Прагнем до сонця, обпалюєм крила,
Шукаючи де краща, наштовхнемось на каміння.
Завжди чогось замало, завжди чогось бракує,
своїми ж руками,щастя ми руйнуєм.

Чому ж ми не цінуємо,чому усе не те?
Ми прагнемо покою, та й спокій дістає.
Завжди шукаєм винних, ми в помилках своїх.
За мрії не здійсненні, ми лаєм увесь світ.

Та може просто жити нам спробувать хочь раз?
Без цих порожніх слів, лайок та образ.
Не думати де краще, радіти що вже є.
Життя воно прекрасне, воно у нас одне!


2009 р.

Однаково вже, нема,що втрачати.
Однаково холодно,однаково страшно,
І що ж нам робити із нашим страхом?
Однаково, ніде його сховати.

Однаково темно, не бачим ми сонця.
Однаково ніч прохолодна й ця осінь,
мине, як минає наше життя.
Однаково, адже це -лише гра.

Київ_готельний. Не нас турбувати -
приймаємо первісткою знемогу.
Розтираю замерзлі думки. Ти влазиш морозом під шкіру.
Провалились під землю. А там - метро,
що пришвидшує наші ноги.
Луцьк_вокзальний. Рівняння на шлюб.
Застібаю тебе і мундира.

Львів_переїзний. Зрікаюсь тебе -
груднево-наречену наречену.
Несталеві мої поливаєш слізьми за рецептами гарту.
Найзаконнішим чином - останнім дзвінком
заявляєш права на мене.
Львів-листівка, де я на звороті
цілую втікачку-з-монмартру.

Київ-Ірáкліон. Так, не-Ікар.
Напишіть - за нею міг і летіти.
Santorini. Ти в білому йдеш, як до...церкви святої Ірини.
В сніжноКиєві нові готелі.
В переходах так само старіють квіти.
Луцьк_і_Луцьк. Випрасовуєш крила.
Ще зиму стерпіти, ще зиму...

2009

На світі жив-був дощ.
Він йшов на трави й квіти,
він йшов на все на світі,
бо вже таким був дощ.
І ось одного дня
цей дощик закохався,
у сіті він попався
того одного дня.
Він ружу полюбив,
і кинув все на світі -
не йшов на трави й квіти,
бо ружу полюбив.
Лиш їй він дарував
усі свої дощинки,
усі свої краплинки
дощ ружі дарував.
Та ружа чарівна
була без серця в грудях.
Вона його не любить -
та ружа чарівна.
І дощ їй не простив.
Від болю аж заплакав.
І ружі тій на згадку
дощ щедро сльози лив...


2002 р

Щасливий їжачок: закутався в колючки
і спить блаженним сном в буйнесенькій траві.
Не треба ні хоромів, ні убрань бундючних.
Йому чудово й так - на матінці-землі.
А ми шукаєм щось розкішне і величне,
женемось за багатством, як кіт за горобцем.
А тільки простота на цьому світі вічна.
І тільки простота нам щастя принесе...


2004 р

Знову десь кує й кує зозуля,
Мов коваль невтомний молотком.
Обережна ти, немов косуля,
Що іде до озера смерком.

Хтось її добряче наполохав,
Сіра стежка в’ється, мов змія.
Ми з тобою заблукали трохи,
Ідучи за співом солов’я.

Сонце повернулося на захід,
І вітри заснули між дібров.
Ранній вечір тиші черепаху
Під кущем калиновим знайшов.

Ми нарешті вийшли на дорогу,
І шугнув над нами пізній птах.
Дременув, як заєць прудконогий,
І сховався у кущах твій страх.

І манила траса нас вогнями,
Що мигтіли в темній далині.
Ми тоді покращали чуттями,
Чи лише здавалося мені?

Ми до міста довго прошкували,
Шепотів щось до машин асфальт.
І вплітався в зоряні хорали
Твій веселий, оксамитний альт.

Хоч грибів зібрали небагато,
Але душі маками цвіли.
І запахла п’янко лісом хата,
Ніби ліс ми в хату привели.

