День закінчився робочий, та додому йти не хочу…
Сіро, мокро, дощ іде, з транспорту лиш «двійка» йде.
Я крадусь неначе кішка, хвилин двадцять йтиму пішки,
Ще зайду в бібліотеку, почитать візьму «Гобсека»…
Попросила дощ:
- Не йди, он скільки кругом води!
Дощ мене послухав, стих і … перетворився в сніг.
Сніг пішов такий лапатий! Ну скоріше б вже до хати!
Осінь, жовтень надворі, чому сніг о цій порі?!
Лиш подумала про це, знову дощ січе в лице…
Снігодощ та дощесніг, підганяв мене як міг.
Що ж, я швидкості додала і сусіда наздогнала.
Йшов сусід собі поволі, мокрий весь, без парасолі.
- Добрий вечір.
- Добрий й вам.
- Я вам парасолю дам.
Та сусід всміхнувсь про себе:
- Парасолі вже не треба…
Йшли, калюжі обминали, про погоду розмовляли…
Кілька теплих, добрих слів - на прощання. Мов зігрів!
…Йду вже радісна, поволі. Заважка, щось, парасоля.
Зупинюся на хвилинку. Світло рідного будинку
Ллється з вікон. Там п’ють чай… Мамо, дочку зустрічай!
Сніг струшу із парасолі і пірну в під’їзд поволі…

15.10.2009


P.S.: із громадського транспорту, крім «двійки», у нас по місту ще «ходять» «пішкаруси»)(

В дощі журба моя сховалася...
В промінні сонця - радість.
Веселка з небом поєдналася,-
Свідоцтво Боже нам, як данність.

Веселка - букет із кольорів,
Що зір людей красою вабить,
І хто її хоч раз зустрів,
Творця, за мить таку, він славить!

Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах,
риби, мов дирижаблі, розганяють планктон
і змучені птахолови намагаються впіймати
кожне слово.

Міцно тримай у руках кольорове ганчір'я і скотч,
якими стягнуто різані вени нашого героїчного часу.
Колись нарешті вимкнеш це радіо,
звикаючи до неї, звикаючи до її дихання,
і вона, вдягнувши твою футболку,
принесе тобі серед ночі води.

На літній терасі горнята з рештками чаю
заливаються зливою, наповнюються недопалками,
у нас із тобою спільна застуда, у нас із тобою довгі розмови -
ти не помічаєш ранкових дощів, пізно лягаючи спати
і так само пізно прокидаючись,
я пишу вірші про те, як я люблю
цю жінку, і як я вигадую
все нові і нові слова,
лише б їй про це
не сказати.

***
Мямлим Блока, ходим боком,
прустим время наугад,
и лолитится Набоков,
он и сам себе не рад.
Он не рад, и мы не рады –
брат не брат, и сват не сват.
Что, вкусили крови, гады?
Так ликуйте. Маскарад
всем объявлен. Маски, маски,
да вчерашний перегар;
вот уж красной хватит краски,
явь, почище страшной сказки,
ставит пьесу «Superstar».
Ставит вечные вопросы
не ребром, а под ребро,
жизнь идет, струится носом,
ходит в сумерках раскосых
опьяненный царь Рембо.
Пьяный ботик, сбросив парус,
без судьбы и без начал,
не Икар летит – Икарус
по дороге нас промчал.
По дороге в город Муром
раздается дикий свист,
день вчерашний смотрит хмуро,
день сегодняшний на вист
всё поставил и забылся,
пена дней – его удел,
не простил, и не простился,
шел да шел, и в лужу сел.

Здравствуй, друг, навек пропащий,
мой лирический герой.
Что стоишь, глаза таращишь?
Я живой, и ты живой.

Для меня закрыты двери,
ты – без окон и дверей.
Так давай себя проверим;
сбились в кучу люди, звери –
поспешай, вина налей.

Я кроил тебя неспешно,
ты меня перекроил,
растворил святое в грешном,
скорчил рожицу потешно,
льдистым словом опоил.

Сделал шаг в литературу
романтическим юнцом.
Убегал, стрелялся сдуру,
изморщинивши лицо.

В становой хребет сонета
пригвоздив свободный стих,
напевал, как стонет Лета,
как искрятся брызги света,
как скучают на двоих.

День за днем глаза тускнели,
становился краше слог.
Все надрывней птичьи трели,
все настойчивей метели
голосили между строк.

