Зацілуй мене тишею,
Світлих дум полонезами,
Що, мов соком березовим,
Рядна сонця розвішують.
Заколиш мене колосом,
Стиглим небом вечірніх див,
Щоб я знов воскресав і жив
У всесвітньому голосі.

Я так люблю твої листи,
Бо в них твого тепла частина,
Це – найдорожче, це – безцінне,
Це вириває з самоти.
Я так люблю твої слова,
За ними – теплота безмежна,
Гортаю тихо, обережно
Листи, і серце ожива.
Вдягнувшись вітром, мов свята
Душа, мов сонця наречена
Коли ти думаєш про мене -
Промінь краплини у листах.
Моє джерельце, я люблю
Ту воду, що тече з потоків
Небес твоїх, святих, високих,
Я в нім печаль свою топлю.
І оживає небокрай,
Навіть коли життя безбарвне,
Сонце засмучене, негарне,
У цих листах живе мій рай.

РУБАЇ ***

1
О, друже мій, читачу елітарний,
Біжать думки до тебе, ніби сарни.
Якщо вони зупиняться, тоді –
Я перейду на жанр епістолярний.

2
В своєму краї – ми, як емігранти,
Не дбаємо про душі, про таланти.
Здається, що потухне скоро й дух, –
Без нього ж ми – чорнобильські мутанти.

3
Мабуть, усі сумні уроки помилок
Я вивчити не зможу назубок.
Та добре знаю, що в життєву книгу –
Я запишу натхненний свій рядок.

Хтивий зір милувати, ніби линьку пройти
у промінні строкатім, де зіниця – сільце.
Де стає світ пернатим, та Ірису цвісти –
синь і зелень – за матір. Дораховую цей

оворонений сумнів, більше неба в очах –
у потроєних лунках, де здригає мотив...
Аби чути "привіти" тих прадавніх "прощай" –
треба небо зуміти від ворон вберегти

і тулитися вухом до задишок землі.
А народження звуків не спинити, як вдих.
Ті роз`їдені тіні – хоч і повні, та в тлі.
Божий вираз обличчя, що хмаринно застиг...

29 Жовтня 2009

холодный дождь уже давно
пустой сквозняк вдыхает в офис
я пью вчера остывший кофе
и медленно смотрю в окно

не разбирающий пути
идет-бредет по тротуару
с лицом морщинистым и старым
ребенок в поисках груди

и треплется уставший лист
пытаясь удержать березу
и дом стоит в развратной позе
глотая мокнущих лолит…

"Не моя" - ти знову це шепочеш,
А в очах я бачу недовіру.
Скільки поглядів закоханих ти хочеш?
Скільки ще зізнань, аби повірив?
Ми з тобою не живемо без іроній...
Труднощі? Тобі вони наснились!
Почуття мої ще в ембріоні -
Не вбивай того, що не родилось!

2002

Холодний ранок. Заспані авто.
Самотня тиша у пустому парку.
Погаслий Жовтень з маскою «ніхто»,
Допалює каштанову цигарку.
Роль зіграно. Летить останній лист.
Ні глядачів, ні квітів, ні овацій.
І йде зі сцени втомлений артист,
У сіру мряку невідомих станцій.
А осінь кутається у діряву шаль,
Пішов… І знову ні про що не здогадався…
Останній лист кружля гірку печаль
У незабутньому прощальнім вальсі.

Зелений картатий шарф
І сльзи на очах бринять
Прийшла зима , твоя зима
І почуття вже не киплять

Сніжинки падають на землю,
Мене ж нема, давно нема,
А ти побачив лиш сьгодні,
Що на дворі зима, твоя зима

Не залишу слідів на снігу
Їх заховає вітер,
Не залишусь у твоїх снах
Не буду себе жаліти

Ну а сльзи нехай замерзнуть
Сніжинками впадуть до долу
Серце не буде вже боліти
Я не залишуся з тобою...

*
Гриби
заполонили тротуари -
то парасолі омиває дощ.
Сонця засмаглі
в човниках каштанів.

фото автора

П’янким букетом холодної кави,
І терпкими обіймами вітру,
Дивним поглядом сонця лукавим,
Літні мозаїки віями витре.

Над горами золотими монетами
І червоним вогнем калини,
Меланхолійними тенетами,
Акордами втече від рутини.

