Марія – як мрія, пречиста, пресвітла,
Як плач музикальний у скрипкових струн!
Марія, як мрія, як зірка досвітня,
Як тайна співучих барханів і дюн.

– Марія ! Марія ! – шепоче у морі
Безсонний і вічний шум хвиль-мандрівниць.
Марію ми любимо в радості й горі
За сяйво очей – таємних зірниць.

Марія ! Марія ! Звучить як легенда,
Як дзвонів переспів печальний летить…
Марія–свята і Марія–людина -
Єдиною стала в молитві на мить.

Криївки заросли травою
Позабуті повстанські пісні.
Старі сиві ветерани
Сльози втирають у сні.

Сняться друзі побиті в бою,
Родичі, що померли в Сибірі,
Сниться страхіття,
Що творили над людьми,
Кагибісти - звірі

Усяко було на повстанських стежках,
Кулемети грали пісні.
Холодні магаданські лаґеря
Повертаються до них усні.

Лежать їх друзя
В позабутих могилах.
Ніхто по них не заплаче,
Лиш ворон над могилою
Сумну пісню закрекче.

Живі без пошани і поваги
Обтирають старечі сльози
За неувагу до борців
Прости нерозумним боже!

Заснуло літо у колисці часу:
Пригасли незабудки на лугах…
І пропливають вересня баркаси,
Химерно зашифровані в хмарках.

Заходить тихо осінь русокоса
Із козубом яскравим у руках,
І серед ночі золото розносить,
Ховаючи у парках та садах.

Лягає прохолода у тумани,
Приводить довші ночі та дощі,
Пісні журливі, птаства каравани,
Морозні роси, багрянець в кущі…

Заснуло літо у незримім світі,
Та оживає в пам’яті щодня,
Як теплий вітер нас заманить в сіті
Та хлібом щедрим ласує рідня

Напустила осінь білого туману,
Щоб ніхто не бачив, як листок паде.
Мабуть зрозуміла, що прийшла зарано,
Похапцем прогнавши літо золоте.

Кутається осінь в дощові пелени,
Опускає очі у пожовклий кущ.
Зашарілась густо рум’янцем у кленах
І хова багрянець у зелений плющ.


2008 р.

* * *

Ти пригорни мене до себе, мамо,
Забудьмо вдвох про мій дорослий вік,
І розкажи, як у дитинстві, казку
Про лицаря, що захищав Добро.
Верни мені теплом своїх долонь
Блаженний спокій чистого бажання
І певності, як то було колись.
Ти розкажи так, ніби не розбивсь
Покинутий напівуявний замок
Гармонії, Любові і Краси.
Відобрази такими ж кольорами
І воскреси мій промінь.
Воскреси,
Аби забув усі свої негоди,
Незгоди між засад, посад, осанн
В жорстокім світі трійла і оман
В переплетінні осені і літа.
Не заховай, не захисти од вітру,
А просто, як в дитинстві, пригорни…
…Блукає в світі одинокий лицар.
Дитяча казка.
Недитячий світ.
Душею запромінюється пісня –
Відлуння відчайдушної струни.
Прости, що я не як усі сини,
Та всю мою сумну недосконалість
Уже не вдосконалиш восени…
Самотній лицар між двома світами.
Надія на світанок уночі.
Ти пригорни мене до себе, мамо,
Удвох, як у дитинстві, помовчім…

…Торкнувшись мого серця, ти відчуєш
Неспокій безпритульної душі.

1997р.

Вчера мне мой друг сказал, что херовой стала жизнь.
А сегодня я не выпил водки и понял это тоже.
И что мне дальше делать? Я не знаю как мне быть?

Я провел этот день на одном месте и ничего не ел,
Я пил виноградный сок без ничего,
А под вечер наорал на свою собаку и кино смотрел.

Завтра я возьму свое ружье и наконец-то вбью свою собаку,
А затем и кошку пристрелю,
Потом засуну дуло в горло и в себя задергну пулю надобавку.

Ведь может через несколько лет мой сын мне скажет тоже:
Мол, папа, понял я, что жизнь херовой стала.
Так пусть весь этот мир закончится скорей-одна к тебе лишь просьба,Боже!

На персах зустрічей тавро -
Уп'явся перстень в пальці значень.
Цей потиск вартістю в добро
Естетка-совість не пробачить.

Весна змінила етикет -
Всі етикетки у веснянках.
Об'ява: "Залишивсь білет
В кафе з березами у склянках".

