Як кличуть мене перса молоді
І вабить зір лоза гнучкого стану,
Іду шукати кетяга груді,
Блукати по первісному вулкану.

В долонях жінки сонячні гаї,
Дощами вмиті пречудові квіти,
Їх ніжний доторк в почуття мої
Завжди приносить радощі та літо.

Я над тобою тихо, як завжди,
Молитимусь у позі богомола,
І дякувати богу, що є ти,
Моя кохана, ніжна матіоло.


2001р.

Василеві СИМОНЕНКУ

Колись я стану краплею, Вкраїно,
Цілющого, дзвінкого джерела,
Й повік тебе, о рідна, не покину,
Щоб ти в душі народу розцвіла.
Він добрий і багатий, мов землиця,
Таких, як він, у світі більш нема.
Нехай завжди твоє ім'я святиться -
Під зорями небесного псалма.

Цикл.

Моя душа живе тепер в пустелі,
У хижі, випаленій дочорна.
Cмугасті рядна стертих буднів стелить,
Не в силах слово пісні простогнать.
По головешках, спопелілім вуглі
Ступає у ніколи і ніде...
За нею мовчки, в підвечірку смуглім
Тінь спогаду останнього бреде,
І тиша непорушністю жахає, -
По ній аж кола, наче по воді!..
Несуть вітри жагучими шляхами
Бліді квітки розтрачених надій...

*
Вона: Я так чекала,
і сама не знала,
на що...
і вицвіли сліди,
зашерхла рана,
гіркота сконала
і віття проросло біля води.

Уже прозоро стало.
Й ніби щасно,
Вже не пекла
пекуча печія,
Та вистачило зустрічі -
і ясно,
що все - даремна лжа,
що я - твоя...
Де сили взяти, аби зблідлі губи
промовили зневажливо: прощай!

Ховає гордість неуміло-грубо
Десь аж на денце загнану печаль...

*
Він: Прости мене. Життя спливло, як літо.
Життя чи зойк розгойданих доріг...
Пусти хоч душу вимерзлу погріти
Об твій крутий дитинячий поріг...

Вона: Спинись! Не смій!

Душа: Не відступись!!!

Несуть вітри бліді квітки шляхами...

Цвітуть сади червонно-золоті,
Веселки передзвонюють круті,
Дощі періщать сизо навіжені.
Спасибі осені, спасибі ... вже їй..

Іде ватага, вишивки горять,
Погордно виступають сват і брат,
І мати сина молодого женить,
Спасибі осені, спасибі ... вже їй..

Забратись у світанку лабіринт,
Вивуджувати діаманти з скринь,
І небо з річки набирати в жмені.
Спасибі осені, спасибі ... вже їй..

(2008)

Вітер летить крізь міста і кордони,
крізь країни і роки,
крізь пальці і пил...

Вітер приносить весну,
відносить печаль,
розганяє хмари
і дарує відчуття свободи за спиною.

Не знає втоми,
не знає спочинку,
не знає правил дорожнього руху,
не знає початку і кінця.

Вітер схожий на відвертість,
вітер схожий на пристрасть,
вітер схожий на обман.

Він несе біль, ламаючи дерева,
він лікує рани, заколисуючи віти.

Він плаче разом з дощем
і кружляє в танці разом зі снігом.

Він пише історію світу на морському піску...
...і стирає реальність, тасуючи будинки наче колоду карт.

Він ворожить на своє майбутнє!
Він летить за невідомістю,
аби вирватися з реальності,
але
навіть Вітер
не в змозі
її наздогнати.

Бери собі це небо.
На – тримай!
Все віддаю і не чекаю решти.
Такий туман...
Такий густий туман.
І знову я сама себе питаю:
Де ж ти?
Я віддаю тобі ці зорі.
На – лови!
Лови – нехай
збуваються бажання.
Я так до тебе звикла,
може - звих?
То обпікає холодом,
то - жаром…
Я віддаю тобі цей вітер.
На – лети!
Лети від мене…
Ні! Лети до мене.
Я вільна інші
запалить світи,
але зірки спадають
просто в жмені…

Це твоя територія впливу,
Я чекаю тебе завжди,
І цвітуть небеса примхливі,
Хоч давно відвесніли сади.

