Ти той, кому властиво забувати,
Що осінь не приходить без дощу.
Ти той, кому не варто співчувати,
Четвертий рік тобі я лист пишу.

Долий до крові трохи кави,
І просто вилий крізь вікно.
Монотонно, нецікаво
І рідний Львів вже спить давно.

Змішай в душі тепло і холод,
Від мене голову втрачай.
Крізь сон летить «Самотнє соло» ,
А я все п’ю зелений чай.

Ти той, кому не варто вибачати,
Байдужий погляд і солодкий дим.
Ти той, хто не навчиться помічати,
Що листя може бути золотим.

Ти той, кому не можна довіряти,
А я довірилась сама.
Ти той, хто вчив мене літати.
Ти той, кого у мене вже нема.


2008

Коробом туга, ситом – сміх…
Мов зілля кохАсте, буяє уява…
Під каміння вітру з останніх крихт
штрикає костерЯва…

День крізь день – м’який знак –
як гальмівні колоди в словах на язик…
Наче слово апострофом, плакав
пруг сонцем…
І я…
звик…

Безсонні ночі...
Вірші і тоска.
А я люблю свою душевну тишу,
Немов слова останні на вінках,
Що золотом найближчі люди пишуть.

Моя весна майнула, як... весна
Минати вміє:
Дзвінко й по-англійськи.
У гніздах – цвіт, у келихах – вина...
І совість спить – як сита гуска свійська.

Волосся красивіє – мов туман.
Сльоза – усмішка рибки золотої.
...І знов здається, що мене й нема,
Що мої вірші вже зробились мною.

А я – трава...
Я – хрест.
Я – світлий міф.
Бо міф творив,
Допоки інші – вірші.

І ворожити на віках умів
Волхва не згірше.

А ще ми цілувалися до сліз,
Людей робили і раділи Сонцю,
Допоки Шлях –
Білюча тінь беріз –
Не втопиться –
Мов короп в ополонці.

Не дивись, журлива, чорними очима,
Не кажи: «Іржавим бачу білий світ».
В мене теж багряна осінь за плечима.
Чом же я тримаюсь, як за гілку плід?

В інших - щедре літо: сонячне, родюче,
У моєму ж - вітер крутить віражі...
Коло мого дому плетиво колюче,
Терен та жалива на моїй межі.

Сонце не заходить на моє подвір’я,
У мутній криниці нежива вода.
Птах у яснім небі губить біле пір’я,
Мчить воно до мене - чорне, мов біда.

Буду я триматись за життя, губами
Випросивши в Бога кілька куцих літ.
Лиш коли веселка зійде над полями,
То піду по ній у потойбіччя світ.

Сміється в небі Сонечко,
Тепленько, легіт дме,
Гарненькая дитиночка
Стежиночкою йде.

Веселий луг хвилюється,
Квітковий дух тече,
Високий гай милується,
Зозуленька кує.
Високий гай милується,
Зозуленька кує.

Співає даль прозорая,
Синіє височінь.
Спритненька донька милая,
До серденька прилинь!

Як красне твоє платтячко,
Квітує широчінь,
Хай ллється тобі щастячко,
Як небо, доля линь!
Хай ллється тобі щастячко,
Як небо, доля линь!
Травень 2003

Щаб прослухати пісню,
клацніть мишкою на посиланні:

Щось дивне відбулося
У осені в душі.
Вона стоїть, голосить,
Вітер співа пісні.
Щось осінь загубила,
Щось не змогла знайти.
Вона все голосила,
Боялась далі йти.
А люди розуміли
Боїться – молода!
Сльозинки забриніли,
Та сльози – то вода.
А осінь добродушна
І серденько м’яке.
Вона шанує дружбу.
Дівчатко золоте!
Вона боялась, знала,
Що хтось її не жде.
Тому то і стояла,
Гукала: «Де, де, де?»
Де той, хто не чекає,
Не любить золоте,
Не хоче і не знає
Осіннє небо те.
Вона діждалась, може,
А, може бути, й ні.
Вона кричала, схоже,
Щось у слід мені.
Вона взяла червоне, жовте й золоте
І все пофарбувала.
Дівчатко молоде!
Щось дивне відбулося
У осені в душі.
Вона вплела в волосся
Троянди запашні.
15.10.09

Ховає погляд свій пожовклий,
Осіннє, струшене вбрання,
Немов криниця мрій - глибокий,
Його шукаю навмання.

