Ю.Бережко-Камінській

Її слова неначе гостре лезо,
На свіжі рани наче сни солоні…
Та скрипкою лунає intermezzo,
Живильні рими краплять у долоні.

Її душа – загублена у хмарах,
Розвіяна віршами в міжпланетті,
На полинових споєна нектарах,
Така самотня на гучнім бенкеті.

І зривається слово, неначе від бурі вишні.
І мовчанка, мов кістка у горлі, така ж болюча.
Це не літо, то нас карає любов торішня.
І не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Не шукати причини. А наслідки вже відомі.
Бо ще вчора ромашки, а нині піски сипучі.
Поміж нас. І бажання мов хмари – швидкі, зникомі.
Це не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Я стою на краю, наче вітер штовхає в спину.
І зривається слово додолу з самої кручі.
І так лячно і навіть зоп’яну туди не плигну.
Це не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Знову вже поволеньки смеркає,
Темрява крадеться за вікном,
Тугу, наче кігті, випускає,
Влазить нею в душу потайком.

І сердечну роздирає рану,
Зно мені нагадує і знов:
Ти заснеш нелюблена, кохана,
Бо розлука нашу п"є любов.

А літа минають молодії,
Наче погасають в дні оцім,
Й разом з ним усі мої надії -
Бути у житті цьому твоїм.

Вечоре, даруй смертельну втому,
Їй віддамся ,брате, залюбки,
Може, справді, хоч на світі тому
Все в коханні буде навпаки.

7507 р. (від Трипілля) (1999)

Почти забытый запах хвои,
Расправив лёгкие, вдыхаю:
„Ну, здравствуй, друг мой, лес сосновый!
Привет вам, жаворонков стая!”

Хочу ласкать траву и землю,
С прохладной речкой обниматься
И, не стесняясь, крикнуть всем: “Я
Рад сюда вернуться, братцы!“

Напрасно знойные брюнетки
На пляжах Турции вздыхают –
Я снова здесь, как прошлым летом, –
В оазисе родного края.

Пусть где-то солнце ярче светит
И море пенится волнами –
Я выбираю свежий вечер
С костром, гитарой, комарами.

А мне трава милее пляжа,
Предпочитаю морю – «лужу»,
Пусть где-то и теплей и краше,
Но дома, как ни странно – лучше.

Яких тобі казок кортить, отямся, царівно!
Знайди собі спосіб новий боротьби зі стресом.
Сьогодні у нас на сніданок романтика, соус із хріном
Чудово сприяє травленню й іншим шлунковим процесам.

Яких тобі казок іще? Чи то фальші замало
В зефірних сонетах царевичів-комедіантів?!
Спочатку на білім коні і з піднятим забралом,
А згодом швиденько і нишком із боєм курантів.

Яких тобі казок іще? Може досить вже, мила?
Займись краще спортом, навчись готувати котлети
Життя твоє, люба, тупе мексиканське мило,
Де бал правлять зриви нервові й раптові залети.

То може іще тобі казок лапшею на вушка?
Отямилась, люба, тікати надумала з балу?
На сходах життя кришталеве лиши, попелюшко,
Але не очікуй тоді вже хеппі-фіналу.

Літо:
мурахи відрощують крила -
хочуть летіти -
прозорі блискучі крила -
летіти у вирій -
це так романтично, ах! -
ви бачили в небі
ключі крилатих мурах?

Струсити груші із верби
Спороти чорне (від журби)
Втекти від пилу і юрби
За власний кошт
На власний хліб

Набити гулі і тату
Варити каву прегусту
Спіймати музу на льоту
На все про все
Є тридцять діб.

Довго пахла трава сором’язним запахом жінки.
Дерев’яними ложками їли ми з нею меди.
Навіть зорі співали над нами, як п’яні сніжинки.
І хотілось безсмертному бути іще й молодим.

І було щось дельфінне у жестах кохання мойого.
Й ніжно сходило Сонце – мов піна червоних медів.
А під нами, аж там, наче голос поганського бога,
Журавлиний вожак умирати додому летів.

Та біблійним рядком горизонт заіскрився на півдні.
Ще було щось дельфінне у жестах кохання мого.
І кричали над нами іще не народжені півні.
І летіли метелики в наш допотопний вогонь.

Між світами стояв хтось такий одинокий – мов геній.
І такий суєтливий повз нього ловив себе світ.
У нащадках співали поранені предківські гени.

Пахло жінкою мрії
В русявій травневій траві.

Гріхояблукопад.
Ти не кОпай – копАй
Цю твердь первозданную – до серцевини.
Розкопай джерело – це вина
З яблука древа пізнання:
- Себепізнання
- Добропізнання
- Щастяпізнання
- Красопізнання
(Тільки Лао пізнав незнання)

Крізь життєві історії та істерії
Беатрічить
Обличчя Марії
Ще до святопадіння
У пренепорочну гординю.