Не дражню і не кличу, - для чого?
Буря тільки знесе мости,
Що наладжую важко й довго
Після того, як стрінешся ти...

Забрідаю в осінній знемозі
У стежок перепліт крутий.
Я зректися тебе не можу,
Бо несила в і д с е б е втекти.


(2008)

Вишневоцвіття пам"яті згойдну
Крилом надії.
...Вістка негостинна.
Прости, дитино, не мою вину,
Прости, дитино.

Веселкою невтримно полосну
Іміграційні больові кордони,
Передихну, вбираючи весну:
Святе сімейство. З квіткою Мадонна.

Залиже дощ гірку біду мою.
Я за кермом, нікому не примітна,
Солону каву, мій Вадиме, п”ю
І захлинаюсь, птаха перелітна.

Ще наше свято хлюпне за межу,
Сяйне лелітками у чисте небо,
І доцілую... І усе скажу!
Моє дитя...

Але... дожити треба.


7 липня 2009

До гикавки б наївся крашанок
Без хліба та духм’яної пампушки,
Але до Паски рот свій на замок
Закрив і тихо вию у подушку.

Не бачу я звабливої груді,
Не цьомаю кохану у сідниці,
Весь піст сиджу на хлібі та воді
І погляди відводжу від спідниці.

Я заздрю і спортсменам, і митцям,
Сусідському собаці за парканом,
Їм можна з’їсти півкіла м’ясця
І закусить вареником в сметані.

Не знаю, чи сьогодні я засну,
Бо з чаєм з’їв я хліба тільки скибку
Я не дозволю нині таргану
Украсти із тарілки навіть дрібки.

А він принишк, вчуваючи кінець,
Який його чигає невблаганно,
До кухні зась ходити на ралець,
І воду пити зась з моєї ванни.

Я запитав учора у попа,
Чому він завжди тлустий наче діжка,
А я змалів, став схожий на клопа,
Худющий, наче з підворітні кішка.

„Тебе”, він каже, „всушують гріхи”,
Що каяттям і постом ще не змиті,
Та з слів оцих сміються й дітлахи,
Бо грішників товстих багато в світі!

Блищать звабливо вікна гастроному,
І зір шукає вуджених ковбас,
Ще трохи й я потраплю до дурдому,
Бо там не тільки уживають квас.

Мій нюх не гірше став чим у собаки,
Уява ж домальовує дрібки,
Сусід курча розжовує зі смаком,
Сусідка топче з серцем пиріжки.

Та я не буду їхнім епігоном,
Хай почекають шинка та окіст,
Закінчаться вже скоро макарони,
А разом з ними і нелегкий піст.

Я бачив степ. У мареві далекім,
Де небо прихилилось до землі,
Кудись летіли втомлені лелеки
В вечірній розчиняючись імлі.

Я бачив степ. Там баба скам’яніла
Із пагорба дивилася в ручай,
Печальна, заніміла, посивіла –
Їй коси не розчеше вже Папай.

Я бачив степ. Там на чатάх сторожа
Завмерла у тривозі і журбі,
В тяжкій борні конає військо Божа –
Обійми гота анту – загрубі.

Я бачив степ. Прийшла зі сходу сила,
Жорстока і як черви ворухка,
Там скаженів від радості Атила,
Коли крові текла густа ріка.

Я бачив степ, Дніпра бýйні заплáви,
І пастки печенізький перегук,-
В сніги лягла дружина Святослава,
І крутить кола смерті в небі крук.

Я бачив степ. Гонόристі гетьмáни
Кидали в грязь дідівські кунтуші,
А турок пре нахабно з-за Лиману,
Москаль життя витягує з душі.

Я бачив степ. Там шматувала криця
Козацький дім, уславлений в віках,
І мстива Катеринина десниця
Із козака робила кріпака.

Я бачив степ. Важкий від перегною,
Мерви людської сповнений украй,
Там кат збирав нещадною рукою
Жахний голодомору урожай.

Я бачив степ. Уярмлений, побитий,
Окроплений дощами із свинцю,
Там за отця святого ворон ситий
Останню шану віддає мерцю.

