Рідний дім – це той, в якому
Сняться добрі, гарні сни.
Де зцілити можна втому.
Не лежить тягар вини.

Де зустрінуть на порозі.
Рушничок, гарячий чай…
Де душа спочити зможе
Після виснаження вкрай.

Рідний дім – це той, в якому
Зачекалися тебе.
Де немає місця злому.
Кожний затишок знайдé.

Рідний дім – гніздечко тепле,
Без надмірних запитань.
Кілька тисяч кілометрів,
Щоб зігрітись, він здолав.

24.12.2022

Я – маленьке дитя, позавчора дощами народжене.
Серце в п’ятах дрімає, воно ще тремтливе, несходжене.
Не топтала ще квітів, насаджених плідними веснами,
Не блукала мрійливо і сонно шляхами небесними.

Я – вразливе стебло, від північних вітрів не захищене.
Ще живильне коріння у серці моєму не знищене.
Перші помисли чисті ще служать і правді, і істині,
До кохання крильми не долала примарні я відстані.

Я – безпечне дитя, необачне, з границями змитими.
Подорожник – до ран, я з колінами, пухом розбитими.
Зерна зрад і невдач зі сльозами моїми не знаються.
З сіруватих очей лиш веселки водиці впиваються.

Ти – маленьке дитя. Так чарівно, як для дорослого!
Через зблідлість очей ти соромишся погляду млосного,
Але все ж щовесни воскресаєш вербовим котиком.
Як же радісно бути дитям, що читає дотиком!

05.11.2016

Ніч зійшла в долину пустощів
В чорній картатій сукні з пряжкою
Місяця бляклого в сизому поясі
Скупчення зір на шляху Чумацькому.
Вона ступала тихцем заглядаючи
В блискучі люстерка озер і босою
Ходила по чорному полі травами —
Пелюстки, стеблинки скропляючи росами.
Лягала спочити над пагорбом місячним,
Сяйвом на хмарах з відкритими персами,
Що підіймались від сонного дихання
Скинувши сукню на срібне плесо.

22.03.2022

Жодного слова. І тиша така громовержна.
Помисли-стіни розкрадені в снах по цеглині.
Тільки без думки як збудуватись людині?
Тиша – непевність. Тиша завжди застережна.

Осені таїнство кислим кагором сповнить
Душі зів'ялі, тавруючи землю смутком.
Пізнє натхнення вважай не своїм здобутком –
Помислом-карою спомин тебе здогонить.

Пізнє натхнення – на пустищі вихор вітру –
Вирве з корінням безмовної думки просідь.
Помисли-мрії пожовкнуть, мов стигла осінь,
Встигнути б лиш підібрати душі палітру!

04.11.2016

Не кожен є другом, хто хоче таким здаватися,
Та з жодним не варто прощатися!
Тримай мою руку, допоки уступу цього не перейдемо!
Може, так ми іншим віру дамо?
Може, іншим...

Не завжди є ворогом той, в кого інше бачення,
Та чи справді це має значення?
Візьми мою руку, бо з темряви вдвох значно легше вибратись.
На минуле не слід озиратись –
Це минули!

Є правильні рішення, загальні для всіх і кожного:
Не ліпи з атеїста побожного!
Подай йому руку, насправді у вас значно більше спільного –
В кожнім невільнім є частка вільного.
У кожнім!

02.11.2016

Поетесі ніколи не стати коханням життя Альпініста,
Пристрасть серця його поведе на хребти і льоди Евересту.
Альпініст прагне ризику замість безпечності сірого міста,
Поетеса – сумирно складає вірші мовчазного протесту.

Кожен крок Альпініста на грізні вершини вона оспівала,
А сльозами рясними скропила уступи та урвища злісні.
Окриляючи серце жагуче, жалі свої пильно ховала:
Мій відважний, іди за клубочком цієї хвалебної пісні!

Та в коротких листах промовляла: пробач за даровані крила!
З льодорубом безпечно долати вершини чи вадить кохання?
Теплу ковдру зв’язала я з ниточок серця і нею накрила
Ненароджене, мерзле дитя наших хиб мовчазних і вагання.

Дочитавши листа Альпініст ще затятіше дреться угору,
Бо цвітуть не для неї такі недосяжно палкі едельвейси.
На підніжжя вершини накине зі слави заслону прозору,
Де навіки розтерзана лапками лева* душа Поетеси.

Поетесі не стати коханням життя Альпініста!
Серед скель навісних непробудного сірого міста
Укладає рядки зі скорбот і вінки з падолисту,
Та сміливцю життя вберігати благає Пречисту.

10.2016

*Одна з назв едельвейсу

Мій впертий гонор, злісна непокора
Кипить рудим, проте, вже зовсім скоро,
Збагну його найпершу сивину.
Не бійся, я тебе не прокляну,
Твій спокій – найнадійніша опора!

Душі моєї злісна непокора
Вгамується, як тільки скажеш: будь...
Я обірву: ну, що ж, тоді здобудь!
Від цього гонору мені одна лиш змора.
Стань свідком, як шипи мої спадуть.

30.10.2016

Дрібненький слід відбитком золотим –
лю-
блю!

До серця серденько, ох, лиш би вберегти! –
ту-
лю.

Крізь шибку сонечко осушить перших сліз
струм-
ки.

Сплітаю в щасті з порозквітлих ліз
він-
ки.

