Мечем або лезом?.. Ні, словом любові
Назавжди підкорений грішний цей світ.
Закохуюсь в нього я знову і знову,
Порушивши, певно, Творця Заповіт.

Я каюсь, а потім закохуюсь знову,
Бо я не байдужий родивсь до краси.
По вуха залюблений в пісню і слово,
Милуюся вік таїною роси...

Дніпро Дністер Дунай Десна
перегризлися між собою
за незаймані землі в снах
за прихильність старого Ноя

я на воду лягаю так
як на рану листок алое

віднеси мене течія
тим шляхом
що предки проклали
де хрести із води стирчать
наче з вази загіпсовані кали
де не чути крик потерчат
і світла Божого мало

де на березі діти старі
істуканами з острова Пасха
коротають самотність і вік
їх навіть не бачить НАСА
а ріки все течуть з-під повік
мов молитва до іконостаса

не сваріться прісноводні мої
все-одно у вас спільні гени
це лиш я у чужій стороні
виглядаю зграю риб із Лени

а флеболог у шосту ніч
видирає з глобуса вени

Над головою пролетів осінній птах.
Я не помітив хто він, а у небі
Вже менше стало сонця. Листопад
Жбурляє попід ноги жовте листя –
Листи, котрі не вмію прочитать.
Понад усим поставлено печать.
А я жену з думок своїх печаль,
Зберігши в них не відчай і не жаль,
А юнооку юнь Твоїх очей.

Блудяга вітер, взявши за плече,
Вивіює мене із Твого літа.
А ми ідемо у травневу ніч.
Удвох у ній шукаємо рятунку
Од льодяного дотику зими.
А ми ще забуваємо на мить,
Що щастя – мить, хай і найкраща мить.
Зігріє й згасне через мить, а ми
Ідемо в ніч рятунку од зими.

Осінній птах прошарудів крильми,
Гортаючи листки моєї долі.
“Пора. Доволі.” Осінь. Листопад.
Я опадаю в простір жовтим листям.
Осінній птах пливе в осінній сад.
Понад усим поставлено печать.
А я жену з думок своїх печаль,
Зберігши в них не відчай і не жаль,
А юнооку юнь в Твоїх очах
2000р.

Сивим дощем недремним,

смутком – як сон – даремним,

піснею, що – злітає,

снігом – який прийде

врешті по цьому листу…

…осінь заграє Ліста…

…Боже, яка барвиста

казка, ота, ми де…

…Боже, з якого дива

буду така щаслива,

тронка дзвенить у тиші,

зріють поля бажань,

…ніжності, що – над небо,

…спрага, яка – до тебе,

…досить довічних «треба»…

- Будь же щаслива, Ань…

…треби усі – марнота,

Божа свята робота –

біла як сніг дорога

їх доведе туди,

де – золоті ворота,

де не спитають «Хто ти?»…

…бачиш – біжить небога

стежкою

до

води?

Метаморфози локального
Зледеніння.
Безвертепно колядують
Хрущі
І посівають незачатими
Яблуками.
До писанок клеїться
Візерований
Іній -
Імітує естраду
Звичаїв.
Різдво. А я ліплю
Покаяльні
паски...

2003

Я напишу тобі листа у вічність,
Я знаю, що ти десь далеко ждеш мене.
Прийди мерщій, віддам свою любов, тепло, жагучу ніжність.
І хай ця мить для нас ніколи не мине.

Ось я пишу тобі листа у вічність
І вірю, що усі найкращі почуття,
Кохання, чесність, доброта і вірність
Не зникнуть разом із моїм життям.

Ти прочитай оцей мій лист у вічність
І поміж тим колись згадай мене.
Мене немає вже, я просто пил космічний.
Люби й радій життю… Не буду про сумне...

Ти мені більше не снишся,
Та в пам'яті ти жива.
Пожовкле осіннє листя
Вітер з дерев зрива.

В повітрі його кружляє,
Кидає до ніг моїх,
І з пам'яті випливають
Далекі юнацькі дні.

Ми разом ходили в школу
І майже поруч жили,
Та сталось, що наші долі
З'єднатися не змогли.

Так часто на світі буває,
Таке вже воно, життя,
Той, кого ти обираєш,
Не владний твоїм почуттям.

З'являться нові друзі,
Та першу свою любов,
Багато кого забувши,
Згадаєш ти знов і знов...

Опало пожовкле листя,
А небо таке ж голубе.
Ти мені більше не снишся,
Та я не забуду тебе.

*
Востаннє
Море показало спину,
На сонці вигріваючи луску.
Шубовснуло –
І піднялися хвилі.


вересень 2009 Ялта

Ти зажурилась, як Пенія*,
Хоч маєш золоті пенати.
Ніхто тебе не зрозуміє,
Не приголубить, як оратай.

Щодня тебе хтось ображає,
Бо маєш виродків багато.
Еріду** світ не забуває,
На жаль, ні в будень, ні у свято.

Не гірші квітів єлисейських
Твої тюльпани і жоржини.
Забудь промови фарисейські,
Вони не варті - і сльозини...

