------------------------------------------


Капли


...Созрела капля.

Слышишь? Потекла,

Рванулась, набирая скорость -

Сминая и заглатывая морось

Скользит по гладкой плоскости стекла...

Я впитываю звуки каждой капли.

Я слушаю скольжение воды.

Аккорды запредельной частоты

Сопровождают дивные спектакли...


Автор першотвору - Вадим Друзь
---------------------------------

прохання не оцінювати

(переклад)

Як славно, що кона любов
Якраз в ту пору,
Коли землі застигла кров
Несе ґринджоли.

І тьмяний слід, і безгомінь,
І вигримляння
Вирівнюють димчастих снів
Чистописання.

Злютовані навіки в нім,
Як в сіть із сталі,
Слухняний вдих, дзвенючий біль
Одрин захмарних.

І тінь – тужільниця німа –
Кругами осі
До зойку-скреготу стиска
Пучки полоззя.

Як славно, що нема жаги,
Що сенс – мов пір’я.
Ловлю, а він щеза, леткий,
Три повечір’я.

І що до скону не назву
Нещастям-лихом
Непам’ятливую олжу
З невинним ликом.

2009
---------------------------------------------------
Как хорошо, что нет любви
В такие годы,
Когда снега земной крови
Ведут подводы.

И тусклый след, и тишина,
И громыханье
Спрямляют дымчатого сна
Чистописанье.

И в нем одном соединен,
И слит, и спаян
Послушный вдох и редкий стон
Небесных спален.

И тень — немая плачея —
Кругами оси
Сжимает до наречия
Пучки полозьев.

Как хорошо, что нет любви,
Что смысл рассеян,
Что ни пойми, ни улови:
Закат тридневен.

Что никогда не назовешь
Злом человечьим
Себя не помнящую ложь
В смущеньи вечном.


Автор першотвору - Людмила Нестуля
-------------------------
прохання не оцінювати.

розколупуєш рай – випускаєш комах
рій зривається – ти зачиняєш лице
зачинаєш лічити їх – три дві одна
нуль і мінус одна. мінус дві. мінус… все

розколупуєш рану в руці – випускаєш себе
витікаєш уся. ніби з трьох в мінус три
і комахи твої лижуть мед твій серед
твоїх всміхів і сліз. твого шепоту й крику.

розколупуєш нас ніби рай ніби рану в руці
як каштан який коле – але серцевина тверда
так цікаво – а що ж там ще глибше – в оцій
серцевині. ще глибше?. нічого… шкода…

Дух Злуки живий!
І Грядущий в небесах –
Цар і Спаситель.
22.01.10

Іще засніжена зима
нас не закидала снігами.
Ще хризантема золота
не хилиться попід вітрами.
Іще нездійснений політ
в тобі живе.
Іще водиця
На дні криниці жебонить
Іще багато так здійсниться.
А завтра зірвуться вітри
І почорніють всі дерева
Покручені сухі гілки
Оголяться аж по рамена
І буде хмуритися ніч
І будуть круки реготати
І ніби щось в тобі зболить,
Щоби замовкнути назавжди.
Та поки що веслує день
У храмі душ звучать молитви
Осінні промені горять
І проростають в колос тиші.

Конец февраля, как бесцветная грусть,
когда «ни о чем», «ни о ком»,
я выйду на улицу и притворюсь
растаявшим снеговиком.

Вокруг продырявилось и разлилось -
заплакал неспелый Роден -
и сотню седых кучерявых волос
распутал в своей бороде.

Так время младенцем шагает вперед
к своей обнаженной весне,
и бронзовый Данте однажды замрет,
задумавшись не обо мне.

“some girls will get their way”
(“Ophelia” Tori Amos)*

недомиті горнята і вимерзлий дух боротьби
боротьби із собою
коли полягли усі решта
ти офеліє знов об рукав його кішкою трешся
доки плачуть за тілом твоїм
кришталеві гроби

в павутині дротів телефонних
застрягли слова
недомовлені і непромовлені
збились клубками
ти «кохану» його чергову обкладаєш
лапками
і до нього не слабшає тяга твоя силова

ти офеліє мабуть із тої когорти кобіт
що керують мужчинами навіть
глибоко з могили
…і лягають на груди йому білі голови лілій
…і лягає розтерзана втіха
на груди тобі


*(англ.) "Деякі дівчата отримають те, що хочуть" (з пісні Торі Еймос)

