Пожовкла троянда, мов пережиток минулих літ,
подарована іншим,
знов нагадає мені про тебе.
Про першу в моєму житті троянду,
Котру я засушила і довго-довго зберігала
в оселі своєї душі.
ЇЇ вже давно немає,
Але вона завжди зберігатиметься в моїй
пам’яті,
як перший пуп’янок мого нерозквітлого кохання.
Я знову сама…
Літній дощик грайливо стукотить у моє віконце.
У свічаді днів я помічаю порожнечу.
Тебе тут немає, але ти завжди поруч.
Я це знаю.
Пам’ятаєш, я колись писала тобі дурні
листи про троянди,
про те, що ти повинен відповідати
за тих, кого приручив…
Для чого все це?..
Капсула часу все розставила на свої місця.
Скоро вже не буде кому перевернути клепсидру,
аби знову розпочати відлік.
Забудь про це.
Ти вже, мабуть, давно викинув ті листи
і спалив мої фотографії.
Вони тепер зайві у твоєму фотоальбомі.
Там уже інші обличчя.
Незадоволені та бридкі.
Але після завтра знову все зміниться.
Там уже будуть нові обличчя…
Та єдине, що залишається незмінним –
це твоє серце,
у якому назавжди я залишила свій слід.

Так важко просто бачити цю мить,
Я вже не можу все так чітко уявляти.
Напевно легше і не думати й не відчувати,
Коли вже навіть неба не зловить.

Десь під ногами хлюпає вода,
А зорі падають із тихим криком долі.
І просто дике прагнення до волі
Вже розриває жили й я не та.

Полином сповнене повітря навкруги,
А дощ стікає наче краплі болю.
Дізнатись, що стіна перед тобою,
Ще гірше ніж що друзі – вороги.

У гаї мого серця певно вже зима –
З дерев тихенько поопало листя.
І навіть небо там так прохолодно-чисте,
Та сонця щастя в нім давно уже нема.

Дивлюся на зорі і шукаю шлях.
Крізь терен днів, похмуре сьогодення.
Нехай лиш вітер принесе натхнення –
Зробити ще раз подвиг для невдах.

А можна я залишусь жити?
Простіть мені, будь ласка, всі гріхи.
Неначе сонце, зірване з руки,
Яке несилу було просто відпустити.

А я любила так дивитись в небо,
У цю холодносиню дивну вись.
Щоб вихри спогадів миттєво пронеслись
І зринув висновок: нікому я не треба.

Можливо досі це заважко – просто знати.
І усвідомлюю намарність усього:
Немов стою я серед натовпу глухого –
Ніхто не чує та й несила вже кричати.

Я хочу розчинитись в небутті.
Щоб зникнути кудись навіки й зразу.
Мене вже витерли, немов якусь заразу
Затерли ліками мій слід у цім житті…



2006

Я так ненавиджу свої думки
Вони чомусь такі слабкі та сміховинні
І ось – поріз торкнувся до руки
Чому я знов поводжусь, як дитина?

Скажіть, навіщо все це знов мені?
Куди й коли скотилися всі ночі?
Давно згубилась свічка у пітьмі
Уже мій вітер знов свободи хоче.

Всі ці слова, слова, слова…
То все – бездумний водопад із літер,
Звикайте – вмерла, вмерла, померлА
Усе побачила і вирішила зникнути

Чомусь ті губи згіркли вже давно
Твої ж пожухли квіти у пробірці
Давно згоріла плівка у кіно
Чого ж не знав, що можеш ти згоріти?

Туман так тихо стелиться землею
І дощ опівночі – ілюзія весни
Ніхто не йшов, не біг, не жив за мною
Навколо плутаються лиш ці трикляті сни…



2008

*
Причалили до берега листочки,
Бо скоро
Крига річечку скує.
Голісінька
стрічає їх Вербівна...

Так, між нами початку немає,
Як у всіх на землі доріг.
Де розпечено – там палає.
Де затягнуто – там на сніг.

Де наврочено – все на долю.
Де намолено – жар вогнів.
У мені вже немає болю.
І печалі нема в мені.

Так спокійно і так… порожньо.
Мов прийшов переддень зими.
І надія в сніжинці кожній –
Не для нас. Бо вже ми – не ми.

