І холодно… і терпко на душі…
Самотня серед тисячі найближчих…
І сльози, наче вогняні дощі…
І вітер спогадів всі мрії нищить…

І біль – не біль, і ніч – не зовсім темна…
Думки затихли, вже давно мовчать…
І сповідь не тобі вже не таємна…
Лише амбіції чомусь кричать…

Спустошена… Тобою чи без тебе?..
Боїться вголос все розповісти…
Лиш час від часу молиться до неба…
Будує знову зламані мости…

І спогад губ тепла по серцю ріже…
Камінно-гострий погляд в далечінь…
Кохання втомлене й уже не зовсім свіже…
Розбиті половинки Янь та Інь…

Наше розпатлане сонце.
Наше роздавлене серце.
Наше питання «Хто це?».
Наше «Для чого все це?».

Наше «Чому й навіщо?».
Наше туманне небо.
Наше «Пробач… так вийшло».
Наше «Мовчи… не треба».

Наше солоне море.
Наше гірке прощання.
Наше забуте горе.
Наше німе мовчання.

Наші мости розведені.
Наші обіцянки зраджені.
Наші забуті «Так» і «Ні».
Наші думки ображені.

Наші слова розмиті.
Наші серця утомлені.
Наші «Якби…» щомиті.
Наші бажання зломлені.
………………………….

Переплелися подихи і руки.
Чітка межа між «ти» і «я» вже стерлась.
Лиш серця й погляду мелодія лишилась.
Останній танець нашої розлуки.

Так ніжно і водночас сильно,
Цілуєш, обіймаєш і мовчиш.
Хоча, здавалобся, що поглядом кричиш.
Бо вголос, кажеш, крик – не зовсім стильно.

Гаряча пристрасть й холод заборони
Вершать свою святу і грішну справу.
Вже звикла вранці пити чорну каву.
Забула всі колишні забобони.

Ледь-ледь торкаюсь губ – боюся правди.
За крок до прірви чую шепіт неба.
Вже плаче дощ, голосячи «Не треба».
А я прочути прагну «Лиш одна ти»…

Останній танець нашої розлуки.
Шматочки раю з серця вириваєш.
І у шухляду з досвідом ховаєш
Останній подих, погляд і… мої вічно-холодні руки, які тобі так і не вдалося зігріти.

А у мене сьогодні було із дитинством побачення!
Я просила у нього, малого, за все пробачення…
За розбите коліно, за сльози в кутку на просі,
За загублені речі, які не знайшлися й досі.

І воно, таке миле, таке ніжне й вразливе заплакало!
Все про радість і щастя, мале, балакало!
Про ті мрії й бажання, що вже забулися…
І про перше зізнання, і як вперше об камінь спіткнулося.

А у мене сьогодні було із дитинством побачення!
І воно, ще мале, вже просило у мене пробачення…
За недоспані ночі… і за те, що так швидко виросло.
За заплакані очі і за спогади, що принесло.

Я його обіймала, цілувала у щічки рожеві,
Я йому нагадала як співала пісні дощеві.
І воно, ще мале, так захоплено мене слухало!
Знала я, що піде… Та воно не рухало!

А у мене сьогодні було із дитинством побачення!
Однин в одного ми по черзі просили пробачення…
За все те, що могли й не могли забути,
За все те, чого нам уже не повернути.

Все не так як гадалося сталося, а по-іншому…
Щось здійснилося, щось забулося… Стала більшою…
Стала вищою і сильнішою… Стала юною!
А дитинство сміється в душі скрипки струнами!

Спинився час… і подих став важким.
Німа стіна росла, немов на дріждях.
А на очах дві крапельки роси
Переростали у струмок ще більший.

Торішній біль переродився знов.
З голками в серці впала на коліна.
«А хто Любов? А хто така Любов,
Щоб голосом чужим казати «винна»?!!

Пліч-о-пліч йшли, минувши підлу зраду,
Збивались з ніг, встававши знов і знов.
Вердикт сприйнявши за просту пораду,
В черговий раз розгнівали любов.

Спинився час… спинився ритм у грудях.
Клялася, плакала, просила і кричала…
Дев’ятий день нема її на людях…
Дев’яту ніч вона одна стрічала.

Така дурниця – а вона була б щаслива…
Шматочок сонця з неба до кишені
Хоча б на мить… Щоб серце забруднила
І хвилин п’ять потримала у жмені.