Я бачу степ. У маковому цвіті,
Кривавиться до обрію, горить…
Та прийде мир в новім тисячолітті
І змиє кров густа небес блакить.

2001 р.

Тихим дзеркалом води,
Барвою легкою,
Шелестом, зітханням
Осінь вабить за собою.

(2008)

Дорога проростала у мені
немало-небагато – двадцять років…
Душа тремка усе казала: «Ні!»
І був тісним весь світ широкий.

Дорога ниткою лягала уві сні,
або кричала – тужно так – совою...
Дорога проростала у мені…
Душа усе ж лишалась кам’яною.

Але одного весняного дня
моя душа, немов стрімка ріка,
не утерпіла – й вийшла з берегів…

Ми не вмієм творить, ми покірно ідем,
Під тягою життя лиш ридаєм.
Так нехай хоч прокляття небесним мечем
Пролетить над невільницьким краєм.
М а к с и м Р и л ь с ь к и й

Ми засліплені сяйвом зірок і брехні,
Хтось гукне: "Гопака!" Гей, ушкварим?!
І блукаєм по світу й шукаєм рідні,
Наче ми ледацюги й нездари.

А співаємо ж як! І чудово живем!
Це ж у нас наймудріший парламент!
Поки ми поспимо, нам збудують Едем,
І продумають навіть регламент.

Ми вчимося творить, ми покірно не йдем,
Під вагою життя не ридаєм.
То нехай же прокляття небесним мечем -
Не злетить над чорнобильським краєм.

Чи журитися нам? Ні, немає причин,
Ми такі, як були, вічно будем!
І кому що до того - чи добрий я син?
Аби вас не хапав я за груди.

Ми засліплені сяйвом зірок і брехні,
Хтось гукне: "Гопака!" Гей, ушкварим!
І блукаєм по світу й шукаєм рідні,
Наче ми ледацюги й нездари.

Зі зб. "Сонети чорного сонця"(1996)

якщо треба
я вирву твоє серце
і покладу на його місце
тепле достигле літнє яблуко
а рану зашию білою тонкою павутиною
якщо треба

якщо треба
я обітру твою шкіру
солоною морською водою
буду носити її в пригоршні
і лити просто на твоє обличчя і волося
якщо треба

якщо треба
я поїтиму тебе медовим вином
солодким липким наче час
щоб твоє тіло і твоє літо
злилися в одному не стримному танці
якщо треба

якщо треба
якщо це дійсно тобі потрібно
якщо це насправді потрібно мені

застигли пальці мов порожні колби
зімкнулись руки з хрускотом кісток
всі поривання і невдалі спроби
ще муляють щетиною щіток

крамиці зачинильсь ще годину тому
на правду не залишилось часу
тому мабуть піду я вже додому
якщо зумію, у собі душу донесу

бо ця негідниця так прудко рветься
брикається, дереться догори
а може то є порятунок для плаского серця
втекти цієї пізньої пори

та ні. хиття хрустке мов та хлібина
воно розтяується, липне та тече
коли з одного боку янгольська крилата спина
а з іншого багряне бісове плече

завтра має випасти сніг
завтра має закінчитися життя
звичайно якщо воно не закінчиться
вже сьогодні
якщо тепло твох сліз
не змусить когось почати
дихати якось інакше

кохання яким безпорадним
воно не було б
мусить мати свій кінець
його зникнення має дати
тобі новий простір

де б ти не зустрів
свій останній день
де б ти не залишив спогади
про останню свою осінь
все-одно прийде зима
котра поставить свою масну крапку
хочеш ти цього чи ні

вона закусивши заячу губу
сильно зціпивши стерті зуби
не дасть тобі жодної можливості на спогади

ти знову перестанеш вірити
прогнозам погоди
втратиться вагомість усіх новин
дружніх візитів
листування
втрачають сенс телефонні будки
клавіатури і кольорові поштові марки
на яких зображенні все ті ж
зимові пейзажі

Осене, на хвильку зупинись,
Хай ще землю поголубить літо.
Як тобі не шкода, подивись –
Коси в мами сріблом оповиті.