Впиваюсь жадібно кульбабовим вином –
наш
час!*

Дбайливо кутаю в цілунок-полотно –
в ат-
лас.

До серця серденько. Ох, як же вберегти!
Спи!
Спи!

Малюю сонечка найпершої весни –
це
сни.

28.10.2016

*Кульбабове вино за твором Р. Бредбері зберігає в собі події, які відбулися, коли воно було зроблене

Дим у очах.
Сизого повно, не перейти.
Там, де тебе забудуть, там, де забудуть,
Ким будеш ти?
Там, куди йдеш ти купленим шляхом,
Очі заступить дим.
Там, де не ждуть,
Будеш ніким.

Колір утрати... Ох, ці прощання!
Тільки б не стати ним –
Димом в очах.
Сизого повно.
Не перейти
Крізь
Дим.

27.10.2016

Дивилася на них, мов перелякана,
А потім довго, дуже довго плакала.
Давно вже сподівання всі зіжмакала
Й бажання. Але вчора все ж заплакала.

Щось обірвалося – завмерла, милувалася.
Це ніжність дивним трепетом озвалася?
Сама собі безмірно дивувалася.
Пів ночі від ридань, дурна, здригалася.

І відчувалось, і росло й тривожило.
Усе нутро і обпекло, й стриножило.
Дивилася на них, мов заворожена.
О Боже!

26.10.2016

Боги на небі сплять чи повмирали,
Чи діла просто їм нема до нас?
Чи їм було жертов кривавих мало?
Скажіть за ліком котре із митарств?!

Мовчать? Мовчить? Мовчить і Вседержитель!
Всіх задумів його не осягнуть:
Мільйон богів і кожний з них - Спаситель!
Не там, колись, а зараз, поряд, тут!

Багряницям уже немає ліку!
Голгофам важко втримати хрести!
Той когут уже тричі кукурікнув! -
Земля благає чистої роси!

Ще стільки не повернуться додому,
Уже стількох ніхто не пригорне,
Ще не знайшли імен всім невідомим...
Моливсь Ісус: хай чаша омине!..

01.2023

Соснам заздрю, що, мов скалолази,
на вершини гірські одчайдушно вилазять.
Гірськолижникам заздрю, що в космічному леті
здатні творить неймовірні й в уяві свої піруети.
Тірольцям заздрю, котрі гадки не мають,
що їм пощастило оселитись в такому раю…
…Щоправда, не нарікаю й на долю свою,
бо хвалить Господа не стояли на заваді літа,
щоб хай у хвості молодих по лижні пролітать...
...Та, як кажуть, усе до часу, до пори,
довелося й мені не без жалю вийти із зимової гри.

Сіється надмірно
Мжичка по землі, –
Вишгород вечірній
Заховавсь в імлі.
Ні вогню, ні звуку,
Сиро без ладу, –
Милу взяв за руку
Й бережно веду.
Зовсім недалечко,
Знаєм точно ми, –
Тепле є містечко
З добрими людьми.
В них поживна кава
Й ароматний чай, –
Виставки й вистави
Також, зазвичай.
Музики звучання
І тихенький спів,
Як води дзюрчання,
Ніби шум вітрів.
Гарно тут, безспірно,
Нині й взагалі, –
Вишгород вечірній
Потопає в млі.
30.01.31

Віктор Кучерук

Не соромся розкішного тіла
І не бійся уважних очей, -
Вже від збудження позолотіли
Соковиті сосочки грудей.

Ледве видиме лоно, мов квітка
Має запах приємний такий,
Що нестриманий радісно й чітко
Я долаю твій опір слабкий.

До світанку триває шаленство
Насолоди в гіркому житті,
Бо купаюся в морі блаженства
І тону в глибині почуттів...”

Пародія Олександра Сушка

Не соромся розкішного тіла!
Ти ж Венера! Прекрасна без шуб!
Твої коси, неначе, вудила
Ухопив і усівся на круп.

Ну а лоно - не лоно, а квітка,
Та про це балабонити ша!
Усміхнися, кохана лебідко,
Я сьогодні Ерот-падишах.

До знетями триває шаленство
Насолоди небесних вельмож.
Ґвалтувати богиню - блаженство!
А вона і не проти. Отож.

29.01.2023р.

При свічках надвечірків сніжних
Я занадто відверто ніжна.
Ця відвертість – п'янке вино,
Йду із нею на дно.

П'ю за двох, бо в зимовій стужі
Ти занадто відверто байдужий.
Іншій в келих налиєш віршів
Із моєї душі.

В надвечірках густих, наче туш,
Дві долоні: гаряча й студена.
Перша римою душ полонена,
Друга – прозою душ.

17.10.2016

… і навіть сніг покинув двір.
Дивлюсь, не вірю і сумую...
Я чув, казали, Лютий - звір
Навіє свіжого. Згуртує…
Зітхнув. За вухом почесав
Піду до хати досипати,
Де сотні раз я воскресав…
І що цікаво - без оплати.
Пірну, як завше, з третіх спроб
Моє… гріховне... згадки дивні…
Укриюсь так… ні звуку щоб
І хай там що - сніги чи ливні…

Шухляда, стигне компроміс…
Та ні, задвину, не до нього…
Ще невідновлений той міст,
Щоб турбувати криком Бога…
29.01.2023.

