Я не ридав од щастя на Майдані,
Я знав, що кожна власть од сатани.
І ті грішитимуть, що Богом дані,
Добром сяйнуть диявола сини.

Між лютим пеклом і блаженним раєм
Поміж добром і злом нема межі.
А ми народжуємось і вмираєм
Самі собі - і рідні, і чужі.

І все ж таки в ту зимову негоду
Я бачив з надмайданного горба,
Як Бог бичем з душі мого народу
Гнав геть епілептичного раба.

14.VІІІ.2006

Жінки й дівчата йдуть. Дівчат не бачу.
Жінок очима не ловлю також.
Та щось кричить в мою печаль хлоп'ячу:
"Таж не дивися так! Не чужолож!"

Я одвертаюся, істота маскулінна,
Але мій дух захмелюють жінки,
Литки смагляві, сяючі коліна,
Грудей розхилених материки.

Жінки летять крізь мене, наче птиці,
Я серцем чую теплий помах крил;
І не одну тримаю я в зіниці,
І випускаю знов на небосхил.

15.ІХ.2006

Пророк збрехав. А ми його любили.
Ми вірили йому. А що тепер?
Тепер його ми в серце затопили
І поховали, як того, хто вмер.

Тепер мовчить. Сказав своє - і досить.
Але в словах пророка сила є.
Вона народом грає і термосить,
Дратує і спочинку не дає.

Ми любимо його, бо жаль пророка,
Бо звикли ми до рідної брехні.
А наша доля, мати світлоока,
Стоїть заплакана в сумнім вікні.

5.Х.2006

Я слух душі розповиваю
І чую в пісні солов'я
Дзвіночок львівського трамваю,
Де їде дівчина моя.

Чи то в Словаччині, чи в Польщі,
Чи то в Китаї - диво див -
Співає той трамвай на площі,
Де він ніколи не ходив.

Там дівчина у мазепинці
Сидить у третьому ряду,
Та не виходить на зупинці
В тім краї, де на неї жду.

17.Х.2006

Як велетенський змій, як пажерний загреба,
Повзе безоднями верхами гір стіна.
Бог нею міряє в умі простори неба
І думає: "Пощо та велич кам'яна?"

Від ворога вона не вберегла народу,
Бо ворог підійшов з води на кораблях;
Лиш тим, хто клав її і мріяв про свободу,
Та кручена стіна загородила шлях.

А я куди не йду - стіна переді мною.
Кажу їй: "Відступись, змурована страмо!"
Свобода - не стіна, а як стає стіною,
То обертається в ненависне ярмо.

20.Х.2006

Витає Божий дух у кам'яній безодні,
Ряхтить проміння свіч, і світять душ світл́а.
І поруч там сидять і ситі, і голодні,
І тиша молиться, і димом пахне мла.

А зовні - з мертвих стін вилазять страховидла,
Дракони й плазуни, вогненні язики -
Духовні нутрощі того святого бидла,
Що в храмі зайняло свої старі лавки.

Зайду і помолюсь у темній порожнечі,
І вийду, й побіжу, втікаючи притьма
Від постраховища, що б'є мене у плечі
І каже: "Не втечеш. Рятунку вже нема!"

21.Х.2006

Кохай мене, любий, кохай,
Допоки півні не запіли,
Допоки жадаю, кохай!
Солодким зроби моє тіло.

Кохай мене, любий, кохай!
Уперше – та так, як востаннє.
Хай гори здригнуться, нехай
Сусіди не сплять аж до рання.

Кохай мене, любий, кохай!
Цілуй мене палко у груди…
Ах ти ж комуняка!?. Тьху, ай,
Вернé від такого зануди.

23.06.2009 р.Б.

Летіти до тебе
по електричних дротах
Вмирати у небі
в передосінній агонії
Скотитися громом
бо знати, що ти і страх -
До перших морозів
як бабусині жовті півонії

Блудні вогники гаснуть у телефоні,
перла слів, що жовкнуть просто в руках.
Мертва вода торкає мої долоні,
а жива лишається на щоках.

Завтра потону у брудній безодні –
не буває чистою пустота.
Сині вогники гаснуть, і в унісон їм
гаснуть вокзали, потяги і міста.

