затемнення сонця
тебе затемнення у мені
стільки очей у небо
добре
що не у мене

В троянди пелюстках багряних,
Умитих в росах чистоти,
Ми заблукали так неждано –
Хмільні Любов’ю я і ти.
Солодким запахом сп’яніння
Наповнилася ласка днів,
Лиш вітер зраджує тремтіння
Від шепоту чарівних слів.
Неначе крапельки слухняні,
Ми вниз і вниз по пелюстках
І у солодкому дурмані
Знов губимо жаданий шлях.
У загадковім лабіринті
Таких манливих пелюсток
Блукаєм, ніжністю прикриті...
Все ближче, ближче кожен крок...

2009

За хвилею хвиля,
За ранками вечір,
За сміхом ридання,
За вечором ніч.

Чекання, чекання.
Даремне стікання
Отих парафінових свіч.

Душа ж таємниче
До смерти покличе.

Та серце шепоче
Не хочу,
Не хочу...

1999

Зимували вдома,
Біля батареї
Лягали спати,
Наніч вимикали світло,
Збирали бутилки,-
Не бомжували,
Просто за прийом склотари
Давали копійки.
І жили,
Ні,не існували.

Вдівали теплі светри,
В*язаними рукавами
Стирали пил зі столу,
Дивились у вікно,
Не заглядали...
Жили...
І було добре їм.

Виходили у місто,
Іскристим інієм
Сяяли алеї,
Сиділи у кафе
І пили каву,
Зовні,як всі,
Але насправді
Зовсім інші.

Здавалося: цей ліс перебіжу –
І вироїться
з напів’яви
поле,
Запруджене до горизонту соняхом,
Де я, мала, метеликів ловлю,
Де, куряву здіймаючи руду,
Гніде лоша
трюхика...
Дід.... підвода...
Пряде лошатко вухом…
Тепловози
Здіймають в надвечір’ї перегук…

Здавалося: перебіжу цю ніч –
І... вироїться
з напівсну
Дитинство!

Стіна.
За нею – неозоре Диво,
Кумедний біг лошати,
дзумкіт бджіл…



2008

Знов
падаю
в ріку
крутоберегу...
З дна
вироста
колький
остуди
мур...
З усіх руйнацій року, що минув,
Час поверта оцю.
Вже кров з моїх артерій
Тече у хвилі...
Ти ж, мов Гулівер,
Крокуєш хвацько не в майбуть – у вчора,
Перечавивши мрій веселих гномів...

Йде кішка сонна – щоб спинить тебе.
Ніхто не в силі кров перепинити.

“Ось зійде Сонце...”– вперто квилить глузд.
Тулю до серця вірш.
Так мати сина
Голубить щемко,
йдучи за межу...



2006

Надія зажевріла кволою
жовтою іскрою,
В залитому вогнищі –
в похолоділій душі.
Навіщо людина отутечки
зброю споліскує,
та миє над згарищем
різанотілі ножі?
Змішає з водицею кров
свеї жертви та попелу,
Дровину надломлено-вугільну,
смуток ганьби.
Наруга над святістю,
вчинена знехотя-зопалу,
де пурхали легко,
злітаючи в синь, голуби...
...Надія сичала, джерельної
з леза глитаючи.
Вплітались багряно в ту воду
джерела судин.
Ось – вбивця звичайний.
Ссавець.
Скаженіє, вважаючи,
що став однією
з отих
над(чи НЕДО)людин...
...Надія зажевріло
гасла...

09.12.09

1
Ні, не забув я
Своїх обіцянок,
Що, наче розсипані зерна,
Лежать на стежині вечірній отій,
Де ми не могли розпрощатись…

2
На крилах надій
Прилечу я до тебе,
Покинувши все без вагання.
Ні-ні, я сюди не вернуся!
Але ж як ти зустрінеш мене?

3
В твоєму імені
П’ять гарних літер.
Як п’ять весняних струмочків,
Течуть вони в мою душу.
О, скільки в ній щедрого цвіту!
*коротка пісня (яп.)

Коли зриває дах – це важко уявити –
Летить у небо він, як зірваний кашкет!
Із криком на вустах спокійно не прожити –
Крик – не низький уклін, здебільшого – бешкет!

Як лопає струна, то пальці гітариста
Не втримають акорд, який порвав струну!
Якщо твоя вина – не ремствуй голосисто
І не скликай народ – спокутуй цю вину!

Є рація в словах, прочитаних тобою,
Уривчасті думки далеко не нові:
Коли зриває дах у нас над головою,
Важливо зберегти його у голові.

2009.

