Одна лиш пристрасть – залишити слід,
Моя межа на мить старанно стерта.
І в літо бабине вже кілька діб
Загорну думку я про тебе теплу.

І хто твій жовтень?? Хто для себе ти??
Ти просто той, для кого нема меж???
І може ти зітреш й мої сліди,
Та прошу свою участь не обмеж.

І ти - не СВІТ, і янголом не був...
З тобою ж відновила те чудесне.
І знов в мені намалювали суть
Осінні пензлі віри у небесне.

Та я боюсь тебе назвати ТИМ,
Бо ця пора завжди дощем омита
І лист опалий слід ледь-ледь прикрив
Та, БОЖЕ, знову пристрасть хоче ЖИТИ!

жовтень 2008

«Харизматам» дорогу, ти постиш,
І нову харизму хтось просить,
А деякі, звично, кошти
І ти замовк, вже досить!!

А хтось із них досі за свічку,
Молиться на колінах.
Їх заспокоюють – вічність,
Твоя це райська долина.

А дехто заснув надовго,
І їх ніхто вже не будить.
Вони забули про Бога?
Колись,кажуть, їх забудуть.

А «харизматам» дорогу,
Хай ще побудуть, маги.
А потім, вже після посту,
Вони відчують цю кару.

Поезія –це злет душі,
Хвилини щастя і печалі,
Легкі сонети, пасторалі,
Й одне бажання – залишить
По собі слід, бодай найменший.
Плететься вірш – уже не вперше,
Снується думка, слово зріє
І вкотре розказать посмію
Про те, що знову я люблю,
Про те, що знову я не сплю,
Що серцем знову я болію,
Що голос знову мій німіє...
І лише слово на папері
Вершить узори й акварелі.
Про те, що голос мій не скаже,
Поезія усім розкаже.
2002

Не варто бавитись вогнем –
Ця гра закінчується болем,
Де серце – перекотиполем
На жорнах вітру по стерні.
Надія тьмяним ліхтарем
Востаннє блимне, впавши долі,
Обійми розімкнувши кволі
На розпачу глухому дні.


24.07.2009

Струнка постать під зоряним сяйвом,
Гра натхнення, тонкий силует
На межі поміж морем та небом...
Фрезі Грант - незабутній сюжет.
Час минає, хвилинами плине,
Все скоріше... Та що ж? Не встига...
Це по хвилях натхнення, по хвилях
В далечінь летить постать струнка...

Сонце вийшло із-за хмар,
і пташки співають нам,
ніжно, лагідно співають
та нам настрій підіймають.

2009

Я стомився.
це небо… це дрантя…
хмари смогу і купа лайна
ну навіщо я всім обіцявся
не курити, не пити вина

Всі повчали мене, як хлопчину:
«ну навіщо тобі це питво?
схаменися нарешті, дитино
і навідайся в рідне село»

Ну не треба, я дуже хороший
хоч люблю цигарковий дим
а вина не люблю анітрохи
щоб не спитись таким молодим

Я люблю свою гарну дружину
за уста її ніжно-хмільні
не мордуйте в мені ЛЮДИНУ
за провини мої смішні.
2009

Не моя в тім вина,
що зніміла душа,
що любити тебе я не можу…

Не твоя в тім вина,
що серце моє мовчазне,
що до тебе думками не горнусь…

В тім не наша вина,
що зустрілися ми не на часі –
поїзд твій вже відходить в осінь,
на моєму ж порозі весна.

Та назавжди, ти чуєш, назавжди!
Я у серці своїм пронесу
як любив ти мене того літа –
так невинно, так щиро любив!

...і простим олівцем
я тобі на прощання
востаннє
намалюю завтрашній день
в чорно-білих тонах
...ні, тобі просто здалось...
я зовсім-зовсім не сумна...
ти прокинешся не в моїх обіймах
на постелі холодній мого тепла,
поцілунком губ твоїх не торкнусь,
з апельсина не вичавлю сік
...за вікном не весна цвістиме
з неба буде падати дощ -
небо хмарами буде все сіре,
ти до мене по нім не прийдеш...
і надвечір у твоїм домі
не горітиме вогнище,
не я не чекатиму допоки
байдуже і холодно
в ліжко порожнє впадеш,
загубивши десь вчора
олівців кольорових набір...

