Свято наближається
І зірки всміхаються,
І пухнастий білий сніг летить.

Діти забавляються,
На санках катаються.
О яка чудова неповторна мить!

Рік Старий прощається,
А Новий вітається
І дарує нам усім свята.

Миколай збирається
Із неба спускається
На золотих мальованих санках.

Дітвора регочеться, –
Вже й весни не хочеться,
Бо дарунків їде цілий міх.

Дід Мороз лоскочеться
І в повітрі котиться
Дітвори веселий срібний сміх.

Дива починаються,
Ялинка всміхається
І бенгальський вогник мерехтить.

Миколай вітається,
Дітворі всміхається,
З неба срібна зіронька летить.

І малий Ангелик,
Наче той метелик,
Витяга дарунки із мішка.

Настрій, як веселик,
І хлопчик бешкетник.
Що ж його в пакунку цім чека?

Та хлоп‘я хвилюється,
В збитках винним чується,
Бо ж багато він їх наробив.

Миколай любується,
Хлопчик вже дивується,
Бо Господь давно йому простив.

Свято вже кінчається,
Миколай прощається,
Янголя у шибку вже летить.

Хлоп‘ятко всміхається,
Ковдрою вкривається
І тихенько носиком кирпатеньким сопить.
17. 12. 2003 р.

Частина І
Якась смутна і невесела осінь
зійшла, мов помаранча золота,
над Києвом, і олив’яні оси
дзижчали і співали з-за моста,
де вітер заплітав березам коси
і цілував в розтулені вуста
(о спогади терпкі і непотрібні
про ті роки жорстокі і безхлібні).

............
О златоглавий мій! Не раз голота
татарська пила твою чисту кров,
не раз знущалася з втоєї плоті,
та духу твого варвар не зборов.
Невже ж навік зчорніла позолота
тепер ніким не пещених церков,
що викохані мудрістю варяга,
і висушила горло вовча спрага?

Та чи ж не кращими були ті дні
без дров, і без електирики, й без хліба,
коли ввижались марева ясні,
аніж тепер, коли душа в нас ніби
тріпоче й б’ється на безводнім дні!
Так піймана гачком нехитрим риба
на мотузку, протягнутім між жабр,
танцює те, що зветься danse macabre.

Тоді поет не звався ще "холуєм"
і за пайок не продавав свій хист,
як той альфонс, якого ми вшануєм.
петлю йому скрутивши із намист.
Так ми минуле ідеалізуєм.
хай світиться воно, як аметист!
Тоді в кларнети ще трубив Тичина,
і кликав Рильський в сині далечини.

Блажен, хто гордо кинув рідний край
і з посохом в руці пішов шукати
на чужині незнаній дальній край,
куди веде його весна крилата.
Та тричі той блажен, який за чай
і хліб теж не схотів себе продати,
але, минаючи тропу розлук,
зостався, щоб зазнати хресних мук...

.........
Високий мур чекістської в*язинці
тоді мене на місяць поріднив
з гуртком людей,
що в них серця, як птиці,
летіли до невиданих раїв,
дарма що смертний холод їм в зіниці
уже блакитну вологість улив.
Було нас шістдесят, і наші співи
цвіли... як у садку куркульськім сливи.
.............
Ми добре знали смертницький звичай...
Задушна ніч у мрячному підвалі.
Зненацька крик: "Виходь і все скидай!"
ти одяг катові лишав на "чай".
В потилицю мов грім. А потім клали,
поважно, всіх шикуючи до куп,
з мистецьким хистом труп на мокрий труп.

я не забув той натовп навіжений,
що смертників чека біля воріт...
Ті матері, жінки і наречені...
Вгорі, мов розпачу кривавий квіт,
гойдало сонце райдуги скажені.
А нам, щасливцям, у широкий світ
воно, пульсуючи життям, жагою,
прослало злоту стягу над водою.
..........
Але в тюрмі я, мов дитя у школі,
навчивсь кохати сонце і життя.
Який чудовий перший день на волі,
коли, черкнувшись грані небуття,
ти знову чуєш спів женця у полі,
мов він твоє вславляє вороття!
Десь у садках п’янкіше пахнуть квіти,
і самі хиляться до тебе віти.

Стрункіші стали постаті дівчат,
і по-новому світяться їм очі.
А в небесах, де тиша й вічний лад,
застигло все в прозорості урочій,
мов грає відблиском Господніх шат...
Хіба ж не кожен славити охочий,
коли від катової втік руки,
романтику кривавої чеки?

Я на листок із віршем наступила –
Підвів мене старенький крокомір.
Вірш повногрудо, ледь надсадно дихав:
„На липу...підніми мене...мерщій!
Я народивсь учора...спозаранку,
Коли мій автор...обирав свій...шлях.
Я струменів, як...кров тече із рани,
А він мене...безжально...із вікна...”