Трава підстриглась під газон,
Повісив сон на очі цінник.
Мовчить забутий Мендельсон,
Немов покійник...

2003

Коварно трава пожелтела,
На душу осенний листок
упал полежать.

Мне кажется - я заболела.
Холодный воздушный поток
мешает дышать.

А листья желают летать
И танго танцуя, на ветер
садятся наперегонки.

Я вышла пройтись, погулять,
а месяц, все еще светел
искал певчих птиц голоски.

Верба оголила виски.
Она мыла тело в реке
при свете луны.

Я сердце зажала в тиски.
Сегодня сбежала к тебе,
где нет суеты!

2 сентября 2009 г

1
Нема дорожчих скарбів, ніж кохання,
Двох серць і душ замріяних єднання.
Щасливу пору стріч і цих розлук -
Нам передбачить не дано зарання.

2
У полум'ї незгасної любові
Зігрів тебе для ніжної розмови.
З тих пір минуло вже багато літ, -
А ти для серця - таїна медова...

3
В твоїх очах світилися зірки,
Коли в човні торкнулась до руки,
І захмелілий від п'янкого щастя, -
Я спокій загубив серед ріки.

4
Почувши музику слов'янських мов,
Я в серці щиру істину знайшов.
Ніщо так не єднає людські душі,-
Як до Землі єдиної любов.

5
Обличчям сірим схожий на мерця,
Але нема гріхам його кінця.
Коли ж не п'є, повірити не можу, -
Сумирний і слухняний, як вівця.

6
Спиртним ні горя, ні журби не змити,
Ні суму, ні печалі не залити.
Лиш ясний розум і високий дух -
Для людства може пам'ять залишити.

7
Як тінь, за правдою по п'ятах
Іде завжди брехня триклята,
Й лише тоді зникає враз, -
Коли з'являється розплата.

Зі зб."Veritas in profundo"(1998),
"Luх veritatis"(2005)

Солодке моє кохання,
Настояне у роках,
Постукало в серце зрання
Ожини горня - в руках,

Достиглої в млоснім серпні,
Палючої як огонь,
І я той дарунок щедрий
Взяла із долонь його.

І все. Ні доріг, стежини...
Облиште, думок рої.
Гарячі до сліз ожини,
І теплі вуста твої.

(Серпень, 2009)

Ельфики-вії над щічками солодко пурхають.
Спи іще, спи іще, - ранок спинається лиш:
Тільки-но вчиться засмаглими нозями тупати,
Тільки-но падає м'яко у теплий спориш.

Тільки-но пробує вперше терпіти, не плакати,
Слухає нишком, як зляканий джмелик гуде.
Спи іще, любий, любистком заклечаний клаптику.
Хай ще натішиться серце моє молоде.

Хмари по небу розкидано білими рифами.
Будуть, мій сину, громи і веселок мости...
Мамині сльози прозорими ельфами-римами
Спурхують з вій, щоб на стежці твоїй зацвісти.

2009

Вже вкотре я жалію,
Що дар Природа не дала
Художника, який уміє
Багатство світу передать.

Увечір мимоволі задивлюся,
Як сонечко за обрієм горить,
З-за диво-хмар сміливо ллються
Дощі багряно-золоті.

Рум’янцем засоромилося небо,
Небесні вогники горять –
Художнику-митцю потреба
У руки пензель взять.

Коли ж до ранку посміхнуся –
Душею вмиюся в росі,
В тепло ранкове загорнуся –
Віддамся повністю красі:

Рожеві квіти спозаранку
На небі пишно зацвіли,
З-за небокраю до світанку
Вже потяглися журавлі...

От тільки пензлик взяти
І кольори ці ніжно-чисті
Все малювати, малювати...
Ще й журавлів дрібне намисто...
1996

Сидеть на подоконнике и видеть небо,
Фонарь, светящий словно полная луна,
Трепещущую на ветру,
болеющую от дождя
невинную лозу...
Сидеть на подоконнике с горбушкой хлеба,
Жевать, читать роман... бокал вина...
И слушать сползающую по стеклу,
сгорающую от стыда
шальную стрекозу...

Бої із тінню,
битви з вітряками...
Ці нерозлучні друзі - біль і бій.
Написано і на роду, і в кармі:
чоло-в-чоло стикатися з биками,
коли червона сукня на тобі.

Такий талан – сама у шкуру влізла.
Навіки прирекла себе саму
списи ламати об серця залізні,
з’являтися живцем на власні тризни
і демонів ловити, наче мух.