А серед літа – трави медоносять,
А серед літа – сонячні дощі,
І сонце щедре висушить покоси
Та зайчиком загляне у кущі.

Дарує літо веселкове диво
Манить до лісу ягідний розмай,
І золотиться колосками нива -
І мріє про пахучий коровай.

А серед літа – у садах духмяно,
А серед літа – бджоли гомонять,
І день засмаглий у ставок загляне,
Впаде зорею у квітки латать.

І оживають мавки дивнокосі,
Сюркочуть в полі жваві стрибунці,
Верба купає в річці довгі коси,
А молоко – в корів на язиці.

І теплий вечір зацілує сонце,
Засіє нічка зорі серед тьми,
Загляне місяць яблуком в віконце,
Щоб втомлені зі сном зустрілись ми.

День вагання настав: я шукаю любов
Своїм розумом, серцем, чуттями…
Але п’яні думки повертаються знов –
Не воскресне, що було між нами!
І хвилини, мов дні, темні ночі – роки…
Я питаю себе на світанку –
Чи бродили б ці сонні і п’яні думки,
Якби ти цілував мене зранку…
Чи боліла б душа як від леза ножа,
Якби ти ще тримав мої руки?
Але серце і розум сказали… на жаль…
Це кінець...і початок розлуки.

Я забуваю з кожним днем
Усе, що досі серце гріло…
Вогонь погас і сліз дощем
Останні краплі жалю змило…

Не варт шукати палкість днів,
Що так давно була між нами…
Ти зберегти не захотів,
А я не можу жити снами…

Зостався спогад про любов
І цвіт душі у сяйві неба…
Та надто важко знов і знов
Шукати крихти поряд себе…

Давним-давно це сталось
ще за часів Велеса і Зевса...
Два поети
(їх імена потонули в небутті)
прийшли до обителі богів
просити крила.
Мовляв,не для них
ходити по землі.
Вони прагли поглянути на світ,
людей і їхні вчинки
з високості,
з неба
( де немає пакостей і злості).
Боги послухали.
Їм крила в дар віддали.

Перший поет перетворився в Альбатроса.
красивий птах, могутній,
пір*я в нього біле, наче сніг,
крильми широкими, як світ, взмахнув
і розтанув у світах.
Вітрах...
Овіяв поглядом весь світ, прорізав небеса
і вітрова гладінь широка
понесла поета
в даль.

З висоти небес світ такий прекрасний,
мільйони людей, що гуляють вранці
і ввечері.
Машини. Парки.
Тихі озера. Гамірні міста.
Буйні ліси. Найвищі вершини.
Ах...красота.
Поет Альбатрос на вірші віддав
усю красу земної хвилини.
Людини...
Красу світу малював. Небо. Щастя. Зорі.
Дельфінів, що плавали у морі.
Поет радів, що вирвався в простори.
Творив красу
і жив красою.
Літав. Співав.
Не знав він неспокою.
Творив красу, літав у високості
і здалеку не бачив він пакостей і злості.

Другий поет перетворився в Ворона.
Страшного. Чорного. І, здавалось, злого.
Птах полетів у сірість міста,
на смітники,
де зранку попрокидалися бомжі,
ішли шукати їсти,
голодні, обмерзлі, кляли небо
і потирали кості.
Ворон пролетів мимо повії,
вона стояла при дорозі,
мерзла,
чекала заробітку, клієнта,
її біль і смуток птах побачив.
Десь на дорозі мрії охололі,
а у провулках сліди
несправжньої любові.
Десь сварку чути із вікна,
десь тихий плач дитини,
небо видно з дна,
та з неба дна не видно.
Ворон сів на гілку. Задивився.
Невже тільки біль і горе?
ні.
Цілувалися закохані.
Сміялися діти.
Ішов хлопець. В очах блиск.
Він переможе.
Щирі усмішки. Дівчинка упала.
Але хлопець допоміг їй встати.
Засміялися.
Ні, Ворон не зможе відірватись від землі,
хоча у нього крила, він не рветься в небо,
йому неба не треба.
З неба не видно землі,
а з землі видно небо.