Вітром свіжим прорізує розум
І цілує у очі світанок.
Залишивши на вулицях сльози,
Застилаючи туманами ранок.

Мереживом осінньої пісні,
Закружляє горобцями в калюжі
І вологими губами торкаються листя,
Сухі квіти покидавши байдуже.

В ритмі джазу нестримно танцює
І шепоче багряна картина,
Як художник полотна малює
І сміється устами дитини.

Вересень 2009

Чекаю на щось.
Щось має статися.
Щось ховається від мене в сусідніх кварталах.
Щось не дуже й хоче ставатися, але має.
Я чекаю...
А перед тим роблю зарядку.
Тренуюсь, репетирую: як би то я прийняла це щось?
Що б говорила? Як посміхалась?
Яку історію б шукала в зморшках?
Пробачте, якщо вас залучила до репетиції.
Пробачте... але вам не так боляче.
Бо часом я забуваю, що це лише тренування,
і мені болить і за себе, і за вас.

Пізно ввечері місяць
кохався із хмарою,
Пізнавав спрагло-ніжно
жадану її таїну.
Присоромлене небо
укрилося звабою
І сховалось глибоко
у тишу самотню нічну.

2009

У пошуках слави
шугаючи гави
ішов я на прю
прийшов і корю
ту долю зрадливу
дурну і ліниву!
Бо я хотів слави
заради забави!
А тут тобі бій
тут рани і гній
могили і трупи...
Геройство - до дупи!
Зробив тоді драла
здав меч на орала
і зараз паную -
живу-розкошую!
Щоб щастя пізнати -
не варт воювати!

в границях похибки – туман, в тумані – похибка границі;
сам-по-собі-само-обман тобі дарує сон напиться.
й ти упиваєшся ним знов, і покидаєш своє тіло –
хитру систему підлих змов – й летиш! летиш! [хоч і невміло].
трохи повільно (наче тінь), трохи невільно (наче привид),
але, усе ж таки, і кінь не дожене тебе… й обриви
раз і назавжди скажуть: «стоп!», не підпустивши його ближче,
і він повернеться, щоб в лоб здолати гору... горе – днище!
це буде важко – він це знає, та манить висотою пік,
і він не здасться й все здолає, навіть, як піде на це рік,
навіть, як треба буде дертись через терновий живопліт,
чи, в крайнім випадку, померти у непролазності боліт,
й в момент найвищої потреби воскреснути, щоб далі йти
й у снах приходити до тебе, щоб хоч у це повірив ти;
а, розпрямивши врешті крила, поглянув в небо й взяв розгін...
і підхопила б тебе сила, аж покотився за кимсь дзвін…
та тихо плакала зозуля й кривилась їй пуста луна,
і лиш ржавіла, та ще куля свистіла, бо ще є вона!
й повірте: буде ще загроза зі сторони нарко-собак,
і більшість збільшить свою дозу, рабно сказавши: «хай і так!..»
й раптом, змовчавши, закричали, що вони йшли туди, де всі,
а те, що будуть ще причали не знав ні пес, ані просій,
що жадав абсолютність неба й зірковий зовсім – от і все,
і говорив: «більше не треба, принаймні дайте те пусте,
а я знайду вже, що покласти у цю валізу чи то в глек;
мені із ним ніяк не впасти… або впустіть у світ аптек,
та випишіть рецепт на ліки з роду морфіну, теж на спирт…
й навік закрийте мої віки, й нехай і вам присниться мирт!
і я якось собі дам раду, я не пегас, та й не осел,
тож не покину себе ззаду, лиш горизонт би – над усе!»
і вчинком цим – цим надпольотом – ти подаруєш іншим те,
чого й нема у тебе, й згодом може появиться й, проте,
про те не варто говорити, хіба лиш марити у снах,
інакше ж все можеш згубити, мов насолоду серед благ.
***
знов все не те, знов все не так, зовсім інакше, аніж мріяв,
і гірший запах, [вірші], смак, й колір не той... це чудасія.
ніби й рецепт – оригінал, ніби й ще дійсні реагенти,
та щось не те... старт – не фінал!!! де недосяжні абоненти?
де починається межа і де закінчується можна,
якщо дволикий світ ножа для когось – смерть, іншим – світ божий?...
в чому причина цих невдач? що є основою поразки?
якщо це – я, о Нуль, пробач й пусти хоч їх в країну казки!
де за парканом – закордон, і за кордоном – запаркання,
й немає похибки, бо й сон – дурман, туман, аркан… й звикання.
***
фатальна помилка – обман, в омані – оклики баталій.
лиш сни, прикладені до ран, вкладуться в цьому інтервалі…
в навмисних помилках – сліди, в слідах неточностей – криниці,
в криницях – поминки води… пірни і ти на дно темниці!

