Явилася ти, мов те диво,
Красуне, висока, струнка.
Мене доторкнулась грайливо
Її імпозантна рука.

І тягне мене танцювати,
Ще й бісики грають в очах,
Вона, мабуть, любить літати
У діжці з мітлою в руках.

Вже ранок. Вона ще і досі
Танцює зі мною хуру,
І я мимоволі за коси
Її неслухняно беру.

І кличе нестримне бажання,
І рветься любовна жага,
Отак виникає кохання
І тягне мене до гріха.

Та ця не для мене калина,
Збирати цей цвіт не мені,
Бо вдома чекає дружина.
І гаснуть у серці вогні.

Пройдуть роки
минуть віки
Епоху нашу згадають.
Все погане на путі
Люди обминають.
Історія не терпить чвар,
Осуду не може терпіти
Наш час, трудний час
Не повторять діти!
Ненажери злодії
Крадуть в білу днину,
Все накрадене, з собою
Не візьмуть в домовину.
Ненажери схаменіться,
Промийте очі!
На світ білий подивіться
Чого цей люд хоче!
Треба чуточку Вам
Людську гідність мати
Як хапайте у людей,
Не ідіть в депутати!
Не блокуйте трибуну,
Не робіть чвари!
Колись сядете все одно
На тюремні нари.
Схаменіться, ВИ же люди!
Як помрете на тім світі
Вам там лихо буде.
На вогні вас там спалять
дияволе - юди!

Небесна радість озера,
Співочий рай верби –
Ми душами ще босими
Прийшли колись сюди.

Невинними хвилинами
Слова текли кудись,
А осінь журавлиною
Просила “Усміхнись”.

Чи ми тоді сміялися,
Не знаю – не скажу...
Ти знаєш, ми зосталися
На тому бережку.

Іди туди, не гаючись,
По лабіринту днів.
Запізно буде каятись
Відсутністю слідів.

Ще поки душі босими
В тій осені стоять –
Ми долею запрошені
В Любові Райський Сад.
26.09.09

Ти починаєш. Не остання і не перша,
і тиху голову на тихі руки сперши
ти тихо-дихо-дихаєш. Сюди
не долинають крики і суди.
І ти сиди.

Сиди і дихай. Завтра буде далі
намотування нервів на педалі.
Намотування візій на шляхи.
І пил трухи.

Життя тече - по руслу, осторонь.
І ти на літо викупляєш бронь,
на хвилю тиші виставивши чати.
Прозора мушля - розкіш і печать,
і це блаженство, коли всі мовчать,
крім тих, кому не можна промовчати.

Усі, що знають точно, без вагань -
глухі на ноту та сліпі на грань,
а отже, що граніт - не має рацій.
Усе минуле на верхівках паль
мій повсякчасний внутрішній скрипаль
зіграв би у мільйоні варіацій.

І ти виходиш на широкий міст,
змінивши форму - залишивши зміст.

Синьо-чорним зоряним серпанком
опустила ніч свої знамена.
Лиш невідворотно-сірим ранком
з нею разом ти підеш від мене.

Трави в росах, ніжками прим´яті,
цілувати будуть їх, щасливі.
Зорі золотисто-розсипчаті
у волоссі гратимуть мінливо.

Запашне, жагуче і вологе
нас вночі гойдатиме Кохання.
Зникне час, а з ним - усі тривоги,
всі земні надії і бажання...

Ти - дарунок зоряної ночі.
Ти заполонила мою душу!
Ти - лише одне, чого я хочу...
Я собі признатись в цьому мушу.

Ніч - як подарунок нам від Долі.
День розставить знов свої акценти.
Ми - актори. Гратимемо ролі.
Та не прозвучать аплодисменти...

8.08.09

Я відчув, як зупинилось серце
і на дно поринула душа -
в музику незрівнянного скерцо,
океану мрій і побажань...

Водять хороводи сизокрилі
ранки-вечори і ночі-дні.
Може, знов зустріну очі милі,
Зоряно-щасливі чи сумні?...

...ті, якими Ти одного разу
мимохіть поглянула в мій бік.
Й відвела, і відвернулась зразу,
щоби не помітив чоловік.

У красуні-дочки - Твої очі
і Твоя усмішка чарівна.
А на щоках – ямочки дівочі.
Хай буде щасливою вона!

Ми уже не бачились роками.
Тисячі миттєвостей спливло
відтоді, як вітром з журавлями
назавжди Кохання віднесло...

Та надія бачить рідні очі
в серці тліє – поки буду жить.
Це – спокута.
Це - безжальні ночі.
Зранене Кохання, що болить...

07.07.08

* * *
А до електрички, як до неба, -
Так далеко – не перечекати…
Вітер ясенам лоскоче ребра,
Небо щедро сипле діаманти.

Місто спить без спокою і снів, і
Ліхтарями підпирає темінь.
Чи щасливі, чи то юродиві
Один одного питають: «Де ми?»

