***
Спливає час, зникає у повітрі.
Ранковий потяг тінь свою жене
Без перешкод, за обрій. Гра на цитрі
Нас поєднала внутрішньо. Одне
Лише бажання: жінко, будьмо разом,
Щоб рівновага сповнювала нас.
Я закохався, нехтуючи часом,
Як чарівник, що в темряві не згас.
У нас зростають витончені крила
І почуття (прислухайся! поглянь!).
Нам треба йти – ти лагідна і мила –
В яскраву суміш наших сподівань.

Згадає мелодію тиху старе фортеп'яно,
Обізветься щемно минулого давнє кіно.
І присмаком терпко-солодких обіймів дурману
До спогаду спогад вкладеться у грі доміно.

Із безліччю вузликів довга доточена нитка
Думок запізнілих - життєво довічний ескорт.
Немає співочої пташки – відчинена клітка.
Фатальності пальці складають фінальний акорд.

Летіти б туди, де в тумані напівсилуети -
Не стерлися часом сміливі штрихи олівця...
Із чорних на білі - стакато рвучким піруетом,
Без вицвілих масок. І тільки лицем до лиця.



03.08.2009

Я сидів собі на горі біля Володимира
і дививсь як ішов дим із пароплавового димаря
думав про долю свою та ще де – про – що –
багато – інше.
Ось вона пройшла повз – Та кинь же
свої думки!
Я швидко встав. Чи це мені не вчулось?
Запитав себе.
Ні, таки справді – мене покликали.
Кинув я горку і Володимира
і пішов з нею не затуляючи рота.
Я дізнавсь, що вас звуть Ніна.
Заворушилось у мені приємне здивування –
це наймення щось мені нагадало.
Ніна! Ніна!
Ви сказали тут:
– Ходімте в мініатюр!
Я згодився – ви така гарненька.
Так ми йшли і легко йшла гутірка
човники в очах гойдалися
і вся дама – ніби від Тета зірка.
Тут зайшла у нас розмова про очі й ночі
це вже ми бачите забалакали про Вороного
і наскільки я міг помітити по її очах
цей пан був до смаку їй. З того
і пішла ще про інші речі балачка, але їй-богу
можна б уже й кинути, бо ви така гарненька
я просто не можу іти по Хрещатику.
Але я забалакався й читач уже
чекає на кінець події
Хай буде так.
На цьому кінчаю.
1914. Київ.

Ти сьогодні вчергове хвора,
І, як завжди, не знайдеш джезву.
Це а-ля кофеїнова ломка.
Ти без кави не зовсім твереза…
Ти знайдеш свій загублений ранок
Тільки з першим ковтком еспрессо.
Ти з розряду отих кавоманок,
Що без кави не бачать сенсу…
Ну й нехай. Ти ж сьогодні хвора.
І, напевно, тобі все можна.
Ти сама по собі. Чудово!
Та на тебе це зовсім не схоже…
Ще учора помер мобільний.
І давно вже не стало нету.
Шлях до тебе тепер закритий.
І ти вперше взяла сигарету…
Та не треба гучних істерик,
Завтра зранку все буде класно.
Ти знайдеш десь забуту джезву,
Стане все, як завжди, прекрасним.
Ти поповниш на нет рахунок,
І відновиш життя в онлайні,
В телефон свій підкинеш струму.
Ти сама. Та все буде файно!

03.08.2009

Осінь в місті, бомжам трохи сумно
Хрещатик, каштани, вітрини
Дебіли у масках розумних
І я загубився між ними

Кишені набиті думками
Про тебе,кохана –прости!
За те, що ростуть перед нами
Трикляті буденні мости

Я вірю, та віри замало –
Життя все розмиє дощем
Чи буде прояснення далі?
Чи нас все ж затопить ущент?

Йде дощ, та я все ж таки вірю,
Що ти там теж ще віриш мені…
Все на світі втамовує щирість
Навіть ці найпохмуріші дні!

5 жовтня 2008р.

Цей сніг у березні
такий нудкий
близький до втрати –
страти
мертвого жаху
перед розпустою весни
в імлі туманній
жовті ліхтарі
горять надією –
світяться мрією
згадують небо
хмарами
латане
орхідеями
всипане
сонцем розплющене
зірками
оздоблене
болем
поколоте
снігом безжалісним
в березні
скинуте.
2009

Чого всміхаешся мені
Нечиста, темная потворо
А ще являешся у сні
Жадаєш розуму покори

Невже душа моя сліпа
Втамує твою хтиву спрагу
Чи переможеш ти, хтозна
Чи я отримаю звитягу…

«я» є спасіння душ слабких
У світло-янгольському вбранні
Розкольник вірувань хитких.
Полегшую Земне страждання

«я» той, хто плаче, мов дитя
Щоб жаль накликати на себе
Й не потребую каяття
І молитов нестерпний шепіт…

«ти» хлань, що кинеш на узбіччя,
Жадано довго сміючись.
І в час відходу в потойбіччя
У пеклі душу спопелиш

Одеж «твоїх» – лиху оману,
Фальшивий плач – облудний біль
Від ока прихистиш старанно
Від серця не сховаєш гниль.