РУБАЇ ***

1
Я згоден бути в рабстві у Любові,
Всім серцем їй служити я готовий.
А дві сестри – ненависть і злоба,
Хай між собою чубляться до крові.

2
Ти чашу долі не доп’єш до дна,
І в тому буде лиш твоя вина.
О маловірний – чуєш ?! – зупинися, –
Перед тобою – вічности стіна.

3
Раптове, наче блискавка, чуття
Освітлює – і душу, і життя.
Щасливий той, хто у простому слові –
Шукає і знаходить відкриття.

Туман ранковий
Аж ген , до піднебесся.
Говерлу гріє.

ГРЗ гризе,
у світлі брак тепла
свобода осінню стече,
а ти дізнаєшся про це
якогось тридцять другого
числа.

ховатиму перед ранковою
твоєю перемогою
рідке із ніздрів (ГРЗ)
і вщент твою "любов" потоплю
смаркливою розмовою про це.

Світанком пахне.
Знов криничний журавель
Співає пісню.

 
у подорож пізно
забули блукальці
свої діаманти зірки

на їх окулярах
відбилися пальці
лабіринтами зміями

під кволим дощем
розчиняються бранці
закоханої самоти

спішить чорна ніч
у повільному танці
на осені поминки

над містом вогнів
проминають на хмарці
прихмарні безлогіки



 -}-




 

Заплутані, нещирі, сірі дні
зів'ялим листям падають під ноги.
Природа знов в осінньому огні
зимового чекання шле тривогу.

Ми наче загубились в дзеркалах.
З одного боку - дотиком долоні
тебе хочу торкатись, наче в снах,
і цілувати рідні твої скроні.

А в задзеркалля вже прийшла зима -
в твоїй країні час прудкіше лине.
Там – порожньо. Тебе давно нема.
Ти – знов на південь!.. Є тому причина.

Чарована прадавнім чаклуном,
як бранка в діамантових палатах,
зазвичай в пору цю ти мариш сном –
щоб я прийшов і встиг поцілувати.

А я не встиг! Торкнутись не зумів.
І Мить, що нам призначена, як доля,
вже стала Роком – як глибокий рів,
бездонна ніч в зажурених тополях...

Ти знову – птах, та лише до весни.
В скляному мурі літо проминає.
А я - навіщо? хто б це пояснив? -
біля дзеркал знов осені чекаю...

2009

Таке життя...Ненавидиш весь світ...
Перо саме веде рукою по паперу...
Мовчиш,кричиш,ридаєш,знов мовчиш...
І сльози потічками падають на стелю...

Мовчанням розбиваєш скляні стіни,
А криком спалюєш старі мости...
Найважливіше,моє серце, - говори,
Бо тишиною заженеш себе в могилу...

Пекучі рани на долонях і колінах,
Солоний присмак крові на вустах -
Ти розбиваєшся,коли летиш, у небо...
Бо на землі тебе уже не треба...

Пожовклою осінньою травою
У сходу, чи-то заходу промінні
Повз мене і крізь мене у сувої
Повзе пронизливе до щему тління.
І падає земля, і світ кружляє,
І я тепер один на всій планеті
Я весь той час, що був у мене, згаяв
В залитих тугою глевких тенетах.
В моє драглисте серце вкорінилась,
Пустує, пестить надпуста отрута …
Але я так жадаю мати силу…
Але я так жадаю бути… бути…
…Самотній острів серед океану
Вбирають хвилі берегову душу
В полон беруть, насаджують оману,
А стиглий захід мої очі душить.
Лози золою, залозою злою
Поманить зміна, та мине в омані,
Зарано норов рану не загоїть
І грають очі, у заграві тануть.
На гору горнуть і горять прегарно,
У них вогонь навіки льодом стане.
І хмари, наче мари – міра марна,
Латають лати – карані і карні.
Бузок овитий димом тютюновим
Бентежить душу, млосно кроки лічу
У ніжні очі сиві лину знову,
Донизу серце впаде – наче ближче...
…та більший біль…

