Звично вітаюся тихо,
Вздрівши тебе звіддаля
Тут, де знедавна від лиха
Дибиться чуйна земля.
Біля могили барвінок
Килим прискорено тче, -
Цвіт голубий, як відтінок
Пам'ятних вічно очей.
Клякну в безмежному горі,
Не ворухнусь ні на мить, -
Серце лиш тільки говорить
І від безсилля щемить.
Згадки збираються в зграю
І не лишають мене, -
Влади сльозам вже немає,
Докір - до тебе жене...
25.04.23

Повільно дрейфують слова
По душах в розломах речень.
Серце － півострів гарячих течій,
Розкололось на острови.
На одному із островів
Мис Любові заходить в море,
Де в глибинах його прозорих
Кладовище старих кораблів.
Там покрита іржою корма,
Там канати － завиті коси,
Там бодлерові альбатроси,
Тягнуть мертві, на крилах, слова.

14.08.2020

Перелечу, перелетим?
А потім в небі мерехтим,
моя ти зіронька - без змін,
Нікому більше не освідчусь, крім...

Не танцювали ми з тобою,
не обіймались уві сні,
не бігли вдвох назустріч долі,
де невідомість і вітри.

Твій ніжний стан біля вікна,
глибокі очі й погляд в мене,
бентежили завжди щодня,
настільки сильний образ память
жене...

Усмішка розрізає навпіл,
устами зшито все назад,
і від колись невдалих жартів
мене і досі мучить жар.

2023

Сперечались автоледі:
Брак мужчин і грошей.
Мій хлопака то для мене,
Як авто хороше.
Бо мужчина, як машина.
Часом навіть краще.
Хлоп – то річ складна і сильна.
Керувати ж важче.
Транспорт добрий по – любому
З нього вийде гідно.
Лиш по правилах на ньому
Їздити потрібно.
Чи новенький, чи старенький,–
Треба шанувати.
Щоб служив тобі рідненький,
Сильно не ганяти.
Треба зчеплення відчути,
Стартера жаліти.
Не крутити, не тиснути,
Механізм змастити.
Бо керма нема в мужчини.
І слабенькі гальма.
Може часом без причини
Брикнуть, наче карма.
Не зарядиш батарею,
Не доллєш оливи,-
Шини дай нові та ремінь,
Буде ж нервів злива!
Як мужчина норовливий,
То двигун добрячий.
У руках тримай сміливо,
Бо, мов кінь, поскаче.
Передок у них слабенький.
Це якраз важливо.
Бо, бува, хильне легенько,
Й занесе наліво.
Ще як бак залитий повний,
То мужик, як в приймах.
Тягне він, як сотня коней,
Тільки треба втримать!

24. 04. 2023

Часу стрімка течія,
пам’ять – в напрузі:
Батько. І гуси. І я
з батьком у лузі.
Ми пасемо з ним гусей
їх не злічити...

Хочеться знову усей
шлях той прожити.
Поки вогонь не загас,
струтивши втому,
підтюпцем бігти крізь час
з лугу додому.
Гусоньки, гуси, гиля!
Нумо в загату!..

Батько гукає здаля.
Де ти є, тату?
Спогад у далеч летить
гучно і швидко.
В небі прозора блакить,
батька не видко.
Лускає пам’ять часи,
спльовує миті...
Як ти там, тату, єси
в тихій блакиті?...

12.04.23

Коли усміхається жінка,
То сонце виходить з-за хмари
І б"є в золотії литаври,
Коли усміхається жінка.

Як в жінки сльоза на обличчі
Й душа її плаче від горя -
Навколо все сіре й порожнє,
Як в жінки сльоза на обличчі.

Як світлої радості хвиля
Жіноче єство огортає
То серденько ніжно співає
І щастя з"являються крила.

Хай завжди всміхається жінка,
Кохає і буде кохана,
Бо й справді вона - незрівнянна,
Коли усміхається жінка.

2019 р.

Вздовж узбіччя, попід муром,
Що оточує село, –
Дивовижні кучугури
Вітром з яблунь намело.
Чудернацтво цих заметів,
З дивуванням на лиці, –
То змальовують поети,
То подібні їм митці.
Лиш ботаніки байдуже
Між собою гомонять:
Цвіту стало зимно й чужо,
Зникла тепла благодать.
Позбуваються зарано
Нині яблуні цвітінь, –
Це побачить навіть п’яний,
Як і всі, кому не лінь.
24.04.23

Я себе ніяк не заспокою,
Хоч єство черствіє, мов жорства.
Випливають кров’ю голубою
Із душі поранені слова.

