А губи так торкнулися щоки,
Як після зливи - гілочка жасмину.
Муж очі опустив, зітхнув і...зник.
А ти обняв: ”Ще – двічі… Це ж - Великдень…”

Ти – лиш обуда, донжуан сільський!
Для тебе я – особа потойбічна.
Кохати лише татка радить син.
Джокондово всміхаюсь – ще безгрішна…

З тобою прогрішатися? О, ні…
З очей зелених лине вірус зваби…
На „інфлюенцу” легко захворіть.
Імунітет слабіє…
Кличуть в хату…
Рука - в руці.
Браслетку розстебнув…

Не клич мене
за овид буднів
з двору!
Ти ж утечеш, коли я простягну
Замшілу скриньку з написом „Пандора”.


2009

Нике

Когда дядюшка Гершвин в обнимку с тётушкой Эмми зайдут к тебе на чай: «нам с мятой, не надо премий», он будет сидеть в углу, незаметный, как тень от спицы, но внезапно окажется многотел, многорук, многолиц, и
ты вдруг захочешь приговорить его к высшей мере, он вздохнёт устало: «Ты опять за своё? Не буди зверя», уронит тебе на рёбра свои ангельские ладони, а тебе будет сниться долго, что ты тонешь… тонешь,

что в тебе прорастают водоросли /через руки и ноги босы/, на которых хоть вешайся, хоть плети из них косы, что тобою гуляют рыбы, рачки, черепахи даже, и все говорят тебе что-то, но это уже не важно. он прикоснётся к груди, животу, подержит за локоть крепко, в тебе качнётся трава-мурава: good bye, детка! посидит на сливовой ветке укуренной синей птицей.

так и кончится твой ноябрь,
такой небылицей.

24.11.09

Покотилося серце,
мов з гори каменюка,
десь упало в багно...
Промовчу
і не видам ні слова, ні звука, —
помирать все одно.
Промовчу,
тільки губи кромсаю зубами, —
не зайтись би плачем...
Чи роки усі біди на мене зібрали, —
аж судомить плече?..
Навалився на плечі за дні за хороші
ненависний тягар,
ледь бреду,
підгинаюсь від грішної ноші,
хоч коня запрягай...
Є достатньо всього:
хватить людям на осуд,
як хватало на суд...
Донесу до кінця,
то не матиму зносу.
Тільки чи ж донесу?..

14.10.90

Як я сумую.
Це так глибоко,
як той колодязь,
що бачить зорі
очима спраги.
Йому найдалі
кидати погляд
в небесну пустош,
але він може.
Для нього звично
не спати зовсім
і серед ночі
в'язати сукню,
таку як в неї.
А може й кращу.
Ловити зорі
в вогкі долоні,
плести назустріч
вогням далеким.
Бо він сумує
в холодній ямі,
йому там страшно,
коли надвечір
стуляють віки
гранітним пластом.
І тихо плаче,
а його сльози
стрімким потоком
підземні води
розносять всюди.
А далі кома...
Біжать хвилини
по циферблату,
бракує світла,
і десь високо
зняли повіки.
На небі чисто.
Безкрає море
вмістилось в коло.
Пісчаний берег
і ти на ньому.
Тобі не видно,
як я сумую,
я так сумую...

А ти прийди до мене надвечір,
я напою тебе теплим чаєм,
і аромат свіжих яблук з печі
на твоїх почуттях зіграє.

Посаджу тебе зовсім поруч,
обійму за стан як сильніше,
ти подивишся знизу вгору
і стиснеш мене ще ліпше.

Проведу по волоссі рукою,
замилуюсь твоїми очима,
у цю мить ми єдині з тобою,
наші душі злились неділимо.

Загорну ніжно-ніжно у пледі,
що є сил поцілую у губи,
і на першому пісні куплеті
ти заснеш і про все забудеш.

Щось давно до тебе муз -
круглощокий карапуз -
перестав літати.
Може на Парнас-горі
небожителі старі
скоротили штати?

Може він заледенів,
бо літає без штанів
(так ніщо не тисне)?
Може в муза просто лінь
або ж той крилатий кінь
копнув ненавмисне?

Муз таки пропав - немає новизни.
Може варто зачекати до весни?