Осене, спинися, зачекай,
Не лети услід за журавлями.
Сивого туману не лишай,
Хай ще молодою буде мама.

Осене, спинися, ще не йди,
Десь літає полем павутина.
Вже верба схилилась до води,
Мамині літа у вирій линуть.

Осене, спинися хоч на мить,
Ще калина ледь забагряніла.
... А душа моя уже щемить –
вчора осінь в вирій полетіла.

1994 р.

Вчора
сьогодні
завтра
жити
любити
варто
треба
ловити
щастя
кожен
по суті
майстер
доля
примхлива
пані
мріє
сміється
знає
щастя
в тобі
лунає
пісня
тонка
солодка
казка
у серці
нотка
вічна в тобі
як небо
все у тобі
у тебе

Я отпустила -ты найди себя,
Найди в глубинах памяти и вдруг
Прийди туда же, но как друг.

Я полюбила - кажется, тебя.
Не больно, не легко, не сладко...так,
Не в роль, но будто под колпак.

Я загадала - ты ушел в туман.
Наверное, в нем легче забывать,
Неверное так убивать...

Я разгадала - кажется, обман -
Со мной играли, словно неживой.
Немой забытый взгляд, как твой...
/05.08.2007/

Ти ще не спиш, я знаю.
Ще зазираєш в небо.
Небо, що не минає.
Небо, на всі потреби.
Я у його долоні
падаю без вагання.
Скільки у нім мелодій!
Скільки у нім кохання!
Високо над землею
слід мій поволі тане…
Зорі, немов лілеї,
перецвітуть в світанок…
Дихає ніч димами,
що уп’ялися в осінь.
Тільки, зоря та сама
падає стрімко в роси…
Високо над землею
мрії усіх єднають.
Зорі, немов лілеї,
перецвітають… Знаю…

Прозорішає смуток
і глибшає жадання,–
спізніла мудрість осені терпкої...

Вже виноградні грона
духмяніють жагуче,–
п’янка любов осіння...

В холодну заводь кольорів осінніх
пірнуло серце...
Милий, порятуй!

Важка теракотова втома
Лягла сухолистом до ніг.
Бажання смарагдову крону
Присипав байдужості сніг.
Бурштинова легкість застигла
В осінньо-тягучій смолі.
Небесна зажура не встигла
Злетіти в лелечім крилі.
Загадкою аквамарину
Лишився до літепла шлях...

Розрадою тільки калина
Горіла в червоних серцях.
11.09.09

Я був для тебе янголом поганим
Тебе я не хранив і не беріг
Пробач за те, що брав на душу гріх
Можливо час загоїть рани…

Я не дістав тобі обіцяних зірок
Я не садив для тебе у саду троянд
Один із безлічі лиш був варіант
Життя зробило вибір за обох…

Цей світ мене ловив, та не спіймав
Хоч міцно я тримав, та він утік
Тебе одну я пам’ятатиму повік
Пробач за те, що я тебе кохав…

Неба ясна просинь
Розпустила коси,
Всю траву зім'яла,
Юність пригадала...
Чи мені здалося?

Свіжий запах листя,
Ягідне намисто,
Відцвітають квіти,
Підростають діти...
Осінь дуже близько.

Чарівнице осiнь,
Жартувати досить!
Фарби всі змішала
І розмалювала
Ти моє волосся...

Ні, не слабка! Вона не здасться!
І течії не змінить в скрутний час.
Не зрадить своє серце, свого щастя.
Недоумки - відхрестяться нараз .

Якщо вона обрала - буде поряд.
На півдороги не верне назад.
Хай бозна що за спинами говорять.
Любов попереду, домівка, літній сад…

Люблю й любитиму завжди,
Тебе,мій легінь синьоокий,
Нехай хоч в снах приходиш ,ти,
Тривожачи вночі мій спокій.
Нехай хоч що кажу я вдень,
Що не люблю, що не пробачу,
Та іншим все стає тоді,
Коли тебе у сні я бачу.
Не треба звиклих гарних фраз,
Вони – пусті, в них нотки фальші,
І не потрібні обіцянки
Про спільний побут на подальше...
Потрібна лиш та синь очей,
Дотик руки, твій ніжний поцілунок -
Все те, що втрачено колись,
Що доля вже не дасть в дарунок.
І я люблю вже мабуть не тебе,
Лише твій образ , легінь синьоокий,
Нехай хоч в снах приходиш, ти,
Тривожачи вночі мій спокій.

