Повісь у кімнаті її свої милиці,
Його недолуга любов,
І чесно скажи, чи хоч раз ти дивилася,
Як серце ночами плакало?!
Як важко душі залишатись безсилою,
Але піддаватись знов,
І знати, що інша йому корилася...
Мовчати, лише б не втратити...
Повісь у кімнаті її свої милиці,
Мов торба, впади до ніг,
За нього випрошуй у неї прощення,
Молися, ридай, кричи...

Але каяття їй лише наснилося.
...За вікнами падав сніг,
І замість тих милиць в кутку на столику
Залишені ним ключі...

Де початок й кінець у кола?
Де до пекла чи раю дорога?
Що таке вірш? ( невже це просто слова об’єднані в риму?)
Що таке совість?( частина людини чи вияв Божої сили?)
Як здобути щастя, ступаючи по гОрі?
Як знайти істину сховану у морі?
Чому сліпці бачать більше, ніж ми зрячі?
Хто така Людина? Насправді. Без фальші.
Яка сила схована у вірі?
Як пояснити чудеса?
Скільки часу в вічності?

Погляд з-під лоба вовчий
Я посилаю вам
Все одно не зламаєте,
Все одно не віддам.
Все одно ви не вірите -
Фрази мої сумні -
Я ж бо лишалась щирою!
Я ж не брехала, ні!
Спалахи там, за вікнами -
Залишки бур, грози,
Рештки сварок розхристаних,
Краплі на тлі лози.
Ти вже пішов з душі давно,
Хоч не сказав «прощай»
Ну а вони… їм все одно,
Ну а мені ― печаль.
Досить! Чимало хочете,
Наче кулон ― ярлик
В чорній воді полощете
Серця останній крик.
Розпач, безумства, погляди,
Біль в глибині мене…
В руки, завжди холоднії,
Раптом тепло сяйне.
Це не тепло, не кров, не біль
Ні, не нектар, не солі…
Гріє мене, пече мене…
Знов повернулась в о л я.

Десь в далі на осілій, зів’ялій землі
Будуть нас на всі боки корити…
А давай не розводить свої кораблі,
А давай намагатись любити!
Десь усі будуть палки в колеса стромлять
І злословити будуть до скону,
А давай ми не будем у серце стрілять,
І залишим на потім патрони.
Я прошу, я молю і не вірю сама,
Я пишу лиш для себе о д н о ї
Надто рано прийшла в наші душі зима,
Залишила кохання в покої.
Ти десь там в морі інших, знесилений вже
Там і будь, не вгавай без зупинки
Я не хочу любові, любила уже
Я прошу лиш твоєї підтримки!
І коли разом з ним підеш далі в життя
І коли вже за руки двох інших
Ви згадайте мене, не прошу каяття…
А давайте… і змовкла… і тиша!

Вона хотіла зніматись в кіно,
Він хотів у цей час бути з нею й сміятися з вас,
А потім просто по місту іти,
Це було так давно,
Що згоріли відтоді мости.

А я дивилась крізь пальці на них
На їх тисячі щасть і на тисячі тисяч лих,
Я разом з ними сміялась тоді
Це було так давно,
Що літа поплили по воді.

І може це називають тепер
Щастям втрачених днів, що так рідко приходять із снів
Їх у наш час все одно не знайти,
Це було так давно,
Що вже пізно по сліду іти.

Вона хотіла зніматись в кіно,
Та тепер комерсант, і забула про мрії давно,
А він тепер зводить в місті мости
Що колись розвели,
Що примусили просто піти.

Вона спішила додому в сім’ю,
Він ішов на роботу і думав про долю свою,
Коли зустрілись їх очі на мить,
Все було так давно,
Що не встигли вони зрозуміть.

Але в душі кожен з них знову став
На секунду лиш тим, ким мій погляд колись їх знав,
І обернулись вони назад,
Та були це тепер
Архітектор і комерсант.

І, посміхнувшись тихенько думкам,
Розійшлись, як тоді, знов не вірячи давнім словам,
А я дивилась крізь пальці на них,
Знов на тисячі щасть
І на тисячі тисяч лих.

