І
Інший хай горне собі рудого золота копи,
Хай має хоч тисячі югерів орних земель,
Хай в бойовому труді грозить йому ворог сусідній,
Марсовий оклик сурми сон хай од нього жене.
Я ж – убогість обрав, життя дозвільного стежку,
Лиш би ясніло всякчас вогнище дому мого.
Впору садитиму сам тонку лозу виноградну,
Руку дбайливу мою чутиме яблуні плід.
Тільки б Надія не підвела й у кошах не маліло
Овочу, в чанах – вино щоб шумувало нове.
Я ж бо шаную вінком чи камінь на роздоріжжі,
А чи той пень, що в полях самотиною стоїть.
Щойно дозріють плоди – із них я щонайсвіжіші
З обігом року до ніг богу сільському кладу.
У переддвер’ї храму твого, русява Цереро,
З нивок моїх по жнивах хай золотиться вінок.
А на городі серед плодів поставлю Пріапа,
Хай відганяє птахів, сторож червоний, серпом.
Маєте й ви, охоронці колись багатого поля,
Нині дрібного, свої, Ларам належні, дари.
В жертву телиця тоді за стадо йшла незліченне,
Нині ж овечка для вас, дяка за кусник землі,
В жертву впаде – й гукне вколо неї молодь селянська:
“Жнив добірних, Іó! Й доброго дайте вина!”
Так-ото, так-от жити б мені у скромному статку
І на дороги курні вже б не ступати повік!
А як розжевриться Пес – під тінню дерева лігши,
Слухати, як жебонить, наче до сну, потічок.
Хоч і мотики іноді теж не варто цуратись
Чи гостряка – підганять надто повільних волів,
Чи заблукалий дріб, ягня або кізку, додому
В пазусі, поки малі, до матерів однести.
Ви ж, і злодії, й вовки, пощадіть убогу черідку –
Здобич хапайте собі з-поміж багатих отар.
Тут, лиш весна, свого пастуха я звик очищати
Жертвою і молоко лагідній лити Палес.
Не відступайте ж, боги; дарами скромного столу,
З глеків чистих питтям не погордуйте, молю.
Вперше глека зліпив селянин із глини легкої,
Вперше колись давно взявши, податну, до рук.
Я ж ні багатства батьків, ні жнива собі не бажаю,
Що у минулі часи предок ощадливий мав.
Нивки достатньо мені, якщо на звичній постелі
Будь-коли втому свою можу полегшити сном.
Як же приємно бува, наслухаючи, як там надворі
Виють шалені вітри, милу до себе горнуть!
Чи коли Австр узимі льодяну накочує хвилю,
В затишку, при коминку, лагідні бачити сни.
Ось чого зичу собі. По праву хай багатіє
Моря потугу сліпу й хмурі хто зносить дощі.
Що ті скарби, коли б мала бодай сльозину зронити
Дівчина через мої дальні дороги-шляхи?
Личать, Мессало, тобі морські та піші походи
Й віднята у ворогів зброя у домі твоїм.
Я – на прив’язі тут: мене – красуня тримає
Сторожем біля своїх немилосердних дверей.
Слави не треба мені, моя Деліє, хай мене мають
За боягуза, сплюха, тільки б я був при тобі,
Тільки б в останню годину свою на тебе дивився
І, омліваючи вже, все ще голубив тебе.
Плакатимеш при моїм, що йде у полум’я, ложі,
Сльози й цілунки водно ти в цю годину зіллєш.
Плакатимеш: не криця ж у тебе довкола серця,
Й каменя в ньому нема – чуле ж воно і м’яке.
Від похоронного стосу ніхто, ніхто не відступить,
Дівчина це чи юнак, щоб не зронити сльози.
Манів однак моїх не тривож, не зранюй обличчя,
З туги волосся свого, Деліє мила, не рви.
А поки доля змогу дає – любімось обоє,
Вже ж підступає Смерть, млою вповивши чоло.
Крадеться вік понурий до нас – чи в ньому кохатись?
Чи, коли сивінь війне, ніжні шептати слова?
Нині слугуймо Венері легкій, ще поки не сором
Двері ламати й п’янка є ще охота до звад.
Ось де вояка я добрий і вождь! Ви, сурми й знамена, –
Гетьте! Захланним мужам рани наносьте в бою,
Їм – і статки несіть. А я зі стіжка свого зверхньо
Гляну на багатія, гляну й на голод худий.

*
Слова твої короткі, як мечі
Спартанські
А почасти ранять дуже.
Зате величність їхня
До душі.

Надихнув М. Левандівський

Сум, Лікорідо, бере через пустоти твої.