Маленька планета однієї маленької людини.
З її серцевини струменить блакитна лава.
Вона із кристалів, але виключно гаряча.
Маленька людина від її сяйва зробилась незрячою.
Що залишається їй, цій маленькій незрячій людині?
Вона не може покинути свою особисту планету.
Її тримає навіть не гравітація, а необрізана пуповина.
У її розпорядженні простір на десяток кроків.
Зазвичай вона ходить кругами,
Загіпнотизована сяйвом кристалів.
Але близько – ні! Близько не можна, – пече.
Тільки цей сяючий струмінь блакитної лави
Ще здатна розгледіти незряча людина.
Він більший від неї.
Він струменить ввись і пронизує інші світи.
Це так вагомо для маленької людини,
Виключно незрячої,
Адже їй залишається тільки
Її десяток кроків.

16.10.2016

Приймеш ким мене, як постукаюсь?
Наша зірка на небі скраєчку.
Впізнаю її ще ізмалечку.
Не жени мене!
Зостаюсь.

Переспівниця, пересмішниця –
Ось ім'я моє та призначення.
Як заплачеш ти, то заплачу й я.
Коли грішник ти, ось я – грішниця.

Хай невтішену і покинуту,
Хай загублену, позабутую,
Словом зранену, болем скутую,
Заблукалу, до тебе б линути,
Та зови мене!

11.10.2016

Крізь численні страждання,
Повен горя і сліз, –
Я свої сподівання
Не втрачаючи ніс.
Хоч відчув і побачив
Біль численний від мук,
Я тримався одначе
І міцнів, наче бук.
Не згубив у поході
Заповітних надій
На спроможність народу
Дати ворогу бій.
29.01.23

