В.Костилєву
Буде усе. -
Пройти.
Висхід –
До перевалу.
Будуть твої світи
Зведені
В інтеграли.
Буде і день,
І ніч,
Згусне імла глизява,
Досвід тисячоріч,
Наклеп,
І злет,
І слава.
Мідноголоса струна
Буде тремтіти
Пружно.
Буде твоя весна
Від самоти сутужна.
Твій одинокий шлях
Тихо осяють зорі...
Радість в твоїх очах
І неможливість повторів.
Буде усе.
Тремти,
Слякотна ниця сірість!
Будуть сліди ходи
Випалені
На шкірі.
Буде гарячим хліб,
Мудрість
Тектиме в жилах.
Ті,
Що живуть углиб –
Вгледять
Широкі крила.
27.05.08.

Я знову слова
У кишені лишила.
А там – уже місця
Нема ані слову!
Як довго мовчу я!!!
Що слово за словом
Без дозволу
Очі мої віддають Вам.
А Ви – Ви тугі
На обидві зіниці!!!
1.12.07.

Коли в лахміття все життя роздерте
І тисне біль, немов чуже взуття, -
Так хочеться заснути, наче вмерти.
Упасти в сон.
Прокинутись в життя.

Бувати там, де пам`яті немає,
Лишити все, неначе й не було.
Благословенна ніч моя – пралайя,
Глибокий сон метелика під склом!

А завтра – ранок, роси і тумани.
А завтра – сонце у моє вікно.
А зараз – сну,
Подушки,
Валер`яни,
Накрити плечі грубим полотном.

А зараз – тиші. І – нікого в гості.
Нічого в сон – ні сосен, ні дубів…
Нехай приспить по-материнськи простір
І розпач мій розчинить у собі.

Так хочеться заснути… До світанку…
7.06.09.

Тато грав - ... мав,
я граю - ... маю.



Маю трохи духів і хрипливі співи,
Маю дві долоні, щоб прикрити груди.
Не тримай на мене тліючого гніву,
Не кажи нікому: "Я тебе забуду".

Маю в серці птаха з мокрими очима,
Маю на колінах два татуювання.
Не чекай зустріти в себе за плечима
Створеного нами клятого кохання.

Маю у зіницях місяця німого,
Маю вісім квіток й дідову цигарку.
Вкажу тобі напрям, місце і дорогу,
І нарешті вип'ю молока без старки.

Всі ми одягаєм непристойні лати,
Часто уквітчаючи чарівними перлами-
Але як же хочеться вміти прощавати
І хоч раз у вічі бути милосердними.

Та біда приходить вічно не одна,
Завше тверезієш в непристойній ноті,
Коли сором серце дивно спеленав
В десятини грішні або навіть соті.

Струмом обвиває звично вдогоди,
Теплим і прискіпливо обвіяним обманом-
Не чекай ніколи щастя чи біди,
Бо вони приходять пізно й зовсім рано.

Погляд обтікає зимове проміння,
Холодом весняним віє здалека,
Уві сні кричу обірване "амінь" я,
Що молитвою душі давно плекав.

І розтерзані думки потонуть в небосхилі,
Я стою з життям, наче вже над прірвою,
Океани болю щастя перемили,
Де слова, що шепчуть застаріле "вірую".

Мене втішали маки в житі,
Коли повільний плин років.
Ви звинуваченням обвиті.
Людей помилка чи богів?

Приспів:
Закохані маки у жайвора.
Мережиться небо руладами.
І куряче зілля з кульбабами
Насіяні, мов зорепадами.

Хто квітку вкрав – душі лелеку,
Дитяче світосприйняття?
Крізь люті зими, літні спеки
Мені всміхалася життям.


Смертельне вариво налили.
І не зарадиш, то й болить.
Невже в красі не стало сили
Вертати віру в щастя жить.

