- Чи мож` залишитись сухим під дощем? –
Кожен раз він питав сам у себе…
Питав ще і ще…
Бо, хоча на правому плечі у нього сидить Янгол,
Вигріваючи пір’ям своїм молоді фрукти манго –
З лівого ніяк не хоче злізти лукавий…
Він весь час пропонує йому випити коньяку,
Ніби кави…
Він, ніби навмисно, складає для нього найкращі умови:
Кава – як мед, і щонайважливіше –
Дармова…
Він роззявляє над вухом його чорну пащу,
Й ніжно шепоче йому: «Ти найліпш-ш-ш… Ти найкращий…»
Та від цього душа й`го, не кажучи навіть про тіло,
Все більше втрачає у спектрі аури білого,
Покриваючись рястом ржавих, вицвілих плям…
Робиться чорна, суха і важка,
Як земля…
І, обставляючи двір своїми спокусами, ніби мурованим плотом,
Вкриваючи тіло його дрожжю похоті, так, ніби потом,
Лукавий прагне все глибше всмоктати героя
В болото…
А на правім плечі, де мовчки сидить Білий Янгол,
Між вічнозеленого листя священного манго,
Гойдається пір’я його, важеленне, як штанга…
Чому важеленне?
Бо сказано: «Не укради!»
Чому важеленне?
Бо визначено: «Не убий!»
Чому?
Бо написано: «Серцем увіруй в Господа-Бога Єдиного!»
Чому важеленне? – бо…
(Можеш продовжити сам…)
Але навколо стільки, стільки спокус!...
Стільки принад, стільки солодких бажань…
Які, ніби залежи сланцю, пластами лежать…
Поміж Янголом й демоном ледве помітна межа…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
…
Але, чи крила чи лапи, що ж більш вагоме?!..
Вони барабанять по скронях його, ніби в тропіках зливи…
Янгол: «Нещасний…»
Демон: «Самий щасливий!...»
І, шукаючи свій власний шлях у цій какофонії, вереску, вирі, напливі,
Він вкотре питає себе, ще і ще, ще і ще:
- Чи мож` залишитись сухим під дощем!?...

Кумпала Вір,
08.04.08р., м. Хмельницький

Я п’ю за вигорілий дім,
За зле моє життя,
За самоту удвох, а з тим
П’ю і за тебе я -
За лжу і зраду твоїх губ,
За лід очей - окрас,
За те, що світ огруб од згуб,
За те, що Бог не спас.

Вам лестить моя молодість! Мені –
Таланти Ваші й вічна непокора!
Така зваблива в кожнім Вашім сні –
Я зашаріюсь tet-a-tet у коридорі.
Хто Ви мені: учитель чи коханець
(То де цілунки, пестощі, зітхання?)
А я Вам? Так, остання із обраниць?
(А де побачення? Самі лише бажання).
Що поміж нами? Мудрості порад?
А чи наївності у кожному питанні?
Чи змій-спокусник – невгамовний гад
Схиляє до гріха? Чи покаяння…
Вам лестить моя посмішка. Мене
Вражає сум очей давно публічних.
Це тимчасово! Скоро це мине
А так хотілося... хотілося навічно!

2001

Хто то бродить по березі
З тугою під руку?
То юнка заплакана
Виспівує муку.
Горюючи, над водою
Присіла на пень:
Видно у біді забула
Про Русалчин день...
Зійшов місяць, й нявки
Вибігли погратись -
Навколо верби старої
Бігать та сміятись.
Але раптом, нехрещені,
Зажуру узріли,
Враз шаленою юрбою
До пня полетіли.
Круг сердешної дівчини
Хороводом стали:
"Лучше що - полин чи м'ята?"-
В неї запитали.
Ох, навіщо ж ти, убога,
Сказала, що м'ята?
У тині зеленій тепер
Твоя хата.
А русалки, святкуючи,
Й далі забавлялись -
До третіх півнів на березі
Радісно гойдались.

 
 *


О ліниво просвітлений будень
Із бризками всіх елегій

Візерунки пташиних чкурень
Схід веселкового реґґі


 *


Чорним цукром у білу каву
Сурмою біля аптеки

Дощем на сердечну кіптяву
Мої розквітають глеки


 *


Літо збирається жменею
Лікує бджолою миті

Мандрує неба пустелею
Барвінкові п’є блакиті


 *


Коли я встаю до осяянь
Прасую блаженне хутро

На зустріч тобі з дідусями
Річко моя Брахмапутро


 *




 

Гроза.
  Вечірня пора.
Думки про вчорашню печаль -
Захоплива гра,
В якій перемоги, нажаль,
Таки не буде,
Бо вимкнули світло на зло,
Бо дощ
  іде,
Бо піт
  вкриває чоло.
Буде нічия,
Чи знову поразка й полон,
Жіноче ім'я
Вкраде рівновагу і сон.
Сьогодні вночі
Скінчиться тривала війна,
Сталеві мечі
Убитих потягнуть до дна.
Але не зважай -
Усе помирає. Отож,
Радій і стрибай,
Бо злива не вічна також.

