Тобі мозки я полоскала.
І ти мені їх полоскав.
Не до смаку любові кава –
із сорту найгіркіших кав.
То хай тобі твоє воздасться,
мені – моє. І будь здоров.
Від кави збудження, як трясця,
що називаєш ти «любов».

*
Секундну стрілку
Бабиного літа
Переді мною вітер сколихнув.
За мить
Порватись може павутина.

Сивими ключами від`ячала осінь.
Відболіло листя у лісах давно.
Вже зима вітрами розплітає коси
І стукоче снігом у моє вікно.

Біла хуртовина землю обіймає.
Миготять пушинки – не злічити їх,
А у грубці вітер тужить і співає:
Мабуть, щось про холод і про білий сніг.

Ті зірнички срібні у танку кружляють.
Я крізь шибку бачу їх химерну гру:
То вони додолу раптом опадають,
То, немов на крилах, тягнуться вгору.

Так і ми, мій друже, у життєвім вирі
Часом не знаходим берега свого.
В парі з журавлями линемо у вирій,
Падаєм зірками в пошуках його.

Так і ми, мій друже, вже коли несила,
Хочем відпочити лиш єдину мить.
Хилимось, згорнувши стомленії крила,
Та по хвилі знову тягнемось в блакить…

Сивими ключами відлітають роки.
Вже розквітли мрії у душі давно.
Та, буває часом, чую ніжні кроки –
То дитинство стука у моє вікно…

Вже осінь загордилася, як пані,
Розгулюють вітри на всі лади,
І мчать гаями, нібито булані,
Везуть для ночі місяць молодий.

Щаслива осінь, наче наречена,
У свій найперший, у весільний день.
Щаслива осінь! Та чомусь у мене
Тяжка зажура від її пісень…

Я в осінь повертаюсь, як додому.
Вона, здається, теж мені радіє.
Природа відчуває сум і втому,
І я також: снодійне вже не діє.

Снодійне вже не діє – і не треба,
Адже приходять рими замість снів…
Влаштовує мене «безсонна треба*»,
Це благодать Господня, а не гнів!

Це благодать Господня, а не гнів –
Творити й жити в ритміці природи,
Осіння пустка зібраних полів
Теж сповнена привабливості й вроди!

Так, сповнена привабливості й вроди
Та, що зі мною в осінь увійшла
І, всупереч всім прикрощам погоди,
Не розгубила літнього тепла!

Не розгубила літнього тепла,
Не продала, не віддала нікому…
Тому, яка б погода не була,
Я в осінь повертаюсь, як додому…

*треба – в даному випадку жертвоприношення

13.10.2009

де та мова де ті змовники?
ненормоване життя се
парфумер збирає дзвоники
рейки гнуться числа мстяться…

ти на волі мов на волику
на підробленому слові
в вічність в’їхати поволеньки
сподівавсь – за дрібку солі

замість вічности – у відчаї
потрапляєш (за нізащо?!)
маска мертва – за обличчя і
замість Бога – мертвий пращур

замість чаю з цукром – стевію
замість стевії – з цикутою
нерозріджену (містерії)
рідину в собі спокутуєм

молим – молимся – замолюєм
Бога – янголам святим і
Богородиці – знеболює
ненадовго! невситимі

бо гріхи огріхи – пострілом
все розтрощують єдиним
слова голого «апостоли»
хижі клоуни без гриму

грубу пластикову фрезію
годі сплутати з живою –
поверніть мені поезію
живину і диво в Слові!

Задощило,
завітрилось,
залистопадилось...
Непривітна,
засмучена
осінь унадилась...


2009 р

Перечекавши останні сніги,
вихопившись за сезонні межі,
він зняв готівку, віддав борги,
і опинився на узбережжі.

З легенями, повними тютюну,
з кишенями, повними алкоголю,
він мовби пробив заслону міцну,
не відчуваючи зовсім болю.