Ти сам собі збудував тюрму.
Сховався від світу, дошками вікна заколотив
І вдаєш, ніби час гріхи твої простив.
Ховаєшся від сонця, від людей знайомих колись.
Скрадаєшся по тінях, наче привид. Краще помолись!
На тебе тикають пальцем, хтось тебе жаліє,
Другий в твою сторону плює. А про що,
Про що ТИ мрієш!!??
Вже ні про що. Всі твої мрії згоріли
Вщент в той момент, коли ти вперше
Прийняв дозу! Боже!
Чому Ти не дав нам власті повернути час назад?
Чому Ти не дозволив врятувати душу?
Чому страждати так тепер ти мусиш?
Немає вже дороги назад.
Ти живеш без світла, ховаєшся від тіней,
Ти не знаєш що робити. Головою в стінку бити???
Пізно вже!!!
Ти тремтиш, ти хочеш дози,
Без неї вже не можеш,
Перед очима туман—ти продаш душу
За цей чортовий дурман.
Тебе ламає ломка, ти майже неживий,
Ти робиш укол і тобі здалося, що ти знов ожив.

Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф.
Душа мучиться в конфузії,
Головне в житті для тебе кайф.
Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф,
Щастя на дозу, любов на кайф.

Тобі вже не важно, як тебе звати.
Ти прах від того, ким був колись.
Для тебе головне—дозу дістати
І хоча ти ще кричиш собі: «Борись! Борись!»
У тебе вже немає сил сопротивлятись.
Ти забив на свої мрії, сховав їх глибоко під
Подушку.
Ти вискочив з життя, тепер мета одна –
Здобути дози трошки: відірватись від буття.
Ти ще дихаєш, та вже душевно мертвий,
В твоїй крові палає білий демон,
Він хоче жерти, а їжі вже нема.
Нічого вже нема. Все кануло у пропасть.
Лише якісь слова, ще з попереднього життя,
Та ні…їх теж ти викинув у пропасть.


Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф.
Душа мучиться в конфузії,
Головне в житті для тебе кайф.
Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф,
Щастя на дозу, любов на кайф.

Мені жаль тебе, ти сам зруйнував собі життя,
Знищив себе, життя батькам,
Ти хочеш вирватись, та уже не можеш.
В тебе немає нікого, ніхто не допоможе,
В твою сторону не подивиться жоден.
Тебе чекає смерть на смітнику або в брудній канаві,
І сумніваюсь, що хтось тебе по-людськи поховає.
Бо у тебе вже давно життя немає,
Немає…
Мені жаль тебе, тебе ніхто не чекає,
І жодне серце заради тебе не палає,
Не згоряє…
Пізно вже! Ти обрав свій путь!
І будь що будь!
Та такі як ти ДО ТРИДЦЯТИ ВСЕ ОДНО ПОМРУТЬ!!!!!

Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф.
Душа мучиться в конфузії,
Головне в житті для тебе кайф.
Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф,
Щастя на дозу, любов на кайф.

Епілог: Перш ніж щось зробити, зробити найгірше подумай: а тобі того треба?
Ти думаєш біла доза дасть тобі щастя? Ти забрехався сам собі.
Пропадеш… Повір мені.

Поселені на Божій території,
Духовності і волі «мудрі зодчі»,
Творці слиняво-слізної історії –
Ми – вакуум у вишитій сорочці…

(inspired by Paul van Dyk’s “The Politics of Dancing 2 part 1”)

Я вижу то, чего не видишь ты,
Собой я заполняю кванты пустоты,
Свободным ветром по миру ношусь.
Хотел найти я радость, но обрёл я грусть.
Как плохо быть всевидящим, я глохну,
Мой слух тончайшим был – теперь он просто тонкий.
Хромаю, будто старец, но я юн;
Теряюсь вновь в барханах, среди дюн.
От жажды гибну и гоню вперёд песок,
И расшибаюсь лбом о каменный порог.
Прохлада скал – мираж такой жестокий.
Полёт души моей достаточно высокий,
Напрасно я стараюсь опуститься:
Я слишком лёгок – не могу разбиться.
Я буду вечен. Трансом облачён.
Сбежал от смерти. С раненным плечом.
Натёр ремнём, любви таская бремя.
Никто даже не спросит: а зачем я?
И злость пусть хлещет из свободных трещин,
И пусть удары счастье разобьют –
Есть в мире и обыденные вещи,
Но их не вижу я. Не вижу я люблю.

Диво-річка і зелений гай.
Любий пригортає – і навколо рай.
Цілу вічність так мене тримай!
Та, напевно, кожен знає, що усе, усе минає…

Приспів:
В’яне з часом і трава,
Є в житті і кропива,
Та час кохання і твої слова
Ні, ніколи не зникають,
І до гаю повертають!
В’яне з часом і трава,
Є в житті і кропива,
Та час кохання і твої слова...
Я пам’ятаю всі слова.