Палахкотить,
ні то вогонь, ні осінь
в моєму серці.
Так палахкотить…
А ніч стоїть,
така простоволоса,
і просто в небо дивиться.
Мовчить.
І я мовчу.
І сни не знають стежки,
щоб приступити
до моїх повік.
А знаєш, що? –
Мені насправді легко,
бо я тобою вимріяла світ.

І чай в руках. І осінь надворі.
Закуталась в осінню перевтому.
І захотілось так мені додому...
Де не асфальт, а грудочки землі.
Де хризантеми в бабці на городі,
Де пахне листя спалене клубками,
Де завжди чути голос мами
І невідоме ще нікому слово «в моді».
Наївна і смішна, в м”ягкій піжамі
Я вибігаю босими ногами
Із хати в двір, біжу поміж кущами,
Збираю ягоди... Дитинство пахне снами...
А потім насміхається роками...
І ось сиджу сумна на підвіконні...
Остання крапля чаю зігріває.
Синхронно дощ сльозами вимиває
Мою погоду...

* * *
Коли приходжу втомлений до краю
В домівку, в тихий затишок сім’ї,
Мене дружина радо зустрічає
І болі вичаровує мої.

Її рука стривожено в’юниться
І лагідно лягає на чоло,
Так само від негоди голубиця
Пташат своїх ховає під крило.

Нехай на небесах погаснуть зорі,
Затихнуть кришталевії струмки,
Аби я міг у щасті і у горі
Торкнутися коханої руки.

Хай вітер від безсилля люто б’ється,
А ти сама на грані, на межі,
Неси в своїх долонях моє серце,
Від усмішок нещирих бережи.

Я тихо біля тебе поруч сяду
І голову на груді покладу,
Злечу увись і заспіваю радо,
Як соловей в травневому саду.

А ти мовчиш, кохана голубице,
Тендітно пестиш крилами мене.
Я у твоє колись спіймався сильце,
Навік потрапив в коло чарівне.

твої долоні - на запах яблука
краплини меду по всьому тілі
стаю я схожа собі на равлика
плоди збираю, що вже доспіли

вечірнє небо як сині води
торкнусь рукою - і вже моє
а осінь злота дахами ходить
і спати, спати нам не дає

і сіє прянощі в постіль білу
і сипле сутінки у вікно
і невагоме й прозоре тіло
стає солодким густим вином

з тобою зовсім ми захмеліли
мене цілуєш жагуче й п'янко
краплини меду по всьому тілі
твоя навіки покірна бранка

а осінь ходить дахами, гарна
твої долоні терпкі й гарячі
і не тривожся собі намарне
щасливі люди від щастя плачуть

...а роки - як ріки -
крізь руки - в пісок;
до краю життя
лишився лиш крок
...а зранене сонце
в гарячій імлі,
стікаючи кров'ю,
пливло в вишині
...а дні,мов пустельні бархани,
пливуть;
невпинно стікає
життя каламуть
...а в синьому небі,
мов в сильних руках,
заснув місяченько,
мов з золота птах...


2004 р

Я стану яблучком на дереві життя.
Коли прийдеш ти, щоб мене пізнати,-
як древню істину, як формулу буття,-
вдягне природа різнобарвні шати.
Я стану яблучком на дереві життя.
Коли прийдеш ти, щоб мене кохати -
до болю в грудях, до сліпого забуття,-
вдягне природа сонцесяйні шати.
Я стану яблучком на дереві життя.
Коли прийдеш ти, щоб мене зірвати,
не відчуваючи ні краплі каяття,-
природи гнів порве тебе на клапті...


2009 р

Ти нині прийшов.
Без жодного звуку.
В таємний альков
Зігріти розлуку.

Ти нині прийшов.
Без жодного кроку.
В дарунок - любов
Як трепетний дотик.

Незриме для всіх
Для мене - існує.
А може, ти - сніг?
Не вгадую всує.

Ти ж вітер! Напевне...
А може, ти - дощ?
Цілунки таємні.
Обійми також.

Ми разом? Ми різні.
Та нас і нема.
Вже сумніви - пізні.
У серці - весна.

Жила ж, як усі.
Всі мирні примари.
В них очі пусті...
Неждано - ці чари.

І я віддалась
Цьому божевіллю.
Живу не як всі -
Кохаючи мрію.