Щонайвища сповниться потреба,
Запалає сяйво самохіть,
І на тлі незайманого неба
Незнайома зірка пролетить.

Весняний дощ
зовсім не схожий
на тишу і холод осені.
Він зовсім інший.
Зовсім не такий,
як дзвін душі.
Здається він навіть
помилковим.
По-своєму дивним
і водночас чарівним.
Він не стримує подих
і не криє легкість.
Він не забирає втому
і не створює силу.
Він не читає думки
і не шукає помилки.
Весняний дощ
такий, як кожна
його крапля особлива.
Такі ж його кільця
на вигині земляних трав.
Його сонливість
і спокій пробиває пітьму.
Вкриває серце
квітчастим маревом.
Такий тихий, вільний.
Він не може минути,
не може втекти.
Він залишиться ще
хоч на трохи.
Він буде тут,
поки горять зірки.

22.04.2023

Накривала мама кошик
Рушничком барвистим:
Для бажань, як цвіт хороших,
Як світанок чистих.

Промінь сонечка Господній
З раю заясніє -
Мамин кошик великодній
Освятить надія.

Заквітчаються дрібненько
Світлом бісерини,
Та із Божого люстерка
Писанкою зринуть.

Вишивала мама славень
Богові і днині -
Рушничок з узором давнім
Слави Україні!

2023

Дідусь мій вже давно спочив –
душа знайшла свій спокій
і не приходить уночі
до рідних в снах глибоких.
Але у пам’яті моїй
він наче ще донині
живий. Усміхнено й неквапно
заходить до хатини.
Бере великого бриля
із сітчастим забралом
і йде до бджіл. Або зрання
в майстерні грюкає металом.
Ще квіти мій дідусь любив.
Півонії й тюльпани
завжди під хатою росли,
а у дворі – каштани.
Мабуть утримує земля
відбиток від любові діда,
бо на могилі в нього розцвіла
півонія казковим квітом.
А може квіти кожен рік,
на спогад про минуле,
людині платять за любов,
яку колись відчули.

23.04.2023 р.

Змішалось все в безформній вазі сну,
І запах гіацинтів й форми лілій,
Мов світ дзеркал створив свою весну,
З троянд – уста, пелюстки слів з камеї,
Зібгавши всю квіткову таїну,
В повабний стан м’яких, округлих ліній.
Де теплий віддих макових полів,
Напнутий дух в розлитій бані сонця,
Ромашки там вмолились до богів
І кардинал серпом стина волошки,
Їх голови для більш пустих голів, -
Вінок прикрас на спущене волосся.

13.06.2019

Для мене тільки ти — існуєш в цьому світі,
Для мене — тільки ти — печаль моя й любов.
Як літом зелен-гай красою оповитий,
Од висі голубої й до самих основ.

І стеляться до ніг нам хвилечки шовкові,
Всі входи відкриваючи в сяйний Едем:
І співи солов’їв, і подихи медові
Од леготу війнуть на стежечку, де йдем.

І озера довгастого ясна лагуна,
І блискітки води дарує сонцеграй.
А з ним і Велес-Бог на золотавих струнах
Вітає наш прихід у цей блаженства рай.

Із моху оксамитового ніжне ложе -
Його нам сам Ярило у затишку стелив.
О дякуєм тобі, наш сонцеликий Боже!
Як гарно нам отут, що аж бракує слів.

...Лише тобою я чаруюся, хмелію,
Лише тобою мить кожнісіньку живу.
Дарую цю красу — мою Поета Мрію,
Здійсниться хай вона, нарешті, наяву!

23 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ще безпері листки виглядають із брунькових гнізд.
Знаттєлюбні носи зацікавлено нюхають простір.
Довгожданий такий і такий визначний переїзд.
Тільки й часу лишилось заправити лишену постіль.

Перший вихід у світ, у безмежжя мінливих вітрів,
в дощовий перестук, в світанкові сіяючі шати.
Розгортають малі нетерпляче свої букварі
і квапливо, пожадливо, їх починають читати.

Оченятка у захваті всмоктують всі кольори,
закохалися вже в розмаїття відкритого світу.
Перший дотик з життям листяних голубин дітвори,
перша спроба із ним в унісон шелестіти.

23.04.23

Скаче кінь з невидимкою у сідлі,
нарочитий чудними командами,
через яр, через море – і знов по землі
курс тримає путями безладними.

І ні разу не впав, і копита не збив,
для стороннього щастя підків не губив.
Хто в сідлі? Хто той кінь? Ти не бачив його?
Завжди мимо промчить – круги тебе кругом!