Знімай шинель, продовжуй воювати,
Додому так далеко—півстоліття.
Попереду—хлоровані палати,
Позаду—пострілів тонкі суцвіття
І генетична витримка сарматів.

Знімай шинель, приспи в собі навічно
Дівча із океаном замість крові.
Коли їй відродитися?—У січні.
Коли їй віддаватись?—До Покрови
Військовим кафедрам і дослідам космічним.

Знімай шинель, вгорнись у прохолоду—
Такий покрій не личить до окопів.
Як ворог перейде нейтральні води,
Як недруг у полон тебе захопить,
Ти тільки усміхнешся від погорди.

Знімай шинель, сорочку та онучі—
Відкриті рани зійдуться у стебла,
І дротом зарубцюються колючим.
Так тяжко воювати проти себе,
Так тяжко ждати, поки в тебе влучать.

Редеет облаков летучая гряда.
Звезда печальная, вечерняя звезда!
Твой луч осеребрил увядшие равнины,
И дремлющий залив, и черных скал вершины.
Люблю твой слабый свет в небесной вышине;
Он думы разбудил, уснувшие во мне:
Я помню твой восход, знакомое светило,
Над мирною страной, где все для сердца мило,
Где стройны тополы в долинах вознеслись,
Где дремлет нежный мирт и темный кипарис,
И сладостно шумят полуденные волны.
Там некогда в горах, сердечной думы полный,
Над морем я влачил задумчивую лень,
Когда на хижины сходила ночи тень -
И дева юная во мгле тебя искала
И именем своим подругам называла.

1820

Світ з’їв сина свого;
пропив Нобеля – Бунін…
Слово Свідзінського!
… живцем в клуні…

Боже, дай кару…
…ЕсЕрЕсЕр… КРІВ…
Драй-Хмара…
Зеров… Без слів.

Могили, вітряки, дороги та кургани –
Все стeмніло, втікло з наших очей.
За дальньою межею загас захід рум’яний,
Та не знімає ще напруги природа із своїх плечей.

І от вона іде, Степoва Ніч, зі сходу…
За нею морок нивами встає…
На гаснучий захід, сумна, одна і згорду
Вона задумливо серед хлібів іде.

Вповільнює в межах і слухає мовчанку…
І зиркає д’ зорі, де в примарній далi
Ще видно колосків сумну бовтанку
І ледь жевріє світло над темінню землі.

І погляд її повен, таємний та журливий,
Великого сумир’я та думи вікової
Про те, що відають лише могили,
Степ мовчазний та зіркові покої.

Іван Бунін - 1894 рік
перекладено 15.10.05

Я часто йду по вулиці героя,
Нечая, Гонти, звісно й Богуна.
Та серце обливається журбою
У співі жаліснім ,немов струна.
Є слід та послідовників нема!

У дамській сумочці ночує вулиця
Між цигарками і блокнотом з віршами,
І ліхтарі у вікнах сонно кубляться
Й розлазяться по білих стінах мишами.
А вечір душу їй до ниточки вже виправ,
Дощем сколовши губи й теплу пазуху,
В твоїй постелі, буцімто на Кіпрі,
Сьогодні бути їй протипоказано.
Лоскочуть хтиво ноги калюжата,
Нахабно вітер свище із-за пліч,
Біжить в чужі обійми, як до ката,
Затиснувши в долоні свою ніч...
Знов розведе вогонь в холоднім ложі,
Спаливши гордість ранком на кострі.
Мов вперше, серце ойкне: "Ну, а може..."
А потім витисне:
"Такий же, як і всі..."

Безжальна тривога.
Вечірні обійми
її журно тиснуть десь там -
біля серця.
Мене ти покличеш -
я з вдячністю прийму
твою щиру душу,
мов пісню, як скерцо.

Дзвінки телефону.
Недоспані ночі.
В самотньому ліжку
негріті світанки.
Давай я кохання
нам двом напророчу
і дощ поцілунків
до самого ранку!..

А в серці надія?
Спасибі за неї.
До тебе прийду -
хоч, мабуть, буде важко.
Я в небі не зникну
ключем вересневим.
Ти лиш не хвилюйся,
турботлива пташко...

2009

В мене сотні таких ще буде,
Буде сотні таких, як ти.
А тому я тебе забуду
І поспалюю всі мости.

Запізнюся на твій автобус
І не крикну образі "Пробач!".
Як шалено не крутиться глобус,
Все ж я втримаюсь, без нестач.

І у тиші пустої кімнати
Не торкну телефонний диск.
Не належить відтак сперечатись,
Хто би перший на кнопку тис.

