А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна,
На сльозах та крові.
Було над Москвою димно,
Та блискучі ж слова!
Прославилася Ходинкою
Красуня Москва.
А може, про це не будемо
Замнем до пори!
Займатися словоблуддям
Усі ми майстри.


7.11.1967р.

Що вона потім робила, куди пішла,
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз’їдала імла,
як іржа роз’їдає старі есмінці?

Курила бельгійський тютюн,
міцніший, ніж зазвичай.
Сварилася з поліцейськими – п’яна і грізна.
Любила сухе вино, пила у фаст-фудах чай –
індійський, мов океан,
чорний, як власна білизна.

Й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,
за те, що проймається спокоєм
душі золота матерія.
Лежала на теплому спальнику –
оголена, мов дроти,
тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.

Що по ній залишилось? Якісь борги,
які я поволі сплачував, книги і мапи,
якісь випадкові друзі, якісь вороги,
яких я насправді не знав,
хоч насправді мав би.

Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,
календарик із її місячними,
щоби я не міг помилитись.
Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,
і завжди різав обличчя,
намагаючись поголитись.

Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору»,
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні —
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія —
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966р.

Вона була весела і красива,
Напрочуд ніжна, свіжа хризантема!..
Тепер – сумна, заплакана і сива.
Жалоба – ось її єдина тема.

Щодня стоїть на скелі непорушно.
Думки і погляд в далечінь сягнули
І обіймає розпач спраглу душу –
Як повернути „ золоте минуле”?

Вона б забула всі свої образи,
Ночей бездонних болісні тортури,
Аби лиш Він промовив тихо фразу –
Ту, що шепочуть пустуни-Амури.

Німа самотність – кара для людини:
ЇЇ отрута, підриває сили,
Немов іржа – з’їдає з середини
І як сухота – віднімає крила.

Серед думок болючих і нестерпних,
Що ріжуть серце просто до нестями,
Вона різьбила кінчиками нервів
Невтішну повість ніжними листами.

А ті листи – кораблики з паперу –
Пливли щодня, не знаючи адреси,
Щоб донести Йому, або померти,
Палкі слова – кохання поетеси.

Мінливі хвилі і буремне море.
ЇЇ Любов розноситься по світу
І безутішно схлипують Амури,
Бо Він не Їй
Несе любов і квіти.
17.09.09р.

Люблю?, не знаю, може бути ні,
Любов приходить в різному вбрані,
А я тобі одне сказати можу
Ти скрізь, вві сні, в вогні, в негожі,
В мовчанні, в шумі, в радості, крізь біль,
В віршах, в надії, в зірці будь-якій,
Завжди! У всьому! Скрізь і Звідусіль!
На пам'ять серцем мОїм завчений давно
Й нічого вже забути не дано.
Ти розумієш? Я тебе боюся,
Та прагну марно порятунку, втечі,
Адже ти сон, повітря, божий знак...
Бажаю прихилитися на плечі
Люблю?, не знаю, більш нема ознак!

Осені жовтаві письмена
вже природа пише - як графіті.
Стане зрозумілою ціна
слів і почуттів, що не розкриті.

Дощ сигналить крапками-тире...
Сірий ранок, схований в тумані,
знову ніч безсонну забере,
епілог не скінчивши в романі.

Хмарами закутана блакить -
як душа зимовими снігами.
А кохання наше полетить
в край далекий - щоб не бути з нами.

Щоб журби не знати і образ,
слів важких і поглядів недбалих,
болю недовимовлених фраз
і ночей - холодних і зів’ялих.

Щоб весною з вирію-раю
знов до нас востаннє повернути,
чи у благодатному краю
нас з тобою назавжди забути...

02.09.09.

Десь стежками, що там, в смерекових лісах
і вітрами овіяних плаях,
я до Тебе прийду, як, бувало, у снах -
щоб сказати, як щиро кохаю.

Я вустами Твій подих зустріти хочу,
у бездонні поринути очі.
Я з Тобою у вирій, як птах, полечу
і всі дні проміняю на ночі.

День існує лише, щоб для Тебе я встиг
едельвейс відшукати на скелі
і пелюсток троянд запашних, золотих
принести до Твоєї постелі.