2009-07-03

Забігла я світзаочі -
Не знаю і куди!
Гроза десь там за обрієм
Розкидала громи.
Застигли, заворожені,
Всі яблуні в саду,
Лише хрущі стривожені
Про щось собі гудуть.
А стежка м"яко стелиться
Й тікає далі в сад -
Весна справляє гучно там
Вечірній свій парад!
Забігла я світзаочі -
Не знаю і куди,
В бузковій вечоровості
Заплутала сліди,
Із келиха тюльпанного
Напилася вина
І залишилась п"яною
Мабуть на все життя!

Ти в вечори матіолові
Більше мене не зви.
Вже не піддамся словові
І не пророню сльози.
Ти в вечорах матіолових
Більше мене не жди.
Я розчинюся в споминах
Краплею смутку, сльози…
Ти в вечорах матіолових
Більше мене не жди…
Де пахнув чебрець і м’ятою,
Слались м’які спориші,
Там, навіки розп’ятою,
Мрію нашу лиши.
Хай вона буде спомином.
Хай вона буде сном…
Кублиться десь за комином
Пам'ять рудим клубком.

***

І... традиційно – квіти і вино...
Але повір у тривіальність:
по телику – цікаве всім кіно –
жінкам на сльози і на радість.

Є час – спочити і «перегоріть»
до кухні і до чоловіка,
який кусає лікті, бо «Зеніт»
програв у черговім політті.

А у кіно ж бо – щастя без вина!
Прасована сорочка біла…
І – поцілунки… І п’янка мана,
що додають для щастя сили.

Ті ж... традиційні – квіти і вино...
Та де вже тут! Не дійде черга!
Комусь – життя, комусь-таки – прокльон!
І час, якого не повернеш!

Біль. У серці застрягло лезо ножа. В очах пустота.
В душі обірвалась тендітна струна.
Провина? За що?
Не зробив нічого злого. Лиш добро зробили мені.
А в душі біль. Не знаю чому.
На рани сиплять сіль. Хто? Кому?
Мені.
Нічиєї провини нема.
Лиш пустота. А вона…
Хоча яка різниця? Нічиєї провини нема.
Просто біль.
На шрами душі просипали сіль.
Нечайно.
Бажаючи добра.

***
Розтанув день... Заплющив очі вітер...
а думка ніби пружна тятива,
немов стріла, що випущена притьмом,
жнивує неосвячені жнива.
І сонце натщесерце не смакує –
холодний дощ! Ото було б у смак..!
Мораль одна – не поминайте всує
Затятих несповіданих бурлак.
Не призведи у гріх, моя молитво!
Минувся день… А світла все ж катма!
Заплющив очі вітер – сльози витер!
Розтала ніч як в роті пахлава…

І не кращою з-поміж інших
є ти краплею в морі вулиць.
Перейде чорний кіт дорогу
і сусіди тікають з околиць.

Й невеликою іскрою світла
є у вуличних ти багаттях,
та без тебе назавжди б зникло
це життя із буденності й свята.

Тут багато ще можна сказати,
пасувало б, але для чого?
Люди й кури йдуть собі спати,
тільки Гаврусь крадеться довкола.

Гаврусеві ж бо більше можна
любить він садівничого доньку
й закривають усі люди очі
на його завивання в садочку

Гаврусь має зелені папери,
що дістались йому від війська,
як додому тікав з револьвером
й біля Плоцька впіймали хлопчиська

Але Гаврусь насправді хороший,
на коханій своїй має бзіка,
як в мунднир убереться військовий
усю ніч потім виє на місяць.

Та говорять, проте, на Садовій
із ученістю та гіркотою,
що кружляє вже смерть нашим полем
й забере когось знов із собою.

Jesteś kroplą i iskrą...

Jesteś kroplą w morzu ulic
I nie zawsze aż taka piękna
Czarny kot tu nagle przebiegnie
Aż sąsiadka z lękiem się żegna

Zaledwie iskrą w ognisku ulic
Jesteś - i nie taka znów wielka
Lecz bez ciebie nie można żyć
ani na co dzień ani od święta

Tu wiele jeszcze nie wypada
Choć niby można - ale po co
Tu ludzie chodzą spać z kurami
Gabryś tylko przemknie się nocą

Bo Gabrysiowi więcej wolno
W córce ogrodnika się zakochał
I patrzą na niego przez palce
Nawet gdy wyje po nocach

Gabryś zielone ma papiery
Dostał je jeszcze z wojska
Kiedyś uciekł z bronią w ręku
Złapali go chyba koło Płocka

Gabryś właściwie jest niegroźny
Na punkcie córki ogrodnika ma bzika
Czasem wskoczy w mundur wojskowy
I wtedy wyje do księżyca

Wówczas mówią na Ogrodowej
A mówią niezbyt uczenie
Że śmierć krąży po okolicy
I że wnet znów kogoś zabierze
Adam Ziemianin

Скажи, откуда ты приходишь, Красота?
Твой взор – лазурь небес иль порожденье ада?
Шарль Бодлер

****
Неинтересен мир без красоты,
Неинтересны люди без изъяна,
Скажи мне, – кто ты? Я скажу, кто ты,
И – опьянен ли, или просто пьяный..?