Так, згинались не раз коліна
Під промінням твоїх зіниць.
Бились мрії в холодні стіни -
Мрії мертві лежать горілиць...

Довго біг за тобою в грудень
І волав я собі - "Вернись!".
Крок же швидшав, не дихали груди,
А догнав тебе - розійшлись.

Хай і легко усе забути,
Спопелити вагань мости,
Серед сотень облич здобутих
Я такої не знайду, як ти...

2000

Рубаї ***

1
Вже яблунева прохолодь ранкова,
Моя душа уроча і святкова.
Немов на прощу, радісний іду,
Й несу пахкий вогонь живого слова.

2
Поглянь, вже знов іде на брата брат,
Бо цей бідняк, а другий той – магнат.
Очам своїм не вірять батько й мати:
Невже в роду з’явився торбохват?

3
Дивлюсь, а він, мов заєць, зизоокий,
Іде і зирить хитро на всі боки,
І поглядає: де б то щось хапнуть?
Почує смалене – і вмить навтьоки!

(Колискова для Назара)

…Пугу-пугу, пугу-пугу,
Ходять коні прілим лугом…
Пугу-пугу, пугу-пугу,
Миготять зірки…

…Розсупонились підпруги,
Не туман – печаль і туга…
Сива туга понад лугом –
Де ж ви, козаки?...

…Пугу-пугу, пугу-пугу,
Козаки приходять з Лугу…
Пугу-пугу, пугу-пугу,
А між них – кобзар…

…Через Вічність дума лине…
Затуманилась долина…
Зупинися на хвилину,
Сотнику Назар…

…Пугу-пугу, пугу-пугу,
Бродять душі прілим лугом…
Пугу-пугу, пугу-пугу,
Бачать віщі сни…

…Пригортає сина ненька,
Бавить голосом тоненьким:
- Спи, мій сотнику маленький,
Гай-гаю, засни…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький - м. Дрогобич, 28.10.09р.

…Він слухав вирок, зблід, заціпенів…
Стояти в ланцюгах було непросто…
Він вихуд, покосився, почорнів…
Смертельна сутінь огорнула його постать…

…А натовп товк брудні долоні й реготав…
І тикав в нього жовті пальці зашкарублі…
А свідок-блазень бризки слини вивергав,
Й плював йому в лице об’їдки трупні…

…Забелькотав горбатий прокурор:
- Цей смерд вчинив супроти світу єресь!...
Якщо він навіть з’їсть лайна відро,
Я, Ваша Честь, впізнаю в ньому Звіра…

…Він каже, ніби може він літать,
І, як по тверді, ходить по воді…
І може душі, ніби повісті, читать,
Й не залишає на землі своїх слідів…

…Промову взяв прокажений суддя:
- Потрібні докази для правильної гри!
І в залу суду, у коробці з-під сміття,
Втягли присяжні пару білих крил…

…І натовп бачив, як він голову підняв,
І як торкнувся його погляд білих крил…
Й ще дужче каркати стялося вороння:
- На смерть його!.. Кілків йому і вил!..

…Суддя сказав: - Підсудний, іменем назвись!
Покайся в єресі і в цих страшних гріхах…
А якщо ні, тоді востаннє помолись,
Бо ти пізнаєш жах тортур і смерті страх!...

…Він мовчки встав – і раптом стало тихо –
Й правицею торкнувся до єванглія…
І він промовив: - Ваша Честь! Любов – то гріх мій…
А називають мене люди просто: Янгол я…

Кумпала Вір,
07.02.07р. – 12.10.09р.
м. Хмельницький

Артемій. Раб... Вже купіль він пізнав.
Сріблиться хрестик... Пелюшки мокріють...
Його любитимуть. І забуяє сад...
І син його ітиме у завію...

Хрестили воїна. Хай не проллє він крів,
Не віднімає в друга жінку й поле,
Хай паляниці недруга пахкі
Приймає в дар - із пучечкою солі.

Нехай не проміня високий жбан,
З якого полили його сьогодні,
На розцяцькований сапфірами кальян.
Кричить дитя... Напевно, хоче моні.



2007

Ты можешь не верить, но я ведь влюблён;
захочешь проверить, но это лишь сон;
ты призрак-мечта, повсюду со мной,
по краю сетчатки тревожишь покой,
бестелесный образ, мираж/дежав’ю,
всё время мечтаю, всем сердцем люблю
и жить не смогу без губ твоих света,
меда амброзии вкуса привета,
без радостных бликов в хрустальных глазах –
от их и улыбки я ласковый прах;
Ветром лукавым тебя окружу,
честным туманом сердце вскружу,
всю правду отдам без единой ошибки
по разрешению в виде улыбки…
2009

Вночі слоник мандрував.
Зірки хоботом знімав.
Потім гарно позіхнув-
круглий місяць проковтнув.
Далі стало всюди темно
і заплакав слоник щемно.
Миттю зорі відшукав,
їх до неба лаштував!
Ротик старанно відкрився-
місяць колобком скотився!

