Чужою-таки на своєму ж святі,
Далекою із найближчими
Живу, наче сплю на м`якій скловаті,
Закуреними горищами.

Ридаю у скалки і кашляю ними.
Для когось вважаюся стервою.
У долі моїй – самі пілігрими.
Я – морем, і я – Говерлою.

Я – небом, ракети в якім безпілотні,
Пустелею я контрастною.
А хочеться жити і завтра, й сьогодні
Єдиною, своєчасною…

Хай ніч вигорає п’янкими віршами,
Хай ранок сходить утомою,
Твоєю весною аби найніжнішою,
Нікому щоб невідомою…

Так хочеться, хочеться, Господи, вірити,
Що все ж – до останнього вистою!
Любові б лише – як тонкої лірики,
Як тала вода чистої…
4.10.09.

Вечір нас терпляче слухав
Від дощів вологий.
Я в тобі шукала друга,
Відкриваю ж – Бога.

Між рядками, між словами,
Крізь щілини вірша…
Все, що виникло між нами –
Музика і тиша.

Все, Чим житимемо в грудні –
Тим душа й багата.
Я в тобі чекала буднів,
А прийшла – на свято.
5.10.09.

*
Тебе зустрів кохана уві сні.
Пройшов так близько,
Що торкнувся тіла.
От тільки,
Чи відчула ти, чи ні?

Бризки із-під ніг.
Мерехтять в моїх очах.
Сонечка летять.

Перехресні дороги між душами.
Думко-пОтяги знай стукотять.
На перонах живемо ми змушено.
А вагони летять все, летять...
05.10.09

Ні-ні! Не звичайні це звуки...
Хіба ж пояснити можливо?
Не пульсом під скронями стука.
Не кров завмирає у жилах.
Живі відчуття нереальні
Наповнюють суттю хвилину.
Слова забуваєш звичайні,
Аби не схолонути ними.
Говориш і чуєш вже більше,
Ніж можна собі уявити .
Не звуки це... Ні. Зовсім інше...
Чуттєва розмова зі Світом.
2009

Ходить по місту осінь –
жовтий листочок в жмені,
вплетений дим у косу.
Ходить навколо мене.
Хилиться небо низько –
падає вниз зірками.
Знаєш, я дуже близько,
ніч розвела руками…
Скільки вже мрій збулося
і розтеклось по венах…
Хай, собі поруч – осінь,
лиш би ти - біля мене.

Заосеніло вже.Заосеніло...
Листки тополі дивляться змарніло,
І я на них із болем наступаю,
У власну осінь двері відчиняю...

Заосеніло вже... Невже заосеніло?
Я в озерце вдивляюся питливо,
На срібло впав вербовий лист журливо,
Я бачу, все-таки заосеніло...

Яка важка учительська робота –
щодня проблеми, клопоти, турботи,
щодня згорають нерви, наче хмиз,
і тиск летить – то вгору, а то вниз...
Яка прекрасна вчительська робота –
напевно, всі вам учні заздрять потай,
а ви, немов оті чарівники,
нам програмуєте в життя стежки,
ви запевняєте: скарби – знання,
щоб не блукати в світі навмання...
Щоб ми нові вершини здобували,
щоб оптимізму й віри не втрачали, –
ви нам щодня товкмачите про те,
що з нас еліта золота росте.
Що ж вийде з ваших клопотів недремних –
ви і самі, гадаємо, не певні...
Пробачте, що про вдячність забуваєм,
що не завжди старанними буваєм,
та віримо, що на усій землі
найкращі люди – наші Вчителі!

