В гай піду на полонину,
Простирадло кину,
Під очима небосхилу
Народжу дитину.

Зав’яжу пупок поволі,
Слізно спеленаю.
Понесу дитя в подолі,
Наче квітку з гаю.

Очі у Сірка позичу,
Здибавши сусідку.
– Добрий вечір я вам зичу.
Що придбали? – Квітку…

Принесу її додому,
Там сердита мати.
Насвариться, а потому
Стане заглядати.

– Подивись, у немовляти
Сині оченята.
Візьме ненька колисати,
І розквітне хата.

Будемо дитя в маруні,
Череді купати,
очі ті небесно-сині
Ніжно милувати.

Донька виросте з пелені
Скаже: – Хто мій тато?
– Де шумлять гаї зелені,
Квіточок багато.

Я зірвала щастя в гаї,
А журу згубила.
Зараз я не пам’ятаю,
Чи його любила.

Повний місяць, певно, знає
Й оксамитна зірка…
Хто на долю нарікає,
Буде жити гірко.

Два сирники, морозиво і кава...
А стіни інші: тих уже нема.
І музика, і бесіда цікава,
лиш я чогось задумливо-німа.

Лунали вірші — пристрасні й пророчі,
і теж була на двох — одна свіча...
А вранці Бог, уперше в цьому році,
овець небесних стригти розпочав.

Налийся у думку мою
Освітленим сміхом. Востаннє.
Сльозини борги віддають
Дощем у душі прощальним.
Усмíшок твоїх джерело
Сховалося в хащах сум’яття.
Зцілити воно не змогло.
Таке уже наше закляття.

2009

Про що долоні зводиш, Текле?
Катма таких вже молитов,
Аби відвести більше пекло,
Ніж те, що рвало твій покров.

Яких святих, в яких оправах,
Ти звала ані криком з вуст,
Як меч півмісяцем багрявив,
З півсонцем звівши татарву?

Руки якого чоловіка
Шукала прихистком на грудь,
Коли ключем із неї цвиркав
На молоці кревлений згруд?

Кого згадала - неньку, Йсуса,
Коли в'їдавсь у тім'я цвях,
Як в'язло: "Йгумене, матусе!"
В сестринській греблі в болотах?..

Мені сказали, чуєш, Текле,-
В той день, лиш через океан,
З останніх стріл жона ацтека
Іспанських клала християн.

Аж погляд в тих конкістадорів
Розкосим позіром іскрив.
То не-Христос світив їм зорі,
То не-Аллах тягнув ясир.

То, Текле, вітер вовком ходить
Під твій впокоєний курган.
То тільки дощ ордує води.
То - молодик, не ятаган...

2009


*Каплиця святої Теклі - пам'ятка-меморіал (XVII ст.) у м. Берестечку. Згідно переказів, зведена на кургані, де поховано українських дівчат і польських монахинь, які відмовились йти у татарський полон. Татари відрізали непокірним груди, а в голови забивали гвіздки. Наставницю польських черниць звали Теклею.

Сплять діточки малі
Закохані посміхаються у сні
Тільки Мати-Земля не спить,
Бо щось її дуже болить.

Від болю здригнулася вона
Сколихнулися села і міста
І там, де рана пекуча булà
Міста практично бже нема.

Яка жахлива картина:
Мати обняла дочку і сина,
Але спастися вони не змогли
І вічним сном спати пішли.

Не відлітай від мене осінь,
моїх стежок не замітай,
Спини, коли вже буде досить,
Уважно вислухай, спитай.

А я тим часом прихилюся,
до твого ніжного чола.
І почерпну або нап’юся
від музи доброго вина.


2.11.2009 р.

Душа болить, а сліз нема.
Не ллються, кляті, хоч застрелься.
А навкруги - весна, весна,
літають бузьки-менестрелі.
А я в журбі чекаю дня -
нового, чистого, п"янкого.
А навкруги - весна, весна,
дощами ллється на дорогу.
З-за рогу вигулькне таксі
і відвезе мене до тебе.
Душа поплаче і без сліз.
І зникне сум, як хмарка в небі...