У Мишанії-країні
Метушня зчинилась нині.
Кожна мишача родина
Чуха вуха, чуха спини
І цілісінькую днину
Обговорює новини:
Треба мишу обирати,
Аби вміла керувати,
Захищати всіх мишей
Від котів і від людей,
Щоби мишачий нарід
Прославляла на весь світ.
Різних є мишей багато,
А Старійшину обрати
Треба мишачому роду.
Отака тобі пригода!
На майдані товариство
Все зібралось урочисто,
Мов на Великоднє свято.
Стали думати-гадати.
Не єдині в думці миші,
Тут і розбратом вже дише:
–Треба мишу найтовстішу!
– Або краще найхитрішу!
– Краще таки найбагатшу!
– Ну а може, бідна – краще?
– А давайте найспритнішу!
Тут хтось пискнув: – Наймудрішу!
Вмить затихли голоси,
Повернули всі носи
Отуди, де у куточку
Дядько Миш тулився мовчки.
І почулося з народу:
– Правда! Правда, миші добрі!
Тут і думати не треба!
В кого є така потреба:
Всі ідуть до дядька Миша
За порадою скоріше.
Навіть спритні мишенятка
Вчаться розуму у дядька.
Вже у мишачім народі
Спокій, злагода і згода.
Вже Старійшину обрали!
Слава мишам! Дядьку слава!

2009


*Спроба реалізувати ідею шановної Редакції Майстерень :-)

По снігу навпрошки...
Від підошов
на животі алеї чорний шов:
вона прийшла
чи він кудись пішов –
і тенька
як олов'яне –
серце, не солдат –
у лабіринтах споминів і дат
ще хукає на пальці снігопад:
- Маленька...

… така мала – мачинка, мушля, ма...
мрійлива мама – втомлена зима,
- Ca va?
- Tres bien...
І сміх, немов crеmant -
солодкі бризки!...та думки-ординці....
...та образок на стишеній стіні
Хитає головою: доню, ні...
...і Місто місить тіні та вогні:
У ринці.

… Замісить густо: гумус-градус-страх,
Миршаві хвойди що три слова «нах»,
ристалища ворон на смітниках…
По тому
гірчить утома, як міцне мате…
Ходи сюди, кохання золоте,
А потім Бог усіх –
як сніг –
змете –
додому

У час Безчасся.
Вчаєна хода:
Листочком клена – діва молода,
Біжить малий нестримно, як вода, -
До мами....
...якби до того берега...
якби...
...цілуються на гілці голуби...
...до дзьоба – дзьоб...
...торкаєшся губи
губами...

Спільно прожитих два щасливих роки…
Неначе вчора, пам’ятаю: я і ти;
Той ніжний трепет в серці, твої руки,
Сповнені ласки і твій погляд-доброти.

Стою навпроти, - серце шаленіє!
Воно і зараз б’ється, як тоді:
В ту мить, коли всміхаємось, радієм,
Коли щасливі разом – назавжди.

Я сповнений безмежною любов’ю;
Словами важко передати почуття…
Хай Господь Бог дарує нам здоров’я,
А щастя ми візьмемо від життя!

Світлій пам’яті Тараса Мельничука

До горла хмара влізла.
Певно,
грозою спалахне душа…
Скував мене за груди грудень,
А я
все осінь поминаю.
Дев'ятий день уже
вона не поруч…
У вазі на столі
засохле листя
і три свічі.
Ще пляшка від вина
напівпорожня.
Жовта ностальгія.
Зелено-жовта
з вибухами багр…
До горла хмара влізла…
Грудень
Стискає груди,
зимнить серце,
надламує одну із трьох свічок.
Схиляє іншу вітру шепіт.
Одна,
остання,
свічка залишилась –
напевно я,
чи безпритульна осінь.
А може,
нам удвох
знайшовсь притулок
в останній
з трьох
запалених свічок?..

2004р.