… Де ми, ніжний, загубили літо?
У яких галактиках блукали?
Спите сонцем і дощами спите,
Розтеклося до незримих далей…

Я все тішусь тими журавлями,
По собі які лишають зими…
Милий, що зав`южило між нами?
Хто мої тепер збирає рими?

А до електрички – сотні зір ще
Встигне народитись і згоріти…
Скільки поміж нами дивних віршів,
Скільки снів, ще нами не прожитих!..
25.09.09.

У циферблатних відблисках дзеркал
Німі лелечі пращури блукали.
Змістивши графік листопадних шкал,
Хтось вудив синє літо між зірками.
Ховалась тиша вітрові до вух.
Боліла знизу спина у дороги.
Під капелюхом вічності пастух
Коровам ніч намотував на роги.

2006

в прохолоді самотніх ліжок
ти все ще шукаєш залишки чужого тепла
хоча й знаєш напевне
що воно вже давно вивітрилося
разом з прагненням
погратися у кохання

з пошуками залишається віра
тоді очі починають безтямно
бігати простором кімнати
в пошуках хоча б найменшої згадки:
світлини
забутого гребінця
недописаного прощального листа
чи може...листя
жовтого сухого листя
котре завжди нагадує про її
волося та шкіру
про нестримно короткі дні
яких тобі не вистачає
щоб усвідомити
ту порожнечу
що огортає тебе

хоча...
листа знайшов
в ньому нічого не йшлося про прощання

худі безпритульні коти
сьогодні знову покажуть
тобі шлях до місця
де сьогодні помиратиме пан День
де народжуватимуться демони
чорних кавових вулиць

знову на те ж місце
читати власні вірші
щоб прошептати і забути

старі книги як і старі люди
вселяють страх часу
їх сторінки вкриті зморшками
слідами чужих рук
їх піднебіння мають шрами
від чужої слини

а тепер скажи до чого тут ти...

коли вони кволо затискають
в худих
наче паперових долонях
життя
ти продовжуєш мріяти про легку смерть

як дитина замальовує невдалі малюнки
так і я намагаюся замалювати у собі
спогади про тебе.це важко
важко знищувати тебе у собі
доводиться боротися
і в усьму оцьому бедламі
все-таки вдається провести
кілька ліній
масних чорних рисок
які ховають під собою
маленькі частинки тебе
але ж силует залишається......

На полях росте пшениця,
Із джерельця б’є водиця.
Сонце гріє місяць світить,
Бджілка мед збирає з квітів.


Дощик ллється із хмаринки,
Сніг пухнастий сипле взимку.
Пташка в’є гніздо на гілці,
А дупло потрібно білці.


Зайчик любить кущ густенький,
На пеньках ростуть опеньки.
Потічок біжить до річки,
На горбах шумлять смерічки.


У норі живе лисичка,
Гусеня скубе травичку.
Сови люблять полювати,
А ведмеді довго спати.


Жабеня живе в болоті
З крокодилом з бегемотом.
А зозуля все кує
І гніздо чомусь не в’є.


Як покропить дощ лісок
Йде мурашка під грибок.
Риба любить чисту воду
Все це – часточка природи.

Навіть якби ти покинула ті місця
в яких народилась і де лишалась чекати,
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти,

навіть якби ти вживала чужі слова,
торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
не поверталась, хоч хто би тобі не радив,

навіть якби ти тікала від власних слідів,
від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,
якби уникала присмерків і холодів,
приспавши чужих кошенят на своїх колінах,

ти би примчала, всупереч всім листам,
назад — де високі дими і гарячі стіни,
напевне знаючи, що навіть там
ти його не зустрінеш.

Святий Іоан Клімакс вирощує полум’я газових плит.
Плечі Святого Іоана Клімакса вкриває фарбований оксамит.
І нігті Святого стягнені лаком, а пальці обвиті свинцем,
і тепла косметика, ніби злива, зволожує йому лице.

Ти маєш для нього вчорашній хліб, котрий лежить, мов сніг.
Він міг би до тебе врешті прийти, якби він і справді міг.
Але його шлях не має кінця а карти його старі,
тільки серце, мов рибний міхур, трима його нагорі.

І він обійде колючий сад, зітканий із ворсинок,
він скаже тобі, що кожну дорогу насправді різнить
лише кількість зупинок,
що без тебе навіть віконне скло ріжеться відданіше і тупіше,
адже самотність не в тім, що ти не отримуєш пошту, а в тім,
що ти і сам нікому не пишеш.

Тому ти часто бачиш вві сні ранкове провалля дверей,
з яких вибігає маленька дівчинка і дивиться вздовж алей,
і легко іде, відвівши очі від світла і висоти,
навіть не маючи віри у те, що треба кудись іти.

(Пісня на музику автора)

На Хоролі тополі
І вербина - княжна.
Десь від них в нашій долі
Роздається луна.

День сопілкою плаче,
Поміж віттям тремтить,
Білим човником, наче,
За водою біжить.

Красна річенько, пава,
Аж до Сонця блакить.
А у небі ти Слава –
Веселковая мить.

Плине річка тихенько,
Легіт - спів, наче, дзвін.
Лине в серце легенько
Вишнім гомоном він.