Не врятують білі ковтки холодні.
Є ще віра й молитва, вічно свята.
Та чи зарадять перла твої сьогодні,
отче Йоане святий Золоті Вуста?

ІХ.2009

Мій лозунг всього на три сова:
Хвала
Україні
Й «Динамо»
Та те що у нас виграє поголовно
Назвати б інакше…
Пробач мені мамо

А віра моя – то єдиний ТИ БОЖЕ
Коли з неба дощ або сонце як світить
Та те що у нас називають «говіти»
Не знаю як звати…
І в храмі не гоже

З ребра половина – то думка свавільна
А діти – слова…
Всяк своє гомонять
За друзів - вірші, в них поломані крила
У вільній державі
Чи як її звать?

Моя Україна то батько і мати
І дуб шарудить за селом про своє
Та й те що в верхах галасує за НАТО
До дуба останнього …
Також – моє!

Я інших собі не шукав горизонтів
Дорогу пройду і пряму і криву
Щоб пісня здіймалась на крилах високо
Над тою землею де з вами живу..

Судини ножичком споров,
як у штани прийшла любов.
А як побачив тую кров,
забув чого себе поров.

Поперед – прірви глиб і безмір неба.
Позаду – збездоріження доріг.
Невтішна втеча від самого себе
У пошуку рятунку од усіх.

З приреченооздобленої клітки,
Чия природа – витравлена суть,
Пелюсткою обдуреної квітки
Сліпа надія проситься у путь.

Куди ж тобі у цім жорстокім світі?
А втім, лети. Лети, щоб до кінця
Донести світу необхідність квітів
У світі неквіткового лиця.

Поперед – прірви глиб і безмір неба.
Позаду – збездоріження доріг.
А в серці – невгамована потреба
Дістатися ранкової зорі,

Упасти на коліна перед Богом,
Воскреснути в молитві каяття,
Й просити не рятунку, не підмоги,
Не човгання, не тління – а життя…

1995р.

Ти так бажаєш доступу до тіла:
Немов жебрак, з надією стоїш,
Твоя душа палає, як раніш,
А я – відверто – вже перехотіла.

Втрачає осінь чарівні прикраси,
Змиває дощ пожухлі кольори
І що би ти мені не говорив –
Кохання вже свого добігло часу.

Ми помилились: я тобі не пара –
Лише на мить завмерла на межі,
Бо це – фінал
І ти мені – чужий,
А щастя зникло,
Як нічна примара.

І далі нам тепер не по дорозі.
Пробач слова безжальні, наче ніж,
Прошу: змирись і мріяти облиш –
У мене інша доля на порозі.

Пробач за те, що в серці відгоріло!
Я щиро вдячна за твою любов,
За ніжність рук і за тепло розмов!..
Пробач, що я тобі ламаю крила!..

Я просто жінка, певно – не остання.
Хай буде це найбільша із невдач.
Тримайся, хлопче,
Не проси, не плач –
Ти ще зустрінеш
Віддане кохання!
6.09.09р.

За моїми на місто вікнами
Інші вікна приймають снодійне.
Ніч в таксі перевозить обійми
Під сонати радіовиклику.

Посідали зупинки совами -
Ні тролейбуса їм, ані миші.
Коле темряви страх і колише,
Гаманець відбирає, чи мову.

Нігті вітру лоскочуть вулиці,
І шмагають коханок підбори.
На кривавий вогонь світлофору
Йдуть метелики двох безпритульниць.

2009

Я не вірю в високі ідеї,
І не вірю в слова полум’яні,
Їх речуть брехуни-фарисеї,
Що у нас, зазвичай, у пошані.

Я не вірю ні в рай, ні в геєну,
Ні у чорта із рилом свинячим,
Не для людства оті ойкумени:
Людям – людське, чортам же – чортяче.

Вірю я у свою Україну,
У Дніпро, що буває сердитим,
Вірю я у пшеничну хлібину,
Запашний урожай цього літа.


Вірю в батька, що хліб той збирає,
У сорочку, просякнуту потом,
Не зови, він не піде до раю,
Тут на нього чекає робота.


Вірю в сонце, що сяє на небі
І дарує тепло незлобливе,
Читачі, ну чого нам ще треба?
Чи існує щось більш особливе.