Матері - Софіі Залізняк


Малюю сон перстом на полотні,
Минуле - замок, зітканий із тіней.
Клейкі, блідаві фарби голубі,
Занадто зимні - перст морозять - білі…

У силі вирішити квестію бурштин.
Якби ж він існував такого кшталту,
Щоб замок перебутого вмістив!
Он як комфортно у смолі комашці.
Час не розправить бідолахи крил -
Консервував Політ... Митець не схибив!
Вже та сосна давно не крапотить.
Над місцем, де страждала, в’ються риби…

Гойдаю буси...
Сотня намистин.
В одній - комаха. Дивна її доля!
Коли дивлюсь на Сонце крізь бурштин -
Стан
обвіва
бриз
ери
мезозою…

Полискують дрібненькі камінці
Житечних почуттів - химер-мозаїк…
У серці – замок,
прихисток див... днів.
Літати з ним?
Авжеж...літаю.



2005

Мій маленький синок —
Скільки в тебе цікавих думок,
Скільки мрій золотих,
Тільки вітер у полі вже стих.

Сонце теж відпочити пішло
І забрало з собою тепло,
То ж і ти, мій маленький, лягай:
Дню настав вже край.

Не щебечуть пташки під вікном —
Все огорнуте сном,
Не шепочуть дерева в саду —
Дай тебе покладу,

Свої очка, синочку, закрий
і побачиш ти сон голубий,
Білі гори й безкрайні лани, —
Рідний сину — засни.

чи фоліанти книг з рожевими фламінго,
чи флейти ніжний спів, чи фрейліни казок,
тече між пальців світ- оранжевий пісок,
прозорий голос джинсового Стінга.

у нашому з тобою грудорадні,
де топлять сильно, аж любові душно,
до тебе тулять тулуби і душі
цей котик- братик, лялька, котра Барбі.

це ж так природньо - з вирію до виру
кумедних фраз, ведмедиків з піжами.
дрімає вечір карооким шармом,
шаріються три кроки до довіри.

погладиш білі кіски в надвечірок,
поглянеш , мов доросла, бо характер.
на вічне щастя і за звичну плату
плете нам колискові кіт чеширський.

і Муха – цокотуха шпарко цокає,
і сон із вікон лізе в кожну шпарку.
безсонні парки, каруселі – шкапи -
все буде завтра на верхівці року.

сніги , сніги, ялиці божий запах.
складуться в лоскіт ласок щирі пазли,
і ласкою в кубельце добра казка,
і прийде сонях – сон на задніх лапах.

і так прийдешнє мелене у мливо,
рідненька білочка із золотим горішком,
і мама з татом гріють спільне ліжко,
де правиш ти ,
як ,балерина- прима...

Як страшно стало в світі жити!
В нас криза вже сімнадцять літ!
Ми вже не знаєм що робити,
А нам все кажуть підождіть.

Ось, ось вже будемо багаті,
Не знатимем де гроші діть,
І будем горя ми не знати,
Ой тільки трішки підождіть.

А скільки ждати, скільки ждати?
Аж поки ми усі помрем?
Й чому ви всі такі багаті,
А ми як в Африці живем?

Ви розікрали всю країну,
Все те, що всім належить нам,
І «ще не вмерла Україна»
Співаєте, не сором вам?

Колись прийде до вас розплата,
Бо не терпітиме народ,
Тоді він вам усім заплатить,
Заткне ваш ненаситний рот!


МАЛЬВА МАРІЯ

Журавлі полетіли в осінню незвідану путь.
Їм летіти вночі геть від дому за обрій далеко.
Журавлі вже знялись, та з собою мене не беруть.
Вони шанс нам дають, хоч почати спочатку нелегко.
Нам на крилах весною для щастя вони принесли
повен вирій пісень, і усмішок, і неба блакиті.
Тільки ми не зуміли, не встигли і не зберегли
ті щасливі пресвітлі безжурні закохані миті.
Нам небесним осяянням зорі вечірні цвіли
і голівки, мов діти, схиляли ранковії квіти.
Тільки ми не схотіли, а, може, ми так й не змогли
Журавлем і журавкою в небо до сонця злетіти.
Журавлі полетіли за обрій, а ми на землі
залишились з тобою, щоб зиму холодну стрічати.
Залишилися ми, наче діти самотні малі,
що матусю-любов знов чекають терпляче до хати.
І настане весна, і щасливою буде вона,
прилетять журавлі й запитають, якими ми стали.
А сьогодні я знову чекаю тебе, як вина,
що зігріє і душу, і тіло своїми вустами.
Я чекаю і випити хочу до краплі, до дна
той чаруючий трунок із погляду, дотику й сміху.
Я чекаю у домі пустому, та я не одна.
Бо у серці тримаю даровану радість і втіху.
І дороги знайдуть, і до мене тебе приведуть,
хоч за сотні, за тисячі миль ти, як вітер, літаєш.
Мов журавка здіймусь й полечу у незвідану путь.
Мій журавлику милий, тебе надто сильно кохаю.