Так, біль – це він, а не вона…
І річ не в тому, що то – мова…
Ніяких втом, лише умови,
Що не образа - то стіна
На згадку спільний водограй
Лишиш, і знову – до шпаківні,
Та я собі удам все рівно,
Що то був рай,… та що за рай?
Пашіє сонце у очах …
Я так молив, я так молився,
Все злив, і сам на себе злився,
Лиш тінь тримаючи в руках.
Я в тебе душу переклав,
Але його! щоразу очі…
Я забуваю, що я хочу,
І хто мене в тобі тримав.
Я б загубився у очах
Твоїх, щоб вічно там лишитись,
Аби щораз промінням литись
До рук, що на твоїх плечах.

Сервус, заходь, ось доварюю каву.
Саме пора для пліток.
Ну ж бо, розказуй, як діти-як-справи ,
Як твій новий "теремок"?

Знаєш, а в мене прекрасні новини –
Жовтень відкрив вернісаж:
Темпера, золото – диво-картини.
Слів не знайти… Епатаж!

Хочеш придбати для себе на зиму -
Щось з його теплих робіт?
Чи розлисткований подих інтиму –
Справжній карміновий хіт.

Вчора пили ми вино пурпурове
З жовто-гарячих долонь.
В лоні каміна ще й досі перлово-
Мрійно зітхає вогонь.

Я собі взяла у жовтня на згадку
Давній химерний ескіз:
Бачиш - м'які оксамитові складки
Смутку на фоні беріз.

Згадай мене, коли ідуть дощі,
коли в калюжах топиться дорога.
І я прийду в рожевому плащі,
щоби прогнати всі твої тривоги.
Згадай мене, коли настане ніч,
і грішний світ засне в її полоні.
І я прийду, змахну сльозинки з віч,
своє кохання принесу в долонях.
Згадай мене, коли тобі болить,
коли в душі гуляє хуртовина.
І я прийду. Нехай лише на мить.
Та все зроблю для тебе в цю хвилину.


2009 р

Розвиднюється. Схоплюється день
І яблуком викочує по мисці
Світлини душ - та скресне, та зійде,
Ті перевірять пульс мені і міцність.

З якоїсь встану. Як за три коти,
Перечеплюся за перестороги.
Туман ховає і туман кадить.
Пишу собі хоробрість на хорогві.

І раз хорогва – значить на війну
Збираю сил розсіяну дружину,
Щоб десь зустріли втомленість мою
Для переможця вирвані жоржини.

2009

Вишневий сад вже розмаївся цвітом.
Спекотний день, червоні буряки.
А над тим садом в розмаїтті літа
Розвіяв вітер мрії і думки

Босоніж по стерні додому
Корови женуть дітлахи й діди.
А на столі обідньому й святому
Сметана, сир і бабині хліби.

У стайні тихо доїться корова,
Хвостом зганяючи кусючих мух.
За стайнею похилена стодола
Ховає вічний український дух.

Вернули з поля косарі вусаті,
Вони косили ген аж за селом.
Оце привилось і мені маляті
Із синьо-жовтим теплим молоком!

*
Листків міріад –
і світу не видно.
Краплин міріад, сніжин міріад.
сльота
не на жарт уночі розгулялась.

Перечорніло, перетліло,
Перекричало і пішло...
Це вже не ти, не твоє тіло
Від мене в слізоньки воно

Перебуяло, віджилося,
Перелюбилось день і ніч.
Це вже не ти, не те волосся,
Що шовком ранило із пліч

Передивилось, полетіло
Собі у вирій до своїх.
Це вже не ти, не твоє тіло,
Та я ще біля твоїх ніг...

Приснилось щастя повесні мені.
Опалий цвіт у скронях б’є акорди.
Пливуть по небі сиві журавлі,
І ти сидиш за столиком навпроти.

Старе кафе, в старому парку й місті.
Відкрите небо, сиві журавлі.
Тебе малює молодий Да Вінчі,
А може, просто мариться мені.

Старий рояль, банальне романсеро.
Тобі знайоме сонячне вино.
І ти фліртуєш поглядом Венери,
Якого, може, й зовсім не було.