Зупинився б хоч раз біля ясел моїх,
повних сіна, вівса і самотності.
Видно, вершник ніяк не втече од усіх.
Кінь привчився до безповоротності…

З невиди́мою волею ми несемось,
осідлавши відразу любов’ю когось.
Ми минуле минаємо з ґрацією,
світ шокуючи демонстрацією.

7 березня 1995 р., Київ

Про самодурство, що аж випира
В правителів Московії багато
Усякого вдається почитати.
От ще одна історія стара.
Як Катерина правила була,
Схотілось їй по півдню покататись,
До України здумалось припхатись.
Три місяці у Києві жила.
Якраз весна застала там її,
Дніпро тоді був напрочуд сердитий,
Розлився берегами. Було змито
Багато хат. Стрімкої течії
Не стримали дніпрові береги.
Найбільш тоді Подолові дісталось.
Там від будівель мало що зосталось.
Немов, пройшлися люті вороги.
В Почайні гавань змило, де колись,
Князь Володимир Русь хрестив, говорять,
Звідкіль збирались лодії у море,
В походи дальні. Тож Дніпро озливсь,
Можливо й на царицин той приїзд,
Тож вирішив свій норов показати.
А та його не в силах покарати,
Але на кому ж їй зігнати злість?
Вона, на диво, рішення знайшла,
Веліла весь Поділ знести до біса
Та, щоби люд подільський оселився
На горах. Те й указом провела.
Відверта дурість, бо ж народ віки
Селився на Подолі, звик до того,
Як норова Дніпро покаже свого,
Але не мав «претензій» до ріки.
Бо ж то Дніпро, то годувальник їх,
Що має норов – вже призвичаїлись.
І будувались, без страху селились
Вони віками на низинах тих.
І тут указ – Поділ ліквідувать,
А жителів всіх вище розселяти.
Уже й взялися плани малювати,
Як, де і що прийдеться будувать.
Цариця вже поїхала давно,
А ті усе працюють, все малюють,
Роки державні грошики марнують.
Чи ж може бути втілене воно?
Хотілось запитати, поміж тим,
У тої ж Катерини – а як бути
Із Петербургом, коли Нева люта
Ледь не щороку гралася із ним,
Затоплюючи. Теж знести до біса?
Чомусь їй те на розум не прийшло.
Бо ж там тоді поріддя все жило
Москальське. Ото було б з того виску.
На щастя, то в Московії було,
Де люблять гарно грошики ділити,
Але при тім нічого не робити.
З указу того десять літ пройшло.
Уже й забулась, мабуть, Катерина,
Про той свій самодурственний указ.
А скоро закінчився її час,
Зійшла тоді на трон друга людина –
Павло. Хоч самодур добрячий теж,
Та розуму, усе ж, йому достало
І той указ, нарешті, скасували.
Поділ царицю пережив. Еге ж!

Я відпускаю слово – хай бринить,
Хай заколисує, леліє та пророчить,
Воно таке до ласощів охоче,
Не посидюче навіть ні на мить.

Поміж людей визбирує думки,
У вузлики зав’язує на пам’ять,
Спостерігає, як світанки в’януть,
У любощах купається п’янких.

Нарозкошується у повені чуттів,
Повернеться на хвильку, щоб спочити,
Приляже на папір, мов сніг на віти,
Що манною із неба прилетів.

А у душі відверті теж
Є свої дні , є свої ночі
Не має спокій рівних меж
Бурхливий рухом у потоці

Клекоче шелестом Дібров
Гримить у переливах неба
Турбота в омутах розмов
До всього є завжди потреба

Ми обираємо завжди
Своїм історіям відтінки
І не важливо хто , куди ?
За все віддячать тільки вчинки.

Ще тихо і темно надворі,
Але уже більше не сплю,
Бо миша шкребеться в коморі
І гілка ялозить по склу.
Неначе в густому тумані
Лежу і пригадую сон,
І мрію про все спозарана,
Цій згадці одній в унісон.
Допоки затемнене небо
І братись за справи не строк, -
Міркую про денні потреби
І зважую кожен свій крок.
Не видно навколо нічого,
Окрім однотонної мли,
Тому і рядочки убогі
Спросоння на аркуш лягли.
23.04.23

Гіркої ніжності сльоза
В очах твоїх потоку хвиля
Не має сну твоя душа
Блукає , мов осіння злива

Ти розплітала свій вінок
Брела холодною росою
Стелився по землі мов шовк
Твій слід , що крився пелиною

Гіркої ніжності сльоза
Бринить у грудях криком серця
Не має сну його душа
До тебе лине - громом неба.