Бо думки твої всі – наскрізні.
Що для тебе любов моя?
Так, - слова із чужої пісні:
«До», «до», «сі» і «сі», «до», і «ля».
11.11.09.

Галявина на схилі в нетрях лісу.
В спекотному повітрі запах хвої,
Розморено дрімає різнотрав’я,
Спада без вітру тополиний пух.

Поміж дерев від сонця світлі плями.
Завмерла над поляною теплінь.
Тремтить повітря.

Злетів із квітки чорно-жовтий джміль,
Подався вбік, над іншою зависнув.
Весь сам в собі, не в змозі він порушить
Дня літнього ліниву непорушність…

Метелик невагомо промайнув.

З блискучим пір’ям на боках і спині
Усілась зграя сойок на ялині
безцеремонно.
І верещать!

Та ось знялися сойки й полетіли,
Вернулась тиша.

. . . . .

Не ліпиться розбита ваза,
Мовчить зашторене вікно,
Не чуються бездумні фрази,
Не виліковує вино.

Безсило погасають квіти,
Обірвані із клумб завчас.
Що ще хотів би зрозуміти
У мій не мій безчасний час?..

… Все усвідомиться по всьому.
Чи зокрема, чи взагалі…
Марудить світом невідоме
В обіймах неба і землі.

1993р.

Нічний ліхтар в сумній далечі
В сонливу мряку світло тче.
Ти йдеш до нього, а на плечі
Темрява збурена тече.

Ти йдеш до світла. З кожним кроком
Все ближче й ближче до мети.
А ніч моргає чорним оком,
Шле легковії дрімоти.

Ти йдеш, минаючи примани
Розсипаних по світу снів
Туди, де сонячні фонтани,
Бурлять. Де любо заяснів

Жаданий день, де благоденство
Проймає щастям кожну мить,
І Правди вічне верховенство
Над всім, без винятку, царить.

Небо спочило на горах рожево-блакитних,
Сонце, зів’явши, скотилось у гущу лісів.
Спокій, здавалося, лився зі скель непохитних
В місячний обшир крізь відзвуки чар-голосів.

Капала ніч блідим світлом на скошені трави,
Кликала в сни, зазивала у свій хоровод.
Зоряна вись у мигтінні сяйної оправи
Канула стрімко у товщу дрімаючих вод.

Мирне сновиддя сьогодні пройшло мимо мене,
Не окропивши покоєм солодким душі.
Тіні муругі, окутавши листя зелене,
Краяли буйне, немов обопільні ножі.

Серце жадало проникнути в суть загадкову,
Ніч осідлати, немов бойового коня.
Але дарма… Відпустивши свій шлях під підкову,
Не донесешся учвал до минулого дня.

Може колись, при відході останнього літа,
З гір пурпурових повіють гарячі вітри,
І, як в дитинстві, світанки розбудить трембіта,
Зору явивши початок Нової Пори.

Може земля в безконечнім своїм обертанні,
Визріє рясно красою святих молитов.
Світ одягнувши у шати квітково-весняні,
Знявши на віки буденщини сірий покров.

Відпусти, я так більше не можу.
Відпусти, я забуду тебе.
Знаєш, все це на казку не схоже,
Тільки плачу й жалію себе.

Відпусти, я не хочу так жити.
Я давно не кохаю тебе.
Наші спогади хвилею змито,
Я піду, ти забудеш мене.

Відпусти, я тікаю від тебе.
Я іду. Прощавай і лети.
А вгорі плаче зорями небо.
Плаче небо. Мене відпусти.


2008

Сьвятло полымя любові
Гарыць агнём тваіх жаданняў.
Свет выпраменьвае силуеты абрысаў,
Пасылы пачуццяў Прачнуўшыся любові.

Пішу табе я зноў у азарэнне,
Мне чыста і светла ў душы,
Настане час прасвятлення,
Калі прамень святла пабяжыць да цябе.

Я зноў адчуваю сябе ў мажоры,
Душа спявае як салавей ў ночы.
І тэкст мой папросту ў наборы,
Даруй мяне і не спаганю.

Мной авалодалі чары сладострастья,
І ў сэрцы нега і цёпла.
Мне не страшны цяпер ненастья,
Мне проста ад любові светла.