(листопад, 2009)

Дозволено грішити і не каятись
Красі. Красі?
З усіх доріг ви завжди повертаєтесь.
Усі. Усі.
Ви залишали яблуню квітучою
В саду. В саду.
А що я вам в тім урвищі під кручею
Знайду? Знайду…
За пісню мою сонячну не сплачено
Ціну. Ціну…
Я посміхнулась, але не пробачила
Вину. Вину.
Ковтаю вина вин уже отруєна
Навік. Навік.
Як там у тебе зоряно і буряно.
Бо чо-ло-вік.
Та крізь літа і вини знову кулею
Рука. Рука.
Пробач. Прийми. О, скільки цього чула я! –
Ріка стіка!
Стікає Стіксом, вистеля ожиною
Біду. Біду…
Та де ж я вам поміж чужими спинами
Тепла знайду?!
Тепер не клич заквітчаної зав’язі
У далеч мрій.
Не упізнав? То не роса, а паморозь.
Зігрій… Зігрій?
Навіщо у вінчальні віча бавитись?
Пожовк засів…
Ти знову мій? Ви завжди повертаєтесь.
Усі. Усі.

І знову – крок по тонкому льоду…
Що я тобі на згарищі знайду?
18.11.2009

О критику, мій друже сивочолий,
Чом не сподобався вам кобзи дзвін?
Чи досі сниться та ідея гола,
І манить вас до сяючих вершин?

А може ви позбулися ілюзій?
Тоді прийміть вітання щире це,
Бо день несе у сонячній напрузі –
Великодня святкове вам яйце.
1997

Non sum qualis eram*

1



Вольєри... Кліті... Метушня дрібних...
Цареві звірів – ще кривавий кусень.
Підходить зледащіло... Жовна. Рик...
Тепер і палець поміж ґрат – не вкусить.

Погостювала плідно! В плазуна
Навчилася заковтувать офіру.
Стою, милуюсь тихо сприбока:
Так...слоненя уміє жити сірим.

Соломою зашарудів козел...
Ось шпацірують квочка і курчата...
Когорти...
Стаї...
Кліки...
Я ж ледь-ледь
У оберемок - стежечки хрещаті.

2

Ні, не погорда. Не зневіра. Путь.
Біль. Антисептика. Обробка вірша сріблом.
У ненажерні пельки – комашву.

О, нене, я, нарешті, жити вмію...





* - Я вже не такий, яким був раніше (лат.).


2009

А ми просо сіяли, сіяли...
З пісні

Колись, як дощ утопче в ґрунт сліди
І перший сніг притрусить огорожі,
Я відпочину від пліток і див,
Спечу для музи з брошкою… бріоші.
Вони вдадуться. Рік умію все…
Й пустоти усередині – для крему…
Ти каву пив з горнят моїх – гляссе –
І впевнював: «…а жити варт окремо…».
Ти, прожектер, накинув плед-обман…
З листочка кукурудзи пахітоса
Освітлює дванадцятий роман...
Ми стрінемось в раю, де квітне просо?
Нас розділятиме ажурний віадук…
Ще любляча, сумлива і наївна,
Ітиму я – на пломінь губ і рук,
Шептатиму в екстазі: «… богорівний...”.
Нехай – в романі. Та отут, в бутті,
Замало ролі одаліски, милий.
Я вже стоптала капці золоті…
Ти докурив? Ну а тепер щосили
Пожбур пісний роман за фалди штор!
Вікно розкрий –
орканом розбуялим!
Торік ти плів: „Мій дід – конкістадор...”.
Звойовуй форт, бо кличе бард – за яйли.


2004-2012

Я вчора мандрувала:
Псел...
Дніпро...
На берегах диміли жовтня ватри...
Дніпр довжелезний...
Кинь сікач, цебро!
Запрошую тебе в журливі мандри.

Ось тут ми спочивали, Вітре мій,
На острівці хиткому в день погідний...
А тут, де у Дніпро впада Супій,
Ти прошептав:”Чекай мене... між лілій...”

Тепер я – хвиля.
Ти крило відтяв.
Уп’яте розквітають верболози…

Є місце на Землі – двох рік злиття,
Куди обручку щовесни приносиш.


2007-2012

Цей запах мені проникає крізь шкіру,
Здається, не можу надихатись ним.
Я в нього, як в магію древню, вірю,
Я в нього вростаю мозком спинним.

І раптом звідкись беруться сили,
І я ступаю землі на груди...
Запах трави, яку щойно скосили,
Звідси мене переносить в нікуди.

Між нами - кордони, держави
і прірва прожитих років.
Снується розлука іржава
над верстами битих шляхів.
Між нами - нездійснені мрії,
гіркіші за чорний полин.
Стуляєш на хвилечку вії
і чути спів рідних долин.
Між нами - нестворені вірші,
б'ють дзвони загублених рим.
Твій світ - він не кращий, не гірший -
ніколи не стане моїм...