Тріщить арена, як старе корито.
Шалений тан.
Кривавий карнавал.
Тобі - ловити усмішки і квіти,
і голими колінами світити
на гострі роги,
ікла
й слів оскал.

Кохати до безтями,
Творити від душі.
Всі кольори, всі гами
Пізнати у житті.

Пізнати по краплинах,
По часточках малих.
Не впасти б на коліна
І в помислах самих.

Благословляти маму
І цінувати хліб .
І щоби жодна пляма
Не зачорнила рід.

Радіти кожній днині
І заходу зорі .
І є ще Україна,
І є ще оберіг.

І з Богом – у дорогу,
З любов’ю – до землі.
Кохати до знемоги
І не спинять політ.

Подарую цвіт весни дружині,
Літо без вагань віддам батькам.
Сніговицю розділю із сином,
Осені нікому не віддам.

Радістю поділюся із другом,
Горя не позичу й ворогам.
Час, як лине журавлина туга
Й за алмазні гори не віддам.

Поділю хлібину між братами,
На окрайця немічному дам.
Але їй у слід за журавлями,
В вирій полетіти я не дам.

Щоб була вона завжди зі мною,
І п’янила серце кожну мить.
В снігопад, чи ранньою весною,
Все душа за осінню щемить.

///ескіз///
Спекотний день
мляво
- е-хе-хе-хе -
волікся
порошаною дорогою
повз наше село.
Звідкись
хмаринка легковажна
приблукала
- у небі повний штиль -
–ах-ах-ах-
втратила орієнтацію
зачепилася краєчком
за вершечок старого горіха
- о-го-го -
І знехотя сипнула
пригорщу важкого срібла
на поруділе подвір’я.
-ой-ой-ой-
Перші ваговиті краплини
радісно дзенькнули
об лапате виноградне листя.
- дзінь-дзінь-дзінь-
Навшпинечки
потягнувся спориш
на прив’ялому моріжку,
хапаючи крихітними
зеленими долоньками
райдужні дощинки.
-гей-гей- гей -
І враз хлюпнуло рясно, красно –
але вмить розпорошилося,
розсоталося
і навіть
порохи на вулиці
не прибило.
-все-все-все -
Залишивши клапоть рукава
над горіхом,
скупа хмарка
поволі попленталася
далі,
танучи у вилинялій блакиті.
- там повний штиль -
Сусідки-ринви
невдоволено
буркотіли –
даремно пробудилися від сну,
і на цей раз
концерту
не буде
-ох-ох-ох-о
...........
музика несправджених надій
.....................
липень 2009

Неучастия участь
тихо сводит с ума.
Столько лет меня мучит
белый край – Колыма.

До звонка, до финала,
до кипения строк,
я его отмотала,
свой пожизненный срок.

На магнитную ленту
свою боль якоря,
уходили в легенду
лагеря, лагеря.

Факела Иван-чая –
негасимый очаг,
и горит, не сгорая,
черный Бутугычаг.

Блики солнца так робки,
значит, лету конец.
Не у этой ли сопки
погибал мой отец?

Сосчитать их пора мне,
превратившихся в дым…
Расскажите мне, камни,
как он был молодым?

Как он жил, как он выжил,
как терпел и молчал…
С каждым годом он ближе,
мой колымский причал.

Изнутри – как картинка,
а снаружи – рентген.
Бурхала, Серпантинка,
Известковый, Эльген…

Эти страшные пятна,
черных лет облака.
Ты и впрямь необъятна,
золотая Тенька!

Без суда, прокурора,
без сумы и тюрьмы
ты мне стал приговором –
детский срок Колымы.

И по праву рожденья
моя родина – сон.
Приговор в исполненье
приведен. Приведен.

14.06.2009

Ваніллю грішно ти розтанеш на губах
і світлом місяця зодягнеш вічну втому.
Розкаже казку про любов Чумацький Шлях,
зникаючи на ніч в хмільних останніх гронах.

Два всесвіти зіткнуться на тонкій межі,
і стрілки попрямують у зворотній відлік,
омиють слабкість ранні грозові дощі,
і стануть на заваді знов закони підлі.