2009

Світлій пам’яті Михайла Клименка

Це він у небесах високих слова,
В серцях і душах, у зірках Левкова,
Спочив навік у батьківській землі –
І тужить сад, і плаче чорноброва.

Його кругом шукають журавлі,
І проліски несуть йому жалі
В гаю, де щастя згублена підкова,
Де промені схрестились, як шаблі.

Де сумнівів розгублених полова,
Там яблуні чекають, хоч півслова
Почути хочуть, а грушки малі
Ущент чиясь понищила корова.

І сивих днів забуті кораблі,
І мудрість літ, немов старі граблі,
Списали, не змовляючись, на дрова,
Бо нам вони не треба взагалі.

А він у небесах високих слова,
В серцях і душах, у зірках Левкова,
Спочив навік у батьківській землі –
І тужить сад, і згадує діброва…

Світлосяйно, прозоро, співочо,
мелодійними слів пелюстками
розмалюєш палітру Ти ночі
золотими нитками-віршами.

І ця ніч - як рушник, що до серця,
наче струмінь цілющий, проляже.
Як водою святою з озерця -
душу змучену вмиє й наснажить.

Твій рушник назавжди буде з нами -
ночі, дні, вечори і світання -
бо на ньому Твоїми нитками
є написаний вірш про Кохання...

2009

Осінній день. Трава мовчáзна.
Світ – у цвинтарній німоті.
Твоя могила непоказна,
Як і життя – на видноті.

Важкі надгробки й обеліски,
Немов пустеля кам’яна,
Та ці заплакані колиски,
То не поета царина.

Ти йшов шляхами непростими,
Мав безліч різних перепон,
Але творіннями своїми
Здолав, посмертно, Рубікон.

Твої слова - не просто звуки,
І час палких думок не стер,
Та дуже жаль, що твою руку
Не можу стиснути тепер.

Але ти бачиш сни чудові,
Та дуже хочеться, чомусь,
Щоб ти прокинувсь і промовив:
До вас я скоро повернусь.

cuando intento buscar tu nombre
en las estrellas
el cielo se rompe
y cae en mis pupilas
convirtiendo en lagrimas de pieda
yo quiero ser ceniza

cuando intento buscar tus huellas
en mi alma herida
por la espada de tu salida
que significa el fin de todo
yo quiero ser ceniza

yo quiero ser ceniza
porque espero que en este caso
me tomarias en tus manos
para disiparme en el viento
y tendria la posibilidad
sentir tu piel por ulitma vez


переклад (майже дослівний з іспанської):

коли я намагаюсь віднайти твоє імя
у зірках,
небо розбивається
і падає у мої зіниці,
перетворюючись на скамянілі сльози,
я хочу стати попелом

коли я намагаюсь відшукати твої сліди
на своїй зраненій душі
ножем твого зникнення,
що для мене означає кінець усього,
я хочу стати попелом

я хочу стати попелом,
тому що сподіваюсь, що тоді
ти візьмеш мене у свої долоні
щоб розвіяти над вітром
і я матиму можливість
відчути твою шкіру в останній раз

ПолузелЕник персть золотив.
Наче душа після викидня, небо…
Змелені рими у віршах… Безмлив’я…
Кинула в тишу зірок оберемок

ніч. Голосили з криниць
краплі настінні і дерлись до неба…
«Батько нехай тобі кателИцький!», –
герць пульсував у павучого нерва

на вістрі. Ямб бився, тремтів – ні на п’ядь –
не відступав до хорея. Факт фактом:
перш ніж поезію сильну даЯть,
тре’ набить змістом рядки, мов фуфайку

ватою. Ливень носити почав
мертву вербу. Довгов’язі хвилини
до двадцять другого хмурня. Почаїв –
вірші, які не дають злу кирИнити…

Боровся не ради булави
На одрі світського вінця
Ішов на смерть!
Боровся до кінця!
Не любив він слави,
В душі його любов жила -
Звільнити край від супостатів
- Це його мета була!
Він знав, що смерть не минуща
І все вступив в нерівний бій.
Він син своєї України
борець за волю ! народи твій!