маєш голос
щоб перетікати з крила на крило
ховаючись в мокрому листі
і коли пліснява
гірка як наврочений іній
злипнеться поміж крил
ти завжди маєш час
подумати
що вічність не така вже й довга
як здавалося на початку
і що кожен з нас
є могильником власного щастя
замішаного на воді
лиш коли
чиясь цікава душа
прогортатиме встояне листя
шукаючи черв`яка
ти помилишся
і закричиш
і так почнеться життя

так тонко
осипаються нині твої міста
ніби цегла
з якої вони народжені
розбухла і знепритомніла
лише павуки
щоночі розгойдують товщу повітря
так ніби їхня печаль
ще може когось врятувати
але ти знаєш
що ці мури тримаються на вітру
лише завдяки їхній павутині
липкій
як поранена птаха
коли стече кров
і підмиє останній корінець
врослої в цеглу трави
тоді лише місце
свідчитиме про твою самоту
монументальну
як прилипле до губи
небо

вже розрізано корінці
верби заліплені берегом
тріскають
рояться піском
палець
прорізаний вздовж
бруньку виплюне
розорані
ми піддаємося проповіді
повніємо
як голоси бджіл
народжених щоб вкусити
ми такі ж як вони
ми теж готові
захищати своє дупло
перерізане навпіл
бо
утоплені в горлі верб
ми прозріли і перегризли кору
і нас було так багато
що дерева не витримали
і прокинулися

гриби
проростають між пальців
білі як немовлята
ти відпустила його до води
і вода тебе
відобразила
і місяць
що бачив тебе
знепритомнів
інколи він починає звикати
вирощує хліб і приносить його у жмені
зриває плоди
і видушує з них
первозданно червоний сік
виводить коня у трави
гаптовані змієм
мітить усе це життя
надрізами на деревах
бо куди йому дітись
якщо ти його сорочку
в крові місячній
вичинила
щоб запах грибів
зберігся

І

Я давно в цих краях.
Ще зі скіфів.
Віки й дороги.
Тут робили із церкви корчму, а з корчми – собор.
Клали чорні хрести на груди беріз вологих
І зарізаний хліб мокали в живий кагор.

А як вишні цвіли над Дніпром – молоко збігало.
Бандуристи гострили об струни шаблі і на Січ ішли.
Ми чекали на осінь, коли було золота мало.
Юний січень державний непрохано всіх сріблив.

Час міняв голоси.
А пісні зоставалися босі.
Час міняв літаки й кістяки,
А ми з воску ліпили даль.
Ми зі світу робили себе,
Сіті – з мавчиного волосся,
За любов до Вітчизни давали траві медаль.

Друзі й недруги нас затискали до гнаних генів.
Геніальними бути болюче було, золотими – ні.
Театральний парламент.
Парламентарна сцена.
Я давно в цих краях, а вони у млині, в мені.

Крапля точить каміння падінням, а не польотом.
Кров на серце також – замерзаючим молоком...
Але нащо питати себе: хто ти? де ти? і що ти?
Захищаюсь від світу молитвою і матюком.

II

В полиновому одурі льоду, що став золотим,
Почуваюся рівним лише із водою й деревами.
Здитиніти, здичавіти і надкусити світи,
Яким затишно й чутно хіба що у пащі левовій.

Карамельками кислими віє з Єгипту птиць.
Папіроси нагадують вогнища предків п'яних.
Пульс калини і глини навпомацки віднайти
І волоссям дівочим гірким заплескати душевні рани.

В танці генів комп'ютерні вальси і крик зорі,
Що не знала оргазму, бо, може, родила Бога...
Поприходили сильні й чутливі, немов дуби без кори,
І посіяли плід свій – дурну тривогу.

То ж єдиною радістю стало – грішити нам
І вбивати любов'ю любов,
Бо ж ненавистю вб'єш лиш муху.
І хребтом для душі – дерев'яна шипшин струна...
В полиновому одурі – діти святого Духа.

III

Написати про степ золотою густою кров'ю.
Маковиння спалити на вітрі, який вже – час.
Говорити із листям летючим сліпою мовою,
Доки крикне свіча на щойно помитих нас.

На прокислі дощі і туманний, як сльози, Місяць,
Чи гидких каченят, загадкових, простих, важких.
Зорепад, що безцільно крізь нас до останніх земель понісся,
Там, де зорі й сніги, і ласкавий холодний сміх.

Яблуневий мій світ,
Запах сосен терпкий і чистий,
Бо живиця, як мед, чи бурштин, чи звичайний біль.

Написати б про степ, як писали євангелісти,
І молились жерці на купальських вогнях весіль.

Шаблеокі баби кам'яні причащалися з чаші,
Грали терпкість свою на порваних струнах річок.
Мирно гнулись на вітрі хребти солом'яні наші
І до світла пливли голоси тунелем людських кісток.