Летять вітри в Україну, несуть чорні хмари.
То навідаються турки, то прийдуть татари.
І палають міста, села, женуть люд ясиром.
Нема спокою Вкраїні, бо немає миру.
Від сусідів отих клятих, що дивляться ласо,
Нема життя в Україні, нема від них спасу.
Та нема, як і не було іще в світі сили,
Яка б силу українську зламала, скорила.
Гинуть сотні та на зміну тисячі приходять
І рубають вражу силу, з України гонять.
Скільки було тих героїв, скільки іще буде.
Всіх імен запам’ятати не спроможні люди.
Скільки могил безіменних по степах безкраїх.
Про яких лиш Земля-мати тільки пам’ятає.
Але є і ті, про кого люд пісні співає,
Хоч, можливо, про людину нічого й не знає.
Рід магнатський на Волині поселився здавна,
Місто Корець тому роду в володіння дано.
Звідти стали і Корецькі. А були багаті.
Жили би собі спокійно. Чого ще шукати?
Та на місці не сидиться Самійлу з малого,
Всього хочеться пізнати, спробувати всього.
З братом в Лейдені повчився в університеті
Та навчання не відкрило всіх йому секретів.
Душа більшого бажала – пригод, авантюри –
Бити ворога у полі, штурмувати мури.
І, не встиг він повернутись з Лейдена додому,
Як Фортуна повернула своє лице йому.
Зебжидовський підняв шляхту дрібну на корону,
Веде проти короля він чималі загони.
Треба здрайців тих провчити, аби добре знали
І на владу королівську руки не здіймали.
З Ходкевичем, Вишневецьким Корецькі з’єднались,
І провчити отих здрайців добряче подались.
Був Самійло поміж ними. Як же то без нього?
Бо ж прославитись, нарешті випадає змога.
Шляхту легко розігнали, адже силу мали.
І Самійлові від того, навіть, сумно стало.
Але довго сумувати йому не вдалося,
Бо ж в Московію із військом іти довелося.
У Московії в ту пору Смута почалася,
В боротьбу Річ Посполита також упряглася.
То із Дмитрієм ходили трон завоювати,
А то уже подалися з військом і магнати.
В тій Московії порядку не було ніколи,
А помер їх цар останній законний відколи,
Ухопилися бояри, кожен собі тягне,
Кожен сісти сам на троні московському прагне.
Ті поляків в поміч кличуть, ті німців, ті шведів.
Невідомо, що й чекає Москву попереду.
Пішов і король походом, щоб Смоленськ здобути,
І прадавні українські землі повернути.
Взяв Смоленськ той у облогу. Аж чутки доходять,
Що уже московські раті на поміч підходять.
Послав король Жолкевського ті раті стрічати,
Пішов з військом тим Самійло, бо ж такий завзятий,
Що усидіти не може. Під Клушино стрілись.
Москалі на тому полі бились чи не бились
Та розбіглися по полю, ще спробуй зловити.
Ото тільки іноземців не вдалось розбити.
Сам Самійло в перших лавах ходив у атаки,
Але славно-таки бились оті зарізяки.
Двічі коней мінять мусив на протязі бою,
Але, усе ж, в кінці того гордий був собою.
Піддалися москалики, полякались сили,
Владислава царювати в Москві запросили.
Та ж чи можна з москалями про щось домовлятись?
Досить лише відвернутись, їх брехні піддатись
І вони тобі устромлять тут же ніж у спину.
Ледве тільки король з військом покинув країну,
Як москалі збунтувались, багатьох побили,
Гарнізон у Кремлі польський військом обложили.
Силою не здатні взяти, голодом морили.
Тож Самійлу їм надати поміч доручили.
Хоч півтисячі всього лиш мав він у загоні,
Але що були для нього якісь перепони.
Налетів вороже військо, як його не ждали,
Льодом річки московіти від нього втікали.
А він на очах ворожих до воріт з возами.
А там вже його стрічали ледь не зі сльозами…
Але мусив за два роки на Волинь вертати,
Помер батько, тепер йому князівство приймати.
Став він князем та ж на місці йому не сидиться –
Де би з ким повоювати та із ким побиться?
А тут якраз у Молдові багачка Могила
Зятів своїх Вишневецьких, Потоцьких впросила
Свого сина Костянтина на трон посадити.
А то ж туркам у Молдові добре насолити.
Покликали і Самійла. Тому того й треба.
Зібрав справжніх відчайдухів він навколо себе
Й пішов з ними у Молдову з турком воювати,
Для Могили Костянтина трона здобувати.
Той похід невдало склався. Костянтина вбили.
А Потоцького османи в бою полонили.
Польща видала укази всім заборонити
І походами в Молдову більше не ходити.
Не здобув Самійло трона, та здобув дружину,
Молоду взяв і красиву з Могил Катерину.
То раніше у Молдову просто він впрягався,
А тепер уже, як родич, воювати взявся.
Пішов разом з Вишневецьким трона здобувати,
Не для когось, а для жінки молодшого брата.
Не чекав господар Томша такого так скоро,
Узяло козацьке військо в бою над ним гору.
Мусив хутко утікати. Самійло подався
За ним слідом, Волощини отак і дістався.
Та громив того загони й татарські чамбули,
Які тільки зустрічались, на шляху їх були.
Туркам то не до вподоби, бо ж Томшу садили
Аби вільно свої справи в Молдові робили.
Тож зібрали вони військо, трон йому вернути.
Й почалася колотнеча у Молдові люта.
На той час вже Вишневецький почив собі в Бозі,
Та Самійлу дати раду турки не у змозі.
Хоч полишили вже його із вояк багато,
Бо не було чим платити. Та він воювати
Припиняти не збирався. Відбився у Яссах,
Розбив Томшу, у Бендерах туркам не піддався.
Ганяв військо тих османів по всій Буковині,
По Молдові, Семиграддю та ще й Волощи́ні.
Відвернулася Фортуна все таки від нього,
Не зміг з турками зладнати під Сасовим Рогом.
Розгромили його військо османи прокляті
Та й Самійла пов’язали із жінчиним братом.
Повезли його із шваґром прямо до Стамбула,
Та у замку Семивежнім в кайданах замкнули.
Сидить в замку тім Самійло, духу не втрачає,
Дістав звідкись свою дудку та і сидить, грає.
А тим часом рідня його визволити хоче,
Знайшовсь слуга йому вірний, до діла охочий.
Зав’язав зв’язки в Галаті, поміж християни,
Із посольствами – англійським, французьким так само.
Цілий рік ходив навколо охорони замку,
Все підмазував, підлещував. А тим і невтямки,
Що напилок і мотузку той при собі має,
Лиш нагоди передати Самійлу чекає.
Врешті, трапилося диво – стали на порозі,
А в камері лиш кайдани лежать на підлозі.
Піднялася веремія – де в’язень подівся.
А він поміж християни тоді схоронився.
Як тривога трохи стихла, його із Галати,
Кораблем взялись на острів ті переправляти.
Там в Сіцілію подався, з піратами стрівся,
Але бився так завзято, що й від них відбився.
Як героя його в Римі взялися стрічати,
Бо ж таких героїв, справді, було не багато,
Папа римський прийняв його з почестями, звісно,
Запросив його вступити в християнське військо.
Та не зміг Самійло довго жить без України,
Десь в Корці його чекала молода дружина.
Тож Італію полишив та й подавсь додому.
Віддала належну шану Батьківщина йому.
Прославляли, як героя та гімни складали.
Та недовго його радість удома тривала.
Бо уже у листопаді помира дружина,
Молода його, кохана, вірна Катерина.
Залишила йому доньку Ганнусю маленьку.
А йому від втрати серце стиска, як обценьки.
І раніш сидіти вдома йому не хотілось,
А тепер, по смерті жінки, й зовсім не сиділось.
Знов покликала Молдова. Жолкевський зібрався,
Граціані посадити на трон намагався.
Зібрав військо для походу, Самійла покликав,
А для того то спокуса була ще й велика.
Не задумувався, впрігся в нову авантюру.
Схотів знову бити турка, штурмувати мури.
Та не так воно все склалось, як йому гадалось.
Під Цецорою османам військо їх піддалось.
Молдавани повтікали, зрадили на полі.
Довелося відступати, рушили поволі.
А навколо турки в’ються, татари ганяють.
Не дають і крок ступити, весь час насідають.
Напосілися, нарешті, аж під Могильовим,
Аж те поле зробилося червоним від крові.
Там Жолкевського забили, а других багато
Удалося тоді туркам у полон узяти.
Пов’язали і Самійла. Знову та ж дорога
До Стамбула. Він же думав – не побачить йо́го.
Посадили в Чорну Вежу. Надійна сторожа.
Звідси уже утікати він ніяк не зможе.
Та і часу утікати в нього не багато.
Ледь не вся Європа взя́лась за нього прохати.
І Ходкевичі, й Збаразькі за нього просили,
Навіть, викуп чималенький були б заплатили.
І король прохав за нього. І не польський лише.
Бо й король англійський Яків в біді не залишив.
Але все було даремно. Турки, як затялись,
Бо ж помститися за втечу йому намагались.
Не послухались нікого і грошей не взяли.
На смерть князя засудили. На майдан зібрали
Тисячі, щоб показати, як вони карають.
Що усі від тої кари полякатись мають.
Вивели його до плахи, дев’ять катів поряд.
А навколо колихає людських голів море.
Всі чекають, як почне він султана прохати
Його смертю жорстокою отак не карати.
Та Самійло не збирався прохати нікого,
Сили й мужності достатньо ще було у нього.
Поки ті кати пишались, гордо позирали,
Вихопив ножа Самійло, що в руках тримали.
Та й накинувсь на катів тих, став полосувати,
Ран тяжких ножем тим гострим усім завдавати.
Доки ті прийшли до тями, доки похопились,
Уже деякі криваво на поміст звалились.
Та накинулись, нарешті усі на Самійла.
Їх багато, то ж за ними виявилась сила.
Ухопили та боялись, навіть, відпустити.
Узялися рушниками Самійла душити.
Не вдалася туркам кара, як вони хотіли.
Тож, відмовилися, навіть, віддавати тіло.
Та коли князь Конєцпольський викупивсь з неволі.
Він таємно вивіз тіло. Тож, нарешті, доля
Повернула його знову в рідну Україну,
Де й знайшов в Корці своєму останній спочинок.
Тридцять шість усього років прожив він на світі,
Але слід такий яскравий зумів залишити.