Весна 2009

Напевне, стануть піснею
Колись оті слова,
Що ти порою пізньою
Тоді мені казав.
Їх чули зорі-лірники
І вітри-кобзарі,
Їх несли птахи-мрійники
У себе на крилі.
Їх ранок передзвонами
Розсипав у росі.
Їх сонце оком зоряним
Побачило в траві.
Всі квіти шепотілися
Про те, що ти казав.
В Природі залишилися
Назавжди ті слова...
2009

Примножуються
сім`ї бджіл,
зростають тигрів
популяції.
А замість інтегралу школярі,
вивчають... євроінтеграції.
Околиці столиці - у облозі
Чупакабри!
Зате в техробітниці школи - зась
нової швабри.
А вчора вгледів привида Європи - ліз
в маршрутку!
Довештався бідака... Розчавили хутко.
Стонадцять ліктів - то
страшнюча сила.
А як зробити, щоб бабуся
місця не просила?
Щоб на руках дитя у мами
не кричало?
Щоб місць на всіх
сидячих вистачало.
Щоб не дурили
земляків "ковбасовали",
в ситро отрути-барвників
не додавали.
Потроху добираються й до
хліба...
Мов за Шевченком:
"подуріли" ніби...
Вас пронесе,
нехай для когось смуток.
Понад усе - отримати прибуток.
А там - хоч не рости тра...
...Колись оте кіно скінчиться, і субтитри
ряснітимуть собі,
від прізвищ в рамках...
Нехай хоч їсть народ,
нехай хоч плямка...

02.09.09

І на небі падають зорі,
У безодню — не в мікроскоп.
Не побачиш ти близька моря,
Тільки хвиль — калейдоскоп.

Самотня ніч. Порожній ранок.
Холодний день. Байдужий світ.
Здавалось він знайшов її.
Здавалось… Хто не знав омани,
Той болю втрати не пізнав,
А з тим і спалаху надії,
Хай безнадійної, а все ж.
Не зміниш, не переживеш
Розписаний життям сюжет.
Зустрілись мрія і поет.
Він – лиш поет, вона – лиш мрія.
Навієм неземної звії
На мить намалювався рай.
Молитва пензля і пера.
Та мить минала. З нею спалах.
Судоми відчаю кричали
Благальний зойк: «Не погасай!»
І сон – не сон, і рай – не рай.
Надуманий напій омани.
Самотня ніч. Порожній ранок.
Холодний день. Фальшивий світ.
Він все життя шукав її.
Він – лиш поет, вона – лиш мрія.
Хай навіть він її омріяв,
Та він омріяв лиш її.
Лиш відірватись від землі,
З останніх сил тягтись до злету.
Йому не бути не поетом.
Поет без мрії – не поет.
Та час не змінює сюжет.
За мить не гоїть хворі рани…
Самотня ніч. Порожній ранок.
Холодний день. Жорстокий світ.
Він все життя шукав її…

Витрусив дощ
останню краплину.
Вітер хмарину
хилить убік.
Над Україною,
за Україну
Небо в журбі...

...Здригнувся камінь
у бетонних мурах.
Смерекою
лунала
надовкіл
Карпат
розорених
екзема.
Нев’язень Черемош
не втримав повінь,
Зализуючи рани
на собі.
Пінилася
туманом
чорна біль.
Над блискавицями
молилася калина –
Подерта вишиванка
на грудях.
Молила мати
мудрості дитини
Немудрої...
...Дах
тріскався
потугами
підвалин.
Навали хвиль
хребтами берегів
Аркан
здичілий
блідо
танцювали,
Перевертали
греблі
і мости,
Сокири, тартаки,
пливла худоба,


Тонула
здобич
ласих
полювань.
Безтямна спроба
хтивості надміру
Приреченою
на очах
згорала.


Хто збитки рахував,
хто гірко плакав,
Хто
в небі споглядав
незнаний знак...

... Вкотре
у світі
розбився літак
Вкотре
штормами
кричить
океан?
Чийсь
наречений,
чи син,
чи коханий
Впав
у,
як завше,
бездумній війні.
Вибух.
Пожежа.
Убивство.
Теракт.
Страйк.
Революція.
Мітинг.
Повстання.
П’яний вулкан
виплюнув лаву
В
уже
і без того
запльований
світ...

... Ніколи.
Інколи
віхола дум
Перетинає
судини
безодні.
Погляд –
Отець,
мати Господня.
Погляд-у-погляд,
і
... погляд убік.