*Пенія (гр. Penia) - богиня, що уособлювала бідність.
У 4 ст. до н.е. про неї згадували Арістотель і Платон.
**Еріда (гр. Erid) - богиня чвар і розбрату...

У оркестрі марнот
Серце дріб виграє,
Знавісніле самотності
Вічне staccato.
Є життя і є смерть.
Є кінець і початок.
А між ними любов
Забирає своє.

Камінця у Сізіфа
Не думаю красти
Вистачає свого,
Не сягнути вершин.
Кілометри ногами
Стоптати стежин,
Й не помацати
Марева вічного щастя.

Є життя і є смерть.
Є кінець і початок.
І в усьому є сенс.
(Хоч якийсь, але є…)
Я в оркестрі марнот
Граю соло своє.
Гонорар у кінці,
За життя лиш завдаток.

Я філософ в просторі і часі,
А мої резервуари дій пусті.
Я п\"ятого виміру зачаток.
Я син Вогню, Повітря й Сонця.
Не бачив я нічого рідного
На цій Землі і в цьому тілі
І точно не побачу вже ніколи,
Я його зрікаюсь!
Я - енциклопедія почуттів,
Які кружляють навколо мого ореолу,
Я їхнє джерело, я їхня безкінечність.
Я вічний, я незгасний, я Вогонь.
Я сон дитини, перший і кошмарний.
Я радість першої весни і останньої осені.
Я блакить - блакить Небес і блакить Вогню.
Я межиріччя Буття і Небуття.
Я вічна прірва, я Ніщо!

Тішуся лимонним смаком в роті
Допоки місяць видно, допоки зорі сяють.
Читаючи штрих-коди назвороті,
Їм чіпси, які приємно в роті тають.
Допоки стопи не горять, п"ю чай,
Червоні яблука фотографую,
Й стою я там, де напис "Не влізай!"
З куща ожинового ягоди рахую.
Останнім сонячним проміням я радію,
Шукаю тріщини на прозорому склі,
Й допоки очі не зачервоніють,
Шукаю ще зупинку у бутті.

Я думала – мужчини
Пробачення не просять.
Вони лиш кажуть : “Хочу!”
Та “Все! Вже з мене досить!”
27.09.09

Продовження (на прохання Мирона Шагала)

Я вчасно зрозуміла –
У сильній половині
Ховається та сила,
Що Жінці необхідна.

Хоч схована глибоко –
З’являється у світ
Потребою спинити
Потоки зайвих слів.
29.09.09

І знову я - оманлива коханка
В обіймах тисячі чужих ночей,
Прикрита лиш лахміттями серпанку,
Пригорнена не до твоїх плечей.
У ліжко ти запрошуєш мовчанку
І дихаєш із нею в унісон.
А я у світі Нелюбові бранка,
Де править твій Байдужості закон.
26.09.09

примарний спокій
порухом думок
змиває день

у сонячнім сплетінні
вже проростає сутінків
тремтіння

і між корінням збурене сумління
не жевріння і не прозріння
і не благання

просто відчуття,
як десь крізь тебе
йде життя...

пісок крізь пальці
очі крізь думки
на п*яльцях часу
вишиті роки

і руки сколоті
і душі у скорботі

та ні, не кляп у тебе в роті

а просто німота стиска
слова розтерзані бажанням
жагою вічного зізнання

в гріхах не скоєних, хіба?
твоя журба, чи боротьба
чи ба.. ганьба,

ганьба стократ!!!
нехай не ворог і не брат
аби не брати до душі

так легше вижити... мершій!
всі на розпродаж

байдужості
і поглядів у небо
(тобі не скажуть, чи так треба?)

You're so alone..
шепочуть стіни

ти не стомився
просто вмер...


Your time is out!
Ось і все...



Р.S.
Ти світла не лякайся у кінці...
Не суд страшний -
страшний новий світанок
й примарний спокій
у твоїй душі

Музика, очерет,
на долоні, руці.
Скільки пройде комет
крізь понадхмарр’я ці.

Як проступа тепло
через ріки, міста.
Все, що у нас було —
тільки ця висота.

Все, що трималось вій,
голос печальний, плач,
я скидаю на твій
автовідповідач.

Поїзд твоїх химер
не зупиняє біг,
нам з тобою тепер
падає різний сніг.

Нарізно кров поспіша,
солодко шириться лет,
тихо росте душа,
мов ламкий очерет.

На розі Ганни гаснуть ліхтарі.
Напружено зависнувши вгорі,
поволі обертаються сузір’я —

довкола неба, ближче до землі,
де світла ніч, і речі при столі,
і на дахах лежить пташине пір’я.

По вулицях лишиться німота.
Дбайливо проминаючи міста,
я відчував перепади напруги

того, хто ліпить трав ламкі хрящі,
з чиєї втіхи сипляться дощі
на довгі придорожні лісосмуги.