Їй 28 років,
вона неакуратна і незібрана.
Розтерзана зачіска лютим вітром,
почуття неотесані докупи зібгані -
залишені в спокої -

що ті невдахи…
Собі не зізнається – соромно -
допоки млосним сповиті мороком
і цигарковим притрушені попелом
замерзлі дахи.

Зляться перехожі на ожеледиці,
кавової гущі у місті вдосталь,
небо - її невипрана постіль…

Весно, схаменися, бо
ти вже стаєш схожа на осінь!

Анастасии Сухановой

Я плыл течением, ни сделав, ни одного шага.
И даже, не старался к берегу грести.
Лишь речку я просил быстрей нести,
Чтоб мне скорей увиделись ворота ада.

Я не завидовал, не плакал, не жалел
Хоть и хотел, вот этих, чувств простых, познать я
Но, раскрывались мне единственны объятья
И зажимали так, что жить я не хотел.

Тут, правда, если толком разобраться,
То и не жил я, просто обитал!
Лишь информацию всю дурно собирал,
Чтоб враз, вот так - спокойно сну отдаться.

И там во сне - пускай хоть разорвутся,
Мои стыдливые, наивные мечты
Сбывались что, и каждый раз «почти»
Но кто-то дал мне на прозрение наткнуться….

Вернее как!? Тут поворотов сразу много!
Сначала, «Верой», меня прямо по лицу
Потом к «Надежды» меня подвели дворцу
Та освятила меня прямо из порога.

И шелестя своими платьями по полу
Не вижу, только слышу в коридоре звук
Я чувствую своих дрожанье рук
Что тянуться поближе к валидолу.

Но нет лекарства от тебя «Любови»
Да и лечиться от тебя я не хочу,
Пусть лучше даром заплачу врачу
Строение пусть не ломает моей крови.

Которая, вскипает без огня и без накала,
Увидев глаз и родинку под ним,
Пришлось мне стать совсем другим.
Моей ты, жизни, новое дала начало….

Дудка В.Р.
Киев 23.10.09

Прохолодними пальцями
Ти закрила мені очі.
Я стрепенувся.
Не чекав такої радості від Тебе
в сірих буднях - сьогодні.

Ніжний дотик з повік
потроху сповз на щоки.
І, повернувшись
до Тебе, я вустами
вже пив його смак.

Я справді бачив
теплі промені очей Твоїх.
Вони струменіли
мені назустріч ніжно
і говорили так багато...

Розчинитися в Тобі -
це торкнутися раю,
як дозволеного востаннє щастя,
що колись дарувалося Богом
нікчемним людям.

Ти - всепоглинаюча мелодія,
яку наспівує моє тіло
і душа, вмита Твоєю річкою -
витоком якої став
Твій прохолодний
дотик пальців...

...якими Ти закрила мої очі....

2009

Ранок почався
свіжими сирними булками
щойно з пекарні.
Так як і завжди малі циганчата
бігли назустріч фургону:
нате, ловіть ваше щастя
або замурзану карму,
вам все одно не пізнати
потреби стабільності
і водогону.

Навіть коли їм придбати
по два-три балончика
аерозольної фарби,
аби побачити
чорні кибитки їх брів
у легкім здивуванні,
аби графіті їх душ кочових
розсипалися дрібномонетним скарбом,
їм не уникнути того,
що власне дитинство
пройде як повстання.
Безрезультатне.
Супроти начищених мештів
і провінційних базарів.
Вічно однаково: ранок,
місяць
і рік,
і водій із фургону,
вічно такі недосяжні
бонусні крихти
від МТС-Київстару.
Тільки дворняги,
маленькі дворняги
із реп”яхами за вухом як стягом
будуть ділити із ними
булку сирітську
і сирість вагонну.

Соль засыпаю в глазницы,
о метал разбиваю ноги.
Неосознанно стала блудницей,
развращённой, но одинокой.
Тусклый свет попадает на руки,
отражаясь мертвенно-бледным.
Затерялась в тоске да скуке,
становясь для общества вредной.
Два хирурга сделали пирсинг,
зубно-пасту на счастье купить.
Говорят, что я из пробирки,
от вердиктов охота запить.
Разломала последние кости,
и оделась в пламенно-красный.
Искажаюсь в порыве злости,
отношусь ведь к особо-опасным...