І вже в небі довкілля –
Річка все обійма.
Може в неї весілля –
Фату вітер трима.

Щастя ллєш нам дощами,
Б’єш в заливчастий грім.
То летиш над дахами
У довічний свій дім.
Липня 2003 року

Щоб почути пісню, натисніть зсилку нижче
під поясненням:


Пояснення до змісту пісні:

Пісня про красу і значення енергетики, тобто душі (аури), річки і навколишньої місцевості, про безпосереднє відчуття автором цього чарівного явища.
Пісня сама прийшла до автора на березі річки Хорол у місті Миргород, коли він перебував там на лікуванні у санаторії «Слава», розташованого на березі оспіваної ріки.
У пісні:
Слава – сяйво аури (душі) річки.
Вишнім гомоном – тихим голосом Божих небес.
У довічний свій дім – у небесний рай річок де їх душі живуть вічно.
Ріка у вічному злеті між небом і землею. У цьому русі вона виконує свою місію – подає нам чисту красу та енергетику життя, може, чистить нас.
Вербина – українська мова під цим словом має на увазі, здебільше, острівок угруповання верб.
Княжна – тому, що вона у відчутті місцевості автором, була явленим величним центром тяжіння енергетики і краси довкільного пейзажу, що перетинався з каналом перетікання небесної енергетики ріки. Тому у пісні і не верба, а вербина, та ще й княжна, бо автор побачив верби не схиленими в журбі, а наповненими співами панування життя. У сплетіннях їх довгих кос “плаче” день від млості енергетичних коливань скритої від нас
аури ріки і, тремтінням звуків і ще чимось, не чутним вухом, вливає у місцевість, у людей, незбагненний нами напрямки, дух небес.
Автор дійсно відчував ці гармонії взаємодій у природі, та всі ці пояснення дуже приблизні.
Слова і музика пісні ближче до дійсності, але більшість змісту можна тільки відчути, і ніяк не відобразити напрямки логікою мови. Та це ж і є основна властивість будь якої пісні, якщо вона не роблена. Для цього, на думку автора, пісні і потрібні.

Ты слышал мой испуг,
Ведь там все слышно...
Я думала - не друг,
А вот как вышло...

Хотела ли - любовь,
А что поделать?
И поздно ведь. И только кровь
Струей по телу...
2007

Я дякую за це безмежжя,
Що заглядає в мої очі,
За подих вітру, шелест ночі,
За все, що не мені належить.

Я дякую за це повітря,
Яке моя душа вдихає,
За пісню, що не я співаю,
За неповторність цього світу.

Я дякую за досконалість,
Якою дихає Природа,
За сонце, за джерельну воду,
І за чиюсь щасливу старість.

Я дякую, що право маю
Подякувати в цю хвилину
За батька, матір, доньку, сина,
І за Любов, що не згорає.
2006

p.s. у 2009 редакція – додано доньку :-))

Я вийшов знову щастю навперейми,
Але вже не прошкую навмання.
Це в юності мені хотілось вельми
Зловить скоріш крилатого коня.

Те прагнення моє – смішна забава,
Та як блаженно мріялося тут –
Про успіхи майбутні і про славу,
І про гучний, заслужений дебют.

Коли ж пора наївності минула,
Я лінощі, як пута, розірвав,
Моя душа - до пісні й слова чула,

Звучить, як скрипка, між квіток і трав.
І, певно, той найщасливіший, друже, -
Хто до своєї долі небайдужий.

Не стало неньки – ясної зорі,
Скрутило душу горе ланцюгами.
Блукає погляд мій під рушниками,
Ой, мати усміхається вгорі...

Дивлюся – і не можу надивитись,
І вже не надивлюся досхочу.
Знесилівши від болю і плачу,
На підвіконні похилились квіти.

Вже третій день не милий білий світ,
Здається, й хата нижча від нещастя.
Кому ж така журба не передасться,

Якщо від неї в’яне в душах цвіт?
Але довіку буду пам’ятати –
Я ті пісні, які співала мати.

1978

О, як радіє серце, друзі,
У колі вашому завжди!
Від цвіту я хмелію в лузі,
Від неба й сонця, від роси.

Іду туди, куди ведете,
Бо вірю вам, як сам собі.
Без вас не вчилися поети
Кресати зорі голубі.

Зі мною в радості і в горі,
Зі мною вдень ви і вночі.
Без вас ніхто біду не зборе,
В душі без вас не б’ють ключі.

І я без вас не зміг би жити,
Гукайте, кличте - я прийду.
Сердечні й щирі ви, як діти,
Я вас чекатиму в саду.

Ви говоріть, бо я щасливий,
Як чую ваші голоси.
Це ж ви найбільше в світі диво,
Бо виростаєте з роси…

Хтось, може, знизує плечима:
“Ну, що плете цей чоловік?”
Так, я дивак… Я одержимий!
Таким залишуся повік.

Я вас благаю, любі друзі,
Гостюйте, вірші, день і ніч.
І не потоне серце в тузі,
Душа не втомиться від стріч.