Розкотились горіхи гріхів,
Вистукуючи танцювальний мотив.
Яблукопад – падеспань.
Я танцюю із Євою, що встигла пізнати танець,
А страм нагої краси пізнала востаннє,
І ще не затуляє красу листям сорому.
В часі біблійному скорому,
Де рабоблаголіпні глаголи набили оскомину,
Розлущ волоський горіх, відкопай золотий піастр,
Відкупись від покари на святість і месіанство.

8.10.08.

Мені однаково, чи будеш ти зі мною -
Не можу втратити того, чого нема...
Нехай в очах твоїх, укритих пеленою
Як тонка крига проросте зима.
Нехай застигнуть сльози у неволі
П"янкого погляду, шо вказує мій шлях,
Що на перетині самотності й недолі.
Солоний присмак на твоїх вустах
Хай нагадає про журбу і небезпеку,
Щоб зупинитися мені в потрібну мить,
Щоб випадково вже не викликати спеку,
Щоб холод не перетворити в хіть...
Мені однаково...і лячно до нестями
Напитися пітьми з твоїх рамен
І бавитись в мовчанку, чи словами
Із ночі вимальовувати день,
Чи розкидати перли поміж свині...
Чи ти цілуєш жаби, чи принцес
Мені однаково, ми будем, ким повинні
Ми бути, не чекати вже чудес...
Не можу втратити...повторює сумління
Мені однаково...ти те, чого нема...
Але в нічому я розтану, стану тінню...
З тобою чи без тебе я - одна...

Душа неприкаяна ходить по Раї,
У вічнім Раю вона раю шукає,
Згорьовано сльози ковтає гарячі:
Вона у раю, але Раю не бачить!

Молитву свою надсилає до Бога,
А та зависа, не знаходить дороги.
Слова замерзають в прозорі градини,
Що впавши із неба, шмагають по спині.

До неї спускається Ангел-Хранитель,
Щоби, горопашну, крильми захистити,
Та пір’я цих крил, що м’які, як з туману,
Мов леза нагострені, бідную ранить.

За віщо покара, у чому провина?
Чому ця душа так страждати повинна? –
Біда її в тому, що в райську обитель
Із пеклом у серці вмудрилась вступити.

Вона була чиста, вона була гожа.
Як трапилось теє, як бути так може? –
А все це тому, що, блукаючи миром,
Душа ненароком утратила віру.

Побачивши всюди обман і облуду,
Вона поступово зневірилась в людях.
Коли ж довіряти всім їм перестала,
То й віри у себе залишилось мало.

Як в себе не віриш – то вірити в кого?
Так в серце вросла недовіра до Бога:
”Наскільки я грішна, чи варта я Раю?
Чи Бог пожаліє, чи Бог не скарає?”

Ці сумніви спрутом її обплітали…
Ввійшовши до Раю – його… не впізнала.

***
О, як би всім нам поскидати ці шори! –
Рай тут, на землі – не в небесних просторах.

Зробили ми пекло із нього відмінне,
Та в силі змінити ще все докорінно.
Земля знову стане вселенським Едемом,
Як віру у себе самих віднайдемо.

Ти – мій настрій травневий.
Ти – мій настрій серпневий.
Ти – мій настрій жовтневий.
Ти – мій настрій шалений.

Злива – настрій для неба.
Пристрасть – настрій потреби.
Я – це настрій для тебе.
Ти – це настрій для мене.

Між коханим і другом,
Між Десною і Бугом,
Між землею і плугом –
Настрій писати вірші.

Між зимою й весною,
Між піском і сосною,
Між тобою і мною –
Настрій. Не треба більше.

Кожен день вбиваю
Чергового Чеполіно

Одяг викидаю його в сміття

Частини тіла
Викладую
Біля трупів
Помідорів
Кабачків
Огірочків
Теж порубаних

Поряд стоїть
Тарілочка з картопелькою
І маминим котлетами

А ще вегетаріанці
Називають нас
Любителів маминих котлет
Жорстоким вбивцями

Чорна кішка недовіри одуріла від нявчання -
не рятує ані крик, ані спустошливе мовчання
від настирливих жалів над ефемерністю кохання.
Лише десь у глибині надкрихко жевріє надія,
що малим свідоцтвом дива оживе примарна мрія
і єдине твоє слово увесь біль, як хвиля, змиє.

Вогонь без тепла, сонце без світла,
Душі пустота…
Вода без життя, ліс без дерев,
Небо без хмар,
Душі пустота…
Очі без радості, серце без любові,
Вени без крові,
Душі пустота…
Німа тишина, безмовний крик сірих очей,
Важка пустота бездомних ночей,
Пустота…
Ні болю, ні плачу, ні сміху, ні радості.
Пустота.