Я бачила його не в сні, насправді.
Цей чарівник, мов відблиск у воді.
Пишнобородий і старий сказав мені:
«Приплине корабель не лиш у сні».
Зблиснуть колись червоні ті вітрила
Й мене до них нестиме, мов на крилах
Мій принц, казковий, молодий.
Я дочекаюсь, час мине лихий.
Живу я мрією, у казці.
Ходжу в безбарвній, чорній масці.
Лиш вирвусь справжня «Я» у світ,
Почую вслід собі лиш сміх,
Образливі слова безжальні,
Поллються сльози ті печальні.
Вночі не раз на березі чекала,
Я мріяла побачити його,
Та доля чомсь від мене утікала
Й трималася весь час свого.
Ранок. Здрастуй Боже!
У тебе скільки справ до всих людей!
Одне твоє слово допоможе
Здійснити безліч гарних їм речей.
Знов день минув: сумний, безбарвний.
Вже вечір і бувай Господь!
Мені насниться сон чудовий, гарний.
Там Грей та я і корабель «Секрет».
Ну ось і все, пора забути казку.
Я вже доросла, мрії вже нема.
Хай Грей пробачить мені цю поразку.
У всьому винна тільки я сама.
Навіщо вірила я Еглю?
Навіщо вірила йому?
Не буде тих вітрил червоних.
Та все ж до моря побіжу.
На березі чомусь заснула,
Відкрила очі і тоді
На мене йшли палкі вітрила!
Я дочекалась! Казка і
Нарешті ми зустрілись з Греєм.
Чарівник Егль не збрехав!
Примхливий вітер дав мені вітрила.
Ще й пісню дивну нам подарував!
2009

Я в шість не любила зеленку і вазелін.
Імітувала хвороби, постійно губила ручки.
Підходила до чужого вікна, що росло із землі,
а з нього дивились на мене сусідські близнючки.

Їх каламутні погляди з-під широких лобів,
їх безкінечна слина й короткі стрижки.
А ще в них був тато і він їх, здається, любив.
Ставив по черзі на підвіконня і гладив ніжки.

Я поверталась додому, лаяла школу, їла обід,
ловила в тенета заздрощів оті сопливі моменти,
згадувала щосили, яким був мій дід.
А мама, затуркана, бігла по аліменти.

І коли закривалися двері, вимикалося світло,
Усі на світі секрети розлазилися по фантиках.
Я уявляла, як сильні руки, ніжно і вміло
Одягають на мене форму і білий фартух.

А місяць вростав у осінь уламком ребра.
І вже нічого на світі не мало значення…
…І кожного разу мама казала, що хоче мені добра.
І просила пробачення.

І не сумно мені і не весело.
Це щось інше: і вічність, і мить.
Мідним дзвоником з Першого вересня
Моє серце у грудях дзвенить.
І коли даруватиму квіти,
Щось дитяче зітхне у мені.
Я вже визнала, що повторити
Можна тільки уроки шкільні.
Зустрічатиме школа та сама,
Та відмінність одна є у тім,
Що кричать вже „Вітчизна” і „мама”
Букви з крейди в дорослій руці.
І не сумно мені і не весело.
Це щось більше: і вічність, і мить.
Мідним дзвоником з Першого вересня
Моє серце у грудях дзвенить.

чи гасне дощ в осінніх ліхтарях
чи свічка у воді горить барокко
не відрізнити смерті від життя
незроблених від непочутих кроків

не обертайся входячи в герби
і пил здержи у ветхості одежі
лисиці в ній ще брешуть на щити
на пагорбі зеленому ще вершник

хоч тінь його не видно в цій порі
і сухість вуст його не зронить слова
переступи вогонь ручай поріг
звернися знівідкуди ні до кого

чого тобі з розкритими очима
чому осінні руки наче дощ
чому холоне листя за плечима
відлуння кораблів кораблетрощ

Я чекаю на зграю перелітних думок,
Що ховаються вдень від спеки.
Намагаюся не з’їхати з глузду отак,
Оминати місцеві аптеки.

Я читаю ці написи у зворотній бік,
Так їх бачити, якщо падати з даху.
Методично повторюю ці дивні слова
І, зриваючись, злітаю птахом.