18.01.2008

Ты капля яркого цвета среди серой толпы
Лучик яркого света посреди кромешной тьмы
Иди до конца ради светлой мечты
Ведь Я же знаю, так можеш сделать только Ты!

зима 2009

*
Хочте вірте, або і не вірте –
Я дістався блаженних небес.
Вже скрутився калачиком вітер,
І приліг біля ніг, ніби пес.

Підійди й обніми мене, люба,
Якнайближче уся притулись.

Вітер пестить мене і голубить,
І цілує, як мама, колись.

Плаче вітер дощем за вікном.
Й чути стукіт його в моїх скронях.
Ти до мене прийдеш ніжним сном.
А мене чомусь мучить безсоння.

Як злетять, як злетять до небес
Заколисані серцем надії.
Світлий промінь мені принесеш.
Не побачуть його мої мрії.

Й краплі жадібно падали вниз.
І лице закривали долоні.
То не дощ, то сліди моїх сліз,

Що залишились на підвіконні.
Плаче вітер дощем за вікном,
І я плачу з ним в унісон.

10.03.2009

Подих у сутінках м'яко,
льодяником м'ятним,
загорнув у сновидіння в місті,
де сновиди від кохання, ми з тобою,
цілувалися необачно під костьолом
чи під кірхою, у тіні старої груші
наші губи, як дівчатка на ковзанках,
ковзалися, сміючись; мова язиків
тихо бриніла, виспівуючи танок бажання…
глибше розкривалися ми, сп'янівши навзліт,
ближче, тісніше в обіймах,
ніжніше подих наших вуст...
Льодяником м'ятним, моя львів"янко,
у сутінках пам'яті тане, щезає
вечір цілунків під старою
грушею коло костьолу,
коли жага не соромилась
сторонніх очей...

Вертаючись в дзеркало, не забудь причинити двері.
(Іван Андрусяк, зі збірки "Отруєння голосом")


Мій схлип в круговерті дощу і поламаних крил,
Що все тріпотіли старанно, неначе вітрила,
У горлі застиг і умер(з). І не треба вітрил,
Коли ти вже знаєш, які вони з себе, ті крила.

Хай кожне перо облетить, як палкий пустоцвіт,
Об землю заб'ється й задзвонить своїм пустоцвітом.
І, може, в ту мить пошкодує мене цілий світ.
Та нащо той світ, коли ти уже став цілим світом?

Дивися у воду, як в дзеркало. Пильно дивись.
Чи тепла вода, що колись упаде тобі снігом?
Не вниз упаде, а потОйбіч - у серце, у вись,
На голову змучену - інеєм, попелом, ігом...

У тіло солоне цілунки, як сльози вростуть,
І тіло вросте у солоне від остраху ложе.
Почують усі, як червоним байки розцвітуть.
А мо' й не почують: ув острах вслухатись негоже.

Дивися у дзеркало (пильно у воду дивись).
Якийсь ренеґат вже його, наче воду, розхлюпав.
Ключі загубились. Усі вже давно напились.
Та хтось спересердя у двері зачинені гупав.

На тисячі скалок мої дзеркала розбрелись.
У кожній живе як не іскра, то схиблений покруч.
Мої дзеркала розбрелися на тисячі бризк:
Якась із тобою назавше залишиться поруч.

Вітриську шалений, печальних ронделів не грай.
Я впала так швидко, що навіть не встигла забитись.
Це він - мій маленький, покірний, засмучений Кай -
Шукатиме друзки. Щоб в очі мені не дивитись.

Кохання птах
Твої поранив груди,
І кровоточать почуття -
У простір линуть,

Та пильна будь –
Бо хижий вітер зради
В відкриту душу
Дме підступно,

Шукає рану ту,
Він поряд виє,
Що очерет надій
Хитає пружно…

Не будь відкрита
Людям, їх любові –
Вона крихка,
Зрадлива, жалюгідна

Тут тисячі
Скалок колючих зради
Втинаються у серце,
Ріжуть єство біллю,

А рана ниє,
Сумніви стинають,

Аж ось,
Підбитий птах любові
Тихо гине –
Ти помстилась,

І сльози лишень
Капають на крила
Та сіль туги
Ті рани гоїть …

***

25.07.09

***

Лета впадає в літо,
Губиться там без жалю.
Спека. Русалки. Жито.
Ще - по однім бажанню!
Скрапує сонце медом
У молоко ромашки.
"Неба нам, неба, неба!.."-
Тьохкає серце пташки.

Ще блискотять у листі
Ледь перестиглі вишні.
Ми - ще такі барвисті,
Босі, засмаглі, ніжні.
Ще - по ковтку шербету
Із голубих горняток!
...Літо впадає в Лету.
Осінь. Лише початок...