Приснилось щастя повесні мені.
Опалий цвіт у скронях б’є акорди.
Пливуть по небі сиві журавлі.
Як жаль, що тільки сняться нам Мадонни...

Пестиш сум...
пишеш сум...
заховавши себе в пантомімах,
заховавши любов у криптонімах
свою правду малюєш на стінах

анонімно слідкуєш за космосом
до кохання шукаєш синоніми
довгі пальці тремтять над апра́косом
бо душа й твоє серце омоніми

і де ж ота стежка до раю?
стіна у графіті – небесні символи
ти десь поруч стіни, я знаю…
там, де дощ…
витікає небесними ринвами

ти десь поруч, поблизу – я знаю
я останній вигнанець із раю
рахівник цих краплин дощу
ти послухай його, я навчу.
2009

Упав зненацька приморозок зрання,
І незахищений зів’янув цвіт.
І захитався під ногами світ,
Коли пелюстка блиснула остання.

Є тільки дим, погас вогонь кохання,
І є в диму образ колючий дріт,
Який порвавши вірності обіт,
Підвісив двоє серць на пік мовчання.

З надією ми дивимось на час,
Який не зможе врятувати нас,
Бо душі заростають чередою.

І де знайти такого путівця,
Який очистить душі і серця,
Осяявши зорею золотою?

я сама. всі ілюзії зникли.
ні. я розігнала. і всміхаюся цій порожнечі.
напиваюсь ймовірним майбутнім,
черпаю з минулого образ його.
так не буде. але буде щось інше:
знов завіє омана п’янка,
знов – мозаїка душ і облич,
знов – багата на доторки і варіанти.
але зараз спокійна, мов кам’яна,
упиваюся з бідності,
благословляю мовчання.

тільки м’язи болять від потуг
піднімати ваш ниючий дух,
невисоко – хоч до гідності.
де там!
закликаю всіх муз –
хай які банальні видіння:
поворіт голови, зирк фарбованих вій –
неотілившись, надихніть...
дійте там, де я не вчиню
розворуште
деградовані пики
з відмовками на безтурботну безсилість

але зрештою справа в тих самих оманах:
нам придумали світ, де є дія
і дія іде від людей.

замість неї я обираю камінь
і лежу нерухомо,
посмикуюсь зрідка – рефлекси колишніх богинь.
насолода яку відбороли –
право на спокій...
не надовго. тож я упиваюсь...

2009 р.

... Ти у жовтому плащику
йшла у вихорі жовтого листя,
і твій погляд прощальний
ніяк не виходить з думок.
Стільки літ восени
я броджу,
де гуляли колись ми...
Я тебе загубив,
наче дерево жовтий листок...

І
Занедбана хата в розлогім суцвітті
Завмерло рахує буденні світанки.
Крізь темні шибки наумисно побиті
Видніють, шматовані вітром, фіранки.

Іржаві цвяхи надто міцно забиті
У двері покошені, як в домовину.
І стіни уміють про жах говорити.
Чи варто дивитись на горе-хатину?

ІІ
Велика столиця. За кожним вікном
Притулок знайшла пересічна родина.
Чому ж у селі за маленьким ставком
На когось чекає порожня хатина?

Поїхала, наспіх пішла, поповзла,
Летіла б до неї, якби мала крила.
Сторожкою ставши на розі села,
Від розпачу горе-хатину звільнила.

Та я б розбудила кропилом святим
Ті мертвенно-білі, спустілі кімнати,
Щоб квітнула хата колоссям живим,
Воскресли на радощах батько та мати.

Щоб знову почути розмову батьків,
Ту лагідну спільність близької родини,
Пливти у ставку безтурботних років,
Шарітись від щастя рум’янцем калини.

Пішла б над водою, де верби шумлять,
Ховаючи юність за листям-габою.
Боюсь, що вони у душі прокричать
Скорботою, тугою, болем, журбою.

З твого би вікна –
Малювати пейзажі,
З мого ж бо вікна –
Дивитися в дощ...

На твоєму вікні
Хтось малює пастелі,
На моєму ж вікні
Хтось розлив акварелі.

Від вікна до вікна –
Тільки погляд над місто,
Чи знайдеш в нім мене,
Чи розірвеш намисто?

Моїх днів самоти,
Чорно-білих і сірих,
Не осуди –
Розфарбуй у яскравий!

Будьте гордыми, будьте сильными,
Меньше модными, больше стильными.