Цезарю, долі своїй лиш тоді буду рад, коли станеш
Часткою римських діянь щонайзначнішою – ти,
І як читатиму: храми богів, відколи ти вернувся,
Стали багатшими: скрізь – пишні трофеї твої.

От мені, врешті, Музи таких пісень наспівали,
Що не вагаюсь: вони – гідні, кохана, тебе.
А якщо так – то чи мав би боятись на ваш непідкупний
Суд те писання моє, Віску й Катоне, віддать?

....................................... тірійська ...


Uno tellures dividit amne duas*.
Так-от одна ріка – двом кладе землям межу.

*
tristia nequit[ia ...]a, Lycori, tua.

Fata mihi, Caesar, tum erunt mea dulcia, quom tu
maxima Romanae pars eris historiae,
postque tuum reditum multorum templa deorum
fixa legam spolieis deivitiora tueis.

].....tandem fecerunt c[ar]mina Musae
quae possem domina deicere digna mea.
] . atur idem tibi, non ego, Visce,
]........l . Kato, iudice te vereor.

...................................................Tyria**


* Про походження цього фрагмента див. коментар с. 509 ("Римська елегія" Андрій Садомора, в-во "Літопис" 2009)
(фрагменти елегій Ґалла подаємо також в оригіналі).
** Цей фрагмент елегії ґалла, знайдений 1978 р., подано за публікацією: Anderson R. D., Parsons P. J., Nisbet R. G. M. Elegiacs by Gallus from Qasr Ibrim // Journal of Roman Studies. – vol. 69. – 1979. – S. 125–155.
5

Троянда на затоптанім асфальті.
Пекучий шум жіночих каблучків.
Їдкий, напівотруйний дим цигарок –
Сумнівний лік загратування сліз…
Надріз декоративної рослини
Не звів нічого схожого на міст.
Безвинна квітка вбогого кохання,
Безцінна у промінні інших цін.
Вона і він. Вмираюча троянда,
Палаючий судомою асфальт,
Розтяті вени згубленої віри.
Автограф скону. Все стає нічим.
І ти один. Розчавлений. Один.
Саморозп’ятий на долоні світу.
Троянда ледь пелюстками униз.
Меланхолійно-безтурботна вранці.
Оаза саду – не жорстокий світ.
Вже цвіт лишень нагадує про цвіт.
І тіло – спіло-наболіла рана…
Та ранок в ранок перевдягне ніч.
В його оздобі по алеях скверу
Вела бабуся внучку в дитсадок.
І стихли звуки каблучків, і квітка
Ожила від маленьких рученят.
Дитячий погляд оченят-озерець
Задумливо вивчав дорослий сум.
І дівчинка стурбовано спитала:
«Що трапилося? Що у вас болить?»
А він мовчав. Не знав, що відповісти,
Як пояснити, що болить душа,
Що б’ється у конвульсіях кохання,
Що просто важко, боляче – і все…
Чи зрозуміти це малій дитині?
А втім… а втім, кому, якщо не їй?
«Прошу, зумій, маленьке ангелятко,
Не скаламутити чарівних озерець,
Бо ж у житті б’ють так, аби боліло.
Якби лиш тіло, то б уже б нехай.
Прошу Тебе, навік запам'ятай
Надрізану беззахисну троянду.
Без Тебе їй уже не доцвісти.
Бо світ є світом, поки в ньому ти.
Допоки ці малесенькі озерця
Не дозволяють впасти назавжди.»

1994р.

Чорно-білі картини і рами
Навкруги, мов задавнений сніг.
Світ наповнений кольорами,
Ти навчися бачити їх.

ПРИСПІВ:
Хтось каже: небо як небо,
А я бачу його глибину.
Хтось каже: море як море,
А я бачу його далину.

Хочуть будні усім панувати,
Та від них лише сірість і пил.
Але ти навчися літати,
Хоч у тебе й немає крил.

ПРИСПІВ:


(2007)

Для кота смакота
У кутку стояла –
Аж горня молока!
І шматочок сала.
Кіт хлебтав язичком –
Стало видно денце.
Вже й нема молочка –
Та радіє серце.
Сало кіт береже
(Ой смачне ж, до речі) –
Мишка хай забере
На обід малечі.
2009

Героям осінніх спектаклів і рим -
кленово-сюжетні
полотна і драми,
дощу декорацій сумні панорами,
і хор, що з краплинок -
солістів і прим.

Під небом відкритим театр я знайду,
що „амфі”... Як амфора –
ємність для чогось.
Розкинувся чашею щедро, розлого,
що мною налилась.
Для цього я тут.