Жыць радасна і чыста ў гэтым свеце,
Я адкрываю свой канал.
І зноў гуляю я на ліры,
І сыходжу ў любові астрал.

Пісаць мне папросту не цяжка,
Хачу я ўсё табе выліць.
Бо пачуццям нашым верыць трэба,
Бо хто-то павінен асвятліць.


Я сам не ведаю, што са мною.
Я ўвесь лечу, лечу, лечу.
Мне ніколі не загасить сьвечку.
І востраў свой не пралечаны.

Усявышні даў мне азарэнне,
Мары мае ляцяць стремглав.
Слова шукаю без прамаруджвання,
Мару сваю я накіраваліся ў любові анклав.

Святло радасці, любві і сладострастья
Зноў восені мазгі мае стремглав.
І няхай не будзе ніколі ненастья
Мары свае я устремляется вплавь.

11 снежня 2008 года.

наче хрест це повітря важке
захлеснутися ним як зомліти
у легені втискатися блінтом
ведучи діафрагму в піке

набрякає у скрипи паркет
наближаючи вікна до тіла
тим легеням так мало хотілось
розчинити в нічному гірке

той уїдливий виливок прі
той зашкалений присудок товчі
ніби нерви вкриваються жовчю
ніби шашіль в тілесній корі

але скільки оману не грій
а вона наче цяця дитині
розкриваю себе по-клітині
по-живому проходиться крій

п`ю життя до самісіньких риз
аж дзвенять в жерлах вух перепони
тіснота крізь артерію сонну
скоро серце натрапить на спис

10 Листопада 2009

Лягає останній листок
Пожовклим осіннім зізнанням
На землю cхололих думок
В надії на тепле прощання...
Стихає замріяний крок
В душі відчуттям хуртовини...
Німа ностальгія зірок
Нагадує радість невинно...

Заплакав безжально смичок
Акордом прощальної меси.
Праворуч від снігу куток –
Осіння самотня адреса.

2009

ІІ
Ой повіяв буйний вітер, повіяв, повіяв,
та він мої співаночки горами розсіяв...
.........
у наших міжгір’ях і зворах,
по сиглах, бескидах, плаях
душа прабатьківської мови
блукає, мов зранений птах
...........
Співай, доню, не бороню, кілько твого світа,
по чім будеш пам’ятати молоденькі літа?..
...........
відлуння між скелями б’ється,
чи встигнеш, чи вловиш цей біль
все тихше і тихше.
А в серці
прадавніх пісень заметіль.
...........
Загусляй ми, гудаченьку, в чотири струночки,
най любкови заспіваю красні співаночки...


-----------
звір, зворина – великий яр у горах, по дну якого зазвичай тече струмок, а схили поросли кущами чи деревами;
сигла – густий смерековий ліс, заплутаний, в якому дерева можуть мати по кілька верхівок, там легко заблудитися;
бескиди – скелясті неприступні гори із прірвами. урвищами;
плай, плаїк, плайик – плато на гребені гори, де нема лісу, там можуть випасати худобу або косити; і стежка в горах теж так деколи називається.
...але, можливо, в інших діалектах ці слова мають інші значення чи нюанси :)

Що життя?
Гра випадку, гра долі,
Гра природи,
наслідок жаги...

...Літня ніч
і запах матіоли.
Сплять дива,
закутані в стоги.

Яких мені подій?
Є грабові й дубові
Три бóки. На горбові
Живе Іван Потій.

Хороший чоловік от.
Вусíє за столом.
Темніє Бог за склом
Поміж фольгових квіток.

Вогонь... І ще "по 100".
Під дощúк причаєно.
І, мабуть, до Почаєва
Не кашляне ніхто.

Лише тепло й туман,
Та нота темнохвойна.
Таке все, як Іван.
Як мир. Як вóйна.

2009

при вітрі лісостепу при місяці зеленім
всі змаги – проти себе. та сон про горні висі
розкладено у ранцях тютюн при "кобзареві"
об'явлення і шанці – провіщено у книзі

ти крізь застиглий відчай зростай спокійно чóто
нехай світи не внемлять. зростай же. бо так треба
вигулюйся за січнем. без н е ї в світі – щó там? –
лише плескаті землі у людях та в деревах

на замковій хтось ходить. і шепоти печерські
в пітьмі нема нагоди – піди їх ропізнай ти
та при вогні – мов з лети – з'являються по черзі
із гайдамацьких плетив – натхненні лейтенанти

2009

це не оковита – світ мені як вірш.
та й зі мною світу чи не веселіш?