Вдоль каналов, книжных лавок
мы пойдем рука в руке –
книгой жизни, без помарок
отразившись вдалеке.

Завтра, коли оголосять закінчення світу
Зірвуться народження на півкрику
Тунельна півтемрява видасться світлом
Ми станемо з Братом одного віку

Сірка всіче переборами праху по нотах.
Питатимуть Злодії, що віддати?!
Каліки здіймуться в останні свої фокстроти
Вперше мені вистачатиме Брата

Встануть без ліків Лежачі, без ліку їх збудять
Складуть Безіменні губи йменами
На вратах зупинять - як вас по-батькові буде?
Нас буде двоє з розп’яттями Мами


2009

Впаде сльоза, і ця луна
Шалений біль заб’є у скроню.
А я одна, а я одна,
Та все ще подумки з тобою.
Убий мене, і слова звук
Від божевілля урятує.
Убий мене торканням рук,
Й ніхто ніколи не почує
Луну мого серцебиття
В тремтячому теплі долоні.
Луна, вбери моє життя,
Тримай його в своїм полоні,
Бо я сьогодні не засну,
Бо я сьогодні одержима,
А ти сховав в собі луну,
Убив закритими дверима.
У тиші ув’язнив цей біль,
В цю ніч навік вселив напасті.
Й тремтячий голос тихий мій
Усе ще молиться за щастя,
Беззвучно гублячи слова
У твої очі темно-карі.
Ти бачиш, я іще жива,
Та смерть моя в сльози ударі.
Луни звучання пролетить
Як грім, і літній дощ проллється.
Скажи, невже оце все мить?
Невже оце усе минеться?
Луна ударить об підлогу
І відіб’ється об всі стіни
Я не попрошу допомогу,
Я мовчки просто так загину.
А ти дивися і забудь,
Як біль разюче б’є у скроню.
І хоч ти дав мені заснуть,
Я все ще подумки з тобою.

2009

В яснім свічаді вічної ріки,
Мов ластівки, літають рідні душі.
Не будьмо ж ми повік до них байдужі,
І в снах вітаймо помахом руки.

З небес їм видно наші дні й роки,
Серця нещирі і зів’ялі ружі,
Холодні душі, ніби після стужі...
Мабуть, такими бачать нас батьки

З висот - і недосяжних, і захмарних,
А ми літа марнуємо безкарно,
Забувши стежку до святих могил.

В сивусі топим розум, а не лихо,
Підхопить скоро нас великий вихор, –
Як мертвий дух, то вже й не треба крил.

Мандруємо у пошуках світами
Чи в праці заробляємо на хліб.
І подумки вони завжди є з нами,
Єдино-рідні на усій Землі.

Колишемо своє дитя в колисці,
Радіємо, як зробить перший крок.
Вони завжди від нас чекають вістей,-
Правдивих, а не вигадок зірок.

І, навіть, у чеканні свого щастя,
Заплутуємось часто між людьми.
Вони для нас воліли б з неба впасти,
До серця приголубитись крильми.

Ми часто не знаходимо години,
Прийти і доторкнутися до рук.
А там десь сяє посмішка єдина,
Якій радіє син, а їх онук.

І моляться вони за наше щастя,
Щоб було все і так, як у людей.
Щоб гріла нас любов, як сонце ясне,
Щоб лихо не торкалося дітей.

В житті у нас не все виходить гладко
І мчать вони на кожен плач і біль.
Це янголи земні, це янголятка,
Котрі на нас чекають звідусіль.

Йдемо стежками вже у зрілім віці,
Ведем свою дитину під вінець.
І лиш вони на цьому світі вічні,
Ці янголи, що мають сто сердець.

Ці янголи,що нас за все прощають
І в старості, і десь ще на зорі.
Життя дарують і оберігають,
Це янголи земні, це – М а т е р і.

Грудень 2008 р.

З тобою в нас - тільки сьогодні,
Хоч наші минулі хвилини
Вплелися уже у роки...

Нам солодко скраю безодні,
А світ, коли сходиться клином,
бува полиново гірким...





------------------
* * *

С тобой у нас - только сегодня,
Хоть наши былые минуты
Вплетаются вже у года...

У бездны нам сладко с тобою,
Но свет, когда сходится клином,
Полынным бывает на вкус.