Симфонія стихій стрімкого вітру
В палітрі танцю і дощу.
Самотня догораюча свіча…
Опалим листям котяться роки.
А поміж ними губиться стежина,
Непройдена, завмерла, уночі.
Гадається, що знайдено ключі,
Та невідомо, до яких дверей…
…Прощальний блиск погаслої свічі.
Щемливий зойк надломленої віри.
Немає ані міри, ні надміри,
Довіри, як і віри врешті-решт.
Є лиш бажання віри у досвітню
Уяву нерозгаданих тонів –
На дивнім полотні дощу і вітру…
… Бажаю віри, та не маю сили.
Шукаю сили, а нема джерел.
Шукаю джерело і не знаходжу…
…Опівночі змикається кільце.
Початок починається кінцем,
А доля переповнена тривоги…
Одвічний шлях
від Бога і до Бога,
порогами нестримної ріки.
Опалим листям котяться роки.

Опалим листям путь спасенну кличу…
1998р.

Дві посмішки – два Сонечка
Живуть собі в Садку,
Це Літа Син і Донечка,
Мов квіти у вінку.
Вони живуть, всміхаються,
І сонце гріє їх,
І літо не кінчається
Для Сонечок малих.
Зима чи осінь сваряться,
А у Садку – теплінь
І Сонечка два граються
У вітру на крилі.
...........................
У серці в мене сонячно
І теплі мої дні –
Синочок мій і Донечка
Всміхаються мені!
2009

І той перон , і ми на нім,
І той вагон , і ми у ньому.
Ти посміхаєшся мені
Я не віддам тебе нікому.

П- в:

Ми одні у купе , всю дорогу одні
Провідник нам забув нагадати зупинку.
Ми одні у купе, всю дорогу одні.
І у пошуках щастя мчимо безупинно.

І те купе, і поїзд мчить
І місяць зорі знов розсипав.
Вже світ увесь напевно спить,
А нам безсоння хтось насипав.

П-в.

І була ніч, неначе мить.
Чи навіть ще коротша миті.
І варто жить, і варто жить.
Тебе кохати і любити.

П-в.

Ніжна осінь: тихо-тихо,
Світить сонечко на втіху,
Очерети пишні коси
Павичами гордо носять.
Обросло насіння пухом
І чекає, щоб задмухав
Свіжий вітер і на ньому
Полетіти в невідому
Загадкову чужину
Та чекати там весну.
Кожна насінина мріє
Про тепло, коли зігріє
Землю сонце золоте,
А із неї проросте,
Випроставши рівно спину,
Молода очеретина.
Виростуть у неї коси.
А коли настане осінь,
Визріє нове насіння
Вже нового покоління.

А життя - ріка без краю:
Старше віку доживає,
А на зміну вже росте
Прогресивне, молоде.

21.11.06г.

1
Ти кличеш до чужих вождів?
А ти зустрів нових пророків?..
Навчає мудрість, а не гнів,
Що вбивць народжує жорстоких.
До правди не приводить страх,
Торує стежку він до зради.
А час летить,
як хижий птах, -
Майнула чорна тінь над садом...

2
Всі розбрелися, мов отари,
І мовчкома ж бо - хто куди!
Лише новітні яничари
Щоденно пруть,
як чорні хмари,
І виростають - як з води...
Та нам до них немає діла,
Вони ж не лізуть у город.
Якщо зайдуть, тоді ми сміло
Піднімем руки,
ніби крила...
Що не кажіть, а ми - народ!

Довкола стільки кольорів,
Тепла і сонця, мрій солодких!
Чому ж у серці засірів
Одноманітних фраз і слів
Холодний смуток днів коротких?

У кожного в душі живе дитина -
Її вбиває клопотів рутина.

(2007)

Уже не той, що був колись.
Усе ж, не той, котрим ще стану.
Краплина хвилі океану,
Що прагне в інший океан,
Та на сторожі береги.