Син орігамі вчився, страдний аркуш
На білу ластівку
перетворився вмить.
А я зітхнула:
„Юну Справжність автор
Іще шукатиме – серед листочків
лип...”




2007

Ми щось шукаємо
А може когось
Когось чекаємо
А може щось
У щось ще віримо
А може ні...
Навіть надіємось
В примарному сні
Шукаємо волю
ЇЇ нема
Чекаємо долі
Усеж дарма
Людям не віримо
Вітрам теж ні
Але надіємось
В примарному сні
Нас доля"кинула"
А може ні ...
Зникли ілюзії
У ранковій імлі...

* * *

М. С. Вінграновському

Сонце красиво в море заходить.
Сняться махновські коні…
Блудні, як вітер, діти природи,
Молимось Бугу іконі.

Криниць степових золоті глибини.
Пищать ластівки, літають.
А я тулюся до батьківщини,
Бо мами не маю.


Плахи і фрески.
І небо спільне.
Козацька печаль за раєм.
А ми, від європ і від азій вільні,
Живем… тобто повільно вмираєм.

Струм кришталевий живих поезій.
Моря зоряний голос.

Сонце красиво заходить —
Як в серце лезо,
А сходить
Горлом.

Коней махновських полинні крила.
Вовча розкіш свободи…

Земля Вам небом,
Красива сило,
Вічне дитя природи.


P.S. Мою статтю-спогади про Миколу Вінграновського читайте на http://maysterni.com/publication.php?id=40700

 
Цинічні очі, сумні музики
Млістю втомлені жовті софіти
Делікатні руки, рухи тонкі

Сцена три, іронічні гротески
Безіменні нічні метелики
У старому сні, вокзальному склі

Королівські лілеї на перснях
Татуаж на епічному тілі
В елегантно-блюзнірському стилі
Недосяжна мана, Інґрід Берґман

На досвітнім багатті всіх весен
Амазонка в коштовнім нуарі
Світлий ельф у відлюдному барі
Темне пиво, пустий Сміт-і Вессон



 -&-




 

Вірвалась у життя як зорепад,
Як смерч усе в душі перевернула,
Як метеор зненацька промайнула
І загубилась в шумі автострад.

На згадку лише гаму почуттів
Для мене просто так подарувала.
В замін лише надію попрохала,
Яку я віддавати не хотів

Спустошений й покинутий стою
Закритий в почуттях своєго замку.
Мене ти зустрічати будеш з ранку,
Як постріл прийду в доленьку твою.

21.01.94

Знову траурну музику чути
І голосить до хрипу душа
Та тебе вже назад не вернути
Ти в останню дорогу руша...

І ніщо більше вже не тривожить
В твому серці застиглу весну
Лиш роса твої губи воложить
Й стогін вітру не збудить від сну

Не тобі соловейко співає
Кожен раз від зорі до зорі
Тільки музика траурно грає
На твоєму чужому дворі

Більше вже не зазнатимеш болю
Смуток стане для тебе чужим
Розмовлятимеш тільки з собою
Не зірвеш ти красивих жоржин

Промайнеш у прадавнє й правічне
Втратив владу для тебе і час
Не змерзатимеш в руки у січні,
Не старітимеш більше для нас.

20.6.1994

У травні Фенікс... висидів пташа:
Зигзичка юна принесла яєчко.
Самотній птах не дав їй відкоша...
На скелі жив, пантруючи гніздечко.

Старів, мудрішав. Іскри ніч кресав...
Багаття розгорялося свавільне...
За мить - із праху - Фенікс воскресав!
Процес був феєричним і суцільним.

А тут – потя, що хоче їсти й пить,
Що скубає наскоком:
”Дай комаху!” -
Пістрявеньке... Зуміло загасить
Снаги жарини. Жалко сіромаху.

Над соснами,
між ґав
ширяє птах...
У дупла, під листочки зазирає...
Росте прожера...
Вже скрегоче:"Крах...
Я – сумнів...
Хто мене спізнав – зга - са - є...”




2006

1

Ти так мій стан пекельно обіймав,
Так потойбічно зазирав у душу...
Верцадла мерхлі ніс у тьму канав....
Із таці брав крапчасті літні груші.
Блищали ікла... Сік зап’ястком тік...
Я відступала... Ніч вписала в денник.
А ти шептав: „Так пахне перший сніг...” –
І кров спивав, пером проткнувши вену.
Ти дав наділи – неба, хвиль, землі.
Ти сипав на церату іскри, хвою.

– Ти – вже валькірія…– на ложі млів
Між явою солодкою і грою.

2

Звивається жаска змія-гроза...
Летючі миші шурхають... Яв сіра.
– Чудовна флейта! Ас! – вирує зал...
Ти не ділився килимком факіра.