23.11.2009 р

У сіні лежу і минуле кличу,
Легкий і весняний духом.
Сувору дитинність твого обличчя
Пам’яттю серця слухаю.

Усі твої жести дзвінкі і ранні
Доторком вії знаю.
Востаннє і вперше прожив кохання
Глибоке, мов сльози бездітних чайок.

Ми голі у нім, як молитва вишні.
І хто нам суддя?
І звідки?..

Ні пекла не страшно, а ні Всевишнього,
А ні міщанства сусідки.

Чи подаруєш
ніжну насолоду -
побачити, як п'єш Ти
каву зранку?
Напевно, навіть
без Твоєї згоди
я зазирну
в Твоє вікно
світанком.

У чашці
білим цукром я
розтану -
щоб мати змогу
вуст Твоїх
торкатись.
Для Тебе
найсолодшою
я стану
з усіх подій,
що вранці
можуть статись...

2009

У саду зеленім
Під високим тином
У неділлю ввечір
Зацвіла калина -

У гіллі розлого,
У листковім стійлі
Ясно-смарагдово
Стала при надії.

Запишалась квітом,
Сонцю показала,
Місяцевим світом
Ніжно колисала.

Аж повіяв вітер,
Заблагав калину:
"Нащо тобі діти?
З ними я полину!

Понесу їх в поле,
Ген за оболоні -
За дружин їм будуть
Черемхов ідоні."

Сумувала ненька:
"Без синів як бути,
Пелюстки маленькі
Як мені забути?"

Затужила дуже
І...благословила,
До зорі на службі
Небо все молила.

І для свого цвіту
Слала щем далеко -
В холод щоб зігріти,
Напоїти в спеку.

В кетягах налитих
Стоячи дрімала,
Од дітей прибито
Вісточки чекала.

Враз на небокраї
За старезним тином,
Як в далекім маї,
Забіліла днина.

Ожила калина,
Віти простягнула -
Думала, дитина
З мандрів повернула.

Вибігла навпроти,
Хустку аж згубила,
А її з-за плоту
Інеєм укрило...

Не сини обсіли
Маму на порозі,
А мороз у біле
Обернув тривоги...

І стоїть зимою,
Жде свою кровину
Згорблена журою
Сивая калина.

2000

…У поході ми знов.
А в поході не п’єм гориляси…

Дух високий.
А ми
При такій висоті корінні.
Точать ляси за спинами нашими
Злобні кумасі
І встромляють нам «пера» у спини
Жлоби прохідні.

Друг зрадливий такий,
Що вже краще ―
Хай чесне ворожжя.
Павутинами змов обплели
І сміються в рукав.
А зосталася вірною подруга тільки ―
Ворожка,
Ще ― ліси і степи, і ріка…

Уночі із руки
Я годую пташа перелітне,
Набиваю патрони,
Шаманю поемами світ,
Адже випустив хтось
Диких звірів
Зі свійської клітки,
І вони, як і ми,
Ностальгують за раєм в крові.

Міжпланетна пітьма
Між серцями людськими настала,
Що мовчать, наче моляться,
Скіфською мовою зір.
І якої ще жертви захочуть
Новітні Ваали?
І кого буде жерти людина ―
Чорнобильський звір?

Прийдуть глупі й веселі…
І знов затанцюють ab ovo.
Грішний ангел і чортик нещасний
По душу прийдуть.
Знов почнеться із зойку любовного тіло ―
Як слово.
А Земля ―
Зріле яблуко райське
В пекельнім саду.

Ну а ми ж на Землі,
У Землі,
Із Землею ―
По колу...
Знов стріляємо в себе,
Знов ловимо вітер і п’єм
Те, що любим божественно, ―
«Водку», печаль, coca-cola(u)…

І безбожно –
Як вірус –
Гриземо
Майбутнє своє.

17 лист. 09.

Ніч. Ні сміятись, ні плакати. Соромно бо
Слабкість наснажує темами й меланхолією.
Я вже не вірую в дим і у морок не вірую,
Більше у світло, у себе і ще у любов.

Ніч. Натискати на клавіші люто. Чому
Бракне повітря, часу, рівноваги і миру?
Я ще воюю з собою. Принаймні – це щиро.
Я ще воюю. І віри у дещо не йму.

