Досить безглуздо, здавалося б, зважувати думки.
Димкою мисль розстилається з домішками квітковими.
Так невагомо, примарами мрії торкнуться руки,
Не незникомими.

Не промайнуть непомічено, згладжуючи чоло!
В морі човни хай розгойдує хвиля живої ніжності,
В ріки молочні вихлюпує все, чого ще не було,
Ген з-поза вічності.

Ні, не вичікують радостей, не поневолюють мить!
Рано чи пізно, та зрушиться камінь на камінь покладений.
Он уже й небо розколоте, чути, як хрумко гримить
Затишок вкрадений.

Димкою мисль розстилається, килимом – домішок мрій.
Рушити б, не очікуючи, доки самі запросять.
Геть вже думки закрутилися, наче примхливий рій,
Все ж – медоносять.

16.02.2018

Ось десять їх.
Віршів моїх.

Кожне читаю з них –
звідки ви?

Переполовинив би я,
та їх утаїти як?

Очі скрізь.
Не те, що колись.

Утіхо моя!
Ой, сліпа моя!

Тільки любись.
На них не дивись.

Що не здолав –
у перґаменти склав.

Згорнув, мов руно.
І п’ю, як вино.

І п’яний я.
І співаю я.

Утіхо моя!
десяти ночей…

30 серпня 1995 р., Київ

…Стеліться широко, я скоро
Рядочків зодва, може зотри
Поставлю крапку навпіл з горем
І буде все… ніхто ж не проти
Із вальсу вас покличу в танго
З обійм фіалок - на картину…
Здмухну із губ губами манго -
Ось тільки де б таку дівчину…
19.02.2023.

Побудь  зі  мною,  я  прошу!
Нехай  надворі  стогне  вітер,
Холодний  сніг  упав  на  квіти,
Безжально  знищивши  весну.
Побудь  зі  мною!  Тільки  ти
Про  мене  знаєш  так  багато,
А  почуттів  яскравих  свято
Рікою  лине  в  береги,
Зруйнує  їх  і  знову  голос
Моєї  пристрасті  озветься,
Бо поки  що  замерзло серце.
Панує в ньому лід  і  морок.

Втомився  я. Жахлива втома
Давно взяла мене за горло,
Стискає, коле і пече.
Побудь  зі  мною  ще  хоч  трохи,
Розвій мій смуток та неспокій!
Я так давно чекав тебе...

І  сніг  мине,  і  сум  дощу.
Минуть  проблеми  та  незгоди -
У цьому впевнений, а  поки
Побудь  зі  мною,  я  прошу!



23.03.2013р

Я дочекаюсь променів різких,
Що відшарують явне і таємне.
Моє мовчання – невимовно чемне,
Передчуває кожного із них
На підвіконнях зрушеної ночі.

Привіт, мої глумливі поторочі!
Я – ліки вам, а ви мені – життя.
І страченому глузду вороття
Не буде вже. Допийте до останку!
Та ви, сліпі, злякалися світанку,
По закутках розбіглися на глум.
Мені лишили зачерствілий сум
І каламутну, охмелілу тяму.
Та чим тепер заповнити цю яму,
Що вирита з-під лівого ребра?
Крилом накрити? Дайте ж бо крила!

Ягням вовки наситились і плачуть.
Розніжену, розбурхану, ледачу,
Клянуть свою паскудну вовчу вдачу,
На місяць виють, наче на свічу.
Чому ж впокореною в темряві мовчу
Уже крилата ще не янголиця?
Бліда, бо скинула свої яскраві лиця
На підвіконнях зрушеної ночі.

Так відшаровуються погляди і очі.
Так розмежовують святе, ніяке й темне.
За мить – у вічність, явного таємне,
Лечу.

03.02.2018

А скільки тої правди поміж нами!
А скільки облюбованих речей!
Я досі не наситилась словами
І блиском ваших радісних очей.

Найкращі люди, найдорожчі люди,
Стрічати вас так млосно крізь роки!
Крилатий птах мої прошиє груди,
Пером торкнеться вашої руки.

Пером і зойком. О неосвятимий,
Глибокий усміх сивої душі,
В рясних морщинах й сподіваннях зримий,
Лягай мені любов'ю на вірші!

Погрішності вчорашніх інтонацій,
Облудливість беззастережних слів
Простіть мені! Позбувшись декорацій,
Мій дух в промінні вашому змалів.

Здитинілий мій дух крізь тьмяні очі
Впивається п'янким, забутим сном.
Ви знову тут, либонь ці сни пророчі,
Покликані випа́дком-чаклуном.

Являєтесь, з самої серцевини
Мені знайомі, та щораз нові.
Найкращі люди, наших стріч години
Такі короткі, та такі живі!

04.01.2018

Вийди на волю! Вийди із мене геть!
Голою правдою тулишся ти до дзеркал,
Пустко душі. Думки святої вщерть
Дай мені! Дай мені! Дай мені! Бачу оскал –

Дехто Не Я глузує із нас обох,
У задзеркалля затягує деяку Я.
Вийди із мене! Тут бо живе мій Бог!
Дехто Спустошений – зветься Його земля.