Минули роки.
Повмирали птахи,
пооблітало пір*я.
Посідали боги
на небесне подвір*я,
почали дивитись, що сотворили птахи.

Хвалили Альбатроса.
Такі прекрасні вірші сотворив.
Прекрасні рими. Образи чудові.
Така краса. Такі мелодії.
Слова небесні і медові.
Хвалили Альбатроса.

Відкрили поезію Ворона.
Пом*яту. Зів*ялу. Написану на обгризках.
Дрібних папірцях.
не раз у Ворона камінням кидали.
Попадали.
Не раз болем і кров*ю вірші стікали.
Боги здивувалися.
Ні рими, ні щастя,
ні краси, ні печалі.
У віршах Ворона - просто життя.
Без тайни вуалі
і без непотрібних прикрас.
Просто життя. Таке як воно є.
і боротьба. Вічна боротьба добра і зла.
Битва, де не буде перемоги.

Ворон бачив знизу те, чого не бачив Альбатрос.
Ворон бачив кожного, Альбатрос тільки всіх.
Ворон бачив дві сторони медалі, Альбатрос її бік.

Час іде. Убиває птахів.
Альбатрос падає у прірву віків.
і його тіло ніхто уже не знайде...
А Ворон гине на току електричних проводів
і його труп валяється на дорозі.
І кожен хто йде
переступає через труп Ворона.
І...

Ніч по небу розсипала зорі,
Наче сріблом – ім’я твоє «Оля»
Мерехтить у небеснім просторі.
І як тільки б лише моя воля,
Я б ці зорі зібрав у намисто,
Припідніс би тобі як дарунок.
Цей феномен чарує все місто,
Мене ж вуст твоїх ніжний цілунок.
Мрію я соколиним польотом,
Не вночі, не в небесні світила, -
З квітів тих, що цвітуть лише літом,
Прочитати ім’я твоє, мила.
Чи в зірках я, чи йду чистим полем, -
Прошу дихати завжди у Долі
Цим квітковим і зоряним пилом,
Бо прекрасне ім’я твоє «Оля»!


24 липня 2009 р.

Літо наповнює груди
Ніжними запахами,
Доносить пахощі зеленавої рути,
А солоне морське повітря
Доносять до мене вітри,
Дихаючи в обличчя
Свіжістю твого волосся.

Спадає туга на плечі осені,
А з посмутнілого клена
Спадає листя
І сплітає свій шелест
У звуки твого імені.

Взимку
Не назбирати
Подарунків для коханої
І не зірвати зірок,
Аби послати їх поштою
Тобі у Болгарію.

Торішнім листям стеляться тобі в ноги
Мої спогади,
Весною справджуються всі мої сни,
Бо з ними
Приходить упевненість,
Що побачу тебе.

7486 р. (від Трипілля) (1980)

Коли б мене спитали, пане мій,
Як я живу? Що б мала відповісти?
Я б відшукала між дерева тінь.
І це було б найкраще в світі місце!

Замислилась, а як же я живу –
(Цю відповідь не знаю достеменно).
Буває, що зсередини горю,
Буває, що оголюю всі нерви…
А як живу? Живу, так як усі,
Іду стежками з року в рік і … далі
Довкола стільки, пане, лжемесій,
Між долями такі притерті грані.

Болить за Вас і за народ болить,
За кожен день, прожитий надаремно.
І десь далеко – в мареві століть
Ідуть Пророки в небо… і у землю…

Тихо дзвонять ниви - бронзові розливи..
Піснею кружляє місяць - білий крук .,
Скльовує хвилини -сяючі зорини
Із твоїх мінливих пелюсткових рук.

Русу косу стежки чеше п'яний вітер.
"Ой" та "ой"..цілунки котяться в журу..
Я для тебе небо рушниками витер -
Випусти з серденька, хай на волі вмру..