2008-2012

І падав білий сніг на Ваші ніжні плечі
Не падать він не міг все інше недоречне

І падав білий сніг на покривало ночі
Неначе він, не я, признатись в чомусь хоче

І падав білий сніг уперше, як в останнє
Про що сказать хотів даремне запитання

О, Господи, прости мені моє бажання
Хай падає цей сніг від вечора до рання

І падав білий сніг на землю скрізь і всюди
В вікно хоч подивись бо затолочуть люди

І падав білий сніг на щоки й на долоні
А сльози то не гріх, адже вони солоні

І падав білий сніг в останнім па на вії
Прошу лиш не засип мої рожеві мрії

І падав білий сніг , як білий світ під ноги
А може він у Вас благав про допомогу?

P.S. Тут всім смертям назло
Під'їзд відкрив бурмило
Й солодко позіхнув
Сказав: - "От навалило!"

2000

Він приплавшудив з Казахстану. Долюбля
Свою дружину, що лишав із сином.
Вона йому вже варить одолян,
Він опускає бульбу в погребицю…
Для неї він – безцінний, дорогий,
Забула безгрошів’я і гризоти.
Він – лисуватий Льошик-комірник:
Халати,
відра,
цвяхи,
мітли,
боти…

У нього прізвище кумедне: він Курйоз.
А жіночка серйозна, величава.

Сорока звістку ліпить на вікно:
„Чи знаєш? Льошик – зрадець, ошуканець…
Він - перелюбник, зайда... Учаща
До Ганни із Диканьки. Він – спідничник…”

Не в силі баболюб підняти цвях,
Прибити ”Вірний чоловік!” табличку.

Ганнуся варить з півня холодець…
На стіл – скатерку.
Розплітає косу…
Вона ж упевнена, що Льошик – удівець!
Купила в лавці чвертку, папіроси…

„..та ж повернувся… кажуть…у сім’ю…
Пив десять літ кумис там… Син – без батька…”-
Не пісплять слив,
немов джмелі,
гудуть
Цікаві кумоньки на вигоні Диканьки…


2009

Каравело гріха, що нізвідки
Увірвалася - стриму нема,
Смітника фіолетова квітко,
Що була мені за діамант -

Дай забутися. Треми невловні
Тих очей, може, що й залата.
І лушпиння з блатної долоні
В сіре небо птахами зліта.

Може, вдасться, узяти й запити
Іншим поглядом, спиртом, Дніпром...
Хоч безсилі усі краєвиди -
В них під шкірою теж - твоя кров.

1997

День такий - ні хмарки, ні пів-хмарки
(Байдуже, вівторок чи четвер).
Точать ляси кумоньки-товарки.
Світить сонце. А Терьоха вмер.

Вмер і вмер. Кому яка різниця?
Не для того ж літо почалось,
Щоб комусь оплакувать п'яницю,
Що з тюрéм приніс туберкульоз.

З церквою на спині, Вася здимів -
І кому від того стало гірш?
Він чотири рази був судимим,
Скажуть: "Ну куди його у вірш?!"

Тільки ж під одним ходили Богом,
Хоч по різних кидало світах.
Самогону ми були одного,
Нації одної (в паспортах).

А живуть усі, хто як захоче.
Можна - так. А можна - отако.
І були ж у Васі смілі очі,
І кінчалось прізвище на - ко.

Всесвіт не скінчився, не почався.
Десь когось не буде- ну то й шо?
-------------------------------------------------
...Вечоріє. Жалко мені Васі.
Наче дня, що взяв оце - й пройшов.

1997

Знову синіх надій з-за горбів нанесе,
Де тополі на чатах.
Як воно навкруги недоказано все,
Як воно непочато.

Кров перейдено вбрід і - кричи, не кричи -
Не твої тут оселі.
І у спадок тобі ці блювотні плачі
На веселій пустелі.

І впирається лоб в зраду й смерть кам'яну,
Але брешуть всі числа.
Розминаєш між пучок пучок полину -
І приходить Вітчизна.


1999

Твоя закоханість
глухим ударом,
тупим, без крику
поглядом у вчора
сміливо кинула,
що має право
на пришле "завтра",
фамільярдне "знову".

Твоя закоханість, —
(бездушна пані,
байдужа курва,
не рідня любові), —
плекає ревнощі,
паплюжить пам’ять,
не знає честі,
б’є в відкриті скроні.

Твоя закоханість —
в театрі драма:
заскупо грають,
нецікаві ролі,
актор — простак,
яка з актриси дама?

Два акти зіграно.
Завісу — вгору.

Твоя — закоханість?..

©ммв

Під небом кривавіли чвари
І лютувало зло.
В.СИМОНЕНКО

Лютує зло щодня несамовито,
Сто масок зодягнуло мовчкома.
Воно шукає більшого корита,
Невидиме й підступне, як чума.

