У Мишечки моєї
Відгризла вушко киця,
А я нове приклеїв –
Воно їй знадобиться.
Будемо разом слухать
Казки моєї мами.
І Мишка буде чути
Вже обома вухами.

2009

Якось порожньо так... То, мабуть, уже осінь
Наступає на п'яти, хоч як не біжи...
Чужих доль і кохань журавлі стоголосі
Все продовжують шлях до своєї межі.

Як самотньо і холодно падає небо
Металевим забралом на наші думки.
Не почуєш мене, бо шепочу до тебе:
Розлилося життя - вже не ті береги...

15.10.2009 р.

ми розхристана пара
уночі
скоком
залило музикою
я не чую тебе
це взаємне
але наші ноги знають
одні одних

буґі хоч і до ранку
хоч до зриву котушок
лиш не спиняйте
звуки
не стишуйте гамору
не знижуйте швидкості

так
ми чудова пара
у цьому танці
і не знаючи твого імені
я не впізнаю тебе ніколи
і це взаємне

але колись
ми обоє почуємо
знайомі нотки
у плескоті чиїхось босих ніг

Як жаль, що ми живемо тільки раз.
Якби життя нам було дане двічі,
То смерті ми поглянувши б у вічі,
Задумались:як марно витрачаєм час.

В житті нам часто випадає шанс,
Та ми поглянувши на нього скоса,
Деремо вгору що є сили носа,
А потім плачемо, що Бог забув про нас.

Ціна життя - то подих, рух-алмаз,
А ми його закопуєм у надра
І губимо між мріями про мандри
В той час, коли спливає стрімко час.

Чорні зітхання і білі троянди;
чорні печалі і білі вірші...
Чорний - то колір безжальної зради.
Білий - то колір закоханих днів.
Чорний цілунок - на біле обличчя;
чорна сльозинка - на білому склі;
чорну розлуку ворон накличе;
білі тумани сповиють пісні.
Чорнії вина у білім кришталі;
чорні черешні на білім столі...
Грай свою пісеньку,чорний скрипалю,
на білій скрипочці,в білій імлі...
Чорними стануть білі троянди;
зостанеться попіл від білих віршів...
Чорний - то колір безжальної зради.
Білий - то колір нездійснених снів.


2004 р

Прозоре плетиво зітхань,
мереживо цілунків...
Ти мого серденька не рань
мечем любовних трунків...
У лабіринті почувань
блукаємо безцільно...
Ти мого серденька не рань,
не смійся божевільно...
Тебе не чути вже,на жаль,
за пеленою звуків...
В моєму серденьку печаль
і зграї чорних круків...


2004 р

В твоєму горі хто тобі поможе?
Їм байдуже...А ти ридай,ридай...
Усі обличчя так до болю схожі.
От тільки чим?Не знаю...Не питай...
Твою розлуку хто візьме за плечі,
і скаже їй хоч кілька теплих слів?
Ти знов одна...І плаче сивий вечір
ясними міріадами вогнів...
Ти не гадай,хто буде завтра поряд.
Не ворожи на гущі чорних днів.
Що має буть - те прийде в твою долю.
А решта?Міф...Димок забутих снів...


2004 р

Я просто эхо, человек-оркестр
с растерянной Вселенной в нотах.
Мне для концертов не найдется мест,
как смысла для вопроса "кто ты".

Как ветер, мир меняется во мне.
Без разницы – его хватает...
Он – не почем, но почему-то вне
подсчета криков журавлиной стаи.

Но почему-то дышится за всех
не-дышащих и не-отпетых.
Со снятием доспехов – легче грех,
я открываю сердце свету.

Я просто остров, человек-страна,
дрейфующий анклав. Светила –
друзей неслыханная тишина,
врагов невидимая сила.

15 Октября 2009

Як відчиняла вікна для дощу
в них прошмигула ненароком осінь
У дім душі влетіла неба просинь
і зойки журавлиного плачу…
***
Так літо непомітно піддалося
Агонії в осінньому вогні
Жмут спогадів лишаючи мені
Вінком із мрій серпневого колосся...