Рукавом торкаю сріберної гриви .
Росяні копита...занебесний пруг...
Сонно дзвонять ниви - бронзові розливи ,
Угорі ворожить невмирущий крук...

2009

Я втечу, я втечу від себе
У марень світ.
Де той повіт? Де ті землі лежать?
Де секунди біжать? Де всесвітня межа?
Я не знаю.

Я летів, полетів мов миттєвість –
Зникнув причал,
Знову почав. Випив море туги –
Та не зняти жаги, чи ж мені до снаги?
Що я маю?

Продеруся крізь зорі,
Гортаючи Світ мов сторінки.
Мрії стали прозорі –
Розріжу блакить на хмаринки.
Розпорошу Антарктику
Й Арктику вмить на сніжинки.
Б’юся в стіну між нами,
Волаю, а в ній – ні шпаринки.

Погляд твій, як той змій сповиває
У пасма віт,
Мов живопліт. Погляд той струменить –
Все зроблю, що звелить. Моє серце горить
Мов пожежа.

Хто водій всіх подій? Я пливу без
Керма і вітрил.
Де взяти сил? Не знести самоти,
Браму хочу знайти. То чому ж саме ти
Наче вежа?

Продеруся крізь зорі,
Гортаючи Світ мов сторінки.
Мрії стали прозорі –
Розріжу блакить на хмаринки.
Розпорошу Антарктику
Й Арктику вмить на сніжинки.
Б’юся в стіну між нами,
Волаю, а в ній – ні шпаринки.

Не створив я кумиру, то лише
В моєму сні
Чую пісні про кохання палке,
Щоб у штопор – піке, або ще щось таке –
Через себе.

А тебе як зустріну - порину
У знічений стан.
Весь мій талан десь подінеться враз,
Не складатиму фраз, бо розмови про нас
Не для тебе?

Та колись продеруся,
Гортаючи світ мов сторінки.
Нездоланна спокуса –
Розріжу блакить на хмаринки.
Розпорошу всі стіни
І вежі умить на скоринки.
І між мною й тобою
Не буде тоді ні шпаринки.

2009

Море випило літр пива.
Я без одягу в п’яну піну
З модним пірсінгом на пупочку
Просто з пірсу стрибаю вниз.

Полохлива і хтива хвиля
Лиже стегна мої і спину,
Потрапляє в усі куточки,
Розриває мільйоном бризг.

Море випило літр пива.
Я без одягу в п’яній піні
Задоволена і щаслива.
Мій вологий гіркий каприз.
17.07.09

Знав би куди, то давно пішов би:
Рідний дім мені – домом жовтим!
Хто розуміє? Холодне дзеркало
З моїм відображенням… Так би й стер його!..

Вмів би інакше – давно змінився б!
Тільки в мені б’ються сотні тисяч
Чортів з табакерок і – кілька ангелів…
Яке тут життя? Боротьба між рангами.

Навіть в тобі непомірно – полчищ…
Фатум безжальний, чого ж ти хочеш?
Правдою – як гарячою праскою…
Яке тут «прости»? Ворожнеча кастова.

Ниткою – думка: тепер померти.
Ррраз! – і крихітний чорт з табакерки:
«Рано ще,» – голос провидчий (Ванги?).

Намір вмерти – мабуть, від ангелів.

16. 07. 09

Гранітні плити у широтах кілометра,
В вітсотках – сім, спускаюся поволі.
Чиєсь життя вимірювалось в жертвах,
Комусь замало лиш одної долі.

Це все несправжнє і давно забуте,
Навколо космос, лише ти і я.
І байдуже чи далі всесвіт буде…
Чи зрозумієм, що таке «ІДИЛІЯ».

Запах м’яти,
Це так помітно…
Напевно, Orbit
В твоєму роті.
Хоч і не старість,
Але виходиш
Чомусь на третій -
Сьогодні вранці.
Ти вкрала погляд
У свого брата,
І тихо шепчеш
Cобі на вухо:
«Несвіжий подих,
Дарма, що Orbit.»