А
крізь
пронизаний
кризами
вік
Згарищ,
руїн,
обездолення,
воєн,
Гідно
здіймається
втомлений
воїн.
Тріскотом
згустку
негоєних
ран

Пошепки
вдумливо
мовить:
„Кохана,
вибач
надуману
хмару
кохання,
Сотні
намарних
примарних
доріг,
Окрім стежини –
із Богом з Тобою.
На попелищі
безтямного бою,
В безладі
стогону,
крові
і зброї
Заструменіла
молитва
любові,
Послана Богу
за мене
від Тебе.
Перешматоване
громами
небо,
Світе
нікчемних жадань
і потреб,
Мамо і тату,
друже і брате,
Вороже,
над небуттям самострати,
Годі…
злодієм бути собі.
Ні не програвши
й не вигравши
бій,

Я полишаю
світ фальші
і прощ…

...Витрусив дощ
останню краплину.
Вітер хмарину
хилить убік.
Над Україною,
за Україну
Небо в журбі...


Кому хліба,
кому видовищ.
Мені,
дай Боже,
осені...
Із величі
чи поруху,
чи слова

Джерельця
не отруєної мови
І
щоб калина
вишиванкою цвіла.
Щоб листя
жовте-жовте
І небо
синє-синє,
У світі –
срібло
Отчого тепла,
А
в ньому –
України
в Україні.

заснула ніч
закутана у тишу

заколихай мене
самотній серпню
у сон
де замість брязкалець порожніх
між нами опадають
стиглі вірші

прокинешся уранці
сонний серпню
а на столі
замість піщаного годинника
просіює секунди
кошик яблук

Без жалости
Холодный серый дождь
Из памяти все смоет
Как с афиши
Из боли выйду
В мир пустой одна
Как исповедь души своей
Услышу,
Как в мире этом
Стонет
Тишина.
Твое лицо,
Касанье губ и рук
Останутся
У прошлого
В тумане.
Душа пуста,
Лиш нелюбови звук,
И я, одна
В своем
Самообмане.
(Из Нины Виноградской)

У блакиті хмар тюрбани,
Літа колажі,
Несподівано розтануть,
Наче міражі.
Осінь крадькома загляне,
Щедра Шикидим,
Та зі скрині з порцеляни
Витягне калим:
Теракотові вуалі,
Шалі із парчі,
Від опалових сералів
Золоті ключі.
Із багрянцю килим тканий
Кине на ослін,
Щоб потішив нас казками
Жовтень- Насреддін.

25.08.2009

Снігом-сміхом впади на голову.
Скрутим час.
Буде терпко, та більше солодко.
Буде сказ.
Оголятиме дотик-каторгу
Ніжний струм.
Твої соки спрагло ковтатиму.
Захлинусь.
І рятуй мене справжнім диханням,
Дихай-ні.
Оживу. І з тобою питиму
Ночі-дні.

2008

Стала дочка почти уже взрослой
И побрила «под ноль» свои косы,
Вместо туфель – ботинки из кожи,
А в носу и пупочке – серёжки.
И «тату», вызывающе-смело,
Там и тут разукрасили тело,
Банка пива, в зубах сигарета...
Да...
Такой вот эскиз для портрета...

Для девчонки, по-моему, – слишком.
Эх! Тебе бы родиться мальчишкой
И в атаку ходить с автоматом,
Поливая противника матом.
Прорастают наушники в уши.
– Не отца, – хоть сестрёнку послушай!
У неё и семья и детишки...
И в кого ты, моя оторвишка!

Не хватает нам с мамою мочи
Ждать тебя вечерами и ночью,
У окошка печально вздыхая:
«Как там наша дочурка, родная?»
Трудный возраст – всего-то шестнадцать!
Как тебя уберечь, оказаться
Где-то рядом, когда будет надо,
Чтобы стать твоим бедам преградой.

Просим Бога –
Увы –
Неумело,
Оградить твою душу и тело
От несчастий и всяких напастей.
Это всё,
что нам нужно
для счастья!

(10.07.07 – 1.09.09)г.

Запахло медом і травами,
М’яко ховається сон,
День починається справами –
Знову їх майже мільйон.

Чай ще у чайнику буриться,
Чашка у спокої жде,
Мрії, що знову не збудуться,
Час в мене тихо краде…
02.09.2009

Віриш, я втомлений молодим
Зне(на)магатись (де-факто - старіти)
На амбразурах і тіменем в лід.
Хлопче (питають), блефуєш, чи зблід?
Дерево-дім - вже твої (за кредити).
Батько? Нітрохи. Занадто син.

Ти ж (апріорі) заочі – в світ.
Блудить світами земна янголиця -
Світло-чорнявиста бранка з мечем.
(Складені крила, печені пече).
Губи на медові, пальці – кориця.
Янгольськи ніжна (коле як дріт).