ти для нього сорочка потерта –
яка на щодень,
де знайомі і дірка в кишені, й на комірі пляма,
а вона - небезпечна стежина, що в’ється полями
і лісами густими –
і нею гординя веде

ти – нехитра мелодія ранку
в пастельних тонах,
і чекають на неї ще сотні і сотні повторів…
а на розі стоїть потенційна богиня лавсторі,
і щоразу обличчя нове
відкриває вона

ти – окраєць до столу духмяний,
та звиклий на смак,
хай наснагу до бою дарує йому безвідмовно,
він у глиб таємниці вдивляється знову і знову,
і гадаєш дарма,
що вона його тягне сама

---
і дарма тобі сниться, як тіл вибухає вогонь,
і в годину зрадливу
вогке від перелюбу ложе…

ти – відлуння дитячого сміху у серці його,
і колиска надій, що вона йому дати не зможе

Сухий ефір – слухняний, та живучий,
завужений, вужем вповзає в нірку,
нірвану перетравлює болюче,
линяє сказане, мов дріжджі – мірки

втамованого голоду. Шипучість
відмовчується солодко, бо гірко
тоді, коли не чути звідки влучить,
як законтрольна спуску перевірка.

Але весна візьме себе у руки
та годуватиме із них повітря,
прокурене дощами та цвітінням.

Волоссям вилізе зі серця стукіт,
його з обличчя крадькома не витру –
хай просихає та стає нетлінним.

8 Липня 2009

Ну всьо, скінчились цьомки-бомки,
зів'яли квіти польові.
І всі домашні заготовки
Не воскресять уже любві!

В нових шкарпетках -- кілька дірок,
не митий посуд зо три дні,
бо зникло все, у що я вірив,
лишились спогади одні.

Мов на косу мала стеблина
я напоровся на любов!
Яка ж ти курва, Василино,
а я так довго був з тобов!

Я за тобов ридав і плакав,
Почті шо повзав біля ніг.
Як файно я тоді балакав,
які тобі співав пісні!

В яких шикарних рістаранах
ми їли бульбу й огірки!
Тепер у серці в мене рани,
і присмак на губах гіркий

від випитої марно кави,
від марно скурених сигар.
Тобі зі мною не цікаво,
бо я, мовляв, не суперстар!

Ну що ж, шукай собі героя,
бо нас дороги розвели.
А я позбувся гємароя.
Ми різні. Все! Тепер вали!

Духовністю нехтували - душу
фехтували...
Вивернулись та стріпнулись - духовними
стали.
Потім - знову за рапіри, пірнули
в облуду,
нашпигали для кострища
страшенного суду.
Проповідує смирення, кару
пророкує,
мов оте пісне варення, що
цукру бракує.
На меті - лишень нажива, душу
наживити.
На живця її піймати, потім
ще ловити...
Нісенітниці белькоче,
танцює-стрибає.
Дай обітницю, охочий до
такого "раю".
Дай майно своє і душу поклади
сюди ти.
А собі зостав безвихідь, жахливі
кредити...
... Хай пробачить мене "Колгейт" - як почую "тотал",
то здригаюсь...

"Шановний(на)! Маю до вас приємну новину. Тільки сьогодні, тільки зараз..."

08.07.09

моя бабуся веде засідання
анонімних лесбіянок
хоч сама натуралка

на цих зборах весело
кожна дівчина встає і каже наприклад
я Лола і я лесбіянка
у відповідь аплодисменти
вона зізналась
ура
і так по колу
на цих вечорах аншлаги
я вирішив прийти подивитись на живих лесбіянок
коли черга дійшла до мене
зрозумів вони чекають відповідей пояснень
я підвівся і промовив
якщо я був дівчиною я був би лесбіянкою
аплодесменти
ура
правда бабуня засмутилась
ну звичайно виховувала внука виховувала
а він захотів лесбіянкою стати

тепер моя бабуся
веде засідання
анонімних гомосексуалістів
я там точно не зявлюсь
з лесбіянками краще

Де кожна стежка,
має вік билини,
А в кропиві сховався грубний жар,
Там соняшник голівкою дитини
Акацію у сонце проводжав.
Максимом звали батькового діда.
Не вигадав,
а так здавна велось –
Поставив хрест
на хрест доріг.
Чи відав
Онуків долю?
Й деревце вжилось.
Відчервоніли вишні у долині.
Максимів знак розбили в димну ніч.
А з вікон перекреслених і нині
Кричить в пітьмі „по-хоо-вав”
хатній сич.
Та, як і правди,
роду діти ніде.
Ми від акації – звичайна річ –
В село не подорожніми увійдем,
Впізнають нас по виразам облич.

Позичили світило
У пекла.
Яскравими барвами
Воно змусило
Зотліти навколишнє.
Його тонкі
Гарячі стебла
Охопили кожен
Куток
Міста каменів,
Майстрів божевілля.
Вигоріло останнє.
На сірому полотні
Гранулами полягали
Обезцвічені образи.
Приберіть вогнище,
Що забуте
Всіма вимірами!

війна війною - будні сірі,
холодні прісні макарони.
замов собі по телефону
убивства в радіоефірі.