Здоров ли взор твой, иль навек больной,
Когда ты меришь мерками такими –
Всех кто вокруг помечен, как чужой,
Не вдруг кому-то скажутся чужими…

Бояться, радоваться…? Что за черт!!!…
Пророчества сбываются иначе!
Ведь только красота весь мир спасет,
Иль будущее не назначено...?

Откуда ты приходишь, Красота?
Не с языка ли демона земного?
Иль с мира погребения ночного,
что с недостойным именем – МЕЧТА?

Стакан, стакан він наповнявся,
Оманою що спиртом звався,
Спікаючи в душі все те,
Що було так колись святе.

Він знав що виходу не буде,
І помилку цю не забуде,
Та оглядатися не варто,
Бо болісно, і це не жарти.

Поглянувши собі у вічі,
Він знав що це буде довічно,
Цей гріх беру собі не душу,
Бо з цим робити я щось мушу.

Вона була колись хороша,
Та річ для неї була в грошах,
Хоч як мене не запевняла,
Та знаю точно не кохала.

Момент цей добре пам’ятаю,
Як посварились ми до краю,
І я пішов та не вертався,
Немає грошей - нащо здався.

В вірші моралі не існує,
Та інколи цей вірш лікує,
Лиш тих кого вона зламала,
Коли це серденько кохало.

Ти знаєш що таке життя.
Ти знаєш як шумить вода.
Ти знаєш пристрасть почуття.
Ти знаєш …

Хотів би мати все відразу.
Хотів би не чіплять заразу.
Хотів би житти ти безсмертно.
Хотів би…

Чому незавжди та погода,
Чому так рідко є нагода,
Чому нелегко у негоді,
Чому …

Відповідь у всіх питаєш,
Відповідь не помічаєш,
Відповідь в собі шукаєш,
Відповідь …

Якщо тоді не зупинився.
Якщо тоді не помилився.
Якщо тоді не народився б,
Якщо…

Виклик прийнято). Вірш з римами на -ель)

Збудую диво-корабель.
Він попливе до тих земель,
Де 25-та паралель.
Зелений мис.
Медово пахне мірабель,
А хвиля горнеться до скель,
Немов манто a la Шанель.
І легкий бриз.
Де понад урвищем готель.
І подають холодний ель,
Запечену морську форель,
Коктейль "Каприз".
А ввечері – віолончель.
І флейти лине ніжна трель.
Відлунням котиться до стель
Нічний каприс.
Олія. Темпера. Пастель.
Мане, Моне, і Рафаель.
І рембрантова акварель.
"Вікно". Матісс.
Мсьє-мадам-мадемуазель!
Крутіть рулетки карусель –
Життя – солодку карамель:
Ура! На біс!!!

- Скажи ж мені ти, кого покохала душа моя: «Де ти пасеш? Де даєш ти спочити у спеку отарі? Пощо біля стад твоїх друзів я буду, немов та причинна?»

І береш ти сопілку – калинову сопілочку Любові – і граєш ніжно-ніжно, як босоніж по траві ступаєш. А трава висока, ген по пояс, густа і гнучка. І срібні тронки калать-калать-калатають десь там, десь там унизу. Чи у траві недремній, чи в тілі моєму бурштиновому? А над усім – не миро і не ладан - чебрецева памороч розлита…

- Якщо ти не знаєш цього, вродливіша посеред жінок, то вийди собі за слідами отари, і випасай при шатрах пастуших козлятка свої.

І стерня гостра не ранить ноги, бо подорожником тулиться до них Любов. Бо лащиться конюшина, і ластівка зашиває чорною голочкою і білою ниточкою рани мої, болі твої. І біла кашка – наче манна небесна – осипається втишено, нахиляється люляно…

Ліва рука його під головою моєю, правиця ж його пригортає мене…

Яка ти доладна, моя ти подруженько, яка ти пригожа!
Очі твої – горлиці ніжні, пташечки туркотливі.
Коси твої – води джерельні, що спраглого поять, голого омивають.
Губи твої – наче маківка в полі – ніжні, п’янливі.
Шия твоя – як дорога донизу – легко стікає.
Перса солодкі – то яблука стиглі, соком налиті. Їх цілувати – щастя спивати – тепле, солодке.
Лона галява манить до себе – ляжу спочити, стиглу суницю любощів лагідних ротом зривати.
Лакітко моя, смаглява пастушко, вся ти прекрасна.

- Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, газелями чи польовими оленями, щоб ви не сполохали, й щоб не збудили кохання, аж доки йому до вподоби!...

І небо нахиляється над нами, і синьою ковдрою ангел нас накриває…
Трави наземні, води підземні, птиці надземні, злийтесь в єдине в танці палкому, жадливому танці…
Ти, що сопілка, ти, що босоніж, ти, що коханий, ти, що пастушиш дике мурашшя тіла невісти, знай-бо, у крові – там, усередині, годі дістати, глибоко в лоні – вухо притулиш – є муравлище. Спить-но допіру, спить невситиме, спить ворушливе, як голосільниці втомлені спекою чорно зітхає… Вирва недремна, спрага даремна – те муравлище, бо міріади приспаних воїв сплять і не знають…
Ти, що сопілка, ти калиново губи дотулиш, ніжно заграєш пісню тужливу, пісню шовкову… Гратимеш довго – груди і гори враз стрепенуться, жерло вулкана, паща мурашника тремом здригнеться…
Пастире добрий, вірний табуннику тіла жалкого, чуєш, під пальцями води вирують – чорні, жадливі? Дика навала, військо озброєне тіло шматує, сунуть мурахи – їх міліони, їх міріади…. Чорні мурахи з братами червоними стали до бою…
Стадник коханий кличе сопілкою, наче сурмою…

- Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, як мого коханого стрінете ви, що йому повісте? Що я хвора з кохання!

Чим коханий твій кращий від інших коханих, жінко? Від десятків і тисяч коханців, мужів, братів?
Голова його - щире золото, а кучері – то вовна лоскітлива.
Його очі – чорториї глибокі із водами оксамитними.
Губи його – стигла шовковиця, сонцем зігріта. Ніжно цілує, і від цілунків – тавра по тілу. Вже не відтерти, вже не забути дотик Любові.
Руки кохані – плющ темнолистий, певний і дужий, душу, як пташку, в тілі стискає, в небі гойдає.
Має він чари і серці і в тілі, щирий коханок, ніжно пастушить тіло прокляте, душу безсмертну.

- Поклади ти мене, як печатку на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть....

Чим платити за газ, чим платити за воду й світло
Та за сонний сніг, що на тлі його силуети: як вії – віти…
Чим за те, що коптиш, мов піч архаїчна повітря
тридцять років… і від вівтаря до цвинтаря носиш вістря, –
Незагострене вістря суму в незагоєній сумці серця…
Чим за те, що ні час, ні горілка з червоним перцем
Не стривожать минулого, пам’яті не стриножать…
А нічим…не вітчим мій добрий єдиний Боже;
За життя не заплатиш, вар’ятко, тепер – лічи:
Підбивай рахунки, серпанки, густі цілунки
В передпліччя, в губи, в чоло. Та мовчи-мовчи.

Вас—зрозуміли тільки потім,
Через десятки, сотні довгих літ.
Вас—ненавиділи до злості,
За вами гнався весь продажний світ.

Ви—сиділи по тюрмах роками,
Не ламались, чекали нових перемін.
Ви—жили своїми думками,
Думками, що розтрощили множество стін.

Ваша зброя—то совісті слово,
Що легше за вітер і чисте, наче хрусталь.
Ваша зброя—то правди печаль,
Що жалила вогнем тирана продажного, злого.

Ваші імена—пошепки казали,
Прагли стерти їх з розумів людей.
Ваші імена—на трибунах кричали,
Ними надихали творців нових ідей.

Вам—життя дарувало тільки біль,
Тюрми, черствий хліб і чорну сіль.
Вам—безсмертя дарувало славу,
Таку могутню, незнищенну, мов вогненну лаву.

У нашій партії , вовків -
Партчистку влаштувати треба,
Бо завелися підлі гризуни.
Гризуть самі, гризуть і їх,
- Треба вже батіг, та по всіх...

Позвати кабана,
Страшного звіря -борова,
Понатикає всім він стусана,
Під зад і в бік такого кликана.
В шерензі і вовки стоятимуть, піджав хвости.

А лис, як розбиратися почне -
То заяча "тусовка" зникне...
Бо це,хитрюче,риженьке створіння,
Всіх закусає, обхитрить до самого коріння.
Чого чекати від лисячого хотіння...

На дубі всі повісили листи -
Де пропозиції, накази та хисти,
Щоб кожний знав, що тут робити,
Кому колючу шкуру мити,
Кого за хвіст трясти...

Нема у лісі нашому,
Ані ожини, ні малини -
Порозбирали всі поганки, маслюки.
У норах тільки хробаки,
І повзають погані слимаки...

Борсук порив собі ходи,
І бігає сюди - туди,
-У лісі "наркоту" збирає?
-Та ні, обнюхує старі гілки,
Хтось мітку тут зробив,
І лісу відхватив собі "шматки"...