*
Я на галявині лежу
і хвоя
заколисала в пахощах своїх.
Лежу в колисці
на вервечках сосон.

Прокинулося море, вже летять
Зелених хвиль далекі голоси -
То коні піногриві гуркотять
І вітрові там сваряться баси.

Біжу, щоб не прогавити цей схід -
Він колесом над обрієм пала.
А на краю землі свій дикий зліт
Як подих зупиню, як змах крила.

І нікуди вже бігти - хмари все,
І пусткою гуляє вітер снів.
І обрію нема, і страх несе
Холодний вал завіявшихся грив.

Щось дивне все притягує туди,
Під спів копит і зойки камінців,
У вир - до непокірної води,
У суміш всіх можливих кольорів.

Перекрасили наряды
Вслед за липами берёзы.
Перед зимнею прохладой
Разгулялась в красках осень,
Закружила, словно вьюга:
Жёлтый, красный и зелёный.
В гости к осени-подруге
Я иду опять из дома.

Светит солнце... Тихо – тихо...
Даже ветер замечтался...
И в душе родился стих
В ритме медленного вальса.
Листик, мягко опускаясь,
Обнимается с травою:
Вот у них любовь какая!..
Он укрыл её – собою.

Старый клён, качает веткой,
Охраняя «наше место».
Зацелованные летом
Мы под ним мечтали вместе:
И в морозы, и в ненастье
Будет нам тепло и ясно
Просто жить –
Уже ль не счастье?
Просто жить,
А как прекрасно!
(7.11.07 – 22.10.09.)г

А юнці-осені наснився Notre Dame…
Повільним кроком, загадковим шлейфом…
І пошепки, звабливо так, вітрам:
«Зустрінемося на полях… На Єлисейських….»

Я не сплю.
Я дивлюся на зворотоній бік повік.
Два вологі екрани та безліч каналів.
Насправді ніч - це в і н:
Напівголий неголений чоловік,
Що метає метеорити зі стогоном сталі.

Я не сплю.
Я горизонтально чекаю на vip-четвер.
Він, холера, як завжди приходить вчасно,
А з ним - мігрень й безсоння,
Пара сліпих сестер
З татуюваннями на спині: "життя прекрасне".

Я не сплю.
Я прикидаюся пристреленою собакою.
Заасфальтоване ліжко та постіль з трави.
І перший промінь,
Темряви розсікаючи вакуум,
Фату зриває із моєї голови.

Заснув уже місяць і зорі-ліхтарики,
заснули вже мишки, мушки, комарики,
і сонячний зайчик заснув аж до ранку -
вві сні він співає тобі колисанку.

(2009)

Я свою сестричку
Смикнув за косичку.
А сестричка люба –
Хап мене за чуба.
Я – у крик,
Вона – у сльози.
Мама зразу
На порозі...
Тут закінчується
казка.
Не хвилюйтеся,
будь ласка.
Ми з сестрою
дуже мирні.
Просто в нас
розмови дивні.
2009

Йди шляхом, та нікуди не звертай
Чи дядько ти, а чи цибатий хлопчик.
Чатує в хащах павучачий рай,
Реп`ях підстерігає – автостопщик.
Дорогою прямісінько іди,
яку обрав собі одного разу.
А зійдеш – начіпляєш череди,
та оббиратимеш – ледь не до сказу.
Отож, прошкуй, вагання позостав,
до фінішу сховай добрячий козир.
Що, кажеш, бачив ти, як хтось звертав?
Я бачив теж. Та ж в нього кум – бульдозер.

21.10.09

І часто сниться батькові могила…
Могила його сина, його плоті.
І часто сниться сина смерть раптова.
Смерть його крові, смерть його Володі…

І часто батько плаче уві сні,
І часто він кричить несамовито,
Коли насняться очі ті ясні
І погляд сина гострий, гордовитий.

Він, ніби, каже:
– Тату, заспокойся,
Мені тут добре. Горя тут немає.
Не бійсь за мене, таточку, не бійся
Й не плач за мною, я тебе благаю.