Ідуть переможені переможці
по асфальтованій землі.
Їхні погляди згорьовані
Уже не вклоняться весні.
Вони скорили цілий світ,
перемогли усіх, звалили на коліна
та програли у двобої самі собі
і душа поразкою згоріла.
Не змогли убити совісті
( Не убити незнищенну!)
В своїй життєвій повісті
помилилися страшенно.

Тишу різали леза колій
Під вагоном номер сімнадцять,
Твоїх губ запах, наче в магнолій,
І дощу скалки, ніби на щастя…
В грудях серце ридало, мов кала,
Сонце тихо згорнулось в калачик,
Тебе знову дорога крала,
Як циганка з обіймів гарячих.
Десь лелечо курликав Київ
Хмарочосами в горло неба,
А перон під ногами скиглив
І вислизував, як амеба.
Голуби цілували ноги
Тим хто плакав, і хто сміявся,
Бігли очі під чорним смогом
За вагоном номер сімнадцять.

Як жовтень в вікнах молиться дощем,
А вітер янголам постелі стеле,
То північ свічку садить на плече
І пише сни для нас десятим кеглем.
А я ховаю під сорочку вірш...
Щемливо-ніжний...
Він увесь у тебе.
Осінні хмари стиглі, як киш-миш,
У натюрморті кварцового неба.
Ковтаю їх, тулю до себе дощ,
В мені, як ти, стає він вже медовим,
І на руках солоно-мокрих площ
Я засинаю, де не спиться совам.
А вранці сонце гострі шаблі вийме,
Залізе вітер спати під кору...
Я дівчинкою бігтиму в обійми
До тебе
як завжди
на mail ru

Ти як осінь чи добрий кагор:
Я п'янію до самих п'яток,
Ніч пришпилює зорі до штор,
Й тане в роті, немов шоколадка...
Ти якийсь не такий, як всі ті,
Що між пальцями мають леза
І ховають у душах хвости,
В них в обіймах і літо мерзне.
Ранки з Честером вперемішку...
Так екваторно-гаряче...
Я присяду ззаду на ліжку
Носом в твоє плече....

Сумно дівчинці
яка не була тобі навіть дівчиною
а просто таким собі
небодоступним ангелом
тіло твоє до ниточки
віями карими вивчила
в постелі багряново-зоряно-магмовій
тепер їй зовсім не хочеться бути вільною
писати вірші чужим
що навіть не пахнуть музою
ходити на пиво
шкребти есемески латиною
і бути з обличчям медузовим
а потім втікати від всіх
у пазуху ночі ситу
і марити тим найсолодшим
плотським причастям
що брала від тебе
як бджоли беруть із квітів
не знаючи того
що жала є навіть в щастя
згадай як горіли за шторами
вікна чубаті
молилися півні
щоб нас не сполохати ранком
десь п'яні дівчата губи солили матом
вони як і я
були просто твої коханки
та дівчинка завжди верталася
знову по колу
губила сережки
серце
себе з тобою
ховала очі в долонях
немов під габою
та добре їй так не було
ще до цього ніколи
не бійся її до себе покликати знову
в те ліжко
де час догола роздягався
кохався
де
вона хоче сміятись на всі тридцять три кольорово
дивитись на грудях на тебе і в вікна
коли ніч останньою зіркою крикне
як сонце спітніло-розхристаним вийде
поклич
вона прийде

Ти з мене витечи до дна.
Мінорно так не капай. Страшно.
Я в осінь гратимусь одна
Таку сльозливо-сумнопташну.
На вітрі листям роздягнусь,
Та тільки не віддамся тілом,
Душа тріщить все хрусь та хрусь,
Як маятник знесило.
Пробач, що зайцем я біжу,
Сховавши очі карі в п'ятках,
В волоссі дощ гуде жу-жу,
Пробач, малятко.
Коли оглянуся назад,
Пройди. Не звинувачуй...
Летить у вирій голий сад...
А вірші журавлями плачуть.

Потисну тобі правицю,
Зігрію мелісовим чаєм,
Не смій промовляти: "Кицю!",
На ранок дощем відчалиш

І душу не ріж в коріння
Рентгеновим поглядом кожним.
З тобою нектарно-винно...
Ми ж друзі. А друзям не можна.