02.01.2018

Що ж ти, Танько, захандрила,
п'єш жури холодний чай?
Щастя, мов коня за гриву,
ухопи й не відпускай.
Зранку встань, зроби зарядку,
усміхнися небесам,
з'їж з горішком шоколадку,
випий коньячку сто грам...
Не пиши про старість вірші,
не лякай: "Усі помрем!!!"
Не було б чого ще гірше,
мо... не пустять у Едем?
Викинь на смітник подалі
і пігулки, і ціпок.
День заграє на роялі,
ти ж пустися у танок,
і нічого, що подагра,
і склероз давно дістав.
Хтось не може без Віагри,
а ти можеш хоч до ста...
У ставку скупайся гола —
може, хто захоче в рай?
А чи любить, в чистім полі
ти ромашку не питай.
Як на те, то ще не вечір...
Радість сяє без кінця
тим, хто мрії молодечі
мужньо втілює в життя!

21.02.2023р.

Голубить квіти теплий вітерець
І сонечко всміхається весняно,
Через ліси й долини навпростець
Іде до нас дівчина гарно вбрана.

Її голівку прикраша вінок,
Зелена сукня розшита барвінком.
Весна-красуня вже від нас за крок,
Зими останню перегорнуто сторінку.

2016 р.

Вони, летючі та повзучі,
Бентежать яв і тішать сни, –
Одні тлумачу неминуче,
Не можу інші роз'яснить.
Щодня, буденно та святково,
Вони пливуть в очах моїх
І додають снаги розмовам,
І творам служать, як розбіг.
То в голові постануть гулом,
То серце крають без пуття, –
Думки – це плата за минуле,
Або аванс на майбуття.
21.02.23

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

І знову та сама весна
займає околиці світу,
і знову спиває вона
росою напоєні квіти.

Навіяне перше тепло
прорізало очі проталин
і це уже, наче, було
і, ніби, іще не бувало.

Брунькує букети бузок
і пробує вітер на дотик,
а до оп’янілих жінок
з верби усміхається котик.

Синицю гойдає лоза,
ворона на ворона карка-
є – буде, напевне, гроза
гуляти алеями парку.

Далекі гаї і луги
освоять нові віртуози –
крізь іній, пургу і морози
летять перелітні птахи...
збирають у ринви дахи
сухої поезії сльози.

02.2023

***
А в одному літр-об’єднанні
одговілись... патріоти шлунку,
бо не на війні
правда у вині
і банкети за чужі рахунки.

***
А іноді, коли життя минає
серед людей у сумі й самоті,
це означає,
що у хаті скраю
і друзі, і літа уже не ті.

***
А я сумую, наче на роду
написано, – радіти не на часі...
і, ніби, на виду,
та потемки іду
у паралельній іншим іпостасі.

***
А на виду лише одна богема –
і не глухі, та іноді німі,
тому іду окремо...
маю теми,
які не резонують у юрмі.

***
А я і уві сні іще живу,
надію маю, що і це не всує,
і наче наяву
у мене рандеву
із тими, хто у пам’яті існує.

***
А кожне отримує щось по заслузі.
Немає чого нарікати,
що є у фейсбуці
оновлені друзі –
об’явлених душ дублікати.

Афіша
А по мені не заридає світ,
коли не зійде яриною зерен
і... опаде мій квіт,
і заповіт
залишить по собі колючий терен.

02/23

Декором вашим не цікавлюсь…
Своїх достатньо причандал
Мовчанку вашу, наче травлю,
Ми пришвартуємо в причал
І хай нудьгує собі в черзі
З роси вам, любонько, з роси…
І поки ми, дай бог, тверезі
Всю ніч співатимуть вам пси…
Декори ваші не цікавлю?
Своїх достатьно причандал?
А те, що я сказав ай лав ю
Грішу… чи каюсь я?
В причал…
19.02.2023.

Я прощаю тебе. Я прощаюсь з тобою. Бувай!
Нам не стрітитись вже на окрайчику перестороги.
Кожне слово, залишене тут, уквітчало нам Рай,
Пелюстками засипало суджені долі дороги.

Далі буде життя! Переплети зі щастя і бід
Знерухомлять мотуззям, корінням вростатимуть в душу.
Хтось потягнеться потайки по заборонений плід,
Хтось пройде по воді, як за ним виглядатимуть сушу.

Далі буде любов на піску залишати сліди,
Малювати рибин, куштувати врожай винограду.
Для коханих жінок ще висаджуватимуть сади,
Заплітатимуть коси, проситимуть їх про пораду.

Пробачатимуть й далі за зважене слово "бувай",
Забуватимуть знане, вдягатимуть серце в тривоги.
У недбалих віршах залишатимуть вквітчаний Рай
І чекатимуть стріч на окрайчику перестороги.

30.12.2017

Бачиш, зима квітує блідо,
Та аромат різкіший на морозі
А звук – нестримніший, тікає від людей,
Розкішно послизнувшись їм під ноги.

Дзвінко, коли кришталі не в бокали зв'язались,
А зависли в повітрі.
Літрами, кілометрами видноколів не надихатися,
Не впитись.
Видно, коли кілки забивали в Його долоні,
Музику сотворив, кришталеві підставивши груди.

Музико, ти віками проходила повз, ніби я – не твоє дитя.
Зав'яззю морозної квітки мене народи сьогодні!
Солодко споглядати, як кригу ламає життя.
Слух і серце мої – голодні.

Хрускіт блакитного снігу зблисками увсебіч
Тоне в потоках вдихів і видихів полум’яних.
М’ятою – аромати із найкоротших стріч.
Кисень – прозоро-пряний.