Для цього торкнуся рукою основи
зотлілої сцени –
відчути прибій
і шал глядачів, що в тисняві густій
артистів „на біс”
звали знову і знову!..

Це було два роки назад... чи давно -
раніше, ніж синова
перша усмішка,
студенська на лаві позичена книжка,
раніше – як з юнкою
був у кіно...

А зараз театр - сиротіло-пустий -
в тумані осіннім
чекає овацій,
в оточенні міста мертвих декорацій.
За роль, що зіграв.
Він – артист.
Хоч німий....

2009

Я чую стогін батьківської хати,
Що мерзне під осінніми дощами.
Нема кому подати їй руки,
Й сказати слово тепле і ласкаве.

Її душа, самотня і забута,
Завжди до себе кликала людей,
Допоки голос матері моєї –
Не злебедів за обширом далеким,

І не затих у стомленій землі,
Що тихо материнськими вустами
До мене промовляє на зорі…

Її останнє слово проростає
Із мовчазних асфальтових грудей –
Зеленою травинкою надії.

Холодне море гріє хвилями
і готує рожеві мушлі
у піску з приправами

Солодке море собою затягує
і фарбує розкуті ночі
у нескінченну музику

Останнє море вітром здуває
і роздягає щасливі очі
у передсмертній тиші

1
в досить-таки мерзотному,
рівно дві тисячі сотому,
із потойбіччя Місяця
/ріжками вниз – пейсатого/,
вірша тобі писатиму:
хай непоети бісяться!

вроками_болем_сказами –
більма зірок над базами
/конкретизую – сучі!/.
як тобі в тому Києві –
він мені мозок виїв, і...
я за тобою скучив…

2
Київ тепер провінція.
повен по самі вінця я
/псевдо/глямурних вражень.
та, попри щем_лещата.com,
перехворів Хрещатиком,
Києве – друже_враже!

кара ліричним способом
/Tatchyn... it is impossible!/:
Місяць – до шиї – лезом!
вірую в кров_і_тіло! …ця
відстань на двох не ділиться,
бо у остачі безум.

3
міжособистий вакуум
я татуюю знаками
і у безмежжя вию!
пообіцяй любов мені
в місті людської повені,
щоб обломився Київ!

без варіантів граю я:
літери ділять зграєю
трагікомічне серце!
все, що до тебе складено,
пахне вином і ладаном –
я без вагань би стер це!

4
ці небеса – недоєні!
скіф не чумак, а воїн! і
егоцентрично тужить.
маю одне пояснення
в місті нудьги_й_ув’язнення…
Києве – враже_друже!

винен у всьому він… і ця…
як її… з_Бугу_Вінниця.
тільки у кров не всотуй –
місто, куди дійти мені
/іменем неба_вимені!/
в рік двадцять_сотень_сотий.

Щасливе серце скаче, як дитя,
Згорьоване, млином гуде ночами,
Ворочає важкими валунами,
Вимелюючи гіркоту життя.

А не годинник серце, навіть гоже:
Зупиниться - і вже не заведу,
Нові секунди вибити не зможе,
Де смерть впинятиме мою ходу.

Та на ремонт, як випаде потреба,
Його не дам і кращим я майстрам.
Як річ оту, ще цінну, не продам
У дні нестач і бід за кусень хліба.

О з ним достоту - до останніх нот
Звучати неупинно я готовий,
Доки не скінчиться його бузковий,
На весь мій шлях дарований, завод.


2009

Непотрібні державі корупція,
Тероризм і скандальна брехня.
Щоб законом була Конституція,
Ви на варті безпеки щодня.

Ви удень і вночі захищаєте нас
І на ризик ідете свідомо.
Пам’ятайте, що вдома чекають на вас....
Повертайтесь завжди, повертайтесь завжди,
Повертайтесь додому.

Ви – і воїни, і аналітики,
Співробітники СБУ.
В економіці і політиці
Вичищаєте бруд та іржу.

Ви удень і вночі захищаєте нас
І на ризик ідете свідомо.
Пам’ятайте, що вдома чекають на вас....
Повертайтесь завжди, повертайтесь завжди,
Повертайтесь додому.

Ні до чого героям овації
За їх подвиги, ратні труди.
Ви є честю і совістю нації!
Залишайтесь такими завжди.

Ви удень і вночі захищаєте нас
І на ризик ідете свідомо.
Пам’ятайте, що вдома чекають на вас....
Повертайтесь завжди, повертайтесь завжди,
Повертайтесь додому.