2009

Не плачешь ты -
Так плачу я,
И падая в оковы пустоты,
Любовь свою теряю…

Вновь счастья миг недолгий
Обманчиво промчался
И поцелуй твой жаркий
На память лишь остался…

Судьба сыграла злую шутку –
Ей все равно, что любим мы
И счастье, заглянувши на минутку,
Умчалось прочь вдали…
15.01.2008

Літа відцвілися і синьому небу свій цвіт віддали,
Згорає зоря, в надвечір’я співають цикади...
І хмуриться ранок – дощі за кордони душі перейшли,
А серце моє стугонить і не знає відради…

Все далі від мене, як пісня, дитячі ясні голоси,
Все далі від мене батьківства святого розмови,
Але для життя я не годен у Бога нічого просить -
аби тільки діти успішні були і здорові.

Дай, Боже, вам щастя в житті, як на полі рясної роси,
Що стане – в пораду, в пошану і вічно на долю...
Одне лиш прохання, – я змолоду цього від вас не просив:
- Хай буде стежина знайома до рідного дому…

Вертайтеся діти з далеких доріг і найглибших снігів,
Частіше вклоняйтеся мальвам, що вас виглядають
Бо даль–далина заболить, зарясніє і зникне з полів,
Без батькових слів й материнського сонця-розмаю

Я по-тихоньку начинаю отвыкать
от твоих губ и тёплых рук,
от нежных слов и ласкового взгляда...
Я знаю - впереди немало мук,
но разум говорит: "Ты сильная, так надо..."
Ну почему закончилась вдруг сказка,
и мы так стали далеки...
Кто разгадает жизни сей загадку:
зачем мы больше не близки...
зачем забрал моё ты сердце,
а душу всю испепелил...
зачем мечту хрустальную разрушил,
зачем любовь мою убил...
Она, как замерзающий котенок,
не в силах зиму пережить,
и словно неродившийся ребенок,-
все продолжает сердце теребить...
25.07.09

Порой не замечают люди,
Как плачет по ночам ОНА,
Ведь на лице всегда улыбка
И не видна предательски слеза…

Она, смеясь, идет по жизни,
А слезы только ночью льёт…
И кто-то скажет: это девичьи капризы,
А сердце вдруг нечаянно замрет…

Оно и так давно остановилось…
Все это время только импульс был…
Оно ведь для него лишь билось,
А он его безжалостно разбил…

Она ЕГО так предано любила
И образ милый в сердце берегла,
Она ведь веру до последнего хранила
В то, что его любовь еще жива…..
22.07.09

Я не встигла до світанку
прихопити сон з собою,
одинока біла чайка
пішла в море з головою...
Бог з тобою
до цієї миті був на крилах...

Нас вже двоє!
Двоє хвилею накриті,
сіллю вмиті.
Біля тебе я на дні
кілька днів
отого щастя і спокою,
і тихенькою ходою
я втечу...

Я не встигла до світанку
попрощатися з тобою.
Одинока біла чайка
теж під воду з головою,
з диким криком...
Я із віком
перестала
босоніж піском гуляти,
в море чайкою пірнати
й на світанку зустрічати
мокрі хвилі...

Підкинув хтось дбайливій пташці-ночі
Округле срібне місячне яйце.
Вона йому так лагідно туркоче,
По-материнськи горне під крильце.
Вилуплюються сни у піднебессі –
Пухнасті золотисті світляки.
Їм колискову про сумну Принцесу
Співає нічка-мати залюбки.


01.08.2009

чорний герб на молільнику, чорна біда, едельвейси
потьмяніли від сонця, яке обернулося злом.
крізь уламки нікчемності плине засніжений крейсер,
він іде уперед, він іде крізь роки напролом.

замакітрилось десь у світах, аж посипались зорі,
хробаки їх пожерли і риби сховали на дні.
і піски проникають у товщу лазурного моря,
і чорніє хвилястий прибій, і думки — навісні.

не туди плине час, не туди простягається небо,
за монету вбиває шакал одиноку газель.
і, змертвілий, упав на піщану пустелю чийсь жереб,
і з дощу просочився отруйний ціаністий ель.

на порозі старий, чи приліг, чи упав від знесили,
він лежить у підніжжя, розпластаний, дихає в такт
із землею, і небом, і морем, обрізавши крила,
підписавши із немічним днем необмежений пакт.

смітники і вогонь. холоднеча. порізана тиша.
і горить на дахах вже обсмалена сонцем блакить.
загубилась у снах крижаних перламутрова миша,
що приносить добробут і щастя омріяну мить.

зодіак верещить, проклинає людину і космос,
що дозволив людині тримати пюпітра в руках.
поламався і час, і космічний розхристаний осмос,
що не в силах сховати у скриню засліплений жах.