Брехуни та нудні фарисеї,
Не живитись з моєї вам длані,
Я не вірю у ваші ідеї
І не вірю в слова полум’яні.

Сонце-Місяцю

Набовтано, наплетено, намарено,
Завішено, зарізьблено, захмарено,
Увікнено, уквітчано, увінчано,
Гранат, лимон, і світла крапля відчаю.

Захмелено, задихано, закружено,
Приборкано, притемнено, примружено,
Зціловано, заласкано, зів’янено,
Нуар, тангó і звуки фортеп’янові.

Розвітрено, розсипано, розвіяно,
Посріблено, посвячено, посіяно,
Осяяно, оздоблено, омріяно,
Дахи, стежки, і роси поміж віями.

Букет зі снів, текіли, віскі, рому,
Магічних кіл, пісків, ночей, і грому,
Розбитих днів, вітрил із хмар і жесті…
Я б’ю бокал. Лишився кодекс честі.

В малого хлопця очі
Тягнулись до любові.
Вони такі глибокі
Та повні сліз і болю.

Скалічив фатум серце,
Залишивсь без батьків.
Ті очі – два озерця,
В них смуток голубів.

Жорстока доля жартів
Нам безліч підкида.
Ніщо в житті не варте,
А в серці пустота.
20. 10. 2003 р.

Як гострий меч повис над головою,
Зіщулився під ним лихий Дамокл,
І в серце страху закотивсь клубок,
Бо смерть стояла поруч із косою.

Та Діонісій лиш повів бровою,
Не відірвавшись від своїх думок,
Зробив до нього він рішучий крок,
Лице тирана - дихало грозою...

І злісно усміхнувшись, він сказав:
"Мій меч - це символ небезпек великих,
Що підчатовують мене без ліку.

Лише, Дамокле, ти про це не знав..."
І заздрісник, що душу мав дволику,
Прошепотів: "Ти вічний, о владико!.."

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

В осені попрошусь на гостину,
Якщо сум торкнеться до душі.
Закохаюсь, мов поет в калину,
І нехай регочуть ся мужі.

В осені попрошуся у пісню,
Щоби стать хоча б одним рядком.
Нам на цій землі стає затісно, -
В горлі щось збирається клубком.

В осені попрошуся в польоти,
Щоб на мить зробитись журавлем.
Як побачу жінку у скорботі,
Лиш змахну з небес, щоб згаснув щем.

В осені попрошусь стати птахом,
Щоб додому швидше повертать.
В небеса піднімуся без страху
І без крил попробую літать.

І піду із осінню у танець,
Як закружить знову листопад.
І зберу букета, мов коханець,
І прийду у наш осінній сад.

В осені попрошуся до тебе,
Щоб не розставатись ні на мить.
А для щастя не багато треба:
Лише жить, кохати і творить!

2008 р.

Граб — мов рубка. І дріт — дрімота.
Не покличе мене турбота,
І не зватиме більше ніч.
Сам на сам заховався в піч.

Не весна — тільки очі дуба.
Самота нереально груба.
І акорди столітнього сну…
Все чекаю її, навісну.

Не побачу голодного вовка.
Не про нього тепер скоромовка.
А про нас, і про день, і про час.
І сміється Перфецький, Стас.

І ламаються древні скрижалі.
Розриваються символи сталі,
Тільки ніч пританцьовує всмак,
Мов старий закарпатський слимак.

Я любитиму, попри дрімоту,
І сховаю прадавню турботу,
І залізу у бабину піч,
Щоб себе заховати у ніч.

Моя Вітчизно! Дівчинко убога...
Нащо ти на цю оргію прийшла
І рученята тягнеш від порога
До ситого і п’яного стола?
Нащо ти на цю оргію зайшла?!
До прокурорів, крамарів пихатих,
До президентів п’яних і глухих...
Нащо ти хилиш голову до ніг
Кривавих доморощених магнатів?
Вернись убога, до убогих хат...
Майбутнього нема у псів лукавих!
На згарищах потрощених палат
Поїсть вогонь пілатів і царят -
Все стане на круги,воскресне й кане.
Ти не заходь до склепищ золотих,
Там трупний сморід тулиться в оздобах,
І росомахи у людських подобах
Білують співвітчизників німих -
Ти не заходь до склепищ золотих!
Іди між люди, дівчинко моя...
Хай не регоче над тобою каїн...
Пошли до Біса увесь світ лукаий,
І йди між люди, дівчинко моя..!