Ледь чутний теплий поцілунок
Маленьких, сонячних гілок.
Де заховався візерунок -
Рожево-лагідний листок?

Приречені, прокляті, рід людський,
Що вас чекає?Я вже знаю,
О люди, чи не бачите, а жаль, -
Світ помирає і зникає,
Ви вимрете і здійсниться пророцтво,
А я знайду собі інакший світ,
Я пробувала вас не раз спинити
За сотні й тисячі минулих літ.
Є ще мільйони й тисячі світів,
Де не була я ще, де вас уже не буде.
Вам для гармонії усе дано було,
А ви це зруйнували , люде, люди!!!
Обмеженість і жадоба, і тупість
Чи не про це пророки вам казали?
Можливо є такою ваша доля,
можливо, що вони про це не знали...

2009

Дивись – це сніг!
Тоненьке жовте листя,
здригається від подиху мого,
бо, лиш тебе згадаю -
як навмисно,
під снігом
знов спалахує вогонь…
Десь там, пройде
звичайний перехожий
і не помітить,
і не підійде,
а я опам’ятатися не можу,
вертаючись із казки
до людей…
Стою і придивляюся –
незвично,
мов б’ється серце осені в мені
так нескінченно,
райдужно,
велично
і так минуче,
наче перший сніг.

Розумні чемні і відважні,
Сміливі,горді як орли
Й чого 7б не зробить
Не зробить задля досягнення мети
Розумні чемні чи сміливі
Усі тут учні особливі
Немає брехні тут і сварок,
Немає пліток і розборок,
Учитися тут всі бажають
І вчителів всі поважають
Природу люблять і ліси
І друзями тут є усі!!!!!

2007

Aкровірш

Овіяний весняними вітрами,
Литаври грому слухав ще малим.
Елегія душі… Під небесами
Кружляли тихо думи журавлями,
Сьогодні теж вони летять над ним.
А він до них торкається душею,
Натхненно лине до крилатих зграй,
Де вперше милувався він зорею,
Рояль небес лунає над землею,
Сурмлять літа під синій небокрай.
Талант митця розкрилений, мов доля,
Елегія душі – дарунок муз,
Це знають всі дієзи і бемолі, –
Юначий запал переріс тополю,
Коли маестро в часі ще не груз…

*

День
сивіє поволі,
дерева, кущі і травинки
сяють під памороззю
на сонці.


річка Стуга (акварель автора)

Будь-яка дівчина може бути чарівною. Все, що для цього потрібно — стояти спокійно і виглядати дурепою.
Хеді Ламмар

погані новини, Хеді, -
тут як не стій -
на стегні рука
чи не на стегні,
закоти рукав,
а чи ні -
ти у колі, паленому вогні,
очі голі, вистояні в брехні,
ретранслюють вибрану передачу:
забагато бачу.
і окремо, кожному Змію:
я розумію.

і хоч ти насправді дурепа,
та ще яка,
голова твоя стигло репає
від холодного каблука.

від червивих слів, поставлених напоказ,
чергових послів, які тобі не указ,
чергової пози, що єсмь єдиний аз,
чергових прикрас.

дай же яблука, щоб осліпнути, як охоч.
чи прозріти, що блискавки в очі крешуть.
вже би вірила, їй-же-Богу, ну кому-хоч,
але як же бездарно брешуть.

Місяця срібним пилком припорошений,
дощ розсипає прозорі горошини.
Вони проростають у землю краплинами,
а ми почуваємось винно-невинними.