ПЕРЕПОНИ

Божественні діла нам легко перебить -
істотам нетривким, які живуть лиш мить.
У Фтії й Елевсині чаклують у палатах
Деметра і Фетіда із помислом благим:
Там полум"я горить, валує чорний дим.
Та завжди Метаніра, почавши причитати,
Раптово вибігає з палацових дверей.
І завжди, зляканий, втручається Пелей.

Переклав з новогрецької Н.Н.

У вірші йдеться про смертних батьків, які завадили богам зробити їхніх дітей безсмертними.

***
Блукаю степом. Загубила шлях.
Чи цю межу між трав коли осилю?
Василику, знайди мене, Василю!
У сутінках до тіла липне страх.

Я руки попекла у кропиві,
роздерла сильно ноги колючками.
Одна-одненька у густій траві.
Василику, що сталося із нами?

Нас світ єднав, стелив нам рушники
під ноги із ромену і барвінку,
вінчали зорі, почуття, роки…
Чому ж ти іншу взяв собі за жінку?

Навіщо їй зав’язуєш літа,
мене звучи у трави і покоси?
На гріх, прийшла і заблукала, та
ти не прийшов, а я чекаю досі.

Глибока ніч, але на манівці
наосліп я межу свою осилю…
А чи тебе забуду, мій Василю,
упавши бездиханно у кінці?

Вже спозаранку горобці насиплють скреготу в долоні
І сіроокі дні солоні свій слід полишать на лиці
Забитих вікон тих домів що вже не сяють вечорами
В пору як вітер гоїть рани у павутинні димарів

І опаде під димом крапель і сяде осторонь небес
Пір’їна біла… мов на щабель душа присіла тіла без
У ліхтарі в той день сповитий у ніч що світла без зорі
З твоїх думок пошиють свитку обману в небі журавлі…

Бринить в повітрі, стелиться степами
Мов подих вітру, лагідно торкне,
Все те, що не назвеш словами,
Що вабить так тебе й мене.

У лагіднім промінні сонця,
У краплі літнього дощу
І як в тумані: може сон це?
У відповідь - не відпущу.

І серед степу, того раю
В обіймах злилася земля.
Я так тебе, я так…
В степу згубилися слова.

Я - веселий чорний кіт,
Мур-бонжур! Усім привіт!
Маю з мишкою обід,
Тож у мене все, як слід!

– Мила мишко, не тремти!
Хочеш, будемо на «ти»?
Просить сіра:
– Відпусти…
– Ну і чим страшні коти?

Чи боїться,
Щоб не з’їв?
Та не з’їм,
Хіба я звір? –
Я помуркав би лише… –
Треба нам
Таких мишей!

Хвацько вискочу на пліт,
Пригадаю давній хіт…
Я такий із юних літ –
Оптиміст чорнющий кіт!

(За Самуїлом Маршаком)
Мельник собі
Мандрував
На ослі,
Хлопчик
За мельником
Плівся
Услід.

– Гляньте! –
Народ вже
Довкола
Гуде, –
Дід собі
Їде,
А хлопчик
Іде!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Дід собі
Їде,
А хлопчик
Іде!

Дід,
Це почувши,
Злізає
З сідла,
Внука свого
Садовить
На осла.

Хтоcь
Невдоволено
Крикнув
На те:
– Їде
Малий,
А старий
Ледь іде!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Їде
Малий,
А старий
Ледь іде!

Думали,
Як догодити
Усім?
Сіли
І їдуть
Удвох
На ослі.

– Фу! –
Перехожий
Озвався
На це –
Як їх
Витримує
Бідний
Осел!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Двох
Ледве
Витримав
Бідний
Осел!

Пішки
Хлопчина
Іде
З дідусем.
Верхи
На дідові
Їде
Осел.

Люди
Сміються:
– Диви!
Ледь
Повзе!
Старший
Осел
Молодого
Везе!

Де таке
Бачено,
Де таке
Чувано?
Старший
Осел
Молодого
Везе!

Невпокій галасом углагоїти,
і що сльозу пустив – мальтретувати
і серце різати на квашії
(за слабкість)…
Собі самому дати раду…

А може так приборкується світлість,
добро, чесноти і любов – найвище?..
Чим приправляти посмішку, як звітріє
душа, мов сіль? Все долі комизишся?..

Чи Біблію язичницьку Овідій
писав для Того, що зорю приводить?
Я вірші віддаю з життям на з’їдень…
Всередину вселився страх Господень.

Дволиким Янусом – не ямбом, не хореєм –
співці Фракійські сьогодення пишуть…
Не розібравшись (чи хто дурня клеїть?!),
збирають в інститутах і не лише

в підручники фривольність фарисейську.
До будь-якої масті віщий козир –
що не підвладно розуму, а серцю…
Пишу я так, як і живу – метаморфозно…

Коли вже сил земних не стачить зовсім,
В супутниках бува частенько біль, -
Дорога вгору, потім – прямо в осінь,
А далі – в сніг, де тиха заметіль…

Коли світанків – легко з ліку збитись, -
Їх стільки назбиралось – розберись!
В зіниці сонцю хочеться дивитись,
А й досі не виходить це без сліз.