Така дурниця – а вона б весь день сміялася…
Одна лиш смужка літньої веселки,
І цілу ніч вона б нічого не боялася –
А ні кошмарів, а ні мрій далеких.

Така дурниця – а вона б літала в хмарах…
Щодня б з лимоном чай і сни про літо, –
І плакала б вона лише в кошмарах.
Лишень би хто заборонив любити…

Тоненькі пальчики незримо малювали
На скатертині сповідь не свою.
Про що мовчали? Чом вони мовчали?
…Вона про біль, а Він про «не люблю».

Простий сюжет: Розлука і Любов
В їх п’єсі грають дві найважчі ролі.
Стисла в руці бокал – побігла кров,
Проте, Вона не відчувала болю.

Лиш клята зрада все пекла й пекла,
Чимдуж ятрила серця рвану рану.
Пробач, що зрозуміти не змогла,
І не простила… поки що… Ще рано…

Їй треба час на зібрання думок,
Їй треба склеїти розбиту в друзки душу.
Пергамент почуттів від сліз намок.
«Я зможу!!!», – всім твердить… «Я просто мушу»…

я з аду повернувся
іншим
богослови кажуть
що ад це страждання
і терновий вінець
і удари батога
і гострі цвяхи
як наївно
адже ад це самотність
коли залишаєшся
без Бога
без людини
без любови
Христос був у аді
і повернувся
Іншим

Рубаї *******

1
О музико п’янких асоціацій,
У барвних звуках неземних тонацій
Ти збуджуєш уяву, твій мотив –
Ажурне плетиво імпровізацій.

2
Так гойно, до вподоби, і до мислі –
Чуття душі до серця перевисли.
На цій дивниці – я тебе щодня
Чекаю нетерпляче, моя пісне!

3
Як легко, весело, моторно, й спритно
Цей травень пише музику блакитну!
Ну, де ще я почув би ось таку –
Симфонію краси рожевоцвітну?!

4
Я був такий спокійний, тихострунний,
А твій п’янкий, жагучий поцілунок
Обпік мене, пройняв палким вогнем –
І я стрімкий, бурхливий, знову юний!

5
Прийшла весна, співає все навколо,
Лягає спів на душу і на голос.
Мабуть, тепер я довго не засну, –
Втамовує душа духовний голод.

6
Пестливо так, і ніжно, й голубливо,
Як дві голубки, горнуться два дива,
Закохані, небесні дві душі, –
Які ж вони прекрасні і щасливі!

7
У приязні ховав я ласку й ніжність,
І ти пробач мені цю дивовижність.
Як проліски, розквітли почуття –
На них твоя війнула білосніжність.
2oo4-2oo7

Морозно, на дворі хуга.
Холодно на серці, туга.
В цю тривожну ніч,
Не стуляю віч.

Подумки далеко
Полечу до тебе,
Хай летять лелеки
Високо у небі.

Я ж тобі на руки
Жовтим листом впаду.
Не літайте круки,
Не будіть досаду.

Не кричіть на долю,
Бо вже й так не сила.
Самота до болю
Душу поточила.

Хай ніхто не знає,
Як тебе кохаю,
Важко як без тебе,
Людям то не треба.

Тільки хай лелеки
прилетять здалеку.
Й про мою любов,
Прокурличуть знов.

24.10.2001

«Вію, вію білим-білим
М’яко стелю снігу килим»,-
Колом-колом хуртовина
Дме за комір без упину.
Срібні сани, сиві коні,
Виринають із просоння…
А на небі дивні знаки
Сяють, місяць вийде заки.
Сіє тиша таємницю,
Сподівання золотиться.
З неба стелиться до плаю
Ніч Святого Миколая.

Хайку

***
Закутаний в тиш,
Один, як перст, на горі, –
Беззоряна ніч…

***
Тремка, дівоча тінь
Упала птахом на плече –
І погляди зустрілись.

***
Я не самотній,
Удвох із свічкою –
І мріється, і світло...

***
Постукає мудрість,
Ти двері відчиниш, –
А старість за нею…

***
Мов сизий голуб,
Кружляє мій спогад
У тихій душі…

*рідкісний птах (лат.)

Чарівній Іванці С.

О не співай красуне!
Не співай
про щастя і любов,
любов.

Як музика зникає враз,
зникає враз...
Зникає і любов,
твоя любов...

Повірю в пісню і кохати,
кохати буду,
а пісня стихне - почуття
усі забуду,
вмить забуду...

Без пісні ж бо мина життя
таке мізерне,
геть мізерне!
Життя, як пісня! То життя!
Хто звук поверне?
Звук поверне...