2008

Ми духи по духу,
Ми звірі по вірі.
Хтось дуже жорстокий нам крила відтяв.
Катана не гостра, і вже харакірі
Нас не порятує від цього життя.

Ми кволі на волі,
Ми сильні в насиллі.
Ми надто звичайні, ми сірі, як бруд.
Ми просто комусь стали зовсім немилі,
Й він зарахував нас до списку іуд.

Рід козацький - по усіх світах…
Гнат cлугує негру, Макс – арабу.
Сниться їм доріжка в полинах,
Всохла дичка біля неньки хати…

Заробляють на життя собі,
Дітям, щоб не соромно - у вічі...
Ходять час від часу в Божий дім:
Ставлять за далеких ближніх свічку.

Я - з юрми, що мовчки потерпа,
Споглядаю плин степів до скону.
Де ж той Велет, де ж сокира – та,
Що трієру витеше незборну?

Україно, діти ж - по світах!
Перегомін б’є,
мов ринда,
в скроні...

Ніч...
Зриваю маки в полинах...
І криваво
жевріють
долоні.


2009

З(найдемо!)

За загубленою Західною Залізницею
Згасали зорі
Змусила зима
Забути,змерзнути,заснути.
Зажди! Зійдемо зеленню,
Зачитаєм заповіт,
Зіллємось знову,
Зоряний знайдемо зліт.

П(очуття)
Почуттями платонічними пригнічений
Поборений,переконаний.
Прийшов побачити,-
Побачив.
Подивився,пішов.
Поборений,переконаний,
Почуттями платонічними пригнічений.

Р(адіоактив)
Рубати розум рубаями,
Роз*ятрені,роздерті рвані рани
Руками різати,ридати,
Радіти ранкам,реконструювати
Ренесанс...
Розлогою рікою розіллятись,разом розірватись...
Радіоактивною росою
Розтопити,розмити,розмочити
Рай...

С(лово-світ)
Ставало сонце,
Серце стукало сильніше,
Склади складали слово,
Слово-світ...
Свою самотність спалювала
Світлом...
Сміливо слухала сатири срібний сміх...

Т(емно)
Труна твоє тіло тримала
Тяжіла туга, таврувала
Трепетом...
Теплим тріском танула тривога,
Так тісно тут,так тісно тут...
Твою твердиню тримала.
Терпіння тікало,так,терпіння тікало...

Это просто по небу дорога.
Это наш с тобой самолет.
На новую землю,
В оплот демократии,
Где самый вольный народ.

Где загибался Лимонов.
Где русская эмиграция,
охуевшая от этого города,
Дышала парами капитализма.
Где родилось искусство мейнстрима.
Где дорогая альтернатива
Качает свободных людей.
Где нахуй не нужен
Наш Киев, наш Питер.
Где броский, широкий Бродвей
Брендово-марочным фрешем
Наполняет стаканы-дни.
Где утро встречает самых выносливых
Копотью мутной зари.

Где на широкий лоб новостройки
Челкою падает смог.
Где мы стобой, как два ребенка,
Которые подпалили Нью-Йорк.

Ніч.
Передгроззя.
Чаєчки ячать...
Принишкли гори, жевріють каштани.
В пітьму шепчу. Нема снаги кричать.
Я звідси крилець бабки не дістану!

Я розгоряюсь, Вітре...
Я ж Свіча!
Крізь білу штору з підвіконня лину...
Пора танок шалений розпочать!
Веди ж!
Як...
пре...
чу...
дес...
но...
ги...ну...

РУБАЇ ***

1
О, як бурунить і вирує хміль!
Мої вітрила, доле, ти розкриль,
Бо я вже вийшов у відкрите море –
І налітають шторми звідусіль.

2
Зневага, знай бо, дужча за ненависть,
Перемагає грубощі – ласкавість.
Але презирство – це найкращі ліки, –
В твоїй душі – і чорна лжа, й лукавість.

3
Летів я ввись, шугав аж у блакить,
Здавалось, небо скрипками бринить.
Я закохався в музику небесну,
Відчув до співу – юну ненасить.