І батько усміхається крізь сльози.
Він вже спокійний, він уже не плаче.
Він розуміє, що життя не вічне,
І, що він сина не востаннє бачить.

Почую кожного, як стану Президентом,
І хочу радісно сказати ще й про те,
Що я люблю найбільше ті моменти,
Коли ви дружно й довго мовчите.

Почую кожного! І що тут говорити,
Як мислячий збагне усе без слів…
Я щиро шлю московські ці привіти,
Щоб кожний “на радном” заговорив.

Почую кожного на вулиці і в хаті,
Почую кожного, але ні пари з вуст...
Мовчання – золото, ви будете багаті,
Лиш не лінуйтеся й мотайте це на вус.

Впав листочок – життя обірвалося.
«Що з тобою?», – краса запитала?
Але я не змогла обізватися –
На теплій землі лежала.
Здавалося, сили втратила
Не те що б сказати – жити…
Та, в кого вірила – зрадила.
Немає більш чим дорожити.
Рвана рана найдовше гоїться.
Особливо, коли на серці.
Так болить, що в очах аж двоїться.
Стоп-сигнал: душа в небезпеці.

Впав листочок – життя обрізали.
«Як же так?», – краса запитала.
Сонце в небі немов повісили.
А я тихо собі стогнала.
І проходили повз, наступаючи,
Роздиравши найглибші рани.
На якому вже світі не знаючи,
Ще ридало моє сопрано.
Найболючіший біль не від болю.
І вина тут не має значення.
Щоб не йшло все в житті війною –
Треба вміти просити пробачення.

Ти ніжно цілуєш
говориш що любиш
ласкаєш обнімаєш...
Кінчиками пальців
водиш по тілу
щось малюєш...
Запах тіла одурманює ще більше...
збуджує...
кидає то в жар то в холод
чути ритми серця твого
бажання ще гостріші...
ти був мій я твоя
ми стали одним цілим.......

Туман накриває повіки -
я лечу на неонових крилах.
Щоправда, руки трохи побиті,
на біле тло хтось кинув вугілля.
Зима манить теплою кавою.
Психоз. За рушницю - і розстріляла б.
Колись я була і німфою, і мавкою -
тепер же - маніяк твого ідеалу.

Ніж шкребе частинку серця,
ніби налите фарбою стигле яблуко.
Цвяхами забив всі вікенця,
заманивши спочатку пряником.
Зруйнувала мур власного замку,
та й сховалась в піщаних дюнах.
Перед тобою - майже не займана -
гріхи причаїлись в трунах.
Ні подерта душа тебе не гребе,
ні - тим паче - біль мій.
Щоб мої очі не бентежили більше тебе -
в и й м и .......

Навіть думати неможна.
Ні згадать тебе - не треба.
Жити так, як ранок кожен
Я колись жила до тебе.

Де занадто – там і рветься.
Думи – в душі.
Душі – нетрі.
Там, де серце – прямо в серце –
Не існує кілометрів.

Там, де очі - через простір,
Не сховатись – поруч завжди.
Не запрошені, а – в гості,
Не хотів ти, не чекав ти,

А вони – перед тобою,
Ними ти уже по вінця,
Будять, вперті, непокоять,
Не лишають наодинці,

Стало простору замало:
Ні повітря, ні свободи.
Я сама себе благала:
«Не пригадуй!» Не виходить…

Скільки болю, скільки суму –
Не зізнатися нікому.
Ой ви, думи мої, думи, -
Повертайтеся додому…
22.10.09.

На тебе я чекала все життя
Хотілось так тебе зустріти,
Орган душі моєї заспівав
І зацвіли у серці квіти.
У храм кохання ти повів мене,
Просили ласки в Долі і любові.
Все було в райдужному сні
І ніжні руки й очі волошкові.
А я все спала і не в змозі
Від тебе погляд відвести
Всім серцем наче чарувалась,
Так гарно грав орган душі.
І лиш прокинулась –завмерло
Маленьке серденько у грудях.
Я вірю скоро наяву, а не у сні
Разом ми будем.

(2009р.)

Хай тобі солодко в усмішці сниться
Ранок, що теплий, дерева - що сад.
Стиглий до рук яблуневий смарагд,
Коштовна Ти в оксамитові листя.