Ось новий спів й нова цнота
у почуттях нових,
таких нових
Стара мелодія - СТАРА
Забути ж - гріх,
забути - ГРІХ

Іще не бачив світ
Веселки первоцвіт,
Але прийшла вона
На диво чарівна!
Настала красота
А хто краса ота?

Отримавши ціпок від долі в подарунок,
Я прийнявся його детально оглядать.
На тім ціпку гуцульський візерунок,
І опришок схилився щоб пана убивать.

Абсурдна річ пройшла через століття,
Хоч і потерлась як поношений мішок.
З цієї палки вже не зробиш топірчини,
Проте, в руках умілих небезпечний костурок.

Це символ битв, не перможних а програвших,
Які таки, тай варто розпочать.
Щоб на зорі велику перемогу,
Разом із непокореними зміг я зустрічать.

Нічні зорі зимові
осліплюють очі,
як не любити
ці зимові ночі.

Як не любити
ялину в лісу,
лиш в зимову ніч
побачиш красу.

Ялина вдягнулась
у білу сукенку,
поля всі покрились
в білу скатертину.

З далеку чути скрипіть
то скрипить десь віз.
мороз в тіло залізає
кусає за ніс .

За вуха кусає
мороз аж до болі.
тополя блещиться
в інеї, в узорі узорі.

Тишу порушують
собаки в селі.
як вас не любити
ночі зимові.

Іду на побачення з Богом,
хоча і не хочу, іду...
Зневірою, розпачем, болем
свою заповняю біду.
Минуле услід пособачить,
майбутнє привітно стріча
й прощає мою необачність
у діях різких та речах.
Як мало по-моєму вийшло!..
І відчай повзе, як змія...
Чи то була воля Всевишня,
чи лиш безталанність моя?..
Ніколи й нікому не вірив,
не був я в полоні «ідей»,
і звірів сприймав я за звірів,
і трохи цурався людей...
Тому і бреду одиноким
кудись в незнайомі світи...
Іду на побачення з Богом,
хоча і не хочу іти.

14.05.91

Тижні і дні сірі мов камінь холодні мов лід,
Ти залишила мені своєї веселки слід.
А я навіть не знаю: з ким ти в ночі гуляєш,
Хто тебе обнімає, зустрічей з ким ти чекаєш,
Куди сховати про тебе думки і спогади?
Такі не веселі стали в твою сторону погляди.
Звідти тягне сухим, диким холодом,
І це відчуття гірше за відчуття голоду.

Ти залишила осад, що у серці моїм розривається,
Він створює біль, яка назад і вперед коливається.
Чому я не встиг тобі навіть слова сказати,
У фрази не зміг думок і почуттів звязати?
Кожен день, щось нове видумую і знову вагаюсь,
Дома сиджу, вибігаю від чогось ховаючь,
Тебе згадую і забути чим швидше стараюсь.
Про що думаєш і що відчуваєш як я дізнаюсь,
Ну і як я дізнаюсь...

Де ти ховаєш ці тижні і дні,
Чи для тебе веселі, чи для тебе сумні,
Чи сонце світить чи лиють дощі?
З ким ти проводиш ці тижні і дні,
Чи швидко минають, чи тільки нудні,
Чи зорі на небі сіяють в ночі?
В ці тижні і дні...

А я й досі не знаю, де ти і з ким,
Хто зігріває твоє серце і чим?
Нова історія так швидко перетворилась в стару.
Номер твого мобільного з памяті свого стеру.
Мої ж дзвінки стали тупі і такі недоречні,
Складені з слів букв і жодних речень.
Пізно зрозумів я значення слова любити,
Серця твого моїм словам вдруге не розтопити.

Ну і де ж ти ховаєш ці тижні і дні,
Чи для тебе веселі, чи для тебе сумні,
Чи сонце світить чи лиють дощі?
З ким ти проводиш ці тижні і дні,
Чи швидко минають, чи тільки нудні,
Чи зорі на небі сіяють вночі?
В ці тижні і дні...

Заболіли в діда зуби. Ой, то страшна штука!
Дід чотири дні проводить у нестерпних муках,
А на п’ятий каже: – Бабо, піду до зубного,
Нехай вирве мені зуби, усі до одного.

Дід зайшов до кабінету, в крісло вже сідає,
Коли раптом у ці ж двері баба заглядає.
Каже лікарю: – Будь ласка, дідові оцьому
Всіх зубів не рвіть, залиште хоча б по одному.