Моє місто стало для мене пасткою,
Суцільним пеклом із сталевих дахів,
Із розпеченою гумою кросівок на асфальті,
Із тілами померлих від спраги птахів.

2009-08-04

Нагадай лишень тобі наснитися.
Я чекатиму до самого світанку.
Тихо-тихо тут посиджу і не спатиму,
Розчинюсь, мов тінь, з приходом ранку.
Прокидаєшся від мого дотику,
Чи то від променів в твоє заляпане віконце.
Почуєш здалеку відлуння мого голосу,
Чи то по даху безтурботно ходить сонце.
Сльозою по щоці травнева злива.
І мантрою з небес гримить
Твоє ім’я, ним наші долі зв’язані.
Для нас обох безсмертна кожна мить.

08/2009

І як ти там? Від тебе жодних звісток…
Тут все просякло спогадом про тебе.
Тепер тут править хтось такий безвісний,
І далі йти вже жодної потреби.

Солодкий алкоголь жовтневих днів
Ковтаю, напиваюсь до нестями.
Без тебе мертво все, без жодних кольорів…
Все розфарбую власними сльозами.

04.10.09

Маленька зелена фея
На краєчку граненої склянки.
Вона дивиться просто на мене.
Я пригадую, ти все писала
Про те, що митці щоденно
Псують собі шлунки і мізки,
Ковтаючи цю смарагдову амброзію.
Ти мене вчила як треба.
Ти все ж навмисно казала,
Що ненавидиш Пікассо за правду.
Твої натхненні зелені очі
Палко сяяли у темряві кімнати,
Коли маленька зелена фейка
Н краєчку пластикової склянки -
З таких п’ють каву бариги
Із ригаловок на зупинці -
Заливалася дзвінким сміхом.
Ти слухала і дихала
Як королева Смарагдового міста
Ти сиділа на вікні навпроти
І друкувала на своєму лептопі
Листа на той світ, а може, поему.
Це тому ти так раптово зникла.
Хтось розкрив твою таємницю.
Твоя антиреклама обернулася
Жорстокою пропагандою
Полювання на міфічних створінь.
Ти позбулася друзів і пішла з роботи.
Аби жоден більше тебе не бачив.
Ти забрала свою таємницю.
А мені залишилися на згадку
Твої невдалі статті про мистецтво
І біла грудочка цукру.

08.2009

У наших душах назріває щось важке й огидне.
І виривається назовні,
Як менструація,
Загиджуючи все довкола,
Вкриваючи болючими прищами.
Ми одне одним сповнені по вуха,
Як алкогольним блювотинням
В святково-депресивній самоті.
Із дня у день
Вибльовуємо одне одного на килим,
Де з ночі в ніч спимо.
І перетворюємося на гнійні пухирі,
Що, розриваючись, отруюють довкілля.
Притулок червів.
Що жеруть нас і зсередини і ззовні,
Але гнилятина ніколи не скінчиться.
І тільки роздувається ще дужче,
Як пузо мертвяка,
Що кілька тижнів
Засмагає у липневу спеку,
Стікаючи отрутними рідинами.
Від пестощів і дотиків
Ми вкриті екземою і струпами.
Страшенна прірва,
Що нас породила,
Все лиже й лиже
Липким язиком у виразках,
Засмоктує назад,
Здригаючись судомними посмикуваннями.
Щоразу повертаючи
Наші неперетравлені нутрощі
З прямої кишки сьогодення.