Я листок приніс тобі кленовий.
В прожилках
ще світиться вогонь.
Ні, то не осінній –
Світанковий,
Бо у нім –
тепло моїх долонь.
хай розкаже він,
як ми чекали,
і про тебе думали удвох.
Хай розкаже,
як ми виглядали -
І від того
він ще більше сох.
Цей листок
не вміє фальшувати,
а тому – удачу принесе.
Забери собі,
візьми до хати -
Він тобі
повідає
про все…

Хай буде так-як я згадаю.
Тільки душа часу не знає.
Якби майбутнє і минуле
мої два серденька звернули.

Якби я осінь проминула
наче той сон повільноплинний,
якби про зиму я забула
та милувалась ніжним синім

вчорашнім щастям.Слово"грати"-
викресліть з мови будь-якої!
Якби нам тільки зустрічатись,
а розлучатися-ніколи.

І щоб були можливі тільки
широкі небеса і свята.
Мої прохання-вибухівка
для витонченності завзятой,

для вашої?Для мене-кроком
у невеличкі чудеса.
Утопії-країни строки.
Дощ теплий падав і звисав

рідкими каплями з карнизу
за комір даху.Тут..про кризу..

............................

Ось охоронець-херувім
стежить з верхів суворим оком
за тим,що діється,за всим
глибоким,чи там-за високим.

Хтось мірив мірою страждань
поснулі квіти.Час букетів.
Дурні години сподівань-
хвилинами невчасно стертих

стімких загублених шляхів.
Для тих,хто винен-катування.
Так,ангел без душі злетів,
чудово виконав завдання.

Та я загибелі красу
відчую неодмінно вранці
і у долоні принесу
квиток до предостанніх станцій.

В кишені-декілька сердець.
Його-я навіть не благала.
Лише зронила папірець,
який із дитинства зберігала.

Зарозумілість після драк.
Я ж-на узбіччі вижидаю-
коли розкриє крила птах
чорний,як ніч.Звичайно,знаю-

куда він цілить.Ця мішень..
(чому ти плачеш?)..Звістка злая
утримує вчорашній день
за зломану дугу трамваю.





2009

Я знов іду у світ
Боротись за хлібину,
Саджаючи на длань
Грубезні мозолі,

Згинатиму як раб
Свою слухняну спину,
Немов колись мій дід
На пана у селі.

Я, мабуть, з молоком
У матері своєї
Холопської снаги
Ковтнув гидкий сопух,

І шлюбним ланцюгом
До рала Гіменея
Навіки прип’яла
Мій підневільний дух.

Плебейський родовід
Не варто турбувати,
Властиві не йому
Шляхетність та цнота,

Хоча мій сивий дід
І неписьменна мати
Не хтіли щоб я ніс
Мужицького хреста.

Хай заколишуть зорі,
нехай цілує ніч.
Жагуча ласка - море,
що водоспадом з пліч.

Фіалково-духмяна.
І скромна, і палка,
смієшся ти рум"яно -
та наче здалекá...

Колисана так ніжно,
що пошепки кричиш.
Сріблясто-білосніжно
в руках моїх тремтиш.

Хай зорі нас не бачать,
і не ревнує ніч.
Тебе вдягну в Кохання -
що водоспадом з пліч...

2009

Нині матінка-матуся
В магазин ходила
І малій Мартусі-доні
Щось таке купила!

Не скакалку і не м’ячик,
Не слона, не мишку.
Просто диво-подарунок,
Ну звичайно – книжку!

Тож тепер мала Мартуся
Вже роботу має –
Подругам-лялькам новеньку
Книжечку читає.

2009

В нашім царстві зеленім –
лиш для тебе й для мене –
стали велетні-буки,
взявшись дружно за руки,
і в очах твоїх карих –
ні гріха, ані кари...
Ми з тобою щасливі,
(що нам грози і зливи!)
в диво-царстві зеленім –
лиш для тебе й для мене...
1999
Карпати

*
Щоб стіл накрити,
прасую скатертину.
Чи душу нагодую?

*
Упала гілка
суха мені під ноги.
На серці хрускіт.

Розбились погляди об камінь холоду,
Крижинно дихали на нас льоди.
І час обмінював на срібло – золото,
На пудру танучу – густі меди.

На тлі відбіленім ми загубилися.
Всі фарби зайві, як і слова.
Лиш серцем заячим, ще пам‘ять билася,
Як сніг холодна, та ще жива.

В той день коли тобі почнуться снитись сни
Я покохаю знову покохаю
Не думай що пробачу і забуду
Я пам'ятаю, завжди пам'ятаю
Ти думаєш переживу
Твоє ще серце не кохало
Ти ж не відчув як серденько стиснулось
А потім як шалено калатало
Ти не побачив як стемніло у очах
А потім захотілося померти
Ти не почув як підійшла печаль
І захотілося історію цю стерти
Для тебе все це гра нудна і не цікава
А на столі стоїть гірка, гірка як правда кава
Ти не кохав! Ніколи не кохав
Колись і з тебе посміється Доля
Ти розбивав серця надії розбивав
Тебе така сама чекає доля.