Ранок. Повітря. Димить цитронелла терпка.
Порожньо у попільничці. І повно у серці.
Пляшка у друзки. Червоним відсвічують скельця.
Ковдру на плечі накине чиясь рука...

Що тобі сниться, хато, в дощ і морози люті?
Чи не болять в негоду рами і стін шматки?
Чи пам’ятаєш, хато, як будували люди?
Як новосілля грали? Сволок і рушники?
Піч і хлібину білу, борщ і кутю у свято?
Галас до ночі з ранку, грюкіт дверей своїх?...
Дивиться в сиве поле осиротіла хата
і виглядає, схоже, тільки грудневий сніг...

Я – твій Світанок. Чуєш, любий?
Торкаюсь променем до вій.
Любов терпка, пекуча згуба –
Для тебе вранішній напій.

Як зрум’яніле чисте небо,
Збадьорю свіжістю думки.
В моєму диханні потреба
Розвіє снів твоїх рядки.

В бажанні миті насолоди
Мою обіймеш світлу тінь.
Вона ж, спокушена і горда,
Втече у сонячну теплінь.

А я росини світанкові,
Зберу душею навмання...
Й нектаром ніжної любові
Наповню келих твого дня.

2009

Лиха година… Чорна днина…
Кому довірилась людина ?
На що звернула погляд свій ?
Ростуть скверноти мов пухлина,
Сумління чистого краплина
В зневазі злій.
Що доброго в сухій пустелі,
В безводних просторах знайдем,
Квітучі кинувши оселі,
Де берегли пташині трелі,
Красу святих поем.
Чим ситі будемо сьогодні ?
Яким напоєні питвом ?
Творіння спраглі і голодні,
Злюбивши вічний бунт безодні,
Пруть напролом
У світ розбещені, зіпсуті…
І ніби сонце сяє їм.
Та в ланцюги гріха закутті,
В його заїдливій отруті
Гидують всім.
Мужі поважні, мудрочолі,
Аж досі «ходять у штанці».
Швидкі уродженці сваволі
Собі знайшли престижні ролі
За товсті гаманці
І ніби виросли до неба…
Та чого вартий видний зріст ?
Громадять те, чого не треба,
І ніби в цьому є потреба,
І суть, і зміст.
Можливо є, можливе варте
Життя тих неймовірних благ.
Та з бісом граючи у карти,
Ця гра далеко вже не жарти.
Тут програш – Крах.
Тут програш значно більша втрата
Ніж ті марнотні надбання.
Коли прийде за них розплата,
Не буде кому позбирати
Осколки дня.

Вона стояла у вогні
й дивилась в небо у задумі,
а руки простягала на захід і на схід;
і ніби я впізнав Її,
Вона пускала в мене струмінь
й я зрозумів – то Світло-від-Пітьми.
Вона стояла і сміялась,
Вона була величніша від всіх,
бо хтось повірив, що Вона існує;
Вона нічого не боялась,
Вона пізнала найвеличніший Свій гріх –
бо промовляла Його ймення всує...
Це Та,-Яка-Злітала-Із-Вікна;
це Та,-Що-Бавилась-Із-Кулеметом;
це Та,-Що-Не-Змогла-Обрати-Вільно;
Вона стояла, як вогню стіна;
Вона сприймала це життя предметом
й Вона була одна-єдина сильна.
Й я зрозумів, навіщо нам життя –
щоб так горіти, але не згоряти,
щоб дарувати людям смуток й сміх.
Вона грішила – й все без каяття;
Вона прийшла, аби ту правду взнати,
що я таки повірити Їй зміг...
* * * * * *
я у прозорості вікна
розгледів чорно-білу птаху
я бачив як вона зліта
над мого серця сірим дахом

вона не карка не курличе
вона кудись неначе кличе
лиш помахом свого крила
і десь під хмарами зника

а я ступаю у вікно
наслідую Дівчину-Ватру
можливо в небі десь я вклякну
та зараз це усе одно

бо птаха крильцем показала
на місце де Дівча палало
* * * * * *
я став у коло і звернув обличчя в небо
я руки розпростер на захід і на схід
і я згадав життя своє псевдобогемне
й готовий був уже відправитись в політ

почув я голос не земний і не небесний
неначе в груди хтось постукався мечем
і я відчув що я вже не тілесний
і я відчув що перестав я буть борцем

і я стояв і я палав під небом
і я сміявся як сміялася Вона
душа і тіло поруч і окремо
й між ними проступила вже стіна
* * * * * *
отямився стою й не розумію
то сон чи справді я вже помирав
дивлюсь на себе й розумію я темнію
хоч я також цей шлях не обирав