Тонка смуга дощу -
Це раптово, нескіченно, дотик
Вогких крапель, як зойк потойбіччя.
Що я можу в сумні ті хвилини?
Що я бачу? Мереживо снів уві сні...
Під дощем моя пісня забута.
Мерехтить, мов той вогник вночі,
Оболонка душі без спокути
Та без розпачу слів, тільки жаль,
Тільки гострий пронизливий смуток,
Що душа охолола... на жаль...
Тонка смуга дощу, як провина,
Чи може, як докір?

Заступися. Віє ж бо холодом
мені страшно…
сумно і стомлено
віє холодом
Лабрадору
з твоїх рук
осінню витканих
тонко венками
декорованих
наче синіми
синіми нитками
білий мармур кисті
гаптовано

не дивись так на мене…
знервовано
заступися
віє ж бо холодом

*
Блискавки думка -
Нитка гаряча й тонка
миттю порвалась.

Голкою стану.
Щоб не прогавити грім,
Вушко підставлю.

Зливи – велике панно,
Зовсім без рамки.
Взявши з веселки нитки,
Вишию радість.

А тиша дзвінка, мій пане,
Скажіть, Вам вона близька?
Це не дотик з шампанським склянок..
(І чужа на плечі рука…)
Зайвість думок суцільна,
І під стелею з лампи - вуж.
Та, мій пане, ми з Вами вільні.
Вправо-вліво крок. Ані руш.
Вам віддам золоті прикраси,
До Парижу квиток купіть,
Бо у мрійників теж хоч раз
Мають збутися сни століть.
Бо у мрійників… Чай терпкий
І солодкий. Липкі вуста.
Я й не знала, що Ви такий
І про себе багато не зна…

А літо гаряче
Таке,
Що здається – зими не існує,
І двір ще ніколи
Не спав на семи вітрах,
І сніг - нереальний,
Й про нього не можна всує,
І це не його
Пам’ятає пошерхлий дах.

І вічна трава,
І листя на кленах - вічне,
І флокси – назавжди,
І легкість ажурних терас.
Літо засмагле, пишне, -
Епізодичне!...
Ти бачило, - місяць
Уже над тобою згас?

А я ще горю
Твоїм полум’яним жаром,
А я ще в тобі,
І ти - у мені за всіх.
І серпень тече
У мене по капілярах,
І яблуко спаське
Зріє у грудях моїх.

А літо таке,
Що здається, - зими і не буде…
А літо таке,
Неначе прийшло назавжди.
А грудень…
Навіщо?
А грудень?
Для кого?
А – грудень?!
Іти нам до нього,
Із ним і крізь нього іти…

А літо таке…
21.07.09.

Ніжністю пальців
Легшу батисту,
Ловити її –
Невловиму і чисту;
Пити повітря
Ткане зі звуків,
Слухати серця
Притишений стукіт.
Музика тане! –
Сніжинка на віях…
Я діставати
Тебе не умію
З себе, хіба що –
Так, відкоркую,
Тільки б – не бісером,
Тільки б – не всує,
Тільки би плетиво
Септим і терцій –
Без посередників, -
З серця до серця,
Меридіанами нервів –
У душу…
Музико!
Струни
Найтонші зворушуй,
Не залишаючи, -
Рви павутиння,
Подихом теплим
Дихай на іній,
Тиснуть тривоги? –
Видали в титри,
Посмішку шли
Проти вітру й за вітром…
Музико!
Жити углиб і назовні,
Очі розплющивши,
Звуками повні,
Тишу плескати,
Не розплескавши,
Бути собою –
Сьогодні і завше.
Музико!
Важко
Спинитись і вмерти.
Доля об тебе
Давно моє стерта.
Більше у світі цім,
Мабуть, - нічого:
Звуків, які
Долітають до Бога…
21.07.09.