6.09.2009

Отрута в мізках пересічних громадян.
Суспільство безнадійно хворе.
Настільки,що не варте навіть ліків.
Хоча їх вдостать. Безкоштовно звідусіль.
В аптеках черги. Та не те купують.
Ви чуєте?! Ви хворі не від того!
Та лікувати просто нікому.
Й не варто тих зусиль.
Лише добити, знищити, як псів,
Хворих на сказ. Щоб не розносили заразу.
Плюються чорного слиною всі екрани.
Газети сві наскрісь просякли жовчю.
Тротил у шлунку кожного поганця.
В кишенях, як чумні, розносять пандемію.
Запрограмоване одноклітинне існування.
Клоноване отруйне м'ясо. Жеріть, нездари!
Ще ненароджене, вже мертве покоління.
Загнивший викидень міського дебілізму.
Ви – абортоване дитя цивілізацій.
Ви – прогресуюча пухлина світу.
Піддослідні щурі під скальпелем прогресу.
Залякані барани на чолі з козлом.
Пастух вас не покинув. Його й не існувало!
Це ви розп’яті на хрестах, непотріб!
Чекаєте усе життя, що хтось незримий
Відкриє двері вам, ше й дасть під сраку,
Щоб увійшли. А потоім ще й розкаже, що робити.
Женетеся за чимось невідомим. За тим,
Що справді маєте спочатку, від природи.
Й тікаєте від цього ж одночасно
У клітку до майбутніх хазяїв.
Ви – виродки, народжені в свободі,
Яку весь час міняєте на дозу
Свого лабораторного співіснування
З такими, як самі, вважаючи це повністю законним.
То ж здохніть в своїх клітках, пацюки!
Зжеріть себе зсередини і зникніть.
Бо ж з ваших трупиків не вийде й пристойний перегній,
Бо буде він із домішок гидоти,
Якою вас годують кожен день.
Таким не має бути грунт
Для нових рішень.

12.09.09

Смоктати, смоктати, смоктати!
Як весело разом іти.
Крокують в колоні солдати,
махають руками жінки.

і ще раз з горлянок потужних,
дзвінким переливом луна!
Смоктати, смоктати, смоктати!
Це нового маршу слова.

Здається, вік
у місті хлипав дощ,
Розводив сум
в покірних ґлянцях листя.
Між нами скелі вулиць,
прірви площ,
Янтарних вікон
плутане намисто.
А дощ торочив нам
вже котрий раз.
Я слухала його молитву
всоте.
Що він один і той же тішив нас.
Нам хутряна була одна
темнота.

Передзима переді мною.
Вітрів задума біля брами.
Добу молитви і мінору
Весь час зажура мірно краде.
Повітря стисле, мов у кульці.
От вибухне веселим снігом.
І буде лоскітно у русі
Вітрам від зірваного бігу.

Твои уста желаньем светятся,
Мои уста твоим подвластные...
Мне до сих пор никак не верится,
Что чувства названы "напрастными".

Твои глаза из грусти сотканы,
В моем огне сам черт зажарился...
Что ж ходишь под моими окнами ?
Зайти не смеешь.., не решаешься.

Я знаю, что молчишь намеренно,
Во мне тем гасишь искру страстную...
Кто нам внушил, что все потеряно,
Тропинку изорвав атласную..?

Твои уста желаньем светятся,
Да вот глаза.., из грусти сотканы,
Я знаю, что молчишь намеренно,
Все ходишь под моими окнами...

Пролітають роки, довго тягнуться миті...
Скільки їх відійшло, скільки вже пережито.
Забувається зле, марнослав’я минає,
Залишається те, що серця зігріває.

Непомітно зерно засівається в душі –
Вчителі – сіячі, а рілля – їхні учні.
І отак – без кінця, і отак – день за днем
Йдуть за плугом вони віковічних проблем.

Бур’яном пророста безтурботність дитяча,
Збайдужілість черства і наївність ледача,
Та надія свята вчителів не зникає –
Життєдайне зерно у ріллю западає.

І хоча промине і не рік, і не два –
У посивілі скроні заб’ються слова:
Ви пробачте нам те, чого ми не уміли,
Ви пробачте за те, чого ми не хотіли.

Ми пригадуєм Вас, розуміємо слізно –
Для подяки час Є, для подяки не пізно.
Ми вклоняємось Вам за усі покоління,
За зернину в душі, за проросле насіння.

МИ ДЯКУЄМ ВАМ...