Тебе знов зводжу до Едему
У тозі священної музи,
Цілунком розтану, як кремом,
На тілі... Згадавши: ми ж друзі.

Закриєш на ключ своє ліжко,
Ключа віддаси журавлятам...
Без крил не впускай мене нишком,
Ми ж друзі. Не можна кохатись.

Вже в пазухи лізе вітер
Березам на голім лузі...
Я пристрасть з очей наших витру.
Не можна. Не треба. Ми ж друзі.

На бедрах час крутить рвучко
Годинника, наче круга...
Комусь я вросту в обручку...
ТА СЕРЦЕ ЛИШУ У ДРУГА.

Лягає в ноги сніг кардіограмно,
Гірлянди-зорі запалили північ,
По той бік світ й шосе таке безгальмне,
І ти на серці вже карбуєш Грінвіч.
Щербетом пахнуть вікна на Різдво,
І пес-швейцар біля дверей в оселях.
Залазять сови в ліжко, як в гніздо,
А очі віями дірявлять стелю.
Деревам вітер комірчата трусить,
А сніг біжить галопом уперед,
Коти мотають сни собі на вуса,
Ти з губ моїх береш зимовий мед...
Ах, цей нестерпно сивий сніговій!
Як вистояне хмарами вино.
Ти зрадив ангел-дівчинці своїй,
Вона ж тобі пробачила давно...

2009

Заховавши мене в обійми,
Щастя пахло тоді бергамотом,
Бігла осінь індійським фільмом
Екранно-рудим горизонтом.
Очі лізли під шкірку блузки
Пальцями ніжно-хитрими,
Вітер день розбивав на друзки,
Ну а ми зізнавались субтитрами.
Ну а ми все одно любили,
Посадивши дорогу на плечі,
І серця в грудях псами вили,
Як прощалися так лелечо.
Вечір зорями в небі зіграний,
На губах поцілунків печатки...
І в руках гріло руки відданно
Заримоване в тебе дівчатко...

Дзьоби полоще журавлям ставок,
Де з теплих пазух діставали небо,
Де ми робили те, чого не треба,
Під літнього дощу скрипучий рок.
Я досі там із яблуком у жмені
Тебе чекаю Євою в раю,
І хай від пристрасті я знов згорю,
Що аж застигне кров солона в венах.
Самі собі анафему підпишем,
Вінок терновий вчепим у волосся,
Я по стерні осінній йтиму боса,
Вагітною від тебе нашим віршем

Вистрибує потяг до тебе все ближче,
Як очі сови, горять ліхтарі,
На пальчиках станції тягнуться вище,
А Бог десь на мене вже ставить парі.
Про тебе давно він уже начувся
Від дівчинки з повненьким вузликом віршів,
Поглянь, навіть час перед нами роззувся
І руки простяг у світ оцей грішний.
Ковтаю неба морозні сливи,
І янголи в спину кричать "Лети!",
А я не рушу, а я щаслива!
Бо в мене сьогодні є Київ і ти.

Вже втомилися очі-колумби
Відкривати нові америки.
Давай всядемось десь на клумбі
І половим останніх метеликів.
Ти у руки мене візьми,
Як безвусого того равлика,
Вірш в мені замахає крильми
На усі сонцемірні галактики.
І до тебе ітиму, як в храм,
Стерпне тіло солодким причастям...
Зжовкла осінь, мов бабин крам,
А я й досі незаймана щастям.
Твого серця дістану злиток,
Пророщу тобі небо на гальці...
Я несправжня,
Я ксеровідбиток
Від чужих гостролезих пальців

Не волосся -- вогонь,
і не погляд, а постріл!
І пелюстки долонь розтулились вітрам навздогін.
Може завтра ти зіллям огненним спопелятимеш простір
і останню вологу тобі
віддадуть стебелини тугі
різних квітів і трав,
і коріння дерев, і джерела,
темний мох на камінні старому, як світ.
Не волосся, а сонце -- спекотне, веселе,
що увечері втомлено сіло спочити на цвіт.

Не надо сказок о любви,
Коль быть в ответе не намерен!
А вдруг влюблюсь в слова твои,
Когда ты будешь не уверен?!