2008 р

Марево-видиво дощ - не нова візитівка,
Наче від часу пошкрябаний фон-кіноплівка.
Сплять переходи в пасмистих тінейджерських гетрах..
Мчать-поспішають додому намоклі автівки:
Злизують шини лискучий льодяник бруківки –
Згодом лічитимуть прісно асфальт-кілометри…

Місто під вечір пірне у ліхтарні алеї.
Спритний ліхтарник обличчя світилам доклеїть:
Очі і брови, і вуха, і ніс, і уста.
Парами будуть гуляти, прозрілі, ночами.
Шепотом ніжним зайдуться стежки у безтямі
Доки не щезне імла таємничо-густа.

Часто і сон твій отими світами блукає…
Зранку розбудить дзвінок ошалілий трамваю –
Встигнеш заскочити дню на підніжку, чи ні?
Сплесне в долоні ліхтарник, прощаючись, хитро,
Свіжим білилом обличчя закохані витре…
Плавно погасить за склом ледь помітні вогні.


31.10.09 р.

Відвези, таксі, мене від всього світу,
Лету й швидкості, в’язкої чорної води.
Розпороши мене над мозком вітру,
Забери до Всесвіту з квартирної нори.

Хай вогні зустрічних вишкірених фар
З’їдять очі, щоб вони не відчували
Справедливості зітлілий попіл— жар,
Щоби мрії картинами враз стали.

Розв’яжи засохлі руки, я благаю,
Відпусти, я в небо ангелом злечу,
Мури душ людських добром зламаю,
Я валькірії бездушним нутром закричу.

Ти забудь про гальма, мій водію,
Я повинна встигнути на бал,
Жити вічно у брехні, я не умію
Час змінити світ уже настав.
1.02 2009.

Убогість духу, біди і жалі
Не приховає маска оптимізму.
Хоч раз погляньмо через власну призму
На те, що ми створили на землі.

То хто ж ми є? Великі чи малі?
Ще бродить краєм привид комунізму,
В руках чужинців наша чиста схизма,
Про душі ми забули взагалі.

А предки берегли вогонь духовний,
Він дав життя, ця істина проста,
І тим, що хочуть лиш наскубти вовни, –

Духовність не освячує вуста.
Хоч їхня чаша – і по вінця повна,
Та хто відчинить вічности врата?

Гострий сонця промінь бігає по стінах,
Хоче доторкнутись шиї і руки.
Клята та щілина на моїх гардинах
Все таки розбудить... Спи кохана, спи...

Ти така красива, ледь відкриті губи,
Посмішка легенька, ніжна і ясна.
Із-під ковдри видно твої білі груди,
Контури овальні, вигини стегна.

Мідна турка кави хай бурлить на кухні -
Я залюбувався - піною стече.
Сяду тихо в крісло, не пом’явши сукні,
Ковдрою укрию руку і плече.

Хай розбудить кава у цей світлий ранок.
Чари хай відпустять, бо взяли в полон.
Довго милувався ніби наостанок,
Поки ти дивилась свій солодкий сон...
16.10.09

Я загубився у діброві,
Застряг в гнучких папоротях,
Там линуть пахощі чудові,
Мов повні медами бортя.

Я загубився в шепотінні,
Солодшому за смертний гріх,
Що голосом із сновидіння
Жада диявольських утіх.

Я загубився в поцілунку,
Припав до диво-джерела,
А в грудях серце б’ється лунко
Й пече амурова стріла.

Я загубився між горами –
Необережний мандрівник!
І нетерплячими вустами
Цілую вогненосний пік.

Я загубився на узліссі,
Трикутнику мого життя.
О мить блаженства, зупинися!
Це ж світ предтеч і його дах!

Я загубився між литками
Немов п’яниця в чагарях,
Пасусь, жирую до нестями,
Топчусь по травах і квітках.