Воно пройшло через вогонь і воду,
Іржею в’їлось в душі і серця.
Від нього задихаються народи,
Забувши про обітниці Творця.

Від нього лихо роду і народу,
Його не втопиш навіть у Дніпрі.
По-вовчому хапає зло свободу,
Загнавши в серце пісні пазурі.

Воно в кривавих чварах гріє руки,
Що липнуть до народного добра.
Це люте зло веде людей на муки,
Жахається його – земля сира.

У рот води набрали патріоти,
Лиш інколи чийсь голос долина.
І шкірить зуби зло широкороте,
Шаліє в танці смерті сатана.
1987

Будь мені, Річко, матір’ю купОваною,
втопи негаразди й закрий куп’євАхою…
Об тишу розбився місяць уповні.
Доля завше дає щастя вАгом…

Перебрав халімЕрусу… кумІльга,
душа плутаючись, іде вглиб…
В основі свідомості – вірш, мов лІгар…
ВзЯли б квартУгу, сіли б кошем та й пили б…

Але досить… І без церкви в неділю свято…
…приїхав у село кам’янщАнин …
Ні заплакать, ні крикнути – в горлі кубАток…
У нужді і священник прощає…

Вже своє відгуляв листопад, -
Тлінню стали осінні обнови,
Лиш дерева у час вечоровий,
Мов оголені нерви, стримлять.

Крон густих розгалужена сіть
Все тонкіша – куди павутинню…
Аж здається: незриме пагіння
Нескінченно пронизує світ –

Гомін вулиць, горожі лиття,
У церковці потріскані зводи.
І, просякнутий нервом природи,
Я – єдиний із нею, буттям…

Вже і сам ніби задеревів.
Вже мене оминають прохожі…
І байдуже, що далі негожі
Дні – всю вічність отак би й провів,

Споглядаючи велич заграв –
Перламутр і багрянець вечірній
Та світанок, сповитий ув іній.
Час би пам’ять поволі стирав…

Раптом скинувся, – топиться сніг!
Вся земля розвивається, квітне…
Потім глядь – аж птахи перелітні
Гнізда в’ють на долонях моїх!..

Як же німфа любила сонце,
Що їй пестило білі коси.
Зникла ти - вкрило сон цей
Щось невидиме звисокоса.

Не судилось - лукаві печалі
Огортають провулки, мов дим.
Там блукали ми. Ну а далі?
Лише плинуть струмки води...

Де ж ти є, моя Либідь?
Шелесни знов серпанком нічним,
Бо без тебе приречений нидіть
Вкупі з ранком весело-сумним.

1999

Моя земля не та, що роїть терни,
Не та, що закисає у багні…
Моя земля зреклась гидот і скверни,
І зацвіла волошками мені.

Вона людей годує добрим хлібом
І напуває сонячним дощем,
Дарує щастя, радощі, і ніби,
Вже серце не терзає гострий щем.

Її шукав я і знайти старався,
Не дивлячись на скопище невдач,
І тільки так…
Снагою причащався,
Щоб душу не труїв безглуздий плач.

Нехай терпів поразки та утрати,
І розбивався майже не ущерть,
Та не дозволив злості розіп’яти
Свого єства, Життям роззброїв смерть !

Його поклав на Праведні Основи,
І не примкнув до капища лжеців,
До тих іуд, що прагнуть крови, крови,
Проклявши нень, знеславивши отців...

Я зрозумів журбу свого народу,
І, Боже милий ! Скільки ще йому
З мутних ковбань черпати мертву воду,
Святому не повіривши Псалму ?

Та що я мовлю ?! Є в народу віра,
Над небеса літанії цвітуть,
Бадьорить світ священицька Пальміра,
Її велична, царствена могуть.

Лунає клич від стін Єрусалиму…
Але чому ж у серці тісно нам ?!
Йому б вогню, полум’я, а не диму,
Йому б не тління, а горіння Храм…!

Йому б дощу, божественної зливи
Слів запальних, щоб ними йти у бій
Супроти лжі, під зоряні розливи
Окрилених Любов’ю літургій.

Можливо час не визрів ще достоту,
Тверезу Мисль ковтаючи живцем.
Щезає вік, минувши милю соту,
І юний вік у світ іде ловцем

Нових епох… Народжуються толки,
Оманним постулатом ваблять ум...
Розбиті дні, їх скришені осколки –
Ось наслідок гнилих, порочних дум...

Та я неправді вірити не буду,
В нещиру сповідь серце запрягти –
Це все одно, що вдітись у облуду,
На шию зашморг смерті натягти.

Я знаю, сни минаються по ночі,
Блакитна мла несе свій передзвін
Над шепіт рос, щоб проблиски пророчі
Вишневий світ воздвигнули з руїн.

Здійняти Стяг над краєм калиновим,
Стяг не війни, а Вічних Перемог,
Щоб люд ожив життям нетлінно-новим,
В яке усі народи кличе Бог.