Диво-річка, поруч водограй.
Йдемо з нареченим у зелений гай.
Де нас люблять, там і справжній рай!
Та, напевно, кожен знає, що усе, усе минає…

Приспів.

Де та річка, почуттів розмай?
Де той гарний леґінь і зелений гай?
Час кохання, прошу не минай!
Та, напевно, кожен знає, що усе, усе минає…

Приспів.

за столиком на двох
пили зелений чай
текіла сіль і лайм
і подихи так тісно

губи кажуть так
захоплено тіло
засмаглий долі смак
круїзи оплатили

хапали з неба зорі
на небі малювали смайли
в бокали наливали море
і зберігали в файли

лягаю на пісок
навколо завжди рух
на хвилях теплий рок
і крутять нові фільми

підносять з льодом фреш
живі офіціантки
і на прогнозі стрес
хто ж залікує ранки

накрив шалений сон
здійснились усі плани
а за моїм вікном
пірс хвилі океану

коли я прокидався
і серце чуло біль
на твої сині очі
падав мокрий сніг

облизувала губи
і замерзала біль
ковзалась і просила
я завжди сипав сіль

але життя сторінки
перегорнулися нові
змінилися бажання
групи крові і телефонні номери

не скажу
що так
але й не можу
сказати ні

сьогодні не теплий
вечір
і фільми
ставлять не ті

і я шукаю хвилі
немає
в ефірі штиль

а настрій
твоїх очей
бадьорить
солодом
і запахом снів

а я все ще
не кажу так

я посилаю нерви
у порваних конвертах
стискають душу перли
не зійти по сходах
пальцями не стерти
ми не живі ми вмерли

на шпалерах сльози
стриптиз колін накритий
плетуться руки в лози
я з ситцю в марлю звитий
під снігом жадібної прози
я не живий я вбитий

ти виглядаєш сьогодні
не розфарбована осінь
не вистачає комодів
скласти одяг
бракує світла
проснутися зранку
в синій кімнаті
мій друг купив Касабланку
буде завжди там жити

ти прокидаєшся завтра
від кофеїну
із сигаретного диму
дивись яку я сплів павутину
ти кажеш небо плаче
але мені все так
здається себто наче
сьогодні зовсім інакший
не схожий на тебе
бо розфарбована осінь
в конвертах жовте листя розносить
я б охоче продовжив
але вже пізно і досить

я березень твоєї тіні
я космос твоїх думок
втомився від твоєї ліні
розсипав компліменти на листок

я захоплю всі акварелі
і намалюю твій портрет
чекатиму тебе в готелі
куплю тобі з троянд букет

я хочу пити твої сльози
вдихати запах твого тіла
на вечір замовляти грози
і ти так само щоб хотіла

у грудях біль
і не твоє питання
сьогодні я вирішую
де буде наша спальня
в яке вікно
куди засвітить сонце
в якому напрямку
дме сильний вітер
і перемети протяги
ти одягаєш
на свою душу светр
коли кордони
вже порушено
і на твоїх долонях
не медові квіти
крапки розставити
ми в змозі
ми вже дорослі діти

попросиш зняти
я сміло зніму
закриваючи очі
і сміх і сміх

знову пестиш димом
не на жарт захопила
забираєш в полон
мої зламані крила

ти лікуєш росою
мій сон
одягаєш зорі
і сміх і сміх

розплющивши очі
погожого ранку,
на повні груди вдихни.

відчуй всю красу
і свіжість світанку,
думки всі докупки згорни.

усвідом, ти -мистецтво
і твориш прекрсне.
Нема тобі в світі ціни.

Думки твої вітер
як питимеш каву
вкраде і здійме догори.

Все якось так - було і не було.
(старий сусіда човга в темний вечір).
Із вени брали кров. Пили вино.
Відкрили двері. Кликали Предтечу.
Згубивши совість, принесли вогонь
(щось має в дикій темряві світити).
Всі відcахнулись. Зупинились осторонь.
Хотіли жити.
А що життя? - було і не було.
Степи ж живуть копитами і травами,
над ними сонце не одне цвіло,
і не одна душа здавалась гарною.
Ось тут. Де все було і не було,
і там, де ще слова постануть справжністю,
ми сидимо. Терпке вино п"ємо.
Здаємося привітними і гарними.
Мовчить люстерко. Бо воно сліпе,
покрите пилом, щастя віджило
(тому воно й не розрізнить тебе).
Ось так і все - БУЛО І НЕ БУЛО...