Вчора троянди
в небеснім тумані
Кольору мрії
наснились мені.
Щастя просилося
дотиком раннім.
Дотик несміло
завмер вдалині.
Квіти цнотливого
кольору мрії
В руки схиляли
Свої пелюстки.
Сон безнадійно
тривожно леліяв
Меланхолійні
Ласкаві рядки.
Ніжну пелюстку
Трояндові хмари
М’яко в долоню
Поклали мені.
Я цілу нічку
У ній колисала
Віру у мрії
Чарівно ясні.
Втрутився ранок.
Дощем барабанним
Кликав кудись
На нові манівці.
Сон загубився
раптово-неждано.
Тільки зосталась
Пелюстка в руці.

2009

Злотом-нитками латаючи вени
Всі обручки складала у кошик…
Ця любов – божевільна Венера,
Відраховує час наче гроші!
А в кишенях дощу все порожньо,
Жебраками гуляють слова…
Полум’яно-здуріла Венера
Мою душу собі догриза
І хрумтить і не скаржиця вічне,
Занотовують пoсмішки міми,
Осінь біситься – прірва незвична –
Стали ми недосяжно чужими…

Продірявлюєш натовп - нарешті оце "колись":
Крок за кроком ідеш і не можеш оговтатись.
Справа шкіряться луджені посмішки масово,
Зліва світиться заздрісних поглядів місиво.

Але мусиш пройти коридори безвиході.
Затинаючись йдеш, намагаєшся дихати.
Над тобою повітря пливе здирижаблене –
Віддих – шкірою-порами-відчаєм-зябрами…

Ось уже середина, не смій оглядатися,
Бо засмокче назад ненажерлива матриця.

Загубила каблучку – назад не повернеться…
А позаду – облич щосьгукаючих вервиця,
А позаду сплетіння із рук – не дозволимо…
Ще лиш крок – відродитись із попелу полум'ям.


19.10.2009 р.

Незнаний раніше запах,
По ліжку пливе туманом,
Таїться під ним омана,
Чекає на хижих лапах.

Вливай підсолоджений кисень
У чуйні вуста пурпурові.
Приховані в кожному слові
Чіткі розрахунки гульвіси.

Збентежені острахом перса
В долонях пекучих тавруй,
Вишневим безжально фарбуй
Фінал підліткОвої п’єси.

Прошкували житами два надщерблені літа.
Запитала б у тебе: подивися, не ми то?..

Перевеслами пальців обіймала б колосся -
Ледь посріблені руни золотого волосся.

Брови серпня - серпами. Так минулого жаль, і -
Лине серце у небо (сіра грудочка - жайвір).

Зупинюся. Затерпну на півслові. Бо вище -
Тільки те, недосяжне. Сокровенне. І - ти ще...

2009

Заплакала осінь зраненька
Сірим сріблястим дощем.
Чого ж ти плачеш, руденька,
Чому ці тривоги і щем?
Глянь, рясно палає калина,
Золотом вкрилась верба,
Немов багряніє долина, -
Ти ж бо у нас - золота.
Яблука сонцем налились
Й немов посміхнулись ураз,
Сонечку радо вклонились:
- Спасибі від кожного з нас!
Сонечко враз зашарілось -
Не сподівалось похвал -
Й немов би рум"янцем налилось...
Листочок на землю упав.
З-за пенька підморгнула опенька,
Капелюшка поправивши враз:
- Ну ж бо, посміхнися, руденька!
Ти ж бо найкраща у нас!
16. 10. 2009 р.

*
Тонка вірьовка
бабиного літа
Провисла аж до самої землі.
На павутині
білі хмари сохнуть.

Дорогим Косенківцям
Із пошаною і любов’ю

Це ти суремно кличеш нас до себе,
У цей стозвукий, рідний, світлий дім.
Нехай зорю дістане кожний з неба
І подарує радісно усім.

О музико, як пісню солов’їну,
Люблю тебе я трепетну й живу.
І під високим небом України
Радію я твоєму торжеству.

Співаю серцем я тобі цю оду,
Нехай дзвенить до сонячних небес.
В тобі життя і творчості свобода,
І серця стук, і тиша синіх плес.

Ти, музико, прекрасна і натхненна,
Єднаєш наші душі і серця.
Ти, музико, ясна зоря для мене,
В тобі одній – і зорі, і сонця.

О музико, як пісню солов’їну,
Люблю тебе я трепетну й живу.
І під високим небом України –
Радію я твоєму торжеству!