Застряг у висі погляд, як у глеї:
так яро в небі блискає Стожар,
немовби вітер роздуває згар
і розвіває сяйво над землею.

Несміло місяць вигляда з-за хмар,
Дракона* з мли звисає хвіст петлею,
й здається, падають, як божий дар,
вогненні кулі й котяться ріллею...

Стою в полоні сяйва і примар,
не жду ні осоруги, ні єлею.
Рясніють зорі – хоч лови кімлею*
й неси отой здобуток на вівтар...

*Дракон – сузір’я
**кімля́ – сітка для ловлі риби

Ти – весь мій світ від краю і до краю!
Ти – мій вогонь, повітря та вода…,
Моє життя, а іншого не знаю.
Без тебе змісту в ньому теж нема.

Повір, що сонце сяє, хоч і хмари,
Немов завіса, небо затягли,
А ніч триває тільки до світання!
Там далі — світло, спокій, знову мир...



07.10.2022р.

Інна Кінь

Він випив її до краплі,
Він ноги об неї витер.
В анонсі гучні спектаклі,
Які написав злий вітер.

Дощем оросив долівку,
Холодом брехонь завіяв.
Вона схилила голівку -
Зламав все, що так леліяв.

Він гордо не мовив слова,
Вона, як завжди, казала.
Яка може бути мова,
Як болю бринить навала.

Можливо, вона не прАва,
Можливо, даремно драма...
Тільки повільно вмирала,
Допита до краплі, грама.

Олександр Сушко

Я випила все до краплі,
Крові було пару відер.
Змертвілий і безпорадний
Мій муж вже не муж - сновида.

Упав на тверду долівку
Брехнею моєю вбитий.
Бо вірною не чоловіку -
Сусіду була лиш тільки.

Іще й оніміів, невдаха,
Бо сильну наклала порчу.
У шлюбі я вільна птаха,
Роблю тільки те, що хочу.

А завтра піду "наліво",
Не бачу у цьому шкоди.
Хоч він молодий - вже сивий,
Конає мій муж. Відходить

29.01.2022р

розтопився день

хто ним відає
той мандрує вдаль
хвилі вговтує
поміж Скіллою
і Харібдою
над кістками
що стали жовтими
і під небом
одним-однісіньким
неопалим неопалимого

он безмежне
малює вісімки
а осяжне
росте з незримого
де дивуються
ототожненням
і милуються
даром відстані
там світи мої
ненароджені
там любов моя
стала пристанню

з тої пристані
міри втрачені
слово збилося
спантеличено
ані розпачі
ні пробачення
тільки марева
накопичення
світлих висновків
розтенечення
темних задумів
розпорошення
на трьох крапках
вмирає речення
як із віком
близьке оточення

як прописано
так пороблено
право болю
загально визанане
припадати
на щось оздоблене
щомиттєвими
серця тризнами
і ціною
понад високою
подавати
мов струм
щоб вчули всі
в кожну душу
що марить спокоєм
свято гідне
принаймі вулиці

5 Листопада, 2019

твій погляд лежав на мені так відверто
ніби церату встелили нову на святковий стіл -
це неможливо, бо я розгортав конверти
твій видав шлекер і низка жовтих листів.

ти написала про настрій стабільно тужливий -
знову читала ремарка, співала гребе,
я ж сходив з розуму -
що ти робиш зі мною?
більше,
будь ласка,
не треба.

ні, ну, треба, звичайно, продовжуй...
в іншому дусі.
- думаю, ти всміхнулась зловісно...
іноді, знаєш, буває
настрій втонути
в ванній -
не на завжди,
звісно.

ти казала, що це нормально - я не забув,
я ще пригадую вії твої - такі рухомі.
знаєш, як би десь на кіпрі тебе зустрів,
то мовив би не г'я су, а сігномі.

я поставив крапку, маленький підпис,
заклеїв листа, а твого поклав у коліна -
він пахне тобою, і тим "нормально".
поштамт берліну.