І благаємо щиро: уміння навчити
Передайте нащадкам, щоб уміли любити!

2006

Куди б не йшов – завжди іду до Тебе,
Бо кожний крок, ковтає мить розлуки.
Ти не свята, але Ти та, що треба,
І це для мене найсолодша мука...

Ви плачете, моя панно...
Чи якось я Вас образив?
Печаль на устах духм'яних
помітна мені одразу.
Ви дивитесь мені в очі -
насправді, уже крізь мене...
Ваш голос звучить пророчо,
пульсує у моїх венах...
О, радосте, моя світла!
Печале, моя шалена!
У Ваших долонях - літо
квітне, та не для мене...
Всміхніться мені так легко.
Привітно махніть рукою.
О, панно моя далека...
Чи Вас розлюблю?
... Ніколи.

Господи! Возвах, не опусти
Воньми, в риданії возношу
У дніх скитанія і мгли
Скріпи убиту горем душу

Я не виношу лексусів на тротуарах
Пивних дебілів, кітчу і братків
Я ненавиджу силікону і реклами
Корупцію і депутатів гівнюків

Господи! Возвах, воньми
Во тьмі возносячи моління
Зло одоліти настави
І дай незрячому терпіння

Я співчуваю втомленим браткам
Пивним дебілам і рекламним тротуарам
Давно пора “відкатним” гівнюкам
Співати гімн корупції на нарах

Господи! Возвах, воньми
Тобі приносяще моління
Во тьмі заблудшеє - прости
Що закінчилося терпіння

Це горем зломлене життя
В смітті погрузнувше навіки
Тупе пиття до забуття
Вже повнолітьної каліки

Осінь... Шепоче листя...
Фарби Твої на столі...
Мрія для когось здісниться...
Може, для когось - і ні...

Осінь малює дощами
Згадки на водах калюж.
Літом малюнок Твій стане -
Тільки уяву напруж.

Осінь вбирає в намисто
Лісу оголений стан.
В Тебе він легко-навмисно
Радісним зеленню став.

Осінь з вітрами танцює
Боса по зорях калюж.
Пензлик Твій радо малює
Мрію для змучених душ.


2008, редакція 2009

До мене сьогодні всміхнулась калюжа!
Ви знаєте, я здивувалася дуже,
Але посміхнулась у відповідь їй –
Метелики раптом злетіли з-під вій!
Кружляли навколо – зелені, червоні,
Торкалися ніжно обличчя і скроней,
Сплелися у райдужне, гарне намисто,
А потім на землю попадали листям.
А деякі втрапили прямо у воду –
Краси я такої не бачила зроду –
Неначе грайливі русалки із вітром,
Віталося листя зі мною привітно…
Чи то мені, може, на хвильку здалося?
Це ж осінь-чаклунка, це ж осінь, це ж осінь…

Снова веет мне одиночеством,
Снова сумрак сплетает взглядами,
И к простому плечу так хочется
Прислониться под звездопадами.
Только плечи мечты могучие
Так привыкли к любви обыденной,
Что ее не сразить ни тучею,
Ни соленой морскою пеною.
Если б были дела столь важные,
Чтобы с ней поделиться нежностью,
Но такие сердца отважные,
Слишком гордые в своем невежестве.
Если б даже забрала силою
Каждый миг и в свирепом бешенстве,
Не смогла бы казаться сильною,
Даже чуточку в бесконечности.
Я люблю тебя! Мне не важен миг!
А пугает лишь необычное.
Ну, зачем ты так? Мне осталось лишь
Из себя сделать безличие.
Ты величность моя, я твоя слуга,
Я служила б тебе с отличием,
Но, твой голос пустой
Прошептал мне в глаза
О своем ко мне безразличии.

Завіса тиші, мимоволі, тримає спокій у душі,
Я звикла бути не на волі і слухати про це вірші,
І жити ролі ненавмисно написані не знати ким,
Хто бачив нас, чи може звісно, не чув ніколи до цих пір.