м.Житомир

Журавлиний смуток
обійняв крильми.
Проміння сонце жмуток
розсипало поміж людьми.
Ділитися не хоче
у цім житті ніхто
і кожен так охочий,
щоби усе - його.
І розсердилось сонце,
сховалось між хмарок
й не гляне вже в віконце, -
буде усім урок.
16.10.2009 р.

...та стежка – загублена біла нитка –

Стекла зі столу і зникла під лавою...


Каганець сонно блимає єдиним оком у ніч, надворі хуга,

Ані душі, ані півдуші – білим по білому – білий світ...

Господь Бог –

теплі руки, плетені вовняні шкарпетки, довге сиве волосся

тонесенька голочка – надто тоненька для огрубілих пальців

довго мружиться, заплющує одне око, намагаючись поєднати

небо і землю

голку і нитку

тебе і мене,

а тоді зачинає мережати дрібнесенькими стіжками полотнище долі:

бачиш – синє море з білими баранцями хвиль?

нікуди не поспішає, гладить батьківською рукою кожнісінького баранчика

з кошари на найвищій зеленій горі,

а тоді вишиває хатинку (хто-хто в рукавичці живе?)

і дитинку на лавці, і квіти, і котика, і чоловіка...

потім довго мружиться, вдивляючись у морок,

намацує поглядом білу ниточку загублену

і дбайливо – Господар! –

вплітає у мереживо світу...

....і тепер я знаю, куди маю іти...

Утопія...Сховай ключі
Від серця в його душу,
У цю глибоку далечінь,
Щоб він знайти не здужав.
Утопія...Біжи за ним,
Біжи, розбивши ноги,
І не зважай на сірий дим,
Сама знайдеш дорогу.
Шукай його, ввірвись у сни,
Шукай по всьому світу.
Почуй у відгуках луни,
Почуй у криках вітру.
Знайди його в своїх очах,
Відчуй у теплій крові,
Сховай його від всіх в ночах,
Сховай в своїй любові.
Затисни у обіймах біль,
Цілуй в вини спокуту,
Тепер він тільки твій, він твій,
Більш нічиїм не буде.
Пірнай в його п’янкі вуста
Від ночі і до ночі,
А ніч холодна і пуста
Спроквола томить очі.
І все до ранку пропаде,
Сп’яніння вийде з тебе,
І ти одна...А де він? Де?
Його забрало небо...
За кроком крок, за кроком крок
Пірнай у сірий дим.
Поклавши палець на курок,
Біжи за ним, лети за ним.
У нього у душі ключі,
Їх так і не знайшов.
Біжи за ним, кричи, кричи,
Благай, щоб він прийшов.
Пірнай в вікно на чорнім тлі
За ним у порожнину
І лиш торкнешся ти землі,
Утопія загине...

О мамо й тату, ви куди, не полишайте нас...
Тут із вікна не дощ накрапує, а хижа слина.
І черга на всиновлення, але дають якраз
без черги – і отим, кому потрібна не лише дитина.
О мамо й тату, відшукайте нас...

О швидше б вирости! Напевно так ростять усіх -
кімната: телевізор і вікно... А ще машина,
в якій нові батьки відвозять для утіх, -
так боляче, коли ти втіха, від якої плине слина.
О швидше вирости би із отих утіх.
О швидше вирости, і вбити вас - усіх.


2009

Знаешь, осень ведь женщина.
Значит, жди от нее сюрпризов!
Избалована, переменчива,
Не лишенная милых капризов.
Но лишь только ее похвалишь -
Она сражу преображается,
Ты порою и сам не знаешь,
Почему это так получается.
Приоденется да приукрасится,
И любые тона и краски
Ее сделают просто красавицей,
Королевой из доброй сказки!
Пусть капризна, пусть переменчива -
Иногда такое случается -
Не забудь: осень тоже женщина,
И за это ей все прощается.

Покажи мне безбрежное море
И песком накорми мои ступни,
Как не пойманный прошлым вор я,
Буду прятать тебя под юбкой.

Покажи мне свободных чаек,
Положи свои руки на шею,
Стянешь с кожи соленой майку,
От касаний твоих я млею.

Покажи мне сухие ладони,
Одарю их прохладным дыханьем,
Намочу их водою из моря,
Запечатаю мысли в тайну.

Покажи мне горящий закат,
Давай взглядом встретимся смело,
Застучат на земле пульсы в такт
Устели ее сигаретным пеплом
(2009р.)

Неіснуючому коханню 1993 року у передчутті приходу року 2010-го

17

Сімнадцять – і мріями за горизонт,
У погляді кращий за гроші понт,
Сімнадцять – і є тільки слово «to want»
У всіх словниках на світі.