Повітря свіжого нектар
Пташиних співів мелодійність
Так романтично чарував
Цей ранок - світанкову ніжність

Мене огорнуть почуття
Полинуть в спогади минулі
Де шаленіли відчуття
На смак солодкі , і щасливі

Любові першої весна
Бузковий аромат снодійний
Така солона , і гірка
Сльоза - що наш лілеє спокій.

https://m.facebook.com/groups/255425469158429/permalink/816730713027899/

із сотень тих, кого цікавить вічність
знайти хоча б одного на хвилину.
та так, щоб не порушить канонічність:

не назавжди, але одна - єдина.

з десятків тих, хто бачить мару
скрізь темні ночі сновидінь,
знайти хоча б одну жадану,
хоч й після восьмисот падінь.

із тисячі в обіймах часу,
біжить пісок крізь уйми володінь.
мені би з нею на терасу,
мені би з ним у височінь.

мільйони тих, кому так просто жити.
мільярди тих, кому не жаль.
мені би одного/одну любити.
мені б Ісусову скрижаль.

крізь цифри й час, роки і дати
нам не уникнути гріхів.
аби лише до тої страти,
замок без тисяч ста ключів.

2020

Ти не хвилюйся, вона тобі напише
І в ту секунду ти відповіси
І потім знову тиждень тиші
Не для розмов у вас часи

І знов її чекати будеш
Ти будеш мріяти уві сні
Ти знаєш,її ти любиш
Закриєш очі ти свої сумні

Тепер ти знаєш
Усі вірші писав для неї
Одного Бога ти благаєш
Хай зробить він твоєю

-вірш адресований від мене мені
-я спілкуюся сам з собою

18 червня,2022

І день, як день – пташи́на весняна
Не відає про свари та насилля.
Я теж хотіла бути, як вона –
Така щасливо-безумовно-вільна,

Та не вдається впасти в забуття.
Навпіл життя на «до» війни і «після».
І я сама давно уже не та...
Клубком у горлі солов’їна пісня.

Важкою скорботою тиша
стоїть на погості широкім,
шугає крук в яре узвишшя
крилом розтинаючи спокій,
жалобу розвіює вітер
в барвінках просяклих полином,
за темними ґратами цвинтар
чатує нові домовини.
Хрести випробовують вічність —
(забуті буття підкосило),
сльозами накрапують свічі
допоки не впали могили,
не стерла минуле байдужість,
мов дощ полинялі світлини;
найдужче на поминках ружі
за рідними плачуть донині.
Ніяк не збагнути їм всує
скрижалей небесної тверді,
і що воскресіння існує
опісля тілесної смерті.

21.04.2023р.

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

І знов квітневий день уже погас
Та засвітились зорі вечорові,
Тільки би мирним став для усіх нас,
Зітканий із добра, тепла й любові.

Та й нічка щоби тихою була,
Співав лиш соловейко на калині,
А пісенька його щоби змогла
Спокійний сон дати кожній дитині.

Із сонцем щоби ранок прокидавсь,
Закутаний в серпаночок рожевий,
Ще - білий-білий трепетний вишневий,
Не було місця тут війни димам.

Засіяні пшеницею лани
Та житечком.Не мінами навколо
І пісня жайвора летіла понад полем.
І сліду не лишилось від війни.

2023 р.

Шаленіє духмяна хурделиця,
Затуманився барвами світ, –
Опадає, кружляє і стелиться,
Яскравіючи втомлено, цвіт.
Простеляється широко килимом
І на туфлі лягає притьмом, –
Мов метелики пружними крилами,
Пелюстинки шурхочуть кругом.
Круговерть кольорова оточує
Та захоплює зір, наче гра, –
І здається ще більше урочою
Весняного цвітіння пора.
22.04.23

Приміряє черешня рік за роком наряди –
як до шлюбу вбереться в білий квіт навесні,
а у червні одягне намистини із ягід,
бо червоне до ладу на зеленім вбранні.

Як свята закінчаться: Трійця, Павла, Купала, –
роздарує коралі і своїм і чужим,
всім гостям, що до неї на свята завітали,
всіх наділить блискучим скарбом
власним смачним.

В серпні дивиться краля, що жита пожовтіли:
– Моя сукня зелена вже не модна тепер!
І у вересня візьме золоті акварелі,
підбере вдалі фарби до осінніх шпалер.

Змінний настрій у модниць, вже і жовте набридло –
зовсім поруч сусіди у червонім стоять.
Попросила черешня допомоги у вітра,
щоби зняв з неї шати, що так нудно висять.

Залишилась черешня в тім, у чому вродилась,
та зима небайдужа у сніги одягла.
І стоїть одинока в білім покриві й мріє,
у що буде вдягатись, коли прийде весна.

21.04.2023 р.

