Замовкне дощ і стихне свіжий вітер,
Моя любов - це простір для безсмертя.
І крізь красиві штори мертвих літер,
Ти в мою душу так нахабно вдерся.

Ти змалював безодню так звабливо,
І я тобі повірила тоді.
Та жити в світі гарно і красиво
Не зможу я в безмовній самоті.

Ти обіцяв мені свободу дати,
Ти обіцяв, а потім зник і все...
А я не знала, що мені обрати,
Я не хотіла вірити у це.

І ллється дощ у мою душу,
У мертву душу, схиблену на тобі.
Я знаю, що страждати так не мушу,
Та пізно йти, коли вже на пероні.

Я не втекла від свого самогубства,
Я взяла лиш відстрочку в кілька днів.
Один лиш крок лишився до безумства,
І буде все як ти давно хотів.

20.09.2009

Тут добре, тут вітер!
Що кажеш? Повітря?
То небо примружило
сонні повіки,
вкладається спати,
втомилось летіти...
А я відчуваю -
тут добре,
тут вітер!

* * *
Нема на шиї хомута Батия,
Татарських коней стерлися сліди,
Але сьогодні “матушка-Росія”
Нащадком стала дикої орди.

Тому у нас чорноземи закляті
Дають жахні зрадливців врожаї,
І моститься у кожній чесній хаті
Чужий закон, а також звичаї.

І в унісон “Та якось воно буде”,
Зітха гидка династія рабів,
Але чи буде Матір, Син і Люди
На цій жлобами згидженій землі?

Для вас, нащадки, вроджені на волі,
Яку збороли в тяжкій боротьбі,
Горить тавро на дідовому чолі,
Як засторога рабства і ганьби.

Як прийде час і сурма в бій покличе –
Ідіть з мечем замолювать гріхи,
А тіні предків із святої Січі
Укажуть до вікторії шляхи.

Впаде як грім жадане одкровення
І вразить кожне серце як стріла,
І заповітне Кобзареве вчення
Народить Бога з кожного хохла.

Мене лякає твоє взаєморозуміння
І я впадаю в депресію

Сідаю біля вікна
Із склянкою томатного соку
Чекаючи поки небо затопить все навколо

Майструю з старої газети кораблик
Посаджу туди мурах тарганів
Можливо вони врятуюються

Ти мене розумієш
І це зводить з розуму

Таке враженя що ми герої історичного роману
Я шаман
А ти дівчина яку треба принести в жертву

Ти і втакій ситуації розумієш мене
Лягаш на жертовник
Промовляючи
Давай виріж мій кадик
Візерунки на тілі
Відріж вуха
Так буде краще

Ти відчуваєш кожен мій духовний рух
Я для тебе кіно
Епізоди котрого знаєш на перед

Заметіллю пелюсток троянд
Ти в самотність мою увійшла.
В ту годину, коли
Я на тебе найбільше чекав.
Грав задумливий сум саксофон.
Переламану душу читав.
Ти вдихнула у неї життя –
Мандрівниця бездонних безсонь…
Мандрівниця…
Зігріла й пішла
В невідомі далекі міста.
А
в моїй самоті відтак
Залишилась година тепла.
Залишився…
приємний полон,
Благодійний незнаний напій.
Вітер
в долю троянди навіяв,
Та мотив
не змінив саксофон…
1993р.

* * *
Життєва проза - вічна боротьба,
Бо роки йдуть, і молодість за ними,
В твоєму погляді зачаєна журба
І до життя бажання невситиме.

В очах твоїх, глибока і палка,
Хлюпоче хіть, немов вода у морі,
І досі ще коханого рука
До ніг твоїх зриває з неба зорі.

Ти посміхнись, бо сонце угорі
Дарує промінь лагідний для тебе,
Немало ще несходжених доріг
Ти ще пройдеш під цим священним небом.

Не треба сліз, а також каяття,
Що юнь пройшла, розтанула мов казка,
Бо твій нащадок, лагідне дитя,
Віддасть вповні любов свою і ласку.