Сімнадцять – у венах пекучий бальзам
Із крові і сили, не віриш сльозам
Крім тих, про які ти усе знаєш сам
Та кажеш, що дме в очі вітер.

Сімнадцять – і сонце не відає плям,
У гаванях раді твоїм кораблям
І зірка удачі, назло ворогам,
Усе ще стоїть в зеніті.

+17

Сімнадцять. Достоту щасливе число,
Солодке, як слово «джек-пот» на табло.
Таке і зі мною колись було…
В минулому тисячолітті :)

Теперішній розум та в той би вік,
На той почуттєвий і пристрасний пік.
І може б на тридцять четвертий наш рік
(Ніколи б до щастя такого не звик)
Сімнадцять було б нашим дітям.

В домі моєму багато кімнат.
Кожна кімната на іншій планеті.
В дах стукотить, стукотить зорепад –
кішок лякає, прибульців і йєті.

І виникає космічний фольклор,
інопланетним стає навіть антик,
місяць крислатий вповза в коридор
з блюзом далеких спіральних галактик.

Місячне світло обличчям стає.
шкіра на ньому – чутлива мембрана:
так небо дня огорожею є,
так небо ночі – розчахнута брама.

Кліпну очима, піду в душовій
вмитись, а там, розбудивши сновиду,
ртутного моря сталевий прибій
креше кришталь берегів Атлантиди.

З гребеню ртуті до кухні майну
птахом-блукальцем, що квилить «forever!»,
а вже під ним крає крик на луну
в річці індиго тростина рожева.

З річкою разом впливу в кабінет
і опинюсь в променистій обгортці
електролісу, де струм гусне в мед
аж до заходу потрійного сонця.

Як розпадеться воно на зірки,
зсунуться знову безмежжя портальні
й трави неонові зрушать степи
в вікнах моєї старої вітальні…

Ти наливаєш шампанське земне,
крила знімаєш квантованих пір‘їв
і обережно цілуєш мене,
спокій знайшовши в безодні сузір‘їв.

А за вікном сяє зірка Земля,
радіохвилі від неї плюскочуть
космопричетністю кожного дня
й землетурботами кожної ночі.

«Перебендя старий, сліпий,
Хто його не знає?..»

Тарас Шевченко

Ранок рану заграви роз‘ятрив
і старий Перебендя згадав,
як розпалював бластером ватри
і на флаєрі чумакував,
як тягнув за собою крізь нетрі зірок
мегатонни небес, гігабайти думок.

Та вантаж свій ніколи не гудив,
як і мандрів палючий пристріт,
а віщав не провіщене всюди,
де траплявся його зореліт,
з випадковістю снів на орбіті крутій,
з необхідністю всіх випадкових подій.

Космодроми allegro і presto
себе грали в вогню та луні
і бриніли в сузір‘їв оркестрі
Перебендині позивні,
поєднавши поезії складність святу
і космічної праці земну простоту.

Тому всі, родом хто з Бетельгейзе
чи залюднив хто Альдебаран,
простір слухали в кожному рейсі,
наче мушля – живий океан,
адже навіть в сплетінні зневіри та вір
до землі ближче серце, а мозок – до зір.

Згас неон над сільськими ланами,
пил космічний уніс буревій,
над антен голубими млинцями
паперовий хитається змій
і вгрузає у ранок його вже пригод
український кобзар…
Галактичний рапсод.

Поговоримо, батьку, тепер наодинці,
Вам, мабуть, тут ні тепло, ні зимно зовсім.
А онуки малі ще чекають гостинців,
Бо завжди чогось приносили усім.

Поговоримо, батьку…Ніхто не почує,
Тут усі безпробудно і тихо вже сплять.
Другий рік ми без Вас, як умієм веснуєм.
І без Вас другий рік дні летять, дні летять.

Поговоримо, батьку, бо є що спитати.
А тоді я уперше спізнився до Вас.
І душа, чомусь, нині не хоче мовчати,
І пропали кудись всі питальні слова.

Поговоримо, батьку… І часу є вдосталь.
А зима по Покрові* прийде до нас рання.
І снігів Вам під дубом нападає доста**,
Як тоді , коли я запізнився востаннє…

…Знову осінь надворі, як кажуть по літі,
Журавлі подалися в далекую путь.
Поговоримо, батьку… Під дубом столітнім
Я не плачу, це сльози самі все течуть.