2008

Нет здесь счастья, на Земле,
На Земле нет счастья…
Буду я гореть в огне
Одинокой страсти.
Буду я гореть огнем
В жажде поцелуя.
Вспоминая лишь о том,
Что тебя люблю я…

Гуде базар, як вулик навесні,
Вся Україна продає й купує.
І щось до неї говорити всує,
Вона іде, як у страшному сні.

Сама себе не впізнає, мабуть,
І жебраки стоять, як поторочі.
Коли ж вона протре сонливі очі,
Й подивиться куди її ведуть?

Почує десь банальний анекдот,
Регоче, як покинута повія.
Коли цей люд, о Господи, прозріє,
І виросте з німих рабів народ?

Стокато пiдборiв. Строкатий блузон.

Bijou віддзеркалює iскри вiтрин

Я хочу спитати куди ти й чому

Ти налякаєшся – «Що то за один?..»


Бо це ж Вавiлон, моє сонце маленьке,

ось тут, у сузір"ї неонових зiр

тут кожен чужий - небезпека i звір

Бо це ж Вавiлон, моє сонце маленьке

Увесь оцей свiт.. а другого й нема

Мiсиво фарб - отрута п"янка

Куди ти бiжиш, моє сонце, одна?

Продажні поети 60-х мали б тішитись,
що все закінчилось так успішно;
адже скільки було небезпек,
а бач - вижили, повернули кредити,
хіба що бойові рани
нитимуть під час циклонів,
ніби під час місячних.

Продажні поети 60-х возять за собою
великі валізи із жовтої штучної шкіри;
зупиняючись в готелях,
вони притримують слухавку плечем, наче скрипку,
а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки.
В'єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме.
Що тобі до мене? - легко викинеш м'яту візитку.
Однією візою в паспорті більше,
однією менше.

Коли-небудь на засніженому летовищі
комусь із них пригадаються всі їхні лекції,
берлінське радіо і мости через Віслу.
"Добре, - подумає він - добре,
то були незлі часи - наші продажні 60-ті,
дарма що в голові по тому
суцільна педерастія і соціал-демократія.
Нас вела за собою любов,
любов виривала нам наші гланди,
як виривають слухавки з вуличних телефонів.
Поезія пишеться горлом,
але це горло безнадійно застуджене".

За всіма законами літератури,
за всіма умовами підписаних ними контрактів
вони справді боролись за свободу,
а свобода, як відомо, вимагає,
щоби за неї час від часу боролись -
в окопах, лісах
і на сторінках незалежної преси.

Говорячи тут про поезію,
пом'янімо всіх тих, хто залишився
на вуличках і пляжах старих-добрих 60-х,
всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації
і над ким дотепер пропливають хмари,
що своєю структурою нагадують американські верлібри;
пом'янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом,
нагадує звичайну бойню,
де кишки випускаються просто тому,
що це має робитись саме тут;
і виживають після цього
хіба що продажні поети,
з легенями - розірваними
від любові.

Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер,
перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні з голосними,
як друкарка в старій варшавській конторі.
Важкі стільники письма
вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова.
Пиши, лише не спиняйся,
продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп.
Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань,
і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві.

В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа.
Я завжди вірив лінивій циганській пластичності,
бо не кожному випадає цей затяганий шеляг.
Якби ти подивилася в їхні паспорти,
що пахнуть гірчицею і шафраном,
якби ти почула їхні розбиті акордеони,
що відгонять шкірою і арабськими спеціями -
вони говорять, що коли ти їдеш - куди б ти не їхала -
ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є;
коли мовкне спів старих грамофонів,
з них витікає мастило,
наче томат із пробитих бляшанок
з-під супу.

Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах
розривається кожного ранку натруджене серце епохи.
Час і справді проходить, але він проходить так близько, що ти,
придивившись, уже розрізняєш його обважнілі волокна,
і повторюєш пошепки почуті від нього речення,
наче хочеш, щоб потім, колись, впізнавши твій голос, можна було сказати -
так поставала епоха,
так вона розверталась - важко, як бомбовоз,
залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори,
розганяючи з плавнів диких качок,
які, розлітаючись, перекрикують
вантажників,
бога,
баржі.