Крізь теплий туман прослизнувши вужем,
щоб гнати похмілля легку химеру,
голився краденим фінським ножем
і зранку пив солодку мадеру.

Братався, ніби останній раз
з напарником зі смішним поганялом,
про вартість справжніх жіночих прикрас
втираючи картярам і мінялам.

З кишень витрушуючи пісок,
просив сигарети й давав поради,
і плакався їм про своїх жінок
та бізнес, який забрали араби.

Ці довгі розповіді уночі,
мов чорне сяйво морів полярних,
з ручною мавпою на плечі
в прокурених і порожніх більярдних.

Й жінки в далеких північних містах,
втрачаючи спокій в терпкій жалобі,
писали в довгих і тихих листах
свої зізнання сумні й розлогі,

просили сказати, що ця печаль
відійде, так як відходить море,
що він скоро вернеться, або хоча б
що в нього все добре.

Човни, завантажені іспанським часником,
по довгій дорозі ввійшли до порту,
обвішані мідіями, ніби фальшивим золотом.
Я знаю - цієї ночі до ранку
сухі простирадла пронизливо
пахли матроськими робами і смолою;
так як ніколи летіли зірки на побережжя,
і доки ти не прокинулась, човни, оминаючи бакени,
забивались тобі між пальців.

Що ти могла побачити перед тим, як померла?
Безперервність повітряного потоку не дозволяє
затамувати подих, безперервність дихання
не дає зупинитись, переходячи через кордони.
Що саме дозволено бачити наостанок
тим, хто має померти?
Десь на півночі материка починала громадитись крига,
і найглибші серця цибулин
на світанку холонули і зупинялись.
Чи ти розгледіла сніг в піднебіннях
рибин, які викидалися із води?
І чи упізнала ти ріку,
що тяглася вниз кам'яним рельєфом,
наче купа мокрих важких
простирадел?

В свої двадцять вісім
я пам'ятаю стільки імен,
про які вже ніхто не говорить в теперішньому часі,
стільки імен, від вимовляння яких
піднебіння забивається кров'ю і снігом,
що навряд чи наважусь говорити про тебе в умовний спосіб;
по-моєму, смерть - це ніби перейти з однієї
порожньої кімнати в іншу,
здіймаючи протяг, який вириває розетки
і вистуджує кров тим, хто залишився.

І юні хоробрі птахи з обвітреними серцями,
і хвилі північних озер, що стоять по горло в воді,
не наважуючись вийти на берег,
і високі дерева - позбавлені листя, мов громадянства:
повертайся туди, де на повіках тверднуть тьмяні перлини чекання,
де на пісках виростають водорості і солодкий тютюн,
де, не зрадивши прапора і не знайшовши спокою,
кожного ранку збираються юнги із затонулих човнів,
і над ними до ночі літають душі
розчавлених помаранчів.

Осінь висохла до хрусту.
Під ногами - листя чіпсами.
Залило подвір`я густо
Сонце променями чистими.

Очі мружиш – літо в зумі.
Та не довго з нами житиме.
Місто змінює костюми
На такі ж - без хлорофітуму.

Всі суглоби вигріває.
Посміхається дитинно і –
Розтеклись його трамваї
Кровоносними судинами.

Замело столітню лаву
Сонцем, осінню, каштановим…
Скласти руки?
Маю право
Розпочати завтра заново…
12.10.09.

Набираю твій номер,
Наче беру акорд.
Не сфальшивили б пальці
Жодною – жодною цифрою!
Так верта корабель,
У єдиний свій рідний порт.
Так зривається тиша
Грушею перестиглою.

Набираю твій номер
(Між нами - катма доріг),
Щоб під голосом ніч
Неквапливо хоч трохи ходила вся.
Та останній гудок
Почекав тебе і - остиг.
І усе, що несла,
Так зі мною і залишилося.
12.10.09.

Мигдальний вечір захмелів,
як наречений на весіллі,
улаштувався до снопів
На свіжо-скошеному зіллі.