війна грошей, війна банкірів.
оренда танків - хіт сезону,
тепер, під наглядом закону,
в кишені інсталюють діри.

любіть і майте на меті
родзинку цю в своїм житті,
війну, яка стирає в прах,

яку оспівують в піснях,
але побійтесь, ви, святі,
війни у власних головах.

2009-07-09

Живеш? Ну й жий!
Тривалість дня від твого існування
не зміниться й на йоту
і в скорботу
космічних буднів не переросте.
А, зрештою, життя таке просте,
що й навіть як спочинеш від мандрівки,
зів’ялих зел, і пороху, і поту,
умиєш ноги, і твої уста,
порепані від спраги, зашепочуть
молитву до надбрамного хреста,
до вітражів готичного склепіння,
і так, ввійшовши до небесних брам,
почуєш, певно: на Землі, отам,
ще по тобі не стихли голосіння.

Тебе жадаю, прагну без ума,
Без тіні сумніву і ниточки вагання.
Яке жорстоке і страшне чекання
Коли тебе немає і нема!

Коли терпіння майже що катма,
А я без тебе і зів’яв і знидів.
"Та ж людські нерви виткані не з міді”, –
голосить серце, кленучи ридма

Слимачий рух твоїх жаданих стіп,
Що шлунок збуджує, слабкі лоскоче нерви.
Поки ще остаточно не захріп,
прийди скоріше, панночко Перерво!

Я докопався до глибин
Хмільної сутности твоєї!
І там, де рік нестримний плин
Цвіли пелюстки орхідеї.

Моє вулканили єство
Тремкі сплетіння лабіринту.
Немов настояне питво
У древніх глеках із Коринту.

Де сколихнув морський прибій
Архипелаг твоєї плоти.
О, щастя! Не було в тобі
Країни вічної мерзлоти!

Ти змерзла. На - накинь на себе светр.
Вклади свої долоні у мої.
І хвилею – тепло по всій планеті
покотиться до неба берегів.
Спаде росою нам на вії вечір.
Торкнеться струн душі свободи дух.
І щастя наше не зазнає втечі,
коли до тебе назавжди прийду.
І сну твого ніхто не потривожить,
коли заснеш в обіймах ти моїх.
Бо я любов поставлю на сторожі,
щоб не стихав в твоєму серці сміх.
І якщо треба – розгорну руками
навислі хмари над твоїм чолом.
Ти прошепочеш тихо: « ти той самий,
яких до тебе в світі не було.»
І блискавкою вдарить щастя в груди.
І затріпоче серце ще сильніш.
І байдуже, що скажуть завтра люди,
коли од сонця світишся ясніш.

 
Куди невірному свої печалі діти?
            У ритмі снів крокують кришнаїти
Проллється пісня дощових дзвіночків
      І буде відповідь тобі як схочеш

Несуть на палицях зірки вечірні
            Лискучий сир & циркові драбини
Гудуть міста на вулицях базарних
      Оракули на вибір вітер смажать

Біжать дівчата танцювати самбу
            і Дон Гуан бажає Донну Анну
      Між ароматів часнику та квітів
Під мурами коштовних манускриптів

На таці лишиться самотній ангел
            Співати гіпсово~сріблисті гами
      Кинь мідяка іфрітові в бляшанку
Хай відповідь тобі перстом укаже




 

Передзвін карпатських водоспадів
відкриває таємниці гір.
Легко так, що хоч у небо падай.
Ти, хоч раз попробуй і повір!
Дарма сонце в золотій оправі
вчитується у твоє ім’я –
тільки річка, вплетена у трави,
знає те, що знаю лише я.
Падаю у небо – в небі м’яко.
В небі хмар настелено – ого!
Лиш в дощі, що піснею відплакав
ще відлуння голосу твого.

Там, де обурена єдність
Спромоглась
Втиснути подих у глей,
Там зачата сила глузду.
На дні океану
Зберегли той початок.
Першою Господь
Створив Карму.
Придививсь,
А вона порожня.
Тоді і додав до неї Чоловіка.
Тисячоліттями
Людство намагається
Повторити справи
Всевишнього.
Та все одно
Глей перетворюється
Лише у глечики.

Час – це ненажерливе велетенське чудовисько,
Що ковтає все дороге і безцінне.
Він забрав мого маленького зеленого велика.
А він був прудкішим за столичний експрес!
Ковтнув вишню, разом з корою і кісточками,
Яка іще з часів древності росла біля хати,
І присмак у ягід був якийсь «мезозойський».
Зжер навіть зеленку, якою мама мені мазала коліна!
Ось так, не розжовуючи. І не вдавився, і не обпікся…
В його череві загубився мій шкільний чемоданчик,
Який щодня намагався переночувати під прилавком,
Там цукерки, халва… І заночував би, якби не класичне: «а портфель?»
І Юрка з’їв, а через деякий час виплюнув, але вже іншого,
Перетравленого, чи що, серйозного, з колами під очима.
Боляче, ми ж п’ять років за однією партою синусо-косинусували.
Людожер! Канібал! Людей же навіщо!?
Нічим не перебирає, забрав і мамині модні блакитні туфлі,
І касети з піснями «Gipsy Kings», і сніжні зими.
Безжальний час…. Я навіть бачила його обличчя,
Він притаївся у дзеркалі за моєю спиною,
Пузатий такий, самовдоволений, нічого не цінує…