Зачем тебе моя печаль
И горстка жалоб прежних скверных..?
Моей души тебе не жаль,
Раз каждый день так треплешь нервы.

Любовь как книга, что стоит на полке
И припадает пылью серых дней…
Читать бы вновь, да жаль, теперь без толку:
Уже известно все, что было в ней…

Вечная любовь конечно вечна,
Только среди смертных не живет.
Нам ведь недоступна безупречность,
Ей же мерзок мелочный народ.

Начало любви не в словах,
Не в клятвах, запыленых днями,
А в силе молчать и прощать,
Когда не считаются с нами.

Порубані квартали очима
Чужими іменами замучені вулиці
Спокійні дворики старості

Щирі газети стрибають
Від калюжі озера до берега бруківки

Посміхається
Вітер двірник
З цигаркою весни в зубах
Кашкетом дощу в руках

Він склеює порубані квартали
Пестить замучені вулиці
Оживляє дворики

Не минаючи нікого
Навіть мене

Чорно-біла спека замучила
Другий рік тихо в комі лежу
Прокидаюсь у сірих сутінках
Ніби знову зараз засну

І рятує серцевий напад
Від падіння із даху свого
І стікає потоком отруйним
Присутність біля мене нікого

Замальовую теплі сльози
В синьожовтий ряд темного неба
За парканом у землю закопую
Усе те чого вже не треба

2009

 
У потойбіччі живого полум’я
Чадні демони, сни фіміаму
Екстатичний відблиск зів’янення
На пелюстках бальзамного саду
Етерний ієрогліф утоми
Світло-гіркий естетичний попіл
На трунку з отрутними барвами

Місячну ніч розкраяно навпіл
На два вороже прекрасні звіра
Марно жорстока фіаскова гра
З тобою, розквітчана Діотима

Прозоро тліє сріблястий муар
Смак забуття кам’яний ягуар
П’є діамантовими очима




 

Налетіла чорна хмара,
наче крук
Перебила білий посуд –
їла з рук.
Із долонь моїх ковтала
міти літ…
Білий порох придорожній –
в заповіт…

А світами чорна хмара –
в білий світ,
Чорні вікна, чорні шори,
чорна кліть...
І яке ж тепер століття
ляже в сніг..?
Дощ колосом мурашиним
переміг.

А мені лишились скалки
тарілок,
Буде осінь… незабаром,
прийде в строк.
Чорна хмара ходить круком:
світ – вогнем.
Перетліла, перемліла
на тотем...

І
Кажуть, істина - це золота середина,
Істина завжди посередині...
Не люблю середини,
Вона - для посередностей.
ІІ
Ти така стримана,
У тебе все в міру -
Чи випить чи пожартувати,
Співати або кохати -
У тебе все в міру.
ІІІ
Половинчаста і дволика -
Все у тебе посередині,
Скрізь шукаєш "золоту" середину,
Ти уся може і золота,
Але ж - золота посередність.
Тебе пристрасть не спопелить,
Ти зупинишся вчасно.
ІУ
Напівмертва у почуттях,
Ти не здатна в них вся згоріти,
Ти - лиш курка, не справжній птах,
Неспроможна високо злетіти.

7506 р. (від Трипілля) (1998)

Змітає вітром учорашній пил,
Залишений після гучного балу,
З моїх очей. І вже немає крил –
Вони розтанули. Якось самі. Помалу.

Безкрилий день. Без барв і без смаку.
Мовчать у тиші втомлені хорали.
Лиш самотіє слідом на піску
Розбитих марень відгомін зів'ялий.

Напиши мені в світи, чи ще росте
черешнева пісня в мами на городі,
чи наспівне слово, тихе і просте,
поміж інших ритмів краю вже не в моді?

Напиши, чи гра квітневих завірюх
гостем шелестить у вікнах на світанні,
чи байдужий час каштанами на брук
похвилинно книгу осені читає.

Тільки не пиши, що мами вже нема,
що черешня всохла, а душа прозріла.
Запізніло. І натягнута струна
незагоєності в серці оніміла.

Хмарить вечір небо сумом без причин,
і солоністю спливає по листочку.
Дощ? Чи шепіт з потойбічних далечин:
"Ой, та чи не боляче тобі, синочку?"