і птаха зникла і вікно закрите
і розумію жити не набридне
відчув чиюсь присутність у кімнаті
хтось був тут коли я збирався спати

я зрозумів що з Нею ми є ціле
що було проклято вже нас на сотні літ
від цього розуміння я розквіт
ми упокоїмося у одній могилі

я посміхнувся Дівчині в вікні
Вона пустила блискавку мені
* * * * * *
і так жили і так любились в смерті
для нас усі кордони були стерті
трималися за руки крізь часи
крізь всі простори і чужі мости

не відчували вже буденності проблем
ми відійшли від тусклості систем
ми охопили у обійми свої Землю
й зробили з неї світлої лиш темну

ми підкорили всі низини світу
і простягли до неба смерті квітку
і ми ходили тільки із вікна
бо наша сутність бyла не земна

і не небесна ми були із темних
із коловерті рухів безсистемних
* * * * * *
так відбулась загибель світу діти
для двох людей які ступили не туди
і вічними лишалися вони
бо пекло то і є життя навіки

вони собою інших пожирали
але вони не знали
що програли

вони вважали
що колись помруть
але не знали
ще що назавжди живуть

вони гадали
що навіки сонце вкрали
але не знали
що їх вже поховали

на кладовищі ви їх не шукайте
ви їхні труни в себе в серці майте

тож знайте
що вони у вас живуть
й чекають коли душу заберуть.

Іржа на повіках невтішної Темзи.
Барзо, - такі часи.
Леза. Не важить ніщо, окрім -крихітний вензель-
Тату на твоїй право-лівій щоці.

Ведмедя знекровлено. Кілт - на освіту із вошами.
Варто? Напевно, ні.
Сумно. Не треба було без запрошення
довірені іскри міняти на мутні вогні.

З гори у кисіль. Не жалкуєш? Отож...
Темно, - але то ти.
Туманно... та й прикро за тебе, гош, -
раніше ти не падав з висоти.




2009

«ГІРКА РЕАЛЬНІСТЬ НАША, МОВ ПОЛИН.
КОВТОК СВОБОДИ НАМ ЗАТЬМАРИВ ОЧІ.
ЧИ ГІРКОТУ РОЗМИЄ ЧАСУ ПЛИН?..
А ДОЩ ЗМИВАЄ ДНІ, ЗМИВАЄ НОЧІ…»



Чисту воду геть випито вчора,
Білий сніг – зовсім сірий давно
І щоденно крадуть метр моря,
А їм байдуже, їм все одно.

І розкидані діти світами,
Без моралі знов крутять кіно.
Дитинча виростає без мами,
А їм байдуже, їм все одно.

У колисках не сплять немовлята,
Від проблем не рятує вино.
Пів життя брат ненавидить брата,
А їм байдуже. Їм все одно.

А Мамаєві діти живі ще !
Ще не всіх засмоктало багно!
Як не ми? Хто світ зробить добрішим?!
Чи нам байдуже ? Чи все одно?!

Взяв орел мову матері в кліщі,
(У Європу відкрито вікно.)
Наші діти від їхніх мудріші,
А їм байдуже ,їм все одно.

Листопад 2009р.

Твій погляд в мене залетів,
І світлом ясним пкотилося.
Звук погляду ошаленів –
І все в житті моєму в мить змінилося.

Твоя замріяна хода
Немов та павиця взлетіла
І продовж цілого дня
Любові пассія злетіла.

І лунолікий погляд твій
Слизнув в очах моїх миттєво.
І надихнув мене життєво
Палаючий вогонь тих мрій.

Там лунный свет
Твой образ осветил.
Там чувства добрые во мне открыл
На склоне этих лет.

Закат души
Открыл мне фибр чувства
Писать я начал от души
Там сердце открывает мои чувства.

По павутині променів
До сонця наче йду.
Але не віриться мені
У прірву, що внизу.
Ту прірву без повітря,
Із холодом світил...
Я акробатом світла
Стаю, як ти хотів.
Я балансую думкою,
Страховки не дано.
А слово “бути” – мукою.
Нащó мені воно?
Ось під ногами – промінь,
Під вірою – весна...
Та тільки зайвий спомин –
Циркачки вже нема...

2009

Не докоряй коханню
за образу,
За остаточність почуттів,
За чорне й біле-
все одразу
І голос пісні у митців.
Мине останній день хвилини,
Мине усе, але одне
Залишиться крізь час неспинний:
Кохання радісне й сумне.
Воно залишить
білий попіл
На чорнім острові життя,
Яскравий, світлий,
милий обрій,
Як сила твого почуття.