А осінь вже вплітала у волосся
Гіркий туман і лагідну печаль
І смуток опускала, як вуаль,
за літом тим, що так і не збулося.
***
«Це – осінь! Осінь… Це всього лиш осінь
Вже порядкує за моїм столом»
– спираюсь на холодне скло чолом,
щоб зрозуміти, що не знала досі.
***
На підвіконні злива з почуттів,
Думки розхристані, а ноги босі.
Слова згубились в паперовім стосі
Сценаріїв, незіграних в житті

Мовчу… Танцюють краплі золоті
в відчиненім вікні, панує осінь
над цілим світом, проливає сльози –
Сердешну спеку топить у воді
***
Жар серця я для пам′яті лишу
І відпущу минуле опівночі…
Ох, осене! Твої глибокі очі
Як темні ночі, сповнені дощу.

Як будь-яка інша історія,
ця історія добрих дитячих стосунків
поступово добігає кінця.
Підлітки в стані вічної
застуди і закоханості,
котрі намагаються звести до купи
розлоге плетиво подорожніх вражень
врешті вмовкають заворожено
під травневим дощем,
який ховається в їхньому волоссі,
аж його тепер
звідти і не вичешеш жодними гребенями.
Лише потопельники - ці ангели повільних річок,
стоять під водою і
вигинаються за течією,
мов листя морської капусти,
і лише сварливі ворони перебираються з неба
до неба і знуджено дибають
в горішній ріллі,
переносячи на плечах своє домашнє
начиння і смугасті лантухи з пір'ям.
Як будь-які інші речі,
речі з цієї історії насправді
легко надаються до озвучення,
хоч ви так і не змогли
сказати одне одному про жодну з них.
Аж ось виявляється все так легко і просто -
привиди, що вистромлюють до неї
з дощу
свої риб'ячі обличчя;
кавові зерна, що пускають
коріння
в теплому грунті
її безсоння;
її простирадла, що схожі
на листівки
з відозвами страйкуючих
комітетів.

Жінки торгують надвечір тріскою,
живою, вимученою, такою,
що помирає їм на руках.
Сонця, що мали давно зайти,
птахами стрибають по камінню,
й дивуючись тихо такому вмінню,
жінки і не бачать як ці сонця
ховаються їм в животи.

Діти старих кам’яних будинків
зростають без музики і годинників,
читають книги в рибальських церквах.
Пірнають в заливів тепло прозоре
і їхні очі на цій глибині
світлі від того, що дивляться в море,
темні від того, що бачать на дні.

Печальні рибалки виходять в ніч,
женуться за вітром і, дивна річ,
збирають давнє рибальське спорядження,
шукають дорогу до власного порту
й надійними сітями вкотре і вкотре,
б’ючись човном об хвилі тверді,
в глибокій, неначе смуток, воді
виловлюють свої відображення.

* * *
Впала ніч на ліси та поля,
Вкрили небо зірок світляки,
Серед них десь блукає моя,
Промінці шле до мене легкі.

Я ті промені, схожі на сміх,
Кожним подихом спрагло ловлю,
Ну скажи мені правду, чи гріх,
Що тебе я, кохана, люблю?

Хоч належать усім чудеса,
Темні ночі та дні голубі,
Не погаснуть оті небеса,
Як візьму одну зірку собі.

Заперта осінь в місті на замок,
У мороці її багато суму…
Б’є вітер по засмученій щоці.
Горіхи мармурові паладини
Від вогнищ і дешевих цигарок
Віками травлять тонни диму,
Аж потопає місто в молоці
І відцвітають із плачем жоржини.
Зворот в минуле... із теперішнім зв'язок
На точці зустрічі і точці перелому,
Керують світом невагомі папірці
З зародженням глобальної пухлини.
Азоту і дощу кислотного ковток,
Зупинка дихання усьому ще живому…
І простолюд потрапить між різці
Поширеної всюди павутини.
Відсохне, відпаде духовності сосок
І кроки проводжаючі додому
Безплідні будуть й безпорадні як старці
Із запахом гвоздики і рутини.
Болить мене, аж до самих кісток
Я стерла ноги ідучи до Риму,
А хустка тріпотить в руці
І присмак на вустах калини
Терпкавий наче час, що як пісок
Стікає... як життя без гриму
Тече по жилах, по земній ріці
І повертається у витік пуповини.