Винно-невинні, бо помилилися,
не закохались, бо не зустрілися,
сліпо з’єднали із іншими долі,
а душі лишились самотні на волі.

Часу потік наш хлюпочеться хвилями
вздовж тих доріг, на яких не зустрілись ми,
а наші домівки з холодними стінами,
і ми почуваємось винно-невинними.

Сонячні хвилі падають зливою,
Я вже ніколи не стану щасливою.
Ти просто мрія моя нездійснена,
я просто вільних вітрів полонена.

Долі, заплутані Мойрами злючими
вкрились від болю шипами колючими.
Мрії у серці застигли крижинами,
ми почуваємось винно-невинними.

Небо безжурне над головою.
Ти вже не мрієш про зустріч зі мною.
Я лиш забута тобою картина,
де ти у простір шепочеш: «Єдина…»

сонце сипле золото солодких
достиглих паприк
вони прийдуть сьогодні
з останньої гривні
я зліпив маленький кораблик

час застане мене
між полиць закинутих фабрик
десь між них загубився і
мій останній кораблик

мабуть щось я прогавив
або не знайшов серед цегли
обіцяю подбати
про усіх зниклих та зарано полеглих

розбуджу усіх сплячих
підштовхну завмерлих
за кожного з вас проростатиму
в молодих травяних стеблах

сховай мерщій
сховай і не показуй
сховай свій страх
сховай як гріх, немов проказу
сховай відразу
сховай мерщій

Де земля, де небо-
Вже не знаю.
На кленові зорі наступаю.
Може, ця стежина в тихім сквері-
Це чумацький шлях...
Чорний бархат
Полум'янять листя,
Багряніють клени золотисті,
Мерехтять сузір'я на гіллях.

Червоні двері
Синя порожнеча
Достатньо крику,
Щоб і кров відчула
Давай, скажи!
…а я готую лечо.
А разом ми не любимо Акуніна
Ти дарував мені свої вірші,
Я ними розтоплював ватру.
Всі почуття, і всі нещирі –
Всі мої.
Ти вимагаєш надто вже
Багато.
Та й ти не художник, а я не поет,
Я просто раб словесного капкану,
А ти йди, вилий свою акварель
На сіру плоть сухого ще
Паркану.
Твої мазунки просто не такі,
Нема в них ілюстрації життя
Ти – раб, так само, як і я.
Але чомусь цього не визнаєш.
А краще б ти зруйнував стіну,
Що ми збудували вдвох тобі.
І вся та «особливість» - не твоє.
Піду.
Візьму лиш кілька аркушів
Брудних.
Пострушую з них рими проржавілі,
Зроблю цигарку з них собі,
Бо то єдина їхня ціль.
Я був, я є, я буду цим –
Лайном землі, недо-поетом,
А іноді актором геть без слів
Аж доки не надумаю померти.
Десь в смітнику, щоб труп вам не смердів
Ви все одно мене не знали.
Ще може стану класиком.

Посмертно.


2009

Зболені очі сльозяться від світла,
Рука на папері виводить каракулі,
День десь так собі скотився,
День, що мав бути моїм знаковим…


2009

*
У перегонах днів,
Марнот щоденних
Моє кохання в куряві згубилось.
Пропало у пилюці
І життя.

Ти бачила, як помирають квіти?
Меланхолійний пелюстковий дощ…
Не пам'ятають вази про букети.
Не пам'ятають клумби їх також.
Чи пам’ятають?
З надземної волі
Усе спливає звідкілясь кудись.


Ти бачила колись, як гаснуть зорі,
Востаннє окропивши сяйвом ніч?
Востаннє…
Опівнічний спалах,
Палахкотіння поминальних свіч.
А у житті все довші й довші ночі
І день –
притулок холоду і хмар.


Ти бачила, як падають поети?
Не заглядала за завісу рим?
Поміж рядків не зустрічала крові
Героїв, не сприйнявших правил гри?
Ти коли-небудь думала про крила
І про рушниці, що стріляють в них?..