Вже пізно. І мені пора іти...
Мій пане, завтра знову буде зустріч.
Скажіть, чому Ви знов такі сумні?
В яку кишеню заховали усміх?
Хто Вас покривдив? – натякніть хоч раз,
Чому щоку підставили удару?
(А знаєте, мені з'явивсь Пегас!)…
Ви курите. Заводите дзигарок…
Вже вечір. Поспішати нам куди?
Так у горнятку пахне кава терпко,
А на снігу – чиїсь легкі сліди…
(А Ви кумедні! Гляньте у люстерко!)
Не смійтеся! Тримайте гребінець,
Зітріть помаду (ще із позавчора).
Жартую. Не чіпайте. Хай їй грець!
Можливо, Вас поцілувала доля.
Я йду, мій пане, Вам – солодких снів.
Розкуйте душу. (Темно у кімнаті).
Зніміть із неї тисячі замків.
Можливо, буде легше засинати.

Полудень кисне, немов молоко,
Тільки встигай розливати в горнята.
Хочеться пити його і чекати,
Поки загусне імла над ставком.

Бусько роззувся—намірює крок,
Ніби імам у прозорому храмі.
Все це пасує до пензля і рами,
Пнеться у твій поетичний рядок.

Я наберуся відваги і так
Майже до болю затисну долоню—
Ще не записуй, коханий, сьогодні,
Краще мої заримовуй уста.

Полюбила Дон-Жуана,
Закружилась голова,
Не заметила обмана
В обольстительных словах.
Словно мачо, из рекламы,
Безупречен и красив:
“С неба звёздочку достану,
Ты лишь только попроси”.
При деньгах – не просит сдачи –
И по жизни – чемпион:
Мерседес, квартира, дача
И ни с кем не обручён.
Он читал стихи Шекспира,
От любви немного пьян,
Мягким голосом, как лирой
В уши мне вливал дурман:
“Я встречал немало женщин.
Хочешь – верь, а хочешь – нет:
Наповал тобой повержен!
Глаз твоих манящий свет
Ослепил, лишив рассудка.
Ты пришла ко мне во сне:
Собирала незабудки
На лужайке при луне”.

Губ моих едва коснулся,
Затуманились глаза
И любовь нас захлестнула,
Будто летняя гроза.
Под напором страсти жаркой
Не под силу устоять:
На скамейке в старом парке
Целовал за пядью пядь
Торопливо, но умело,
Не сводя голодных глаз,
Повергая жадно тело
В оглушительный экстаз.
Эти звуки, эти стоны,
Содрогание земли
И финала крик влюблённый…
В небе звёзды расцвели.
Этот миг волшебной страсти
Между небом и землёй…
- Вот оно какое, счастье!
Не спеши, побудь со мной!
Отряхнул пиджак мой милый,
Обрывая связи нить,
И ушёл, а я забыла
Даже адрес попросить.

Ни звонка, а ни привета –
Мой кумир исчез, как дым,
В этой грустной сказке лета,
Оставаясь молодым.
Сыгран был спектакль на славу –
Я поверила ему:
Для него любовь – забава,
Но ни сердцу, ни уму.

Извелась: ждала, рыдала,
Закусивши удила.
Под конец зимы усталой
Нашу дочку родила:
Симпатичная мордашка –
Папин носик и глаза…
Кто же мне подскажет: как же?
Как же правду ей сказать?..

Я его почти простила
И напрасно не кляну,
Только жаль – дочурке милой
Он в глаза не заглянул!
24.03.08г.

Ти – Рамзес в тридцятім поколінні –
Клафт, урей, коштовний жезл, тіара,
І Рамштайном на твоїм коліні:
Все продумано – розхристаний, і в піні
Плаче і сміється рок-гітара.

Погляд зверхній, як приціл оптичний,
Б’є доцільно, схибить – ні на йоту,
Злет брови, рух мускулів класичний,
І дівоче серце – в ноги, звично.
Відшліфована, довершена робота!

Нігті – щедрий розсип діамантів,
Німб виблискує над змащеним волоссям.
Сам прихильник всіх своїх талантів,
Бо над образом, блискучим і галантним,
Довго працювати довелося.

Ти актор, ти майстер перевтілень,
Вчора – лиск, а завтра – з поля бою,
З потом, порохом, слізьми і без окрилень…!
І ніяких від сценарію відхилень:
Справу зроблено, вона іде з тобою.