з вами – люде – ладно. і ласкáвий теж
холодок по складках вашенських одеж

в димному промінні лавра даль кабмін
і одноплемінні бур'яни мені

ну так шо ж ви – ближні – я ж до вас так лáскаво...
ви куди – на вишгород? звідки ви – із жашкова?

чи із гуляй-поля? я люблю це слово
ви така ж голота як і я братове

амінокислоти – таємнича річ
а ходім голото а ходімо хто там –
заснуємо січ

2009

& 5 &

& 5 &

Почни грозу в цей теплий вітровій,
Бо я люблю симфонію природи,
Коли в садах шумлять зелені оди,
Й душею молодіє гречкосій.

І я махаю крилами надій,
Лечу думками з тихої господи,
Звикаю до орлиної свободи,
Співаю теж, а вчора був німий.

О, як би заспівали ми дуетом,
І голос твій – найбільше диво з див! –
Нехай звучить у щирих цих сонетах.

Бальзам для серця твій, о весно, спів,
Тож заспівай, будь ласка, яснолиця,
І не дивись на мене, мов чужинця.

І
Ніч йоржисто розстелила
Ряску над водою,
Ніби срібну річку вкрила
Справжньою лускою.
Заступила, в сорочині
Хлюпає водиця.
Гарна, добра та дівчині,
Щастя не напиться.

Приспів
Річка змійкою повзе,
Хвіст у травах губить,
Милий заміж не бере,
Бо рудих не любить.

ІІ
Як не бідкатись дівиці?
Одиноко в хаті.
Всі убогі при спідниці,
Багачі – жонаті.
Мовчки Богу помолюся,
Тужно качка кряче.
В тихім вирвищі втоплюся,
Жоден не заплаче.

Приспів

ІІІ
Душу в воду опустила,
Море суперечок.
Крок ступила, два ступила,
Ось і бережечок.
Розв’язали хвилі пута,
В течії холодній.
Не можливо потонути
В річці мілководній.

Приспів

Не судилось – не втопилась.
Не осудять люди.
У чорниці не рядилась,
Якось далі буде.

…Пригорнулася хвиля…
і відчутний павітер
розгорнув мої крила
теплим подихом звитий…

Від п’янкої завії
не прокинеться погляд
крізь примружені вії
я побачу як ходить

недосяжна й безмежна
крізь юначу наївність
мовчазна й незалежна
Чоловіча ніжність…

Я росою зранку
Виполощу дзбанки,
А туман наточить
Вповні молоком,
Золоті серпанки
Вивісить на ґанку -
Викисляться з ночі
Присмаки оском.
Глиняні горнята
Будуть парувати,
Колисати спокій
Рідного тепла.
Комином кирпатим
Усміхнеться хата,
Де у синь глибоку
Стежка потекла.


10.11.2009 р.

 
Вечір синій. Поезій хвилі
Огортають напівзнайоме
В небесах королівські зірки
Чом знову сумний, Ґійоме


Сяйний ранок. Коштовна свіжість
Переповнює вуличні вени
Обганяє автомобілі
Дзвінко блискають соверени
Відірви та відкинь, Ґійоме


Дощ і сніг. Алкоголь, цигарки
Світанкове кохання до втоми
Декадентський потяг на полум’я
Та рулеткові жерла зіниць

Вже пробач їм, сумний Ґійоме



 -{-




 

Одна тривога серед світу,
Серед усіх іще тривог -
Іще одне погасле світло,
Яке єднало нас удвох.

Тремтіння листя в піднебессі,
Зникаюча в пиршінні парасоля…
Дощу і суму перехрестя
Мені подарувала доля.

Та кроки сотні вулиць відбродивші –
Ніколи ще не були випадкові,
І душі за гріхи моливші –
Не були ще ніколи помилкові.

І відчуття, що я неодинока,
Серед навколишнього тлуму,
Бо кожен раз беру уроки
Із алегорій суму.