Хитру усмішку ховає лікар наш вусатий.
– А для чого, – він питає, – щоб Вас міг кусати?
–Тобто, як! – скипіла баба, – тобто як, для чого?
Мої, значить, хай болять, а йому нічого?

Так не піде! Я Вас прошу, гумор свій облиште,
Найболючішого зуба іроду залиште!

(Іван Кулик.«Чари осені», Дніпропетровськ, ІМА-прес, 2005)

…Дівчино мила,
Серце зомліло,
Вітер шепоче: «Кохай».
Лиш далиною
Лине луною
«Хай, хай, хай…»

* * * *
Дні пролетіли,
Зрадила мила,
Я шепочу: «Проморгав»!
Лиш далиною
Лине луною
«Гав, гав, гав…»



Іван Кулик. «Чари осені»…

Серцю імпонують
Спалахи кохання,
Серцю до вподоби
Хлюпати добром,
Тож буває прикро
Слухати єднання
Слів таких несхожих:
«Серце» і… «порок».


* * * *
Носу імпонують аромати кави,
Горлу імпонують чарка і шашлик.
Чом же день сьогодні видавсь неласкавий:
Хлюпаючи носом, чхаю в носовик.

А мені ж казали: одягайся, Ваню!
Не форси без шарфа, подивись прогноз!
Тож тепер виходить боком поєднання
Слів таких несхожих: «горло» і «мороз».

Як же їх до біса, слів тих несумісних:
«Гепатит» - «печінка», «серце» і «порок »…
Варто було вчора виїхать за місто,
Зразу ж поєднались «шина» і «гвіздок»!

3-річній Іринці із сиротинця с.Жовтанці,котра просила у Святого Миколая МАМУ,- присвячую...

Сьогодні знову випала понова:
Мете в пів світу,що й не знать доріг.
Нехай улітку буде кольорово,
А зараз - біло (саме на порі!)...

І тішиться малеча,що гостинці
Вже Миколай без труду привезе.
Лише мала Іринка в сиротинці
Благає:"Сніжечку,ну перестань уже!

Не замітай доріжечки - стежинки:
По них десь мамочка до мене йде...
Мені не треба ніяких гостинців,
Нехай матуся лиш мене знайде!"

І я не знаю,як це описати:
Волає серце,а слова німі:
Мале дівча з очима янголяти,
Що виглядає маму при вікні...

18.12.2009

Сьогодні в ефірі - DJ Білий Сніг.
На спині tatoo - сліди босих ніг.
В волоссі, мов дреди, холодні бурульки.
Хоч хтось, подаруйте йому жовту кульку!
Яскраву, гарячу, мов сонечко літнє,
бо щось аж занадто сніжок непривітний...



18.12.2009 р

Дерева у безлистій тиші
цвітуть сновиддям...
Никне гай
у сірій пелені туману.
Несе розбурений ручай
мотиви осені сумливі
в хлюпкій поспішності...
Куди
пощезли птахи гомінливі !?
Невже ця тиша назавжди ?
Поля в ліловому мовчанні,
похилі травами лежать –
у інеї...
В тужнім дзюрчанні
хребці ріллі горбисто-гранні –
роздолля мережать.
Ранкова паморозь іскрінням
стрічає сонце...
Сірий клен
ссе сни оголеним корінням.
Переплітається з промінням
гілля в лункий катрен...
Жива поезія струмує
в порі осінній, мовчазній...
Та скільки ж милозвуччя в ній !
Над палим листям засумує
бурлака вітер, заримує
прозорий смуток свій.

Садки у безшелесній тиші
цвіли сновиддям...
Перший сніг
лілейно припорошив їх.
Здалося –
знов у квіту вишні
порозправляли віти пишні...
Вони, неначе, полились –
в морозну сизь...

Сніжинки падуть мовчазні,
так щемно чомусь мені,
аж серце частіше забилось,
на мить у дитинство схотілось.
де справжні надія й зима,
а зла, наче й зовсім нема.
І щиро, і чисто, і свято,
там батько живі і мати,
і пахне ірис й шоколад -
веселощів час і коляд,
а з неба паде до ніг
різдвяний солодкий сніг...

Віршем
стікає
обуджене
серце...
Місячно...
Аркуші...
Озера плесо.

Зойкнула зірка,
упала з небес.
Хтось догорів...
А за хвилю – воскрес?