Роешься в словарях, "издатах" и "литах",
отвлекаясь на многосложные "книжн.", "тех." или "муз.";
истошно постишь на форуме: "Помогите!
Как помириться с музой?" (Хуже нет обиженных муз.)
Как назвать эту твердь? Что за планета, ей-богу...
Ты стремишься к оригинальности, а это - не вектор
и не скаляр.
...И тут тебя настигает странное слово.
Шах за шахом, пока не дрогнешь и не запишешь: "Земля".

Я без тебе, без тебе
Осипаюся росами,
Обійми і пробач
Річку цю на щоці.
Хтось колише весну
Розгойдану в стосах цих,
У відбілених снах на руці.
На окрайці думки
Сотні раз перерізані:
„це тобі, це тобі, це тобі”, –
Роздаю на пайки
Всі пісні недоспівані,
Недописані вірші свої...
В перевеслах несуть
Ніч оцю недогойдану
Голоси диких півнів
На несточену кров...
Чи відкриють ворота
В білім служники вірні ці,
Чи почують мій голос
Вони, агов...
Із мелісовим чаєм
Завариться спокій мій
І сповільниться час
Наших дивних забав…
Ми зародимось знов
У планетах зарошених,
Ембріонових
Білих дзеркал.

Смогу ли я терпеть и ждать?
Не смогу!Я ошиблась сново.
Мне боль всеравно не унять
Я разлуку принять готова.

Не будет больше сказки.
Она ушла от меня теперь.
Тень черной краски
И перед тобою заперта дверь.

Осенний дождь боль остудит.
Он никогда ее не забудет.
Я вернуться не сумею.
Вы не думайте,я ждать умею!

От ожиданий становится еще больней.
Мне мало твоей нежности и ласки дней.
Я не игрушка для твоих сладостей.
Я живая!-Я ждала любви твоей!
Октябрь 2009

Валентинові Грабовському

У вишиванці на алеї Слави
Спинивсь поет, здавалося, на мить.
О, чий то голос вдалині дзвенить?
Вслухаються нащадки кучеряві.

Його впізнали б – і шовкові трави,
І верби, й клен, що вітами бринить,
І той лелека, що ген-ген летить,
І ружі, і волошки, і купави…

І цей самотній камінь край дороги
Його зустрів би, наче вірний друг,
Забрав би, певно, втому і тривоги.

І дзвоник цей покликав би на луг,
За день нагомонілися б доволі,
Та відійшов поет, він там – на волі…

Зрадливий дощ…
Зрадлива сива злива.
Важкі бездумні небеса.
Обвита
німотою
порожнеча.
Така потрібна
і ... даремна
втеча
кудись туди,
куди не знаєш сам,
та й вітер
не віщує новосіль…
Невільний прагне волі,
вільний – суті.
А вільний хто?..
Заплутане розпуття…
Зрадливий дощ…
Зрадливий
сивий
дощ…

2000р.

Під ресорами колес
Благословляємо траву і пил
У храм степів в’їдемо неквапно...
І твій рогатий бог Харлей.
Пастиметься на узбіччі
Ромашками і ковилом,
Як пасуться неосідлані коні степів.
Ми сидітимемо на землі
І мовчатимемо,
І наша тиша буде чутна ластівкам,
Що низько літають перед дощем.
Ми і дощ... Дощ і ластівки.
І мастильна крапля на суху траву
З під-твого бога-нецьки,
Як багряна сльоза міста,
Від якого ми так намагались втекти…

У листопада – ручиська дужі,
Перенесе нас через калюжі
На другий бік,
Де подих снігу гамує зливи,
А пізня осінь ганчір'ям сивим .
Стирає рік.