Я загубився у "печері",
Туди усі ведуть стежки,
Там відчиняються всі двері
В найпотаємніші кутки...

Осінній вечір, що пропах
димами сірими,
гойдає на своїх руках
листочки зірвані.
Воркочуть білі голуби
не колискової:
любов мою не розгуби
в листку кленовому…
Де саме зупинився час –
немає значення.
Важливо, що життя у нас.
Ніщо не втрачено,
бо час спливе, перемине,
а ми зостанемось.
В повітрі квітами війне,
водою талою…
І знов відродиться життя
в новій історії…
А, може, просто ти і я
удвох повторимось.

Тільки цього щасливого літа,
а більше – шматочки неба ніколи
вже не будуть такі бузкові,
як синці
у янголів на колінах,
бо восени їм видають штанці,
а замість велосипедів – крила.

Сьогодні, сього щасливого дня
шматочки такі акварельно-сині,
а інші –
такі акварельно-блакитні,
наче від найчистіших тонів
зеленого, бавлячись, хтось відняв
жовто-най-гарячіші.
Так змішують фарби закохані, діти
і циркові слони.

Лише цієї щасливої хвилі
ти забуваєш, що ти,
як і мох,
повинен рости
на північному схилі
пагорба. Я росту
за двох,
особливо – за тебе,
це тішить душу
понад усе.
Я знаю, що подумки ти не тут, а
над нами шматочки перламутру,
і надходить ніч, і скоро посуте
ніє, й закриються сту
лки мушель
у небі.
І все.

2009, осінь

сині вершники в житі
з прожилками білих вен
розпашілі хвилини
простежити їх – ген-ген…

ті намахані коні
одне викликали – гнів
я любила тебе
рівно стільки як ти мене ні
і любила за те лиш
що ти мене не-любив
вистачало на каву
на віршика й піну днів
а за решту – не знаю
мовчати би – не вдалося
розлюбила і годі
залиш мені звив волосся

годі вершникам скніти
в болотянім полі-сні
…перепуджені коні
та лицар не на коні…

Я хочу...
Станцювати
з тобою румбу
в божевільно-
повільному
темпі бажання...
Я хочу...
Намалювати
поглядом
на твоєму тілі
карту любові...
Я хочу...
Розчинитися
у сміливому
дотику
впевнених рук...
Я хочу...
Обійнятися
душами
у тілесному
блаженстві
танцю...
Я хочу...
Просто
помріяти...

2009

Вкриває сніг дорогу на Вкраїну.
Вогні столиці серцю не близькі.
Йому б туди - в садочок, у хатину...
Несила далі жить на чужині.
Йому б весни діждатись чарівної -
повеселіли б серце і душа.
І може, вирвався б з кімнатчини тісної
на рідну землю в мальвах й споришах.
Йому б відчути ніжний подув вітру,
що спав між лип в далекому садку.
Свої думки комусь близькому звірить,
свої жалі, надії... Та кому?
Нема нікого... Очі мовчки плачуть...
Вже сил нема із ліжка підвестись.
Вогонь життя поволі гасне, гасне...
З обіймів вічності нікому не спастись...


2004 р

Ви дивились колись на світ
крізь розчепірені пальці?

У неї на обох руках
нема мізинків –
по чотири пальці.

Якщо розчепірити їх,
то між ними –
тільки три
відтинки
простору,
менше
на один,
ніж у всіх.

Коли на вас впадуть
чотири промені,
її торкнуться
тільки три.

Та коли між ваших пальців
оселяться
чотири пустоти,
у неї буде
на одну порожнечу
менше,
ніж у всіх.

2008, весна

РУБАЇ ***

1
Вже залунали голубі оркестри,
Цю увертюру травень, як маестро,
Почав акордом громових литавр, –
Аж по дібровах покотивсь перестрах.

2
У душах струни рвуться від страждання,
Коли звучить там реквієм кохання.
І вже не ступить більше на поріг –
Чиясь любов – ні перша, ні остання.