Невимовна ніжність у моє серце увільється,
Як подумаю про тебе, коханий.
На подих твій душа мрією озветься,
Рожевою, мов сонця промінчик ранній.

Твої сліди приховані шовком моїх думок,
Щоби вітер їх не розвіяв.
Синьооке небо одягає із жасмину вінок,
Щоб хмариною усміхатися твоїм мріям.

Слова твої оселилися у моїх ясноднях,
Де їм затишно і надійно.
А сни зачаровано споглядають зоряний шлях,
Де для тебе пісня моя звучить нестримно.

Дозволь в молитвах трепетно згадувати тебе,
І більшого щастя не знаю.
Нехай твій Ангел тебе береже,
Й кохає як я кохаю...

Десь біль розсіявся, і засіяло
на людній вулиці убоге свято.
Плювали щиро, "Розіпни!" – кричали.
По мамі – серця край, стигмат – по тату.

Кривавить під короною опала,
лицем розчуленим торує вдяка.
Яса на вістря гостре враз упала,
на мить закинулась любов, мов якір.

Тих мов не віднайти – в письмі чи усно,
котрі передали би смерті радість.
Трояндне миро витікає з рани

і змите небо у червленім гусне.
Зірок роздмухані горять лампади,
у діжці бродить тісто для помани*.

* помана - поминальна паска/калач з хрестом

25 Вересня 2009

Знемощілі дощі
у люстерках калюж
Снили в листі небесну
журавку,
На заплатах асфальту
розчулений ключ
Крила рвав об
заплакану гальку.

Сонм нечулих статур
марнотою калош
Чавив клин…
Од жаскої розпуки
Листя падало вниз…
із-за овиду глос
Шарпав віття
вітрами розлуки.

На дорозі марнот,
в талан-долі дзеркал,
Виглядала жадане
привілля…
Їй курликала осінь,
вже обрій смеркав.
В склі жури
журавлями ряхтіла.

Не хочу я на саме дно
Глибин очей твоїх пірнути,
Мені в думках лише одно -
Аби до серця досягнути.

7492 р. (Від Трипілля) (1986)

Розквітають у росі світанки,
йдуть за горизонти ночі й дні.
Вже не цілуватиму щоранку
очі, що тремтіли уві сні.

Очі, що світилися коханням,
очі, що горіли і цвіли,
як горіли ми одним бажанням
і спалили б все – якщо б могли...

Але доля щастя відібрала,
сад кохання знищила зима,
наші квіти вмерли і зів’яли...
І Тебе не видно крізь туман.

Вже у нас давно свої дороги,
поряд діти скоро підростуть.
Нас хвилюють нинішні тривоги,
суміші проблем, що в нас живуть.

Але зрозуміти і простити –
це вже щось... Це крок у Майбуття.
Серед побажань щасливо жити
є і слово мого каяття.

Я бажаю, щоб Тобі щастило
зберегти свого Кохання Сад...
Зберегти все те, що не зуміли
двоє нас... століттями назад....

25.07.08р.

Ніч упала - як портьєра в залу,
припинивши дня акторську гру.
Діючих осіб зосталось мало –
я і Ти. Сценарій весь зітру.

Ми удвох.
Нам не потрібні ролі.
Маски наші день уже забрав.
Ми забули шифри і паролі
до людських кордонів і застав.

Цю нічну солодку нашу п’єсу
ми зімпровізуємо „на біс”.
Я Тебе врятую, як принцесу,
Віднесу в фортецю через ліс.

До Твоїх колін складу знамена
темних сил, що в битві переміг.
І Твої прикрашу я рамена
зорями, що з неба зняти встиг.

Я Тебе вивчатиму вустами
знову - як уперше, як колись.
І як знак Кохання поміж нами -
дотик пальців, що переплелись.

Хочу я, щоб ніжно і відверто
нашу ніч прикрасила Любов
і всепоглинаючим концертом
музика звучатиме ця знов...

07.05.09р.

Понад морок подій
сяйвом спалених літ
Спомин пише етюд
на осінньому тлі.
Наче ми – Ти і я –
два щасливі крила
Ще кружляєм удвох
у феєрії мрій.
Понад морок подій
ностальгійним вінцем.
Ще без щему в душі
ми згадаємо все.
Та холодним дощем
наших доль упродовж
Обірветься політ
і залишиться дощ...
Нас ніхто не вберіг.
Нас ніхто не почув.
Ти і я в цім житті –
дві краплини дощу.
Розминулись між хмар,
обдуривши любов
І упали у ніч,
щоб уже не зійтись.
То ніякий не дощ –
ллються сльози небес
За помилку свою
в тім, що ми не удвох.
Світ не знає чудес –
що пройшло – не пройшло.
Я втрачаю Тебе,
а люблю все одно.
Світ не знає чудес.
Біль не знає жалю.
П’яний дощ за вікном
і стікають по склу,
Заблукавши у сні,
загубивши межу
На нічному вікні
дві краплини дощу.

2000р.