1996р.

Короткий взгляд. Всего секунда-три…
Успеть запомнить, как она смеется,
Найти тепло сияющей зари
В ее глазах, найти в ней лучик солнца.
Шутить, смеяться, только бы она
В ответ смеялась…(Боже, как красива!!!)
Чтобы понять: совсем не от вина
Безумно так…безудержно счастливый.
Найти предлог о чем-то говорить,
Искать причины для прикосновенья.
И не забыть бы… только не забыть
Ни одного такого вот мгновенья.
И странно так стеречь знакомых взгляд, -
По миллиметру ближе придвигаясь,
Чтоб, может быть, услышать аромат
Ее волос, - безумству подчиняясь.
И смелым быть, в глаза ее смотря,
Но трусом, лишь поймав хоть на мгновенье
Взаимный взгляд… за то себя коря,
Что дрожью в пальцах видится волненье.
И бережно так, нежно обнимать
По-женски хрупких рук ее запястья
И с удивленьем странным понимать,
Что взглядом обнимать – хмельное счастье.
Мечтать о ней, когда совсем близка,
Скучать по ней, пусть даже рядом будет,
Желать на расстояньи волоска.
Шептать ей что-то в ласковые губы.
Глубокий вдох. Ладони в кулаки…
И долгий взгляд на целых семь мгновений…
…«Как жаль, что наши руки далеки» -
Она подумала без страха и сомнения..

Провокують, що комета
Злетить з неба до землі,
Якщо сняться ангелятка
То погана є прикмета
Завжди кажуть так мені.

Я не вірю, що із неба
Прилиттяь крилаті ангелятка.
Це все відьма нам воркує
Буде богом вона проклята.

Хай крокують по землі
Косарі і сіячі.
Зоря встане вже раненько
Заспівають десь сичі.

Закує зозуля вранці,
Усміхнеться квітка в полі
Киньмо камінь ми із серця
І підемо на зустріч долі

Є у мене гарний друг.
Любить він ганяти мух.
Полюбляє ще й м’яча
Поганяти у квача.
До смаку йому м’ясце,
Ковбаси – хай і кільце!
Як цукерку скуштував,
Дайте ще – не відставав.
“Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!”
Що не дали – сам узяв.
А якОсь мені сюрприз –
Зайцю пів хвоста надгриз.
Буде це урок мені –
Іграшки складать свої.
Ще було й таке – пропав
Мій улюблений журнал.
Не знайшла. А друг приніс –
Тиць у ногу мокрий ніс.
Як сідаю вчити вірш –
Він до мене чимскоріш,
На коліна зразу – плиг:
“Чи на казочку я встиг?
Віршик прочитай мені,
Буду чемним аж три дні!”
Це, звичайно, не сказав,
А тихенько проскавчав.
Я приходжу з дитсадка –
Друг мене уже чека
І з усіх радіє сил,
Раз на радощах вкусив.
Ми виходимо у двір,
Песик мій – сердитий звір.
Захищає він мене –
Всіх подалі геть жене:
Кицьки, авта, голуби –
Розбігайтесь хто куди!
Недарма таке ім’я
Дала песикові я,
Щоби знали всі навкруг:
Мій Дружок – найкращий друг!

2009

*Для тих, хто любить песиків :-)

Алеями блукала пізня осінь
І не повірила очам – невже здалося!

На голому трояндовому тілі
Життя маленьким пуп’янком тремтіло.

«Куди ж ти, квіточко, красуне, схаменися!
Уже сніги дзвенять в небесній висі.

Уже вітри женуть сюди північні,
І мріють все скувать в льоди навічно!»

І бабця-осінь на безлисті віти
Теплом дмухнула, щоб красу зігріти.
……………………………………….

Вже в ранках відкружляли падолисти,
Лишились тільки спогади барвисті.

Та раптом! В листопаді?! Справжнє диво!
Цвіла красуня. Горда і смілива!

В тендітних пелюстках несла у зиму
Палку надію, світлу й негасиму.