3
Стоїть душа навколішки і плаче,
І дивиться на мене так, неначе
Її сьогодні вже образив хтось, –
І я забув про всі свої невдачі.

Тихо падає дощ,
Тихо й сумно надворі,
І кришталь бульбашок
У калюжах кипить,

Тихо падає дощ,
І краплини, мов зорі,
Швидко линуть униз
І зникають умить.

Одинокий листок
З вітром в танці кружляє
І вбрання золоте
Так пасує йому,

Одинокий листок
До землі припадає,
Хай лежить, спочива,
І стрічає весну.

Плаче осінь дощем,
Бо така її доля,
Завмирає життя
Від обіймів її,

Плаче осінь дощем,
І пливуть за водою,
Мов кораблики,
Роки мої.

Цілуй мене допоки ще сипле зимою,
Допоки ще в косах немає ніде сивини.
Від першого дотику й досі я пахну тобою…
Цілуй поки в грудях немає від зради вини…

Цілуй мене допоки ще віє снігами,
Бо вже незабаром зі мною будеш не ти…
Мільйони кохання й мільярди розлук між нами…
Цілуй мене зараз. Ще декілька днів до весни.



листопад, 2008

Вже й літо промайнуло
І сонце вже слабе.
Та раптом ви відчули,
Що втратили себе.

По що мечі і списи.
І що тепер слова?
Як честь свята у часі
Згоріла мов дрова.

Заплакана осінь, заплакані зими і весни
В долонях минуле – все решта твої міражі.
Повернене щастя таким, як було не воскресне…
Повернений щастям воскреснеш і вмреш . На межі.

Бо губи солодкі всього лиш намазані медом.
І небо не плаче, це просто ідуть дощі…
А я залишилась старим, не розплутаним дредом
В твоїй антарктидній , давно зачерствілій душі…



жовтень, 2008

На старих фотографіях всі молоді
На старих фотографіях мертві сміються…
Л.Костенко


Від твоїх слів запахло сивим літом…
Без ностальгії…сльози, мов дощем…
В альбомі фото постаріле. Вітер
прикрив усе життя своїм плечем…

Не плач…не треба…літо ще вернеться,
Розпустять коси березневі дні…
…Старий альбом...Чому ж старим він зветься…
Коли на фото всі ще молоді…


липень, 2007

На сірій бруківці калюжами твої сльози
Жонглюю зірками. За руку тримаю місяця
Забите волосся-вітрами скуйовджене, може
Ти дивишся в дзеркало-злишся на мене. Бісишся

Від мокрих тюльпанів лишились по різному запахи
Вже сонця старого за п’ятки ніхто не лоскоче
Як хочеться в небі за голову змія злапати
У коси вплести краплину дощу хочеться…



березень, 2007

Заснула ніч на паралельних вулицях…
Солодкі сни ніким не пробачаються…
Моя хмарина до асфальту тулиться…
А на зв’язку хтось п’ятий раз прощається…

Запахли губи заварною кавою,
А ти побритий начисто не лаєшся…
З твоїх долонь смердить нестерпно зрадою..
За кілометром в вічність віддаляєшся…



лютий, 2007

Запахло тобою. Від вітру потріскали губи …
Солодкі черешні – бажання твоє невід’ємне
На білих ромашках ворожиш на вересень. Любить.
Іще від народження ваші цілунки взаємні…

Гіркий шоколад розмазуєш пальцем по серцю
Чаруючий запах, здається, залишиться вічним
На твоїх долонях проснулись незаймані весни
Бажання недавнє сьогодні вже стало грішним…



квітень, 2007

А на годиннику без двох хвилин життя,
А у житті без трьох хвилин розлука…
…торкається небес твоя рука,
А небеса цілують тобі руку…

І плаче дощ, немов мале дитя,
І б’ється об невисохлі ще коси…
…крізь думку пролетіло все життя,
А у житті за три хвилини осінь…



серпень, 2007

Я живу, як живеться, бо всі так живуть -
розмірено, тихо, без крайнощів диких...
А роки, мов човники білі, пливуть,
розчиняються, гаснуть в далекій блакиті...
Десь за обрієм мрія чекає мене,
ну а я все вагаюсь: "На землю чи в небо?"...
Так, дивись, непомітно життя промине,
і вже буде запізно для "треба - не треба"...
Я сумлінно чекатиму, знаєте, дня,
коли зірочка згасне, чи свічка дотліє,
чи порветься струна, чи скінчиться життя...
Тільки ж хто замість мене здійснить мою мрію?