Коли любов усі покаже грані,
Наступна знову, дивишся, - нова.
Коли зима сувора, мов остання –
Земля за нею знову ожива.

Це – старість.
Не дивуйся.
Безліч станцій.
Це – золото, врожаї, і дощі…
А далі – просто зміна декорацій
І зношених запилених плащів.
1.08.09.

Якось снами закапала очі:
Два коротких за ніч – от і все.
Перший сон й по цей час кровоточить,
Другий – сонце в долонях несе.

Перший сон – з прадідівських підвалів:
Глухо, вогко і страшно, і мла…
Другий – із абрикосових далей, -
Я ніколи там ще не була…

Перший – мрякою хлюпа і місять
Босі ноги той сірий кисіль.
Чистотою блакитної висі
Кличе другий за тисячу миль.

Я між снами живу. Линву туго
Сни натягують, як тятиву.
Я від першого йду до другого…
Як над прірвою я живу.
1.08.09.

Господи!
Слався, слався!
У справах і у віках.
Всього лише за виконавця
Я тут, де і пух, і прах.
За клавішу фортепіано
І за волосину смичка.
Торкнися мене, я стану
Звучати в Твоїх рядках.
У пошуках імпровізацій,
У впевненості звучань –
Не лаврів, і не овацій…
Як добре, що - інь і ян.
Що дні мої - в контражурі,
Що радість – з Твого крила.
Що - сонячні, і похмурі…
Й по вінця, а не до тла.
Скріпити усе любов`ю.
(Не воском – хай йому грець!)
Господи, за Тобою…
Господи, - не кінець…
31.07.09.

Приголуб мене за сьогодні
І за вчора, й за те, що до…
Так незвично і
Так природно –
Серце слухати під пальтом.
Обійми мене!
Щоб між нами
Ні сніжинки не збереглось!
Під мохнатими ліхтарями
Розкажи мені добре щось…
Чом так довго – до цього снігу?
Чи фіалка моя жива?..
Вітер ліг і на нас не дихав,
Все чекав на твої слова.
День навшпиньках ходив за нами,
В очі зиркали ліхтарі…
Ти мовчав.
І під каблуками
Лиш напружено сніг рипів…
Обійми!
Віднеси до раю!
Та…
Навіщо без тебе рай?!
Ти – не любиш мене.
Я знаю.
Тоді краще –
Не обіймай.
28.07.09.

1
Я верю в чёрно-белость слов и чёткость линий,
как верит снег на волосах, что он – лишь иней,
как утешают на краю наркозом местным,
что жизни сломанный пятак ещё не треснут,
как врут легко и без хлопот слепым и скорбным
о том, что выстрел – наповал – был только пробным.

2
Билась сила белая –
милая, несмелая,
с грубой силой черною –
наглою, но гордою,
лебеди и вороны
все четыре стороны
замарали в красное…
вышло Солнце ясное –
осветило пёрышки,
серые воробушки
примеряли белое,
милое, несмелое,
примеряли чёрное,
наглое, но гордое,
выцветало красное...
смерть была прекрасная.

3
Текут ручьи людей ленивых мимо
губами белыми смеющегося мима,
но знает этот странный мим,
что чёрный – кожа, а не грим.

01.08.09

 
Олена Осінь

Мені, будь ласка, лиш оригінал,
Хай сірий, п’яний, з погребів, чи з неба.
Незнаний… А у двійників один фінал –
Вони закохуються лиш самі у себе.


Сонце Місяць

за непрозорим садом літ,
розбитий слід, розлитий вітер
непомітні квіти митей,
тотемні імітації слів..

назвемо його Сувлехім....


Олена Осінь

Це він жне вітер золотим своїм серпом і вèршить у снопи словесні?
Це він вдягнув тонке жіноче сарі й на білому драконі часу віз Зорю?
Це він під бубони шаманів приймав пологи в надрах Джомолунгми?
Тоді йому дорога крізь шляхи небесні,
За Андромедою нехай здійме ріллю,
Там де туман – повісить хай святі хоругви,
І сіє правду.
А дощі – на ниву!
А ми – у поміч!


Сонце Місяць

вільне серце належало вечорам
у маленькому аргентинському селі
після сезону дощів, нові зорі
ліхтарі золотим метеликам-дужкам

всіх нічних невідомо звідки тіней
він уміло запалював всі ліхтарі
і зникав за останнім темним плітнем
ступаючи в невагомий світ нічних фей


Олена Осінь

Хай світ гойдається болотом під ногами,
Пустельна спека спраглі випалить вуста,
Хай аргентинську душу замете снігами,
Лиш не статичність, не покій, не пустота.


Спою йому думку вином золотим загустілим,
Зберу його вітер і в амфору переллю,
На небо шовки, а на землю зірки постелю,
Корону і трон, і себе віддаю королю!...