Забілить холод мазком широким
Останні барви. І звикне око
До білих снів.
Змовкає осінь... Затихли кроки..
Зронила листям їх ненароком,
Між двох світів.

12.10.2009 р.

Зелена маршрутка – до лісу,
А жовта – до мого дому.
Ми тікаємо від пневмонії асфальтів,
І залишаємо в інсцесі місто насамоті
З сивиною кавових вершків
Та совдепівських привидів-ліхтрів,
Замінюючи їх худими соснами,
Наче замінюємо у стараму холодильнику
Перегорілу лампочку...
Люблю зелену маршрутку...
Хоч вона й не йде у мій бік,
Я сідаю в неї та їду туди до лісу,
Де скелети дерев нагадають мені,
Що живемо ми як паралелі та мериріани,
Вічно претинаючись в часі та просторі
Де живеш ти, де живу – я...
І між якими не їзде зелена маршрутка.

п'ятий поверх
причаїлися
слухають
як дрижать
твої закочені очі

поштовх
потрійний кульбіт
ти прокидаєшся

Я смотрела как дерево, сменяя сезоны,
Жёлтый цвет переводит в голый, а голый – в зелёный
И словно ребёнку в имитации взрослых,
Мне становилось то грустно, то весело после
Правду дерева летом я искала во влаге
Но листья иссохли, листья не лгали
И когда я решилась любить их любыми
Я увидела, что они мёртвыми были

Холод, слякоть и монохром
День идеальный для похорон
Но вместе с листвой положите меня
Я знаю, что дерева суть у корня

Канонічними веснами
молюся авестами
то скрикну
то скресну
вона як праве́сна
остання фієста
сліпого дощу.
2009

Покотилося сонечко небом
На осінню його половину,
Але раптом в чайочок із медом
Закотилось кружальцем цитрини.
:-)
2009

Тобі мозки я полоскала.
І ти мені їх полоскав.
Не до смаку любові кава –
із сорту найгіркіших кав.
То хай тобі твоє воздасться,
мені – моє. І будь здоров.
Від кави збудження, як трясця,
що називаєш ти «любов».

*
Секундну стрілку
Бабиного літа
Переді мною вітер сколихнув.
За мить
Порватись може павутина.

Сивими ключами від`ячала осінь.
Відболіло листя у лісах давно.
Вже зима вітрами розплітає коси
І стукоче снігом у моє вікно.

Біла хуртовина землю обіймає.
Миготять пушинки – не злічити їх,
А у грубці вітер тужить і співає:
Мабуть, щось про холод і про білий сніг.

Ті зірнички срібні у танку кружляють.
Я крізь шибку бачу їх химерну гру:
То вони додолу раптом опадають,
То, немов на крилах, тягнуться вгору.

Так і ми, мій друже, у життєвім вирі
Часом не знаходим берега свого.
В парі з журавлями линемо у вирій,
Падаєм зірками в пошуках його.

Так і ми, мій друже, вже коли несила,
Хочем відпочити лиш єдину мить.
Хилимось, згорнувши стомленії крила,
Та по хвилі знову тягнемось в блакить…

Сивими ключами відлітають роки.
Вже розквітли мрії у душі давно.
Та, буває часом, чую ніжні кроки –
То дитинство стука у моє вікно…

Вже осінь загордилася, як пані,
Розгулюють вітри на всі лади,
І мчать гаями, нібито булані,
Везуть для ночі місяць молодий.

Щаслива осінь, наче наречена,
У свій найперший, у весільний день.
Щаслива осінь! Та чомусь у мене
Тяжка зажура від її пісень…

Я в осінь повертаюсь, як додому.
Вона, здається, теж мені радіє.
Природа відчуває сум і втому,
І я також: снодійне вже не діє.

Снодійне вже не діє – і не треба,
Адже приходять рими замість снів…
Влаштовує мене «безсонна треба*»,
Це благодать Господня, а не гнів!

Це благодать Господня, а не гнів –
Творити й жити в ритміці природи,
Осіння пустка зібраних полів
Теж сповнена привабливості й вроди!