Як учитель ваш і тато,
Буду вам розповідати
Про важливі дуже речі –
То ж послухайте, малеча.
Якось, пізньою весною
Ось що трапилось зі мною:

Був я молодий, зухвалий,
Носа пхав куди попало:
В голові геройство грало,
Хоч батьки попереджали
Про всілякі небезпеки:
Сіті, хижаків, лелеку...
Але хто ж батьків тих слуха,
Навіть коли має вуха?

То ж я плив на пасовище,
Де травичка найсмачніша.
Тихо, сонечко ласкаве
Зігрівало воду ставу,
Серце, сповнене надії –
Про майбутнє щастя мріє.

Раптом, крики, зойки:”Хрясь!”
– Закривавлений карась
Б’ється в щелепах у щуки :
Розпач, біль, нестерпні муки,
Порятунку просять очі,
Помирати неохочі...

Я чкурнув мерщій тікати
Поміж лоз, міцних, як лати.
Та сумління серце крає:
“Що, як боягуз тікаю!?
Мав би не про себе дбати!
А друзяку, майже брата.
Карася в біді покинув –
На мені тяжка провина”.

Повертаюсь:” Друже, де ти?!”
Тиша, як в обіймах смерті...
Не залишивши ні сліду,
А ні залишків обіду
Щука, округливши тіло,
Непомірно розтовстіла.

Запізнився!.. От невдача –
Ледь від розпачу не плачу.
З сорому потупив очі –
Бачити себе не хочу.
І поплив у даль безкраю,
А куди – і сам не знаю.

Так пройшло чимало часу :
Скільки – не скажу відразу,
Доки не почув я звуки,
Ніби щось ритмічно грюка,
То затихне, то гуркоче,
Ніби грім посеред ночі.
Підпливаю ближче, бачу:
Берег, пляж з піском гарячим,
Музика з авто лунає,
Жаб зібравши цілу зграю.
Голова руда собача
Простягнула довгу пащу,
Вигнувши язик, мов ложку,
Воду черпає потрошку
І несе собі до рота!?
От сюжет для анекдота:
Казочка про те, що люди
Винайшли усе і всюди!

Під кущем з другого краю
Чоловік в руці тримає
Довгу палицю гнучку.
Вперше на своїм віку
Бачив гру цю чудернацьку:
Розмахнувшись він зненацька
В воду щось жбурляв далеко,
Чим весь час лякав лелеку,
І чимдуж тягнув до себе?
Досить дивна ця потреба
Так робити знов і знов –
Я в ній сенсу не знайшов.

Поряд дід чи то заснув,
Чи вдивлявся в глибину,
Із дубцем в руках закляк...
Раптом з неба впав Черв’як –
Каменем пішов униз,
А за мить, немов повис,
Зупинився в глибині –
Дивним це здалось мені.

Синій, змучений, змарнілий,
Крикнути не мавши сили,
І дригнутися не міг,
Бо не мав з дитинства ніг.

Бідолашний той Черв’як
Був наштрикнутий на гак,
Що висів на волосіні,
Витягнутій в небо синє.

− От біда! Оце халепа!
Чим же прогнівив ти небо?
Хто? Навіщо?..
Тихо каже:
“Бачиш, дід сидить на пляжі?”
− Сивий дід? Не може бути!
Я завжди вважав, що люди
Добрі, ввічливі, ласкаві,
Не жорстокі й не криваві!?
− Ти, напевно, ходиш в школу?
Не стрічав людей ніколи?
Я вже „стріляний” не раз.
Відчуваю без прикрас
Доброту їх і любов
Через муку, біль і кров.

Призадумався на мить –
У біді як підсобить,
Бо звільнити черв’яка –
Справа досить не легка.
Не моя у тім провина,
Що я риба – не людина
І не мавпа, не павук,
І не маю лап чи рук.

Товстолобик, хто не знає,
Все ж якісь, та мізки має:
Взявши Черв’яка губами,
Невеликими ковтками
Вирішив у рот всмоктати,
Наче гілочку салату.
Скептикам скажу усім:
“Я лише травичку їм.
Очерет або листки.
А ікринки чи мальків,
Пуголовки, черв’яків –
Їх вживають хижаки!”

Підкорившись власній долі,
Нелюдські нестерпні болі
Наш герой терпів – не плакав –
Видно парубок – рубака!

Синє тільце, кволе й ніжне,
Акуратно і неспішно
Я звільняв ледь-ледь, поволі,
Аби знову жив на волі.

Та якась незрима сила
Гак в губу мені встромила
І нестримно потягнула –
Аж в дугу мене зігнуло.
Я добряче налякався
Та на милість їй не здався:
Рвався, смикав та пірнав –
Риб рятує глибина.
Тільки раптом юне тіло
Різко вгору полетіло,
Ніби птах, у небо синє
Вслід за дивним волосінням.
Та вода, як рідна мати,
Не хотіла відпускати
І мене тягнула вниз –
Боляче було, до сліз.
Я в повітрі задихався,
А старий дідусь сміявся,
Ніби злодія спіймав
Тільки де моя вина?!.