Подвійно раб, хто возлюбив тирана.
Г а л и н а Т у р е л и к

Я вірю в мудрість і твою майбуть,
В твоїй душі загоюється рана.
І все ж повік, народе, не забудь:
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Ти справедливим і безжальним будь,
Хай зацвіте земля, немов кохана.
В шістьох словах - страшна і вірна суть:
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Щодня до тебе з лестощами йдуть,
І поспішають звідусюди зрана.
Ти компасуй свій шлях і правди путь, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Чи ти забув про розум і могуть?
Де пісня волі, що прекрасна й знана?
Нехай сини Сократами ростуть, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

В твоїй душі джерела чисті б'ють,
Під звуки кобз і віщий спів Бояна.
Ти не проглянь смертельну каламуть, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Нехай тебе не затуманить лють,
Ганьба найвища - це самоомана.
І пам'ятай - того не закують, -
Хто не злякавсь ні ката , ні тирана.

Атланте мій, ти все тримаєш небо!
Мов брама Риму ці могутні плечі,
А руки – молоти гартовані у печі,
І світ героїв пише саме з тебе.

Ти не змінився, весь – залізна мужність,
І випробовуєш себе у силі вперто,
Палає правда в погляді відверто.
Лише в волоссі додалася мудрість.

…А пам’ятаєш, як тонув у косах,
Здіймав мене аж до зірок в долоні.
А я цілунками квітчала білі скроні,
Губила сльози у рясних покосах.

Покинув варту, мир не захитався.
Ти був щасливим у моїх обіймах,
І вище хмар злітав на крилах мрійних.
П’яніло сонце, коли ти всміхався.

Але ж геройство – вічне ідіотство!
А він твій друг! І я... Ти знов зі сталі.
Видзвонюють на кітелі медалі –
Виводять славну оду благородству.

Лягає струмом небо поміж нами,
Відлунням спогадів бринить повітря,
Ми розвіваємо печаль свою по вітру,
Всіваєм степ рясними полинами.

Торкнуся вуст твоїх сухих незримо,
Хай промайне в очах на мить дитяче,
Атланте мій, я вже давно не плачу…
Тримаєш небо, а мене не втримав!

Ось вітер хмару осідлав ранкову
І підганяє весело дощем.
Підставив явір молоде плече,
Як стомленій сестрі, березі знову.

Гримкоче грім... І в збуджену діброву
Озон весняний, мов ручай тече.
Хмеліє серце, не забуло ще
Твою, мій краю, солов'їну мову.

Не стомиться від радості душа -
Я пралісом назустріч дню прошкую,
І віддаляється турбот межа.

Природа всіх від черствості лікує,
І ти до неї, сину, поспішай, -
Не взявши ні сокири, ні ножа.

Не прийшов сусід у школу,
Мабуть зубик заболів.
Карамельками учора,
Поділитись не хотів.

Хоч його я не просила,
Догадатись міг і сам
Він, усе ж таки – мужчина,
З’їв за день аж триста грам.

Та нема що дивуватись
Справжніх мало є мужчин.
Можуть бантика зірвати,
У футбол пограти ним.

А сусіду ще чимало
Їсти каші з молоком.
Щоб не стати Дон Жуаном,
Стати справжнім козаком.

Не роблю проблем із цього,
Тут є відповідь одна.
Здогадалися ? У нього –
Зуба мудрості нема.

Мне не нравиться солнце,
Хоть даже я в темных очках,
Даже пыль не способна забраться
Под своды зеницы;
Я послушалась теней,
И даже отдалась раз так…
Только сторож мой бледный
Не хочет со мною делиться.

Я забрала долги
И изведала наново страх,
Разбросала монеты на счастье,
Чтоб снова проститься,
Испугала себя,
Что, наверное, это крах,
И отправила слезы в туман,
Чтобы вновь притаиться.

Только эта дорога
Мне врятли бросит свой взгляд,
Не потянет за руку,
Чтоб снова теперь искриться,
Я б отдала тебе
Столько мыслей своих наугад,
Но мой голос
И дальше боится тебе открыться.

И не надо вопросов,
Они бы упали за раз,
Не успев даже броситься
Откликом нам свыше,
Я просила тебя столько раз,
Но, увы, невпопад,
Посмотреть мне в глаза,
Целовать мои ресницы.

И вот, забыла…
А стоило ли плакать
Весной лукавой шепча твое имя?
И ты, мой ангел,
Очень элегантен,
Хоть и пристрастен
К золотому пиву =)

Окуляри сповзають на ніс – я нічого не бачу.
За вікном дощ ридає від того що знає –
Я – нічого в цьому житті не значу,
Я – нічого в цьому житті не знаю.