Лезом пам"яті з намулу днів
повертаєм радощі і втрати,
лист, що ми не встигли дочитати,
а початок знаємо одні.

В дзеркалі вже не розтануть зморшки,
тепла ніч не принесе спокою.
Нас одною ранило стрілою
і одні нам стеляться волошки.

На льоту пообпікали пір"я -
линути над хмарами нелегко...
І календарю еквівалентно
заглядає в очі надвечір"я.

Друзі нам не шкодували солі,
та ми спільно рани лікували.
Наче в дзеркалі в овалі рами
на моїй твоя відбита доля.

Те, що у минулому лишилось,
нам негірко знов переглядати.
А на фото крізь події, дати
молодість усмішкою спинилась.

Дощем вчорашнім - прісно-мовчазним….
Дощем цілющим - радісно-пестливим…
Ти можеш бути рідним чи чужим…
Ти можеш бути вірним чи зрадливим…
Ти можеш бути світло і пітьма...
Упевнено іти чи сумніватись…
Ти можеш куштувати все на смак,
але і можеш сильно обпікатись…
Ти можеш погасити почуття,
а можеш, просто дати серцю волю.
Ти можеш смакувати це життя,
якщо захочеш – вибір за тобою.

Змінюсь? Звичайно!.. Може й до пуття =)
Життя ж іде - химерне і мінливе,
А той, хто бачить в ньому лиш красиве -
Не уявляє, що таке життя...

На Україну повертає птах.
Відтрепетав. Відмислились надії.
Дивлюся - він летить в твоїх очах,
щоранку воду п"є з криниць, на віях.

Збентежений. І тихий, як ліхтар,
що свідком є вечірніх поцілунків.
Уміть мовчати - це великий дар.
(Мовчить і небо. Сиве. Хмароруке).

Дрібнять дощі... Тремкі і затяжні...
А птах летить. Об вітер сушить крила.
Летить глибоко. В хмарах, у душі.
Кадять тумани крізь важкі кадила.

А птах летить. Додому. Навпростець.
Знеможений. Присяде на подвір"я.
"Я тут. Привіт. Я сонячний гінець.
Погладь моє легке і біле пір"я".

На Україну повернувся птах...

Усміхаємось
розбігаємось
так нещиро небес торкаємось
хай пробачить нам Господь Бог

Пізно каятись?
кажеш, пізно?
і ми з тобою зовсім різні?
та тільки серце в нас -
на двох...

Комусь дано сміятись у душі,
І плакати солоною росою.
Мені ж – писати втомлені вірші,
Від тебе втомлені, і створені тобою.

Немов птахи, роз’єднані із небом,
Неначе вітер, скований дощем…
Їх не читати, ними вмерти треба,
Відчути біль, не стриманий нічим.

Ти не зумів. І це чомусь банально.
До сліз. Як наш єдиний дотик рук.
Ти вибрав все таке просте й реальне,
Де кожне слово – це порожній звук.

А я – це музика. ЇЇ любити треба.
А ти ж ніколи не любив пісень.
Моя стихія – це блакитне небо,
Це світлий сон, а не вчорашній день.

Комусь дано прощати у душі.
А я прощаю, щоб усі почули.
Нехай летять твої сумні вірші.
Вони ніколи моїми не були

Я загубила лінію часу,
Я шукаю себе у житті,
Не можу влитися в масу
Цих, інших людей...

Я не впевнена в тому, що завтра,
Я не чую того, що було,
Я не знаю про себе, чи варто
Йти далі в цей день...

Я народився не таким, яким мав би народитись.
Змалку моє пір’я стало чорним, наче ніч глуха,
Пуста душа у мене. Може, не треба було дивитись
В море нічної пустоти. А ти,
Брате, народився з білим пір’ям, так, як має бути,
Так, як родяться усі. Лише я один
Пішов проти законів. Не визнав моральності кордонів
І став серед своїх ізгоєм. Ізгоєм!
Моє чорне пір’я палило ваші очі,
Ви шептались позаочі, не дивились мені в очі.
В вас росла ненависть, ви мене кляли,
Ви мене боялись, прогнали, відреклись.
Ви мене боялись, прогнали, відреклись.