Парою доторкаються грані заблудлих слів,
Мов задзеркальні тіні, вкриті лісами інею.
Що за чаклунський холод їх в ці ліси завів?
Чітко окреслив лінію
Спротиву.
А на самому дні
Кришталевих бокалів, з яких пригубили лиш,
Схоплюється молитва рясними узорами: не допивай, облиш!

Зима квітує блідо, але чудно.
Вчуй мене: так квітує зима!
Ген за порогом її остороги – зміни пори –
Догорить найлютіше полум’я,
Здіймаючись догори.

18.12.2017

Вже тіні випускають із очей
Пожовклості мого важкого серця
На сім вітрів, на стоголосих сім
Немуз, невічностей, невчинків, несмертей.
Я буду безголосо догоджати їм,
Коли від тіні тінь обривисто озветься.

Рветься остання сонця струна.
Смеркає.
Попросинались. Горе і ганьба!
Хто із вас знає,
Так було не спрадавна і не навіки буде?
А бувало й буде по-всякому.
Хвала небесам, ви осушили усе, що розлите,
Ви відняли усе недодане до ваги,
Вичавили вологу серця, колись соковитого,
А крізь зуби цідили: повені, береги,
Повні жмені та жмені порожні, мито й промисел...
І на кожного метелика знайдеться його вогонь!

Смеркає. Тепер вона розкута,
Попрочиняли вікна і тривогу.
А все ж, коли молитиметесь Богу,
Щоб Він не слухав, як душа конає,
Між стогонів зіжмаканим папером
Позатуляйте вуха небесам.
Самі ж, о тіні із моїх очей,
Сміливі будьте, дужі та холодні!
Глибини в синяві зробилися безводні,
Безплотними зробилися бажання,
Не вартими вагання й сповивань
В надії пелену.
Вона помре остання.

О Надіє! Обертайся лицем до чесного!
Відрікайся причастя до пустоти!
Нам зростати з тобою,
Нам витися і цвісти!

Та пожовклості серця мого важкого випускають тіні з очей.
Де шукати спочинку?
Стоголосо марудячи вітром невічностей і несмертей,
Немуз і невчинків.

08.12.2017

Ти тільки поглянь, крилатий мій,
Безмежжя взялось окрайцями.
Відкроєно нам не рясно,
А все ж – щиросердно.

Я маю в собі таїну:
Коли ми змагались з соколом,
То воля моя напружилась,
Проте знемогла.

Аякже, і жниво жатимуть,
Й журитимуться зажурливі,
І зважуватимуть, зневажатимуть,
А все-таки – житимуть.

Як воля моя напружилась –
Це я вимагала сина.
Я сильна! Я – сіль землі!
Я засіяна, та скошена.

О сонце палюче, соколе!
Чому відвертаєш погляд свій?
О світе! О серцевино пагінця,
Стій!

Ти тільки поглянь, мій пташку,
Вже й кручі між нами вищають.
Як вітром з очей його витиме –
Вистою!

Хоч пазурі гострі вп’ялися,
Та знаю, от-от злітатиме.
Коли б соколиним позирком
На сина благословив!

06.12.2017

Білим маревом вкрита дорога –
Це не сніг, – це моя душа.
Я стелюсь навпростець до Бога,
Щоб ласкаво мене втішав.

Ох, сьогодні я геть охляла.
Лей, лей, лей, лиш би хто не взрів!
По мені чиясь ніжка гуляла,
Що аж зранений дух осів.

І хрустіла моя серцевина,
І спускала морозний сік.
По людині ступала людина,
Наче світ їх обох прирік.

І одній було сиро і жаско,
Іншій – слизько було спішачи.
Геть оклякнувши мовлю: будь ласка,
Тільки ніжок не намочи!

03.12.2017

Облиш оце леліяння порожнє
Смішних скарбів, пташиних забаганок,
Образ уявних. Кожен добрий ранок
Тобі, тобі, тобі, тобі, тобі!..

Не підкоряй мене гординею підкорень!
Не притуляй мене до вибору невартих!
Не забувай мене навмисне, через силу –
Помилуй!

Я твій до скону, я у тім не винен.
Гони і кидай чи даруй, вимінюй.
Шукати шлях назад – це все, що вмію
І смію.

Прийми мене, вкради, позич, обтріпай...
Я натворю для тебе безліч добрих ранків.
Люби мене! Хай це буде остання
Твоя смішна пташина забаганка.

02.12.2017

Ще пів години до зими, пів страти.
Розпатлане гілля у вікна б'ється.
Журу осінню як заколихати?
І кат сміється.
А глядачі, о леле, – їм видовищ,
Вина і хліба, і мене, пропащу.
Піввірша ще прощального промовиш?
Нащо?

30.11.2017

Не кажи мені люстро*, що я вже не та,
на чолі зморшок риски глибокі?
Я іще добачаю, як в'януть літа —
на обличчі життя з перших кроків.

Колискових ночей солов'їні гаї,
і хвилини розчулених митей,
пустотливих метеликів білі рої
крем ніякий з подоби не витре.

Під очима мішечки від повеней сліз,
а на вилицях сітка судинна
від журливих думок, катастроф, катаклізм,
Та на смерть буде інша причина.

Заперечать мені сиві пані чудні,
що душа молода не старіє.
Помарніє й вона, на околиці днів
догорає остання надія.

Не дивитимусь в дзеркало, хай йому грець,
щоб не бачити згорблену старість!
Не на жарт розійшлась, увірвався терпець
гримувати невтішну реальність.

Не поверне свічадо минулу красу,
та розбити — погана прикмета.
На старечих плечах небеса я несу,
хоч все важче тримати на злеті.