І улюблене – поет-самітник – зрада,
Плаче серце в шрамах від кохання,
Всі жінки підступні, всі Паллади,
Далі – варта Оскара бравада ,
Згіркла пісня, лебедина і остання.

Щирість, справжнє?! Ха! – Конкретні цілі!
Шлюбні ігри, вдалі полювання.
І як доказ – на твоїм засмаглім тілі
Рисочки – цнотливі, вперті, зрілі… –
Кожен день нове татуювання.

А для мене – мандрівник. Як грав майстерно!
Навіть Ричард Гір відпочиває.
Стропи, альпеншток, Ельбрус екстерном,
Та в однім прорахувався, стерво, –
Альпіністів з манікюром не буває.

Сполохано здійнялись чорні галки,
Над балкою, що терням поросла.
Риплять вози, прямує до села
Чумацьким шляхом подорожня валка.

"Дай, Боже", – почоломкався із батьком
Якийсь поважний сивочолий дід,
І поздоровкався за ним услід,
Кульгавий з довжелезним вусом дядько.

Спинились ненадовго – по обіді,
Спочивши трохи, вирушили в путь.
Воли помалу, знай собі, ідуть.
Ясніє день у полиновім літі.

Мені малому повідала мати,
Що чумаки ідуть у Крим по сіль.
І путівцем отим самим відтіль
З козацьким вітром будуть повертати.

Дорога куриться ген-ген – аж до стовпів
Залізних, що підперли неба край.
Ось виросту і стану, як Мамай.
І понесе на тисячі вітрів
Мене мій вірний кінь до тих степів,
Де буйна ковила і кобзи спів,
Де сумом в'ється голос чумаків.
З початку світу й до кінця віків.

21.07.2009

Чий то крок
І чий то шепіт?
Ви куди йдете? —
Нашорошилось у небі
Вухо золоте.

— Ми собі ночами ходим,
Щоб ніхто не знав,
Нас давно за руки водить
Стежечка одна.
Ми — забуті Богом долі,
Світові чужі.
Власне серце не дозволить
Перейти межі
І розстатися несила.
Вічний сум в очах...
Хмарка зорі пригасила.
Півень прокричав.

Станем ранішнім туманом,
Росами спадем.
Не почує і зітхання,
Вухо золоте.

А музика Вашого серця,
Мій пане, така тривожна,
Її не відчути не можна,
В ній стільки шаленого герцю,
В ній ритмів спокійних, пане,
Є стільки, як в морі штильнім,
В ній стільки ущелин, шпилів,
І досі незвіданих граней.
В ній стільки… (Дозвольте мовчати)
І слухати серця ноти.
Вони повторяться всоте
І ляжуть на серця грати.
І стануть трояндою, може,
Можливо, дротом колючим.
Мій пане, хто серце приручить,
Той божеволіє, боже…

Э-э-э, понимаешь,
мы собственно…
Що ти маєш,
на увазі, сонечко?

Заблукали?
Ну, не то что бы,
просто мало
как-то тропок…

Що за виляск?
Люба, то не постріли?
Что ты, милый,
это просто… просто…

Там сейчас
на соседнем полигоне… Ой!
Тоесть, ветки трещат!
Я иду домой!

Повертай назад!
Чуєш мене?
Я бы рада…
Да только тропки нет…

Скажи мені,
тільки чесно –
де ти знаходишся!?
Ой, извини,
аккумулятор кончился…

Вечір прощальний.
Свічка горить на вікні –
Схлипує пломінь.

Гореч кохання.
Схоже метелика тінь –
На підвіконні.

Б’ється об шибку мій біль.
Крила згоріли.
Хоч за вікном заметіль,
Жевріє віра.