Розм'якнув тістом, позіхнув,
Ледачкувато потягнувся,
Якось полегшено зітхнув,
Розчулився, у сні забувся.

Сутужно дихаючи, зблід,
Стуливши каламутні очі,
І захропів, неначе дід,
Не дочекавшись відьми-ночі.

Не запитуй чому,
я сьогодні якийсь не такий.
Саксофон видихає не завше гучний рок-н-рол.
Я ж замовив огорнений спокоєм блюз
На весь вечір і ніч, аж до ранку.
На вулиці дощ.
І в душі ллється дощ,
і ослаблена міцність руки.
Не запитуй чому,
я сьогодні якийсь не такий.
Все гаразд
чи усе негаразд,
чи таки навпаки.
Сам не знаю,
пробач,
все що є – то на вулиці дощ
І відлуння його у закутках моєї душі.
Я не те щоб ховався від грому нічної грози.
Я не те щоб шукаю спокою журливих думок.
Я не те щоб не здатний на вчинок
чи просто на крок,
Тільки…
дощ за вікном…
тільки дощ у душі…
тільки дощ…

2001р.

Квітню мій дорогий, по-дитячому сонячний зайчику,
Що луги засипає блискітками перших кульбаб,
Закружляй мене пошепки, ніжно, навшпиньках, на пальчиках,
Від сторонніх подалі - під тінню ялинових лап.

Я не хочу на бал! Хай ідуть собі коні розпряжені.
Хай тюльпанів човни розпливаються краплями вин.
Віддала черевички, - пощо мені ігрища ряджені,
Затуманені завше дощами чиїхось провин?

Там немає ромашок, немає задумливих дзвоників,
Покривається цвіллю таємна нецнота замків.
Там невдаха-король табунці цвіркунів-горбокоників
Перетворює, знай, на придворних німих рисаків.

Ти ж, коханий, мені коронований листям калиновим,
Що вигойдує птаху на зламі густої брови.
На заручинах квітів обручки вкладаємо глиняні
У загострені пальці врочисто-сумної трави.

Квітню мій дорогий, цим освідченням тихо освічений,
Я готова з тобою босоніж до заходу йти!..
...Зозулястий годинник у грудях удари відлічує:
Наче сонячний зайчик, опівночі зникнеш і ти...

2009

коли приходить
не любов а іній
тумани не врятують від безсоння
ти хочеш щось казати
але ти
боїшся дримби
що звучить з туману
крізь все твоє життя
твої слова
насправді лиш відлуння
отих далеких дримб
чого мовчиш?
вони тобі не ворог
їх химерність -
космічний пил
на люблячих легенях
і твоя зневіра
у себе
в небо
у листок торішній
старої яблуні
що на межі росте
між ирієм
тобою
і безсонням

22 жовтня 2009 року, Львів, Підвальна, 4, Порохова вежа, 18.30.
Концерт фортепіанних імпровізацій.
Роман Коляда з програмою "Танець любові та розлуки". (м.Київ)
Прозвучать твори з одноіменного альбому та зовсім нові композиції.
Під час концерту експонуватимуться графічні роботи Ольги Опанащук, створені під враженням від композицій Романа Коляди. Не пропустіть .
Організатор Наталка Криничанка.
http://www.kolyada.com.ua/

Мій пане, надворі злива.
Придумайте щось, мій пане.
Сумує душа вразлива –
вразлива душа тюльпана.
Ну, вигаданий! Що з того?
На дворі ж холодна осінь,
а хочеться, щоб невтомно
дзвеніли в тюльпанах роси…
А хочеться ще не снігу –
щоб поле цвіло, щоб квіти.
І серцю подітись ніде -
… бракує, бракує світла.
І тануть сніжинки білі,
в долонях гарячих тануть.
Зима? А я так не хотіла...
Придумайте щось, мій пане.