Від тих часів минуло стільки літ —
серпневий мул і вересневий лід —
як нині легко пригадати фарбу,

нічних зізнань незрозумілий плин,
гарячі стебла втомлених рослин,
багряні рештки втраченого скарбу.

Минала осінь — тихо, уночі;
приходив ранок, діставав ключі,
і стверджував відвертість невситиму —

що навіть тут, хоч світло навкруги,
не можна оминути ці сніги,
не можна передбачити цю зиму.

Розмай, не питай
Чом іду я в зелен гай –
Там зозуленька кує,
Дятел дзьобом в серце б’є.
ПРИСПІВ:
Тож там котилося щастя моє,
Щось відгукнулося, та не взнає.
Мов солов’їная дзвінка весна,
Десь поміж вітами тане луна.

Шукай, доганяй,
Нехай лине з краю в край,
Щоб співалось і жилось,
Щастя кожному лилось!
ПРИСПІВ.
2 вересня 2009

я чокнусь десь посеред парку
ковтну із дна тверезу мить
і розіб"ю порожню чарку
на перехресті двох століть

моя душа зовсім розрита...
в обіймах жовтого дощу
крізь тіло тлінне мов крізь сито
я вічне небо пропущу

і босою піду у зиму
торкнусь стопами самоти
і може хтось не божевільний
зігріє тут мої сліди

И ты сидишь глаза зажмурив,
Но что поделаешь – судьба.
Она нам вновь пути тасует,
Уж не готовит ль фарс она?

И что с того, что ты мужчина,
И ты пред нею рядовой.
Но не пройди, как раньше, мимо!
Судьба – понтер, ты в штос банкуй…

Ты на ничью не соглашайся,
Лети к виктории стрелой!
А пораженье не стесняйся
Омыть своей скупой слезой.
(2007)

У серці – храм Святого Духа,
У серці є любові храм.
Якщо здивований, послухай –
Гімн істині і небесам.

О, хто цю музику високу
Вмить переллє у почуття,
Той мудрість осягне глибоку,
Щасливий буде, як дитя.

А хто залишиться байдужий,
Той дбатиме лише про гріш.
І вітер вишугає душу,
Мов крила зірваних афіш...

У серці – храм Святого Духа,
У серці є любові храм.
Ти зачарований? Послухай
Гімн істині і небесам.

І хто несе у храмі серця
Високу музику небес,
Тому вовік не заманеться
Шукати зло серед чудес.

Того бояться чорні душі,
Хто творить - пісню і добро.
Як павуки в дуплистій груші,
Вони приховують нутро.

І хоч не кожному прийдеться
Плекати сад і синій без,
Нехай звучить у храмі серця –
Висока музика небес.

Явилася ти, мов те диво,
Красуне, висока, струнка.
Мене доторкнулась грайливо
Її імпозантна рука.

І тягне мене танцювати,
Ще й бісики грають в очах,
Вона, мабуть, любить літати
У діжці з мітлою в руках.

Вже ранок. Вона ще і досі
Танцює зі мною хуру,
І я мимоволі за коси
Її неслухняно беру.

І кличе нестримне бажання,
І рветься любовна жага,
Отак виникає кохання
І тягне мене до гріха.

Та ця не для мене калина,
Збирати цей цвіт не мені,
Бо вдома чекає дружина.
І гаснуть у серці вогні.

Пройдуть роки
минуть віки
Епоху нашу згадають.
Все погане на путі
Люди обминають.
Історія не терпить чвар,
Осуду не може терпіти
Наш час, трудний час
Не повторять діти!
Ненажери злодії
Крадуть в білу днину,
Все накрадене, з собою
Не візьмуть в домовину.
Ненажери схаменіться,
Промийте очі!
На світ білий подивіться
Чого цей люд хоче!
Треба чуточку Вам
Людську гідність мати
Як хапайте у людей,
Не ідіть в депутати!
Не блокуйте трибуну,
Не робіть чвари!
Колись сядете все одно
На тюремні нари.
Схаменіться, ВИ же люди!
Як помрете на тім світі
Вам там лихо буде.
На вогні вас там спалять
дияволе - юди!

Небесна радість озера,
Співочий рай верби –
Ми душами ще босими
Прийшли колись сюди.

Невинними хвилинами
Слова текли кудись,
А осінь журавлиною
Просила “Усміхнись”.

Чи ми тоді сміялися,
Не знаю – не скажу...
Ти знаєш, ми зосталися
На тому бережку.

Іди туди, не гаючись,
По лабіринту днів.
Запізно буде каятись
Відсутністю слідів.

Ще поки душі босими
В тій осені стоять –
Ми долею запрошені
В Любові Райський Сад.
26.09.09

Ти починаєш. Не остання і не перша,
і тиху голову на тихі руки сперши
ти тихо-дихо-дихаєш. Сюди
не долинають крики і суди.
І ти сиди.

Сиди і дихай. Завтра буде далі
намотування нервів на педалі.
Намотування візій на шляхи.
І пил трухи.