Боляче зірці? Боляче серцю!
„Реквієм... скер... реквієм...скерцо...”
Серце – не в ритмі.
Це злет чи кінець?
В серці моєму страждає митець.

...Рану загоїть Час – мудрий лікар.
Втома поставить печать на повіки.
Криза минає. Біль затихає...
Кулею
в серце
зірка
влучає.

Рубаї *****

1
Хіба артист народний має право –
Співати слабо, тонко, хитко й мляво?
Якщо ж не будеш ти співати так,
То вигукну тобі я перший – браво!

2
Завжди він викликав ажіотаж –
Гладкий, летючий, мов крило, пасаж.
Його згадав – і всі пасажі чую,
І виринає милий образ ваш…

3
Живемо, наче граєм дуодраму,
І нищимо душі блискучу гаму.
Лінуємось підставити плече,
Та залюбки підштовхуєм – до ями.

4
В серцях і душах, в наших голосах –
І досі проростає давній страх.
А хто у душу зерна віри сіє,
Там сумнів лазить, як старий ховрах.

5
Я бачу – він убраний у єдваб,
Я чую – це звучить його ребаб.
Як легко він перебирає струни!
То хто ж маестро – перс ачи араб?
2oo4-2oo7

Признанием.

Признанием не смелым, робким,
Смотрю в глаза девчонке.
В её чертах, в её причёске,
Есть что-то, нет чего-то, больно.

На черте стоять, волнение вдыхать,
Жилая разобраться, в чомто зря.
Наверно все мои желанья.
Воспоминанья, лишь воспоминанья.

Причёска, что из прошлого слеза,
Черты лица, сегодня лишь, правда, жизни.
Пьянят движения волос, фрагменты,
Охота вновь, и вновь смотреть.

Она ушла, а я за ней,
Dior сапожки, куртка дута.
И я хочу, хочу спросить,
Длена, волос насколько скрыта.

Но я отстал, поняв, что не смогу,
Смогу, отделаться ответом на вопрос.
Смотрю ей в след и отпускаю,
За перекрёстком ей налево, прямо мне.

18 декабря 7517 года (2009) в 10:25

Безногий чоловік у камуфляжі
До перехожих руку простяга…

Зріденька
небайдужно
цокне
клямбра,
Подеколи
в кашкет
ляга
мідяк…

Мені озватися так щемко закортіло.
Простибі кидаю…
Всміхаюсь – і кажу:
Ось розповім, бо лик у вас промінний,
Про чудернацьку, хибну жаготу.
Живе особа – й марить щось відтяти:
Кінцівку, вухо… Щоб відчути кайф!
Ні, ні, це не жахливі маніяки:
Себе преображають люди так!
Вже примудрились знані психіатри
Давати санкції - на операції такі…

- На міну наступив я у Афгані…
І психіатри хворі, й ті людці…

Чвала пузань...
Стає...
В лице шепоче:
- Чого старцюєш?! Йшов би… працювать!

Зітхаю я - у затінку шовковиць…
Повзе
асфальтом
гусінь...
мурашва…




2005

Летиш на шаленому атракціоні,
І швидкість тебе страшить.
Холодні спітнілі ховаєш долоні
І більше не в змозі відчути кордонів.
Вся справа в циклоні чи в антициклоні,
Що у твоїй душі.


Життя, наче лялька на аукціоні, -
І ставка своя, і ціна.
І ніч уночі на пустому пероні
Рахує безмежні ряди вагонів.
Вся справа в циклоні чи в антициклоні,
Чи в тому, що їх нема…


І сон свій в старому комбінезоні
Серед ночі ти не клич.
Аби ж тільки так не тремтіли скроні,
І очі дивились у темряву сонні,
Вся справа в циклоні чи в антициклоні...
Аби ж тільки спала ніч…

Усі чекають Миколая…
Принишкла радість. У вікно
Дитячі личка заглядають –
Ну де ж те ДИВО, де воно?!

До сну дітей гукає мати,
Дрімота крильцями бринить -
Малі силкуються не спати,
Щоб не проґавити…За мить,

Коли з небес, де урочисто
Нуртує білий водограй,
Поллється сяйво золотисте,
І прийде врешті Миколай!

1

А Підлість буває красивою.
Шляхетно бере під руку,
Чайок заварює з липою...
По клавішах пальчиком стукає,
Шепоче:”Тебе обожнюю!
Тобі – панегірик щирий...”

Ти віриш.
Веде...
Камінь.
Озеро.

Підставиш наївно шию?