***
Не верить слову, жесту, взгляду,
Не верить ничему…
И в примитив с названьем «Правда»,
И в карцер «Почему?»

Но мир не дал освобождений –
Душа томиться вновь:
вопросы – словно тень забвенья,
ответы – как покров.

Но близится и час расплаты –
Неверный шаг и ход…
Благословите, боги, латы,
И меч, что как оплот!

Я відчула себе жінкою -
І більше не змогла писати
Відчуваю нитки у своєму тілі -
Перетягнені, затягнені, зв*язані у вузли
Поезія - як ножиці:
Своєю інтимністю - надто грубі
вразливості жіночній,
що мусить ховатися
Руки твої - як ножиці:
Розрізаючи мою сорочку, ріжуть далі,
Всі нитки уже перерізано,
Вмочено у червоний клей
(тут) Це називається любов*ю -
Дорізатися до серця й підшлункової,
Щоб аж боліло.
Це називається поезією -
Достригтися до всіх минулих сердець,
Щоб аж без подиху

Ця неба ясна, неосяжная синь,
Мов пісні народу мого широчінь...
І глибшого в світі нема океану,
Ніж пісні народної справжня глибінь. 1

Це та незамулена, чиста криниця,
З якої нам пити і не напиться,
Під звуки бандури кобзарський спів лине,
Мов з нами говорить душа України.

1 - першу строфу свідомо написано в римованій формі рубаїв.

цей день допив мене до дна
мій аромат поглинула вода
я тінь що перестрибує у завтра
і що тобі за вигода від тіні
хапатимешся за високі стіни
я вислизаю плакати не варто
я вислизаю і пірнаю в ніч
мені насняться незнайомі люди
шукатиму когось кого не буде
і стану злим осердям протиріч
ця порожнеча на усю Вселенну
розділить рознесе мене від мене
я тільки свідок самосуєти
шукаю рішень йти а чи не йти
зі щік злизати щось сумне солене
і визнати що в центрі світу – Ти

Він умів підсинювати ніч,
Небосхил робив зі свого тіла...
У руках тримав солоний вдих -
Я по-іншому вдихати не хотіла.

Він мав серце трепетне й важке,
Що в мої провалювалось груди,
Й розливалось мякоттю тепла
Так, що він міг потрапляти всюди.

Він здригався, наче всі в одну
Крапельки збігають намистину,
І мої вкривали дві руки
Нотним станом спраглу його спину.

Я із посмішкою згадую той час,
І не стримую глибокого зітхання...
От якби ми вибирали смерть,
То померли б з ним під час кохання.

Місто викручує
Мокрі шкарпетки

Банальний і очікуваний дощ
Принаймі
В цьому вірші

Душі дірявих черевиків
Рятувалися
Втечею
Швидких равликів

Сподіваюся природа допоможе
Розібрати
Зашифровані твої послання

О ангеле любви.

Укрыв крылом, он не спасает,
Даря иллюзии, он согревает.
Надеждой к пропасти ведя,
Пьяня и застилая взор.

Не веря ангелу любви, стоишь,
И смотришь, понимая бездна.
Но страх, волнение в душе,
Не есть причина отступить.

И ты бросаешься с обрыва,
Жилая, всё до дна из пить.
А крылья, данные любовью,
Несут тебя куда-то даль.

Но иллюзорно всё, паденье,
Свободы привкус, восхищенье.
Доверившись любви, не замечаешь,
Как быстро, ко дну движение твоё.

И ангел ждёт расплаты за любовь,
Кровавые осколки сердца твоего.
И если дань не хочешь заплатить,
Не стоит ангела просить о встрече.