Люстро* — дзеркало

20.02.2023р.

Швидко шириться лугами
Животворний вогнецвіт
Й ароматними вогнями
Освітляє ясно світ.
Хоч духмяний луг милує
Різнобарвністю вогнів, –
На тепло чекати всує
Від яскравих кольорів.
Бо палаючі блукальці
Вміють гарно з давніх пір
Лиш обманювати пальці
І приваблювати зір.
20.02.23

Роблю крок і знову знак –
«Дороги немає».
Дивлюся вгору – там, як завжди,
Небо безкрає.

Чому все так? Чому? Чому...
У Бога питаю.
Та Бог мовчить і що робити
Не знаю. Не знаю...

Як мені жаль, що літати, як птах,
Не вмію. Не вмію...
Вітру ривок пронісся повз
І сумнів навіяв.

Може не так? Може не там?
Чи не на часі?
У вихорі слів тонуть думки,
Віра не згасне.

14.02.2023 р.

Найтоншим порухом
замлоєного тіла
не витримала
ти
свій
невиди́мий
біль,
мов гілочка тернова затремтіла
над шляхом,
де ось-ось автомобіль;
і знову тиша,
крізь якою – сила;
і очі
в свічку вперлися – сама;
і посередині того – заголосила
жіночості
невиявлена
тьма;
"Ма, ма … ма! ма!!.
Я гордою не стала.
Я просто високо несла своє чоло.
Я вам тернову гілочку зламала;
рука пече,
по ній тече –
було-о-о!"
Це, зго́рбившися,
ти робила дзвоник
йому у ніч
за тисячі ночей
так,
ніби він – невиліковний хронік
і вип’є те, що в тебе із очей,
так,
ніби він і є
найтонший порух,
народження твоїх переживань…
"Я понаповнивсь
натяків прозорих," –
відмовив він
і спати ліг на камінь,
на гострий камінь,
де усе сказав:
"Коли чекання –
навіть не образа,
а пограбунок
кроків
і рокі́в,
твоя самотність,
мов забита фраза,
лякає
випадкових
мужиків."

30 серпня 1993 р., Богдани́

І злітають до неба янголи однокрилі,
І співають пісні хвалебні у одкровенні.
І змагаються із вітрами й безвітрям в силі,
І пронизують світлим ликом глибини темні.

І вдарятимуться об пір'я сліпі та зрячі,
І наколюватимуть святість собі на груди.
І слабих вітрів сповістять голоси тремтячі,
Що у янголів по крилу відібрали люди.

09.11.2017

Ти – височінь.
Тобі болить
Натуга слів.
Ще мить і я
З вітрами – в бій.
Не знай тяжінь!
З корінням рву
Земне перо.
Переболить.
Перебуло.
Мети чоло
Цілую
Знов.
І ще.
І щем
В цю мить ловлю.
Переболить.
Чи відмолю?

31.10.2017

Ніч проростає чарами навсібіч,
Плетивом у вікно моє. В плетиві плечі.
Скільки таких пропало ночей при втечі,
Стільки ж приспіло пропащих. Бо в тому річ,

Що чари з чарами грають у доміно.
Риба пливе повз рвану мою фіранку.
Чорні цятки на білому фоні зранку
Крутять глуху фортуну й німе кіно.

Колесо переколоте, громовик!..
Викуріть з мене зайшлих, що гнізда звили,
Адже в розколотім не зберігають сили.
Повні на місяць виють, пустий – не звик.

Зважую долі ділені, все на два.
По серцевині різали, дольками рівні.
Вспію, допоки співатимуть треті півні,
Чи наполохаю ніч від її ж глупства?

29.10.2017

Мій світе безгранично чарівливий,
Це ти мене чи я тебе творила?
Я дещо несвідома. Несвідомо,
Все ж розтривожила свою забуту втому.

Погасле листя мала за сестрицю.
Чи не жаска ця думка: я – не з криці!
Скажи, що юна, що проста і щира,
Що позад себе досі маю крила,
Що навесні в плодах зважніють віти!..
Мій світе!

19.10.2017

Так буває –
Стрепенешся і зрониш сльозу:
Ким він був,
Ледь знайомий, та пам'ятний стрічний?
Вітер долі
Ламає квітучу лозу,
А ти –
Вічний!

09.10.2017

І допоки я тут дочитуюсь вашої правди –
Замітає погаслим листям дороги мої однобокі.
Ці провалля, що нас розділяють, такі незміренно глибокі,
Аж луна потрясає глибини і в темряву губить: зажди!
Отже, я на самісінькім дні, а зверху у когось є голос.
Він турбує мене, вкриваючи думку морозом.
За прогнозами вивернутих листків на похилених лозах –
Буде лити, немов з відра, і точити повільно розум.
Я зірвала увесь виноград, скуштувавши з кожного грона.
Я хворію від цього, я пізнала п’янкий виноград!
Чи у венах ще досі кров, чи солодкість – думок глюкоза?
За прогнозами варто збирати врожай,
Бо на сон і біду пробиватиме град.
Я закохана в грози спрадавна, тому мені не звикати,
Що відновлюють рук білизну й загустілу розріджують кров.
Це важливо – дізнатись прогнози і вчасно плоди зірвати.
Так, важливо усі до одного зірвати рясні плоди,
Наче випередити хижаків сліди.
Точить цівка крізь дно дірявого неба, обпікає повільно розум.
Я дочитуюсь вашої правди, погасаючи в листі жаскому.
Ці провалля, що нас розділяють, все більше схожі на прозу.
Лиш луна у падінні розтягне крапку у кому,
Заверне навстріч хижакам, а мене заговорить: жди!
Я розкинула тут ненароком свої сліди.