Життя тече - по руслу, осторонь.
І ти на літо викупляєш бронь,
на хвилю тиші виставивши чати.
Прозора мушля - розкіш і печать,
і це блаженство, коли всі мовчать,
крім тих, кому не можна промовчати.

Усі, що знають точно, без вагань -
глухі на ноту та сліпі на грань,
а отже, що граніт - не має рацій.
Усе минуле на верхівках паль
мій повсякчасний внутрішній скрипаль
зіграв би у мільйоні варіацій.

І ти виходиш на широкий міст,
змінивши форму - залишивши зміст.

Синьо-чорним зоряним серпанком
опустила ніч свої знамена.
Лиш невідворотно-сірим ранком
з нею разом ти підеш від мене.

Трави в росах, ніжками прим´яті,
цілувати будуть їх, щасливі.
Зорі золотисто-розсипчаті
у волоссі гратимуть мінливо.

Запашне, жагуче і вологе
нас вночі гойдатиме Кохання.
Зникне час, а з ним - усі тривоги,
всі земні надії і бажання...

Ти - дарунок зоряної ночі.
Ти заполонила мою душу!
Ти - лише одне, чого я хочу...
Я собі признатись в цьому мушу.

Ніч - як подарунок нам від Долі.
День розставить знов свої акценти.
Ми - актори. Гратимемо ролі.
Та не прозвучать аплодисменти...

8.08.09

Я відчув, як зупинилось серце
і на дно поринула душа -
в музику незрівнянного скерцо,
океану мрій і побажань...

Водять хороводи сизокрилі
ранки-вечори і ночі-дні.
Може, знов зустріну очі милі,
Зоряно-щасливі чи сумні?...

...ті, якими Ти одного разу
мимохіть поглянула в мій бік.
Й відвела, і відвернулась зразу,
щоби не помітив чоловік.

У красуні-дочки - Твої очі
і Твоя усмішка чарівна.
А на щоках – ямочки дівочі.
Хай буде щасливою вона!

Ми уже не бачились роками.
Тисячі миттєвостей спливло
відтоді, як вітром з журавлями
назавжди Кохання віднесло...

Та надія бачить рідні очі
в серці тліє – поки буду жить.
Це – спокута.
Це - безжальні ночі.
Зранене Кохання, що болить...

07.07.08

* * *
А до електрички, як до неба, -
Так далеко – не перечекати…
Вітер ясенам лоскоче ребра,
Небо щедро сипле діаманти.

Місто спить без спокою і снів, і
Ліхтарями підпирає темінь.
Чи щасливі, чи то юродиві
Один одного питають: «Де ми?»

… Де ми, ніжний, загубили літо?
У яких галактиках блукали?
Спите сонцем і дощами спите,
Розтеклося до незримих далей…

Я все тішусь тими журавлями,
По собі які лишають зими…
Милий, що зав`южило між нами?
Хто мої тепер збирає рими?

А до електрички – сотні зір ще
Встигне народитись і згоріти…
Скільки поміж нами дивних віршів,
Скільки снів, ще нами не прожитих!..
25.09.09.

У циферблатних відблисках дзеркал
Німі лелечі пращури блукали.
Змістивши графік листопадних шкал,
Хтось вудив синє літо між зірками.
Ховалась тиша вітрові до вух.
Боліла знизу спина у дороги.
Під капелюхом вічності пастух
Коровам ніч намотував на роги.

2006

в прохолоді самотніх ліжок
ти все ще шукаєш залишки чужого тепла
хоча й знаєш напевне
що воно вже давно вивітрилося
разом з прагненням
погратися у кохання

з пошуками залишається віра
тоді очі починають безтямно
бігати простором кімнати
в пошуках хоча б найменшої згадки:
світлини
забутого гребінця
недописаного прощального листа
чи може...листя
жовтого сухого листя
котре завжди нагадує про її
волося та шкіру
про нестримно короткі дні
яких тобі не вистачає
щоб усвідомити
ту порожнечу
що огортає тебе

хоча...
листа знайшов
в ньому нічого не йшлося про прощання

худі безпритульні коти
сьогодні знову покажуть
тобі шлях до місця
де сьогодні помиратиме пан День
де народжуватимуться демони
чорних кавових вулиць

знову на те ж місце
читати власні вірші
щоб прошептати і забути

старі книги як і старі люди
вселяють страх часу
їх сторінки вкриті зморшками
слідами чужих рук
їх піднебіння мають шрами
від чужої слини

а тепер скажи до чого тут ти...

коли вони кволо затискають
в худих
наче паперових долонях
життя
ти продовжуєш мріяти про легку смерть

як дитина замальовує невдалі малюнки
так і я намагаюся замалювати у собі
спогади про тебе.це важко
важко знищувати тебе у собі
доводиться боротися
і в усьму оцьому бедламі
все-таки вдається провести
кілька ліній
масних чорних рисок
які ховають під собою
маленькі частинки тебе
але ж силует залишається......

На полях росте пшениця,
Із джерельця б’є водиця.
Сонце гріє місяць світить,
Бджілка мед збирає з квітів.