Але ж він подарував мені маленьке крикливе щастя,
Рожевеньке, перев’язане червоною стрічкою.
І коханого чоловіка. Надійного, відвертого, доброго.
І вірші, і справжню подругу, і захопливі подорожі,
І батьківську повагу вже як до дорослої, зрілої людини…

А може це дві різні істоти – час у минулому, і час у майбутньому?
Один все поглинає, а інший народжує,
Один злий, а другий добрий?

Ну що ж, доброму я вдячна, а вічно голодного не боюсь!
Будемо боротися: знайду в сараї стару раму,
Нові колеса – не проблема, змащу дзвоника, підфарбую.
Сідай, донечко, лети з вітром, співай разом з ним,
А впадеш, то не бійся, обробимо коліна зеленкою, заживе.
І вишню посадимо! За кілька років вродить пахучим соком!
Цієї осені наш новенький портфелик до школи,
Обов’язково дамо йому можливість заснути в магазині,
Там цукерки, халва…. Нехай здійсниться його мрія.

Юрчику, чекаю тебе завтра в гості, з дружиною, з усмішкою,
Зіграємо в наше традиційне «країни-столиці».
На всяк випадок зазирни у атлас, пригодиться.

Ну все, бувай, час! Ми їдемо сім’єю до мами і тата,
Зараз ось тільки знайду свої модні блакитні босоніжки….

Який чудний історії метелик,
який нудкий нектар. Пилку покрову
життя по пиляку добротно стелить.
Від лапок любощі тичинка ловить,

на крильцях висихають акварелі,
не розчиняються в росі ранковій,
мов пісня лебедина менестреля,
на чужині питомий серцю говір.

І говорити хочеться очима,
та розділяти нічого, бо тихо.
Тримаюсь вітру, простору поруччя

веде мене – аж стане думці зимно
і пригадається як в спину дихав
сухий ефір – слухняний, та живучий.

7 Липня 2009

Сніги розвіяним
Плащем
Гуляють світом.

А січень вже
Стріля дощем
В зелене жито.

І від тепла
Озимина –
Смарагди в полі.

Що стане з житом,
Як весна
Сягне роздолля?

Примерзле жито
Не буя
Рясним колоссям.

Зима не та?
Вина чия?
Чи так здалося?

І горе спільне –
Не чиєсь,
Як в сиротинці.

А хліб – то є
Для нас усе,
Для українців.

Болить душа,
Бо січень знов
Шмага дощами.

Хоч би
Посіять
Ярину!

Дай, Боже,
Ранню
Нам весну,
І лад між нами !

Зажарені мухи в дубовій альтанці
Впліталися мляво у простір між нами.
І ніби знайомі, і ніби коханці…
Кидаємо один у одного спамом.

Дубові щелепи, дубові сидіння.
Ми – тексти. Не більше, ніж мухи й колоди.
Нащадки розріжуть картинки на лінії,
Заплутають наші тіла в фото-шопі

Цупкішали речення в мареві липня,
Втікали у черево повз антивірус,
Будили вдосвітніми співами півня
Останнє, за що ми в розмові молились.

А тексти вмирали, убиті делітом.
Ці файли ми встигли перейменувати.
Стиралися логи, заплетені в літо.
Наш фільм не запишуть на диски пірати.

Мартово 24.06.09

Піски на пляжах Печенігів сірі.
І водосховище від них було печальне.
Комиш в західнім сонці, наче чайник
Шумів, пускаючи по листях хвилі.

Качки і жаби булькотіли тайно,
Запрошуючи нас по їхній вірі
Блакитей неба і води просфіри
Прийняти в службі вечора останній.

Хмарини засинали на ялинах,
Мурахи квапилися у мурашник.
Печальна водосховища пір’їна
Ховала сонце у нічний загашник.

Здавалося: іще одна хвилина,
І всесвіт згасне!


Мартово 26.06.09

поруч мене прокинулась книжка
і розплющила карі сторінки.
мої сни полетіли у небо
вишите нитками муліне.
я гортаю зачинені вікна
щоб нарешті дістатися змісту
та обкладинка мого ліжка,
наче крила живого метелика,
затискає з ще більшою силою
між останніх ранкових хвилин.
сонна душа обернулась канвою
хрестиком стрибають перші проміні.
не тікай оксамитова північ!
віддай решту моїх годин!