Знищуй кацапа-рашиста до тла!
Нехай поглинає срасію згуба-імла.
Покараний буде диктатор-тиран.
Конатиме в пеклі від корчів та ран.
Катам його вічні страждання і муки.
За біль, за відрізані голови й руки.

Правду казав чеченський воїн-пророк.
Ступивши назустріч Всевишньому крок.
Зійшло над Землею Українське сонце.
Миру, добра і свободи у кожне віконце.
Слава героям – звитяжним воїнам світла.
Віддавшим життя, щоб Ненька розквітла!

А що в мені лишилося від тебе? –
вишневих квітів в серці пелюстки…
Там, де любов – ненависті не треба.
І тільки крок між ними навпаки.

Мене гойдає сакуровий вітер.
Чекає мрію спогад вдалині.
Та я збагну нарешті: краще в світі –
Те, що від тебе квітне у мені.

Ночами мучуся в журбі,
Мов на землі летючий сокіл, –
Боюсь наснитися тобі,
Щоб не порушити твій спокій.
Між нами темрява ціпка
І тиша тужна, неокрая, –
Любов холодна та гірка,
Коли взаємності немає.
Нехитрих слів маленький рій,
Якщо устигну, то промовлю,
Бо я без тебе сам не свій
Вже захлинаюся любов’ю…
21.04.23