Завіса холоду, інакше – обійми зрештою з нічим,
Я вірю, що не все так страшно, як якось було перед тим,
І слухаю бентежну пісню, щоб відчувати як це так,
Коли в тобі вода не прісна, а має дійсно якийсь смак.

епізодичні відтинки снів
зірвали завісу з байдужих пустель
прошитих наскрізно
видовженою тінистою фігурою
в дешевих французьких мокасинах
підтертих канцелярською гумкою буденності
маленькі ніжки на дрібному гравії
короткі па вибивають
пружність землі
п'яточками
підкидають замерзлі камінчики
а довкола обличчя обличчя обличчя
з очима пустельної довжини
і тріщинками заповненими
цукром і ваніллю

їй буде лоскотно від самого погляду
їй буде смішно коли все піде шкереберть
їй буде соромно за умов не прописаних статутом
от тільки як вона почуватиметься
в абсолютній сепії
в якій трава
залишається зеленою?

Запахло осінню надворі,
Опало листя до землі.
І дощ малює свої твори
На посірілім полотні.

В повітрі чути клич пташиний,
Пожовкле листя шелестить.
Холодний вітер дме у спину,
А літо в полі тихо спить...

Сховала ніч господарів землі,
Лежать поля, мов крила перебиті.
Летять, летять космічні кораблі,
Ростуть нащадки, правдою не ситі.

Де щастя те? Блаженство де? Мораль?
Конає правда під чумою віку.
Стоїть край шляху жінка, як печаль,
І про біду нагадує велику.

Десь є твоя поміж чужих стежин,
Виходь сміливо на свою дорогу.
Вставай із намозолених колін,
Буди байдужих дзвонами тривоги.

Пізнай себе, твори лише добро,
І душу не продай за діаманти.
Як любиш Україну і Дніпро, –
Сягнеш вершини зорями таланту.

Ти знаєш, де філософи землі?
Мордовані, катовані, убиті…
Поглянь – летять космічні кораблі,
Ростуть нащадки, стоолжею ситі…

Торкаюсь до небесної краси,
На будень – я поглянув упівока.
Стою натхнений, світлий і високий,
По вінця сонця, неба і роси.

О, як же, друже, хороше мені,
Немов дитину, я обняв планету.
Дарую людям зорі і сонети,
Що світяться в небесній вишині.

Кажу про це я мимоволі вдруге
Своєму побратимові і другу,
Щоб не затихла золота струна.

Я в животворних ручаях глибоких,
Купаю душу в денниках Сороки, –
Симфонії визорює весна.
2009

***
Повернувся жасмин до криниці на прузі веснянім.
Одсміялися дні, і загусла рясна тишина.
Ніби вперше цвітінням перейдеш у ніч перелітню,
Ніби вперше пташино впадеш ув очорнений сад.

Ти звільнився од пустища тіл золотих, ненатленних,
І не вчути віднині тобі молодої пори.
Темний крихкіт мелодій і криги ламке проростання –
Ніби вперше розчахнення вікон, і сад у вікні.

Цю надсаду нічну, де згубилися барви і крики
Із надсадою дня, де урвалася тиша і мла
Чорна сітка північного птаства сплітає, сплітає,
Доки хтось не впаде з небосхилу, а може, і за…

Ти прокричи проти ночі слова золоті,
теплі слова про любов, що не знатиме скону.
Жаром сльози золотої акація плаче,
жаром сльози золотої…

Час переходити ріки сумні і прекрасні,
час переходити ріки чи в них потонуть.
Кожне вже поле – то смеркнуча пісня про вирій.

Боже, краса наливає ущерть
– ніби смерть!

І все ж ти прокричи проти ночі слова золоті,
Теплі слова про любов, що не знатиме скону…

В.К. присвячується
Інколи – тонко. Тонко – і страшно.
У грудях пульсує. Значить – жива ще.
Стрілка по колу кружляє поважно:
Краще - на гірше. Гірше – на краще.