Осіння гіркота вдягає жовті ризи,
нахлинула всерйоз, не відпускає вмить.
Чи осені хандра, чи це душі капризи,
що ностальгічний сум реальний, аж болить.

Задумливість алей, блукаю під дощами,
промоклий сірий плащ і змокло вже чоло.
Топчу я жовтий лист, лежить від під ногами,
ловлю себе на думці, що так уже було…

Я покладу листок, весь мокрий із дірками,
удома на камін, як цінність, раритет.
Лежать сухі у ряд, для мене ніби шрами
від болю у сезон, що коле як багнет.
13.10.09.

Сніг! Сніг! Перший сніг!
Хто б ще так радіти міг?
Лиш усміхнена дитина
Закликає так гостинно
Всі сніжинки на поріг!

Так! Так! Саме так!
Подає зима свій знак:
Хай чекають хуртовини -
Ви лякатись не повинні,
А сміятися отак!
13.10.09

****
Голуби ночують у моєму домі –
Предтеча любові та гріха...
Ти живеш паралельно і перепендикулярно мені.
І я цієї ночі накреслю мапу-план,
Щоб вирити під землею хід
До Твого пунктку Б.
Зі свого пункту А...
Я копатиму глибоко в твій бік,
Аж до самого ранку,
Щоб Твої сусіди
Вчули скрегіт моєї лопати
І застукали по трубах опалення.
«Це щурі», - подумали б вони, -«скоро зима»...
Наостанок, я прогризу електропровідники твого дому
І одного із таких ранків
Ти не зможеш увімкнути свого комп’ютера
І написати мені оте кляте «прощай».
Мій постскриптум так і залишиться
На твоєму робочому столі
Із п’яти літер: “Кохаю”…

Для тих, кого життя затисло,
Кому на серці сумно й кисло.

I

Життя – немов гірська ріка:
Із джерела бере початок,
Спішить невтомно світ вивчати:
Прозора, чиста, гомінка.

Поволі, зміцнюючи крок,
Стає розбурханим потоком,
Шукаючи свою дорогу,
Важкий вивчаючи урок.

Біжить нестримно поміж гір,
Ворочає старезні брили,
Ті, що дорогу перекрили:
Тобі під силу все – повір!

Та, згодом, засуха... Дощі
Десь заблукали ненароком –
Вростаєш в землю з кожним кроком
І розпач стигне на душі.

Усе повільніша хода
І течія несе поволі,
Приспавши тихим плеском волю:
Дрімає – вже не молода.

Хтось влаштував собі свята,
А ти у буднях, як в болоті,
Що вже набридли до нудоти:
І день не той, і ніч – не та...

Неспішно їсть тебе хандра.
Тим часом інші рвуть підбори,
Ростуть і підкоряють гори,
А ти – наплакав пів-відра.

А щастя мимо проліта,
П’янким і райдужним потоком.
Не встигнеш кліпнуть сонним оком:
А де ж ви, де – мої літа?!

А скільки там того життя?!
Ти маєш час себе жаліти,
Дорогоцінні щастя миті
Жбурляти, наче б то – сміття?

II

Чекай!
На хвильку зупинись...
Лиш трохи відпочинь з дороги:
Відновлять сили босі ноги,
Землі торкнувшись, як колись.

Приляж на ковдру трав’яну,
В обіймах свіжої перини,
Поглянь, як хмари в небі линуть,
Мандруючи у далину...

Десь там пройшли твої літа.
Дитинство ще не так далеко!
З гостинцями старий лелека.
Туди щороку приліта.

Розправ усмішкою вуста.
До біса – сварки і печалі!
Як часто ми не помічали,
Що істина – така проста...

А скільки там того життя?!
Ти маєш час себе жаліти?
Лови безцінні щастя миті,
Радій і дихай – як дитя!
12.10.09р.

1
Тебе вжалити в серце кожний зможе,
Бо при дорозі ти розквітла, рожо…
Тож буду, зачарований, щодня
Стояти біля тебе насторожі.