…А він метеликом полетить легкокрилим.

І подих ночі принесе ім’я – Сувлехім…



Сонце Місяць

.. сплетіння лиць і творців
садів каменю, дерев- самоцвітів
і довічно простої мелодії
пекучим півподихом особливої миті
прозора велична ноче, розкоші
всіх неможливих тебе, ніч імені....

*

ранкове лунке годування пляжних чайок
перекинув пару черевиків, зв'язаних шнурівками
на плече, нагрітий пісок під пальцями
колодязний звуковий ранок із запахом шнурівок
шлях зникає в невагомій імлі біля обрію


Олена Осінь

…в парчі та атласі, в шовковім шепоті,
вуста – щербет, слова – лукум,
і хвилі живота потоплять кораблі
пустель, морів, скарбів,
віків і вічності…
… володарі вогню впадуть до ніг,
керманичі вітрил заснуть в волоссі,
ніч своїм подихом зупинить сонця біг,
смола у венах – щастя розлилося…


у змоклі перпендикуляри вікон летять листи без підписів і дат,
зелена хусточка і парасолька, гірко-солона крапля забуття,
замерзла горобина,
останнє світло, останнє слово, остання мрія…
листи у вікна – поштарка осінь – кленові рими – невідомий адресат



Сонце Місяць

«Пора вводить парусный флот» (с) БГ


червоним пунктиром з долоні долі
пустелями тижнів закладками снів
знову зустріти з тобою ранок
сірих карнавальних костюмних діб
коли ти скажеш, тобі повезло
ти знала його ім'я Сувлехім

*

прозорі кордони, важелі звичайного
події на подих, необов'язкове
починаєш впізнавати його чи себе
подумки легко вітаєшся з янголом
який запалює світлі світила десь
за вітрилами ночі, вранішнім сутінком


Олена Осінь

Він не злякається, коли у її мозку тиша?
…планета-немовля, метелики на світло,
на роздоріжжі континентів – тарантела,
чай разом з Зевсом і акація розквітла…
І до палеоліту – так яскраво, а далі – лиш розхристані уривки.
І звідки у руках її каміння, на плечах татуйовані тотеми,
В бухті вітрильний флот і легко так злетіти й запалити зорі?

Чи він наважиться і все почне спочатку,
А чи залишить тут її щасливу і пусту?
А сам піде у світ творить легенди…

Ім’я, ім’я згадала – Донкіхот…

*

Прозорі кордони? – Роблю крок у дзеркальну вітрину:
- скло на друзки, дзвін у лобі, всі регочуть, штраф за псування державного майна…;
- прозора веранда, столик на осонні, кульбаба – за обрій,
малюю на папері індіанський профіль
і заштриховую олівцем «Тайкондерога» густі насуплені чоловічі брови…
Не знаю… Доведеться спробувати.


Сонце Місяць

і він зайшов в ближній бар,
і сказав, налий, брате
ти знаєш, скільки і як
у мене певно, втома
нема вертання назад
відповідь невідома..
немає минулого,
є тільки пам'ять, брате
я був у Едемі, знаєш,
я бачив Божі сади
ще я бачив пустелі
я знав таємні знаки
я бився і будував
я бідував і жебрав
молився до забуття
будував каравелли
кував мечі та ядра
ступав на інші землі
прокладав залізниці
марив хмарочосами
був на дні океанів
я повторювався і
я шукав вічні форми
я знаю, що це втома
я скоро піду, брате..

і ми живемо у пам'яті..

*

кіхотський набір інструментів
кінь з-під четвертого вершника
світла дама та кодекс честі
біль вітрил на очах маяка
і жодного вірного друга
час відчути каміння життя
час дізнатись відтінки світла

*

ти тут, світлий янголе?


Олена Осінь

«...И ушёл навсегда,
и расцвёл василёк на полу»

*

Щасливий, який же він щасливий… блукав пустелею…
І волосся його, випалене сонцем і висолене океанами, не сивіло,
І вірні друзі не кидали в нього каміння,
І повні гаманці не тягли до землі, хоча він і виплавив із сліз золото.
Своїм шляхом підтвердив істину прадавню, істину кожної звичайної людини –
вічної форми не існує – жив не даремно.

*

Янгол…
Поруч…
Спостерігає…
Вчинки…
Крила…
Ріжуться…
Боляче…


Сонце Місяць

янгол
був
дитиною
завжди
був

у дитячому
всесвіті днів
безкінечного
Сонця..
днів безкінечного
сміху
днів після похмурого
молочно-сивого
чекання
на будь-що інше
чекання було
янголом
було блідим
янголом

всі рази
однаково
іншим


Олена Осінь

час…, ми не діти…, вже ніколи не стати янголами…

метаморфози життя:
стану спілим, солодким і соковитим яблуком, мельбою, з чорненькими гіркими кісточками;
стану блискучим зеленим жуком, що летить втонути в задусі маслиновій;
стану змієм повітряним, що давно вже склав свої крила, боязко;
а ще стану попутником в вагоні потягу, мовчазним, уважним;
і піском гарячим, що між пальцями…
тільки роззуйтеся.