Вибираючи курс навчання, поміж інших речей
ти би мала дізнатись -
насправді культура початку століття
вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці,
закорінилась в зламах твого цупкого волосся,
перехопленого недбало на вітрі,
розвіяного над пальцями,
ніби струмені теплої води над рукомийником,
ніби глиняні кольорові намиста над горнятами і попільницями,
ніби довге осіннє небо
над кукурудзяним полем.

Де НЛО? Де зустрічі й вітання?
Де, врешті, уранідів тих сліди?
Коли впаде гірка сльоза остання?
І хто врятує Землю від біди?

Лише думки пекучі і тривожні,
Досвітня тиша, мрії та чуття.
І щирий жаль, бо вже не кожний зможе –
Сміливо глянуть в очі майбуття…

весь наш час
весь цей джаез
втомлена усмішка твого особистого піаніста
і таке всяке інше
бобфоссівське лахміття
триматись за руки
нетанець і непрощання
ти я розірваний час
весь цей прекрасний світ
цей нескінченний джаез

*
Жупан осінній приміряє літо
із грубого
пістрявого сукна.
А ґудзики на ньому –
чорнобривці.

Дощ
мокрими руками відчинив моє вікно.
Тільки за вікном він уже давно не гість, а лиш холодний дощ.
Танець парасоль марно зігріва промоклий до кісток асфальт.
Безіменний край згадує про рай і кличе у незриму даль.
Та замрію дум спиня опущена вуаль,
І віконним склом стає оздоблений кришталь,
У яке так вперто б'ється буркотливий дощ.
Дощ…

День
висмоктав до дна останки сил, останки слів.
Між його вогнів думав, що згорів, а ніч нашіптує, що ні.
Чарівниця ніч, мов цілющий лік, прийде в мою безладну ніч.
Мерехтіння свіч, хмари протиріч і я із нею віч-на-віч.
Але річ у тім, що я не знаю, в чому річ.
І таємний промінь побліднілої зорі
Змушений розтанути, коли минає ніч.
В ніч…

Ти
все така ж далека і кохана водночас.
Але ж це для нас в опівнічний час танцють в зорях небеса.
Акварелі дум знов бентежать спомин, щоб торкнутися Тебе.
Тільки не ввійдеш і не розірвеш ланцюг самотності життя.
Монотонний дощ – прозоро-вітряна стіна –
Ллється поміж нас і б'ється в скло мого вікна.
Та така ж самотня і в долонях темноти
Ти…

Я –
безіменний птах, що укривається дощем.
І не знаю ще, чи вгамую вщент нестримний потяг висоти.
І куди іти? Маревом картин чаклує вимріяний край.
Зоряний скрипаль накида вуаль на зачаровану любов.
Помахом смичка сплива надія і печаль.
Я, мабуть, люблю, хоч не здогадуюсь про те.
Чи тому, що птахом є, чи неспокійний дощ?
Дощ…

1996р.

У прокурених зморшках гардин
Нас немає. Ми тіні на ліжку.
Повідомили в службі новин:
Залишилося жити ще трішки.

Не смакує вініловий чай.
Час прощати приватні образи.
І тягнути розмите “прощай”
До наступного – кращого разу.

Нас немає. Мовчить камертон.
Дві зими через замкнуті двері.
Дві руки під широким крилом.
І “Тhe end” на відрізку паперу.
7.10.09

Мене питає пізня осінь привселюдно
під шум падіння пожовтілого листа,
чому шкребе так на душі, чому паскудно,
журба нахлинула давуча і густа?
Стою задумливо, мовчу я біля клена,
понуро голови похилені в обох.
Клен розгубив свою красу, красу зелену,
а на моїх стежках росте старезний мох.
По них у юності я бігав безоглядно.
Куди ж подівся цей протоптаний маршрут?
Відповідати на питання мені складно,
думки розбурхані і загнані у кут.
Із братом кленом ми щось дійсно розгубили,
він ще поверне свою зелень - я вже ні.
Нема науки і нема такої сили,
щоб повернутися назад, в щасливі дні.
06.10.09

Бусол ходить по болоті –
Чап - чап - чап.
Носить жабу він у роті –
Хап - хап - хап.
Жаба лапками махає –
Ва - ва - ва.
Відпустити вимагає –
Ква - ква - ква.
Бусол думу думав довго –
Дум - дум - дум.
Без обіду, ой, недобре –
Сум - сум - сум.
А у жаби – жабенята –
Жаль - жаль - жаль.
Без обіду теж малята –
Гай - гай - гай.

Бусол довго не вагався –
Без обіду він зостався.
У водичку жабка – бульк!

2009

Знову дивиться осінь у вікна,
Мов циганка на тайну долонь.
І, здається, від заздрощів зникне,
Як побачить кохання вогонь.