Треба змінити простір, людей та мрії,
Окуляри також, бо вони завеликі.
Треба метеосайтам наказати хворіти
І дощу за вікном додати кольорові відтінки.

І може тільки тоді, коли змінеться аура міста,
Коли в темні тонелі проб’ється дитячий сміх
Я вийду на вулицю, виплету з сонця намисто,
Надіну нові окуляри та...
- Я знаю, що значу для тебе... Кохаю...
Промовлю я тихо, тихо тобі на вухо.

Сумка через плече, кудряве волосся,
Кепі без капюшону нічого не стоїть,
Що вже робити у нас так повелося,
Хто немає девізу, тот нічого не робить.

Ре-комендації зранку у понеділок
Гублять здоров’я пивом, може футболом. Далі...
День відкритих дверей у фірмі блондинок...
Таке вже кліше блондинки не правлять Римом.

Чужих як не дивно ми бачимо рідко,
Може в метро, а може десь у трамваї...
К вихіду в річку ікс відчинена хвіртка,
Звички жовтневі, що маєм ми б’ють в барабани.

Ще щістнадцять хвилин і я запізднюся на вікенд,
Що проходить у передмісті – районному лісі...
Там секретарки в халатах дають андеграунд в наметі,
Там безсмертям годують найкращіх із нас поетів.

Ми маєм по троху всього: алкоголю та меду.
Та ніколи не скажемо, де унас діаманти.
Ми вміємо перевертати гарбуз у карету,
Та кожну хвилину життя вчимося кохати.

Картонні машини, картонні чоботи на п’ятах,
Ми такі креативні в країні з негативом.
Ми їздим на роликах в мріях, в житті на фіатах...
Ми такі різні і рівні водночас без кризи.

Шорхіт тонкого папіру на вікні...
Скринька з пір’я, з пір’ям, десь без клею.
Для мене зараз ти в листі, в війні,
Що на небі призвела до панацеї.

Для мене будеш ти в дощу, в сльозах,
Для мене ти залишишся коханцем.
Що ж казати музі – музикант,
Принайми був в той день, таким ти, вранці.

То радіо, той звук що тишу їв,
Слова ті довгі, що звучали ненормально...
Вони записані в душевні носії,
Лежать в квартирі, на столі в вітальні.

А ти десь там! в тій темній стороні,
Без серця, жалю та з коханням в тілі
А я десь тут, тону в вині, в війні...
Я не жива... жива лише надія...

Буду плести шляхи,
Вінки, щоб було лячно,
Від того, що ти
Ніякий не мачо.

Буду вести в свій дім,
В свій день, де завжди весна,
Де зранку-вночі ти захотів,
Ти благав... поцілунок... Писав.

Я не я... Зараз тут,
В цю хвилину, де розуму місця нема.
І-гно-ру-вав, ти, казав, що
Я йду. Залишайся сама.

Світовий електронний концтабір
Поглинає тебе в твоїх мізках.
Ти в комп’ютері вже, а не знами
А здавалося ти так близько.

І здавалося ніч нам не збреше,
Здавався нам сміх в каматозі –
Комп’ютерні казки – малечі,
Мені – квіти, жінці – морозиво.

Мені – хмари – великі шпалери,
Мені – м’ясо, але я не хочу!
Випий мій сік замість меду,
Ти чуєш, що я тут шепочу?

На другому кінці світу,
На іншому боці планети...
Електронний концтабір так близько...
Я вже не там... А ти? Де ти? Доречі...

Кордони зміцнюють стосунки,
Малюють очі душ зеленим...
Вітаєм у перебуванні в Польщі!
Тепер над Вами інше небо.
Ж. Азбель
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Переді мною зовсім інше небо,
Переді мною зовсім інша стеля...
Фотокартки кажуть, що не треба
Зважати на осінню меланхолію...

Згадати, що було три тижні поспіль,
Про інші п*єси, про високі сходи.
Застібнути гудзик на дорозі,
Та й забути про осінню меланхолію.

Дивлюсь на потяги, на те, що поряд,
Тримаю в руці звіти про нейрони.
Кохання, десь у плані, двухстороннє...
Без тебе завжди осінь в меланхолії.

Тримаю фотокартки, як відтінки.
З вікна загострені дахи мов в казці.
Листя падає, як ті сторінки,
Що вирвані з історії без танців.