2
Якщо нема добра в твоїй душі,
Хоч добре слово ти мені скажи.
Іди і вчись у матінки-природи,
Як душу очищати від іржі.

3
Творю я світ свій сам навколо себе,
В моєму серці є велике небо,
Що манить сяйвом зоряних пісень, –
І я несу з любов’ю їх огребом…

4
Чому затих могутній дзвін тривоги?
На сполох бий, то прийде допомога.
На душу візьмеш ти великий гріх,
Як заросте – чорнобильська дорога.

5
Сягай у небеса – прийшла твоя пора,
Нехай тебе не спинить вітер чи жара.
Якщо ти цей останній, певно, шанс пропустиш –
Тебе обсядуть біди, наче мошкара.

6
Укоренився в людських душах гріх,
Якщо шукають вигоди й утіх.
Тому в одних оселях ллються сльози,
А в інших день – дзвенить веселий сміх.

7
Зніми з душі невидимий тягар,
Що мучить душу, наче ягуар.
Для тебе сяє віща зоряниця, –
Шукай в своєму серці – Божий дар...

Остання хвилина скупа на слова.
Остання хвилина скупа на сльози.
Остання хвилина, допоки жива,
Істерик в собі не ялозить.

Вона ніби вистріл, як «Плі!» пряма.
І вдруге – не цілить ніколи.
Зайвого в ній нічого нема.
Остання хвилина – доля.

Твій погляд я всоте в собі прокручу,
Викручу, викричу, скину…
Ти бачиш – усе?!…
Без резону…
Чу…
Вже менше, ніж півхвилини.
12.10.09.

Дитя черевики знімало з діда.
У вузол шнурки…
Дід не йтиме ж нікуди!
На вулиці –ніч.
На вулиці - вітер.
Навіщо
Вляглися у ліжко взутим?

А дід –
Не підморгує правим оком.
Не пахне цигаркою на півхати.
Лежить
У новому костюмі широкім.
І рідного діда
У нім не впізнати.

Чого мовчите?
Я кажу вам, - знімайте!
Ми – босими в ліжко.
А ви – в черевиках!
Я вам принесла подивитися слайди.
На них – моя мама, і тато, і Віка…

А дід –
Не знімає.
І слайдів не хоче.
А діда сьогодні
Не звуть на вечерю.
І свічка стекла
І вже ледве тріпоче.
І дивиться ніч крізь відчинені двері.
11 – 12.10.09. Сімферополь.

Кохай мене досхочу, до нестями!
Коли піду, забудь, що я була.
Іди туди, де туга за світами
Незвіданими крила обійма.

Спитай себе, чому дощі нестримні,
Чому палюче сонце знову в спину,
Чому ця тінь по дню щодня зникає,
Чому я не лишаюсь? - Я не знаю.

Кохай мене досхочу, до нестями!
Коли піду, зубудь, що я була.

Я - охотник по ваши души,
но не души, в вас - духи.

Я - охотник по ваши руки,
но не руки у вас - дрова.

Я - охотник по ваши ночи,
но не ночи у вас, а тьма.

Я - охотник по ваши грезы,
но не грезы у вас, а грозы.

Я - охотник по ваши слезы,
но не слезы это - вода.

1994 г.

пищать недобиті трьохликі жандарми,
сліпі істерично додому повзуть;
вже здохла надія на милість від карми,
подохнемо й ми, не знайшовши тут суть.

скупі механізми роздачі цукерок
уже вкотре давляться фаршем сирим,
а діти рожеві в кутках табакерок
ридають смолою, ковтаючи дим.

бюджетний десерт нам – туман й фотопсії,
ще ложечка дьогтю, щоправда на всіх…
куди ж мігрували гартовані мрії?
коли скис в підвалі украдений сміх?

лишились кошмари лиш і акоазми,
лампадки ж погасли в капличках від тьми;
лоскочуть ліжка шизофазні маразми…
невже й у прогнозах не буде зими?