Що за ніжності, мила, дорожче?
За цілунки, обійми, жагу?
Не сумуй, не зажурюйся, ноче,
Будь за гостю у нас дорогу…

Мы бежали с тобой по контрастам.
По истерикам
Плыли.
Как мы с тобой любили!
Молча и монолитно.
Камнем.
Стеной.
Слитно.
Всегда с тобой
Рыдали.
Заранее выбирали
Неправильный сломанный вектор
Солнце направит на нас
Свой кривой, неровный проектор.

Просто.
Тишина. Абсолютный свет.
Оскар!
Самый сложный проект.

Всем тем, кто в силу каких-либо обстоятельств не может отдаться своим мечтам этой осенью, всем, кто своей силой воли уничтожает свои желания посвящаю этот стих...

Снова горит панк-рок
Громким, багровым чувством,
Как в прокуренных комнатах потолок
Дышит честным искусством.

Как пиздят за спиной поэты,
Как расставляют приоритеты,
Как мы можем все в этом мире.
НО ничего не хотим
Как божественно и как красиво
Солнце стекает с витрин.

Снова терзает панк-рок
Уставшее время года,
Как в пламени этой осени
Плавится наша свобода.

Осінній ліс
Бринить всім віттям,
Пожовклим листям
Дме зоревій.
Печаль приніс
Журливий вирій,
І раптом стихло все
В полоні мрій.

Як гарно тут -
Літо бабине бродить,
Натхнення сходить
Згори до нас.
То нам приют
Наостанок приходить -
Природа годить
Чарівний спас.


Склепіння днів
Буя блакиттю,
Цією миттю
Сія життя.
Як відгук снів,
Між павутинням
Величний Світ майне
І майбуття.

А серце мре,
То сміється, то плаче.
Буття означе
Зарубку там.
Душа пливе,
Половіє в заметах,
То все у злетах
Дається нам.

30 вересня 2001 р.

Щоб послухати пісню,
клацніть на посиланні нижче:

Теплий сонячний зайчик
крізь хмари осінні проліз -
цмокнув у щічки заплакані,
в очка сумні, перелякані,
і витер личко від сліз.

(2009)

…уже тиждень я відкладаю важливий телефонний дзвінок.
- Завтра, - кажу я собі,
щодня кажу «завтра», от уже сім «завтра» проминуло –
хоч бери нанизуй на шворку листочки календаря –
якби я його лише мала, отой гадський календар.

- Який хосен відкладати невідкладне, - гніваєшся ти, -
Однаково не мине тебе чаша сія,
Біжи, дівко, біжи, бо життя вислизає з-під твоїх ніг.
Бо час розкидати каміння часом закінчується доволі несподівано…

А я вдаю, що не чую, і дивлюся на дощ.
А каміння вже – гей-гей…


Ти малював колись акварелі по-мокрому?
Найцікавіше в них –
що ніколи до пуття не знаєш, що отримаєш у фіналі.
Як, власне, і в житті, Серце моє, як, власне, і в житті…

…і згадується чомусь найдріб’язковіше:
- намоклі ожини в лісі – як бубнявіли вони на обпатраних кущах,
немовби пипки налюблених грудей, і твої чорні солодкі руки;
- чи метелика, що невідь-звідки взявся у моїй хаті на Різдво;
- чи взагалі дурницю – як листувалася в третьому класі з болгарською дівчинкою,
із міста-побратима Слівена, і вона надсилала мені кольорові листівки;
- чи коли випадком знайшла дитинячий секрет під деревом –
Поралася в садку, аж лопата цьовокнула об щось дзвінко –
А ген там, на глибині півруки –
Кілька облізлих фантиків, жменя намиста, мушлі, і півзотліла
Чорна і біла, біла і чорна світлина –
(ніжки в панчішках, сукня в горошок, потім – немає…)
І напис – отако ззаду, просто навпрошки…
літери важко розібрати…
Не мій почерк…
Ні, таки не мій…

…а знаєш чому спогади, коли їх щоразу собі нагадувати, стають гладенькими?
Бо з них від частого використання стесується все зайве,
Всі оті недолугі сварки-слова-вчинки-докори,
І от вони вже гарні-плескаті-круглесенькі, як кольорові камінчики –
Хочеш – складай з них мозаїку,
Хочеш – збирай у торбинку,
Хочеш – пускай жабки
По гусячій шкірі
Останнього
Осіннього моря…

Такі то спогади – на серці чисто –
аж бачу сам себе й сліди від рани.
Як битий горем – горе негористе.
Пологи в року – місяць Рамадану,

родися щедро, земле колосиста.
А що на думку не спаде – розтане,
немов птахи на гіллі гололистім,
та вірити собі не перестану.