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.

Всі дороги однакові, коли нікуди йти,
Коли тебе кинули на поталу орлам. Життя без мети,
Як поле несіяне. У ньому немає чому прорости.
Мене прогнала рідна сім’я, бо я народився
Не таким, як вони. Бо у мене пір’я
Чорне—не біле. А це вже гріх. Для нього спокути немає.
Я! Лечу назустріч смерті, куди ж іще летіти?
Коли ніхто не любить, не чекають дома діти,
Коли нема до кого летіти.
На очі навертається капля дощу
Та не зринає, бо не знає, не знає,
Не знає, як плакати має. Я прошу!
Дай сили мені долетіти!
Дай надію, якої немає!
Дай щастя, що у битві здобути я маю!
Дай жаги, щоб волі напитись!
Бо мені треба самому летіти,
А впереді темнота і небес пустота. Пустота…

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.

Можливо, чорне пір’я—то моя доля.
Я не кляну її, ні, ніколи.
Чорне пір’я—моя зброя, і відколи
Я зрозумів хто я, для мене зникли кордони.
Моє темне пір’я, смертоносні кігті—
Прокляття і благословення. Я відречений всіма,
Та я такий один. А вони всі білі—клони
Всі однакові, їм не світять корони.
А я чорний. Злий чи добрий. Ще не знаю.
Про майбутнє не питаю. Я летіти маю
Ввись. Далеко в небо. Аж до сонця.
І я знаю: дано мені злетіти на престоли,
Здобути найдорожчі корони, порушити усі заборони…
Або—упасти додолу, вниз і розбитися вщент.
І ніхто не згадає, не заплаче.
Або-або—така у мене доля.
Я чорний голуб—супутник волі.

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.
Я впаду або долечу.
Головне, зі мною вітри.

Як відчувати себе
поряд із цим піднесенням?..
Ревнощі, сум, безталанність...
Нащо рівняти свою
з іншими веснами?..
В пóмилках дум безпристанність...

Як дотягнутись до неба,
щоб не лишати Землю?..
Нáдвоє - вихід чи схованки...
Як перетнути водою
рибам суцільну греблю?..
Нащо поетам ці поверхи...

Чом відчуття безпорадності
не розуміє суть?
Ревнощі, розум, характер...
Вірші без ясності
в сóбі ніщо не несуть?..
Рими, книжки та редактор...
07.2006

Я не впаду до ніг твоїх зів`ялою трояндою,
Не стану проліскою в сторінках думок.
І не розквітну гірною лавандою -
Вже не для тебе мрій моїх танок!

Я м`ятою розтану на чужих вустах,
Та не для тебе подих гіацинтів.
Не зміниш вже нічого - буде так,
Бо кущ піонів більше не розквітне!

18.05.2006

Зірвалось яблуко, мов серце впало,
і скресла тиша – вітер аж проснувсь;
тверділи сльози чорно без відгалу –
каміння по щоках і землетрус…

Не розбивались брили – в землю грузли…
Видушую із віршів сік ожин.
Я зав’яжу в труні на пам'ять вузлик,
щоб не забути під землею: "Жив!"

Темніє все перед грозою,
Виходять друзі із запою,
На світ поглянуть:сумно тут!
Себе в порядок приведуть,
Зберуть усе що не продали,
за безцінь скупщикам здадуть,
А після того всі юрбою
В запій ще більш гучний підуть.

Темніє все перед грозою,
Страх серце сковує до болю.
Так весело щодня живуть,
З ранку до ночі п"ють і п"ють.
Щодня у них велике св"ято,
Причин для того є багато.
Тепер вже розуміють всі,
Чому вмирають молоді.

Темніє небо. Смерть гуляє.
Війни нема. Молодь вмирає.
Горілку, пиво і вино
Лиє і лиє у нутро
Ніхто не спинить, не полає,
Усе в нас добре. Хай гуляють.
Життя, яким вони живуть,
Нас не турбує, нехай п"ють

Чорніють люди молоді,
В очах погасли в них вогні.
Колись веселі і безстрашні,
Тепер уже і тінь їх гасне.
В полон взяла горілка щастя
І не віддасть його вона.
Усі це добре розуміють
Та чомусь більшає юрба.