(Для Вас, моя Панно)

…Нам із Вами зустрітись судилося,
Коли осінь співала романс…
Нам у вічі Весна подивилася,
Що у Вічності вигріла нас…

...Що я можу?... Сховаю між строфами,
Ту Зорю, що вибілює нас…
В тридцять сім я у вас знов закохуюсь,
В Світі тільки Любов понад час…

…Бог вимірює Всесвіт епохами,
Час у Вічність, як листя, летить…
Тільки ми, пара юних, закоханих,
В поцілунку спиняємо мить…

…І не змити ніякими зливами
Наших душ триєдине: «Люблю!...»
Нам судилось зустрітись щасливими –
Наш романс, пофарбований в блюз…

…Я у Вас, моя Панно, закохуюсь…
Знов за вікнами осені блюз…
Я ж в очах ваших весни відкопую –
І люблю…
І люблю…
І люблю…

16.11.2008 року,
м. Хмельницький

…Де не жав ще серп…
Де не краяв плуг…
Їхав диким полем
Лицар ясночолий
На Великий Луг…

…Серед степу – хрест…
Над шляхом – курган…
Там лежать нетлінні
Віри й покоління…
Кобза та варган…

…В байраках – полин,
В руслах джерела…
В небі сіль та спека,
Та сапсана клекіт,
Маки й ковила…

…Голод з їсть козак…
Вип’є спрагу кінь…
Суховій засвище,
Стане Сонце вище,
Бог вкоротить тінь…

…А вночі – роса…
Місяць та зірки…
Сон дмухне ув вічі
Воленькою з Січі…
Степом йшов козак…

Кумпала Вір,
Потяг «Сімферополь-Хмельницький»,
27.09.2008р.

я віддам дощеві свої груди
розмальовані твоїми поцілунками
розпещені мільйонами дотиків
хворих на голову рук.
на кінці кожного твого пальця
знаходиться зіниця всесвіту
що за моїм останнім бажанням
яке зривається криком з вуст
бачить приховане і найперше.
переломлюєш долонями талію
твої очі розгортають мене як вітрило
серце скочується по вигинам тіла
і витікає піснею з лівої стопи.
твоя душа ритмічно і чуттєво
входить в мою душу
лишаючи в ній біле прозоре небо
що перетвориться на нове життя
та я віддам дощеві свої груди
дощ перетворить мене на калюжу
і поки не зійде пекуче сонце
в мені тримтітиме твоя вірна посмішка.

Сіяно густо.
Сіяно щедро.
Сіяно ніжно.
Сіяно, сіяно…
По долі розвіяно.
Із серця гарячого.
Із розуму зрячого.
На радість, на втіху,
Подалі від лиха.
Щоб сходини – пишними,
Врожай – Усевишньому…
Думки мої, думи –
Під ноги – дороги,
Що руки – то крила,
Що очі – світила.
Хай гріє, хай сходить
До сонця, під води,
Щоб потім – як свято
Усе це збирати!
10.11.09.

Просто час такий: перемовчати
І себе, і осінь, і дощі,
Коли вечір сам собі не радий
Ліхтарями стомлено блищить.

Коли місто сліпне від туманів,
Коли час виходить на нулі,
І дерев найтонші філіграні –
Чорні-чорні на молочнім тлі.

Нам уже ніхто не напророчить,
Те, від чого в серці ожива.
Про усе твої сказали очі
Більше, ніж промовили слова.
10.11.09.

Умru… минуя все вопросы… назад… в Содом...
Тугие винограда косы – уронят дом
и поутру в холодном морге, в тюрьме окон,
сыграет солнышко на «Korge» - «Show must go on»
ЛенКа Воробей

Катайся, тусуйся, носи свій галімий шарфик,
плодися і множся чи просто цілуйся з ким хочеш.
…Одначе я знаю: вночі відчиниться шафа,
і звідти до мене вийде Лимонний Хлопчик.
Анна Малігон



Ты знаешь, у этого дня нет ни начала, ни края,
Все началось и закончится все - туманом,
Мы ходим по кругу, мы даже не выбираем
Лучшего между капельницей и нирваной.
А по спине блуждают сосны и полустанки,
В тумане ежики ищут друзей и хавчик,
А на руках - дороги, медленно тлеют ранки,
И в горле взорвался добрый Лимонный Мальчик.
Ты знаешь, что мир – это просто макет арбуза,
Который мы покупаем в густом тумане?
«Попробуй! Силадкий! Вот тибе керест на пузи!»,-
Шепчет торгаш и крестится, как христиане.
А после, когда мы уже обглодаем корки,
И запах гнили отчетливо станет летом,
К нам выпрыгнет солнце, играющее на «Кorge»
«Show must go on», не забывай об этом...