В грязном подвале, в городе ангелов, в прошлом веке,
Когда рок-н-ролл обзаводился кумирами и гробами,
Я видел нетрезвого поющего человека,
Человек пел песню об Алабаме.
А в это время, в районе бесконечно долгого постоянства,
Строили на костях, ломали и снова строили,
Я тогда еще не родился, а после – дурея от пьянства –
Я очнулся в автобусе, недалеко от Гостомеля…
И это было бы чудом, если бы я знал хоть немного больше
Чем то, что мой дед остался под шпалами БАМа,
Я открыл глаза – это была граница с Польшей,
А человек все еще пел об Алабаме…
В конце концов, я очутился в каком-то ресторане в Америке,
В ресторане не пели песен, но непрерывно читали Бродского,
Я заказал триста водки, борщ и вареники,
И ностальгию от Би-Би-Си и Новгородцева.
Я ел свой борщ, вспоминая надпись: «Помиловать!
Выслать! Пускай там хоть усрется своими стихами!»,
А рядом проснулся Джим и заплакал: «Милые!
Спойте мне песню об Алабаме!»…

не-бути-смерті-воскресінню,
як не буває дня у ночі,
стікають сльози, наче очі,
такі пекучі і осінні.

заради Бога, киньте в прірву
і йдіть до сонця рано-вранці,
коли кохаються коханці,
з грудей останнє серце вирву.

Для чого думаєш похмуро і скажено?
Співає літо голосами луки…
Росте малина, Божа наречена.
А пощо муки?

Ти поважно ідеш ,ніби пава,
Я ж плетусь ,ніби кіт,навманя.
І на думці у мене одне - тільки сало,
За цю річ я б що хоч проміняв.

Його їм ,як дивлюсь передачі.
Засинаючи держу в руці.
І крізь сон посміхаюся смачно,
Не вкрадуть ніякі мудреці!

В моїх генах стоїть шифрограма,
Маю в спадок від предків своїх.
-Цього щастя нікому й ні грама.
Жуй банани, бо сало то гріх.

На таких, як ось ти витрачати.
Це ж підрив інтересів усіх.
Годі, досить усіх проклинати,
Ато , кляті, піднімуть на сміх.

10.07.1993

Я бачу Ангела, що плаче.
Пече мене його сльоза гаряча.
Його одежі випрати не в змозі.
Сидить мій Ангел й плаче при дорозі.

У нього камінь кинуть навіть діти.
А він же міг здійнятись й полетіти!
Та він не йде. Мовчить. Зітхає.
Крилом натрудженим сльозу втирає.

Він облітав за мною сто доріг
І от - не уберіг, не застеріг...
Та хоч важка, мій Ангеле, для тебе ноша, -
Не залиши мене!
І більш не плач, я прошу.
2007

А вчора нема ніде.
І ніхто його не знайде.
Це - опертя глиняних веж.
Це дотичність до мене теж.
Тільки пам"ять тебе веде.
Але вчора нема. Ніде.

Але спробуй - забудь мене.
Хай печаль тебе обмине.
Забирай собі все земне.
Спокій свій запий "Шардоне".
Не здригнись, як у серці кольне.
Але спробуй. Забудь мене.
2008

Навіщо кохати, як можна кохатись,
без будь яких наслідків порозважатись,
ілюзію щастя в оренду на ніч
узяти наповнену блиском із віч?...

Навіщо любити, як можна шалено
віддатись інстинкту і бути напевно
на восьмому небі від сліз насолоди,
не треба кохати, ми хочем Свободи!

Свободи від серця, душі і від болю,
свободи від предків, що тчуть нашу долю,
Волі повсюдно, Волі від всього,
Волі щоб гори зрівняти під поло,

горе забути, сум і журбу
навіки запутать у блуднім кругу!
Любов і Кохання!? Навіщо? Сміття!!!
Лишень насолоди дарують життя!

Не треба нам того, забудь почуття.
Нам душу підпалять лише відчуття.........

…Істинне у мені прагне до спокою.
Неприродне у мені прагне до величі.

Шрі Чінмой

…Я – сліпий, я – невіглас… Повір, я не знаю нічого…
Десять тисяч віків у тумані омани мій шлях…
Десять тисяч віків я шукаю Дорогу до Бога…
Бредучи крізь туман, де змикаються Небо й Земля…

…І у кожному тілі своєму я заново вчуся…
Але от парадокс: все одно помираю дурним…
Пізнаю Пустоту, та над самим простим марно б’юся,
Бо донині не звідав Закону пророслих зернин…

…Я – сліпий, я – невіглас… Повір, я не знаю нічого…
Але Зірка горить і в туман за собою веде…
Що чекає мене за залишеним мною порогом,
Може, спалене Пекло, а може, розквітлий Едем?...