на уламках мого
світу
не збудуєш дім
твої спогади
невмиті
сонце між
колін

мідь уламками
прокисла
у пронизаних
серцях
ненавмисно
як намисто
розриваю час

на уламках мого
неба
ковдрою комет
оповили
руки-стебла
місяця хребет.
2009

Сбереги меня от зла и суда
Не люби меня, прошу тебя, дорогой
Я не спасу тебя, не вылечу никогда
Скорее убью собой.

Поцелуй меня и тихо забудь.
Не кричи о том, что верил мне, я лгала...
Не перебью тебя, не брошусь к тебе на грудь,-
Чтобы уйти смогла.

Чтобы уйти? Убежать от самой себя,
Сесть среди белых стен, взгляд упереть в потолок,
Искать тому,что я правильно себя повела
Еще хоть один предлог

21.11.09

Пелюстками
Маминої вишні
Вкрили гори
Кучері
Свої

Город бродячих огней.
Говор безмерных теней.
Тише!
Сердце прилипло к спине.
Слышишь,
бъется мотыль в окне?

Свыше
занавес ночи снят -
Вновь
все
безмерных теней размах.

Тени - на выход,
Маски - на лицах.
Я среди чисел дней
в вихре вращаюсь,
в тень привращаюсь -
в плоскость моих частей.

Резкая смена солнцезатмений
с лунным мерцанием свеч -
тени поплыли сонно и мерно
за горизонт ресниц.

Слышишь,
на крыше
лунные мыши
в лужах грызут закат.
Где-то за гранью
сна и сознанья
бьется мотыль опять.

p.s. авт.: мотыль - мотыльок :))

З піали неба ллю зелений чай:
Летять бажання – м’ятні метеори,
І крізь шафранові відкриті штори
Стікає в ніч жасминовий одчай.

Повільно тане пряний кардамон,
Чарує світ женьшенева туманність,
І ледь помітну мальвову реальність
Фарбує скоса місячний лимон.

Комети гасне чебрецевий слід,
Заснуло диво в зоряній каплиці…
Чай випито. На дні смаки кориці,
А ще ця ніч. І василькóвий квіт.


Мій Білий Кролику, лиши собі мигдаль,
Мені – солодкі згадки про мелісу…

Додому кличуть: «Де ж ти там, Алісо!»
Я виросла.
Пробач.
Прощай.
Нажаль.

1

кагано –
ви – чи
рабино –
ви – чи
лаврино –
ви – чи
януко –
ви – чи
яничари –
чи?

2

Юшку Ющенко доїв,
але хоче їсти.
Україну подоїв,
а не хоче сісти.

3

Яйценюк і, знову ж таки, яйця:
курячі – не курячі, натомість
кидайте у претендентів – всі бояться,
деякі втрачають і свідомість.

4

З бочки – вдягнений простенько –
пиво продає Костенько.
Пропагує – українське,
п’є – кремлівське.

5

Як і всі краде Литвін.
Та чому ж у злиднях він?

6

Гроші вкрав, якийсь-то псих –
проти себе, проти всіх.

7

До цієї ще напасти –
буде – во! – «Свобода» красти.

8

Лиже задницю руйнатор
і Ахмету, і Ренату.

9

Темний вершник скаче шибко,
чорний коник – Се Тігіпко.

10

Головний комуніст –
кулаком – у ніс.
Розчепив той кулак –
в ньому – вождь і ГУЛаҐ.


Загальний портрет

Крадії –
собача свора –
всі кричать:
«Тримайте вора!»

2009-11-25

Ярина Тимош

Коли мене малого першокласника
Бабуся в школу вперше привела.
Я був таким, як всі мої ровесники,
Лише за руку мама не вела.


В заморські землі доленька закинула,
Подалась ти не з легкого життя…
Немов лелека з вирію прилинула,
І я вже не малесеньке дитя.


Тепла твого і ласки все хотілося,
Я цього дня чекав, немов Різдва.
Найбільше із бажань для мене збулося,
Весною теж трапляються дива.


Зриваю у саду усі конвалії,
З бабусею ідемо на вокзал.
Бо мама повернулася з Італії,
І котиться від радості сльоза.

Весна 2007р.

Сьогодні Бог довірився мені...
Схиливши голову на груди,
Дріма, а в мене від напруги
Кожна клітинка аж бринить.

Не розбудити. не стривожить,
Лихої думки не пустити.
Душею й тілом я що миті
Оберігаю спокій Божий.

Набрали вже небесні спиці
І перший крик, і перший подих,
Він у життя лише заходить,
І тягне ротика до циці.

Сьогодні Бог довірився мені...