Світ завмирає. Німіє. Біліє.
Янголи сходяться: «Здраствуйте, браття!
Чуєте в серці - поліритмія…
Наче б то дзвін на великому святі».

Терпнуть світанки у росах жовтневих,
В головах сон стережуть полохливий.
Радосте?
Відчай…
Надія?.. Ну де ви?
Не полишайте! Усе ще можливо!

Жити! До трепету ніжно і чисто.
Жити! Творити і свято, і будні…
Сон проковтнувши, посапує місто,
Осінь тривоги виводить на лютні.

Все ще можливо. А значить так буде:
Довга дорога і радість, і сила.
Час зупиняється болем у грудях?
Ні, то – Любов, що пульсує по жилах.
2.10 – 3.10.09. ніч.

Таки нема – де їм переболіти
останнім могіканинам надії.
Вони допалюють у люльці літа
те непригублене. Воно ще тліє,

бо я не смію раптом холодніти.
Переривається вагітність мрії,
порожньо в клітці – катакомбно світу.
Де з уст метелик, від якого млію?

На масці – маска, в піднебіння – сухо
впирає недоказане й крикливе.
Дорога терпелива, бо терниста.

Не янгола у катакомбах слухав,
а вигортав золу. Волосся сиве.
Такі то спогади – на серці чисто.

3 Жовтня 2009

Романівко, дзвінких пісень колиско,
Тебе довіку щиро він любив.
І, згадують, казав посеред нив:
“Як матері, землі вклоняйтесь низько…”

Дивився, як на диво, на берізки,
Зелену їхню мову розумів.
І в серці діаманти щирих слів –
Засяяли, як в росах сонця зблиски.

Цвіте його поезій щедрий сад,
І душу зачаровує щоднини:
У ньому є троянди й виноград…

О незабутні, радісні хвилини,
Я чую срібний передзвін рулад –
Того, хто вік співав для України.

І коли вже не буде кому твою кров штовхати,
коли дні свої понесеш, мов збитки,
ти сядеш на підвіконня і будеш спостерігати,
як живуть малолітні лесбійки.
Дивитимешся на груди їхні з хрестами,
на кільця в губах, на вечірні звички.
…Як чітко віконцем у ніч вростає
їхня зйомна “капличка”.

І коли вже не буде кому твою кров спинити,
будеш дивитись, як метушаться товсті санітарки.
“Холодно. – скаже старша. – Чорт забирай, – ніяк не кину палити!
У тебе нема цигарки?”
“Жовтень,… – скаже молодша, – скоро зима.
А той, із другої койки, вікно відчиняє постійно.
Курці помирають рано. Знаєш сама.
Краще по сто – бо здуріти можна в цих стінах."

І раптом відчуєш, як з вен витікає осінь,
затягує міцно шарфи на дитячих шийках,
як до першого інею на кіосках
просто хочеться жити…

Аби лиш крові на чорнило стало,
а для лампади – ночі при іконі.
В копальні ока крихітний кристалик
збирає, наче бите скло, синонім

до слова, що довічно коротало,
та не знаходило себе безоднім.
Його, бувало, білим присипало,
його і ним – вбивали негосподньо.

Але пташино тим, кому вже сили
згубили точку дотику земного
і небом розчинилися по світу.

Без них, та ясно – смерть у груди билась,
в куті лампада колисала Бога,
таки нема – де їм переболіти.

2 Жовтня 2009

твої думки про мене - вірш
сопливий, звісно ж, ти ж це любиш
злиття реальностей двох душ
не відбулось
(та чи й хотілось?)
всі мрії вже підходять до кінця
пейзажі раптом стали чорно-білі
і що робити? бігти до кінця?
все, що могли, ми досі вже вмертвили....