Стоять дідусь з онуком на Горі
Над Боричевим. Сонечко пригріло
Та поки ще з зими не потепліло,
Холодний вітер ще о цій порі
Примушує вдягатися тепліш.
Внизу Дніпро свій норов проявляє,
Увесь Поділ водою заливає,
Над берегом видніють стріхи лиш.
По вулицях мотаються човни.
Рятують скарб ті, хто іще не вспіли.
Вода вже аж під Гору підкотила,
Скидаючи піняві буруни.
- Оце так повідь! – вигукнув малий,-
Я ще Дніпра такого і не бачив,
Розлився він, як справжнє море, наче.
Дідусю, він завжди бува такий?
- Так, навесні, як крига скресне, то
Він води в себе стільки набирає,
Що, навіть, русло її не вміщає.
- І що, із тим не справиться ніхто?
- Чому ж?! Колись, казали ще діди,
Дніпро весною більше розливався,
Ледь не під княжий терем підбирався,
Аж так багато було в нім води.
Але один знайшовся чоловік,
Що Чорторий прорив і пустив воду
В обхід, щоб завдавала менше шкоди.
Відвів, хоча б, деснянську воду вбік.
- А як він сам той Чорторий прорив?
- Та ні, не сам. – дідусь в отвіт озвався,-
Тому ж то Чорториєм і прозвався,
Що він чортів до того прилучив.
- А розкажіть, як саме то було,
Бо я ніколи і не чув такого.
- Було то ще за князя. От якого –
То вже не знаю. Скільки ж літ пройшло.
Але було. Щороку навесні
Дніпро водою сильно розливався.
Народ від того дуже настраждався.
Бо ж, як весна – то, наче по війні.
Усе змива – городи і хати
Спливають кожну весну за водою.
Ішли до князя із бідою тою.
Та чим би він їм міг допомогти?..
А то якось сиділи у корчмі
Чоловіки. Вже випили добряче
І кожен вже героєм себе бачив.
Богатирі, ні дать, ні взять, самі.
Щось мова саме за Дніпро зайшла.
Один і каже: «Коли б воля мо́я,
То я би уже справився з водою,
Вона б отак Подолом не ішла».
«Щоб ти зробив?» «Та рів би прокопав
І пустив воду мимо від Подолу!»
«Та ти би з тим не справився ніколи!»
«Та я б за тиждень…Хай би лише дав
На те князь дозвіл!..Бо ж він сам сидить
Ген на Горі. Йому немає й діла,
Що тут вода дніпрова наробила...»
А далі став дурниці говорить…
Уранці в двері його раптом «грюк»:
«Відкрий, до князя тебе викликають».
За руки напівсонного хапають
Й до терема не випускають з рук.
Той вже й забув, що сп’яну говорив.
Та ж, видно,віднайшлися «добрі люди».
«Ну, що ж, ходити навкруги не будем,-
Говорить князь, - то що ти там наплів?
Що можеш воду річки відвести,
Аби вона Поділ не заливала?»
« Та то…Та я…То люди набрехали…
То біс поплутав, князю. Вже прости».
Та князь, неначе тих не чує слів:
« То, кажеш, тиждень для роботи треба?!
Що ж, чоловіче, тиждень є у тебе.
Але дивись, щоб потім не жалів!»
Іде нещасний, носа опустив,
Не знає, навіть, що йому й робити.
За тиждень може й голова злетіти
Із-за дурних по-п’яні його слів.
Незчувсь, як до сусідки завернув.
Жила бабуся у старенькій хаті,
Казали, наче вміла відьмувати.
Ледь до дверей ступив, ураз почув:
«Заходь, сусіде. Знаю про біду.
Та не печалься – дамо раду тому.
Але ти тільки не кажи нікому.
Чекай, я зараз зілля віднайду».
Порилася у схованках своїх,
Передає йому торбинку з зіллям.
« Уважно слухай. Нині в ніч весілля
У дідька. Він склика чортів своїх
На Лису гору. Знаєш, де вона?!»
«Ну, звісно, знаю…» «Проберись тихенько
Ізвечора та зачаїсь гарненько…»
«А, раптом дідько той мене впізна?»
«Про «Отче наш» й на мить не забувай,
Тоді чорти тебе і не помітять.
Як уже місяць уповна засвітить,
Мерщій з своєї засідки вставай,
Перехрестись і зілля тим чортам
Сипни у вічі. Як вони посліпнуть,
Не в змозі будуть, навіть оком кліпнуть…
Візьми бадилку часнику отам,
Сплетеш вінки і ті вінки чортам
Чіпляй на роги та хрести щосили,
Щоби вони і рипнутись не сміли.
Дивися, часом не засліпни сам.
Вінки ті їхню волю заберуть.
Проситись будуть, злато обіцяти.
Та ти не поспішай вінки знімати
Аж доки русло те не прогребуть.
Та із них, клятих, ока не спускай,
Захочуть десь у сторону звернути,
Де «Отче наш» твій їм уже не чути,
Тоді він них на капості чекай»…
Вінків удома чоловік наплів
Та і подавсь тоді на Лису гору.
А там воно уже і вечір скоро.
Як тільки місяць над рікою сплив,
Взялись туди збиратися чорти.
Уже нема і місця, де ступити.
Аж тут і місяць вповні став світити.
Тут чоловік, хоч страшно було йти,
Уголос став казать свій «Отче наш»
І сипати чортам у очі зілля.
Зчинивсь переполох на тім весіллі.
Хто встиг, метнулись в усі боки, аж
Копита замелькали. Та не всі.
Кому те зілля втрапило у очі,
Як ідоли стояли серед ночі
І місяць повний понад них висів.
Накинувши на роги їм вінки,
Велів усім аж до Десни летіти.
Сказав на місці - мають що робити.
Хоч ті і не хотіли, а таки
Примушені були те русло рить.
Гребуть щосили, куряву здіймають,
Бо ж часу небагато зовсім мають.
Пообіцяв-бо він їх відпустить,
Як скінчать справу. Та ж хитрять бува.
Як він взіває, в сторону звертають
І кудись вбік копати починають,
Де вже молитви їм не чуть слова,
Щоби раніш звільнитись та втекти.
Та він побачить і на них нагрима.
І знов чита молитву понад ними.
Їм, хоч-не-хоч, доводиться гребти.
Утомиться він, сон його здола,
І знов чорти у сторону звертають,
Але, при тому, все рівно копають.
Він кліпне, ущипне себе й зо зла
Ще голосніше «Отче наш» читає,
Чорти вертати змушені назад.
І знову в нього все іде на лад.
Вже скоро і світати починає,
А він уже і до Дніпра дістав.
Коли чорти закінчили роботу,
То відпустив їх, хоч і без охоти.
Сам взяв лопату та й копати став,
«Обкопувати» по краях Дніпра.
Як вранці люди вийшли роздивлятись,
То було чому їм подивуватись.
Примчала й подивована Гора
На чолі з князем. Гордо чоловік
Показував їм «зроблену» роботу,
Сорочку свою, мокру аж від поту
Й Десну, що воду несла по сей бік.
Зробилися від того острови
Серед Дніпра. Князь слово своє стримав
І нагороду чоловік отримав
Так, що і дім для себе звів новий,
Й зажив багато. Русло з тих часів
Десенкою взялися називати.
Та ж таємниці було не сховати,
На вулицях шепталися усі,
Що то чорти прорили русло то,
Тож Чорториєм його й називали.
Для прикладу іще й на те кивали,
Що там заток багато, наче хто,
Хотів убік те русло відвести.
Нащо людині та дурна робота?
Таке, мабуть, лише чортам охота.
Хоч не могли нічим і довести.
Отож, одні Десенкою зовуть,
А другі - Чорториєм. Та, тим паче,
Тих повідей страшних ми вже не бачим,
Хоч отакі ще поки можуть буть.
Дід знову подивився на Поділ,
Залитий весь дніпровою водою
Та і пішов неспішною ходою,
Онуку лише мовивши: - Ходім.