Николай Блоха 12.07.09 г. 01:31

 
       Цей довгий тягучий гітарний дрейф
           сексуальна вода, повільні хтиві
            хвилі з лоскотним оловом риб
         безнадійний та безкінечний блеф

         твоє тло давній реверсний контур
          усіх витончених & надзвичайних
               фантомів тебе у дзеркалах
          твоє тіло ніч електричних струн

            океанічним вуличним ритмом
                    млосними кольорами
         оксамитовими відтінками темряви
     ледь пружинним рифом драй-вайновим

               бісівські лінії тьмяні нитки
         крізь довічні життя cкрізь ебенові
          потяги снів за промоклим склом
          ламкі шлейфи кроків до тишини

             вилита з пластичної латуні
               магія, подих, жили вогню
          стрімко розвіюється тане вгорі
              танцює у виблиски вигнуті

             вертаючись до знання омани
           перетворюється на пристрасть
         квітучих джунглів у плоті енергій
             кров’ю пульсуючими тонами




                                   ✴




 

Не думать о прошлом.
Не верить сказаньям.
Никто не хороший,
Мы лишь очертанья.

Мы – тени и маски,
Но точно не люди,
И грезим о сказке
В оргазме прелюдий.

Мы – карты колоды,
Сплетаемся в масти.
Живем для свободы…
И бьемся на счастье…

Никто не хороший,
Мы все - лишь явленье.
Не думай о прошлом!
Не верь сожаленью!

Не жди пониманья,
Встречая рассветы.
Свиданье к свиданью –
Игра без билета…

Сонце стояло крайнеба,
як пам’ятник вмерлому дневі.
Сонце лежало крайнеба,
як округлий розжарений камінь.
І розпливлося крайнеба
кров’ю мого серця,
клятвою: "Я повернусь,
та ніщо не повернеться знову"...

втрата ключа – несподівана втрата,
вийти не можна крізь замкнуті двері.
тільки подумати... тільки згадати
стан ейфорії, що вчора помер і
врешті закреслити все на папері.

лезом закреслити власне зап’ястя,
змучені шляхом розслабити ноги,
впасти безсило, чолом до порога
вдаритись глухо, для повного щастя.
завтра примчиться швидка допомога.

завтра настало. крізь товщу туману
сонця не видно і неба немає.
надто повільно, занадто неждано,
крапля за краплею, кров’ю із рани,
парою з рота, душа витікає.

шансів нема, пацієнт безнадійний.
розтин покаже, що серце розбите
навпіл, неначе із казки корито...
дозу йому амнезії подвійну,
цей безнадійний ще зможе любити.

2009-07-10

Чи приймеш Ти без покаяння жертву?
Всі рушили в долину Їзреел…
Мої ось черевики камужельські
беріть – рушайте з богом своїм геть...

Щурячий світ. А совість зубовата,
в добрі ще не вкипіла, та нехай…
Лихварська вдача і родомонтада
сплелися пейсами в Хесед Яхва…

І знов душа між молотом й ковадлом.
Хтось загинає на хресті кінці.
Злиденність душі зашеретувала…
Як прочитав Об’явлення – заціп…

Дух укріпити, віру – зжиловатіти.
Щем глибочіє… Душно – зняв шлафрок.
Липка, гаряча і солонувата
струмує правда, як з-під криги кров…

Тишею голос оголено.
Погляд розходиться колами,
Дибиться крешами моря безгучно,
Спадає у дюни мовчання.
Руки здіймає музика змучена.
Миті натягнуті пальцями лучника,
Вбраного в чорне ночами.

Твій голос нагий і лякливий,
Мов дитяче бажання цілунку.
Тиші усе жаркіше,
Бо жалить зоряна злива.
Серця наші – без обладунків.

Ти так інфернально мовчиш!
Зімкнено губи в смиренний канон.
Зі словесного срібла не виплавив злотні ключі,
А знайти їх в пітьмі тишини не дано.

Лиш оголений голос. Лиш губи смиренні.
Зірка в серце вп’ялась – сюрикеном.

8.03.09.

Мрак окутал мир большой,
Солнца нет над головой,
Больше некому сиять,
Это значит, что опять
Нужно спичку зажигать
И продолжить путь домой,
Где горит в окошке свет,
В дом родной, где мрака нет.
Пусть нелёгким будет путь,
Пусть обрушится на грудь
Ветер буйный, ну и пусть -
Дома буду я согрет...

2009-07-11

 
1.

Одного разу вранці
На березі ріки
Сиділи індіанці
Курили сокирки


2.

Султан в Єрусалимі
У Африці - вуду
Злі єзуїти в Римі
А індіанці - тут


3.