Чи буває життя, чи тільки
мокнуть трави і гнеться віть,
горобиніє мідь осіння,
і на жорнах котиться світ?

Де зовуть тебе розділити
хліб і сіль на овес й кукіль?
Розібрати, що скаже риба
переловлена в нові міхи?

Розділити: по мірі й числам,
кожен глечик і кожен сувій,
описати старі маслини,
і питання -- чого тобі?

Розділити на біле й чорне,
розібрати де храм, де хлам.

Як воді залишають човен,
залишити усе словам.


2009

Матове світло
На панцирях вулиці
Плани руйнуються
Пальцями паніки
Пещені грані
Принадної пані
Китиці правди
В загоєні рани
Місто читає газети останні
Холодно знати, що світ бездоганний
Ллється крізь шпарки бетонних руїн.

Руни кружляють
В магічному колесі
В тихому голосі
Натяки й наміри
Небо ногами
Гримить у тамтами
З ринви стікають
Потоки реклами
Повінь танцює за руки з вітрами
Холодно знати, що світ бездоганний
Втоплений в мареві зношених змін.
21.11.09

А кожен вірш - як вдих і видих.
Як серця стук. Чи вже не стук...
Ось дзеркала рядків розбитих
у відображеннях розлук.

Живу неписаним законом
життя моїх незграбних рим.
А світ навколо - в забобонах...
Та я в душі не згоден з ним -

у міражах прекрасних правил,
де аксіомою - Любов,
де в почуттях палких, яскравих
з Тобою оживаю знов...

2009

Затихли голосні стодзвони,
лиш тихо рвуться не по шву
до ран заношені кальсони,
щоб нагадать біду живу.
І щось підспудно є тут спільне
без каяття та забуття:
розлазиться на клаптi спіднє,
неначе зношене життя.
І в час, коли кальсони рвуться,
та їм заміни не знайти,
молюсь на велич революцій
відкривших зоряні світи!

6.10.90 р.

Ще немає снігу,
вже немає грому,
Неохоче сиплються дощі...
Лиш приходить вітер,
мов зайшов додому —
обтрусить дерева та кущі...
Як пора настане віхольному лиху,
будем осінь тиху
згадувати ми...
Вже немає грому,
ще немає снігу:
осінь дожидається зими.

19.11.90 р.

за моїм вікном є дерево
скалічене світом і знаннями про світ
можливо мертве бо не чутно дихання
якби не коріння воно б упало долу
відчуло б бескінечну землю як свободу.
я б теж впала долу
якби не коріння.
якби не ти...
проте твій погляд не спиняється
на моєму силуеті
у круглому світлі торшера
і знову моє життя прошпилене
солоністю відчаю
вдивлянням у нерухомість твоїх слідів.
місяць стає поперек горла
не можна ковтнути повітря
не можна лишити собі навіть хвилини
твоєї присутності
і я ладна віддати своє життя дереву
щоб на ньому з"явилося листя
(досконале як ти любиш)
і коли ти йтимеш цією дорогою
почуєш живе дихання
спинишся біля дерева
серце наллється щастям
а моє життя стане тобі корисним
принаймні на мить...

..............О&Л

Завмерли тіні
готичних шпилів
у тій країні,
де осінь снила.
Терпке мартіні
сльозить з барила.
Післяосіннє…
Згортай вітрила.
Під парасолю
сховаєш сумнів,
страхи схололі,
слова бездумні.
Криві провулки –
відтинки клавіш.
Обійми лунко
у ніч розправиш.
Смичковий Роккі
захрипне альтом.
Відлуння кроків
тремтить в асфальті.
Міста – як люди…
мости, бруківка.
І спогад флудить,
між фотознімків.

16.11.2009 р.