Травнем вриваєшся
В ранок поранений
Простір порізаний
Стрічками-стрілами
Непередбачені
Ігри і правила
Голос захриплий
Із шалика білого.

Круглі печатки
Нерівні параболи
Грубі параметри
Формули-фокуси
В ситій кав’ярні
Контрасно-приваблива
Чорна перчинка
На тілі морозива.

Чиста сторінка
Продовження повісті
Перевантаження
Мозку і намірів
Через півсерця
Проходиш
Щоб повністю
Травнем ввірватись
У ранок поранений.
14.09.09

Пробач,ненароджений сину,
Страх народити тебе
В наш світ, нашу країну.
З не волі чи волі небес.
Докірливі перестороги,
Невлагода дій і бездій.
Усе за усе од Бога –
І біль, і не біль, і …
Втім, намарилось – ми з тобою
Зуміли-таки знайти
Непокалічену долю
В полі незгасних світил.
І стали батьки батьками.
Синами стали сини.
Й не було страху між нами,
Й не було страху між них…

…Намарилось і завернуло
В мій скривджений світ і день.
Лиш син із майбутніх минулин
Душею за мною іде.

2004р.

Як снилося, як спалося...
Чатує ранок на узвишші.
І лунко так у нічній тиші
із скелі щось зірвалося.
Аж хлюпнуло, аж бризки на всі боки!
А це листок упав пожовклий.
На ньому спало літо.
Втопилося...

Цей день горіхами пропах
і смаком диму гіркуватим.
Бринить дорога на вітрах,
і стільки хочеться сказати.

Та ми йдемо крізь лісу шум
і крізь туманну синю осінь,
летять птахи – сонати дум,
стоять дерева – мокрі й босі.

Вони шепочуть в унісон
легенди осені й лицарства.
Цей день, ця осінь – наче сон,
а може, тінь якогось царства.

Земель тридев’ять і шляхів,
де простір, небо й голуби.
Колись твій день мій сон зустрів
і обійняв мене крильми.

Тебе я не віддам вікам –
нам стільки треба ще сказати.
І ця дорога як ріка
лежить у царство тридев’яте.

осінь дощами сита
хмари - неначе сито
жовті дощовики

маєм одну парасольку
їмо мандаринові дольки
злегка торкнусь руки

осені добре з нами
тобі - із моїми снами
йдемо ми під дощем

бризки, калюжі, каштани
я така ніжна панна
вкриєш мене плащем

назустріч нам перехожі
як добре, що ти не схожий
на тих, що спішать із площ

маємо цілу вічність
щоб дарувати ніжність
і цілуватися в дощ

Дзвонили дзвони медово.
Ходили пані в барвистих хустках,
дядьки жували тютюн і слово.
У хаті повно, а в серці пустка.

Впрягали коні у церкву їхать,
вбирались в стрічки і у кожухи,
кидали в сани соломи віхоть,
щоби хоч тепло, щоби хоч сухо,

щоби не дуло, щоб церква близько,
щоби у хаті і у коморі.
А в серці пусто, надворі слизько
і темні думи, хоч день надворі.

Та щось змінилось на білім світі:
у скрині струхли барвисті хустки,
церкви згоріли в сумнім столітті...
І далі темно, і далі пусто...

Місто смутків, місто тривог
Кислувата шкуринка яблук
Посивів вже газетний бог
Парубки поскидали шаблі

І ніхто не прийде сюди
І немає кого чекати
Вже засипало листям сліди
Листя впало на юрби строкаті

Місто сіре, як попіл багать
Місто спить і все снить димами
Вже й зотліла князівська рать
Прикріпила щити на брами

І пішла у далекий степ
Залишивши лише кургани
І ляльковий міський вертеп
І маленькі міщанські драми

Розкришилися стіни веж
І ростуть на деревах дзвони
Знову пнуться до сивих небес
Гуркітливі міські вавилони

Ми випили до дна країну
Наволочилися містами
Поночували під мостами
І так дитинно і наївно
Ми випили до дна країну

Дороги міряються днями
Рюкзак врізається у плечі
Потроху залишаєш речі
Щоб повертатися до тями
Коли проходять дні за днями