У кожного своє хазяйство,
Ведмедя, берлога під горою,
Його усе - з горою.
Лисиця, справжня молодиця =
ЇЇ підлісок з горобиною,квітками,
Туди не тільки горобці,
Поласуватися збираються зайці...

Де вікові дуби, розчісують себе,
Та труться в них - зубри.
Великі та страшні,
Ліниві та трусливі,
Чоловіками, якби були-
Боялися би їх вовки.

Отак вся зграя, лісових звірів
Реве і завиває, під керівництвом,
Хижаків, плюгавих та старих вовків.
Вони хвости тут розпустили,
Та скавучать, огризками зубів сучать.
- Дивись, вовчиця хилиться до лиса,
Бо з вовка клоку шерсті вже нема,
Ума - як у барана...
То, що він може тут зробити,
Коли пуття і в дома вже нема.

Реінкарнація безглуздя людства,
Експансія думок короткозорих,
Ймовірний шлях у напряму дикунства
Блукальців по міжзоряних просторах,
Розчарування в здатності системи
Електорат тримати в межах щастя –
Довершено змальовані проблеми
Багатогранним найманцем причастя
Емоціями з літа Вокігані,
Розлитими в кульбабове вино
І схованими в душу в цьому стані…

Там, де роси блищать діамантами,
Там, де верби у смутку схилилися,
Там ромашка прозорими ранками
Кришталевими росами вмилася.

І сумує вона за журавликом,
Що десь там – поміж хмарами сірими
Все курличе пронизливим голосом –
Відлітати не хоче у вирій він.

Знов росинка сльозою скотилася
І розбилась об лист подорожника.
І немає того вже журавлика,
Тільки осінь заплакала дощиком.

Він із вітром весняним повернеться
І ромашку у полі шукатиме,
Та не знайде він більше билиночки,
Що так довго за ним сумуватиме.

"скажи мені, чим живеш"

живу?
чесно?

"ти бавишся словами, як вогнем....
Твоя душа з моєю – паралельно"

живу! живу шалено і вогненно
часом листи до осени пишу
та й тим отак якось живу
даремно?
і кола по вікні воджу...
натемно
перемальовую віконне скло
в нічну вологу палець опускаючи
спітнілі вікна дихають на тло
вологий кисень морозно вдихаючи...

Видовисько! Сумне й курйозне.
За першим актом другий − д-ди-р-р...
Глядач − в кущі: …як щось серйозне, −
устигти б вивернуть мундир…

І прапор вчасно замінити!
Древко одне, а прапорів…
Хоча б потрібний прицвяшити,
щоб поміж листя майорів...

А там, дивися, ще й сто грамів
Наллють у кружку…буде й зиск!
Стара була − погана влада,
А нОва! Недешевий блиск!

Мораль у байці, як вовчище, зла…
− Калитка злата в когось більша...
Чудні твої, о, Господи, діла.
Дива. Чим далі, тим чудніші!

Скільки не витирай з полиці пил, він все-одно повернеться туди,
Скільки не сповідайся, все-одно повернуться у душу гріхи,
Скільки в ванні не купайся, все-одно до шкіри прилипне бруд,
Та постійна боротьба на секунди очищатиме, і тяжкий найважчий труд.

2.

Душа. Ніщо—у світі матерії і грошей.
Душа. Все—що в грудях мати мусиш.
Душа не вибира людей,
Люди вибирають душу.

3.

Серце. Б’ється вічно в ритм життя,
Гаряче, наче лава, чи зимне, наче сталь.
Груди розрива серцебиття –
Могутнє, як таран, чи ламке, немов хрусталь.

Я зачепився через перепону,
Впав на коліно, відчув сморід заборони.
В душі щось сильно заболіло,
Світ створив для мене нові перешкоди.

Мої очі опустились додолу,
Втупились в холодну сірість землі,
Так захотілось повернути додому,
Так захотілось здатись мені.

Але ні! Я встану і йтиму далі вперед!
Підніму очі ген високо в небо,
І не треба мені ваших подачок, ваших карет,
Я йтиму ногами, бо для щастя нічого більше не треба.

Я піду до кінця, крізь біль і печаль,
Прорвусь крізь стіну із брехні,
Розіб’ю фальші кристал
І, надіюсь, душа не дозволить зламатись мені.

Дійду до мети, або впаду мертвим посеред дороги,
Але не зупинюся, ні, ніколи,
Переступлю через найвищі, найтяжчі пороги,
І розірву, як ланцюг, найміцніші кордони.

Час—нестримна течія ріки,
А ми—крапельки води, що течуть за нею,
Час вривається у вічності піски,
А ми стаємо безсмертною душею.

закривай тихенько очі,
засинай
я на вушко прошепочу
баю-бай

тебе ніжно я обніму
пригорну
в ніч холодну я зігрію
й сам засну..

Ах, розы... силуэт изящный,
цены б вам не было, кабы
вас не дарили уходящим
и не бросали на гробы.