На Купала Зірка впала,
В найкоротшу ніч…
На Купала папороть збирала…
Русу косу розплітала,
В мерехтінні свіч,
І до тебе уві сні літала…

Люди кажуть, що я – відьма,
Кажуть, що – мара…
Подивлюся, зваблю і погублю…
Та чому ж вони не кажуть,
Що таке жура?...
Хто з них знає, як тебе я люблю…

Заплету в живий віночок
Я журу-любов…
І на воду долю світом пущу…
Поворожу, пошепочу,
Розтривожу кров…
І у сон твій марева напущу…

Закружляють в хороводі,
Крізь вогонь стрибнуть,
Мавка із Лукашем, Ладо й Леля…
А на папоротнім листі
Солодко заснуть,
Янгол Йванко, Янгол Віктор, Янголиця Неля…

На Купала Сонце – диво,
На Купала – сон…
А між берегів молочна купіль…
А у храмі мати сива
Плаче до ікон…
Бог і Звір і Світ… Всі тут, всі вкупі…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

Хочу продертись
Крізь натовп,
Що гірко смакує
Життя,
Неушкодженою.
Смуток?
Твоє "Ні"
Задовольняє
Розщеплений розум,
Трансплантовані мізки,
Клоновані серця
Біороботів
Комп’ютерного екрану.
Ще?..
Хіба потрібно
Знищувати
Вже неіснуючий розум
Атомники вибухівками?
Які ще програми
Закладуть в наші
Плоскі мізки?
Ще?
Не бажаю миритися
З цим.

В городе чужом,
в чужой стране
кажется родным, глубоко-нежным небо,
будто бы песок на дне морском - лазурным...
Не своим ключом
(и потому вдвойне
кажется, что уловим)
дверь отпираешь - ищешь хлеба,
будто бы насытившись икрой из урны...
Между холодом
в минуту теплоты
хочется - "любим
удачей всей планеты!",
будто в силах разломать ты камнем воду...
Между голодом
в миг сытой наготы
кажется, что мим,
затерянный в пылу Вендетты.
Нет уж, не дадут потусовать колоду!..
18.06.2009

Научил меня беззвучно плакать
Женский шепот за мужской спиной.
И безвольно, тихо отвечая "дакать"
Научил. Так что ж тому виной?

В запотевших окнах не увидишь правды,
Вся лукавость глаз - в чистейших зеркалах.
В девственности слез - приправа к пиру. Жадный
Мир наш до потех... На кулаках

Россыпи мечты иной раз кровью,
То ли смехом юморных парней.
Научил не шевельнуть и бровью
Страх, иной раз срéди дикарей...

Ветер высушит и боль, и слезы -
Горьким станет не от брызг морских.
Разобьются о могилу грезы.
А причина? Плоть утех мирских...

Найчил меня беззвучно плакать
Шум, помоями сливая голоса.
Нет, уж нет! Не мне безвольно "дакать" -
Буду я кричать, стучаться в небеса!

Прохолодний
Поцілунок вітру
Вустами протягу…
Горсткою крупинок
Пишалось
Нічне небо,
А місяць,
Пелюсткою
Тримаючись,
Шукав пристань,
Колихався
На хвилях.
Між вербовим
Гілляччям
Заховалась
Вишиванка
З нічних квіток
Від самої землі…
… До самого неба.

Все традиційно - квіти і вино,
А може, краще б - тости й кава?
Яка там в тебе була ава?
В житті ще кращий! Все одно,

Тепер вже все одно - ти поряд.
До купи намагаюся зібрать думки,
Та де там! В голові говорять
Десь тисяч зо три... Підшумки - шуми...

Чи що це? Що це? Ой, не спалахнути б
Рум`янцем щирим на щоках...
Зберись! Ти де? Себе вернути б
З небес. А чом не на хмарках?

Тут - квіти і вино -велика справа!
Я взагалі не п`ю - чи ти не знав?
Морозиво? О Боже, оце Клава,
Заладила "вино,вино", а ти впізнав!

Мовчу, бо десь слова поділись.
В очах побачив світло... Що, в моїх?!
Бува, не чарівник? Скажи, на милість!
Все, тану... у думках... уже німих...

Зірки наче вилочки качористі…
Горе картинувате, калюхата душа…
Спить листопад на зів’ялому листі –
братись грудками не поспіша…

Ніч викоцабнулася – сходить сонце…
і бігає місяць, мов срібло живе…
Світанок заходить в село, наче соцький…
Спочити під дерево клякове

лягла дощовиця – скотилася в зарість;
і розлилася, мов тиха печаль…
і тиша з-під шапки гриба витиналась,
із шерхотом листя в молитву збучавіла…

Добро, наче косу, все віршами клеплю,
не пощуся – прозу їм лише м’ясну, –
отак і живу собі… «Вєліколєпно!», –
сказав Вінграновський і схвально кивнув…

Такий чудернацький
Капелюшок
Із компліментів.
Сплела
Із ваших слів.
Легкий,
Примріяний весною,
Здіймає над собою
Велич,
А замість квітки
Буде сонце,
Що посміхнеться
Сплетеним словам.
Та не заплутайся
У цьому капелюшку,
То вимір забуття
Для мене.