А ти в дорозі і дорозі
Навколо соняхи й реклама
І кожен другий – далай-лама
Усе повчання і прогнози
У спеку, холод чи у грози

І кожен може у гостину
Тебе прийняти так безпечно
Розгублено а чи статечно
Розповідати про родину
І називати тебе сином

Дороги манять далиною
Порепаними кавунами
Які розламуєш руками
Гучною піснею прибою
І гір на обрії стіною

І бандуриста в вишиванці
Зустрінеш наче випадково
Знайдеш загублену підкову
Побачиш небо рано-вранці
Погоцаєш гуцульські танці

Фортець руїни величаві
Порослі травами бійниці
Гарненькі панни білолиці
І теплий запах іван-чаю
Несе у собі мандрів чари

Могутніх гір міцні рамена
тебе піднімуть понад хмари
понад отави і отари
земля солодка і зелена
тебе ухопить за рамена

Ми випили до дна країну
Впилися нею до нестями
Ніяк не прийдемо до тями
І все ще мріємо наївні
Що полюбилися країні

Хто не діє зла, хто з життям у згоді -
Нащо лук йому чи списи маврійські,
Нащо той сайдак, що од стріл отруйних,
            Фуску, роздувся?

Хоч би шлях верстав крізь пекучі Сирти,
Хоч би мав зійти на Кавказ ворожий,
Хоч би й в ті краї, де Гідасп казковий
            Хвилею грає.

Так було й мене, як у ліс сабінський
Я заглибивсь ген (величав Лялягу),
Вовк не ткнув - утік, хоч тоді, безпечний
            Зброї не мав я,

А хижак же був! Таких див не плодить
Давна грізний край, де бори дрімучі,
Ні земля палка, що лівійських левів,
            Спрагла, годує.

Кинь, мене туди, де над мертвим полем
Не війне теплом, деревцю на втіху,
На край світу той, де Юпітер землю
            Хмарами тисне,

Кинь під небо те, де так близько сонце,
Що й життя нема, - а Лелягу й там я
За солодкий сміх, за солодкий голос
            Буду любити.


[* Арістій Фуск - поет і граматик, друг Горація.]

[** Гідасп - ріка в Пенджабі, притока Інду (тепер Джелам).

Плакали каштани листям
Бурим до води,
О негадана, неждана
Наша зустріч – ти
І змужнілий, і змарнілий,
Аж до самоти
У багряній хвилі суму,
Серця теплоти.

Там, де літо проминає,
Ти шукав мене,
Наче те, що мало статись
Восени мине.
Наче вірила у казку,
Де шептала ніч
Про чаклунку–златовласку,
Послух - віч-у-віч.

З літа бабиного мчали
Мрії навісні,
Заворожено палали,
Танули в тобі,
Залишаючи по собі
Ніжність і печаль,
Наче дивишся на мене
І в осінню даль,

Ніби ближчого за погляд
Дотику нема,
Ніби краще за обійми -
Я в тобі, сама.
І за кронами каштанів
На долоні мрій,
Оксамити днів останніх,
Паволоки змій.

До волосся золотого
Притули щоку,
Павутинкою повисну,
Не знайти таку...
І в минуле літо біле
Обернеться час,
Звідки весни пролетіли,
Розгубивши нас.


2009

* * *
Візьми мої руки, на грудь поклади,
Подібну на хвилі у морі,
Хай теплі долоні - тремтливі плоди
Накриють як сутінки гори.

Де стрімко здіймаються піки хиткі,
Любовним наповнені трунком,
Тривожно-духм’яні весінні квітки
Збиратиму я поцілунком.

Між ними свій подих на мить затаю,
Пірну як на дно океану,
І щедро даруючи ласку свою
Розбурхаю ніжно вулкани…

Задивилась,
Закохалась –
П’янкі серенади:
Як же ніжно,
Як виразно
Він умів співати!
Нагулялись,
Одружились,
Завели гніздечко,
Завагітніла, а
Згодом –
Нанесла яєчок.
Висиділи,
Винянчили,
Удвох годували,
А вони –
Все голосили,
А їм –
Усе мало!
Підросли
І оперились –
Час уже літати.
А навіщо,
Як годують
І мама і тато?!
31.05.09р.