Так, сповнена привабливості й вроди
Та, що зі мною в осінь увійшла
І, всупереч всім прикрощам погоди,
Не розгубила літнього тепла!

Не розгубила літнього тепла,
Не продала, не віддала нікому…
Тому, яка б погода не була,
Я в осінь повертаюсь, як додому…

*треба – в даному випадку жертвоприношення

13.10.2009

де та мова де ті змовники?
ненормоване життя се
парфумер збирає дзвоники
рейки гнуться числа мстяться…

ти на волі мов на волику
на підробленому слові
в вічність в’їхати поволеньки
сподівавсь – за дрібку солі

замість вічности – у відчаї
потрапляєш (за нізащо?!)
маска мертва – за обличчя і
замість Бога – мертвий пращур

замість чаю з цукром – стевію
замість стевії – з цикутою
нерозріджену (містерії)
рідину в собі спокутуєм

молим – молимся – замолюєм
Бога – янголам святим і
Богородиці – знеболює
ненадовго! невситимі

бо гріхи огріхи – пострілом
все розтрощують єдиним
слова голого «апостоли»
хижі клоуни без гриму

грубу пластикову фрезію
годі сплутати з живою –
поверніть мені поезію
живину і диво в Слові!

Задощило,
завітрилось,
залистопадилось...
Непривітна,
засмучена
осінь унадилась...


2009 р

Перечекавши останні сніги,
вихопившись за сезонні межі,
він зняв готівку, віддав борги,
і опинився на узбережжі.

З легенями, повними тютюну,
з кишенями, повними алкоголю,
він мовби пробив заслону міцну,
не відчуваючи зовсім болю.

Крізь теплий туман прослизнувши вужем,
щоб гнати похмілля легку химеру,
голився краденим фінським ножем
і зранку пив солодку мадеру.

Братався, ніби останній раз
з напарником зі смішним поганялом,
про вартість справжніх жіночих прикрас
втираючи картярам і мінялам.

З кишень витрушуючи пісок,
просив сигарети й давав поради,
і плакався їм про своїх жінок
та бізнес, який забрали араби.

Ці довгі розповіді уночі,
мов чорне сяйво морів полярних,
з ручною мавпою на плечі
в прокурених і порожніх більярдних.

Й жінки в далеких північних містах,
втрачаючи спокій в терпкій жалобі,
писали в довгих і тихих листах
свої зізнання сумні й розлогі,

просили сказати, що ця печаль
відійде, так як відходить море,
що він скоро вернеться, або хоча б
що в нього все добре.

Човни, завантажені іспанським часником,
по довгій дорозі ввійшли до порту,
обвішані мідіями, ніби фальшивим золотом.
Я знаю - цієї ночі до ранку
сухі простирадла пронизливо
пахли матроськими робами і смолою;
так як ніколи летіли зірки на побережжя,
і доки ти не прокинулась, човни, оминаючи бакени,
забивались тобі між пальців.

Що ти могла побачити перед тим, як померла?
Безперервність повітряного потоку не дозволяє
затамувати подих, безперервність дихання
не дає зупинитись, переходячи через кордони.
Що саме дозволено бачити наостанок
тим, хто має померти?
Десь на півночі материка починала громадитись крига,
і найглибші серця цибулин
на світанку холонули і зупинялись.
Чи ти розгледіла сніг в піднебіннях
рибин, які викидалися із води?
І чи упізнала ти ріку,
що тяглася вниз кам'яним рельєфом,
наче купа мокрих важких
простирадел?

В свої двадцять вісім
я пам'ятаю стільки імен,
про які вже ніхто не говорить в теперішньому часі,
стільки імен, від вимовляння яких
піднебіння забивається кров'ю і снігом,
що навряд чи наважусь говорити про тебе в умовний спосіб;
по-моєму, смерть - це ніби перейти з однієї
порожньої кімнати в іншу,
здіймаючи протяг, який вириває розетки
і вистуджує кров тим, хто залишився.