Я зберу воєдино премудрість віків,
у столітніх дерев запитаю,
бо хочу зрозуміти, чому полюбив
і за що я Тебе так кохаю!

18.03.09р.

а зранку раптом випав сніг
птахи здивовано дивились
як босоніж ти вийшла в сад
і на стару зчорнілу годівничку
ти кришиш свіжий хлібчик
щедрота рук твоїх
сміх каркітливий
сміх та й годі

Ганні

І кава вистигла,
Давно гірчить вино...
Краса твоя, по п'янім небосхилі,
Скотилася в долоні, темні хвилі
Транслюють з пам*яті німе старе кіно.

Дощі стрімкі, обдерті площі міста,
Шмат неба розп'ятого в плетиві дротів
Мозаїка із посмішок барвиста
Під листопадом із минулих днів.
За сірим муром янголи у профіль
Стоять на варті наших давніх снів.
І мряка з неба тиху колискову
Дрібними капками вплетає вітру в спів.
Неначе ось, в юрбі, твоє обличчя,
Блакитні очі в золоті весни
Та все минуло, облетіло листя
І ти скотилася в долоні крижані.

Померло літо, вільні кінотеатри,
Дощі по вікнах носять подих гір.
Старі часи, де ніч була чорніша,
В нас ще живі всім дням наперекір.
середа, 1 квітня 2009 р.

Розкида перлини світла
Воїн Неба - Синій птах
Степові вітри й бескиди
кожен день у моїх снах

Сто життів за подих неба
Вічність смертному потреба?
Хто покличе голос з неба?
Не ти, чи я?

Давні духи мого роду
Шлях малюють на руках
Кожен здійснить свою волю
Поки віра й сила буде в нас


Сто життів за подих неба
Вічність смертному потреба?
Хто покличе голос з неба?
Не ти, чи я?

2007 рік

Хай буде дощ. Хай буде стигла осінь.
Я не прокинусь рано, як завжди.
Хочу у сні з Тобою – там, де роси,
де літня рань - спускатись до води...

Ввійти у річку щирими, мов діти,
і бавитись у гру ранкових хвиль.
Щоб випадковим дотикам радіти
і спілкуватись легко, без зусиль.

Тебе смішну і мокру я виносив
на берег для кохання знов і знов.
І тихо нам дзвеніли літні роси...
І ніжно квітла сонячна Любов...

04.02.09

Хтось інеєм закрив високе небо
і ніч наслав – холодну і пусту...
Я серце заховав туди, де треба.
І я це місце снігом замету.

Зима поглине райдужні світанки,
в самотню душу сумнів заповзе.
Так хочу сонця, хочу світла зранку!...
Але темрява знов мене гризе.

Не знаю, що здобув, а що вже втратив.
Не бачу, як вперед, а де - назад.
Вгорі - неначе небо через грати,
але моїх начеб не видно грат!

Я – мов самотнє напнуте вітрило
в безумстві хвиль розбурханих морів.
Де та спокійна бухта, щоб зігріла,
де мій надійний захист від вітрів?

Я мрію віднайти свою Основу,
хочу творить картини і пісні,
а дітям сина - тихі колискові,
щоб рідно усміхались уві сні...

Розсипаний пісок вже не зібрати.
Роки пливуть і не жаліють нас!
І знову, перепилюючи грати,
торкнутись неба хочу повсякчас...

26.01.2009

Кожнісінькій жінці, повірте,
Свідомо, а може, і ні,
Щоб серце її обігріти,
Потрібні любові вогні.
У силі своїй безборонна –
Колега, знайома, жона,
Ще досі така невідома –
Живе у чеканні вона.
В чеканні півпогляду, слова,
Ледьдотику серця чи вуст.
Весь світ обійняти готова,
Як тільки повірить комусь.
Як тільки повірить, що Жінка
З великої букви вона –
Займається в ній та іскринка,
Яка спопеляє дотла –
Дотла у бажанні любити
Й відчути в собі цілий світ.