Все традиційно - квіти і вино,
І ти, закоханий в Париж і Прагу,
А я сором`язливою весною
Втрачаю і надію, і відвагу...

Гербери у воді, вино - в бокалі.
Смієшся ти, закоханий в міста -
В красу застиглу, а жива шукала
Життя!.. Чи долічу до ста?!

Ні! Мовчки встану, взуюсь - і бувай!
Чекай, як схочеться іще раз взнати,
Чом квіти у вині не можуть мати
Душі застиглої... Як схочеш - прощавай.

І не побачиш, не почуєш знову
Живої квітки поряд серця бій!..
Я зараз встану, взуюсь... Чую мову...
Розтанули думки... ТИ МІЙ!!!

Кому літо до снаги –
То з вишнями пироги.

Хто чекає нічки –
То тому чорничка.

Уранці охмелить –
Напечу із хмелем.

Зіграли весілля –
То беріть із сіллю.

Сахариться серце –
Пригощайтесь, з перцем!

Задощило стріху –
Випечу зі сміхом.

Навпаки, засуха –
То з громом, понюхай.

Полестили дзвоном –
Спробуйте з лимоном.

Занудило душу –
Клопотів підтрушу.

Як самі проблеми –
Із вершковим кремом.

Діточок багато –
Вам з одвічним святом.

Для заздрісних ворогів
Не зосталось пирогів.

Лиш собі лишила
Улюблені, з сиром,

З хрусткою скоринкою.
Рецепт із хитринкою!

Четверта ніч – найважча із критичних:
Моя дружина вже давно заснула
І щось сопіла, досить мелодично,
А я снодійних не знайшов пігулок
І так лежав, блукаючи по стінах,
І думав, що міцні безсоння грати
Зламати хочу, мушу неодмінно,
Бо на роботу скоро вже вставати.

Мене під ранок охопила втома.
Я бачив сон – доволі еротичний –
Де молода білявка незнайома
З розкішним бюстом і простим обличчям
В моїх обіймах збуджено тремтіла,
Під серця ритм, прискорений до бігу,
Розкривши вії широко, мов крила –
Надійний знак готовності до втіхи.
І пружні груди високо здіймались,
На блузі гудзик ледь не відривався.
Терпіти далі сил було замало,
А відмовлятись – зовсім не на часі.
Зірвавши одяг, наче ті кайдани,
Бо ми хотіли разом на свободу,
І знявши з себе сумніви останні,
Пірнули в пристрасть, наче риба в воду.
І закрутився наш танок гарячий:
Обійми, стогін, ніжні поцілунки
І зникло все, а світ завмер неначе –
Лиш відчуття найвищого гатунку!
Ми розпалялись, підіймались вище,
Останній крок і ось вона – вершина!..
Та раптом бачу – не чуже обличчя
І стусана отримую у спину?!

Я враз завмер і холодок по шкірі,
Бо чую голос, так мені знайомий:
„Ну, дожились: коханка у квартирі!
Ти що, забув, що спиш сьогодні вдома?”
Оце біда, оце халепа, братці!
І як це сталось – геть не розумію.
- Лихий попутав, - як казав Горацій –
Накликав гріх на безголову шию!
Слова цвяхами пришпилили тіло,
Затаврувавши зрадника ганьбою:
Не слід робити все, що захотілось –
Колись розплата прийде за тобою!
Вужем звивався, як на сковорідці,
Мов за гріхи мене у пеклі смажать:
Відповідає кожен поодинці
За все, що вдіє, думає і скаже...
Готовий аж крізь землю провалитись –
Вогнем пекельним сором розпікає:
Я за гріхи отримав, як годиться,
А чортенята дрова підкидають.
Не можу більше, витерпіть не сила,
Свою провину відчуваю зряче:
„ Пробач, кохана, ти мене любила,
А я – не вартий сліз твоїх гарячих.”

Заклякла тиша і лише годинник
Мені секунди карбував до страти.
Моя дружина – чиста і невинна,
Водночас жінка і дитина, й мати,
У сні, неначе ангел посміхалась
І не могла мені відповідати,
Бо весь цей час спокійно, мирно спала.
А прокурором, свідком, адвокатом
Була лиш Совість!
Як сестра на брата
Вона на мене поглядала збоку:
Немолода і трохи вайлувата,
Як самурай – довічно, крок за кроком
Мене завжди готова рятувати.
( 8.04.09 – 8.07.09р.)

Это утро начнется с рассвета,
Чашки кофе, и сладкой конфеты…
И еще, чтоб добавить окраса –
С поцелуев и трепетных ласок.

Свежесть рос напоит день грядущий,
И осилит дорогу идущий,
Ты бесстрашен, и храбрый, мой воин,
И в объятьях твоих я спокойна.