Завмри на мить в зачаруванні
В безмежному морі любові,
Почуєш тихе зізнання
У кожному моєму слові.

Я буду тобі шепотіти
Слова натхненної любові.
І правди ніде буде діти,
Хоча слова ці вже не нові.

Я зможу тобі розказати
Про сни свої й таємниці.
І сховок тихий показати
На дні мого серця.
2009

Листя кленове
Кинула муза в ставок.
Осені фарби.

Вітер листочок
Ніжно з води підхопив,
Висушив в небі.

Книжку поезій Сапфо
Вітер гортає,
Між сторінками кладе
Музи закладку.

Три шпарівні ґаздині – сиві парки
Прядуть куделю осені у парку
Артроз суглоби крутить, та припарки
Як мертвому кадило, і сумна
Похукає в долоні Нона перша,
Безсонну втому на коліна сперши,
Бо сонні риби утікають з верші
Бо все – марнота
І усе – мана.

Веретено тікає, як достоту
Життя стікає з п'ятниці в суботу,
Децима друга не спитає, хто ти,
Її робота – стежити за тим,
Як стежка-стьожка стелиться під арку…
Шукай її – тепліше… тепло…парко…
Як жовта білка у зимову шпарку,
Збігає шпарко ниточка у дим,

Як в дім до нього…
Дивно і пустинно,
Нечулі руки пестять зимну спину
І парка третя затремтить: дитино,
Ти не повинна, як не хочеш, та…
Воли волочать темряву вологу,
Впряглася й Морта (вже якась підмога)
Листопадове прядиво убоге,
Лише у Бога – голка золота.

А гола тиша вляжеться на груди,
Як сивий камінь чи гіркавий грудень,
Воли умерзнуть в груддя, і маруди
Ворони галасливі…
І тіка-
ють
жінка-осінь-нитка – три в одному
з отого диму та отого дому
І третя парка мружиться крізь втому
І не здригнеться парчина рука…

Зриває вітер осінній, жовтий лист,
Та завиває похмура, сіра осінь,
І не збагнеш, який у неї хист -
То холодно, то вітряно, то так морозить...

Чого осінній теплий подих,
Перетворився в морок, дощ,
А настрій відлетів , на подив,
Накрив всю душу, смуток - хвощ...

Підкралась лінь,обійняла тіло,
Не хочеться творити, говорити,
І смуток лізе в душу так уміло,
Боротися із ним - так надоїло...

То сніг зривається, то дощ колючий,
Пориви вітру кидають з ніг.
Кусає холод, такий болючий,
Дрож тіла, утихомирити не міг...

Знову сонце виглядає і тепло так,
Стає, осінній промінь гріє, грає...
Вся смута враз зникає, радість -
Тепло охоплює та тіло накриває...

Співає радісно душа, вона щаслива,
І літає, тепло своє природі, людям,
Віддає і зігріває, а навкруги осінь -
Така мінлива - то сонця жар, зими пориви...

Сіли мишки у машину.
Дир! Дир!
І вперед – до магазину!
Пир! Пир!
Продавцем там – сірий котик:
Гир! Гир!
Мишенята всі навтьоки.
Фир! Фир!
Усміхнувся Мурчик тихо:
Мир! Мир!
Ось дарунок вам на втіху –
Сир! Сир!

2009

& 4 &

Бо він завжди набридливий такий,
Немовби кіт у мокрий день осінній,
Що ночував на запашному сіні,
Улюбленець дітей і муркотій.

Набридне сум, немов той кіт-пестій,
І ти цього не забувай віднині.
Оливи радості налий при вітровінні,
Вона потопить човен смутку мій.