А трохи далі, на старенькій лавці
Сидів мороз. Не дихав. Милувався.

Коли трапляються речі
неймовірні
і з горла медом гречаним
викочують характерне
зі мною не може такого статись
то хочеться їх підібрати
як рівню
хочеться їх одягти і затерти
щоб називати улюбленими
як сорочки тато


ці речі за те що з тобою було
чи мають аваль на майбутню вартість
або то чирвовим твої сліди
циганка розклала по контурній карті
до них не клеять штрих-кодів і цін
як перший доказ про найвищу їх цінність
бери на віру так легше аніж
теоретичну знайти ймовірність


Бери і носи не гордуй
посміхайся
бо ще надто голодні
червоних земель континенти
бо зморшками ще пропишуться зміни
тримай це маленьке життя
і тримайся
зміниться біле на чорне
чорне на неймовірне

...у мене вчора народився племінник

2009

Тук! Тук! Тук! В садку горіхи
Цілий день у бубна б’ють.
Скільки радощів і сміху –
Жовтня вишуги везуть.

В нас горіхів є багато,
Хто сумує – поспішіть.
У садку осіннє свято,
Не прогавте щасну мить.

Тук! Тук! Тук! В садку горіхи,
Не лінуйся, а збирай.
Жовтень сонячний приїхав –
Золотіє з краю в край.

Не відважився ти й досі?
Чи не любиш рідний край?
По садках прошкує осінь,
Не барися, зустрічай.

Тук! Тук! Тук! В садку горіхи,
Цілий день у бубна б’ють.
Скільки радощів і сміху –
Жовтня вишуги везуть!

Він був не те що птах чи вільний вітер,
Самотньо жив у затишку небес.
Її манили самоцвіти світу,
А Він хотів здійняти Їй зорю.

Легендою по місячній стежині
Пройти удвох. Легендою удвох.
З надією, що за якимось кроком
Відважаться на відчайдушний крок

Й опиняться нарешті за межею
По той бік світу буднів, по той бік,
Де все не так…
...Вона не зрозуміла,
А Він Її залишив у собі...

2002р.

Вміти радіти
Зовсім простим речам:
Сонцю і вітру,
Осені і дощам,
Айстрі останній,
Розгубленій і блідій,
Сонцю на бані,
Ночі тривожній, в якій
Ти повертаєшся втомленим, неговірким,
Не розпускається ніжність з твоєї руки,
Губи твої не цвітуть на п’янкі слова,
Сердиться шлунок і – бубоном голова.

Вміти прийняти
З рук твоїх – плащ, піджак.
Вміти прийняти
Тебе, навіть якщо й не так
Ти подивився і зовсім не те сказав,
Каменем падають «проти» твої і «за».

Камінь відскочить, якщо він летить в любов.
Усмішка буде, як вірять усім нутром.
Ніч розтечеться. Вітер – на манівці.
В радість – і чай, і вечеря, й – рука в руці…
12.10.09.

День – на іншому боці штори:
Відкривай сміливіше!
Всі річки стікають у море,
А слова – у вірші.

Всі дерева тікають в небо,
Ночі – в ранок.
Я – у себе.
І ти – у себе,
Як погано.
12.10.09.

Зоре моя надвечірняя –
чом ти така знов засмучена?
Тисне неспокій на серденько,
довгим чеканням замучене?

Доленько рідна, заквітчана...
В тебе в очах знов сльозиночки?
Вітер невблаганно висушив
радості, щастя краплиночки?

Мрія моя зачарована -
так тебе хочу торкатися!..
В краї чужім щохвилиночки
прагну до тебе вертатися.

Знов пригорну - заціловану,
рідну, від щастя заплакану -
щоби кохання, як полум'я,
квітло червоними маками...