2009

Я вже грала цю п’єсу – в ній всі монологи сумні,
У фіналі – фінал, всі актори – моральні химери…
Ми вдавали, що знаємо роль, та воліли партери,
Щоб горів режисер у байдужості кволім вогні…

Нарікали на небо, на велич людей і світил,
Променисті слова без останку стікали в долоні...
Зараз нам все одно… Лиш пульсують пригнічено скроні,
І ховає душа свіжі болі вчорашніх могил.

26 листопада 2009 р.

Дивись крізь мене в порцеляну ночі:
Я ж тільки дим, брудна пригорща солі…
В тобі колись блукали мої очі –
У кволій схованці пригніченої волі.

Тепер дивись! Твій погляд не бентежить,
Ти не палаєш… Може вже й немає
Того вогню? Та знай – за нами стежать –
Таких, як я, повільно відпускає…

23.11.2009 р.

Мишка сумує –
Порожня тарілка.
Ротику – смачно,
А совісті – гірко.
Мурчиків був цей
Смачнюній обід.
Як це - голодним
Залишиться кіт?
Трішечки-трішки
Вона смакувала,
Швидко-швиденько
Сирочка не стало.
Думка чудова!
Мишка згадала –
Має у нірці
Трішечки сала.
Вже на тарілці –
Чудовий обід.
Будуть щасливі
І миша, і кіт!

2009

Поміж
кадрами днів
нерозгаданого століття,
Ти
впізнаєш мене
у бездоннім відлунні очей .
Ти
чекаєш ту мить,
як чекають у темряві світла .
Дочекайся ,
й не вір
каламуті самотніх ночей .
Ти
чекаєш мене .
Понад подих Твоєї молитви
Тільки віра моя
в Твій малюнок
на зрізі душі .
Світ
мене не зламав,
я
лиш надто втомився од битви
із потворством неправд
і паскудством каліцтва іржі .
Та
над нашу любов
тільки Бог і архангельські крила ,
вільний помах крила ,
біла вічність і зоряний світ .
Ти
впізнаєш мене
почуттям ,
що лиш Ти розбудила
у відлунні душі,
на розвіях
пасьянсу
століть .

2007р.

Лежу.
Небо Берлина.
Развалины серого завтра.
И дно бездонных песочных часов исцарапано длинными ранами.
Изрезано резкими фразами, которые ты, растянув театральную паузу,
бросала в лицо.
Отбивались и стекали каплями.

Лежу.
Небо Берлина.
Развалины серого завтра.
Всё думаю, как мне сказать, как собрать все слова, чтобы выплеснуть всё.
Из себя.
и остаться.
Под небом Берлина.
Лежать.
Обездвиженым.
Но готовым на ещё один круг.
В небе Берлина.

1

Немилосердна спека полуденної пори.
Ховаю в море тіло.
А ти...маскуєш душу.
На пляжі - брязкотельця, совочки дітвори...
Вона пісочком грається – а я вже грати мушу.

Гра в пестощі, у сліпо-глухо-німоту...
Чекає ринг словесного двобою.
Чимало ігор програно тобою.
Цікаво: скинеш з п’єдесталу чи – зійду?

Купити б роль споглядача, круп’є.
Згребла в кишені виграш. День пішов за яйли...
Кругленька сума, але ж благ не додає.
Це - рай для грішників. Липнева Ялта.

2

Південна ніч. Танок легких фіранок...
Гра у "забудь", схиляння терезів.
Ось рішення
штовха мій дух
на ґанок...
Із пазухи воріт – пречорний кіт.
Сахаюся від звіра – бісів рід!

Ліхтар скрегоче:”Буть коту...рудим!”
І, диво-дивне, кіт стає таким.
Провал – віднині – успіх означає?
Холодне рішення – вода для чаю.

Це ж знову – гра!
Це гра у навпаки.
Звір свійський постає одвічно диким,
Деревами – зговірливі пеньки,
А павами – бундючливі індики.

Вагання... Ні, мені ця гра не личить.

3

Які ж міцні лабети Суєти!
Гойдає море
місячну доріжку...
Стежа у Спокій. Рух там – лише пішки,
Там сірі миші, палеві коти.

Я не зумію хвилями іти!

Гладенькі говірливі камінці
Озвались на мої питання-кроки:
„Над нами – небеса у „молоці”.
Ото – справдешній плай у Вічний Спокій...”

О, не під силу мені злет високий!

Я – лиш уламок від планети Мрія.
Я увібрала сяєво пульсару.
Живу край моря – цілісність шукаю...
Десятки літ доводилось літати.
Допоможіть мені...горою стати
Побіля Аю-Дагу!
„Не зумієм...”




2001

Переплавте тіла у рукописи, -
розірвіть мерехтливе осяяння.
Нахиліть над ротами колодязі, -
роздаруйте роздавлене дарення.
Розчавіть чавучіле чеканенням, -
заженіть міражі в межі розтину.
Світу-в-собі призначте побачення,
ви, - поети, збудовані досвідом.
Зачаклуйте чавун мовозолота,
розв'яжіть вузелки, сповідайтеся!
Зодягніть янголятко розколоте
в зброю слова, - в любові зізнайтеся...