Или, осенней хризантемы
вдыхая томный аромат,
не избегали скромно темы
о вечной ценности карат.

Никто особо не пеняет:
и та красавица, и та…
но – одуванчиком взлетает
божественная простота.

2009

Мимоволі зривати холодні прозорі маски
З перехожих, що як мурахи: туди-сюди.
Моя спрага одвічна. Спинись і подай води.
Мов останню чи може найпершу у світі ласку.

Бо крізь пальці втікає і сенс, і піщана мрія.
Бо так порожньо пальцям. Кораблик пустих долонь.
І не станеш на варті серпневих моїх безсонь.
Бо не зійде зерно, що тобі я у серці сію.

Не вертайся назад. Я спростую сумну розв’язку.
І почнемо спочатку. Мою залікуєш втому.
Я скасовую все: теореми та аксіоми.
І приймаю тебе як найбільшу у світі ласку.

Дахи будинків чекають доторків снігу
Проте — весна

Мені дуже хочеться тебе обійняти
Подзвонити і сказати
Давай зустрінемось і обіймемось

Але це мені видається безглуздим
Я вже уявляю відповідь на таку пропозицію

Ти сидиш в іншому кінці міста
Ліс довкола

Ти настільки сумна
В тобі прокидається дитяча безглуздість
Все проникна і подоброму наївна
Телефонуєш
Кажеш
Давай де-небудь зустрінемось
Пообіймаємось

Я посміхнусь
І погоджусь

Горіли мости – не згоріли…
Впереміж з дощем харамАркати?
Попереду ніч ціла…
Сльоза - впала у чарку…

І місяць скрипів мов карУца…
І душа прохідна наче жЕжель…
І не скрапують сльози – ллються,
якось легше…

І до Господа доки герсОну,
докіль товщає віршами зшиток,
я упевнений лише в одному –
треба жити!

У вечори, над ресторанами
Повітря душне й тісне,
І править вигуками п'яними
Дике шаленство весняне.

А вдалині, в пилюці вуличній,
Над скукою заміських дач,
Ледь золотиться бублик - "Булочна"
І ріже слух дитячий плач.

І кожен вечір за шлагбаумами,
Заламуючи "котелки"
Серед канав гуляють з дамами
Досвідчені "остряки".

Над озером скриплять уключини,
Чути різкий жіночий виск,
А в небі, до всього приручений,
Кривляється бездумно диск.

І кожен вечір друг єдиний мій,
Відбитий, в чарці постає,
У плині терпкім, мов у вириві,
Втопає серденько моє.

А поруч, де сусідні столики,
Лакеї соннії стирчать,
П'янючі, злі, з "очима кроликів"
"In Vino Veritas" кричать.

І кожен вечір, в час умовлений,
( Може, це сон, а може ні ? )
Дівочий стан, шовками вловлений,
Пливе в стуманенім вікні.

І віють древніми таїнами
Її пружнавії шовки,
Вінець із чорними пір'їнами,
І перстні вузької руки.

Пройшовши стиха поміж п'яними,
Знов без супутників, сама,
Вмита парфумами й туманами,
Вона сідає до вікна.

Дивною близькістю прикований,
Дивлюсь за темную вуаль,
І бачу берег зачарований,
І зачарованую даль.

Глухі таїни, кимсь привнесені -
То чиєсь сонце кимсь дано,
І у душі розлилось плесами
Пахуче, терпкеє вино.

І пера страуса похилені,
В моїй уяві мерехтять,
І очі сині ті, незмірені,
На дальнім березі горять.

В моїй душі є скарб захований
І ключ доступний лиш мені,
Так, вірно, п'янеє страховисько,
Я знаю - " Істина в вині ".

Переклад з О. Блока

(поволі)

сутінковий метелик між
свічками & тінню
між підступністю, пристрастю
еротичною маскою
довічною таємницею таємниць

екзотична інтимність
хвилі почуття, екстатична
смерть
декадансу

музика молочно- білих
чорно -графітних клавіш
манірна скрипка
антикварна катеринка
соковито- іржаві кларнети

пересипані зблиском тарілок
щітками барабанщика
між втратою, провиною
бажанням & грішним будь що

ми ніколи не бачили одне одного
ми ніколи не згубимо одне одного
ми одне...

іронія, чи не так, чоловіче



(темп!)


Я ошукаю тебе, у марочному кабаре
Я розіб’ю твій дзвінкий кураж, твій схололий спокій
Бешкетники, джентльмени, месдам і мсьє

je voudrais...


Кохання між лезом і бруком, зневірений морфій
Поки я сповідатиму твій інший, інакший біль
Кидаючи на піковий банк зло таємних причин
Твоє покинуте пекло, твій втрачений парадіз


Банальне нещастя на біс, замріяно граючи
Життя, завше болісний, свавільно блискучий каприз
Спрага твоїх зіниць, коли ставиш на чорне, усе
Що ніхто не здійснив


Так я ошукаю тебе
В прокуреному кабаре, у млисту нуарну ніч
Солодкий відчай спиватиме твій омріяний блеф
Віч на віч палячи іронічне ні, чоловіче
У цинічному кабаре


si tu veux....