…А життя, ніби мить: Птах-Душа, ніби в’язень, по колу,
Бо на вагах, на жаль, сите тіло, заплутане в зло…
Переважить воно, бо добро, як зажди, босе і голе…
А у Бога - весна… Знову в полі зерно проросло…

..Десять тисяч віків, а прозрію лише від одного:
Як у полі знайду борозною позначений шлях…
І тоді я піду вслід за Долею-Сонцем, до Бога,
Через синій туман, де цілуються Небо й Земля…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 20.11. - 08.12..09р.

"Res tuta est gloria et via in silva vitae"
(Надійність є слава і дорога в лісі життя)

Плачте, Дульсинеї і Альдонси,
Гери, Геби, Кори, Афродити.
Дон Кіхоти нині - це Альфонси,
що поводяться, неначе діти.
Як Нарцис колись дививсь у воду,
так вони у дзеркала питають,
хто тут найгарніший - нема спору,
звісно ж, я , самі відповідають.
Коней проміняли на ролс-ройси,
мерседеси, опелі, ніссани.
Списи гострі на мобілки й кейси.
Сідла їх тепер зі шкіри лами.
Дульсинеї свято їх чекають,
пам"ятаючи слова прощання,
і не знають, бідні, що всихають
марні, марні їхні сподівання.
Що їм Дульсиней пекучі сльози,
виплакані чорними ночами.
До Іродіад вони охочі,
з Пансами сидять і п"ють стограми.
Нащо Дульсинеї серце щире,
інших тих тепер кругом багато.
Та непросто вам не помилитись,
коли є із кого вибирати.
Дульсинеям вірним що робити,
чи чекать й молитися лиш завше,
чи самим на пошук виходити,
із античних фурій приклад взявши.
Сервантес би з сорому згорів,
якби взнав, що той, хто проти ночі
бачив зграю чорних вітряків,
геть забув про Дульсинеї очі.

2006

Хоч дощі осінні ллються,
та квіткам моїм дарма.
З квітника вони сміються,
мов в природі знов весна.
Знову примула препишна,
і дзвіночки дзень-дзелень.
Горда канна враз принишкла,
не второпа: що за день?
Чи то осінь, чи весна ще?
Я цвіту даремно? Нащо?
Люба канно, панно красна,
ти розквітла дуже вчасно.
Та квітки твої в негоду
обступили стебло горде.
Зараз знову тепло дуже,
й зацвіли весняні друзі.
Знову очі звеселяє
цвіт весняний із вікна.
І природа оживає,
як на серці в нас весна.

2007

Ось я – із плоті, крові і кісток,
Перед тобою, зведена в сум’яття...
Ти, мій герою, снів, „брудних” думок –
Сумний діагноз. Плаха. Кат. Багаття...
Вмикаєш вчасно в мізках диктофон,
Як слово мовлю, фрази пишеш-пишеш...
Який із того, зізнавайсь, резон?
Я шила сукню ще торік, із вишні....
А ти все пив, і пив сік моїх вуст
В моїх півснах, і збоченнях фантазій,
Спиняючись, щоб не лишити глузд...
Я – утікала в Рим, гуляла в Празі,
Пила вино, й бурштиновий нектар,
Сміялась до істерики, до болю,
Тебе любила...Ти – не покохав,
Але лишилась я таки собою.

Як дивно: не боюся так орацій,
Під аркушем - червоної свічі,
Як в заметіль - на лаві серед станцій,
Що ти не сплигнеш з потягу...
Ключі
Мені не кинув - іржавіть поїхали...
І що збиравсь, Борвію, відмикать
В колибі зваб поміж двома горіхами:
Ті двері, що у сон тихцем скриплять,
Ворота, що згоріли поміж лодій?

Коли слід потягу
за пралісом розтав,
Світило у пітьмі обручки злото...
Зігрів під льодом зеленавий став.

...Чому б у плетениці з мар-кульбабок,
Тримаючись
за гриву,
не злітать?
Плела вінець з Купала до Йордану…
Тепер красуюся - у ньому - між наяд.



2005

Шут-король у плутовки-ладьи
Сладкий яд принимает по горсточке.
Съели вишни. Июль позади.
Мне остались вишневые косточки.

Отыграл… Рокировка... Ничья…
Все сомненья печатью заверены.
Он свободен. Я тоже ничья.
Тужат ангелы, празднуют демоны.

Расплескалась обида в груди
Заспиртованной горечью... Надо ль нам?
Если б не было черной ладьи,
Ночь не тлела б накуренным ладаном.

Валидол… Валерьянка… Мышьяк…
И косматая пытка-бессонница…
А король, видать, вовсе дурак,
Коль о нем плачет старая звонница.

2009 г.