2

А ти забувай Наївність,
Як ляльку в парку на лаві.
І їй там не буде сумно -
Твоїй вирлоокій Клаві,
І ти в дар одержиш Зосю...
В картатому платтячку Диво.

Я Підлості гладила коси!
Вона...
рік вела
до обриву.

Кидалось в очі мерехтливе тепле світло,
І грала музика, вогню згубивши звук.
Зима настала якось непомітно,
Убила полум’я торканням своїх рук...
Закутавшись у тепле покривало,
Сама вигадуєш собі війну.
А ти йому нічого не сказала
Про те, що більш не віриш у весну,
Про те, що ти насправді не літаєш
І що тебе настправді вже нема...
А він все думає, що ти його кохаєш,
А він не знає, що уже прийшла зима.
В собі невпинно страдницю шукала,
Бо не змогла закохану знайти,
І океанів всіх було для тебе мало,
Були глибини, хтілось висоти.
В трагічних сценах все черпаючи натхнення,
Його понівечила долю назавжди,
В своїх сльозах знайшла собі прощення,
В своїх словах закрилась від біди.
Чарівно плаче знов його фортепіано,
Твоє по-троху забуваючи ім’я.
Десь зникла фабула твого життя-роману,
І білим фальшем впала в мертве полум’я.

Комусь – відкрити в телескоп орбіти,
Тобі – старенькій дровець наносить.
В.Р.

***
Старий-старим іду і чути кості –
коли не ломлят, то тарахкотят.
Запалков по пуделку чиркну просто,
зацмокаю беззубо, втєгну яд.

Скажи вже, синцю, кіко ми ше жити,
старенький бо ж, дєла мої – драва.
Як пахкаю совєцький план – "Орбіту",
запитуют – "Слиш, дєд, па чйом трава?"

А я їм дуну в телескоп, орбіти
закрутяться і стане файні так.
Аби на хрю грипозно не боліти
паліт совецькі плани на тошняк.

18 Грудня 2009

Автобуси
із дому
без повернень,
перенаселено-холодні.

Інфанти рук
спиняють
рух,
як забороненість дитя.

Нові обличчя,
два знайомих.
Клени
приймають переливи водні.

Нестача місць.
Зійди...
Чи злізь.
Тебе заждалися в зятях.

2009

Болять її наші провини,
і сльози, й тернисті путі,
бо велич такої людини
у співчутті.

І творить вона без рутини,
і крила дає висоті,
бо велич такої людини
у красоті.

Що слава, хвалебні вершини,
марноти відвічні оті?
Нетлінна бо велич людини -
у доброті.

(2009)

У кав’ярню вчора пізно
Я зайшла, щоб випить кави.
В голові гуло залізно,
день пройшов не дуже вдало.
За столом в кутку напроти
хтось сидів з бокалом пива.
Раптом глянув просто в очі
й посміхнувся він щасливо.
– Біля вас присісти можна,
таємнича незнайомко?
Як вас звати? Я – Микола,
мама кликала – Миколка.
Він чому підсів до мене?
І чому згадав про маму?
Наче я дівча зелене,
Що шукає тут стограми.
Незнайомець же тим часом
вже замовив свіжу каву.
Наче знав, що треба брасом
в морі мрій пливти зухвало.
– Ви чекали шоколадку
під подушку післязавтра?
Що за дивна ця здогадка!
Звідки сам, і як дізнався?
Я тоді, з-під лоба, нишком,
Роздивилась незнайомця.
Щось знайомий профіль трішки,
Стукав у моє віконце.
Бути цьому? Ні, не сон це!
Давня це дитяча згадка…
Лиш тоді святим посланцем
був сусідський красень-дядько.
Я тоді читала вірші
Й рахувала геть за сотню.
І дістала найновішу,
шовком всю розшиту, сукню,
й величезну шоколадку,
й цілу купу апельсинок.
От цікавим було свято!
Потім тато брав торбину,
І сусідські діточки
Діставали хом’ячків,
і машинки, й ляльку Ніну,
А Мишко – конструктор й шини…
…Я давно забула віршик,
і нема між нас сусіда.
Тільки знов згадалась віще
ностальгійна віра в чудо.
Незнайомець з дипломата
Враз дістав малий пакунок.
– Вам просили передати
добрі люди подарунок.
Вірте далі щиро в чудо,
Й Миколай вас не забуде.
Я побіг на іншу точку.
І мішок забрав з куточка.
Здогадалась я не скоро,
що ця зустріч не простая –
пила пізню каву вчора
із посланцем Миколая.
18.12.2009