06.10.2017

А зранку панувало люте зло,
І рвало серце на дрібненькі клапті..
Мене у прірву знову понесло...
Та я за промінь ухопився раптом.

І він мене на світі цім тримав,
І спогадом наснажив учорашнім...
І я руками вгору обома
Так потягнувся, як за сонцем ясним.

І промінь той, як маятник, гойдавсь,
І ніс то в чорну хмару, то у небо...
Не знав, чи омине мене біда?
А промінь лився із очей у тебе.

І раптом рай відкрив кохання Бог,
Як подарунок - пестощі казкові.
Вогненний хміль пізнали ми удвох
У сяєві великої любові!

19 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023).

За новим життям поїхав із дому
Спита - звідкіля, скажу з України
Хто хоче - віддам, накопичену втому…
І розповім про суцільні руїни…
Дозволю собі, і вам не завадить
Встряхнути матрац, навкіл освіжити
Бо тільки один на світі розрадить -
Отож не цурайтесь Його возлюбити…
17.02.2023.

Нарешті на місто спустилася ніч.
Став табір ворожий стихати.
Все рідше ромейська доносилась річ,
Напевно, вкладалися спати.
Тож можна і воям було відпочить,
Поїсти та погомоніти.
Бо у животах вже із ранку бурчить.
Життя в Доростолі не сите.
Усілися вої навколо багать,
Поїли, чого удалося.
Хоч втомлені, але не хочеться спать.
Отож, молоді старших просять
Про славні бої щось їм розповісти,
Про князя свого Святослава.
А тим до вподоби розмови вести,
Себе у очах їх прославить.
І от, біля вогнища воїн старий,
Пригладивши сиві вже вуса,
Почав молодим говорити про бій,
Що зовсім недавно відбувся.
Вони тільки з князем прийшли із Русі,
Тож того нічого не знали.
І зовсім затих гомін їх голосів,
Як перші слова пролунали.
- То був уже другий похід наш сюди.
Дунай вільно ми подолали.
Князь цими шляхами вже військо водив,
Тож провідників не шукали.
Пішли до Преслава – то стольний їх град,
Царі там болгарські сиділи.
Борис явно був Святославу не рад,
Ворота Преслава закрили,
Аби не пустить Святослава туди.
Князь, звісно, на те розізлився.
Борису сказав: «Що у місті сидиш?
Від мене чого затаївся?
Як не боягуз – то у поле виходь
І тут ми поміряєм сили!
Зумій моє військо у полі збороть
Аби ми назад відступили!»
І вийшов Борис, попід стінами став
І січа між нас почалася.
Кривавий був бій, меч спочинку не мав
І кров ручаями лилася.
Ми бились, як леви, але і вони
У силі нам не уступали.
Та ж, звісно, Борис стольний град боронив
І то сили їм надавало.
Вже й стали тіснити потомлених нас,
Вже гору, здавалося, брати.
Отут Святослав і звернувся якраз:
«Невже нам отут помирати?!
Візьмемося мужньо і міцно, брати!
Здолаємо силу ворожу!»
І силу, неначе, вселив у нас тим.
Невже ми, і справді, не зможем?!
Вже й сонце на захід спочити пішло,
Як ми їх, таки подолали.
Їх військо у місто втікать почало,
А ми вслід за ними помчали.
Вони і ворота не встигли закрить,
Як ми вже туди увірвались.
Хотіли, як завше, рубати й палить.
Болгари іще опирались,
Спинити у вулицях прагли тісних.
Та ж нам то хіба перепона?!
Неначе капусту, рубали ми їх
Розсіяні містом загони.
Але грабувати князь заборонив
Та мирних людей убивати
В Болгарії він панувати хотів,
Навіщо народ озлобляти.
Й Бориса, і брата в полон узяли…
За опір карати не стали.
Царями лишилися, як і були,
Скарбницю і ту не чіпали.
Лишив Святослав у Преславі загін
І Сфенкела, щоб придивлявся
За тими царями гарнесенько він.
А князь з військом далі подався.
Вогнем і мечем ми країну пройшли.
Міста, які опір чинили,
Зруйновані нами дощенту були.
Нікого ми там не жаліли.
Як сажка палаюча полем отим
Прокотиться й все запалає.
Так нам довелось по Болгарії йти
І дим піднімався над краєм.
А вже Філіппопіль коли узяли,
Де опір нам дуже чинили,
То й княжі слова нас спинить не могли,
Ми різали всіх і палили,
Щоб жодного в місті живим не лишить,
Другим аби була наука.
Ще й досі оте перед очі стоїть,
Хоч сам теж приклав свою руку.
Воно і не стільки чинили то ми,
Як угри та ще печеніги.
Союз заключив князь з вождями тими,
Схилив їх до нас для набігу.
Ми ж піші б’ємося, вони всі – кінні,
У битві нам гарна підмога.
Та жа́лю не знають вони на війні,
Отож не щадили нікого.
За декілька тижнів Болгарія вже
До ніг Святослава упала.
Пройшовся він нею, як масло ножем.
І вже на кордонах ми стали
Ромейського царства. Тут стріли послів,
Яких імператор направив.
Злякався, напевно та дуже хотів,
Щоб ми не закінчили справи
Та плату забрали за перший похід
Й до Києва знов повертались.
Але Святослав відповів їм, як слід:
«Ми тут не даремно старались.
Я звідси додому піду лиш тоді,
Як сплатите і за походи,
І викуп за землі, що заволодів,
За всіх полоне́них. Не згодні?
Тоді забирайтесь звідси бігом
Й на мир годі вам сподіватись!»
Почувши слова оті гнівні його,
Ті стали в Царград повертатись.