Дощик ллється із хмаринки,
Сніг пухнастий сипле взимку.
Пташка в’є гніздо на гілці,
А дупло потрібно білці.


Зайчик любить кущ густенький,
На пеньках ростуть опеньки.
Потічок біжить до річки,
На горбах шумлять смерічки.


У норі живе лисичка,
Гусеня скубе травичку.
Сови люблять полювати,
А ведмеді довго спати.


Жабеня живе в болоті
З крокодилом з бегемотом.
А зозуля все кує
І гніздо чомусь не в’є.


Як покропить дощ лісок
Йде мурашка під грибок.
Риба любить чисту воду
Все це – часточка природи.

Навіть якби ти покинула ті місця
в яких народилась і де лишалась чекати,
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти,

навіть якби ти вживала чужі слова,
торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
не поверталась, хоч хто би тобі не радив,

навіть якби ти тікала від власних слідів,
від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,
якби уникала присмерків і холодів,
приспавши чужих кошенят на своїх колінах,

ти би примчала, всупереч всім листам,
назад — де високі дими і гарячі стіни,
напевне знаючи, що навіть там
ти його не зустрінеш.

Святий Іоан Клімакс вирощує полум’я газових плит.
Плечі Святого Іоана Клімакса вкриває фарбований оксамит.
І нігті Святого стягнені лаком, а пальці обвиті свинцем,
і тепла косметика, ніби злива, зволожує йому лице.

Ти маєш для нього вчорашній хліб, котрий лежить, мов сніг.
Він міг би до тебе врешті прийти, якби він і справді міг.
Але його шлях не має кінця а карти його старі,
тільки серце, мов рибний міхур, трима його нагорі.

І він обійде колючий сад, зітканий із ворсинок,
він скаже тобі, що кожну дорогу насправді різнить
лише кількість зупинок,
що без тебе навіть віконне скло ріжеться відданіше і тупіше,
адже самотність не в тім, що ти не отримуєш пошту, а в тім,
що ти і сам нікому не пишеш.

Тому ти часто бачиш вві сні ранкове провалля дверей,
з яких вибігає маленька дівчинка і дивиться вздовж алей,
і легко іде, відвівши очі від світла і висоти,
навіть не маючи віри у те, що треба кудись іти.

(Пісня на музику автора)

На Хоролі тополі
І вербина - княжна.
Десь від них в нашій долі
Роздається луна.

День сопілкою плаче,
Поміж віттям тремтить,
Білим човником, наче,
За водою біжить.

Красна річенько, пава,
Аж до Сонця блакить.
А у небі ти Слава –
Веселковая мить.

Плине річка тихенько,
Легіт - спів, наче, дзвін.
Лине в серце легенько
Вишнім гомоном він.

І вже в небі довкілля –
Річка все обійма.
Може в неї весілля –
Фату вітер трима.

Щастя ллєш нам дощами,
Б’єш в заливчастий грім.
То летиш над дахами
У довічний свій дім.
Липня 2003 року

Щоб почути пісню, натисніть зсилку нижче
під поясненням:


Пояснення до змісту пісні:

Пісня про красу і значення енергетики, тобто душі (аури), річки і навколишньої місцевості, про безпосереднє відчуття автором цього чарівного явища.
Пісня сама прийшла до автора на березі річки Хорол у місті Миргород, коли він перебував там на лікуванні у санаторії «Слава», розташованого на березі оспіваної ріки.
У пісні:
Слава – сяйво аури (душі) річки.
Вишнім гомоном – тихим голосом Божих небес.
У довічний свій дім – у небесний рай річок де їх душі живуть вічно.
Ріка у вічному злеті між небом і землею. У цьому русі вона виконує свою місію – подає нам чисту красу та енергетику життя, може, чистить нас.
Вербина – українська мова під цим словом має на увазі, здебільше, острівок угруповання верб.
Княжна – тому, що вона у відчутті місцевості автором, була явленим величним центром тяжіння енергетики і краси довкільного пейзажу, що перетинався з каналом перетікання небесної енергетики ріки. Тому у пісні і не верба, а вербина, та ще й княжна, бо автор побачив верби не схиленими в журбі, а наповненими співами панування життя. У сплетіннях їх довгих кос “плаче” день від млості енергетичних коливань скритої від нас
аури ріки і, тремтінням звуків і ще чимось, не чутним вухом, вливає у місцевість, у людей, незбагненний нами напрямки, дух небес.
Автор дійсно відчував ці гармонії взаємодій у природі, та всі ці пояснення дуже приблизні.
Слова і музика пісні ближче до дійсності, але більшість змісту можна тільки відчути, і ніяк не відобразити напрямки логікою мови. Та це ж і є основна властивість будь якої пісні, якщо вона не роблена. Для цього, на думку автора, пісні і потрібні.

Ты слышал мой испуг,
Ведь там все слышно...
Я думала - не друг,
А вот как вышло...

Хотела ли - любовь,
А что поделать?
И поздно ведь. И только кровь
Струей по телу...
2007

Я дякую за це безмежжя,
Що заглядає в мої очі,
За подих вітру, шелест ночі,
За все, що не мені належить.