І юні хоробрі птахи з обвітреними серцями,
і хвилі північних озер, що стоять по горло в воді,
не наважуючись вийти на берег,
і високі дерева - позбавлені листя, мов громадянства:
повертайся туди, де на повіках тверднуть тьмяні перлини чекання,
де на пісках виростають водорості і солодкий тютюн,
де, не зрадивши прапора і не знайшовши спокою,
кожного ранку збираються юнги із затонулих човнів,
і над ними до ночі літають душі
розчавлених помаранчів.

Осінь висохла до хрусту.
Під ногами - листя чіпсами.
Залило подвір`я густо
Сонце променями чистими.

Очі мружиш – літо в зумі.
Та не довго з нами житиме.
Місто змінює костюми
На такі ж - без хлорофітуму.

Всі суглоби вигріває.
Посміхається дитинно і –
Розтеклись його трамваї
Кровоносними судинами.

Замело столітню лаву
Сонцем, осінню, каштановим…
Скласти руки?
Маю право
Розпочати завтра заново…
12.10.09.

Набираю твій номер,
Наче беру акорд.
Не сфальшивили б пальці
Жодною – жодною цифрою!
Так верта корабель,
У єдиний свій рідний порт.
Так зривається тиша
Грушею перестиглою.

Набираю твій номер
(Між нами - катма доріг),
Щоб під голосом ніч
Неквапливо хоч трохи ходила вся.
Та останній гудок
Почекав тебе і - остиг.
І усе, що несла,
Так зі мною і залишилося.
12.10.09.

Мигдальний вечір захмелів,
як наречений на весіллі,
улаштувався до снопів
На свіжо-скошеному зіллі.

Розм'якнув тістом, позіхнув,
Ледачкувато потягнувся,
Якось полегшено зітхнув,
Розчулився, у сні забувся.

Сутужно дихаючи, зблід,
Стуливши каламутні очі,
І захропів, неначе дід,
Не дочекавшись відьми-ночі.

Не запитуй чому,
я сьогодні якийсь не такий.
Саксофон видихає не завше гучний рок-н-рол.
Я ж замовив огорнений спокоєм блюз
На весь вечір і ніч, аж до ранку.
На вулиці дощ.
І в душі ллється дощ,
і ослаблена міцність руки.
Не запитуй чому,
я сьогодні якийсь не такий.
Все гаразд
чи усе негаразд,
чи таки навпаки.
Сам не знаю,
пробач,
все що є – то на вулиці дощ
І відлуння його у закутках моєї душі.
Я не те щоб ховався від грому нічної грози.
Я не те щоб шукаю спокою журливих думок.
Я не те щоб не здатний на вчинок
чи просто на крок,
Тільки…
дощ за вікном…
тільки дощ у душі…
тільки дощ…

2001р.

Квітню мій дорогий, по-дитячому сонячний зайчику,
Що луги засипає блискітками перших кульбаб,
Закружляй мене пошепки, ніжно, навшпиньках, на пальчиках,
Від сторонніх подалі - під тінню ялинових лап.

Я не хочу на бал! Хай ідуть собі коні розпряжені.
Хай тюльпанів човни розпливаються краплями вин.
Віддала черевички, - пощо мені ігрища ряджені,
Затуманені завше дощами чиїхось провин?

Там немає ромашок, немає задумливих дзвоників,
Покривається цвіллю таємна нецнота замків.
Там невдаха-король табунці цвіркунів-горбокоників
Перетворює, знай, на придворних німих рисаків.

Ти ж, коханий, мені коронований листям калиновим,
Що вигойдує птаху на зламі густої брови.
На заручинах квітів обручки вкладаємо глиняні
У загострені пальці врочисто-сумної трави.

Квітню мій дорогий, цим освідченням тихо освічений,
Я готова з тобою босоніж до заходу йти!..
...Зозулястий годинник у грудях удари відлічує:
Наче сонячний зайчик, опівночі зникнеш і ти...