Довго за нею дивиться зір.
Кришаться в небі короткі салюти.
Хочу не юність, а щоб сивина.
(Менше провини, міцніше вина).
Більше голосять за юними люди.
Хочу у тиші - старим, як звір

2009

Сонечка маленькі на шкільнім подвір’ї,
Посмішки гарячі – осінь навтьоки!
І зоріють айстри, мов рясні сузір’я,
І солоне щастя зронюють батьки.

Постели їм, доле, стежку споришами,
Поведи їх класами в неозорий світ,
Зачаруй їх піснею, словом і віршами,
Сторінками книжними у життя політ.

Теплими долонями вчительки найпершої,
Огорни їх, доленько, білими крильми,
Вірою у кожного надихни на звершення,
І навчи їх бути справжніми людьми.

Сонечка маленькі – щирі оченята,
На шкільній стежині їх найперший крок.
І цвіте бантами урочисте свято,
І в серцях лунає радісний дзвінок!

Останній автобус, летючі дерева,
розтягнуті лики вогнів зусібіч.
Чорнильно розлита глибінь вереснева
із вечора в ніч.

І мчить переповнений жовтий автобус,
везе хризантеми із маминих рук,
осінні опеньки і жаль неповторний
усіх незліченних маленьких розлук.

Сталеві хвилі, вітер, хмари,
Гроза дугою день згина,
В човні весло – одне, без пари.
Човном правує бистрина.

Аж мерехтить йому, старому:
Верба, стіжок, ген корч кривий...
Так близько берег...
Мимо дому
Несе спітнілий чорторий.

Якесь просмолене закляття
В полоні мокрім шепче „дід”...
Слонячі вуха чи латаття
Байдуже хляпають услід.

Зустрілися в одному серці дві Любові – Колишня і Нинішня.
- Ти божилося, що мене ніколи не забудеш, - мовила Колишня. - Любиш?
- Люблю, - схлипнуло серце.
- А як же я, - змахнувши довгими віями, підійшла Нинішня. – Кохаєш?
- Кохаю, - аж захлинулось Серце.
Любов Колишня глибоко засиніла очима і ступила з Серця. Кожен крок її в Ньому відбивався громом, по слідах зростали яскраві голубі Незабудки.
Любов Нинішня повногубо всміхнулася, розправила світлі кучерики. А потім зручно вмостилася, згорнулася калачиком і спокійно заснула.
Серце боялось і Стукати, аби її не потурбувати...

(2009)






English - http://maysterni.com/publication.php?id=77877


Two loves

Once, there were two loves, that met in one heart- Past and Present

-You swore you’ll never forget me - said the Past Love to the Heart. - Do you still love me?

-I do! Somehow, the Heart felt like crying.

-And what about me? - coming closer, asked the Present Love, her eyes wide open, blinking her long lashes.- Do you love me ?

Oh, yes, I love you! The Heart burst out crying. It could not keep the tears streaming down its swollen walls.

The eyes of the Past Love became dark blue. She started to walk away, leaving the Heart. To the Heart, each of her step, was like a sound of thunder, each move was a reflection of the past! The further she went, the more forget-me-nots were blooming behind her.

The Present Love, her full lips slightly open, gently brushed off her shiny curls and smiled happily. She curled up in the corner of the Heart, relaxed and content, she fell asleep.

The Heart became very quiet, almost stopping its heartbeats, not wanting to disturb his Present Love.

Занадто багато болю.
Занадто багато тебе.
Я знаю, ти вписаний в долю,
Та я не корю за те.

Ти міжгалактична зірка,
Що десь над землею висить.
Ти без аромату квітка,
Що серце моє полонить.

За що люблю, не знаю.
За те, що не маю речей.
За що тебе проклинаю,
За те, що багато ночей….

Без тебе душа не спокійна,
Без серця і я вже не я.
А серце мені необхідно,
Лише щоб для тебе жила.

Вертайся, коханий, до раю.
Вертайся до блиску в очах.
Хоч ти і геть невблаганний,
Вертайся в наш рай на вогнях!
28.08.09

Я вип'ю тебе натще серце,
Додна тебе вип'ю сьогодні.
Потім зацілую до смерті
І пальці зігрію холодні.

Я вип'ю тебе на світанні,
Я вип'ю тебе і згорю.
Втопившись у хвилях кохання,
Побачивши ранню зорю.