2009

Моє тіло - тремка оболонка,
Межа між двома прасвітами.
Живу я у ньому як бранка
З дозволеними відчуттями.

Я хочу побачити простір,
А бачу лиш мікрочастину -
Збагнути безмежжя так просто,
Якщо тільки я не людина.

Так хочеться в небо польоту,
Та крила сховалися в руки.
Себе хоч пізнати достоту,
Та думка у розум закута.

Як іноді рветься на волю
Той світ, що всередині мене -
Я з жалем заковую в слово
Усе, що таке незбагненне.

2008

на розгублених зашморгах ночі
у голизні гадюччя гілляччя
нашорошені блимали очі
зблідлим позирком наче незрячі

жовті вії оспало кружляли
мертвим листом на поземці долі
сіроманці-думки завивали
на засіянім прощею полі

золотавий пісок умирання
зіслизав з озміїлого віття
під ногами конало кохання
тихих споминів зболене віхтя.

Син іде на батька брат іде на брата
Така у нас країна "велика і багата"
Злоба підлість ненависть і зрада
Які ще там плани має на нас влада
Не знаємо історії забуваєм мову
Віру й ту продали купили собі нову
Душу продали щоб дачу купити
Не ми вибираєм як будемо жити
Не знаємо провди не маємо долі
І рідну матір продамо мимоволі
А що нам до того не ми помирали
Коли козаки свою кров проливали
Коли повстанці гинули в лісах
Не нас замучили в концтаборах
Навіщо нам знати як волю здобули
Яка нам різниця хто ми є хто були
Важливо єдине це гроші і влада
І це не єдина Українська вада...

Тисячоліттями блукає світом моя душа
Та зрозуміти його не може ,вона чужа
Ховається зранку й приходить в ночі
Не бачити людям мої байдужі очі

Не бачити людям той смуток і біль
І ту байдужість в погляді німім
Не бачити жалю і моїх мук
Не бачити моїх опущених рук

Ви люди, тлінні живете мить
Даремно живете ,а час летить
Цей світ змінити вам не дано,
А мені байдуже , мені всеодно...

Це ваш світ і ваші закони,
Це ваші страхи і забобони,
Це ваші вади і намагання ,
Це ваші байдужість й розчарування...

Це ваш світ , а я тут чужа
Тисячоліттями блукає світом моя душа...

Сорі за помилки я потом відредагую...
2009

Філіжанка кави.
Прохолода вулиць...
Опади (місцями).
Ти...і я - любуюсь...
Посмішка-іскринка,
Далі від печалі,
У душі – дитинка,
А із виду – краля.

Нас поєднують хвилі. І тільки.
І безсоння нічних операторів,
Що слова переводять, як стрілки,
Що у слухавках вирили кратери.

Ми осердями сотових вишок
Поглинаємо тонкощі голосу.
Нас прослухають. Може запишуть.
Може схочуть залізти у голови.

Нам залишиться тиша мовчання
І цілунки повітряних дотиків.
Прохолода в розділених спальнях
Й пожиттєвого ступеня опіки.

2009

(Пародія на пісню "Вона")

Завтра прийдуть депутати
Знову Раду блокувати,
Будуть блокувати дотемна...
Будуть знову руйнувати,
Зраджувати й балакати,
Проїдати наші гроші, а вона...


Лиш вона, лиш вона
Працює, як дурна,
Шахтарям дала зарплату,
Алкоголікам – вина.
Я співатиму про неї-
Просто так, не за медаль,
А вона сама тим часом
Виплавля чавун і сталь.


В Україні знову горе
Чергові прийшли вибори,
Кандидатів знову, як гівна...
Але з кого вибирати,
Як усі-дегенерати,
Всі дегенерати, крім Вона...


Лиш вона, лиш вона
Працюватиме одна,
Без Юща і без Тігіпка,
Без Балоги й Литвина.
Наша дівчинко печальна,
Наша вОна золота,
Ти-розумна, геніальна
І святіша за Христа!

2009