'Хай Святий вам Миколай,
Принесе достатку вкрай,
Доброти у ваше серце,
Щирих усмішок відерце,

У ніч під подушку,
Нехай вам положе,
Усе що у сні,
Приснитись не зможе,

Мішок шоколаду,
Кульок мандаринів,
Щоб був приємний ,
Ваш відпочинок,

А все що не влізе,
Залиште на завтра,
Та незабудьте,
Про Маму і Тата,

Где же то нежное, хрупкое, белое,
Нами рожденное, нами забытое.
Темные родинки, жесты несмелые,
Губы горячие, сердце открытое.

Слезы хмельные от вереска синего,
Пыльные розы застыли, небрежные.
Пали ресницы, покрытые инеем,
Правобережные, левобережные.

Снова пронзает дождливые сумерки
Наше молчанье, разлуку таившее.
Тихие улочки, старые дворики,
Осень холодная, взгляды остывшие.

Вікна морозом розписує грудень,
Землю турботливо ніжить снігами,
Віра у світло наповнює груди…
Хочеться щастя.
......Вашого.
.........З Вами.

Стільки сніжинок, що й збилася з ліку!
Мріється з ними кружляти додолу.
Вже й снігурі прилітають до вікон.
Гарно щебечуть. Даремно, що холод.

Небо зимове – казкове й пророче.
В пісні безкрає зливаються зорі.
Мліє душа. І по-справжньому хоче
Вашого щастя… А я буду поряд.

Не верю словес переполненным рекам,
Не верю в изысканность фраз,
Лишь бисерной нитью от века до века
Спасает молчание нас.

Все как-то невпопад...
Из сложного леплю простое -
то улицу, то старый сад,
или вот ночь - в ней только Двое.
Скрещенность пальцев, желтый сок
в стакане недопит и откровенно горек,
и взгляд от тишины продрог,
и все слова как будто в ссоре
друг с другом. Им не суждено
сплетаться фразами простыми...
лишь желтый сок на полотно
стекает каплями густыми.

Розрубане щастя на кінчику леза
Стікає в долоні, підставлені нами,
Згвалтована осінь... Душа на протезах...
І ти, як колись,
і ти знов той самий.
В кутку розривається тиша гучно,
Знімаєм втому, як персні з пальців,
На ноти покладена ніч милозвучна,
То хто ми з тобою?
Кохані?
Коханці?
Наш час живе у напівсекунді,
Твоїх цілунків настій ванільний,
А завтра знову в меню кислі будні,
І світ за вікном такий божевільний.
А поки що з ніччю удвох в онлайні,
Належим сьогодні рідному Богу
В широтах тропічних чужої спальні,
Де сходяться всі безкінечні дороги.
Кохання ковтаєм, як воду риба,
Схрестивши душі свої докупи,
А небо на стінах – відрізана скиба
Й годинник руками по вухах лупить.
Ну скільки можна мовчати криком?
Дивитися в очі, як у дзеркала,
І ти той самий... і я вже звикла
Та тільки обіймів на ніч замало...
Розрубане щастя на кінчику леза...
Закровоточить у ранок пекучий,
Мов ангел звову безкрило щезнеш,
Лишивши вірші, як шрами болючі...

Як є бажання,
то й снаги багато,
Мене удалеч кличуть
сто доріг…
В моїх руках – окрилена лопата, –
Пухнастий сніг!

Як білий пес,
Приліг на мій поріг –
Веселий сніг…
2oo9

Затихніть космоси - людина вибирає.
І що тут вдієш, так уже в нас є:
Щохвилі іспит хтось і десь складає.
Не вибрав ти - то виберуть тебе.

У зміннім світі треба все уміти,
Хоч і не все належиться робить.
Комусь - відкрити в телескоп орбіти,
Тобі - старенькій дровець наносить.

Не штука то, кричати "я не можу",
Нестача духу теж не дивина.
А хто ж зневіру в віру переможе,
Запевнить "добре", де добра нема?

Підступний вибір...Чи допомагати?
Ведмежа послуга: В чужої ради
нетривалий чин?
Ох, ліпше вже людині підказати,
Аніж лишатися злочинно-мовчазним.

2000

Ти дитино, пам'ятай,
Ходить світом Миколай.
Як зійде на землю вечір,
Він приходить до малечі.

Всім слухняним подарунки,
У мішку несе пакунки.
Прутик неслухові лишить,
А комусь листа напише.