Все мы знаем, что женщины наши
Всех умнее, милее и краше,
И восторженных взглядов мужской хоровод
Их лелеет, ласкает и ждёт.

Но настырная юная Мода
Возомнила, что выше природы:
И плевать, что не всем её стиль подойдёт,
А, частенько, и наоборот.

Удивляя, как водится, снова
Необычностью ярких обновок,
Кто-то, «с дуру», спустил аж на бедра штаны –
Чтобы трусики были видны!..

Ну и что же мы видим в итоге?
– Что у женщин короткие ноги!..
С этим фактом боролись везде и всегда,
А теперь – вот такая беда!

И проблема, увы, не простая –
Даже шпильки не всем помогают:
Отвлекает от мысли, что ход этот глуп –
Разукрашенный пирсингом пуп!

Но эстетика – это цветочки:
У девчонок застужены почки.
Только Мода по миру победно идёт,
Ну а жертвы, конечно, не в счёт!

– Ну и что же – вы спросите – делать?
– Соберите решимость и смелость.
Невзирая на Моду, пусть хватит вам сил
Быть собой, выбирая свой стиль.

Р.S. Мода скоро изменится
и не беда.
Если что-то оценится
через года,
Это не Показуха, а лишь
Красота,
Так что – не ошибитесь: где эта,
где та.

(18.07.08 – 28.10.09)г.

Якщо уважно поспостерігати в світі
за , так би мовити, людською поведінкою -
закономірність ясниться одна :
Усе, що споконвіку робить чоловік,
спрямоване на те, аби заволодіти жінкою!....

Сьогодні ж світ став догори ногами :
Жінки рівняються в званнях й правах з чоловіками,
Чоловіки стають манірними й тендітними жінками.....
Чи є ще якась сила в нас над головами,
щоб розрівняти існування це горбате??
Чи ж незабаром вже почнем родитися
не в лоні мами, а із тата??

Для чого ж світу демагогії,
священні війни, ієрархії, чини?...
Втрачають суть тоді усі ідеології,
якщо із Космосом не звязані вони!!!

Космічні Всесвіту закони
Свідомості розширюють кордони
Тоді стають реальними і ельфи, і русалки, і дракони
І правильно у тілі в нас формуються гормони...
Важливо зрозуміти лиш одне :
Величній Матері Природі є не потрібні наші слізні молитви й рясні поклони...
Якщо досягнем розуміння правди совісті і чистоти.

2009

Як легко поранити жінку
Безжальністю зайвих думок.
Забарвлює кожен урок
У срібло одну волосинку.
2009

Ти навмисне закрив вікна
Не віддати мене вітру
Ця спокуслива гра світла
Смужки тиші в густий дим

Ти заходиш в мої титри
У кімнаті на півсвіту
Цей спекотний мотив флірту
В голий вечір блідий грим

Ти навмисне відкрив вікна
Розділити мене з вітром
Цей солодкий етюд літа
Насолода у твій дім.
27.10.09

ми пройшли крізь зачинені двері,
та за ними була лиш пітьма,
і така, наче туш на папері –
непроглядна, ворожа… тюрма!

і захлопнулись стіни, мов стулки
безіменної мушлі на дні,
зникли двері у пастці шкатулки,
розчинившись навіки в пітьмі…

Галактика Загублених Горіхів –
кисіль ночей, що досі не застиг,
мабуть, через слабку розчинність втіхи…
хоч швидше через впертість молодих,
які не встануть з місця, хоч би й місяць
палив їм лиця холодом і сном,
осатанілим наскрізь мракобіссям,
ззовні ж оброслим соромом й лайном.

вкради себе самого в себе!
ти ж лише свій, із власним «я»…
та пам’ятай: хоч ти і з неба,
та забере тебе земля.

Біда завжди приходить
Коли її не ждеш
І за собою водить
Біду-сестрицю теж…

Та знай, вона минеться,
Як віриш ти в святе,
І доля усміхнеться –
Чар-зіллям проросте.

Немов, оте снодійне,
Мине циклічний круг,
Коли плече надійне
Тобі підставить друг…

27 жовтня 2009 р.

З пучини морської, із піни я вийшла до тебе,
Босóніж ступила на срібний пісок узбережжя,
Втонула холодна зоря у ранковій очей голубіні,
І п’янко у косах розлився дурман золотої лілеї.