Вересень 2007р; вересень 2009р.




* Релігійне свято 14 жовтня.
** Багато (діал.).

Я чекав Тебе, Осінь...
Ще теплим гніздом журавлиним,
Позолоченим лавром,
Задумливим плином ріки,
Відьморуким розхрестям
Моєї (і тільки...) стежини,
І цим замком глибоким,
Що вийшов з війни без руки.

Я читав Тебе, Осінь,
Як світлий крилом чорнокнижник,
Що усе зрозумів,
Та не все ще, зараза, відчув:
Як вмирає печаль,
Ніж в печінку впікається ніжно,
І метелик мете своє серце
На грішну свічу.

Кров осіння моя
Мою долю за безцінь купила.
Ворогів я шукав,
А знайшов –
То у вирій послав.
Тож пишу в самоті
Пісню ангельську і чорнокрилу,
Яку прадід співав.

А весняна печаль
І осіння задумана радість –
Це усе моя даль,
Яку сам я з коріння почав.
Ти не зміниш її,
Наче ті прапори на сільраді.

Як хотів, так і жив я, –
Не вбив, не украв...

Але Осінь люблю,
Так, як люблять зорю у сльозині,
Так, як люблять хреста,
На якому висять, мов летять.

Між труною й колискою –
Лиш голоси журавлині.

Більш нічого безсмертного
Серцем
Не можу
Згадать.

У спогадах вертаюся до щастя,
Хвилини ті повік не повернуть.
Моя старенька в хусточці квітчастій
Стоїть край двору, проводжає в путь.

- Іди, синочку… Будь же вік здоровий!
І як заїдеш, зразу напиши…
В життя пішов я з материнським словом,
Яке зорею сяє у душі…
1978

Холодно. Якось незвично, туманно і дзвінко
Боже як холодно! Наче з життя виривають сторінку.

Ніч прилетить,-змиє зірки на долонях дощами
Знов защемить, і не змінити погоди плащами.

Сонце, ти де? Бачиш вітри заморозили очі,
Осінь іде, я з нею назавжди лишатись не хочу.

Молися за Нас.Я вже помолилась, та бачиш,-не діє
Настане зима. Віддасть те, що осінь дощами не змиє.

2009 рік

тихі психи тихо ріжуть інших тихих… просто так!
легкий вивих, раз в невинних час теж плинний; а відтак
всі ми дихаємо лихом, ще й від пихи плюєм в тих,
що кричать (щоправда рихло) на апатію глухий.

По листю мною вітер віє віршем.
По вітру дощ стрясає мною дощ.
Я згоєний, до невпізнання інший –
Очищений в ріці його сльози.

Розбито згубу звабної омани.
Отруєних прокльонів і заклять.
Вдихаю ніч, а п’ю прозорий ранок.
На дні проваль читаю небеса.

А над усе – нестримна спрага жити
І вірити,
хай шанс – один, а все ж…
По листю мною віршем віє вітер.
По вітру дощ змиває згар пожеж.

2004р.

Україно моя, Україно,
Чом пісні не співаю Тобі!?
Не гараздого маєш Ти сина,
Моє серце і розум в імлі.

Заквітчай мене, Ненько, полями
І вітрами поринь в височiнь,
Мої сни розбуди солов’ями,
Чистим подихом в душу прилинь!

В Горнім домі небесному Твому
Не осяжнеє сяйво буя,
То любов зоряна і потому,
Там дорога до Бога Твоя.

Я прошу Тебе, мила, кохана,
Ти з’єднай мене з Богом моїм,
Надихни мене силою, Мамо,
Доторкнись вічним духом твоїм!

Та я ж хочу не їсти, не пити,
А любити Христа і Тебе
І не тільки одвічно би жити,
А розкраяти в зірки себе!

Запалали б вони теплом Божим
В океані із смутку і сліз.
І як був би на це я спроможним,
Натхнення промені сіяв би скрізь!
2 лютого 1993

Щоб прослухати пісню,
клацніть на посильці:

“Очевидно, жінок ніщо так не допікає,
як байдужість”
Василь Симоненко

Мої почуття перекреслені
Великим і жирним хрестом.
Твоєї байдужості хрещення
Стає у горлянці клубком.

Ти лезом мовчання одвічного
Поволі зрізаєш слова,
Які у закоханім відчаї
Кричати Тобі я могла.