"інше" небо змінюється рідним,
Зображення на фото замовкають.
Лише три кроки... і... я... ВІЛЬНА...
Меланхолію замінює кохання.

Сфотографуй моє обличча не в профіль, а як-небудь знизу на світло,
Заплямуй моє тіло полтавським акцентом, да так, щоб потім злякатися...
Я зроблю тоді осінь таку, щоб набридло
Тобі у провулках кохатися.

Сфотографуй моє обличча не в профіль, а так, щоб побачити тебе в очах,
Напиши своє призвище на найближчому камені...
І тоді я буду мовчати й чекати з вікна,
Доки не станеш ти маревом.

Сфотографуй моє обличча не в профіль, а так, щоб було чутно музику...
Я розумію, що набридли тобі мої примхливі погляди...
Вибач. Через історію я прошепочу тобітихо: "Ку-ку",
Посміхнусь і завершу існування душі на фото.

А ти, якщо не важко буде засинати та мріяти на сході,
Згадай мене по типовим полтавським акцентам.
Я допоможу тоді тобі добігти до Бога,
Зроблю таку осінь, щоб всі заборони померли.

Але я зараз навпроти тебе - стомлена, без кисню...
Тому сфотографуй моє обличча, хоча б у профіль...
Будь в мені зараз... сьогодні... вічно...
Хоча б на фото... хоча б весною...

Полетіло літо ген за журавлями,
Вийшов я назустріч осені сумній.
Пролягли тумани білі рушниками,
Затужила пісня у душі моїй.

Я бреду самотньо тихими лугами,
Тут моє кохання зорями цвіло.
Там, де розминулись долі за гаями,
Б'ється, наче спомин, явора крило.

Не злітає в небо ясноока мрія,
Забіліють скоро навкруги сніги.
Відцвітає в серці ружами надія,
І літа вертають юності борги.

Думами лечу я вслід за журавлями,
Усміхнулась юнка осені сумній.
Зрання поспішаю, мила, за літами, -
Затужила пісня у душі моїй.

и разделив с кошкой сардельку
с тобою – кофе
с небом – бессовестную розовость рассветную
сидеть на лестнице
друг-в-друга щуриться
лениво отыскивая ответ
на вопрос о происхождении миров
или первичности яйца и курицы
..............................
кто скажет, что это – не счастье,
тот ничего не понял в фильмах Кустурицы.

Я в суботу залив за комір
За рецептом своїм старим
Тра-ля-ля і півкухля рому
Твої очі. І столик. І дим

Я в неділю залив за комір
В чорній пащі пустих кімнат
Винаймав у готелі номер
Сподівався на тебе, бл...

В понеділок залив за комір
Замість знов на роботу йти
У радянському гастрономі
Де колись купувала ти

Молоко й паляниці вранці
А у вечір вино й коньяк
Тра-ля-ля і до ранку танці
Тільки з іншим тепер однак

Я щодня заливаю за комір
За рецептом своїм старим
Тра-ля-ля і півпляшки рому
Твої очі. І сльози. І дим

Сонце йде за мною
крізь голі прутики довгих дерев,
Tіні покоять свої гнучкі тіла
на білих залишках втомленого снігу.
Водопад починає тиху весняну пісню.

Якась птаxа одиноко чигиркає,
впираючись головою у піднебесся,
Гойдаються на вітрі чорні ягоди,
Витає запах далекого диму.

О ця довга дорога до весни!
Душа вимерзає y безколір’ї.

Покручене стовбуриння зашерхлого лісу
тягнеться до Сонця.

А воно, ясне, - сяє, сяє...



2009

Перська сперма на перси пирснула
У ритмі престо із прісним присмаком
У спробах пристати спросоння до пристані
Страшна проститутка під номером триста
Простує, ламаючи руки костисті

Смерть від куль не лякає впертих
П'яних, неправильних, нечестивих
Перу продовжує пити піско
На заздрість лемінгам, снам зловісним
Ллється гній і слова, мов стріли
Почну спочатку. Один за всіх

Не рушу, не зацілую,
Може ще намалюю
Кров’ю серця останньою.

Втомлена і побита,
Стямилась полюбити
Нестямно я.

Вцілюють дикі стріли,
Що в мені уціліло, -
Не знати.

Днів гуркотять паради.
Серце ж нестерпно раде
Так безпритульно кохати.