Тож жінці давайте Жінкою жити,
Усі, хто спроможний її зрозуміть!
21.09.09

Доле моя заплутана,
Коню життя без упряжі,
Пісне душі незвідана,
Птахо моя сумна,
Чом так нестерпно боляче
Од білоцвіття зниклого?
Ватрою спеки гожої
Спалюється весна.

Спомин полонить віяло
Дивних творінь минулого.
Та білосніжне марево
Час перетяв крилом.
Правда говорить голосом
Смутку, гіркого відчаю.
Подих кохання справжнього
Став лиш п’янким вином.

Вже й листовії осені
Вітер оздобив кригою.
Те ж білосніжне марево,
А в білоцвітті – сніг.
Змерзлий напій самотності,
Та сподіванням бавиться
Пісня моя обвітрена,
Птаха моїх доріг.

1995р.

Z xmaročosiv do Boha blyžče
Dotjahtysja rukamy,
Čerez sklo rozdyvytys’ nebo
I drotamy počuty.
Ziročky nam zvizdar nezrymyj
Vysypa iz miška, j my
V pidnebessja jix rado lipym:
Ty Brut, ja Brut, my – bruty…

Til’ky časom v jakijs’ krajini
V trydevjatomu carstvi
Z trydevjatoho razu vyjde
Pobalakaty z Bohom.
I naviščo todi vves’ klopit,
Vsi na sviti mytarstva,
Koly v sviti, jak stane jasno,
Okrim Boha – ničoho?

А чи минули ті часи,
Медами-брехнями налиті?
До правди, наче до роси,
Ти припадаєш в рясноцвітті?

Багато є в тобі щедрот,
Моя Вкраїно чорноброва.
І все ж - народ тоді народ, -
Як є у нього - рідна мова...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Я лежу, мое сердце разбито,
Я лежу, а в рассудке туманно -
Лишь отрывки белых халатов,
Только яркий свет лампы...лампы...

Я не слышу ни слов, ни движений,
Может я никому и не нужен?
Я не вижу удачи в спасеньи,
Только в верхнем углу - свою душу...

Я лежу, мое сердце разбито,
Где хранитель мой, счастья ангел?
За окном - только взмах его крыльев...
Улетел. да и ладно, ладно...

Повітряне місто-над містом
земним.Там спливають зірки
до того нічного намиста,
зіркового.В чащі стрімких

прозорих поверхніх відбитків,
без снів наших скутих і злих,
є виблиски хмар чистих,
не схожі на шлях ледь живих

істот замилено-оких,
тінями мраку підкресленних.
Хмари застигнуть у спогадах,
щоб в серці хоч щось не щезло.

Думки мої, наче леза,
ріжуть тонку уяву.
Скажеш, я не твереза?...
Вибач, я маю право!
Я так тобою впилась –
досі не тверезію…
Ножиці, серце, крила –
я вирізаю мрію…
Сни розлетілись роєм –
тамують світанком спрагу.
Будеш моїм героєм!?
… тепер додамо уваги,
невдачі усі - в минуле,
усмішки – у майбутнє –
це те, що я осягнула,
інакше не може бути.
Трішечки оптимізму,
пелюстка надії, казки,
через любові призму
я витинаю щастя.
Я зупиняю подих,
серце моє гаряче –
чекаю твоєї згоди…
Не потерплю невдачі!
…музика, зірка, небо –
майже усе готово.
Скільки для щастя треба,
іноді лиш півслова…
Ріжу свою уяву –
змінюю все на світі .
Воля моя і право –
хай буде всюди світло!

Загостреним кінчиком
Місяць торкнувся
Моєї душі -
Дірку зробив.
Через дірку
виглядає
дике єство
моє.
Хто мене
вчив
бачити небо,
ловити зорі?
Добре, що
ти
Є...

В галоп! В галоп! Не стримую коня,
Його не встиг я навіть осідлати,
Бо миготять навколо нас не дати,
А беззаконня, мафія, брехня...

Ти мчи, мій коню, не зважай на крик,
Не зупиняйсь, бо вже готові пута.
Щодня їх носить хитрий чоловік,
Його ім'я всі знають - екзекутор.

Скрізь беззаконня, мафія, брехня.
І скільки ще народові страждати?
Замиготять, немов дієзи, грати...
В галоп! В галоп! Не стримую коня.