Краплина іншої жаги
На грізнім океанськім гіллі.
Надії – вітряні повії,
Пливуть в пітьму розчарувань
Й гортають шрами у душі.

Та не лякаюся межі.
Все більше лину у безмежжя.
Й ніщо мене так не бентежить,
Як вивірений лет крила,
Котре не осягає меж.

В жорстокім полум'ї пожеж
Агонії земного бою
Чи то від жаху, чи від болю
Розораних прозорих ран
Я чи помер, чи народивсь.

Та вже не той, що був колись.
Й усе ж, не той, котрим ще стану.
Краплина хвилі океану,
Що прагне в інший океан,
Та на сторожі береги…


1998р.

Журба передмістя—покинута вілла
На підняті плечі доричних колон.
Триматись. Любитись. Не впасти у сон.
Триматись. Цікаво, чи ми б так зуміли.

Креманки твоїх білосніжних долонь
Спокусливо пахли корінням ванілі...

Покої погрузли в німе руйнування,
Та ще пам”ятають панянок і пань,
Прийоми і нитки скупих завірянь,
Що ця ніч ніколи не буде остання.

А ти ще вмовляла уникнути ран,
Що може завдати незріле кохання...

Ти чуєш, як вітер картавить сьогодні?
Дай руку, легенько ступай по стіні,
Застелену в доісторичні вогні.
Це наш горизонт і кордон у безодню.

А ти ще просила знайти у вині,
Того, що відкриє нам брами Господні.

Несіяне поле, розбита дорога,
Ніхто не знайде нас, кохана, тепер.
І віялом -трави на східний манер,
Вітряк на узбіччі як пересторога...

А ти не ждала на легку перемогу,
А ти не годилася на адюльтер,

Аби зрозуміти, стосунки—це міти
Для двох, що пускають вінки по воді,
І разом тікають із виру подій
До себе, розламаним навпіл магнітом.
Здається, що тільки живи і радій,
Виховуй дітей і пиши заповіти.

Занепад уперто продовжує наступ,
Заплутує пам”ять зеленим плющем,
Аби не розбилися стіни ущент,
Аби ми не стали для себе баластом.
А серце лоскоче задавнений щем:
Триматись. Любитись. І просто не впасти.

І не страшно в порожніх кімнатах? Лукавиш: Ні.
Це загострене «хочеться світла» стискає горло.
Це так сниться… Безумна завія і білий голуб,
Наче звістка про мир, чи закінчення снігу. В мені.

Чи в тобі. Бо ж не страшно. Бо люди. Засудять не нас.
Бо немає за що. Бо дерева не надто потрібні.
Ми ростемо й нехай. Ми ростемо людиноподібно.
І у стовбурі білім плекаємо воду і час.

І не страшно? Лукавимо двоє. Ну звісно ні.
Ця зима буде довга-предовга. Таким же – сниво.
І зупиниться серце (бо ж є як і в інших зліва)
Щоб у березні поряд зі мною зросли сини…

Великий час, тривожний час...
Хто ж осторонь стоїть?
За все життя спитає нас,
Лови натхнення мить.

І ти не стій - вперед іди,
Нехай щезає страх,
І дух народу розбуди -
На молодих вітрах!

Для співу сили не жалій,
Звеличуй чи ганьби,
Але ніколи, друже мій, -
Не бійся боротьби.

Зі зб."Cерце невмирущої кобзи"(1997)

Будь мені, лелеко, вірним другом,
І клянусь - не зраджу я тебе,
Покружлявши над зеленим лугом,
Полетиш ти в небо голубе.

Я полину слідом за тобою -
Мрією і піснею журною...

І твоє гніздо я берегтиму,
Як за море літо відлетить,
Бо зв'язала долі нам незримо -
Вічної природи срібна нить...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Осінні яблука — застиглий сонцеплід.
Самотня осінь дихає в долоні.
І нам зірки не розтопили лід,
Якого ще нема в осіннім лоні.

Холодний парк — алеї самоти.
Он горобець шукає насінину.
І хмурять брови осені брати,
Ув оксамиття одягають днину.