2009 р

А зима-бабуня витрусить перину,
Натовче у ступі срібні зірочки,
Лютому Морозу – найстаршому сину,
Льодом замостити всі звелить річки.

Прибереться в полі, ліс притрусить біло,
Зайця перевдягне в білий кожушок.
Хмарами прикриє сонце, щоб не гріло
І не танув довго на землі сніжок.

Доньці Завірюсі дасть наказ кружляти
Вулицями міста, по усіх дворах,
Щоби було чути, щоби було знати,
Хто господарює у наших краях.

Як добре, коли все добре:
у серці цвіте весна
і Бог у людській подобі
самого себе впізнав;
в краплині дощу і сонця
на скрипці вітрів заграв,
березу скупав у соці,
сховався джмелем між трав,
пірнув безтурботно в небо,
пройшовся дощем в лісах,
розтікся в краплині меду
і переріс у сад…
І, ставши усім на світі,
прийнявши на себе плоть –
Любов’ю у кожнім світить
і радується Господь.

Розгублює по травах срібні звуки
Вечірній дощ, а там – тонкий нюанс.
І я люблю осінній цей романс,
І ці ноктюрни, як вінець розлуки.

Щасливих серць веселі перестуки
Довершують – і душі, й консонанс.
Це юністю дарований нам шанс,
І зрілих літ, і весен перегуки.

Веде життя крутими берегами
Туди, де кличе і тривожить світ,
І ледь змахнувши росянистий піт,

Закоханий у тебе до нестями,
Прошкую за крилатими літами, –
Я ж невиправний мрійник і піїт.

Ти сказав, що я тобі наснилась…
Просто так: наснилася і все?
Ну скажи, що в миті зупинилась
ціла вічність, віднайшовши сенс…
Ну скажи, що плакала не осінь,
а дзвеніла вранішня роса,
що той дзвін весняний чуєш досі,
як пророцтва віршів і Писань.
Розкажи, як в промені ранковім
рятував ти сон цей від пожеж…
Як вдихнув мене ти і ніколи
не захочеш видихнути вже…

Ти сказав, що я тобі наснилась…

Мені боляче — кричало
Проте вона не думала відпускати

Зуби — маленькі піраньї
Смачно пригрілися
До тоненьких пальчиків

Дерева усмішкою гнилих стовбурів
Перегукувались опадаючим одягом

Дивись дивись
Ще одна зі своїми мріями…
Ще одне пусте помешкання…

Заспокойся маленька
Шепотіли п'явки
Заспокойся
Це й не так погано
Просто існувати

Вона продовжувала кусати
Аж поки червоною фарбою
Повітря не замалювалося

Такого світанку я
Ніколи не бачив

Ти зловживаєш звуком „р”!
Навіщо тобі та клята алітерація?
Тицяєш в нашу не-різність,
у наше занюхане братство...

В нас нема перестрілок,
хоча й не бракує патронів.
Ці імітації колись дограються,
і пульсом зарипають скроні,
і вичерпаються, і вихлюпнуться з черепу
на вулиці у пошуках реальних партнерів.

У партерах хижацькі погляди
на мою невибагливу сцену,
де все що я маю складу у кишеню
у вигляді дулі...
кулі...

Ні, не так драматично:
просто мука замінить муку,
нудьга нудьгу...

Прощання в прощенні.
Я простила твою зникомість.
Прости і мою натомість...

2009

Ти один мене не боїшся.

Всі решта – не те щоб ...
Я для них як священа корова:
Той боїться торкнутись,
Той боїться образить,
Той – втратить,
А той – загубитись в мені.