2009

А в Киеве всё чаще бывают туманы
Они запрещают думать о происходящем
Я суть там увидел – в снегу под ногами
Она была белой, до звона хрустящей
Как будто старался на честные чувства
Но так стало жаль, что я говорил:
«Люблю», потому что хотелось влюбиться
Но жаль и тех слов, когда не говорил

Я – этот снег, а снег – это я
Всё чаще со мной бывают туманы
Но был я, есть, и всегда
Буду снова и снова обманут

*****

Заплутались ноти у блюзу химерних нитках,
Що струнно бринять і дублюють самотності простір.
Там соняха усміх застиг у бадиллі й зачах
І сумно нагадує тіней минулого костур.

Розмиється почерк в чорнилі сльотливих ночей,
І віялом осінь розкине з іржі фоліанти,
А потім гримасу умочить в солодкий єлей
І вийде під "браво!" на "біс!" у свинцевих пуантах.

13.10.2009 р.

Як тихо печаль поселяється в серці...
Вітрами обносить
ромашки надій,
Акорд наполоханим
джмеликом б"ється
У скельця непроханих
холодів.

Несеться табун
жовтим визрілим полем,
І молиться спрагла любові
земля.
Скорботно і моторошно
тополям.
Їм срібло од місяця
скроні встеля.

17 травня 2002 р.





http://maysterni.com/publication.php?id=37624


Melody pulsates

Melody pulsates as bumble-bee,
A sorrow settles in the heart
so quiet...
A wind mixes up the
camomiles of hope.
Some melody pulsates as
intimidated bumble-bee
Into glass-windows
of unbidden cold.

A herd of horses are rushing
through the gold ripe field,
And the earth, thirsty for the love,
is praying.
The poplars are feeling
eery and mournful,
A gray moon-light is lying
on theirs temples.

Ось на сходах університету сидить жінка,
якій ледве добігає до тридцяти,
і курить кемел.
Після дощу,
витираючи шкіру,
яка в неї прозора настільки, що під
нею видно водорості і пісок,
вона думає - ось знову з неба сипляться
холодні леза, срібні цвяхи,
і ранять смертельно равликів,
котрі падають, розрубані навпіл,
мов хрестоносці в пісках Палестини.

Потрібно довго говорити,
вишептуючи і проговорюючи
різні слова і назви різних речей,
щоби не таким порожнім
виглядало повітря навколо неї.
Після пробудження
всі її чоловіки
прикладають голови до годинників,
наче до мушель,
і слухають як в далеких озерах
здіймають мул
громіздкі черепахи.

І навіть не зателефонуєш їй при нагоді;
тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,
що це й було життя,
і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити
з якого боку сновидіння ти знаходишся;
і після зміни погоди знову підійметься тиск
від якого лускаються капіляри
в очах випадкових метеликів
й стає теплішою її шкіра,
від якого вода в її кранах і посуді
перетворюється на кров
і вона знову цілий день не може
ані приготувати собі чаю,
ані зварити кави.

Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії,
в березні, коли містом товчеться безліч божевільних,
гріючись в книгарнях і безкоштовних туалетах,
як тритони обертаючи за світлом коричневі очі;
щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ
і сипле в твої долоні
пригоршні молюсків і равликів,
комет і річкового каміння.

Колись всі вокзали в моєму місті о такій порі
зупинялись, наче будильники
з тисячею ослаблених пружин;
сховавшись під небо,
котре летіло з двома світилами,
мовби людина з двома серцями,
рудоволосі дівчата які тримали сутінки на кінчиках язиків,
співали пісню, що в ній, ніби в вугіллі,
було багато старої зброї, одягу і зотлілих тарантулів;
і з пагорбу, де закінчувалось місто,
видно було залізницю,
якою добирались додому робітники.

Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля
вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися
в шахтарському селищі.
Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі,
крам і світила,
і повернувшись, зникає за пагорбом?

За кожен невидимий видих вимучених за ніч метеликів,
за кожного із сиріт, котрі кожного ранку складали постіль, мов парашути,
за кожен з кларнетів в твоєму горлі, які не дають тобі просто дихати,
перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу,
заплачено нашим життям.
Тримайся ближче до мене. Винесений в заголовок,
досвід постане, мов риштування,
кріплячи ще нестійкі дитячі легені
дротами і крейдою.