2009

Прощальный взгляд подаришь мне небрежно.
Уйдешь.И дверью хлопнешь наотмашку...
Горячий пунш несбывшейся надежды
пролью,как месть,на синюю рубашку.
Не стану врать - мне был и мил,и дорог
твой зимний взгляд и ледяные руки.
Но...Мой огонь,твой отсыревшый порох -
понятия,что свойственны разлуке...


2009 р

Она любила круассаны,
вино из розовых гвоздик.
Она ложылась очень рано,
чтоб не встречать рассвета миг...
Ей пели знойные сонэты,
снимали звезды с высоты,
несли шыкарные букеты.
С ней даже Бог бывал на "ты"...
Она была нежна,как небо
бывает нежным в летний день.
И лишь была бледна,как пепел,
и не отбрасывала тень...


2009 р

Чому я так погано сплю...
Чому я мучуся щоночі?
Навіщо я тебе люблю?
Навіщо бачу твої очі...


Ти вже не мій, ти зник як ніч,
Чому ж я так боюся спати?
Боюсь між тисячі облич
Твоє обличчя не вгадати...

А ночами туга така –
Не знаєш, де серце діти.
А ночами туга така –
Жоден не клюне сон.
Нависають передчуття
Схожі на сталактити.
Нависають зорі. Мовчать
Всім ліхтарям в унісон.

Терпне ніч. До хрусту.
До заморозків на травах.
Серце терпне. Жодним
Словом не доторкнись.
Та – нічого… Просто
Осінь іде – кульгава
Повз міста і села
Полем, одна, кудись…

І немає сил
Навздогін їй - слова чи сльози.
І немає сенсу
Спиняти її: «Зажди!»
Скільки ж тої ночі?..
І час її швидко зносить.
Скільки ж тої туги?
А думалось – назавжди…
17-18.10.09.

По ранжиру вірші зроблені:
внутрішні, дактилічні рими. Річ ясна.
Відривають, мов від бурки кОбеня,
місяця від ночі…Відігнав

думку: «Жити як?». Аж навертаються
на ставок зірки… В ім’я Твоє
біси коряться. «Москва кабацька»,
жовтень за Єсеніним дощі ллє…

Життя не має права на відпустку…
Згорає сонце в хмарах дощових…
У грудях серце б’ється теплим згустком,
А завтра, що? – Веселка? Може, сніг?
Чи буде пелюстковість надосіння?
Чи провесінь струмками забринить?
Так гаряче і так, водночас, зимно
На зламі митей, років і століть…
Життя це злива? – ми без парасолі,
І заховатись ніде, ніде впасти.
(А бабця лущить край зими квасолю
І край весни пече востаннє паску…)
І так щемливо спогади горять
Вогнем нетлінним, тим, що не минає.
Іскринки все мигтять, мигтять, мигтять
У них чомусь шматок єства згорає.

Примхлива панна доля…Чи не так? –
То натовп, то застигла дика пустка.
Дивлюсь у небо – світла синь в очах.
Життя ж не має права на відпустку.

То не лебеді кричали, не сполохані зигзиці
То ловили яничари українок білолицих.
Степовими кураями налетіли ніби круки.
Рвали тіло нагаями, ще й ламали білі руки.
Потішались до світанку, все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки, цибеніла кров на литки.
А коли дорога дальня відняла останні сили,
Забреніла раптом пісня та й знялася в небо синє.

Зацвітала буйним цвітом, билась в горі о причали.
То чиї ж, скажіть, ви діти, яничари, яничари?

Яничари, яничари, чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.
Ніби вчувши голос мамин, притулилися до циці.
Першим кинувся отаман, заволав без тями - цитьте!

Та мелодія широка залила ревіння кляте,
забивали кляпом рота, виривалося з-під кляпу.
Чи не кобзи і цимбали вам озвуться над світами?
Пісню шаблями рубали, плюндрували копитами.
Вже від бранок тільки шмаття,
а вона все лине й лине.

Ніби кара і прокляття, біла туга України.

Не туман стояв із зілля, не сичі в гаю кричали.
Середж степу з божевілля землю їли яничари.