Всю вип'ю тебе , до краплини,
Щоб ти не дісталась нікому.
І птахом у небо злину,
Коли лиш відчую втому.

2009р.

Так вереснево пахнуть квіти.
Так мелодійно..
Так по суті.
Мені так легко світ творити –
спасибі
за твою присутність
в моїм житті,
в моєму серці,
в моїх думках,
в моїх акордах…
Так не осінньо сходить сонце –
в мені
так не осінньо сходить.
Я думкою торкаюсь світу –
хай буде тепло,
буде ясно!
Я дякую тобі за світло,
за музику,
за своєчасність…
Життя прекрасно-загадкове –
малюю сміх,
малюю мрію…
Я дякую тобі за слово,
що серце тішить,
серце гріє…
Так вереснево пахнуть квіти
у небо чисте,
небо синє.
Я дякую тобі, що світиш
в моєму серці не осінньо.

Село моє у сльозах потонуло.
Нажаль, реальність нині- не колач.
Життя комусь учора легшим було.
Це сповідь, мій читачу, а не плач.

Вже маємо все те, чого хотіли:
Свободу, незалежнність - по книжках.
Своя сорочка ближча все до тіла.
Забулися лиш істини слова.

Є "енний" Президент і з ним Прем'єри.
(Немає тут політики - слова).
Посохли ріки і гниють озера.
І пішки йду до рідного села.

А дід старий, що здобував свободу,
Живе, як жив - за мізерні гроШі.
Душа його болить і за природу,
Й за все, що назбиралось на душі.

2009 р.

загублені фрази
в розбитих серцях
словесні образи
на твоїх устах

та ти вже не бачиш
що робиться там
а я не пробачу
душу я не віддам...

ти убила любов
ти мене розорила
на руках в тебе кров
щастя наше розбила

незказала промовчала
незхотіла утікла
нас тоді ти поховала
лиш себе ти зберегла!

ти іди не залишайся
пропади з мого життя
утікай і заховайся
відійди у небуття

забувай і не вертайся
не дзвони ти просто йди
ти від мене відвертайся
не шукай собі біди

мене нема я тепер інший
словами вбила ти мене
я промовчу нескажу більше
а час бо скоро промайне

забуде час нас із тобою
пройде тривога у душі
ти вибрала собі дорогу
в якій нема мене в кінці

а я без тебе проживу
кохання інше віднайду
збудую я нові мости
і буду я по них іти...

я буду щастя все шукати
і точно я його зйду
не буду марно я блукати
не пропаду, не пропаду...

папа прощай тобі я кажу
і мовчки я від тебе йду
я сьози свої не покажу
я промовчу, я промовчу...

усе я це в собі зховаю
навіки це похороню
я знаю знаю я кохаю
але мовчу але мовчу

бо ти не хочеш цього знати
бо ти не хочеш так іти
ну щож я буду відлітати
я мушу мушу відійти!

Просто так не можна
Розійтись з тобою.
Подаруй на згадку
Ти свою усмішку,
Щоби душу гріло
Сонце день і ніч.
Щоб хвилина кожна
Сяяла любов'ю.
Запали на згадку
Неповторну свічку,
Щоби ми ще грілись
через сто сторіч.
І нехай морози
Чи гучні громи.
Будем знову разом
В неповторні миті -
Я і Ти.

2005 р.

Учащенно сердце бьется
Словно выскочит с груди
Видимо смирить придется,
Но для любви ты разбуди.
Неспокойно,тускло,мрачно
Непонятно,что внутри,
Непонятно сколько,вечно?
Ты прийди и разбуди!
Разбуди весь мрак и холод,
Что не чувствует души
Разгони ты весь мой голод
Одним словом:"Помоги"!
Помоги,моя родная
Словно вяну без тебя,
Без тебя я пропадаю
И хочу я лишь тебя!
Успокой,поставь на место-
Сердце грешное мое,
Без тебя ему там тесно,
Оно на веки лишь твое!
Сам себе я удивляюсь
Из меня вот так и прет,
Без тебя опять теряюсь,
Словно в сердце был налет.
Можно просто написать:
Не бросай,не покидай
И не трудно осознать...
Сердцу крикну я вставай!
Не переношу никак разлуки
Солнце,радость,ты любовь,
Сердцу трудно выжить в скуке
Мы навеки с тобой вновь.
Безумно,страстно я люблю,
И не жить мне без тебя,
И я,и сердце пропаду
Ведь ты любовь таки моя!