Тиша згусла та задзвеніла…
Мов чужі, затремтіли руки .
В горлі слово закам’яніло.
Наполохавшись зникли звуки.

Час хитнувся й закляк раптово,
Кров по венах гайнула хутко.
Закипіла, й до серця - слово,
Понесла, як пекельну чутку

Сьогодення й майбутнє зблідло,
Міражем попливло минуле…
Навіть сонячне зникло світло.
Очі, бачили??? Вуха, чули???

Чи він був, чи усе наснилось?
Чи кохав, чи була жадана?
Чи то щастя моє загубилась:
Там де слова п’янка омана.

*

Уві млі нічній
Місяць висвітив обох:
Обнялися ми.

Передзима на зиму хилить квіти.
Сльота сплітає дощ і мокрий сніг.
Тужливо грає одинокий альт.
Перевівається печаль
Скорботними пелюстками і вітром,
Перегорілим, відгорілим літом
І осінню.
Тріумф передзими…
Уже б змирився, та безсилі квіти
Знесилені розсиленим дощем…
Їм ще пожити б…
Видихає вітер
Квітковий схлип.
Тріумф передзими?..

1999р.

Учора Мишенятко
Бідненьке захворіло.
У нього носик хлюпав
І горлечко боліло.
Хворобі цій знайшлася
Лише одна причина –
Морозиво смачнюще
І... порція потрійна!
Але матуся хутко
Малого лікувала –
Дала тепленьку хустку
І віршик прочитала.
А ще чайочок з медом -
Смачні цілющі ліки.
І від тепла такого
Стулилися повіки...

На ранок Мишенятко
Стрибає та регоче.
Чи вірите, малята?
Морозива знов хоче!

2009

соло:
натужні легені

соло:
пальцями

соло:
так ніби вперше
ніби як завжди
ніби насамкінець

соло:
тобі

соло:
від кашлю
з потом
видихами

соло:
продовжуй
без зупинок
гучно!

Просто
в голову лізуть
одні лиш чорти
і розіпнуті душі...
Просто
прикро від того, як
дивився на мене
геть чужий чоловік!..
Просто зайве на дисках....
В каві знову замало гущі...
Просто
я загубилась.
Без рідних неголених щік.

©ммв

Третій день
на столі
докоряє мені
недопита
уранці
кава.

Ображається
брудно-рожевий
самотній
замерзлий
стілець.

Щось сопе
і розлючено
скручує ковдру
постіль
не прибрАна.

Шматок
мила
в кутку.

І повисле
зі стелі
"КІНЕЦЬ".

©ммв

Нудно.
Нудно аж бере зло.
Замовкни.
Від слів твоїх тхне блювотинням.
Я йду собі.
---------
День.
----------
Не темни мені сонця.

Відстань між нами
хтось п'є —
вже видніється дно,
Залапаній чашці
не втримати більше секрету,
Нас, часом,
ця кава п'янила,
як в школі — вино,
Я, п'яна й дурна,
потрапляла у власні тенета.

Останній ковток, як бува,
віддає гіркотою, —
(А цей не лишає надії
й на кавову гущу), —
Тож вип'єм востаннє,
сміючись, обізвемо все грою:
Й кохання моє,
й титанічну
твою
незворушність.

©ммв

Я стомлено відводжу руку,
тягар богемського скла
плескає на руку вином.
Прокисло.
Не помічала.
©ммв

моє прокляття - моя любов
моя пристрасть - доля моя
у пеклі барв - мов у раю
без тебе -
полотна плачуть моїми слізьми

моя нелюбов - прокляття
без тебе з ними
я самотніша устократ
поміж тебе і них
я знайду себе

©ммв

Знервована
байдуже цідю губу
справа
крізь зуби
пропускаю
припухлі повіки
кричать про мій біль
і про пите вчора вино
за щастя
моє
твоє
без тебе
без мене
до дна.