2009

...чарівність душі
дарувала мені.
Як квітку,
рятунок, надію.
Мене в небокраї
вела неземні!..
Та очі Твої чомусь
ніжно-сумні -
в намисті
сльозинок на віях...

Зустрілися Долі -
мабуть, неспроста.
Як два відображення.
Мовчки...
На дзеркалі - подих.
А час обліта.
І осінь рахує
прожиті літа
на жовтому листі -
у стовпчик...

2009

Ми просто зорі... В далі синій
Молочний Шлях чекає нас.
А на старенькім клавесині
Повільно небо грає вальс.
Ти відчуваєш? Ми кружляєм
У танці ніжних відчуттів,
Поволі вічність забирає
У рай непізнаних світів.
Не боїмося заблукати
Поміж планет і чорних дір,
Бо сяйвом віруємо свято.
Галактики туманять зір?
Ми загубитися не в силі -
Проміння сяє в унісон,
А на старенькім клавесині
Нам небо грає вальс-бостон...

2009

Не кричи, не ридай, не благай
Серед мороку душ збайдужілих
Пам'ятай, що життя це не рай
Поки кров ще тече в твоїх жилах
Поки серця ще чути набат
В цьому сіроблідому пейзажі
Хронос міряє твій циферблат
А навколо все чадіє й в сажі
Ця німа епопея кінця
І смертельний танок перемоги
Застигають і голос, і серце, і ноги
І настануть жнива для женця
Десь на тебе стрілець вже пантрує
Спогляда крізь приціл в далину
Я також ніби тінь промайну
В цьому світі забутому Богом
Топлять в спирті загублені душі
Спрага волі тебе вже не сушить
Й не ридай над батьківським порогом
Віщий птах прокричав нам на скон
Дзьобом ластівка стука в віконце
О, за хмарами втрачене сонце
Сили дай перейти Рубікон!

Коли ти йдеш в покорі і в печалі,
А на Голгофі всі твою смакують смерть.
Стань, зупинись, огляньсь, а далі
Скупа сльоза душі камінну твердь

Довбає віщим птахом до знемоги
Хай, збиті ноги порохом дороги.
Колючі погляди лягли на твою міць
Хай терном дяка та не падай ниць

Ні перед яким натовпом п'яниць
Не дорікай, глухий того не чує
Сліпому Сонце, як кротові очі

Неси свій Хрест бо цього Доля хоче
Не помагай, навіщо? Ні , не треба.
Любов і Смерть - Земля і Небо.

1999

Ти мовчатимеш так, що у венах застигне флегма
І зупиниться кров. Навіть рани болітимуть м’якше.
Ти мовчатимеш доки зірвешся, а як інакше?..
Твої вірші-снаряди так влучно поцілять в небо.

Ці сентенції варті років і років каміння.
Перезрілі кантати деруться, шкребуть у горлі.
Скільки буде думок, стільки снігу спадає долі.
Вечори. Кастаньєти. Безсоння. Ножі. Видіння.

Ти мовчатимеш. Пальці не прагнуть найлегших рішень.
Вибивають на клавішах всещоколисьщебуде.
Янгол сяде вночі і натхнення вдихне у груди.
Щоб боліли слова десь у ребрах чи трохи вище.

Щоби гоїлись рани, які залишають люди.

Ця ніч неначе похорон,
І більш ніяких докорів.
В зіницях твоїх віч,
Як похорон ця ніч.
Не треба звинувачень,
Але не в тому річ.
Життя немов пісок
Втікає крізь долоні,
Сльоза на твоїй скроні
І сивина в висок.
Нових нема тлумачень
Крізь порухи сторіч.
Ця ніч неначе похорон,
Як похорон ця ніч.

1999

Українці,приїздіть до дому!
Подумки хоча б - та приїздіть.
Уклоніться явору старому,
Із криниці воду наберіть.

В Україні- сонце найщиріше
У стократ- прекрасніша весна.
В Україні- полини гіркіші,
І сумніші мамині слова.

Ну а ранки...Боже,які ранки!
Де ви ще побачите такі?
Одягли святкові вишиванки,
Заспівали у гаях пісні.

Українці,їдьте в Україну-
Не цурайтесь отчих берегів.
Гроші не замінять Батьківщину,
Найми не загоять мозолів.

- Мені - найбільший персик! - прохрипів
Спітнілий чолов`яга в окулярах. -
Вода в кіоску є? Дай - літру... пів...
На персик "Миргородську" вилив яро.

Стою, помовкую... Мені б - кавун,
Імбирний корінь. Від кіоску стінки
Жантильно рушив голений товстун,
По ліву руку - миловидна жінка.