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

дізнався про своє життя
а саме про те що воно реальне
зовсім випадково підслухавши
розмову старого волоцюги
з його старим псом

той невдаха розповідав своєму
сонному другові якісь байки з
його старого еміґрантського життя
хоч вони й були не надто
цікавими але пес все-таки
не дозволяв собі закрити повік
і повністю заснути

мабуть тварини знають про
толерантність, тільки як
її можна виразити до тих
хто тебе завжди називає
скотиною - ось про що
думав волоцюга загортаючи
мертвого пса у стару ковдру
щоб йти і йти далі в інші міста/місця

я прийшов...
ось тобі моя карма
тепер можеш розітути її
наче віварного пса
просто вздовж худого хребта
певен, тебе вразить несиметричність
отих кривавих плес
де ще кволо тріпотітиметься
худа рибина мого воскресіння
не жалій її
зачепи нагостреним гаком
та лупцюй з усіх сторін
вона ж у відповідь буде жадібно
бо востанє
хапати залишки повітря
не бреши що ти того не хотіла
розтягуй бажання
нанизуй мою душу
на сталеві леза свого гніву
немов маслини
мов вчорашні сновидіння
закрий усі порти і портали
якими до мене приходить життя
зачини усі вікна
не дай мені нагоди вдихнути
коли-небудь вранішнього диму
злий усі залишки моїх небес
до шумної каналізації наших протиріч
нашого небачення і незнання
того що нашим коханням
колись захоплюватимуться інші

Мої Сонечка втомились
І усміхнено вже сплять
Зірка з неба прикотилась –
Моїх діток колисать.
Зірка-зіронька яскрава
Взяла хмари в лантухи,
Поки діток колисала –
Плела небу кожухи.
Кожухи пухнасті були,
Гріли небо уночі.
Навіть зіроньки поснули,
До світанку ідучи.

20.09.09

Твой город -- нездешний, забудет что мойры
тебе накурлычат в июль,
садившийся в лодку к нездешнему Ною
плывущий под землю к нему

в ладони зовущие лунного гипса
чужим и чумным -- посмотри
все стены твои на восток от Египта
желты и в пшеничной пыли

оцепленый стражей от терций до вигиль
и мрамор его некрушим
от детства когда потерялись все игры
до выросших будто витрин

лишь скажешь ему что пришел ты и сразу
как влага фонтана и льва
его черепичные кровли и астры
все будут смотреть на тебя

как лето и дождь сквозь отдушины грома
им больше другими не стать
на твердь тротуарную выйдешь из дома
следы лишь свои терять

VII 09

(Читаючи Ігоря Павлюка)

Літній день, немов крислатий бриль
З жовтого на біле майже вигорів…
Яблуком чаклунським на таріль
Вірш упав, такий бентежно-Ігорів.

Покотився приказкою снів,
Казкою медвяно-хлібосольною,
Зорі засвітив, загомонів
По Дніпру, по Бугу, аж до Ольвії…

Заяскріло у тарілі дно,
Сплаву золотого і блакитного,
ніби неба випило вино
Степового, сонячного, житнього.

А за степом – вікові ліси,
Чорне море, блискавками зморене,
Полином прогірклі голоси,
Чаянь чайок, хмарами незборених.

На долоні яблуко беру,
Ніби йду у безмір на побачення,
Де Сварог чекає і Перун
Віршослово, Ігорем освячене.

Вітер десь свою звичну ласку забув,
Вечори зреклися затишку пряного,
Навіть чашка випитої кави біля губ,
Знову швидко стає порцеляною.
А була ж моїм прихистком досі...
На дорогах пахне листям і булками,
Ми, перЕсічні громадяни країни під назвою Осінь,
Все ще бігаємо босі провулками.
Дощ почнеться - надовго прощатися з крилами.
На землі після неба здаються всі надто кволими,
Розуміючи,- вижити доведеться своїми силами -
Стає холодно...
19.09.09

Я прийшов. У сутінках німих
Ти мене спочатку не впізнала.
Вирвавшись із пут доріг земних,
я прийшов – бо Ти мене чекала.