 

...

Ті дні були нещасні і щасливі,
Коли зустрілись двоє на чужині.
Роки без тебе - кісточка в оливі,
А ніч з тобою, як солодкі дині

З баштанів Миколаївщини. Люба!
Забудь на мить турботи і провини,
Моя маленька італійська згуба,
Нелюба донька неньки-України.

Любаска моя, сестронько, кохана,
Над нами схилять віти шатра лісу,
Мені на завтра – горбитись на пана,
Тобі – вертати в осоружну фісу,

Лише і щастя – що тебе пізнати,
Ділити світ чужини із тобою…
Та на Різдво потрібно повертатись,
Бо в тебе вдома син, а в мене – двоє.

Ті дні були шалені і щасливі,
Кохали щиро двоє на чужині.
Тепер життя – як кісточка в оливі,
А було - як солодкі ніжні дині.

З двоспального ліжка пробився духмяний горошок,
Немов репресований струмінь зеленого світла.
Для тебе закінчилась казка—принцеса вагітна,
Для тебе з"явилась можливість продовжити пошук

Між зерен-зерняток, маленьких дівчаток у бантах,
Які довірятимуть кожному слову і жесту.
Це трохи нагадує вуличну гру у наперсток—
Заснути коханцем, а зранку прокинутись татом.

Це навіть природно, якщо не зважати на осуд
Юрми феміністок, їм їсти не дай, а скарати,
Того, хто насмілився викрасти їх кандидата,
І досі не вивчив змістовного терміну „досить”

В підборі підборів, манжетів, білизни й алькову.
Своєю метою ти бачиш зішестя нірвани
Лише в товаристві Наталі, Оксани чи Ганни,
Бо ти—фахівець з підкладання дівчатам бобових.

 
   твій надвечірній прозорий спокій

 проллється пивом, натхнеться димом
злетить над містом гарячих дахів

магічного полум’я виблиском
 за прядива зоряних розкошів

   божевільно присмачені дивом
        потяги тіней, мережива мрій

          легкокрилим як сни вітрильником









 

Українка! Скільки в цьому слові
Спраги і натхнення для поета!
Скільки в ньому щастя і любові!
І себе питаю – "З ким ти? Де ти?

У яких кацапських гуртожитках,
У якій Італії чи Польщі…
Як без тебе, українко, жити?
І навіщо світ без тебе, пощо?

Рідна моя! Найсолодша в світі зваба!
Очі як волошки, коси русі…
Та цілує багатій-нахаба
За доляри личенько Ірусі…

Каті білі ніженьки від шиї,
і Марусі перса солодкаві…
А вона, рідненька, знову шиє,
Вишиває квіти нелукаві

На сорочці бастрюка-синочка…
…Вже її окликнули бармени…
І кохані – українські – очка
Цілу ніч дивилися на мене.

Не падай духом - не твоя прикмета,
І не розмінюйся - це ж не рушій.
Погане діло - снігові замети,
А особливо - на чиїйсь душі.

Розтань. У мене ті ж нариви.
Мерзлоти-мінус-сорок і буран...
це не кінець, а смуга (чи період?)
На зліт усупереч семи вітрам.

Усе минає. І оце - зітреться,
Пройде (така вона - життя вага!).
Леліяти лілею - діло третє:
Не дай зламати стержень ворогам!

Вперед. Не треба обертатись.
Одна дорога. Тільки нею - йти.
Не падай духом. І не падай - надто.
Не крижаній. Не бійся теплоти.

Вогонь живий, а холод - все понищить,
О, крига - найжорсткіша зі спокут!..
Не падай духом. Ми ж від цього вищі.
Не падай. Будь і дихай. Просто - будь.

Кусатися, брикатися
любити твоє тіло...
Кривлятися, звиватися
оповідати вміло...

Кохання, як мистецтво,
мистецтво - це кохання,
наскоки у крілецтво
од вечора й до рання...

Народжуються діти -
старіє наше тіло,
частішають помітки -
в архів готують діло...

І радість огортає
тупу і злу натуру...
А хтось розповідає,
що жив і вмер я з дуру!

Вечер, свежая прохлада,
Мы – в беседке среди сада,
День усталый провожая
За душистой чашкой чая.
Птички ласково поют,
Создавая нам уют.
Небо звёздное - без края.
Благодать, краса какая!..

Вдруг, как будто из тумана,
Появился гость незваный –
Издавая тихий зуд,
Крылья к нам его несут.
Он летит, как будто свищет,
Весь измазанный в кровище.
Сразу видно – жертву ищет,
Чтоб пустить её на пищу.