Щоб знало межі недолуге бидло
Й сиділо мовчки, підле, на цепу,
Мене на пострах видовбали ідолом
І високо поставили в степу.
Я міг би стати жорнами і домною,
Лягти в бруківку, звестися мостом.
Але мені дано стояти догмою
На куцих ніжках з дутим животом.
Століттями я глухну тут від грому,
А люди йдуть та йдуть на манівці.
Переді мною хилиться сірома,
Й підступно посміхаються жерці.
Мені вже сонце випекло зіниці,
Щоб я не бачив вашої ганьби.
До мене підлітають тільки птиці,
Бо лиш крилаті гідні боротьби.
Торкніться вуст німих моїх руками —
Й моє мовчання страх ваш розжене!
Я тільки камінь, грубий сірий камінь —
У барикаду покладіть мене!

Тихо як — ні шелесту, ні сплеску!
Світло як — в душі і навкруги!
Я чекав, і ось воно воскресло,
Повінню зламавши береги.

Світ світає? Зацвітає вишня?
Я з тобою — спи, кохана, спи.
Як воно таке із нами вийшло
На шпилястім гребені доби?

Стрілись, наче кремінь і кресало,
Досвід мій і молодість твоя.
Десь далеко скрипка воскресає,
Славлячи святе твоє ім’я.

Аве, день, коли в цей світ прийшла ти!
Аве, тінь коханої руки!
Аве, бровеня твоє підняте,—
На віки!

Ну, ось! Почалося… Дощить!
Змива павутиння і пил,
Забруднює осінь блакить,
що нею хваливсь небосхил.

Ну, ось! Почалося… Летить!
Без жалю і права на втечу,
Кружля та спадає щомить,
Веселкове листя надвечір.

Ну, ось! Дочекались... Прийшла!
І йде напівголою містом,
Тендітна й до щему сумна,
Спокусниця-осінь барвиста.

Не тримайся за нитку. Давно уже лопнула кулька.
Безтілесне падіння – всього лише декілька діб.
А малесенька смерть забавляється краденим пультом,
спрямувавши на тебе, тисне безжально на «sleep».

І приходить покора… А потім – кора і короста
покривають усе, що надибають зовні. До тла.
Ти ворушиш легенями, втомлено хаваєш простір,
завмираєш, як риба, під чорними водами зла.

Навіть страшно подумати – нічого більше ламати.
Давні друзі – на друзки. Нема куди більше піти.
Тільки горлом виходять густі кетамінові мантри,
а у снах – то кентаври живуть, то кити

пропливають незграбно, збиваючи тишу хвостами
і нашіптують, сучі потвори, штовхають на дно…
«Не тягнися за ниткою. Бо всеодно не дістанеш»
І зшиваються намертво звуки в одне полотно.

твоїм відходом кисень перекрито
перекраяно болісно світ
і парують краї – свіжий міт
потребує кривавого мита

не язичництво – око за око
поза вірою над усім
ти мовчиш – заблоковано sim-
карту вічного спокою…

Сьогодні в мене
День плачу
Осінній день
Сумного серця
Стіна плачу
Вікно плачу
І телефон
Що не озветься
18.10. 2009

Не спиняйте її, не спиняйте її
Вона мовчки іде в неминучість
І сховавши за посмішку сльози свої
Вже не скаже про рани болючі.
Не спиняйте її, не шукайте у снах,
ЇЇ більше не буде, не буде.
Вона мовчки іде, терпить біль у ногах,
Та не вірить вже більше у чудо.
Не спиняйте її, не кидайте слова,
Бо вона в безкінечність крокує.
Серце б’ється, але вона вже не жива,
ЇЇ більше тепер не існує.
Не спиняйте її, він її відпустив,
І вона вже його не зустріне.
Він її змусив жить і її він убив,
І вона тепер просто загине.
Народивши любов в тихім світлі зірок,
З ночі вийти вона не зуміла.
До обриву лиш крок, до обриву лиш крок
І спинитись немає вже сили.
Не спиняйте її,він її не спинив,
Не питайте чому і навіщо.
Одержимість глуха,їй не треба цих слів,
І мовчить день і ніч кладовище….

2009

Моє приємне божевілля
Солодкий,беззсмістовний сон,
Свобода і моє свавілля,
Моя в’язниця і полон.
Мої слова,моє мовчання,
Моє порожнє каяття.
Моя душа,моє кохання
І подароване життя.
Тобі моє блакитне небо
Тобі усе,що маю я,
Усе,що є-усе для тебе
І я давно уже твоя...
Моя вина,моє прощення,
І розпач й віра в чудеса,
Моя журба,моє натхнення,
Порожнє пекло й небеса...
Мої слова,моє мовчання,
Політ і боязнь висоти.
Моя ненависть і кохання,
Усе,що є,усе це ти!

2009