І клич весну, нехай спішить до тебе,
Хмелій від сонця й вітру, квіту й неба,
Цвіти піснями й солов’ям радій.

О, весно красна, не барися ж, люба,
З тобою, весно, серцю скрізь так любо,
Почни грозу в цей теплий вітровій!

Забудь про мене, я тебе благаю!
Тебе більше нема в моїх думках.
Ти зрозумій, тебе я не кохаю.
І вчуся я на власних помилках.

Як згадую оті безсонні ночі,
Де думка линула до тебе раз у раз.
Ввижались мені всюди твої очі,
Я думала - востаннє, кожен раз.

Та знов і знов спокусі піддавалась,
Впускала тебе в серденько своє.
Я ні на мить тоді не здивувалась,
За що ж тепер покарано мене.

Я пам'ятаю відчаю хвилини,
Немов захлинулась у вирії страшнім.
Я міркувала, що ж ти за людина?
Якщо дозволив рятуватися самій.

2009

Хоч це і не за сценарієм,
Та зараз я маю плакати,
А то іще збожеволію
Без тебе і від нудьги.
І сльози самі покотяться,
Будуть повзти і капати.
Будуть на нас дивитися
Горді й сумні боги.
Хтось без вагань обмовиться,
Ніби ми вдвох приречені.
Хтось промовчить розгублено
Й чекатиме вже кінця.
Лиш я завжди буду бачити
Лице твоє в кожнім реченні,
У кожнім шаленім дотику
Паперу та олівця.

Є місто сотень вогнів і шаленої музики
В ньому безліч стежок і шляхів і відкритих дверей
В ньому кроки вкарбовані в тиші ясну акварель
В ньому пам’ять зав’язана міцно на тисячі вузликів.

І якщо ти потрапиш сюди, то залишиш назавжди
В ньому частку себе, і тоді вже шукай-не-шукай
Будеш в нього щоразу вертатись, лишивши печаль
На пероні. Й згубившись у вулицях, часі і кованих брамах.

Будеш жити його життям, будеш дихати його ритмом
У тобі будуть говорити його мрії тисяччю слів
І куди б не пішов – в слід з тобою буде ходити
Дух забутих легенд – вартовий міста сотні вогнів.

Я сьогодні проспала весь дощ
Він співав, а я доганяла в снах літо
Він шукав мене десь серед площ
Не знаходив… Не міг зрозуміти чого ж
Він під ноги стелив жовті квіти
Й розсипався сльозами на вікнах.

Дощ над містом висів – він чекав, що б не рушити сон
Він хотів першим бачити, як я прокинуся вранці
Струменіти по жилах першим кавовим ковтком
Він хотів цілий день нині бути зі мною разом
Прикрашати волосся моє у кришталь й діаманти
І кружлять навкруг мене нечутно у танці.

Але в мене є гумовий плащ і аж дві парасолі
Я ховаюсь під ними від світу, дощу і людей
Й пробігаю так швидко, лише підставляю долоні
Ніжним краплям дощу, їх збираю, щоб пити поволі
Може сльози, чи воду святу із небесних очей
Зачинивши увечері дім свій на сотні дверей.
2009

у мене немає смутку
є повна ванна води
і вітер що б’є у лутки
рятує від самоти
у мене немає болю
є тільки арома свічки
ще випар і білі солі
і зорі руді світлячки
у мене немає печалі
і мокрого від жадання
тіла мого сталість
вершить усі сподівання
лягають відбитки ночі
лускою мені на спину
і місяць відверто-пророчить
світанок розмитий на піну

Кудлаті хмари пили душу літа,
Як поглядом і ти хотів мене
До дна, одну з цілого світу,
Допити наче келих "Шардоне".

Між нас сидів безстидний вечір
І любощі нам посилав Амур,
Ти обіймав мене за плечі
Як справжню мадам Помпадур.

Ми вперше цілувалися і мліли…
Як квітка що не варта до саше,
Любити я боялася й тремтіла
Від запаху і доторку лише.