©ммв

Твоє "люблю" й у пеклі не зігріє,
"Прости" - не дасть води напиться в спеку,
Твоє "вертайсь" - дорогу не покаже.

Твоє "люблю" торішнім пахне літом,
Зітлілим сіном під тяжким брезентом,
І медом, що аж щоки обпіка.

Твоє "люблю" моїм дитинством пахне,
Зів'ялим пахне черешневим цвітом,
Цнотливим тілом й корком від вина.

©ммв

Нам не впіймать вчорашніх поцілунків,
Ми стрімко стали утрачати пам'ять,
І вже себе боюсь тобою ранить,
Та світ чомусь вже не звучить так лунко.

Я не іду - я силюся зостатись,
Я намагаюсь впитися коханням,
І поступлюсь тобі в цьому змаганні,
Аби разом до фініша дібратись.

Ти зрозумій - стояння тягне долі!
Я все частіш собі пустопорожня...
І втримати мене іще: чи можна?
Я вислизаю крізь твої долоні.

©ммв

Мій світ об-ри-ва-ється... тріскають нитками миті,
Здригаються плечі - слабкі! - в унісон літакам.
Ще скільки зимових годин, - без тебе, - не спито?
Ще скільки відчути того, що ні-ко-му не дам?

Я в собі байдужість стомилася гордо плекати...
Я кисню жадаю! Я пристрасті прагну полону!
............................................................
Але - в'яжу руки... і пишу укази мовчати
(Лише літакам піднімаю привітно долоню).

Поки ночі і дні наші бігтимуть сірим потоком -
Доти навпіл ділить буду радощі, болі і сон.
Я до тебе - кожнісіньким словом, кожнісіньким кроком,
А ти ближчий до мене з кожним новим у небі крилом.

©ммв

у місто ламінованих снів -
(непотребу сховок) -
я тебе за руку веду,
тягну!
поглядом свічу морок,
маскую бруд.
----------------------------
лукава Ма'ра,
веду - брешу.
обманом на обмані
стелю твій шлях.
ти ж, тупо, йдеш,
наївно шлеш все нах,
а я повій
мадоннами хрещу.
----------------------
я п'яний блиск
за пристрасть видаю.
проклята я,
молитву зву прокльоном.
і вчу у снах
не бачить ламінату,
не-молоко у молоці
не помічать.
---------------------
триклята я,
те місто раєм зву.
веду - брешу.
веду - брешу.

©ммв

Між нами — світлофори, запалені червоним,
Криваво, незворушно, безмовно миготять,
Дороги поросли густою осокою,
Глухі до нас дощі щодня її дощать.

Між нами — небеса, лелеками не злітані,
Не чесані вітрами, утрачені шляхи.
А ми двома орбітами, ніким не звідані,
Незрячі, спішимо на різні береги.

3.06.2008

©ммв

Опісля безлічі прочитаних думок...

Опісля моря висказаних слів...

Ступивши поруч стомільйонний крок...

І знов не стримавши буденний гнів...

І щось забувши, чи згадавши знову...

Опісля тисячі пробачень тихих...

Сварок щоденних і палкого стону

Тебе ніколи із життя не змити.

В холодну ніч, після гарячих ночей,

І в спокої після годин буремних,

НЕ в перекір цьому я буду поруч,

А ЗАВДЯКИ всьому.

МИ недаремні.

6 липня 2007 р.