Так приятно, сон тает туманом,
После ночи мы оба чуть пьяны,
Облачаю себя в шелк духов,
Свежих нежных цветов-васильков.

Закрываю плотнее гардины –
Пусть ликует час сумерек длинный,
Я смотрю в твои ясные очи
Продолжая безумие ночи!

Батькові

Він любить свій сад над усе,
а доля йому вготувала коня.
Діти віз обсідають,
як восени гарбузи,
позаду один почепився і тягнеться…

За возом його завжди
здіймається курява…

Вдосвіта він у саду
мужиче пісні,
не тому що не знає слів –
він думає, слухає шпаків,
вони, як він, коло хати
тільки до сходу сонця.

За возом його завжди
здіймається курява…

Батько не любить
їзди швидкої –
просто спішить до людей.

Четверо дужих коліс
захекаються у спеку,
творячи міражі,
в негоду намотують тони грязі
на ободи.
між їх промінців дерев’яних,
мов у віконцях незасклених
даху,
горобці сідають без страху.

Гедзі касають коня.
Тут їх більше,
ніж у батька мого,
знадвору в комору
набито цвяхів,
на яких вже давно
не сохне тютюн –
засмагли і схудли вони
від часу.

Бджоли,
як на щільник,
на комору летіли…
Замість меду вони натикались
на дим,
що клубився в бійницях,
які просвердлив собі шашіль.

Поруч батько курив.
він зроду бджіл не боявся,
навіть і тих,
що дзижчали
свинцевими крильцями
над головами,
шукаючи квітку свою.

Всю війну на підводі
просилася підвезти.
Батько був невблаганний,
як сонце,
від сходу до заходу -
і він переміг.

Ви б його бачили
серед яблук і груш,
серед вишень і слив…
Завжди біля нього
найбільше людей –
це найдорожча ціна для нього.
На базарі він часто,
та ніколи
його не застанете.
Так він стоїть з півгодини
і плоди віддає за безцінь.

За возом його завжди
здіймається курява…

Якби не паркани
і зелені хаос
можна було б іще здалеку
бачити –
батько їде селом:
чистий душею,
і кінь в нього білий.

За возом його завжди
здіймається курява…


Матері

А на подвір’ї мати
пере простирадла білі –
сини приїжджають завтра,
внучата.

Важко дихає балія парою,
хукає матері в руки.
Перші заморозки на віях.

А через двір увесь
прищіпки на дроті,
немов ластівки,
хвостами донизу
й сумують,
що небо сьогодні похмуре
і обличчя сусідки.

Діти її забули,
знати не хочуть…
Вибрикує у городі корова –
скинуть не може
лайку своєї хазяйки.

Сокира гріє носа в колоді,
Криничкою складені дрова.


Мати не чує холоду знадвору
у руки –
пошерхлі, що потріскалися
замолоду.
Руки,
якими пестила, шила,
орала, косила –
руки,
якими плакала і сміялась.
Тільки, коли притуляє руки до груби,
тільки тоді вона відчуває:
холод в шибки заглядає –
скло з середини потіє.

Щоночі махає руками –
вона відчуває втому
і старість,
яких наводять судоми
до хати
і ходять домовиками.

І тепер простирадла розвішує,
а вони лопотять їй у груди,
ніби хочуть злетіти…
Вона обережно
садовить прищіпки
на білі хмарки.
Коли вони й виросли
пелюшки?!


Сини

Від учора летіла замерзлими слізьми пороша,
Ніби шерсть із коня, яку рвав батьків батіг,
Коли в поле неждано йому зима-листоноша,
Вість про синову смерть принесла не в трикутнім листі.

Провела нас за хвіртку по літньому вдягнена мати,
Нам давно вже у спину дивилося рідне село.
Вона в хату не йшла, знала будемо ще оглядатись
У надії знайти між вогнів материнське тепло.

Посивілі дими в димарях повлягалися спати,
Електрички гудок десь буксує за рогом села.
І пішла із відром до сараю у сутінках мати,
Де корова на роги зажурену ніч підняла.

Оглядалась на двері в надії побачити сина,
На одвірку рушник, мов хустина в прощальній руці.
Заспокоїти матері тишу було не під силу,
Захлиналися стінки відра у дзвінкім молоці.

Білий кінь спотикавсь по притрушеній снігом дорозі.
Батько в небо дивився на сльози нічної свічі,
І щоб біль вгамувати, він кріпким затягнувся морозом,
Цигарок не знайшовши – сини розкурили вночі.



1981р.

Мені самотньо без твоїх очей.
Мені так сумно – крик німий у небо,
коли торкає вітер за плече,
коли дощі нашіптують про тебе.

Поговори зі мною. Не зникай
за стінами дощу – я заклинаю!
В моєму серці музика дзвінка
звучить як свято, коли ти зі мною.

Без тебе сумно між високих гір,
що уп’ялися в кучеряві хмари,
коли голубить вранці сонце зір,
коли у небі птах летить без пари.