Вони одягнені в «армані» й «гуччі».
Жаліються, що зарплатня «Копійки!»
Запевнюють: коштовності всі штучні!
Та для піару зачинають бійки.

Вони не хиляться до землі-матки,
Як одягають «неотриманні видатки».

Народні долі вершать у палацах -
За океаном - на чужих прийомах.
Поки вершать, «моделів» юних маца.
А як звершать, везуть усіх додому.

Смакує кофе зранку перемогою,
Костюм із Франції вдягають з допомогою.

Ідуть до ради впевненні і чинні:
Тримають міцно в кулаках портфеля
«Близькі нам твої біди, Україно!»
«Ми за для тебе… поплюємо в стелю»

тиха неначе сніг у сплячці
хоч тобі спиці в тіло
слова у вухо
коли в очах ластівки низько
а в роті сухо
закриваєш повіки
й самій у собі лячно

вранці виймаєш сонце
з утроби неба
ретельно миєш
готуєш цитриновий фреш
змогла позбутись усіх нездорових фобій
тільки мовчання твоє
немає ніяких меж
авжеж
руки твої не картавлять
не мають акценту
руки твої
каліграфи словесних ліній
дитина летючої риби і Водолія
тепер заливаєш пустелю абсентом

даремно ти соняшники Вінсента
пустила на фарби олійні

Чеченська земле, дихаєш ти важко,
Тобі на груди став Росії син.
Ще позавчора тут були Самашки,
А нині бродить вітер між руїн.

Стоїть "герой" з лиця землі зітерши,
Багатолюдне, гомінке село.
Мабуть, дітей розстрілював не вперше,
Як навкруги палало і гуло.

Таких, як він, завжди було багато,
Батурин їх ще досі не забув...
Бо за віки навчилися вбивати,
Хто сіє смерть, той волі не здобув.

У попелі ворушаться Самашки,
Десь чути стук - нескорені живуть!
Як тільки розцвітуть в саду ромашки, -
Я на світанку вирушу у путь...

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

Від прадіда і діда гречкосій,
Зерно любові в серці зберігаю.
Земля цвіте - й моя душа в розмаї,
Вклоняюсь їй натрудженій, святій.

Ох і замучив же тиран лихий
Наш бідний люд - від краю і до краю...
Свободи стяг я вище піднімаю, -
Народе мій, розкрилюйсь і мужній!

Тебе злякалась хижа смерть в катівні,
Вовік-віків не будеш ти рабом,
Ні перед ким не станеш на коліна.

Скажи, хіба мої думки наївні?
Я ж не забув, що клявся ти серпом:
"Завжди щаслива буде Україна!"

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

Причапав до нас по калюжах
З букетиком айстр у руці,
Хмариною сонце примружив,
З слідами дощу на щоці.
В порозі потупцяв несміло,
Тримаючи осінь за край.
Листком телеграма жовтіла
Із написом “Літо, прощай!”
Напхавши тепла по кишенях
Протертого вже піджака,
Набрав охолоди в легені
І смикнув за ручку дзвінка.
Теленькнув дзвінок галасливо,
Розсипавши сміх у двори.
Букети осіннього дива
Зросли у руках дітвори.
Степліли думки вересневі:
“НедАрма шляхи всі земні
Уперто здолав день по дневі!”
Й подався назустріч зимі...
2009

Літнього сонця кривава краплина стікає
Вікнами, вікнами - просто до чарки з вином.
Плавиться обрій. Чекає на Авеля Каїн.
Чарка виблискує. Каїн чигає котом.

Квапиться час. Не проходить миттєве закляття.
Душно, як в пеклі. І котиться піт із чола.
"Авелю, де ти? Чи ми із тобою не браття?"
Пальці стискаються. Гнеться краєчок стола.

Кат навісніє, напружено мружачи очі,
Аж заболіло під чорними п'явками брів.
Літо. І спека. І каїни - палять, регочуть...
Авеля - брата - у натовпі брат не зустрів.

Сонце ховається. Каїн розігрує втому.
Блимне з-під лоба, неспішно чарчину доп'є.
Авелів більше немає у роді людському?
Отже, сьогодні найслабшого каїна вб'є...