Майже вітер…
…Майже…
…Майже я…
…над землею білокрилим птахом
вигукну услід твоє ім’я –
здоганяй мене!
Так небо пахне.
Пахне сонцем, пахне чебрецем
і дощем (так осінь захотіла).
Я простим малюю олівцем,
лиш би не сполохать птаху білу…
Майже вітер…
Бачиш – я лечу!?
Дихаю в деревах.
Мрію в квітах.
Моє серце вільне досхочу,
навіть, більше – я вже майже вітер…
Майже вітер…
Ангели мої
дивляться здивовано у вічі
(я колись сказала їм – ти мій,
що моїм ти був і будеш вічно!)
…А давай, побавимось з дощем,
потім намалюємо веселку…
Ну, лети ж до мене –
пробуй ще!
Ти ж як я –
дивлюсь як у люстерко…
Летимо, крізь вечір і крізь ніч,
щоб разом зустріти цей світанок!
Ти таки сподобався мені.
В усмішці твоїй
я вітром тану…

Ти йдеш із горем у очах.
Тебе слізьми своїми поливає небо.
Та не змиють вони ран з душі,
Бо небо плаче не за тебе.

Чому така довірлива була?
Його слова були солодше меду.
Навіщо своє тіло й серце віддала?
Хоча й передчувала його підлу зраду.

Обнімав. Так ніжно в губи цілував.
Від слів його серденько завмирало.
А в мислі план жахливий будував,
Що ранить серце, мов осине жало.

Він обіцяв, що будете щасливі,
Твою голівоньку віночком білим повине.
Він клявся, що в нього ти єдина,
Що понад все на світі любить він тебе.

А ти повірила, й дала те, що хотів він.
Та виявилось — пусті були його слова.
Сміючись, до іншої пішов він,
Й для нього ти неначе й не була.

Куди тепер ти йдеш з цим брудом на душі?
Куди винеться стежка, мов смерічка?
Ось міст, що стільки спогадів приніс тобі,
А під мостом несе бурхливі води чиста річка.

Тепер у прірві погляд твій шукає забуття.
Достатньо серденько вже слізоньок напилось.
Мов кінострічка, все твоє життя
У пам’яті, мов на екрані прокрутилось.

«Простіть усі! Я зараз може й неправа,
Та помилок в житті я забагато наробила!»
Маленький крок… Й бурхлива хвиля річкова
Вмить твоє тіло юнеє накрила.

А він живе. І розкошам своїм радіє,
І іншу тішать вже його слова.
А ти пішла… Ти зацвіла лататтям білим
І душу твою вже забрала чистая ріка.

2007 рік

Усе живе радіє,
Бо літо на дворі.
Що з того, що сміюсь я,
Коли зима в душі.

Із кожним днем хмурніший
Для мене сонця схід,
Бо всі яснії днини
Віддала я тобі.

Ти зараз так далеко:
У теплому Криму.
Поїхав і залишив
Мене отут одну.

О, якби ж то мати крила,
Й до тебе полетіти, тоді б змогла з тобою
Я знов життю радіти.

Змогла б тебе, коханий,
Я знову обійняти,
Уста твої солодкі
Змогла б поцілувати.

Але я крил не маю,
Не вмію я літати.
Лишається для мене
Лишень одне — ЧЕКАТИ.

2008 рік

На стіл ти поклала запалену свічку.
На дворі вже темно. Лиш гроза шумить.
Сльоза скотилась по білім твоїм личку,
Й душа твоя в огні жалю горить.

За що? За що вчинив він так з тобою?
Навіщо ж він морочив так голівоньку твою?
Навіщо голос цей, знайомий аж до болю
Так ніжно шепотів: «Люблю»?

Та голос цей зрадливим був Іродом
Бо підло він з тобою поступив —
Поглянув в вічі і промовив гордо:
«Прости мене — я розлюбив!»

2007 рік

Розтяжки, борди й сіті-лайти,
У Інтернеті повно сайтів
з лайном, його там - терабайти
Повсюди. Люди! Зачекайте…
А рай – де?
Чи заважкий технічний райдер
У Бога, хай йде
Концерт його без нас? Мо’ знайде
хтось службовий вхід і зайде
За лаштунки. І гукне: «Коллайдер
Адронний тобі в дупу, зайдо!», -
Йому Петро з ключем.
«Ач, поналазило нікчем,
Й у кожного – душевний щем,
Мовляв, і каяття – аж б’є ключем!»
Втомивсь Петро і змив дощем
Картинку цю в моїй уяві,
І у його святій поставі
Побачив Бога я у славі.
Побачив – мало не осліп.
Що ж, грішному – немов окріп
Господнє сяйво, хай чи піп
Чи волоцюга буде. Skip?
Save?
Delete?