Укотре покладаюся на "може",
отримую, як мається – по-повній.
Але так є – любов не подолати.

Вона стискається до слова "Боже"
і засиляє у мою безмовність
на прю багаті щастя постулати.

6 Жовтня 2009

Дощик сумно зазирав
У моє віконце,
Бо його з високих хмар
Виганяло сонце.
Сонце-сонце! Не пустуй –
дощику всміхнися.
Хай нам діточки ростуть
Від тепла й водиці.
2009

“Сліпий” дощ – явище природи, коли одночасно паде дощ і світить сонце. Кажуть, від такого дощу гарно ростуть діти :-)

Рондель

Хто ж мріє про кохання без тривоги?
Любов тривожить – глибшає душа.
Любов і спокій завше на ножах,
І не знайти їм спільного порога,
Не відшукати їм одну дорогу,
Між ними є невидима межа.

Хто ж мріє про кохання без тривоги?
Любов тривожить – глибшає душа.
Ти, доле, не суди занадто строго,
Мене любов захоплює чужа…
Війне байдужість, наче паранджа,
Це для душі найбільша засторога, -
Хто ж мріє про кохання без тривоги?

забагато лишається

пальців

як лічити ранки котрі з тобою стрів

рахувати щастя - дратувати богів

перехрестимо краще

у вальсі


2009

Прощай, обуджена у серці, все минає.
Чому ж так гірко, і немає забуття,
Шкода зорі мені, що в небі догорає
На сході любого колись розмаю дня.

Чи ти забула перше боязке зізнання?..
Над нами жайвором дзвенів і плакав май.
А завтра тільки мла байдужого вітання
Очей твоїх і розпач мій за небокрай.

Пішла ти, люба, в жовте сосен суголосся,
Пішла, безмовна, у хвилястий жита шум,
Туди, де хилиться в невистигле колосся
На роздоріжжі нашім одинокий сум.

Пішла у далечінь, у мовчазні простори
Світання зіркою, що гасне в далині.
Душі палаючої скривджені докори
Сльозою стиглою срібляться у траві.

Пішла, залишивши світанки і тумани,
Полинну тугу опечалених доріг,
Аби я біль і гіркоту цієї рани
Роками в серці втамувати вже не міг.

Пішла, й ніколи вже не вернешся, Олесе,
Бувай, смагляве моє щастя, прощавай!
Стою на бу́лих розстанях, а з піднебесся
Самотньо жайвором дзвенить і плаче май.

Бувай, розбуджена у серці. Все минає.
Твій ясен образ я нестиму по житті.
На сході дня мого зірниця догорає,
Як пізній вечір у провіснім багреці.


2009

Заколисана, заголублена,
Щоб ні вітру, а ні патлатого.
На постільні шовки розгублена.
В дві коси заплетена нáтуго.
А хотілося, щоб по краєчку,
Над безоднею, над падучою.
Як по лезу. Босоніж. Граючись.
Та у прірву! Горою-кручею.
І гіркі слова, і солодкий біль,
І втонуло сонце багряним заревом!
Продає себе, а купує хміль.
Чи любов, чи гріх? Тільки марево.
І вже в тій душі стільки змішано!
Перетліло все, мов у кратері.
Тільки плаче ніч її віршами,
Тихо молиться Божій Матері…
І ні затишку, і ні спокою,
Знов нарéчена, знов засватана…
Захлинулась струною високою,
Наче скрипка. Анна Ахматова.

Коло рук.
Вогонь в долонях.
Прагнення зіткнутись з болем.

У бутті чужого раю
глибину очей кохаю.
Йду по тебе, знов блукаю.

Коло днів -
бентежна кара.
Марево!

Й раніше знала,
що ти - сон.
Я сон кохала.

Вже осінь стукає у двері,
і хмари сяють мов кришталь,
летять птахи у синю даль...
Ще досі чути ехо літа.
Трава жовтіє на очах,
вуста червоні мов калина,
і кіт рожевий на руках,
танцює мов мала дитина.

вересень, 2009рік

я переплутав

де сіль де прісно

відтак не знати під сонцем чи в спрагу йду

наверху піраміди захоплює дух

усередині

духові тісно


2009

і коли ти поглянув назад
твої сліди ще трималися на хвилях
мов померлі риби

дорога була занадто довгою
повільно
мов ніж у масло
ти почав опускатися
під воду

і паралельно тобі
йшли на дно
свинцеві злитки
твоїх слідів

лише розчепірившись
на тонкій плівці води
тримався поверхні
набряклий
вишневий хрест
що чимось
нагадував щоглу
затопленого корабля