Если можно любить тебя и сохранить свободу,
Если хочешь парить со мной выше заоблачной дали
Над горизонтами мысли, которых еще не признали…
Петь! Если хочешь в блаженстве дуэтом петь оду

Жизни – как целой Вселенной, как личному космосу,
Жизни – как буйству желаний вне рамок, кричащих о времени!
Умирать и рождаться в дыхании душ, отрекаясь от бремени
Повседневности… Громко перечить законам, ведущим к осмосу

В виде движения через мембраны людей как молекул.
Если хочешь… Бери тогда руку мою в свои руки
(Но не забудь – я уйду от тебя до разлуки)
И люби, отречась, идеальную внешне калеку…

Мої вірші, мов вірні васали,
справно платять призначену дань
Вам - спустошених душ феодалу,
повелителю марних бажань.
Мої вірші - герої Валгалли -
підуть в бій без усяких вагань
лиш тому, що я вірно кохала
Ваше серце, глухе до страждань.
Моїм віршам до рун Калевали
не рівнятись - там розмах, глибінь.
Я Вас скромно і тихо кохала,
відпускаючи сни в височінь.
Моїм віршам не бачити раю -
надто грішний увесь їхній рід.
Може, Вас я і досі кохаю,
тільки Вам цього знати не слід.


20.11.2009 р

Діжка під стріхою
Жите своєю втіхою.
Світло заходить всередину
Між пересохлих дощок.
Худішою стала –
Обручі спали із талії.
А горобці-парубці
Заливаються сміхом,
У піску купаються,
Дощем нахваляються.
Дощ не забарився.
Діжка під стріхою
Живе своєю втіхою,
Повниться водою,
І стає молодою,
І радіє, неначе жінка.

Кто я такой, сyдьба моя, чтоб о тебе стихи писать?
Ведь не способен даже близко, подобное тебе создать.
Не ощутима, и не зрима, вальяжно ходишь среди нас,
Кому-то свет ты даришь ночью, а чей-то замертво погас.
Но кто-то же тобою правит, кому-то выгодная ты!?
Чтоб иногда людей сводила, а иногда ты жгла мосты!
От смерти стариков спасаешь, при родах умирает мать!
Ворье живет и процветает, ну как, скажи, тебя понять!?

Дудка В.Р.
Лубны
ХХI.ХI.IХ.

* * *
Поете, нащо, розкажи,
Ковбасно-ситому загалу,
Свої кидаєш на поталу
Творіння розуму й душі?

І в це криштальне джерело,
Теплом твоїх думок зігріте,
Немовби рохля до корита
Вповзає жадібне мурло.

Утопить рило в чисті води,
Втягне живицю до горла,
Та звикнувши лиш до пійла
Зригне твої сонети й оди.

Не кидай бісер між свиней,
Не сій зерна серед болота,
У бидла інші є турботи,
Їм не потрібен Прометей

Хай плаче у дощах осінній день,
його безмежність всім керує світом.
Я не сумую за минулим літом
А тільки за Твоїм крилом пісень.
На ньому вечір відлітав у небо
А небо було вкринею прикрас,
Коштовніших, ніж більшість нас.
І інших вже скарбів не треба...
2009.

Знайти і знову загубити...
Слабкий, як кожен Чоловік.
Що означає - полюбити?
Любов - це рай? чи болю крик?

Жіночим трепетним началом
природа "благородить" нас.
До нього ніжно (десь - невдало!)
торкатись хочеться весь час.

Торкань хай якнайбільше буде -
в них суть Кохання і Життя
природа дарувала людям.
Все інше - попіл і сміття...

Мужчина й Жінка в поєднанні -
Інстинкт і Ніжність почуттів
у безкінечному змаганні
бажань та сумнівів і слів...

2009

Серце хай йому пусте,
Хай він буде ідіотом,
Він уславився, проте,
Українським патріотом.

Хай приходить слушний час,
Хай буяє хуртовина:
Патріоти єсть у нас –
Ще не вмерла Україна!
М.ВОРОНИЙ

Помиливсь, мабуть, поет,
Справді, де ж ті ідіоти?
В чому бачиш ти секрет,
Український патріоте?

Десь подівся дармоїд,
І немає демагогів.
Загубився їхній слід,
Чи з’єдналися дороги?

Не дивуйся ж бо, як знов
Пощастить тобі їх стріти,
Докажи свою любов –
І поклоном, і привітом!

Сам горілки ти не пий,
Будь уважний і тверезий,
Соку кожному налий,
Що наплакали берези.

Не забудь про хліб і сіль,
Пам’ятай же про троїсту,
Як приїдуть звідусіль
У столицю пить і їсти.

Дай же сала і ковбас,
Бо не власні в них машини.
Патріоти єсть у нас –
Ще не вмерла Україна!