По несвіжій газеті сміялися з долі людства,
Акуратно розбивши трипільську земельність ваз...

У Молочного Шляху стільки тепер безпутства,
Що солоним асфальтом ітиму до вічних нас.

Ваша Галя
Така краля,
Симпатична
І пригожа,
Хай стає
З Сашком до пари -
Буде шлюб
Непереможний.

Ваша Вітка
Така квітка,
От Русланові б
До пари!
Треба що -
Усе б дістали
І весілля
Відгуляли.

Ваша Люба
Серцю люба,
Тож давайте
Не тянути,
Повінчаєм
Вашу Любу
З нашим Ігорем
Прилюдно.

Ваша Тома,
От халепа!
Надто наш
Синочок гарний!
Забезпечений,
З зв*язками...
Хай шукає
Іншу пару!

Тома думала-гадала,
Та кохання як убити?
Надто дорого кобіті
Доведеться заплатити...

Повінчалися таємно...
Та хорошого замало,
І комусь іще цікаво,
Що чекає на цю пару?

Розтятий кінь .
Підтятий вершник .
Блідаво - сива ніч .
Бездомний птаха
виглядає вічність
поза примарами сторіч .
Притихле небо .
Одинока зірка .
Мабуть, моя .
Суцвіття протиріч …

Ніч …

Тиша
Є для мене своєрідним подразником

Вона асоціюється з холодом і темрявою
Вона куля пущена мені у коліно
Тому так хочеться цю рану зашити
Музикою розмовою
Заштопати
Якоюсь латкою спогадів

Телефони записані на шпалерах
Відсвічують неоном
Зимнього вечора

Стеля паралізує погляд
Лежиш прокажений тишею

Коли живеш на останньому поверсі
Перестаєш вірити у духів піддашшя

Зациклюєшся на тиші
На цій мерзенній повії

Тільки напрягає чувак
Котрий постійно просить водкі і варення
Називаючи мене Малим

Додому вертатися хоче раніше
Покошлане правдами серце моє -
Коли там аж пахне тобою і віршем,
Аж блискавка в долі розчахнуті б'є.

Не гірші із грішних, не довші за смертних.
Хоч голі, та райським покриті усе ж.
Везуть нас по яблука ніченьки верхи
В дерева, де корені не розплетеш.

Де сови нехижі мудрують на чатах
Про відстань до місяця і до весни,
Де яблуко навіть не треба зривати,
А лиш попросити у нього - наснись...

2010

У країні,
Тричі тобою проклятій,
Запльованій,
Засміченій
Жити не стане краще.
І село твоє,
Навіть якщо у ньому -
Жодної свині й корови, -
Від того не буде містом.
І усюди,
Де ступатиме нога твоя,
Будь то Хельсинки
Чи Тараща –
Не знайдеться раю,
Обійди, об`їдь
Двісті міст,
Або навіть триста…

З матюка не ростуть собори.
Крила не розправляють з осуду.
Те, що ти відправляєш вгору,
Вибач, -
Не досягає Господа.
Кожен камінь –
Земної плоті,
Навіть –
Виряджений у слово.
Ти готовий, - скажи, - готовий
Їх ловити, коли їх – сотні?!
Сам собі – ні життя, ні ради,
Скільки хат – але скраю кожна!
Ти собі обираєш владу
Ту,
Яка так на тебе схожа
І клянешся,
Щоб потім – клясти,
З піднебесся вести на плаху.
Все, що визріло в негаразди –
Чи то з дурощів,
Чи зі страху…

А ночами стискає сором:
Що ж, життя, ми з тобою квити.
Тут на краще піде не скоро:
Скільки треба ще відмолити…

Я хочу остаться во сне.
Шесть утра, не хочется мне
Уходить. Сон реальности внятней.
Там все проще и даже понятней.
Объяснений безумства не надо
Там искать. И так явственно радо
Улыбаться врагу и невеже
Разрешается несколько реже.
Даже силы когда на исходе
А дела хуже некуда, вроде,
Выход есть. Есть возможность проснуться,
И дурацкому сну улыбнуться …

***

Пятый раз протризвонил будильник.
В полусне ты ползешь в холодильник.
Кофе черный. Все так, как обычно.
Гардероб. Макияжа прилично.
Мысли. Планы. Подробные схемы.
Незакрыты вчерашние темы…
В общем, быстро улыбку одела
И за хлебом своим полетела.
2009

Мишеня мале щоранку
Крутить носом від сніданку:
Те не буде, те не хоче –
Тільки голову морочить.
– Мамо, що це? Це яйце?
Ой, не можу! Лиш не це!
– Ну а це? Невже вівсянка?
Ну яка вівсянка зранку?!
– Я картопельку просило,
Але зовсім без підливи!
– А тепер навіщо, мамо,
Ти в пюре дала сметани?
– Ні, не хліба, не ковбаски,
Краще сиру – ну, будь ласка.
– А сьогодні що – омлет?
Краще парочку котлет.
– Не люблю таких приправ,
Апетит кудись пропав...