А от ти не боїшся нічого.

Ну й нічого...
я ще залякаю.

2009

Хай зазвучить струна жива,
Розкаже про своїх героїв,
Хай в серце западуть слова:
Кобзар - це не жебрак, а воїн.
Це - духу лицар, не скиглій,
І пострах яничар безликих,
Традицій, звичаїв носій,
І часто - віртуоз-музика.
Це - України вірний син,
Її душа правдива,
Це - стоголосий волі дзвін,
Це - пісні сила чарівлива.
Це - нації духовний меч,
Її історії окраса,
Він - із месій, він - із предтеч,
Він - слово віщеє Тараса.
Це перед ним тремтить тиран
І слабне влада грошей дика,
Цілитель він духовних ран
І він - духовності владика.
Не лиш старий, а й молодий,
Видющий, сильний і вродливий,
В житті - природній і простий,
І гордий, тільки не спесивий.
Усе з бандурою своєю
Несе і радості й жалі,
Та ще й шляхетний він душею,
Як мало хто із королів.
Тож хай звучить струна жива,
Розкаже про своїх героїв,
Хай в серце западуть слова -
Кобзар - це не жебрак, а воїн.

7501 р. (від Трипілля) (1995)

Трояндово-пишна,
духмяно-солодка,
намріяна ніжність бажання терпкого...
Щоб пити її -
мабуть, ніч закоротка.
В ній
пристрасть волога
цвіте веселково.

Вона квітне юно -
у дотиках ніжних,
в сплетінні обіймів любовного шалу,
у золоті знань
про кохання некнижних
для двох -
котрим ночі
цієї замало.

В пелюстках троянди
ховати цілунки...
Запестивши щедро, щоб плакала
щастям щоночі...
Та ніби
востаннє, як трунку,
любові напившись -
святого причастя…

30.10.09

Станом на завтра,
коли ми були ще живі –
риби північних пустель,
видихаючи роси,
збитих Ікарів наосліп
шукали в траві,
тільки даремно,
хоча і знаходили осінь.
Ну а можливо
то осінь знаходила нас,
скальпелем листя стинаючи
зайві хвилини,
без кровотечі, лише
тільки хворих на сказ
пестила ніжно
і не гидувалася слини,
що витікала поволі
з відкритих очей,
вічно голодних
до кусня блакитного неба...
Крила Ікарів
до вже непотрібних речей
кидали просто,
бо рибам вони –
без потреби.

Нас кожний день звільняє від ілюзій,
І тверезіючи ми вловлюємо суть,
Коли такі, здавалось, вірні друзі,
Зустрівши погляд очі відведуть.

І ми навік прощаємося з ними…
(Вони живі, та тільки не для нас).
Нам вже не йти дорогами одними,
Які ми разом міряли не раз.

І, як усі, блукаючи цим світом,
Як тільки можу, друзів бережу,
Нікого намагаюсь не судити,
Й лиш про одне Всевишнього прошу,

Лиш про одне молю, мій Боже милий,
Бо нам усім один суддя – це Ти!
Дай так прожити, щоб ми не хотіли,
Зустрівши погляд, очі відвести!

Дощ з вітром одягають осінь в грип,
а критики статтями недолугими…
Зліта потужно крапля догори –
для віршів рими набираю кухлями…

Іронія глибока і тривка.
Втомились трави сохнути і сіятись…
І дикі вірші додавав до молока,
яке варилось довго, потім зілля те

вже пив – народжувався… Як Ісус,
що хлопчиком відчув правдиву силу…
Замовкну краще – не піду на зУспіт.
Поезія – мій генетичний прИсуд.