Кортес, іспанський вершник
Пливе за океан
Тютюн дозріє перше
Чи спалиться вігвам


4.

Бізон, що котить Сонце
Прибув на кільцеву
Вліз у пістряву постіль
Великий Маніту


5.

На гінковій стоянці
Під Місяць і зірки
Поснули індіанці
& вірні сокирки


6.

Та каравели чорні
Жбурляє ураган
У люті алкогольній
Вирує океан


7.

Кортес п’янючий марить
Над компасом своїм
Брат Вітер курить хмари
Бо Місяць любить дим





 *** *
* ** *** ***** *
  **
 * ***** *
*** *** * ****
 **

    C*


 *** *
* ** *** ***** *
  **
 * ***** *
*** *** * ****
 **




 

Отако, отако...
Білим серцем – по чорному лезу.
Й на корчмарську ікону хреститись,
Допоки ще тут.
А вже потім знайти собі душу
Веселу, тверезу,
Пуповину зв’язавши –
Найкращу у Всесвіті путь.

Світ красивий мені –
Наче атомний вибух здалека.
Потойбічні обличчя,
Смарагди могильних вінків.
І любов до вітчизни
На рівні пісень і молекул.
І любов до пісень і молекул
На рівні віків.

Де стежина моя –
Наче тріщина в білому дзвоні.
Гасне музика бунту.
А щастя – як мама, просте:
Як на чорній сорочці
Дві ниточки сиво-червоні.
Як у білій сорочці
Помитись – і ждати гостей.

Отако, отако...
Мов портрети поетів на грошах,
Наче квіти на трунах,
Як зорі в стакані вина,
Поєдналось чортівське і боже,
Дурне і хороше,
Любов і війна.

Та останній патрон все одно зберігаю для себе.
Тільки маска остання – посмертна – уже для людей.
Я шукав на Землі золотого і доброго неба.
А воно у мені мене з чорного вирію жде.

Молитися Богу чи класти кабали?
Юдоль одягла світ на власний копил…
А дощ наполегливо затарабанив
у шибку, неначе просивсь увійти…

Мов дід на онука, бубнів зверху шифер…
Загострились вилиці страху й журби.
Самотність слізьми на ланітах злегчилась…
Усе розпочати спочатку якби…

Під зливою квіти ламалися, наче
у підлітка голос, – і дощ шаленів…
З очей сльози в душу назад затовкмачив:
водночас і важко, і упорожні…

Безвихідь росте, смуток стелиться клубом,
скуйовджений відчаєм аж закричав,
неначе пшениця в землі зашкарублій,
що голос зірвала – молилась дощам…

по нитці світу розтягли
дими тепло по сонцю шите
і продавали з-під поли
по занебесних цінах літо
і душ обвуглених порив
по нитці світу розтягли

в країні голосистих мев
окрайця срібного розмито
здавалося що час помер
і помервіли болю квіти
тут стільки випало мене
в країні голосистих мев

по краплі серця і нема
ні хвилі жаль заколосити
розтріпотілася дарма
моя любов несамовито
коли кричали пий до дна
по краплі серця і нема

по щіпці милості з лиця
і непотрібно говорити
куди поділося життя
як привела дорога бита
в дощі поезії дитя
по щіпці милості з лиця

10 Липня 2009

Ю.Бережко-Камінській

Її слова неначе гостре лезо,
На свіжі рани наче сни солоні…
Та скрипкою лунає intermezzo,
Живильні рими краплять у долоні.

Її душа – загублена у хмарах,
Розвіяна віршами в міжпланетті,
На полинових споєна нектарах,
Така самотня на гучнім бенкеті.

І зривається слово, неначе від бурі вишні.
І мовчанка, мов кістка у горлі, така ж болюча.
Це не літо, то нас карає любов торішня.
І не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Не шукати причини. А наслідки вже відомі.
Бо ще вчора ромашки, а нині піски сипучі.
Поміж нас. І бажання мов хмари – швидкі, зникомі.
Це не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Я стою на краю, наче вітер штовхає в спину.
І зривається слово додолу з самої кручі.
І так лячно і навіть зоп’яну туди не плигну.
Це не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…