І цей сніг також, наче старе полотно
складений в громіздких шухлядах неба,
не накриє твоєї печалі. Лише дивись -
протяги гуляють від кордону до кордону
і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали
і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах,
плавають в темряві, сплескуючи хвостами,
довкола твого серця.

У місті холодних очей,
У місті холодних речей,
Де правда живе без зречень.

Стікає прозоро вода
З душі, що неначе слюда,
Без запитальних речень.

У місті осінніх злив,
Я тебе назавжди відпустив,
Без вагання і болю.

Дороги стеклись туди,
Де тіло й душа із води,
Ще не звикли до волі.

У місті, де вікна у час,
Де більше немає вже нас.
Лиш холод у скронях.

Тобою тут дихає тиша,
Для тебе тепер залишусь
Лиш снігом в долонях.

О, Ангеле з одним крилом,
до тебе думкою я лину,
з тобою пошепки спілкуюсь,
радію в радісну хвилину!
Пораду корисну даєш
мені у труднощах і болю,
в житті незламний мужньо йдеш
і чиниш лише Божу волю.
Мій Ангеле, у кожному любов
живе й окрилює, підносить аж до раю,
десь є ще хтось, також з одним крилом
йому твого крила не вистачає.
І може дати так Господь колись,
що стрінуться обидва ,обіймуться
і стануть мов єдиний птах,
і в височінь з любов'ю підіймуться.

Сводим счеты – жизнь концами.
Как рубить – врубите свет.
Не летят пускай гонцами –
едут в тройках с бубенцами,
ангелы добра и бед.

Срок истек – бескровна память.
От нее лекарства нет.
Но слова уже не ранят,
давят лед – рубцы, где сани
ангелов добра и бед.

Семимильными шагами
оставляет солнце след.
Отражаемся делами –
чтобы рос у сердца камень
ангелам добра и бед.

Дышит эхо небесами –
у кукушки много лет.
Оставайтесь вместе с нами
в дрожь разбитыми губами,
ангелы добра и бед.

16 Октября 2009

До тебе, краю рідний і співучий,
Летять мої думки, як зграї птиць,
І до гаїв твоїх, і до зірниць,
І до садів розкрилено-квітучих.

Народе, миролюбе мій рішучий,
Тобі моїх нащадків добра міць,
Нехай завжди біля твоїх скарбниць –
Вони стоять, мов нелині, могучі.

Як ці, що стримуючи суховій,
До піднебесся чолами сягають,
Їх не здолає жодний буревій.

І мудрості я більшої не знаю –
Дуби плекають поросль молоду,
Що теж перепинятиме біду.

*
Настав той час –
вже літо відцвіло
і вітер остудив усі ставки.
Здається,
що виблискують крижинки.

Крізь жовтий ліс два шляхи вели,
Шкода, не пройти мені обох,
І перший я оцінив, коли
Дививсь, як тіні вперед пливли
До підліску, де починався мох.

Тож другий обраний мною став,
Заріс травою – не видно меж,
Тому, напевно, мав більше прав,
Хоча обманював тих, хто грав,
Бо сам необачно топтав їх теж.

І ранок листям укрив шляхи…
Я перший забув, я ним не снив,
Бо я розумів: лише птахи,
А не старіючі дітлахи,
Щороку вертають до рідних нив.

Втім, через сивих багато літ,
Коли необхідність справ мене
Не буде вже заганяти в піт,
Далекий вибір залишить звіт:
Різниця ховалась у тому «не».

І знову сад засоромлено складатиме зброю
Хай ще дихають дні пурпурними гронами
Чорнохмарні крила знедолено-стомлені
Відділились від тіла на вік…
Прощавай
Я в це небо як в очі твої заглядаю,
Ховаючи сонце в намисті із листя…
Малюючи, ваблячи тіні від слів.
Я це небо цілую душею, буревій заплітаючи в коси…
А метелики п’ють сльози-роси
на бурштині
Зорепадного цвіту!
Прощавай…
літо.