26.I.MMXXIIIp.

Коли ми виграєм війну,
здобувши нашу перемогу,
і одолієм сатану –
скажу «спасибі» я… не Богу.

Я буду дякувати тим,
хто кров свою пролив на фронті,
хто крізь вогонь пройшов і дим,
і рев гармат на горизонті…

І тим, що понесли життя
у вічність по небесних сходах,
кому не буде вороття –
бійцям од заходу до сходу…

Ще буду дякувати тим,
у них стояв хто за спиною
впродовж холодних, лютих зим,
не переймаючись собою…

Наповню келихи вином
і запрошу близьких та друзів.
І будем пити за одно –
що ми позбулися ілюзій.

Що спекались таки «братів»
і їх іудиних обіймів,
та відділили всіх кротів,
аби лишилися надійні.

Не пожаліємо вина
за світу братню допомогу.
Осушим келихи до дна
всі як один і вкупі з Богом!

Гілка вишні розцвітає
На губах...
Я тріпочу, я жадаю
Ах, ах, ахххх...

Губи ніжні,
Свіжий подих...
Вдих і видих
Вдих і видих...

Лиш губами доторкання
Де реальність?
Це кохання, це жадання...
Сексуальність!

Рухай стегнами ритмічно,
Все природно, органічно!
Поетично!
Оргазмічно!

Гілка вишні розцвітає
Ось рожеві пелюстки
Відлітаємо-таємно
Потаємно...
Танем...
Танем... я і ти...

ІЯк запрягаєш, так воно і їде...
Ця теза філософії стара.
Якщо у тебе є дурний сусіда,
то не чекай любові і добра.

Але ніколи не показуй спину
і не бажай ні пуху, ні пера,
якщо йому готуєш не перину,
а яму і дубову домовину...
Така пора... ну, а якщо пора,
то не шукай управу на скотину.

ІІВ борні за утопічний комунізм
за ґрати сіли «вороги народу»,
судили їх за волю, і свободу,
і буржуазний націоналізм.

Якщо і нині неокомуністи
ідуть в атаку, нібито, за мир,
то хай ідуть... у мишоловці сир
знайдеться і дебілу, і рашисту.

Попереду ще не один удар
за Маріуполь, за свободу Криму
і за Азов, Бахмут і Соледар...
Освоюйте Сибір неісходиму
і дякуйте усім за Божий дар –
кінець і рейху третього, і Риму.

ІІІ
Та не було б у нас війни, якби
були готові всі до боротьби
супроти людоїда окупанта,
якби не слуги і колаборанти –
проклятої московії раби,
такі ж як і московія прокляті.

01.2023

Боле мій,
Боле глибокий, злісний,
Хочеш ти
Конче мене схилити.
Взявся б ліпш
В крижму цупку сповити,
Колисати,
Пестити і журити!

Горе йде!
О! Горі горою горе!
Краще б ти,
Горе моє гіркеє,
Пило ртуть,
Гризло граніт і луби,
Он які
Маєш міцнезні зуби!

Душить жаль,
Жабою заздрість душить
До отих,
Що без жалю – у душі.
Не берусь
Їхню мету збагнути.

Боже, як
Добре мені тут бути!

10.2016

І стояла самотня людина на порозі у завтра.
І дивилась на пустку життя, й було їй сумно.
І не знала людина, чого вона в світі варта.
І терзали її протиріччя думок бездумно.

І молилась людина без слів, молилась серцем.
І померти бажало серце або ж – служити.
І донизу хилив її щем під лівим реберцем.
Вже би впала давно, тримала лиш звичка жити.

04.10.2016

Ох, не ховай лиш очей своїх,
Срібно-ясних, сяйливих!
Очі – колодязь незнаних втіх
І сподівань журливих.

Марно ховати свічку за склом.
Марно, та серцю втішно.
Тулиться хтось золотим чолом
В темінь до скла поспішно.

Очі – люстерця небесних істот.
Очі – жива водиця.
Очі – це іскорки Божих щедрот.
Очі – душі світлиця.

Грішно отак відбирати у світу
Щастя короткі миті!
Ох, не шкодуй для людей привіту!
Ох, не шкодуй блакиті!

04.10.2016

За тобою висіли пейзажі осені,
Гори в тумани зодягнені, ріки
Живописали. Позаду тебе
Достатньо світла було та болю.
Можливо пензлю Рене Маґрітта,
Найкраще вдалося б тебе описати
Де ти стояла б із власним серцем
І підпис: " ceci n'est pas une coert"
Нижче долонь розказало б про інше, —
Таке ж невідоме і геть випадкове,
Що й речі довкола твоєї кімнати
Спізнали любові на диво більше
Ніж ті, шо хотіли себе віддати.
Вони пропадали в пейзажах осені
Позаду тебе. Квадратна рама
В лихій перспективі вбирала просинь
Холодного неба, дощі і всесвіт
Прошитих сердець. Заполокані хмари
Над ними, що стали твоєю власністю
Давно, як нічого не означали.
А стали дурним, збайдужілим доповненням
Твоєї кімнати і натюрморту.

12.02.2022

На шматки розірвано душу...
І кришталеве серце звично розіб'ється,
Коли щоночі затемняти вікна мушу,
А в дім тривогою сирена увірветься

На шматки розірвано сім'ю...
Коли на фронт ідуть батьки, брати, сини.
І не зібрати скалки кришталю,
А рідних обійняти можна лиш у сні.