Жовтастий брід. Замулений розмай.
Усе минуло в сонцецвітнім храмі.
Холодних душ поспів терпкий врожай.
«Для вас є вхід» — написано на брамі.

Курличе час. Осіння б’є хода.
Життя дає миттєвість споглядання.
Голодний погляд. Зчавлена слюда
На жовтім листі скупчилася зрання.

Ти — як маршрут із літа у пастель,
Де різнобарв’я плине різнотрав’ям.
І де з небес блакитна акварель
Мені в долоні крапле й надрукав’я.

Курличе час. І осінь йде чудна.
Марнотний спогад про… минулочасся.
Я…не один. Та ти чомусь одна,
Немов черниця, тільки в жовтій рясі.

У містах асфальт - застигле море,
Мертве, не хвилюється, лежить,
(Хоч життя по нім тече, біжить),
Холодом байдужості всіх морить.

Тому в пору літнього сезону,
Наче несвідоме ще маля,
Я люблю ходити по газонах,
Там, де вільно дихає земля.

Море те живе - далеко звідси,
Там природа має всі права,
Тут радію кожній мужній квітці,
Що цю товщу сіру пробива.

Вона душить все живе, здорове,
Наче підле кодло яничар,
І такий поетові тягар
На асфальті виростити слово.

Це - не примха, це - веління духу,
Йде від поколінь до поколінь -
На траву упасти й серцем слухать,
Слухать голос рідної землі.

7491 р. (Від Трипілля), (1985)

Дихнула музика – по шкірі сироти.
Дихнула музика – і світ як дім.
Та стін його нічим не зміряти,
Ні даху вгледіти на нім.

Усе – єдине, недоторкане,
І на такій тонкій межі!
Дихнула радість неприборкана
І - розчинилася в душі.

Я одягаю сни навиворіт
Не розтлумачені, чудні.
Якщо колись ці звуки вигорять,
Не вір, як скажуть, що в мені.
9.09.09.

ІВАНОВІ ГРИЦОВКАНИЧУ ...і всім, хто вижив присвячено...


Багато весен повертаюся з війни,
Ні, я – живий, я просто ліг поспати.
Мій однокласник уже має двох синів,
Мені судилося в чужій землі лежати.

Приспів:

Чи за гріх, спитайте в Бога, чи провину
Я не чую крик весняний журавлів.
Кожен п’ятий під Шиндандом з нас загинув,
До наказу залишалось дев’ять днів.

Мені не страшно, бо я тут лежу не сам :
Нас п’ятеро і кожен ще безвусий.
Іван, Борис, Микола, знов Іван –
Ніхто з нас не дожив до літ Ісуса.

Приспів.

Тут нам не треба ні багатства, ні добра,
В єдину мить ми стали всі братами.
Іван з Полтави і Микола з-під Дніпра,
Борис, Іван і я , єдиний в мами.

Приспів:
Чи за гріх спитайте в Бога, чи провину...

2001 р.

А щастя було поряд,
Знаходилось так близько,
Що інколи торкались до нього, лиш на мить.
Та невблаганна доля
Притримала усмішку,
В душі похолодало, немов серед зими.

Приспів:
Знов зорі падають з небес,
Знов зорі падають,
Я не чекаю вже тебе,
Лиш просто згадую.
Пташину щастя у руках
Своїх не втримали,
Воно не згасло, лиш , мов птах,
У вирій злинуло.

А щастя було поряд,
Але розлуки вітер
Поніс його й розвіяв у полі до зорі.
Тепер воно – лиш спогад
І про чарівні квіти,
Про зустрічі короткі, про незабутні дні.

Приспів.

А щастя було поряд.
Для нього мало треба,
То мить, яку не можна вже виміряти в часі.
Знайдуть його край поля
Чи поміж зір у небі,
Але не будуть знати, що воно було нашим.

Приспів:
Знов зорі падають з небес...

Відчутно – Лета як тече по венах
і що на слово – вірою тріпоче.
Я вибухом "оле" розношусь по аренах,
де матадорно кам`яніють очі.

Від бандерильї опіки в раменах,
нехай по ній ще раз відкровоточу.
Мене, мов декорацію зі сцени,
морським вузлом..., за ноги поволочуть.