Сонце Місяць

і був вечір, і була ніч, у день вічності..






** ** *** *** ***
**** **** *
** С*

** *****
****
** ***** *****




 

Хлопчина стояв під стіною.
У серці він спогад беріг.
А серце ридало від болю,
І очі росились від сліз.

Бриніла сльоза під очима,
Скотилась униз по щоці…
Стояв і просив під дверима.
Й монети тремтіли в руці.

Він мріяв про щастя родинне,
Про посмішку мами, сестри…
До них зараз думкою лине,
Для них мусить хрест цей нести.

Заробіток легким не назвете,
Бо легше в копальні, мабуть.
Він краще всю землю зорав би,
Ніж так як це зараз, отут…
28. 10. 2002 р.

Знов осінній морозяний ранок
Нам приносить в життя новизну.
Павутиння сріблястий серпанок
Покриває собою траву.

На троянді роса заблистіла,
Зупинила свій погляд на ній…
І здалось, що сльоза забриніла
На пелюстці багряних надій.

Пропливають хмарки в піднебессі,
Наче символ нездійснених мрій,
Ніби привид в повітрі несеться
Подих вічності – світлий й сумний.
25. 11. 2002 р.

 
Тихенько чарівно дивиться
Проліски диво крихітне
Прадавнього діда придане
У розпач & тепле щастя

Стражденний Фома невірний
Пощо тобі все невіриться
На міцно стиснутих милицях
У замилуванні печальнім




 

Я – красень-Метелик. Недавно із лялечки,
Уже залицяються, ох які, кралечки.
Барвистими крильцями дражнять, спокусниці.
О, правил цнотливих підступні порушниці.

Та вчора зустрів на листочку негадано
Я Гусінь прекрасну, і – серце украдено!
Струнка, поетична, невинно-салатова.
А очі, як ніч, – таємничо агатові.

Не слухай, о мила, джмелів пашталакання
Про те, що літав із Лимонкою маками,
Що в лілії пили нектар ми до ранечка…
Тебе лиш кохаю!
Тебе лиш чекаю!
Довіку я – твій, о моя Капустяночко!

31.07.2009

Ви спитаєте мене – хто вона?
Ах я не знаю сам.
Я зустрів у театрі її вона
прекрасна як храм.

З нею сидів я в партері поруч.
Хвилювалась як мак.
З нею чоловік її сидів поруч.
Прикрий знак.

Я дививсь на неї хвильно
як ві сні
червонів коли вона дивилась пильно
пильно в очі мені.

І ніби сонний хожу третій день.
Ви спитаєте мене хто вона?
Я зустрів у театрі її.
Ах я не знаю сам!
1914. Київ.

Без сонця жити я не хочу
стерпіть не можу я холодних ліхтарів
я сонце кров люблю і в крові сонце
і знову сонце в кровофарбах малярів
а як затулить хмара моє сонце
ще не холоне моя кров тоді
вона горить палає й рве охоче
щоб не коритися ні палу ні воді
вона бере мене і линем разом вгору
і сонце зустрічаєм знов
і кричимо:
сонце
драстуй –
шле тобі привітання бунтливий Семенко!
1914. Київ.

Осінь похмура йде
хмари дощі тумани
осінь у серце веде
смуток нежданий.

Холод суне німий
в душу сповзає мла –
осінь! серпанок густий
ти принесла.

Ради не дам собі
в серці моїм мовчання
спогад ридає в журбі –
давнє кохання.
1913. Київ.

(Присвячується фестивалю
«Дикий мед-2009» у м. Сколе)

…Високо у горах живе одинокий мольфар,
Він любить дивитись на воду і слухати вітер…
Він знає хвилину, коли розпускаються квіти,
І п’є на світанку із кореня любки узвар…

…Він сивим туманом на килимі ночі літає,
Від шпилю Говерли до вкритої льодом гори…
Він соняшник жовтого Сонця щоранку вітає,
І бачить, як в Небі закоханий Місяць горить…

…Він знає дорогу, якою ходив Святослав,
В священних місцях, що тепер називаються Сколе…
Тут русичі в пломенях ватри гуляли по колу,
І тут Святополк Святославу погибель наслав…

…А бджоли гудуть, і до борті росу все заносять,
Складають у соти пилок, ще з Троянових Вед…
В мольфара давно посивіло від туги волосся,
Від того, що люди забули його дикий мед…

…У схимника цього колись вчився сам Дон Хуан…
Якось серед ночі вони, духом ватри зігріті,
Гуляли аркан, але раптом знайшли тенсегріті:
«Шукай Кастанеду», - порадив Хуану Іван…

…А сам, обернувшись на оленя, вибіг до річки,
Якраз в тому місці, де Стрий підживляє Опір…
І бачив, як плаєм до річки збігала Марічка,
І чув, як відлунням пливла її пісня між гір…

…Високо в Карпатах, де гойкає гуцул-козар…
Де в Небо впирається шпилем загостреним татра…
Горить серед ночі розбуджена духами ватра,
І чути, як грає на дримбі мольфар, як кобзар…

…Він знає про нас, і за нас він помолиться Богу,
Для того, щоб ми подолали над прірвою міст…
Бо нам простелилася обрусом доля-дорога,
А в нього – своє: Сині Гори, молитва і піст…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 14.07.09р.