Я дякую за це повітря,
Яке моя душа вдихає,
За пісню, що не я співаю,
За неповторність цього світу.

Я дякую за досконалість,
Якою дихає Природа,
За сонце, за джерельну воду,
І за чиюсь щасливу старість.

Я дякую, що право маю
Подякувати в цю хвилину
За батька, матір, доньку, сина,
І за Любов, що не згорає.
2006

p.s. у 2009 редакція – додано доньку :-))

Я вийшов знову щастю навперейми,
Але вже не прошкую навмання.
Це в юності мені хотілось вельми
Зловить скоріш крилатого коня.

Те прагнення моє – смішна забава,
Та як блаженно мріялося тут –
Про успіхи майбутні і про славу,
І про гучний, заслужений дебют.

Коли ж пора наївності минула,
Я лінощі, як пута, розірвав,
Моя душа - до пісні й слова чула,

Звучить, як скрипка, між квіток і трав.
І, певно, той найщасливіший, друже, -
Хто до своєї долі небайдужий.

Не стало неньки – ясної зорі,
Скрутило душу горе ланцюгами.
Блукає погляд мій під рушниками,
Ой, мати усміхається вгорі...

Дивлюся – і не можу надивитись,
І вже не надивлюся досхочу.
Знесилівши від болю і плачу,
На підвіконні похилились квіти.

Вже третій день не милий білий світ,
Здається, й хата нижча від нещастя.
Кому ж така журба не передасться,

Якщо від неї в’яне в душах цвіт?
Але довіку буду пам’ятати –
Я ті пісні, які співала мати.

1978

О, як радіє серце, друзі,
У колі вашому завжди!
Від цвіту я хмелію в лузі,
Від неба й сонця, від роси.

Іду туди, куди ведете,
Бо вірю вам, як сам собі.
Без вас не вчилися поети
Кресати зорі голубі.

Зі мною в радості і в горі,
Зі мною вдень ви і вночі.
Без вас ніхто біду не зборе,
В душі без вас не б’ють ключі.

І я без вас не зміг би жити,
Гукайте, кличте - я прийду.
Сердечні й щирі ви, як діти,
Я вас чекатиму в саду.

Ви говоріть, бо я щасливий,
Як чую ваші голоси.
Це ж ви найбільше в світі диво,
Бо виростаєте з роси…

Хтось, може, знизує плечима:
“Ну, що плете цей чоловік?”
Так, я дивак… Я одержимий!
Таким залишуся повік.

Я вас благаю, любі друзі,
Гостюйте, вірші, день і ніч.
І не потоне серце в тузі,
Душа не втомиться від стріч.

Невимовна ніжність у моє серце увільється,
Як подумаю про тебе, коханий.
На подих твій душа мрією озветься,
Рожевою, мов сонця промінчик ранній.

Твої сліди приховані шовком моїх думок,
Щоби вітер їх не розвіяв.
Синьооке небо одягає із жасмину вінок,
Щоб хмариною усміхатися твоїм мріям.

Слова твої оселилися у моїх ясноднях,
Де їм затишно і надійно.
А сни зачаровано споглядають зоряний шлях,
Де для тебе пісня моя звучить нестримно.

Дозволь в молитвах трепетно згадувати тебе,
І більшого щастя не знаю.
Нехай твій Ангел тебе береже,
Й кохає як я кохаю...

Десь біль розсіявся, і засіяло
на людній вулиці убоге свято.
Плювали щиро, "Розіпни!" – кричали.
По мамі – серця край, стигмат – по тату.

Кривавить під короною опала,
лицем розчуленим торує вдяка.
Яса на вістря гостре враз упала,
на мить закинулась любов, мов якір.

Тих мов не віднайти – в письмі чи усно,
котрі передали би смерті радість.
Трояндне миро витікає з рани

і змите небо у червленім гусне.
Зірок роздмухані горять лампади,
у діжці бродить тісто для помани*.

* помана - поминальна паска/калач з хрестом

25 Вересня 2009

Знемощілі дощі
у люстерках калюж
Снили в листі небесну
журавку,
На заплатах асфальту
розчулений ключ
Крила рвав об
заплакану гальку.

Сонм нечулих статур
марнотою калош
Чавив клин…
Од жаскої розпуки
Листя падало вниз…
із-за овиду глос
Шарпав віття
вітрами розлуки.

На дорозі марнот,
в талан-долі дзеркал,
Виглядала жадане
привілля…
Їй курликала осінь,
вже обрій смеркав.
В склі жури
журавлями ряхтіла.

Не хочу я на саме дно
Глибин очей твоїх пірнути,
Мені в думках лише одно -
Аби до серця досягнути.

7492 р. (Від Трипілля) (1986)

Розквітають у росі світанки,
йдуть за горизонти ночі й дні.
Вже не цілуватиму щоранку
очі, що тремтіли уві сні.