Ну ось я ставлю крапку.
Усе. Кінець. Межа.
Дійшла я до початку.
Вже далі я жила.

Ці дні уже були
В моїм календарі.
Слова, докори, похвали
Вже хтось казав мені.

Так щиро відсміялась
І сліз було вдостАль,
До спогадів верталась -
У радість і печаль.

Усе було. Усе вже там -
За рискою початку.
Не набридатиму я Вам -
Залишу тільки крапку.

...От і все. Вже останнім канікулам край.
Зостається сказати: – Мій друже, прощай.
Так, це все. Не вернути нам літо,
не бродити у травах, не збирати вже квіти...
Все, кінець. І світанки холодні – це осінь вже.
Помилились обоє ми. Так, авжеж.

............
так, так, наприкінці серпня

Переді мною Ваш портрет,
Вірніше копія у прозі.
Але прозаїк - не поет,
Клітини залишив порожні.

Змішаю фарби, зроблю тон,
І в мить яснішим стане образ.
Заграє осінь в унісон,
Бо Ви поезія – не проза.

Переді мною Ваш портрет,
Така зваблива таємничість.
Легка хода, ось-ось і злет,
Ви - Жінка, в цьому вся величність!

Тонкий жіночий силует.
Лаура Ви чи Беатріче?!
Переді мною Ваш портрет
І на розгадку треба вічність.

* * *
Брехливі пастирі ідейного стада,
Нахабні спритники, багаті на поради,
Повсюди ваша чується хода,
Де чути гроші, пільги та посади.

Ви як коти, чи хитрі пацюки,
Тихцем йдете на запахи жадані,
Та як діткнетесь щедрої руки,
Немов п’явки присмокчетесь до длані.

Політики - суспільні упирі,
Почвари із партійного болота,
За вас завжди грубезні мозолі
Натруть прості і чесні патріоти.

Ви ж творите ілюзію борні,
Яку ведете з “підлим” опонентом,
Та будете служити сатані,
Якщо заплатить немалим процентом.

Та прийде час, захопить вас юга
Очищення від скверни та полови,
Не ступить більше Каїна нога
У храм добра, поваги та любови.

Як повенева зійде каламуть
І чиста хвиля весело заскаче,
Забудуть вас, а може й проклянуть.
Мені до того байдуже, одначе.

Випадкове обличчя з юрби
нагадало нараз
про Вас:
та ж разюча краса
(їй не диво - згубить),
i чорнезна по білім брова.
Ваша стриманість Вам ішла,
з іронічністю пополам.
Розверзалася парку й весни кабала,
я сміливо не вірила Вам.
Ви ж себе дивували самі -
так здавалось мені чогось...
Вир черемховий сіяв розгойданий сміх,
Ви тримали в руках білу брость...


1995

* * *
Ні, не забуду тієї я ночі,
Як ти у гості до мене прийшла.
Скинь свою блузку! Я тебе хочу!
Впали у трави гарячі тіла.

Руки мої, наче лебедя крила,
Ніжно угортують плечі твої,
Хіть напинає любові вітрила,
Манить мене у далекі краї.

Море розчахнеться, зойкне від болю,
Тоне в безодні далекий причал,
Вирвався демон огнистий на волю,
І накриває дев’ятий нас вал.

Голосом чайки кигичуть амури,
В морі пожежа сяйниста горить.
Раді ми цій незагнузданій бурі,
Хай шаленіє, нуртує, кипить.

Ні, не забуду тієї я ночі,
Як ти у гості... хотіла прийти,
Я не зганьбив твою цноту дівочу,
То лише сон. Дуже жаль, що не ти.

Стемніло.
Сиджу і не мрію про тебе,
Не плачу у темній кімнаті.
Любила.
І люблю тебе малювати,
І бачити в кожній сонаті.
Цікаво
Збирати про тебе бажання,
Врожаєм себе ошукати.
Резонно
Навмисно про тебе не знати,
Але підсвідомо кохати.

Самотність гострими голками
Буває, що хоче поранити,
І піддаватись не корисно,
А опиратися байдуже.