Обом - за сорок... Хто вони? Куди
Веде інстинкт розмноження - не знаю.
Той чолов`яга з персиком - рудий -
Так пріапічно даму обіймає...

Помитий персик - перша з процедур.
Сміється жінка, морщить брівки й носик.
Лив зранку дощ. Калюжами іду -
Збирати в чорнобривцях абрикоси.

2015

В перехресті стін щезла смутку тінь,
Очі стрілися, вп'ялись в серця дно.
Душа скрикнула, м'язи стиснуло -
Погляду кришталь жалив крізь вино.

В танці млівши мить, кроки розбрелись,
На бруківку сліз впала їх луна.
В жовто-тьмяній млі не шукай її,
У чужих устах не знайдеш - нема.

Не цвіти, бузок, не рости, листок,
Зоре, зрозумій сліпоту німу.
Мов Чумацький шлях, по її слідах
Простелю я долю раєм із жалю.

Опівнічним сном, зраненим крилом
Спогад промайнув і сказав: "Люблю..."
Геть, облиш мене!.. Чи як ніч мине,
Знов прийди, прилинь, тільки наяву.

1999

На білому полотні
зима малювала малюнки:
героєм був Дід Мороз,
що ніс для малечі дарунки...
Гірляндами зірочок
вбирають ялинок ночі...
Прокинувся їжачок,
поглянути казці в очі...
Кумедні сніговички
у люстерко-лід поглядають...
Сніжисті пуховички
усі деревцята вдягають...
Сама снігова королева
криштальний палац будує...
І фея з дитячих мрій
безжурно танок танцює...

Рішення вибрала я не останнє,
просто так легше було, в моїй спальні
квіти цвітуть, співають птахи.
Хочеш дивитись? Так не йди !

Холодно? Можу закрити вікно.
Ні, це ж холод серця твого.
Більше не гріє воно моє тіло.
Сам відпустив, я й полетіла!

Позбав мене розуму і почуття,
почни все з початку, почни все з нуля!
Не муч мою душу і серця не край,
а як я тікаю ти не доганяй.

Тихо підеш, може навіть покинеш.
Знатимеш де, як схочеш приїдеш.
Чекати не буду –сум наганяє,
а може забудеш, я не нагадаю.

Сидітиму я, біля дороги,
мені все одно, не можу без болі.
А ти будь далеко, не повертайся,
і як я наснюся ти не вибачайся.

Київ
2008 Р.

Зі стелі захмарної без лиця
на голі паркети полів
паде штукатурка, і стелиться
для нас килимами снігів.
А північ дедалі розкутіше,
зірвавши календарі,
вітрами шмагає забуті вже
осінні шпалери старі.

Вона холодить нам очі прогнозами погоди, щоб ми потім казали: "Яка рання зима".

(2009)

Від Нього зостався лиш запах цигарки з ментолом.
А був Він найкращим. Принаймні, тобі так здавалось.
Здавалось, що серце ущерть нашпиговане толом -
від вуст Його ніжних незмінно воно вибухало.
Тобі Він залишив свій контур в прим"ятій постелі.
А все ж було добре. Принаймні, тобі так здавалось.
Лежиш самотою, рахуєш щілинки у стелі,
і сльози з очей, наче дикого війська навала.
Мов спомин про нього - коричневі стоптані капці.
А клявся ж кохати. Чи, може, тобі так здавалось?
Це тільки спочатку: свічки, хризантеми і танці.
Не кожна love story буває з щасливим фіналом...


26.11.2009 p.

Тотальне безсоння – два тижні – куку, зозулько,
Ще ніч перебути – не полем брести навскіс,
І кіс серпентарій – круг білої шиї
мулько
І кулька навиліт – під ноги –
адью, Улісс,
Небачений досі – доволі чекань –
достоту
Дурного робота – його виглядати
всоте...
«До»–«ре», а з найвищого «ля» – як зі скелі – в Лету:
«Легкого польоту!» –
:тузи
:королі
:валети...
Та дзвінка козирна – дограти в цю ніч, і ґрати
На вікнах сумління... осине гніздо думок...
- Давай в підкидного.
Не страшно зі мною грати?
- На душу?
- На душу.
- Задушиш?
- Задушу.
- Ок.
Окате мовчання пливе молоком до хати,
бо води недремні зірвали міста-мости..
...і тиша звивається гадом: не спа...не спати...
...гаряча бритванка постелі
де риба – ти.

І лусочки щастя – ножем вогняної хоті
А місяць, а серпик, а серпень...
а що там...
потім?
І шкіпер регоче – до раю без шкіри? зась!
Тотальне безсоння
Тотемна любов
Ка-
-рась
...то темне відлуння – ундіна співа – ні звуку...
І води надходять – вже вище і губ, і брів...
...якби тільки міг
потримати мене за руку
...якби тільки душу зігріти
мені
зумів...