Очі, що світилися коханням,
очі, що горіли і цвіли,
як горіли ми одним бажанням
і спалили б все – якщо б могли...

Але доля щастя відібрала,
сад кохання знищила зима,
наші квіти вмерли і зів’яли...
І Тебе не видно крізь туман.

Вже у нас давно свої дороги,
поряд діти скоро підростуть.
Нас хвилюють нинішні тривоги,
суміші проблем, що в нас живуть.

Але зрозуміти і простити –
це вже щось... Це крок у Майбуття.
Серед побажань щасливо жити
є і слово мого каяття.

Я бажаю, щоб Тобі щастило
зберегти свого Кохання Сад...
Зберегти все те, що не зуміли
двоє нас... століттями назад....

25.07.08р.

Ніч упала - як портьєра в залу,
припинивши дня акторську гру.
Діючих осіб зосталось мало –
я і Ти. Сценарій весь зітру.

Ми удвох.
Нам не потрібні ролі.
Маски наші день уже забрав.
Ми забули шифри і паролі
до людських кордонів і застав.

Цю нічну солодку нашу п’єсу
ми зімпровізуємо „на біс”.
Я Тебе врятую, як принцесу,
Віднесу в фортецю через ліс.

До Твоїх колін складу знамена
темних сил, що в битві переміг.
І Твої прикрашу я рамена
зорями, що з неба зняти встиг.

Я Тебе вивчатиму вустами
знову - як уперше, як колись.
І як знак Кохання поміж нами -
дотик пальців, що переплелись.

Хочу я, щоб ніжно і відверто
нашу ніч прикрасила Любов
і всепоглинаючим концертом
музика звучатиме ця знов...

07.05.09р.

Понад морок подій
сяйвом спалених літ
Спомин пише етюд
на осінньому тлі.
Наче ми – Ти і я –
два щасливі крила
Ще кружляєм удвох
у феєрії мрій.
Понад морок подій
ностальгійним вінцем.
Ще без щему в душі
ми згадаємо все.
Та холодним дощем
наших доль упродовж
Обірветься політ
і залишиться дощ...
Нас ніхто не вберіг.
Нас ніхто не почув.
Ти і я в цім житті –
дві краплини дощу.
Розминулись між хмар,
обдуривши любов
І упали у ніч,
щоб уже не зійтись.
То ніякий не дощ –
ллються сльози небес
За помилку свою
в тім, що ми не удвох.
Світ не знає чудес –
що пройшло – не пройшло.
Я втрачаю Тебе,
а люблю все одно.
Світ не знає чудес.
Біль не знає жалю.
П’яний дощ за вікном
і стікають по склу,
Заблукавши у сні,
загубивши межу
На нічному вікні
дві краплини дощу.

2000р.

Як учитель ваш і тато,
Буду вам розповідати
Про важливі дуже речі –
То ж послухайте, малеча.
Якось, пізньою весною
Ось що трапилось зі мною:

Був я молодий, зухвалий,
Носа пхав куди попало:
В голові геройство грало,
Хоч батьки попереджали
Про всілякі небезпеки:
Сіті, хижаків, лелеку...
Але хто ж батьків тих слуха,
Навіть коли має вуха?

То ж я плив на пасовище,
Де травичка найсмачніша.
Тихо, сонечко ласкаве
Зігрівало воду ставу,
Серце, сповнене надії –
Про майбутнє щастя мріє.

Раптом, крики, зойки:”Хрясь!”
– Закривавлений карась
Б’ється в щелепах у щуки :
Розпач, біль, нестерпні муки,
Порятунку просять очі,
Помирати неохочі...

Я чкурнув мерщій тікати
Поміж лоз, міцних, як лати.
Та сумління серце крає:
“Що, як боягуз тікаю!?
Мав би не про себе дбати!
А друзяку, майже брата.
Карася в біді покинув –
На мені тяжка провина”.

Повертаюсь:” Друже, де ти?!”
Тиша, як в обіймах смерті...
Не залишивши ні сліду,
А ні залишків обіду
Щука, округливши тіло,
Непомірно розтовстіла.

Запізнився!.. От невдача –
Ледь від розпачу не плачу.
З сорому потупив очі –
Бачити себе не хочу.
І поплив у даль безкраю,
А куди – і сам не знаю.

Так пройшло чимало часу :
Скільки – не скажу відразу,
Доки не почув я звуки,
Ніби щось ритмічно грюка,
То затихне, то гуркоче,
Ніби грім посеред ночі.
Підпливаю ближче, бачу:
Берег, пляж з піском гарячим,
Музика з авто лунає,
Жаб зібравши цілу зграю.
Голова руда собача
Простягнула довгу пащу,
Вигнувши язик, мов ложку,
Воду черпає потрошку
І несе собі до рота!?
От сюжет для анекдота:
Казочка про те, що люди
Винайшли усе і всюди!