2009

коли приходить
не любов а іній
тумани не врятують від безсоння
ти хочеш щось казати
але ти
боїшся дримби
що звучить з туману
крізь все твоє життя
твої слова
насправді лиш відлуння
отих далеких дримб
чого мовчиш?
вони тобі не ворог
їх химерність -
космічний пил
на люблячих легенях
і твоя зневіра
у себе
в небо
у листок торішній
старої яблуні
що на межі росте
між ирієм
тобою
і безсонням

22 жовтня 2009 року, Львів, Підвальна, 4, Порохова вежа, 18.30.
Концерт фортепіанних імпровізацій.
Роман Коляда з програмою "Танець любові та розлуки". (м.Київ)
Прозвучать твори з одноіменного альбому та зовсім нові композиції.
Під час концерту експонуватимуться графічні роботи Ольги Опанащук, створені під враженням від композицій Романа Коляди. Не пропустіть .
Організатор Наталка Криничанка.
http://www.kolyada.com.ua/

Мій пане, надворі злива.
Придумайте щось, мій пане.
Сумує душа вразлива –
вразлива душа тюльпана.
Ну, вигаданий! Що з того?
На дворі ж холодна осінь,
а хочеться, щоб невтомно
дзвеніли в тюльпанах роси…
А хочеться ще не снігу –
щоб поле цвіло, щоб квіти.
І серцю подітись ніде -
… бракує, бракує світла.
І тануть сніжинки білі,
в долонях гарячих тануть.
Зима? А я так не хотіла...
Придумайте щось, мій пане.

Осіння гіркота вдягає жовті ризи,
нахлинула всерйоз, не відпускає вмить.
Чи осені хандра, чи це душі капризи,
що ностальгічний сум реальний, аж болить.

Задумливість алей, блукаю під дощами,
промоклий сірий плащ і змокло вже чоло.
Топчу я жовтий лист, лежить від під ногами,
ловлю себе на думці, що так уже було…

Я покладу листок, весь мокрий із дірками,
удома на камін, як цінність, раритет.
Лежать сухі у ряд, для мене ніби шрами
від болю у сезон, що коле як багнет.
13.10.09.

Сніг! Сніг! Перший сніг!
Хто б ще так радіти міг?
Лиш усміхнена дитина
Закликає так гостинно
Всі сніжинки на поріг!

Так! Так! Саме так!
Подає зима свій знак:
Хай чекають хуртовини -
Ви лякатись не повинні,
А сміятися отак!
13.10.09

****
Голуби ночують у моєму домі –
Предтеча любові та гріха...
Ти живеш паралельно і перепендикулярно мені.
І я цієї ночі накреслю мапу-план,
Щоб вирити під землею хід
До Твого пунктку Б.
Зі свого пункту А...
Я копатиму глибоко в твій бік,
Аж до самого ранку,
Щоб Твої сусіди
Вчули скрегіт моєї лопати
І застукали по трубах опалення.
«Це щурі», - подумали б вони, -«скоро зима»...
Наостанок, я прогризу електропровідники твого дому
І одного із таких ранків
Ти не зможеш увімкнути свого комп’ютера
І написати мені оте кляте «прощай».
Мій постскриптум так і залишиться
На твоєму робочому столі
Із п’яти літер: “Кохаю”…

Для тих, кого життя затисло,
Кому на серці сумно й кисло.

I

Життя – немов гірська ріка:
Із джерела бере початок,
Спішить невтомно світ вивчати:
Прозора, чиста, гомінка.

Поволі, зміцнюючи крок,
Стає розбурханим потоком,
Шукаючи свою дорогу,
Важкий вивчаючи урок.

Біжить нестримно поміж гір,
Ворочає старезні брили,
Ті, що дорогу перекрили:
Тобі під силу все – повір!

Та, згодом, засуха... Дощі
Десь заблукали ненароком –
Вростаєш в землю з кожним кроком
І розпач стигне на душі.

Усе повільніша хода
І течія несе поволі,
Приспавши тихим плеском волю:
Дрімає – вже не молода.

Хтось влаштував собі свята,
А ти у буднях, як в болоті,
Що вже набридли до нудоти:
І день не той, і ніч – не та...

Неспішно їсть тебе хандра.
Тим часом інші рвуть підбори,
Ростуть і підкоряють гори,
А ти – наплакав пів-відра.