Чорніє все перед грозою,
Живе країна у запої.
Грошей не має, діти голі,
Зате, як п"єм за їх здоров"я !
Мало хто хоче схаменутись
І в сірі будні повернутись.
Де ми кмітливі і щасливі,
Де у очах вогні горіли.

я йду в вогонь і вже мені
не пахне димом ексцентричність
і наче миловидна вічність
чекають очі грозові
бо там не волоть Везувію
не попелу глек а життя
зомліле мліле пів буття
між тим що можу тим що вмію
чи то пак слушні іскри долі
безспірно вищого ґатунку
дзвенячо кришталево лунко
шукають долі шукають долі

Наверное, место моим фотографиям -
В рамы старые, да в хату на стéну,
белую, чистую стéну...
Эх, грамотно малые
были когда-то те,
кто белил стены сие...

Наверное, жить бы мне лучше в селе:
Быть старой девой
гремуче-могучей,
Караулить малину
и воришек-мальчишек - "Ты чей?".
Ходить бы в долину
И в лес там, где глухо.
А в ответ на привет
взгляд бы колючий!

Наверное, лучше бы стать нелюдимой -
холодная, полная баба...
Недоверчивой, непобедимой,
А позже -
Незванной, забытой, обманной...

Наверное, лучше бы ум запереть на засов
за дверью дубовой!
Забыть мысли, книги, стихи, стиль и моду!..
Раскладывать тарелки в столовой...
Да к черту!
Нет, к Богу!
Не я виновата!
Виновные где?
Родители, общество, школа?
Повесить легко,
и держаться в узде,
А самой решить?
Вновь: "Та це ж доля!.."

Наверное, лучше бы стать знаменитой?
Каждый год - по роману,
а еше лучше б - актрисой,
королевой экрана...
Блистать речами, красотой
"Вот с голубою кровью дева!",
Открытым взглядом, чистотой
пленить...
Но быть ли мне такой?
Мне быть?..

А все же лучше -
миленькой хохлушкой
"десь з центру України".
Забыть бы русский,
"кохати мову",
ростить бы сына...

Эх, фотография моя...
Остались
беленые
стены?..

Немов потріскана від спраги
земля південнна -
засмагла шкіра.
Немов просочене життям,
як пилом листя,
зелені очі...

Рідненька Віра!
Як сонце денне
жива, а поряд лиш коряги.
І жити хоче
джерельце чисте
вже не засміченне буттям!

Хорі сни знекровлених коралів
Покотом, подалі з нитки доль
Розлітались в співанках хоралу
Безум нанизавши на мінор,

В жалісливих погуках благання
Скам'янілі злети в'ялих рук,
Чорнокрило сплівши запитання
Із мертвоти блідо-жовтих мук.

В безгомінні відповіт витає
Збайдужілим вилиском зіниць,
На устах гадюрами гуляє
Переможним посміхом бісиць:

Ґеґотали, сикали, сичали
В коловерть - гадовище думок,
А на небі янголи рішали -
Вже пора, на прощу, до зірок...

Журбота журиця журавлиця,
Журним клином в Леті... відживи -
Живота шкода, - коли зірниця,
Надвечір'я, мріє - вічні сни.

Огарок свечки на столе
И ты прикутая к постели,
Патрон давно уже в стволе
Вороны на карниз слетелись.

Ты не свершилась волей Бога,
Хотя его вины тут нет.
Алтарь стоит среди дороги
Ты жертва, ты его обед.

Секундной стрелкой жизнь твоя
И круга полного не била,
Пусть ты, иллюзия моя
И воплощения просила.

Но мух на уксус не приманишь,
Без дела будешь ты мертва.
Ты в гнойнике моем опарыш,
Ты дверь снаружи заперта.

Замком послужит нам безделье
Хотя, кому я говорю!
В стволе патрон, тепло весенье
Обеих я боготворю.

Сейчас в раздумие просунул
О, если б ты и ожила,
Я б против ветра ртом бы дунул,
Назад бы лодка поплыла.

Ах, жаль, ты видишь, как способен
Творить в отчаянье дела,
Но мир не стал бы меньше злобен
О, если б ты и ожила…

3.06.09 Лубны
©Дудка В.Р.

(Присвячено О. Печарському)

Замкнулось коло на мені, мій милий волоцюго!
серед усіх жінок землі не знайдеш більше друга.