Війна... Чому? Чи чуєш нас, о Боже?
Коли молитви в крик сплітаються один
І матері клянуть нападників ворожих
Під час щоденних мовчазних хвилин.
24.01.23

Січень. Війна.
Свіча, як сльоза – черлена…
Серце від болю вижбухує,
Дев’ятим валом – нена́висть…
Хата затаєно слухає –
Устя грає Шопена…
Сладосте незбагненна,
Вічна любовна парость…

Темне вино пролите
В зойках розлук необачних.
Тінь у Саду Гетсиманськім –
Чаша скорбот відпита…
Хто заборонить любити
В цих міріадах плачних,
В цім безголоссі крику –
Хто заборонить любити!!

Томно душі… черлено…
Тане свіча на покутті,
Вірші, з ланців розкуті –
Хочеться жить шалено!
В хаті, в зими на розпутті
Устя грає Шопена –
Вічна любові парость,
Сладосте незбагненна…

27.01.2023

Чи слави схотілось хисткої,
Що стрімко здійнявся в політ
Цей місяць, який над рікою
Наповнює сяєвом світ?
Чи сяйво нічне надихає
Світінням отак солов’їв,
Що звилася пісня над гаєм
І двох нас позбавила снів?
Бо в сяєві й співі обоє
Блукаєм обабіч ріки,
Лякаючись кладки хисткої,
Яку збудували роки.
Нам більше уже не годиться
У світі чудовім такім
Ховати в серцях таємницю
Відому, напевно, усім.
28.01.23

Минають в тривозі і ночі, і дні.
Спустошені землі, у небі вогні…
Не віримо досі,
Що це саме з нами.
Нена́висть та сльози, -
На жаль, так буває.

Хтось іще не награвся в війну,
Хтось життя загубив серед поля.
Дехто досі кричить: «Не піду!»
Чи за безцінь вже душу свою
Продав чорту «за мір» у неволі.

Покинуті села, згорілі міста…
Де правду шукати? Чи правди нема?
Течуть ріки крові,
Смерть ходить слідами.
А сироти, вдови –
Чому так буває?

Чи зітліла в серцях доброта?
Може, чуйність із розумом стерті?
І дітей забирає війна…
Чи поможуть тим людям слова,
Хто не жив ще, а вже бачив сме́рті?

Не розрадить ніщо й не утішить
Ні вдову, ні заплакану маму.
Їм сказав би: «Буває і гірше»,
Тільки гірше уже не буває…



2014р.; 2022р.

Відчуй, як морозне повітря
пронизує до кісток.
Як завиває сильний вітер,
вихором несучи сніг.
Подивись на нічне небо,
вкрите зірками.
Гігантське їхнє сяйво
здається крихітним.
Вони складають сузір'я,
формують дивні контури
і схожі на тварин силуети.
Так само в житті.
Ти бачиш дріб'язок картини.
Лиш частинку мозаїки
вдається зловити своїм поглядом.
Дивишся на людину і не бачиш душі.
Безмежного полотна,
на якому вдосталь
гарних квітів і темних плям.
Ось так і людина,
коли почуває себе щасливою
малює квіти.
Як губиться поміж доріг,
бризкає пензлем
на червоні маки.
Фарбує в чорний
білі троянди.
І так усе життя,
чорнильні плями
ховають за собою
барвисті квіти.

27.01.2023

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

Ти сказав: я останній із...
Ти мені позавчора снилась.
Я чекав біля тих беріз
Ночі дві та два дні – звершилось.

Ти сказав: я тебе навчу,
Тільки сни не спускай у воду!
Я повинен... Мовчиш. Мовчу.
Я останній із того роду.

Ти сказав: молода, то й що?
Ти ж чужі вже читала долі!
Поторочі у поміч! – Шок.
Креслю думкою коло з солі.

Ти сказав: не втечеш, забудь!
За спиною примари зріють.
Озирнулася – каламуть,
Лиш тумани кругом біліють.

Озирнулась – одні ліси.
Це було вже, о сни пророчі!
Загорілась трава, гаси!
Жодних свідків. Палають очі –

Не зажмурилась. Дайте сил!
Чорногора снує свободу.
Ти моєї руки просив,
Як остання надія роду.

04.10.2016

Гей, що ж за шум стався,
Що хлопці пішли до повстанців.
Пішли наші хлопці до повстанців,
Щоб прогнати голоту з України.
Гей, лунає пісня долиною,
Лунає за горою, за рікою.
Це йдуть повстанську полки
На захист батьківщини.
Лиш почув недобру звістку,
Відразу записалися в військо.
Щоб воювати за волю рідного краю,
Пішли відразу після студентських лав,
Нас власний дух до боротьби схиляв,
Бо той хто захищає, ніколи не вмирає!!!

Няньку мій солодкий, ой нянечку!
Не віддайте ня старому за панночку,
Бо у пана грубі руки та серденько.
Ох, зів'яне Ваша ружа даремненько!

Мамцю моя гожа, ой мамочко!
Ци Ви так ся віддавали за нянечка?
Ци й у Вас гіркії сльози котилися?
Ци не Ви то ще до шлюбу любилися?

Між ялицями зозуля. Ех, грішна я!
Обірвалася лічилочка спішная.
Я пригледіла ялицю сю пишную.
Уж не знайте ня пустую, колишнюю!