©ммв

Хоч вір, хоч живи без віри -
У зради свої канони.
Усі ми мішені в тирі
Для неї. Її корона
Над світом з часів Адама.
А ти перетнешся з нею,
Чи станеш її руками.
І ляже вона межею…
Не вір – і тебе не зрадять?
Яка ж легковірна мрія.
Бо зрадять, до того ж радо
того, хто надію гріє
в житті оминути чашу
гіркого цього напою.
І стане не тільки страшно
узріти Іуди зброю,
і буде не тільки гірко
від бруду людського світу,
а зміняться разом мірки
життя. Тільки міць самшиту
врятує у цій пустелі.
Жорстка і дереться вгору
зелена ліана хмелю.
Того, хто забився в нору,
отруйним ядучим димом
під постріл женуть мисливці.
Життя зостається з тими,
хто віру зберіг. Щасливці
із попелу встануть знову.
Стійкому у цьому світі
на щастя дано підкову,
даровано світлі миті.
Боїшся змії в долоні,
отримати ніж у спину
і очі прикрити сонні?
То бійся! Не вір нікому!
Заради розмови навіть
володар пустого слова
Іудину справу славить.
У слові всіх зрад основа.
Та все ж… Навіть той, хто першим
гріх зради впустив до раю,
безгрішність у порох стерши, -
довіру до Бога має.

Поштове відділення, над яким проповзає відлига,
і ранкові універмаги, якими ходять носії піци -
як ти легко тримаєш речі, потрібні тобі щодня,
люльку з гашишем
і горня з чаєм,
обмащений медом зимовий посуд,
як ти уникаєш протягів і листування;

з видом на місто, яке зовсім затихло,
вулична торгівля не надто жвава о цій порі,
два-три торговця смаженими каштанами
дивляться в небо,
і сиплеться сніг, але такий розгублений,
що тане ще там - щойно долетівши до
перших пташиних зграй;

так що птахи бавляться собі -
над головами в них так багато снігу
а вже під крилами так порожньо,
що хочеться довго летіти під низькими мостами,
тримаючи в дзьобі запах смажених каштанів;

кожен щось може знайти собі, аби лише добре шукав,
янголи сиплять тобі під ноги ремонтний пісок і діаманти,
безпорадне сонце посеред зими,
все що воно може, це просто рухатись -
зі Сходу на Захід, кохана,
зі Сходу на Захід.

Влітку, коли нагріваються обручки й нігті
на пальцях чоловіків в привокзальних готелях,
і в сутінках діти з новобудов
до сердець притискають чорні футбольні м'ячі;

в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино,
повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт,
запилений і ламкий проїжджає під місяцем.

Померши одного разу, ти продовжуєш шлях
через нічні двори і помічаєш як
смерть тримає в руках м'ятні цукерки
і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.

Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,
коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади,
з дому виходить старий аптекар,
котрий лікує всіх аспірином кожного дня,
граючи зі смертю в якусь невідому гру;
життя не почнеться без тебе - сміються жінки на площі,
жити значить померти - скажуть тобі одинокі кур'єри,
які переносять в наплeчниках сухі небеса.

Померши одного разу, ти відступаєш в тінь
і дивишся як твоє тіло безпорадно шукає
тебе самого між стебел густої трави;
померши посеред літа,
обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,
душі померлих, наче чіпкий деревій,
прорізають в повітрі свої вертикалі.

Спробуй, коли вже знатимеш як,
спробуй, вирви мене з нічного нутра країни,
вирви з невидимих витяжок в небі,
якими до нас проходить любов.

Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,
комах і духів із твого тіла?
Під літнім небом наша з тобою земля
так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.

...По смерті ступивши пів-кроку вбік,
бачиш крізь шви у повітрі
як таємні кіномеханіки спроектовують
на твоє тіло
великий небесний кінематограф,
щоби на світло його летіли
душі покійників
і смарагдові тіні жуків...

Сховаю сонце між гілок,
і небо стане без прикрас,
прозоре.
Хай вечора притихлий крок
неспішно відміряє час,
як море...

(2009)

На цвинтарі мого серця
Схоронено лиць багато.
Знов вороном відізветься
Туга, яку не прогнати.

Так часом на парк старий
Здається це місце схоже.
Там образ похований твій
І крихта кохання, може.

Де ворон крилом махнув,
Залишились чорні ночі.
А ти так тоді й не збагнув,
Як поруч я бути хочу.

09.10.2009