Не знайдеш донечки й сестри, а заодно й коханки.
Упокорись і підкорись до краплі, до останку!

Ще сяють зорі суєти на всіх твоїх дорогах.
О, не взивай намарне ти натомленого Бога.

Він дав тобі моє плече, щоб ти на нього сперся,
Я входжу з золотим ключем в кімнату твого серця.

Перевод с украинского Николая Ширяева

Перебродить бы твоими глазами.
Стать бы ликером хмельным и настояным.
Что ж я в незримо разыгранной драме
Взглядом ласкающим не удостоена?

Мимо меня.
Сквозь меня, как сквозь сито.
Знать, на кого-нибудь? Кто б таки выпытал?
Я ведь в бутылки ничьи не разлита.
Все ведь никем не надпита, не выпита.

Переброжу до важнейшего атома.
Так просочусь в твои ткани и грани я.
Ты вызревай
Величаво и матово
До единения
И до отчаянья.

Не відривати руки, не шукати думок поміж хмарами
Не ховати очей, що закохані в синяву неба
Понад краєм води понад вечір завжди ходять парами
Заблукалі сліди. Їх додому гукати не треба.


Хай втішаються волею й спокоєм хоч до світанку
Підсолоджують ніч медом липи і запахом квітів
Їм так мало лишається, щоб найголовніше сказати
Тихо цокає Час: «Скоро сонце все змінить…»


Чітко все розмежує, не залишить для відступу місця
Тут розставить акценти, там – підкреслить контрасти
Світло й тінь такі різні, і, водночас, так близько.
Та лиш вечору є до снаги поєднати їх разом.

Холодно, мокро і сиро
І хочеться бути котиком
Таким, що купається в променях
Із шерстю кольору сонця.

Що ходить собі щасливий
Десь там, на даху, під небом
І хмари кошлаті, сиві
Для нього не більш, ніж теплий
М’якенький улюблений коцик.

Дощу не боїться котик
І лапками ловить краплі
Він з ними хотів би погратись
Та в них важливіші справи.

А йому, як завжди залишається
Будувати яскраву веселку
Позичати у сонця забарвлення
Й виглядати погоду теплу.

*
Гладінь води
На сонці золота.
Я думав,
Що вона так сліпить очі.
То розцвіла у лузі сліпота.

*
Якщо спяніть не хочеш,
Не допий.
Я вихлюпнув її давно із серця,
Не випивши чар-зіллячко
До дна.

Тебе немає в житті моїм.
Опіки- згадки.
На стіни дертися? шкода стін-
мною нaжахані:

очі дірявлять їх щодоби,
але у білому
не відчитати, чому й куди.
Осточортiло все!

Сльози і крики...- стискання скронь
від безпорадності.
Стіни, розсуньтесь! Йду напролом
з вітром брататися.

Колихався ранок на жоржині,
Всюди – дух соснової смоли,
Два дуби у небо темно-синє
Вежами крислатими вросли.

У траві прокинулися сливи,
Духмянів дозрілий м’якуш груш,
І проміння вранішнє тремтливо
Розливалось в заводях калюж.

Все – минуще, бо настільки скоро
Осінь повипалює дотла...
Я до сліз дивилась: біля двору
Перша айстра вчора розцвіла.
17.08.07.

Сад яблуневий.
Розчахнуті вени дерев.
Сонце і літо
Осіли в іржавому листі.
Кіт, мо`, сусідський,
Лежить, наче бронзовий лев,
Трави нетоптані
В росах холодних іскристі.
Пахне грибами.
Яблуком пахне гнилим.
Сірі ворота
Вітер поклав на лопатки.
Квіти здичавілі,
Навхрестом протяги.
Дім
Спився дощами,
Глечик лишивши на згадку
Про свою молодість
І про дитинство моє,
Що колихалось
На гойдалці, тут, під горіхом.
Я – вже давно не дитина,
І не впізнає
Дім мене...
Як же в нім холодно, вогко і тихо!
Доме, добридень!
Стільки подій і проблем...
Вибач, я часто, бувало,
Зривалась на прозу.
Дім біля мене мовчав,
Наче кущ хризантем,
Що відцвіли
І на ранок чекають морозу.
8.10.07.

Летіли дні, листи, ракети.
На перехресті двох віків
Вгризались зуби у планету,
І вили, вили хижаки.
Пусті тенета...