(мы с моим внутренним голосом форсируем болото)

- Потом я... сворачиваю с межкварталки -
не пути ищу, а населенный пункт,
далеко до заката, и
(yeah, I'm sulking) -
это даже не
(wish you were here to pout
along)
весеннее "вместе-по-уши" -
это летнее
serves me right),
продираюсь сквозь
(if he's in, well, then, so is she -
isn't she?..),
и на тебе:
выбирай.
здесь верба - ну просто мечта озелени-
телева: или ползи по кабаньим тропкам,
или
(head over heels)
по веткам
(resilient
does the trick)
- береги глаза. недотрога
(Impatiens noli-tangere), - кем примята?... эй, кто-нибудь!..
(try going west, not south...),
и я топчу
следы
(mine, only mine and nobody's but mine - that's good;
heard a hunt's on the way... okay, no shooting tonight)

- Трудно было бы спутать - не свинья же ты!

- Remind me, why do we always fight?..

Я – поранений в серце птах,
Що літає у двох світах –
Ти запізно мене почув,
Я до тебе не долечу.
Ти раніше прийти не зміг,
Засипає стежину сніг,
А поранений птах летить,
Де розходяться два світи…

Цей вірш давно вже проситься від мене.
Тримати ж я не стану – хай іде.
Заплутавсь дощ в траві іще зеленій,
Десь тихо плаче щастя молоде.
В калюжах скачуть бульбашки вреднючі,
По ринві хлипає, аж хлюпає цей дощ.
Калинно, журавлино і … летюче
Він не минає ні людей, ні площ…
Ноктюрн осінній, гра поліфонічна
Вже захопили Луцьк наш у полон.
Далеко ще музикам! Гра ця вічна.
А дощ все не вщухає, як на зло.
Самотні йдуть щасливі – з парасольками,
Закоханим щасливо і без них.
Такий-от дощ. І осінь. І до серця змокли ми!
І вірш утік так швидко, що й не всти…

З Бугу йти до Бога – через Шлях дорога.
Через Шлях дорога – просто, як в казках.
Як в казках дитячих, що ведуть з порога,
із порога дому по чужих світах.
Сни бузкові ніжно зацілує вітер,
зацілує вітер приспану траву.
І трава тихенько зорям сльози витре,
витре всі печалі – дасть росу живу.
Оживе Полісся – скоро буде ранок.
Ранок соковитий, мов смачний пиріг.
Пироги із сиром вдома на сніданок.
Хитро котик Мурчик під столом приліг.
Сонечко радіє з раннього ранечка,
камертон торкаю – слухає земля.
У моєму серці жайвір звив гніздечко.
Я струну настрою знову з ноти “ля”.
Ляжу серцем в небо, слухатиму тишу.
Сонячне зайчатко на траві сидить.
Я з тобою разом хочу пережити
цю найщасливішу неповторну мить.

Розтанули трояндові сніги…
Коханий (?),
я знаю, що у тебе
два серця:
одне – в грудях,
інше – в п’ятках.
Тому будь обережним і
дивись під ноги!
… колючки залишились!

Серце сповнить
радісний щем.
Хай молитва летить
в небо
й вище!
Я люблю цілуватись
з дощем –
так до Бога
ближче!

Я гойдаю в колисці
веснятко,
а в цей час
мама весна
вишиває
райдугу.

Після дощу заплакала травинка.
І прилетів, цілунком сльози витер
Волинського Володар краю –
Озерний Вітер.

Не вмію цього неба
не любити.
Дощ стукає в вікно
уперто.
Він проситься до мене
в серце.
Може,
впустити?..

Вчорашні вимрії збулись
так несподівано. Тремтливо
чекаю краплю, що колись
народить зливу.
В тобі – відлуння всіх чудес.
Хай серце змокне аж до нитки!
І зорі падають з небес,
як роси з квітки.
Ти знов повіриш в тихі сни –
і стане трепетним скучання…
Чекали довго ми весни –
прийшло
кохання.

Невідоме ім’я раба,
Та хеопсовеє нетління
Стереже гробаря ропа
В пірамідовому творінні.
Невідоме ім’я раба,
А тим паче -
ім’я рабині,
Що викохувала раба
Іменованому камінню.

Нічка чари збирає у темряви міх.
Заховала у дикій лозі
Мерехтливі зірки на медвяній росі
І сріблисто-рожевий горіх.
Співи зел, мов зітхання погаслого дня,
Заколисують стомлений сміх.
Позіхає дрімливо горіх,
Поглинаючи снів зізнання.