і серце болить
і на подушці сльоза
та душа вже мовчить
її давно вже нема

і слова якісь сірі
і усмішки нема
і він ніби не бідний
і кругом не тюрма

що бракує йому?
що їще йому треба?
Лімузини уже є
І будинок "під небом"

від АРМІНІ ВІН вдітий
у БУГАТТІ сидить
та чомусь одинокий
чомусь завжди мовчить...

не мовчи озирнися
вона позаду іде
просто ти зупинися
вона тебе дожене

Не тікай перестань
життя у тебе одне
покажи не ховай
бо воно швидко йде

не лишися самотнім
бо вона не простить
знову ліжко холодне,
і сльоза знов біжить...

Любовні сонети, бокали вина —
Життя у тумані останніх ідилій.
За столиком поряд забута, сама
Сидить у кафе безталанна богиня.

Я п’ю за любов! Наболіла струна
Бринить кришталем без якоїсь причини.
До дна допиваю, а поряд — вона,
Така ж, як і всі, — на годину невинна?

Невинна й весна — не спинити її —
Вона і мене, і усіх полонила.
На вулицях знову кулачні бої —
Свобода гормонів в гармонії сили.

Не треба поезій, не треба вина.
Я рідко в подібне життя поринаю…
За столиком поряд нікого нема…
Вже північ. Богиня в постелі когось розважає!

12 березня 2006 р.

Скоро північ.
Зір нема на небі.
Лише дощ на вулиці не спить.
Знать, дощу змочити
землю треба
В цю вечірню,
загадкову мить.
Мокне світ,
вбираючи вологу,
І радіє листя і трава.
Бо землі волога – це підмога,
Це, як поштовх,
Мить життя нова…

І не можеться вже , і нейметься.
Тятивою спокушених стріл
Легко. Пальцем химера торкнеться
І , застогне від щастя приціл...

Так. Це все. Досяглось , до...несміло
Покотилося яблуко в ліс.
Ти продовжив цю казку. Горіло
І здіймало вогонь до небес.

Тятивою помічені пальці.
Світ знаходить притулок в тобі.
Я усе розкажу тобі вранці.
Може , вранці , і , може тобі.

Десь плакала осінь
Забутим дощем
А серце хотіло на волю.
У ніч темнооку
В подертім плащі
Хтось стрімко зламав чиюсь долю.
Ти виключив день
І напругу забрав
У серці лишив вольтну рану.
А в барі –
Засмучений жовтень заснув
В кишені - п’ять грам снігопаду.
2005 р

У небо червоне
Злітала лелека.
Майнула під обрій
І стала далека.
Кружляла, співала,
А потім упала,
Бо крила прозорі
До сонця зламала.
Лежить вона тихо,
Та гірко зітхає планета,
В Чорнобилі лихо,
З’явились урану тенета.
- Куди ви ідете?
Лишіться! Побудьте зі мною!
- В нас сили немає.
Лишили одну із бідою.
-Дитино, чому ти домівку минаєш?
Вернись. Зупинись
Ти Бога у серці не маєш.
Лишили. Забули.
Закрили навіки хатину.
Лежала. Кричала.
Зруйнована болем Вкраїна.
2005

Я город нарисую мелом,
Я в детство возвращаюсь, но
Ладонь сплетает, как веретено,
Мечту дебелым.., белым, белым…
Рисую город на реке безвестной.
Придумай сам название реке.
Придумай время, но оставь мне место
В судьбе зажатой крепко в кулаке,
Придумай сам, я после дорисую
Машины, улицы, деревья и дома,
И бабушку, со взглядом в мостовую,
Боящуюся выжить из ума,
И девочку, влюбленную в кумира,
И мальчика, влюбленного в нее,
Окурки в пепельнице, съемные квартиры,
Веревки, что прогнулись под бельем,
И запахи я тоже нарисую,
Я нарисую жизнь, а в ней себя,
Стоящего среди домов в грозу, -
Убежищем дождю и голубям...

Дзвін кришталю.
Метафора лягла на руку.
Папір, чорнило і свята печаль…
знайшли мене між акварельних ноток.
В них ціла вічність, а мене не жаль.
Що можу я?
Шукати свіжу риму.
Гортати почерк змінних почуттів.
Вони ж слабкі - їм треба силу,
щоб вкоренитись у моїм житті.


2009 р.