1997 (ремікс)

Осінь тихо нашіптує вірша,
То багряним, то жовтим листком.
І , можливо, слова не найгірші
Ляжуть знов на папері рядком.

Проминув листопадович жовтень,
Тридцять восьмий кружля листопАд.
Розбиваються яблука жовті,
Завітала вже осінь у сад.

Проминув листопадович жовтень,
Треба кожен рядок записать.
Щоб не був не записаним жоден,
Довга ніч і не хочеться спать.

І минеться погода найгірша.
(Не чекаю ніколи зими…)
Пробивається слово крізь тишу,
Як метелик, тріпоче крильми…

2005 р.

А у Жовтня - вологе волосся,
І розмок від сльоти правий мешт,
Підозріло захлюпало в носі,
І задряпало в горлі урешт.

Добра Осінь зготує мікстуру
На терпких бурштинових медах,
І розчинить негоду похмуру
У яскравих п'янких кольорах.

Прийде подруга Бабине Літо -
Запізнілим потішить теплом
Буде в парі із Жовтнем летіти
В небеса під осіннім крилом.

І розвіються в пряному вітрі,
Залишаючи смуток услід
Опадаючі бронзові титри –
Щемний шелест прочовганих літ.

11.09.09

Закохалась ніжність у весну,
І весна дала їй сподівання.
Почуттів спізнала новизну
Закохана в життя,
Залюблена в кохання.

Закохалась ніжність у красу,
І краса дала їй розцвітання,
Розбудила радість і... сльозу.
Закохана в життя,
Залюблена в кохання.

Закохалась ніжність у зорю,
І зоря дала їй незгасання.
Чисту мрію стрінула свою
Закохана в життя,
Залюблена в кохання.

(2009)

Ніколи день не догорав до спалу.
І сполом з ним не вигоряло небо.
У струмені мого сумного шалу
є хрест і хліб, вода, цвяхи і ребра.

Не йде трамвай у сутінках осінніх.
І не мені хтось пише телеграму.
Сумні обличчя вулиць магазинних.
І піт дощить. Стара схилилась брама.

Очей дурман. Туман і випадковість.
Чужі сплетіння тіней спересердя
тримають шлях, який — лише спадковість.
Я — це вода, що не народить тверді.

Розводить людство біля себе
Сади квітучі й смітники.
В садах живуть владики неба,
У купах гною – пацюки.

Пташа пісень палких співає,-
Кого не радує той спів?
А також збільшує врожаї,
Мордує кузьок, комарів.

Щурі гноївку тонким нюхом
Вчувають навіть крізь шпарки,
І де лайна по самі вуха,
Там завжди є і пацюки.

І серед нас, бува, не рідко,
Як запанує дух гидкий,
З’являється на диво швидко
Пацюк в подобині людській.

Це – підлабузник, імітатор,
Озвучувач чужих думок,
Таких розводиться багато,
Де гноєм тягне із дірок.

Де процвіта пристусовáнець
І епігόн шуга як крук,
Навряд чи висунеш хоч палець:
Там править бал гидкий пацюк

Такому честь – не перепона,
Слова гарячі – тільки гра,
Нема ніякого закону
Для отакого от щура.

Як буде совість твоя чиста –
Повір в написані рядки:
Втечуть від тебе в інше місце
Усі на світі пацюки.

О, Русь моя, наложнице убога,
Край наймитів та рабської снаги,
В сльозах твого минулого дороги,
У тернах майбуття твого шляхи.

Своїх синів віддала кацапам,
А також пажерливій татарвí,
Під звичним для худобини арапом
Вмирати у погної та крові.

Холуйський рід не звичний до лицáрства,
Рука його не втримає ножа,
Доба минула славного козацтва
Щербатий меч жере вогка іржа.

Та воля впала манною із неба
В здивовані, роззявлені роти,
Але живуча смердівська потреба
Зове назад, у теплі хомути.

Рука Росії звична на загривку,
Але мені не треба хазяя,
Я не впущу його в свою домівку
І не підставлю спину під кия.

Я вийму меч, щербатий та іржавий,
Бо краще вмру, ніж гадом поповзу,
Я не боюсь, що буде бій кривавий,
Де точить смерть улюблену косу

А як впаду, підтятий на півслові,-
Візьми той меч, але не оскверни,
Він піднятий із вищої любові
До України, рідної землі.