Лем, соколику, швидкий мій, приручений,
На сю стежку в гори, часом покручену,
Приведи ми мого любка коханого.
Стільки й буде того щастя незнаного.

Суне хмара та й густая, та й чорная.
Уж співати, уж сміятись не годна я.
Маю личко білосніжне і серденько,
Не позволю їм зчорніти даремненько!

04.10.2016

Я була б твоєю самотою
В опівнічних серця закавулках,
Зігрівала будні простотою,
Відреклась від імені та думки.

Я сіріла б стінами важкими
І скрипіла старістю підлоги,
Пролягала тінями чіткими,
Свистом вітру лоскотала ноги.

Сирістю закинутого серця
Я живила б витоки потоків...
Краплі бурі на осколку скельця,
Як печатка – самоти сто років.

03.10.2016

Я переплачу! Я перехворію!
Слова не здатні зважити в мені
Цю безнадію й цю без дна надію.
В мовчанні, знаєш, душі крем'яні.

Я вкотре спробую набратись сили.
Забудь слова! Забудь слова! Забудь! –
Так восени я спокою просила.
Росила серце безсловесна лють.

Причин для слів умисно недобачу.
Гаси, мій розуме, свою свічу!
Перехворію осінь, переплачу!
Послухай лиш, як голосно мовчу.

03.10.2016

йшло за серцем
віяло
і дорогу всіяло
срібними підковами
дивними розмовами
про краї небачені
кроками несвячені
про тумани
з ріками
там
де гори
піками
зрешетили обрії
і мовчать
бо добре їм
світлом умиватися
світом розкидатися
де хмарини
чубляться
душі громів
губляться
тиси
ще нетесані
води
манять плесами
з виступу
в западину
все
що просить ладану
до зими
сповзається
каменем кидається
з неба
тіло сокола
стане ніч
глибокою
лилики
за совами
переймуться
ловами
молям
начуватися
від ротів
ховатися
аж світанок
вистрелить
тим
що стежку вистелить
Єві
що до яблуні
йтиме
а можливо
ні
може
поза стежкою
не злий дух
замешкає
а отой
хто з крилами
і мечем
похиленим
далі не пускатиме
вогнище палатиме
поруч повне зір

19 Вересня, 2019

думи
мої думоньки
серце чисте
є куди летіти вам
є де сісти

не жалійте
крилонька
скоро осінь
за останнім листячком
заголосить

кригою
розкинеться
кров холоне
вискубане пір’ячко
не потоне

не потоне
пір’ячко
білосніжне
найтепліші спогади
ті
про ніжність

ті
що душу вигріють
подорожню
і посіють
злагоду
де ще можна

я на вас чекатиму
аж до квітня
думи
мої думоньки
несусвітні

17 Вересня, 2019

Не той неумний, хто не знає…
Причин у тому бе́змір є:
один лише себе кохає,
а інший інше пізнає…

Хто повертає свої очі
туди, де краще чи п’янке,
а хтось і слухати не хоче
про те розбещення тонке…

У того ква́нти, теореми,
аналіз, синтез у стократ…
Не марнував часу даремно
у давнину і сам Сократ!

У цього цикли, аксіоми,
або ньютонівський біно́м…2
З таких виходять Герци, Оми,
вони творять за томом том.

Такі упевнено дерзають,
формують людства цвіт, не знать.
Не той неумний, хто не знає,
а той, хто не бажає знать!

Не так як ніколи, не так як завжди
А все вже банально, відомо, знайомо
І ми відпускаємо наші світи
Вони відлітають із силою грому
І важко мені не дивитися в слід
І не оглянутися й не оглядатись
Тебе відпускаю, бо весь цей політ
Лише репетиція іншої втрати
Тебе відпускаю, мовчать і печалі
Коли це фатальна така неминучість
Не так як ніколи й не так як бувало
І не оглянутись, мов стрибнути з кручі

17.12.2022

На птахофермі піднялася буча –
зчинився лемент, гам, переполох…
Чому у нас планида невезуча? –
волали кури. – Курячий наш бог!

Несемо яйця без перепочинку
на корм Рябку, щоб захищати міг,
а косолапе стерво за хвилинку
волочить їх нахабно у барліг!

Наїстися воно ніяк не може,
йому загальне – нібито своє.
Рябку уже втридорога та «рожа»
відкрито в кілограмах продає!

Але яка мораль цієї байки?
За вошами забули всі про… бліх.
Не мав би Півень там своєї пайки –
не обернув крадіжку би у сміх!.

колише вітер трави степу
під дзвін дощу виходять ріки з берегів
несуть дари могутнім небу
та не один юнак в землі вже побілів

під такт диктаторського ладу
танцює вся країна як один
невже в них думки власної немає ?
ой ні, там телевізор править всім живим

під гасло: «родіна важнеє»
матір сина в армію продала
вогонь до вбивства у ньому жевріє
та його туша вмить на полі бою впала

"Так, кохана, все чудово
Твій ласкавий голос змушує мене жити
Не чути вже пострілів з гармат
Так, я скоро вже повернуся додому

Так, кохана, ми підемо в кіно
І в кафе улюблене зайдемо
У батьків не були ми давно
Ні, нізащо не впадемо

Все, кохана, я побіг
Кличуть мене побратими"
А потім там він і поліг
В тому пеклі на полі бою...


10 жовтня 2022р