Я не знаю,что писать,
Что мне делать и как быть,
Мне надоело просто ждать:
Против течения вечно плыть.
Порой не хочется мне жить,
Порой не хочется дышать,
Что мне делать и как быть,
Чтоб от всего не убежать!
Меня трепет и терзает
Разрывает просто страх
И никто ведь не узнает,
Что означает слово крах!
Неспокойно на душе
Просто рвет меня на части
Не подскажет никто мне,
Как убрать все эти страсти!
Я бы все отдал сейчас,
Чтоб все прошло
И в тот же час
Мое уныние ушло.
Не передать сейчас словами,
Не написать пером сейчас,
Как покидали мысли сами
И надежда в тот же час...
Лишь часть того,что происходит,
Смогу сейчас я написать,
А время,шанс,любовь уходит
И надоело мне страдать!!!
Как остановить,спасти все это,
Чтоб вернуть все время в спять,
Прекрасно было...было лето,
Но не вернуть того опять.

Очі виїдає дим від шашликів...
Ну то де ж, коханий, ти мене завів?
Я ж хотіла - гарний, романтичний вечір,
а мені, як прапор, дим оцей на плечі.

Я прОшу - до моря - хвилі і свічки...
Ти ж - де подешевше смажать шашлички.
Ми вже стерли ноги по самі коліна.
Ну, давай, присядем, мій миленький. рідний!

Замовляй, будь ласка, хоч печений вугіль!
Я ж не сперечаюсь - той шашлик чи другий!
....
Зуби всі застрягли - вперше як вкусила...
І назад ті зуби витягти несила!!!
Ледве-ледь віддерла бараняче(?) м"ясо...
Ото щастя маєш - рідне й дуже наше!

Ти і сам зізнався - не гімно - то тріска.
Тож пакуй шашлик цей, хоч би й пузо втрісло!
Дякую, коханий, за вечерю вдалу!
Це було - насправді!- так, як не бувало!!!

Вже осінь невдячна бурмоче під ніс собі арію.
Ти чуєш розлиті грозою октави небес?..
Сидітимеш сам у забитих, брудних кафетеріях.
Творитимеш серцю колонії, грізний Кортес…

А я ще пірнатиму в озеро мрій про Канари...
Про новий початок без казусів... Близькість зірок…
Дебют мій на сцені – негідної бою бездари…
Про відгуки щастя… Та милий для когось курок…

Вечір вив'язав панчоху
День у ній хова потроху,
Щоб ніхто не вкрав.
Сонця золото-монету
Загортає у газету,
Пхає у рукав.
Чорна ніч пливе, лебідка,
Витрясає, мов лелітки,
Зорі з-під пір'їн.
Вилетів, мов джин із лампи,
І танцює в небі мамбо
Місяць-Алладін.

23.08.2009

Недовірливо-сніжно ще.
Простирадлами - чистим полем -
Перший промінь палкий тече,
Золотистий, неначе олень.

Витирає на шибах сніг -
Білі крапки та білі риски.
У вологих очах твоїх -
Мого сміху квітучі бризки.

Кожен видих - неначе вдих.
Розливаю вогонь і сутінь.
По вологих очах твоїх
Розшукаю шляхи забуті.

Першим солодом збитий птах, -
Стогін феї та одаліски...
У вологих твоїх очах -
Мого щастя квітучі бризки.

Дзвін прелюдій, - і юний Бах
Виграє у моєму лоні.
У вологих твоїх очах -
Тільки я, срібнолика повінь

2009

Послухай мене востаннє -
Усе ж не буває вперше.
Очей на твоєму стані
Я безліч лишив, не менше.

Обводив строкатим хистом
Портрети палкої згоди.
А музика пахла містом
Мелодій твоєї вроди.

Послухай, хоч я пустельник,
Нехай і пам'ять у латках.
Як пити - то лиш джерельну
З долоні твого горнятка.

2002

Мов перед смертю, встигло все доспіти:
Отави сиві, жито і життя.
Іще не осінь,
Але вже й не літо...
Іще не плач, але уже виття
Душі лісів, дочасно посивілих.
По венах русла котиться ріка...
Баби сумні на призьбах насиділись,
Перебирають спогади в роках.
І журавлі збираються у зграї.
Така судьба їм: цілий вік журись,
Бо ще таки нема напевно раю
Ні там, де шлях яріє догори,
Ні тут, де біль і пил дорожних марев...
А те, що біль – то все-таки живе.
Йдемо у вічність дикими отарами
Заблуканих, наляканих овець.