Сниш, наче вперше приспалася жінка.
Локони лащаться в біливо пліч.
Ледь на вустах амазониться клич,
Розкрилося ледь балеринне колінко.

Вітер колише впівголоса вії,
Дихаєш млосно між "так" і між "ні".
Бачиш - і я ради тебе змужнів,
Вкриваю твої оголені мрії…

2008

Печаль та смуток огортають,
А серце так щемить від болю
І рветься наче птах до світла,
Чи поневолений на волю.
До тебе, серцем лину ,спокій!
Душа ж єспрагнена любові,
Потрапивши в тенета страху
Несила зняти вже окови.
А день чи тиждень, може місяць,
Життя минає день за днем,
А груди біль так обпікає,
І огорта таким вогнем,
Що сили покидають тіло
І пісня вже стає немила,
Життя ж втрачає сенс на мить,
І знову серце гомонить.
І знов там ожива надія,
Але чи здатне прорости
Зерно добра, зерно любові
У серці, де померла мрія.
Не залиши Ти, Боже мій,
Свого дарунку без підмоги,
Бо лише в Тобі правда є
Й до Тебе всі ведуть дороги!

В кленослові надпитих думок
Ніч іде, як четверта Пречиста.
Нашу віру прибрали в намиста
Й одягли неба білий вінок.
А волхви нам у відрах несуть
Срібні сутінки в жовті світанки,
Щоб в руках у Святої Оранти
Танцювали ми синій танок.




2009

Де в ріках струменіє молоко,
Земля у папороті і ліани низько,
На пальмі по цей день під холодком
Висить цивілізації колиска.

Хочу бути Президентом,
Щоб було всім жарко,
Бо я маю нагороду –
“Краща куховарка!”

Всі в державі хочуть їсти,
Зварить той, що вміє.
І мене, як повний шлунок,
Всякий зрозуміє.

Скоро всіх я нагодую,
Почекайте трошки.
Голосуйте всі за мене,
Й не забудьте ложки!

Свідок людської жорстокості,
Свідок кривавих драм.
Ще й досі у снах здригається
Сумний італійський храм.

Руїни величі, відбитки слави,
Затерті сходи прямо в піднебесне…
Все у кленовій вогняній заграві
Воскресло.

Нахапалася повітря – ротом, ротом,
За життям – як за останнім трамваєм.
Я – любов твоя, відкладена на потім,
До якогось там рум`яного раю.

Ти прийми мене як є: хай (між нами) -
Поле бою я, а значить, - і дим був.
Поле болю я з двома полюсами.
І собі не малюватиму німбу,

Я себе не прикрашатиму пір`ям –
Головне – ти не дивися в зіниці.
Вгледиш відчай у них – не вір, я, -
Мабуть, просто боюся спізнитись.

До кінцевої, ніби до Бога:
Самотужки не дійти, не добігти.
Я люблю тебе.
Люблю - як нікого.
І очей де - не знаю - подіти…
22.10.09.

Він говорить в мікрофони,
Аж послухать любо:
“Наша рідна Україна,
Україна люба!

Україна – наша мати!”
Хоч пиши на дошці.
А хотів же Україну
Потопити в ложці…

В нашої мами нема вихідних.
Чом це ніхто не подумав про них?
Будень чи свято, вівторок, субота –
Зáвжди знайдеться в матусі робота.
Тож ми надумали разом із татом
Зрештою їй вихідний влаштувати.
Рано тихесенько встали з постелі –
Поприбирали охайно в оселі.
Тато і ми! Наші сили могутні
Спритно взялися за справи у кухні.
Мамине раптом здійснилось бажання –
Сіла вона за своє вишивання.
(Нині ніхто поспішати не буде,
Разом сім’я! Ви це чуєте, люди?)
Потім усі мандрували до річки:
Сонця набрали повнісінькі личка.
Швидко-швиденько години минули.
Вечір настав. А коли – й не збагнули.
Радісно-шумно вернулись додому.
Навіть немає і згадки про втому.
Ми зрозуміли тоді так багато.
Цей вихідний – не лиш мамине свято!
2009