Весна - пора кохання
і здійснення надій...
О,як же це банально!
Ти дуже не радій.
Любов краде свободу,
бере в полон життя;
весняна прохолода
кидає лід в серця...
Ти не спіши любити
й ридати в подушки -
без цього можна жити,
а без свободи - ні...


2008 р

ЖИЛЕТ
Останні спалахи прозорої блакиті
Й тягуче щастя в стужавілих гронах
Сплету, щоб зберегти солодкі миті,
Що зимну кров вином п’янким розгоне.

Кладу рядок, де в шибку плаче злива,
Де ніч зірками шле землі цілунки,
Де на дзвінку ранкову лунь лякливу
Найперші заморозки стелять візерунки.

Вплітаю степу заряснілі в росах далі,
Жагучу пристрасть калинової пожежі,
Розбиті в небі журавлині магістралі,
Кленове буйство в позолоченім кортежі.

РУКАВА
Зшиваю полотно важкими хмарами,
А ті спішать і все куйовдять гривами,
Женуть тумани по німих полях отарами,
Вкривають землі скрізь димами сивими.

КОМІР
Й понад країною стрімкого вітровію,
Летять стрічки на мріях бабиного літа.
В холодні дні нехай тебе завжди зігріє
Тепло осіннє, що в моїх словах розлите.

Яблуневим снігопадом знов мете весна.
Білий цвіт до твого серця стежку проклада.
Так сердито грім гуркоче у травневу ніч,
а мені не страшно зовсім у полоні віч...
У полоні твого смутку тепло так мені.
А мені наснились вчора квіти запашні.
Ти зривав їх і пелюстки падали до ніг.
А веселка в синім небі - наче оберіг...
Яблуневим снігопадом знов мете весна.
Білий цвіт до твого серця стежку проклада...
Налетіла чорна хмара,пролилась дощем -
всі зітхання - милування зруйнувала вщент...


2008 р

Живи,- як живеться -
кохай і гріши,
за покликом серця
у мандри спіши,
шукай насолоди,
влізай у борги,
не бійся свободи -
старої карги...
Життя бо - єдине
на світі у нас.
Не вернеш,не спиниш
безжалісний час...


2009 р

Передчуття прогулянки улюбленим містом пізньої осені 2009 року, містом, до якого мало приїхати, яке ще треба аби впустило тебе у свої внутрішні світи.

Сніг на Ринку, з Святого Юра
Чорні круки летять на Личаків,
А сльотава бруківка похмуро
Віддзеркалює неба знаки.

Я Вірменською всоте крокую,
Чую дзвони на ратуші всоте,
Та хвилююсь, як вперше, бо чую -
Зараз леви спитають: «Хто ти?»

З-поміж тисячі серця ударів,
Є такі, що карбують камінь.
Над тобою, як завше, хмари,
Львове мій, чи відчиниш браму?

Холодні строфи, наче зими,
А чи вітри осінні ці.
В душі розгублюємо рими,
Як молитви старі ченці.

Багато шкрябаємо віршів,
Є в них чимало зайвих слів.
І в тих, що серцю найрідніші,
Ледь блима вогник почуттів.

Згасає свічка, бо уява
Не прокидається й на мить.
І сниться їй, що птаха слави
До неї цілу ніч летить.

Як тіні, час хитає вірші,
Що до сердець не знайдуть шлях.
І тихо муза наймиліша –
Сама блукає по гаях.

Життя – найскладніший ребус.
І що б воно тільки значило?
Безмежно сумую за небом,
Якого іще не бачила.
У горлі слова лишаю.
Відбірні – та й ті переклад.
Немає мого тут раю.
Немає мого там пекла.
Не виказати нікому
Того, що настільки рідне:
Ночами літаю до дому,
Якого з землі не видно.
8.10.09.