Якщо був весь рік зразковим,
Будеш мати санки нові.
Завжди слухав маму й тата,
В подарунок - ціле свято.

Якщо неслух ти щоднини,
Не надійся на гостинець.
Знайдеш прутик чи ціпок,
Не забудеш цей урок.

Лиш молитву почитай,
Щоб почув і Миколай.
Бо зійде на землю вечір,
І Він прийде до малечі.

2009р.

P.S. Всім маленьким... СОНЕЧКАМ, СЛИВОЧКАМ, ЗАЙЧИКАМ,
КВІТОЧКАМ, БІЛОЧКАМ, ВЕРХОВИНОЧКАМ,
ПАТАРОЧКАМ, СОНЯЧНИКАМ, МИШИНЯТКАМ... щоб були здорові,
веселі, слухняні... присвячено.

На Святого Миколая
Мишенята теж чекають
І тому лягають рано,
Чемно слухаючи маму,
Ще й тісненько до подушки
Притуляють сірі вушка,
Все надіються почути
Дивовижний тихий шурхіт,
Аби ту казкову мить
Хоч за хвостика зловить.
Та співає тихо нічка,
Спатки-спатки хочуть вічка,
У солодких снах стрічають
Мишенята Миколая.
А на ранок – знову диво
Посміхається щасливо
З-під подушок їм усім!
Так приходить казка в дім...

2009

Лиш безтілесний дух,
Безмовна тінь твоя...
Невдалий дублікат
Щасливого життя...

Зчарований смутком, осінніми снами
І барвами ночі...

Так ніжно та плинно, але безупинно -
Крізь пальці й повз очі...

А що як на мить, лиш на мить відгорнути вуаль?..
Поринути в нурт потаємних бажань та ілюзій...
Створити з них світ, маленький приватний рай...
Королівство із зон особистих відчужень...

Я оселюсь подалі
Від твоїх очей...
Не потривожу твого сну
Й солодкості ночей...

Лиш дух безтілесний, сповитий у мрії,
Дрімоту й печаль...

Враз здійметься вітер бурхливий
І зірве вуаль...

А що як на мить, лиш на мить відгорнути вуаль?..
Поринути в нурт потаємних бажань та ілюзій...
Створити з них світ, маленький приватний рай...
Королівство із зон особистих відчужень...

Хвилинку! Ти знаєш, як плачуть
Ображені квіти росою?
Ти бачив? Ти чув їхні зойки?

Хоч раз притулив їх до серця?
Спинись і зігрій добрим словом,
Віддячать вони красним квітом…

Стривай-но! Байдужим не будеш?
Тоді не зазнаєш ти спраги,
Минеш і лихого, й пустелю…

Бо птахом ти станеш крилатим,
Літатимеш вільно довіку –
І вдень, і вночі білокрило…

Ти весни на крилах нестимеш,
А в дзьобі – зернинку від сонця,
І в душах добро проростеться!

Його ми засієм по світу,
На щастя і долю велику –
Нехай колоситься і родить!

І в світі не буде нещасних,
Знедолених, бідних, безкрилих,
Якщо ти не станеш байдужим.
2oo9

...і кожен бажає чудес...
минає остання осінь
невдовзі осиплеться зовсім
сніги віддалік на горах
вже креслять магічне коло
де кожен – лише поодинці –
стою на осінній зупинці
...на щастя, відкладено рейс...

синьоокі троянди, побризкані хвилями моря,
розідрали долоні, шипами, чи ликом різким,
наче люди стоять, і голівки складають долі
у зими на причасті, де біла метелиця солі
приголубить пелюстки, і знову залишить нічим.

а під фарбою синьки – бунтують кремові вени,
бо залишилось квилить хвилину, годину, чи день.
терпеливі троянди, забризкано в пил теревеней
де ошатна торгашка, як клоун на пізній арені,
здивувала юрбу, трояндово-синім дощем.

ти приніс їх учора, радіючи диво-дарунку,
в них примерзли сердечка до блистівок із мішури,
і вони поскидали від болю мальвінні перуки,
і текли пеленою їх фарбою втомлені руки,
а тоді розпливались по ванні, як вбиті щури.

а на ранок між водами мертво-джакузного Стіксу
мерехтіли бутони у сукнях розкішних «шампань».
ще гарніші, ніж сині, - повмивані одаліски,
що пили трубні роси, як добре настояне віскі,
залишаючи людям мільйони роз'ятрених ран.