Як відповідь ту імператор узнав,
То, наче, говорять, сказився.
І нове послання до князя послав,
В якому уже і грозився.
Про батьків невдалий похід нагадав,
Як флот його греки спалили.
А потім, в кінці іще також додав,
Що скоро збере свої сили
І прийде, щоб звідси нас вигнати геть,
Якщо ми добром не захочем.
Тож нас попереду чекатиме смерть,
Бо він вже меча свого точить.
На те Святослав йому теж відповів:
«Не треба і сил витрачати,
Бо я уже скоро поставлю шатрів
Під стіни Царграда. Стрічайте!
Іду я на вас, щоб ваш град захопить!»
Ромеям уже не до сміху.
Бо ж князь на кордоні із військом стоїть
І скоро впаде на них лихо.
І князь на Царград наше військо повів.
Ніхто нас не в силах спинити.
Сторожу по кожнім шляху розпустив,
Щоб ворога не пропустити.
А ворога того нема і нема,
Вже й Адріанопіль минули.
Аж раптом гонець пилюгу підніма,
Шляхом мчить. «Нарешті!» - відчули.
Він вістку привіз, що великий загін
Ромейського війська дістався
У Аркадіопіль. Зайшов туди він
Й за мурами там заховався.
Ну, що ж – ворог, врешті, з’явився до нас.
Тепер уже вирішить битва,
Хто із перемогою буде цей раз.
Кому – помирать, кому - жити.
Забачивши мури міські вдалині,
Ми посеред поля спинились.
Попереду – шлях, навкруг хащі одні.
Ромеї у місті закрились.
Ми табором стали, взялися чекать,
Бо ж мури занадто високі.
Наліво від нас печеніги стоять,
А угри із правого боку.
Пройшло кілька днів, вождь ромеїв ніяк
На битву не міг зголоситись.
Чи ж довго прийдеться стояти отак?
Чи вдасться у полі нам битись,
Чи стіни оті доведеться долать?
Аж тут на шляху появилась
Кіннота ромейська, давай нападать
На стан печенізький. Озлились
Ті миттю й ордою напали на них.
Ромеї взялись відступати.
Женуть печеніги розгублених їх,
Взялися шаблями рубати.
Уже попід хащами точиться бій.
Аж тут звідти скопом ромеї.
Орді прямо в спину ударили тій,
Вчинили розправу над нею.
Рубали мечами, збивали з коней.
Встелили їх трупом долину.
І вже у орди на умі лиш одне:
Тікати, підставивши спину.
Та не багатьом утекти удалось.
Поки ми у стрій лаштувались,
Усе, що лишилось, у степ понеслось.
Ромеї ж «стіною» зібрались
І рушили супроти нас. Угри тут
В атаку на них полетіли.
Здавалось, «стіну» ту ордою зімнуть,
Та, мов на стіну налетіли.
Зустріли списами ромеї орду,
Лягло перед строєм багато.
Аж бачим, ромеї по трупах ідуть,
Щоб нас тепер атакувати.
Розбіглися угри, назад подались.
Тепер наша черга настала.
Ми з греками посеред поля зійшлись
Й по-справжньому битву поча́ли.
Зіткнулися з гуркотом раті ураз.
Списи і мечі у роботу.
То, спершу вони стали тиснути нас.
Аж очі сліпило від поту,
Так ми працювали мечами тоді
Аби оту силу спинити.
Сам Хорс на нас пильно із неба глядів,
То як нам було відступити?!
Натисли і ми, ворог став відступать,
Встеляючи трупом дорогу.
Хоч руки втомились мечами махать
Та князя ми бачили свого,
Що бився також із мечем у руці.
Як можна було утомитись?
В ромеїв теж втома уже на лиці,
Їм теж нема сил уже битись.
Все швидше і швидше ромей відступа,
Таки ми його подолаєм!..
Недарма ж говорять, що доля сліпа.
Зненацька із правого краю
Із хащі напав нас ромейський загін,
Ударив і збоку, і в спину.
Ряди наших воїв зім’яв ураз він.
Багато хто з них і загинув.
Вже дехто й злякався, втікати зібравсь,
Бо ж годі дарма боронитись.
І тут закричав до нас голосно князь:
«Уже нам нікуди не дітись,
А волей-неволею мусимо стать
Супроти. Тож не осоромим
Ми Руськую землю. Якщо помирать –
Кістьми ляжем в полі оцьому!
Бо ж мертвий лиш сорому не зазнає́.
Коли ж побіжим –сором, люди!
Тож не втечемо, але кріпко стаєм,
І я перед вас іти буду!
А вже, коли ляже моя голова,
То вам свою долю рішати!»
Той голос у нас у серцях одізвавсь
І стали в отвіт ми кричати:
«Де, княже, поляже твоя голова,
Там ми свої голови зложим!»
І сила, неначе з’явилась нова,
Бо всі зрозуміли, що зможем.
Ромеї уже і раділи, мабуть,
Що рать вони нашу здолали.
Та наших мечів довелося відчуть
Їм знов гостроту. Не чекали
Такого вони. У страху відійшли.
А в нас не було уже сили
Іти проти них. Тисячі полягли.
Смерть гарно косою косила.
Нас ніч по своїх таборах розвела.
А вдень ми загиблих ховали.
Печальною тризна над ними була,
Бо ж їх полягло тут чимало.
Але і ромеям було що робить.
Бо добре ми попрацювали,
Щоб трохи пиху з імператора збить.
Тут до Святослава примчали
Його посланці, стали миру просить
Та купу грошей обіцяли.
Й рішив Святослав мир отой заключить,
Бо ж сил далі йти ми не мали.
Та, бачите, підлий ромей обдурив
І мир той закінчився скоро.
Тепер в Доростолі нас всіх обложив,
Прийшов і по суші, й по морю.
Та з нами наш князь, з нами слава русі,
Ми справимось з тою бідою.
І тут молоді підхопили усі:
- Ми з князем готові до бою!