Часом омріяні відчаєм
Кожні розпалені дотики,
Та розпростерті обійми
Тихого плачу дротики.

А давай без подробиць...Занадто багато фарб
розтеклося в калюжі і попливло з дощами.
Ти замовкла. І знову оцей неетичний фальстарт,
схожий з житом зеленим, яке пов"язали снопами.

Ніби просто усе. Так багато довкіл Мельпомен -
всі танцюють. А сукні! - із балу століть забутих.
Із вечірнього тла у вікно зазирає олень
(він не бачить у розкошах правди, значущості, суті)...

Він сліпий взагалі. На тілі багато ран,
на півмісяці рогів - заплакані всілися зорі.
(Ми ж, напевно, ще зрячі? Довкола ходить туман,
у руках повні кухлі - по вінця і радості, й горя).

Чи зробити ковток? Чи може?.. (Спрага - мозоль)
Буде снитися Доля, що десь пішла проти ночі
на розкішний, на бал. Там сотні зберуться доль -
всі сміються, танцюють. (Моя не танцює, не хоче).

Їй плече обпекло дивним дотиком рук чужих.
(Три галузки бузку відп"янили кімнату удоста).
Все затихло. Зати... І цвіркунець затих.
Дивна ніч. Таємнича. Що все аж занадто ПРОСТО.

Сім_pixel_0
image формату psd-e
нетреба куль
убий по-іншому мене

по-іншому…
по справжньому…
мене несправжнього
убий…
у
б
и
й
мене повільно…
дзвінком
з мобільного
форматом mp3…
і з пам’яті
зітри…
у
б
и
й
мене повільно…
2009

А Любов не хотіла вмирати,
Хоч і знала, що Їй не жити.
Двох птахів, повінчаних Нею,
Вітер віяв у різні краї.
А Любов не спинили грати,
Не злякали вироком суду,
Пересуду, осуду і бруду.
Бо Любов та – Любов’ю була.

Два птахи – дві скалічені долі.
Два розп’яття, два серця, дві рани.
Два роковані світом вигнання,
Лиш душа – одна на обох.
А Любов не зламала страта.
Хай засуджена і розп’ята,
Вона просто не вміла вмирати,
Поки в ній не вмирала Любов.

І таки не вгледіла варта,
Як розвіялись два розп’яття –
Два птахи неземної Любові.
Й жоден постріл не трапив у ціль…
Не судіте і вас не осудять.
Не убійте і будете жити.
Возлюбіте й воздасться покоєм
Вашим душам і вашим серцям.

Два птахи неземної Любові –
Білі гості мого безсоння –
Білим дотиком дві пір’їни
Увіткнули у серце моє.
Надихни їм, Господи, сили
Долетіти в свою ікону,
А відтак відродити у світі
Первозданно сотворений світ.

2003р.

Две капли сладкого бреда
Первая - за здоровье,
Вторая - за упокой.
Я никуда не уеду
Сидя у изголовья
Останусь с тобой.
Это все сон и неправда
Просто глаза закрою,
Дрему смахнув с лица.
Буду с тобою,солнце,
Только теперь реально
Буду - и до конца!!!
Белые белые стены
Давят на мои нервы,
словно в земле живьем...
нет ничего страшнее,
чем ощущать своим сердцем,
как не стучит твое!
2008

Постскриптум. Я назавтра вмер.
Не треба сліз, образ і квітів.
Ти знала, що мені не жити
Життям в оковах нежиття.

Ти знала, що не проповзти,
Кому щоночі сняться крила.
Ти все збагнеш, бо Ти любила
Так, як любила тільки Ти.

За мною запали свічу.
За мною помолися Богу.
За мною не іди в дорогу –
Я сам до Тебе прилечу.

У сни Твої із потойбіч
Коханням начаклую весни.
Пробач за те, що не воскресну
Й розвіюсь у ранковий дим.

А хто залишиться живим
З моїм ім'ям , в моєму тілі,
Хай буде іншим, хай зуміє
Знайти себе у нежитті.

Хай навіть спробує ввійти
В святий кришталь Твоєї долі.
Та лиш йому не бути мною
Й собою з ним не будеш Ти.

А в сяйві зоряних світил.
Сузір’я нашої любові
Розквітне мною і Тобою
На небесах блакитних крил.

2002р.