Упали сирійські шовки й оголилося небо,
У тінь під бровою сховався, блідніючи, місяць,
По мармуру шкіри скотились солоні краплини,
Розсипались перли рожеві під ноги росою.

Закохане сонце розкинуло тепле проміння,
Несміло торкнулося тіла стрункого багрянцем,
Я вмить розчинилась, і стала прозора, мов пісня,
І криком чаїним злетіла над сонною гладдю.

Світало…

І обрій палав незбагненно коштовним камінням…

Я берегом мокрим пішла у свої володіння.

Розлетілось щастя на малі частини
І ілюзії крихкі повстали в монументи,
Я в останній розпач вже тепер полину –
Я боюся жити й не боюся смерті.

Виливало горем із душі терпіння
Неживим розлитим криком безнадії,
Проросло нечисте це в землі насіння,
Що давно у полі бур’яном видніє.

І пішли стежками страху горизонти,
Імпресивним болем душу обвива,
Де не було світла, де не було сонця,
Лиш в тіні видніла там твоя фата.

Ти відкрила очі, полонила розум,
Поселила в погляд лиховісну суть,
Заспівали в холод божевільні грози –
Це вони у прірву вже мене несуть.

І моя катівня вже стоїть з косою,
І горять пекельні тління смолоскипи,
Як же я не хочу бачитись з тобою –
Я боюся смерті, я ще хочу жити.

Люблю я вірно музу, як дружину,
Ще з юних літ, як пісню і весну,
Як рідне слово й рідну сторону,
Люблю в сумну і в радісну годину.

Не вмію я любить наполовину,
Тому й кладу рядки, як борозну,
Торкнувши кожну трепетну струну,
Я випускаю вірша, як пташину.

Якщо побачите, то не ловіть,
Хай він у небесах душі літає,
Благаю вас, не снуйте зразу нить,

Бо у неволі – пісня помирає.
Не зачиняйте душу, наче кліть, –
Вона без сонця й слова засихає.

Червоним-чорним. І чого це так?
Чому просили Ви мене розшити
рушник для Вас. Там голубки і мак,
і ще якісь невизначені квіти...

Рахую хрестик: вгору, вліво, вбік –
пташки клюють вже кетяги калини.
На дворі – чули? – двадцять перший вік
всі в Інтернеті майже щохвилини.

Тим більше дивно. Я стелю нитки,
я хрестиками вистеляю ночі
одні на двох. Між нами є роки,
які я рахувати вже не хочу

Віталій Рибко.
"сховай мерщій
сховай і не показуй
сховай свій страх"


Сховати страх? Скажи мені – куди?
В яку душі нещасної шпарину?
Не уявляю більшої біди
за страх, що виїдає серцевину.

У світі цім, на жаль, мабуть, богам,
таки до біса є чого боятись.
Чи у бою із страхом сам на сам
на перемогу варто сподіватись?

О так! Одна з найбільших насолод –
в такім бою кривава перемога!
Але ж… лиш абсолютний ідіот
спроможний не боятися нічого.

Байдуже серце не боїться втрат.
Тож страх… А що? Нехай собі існує,
і б’є душа сполохано в набат,
й думки стають молитвою не всує.

Страх заховаєш десь на дно душі,
а він вросте корінням, як пухлина,
і душу продаси ти за грошí –
в полоні жаху люди наче глина.

Тож не ховай! Випрόбуй міць долонь,
зроби ланцюг, думки скрутивши туго,
й або души, або припни вогонь,
щоби не зміг тебе вкусити вдруге.

І раптом стане опліч хтось такий,
хто страх свій не приховує за сміхом,
від жаху не звивається, як змій,
й тому об землю вміє бити лихом.

-Я не скажу «Не бійся» - мовить він, -
бо теж не вмію жити й не боятись,
я зі страхами бився сам, один,
давай удвох не будемо здаватись.

Можливо, що ніхто і не прийде,
але подумай сам – ну що із того?
Він точно є, не знаєш тільки де.
Десь там – за обрієм з твого порогу.

Фіолетовий смуток ночі
Обняв
синій холод розлуки.

Блакитний простір бажань
Зустрів
зелений погляд надії.

Жовтий зблиск зваби
Видобув
оранжевий спалах чуттів.

Загорівся
червоний вогонь Любові.