Залишити самотнє серце
у височині гірських вершин.
Полишити свої поневіряння
й довіритись небесній силі.
Так щиро вірити у те,
що буде краще.
Колись точно буде краще.
Навіть якщо не сьогодні,
не завтра і не рік потому.
Колись освітить сонце
глибоку темряву.
Колись вічна ніч зміниться
коротким днем.
Один із безлічі інших днів
змінить усе.
Він змусить вірити в дива.
Сміятись голосно
і плакати від щастя.
Не знати про усі турботи,
полишити їх десь вгорі.
Десь на безлюдній гірській вершині,
покинутій сторіччям кривд.
Вона крихка, як прозорий кришталь.
Ніжна, як біла конвалія.
Та духом сильна, як морозний вітер.
Вона стримає в собі усе,
що забирає радість у тебе.
Вона допоможе тобі,
навіть якщо завдасть шкоди собі.

19.02.2023

Я був на виставці картин. В одному залі
Ікони із Середньовіччя виставляли.
На них – краса і таємниця несвідома,
Під ними напис: «Автор невідомий».

А зовсім поруч, у сусідньому приміщенні,
Сучасників висіли дітища.
На більшості картин – якась мазня,
А в нижньому кутку стоїть ім'я.

18.02.2023 р.

Я від рівня партеру
Аж до лож ледве зріс,
Бо робив у тій сфері,
Що не ціниться скрізь.
Там горбатяться тільки
І подяки не ждуть,
А маленька копійка -
Свят і бід атрибут.
Об мистецтво й науку
Там не вразиться слух, -
Ні найменшого звуку
Про високості дух.
Шурхотіння паперу
І пера рух навскіс, -
Не шануються в сфері,
Де не кличуть на біс...
19.02.23

Гірко плакала калина
За синами України,
Які згинули в бою
За Вітчизну за свою.

А ягідки червоненькі
Падали на сніг біленький
Й застигали на морозі,
Наче ті прозорі сльози.

Простягала руки-віти,
Ніби прагла захистити
Всіх живих та взять в обійми
Ніжні й теплі материнські.

Їм залікувати рани
Та пишатися синами
Й донечками України.
Хай сміхається калина.

2023 р.

У нас сніги передають
І ти сказав мені вострити лижі
Це означати може: нас вже ждуть
І в Римі, і в Марселі, і в Парижі.

Та поки не лечу ще я в Париж
Нельотна в Україні щось погода
Вже рік... А щодо гострих лиж -
То не завадить зустрічі негода.

Нехай сніги стежинку замітуть
Нехай у тьмі блищить єдиний вогник
На снігокат я сяду - і у путь:
До милого ведуть усі дороги!

***
А декому не зайва сіль на цукор
від ейфорії і любовних ран...
ПееМ – це рупор...
буде й екзекутор,
якщо еРеМ афера і обман.

***
А чиясь поезія давно
є афіша для реклами тіла.
І у кімоно...
може, заодно
піде із редакції на мило.

***
А йому до неї недалеко
в сенсі – я тобі, а ти мені...
це не легко
мати десь лелеку
і не мати щось у пелені.

***
А на цьому сайті є кіно
і якесь видовище... і диво,
що уже давно
пробиває дно
якісно ніяке і фальшиве.

***
А всюди проникаюча дівиця
симпатизує явно не усім...
і при оцінці
лиш цибата птиця
у неї заслуговує на сім.

***
А що кому до того, що одна
й та сама леді якісна, і пишна,
коли іде війна?
Лише вона
цвіте як у маю рожева вишня.

Панацея
А муза ще існує і не проти
виконувати місії свої,
але тяжка робота
із болота
витягувати іноді її.

02/23

Вірші – частинки душі поета.
Чи можна їх продавати?
Чи можна пісні оцінити у гривнях
І у копійках – цитати?

Хто скаже про вартість рядків поетичних:
Часом міфічних, часом трагічних,
По-янгольськи легких чи драматичних,
Дитячих, жіночих і чоловічих.

Почому струни в душі поета –
Ніхто не знає ні тут, ні де-то.