Я тут одна.
Широкі штори затупили світло.
В кімнаті пахне теплим молоком.
Зів’яли айстри, з того дня як ти поїхав зникло.
Сон очі намочив терпким вином.

А далі сповідь в тебе на коліні.
Зітхання суму обпече крилом.
Як добре що тепер ти вдома.
Зів’ялі айстри дихають твоїм теплом.


21.09.2009

Жбурляю листя у холодну ніч
Прийшла пора уста твої забути.
Я відшукаю Вас.
Покличу в Львівський вальс.
Мені тепер цей біль не зупинити.


Ти прийдеш в ніч - я знаку не подам.
Лише ім’я злетить із уст : «Шалена!»
Тебе знайшла, а роки швидко йдуть.
У тебе син, а я ще наречена.

Ввірвешся у життя непрохано, неждано.
Залишиш теплий соняшник в моїй руці.
Спадало листя, дихалось катреном…
Я вкоренилась смутком у чужім житті.












12/09/2009

Лиш місяць поглядом торкнеться
злегка заплющених очей -
твій сон квітками огорнеться
і співом фей. Чарівних фей...

Хай під подушку запашную
добро і щастя стелить ніч.
Напій кохання приготує
і нас залишить віч-на-віч.

Тебе хотіти і любити,
тебе жадати, мов життя!
Згоріти, зникнути, втопитись -
і розчинитись в небуття...

Торкаюсь подихом гарячим
твоїх заплющених очей -
і вабить зорями неначе
солодка ніч в пітьму ночей...

Але, застигнувши в полоні
твого замріяного сну,
я не торкнусь твоїх долоней
і фей твоїх не прожену.

Нехай у сні квітковим гаєм
ти пробіжишся, росяна,
бо за чарівним небокраєм
тебе очікує Весна...

16.06.2008р.

Не заросте ця стежка до джерел,
До них прошкують звідусюди люди.
Їх не минає птах і новосел,
І ти з них пий, то вік щасливий будеш.

Хай прилітає спогад, як орел,
І не стихає пісня солов'їна.
Вустами припадаймо до джерел,
А піснею - до серця України.

Джерела б'ють, і сонячно в душі,
Прийди, кохана, й зачерпни руками,
Бо це для нас калина на межі -
Цвіте під голубими небесами.

Нехай завжди джерела в душах б'ють,
Нехай вони ніколи не зміліють,
Бо з них літа - снагу і силу п'ють,
Без них серця і душі заніміють.

І прилітає спогад, як орел,
І не стихає пісня солов'їна.
Вустами припадаймо до джерел,
А піснею - до серця України.

О, як же ти на вишню схожа,
Струнка, висока, й чарівна.
І зорі нам серця тривожать,
І кличе в гості нас весна.

Як заметуть сніги дорогу,
До тебе стежку я знайду.
Розвію сумніви й тривоги
У цьому білому саду.

Візьми ж мене у каре небо
Своїх замріяних очей,
Бо я зберіг зорю для тебе,
Як дар черемхових ночей.

І струн закоханого серця
Ніхто, крім тебе, не торкав.
Хай доля долі усміхнеться -
На райдузі шовкових трав...

Дощ-ворожбит мандруватиме вік –
Ще дід-прадід дорогу зворожив.
Нехай тисне йому цей старий черевик,
Та вже доля така – подорожній.
Дощ-ворожбит до подяки не звик –
Не одному ворожив на сльози.
І нікому не бутиме він чоловік –
Лиш коханцем залишиться грозам.
Дощ-ворожбит забуватиме лік
Ворожінь на геть мокрих обличчях.
Тільки трішечки жаль – цей сльозливий потік
Не зітре хтось так сухо-незвично.
2009

Я не в силі читать твої думки,
Не в змозі відгадати почуттів.
Та все ж мені важливо знати
Чого ти хочеш і хотів.

Довкола нас цвіте буйне життя.
Слова кохання линуть на роздоли.
Кохаю щирим серцем я тебе,
Та про взаємність ще й немає мови.

Навіщо мучиш серденько моє -
Прийдеш, постоїш, байдуже поглянеш.
Але кохання в серці моїм є
Й про це давно ти добре знаєш.

Тому прошу - всю правду розкажи:
Чи граєш, чи по-справжньому кохаєш?
Не муч! Моє серце облегчи,
Якщо ти серце, а не камінь маєш!

2006 рік