І.

Кошлаті будні кам‘яних небес
з архітектурного вилазять карсту
на протяги гудків, сирен та мес
в снігах Плутону та в пустелях Марсу
туди, де вже на відстані руки
пітьми та світла клубочать огроми,
сколочуючи в сподівань грудки
пласких життів об‘ємні хромосоми.
Машини неба бунтівна деталь
враз губиться поміж зірок та кварків
там, де зіштовхується з даллю даль,
там, де боги
вмирають від інфарктів,
а демони від ляку висоти
зіщулюють перетинчасті крила.
Та спалені вже автотрас мости,
вже таїна заклично засурмила
й громадиться на іншу таїну,
як і потрощений на гуркіт простір,
де кожен звук
ламається в луну,
але де зайві і кістяк, і костур,
бо невагомість – музики ріка
поміж високих берегів поезій –
тебе з автівки кидає вікна,
неначе шибку, зведену на леза.
І ними краючи свій власний жах,
ти ще хрипиш: «Не зупиняй, кохано,
рокованих на сьомих небесах
тих зіткнень, що чи пізно, а чи рано,
зруйнують вщент буденщин апарат!..
Що наша смерть?.. Це – просто звичка жити…»
А в світі, що повернутий назад,
як вихлопна труба у днів гонитві,
кохана знов обмацує твоє
лице і тіло – від душі до ребер, –
зітхнувши в прірві зіткнення на це:
«Повернута безодня
зветься
небом…
Але різниця в цьому є хіба?..
Хіба сама я
просто їхній клаптик?
Як відшукати в галасі слова,
врятовані від зіткнення галактик!?
Та що слова!.. Античастинки мов…
Вони світ повсякчасно
половинять.
Та плач дитини – перша з молитов –
невже кидок твій в хаос не зупинить,
де обертання лопаттю гвинта
усесвіт вчавлює в глиб мікросвіту?!?»

…А на метал розбитого авта
летять кленові гвинтокрили літа.

ІІ.

Хай, любо, вичахлих зірок метал
тебе ніколи більше не поранить…
Іржавий час на простору кристал
нехай моє кохання переплавить
і кришталевих станцій
острови
замерехтять на всіх твоїх орбітах,
коли в проміння теплого траві
гойднуться ледь на відстаней магнітах
галактики
двох наших спраглих тіл…
Тобто, тіла закоханих галактик.
Міжзоряний
заклубочиться пил
в пульсарів двох зласкавленому такті,
вдаряючись, паруючись з усім,
що вже було, що буде, що є плином
хвиль почуттів. І в океані змін
я – електрон, ти – моє електрино,
а разом ми – любові вічний струм
напругою у сонцельярди вольтів.
Молекул розпорошений двигун
у швидкостей
заплутується корді
і там, де ні початку, ні кінця
не мають таємниць розняті мушлі,
сколочуються атоми в серця
живих істот, а промені – у душі.
І перетворюється в світло кров,
і шурхіт світла сповнює світання,
і в центрі космосу є кожна з мов,
що, як і він, занурений в кохання.
Прошепочи мені свої світи.
А я відкликнусь власними зірками.
Зіштовхнуться хай, врешті решт, вони
радіохвилями і голосами,
тілами, атмосферами.
Усім,
що входить одне в одне
і єднає
дим наднових
і ватри тужний дим,
що точиться до нас із неба
краю.
Чи небокраю?! Любо, почекай!..
Ти бачиш?.. Там, за обрієм, де трохи
псує ідею вертикалі плай,
розплесканий до автокатастрофи,
зіштовхнулась з життям зарано смерть.
Ледь пригальмуй! Хай всіх істот заради
ці дві істоти
рух наповнить вщерть…

Воскресле небо скресло
зорепадом.

Цей зоряний шлях
крізь галактик багаття
із полум‘ям, скрученим
вихором слів,
дарує космічної
праці завзяття,
надійність дарує
снів та кораблів.

Цей зоряний шлях
дуже схожий на ребус,
але як в метафорах,
фарбах, словах,
зникають планети –
лишається епос,
зникає людина –
лишається шлях.

Цей зоряний шлях
не буває зарано
кричати у ранок
із ночі кінця,
бо вже невпокорений
попіл Джордано
землянам щомить
стукотить у серця.