За що ненависть така!?
Страх у м’язах і кістках
Я відчув, як глянув в очі,
Що моєї смерті хочуть.
Молоді душа і тіло
Помирати не хотіли,
А жага життя кипіла.
То ж усі зібравши сили
Я, рвонувшись на свободу,
Полетів у рідну воду,
Діду лиш хвостом махнув
І пірнув на глибину.

Я живий! І знову вдома!
Світ буденний і знайомий
Раптом став для мене раєм!
Щастя більшого не знаю!

Машинально, несвідомо
Мчав на радощах додому.
Тільки поряд із братами
Повернувся знов до тями.
Біль у роті відчуваю:
Глядь – шматка губи немає,
А за лівою щокою
Тисне щось – нема спокою.

З рота виплюнув і бачу:
Це ж Черв’як! Живий неначе!?
Мовчки обійняв, як брата –
Що тут можна ще сказати?
Та й порода в нас така –
В риб немає язика.

Ми тепер довіку друзі –
Разом в кровному союзі”.

Ось історія яка
Про спасіння черв’яка.
Нелегка бува наука,
Бо житя – серйозна штука!

Отже – маєте збагнути:
“Ваш найбільший ворог –
Люди!
І, якщо ви їх зустріли,
То тікайте геть,
Щосили!”

(28.03.07 – 25.09.09)р.

У потертих джинсах Versace
тебе малював би да Вінчі
серце зляканим кроликом скаче
ми зійшлися в тілесному клінчі

майстерно так порушені слова
чоло спітніле до чола
а очі – ґудзики Versace
серце збуджено, злякано скаче

ти не мариш туманною осінню
балансуєш на лезі ножа
мрії вмерли на білій постілі
де між небом і пеклом межа

твоя блузка мабуть від Gucci
тінню сіпнеться, блимне рука
ми з тобою голландці летючі
ми початок нового кінця

у спідниці від Dolce Gabbana
малював би тебе Пікассо
не мадонна, а львівська панна
у музеї мадам Тюссо

і яке це матиме значення
що ти – не музейної рідкості
ресторани, кафе, побачення
я навчився від тебе сліпості

у потертих джинсах Versace
малював би тебе Далі
а серце? то плаче, то скаче
як сонце на битому склі.
2009

Загиблим на неоголошеній війні в Афганістані
Олегові Барановському, Михайлові Виздину,
Сергієві Мурунову, Вікторові Пендякові,
Іванові Явору, Василеві Яцишину і сотням інших
земляків п р и с в я ч е н о

Парне чи не парне, чи чорне чи біле…
Двадцять, лише двадцять доля присудила.
Дев’ять грам свинцевих не перебирали,
Хлопці молоденькі нізащо вмирали.
Нізащо вмирали у пісках гарячих,
Хтось лишивсь безногим, хтось зовсім незрячим.
Маятник управо, маятник уліво,
Не єдина мати за ніч посивіла.

Не єдина мати проливала сльози,
Що два роки сина бачити не зможе.
Забирали сильних , молодих красивих,
А війну трикляту не оголосили.
Не оголосили. Сказали : Так треба…
І « чорні тюльпани» полосили небо.
Маятник управо, маятник уліво,
Хлопці молоденькі всі жити хотіли.

Хлопці молоденькі на війні мужніли,
За що йшли в те пекло , не всі розуміли.
Снилися ночами в небі журавлята,
Дівчина кохана – чорні оченята.
Чорні оченята і уста медові,
Пролилось багато гарячої крові.
Маятник уліво, маятник управо,
Маятник спинявся, - серце обривалось.

Маятник спинявся, обривалось серце,
Там пісок гарячий, там пекуче сонце.
Падали як мухи хлопці молоденькі,
Кожного чекали і батько і ненька.
І батько і ненька і рідна домівка.
В синьому береті прострелена дірка
Маятник, управо, маятник уліво.
Мить за миттю збігла , хоч і не хотіла.

Скоро разучусь говорить -
Слова свое отслужили.
Душа перестала бродить -
Молодое вино уж слили...
И любить буду книги и волю,
Тростник, режущий руки...
А в душе, как во вспаханном поле,
В тишине рождаются звуки...
Умываться росой по утрам,
А ночью дышать туманом,
Улыбаться синим ветрам...
Проживу хоть минуту обманом?..
2009

Прийшов до тебе, Черемоше-брате,
Упасти
в крила хвиль
на лік і спас.
Дай раду,
порятуй од страти
Чи й самострати, навіть,
порятуй.
Довкіль недуга,
хлипає дощ нежить,
Чи небо
занедужало моє?
Край берега стою
немовби межи
Собою
і усим,
що з-за спини.
Край берега
вслухаю з вирви хвилі
Твій сивий
сильний
чоловічий гул.
Край берега
дивую мудрій силі
Ось так пливти,
пливти
між берегів,
Що хвилям
ребра трощать…
День об місяць
Спіткнувся,
впав
заморений у ніч.
Я й не помітив, брате,
задивився
На безупинні
водограї хвиль,
Котрим
пливти написано довіку
Й вони пливуть
споконвіків повік…
А я шукаю
ради,
спасу,
ліку,
А я шукаю…
Сивий брате мій,
Ти все сказав,
не мовивши ні слова.
Долоня хвилі
влилася в плече.
Задумлива
не мовлена розмова
Поринула
у безкінечність мандр
Між берегів…

2003р.