Эта, с крыльями, «свинья»
Думает, что вкусный я!?
И с размаху злобный хищник
Впил в меня свои „зубища”!
Комарище! Вот злодей!
Жирный, будто воробей!
Скольких взрослых и детей
Обескровил этот «змей».

Укусить меня не вышло –
Зацепил его за “дышло”
И, от сковородки крышкой,
Врезал между глаз, повыше.
Тут и сдрейфил он, трусишка,
Спрятаться хотел под мышку.
Но манёвр его не вышел –
Он устал и часто дышит.

„По газам” – рванулся ввысь.
Я за ним: ”Посторонись!”
Наступил ногой на вилку
Коньяка разбил бутылку,
Комара ж – судьба, какая:
Сбит, как «мессер», в чашку чая.

И несчастный вурдалака
Дрыгал ножками и плакал,
И прощения просил,
А потом, лишившись сил,
Вдруг затих, почти уснул,
И бесславно утонул.

Вот история, какая
О вреде и пользе чая
Говорят от многих бед
Лучше средства просто нет.

(17.01.98. - 30.06.09.)

Я лечу, а ти кажеш – «здалося»!
У тремкому безмежжі небес
вітер бавиться моїм волоссям,
із-за хмар виглядає тебе.
Я високо над лісом і полем.
Ці простори п’янкі як вино.
Отакою є сила і воля –
коли ти і природа – одно.
І несуть мене радісні крила
над землею, що квітне людьми…
Отакою є воля і сила –
коли в часі спиняється мить.
Я лечу (а ти знову смієшся)
ген - у просторі неба яснім.
Усміхаються в відповідь вишні.
А ти просто не віриш мені…

За Анною Ахматовою

За дім, спустошений ущент,
За безталання знак,
За самоту удвох і ще
За тебе п’ю до дна, –
П’ю за лукавство губ і віч,
За холод поміж нас,
За грубий і жорстокий світ,
За те, що Бог не спас.

Природа скачків не любить,
Природа - то русло плавне,
Даремно вважають люди,
Що крига раптово тане.

Що раптом зима приходить,
Жоржини в снігу втопивши,
Що зустріч - це та ж пригода,
Випадок серед затишшя.

Що думка раніше спала,
А потім збудилась раптом,
Що успіх - це той же спалах,
Та ж іскра раптова з ватри...

...Поволі лиш крига тане,
Поволі весна йде юна,
Поволі встає світанок
І будяться сонні вруна.

Лелеки летять поволі
З-за моря у рідні хати,
І раб ще ніколи волі
Не мав, не одержав раптом.

...І серце холодне в грудях
Гарячим уже не стане...
Природа скачків не любить,
Природа - то русло плавне !...

1985р.

Не чекайте на завтрашній день,
а живіть і радійте сьогодні!
Бо любов нам назустріч іде.
Бо любов нам дарує свободу.
Все, чого потребуємо ми –
це любити! Любити! Любити!
Це воістину бути людьми.
Це творити життя - просто жити!

http://maysterni.com/publication.php?id=34685
Роман Боднар: "Natura non facit saltus"

Раз тарган відрізав лапку
Біг по столу босоніж
І зробив велику вавку
Гострим лезом йому ніж.

Та не знав ще він такої
Як сусід його біди:
Той тарган хоч був з ногою
Жив сім днів без голови.

Двома перстами, наче старовір,
Земля хрестилась ревно, що аж кров скрізь
згорталась хрипло, горе впало з гір
(Чорнобиль – раз!): Авіашоу Львівське…

Прадавнє горе… Сліз нема, в душі
мозолі лиш… Болюча серця праця…
Ви краще казку дітям розкажіть
тим сиротам або пошліть пограться

своїх дітей до сивих матерів
в хустках чорнющих, як вночі чорнозем.
Не так солоні сльози, як давкі.
І спогадами Горе їсти просить…

Давайте станем на коліна всі
(ну, скільки: сорок сім чи шість мільйонів?).
І Бог почує – правда від Русі,
бо Українгеліє – ми сьогодні;

Запалим у Великдень по свічі
опівночі – хай Бог нас порахує.
Зростав народ щоб духом і в числі,
а Кобзаря не згадували всує.

І скажем один одному: «Простіть!»,
і вибачимо й будемо брататись.
За віру Бог загинув на хресті,
за віру і воскрес, і в цьому радість.

І в цьому суть земного прибуття.
Краса міцніє! Рабство побороли!
Наклав Іуда руки… Бог суддя…
Пробачу все, крім... нехтування мови!

Хіба йому дорікнеш —
Щастю за хвильку щастя?
Хіба за ним не підеш —
Хоч мав би і сам пропасти,
Хто знає, коли і де
Зоря спалахне чи згасне?

А щастя рікою пливе —
До берега не пристане,
А щастя летить журавлем —
Високо в небі.
А щастя тільки майне —
Серце затерпне...
2001