 
На сході оперного неба
Засяй, неоновий Ромео
Гітарою дзвінкого Феба

Смугастим королем Борнео
На сцени грозової бурі
У сни стоокого дракона
Під співи дисонансних фурій

Де блудить смерть яскравочорна
Проллється вечір, свято скресне
Мить золота, натхненна, шлюбна

Полум’яній вустами, Весно
В саду видінь, ночами Юнга
Танцюй, окрилена чудесно
Квітуча пристрасть, вічно юна



 -&-




 

Не доведи, Господь, до нашої біди,
з якою ми в майбутнє прем наосліп!..
Ми вірили, що на Землі зоставимо сліди...
Та звірились:
зостався тільки послід.

12.10.90

* * *.
Я знав, що ти умієш чарувати
І здатна розтопити в серці лід,
Ти віднайшла у це різдвяне свято
Казковий трунок, папороті цвіт.

Купайло-бог, не дочекавшись літа,
Тривожить наші душі, нашу плоть,
Серед зими цвітуть у серці квіти
І у очах туманиться оброть.

Ти – ангел мій, ти – подарунок бога!
За що гріхи прощає він мені?
У скрути час іде на допомогу
Та здійснює жадання потайні.

О небо, знаєш ти, як я хотів
Тонути в почуттях як човен в хвилях.
Невже я те, нарешті, заслужив,
Що вистраждав, що виплекав у мріях?

Як ніжне сонце вранішню росу,
Як найдорожчі перли та коралі,
Візьму до серця я твою сльозу
І вицілую смутки та печалі.

Відсвітили сонячнії мрії,
лиш мороз зненацька продере...
Опадає листя, мов надії
холодом прихвачених дерев...
Сам не знаю, чом не бачив досі,
загубивши календарний лік,
що в життя нестримно входить осінь,
заверша не рік,
а цілий вік...

12.10.90

Вам прекрасно відома картина в моєму вікні.
Пам"ятаєте, як ми раніше вітались крізь шибку?
А іще ви, бува, посміхалися чемно мені...
То я, звісно, придумала. То була місяця скибка...

Я зсередини замкнена і загубила ключі...
Ваш розхристаний комір, скуйовджене вітром волосся...
Ну помітьте, відчуйте долоню на вашім плечі,
Поцілунок у скроню, мій шепіт на вухо :"Та ось я!"

Перетерлася нитка часу і намиста разки
Врізнобіч розлетілись. Розвиднілось. Зникла полуда...
Ви питали у мене? Та ні, я, панове, ні з ким.
І не гайте свій час - я і з вами ніколи не буду...

21.11.2009

Десь там за ґратами дощів
Сніжинок круговерть патлата,
А тут зеленокосі дні
Мороз примушує тікати.
Ще кіт опівдні ніжить спину
Та мружить схожі з небом очі.
Співає шпак в останню днину:
Приворожить надію хоче.
Над ранок осінь неспроста
Туманні вішає вуалі:
Від злого ока відверта.
Є недоторканість в печалі.

Без тебе я - в анабіозі.
Без тебе – летаргічний сон!
Стою з букетом на порозі
У косметичний твій салон.

Ти неприступна недоторка,
Незмінно модна, от кутюр.
Наводиш кожного вівторка
Свій манікюр і педикюр.

Тебе вигулює ротвейлер.
А ми збиралися гульнуть…
І я, багатий, мов Рокфеллер,
У кулаці півсотні мну.

Біжу, пришпорюю планету.
Ти знову зникла, як міраж!
Телефоную:
-Де ти? Де ти-и-и?
-Привіт! Я тут. Приходь на пляж.

До тебе підпливаю брасом,
В душі співаючи пісні.
А ти… пірнула із Тарасом!
Вже в аквалангах десь на дні!

Ах ти чудовисько лохнеське!
Чому ти дражнишся на зло?
Сама ж писала есемеску,
Що буде краще, ніж було.

Але ж були колись моменти…
Серця забились в унісон,
Й мені казала компліменти:
«Ти приставучий, мов гудрон»!

В мені вібрує кожен атом.
Молю тебе сказати «так»!
Ти знову клацнеш дипломатом:
-Ну, я пішла. Пока, дивак!

А за вікном летять лелеки,
І малюків комусь несуть…
К бісам! Іду на дискотеку,
Пора спізнать жіночу суть.

А там знайомі: Зойка й Настя.
Кричу: «Бон жур! Парле франсе?»
Та Зойка зойкнула від щастя,
Сказала:
- Згодна я. На все.

Та незборимі твої чари…
Я долю взяв на абордаж.
Хто там сказав, що ми не пара?
Я ідеальний твій типаж!

І знай, примхливая чаклунко,
Відчую губ твоїх дюшес!
І в безкінечнім поцілунку
Удвох полинем… до небес!

2009