Врешті-решт втомилась мама
І несе синку сніданок
(Щоб охоту мав до праці) –
Два сухарики на таці...

2010

Кіт приніс запах кави до кімнати -
Умостився і давай співати.
Тут і Тато увійшов до хати.
Стає шумно, вже не буду спати.
02.03.09

Безнадежность, сестра моя и твоя
Каждое утро ждет меня за углом
Тихо целует цифры календаря
Опустошая мой дом.
Она привела безразличие и тоску,
Она зажгла свечи, глаза мои потушив
И тихо мне пела, что тот, от кого бегу,
Все еще где то жив.
И я засыпала на зыбких ее руках
И не было боли и не было больше слез
Пришла отрешенность. В синих пустых глазах
Ты мне ее принес.
Ты добивал меня, после кричал "люблю"
"Да неужели?.."- грустно шептала я.
Счетчики сердца снова равны нулю,
И не сойдут с нуля..(
19.01.2010

- Що Вам сниться,
оката совісте?
Що ж Ви мечетесь
в довгім сні?
І. Буцяк.


Очі совісті надто великі,
щоб ховатись від них уночі.
Може й сниться щось моїй совісті,
Але ж більше насниться
мені!
Вечоріє, йду на побачення
з совістю –
знов загляну в очі сумні:
чого більше в них
втоми чи докору? –
більше схожі вони на мої.

Чужий біль стає власним,
коли навіть погляд в минулому.
Ти все відчуваєш Собою.
Коливається простір,
яскраво миготять хвилини –
живеш без координат,
огорнута втомою,
та все ще відкрита
до всього…
Все в світі мені
лише сниться…
…Насниться…
І… - збудеться!
Зустрінеться сон, як завжди,
з очами, що прагнуть Любові.
Цей погляд в минулому.
Я все відчуваю Собою.

27.02.2006.

гей ти, пихатий павичу,
cумління твоє – облізле
ось-ось заблагає слізно
щоб я не…ану, вгадай
іди, бо біду накличе
проси-не-проси, запізно
і слово твоє залізне
проїло іржею вкрай.

а певно, пуста морока
тягнути сакви вчорашні
ти, витязю мій нещасний,
за що тобі це ярмо!
а гра у чотири ока
багато для тебе важить?
мабуть тобі буде страшно
розбити це зле трюмо.

хіба, далебі, не видно –
давно там живе огида.
а ти їй наймись за гіда
не вперше король-паяц.
нехай привикає, бідна,
до типів такого виду,
що дріб'язок і не мідний,
а так, порохно, ерзац.

2010

По каблучку стекает страсть,
А в рот не попадает.
Сидишь, чтоб только не упасть,
Душа чуть-чуть живая...

Мечтал, герой? Угли глотай,
Которых так боялся,
И ежедневно осуждал
Без милости, без масти.

Дрожи, от кончиков ногтей,
До золотой короны.
Средь обнаженных сладких тел
Нашел ты Персифону.

Нам з Цареграду п’ється мед,
Що липи київські полагіднив –
І хай нам віри десь не йме
Сірокопієчна Єлабуга, –

Кохана! Так! Дороги звинні.
Вливається у спокій воля й,
Під кленом, при кукурудзинні,
Золóтиться святий Микóлай.

Летіть, лілових пара коней
Чогось, чому не має назви!..
Палає мальва бароковим
Багряним натяком лицарства.

Палають вірші в Запоріжжі,
В котрім не є, та все ж єсú в нім.
І наші кращі, наші віщі
Над нами йдуть потоком синім.

Привіт.
Незвичайне ім’я у тебе,
Вода до неба.
Ти пліт,
а плоти неодмінно впадуть
У водоспади.
Чекай.
Ще не час, і навіть не кличуть
джерела інші.
Бувай!
Це прощання в твоїх долонях.
сире й холодне.
Пливи.
Скоро зникнеш із поля зору,
ти вже прозорий.
Криві
І кошлаті згойдають хвилі
Твоє безсилля.
Ти пліт.
Неодмінно неси привіти
Вербовим вітам.
Ти пліт.
А плоти неодмінно зникнуть
В вербовім вітті…

25.06.2007

Т.А.Ю.