Знову над містом вечір
Тихо розправить крила,
Місяць на небо вийде,
Замріюсь, де ти, мій милий.
Може, живеш ти поруч,
Тільки того не знаєш,
Як я про тебе мрію,
Як я тебе чекаю.
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де ти, о мій єдиний?!
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де я тебе зустріну?..

Чуєш, про нашу зустріч
Пісню шепоче вітер.
Пісня ця допоможе
Тобі і мені зустрітись.
Вірю, що ти мій милий
Також мене чекаєш,
Також про зустріч мрієш
І всюди мене шукаєш.
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де ти, о мій єдиний?!
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де я тебе зустріну?..

Зорі на небі сяють,
Мрії летять у вирій;
Вірю, надіюсь, знаю,
Чекаю на тебе, милий.
Ніч промайне невпинно
Мріями до світання.
Я вірю у нашу зустріч,
Я вірю в своє кохання.
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де ти, о мій єдиний?!
Де ти, моє кохання,
Мріє і сподівання,
Серцем до тебе лину,
Де я тебе зустріну?..

(2001-2002 -?)

Вийди на край поля,
де росте тополя,
я тебе чекати буду цілу ніч.

Ми з тобою підем
по хлібах і квітах,
де веселка сяє в мрійній далині.

Серце гріє ніжність,
і ранкова свіжість
стелить нам під ноги срібную росу.

Вийди на край поля,
де росте тополя,
на руках тебе я в щастя понесу.

(1978 - ?)

...сивина-молоко
розлилась у літах
як Молочний шлях в небесах...

Пітьма
вертається у штольні.
Я впізнаю
і полишаю
твій ранок — довгий і коштовний,
немов збирання урожаю.

Такий
кінець оповідання,
і вже патруль
сурмить побудку
на теплих дюнах прокидання,
на жовтих побережжях смутку.

Від приступів
Мовчання, тиші,
від пилу
по нічних лаштунках
все вищі тіні, все скупіші
деталі у твоїх малюнках.

Але чуттям,
яке осіло,
орнаментом
в старих тканинах
ти вмієш розрізняти світло
в деревах, друзях, і тваринах.

Так само
рік важка протяжність —
заповнена дбайливо
ніша —
плекаючи з роками вдячність,
стає чим глибша тим тихіша.

Сонце серпневих базарів і мух.
Сонце сухотників і щільників.
Ранкове радіо, ніби пастух
для підлітків і жуків.

Слини кришталь на твоїх устах —
Ісусе тиші, Ісусе вина.
З усіх печалей найбільш проста
щоосені вирина.

Темінь в кістках залягає зісподу,
і кров витягує в тілі глибоко,
мов хто перекачує свіжу воду
і підгодовує рибок.

Все це лиш спроба углибині
розгледіти риси твого лиця.
Тому так солодко пахнуть мені
овочів мертві серця.

Тільки мовчить заслона небес,
мовчить так довго, що я вже звик,
так довго, що відповідь втрачає сенс
і затікає язик.

Привіт бездонності очей,
Чи може, порожнечі...
Я ж був прозорий, як пігмей,
А залишивсь предтеча.

Привіт із буднів святкувань!
Повільним ритмом кроків
Я сам на себе нацькував
Здичавілий неспокій.

Привіт по саме "прощавай",
Бо й зважити нелегко
Врожай фруктових сорту "рай",
Що в осінь гіркнуть пеклом.

2002

Навчи мене не подумки цвісти,
А вирости з майбутнього повір'я,
Що перелітне дерево з нас - ти,
Бо губиш ти плоди в чуже подвір'я.
Із серця твого виростає міст
Через дощу розпатлану палітру.
Світанок кістку місяця надгриз.
Ти залишився випити повітря.

2006

На цьому ставлю крапку.
Усе. Кінець. Межа.
Дійшла я до початку.
Вже далі я жила.

Відмінність тільки в тому –
Себе чомусь не жаль.
У серці просто втома
Від нелюдських бажань.

Бажань химерних надто,
Хоч досита простих –
Словами передати
Душі своєї крик.

Та вогник іще тліє,
Мандруючи чуттям.
Мене хтось зрозуміє –
Для цього і життя.

Площин в житті багато
Для розуміння душ.
Перетин їх – це свято.
Знайду його, ану ж?


Тепер дарую крапку
Всім – в іншій площині.
Дійшла я до початку?
Зміню календарі...
2009

Чому тебе я люблю й досі?
Скажи мені, за що? За що?
Ми розійшлися вже давно,
А надворі настала осінь.

В душі також неначе осінь,
І сонце вже не гріє - світить.
Зів'яли ті останні квіти,
Що дарував колись мені ти.