Нечутно дихає земля
Ледь-ледь зволожена росою
І дуже тягне звіддаля
Болотом, лугом, осокою.
Купчасті зарості лози,
Щоби не никли долу з млості, -
Вітрець легенький освіжив,
А запахом наповнив простір...
20.04.23

Простигла, захаращена кімната.
Зім’ята постіль. Тріснутий нічник.
Старання, відчайдушні й марні, спати
в цю ніч знов не судилося. Сон зник.
Як сутеніло, гупнуло щось близько.
Потому тиша: клейка і густа.
Чомусь мовчить сусідківський хлопчисько,
надвечір рюмсав. Тиша огорта
і чавить, не приносячи покою,
незатишна й бентежна. Порвана
фіранка над квадратною дірою,
яка лишилась вчора від вікна,
метляється і стогне безголосо,
чіпляючись за скривлений карниз,
який погрожує звалитися на стоси
під тим проламом уцілілих дивом книг.
Шпалери в шматті й в обгорілих плямах.
Підлога, як город після кротів.
Та воля затялася – не віддамо!
Здолаємо цих клятих ворогів!
Сон не іде, і мучить тіло втома.
Трясеться кволе світло нічника.
В осерді розкуйовдженого дому
в кулак рішуче стиснута рука.

17.04.23

Калейдоскоп думо́к, мов пам’ято́к культури,
колишніх, домої́х, ледь пі́днятих з руїн,
цей якнайдовший шлях у світ літератури,
цей лабіринт у склі розбитих Україн,
мене ані́ шалить і мало інтриґує,
бо все, буквально все – то іґрек, зет чи ікс,
які дурна рука лише автоґрафує,
бо кожна думка є струмком у Стікс.

16 січня 2001 р., Київ

Не журися, мій хлопчику милий,
чи хіба я крижина холодна,
що провинності не відпустила,
залишила без хліба голодним?
Та невже я тобі не годила,
не знімала губами судоми,
не летіла до тебе на крилах,
щоб чужою не пахнуло вдома?
Ти ж мені витирав сльози смутку,
огортав теплим пледом коліна,
дарував чарівні незабудки
і ліричні сонати постійно.
Невичерпну криницю натхнення
ми пили спрагло разом з тобою,
та не знаю — скажу одкровенно, —
чи я перед спокусою встою?

19.04.2023р.

Ми - українці.Цим сказано все,
Вільні й незламні.Козацького ж роду.
День хай прийдешній нам мир принесе,
Небо блакитне безхмарне й свободу.

Згинуть нехай наші всі вороги,
Міста наші й села нехай не руйнують,
А нам дасть Всевишній здоров"я й снаги,
Щоби захистить рідну землю святую.

Запросимо друзів тоді за столи,
Щоби разом святкувать перемогу,
А ще щоби всі ми звичайно могли
Відбудувати Вкраїну потроху.

Щоб знову біліли хати між садів
Та золотилося в полі колосся
І сунутись ворог до нас більш не смів,
Щоби українцям щасливо жилося.

2023 р.

Дихає смертю московська навала,
Щиряться хижо отруєні жала,
Гірше диявола вража личина,
Бий окаянних – рятуй Україну!

Щось невиразне сковує гори,
тихим шелестом тихий обрій,
мов спікається голодомором
в карих, вкрадених сонцем очах,
хліб насушний. Слов’янською чашею,
запивають причастя нескорені,
діти тих, хто горбатив панщину,
і виходили в плав за порогами,
чайки моря понтійського. Степ
пам’ятає розбійні чамбули,
і невільниць з карасубазарами;
душі словом чужим загарблені,
щось невиразне на землі…
тут ховається й суне хмарами:
чорне чорними, каре карими.
Віють косами вітри, чварами
і сміється в корчмі лихвар.
Тут за горами кручі покручені,
руки рідних дітей заручені
із безпам’яттю їх сердець.
Щось невиразне в горах мучиться,
тихий став до плакучих тулиться,
де стоїть над гладінню мріючи
українська, рутенська душа.
І на плесі ледь човен хилиться,
давню пісню тривожну звіявши,
що з води, підпливаючи, дивиться,
мавка, поглядом темного дна.

16.08.2020

Пробач що не зуміла пробудити
Зцілити твої травми
Торкнутись вище діафрагми
Та не тобі мене судити

Мене ти теж лишив ні з чим
Пробач, так, маю нерухомість
Але за цю ціну натомість
Ти був найближчим- став вовчим.