Ніч пропахла дешевим чаєм,
Дивним чином розчиненим в просторі.
Ти читаєш мою недосказаність,
Я лікую твою недолюбленість.
Я люблю твої довгі проповіді –
Ти в них віриш до щему щиро.
Стіни знову тікають навпомацки.
Стеля знову сміється звисока.
Я люблю неголені вилиці –
Ти – дітей із очима синіми.
Ти на мить мені здашся змореним,
Я себе почуваю знесиленою.
Ніч засне за нашими вікнами.
У кімнаті, напоєній чаєм
Ти лікуєш мою спокореність –
Я читаю твою недосяжність.

06.10.2009

Ми кохалися не до ранку.
Ти пішов, двері я замкнула.
Зрозуміла, що лиш коханка.
Що кохання давно минуло.

Наші душі кружляли в танку.
А тіла наші не посміли.
Я тобі всього лиш коханка.
Ти для мене світ ясний, милий.

Я кохаю, бо ти мій ранок.
Ти тікаєш, я лиш твій вечір.
Видно, доля така в коханок,
опускати тихенько плечі.

Ти думками тепер далеко.
І зоря наша в небі остання.
Бо принесли тобі лелеки,
Чим скінчилась любов дорання.

Закружляю сама у танку
Я, закутавши шаллю плечі.
Бо кохання моє й коханка –
Несумісні у світі речі.

Ми кохалися не до ранку.
Відвернув ти облудні очі.
Не кохана твоя. Коханка.
Я коханкою буть не хочу.

Ми кохалися не до ранку.
Ми кохалися не до ранку...

2009

Прозорі скельця – спогад про карафку –
Тепер яскраво виграють на сонці
Їх різнобарв’я тішить, що їм форма!
Вони тепер рівня самій веселці.

За півкроку до осені...
Вже отави покошені,
і жоржини цвітуть,
і дощі йдуть непрошені,
золотіють хліба,
пахне Спасом і росами...
В світі сумно хіба?
Чом же квилиш-голосиш ти?
Ніби світ цей - не твій,
ніби мало в нім неба,
ніби жайвора спів,
цвіт зорі - не для тебе.
Нащо кличеш весну,
котру не повернути?
Нащо плачеш за тим,
чому, знаєш, не бути?
Ти за обрій поглянь,
там - незвідані далі.
Тугу в серце сховай
і простуй життям далі.
Привітання приймай
тих, хто поруч з тобою.
Ти в житті не сама -
будь за те вдячна Богу.
І не плач, не сумуй,
хай дощі йдуть непрошені -
білий світ поцілуй
за півкроку до осені.
Бо отави покошені
і весну не вернути.
...За півкроку до осені
можна бути - й не бути.

А ти так багато мені намовчав, ніби маку насіяв,
Хоч сядь або плач і збирай, але я не твоя попелюшка,
Бо слухати і не почути тебе—це така безнадія,
Що навіть сусідки услід головою хитатимуть скрушно:

„Сердешна, укотре вона помилилася і обпеклася,
Чи так на роду їй написано, чи перекреслено кимось”,
У паспорті не зафіксує ніхто, що породистий красень
Бажав одружитись, але передумав, утративши стимул.

А я переходжу сніги, із глибин відчуваючи магму.
Я так би тебе відчувати хотіла, твою серцевину.
І мелос весільної пісні здіймає уверх діафрагму:
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув.

Здається, вони мали рацію, славні кумасі-сусідки:
Уміти сприймати стосунки як чай до сніданку, як звичку.
Та звідки узяти здорового глузду, скажи мені, звідки,
Якщо ти трактуєш мене ніби пару тісних рукавичок.

Це страшно, та твій гіпнотичний перформенс дає результати:
І я, мов застигла у власній безвиході крапля бурштину
Порушую цілу мозаїку чорних і білих квадратів:
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув.

Нанизую рани як осінь пожовкле листя
На шпилі старих церков.
Це місто ранить, і погляд висне
У відчаї спить любов.
Стежками вулиць блукає ранок,
За ширму образ
витікає день.
І місто знову так боляче ранить
Узбіччям колючих фраз.

А літо…
І море.
І друг запеклий.
У попіл згорає час.
У шрами – золото.
Біль – у петлі.
Зливаються стогоном альт і бас.

І знову й знову, як Бог на мулі,
У темпі нових надходжень
Вертаю будні, давно минуле,
Яке… без відроджень.