Червоні три троянди на столі -
Давно уже вони зів'яли.
Це символи твого кохання,
Яке зів'яло, так, як і вони.

А серце моє ниє і болить,
Червоні сльози котяться додолу.
Неначе з трьох троянд там голки три,
Встромились в нього й сильно колють.

Чому тебе я люблю й досі?
За гарні очі, чи за що?
А дощ настукує в вікно,
Немов шепоче: "Осінь... Осінь..."

2000р.

Чи знову я тебе побачу,
Чи поцілую тебе знов,
Того, що зміг любов мою гарячу,
Змінити на чужу любов?

Душа болить і лиш докори,
Таке пусте усе кругом.
І тільки шелест від тополі,
Немов ридає за вікном.

Пішов, погаснув ти, мов зірка,
В душі моїй настала ніч.
І, хоч любила я так сильно!
Ти ж полюбить мене не зміг...

1999р.

Ми не зважали на годинник,
На час нам було всеодно,
Хоч він летів кудись невпинно,
Ми жили наче у кіно.

Ми вдало грали свої ролі
В сюжетній лінії життя,
Сценарій нам писала доля,
Знімав нас Режисер-Суддя.

Одну за одною ми рвали
Сторінки із календаря,
Червоним дати відзначали,
Коли поїдем на моря.

Та ми залишились за кадром
У цій історії сумній,
І хоч душа того не варта,
Ми досі дремось на Олімп...

Мерзавка осень в лунном свете
Срывает листья за окном
И оголенные деревья
Вдруг засыпают сладким сном.

В холодный воздух паутиной
Вплетает нити серебра,
А струйкой дыма с подворотни
Напомнит лето у костра.

В печальном облаке тумана
Растает город в миг иль в два,
И в парке созданном любовью
Шуршит опавшая листва.
(2008)

* * *
Як поцілунок обпече вуста
І серце наче пташка затріпоче,
Мій дух увись урочисто зліта
І в ласці розчинитись твоїй хоче.

В руці твоїй бальзами чарівні,
Цілющі трунки, звабливі й пестливі,
Ти щедро дарувала їх мені,
Коли були удвох іще щасливі.

Я не казав, що я тебе люблю,
Та не просив уваги ані трохи,
І доля розвела нас без жалю,
І наші розійшлися всі дороги.

Ген, у степу, згоріла вся трава,
Дощу не дочекавшися та грому,
Залишились лише оці слова
І фото із сімейного альбому.

І ніжних вуст вишневий квіт,
І рук розкрилля лебедине,
І білі хвилі білих перс,
І сині проліски очей;

І яблука твоїх колін,
І чорна ніч коси твоєї –
Усе в зірках палких цілунків,
Що твою вроду осявають.

Ти джерело снаги моєї,
Завжди я спрагло буду пити -
Напій цілющий і хмільний,

З твоїх криниць, моя любове.
І я довіку не нап’юся,
Бо маю, люба, вічну спрагу.

Веселе сонце, наче личко сина,
Схилилося над нашими серцями,
Й лоскоче ніжно пальчиками вітру
Твої недоціловані вуста.

І цвіт п’янкий чарівності твоєї,
В душі моїй весною забуявши,
Заманює обох у вир кохання,
Хоча й не видно золотого дна.

Коли зоря крайнебо цілувала,
Солодкий стогін долітав із гаю –
Дивилися берези юні сни.

Твоя коса розкрилена, як чайка,
Що відпочила на моїх долонях, -
Летить у світлу музику любові.

Ходи сюди, чаклунко зореока,
Послухаєм зелену скрипку саду.
Її ще не сполохали вітри
Далекими, чужими голосами.

Торкни рукою струни калинові,
І яблуневу пісню розбуди.
Лиш не сполохай порухом раптовим
Лякливу птаху тиші передчасно.

Ти слухай серцем і дивись душею,
Ніде такого дива не побачиш,
Бо мій, кохана, білопінний сад -

Це витвір мого роду і землиці.
О, скільки тут мелодій геніальних
Я чую в поліфоніях весни!

Він зачекав на неї
Три квартали
Мовчання.
Так далеко, Боже!
Я не дотримала
Презумпцію
Прощання.
Тепер не можу.
Вікно. Герань. Туман.
Мої картини.
Знайомі шелести,
Слова, обман
Його квартири.
Просторий плащ,
Червоний шарф,
Застиглі стіни.
На площі гамірно,
А тут мене простили.
Хай голуби собі летять
Подалі в небо.
Він й досі п’є
Цейлонський чай.
Вершків не треба.
2009

Ведмежатам у печі
допікались калачі.
Всі вже їсти так хотіли,
що ногами тупотіли:
"Тупу-тупу, піч, печи,
ми чекаєм калачі!
Будем з медом їсти їх,
пригощати будем всіх".

Допеклися калачі,
стали разом їх лічить:
"ось один, ось другий, третій,
найрум'яніший - четвертий!"

Всі налися, а потім,
Ще й напилися компоту.
І вклонилися печі
за солодкі калачі.