Зажовтіло сонце і країни ласі
Десь мені принишкли за тремким горбом
Наче зранку випити раптом грамів скількись –
Лагідна під пахвами течія життя

Легше уявляється хтивою й нагою
Навмання побачена деяка з жінок
Випукле “сьогодні” твердне під ногою
І моє “колишнє” – поряд – у мені

Вижовклий посріблений день лежить хитається
Йти мені так весело десь мене та ждуть
Там Поет вінгранний з Миколáєм в гóловах
І розмова кольору неба й тютюну

Тільки трішки жаль мені що немає наче б
Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов
Всіх би їх повúзбирать для таємних значень
Хтось же їх вколов мені попід саму кров

2003

Навіть якщо ти спритний злодюжка -
кохання не вкрасти тобі.
Навіть якщо ти старий-перекупщик -
не купиш кохання собі.
Навіть якщо ти безжалісний кілер -
кохання не вбити тобі.
Навіть якщо ти карточний шулер -
кохання не ставка у грі.
Навіть якщо ти заядлий мисливець -
кохання не зловиш в капкан.
Навіть якщо ти буваєш щасливий -
то знай, що усе це обман...


2009 р

тінь твого дихання лине сюди
тінь твого кроку
в каре візьми залети упади
теж кароока

час що потоншав плече замастив
тиньками відня
та сповиває міста і мости
мрія надсвітня

з”явишся! свінеш!
над тлумом отих
кінних і піших
там
на воротах
на золотих
найзолотіших...


2002

нишкне чорна країна гибельна смертна волость
тіні свої поклавши з двох берегів Дніпра
марні вогні і крóві і даленіє голос
тільки б сяйнула тільки тільки б єдиний раз

голос зника а вітер срíберно-синій вітер
ще наліта з далеких сріберно-синіх піль
плине торка знічев”я золотоверхий витвір
сотень мільйонів марних всіх хутірських зусиль

збились дахи і хмари всохли птахи й поети
тоншає м”якоть серця тонша земна кора
друзки уривки вітер вітер жене пакети
сонце встає протúночі з того боку Дніпра

2002

Тихий шепіт твоїх слів
і ніжні звуки флейти.
Яскраве полум’я думок.
Старі пластинки і касети.
Потертих мрій дзвінке відлуння
Й тривожний серця стукіт
Душа у пошуках прозріння,
І вітру тихі звуки.
І краплі суму за вікном
Безшумно ллються з неба.
І щось кричить, неначе в сні:
СПІЙМАЙ ЦЮ МИТЬ ,ВОНА ДЛЯ ТЕБЕ

Цнотливі губи сповнені довіри,
не переймайся — я духом поряд.
Чому на чорне кажуть біле?
Кому даруєш знівечений погляд?

Цнотливі руки сповнені любові —
останньої дитячої весни.
Спеленала зап«ястя долі,
та й порушила скалічені сни.

Цнотливі очі сповнені образи —
безмежної бурхливої ріки.
Трикляті рухи зроджують відразу,
своїм же дихом зупинятиму віки.

Цнотливе тіло домагається святого,
і твоя усмішка так збуджує уяву.
Твої координати для мене — облога.
Твої орієнтири — безодня. яма.


2008р.

Я тобі, подружко, все розповім,
Тільки спитай!
Як відлітають хмарки грозові
За небокрай.

Як піднімається сонце щоранку
З ясних небес,
Як колосяться в промінні світанку
Жито й овес.

Я розкажу, що нашіптують зорі
Тихо вночі,
Що тебе ангел боронить від горя,
Твій, на плечі.

Про блискавиці скажу і про грім.
Навіть про рай!
Я тобі, подружко, все розповім,
Тільки спитай!

* * *
Не понимаю!- І прискорив крок.
Пішов земляк. Не вийшло в нас розмови.
Я розумію: “русский говорок”
Приємніший йому за рідне слово.

Ох, цей «русскоязычный контингент»!
Такого в світі не було ще зроду:
Що українці - видає акцент,
А ще - зневага до свого народу.

Хоч сумно це, судить я не берусь.
То епілог трьохвікової драми.
З тих пір, коли була Вкраїна-Русь
Приєднана московськими царями.

І наша мова їм була “невпрок”.
Щоб ми її скоріше забували,
У душі наші “русский говорок”
Як у розп’яття гвозді забивали.

Слова молитви в серці воскрешу:
Великий Боже, ти нам дав свободу.
Так поверни ж, молю тебе, прошу,
Забуту гідність нашому народу.

2001