Назавжди в пітьму полинув час,
не одна зоря з небес упала,
і хоча роки ділили нас,
я прийшов – бо Ти мене чекала.

Наше щастя берегом пройшло,
павутиння доля нам зіткала -
та назавжди зникнуть не змогло,
я прийшов – бо Ти мене чекала...

Ти без слів пробачення мені
Поглядом вологим дарувала.
Як люблю я очі ці сумні!
Я прийшов – бо Ти мене чекала!

Ти мене навчи кохати так,
Лиш як Ти одна мене кохала.
Я прийшов – бо це Любові знак.
Я прийшов – бо Ти мене чекала...

22.07.08р.

У далечінь вже стелеться дорога -
а в серці прокидається печаль.
І кроками важкими до порогу
я йду... не зупинити час, на жаль.

Мене робота кличе за тумани.
Вже поїзд скаламутив тиху ніч.
Газети і пусті книжки-романи
супутниками стануть віч-на-віч

у самоті далекої дороги...
Але мені згадаються не раз
твої переживання і тривоги,
вуста гарячі, що зупинять час.

Я поцілую ніжно твої очі
і присягну цілунками про те,
що в чужині далекій не зурочить
ніхто кохання наше золоте...

І ангели, котрі в купе зі мною
везуть любов Твою в далеку путь,
мене врятують від журби нічної.
Твій голос рідний скаже: „Не забудь...”

18.07.2008

Печаль вітрів, мовчання зим
і гір спокійний сон я бачу.
Я відчуваю, що за цим
є інший зміст Природи наче.

Дишу я повними грудьми
на верховинській полонині.
Десь там маленькими дітьми
ми загубилися донині.

Я розчиняюся у снах,
де предки грають на трембітах.
В примарних хмарочках-човнах
пливуть казки-легенди в квітах

в краю Дитинства чарівнім,
де я – замріяно-щасливий -
бродив, вслухаючись у грім,
і сміх дощу, і шепіт зливи...

А звук ранкових косовиць
щемить... і кличе знову в полі.
І запах пасок-паляниць
серця освячує і долі...

Там мама жде мого дзвінка -
від вічно зайнятого сина.
І все простить її рука,
ці рідні очі і сивини...

І я зумію, я прийду!...
Втечу з рутинного полону
і стежку батьківську знайду.
Торкну від сліз щоку солону...

02.07.08

Ти, кажеш, на гачок піймався?
Але признайся – закохався,
лише до мене серцем линеш,
телефонуєш щогодини,
приносиш квіти, шлеш записки...
Ох, вітрогонистий хлопчиську,
чому в житті так випадає:
ти покохав – а я страждаю...

1991 чесно, не пам’ятаю точно,
але хай. це не смертельно :)

Смішна Марійка
Четвертокласа
Де коні гриви свої пасуть
Збирає в ніж маслюкове масло
Збиває боса чебрець-росу
Молочнокоса
У павутинні
Лякає зойком в'юнких вужів
Де сплять загрибленими ялини
У лісу й осені на межі
Дірявить чорним нора лисиці
-Невже не страшно одній у бір?
Рубіном грає пізня суниця.
Зірвала.
Вмилася.
Посміхнулась.
Я сам собі усміхом відповів.

2009

Ти добрий Бог. Молитися б і жити.
Загіпсувати ляпас другої щоки.
Торішній гріх відкаяти. І квити?
Висять горіхами нелущені гріхи...

Ти сортував на вправні і на руки.
Призначив спадок, чи накликав родове.
Кого до ліжка. А кому наруги
Для тонусу. Де тонко. Чи таки порве.

Подай рахунок за оренду тіла
Під двадцять з лишком невагомої душі.
Плачу готовністю. Й лечу невміло.
А клекочу. Аж вирій мій завіршовів.

2009

Її підступності немає меж.
Не помічаєш, як програєш.
Вона текуча, немов пісок.
У ній потонеш за кроком крок.

Із слів пошиєш ошатний одяг.
Але до жартів у неї потяг,
Бо весь той одяг тобі здається.
«Король же голий!» - вона сміється.