16.02.2023

***
А рейтинги малюють аферисти,
аби летіти в небо голубе,
але на воду чисту
ці артисти
нового жанру вивели себе.

***
А є чого імітувати втому,
коли лікує пасія сама
і дорогому
від його синдрому
невиліковних – лікаря нема.

***
А у майстерні не одні погани,
хіба що... як обоє – сатана
і є пошана...
і по барабану,
що списує й не списує війна.

***
А де-не-де корупція ще є
і навіть у поезії не проти
заслужений месьє
радіти, що кує
йому зозуля у його болоті.

***
А йому не застує ніхто
бути гуру на своїй сторінці
цього шапіто,
де одне на сто
має за куму свою лисицю.

***
А це одне... ображене на клони,
хоча давно клоноване само
і як ікона
ідола мамони
пасує музі як орлу більмо.

Кореляція
А мене хорошому навчали –
не іти супроти совісти.
Файно римувати – це не мало,
але ніж боротися за бали,
важливіше вчитись думати.

Люди, наче, рівні... а рівніші
виросли як дощові гриби
у зеленій ніші
для афіші
слави, марнослів’я і ганьби.

Карли обіймають п'єдестали,
їхні шкапи зайняли суди...
щук піймали,
трохи налякали
і... сухими вийшли із води.

Алібі засвідчила лисиця –
є така посада у ОПе...
для годиться
навіть і тупиця
зовні не таке уже й тупе.

Не біда, що трохи ще зелені
і не можуть обійти пуйла,
на арені
файні теревені –
вища гладіатору хвала.

Показові не одні реформи,
всьому є прописана ціна:
яйця в нормі,
вояки у формі,
що украли, списує війна.

Спливав невпинно час, мінялися обличчя.
Не раз розтанув сніг, троянди відцвіли.
Життя ішло собі - ні праведне, ні грішне,
Де був я - і герой, і зовсім навпаки...

Мінялося усе в шаленій круговерті.
Не завжди розрізняв де ворог, а де друг.
В добра і зла чомусь кордони часто стерті.
Напевно, "правил гри" ніхто ще не збагнув.

Та годі балачок про праведність-гріховність,
Як роздумів на кшталт "а що було б, якби".
В кінці поневірянь, відкинувши десь гордість,
Зберіг свій дивний світ, бо знав, що в ньому ти.


18.02.2023

Скільки віршів,
овва, скільки віршів!
Скільки Всесвітів
зречень і драм!
А в малій хризантемі торішній
сивим болем падкує туман.
Попідтинню,
безпросвітку, косо -
нерозбірливий
почерк-гірчак;
досі в'яже у віники просо,
щоб підмести думки чи то шлях,
де молочні кавують завії...
Тепла осінь ще сіє гриби...
Білі вірші
римуются в зрілі,
затамовані
в серці журби.

2022

Або не так я в світі жив
І проявляв нещирість,
Що незнайомим і чужим
Тону в людському вирі.
Ця самота гірка колись
Не знала шлях до хати,
Та цінувати не навчивсь
Того, що мав багато.
Стосунків давнішній настил
Ослабнув цілковито,
Але немає часу й сил
Минуле поновити.
Життя нестримна течія
Несе мене й жбурляє
Убік від тих без кого я
Себе не уявляю...
18.02.23

Звертаючись прямо до Бога
я кличу себе звідусіль
навколо лунає тривога,
характер твердий – це та сіль.
Від себе прийшов визволяти
сусід, бо в себе він ніхто,
а ладні на нім заробляти,
бодай хоч на смерті, і хто?
Чому йому треба померти
в далекім від дому краю?
Чому він готовий до смерті,
залишивши стежку свою?
Стрічають його дуже вперті,
що виросли змалку в краю
і з болем дають йому вмерти,
закривши родину свою.
За правду і відданість Богу,
за все, що від Нього в нас є
плекаймо в душі перемогу
і твердо стоїм за своє!

17.02.2023 четвертий страннік

А я тебе взуваю у кришталь,
Осінній день, не квапся по бруківці!
На тобі, наче в ретро кіноплівці,
Зажуреність і з мушкою вуаль.

Кришталь окутав, та усе ж дзвенить,
Сирий туман, як дим від сигарети.
І я сміюсь: художники, поети,
Змалюйте врешті цю чарівну мить!

Осінній день, дарунком не зневаж!
Переступай нерівності та згуби!
А ти мене цілуєш ніжно в губи.
Тонка печаль – обридливий типаж.

В тумані риси губить силует
І цокіт кроків спішно віддалився.
Один із двох жахливо помилився –
Розбив кришталь і підірвався в лет.

01.10.2017

Думкам потрібен простір,
Словам – слухач.
Регочуть п’яні гості,
Коби не в плач.
Коби не наодинці.
Цвірінь-цвірінь –
Клюють по половинці
Від мозку тінь
Мої приватні бузьки
І горобці.
Заплакати? А дзузьки!
Зійшлись кінці.

10.2017

Літепло. Любий, а вкрий мене доторком!
Вже листопадиться, купчаться равлики,
І листоноша у сірому гольфі трішки блідіший, ніж завжди.

Вікна пітніють по ранках, зарюмсані.
Я ж так їх пестила ніжно долонькою,
Як проводжала тебе і стрічала, наздоганяючи поглядом!

Потайки, помацки стіни вивчаючи,
Перетікаю із пустощів в мудрощі.
І шелестить вереснево розбурханість близькості помислів.

Запавутинилось, вкрилося інеєм
І замережилось ранками свіжими.
Дольками сонце ділила нам порівно і додавала до чаю.

Вичавить небо над нашою хатою
Найсоковитіше з осені зливами,
А перехожих, котрих зачекалися, порозганяє із вулиць.

Можеш приходити вітром остуджений,
Руки промерзлі я грітиму подихом.
Літепло, любий? То вкрий мене доторком, бо листопадиться!

29.09.2017