Ви так чекали радості від смерті,
що забували чим її зустріти.
Адреналіну жалюзі – по шкірі

колючий протяг, потяг на відвертість.
Корида жде. Нема коли сивіти.
Холодним вістрям пробиваюсь в ірій.

10 Вересня 2009

Високе небо дихало в пульсарах,
Степи текли повільно, як псалом,
її по-скіфськи звали Майосара,
Що значить: Юнка з Місячним Чолом.
Та що — чоло і що — вишневі губи,
Коли з дитинства кинута в гарем.
Коли прийшли під ранок душогуби.
“Збирайся,— кажуть.— Підеш за царем”.
Жерці стояли хижі, наче круки.
Під серцем невимовно щось пекло,
їй край могили заламали руки,
Змастили лоєм місячне чоло.
Світ закотився — відкривайте жили!
А сонце мчить над степом — не спинить,
її по-скіфськи хусткою душили,
Щоб тою смертю рук не забруднить.

Стугоніло, гуготіло,
Все палило навкруги.
Біла спрага твого тіла
Не вміщалась в береги.
Сповивалися серпанком
Білі ружі між отав.
Білий місяць на світанку
Поза лозами розтав.
І над сонними житами
Крізь вогненні ятері,
Наче лебеді, злітали
Білі руки на зорі.
На ставку скрипіли весла,
Веслували в ніч скупу.
Стежки біле перевесло
Слалось в безвість по степу.

Десь на морі є острів співучих сирен,
де не ждуть мандрівців світосяйні оселі,
де з води гостроверхі підносяться скелі,
що моряк ще не дав їм і жадних імен.

І на морі десь є зачарований грот,
де чаклує в прозорих одежах Цірцея,
мов пісок, твої спогади хвиля розмиє,
і полине у Лету життя без турбот.

А за морем ще є недосліджений край,
де під сонцем ряхтить, дозріваючи, лотос,
що дає забуття, нам дорожче від злота.
– Всі споваби, мандрівче, в дорозі спізнай!

Та минаючи острів сирен, морякам
ти до щогли себе накажи прив’язати,
щоб не міг тебе спів їх навік зчарувати;
але пісню, із уст їх почуту, затям.

Завітай до Цірцеї на день або два,
подивися їй в очі блакитні чи сині,
подивись, як летять по лиці її тіні,
але слухай, як борвій про мандри співа.

Помилуйся на гру перемінливих фарб
у рахманнім раю, де живуть лотофаги.
Та, п’ючи з злотих келихів тишу і лагідь,
збережи у душі все минуле, як скарб.

Жадним даром не нехтуй та пильно чатуй
і, на поклик вітрів розгортаючи крила,
в слушну мить напинай прудкоході вітрила.
Наодинці лише свою мрію милуй!

Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат,
зріє хліб, і червоні хитаються маки
там, де рідна на тебе чекає Ітака
і занедбаний твій маєстат.
24.11. 1943.

Печаль висока – як морська трава.
І зорі досі – як могили предків...
А я лягав із Сонцем і вставав,
Як правовірний із Законом Ветхим.

Грішив собі в думках і наяву,
Ловивши рибу, пестячи наяду.
Морська трава – солоний теплий вуж –
Текла по нас рожевим шоколадом.

Ми малювали Бога на піску,
Орлині тіні ловлячи на хвилях,
Угадуючи в променях ріку,
А в смерті вітру – ангельські весілля.

Розбещена й відверта ти була...
Журбу любила, ночі і глибини.

Кінець тунелю – мов кінець ствола...
А море – то початок батьківщини.

Висипується небо у промінні
через щілину між "я тут" і тлілим.
Здається, не встигають впасти тіні,
а вже, так по-земному, крутить тіло

листком прожовклим до кісток осінніх.
Я видихаю все, що наболіло,
бо це той час, коли зникають стіни
і все, що чорне, одягнеться в біле.

І розпорошиться душа в пороші,
летітиме за вітром переміни,
а як впаде – то грітиме у генах.

Яке "прошý" – таке тобі і "прóшу".
Мов мінне поле, на обличчі міни,
відчутно – Лета як тече по венах.

10 Вересня 2009