В тобі чи дірка чи колодязь
Бездонний темний і холодний
Ти як хижак завжди голодний
Що поживився мною, «князь»?

Ти з мене соки, душу випив
Любов‘ю куштував в прикуску
І віру кинув на закуску
Але ні крапельки не ситий

Моїй душі нема покою
Але хоча б у мене є душа
А от твоя чи варта хоч гроша
Чи в тебе нуль за тою пустотою


Ти все як можеш -компенсуєш
Ти бігаєш, стрибаєш- вправний
Твоє оточення скандує «славний»
Дівчата, гроші- але чом нудьгуєш?

«Я счастлив Яна» це я чула
Ти так це голосно кричав
То що ти щастям визначав?
Ресурс той- їжу? Все збагнула.

Я так плекала вірність лебедину.
Я бачила лише твої зелені очі
І пам‘ятала світлі наші ночі
Пробач хижак, в тобі я бачила людину

Сліди твої ведуть у смугле місто,
З рудих дахів якого ллється злива,
І скиглить спинка віденського крісла,
В якому вічність поглядом застила;
За підмальовком гір, в небесних шприхах,
Лягають пишні збиті мастахіном
Білила хмар в яких маленька крихта,
Червоного і синього в картині –
Всього лиш спроба вирватись зі сну.
І ти, відкинувшись на півокруглу спинку
У темних плямах бачиш глибину
Відносного та чуєш клекіт грому
В блуканнях світла де ридають знов,
Сердешні вікна буйного пейзажу.

01.12.2020

ТСН розповідає нам сьогодні про дієту.
П'ять яєць уранці з’їсти з овочевого омлету.
Головне – різноманітність.
Вдень – лосось, тунець і курка,
не відмовтесь від індички,
манго, ківі – все для шлунка.
Їсти треба жирну рибу і олівкові олії –
їжа тільки ця багата на поживні речовини.
Дід Степан новини слухав, каже:
–Чуєш мене, Галю, може сядем на дієту,
як оце нам розказали?
Подивилась Галя строго:
–Це навмисно говорили,
щоби до наступних пенсій
ми з тобою не дожили.

18.04.2023 р.

Невагома, як хмаринка,
Ти летиш і я лечу
За тобою без зупинки,
Бо ще сил є досхочу.
І хоча долати важко
Нам простори голубі, –
Ти співаєш, наче пташка,
Я – підспівую тобі.
Миром повняться хороми,
Де лиш сонце й вітерець, –
Стало небо другим домом
Для закоханих сердець.
19.04.23

Вже найвища пора підійшла,
Аби дати тягла для пуйла,
Щоб згубився навіки і слід
За поріддям чухонських боліт.

Аби все генероване зло
У могилу забрало пуйло.

Ти полюбиш не ту, що чекатиме.
Ту, що дух ні на йоту мінить.
Ні, не ту, що тобі прощатиме
І собою весь світ затінить.
Більше ту, що на цоколь храму,
Опускає коліна ієродули
І читає античну драму,
І спускається вгору сходами.
Ні, не ту, що на чорних туфельках
Струм стегна налива в поезію;
Ту, що пють, глиняними кухлями,
Ту, що п'яти втирає пемзою.
Ту, що любить, але сумнівається,
Віддається і б’є в живіт,
Ту, що любить коли повертається,
Щоб сказати тобі - привіт!

14.07.2020

Важке питання, бо національне.
І ти скажи кому – то не повірить.
Ти українцем є? Лише орально…
(Ти українцем є, але без віри).
А хтось ще інший – то без міри.

~ 1990 р.

Не довелось зустріти нам разом
ні Новий рік, ні Трійцю, ні Великдень.
Для нас було це Божим промислом,
із цього точно щось хороше вийде.
Сердечно дякую тобі за те,
що в скруті, в горі, в радості, в печалі
тебе зі мною поруч не було
і добре, що не буде і надалі.
Забавно: іноді дивлюся на потік
людський – живе мінливе море,
з якого просто так ніхто не втік, –
над морем, як завжди, банальні зорі.
Ми – море і разóм – народ в човні,
усі в одному, іншого не буде.
Ідем під воду – там на глибині
збагнем, наскільки близькі люди.
Чи навпаки – нічого не збагнем,
з'їмо щурів і візьмемось за ближніх
на купі застарілих теорем
і пліснявою вкритих істин книжних.

16.04.2023 р.

З великої лійки
Грядки поливає
І зелені трави
Й первоцвіти квітень.

Озимого жита
І пшениці сходи
Сонечком налиті,
Нехай щедро родять.

Щоб усе буяло
Цвітом, хлібом, плодом,
Щоби світла радість
Жила в серці кожнім.

2019 р.