Бий кайдани, ламай ярмо неволі,
Буди рабів, захованих у льох,
Тоді до нас вернеться власна доля
І Дух Святий, і Божий Син, і Бог.

1999 р.

Віночком – косу... І вперед
на барикади зла!
І гостре слово-штик пере
і «хама» і «козла».

За Батьківщину! За любов!
За президента «Ю» !
– За мене не турбуйтесь, бо
й за себе постою!

«Принцеса газова» колись,
шукай крутіш – дарма!
Кучмізм палив, самоспаливсь,
солом'яна кучма!

Вона ж сміється як завжди,
із вогнища гука:
– Кому в прем'єри? Йди сюди,
станцюєш гопака!!!

Той помаранчевий вогонь,
мов серце із долонь...
Хто розкладав, хто зігрівавсь,
а третій – сам-вогонь!

Лиш імітатори вогнів,
постфактум так сказать,
бряжчить в троянському коні
данайців хитрих рать.

А той, хто в «кублищі химер»
на Банковій зростав,
тепер о п о з и ц і о н е р.
До власного хвоста!

Вона ж – на кухню… Тарілки
після гультяйства мить,
бюджетні зашивать дірки,
щоб стало краще жить.

І стане! І Весна-Краса
дощами перемін
омиє душі й небеса
на всі часи...
                     Амінь.

16 лютого 2005р.

Зникну без галасу
Без передбачення
Чари розчавлю
Залізними шпильками
Зайвим квитком
Без вини і пробачення
Вірно повіюсь
За хворими хвіртками
Жовтими комами
Буду безболісно
Мріяти й дихати
Іншими пазлами
Навіть без серця
Я звикну і впораюсь
Зникну для тебе
від тебе
без галасу.
12.09.2009

Не будь мой Ангел так жесток, не убивай во мне любовь,
Оставь меня как человека, что за тебя прольёт и кровь.

Я без тебя забылa, как пахнет воздух,
Что есть на свете радужные сны.
Не вижу больше солнечного света
Не ощущаю ласк и красоты.

За что ты вырвал моё простое сердце,
Жестоко изорвав его в куски.
Быть может, ты сейчас доволeн,
Что я умру, как розы лепестки.

Увяну, без любимых глаз и тела,
Без смеха детского, сойду с ума.
Прошу, молю, сейчас я на коленях.
Верни её, вернись, пожалуйста, и ти …

Бігла ніч через садок,
Поспішаючи до ранку,
Та й розлила молоко,
Що несла у дзбанку.
Перелилось через край -
Через сад у поле,
Навіть ген аж небокрай
Світло-молочковий.
2009

................
Ходять люди сірі-сірі –
то без віри, то без віри,
для думок шукають міри –
то без віри, то без віри,
у душі латають діри –
то без віри, то без віри,
і зривають струни з ліри –
то без віри, то без віри.
І коли тебе освище
вітер їхньої хули,
то вже віра – стати вище,
аніж місце відвели.

Нам цигани не ворожать,
не віщують нам доріг.
Але всі ми подорожні,
де б не зводили поріг.
Модні меблі та костюми,
модні фрази завелись...
А кочують наші думи
голі й босі, як колись.
І в асфальтових дорогах
пробивається трава.
І в застиглих перемогах
бродить казка вікові.
Запрягли ми в долю розум,
але тішиться душа
на розгонистій дорозі,
як неспутане лоша.
І спинившисб на розпутті,
обігнавши власну тінь,
знов чудовиська забуті
повергаємо у тлінь.
Переможці всі ми...
Всі ми ще й не так перемогли б,
але служба,
але сім’ї
тихо стягують на глиб.
Глядь – моє вже покоління
в мікрокліматі живе.
І тріщить старе каміння,
але плодиться нове.
Не зникає занадковість,
та приводить інтерес
від повергнутих чудовиськ
до повергнутих чудес.
А тоді вже дні погожі,
як порожні, торохтять...
Але знов ми подорожні,
лиш дороги заряхтять.
І як тільки сонний спокій
стишить погляди чужі,
вибираємося потай
у дорогу без межі.
......
і в одвічному пориві,
ніби коні, мчать вітри,
і схилившись їм на гриви,
мчать із ними явори.
"Розп’яття"
1971