Здається, знаєш чарівне слово.
Та тільки скажеш – і голий знову.
За кожним словом зринає сутність.
Не замаскуєш її присутність.

А ти так хочеш той успіх мати.
Заради нього ошатні шати
Зі слів складаєш собі щоденно.
Дволикість людства – це так буденно.

І знов марнуєш ти купу часу.
Зі слів малюєш собі прикраси.
Та їй байдуже – роздягне знову.
Вона це вміє. Вона – розмова…

Понесу Тебе я на руках.
Щоб ввечері ген за небокраї
відвезти на місячних човнах
вдалину, де світло вже зникає.

Запалю свічки тремтливих зір,
постелю духмяні покривала
з квітів, що цвіли посеред гір,
та на тлі Твоєму вже зів’яли.

Я руками хмари розведу,
щоб змогла побачить, як світає.
Руту зачаровану знайду,
вітерець у лісі заховаю.

Хочу, щоб гойдала тихо ніч.
Щоб зірки тремтіли від бажання!
Щоб були з Тобою віч-на-віч
ми удвох на Озері Кохання...

08.02.2009

..Давай танцевать танго потрескавшихся пластинок,
Двигаясь в ритме плавном дождя, целующего брусчатку..
То попадая в прожекторный свет витрин магазинных,
То растворяясь в темной ночи звездными отпечатками..
..Давай петь дуэтом в ля-мажоре - наглом и блюзовом,
Мое контральто с твоим баритоном созданы друг для друга
И теплые волны медовых секретов раскроют все шлюзы-
Сближение и состыковка двух кораблей на орбите нетрудны.
..Давай сосчитаем оттенки рассветно-закатных пейзажей,
В четыре руки написав наш сюжет на волшебном мольберте..
Пастелью, маслом, соусом ли гуашью - не так уж важно..
Важнее, - окутав друг друга истомой, в нашу сказку поверить..

Цілувати заплакані очі –
щоб не було ні болю, ні сліз.
Щоб не було образ тих жіночих,
що їх я, Чоловік, вам приніс...

Щоб не було болючого щему
від невдало народжених слів,
від двозначності, що принесе нам
лиш не те, що сказати хотів

я насправді тоді... чи сьогодні?
Живучи (чи тоді,чи тепер?)
лиш думками – торкнутись безодні
почуттів заборонених сфер…

І хоча не вдалось оминути
цих сльозин, що блищать на очах,
я бажаю вам зіркою бути
що яскраво горить в небесах…

Зорі інші не зможуть горіти,
квіти інші не зможуть цвісти!!!
Їм надії нема - зрозуміти
Ваш Жіночий секрет Чистоти…

15.05.2008р.

Де береги любові я побачу
і промінь почуття, що не згорає?
Чи я дізнаюсь, що для Тебе значу?
Як упіймати те, чого не знаю?

Навіщо нам іти по краю долі?
Чому самотньо в серці вечорами?
Про що мовчать стурбовані тополі
і зорі, що тремтять вночі над нами?

Чому так складно мріяти про Тебе –
таку близьку і водночас далеку?
Навіщо - коли треба і не треба –
моїх думок в Твій край летять лелеки?

Яким би був до Тебе дотик перший
і зоресвіт очей твоїх шовкових?
Чи поцілунком ніжним перевершиш
все, що у снах я мріяв кольорових?

Чи Ти мені писатимеш віршами,
як я шепочу всім єством до Тебе?
Чи будеш виглядати вечорами
зорю, що нас єднала через небо?

Які складні й пекучі запитання!
Якщо ми відповісти не зумієм -
Ти просто поверни моє Кохання.
Нехай воно зі мною спопеліє…

12.08.09

Щось сталося... Поночі знов, напевне,
упав весняний, пустотливий дощ,
на скору руку штрих-пунктиром ревно
покресливши малюнок вулиць, площ.

Умивши зранку заспану бруківку,
по старовинних бляшаних дахах
побіг він у захмарену домівку -
примарний спомин у шматочках-снах.

Прокинувшись, люблю я чути місто.
Далекий дзвін - як двісті літ назад.
В повітрі зранку затишно і чисто,
на сході сяє сонячний парад.