Під кущем з другого краю
Чоловік в руці тримає
Довгу палицю гнучку.
Вперше на своїм віку
Бачив гру цю чудернацьку:
Розмахнувшись він зненацька
В воду щось жбурляв далеко,
Чим весь час лякав лелеку,
І чимдуж тягнув до себе?
Досить дивна ця потреба
Так робити знов і знов –
Я в ній сенсу не знайшов.

Поряд дід чи то заснув,
Чи вдивлявся в глибину,
Із дубцем в руках закляк...
Раптом з неба впав Черв’як –
Каменем пішов униз,
А за мить, немов повис,
Зупинився в глибині –
Дивним це здалось мені.

Синій, змучений, змарнілий,
Крикнути не мавши сили,
І дригнутися не міг,
Бо не мав з дитинства ніг.

Бідолашний той Черв’як
Був наштрикнутий на гак,
Що висів на волосіні,
Витягнутій в небо синє.

− От біда! Оце халепа!
Чим же прогнівив ти небо?
Хто? Навіщо?..
Тихо каже:
“Бачиш, дід сидить на пляжі?”
− Сивий дід? Не може бути!
Я завжди вважав, що люди
Добрі, ввічливі, ласкаві,
Не жорстокі й не криваві!?
− Ти, напевно, ходиш в школу?
Не стрічав людей ніколи?
Я вже „стріляний” не раз.
Відчуваю без прикрас
Доброту їх і любов
Через муку, біль і кров.

Призадумався на мить –
У біді як підсобить,
Бо звільнити черв’яка –
Справа досить не легка.
Не моя у тім провина,
Що я риба – не людина
І не мавпа, не павук,
І не маю лап чи рук.

Товстолобик, хто не знає,
Все ж якісь, та мізки має:
Взявши Черв’яка губами,
Невеликими ковтками
Вирішив у рот всмоктати,
Наче гілочку салату.
Скептикам скажу усім:
“Я лише травичку їм.
Очерет або листки.
А ікринки чи мальків,
Пуголовки, черв’яків –
Їх вживають хижаки!”

Підкорившись власній долі,
Нелюдські нестерпні болі
Наш герой терпів – не плакав –
Видно парубок – рубака!

Синє тільце, кволе й ніжне,
Акуратно і неспішно
Я звільняв ледь-ледь, поволі,
Аби знову жив на волі.

Та якась незрима сила
Гак в губу мені встромила
І нестримно потягнула –
Аж в дугу мене зігнуло.
Я добряче налякався
Та на милість їй не здався:
Рвався, смикав та пірнав –
Риб рятує глибина.
Тільки раптом юне тіло
Різко вгору полетіло,
Ніби птах, у небо синє
Вслід за дивним волосінням.
Та вода, як рідна мати,
Не хотіла відпускати
І мене тягнула вниз –
Боляче було, до сліз.
Я в повітрі задихався,
А старий дідусь сміявся,
Ніби злодія спіймав
Тільки де моя вина?!.

За що ненависть така!?
Страх у м’язах і кістках
Я відчув, як глянув в очі,
Що моєї смерті хочуть.
Молоді душа і тіло
Помирати не хотіли,
А жага життя кипіла.
То ж усі зібравши сили
Я, рвонувшись на свободу,
Полетів у рідну воду,
Діду лиш хвостом махнув
І пірнув на глибину.

Я живий! І знову вдома!
Світ буденний і знайомий
Раптом став для мене раєм!
Щастя більшого не знаю!

Машинально, несвідомо
Мчав на радощах додому.
Тільки поряд із братами
Повернувся знов до тями.
Біль у роті відчуваю:
Глядь – шматка губи немає,
А за лівою щокою
Тисне щось – нема спокою.

З рота виплюнув і бачу:
Це ж Черв’як! Живий неначе!?
Мовчки обійняв, як брата –
Що тут можна ще сказати?
Та й порода в нас така –
В риб немає язика.

Ми тепер довіку друзі –
Разом в кровному союзі”.

Ось історія яка
Про спасіння черв’яка.
Нелегка бува наука,
Бо житя – серйозна штука!

Отже – маєте збагнути:
“Ваш найбільший ворог –
Люди!
І, якщо ви їх зустріли,
То тікайте геть,
Щосили!”

(28.03.07 – 25.09.09)р.

У потертих джинсах Versace
тебе малював би да Вінчі
серце зляканим кроликом скаче
ми зійшлися в тілесному клінчі

майстерно так порушені слова
чоло спітніле до чола
а очі – ґудзики Versace
серце збуджено, злякано скаче

ти не мариш туманною осінню
балансуєш на лезі ножа
мрії вмерли на білій постілі
де між небом і пеклом межа

твоя блузка мабуть від Gucci
тінню сіпнеться, блимне рука
ми з тобою голландці летючі
ми початок нового кінця

у спідниці від Dolce Gabbana
малював би тебе Пікассо
не мадонна, а львівська панна
у музеї мадам Тюссо

і яке це матиме значення
що ти – не музейної рідкості
ресторани, кафе, побачення
я навчився від тебе сліпості

у потертих джинсах Versace
малював би тебе Далі
а серце? то плаче, то скаче
як сонце на битому склі.
2009