Як Бог хапає Сонце за росу,
за корені слова хапаю…
До букв на тиші рими колесую…
Вірш в серці, як в печі копАня…

Гуде під крапкою обтятий знак…
Звук літер розібрав на атоми.
Аорті – в силі мови – біль зізнавсь:
а збірок більше Вам не висилатиму…

Не швидко дійде слово: час мій встиг
вернутись з небуття із розумнішими…
І знов пишу до Господа листи –
те, що, зазвичай, називають віршами…

Ця ніч громопадами - тільки не в мої обійми.
Життя падолистами - вітер уже за плечем.
Солодке мовчання без голосу крику не здійме.
Стривожений погляд хіба що мене запече...

Пянкий аромат, як завжди дешеве чорнило.
І смак тютюну ще з вчора на твоїх губах.
В чужих - падолистами все у роках прогнило,
І лиш громопадами сльози на сильних руках.


жовтень, 2009

Вогка печать Твого цілунку
Скріпила нас іще тоді,
Коли юнак за руку юнку
Манив у весни молоді.

Вогка печать Твого цілунку
Ставала символом щодня.
Ну а вночі шаленим трунком
Брела по тілу навмання.

Вогка печать Твого цілунку
З’єднала два життя в одне.
І досі серце б’ється лунко,
Коли вона щоку торкне.

2009

Холодними росами ранки щодня прокидаються
Достиглими сливами падають з неба дощі…
Як бджоли на мед метушливо і дзвінко злітаються,
Так твої слова. Поїдають мене, мов кліщі…

Ти був десь далеко, коли я просила пробачення,
Червоними вишнями пахли солодкі вуста…
Цвістимуть сади… ти запросиш мене на побачення,
Все буде, як вперше…за все попереднє життя.


серпень, 2009

Простягає долоні по-чорному стомлена вулиця...
Вже майже за північ. В тумані давно ліхтарі.
А місяць крізь хмари на сонні райони жмуриться.
Сьогодні вони від безсоння чужі лікарі.

А ти засинай. Хай сни твої ще не збулися,
Хай зорі співають всіма голосами планет...
Замерзло життя на тілі пожовклого листя...
Спинилось життя на купі іспанських монет.


жовтень, 2009

Запозичений світ із відсотком холодної вдячності.
Заніміли слова від шалених темпів зими.
Ти малюєш життя без законного права власності.
І звертаєш направо, замість того, щоб йти догори.

Ти розумна частина мого невід’ємного простору.
Що рахує хвилини, немов калькулятор, життя.
Хоч на мокрій бруківці, де я ставала дорослою,
Ти ще досі малюєш зелене брудне жабеня.


жовтень 2009р

Загублені миті, розтерті в звичайності часу,
Аж сиві берези вляглись до самої землі.
Ти роки крадеш із якоїсь десятки запасу,
Щоб губи мовчали і мовчки збрехали мені.

Густими дощами поголені темні дороги.
Ти досі у піжмурки граєшся в тій темноті…
Що в сивих беріз від чекання стомилися ноги
Я краще помовчу, аби не збрехати тобі…


жовтень 2009р.

Якщо ти художник
і інших ти сфер,
НСХУ для тебе
це “Ху” від тепер.

Так пенсію зроблять
і честь і хвала,
та ось на плечах
не твоя голова.

І звідки ж узятись
там силам новим,
коли все гниле
відають молодим.

Достатньо, пожило
розбещене Ню,
НСХУ час скидати
в кромешну пітьму.

Простоволосою розкрай мене, як борозною поле.
Води збери з дощу, переливай, води навколо стану.
- Де покроплю - там вже не коле… коле… коле…
- Куди закину - там і кане… кане… кане…

Пали свічки – покута жде, розчетвергована на страсті.
Воскуй мій страх – він саме застигає в маску передкарну.
- Коли зведу – то вже не впасти… впасти… впасти…
- Переплатити долі марно… марно… марно…

Пускайся в ніч розхристано-холодна й місяць перезрілий
Зривай із неба сміло. І клади між перс дукатом мідним.
- Мені відтято з першим зіллям крила… крила…
- А я лечу такою - вільна… вільна…відьма…


2009

*
Не зловиш
Ти кораблика свого,
Якого в річку випустив в дитинстві.
І навпрошки
Той плин не переймеш.