І знову на землі настане ранок,
а ніч сховає сумніви у снах.
Я, загорнувши серце у світанок,
знов потону в рутинно-сірих днях.

Знайду себе - а може, розпорошу.
Можливо, день складеться невпопад.
А буде важко – ранок я попрошу
дзвінким дощем вернутися назад.

Хоч нас гойдає ніч під колискову,
життям, як грою, стомлених дітей,
я сподіваюсь, що вдосвіта знову
мене розбудить Ранок-Соловей...

23.03.09р.

Ти - Зорепад зачарованих мрій...
Ти – моя Радість і Смуточок мій.
Ти – як Усмішка щаслива, ясна.
Ти – наче Пісня в гаю голосна.

Ти - моя Нічка, що пестить мене.
Ти – моє Світло, що сум прожене!
Ти - наче райдужний спалах Вогню,
Ти - моя Сталь, що дарує броню.

Ти – мій Прихисток, коли буревій.
Ти – як Розрада в печалі сумній.
Ти - як Троянда в пустелі пісків,
Ти – моя Мудрість в безодні віків.

Ти – як у квітах шалена Весна!
Ти - мелодійна Кохання струна.
Ти – наче росяний Спів солов’я,
Ти – моя Жінка. Назавжди моя!

12.07.2008р.

Свіжістю ранок бадьоро дихнув
У місті розморено-соннім.
Променем сонця чуттєво торкнув
Замружені рами віконні.
Ніжно-зеленою свіжістю лип
Наповнив легені майданів,
Змовницьки-тихо легкий вітроскрип
Підсипав у крони каштанів.
Сповнений спраги відчути на мить
Медову любові живицю,
Лагідно квіти росою умив
Й вустами небес притулився.
........................
Ранок на жаль долічити не встиг
Останні духмяні краплини –
В посмішці сонця раптово застиг,
Вдихаючи запах бензину.

2009

Крапельками дощу
Стукає ніч у хату.
День вже цього не чув,
На піч умостився спати.

Місяця гострий ріг
Промінь кинув крізь шибку.
Спати піду на стіг –
Там сонце ранішнє видко*.

Літній короткий дощ
Боявся іти, з д а є т ь с я.

Бруківка широких площ
Краплинок дощу нап’ється.

Така ця коротка ніч…
І дощ цей такий миттєвий…
І місяць вже ліг на піч,
Знайшовши сузір’ям Лева.

* видко - видно (діал.)

Мій хлопчику (хоч зовсім і не мій)
із лагідними синіми очима, –
занадто часто бачу тебе в сні:
прийдеш і тихо станеш за плечима...

Не озирнусь, не мовлю навздогад –
це ти, коханий? –
прогортаю тишу...
Чи випірну зі споминів – у сад,
де ніжні айстри смуток свій колишуть?..

1991

Мне посвятили тысячи поэм,
Сердца и души рвались на кусочки,
Я не читала... Мысли мои с тем,
Кто вдаль ушёл, не написав ни строчки...
Мне подарили множество картин,
Мне их знакомы творческие муки...
Но мне дороже всех лишь тот один..,
Кто кисточку не взял ни разу в руки...
Мне подарили музыку, и вот
Прекрасных скрипок плачь, виолончелей...
Но мой "Оркестр" не знает даже нот,
Без голоса, без слуха мы б не спели!
Но несмотря на это только он
Мой стих, мой танец, сон, пейзаж и лира,
Необьяснимый стон, далёкий звон,
С гарячим сердцем, в этом странном мире...

Тіло, пригадай не тільки, як ти люблене було,
не тільки ложа, що для тебе застилались,
але і ті бажання, що для тебе
палали в широко розплющених очах,
які тремтіли в голосі – і будь-яка
раптова перепона їх могла спинити.
Тепер, коли це все уже в минулім,
здається, наче знов оцим бажанням
ти піддалось – о, як вони палали, пригадай,
в очах отих, які дивилися на тебе,
і як тремтіли в голосі несказані слова, о тіло, пригадай.

Переклав з новогрецької Назарій Назаров

Θυμήσου, Σώμα...