А щастя мимо проліта,
П’янким і райдужним потоком.
Не встигнеш кліпнуть сонним оком:
А де ж ви, де – мої літа?!

А скільки там того життя?!
Ти маєш час себе жаліти,
Дорогоцінні щастя миті
Жбурляти, наче б то – сміття?

II

Чекай!
На хвильку зупинись...
Лиш трохи відпочинь з дороги:
Відновлять сили босі ноги,
Землі торкнувшись, як колись.

Приляж на ковдру трав’яну,
В обіймах свіжої перини,
Поглянь, як хмари в небі линуть,
Мандруючи у далину...

Десь там пройшли твої літа.
Дитинство ще не так далеко!
З гостинцями старий лелека.
Туди щороку приліта.

Розправ усмішкою вуста.
До біса – сварки і печалі!
Як часто ми не помічали,
Що істина – така проста...

А скільки там того життя?!
Ти маєш час себе жаліти?
Лови безцінні щастя миті,
Радій і дихай – як дитя!
12.10.09р.

1
Тебе вжалити в серце кожний зможе,
Бо при дорозі ти розквітла, рожо…
Тож буду, зачарований, щодня
Стояти біля тебе насторожі.

2
Якщо нема добра в твоїй душі,
Хоч добре слово ти мені скажи.
Іди і вчись у матінки-природи,
Як душу очищати від іржі.

3
Творю я світ свій сам навколо себе,
В моєму серці є велике небо,
Що манить сяйвом зоряних пісень, –
І я несу з любов’ю їх огребом…

4
Чому затих могутній дзвін тривоги?
На сполох бий, то прийде допомога.
На душу візьмеш ти великий гріх,
Як заросте – чорнобильська дорога.

5
Сягай у небеса – прийшла твоя пора,
Нехай тебе не спинить вітер чи жара.
Якщо ти цей останній, певно, шанс пропустиш –
Тебе обсядуть біди, наче мошкара.

6
Укоренився в людських душах гріх,
Якщо шукають вигоди й утіх.
Тому в одних оселях ллються сльози,
А в інших день – дзвенить веселий сміх.

7
Зніми з душі невидимий тягар,
Що мучить душу, наче ягуар.
Для тебе сяє віща зоряниця, –
Шукай в своєму серці – Божий дар...

Остання хвилина скупа на слова.
Остання хвилина скупа на сльози.
Остання хвилина, допоки жива,
Істерик в собі не ялозить.

Вона ніби вистріл, як «Плі!» пряма.
І вдруге – не цілить ніколи.
Зайвого в ній нічого нема.
Остання хвилина – доля.

Твій погляд я всоте в собі прокручу,
Викручу, викричу, скину…
Ти бачиш – усе?!…
Без резону…
Чу…
Вже менше, ніж півхвилини.
12.10.09.

Дитя черевики знімало з діда.
У вузол шнурки…
Дід не йтиме ж нікуди!
На вулиці –ніч.
На вулиці - вітер.
Навіщо
Вляглися у ліжко взутим?

А дід –
Не підморгує правим оком.
Не пахне цигаркою на півхати.
Лежить
У новому костюмі широкім.
І рідного діда
У нім не впізнати.

Чого мовчите?
Я кажу вам, - знімайте!
Ми – босими в ліжко.
А ви – в черевиках!
Я вам принесла подивитися слайди.
На них – моя мама, і тато, і Віка…

А дід –
Не знімає.
І слайдів не хоче.
А діда сьогодні
Не звуть на вечерю.
І свічка стекла
І вже ледве тріпоче.
І дивиться ніч крізь відчинені двері.
11 – 12.10.09. Сімферополь.

Кохай мене досхочу, до нестями!
Коли піду, забудь, що я була.
Іди туди, де туга за світами
Незвіданими крила обійма.

Спитай себе, чому дощі нестримні,
Чому палюче сонце знову в спину,
Чому ця тінь по дню щодня зникає,
Чому я не лишаюсь? - Я не знаю.

Кохай мене досхочу, до нестями!
Коли піду, зубудь, що я була.