Σώμα, θυμήσου όχι μόνο το πόσο αγαπήθηκες,
όχι μονάχα τα κρεββάτια όπου πλάγιασες,
αλλά κ’ εκείνες τες επιθυμίες που για σένα
γυάλιζαν μες στα μάτια φανερά,
κ’ ετρέμανε μες στην φωνή — και κάποιο
τυχαίον εμπόδιο τες ματαίωσε.
Τώρα που είναι όλα πια μέσα στο παρελθόν,
μοιάζει σχεδόν και στες επιθυμίες
εκείνες σαν να δόθηκες — πώς γυάλιζαν,
θυμήσου, μες στα μάτια που σε κύτταζαν·
πώς έτρεμαν μες στην φωνή, για σε, θυμήσου, σώμα.

Я прошу – затуляйте вуха,
Надто голосно вітер віє
Відголосками хмар осінніх,
Розхриставши легкі сукенки.
Я боюсь, що зваблений ними,
Посилаючи їм цілунки, забажаєте
Полетіти по хвилястому морю – небі.
Замість ніг – кульгаві копита, замість
Рук – темно-сірі змії. Але очі тамують
Спрагу золотавим чуттєвим блиском
Приголомшливого металу, переносячи від
Колиски до колиски дитину – зірку. Зберігаючи
Ніч в полоні, закривають крила і тихо переспівуються
На мові , що померла сторіччя тому. Надто втомлені –
Розгадати і віддячити теплим словом подорожньому
За дарунки, відривають душу від тіла. Залишаючи в грудях
Спокій. Вії на самшитовому обличчі виряджаються
Для люстерка, одягаючи синій колір. Лазурит і крихка
Піала з чорноокого серця в’язня навівають сумні обійми
На прощальному фоні квітів. О, морські наспівані мрії!
Скелі важко зітхають, постіль не розстелена і забуті
Білі сукні на жовтих стрічках. Не просохнути присягнути
За останні чотири роки, бути вірним, служачи моді на
Вузькі панчохи і губи – зачаровані у бордовий.
Я заснула у хащі – пащі, і занесена снігом – димом,
Доки дерево не розквітне і дорогу люди не знайдуть.
Не співайте більше осінніх, заблукалих казок нащадкам,
Я похована в ситій рибі і прокинусь в темряві світу.
Першим подихом пролунає зойк музичної арфи музи
Де розбите важке корито і прозорі, як сни медузи
Розтають в передсмертнім сяйві величавого сонця, коси
Розплітають русалки досі, не одягнуті й неохайні.
21-23.08.09

Народе мій!!! Я тихо мрію
Коли ти вже пошлеш месію?
Коли вже на земній орбіті
Знайдеться місце для еліти?

Коли побачимо країну,
Яка повстане із руїни?
Коли повіє вітер змін
І ми піднімемось з колін?

Народе мій!!! Я тихо мрію
Коли ти вже пошлеш месію?
Коли із безвісти зірок
На землю явиться пророк?

Сонце зайде за обрій,
Вечір постукає в двері
Місяць дістане із торби
Зорі й розсипле по небі.

Вітер хмару колише,
Спокій не спить на долоні,
Дощ свої сльози залишив
На сонному підвіконні.

Ніч ковдрою ляже,
Вкриє стомлену землю,
Свою казку розкаже
І попрощається чемно...

Сонце вийде з-за краю,
Визирне ранок з-за горбу,
Місяць зірки позбирає
І заховає у торбу...

Где можешь,
Правду ты найти?
Склониться,
Помолиться.
Очистить душу,
От тоски,
И чистотой,
Любовью -
Как водой упиться...
Слова найти,
Проникновенные,
Такие, чтоб
Дошли.И душу -
Волновали.
Глаза увидели,
Вдали, тот образ,
Своей любви.
Так зажглись,
Душа, чтоб пела и,
Смеялась...
Лицо -
От счастья, так сияло...
Сердце, там внутри,
Песней отзывалось...
Прийди и помолись,
Покайся, прислонись,
У Бога счастья -
Попроси,
Благословенья и
Любви...

ти звала мене сонечко
я звав тебе сонечко
так ми і жили
два сонечка
на спітнілій долоні
божа корівка
полети на небо
дай божим діткам
молочка