As the drug to the addict,
You are necessary to me,
As air in a closed hovel,
As sunbeams to long dark winter days.

Up to the blood in my bitten lips,
Up to the nails, which press my palms in fisted hands,
Up to the animal melancholy of a body
saturated by my spent desire,
You are necessary to me,
You are...

** Пахне сіно спекою, спокоєм, безпекою,
Клекотом лелеки.


** Вулкани ніжності
нам груди рвуть і виходу шукають.


** Ця безшабашна відьма-заметіль
ромашками невинними на землю опадає.


** Порошею вітер по вікнах жорстоко,
як по обличчю кохана рука...


** Органістка за грою - як на розп"ятті...


** Перемогла тебе, страшна любове,
Тому з кинжалом в серці помираю...

Ти - на Сході. А я - на Заході.
Ти забув. А я - пам'ятаю,
Як казав ти "Не треба плакати!
Ми зустрінемось. Я обіцяю"...


1999

Матуся моя щогодини встає -
На бідне дитя подивитись своє,
І що їй казать: не зімкнула я віч,
в півтемній кімнаті
пишу цілу ніч.

Впосліджена совість терзає мене:
Натруджена ненька ніяк не засне.
А зірвані вчора руками її
Антонівки
пахнуть у вірші мої.

Ви так далеко, так далеко,
В розлуки руки й сни гіркі -
Вже аж повірити нелегко -
П"ять днів минуло, не років.
Повільно падаю в безодню.
Але душа тихенько зна:
Я не впаду туди, не згодна, -
Я з Вами в світі не одна...

(Збірка «Із тернами в серці»)

Волосся довге.
Обличчя миле.
Уже не плаче.
Вже відболіло.
Одна. Візочок.
І очі вперті.
Уже не докір.
Покора смерті.
І край дороги…
«Жаліть – не смійте!
Тоді не вбили…
Тепер – добийте!»

Сіє осінь, як просом, мжичкою,
На півкомина небо понижчало,
Луцький вересень бродить над річкою...
Я сьогодні цілую іншого.
І на птахах клянуся в вірності,
І вростаюся серцем в нього,
Забагато у ночі хтивості
І замало на хрестику Бога.
А думки, мов комп’ютерні віруси,
Червяками з’їдають душу...
Серед спогадів, як папірусів,
Я повірити іншому мушу.
Віддаватися тілом і віршами,
Коли магмою ранок виходить,
Я сьогодні цілую іншого,
А у вухах – тебеакорди...
День графує емаллю освідчення,
Пальці щастя стискають, як п’явку,
І теплом вже чужим обвінчана
Ще вчорашня твоя білявка

Нас мало – юних, білокрилих,
ще не загублених у млі,
іще закоханих несміло
в дитячу усмішку землі.

Ми тільки відсвіт у загравах,
ми лиш птахи, ми живемо
в зачаруванні плям яскравих,
у чергуванні «і» та «о».

Ми тільки тьмяний цвіт мигдальний,
ми тільки першопутній сніг,
тонкий відтінок, відзвук дальній,-
та ми прийшли в зловісний вік.

Нависнув, хижий, як безодня,
та що нам грім його тривог?
Ми так незаймано бездомні,
І з нами зорі, вітер, Бог.

вересень 2009

1
Все зводиться до купи, як торiк.
Шугає вiтер, холод, мряка, вечiр.
Твої слова, немов iз крил шулiк,
Осiннiм листям падають на плечi.

Ти ж знаєш, не збираю я валiз.
Твої листи? – їх кожен аркуш, кожен
Впаде вночi в осiннiй вирiй слiз.
А що зробить iще для тебе можу?

2
І знову дощ цвяхи вбиває в серце.
Далеко ти, за горами, десь там.
А вiд твого останнього листа
Лише жагучий смак гiркого перцю.

Iз мрiї вийшов, наче iз води.
На тому мiсцi вже не плачуть верби,
I вже не б’ють джерела сухоребрi,
Де скам’янiли пам’ятi слiди.

Пройшли лiта, примхливi i хисткi.
I що я маю? Що тепер я маю?
В твоїм дзвiнкiм розхристанiм розмаї
Визбирую опалi пелюстки.

А зрештою, усе iде як треба.
Ще будуть рими тугу колихать
I свiтанково на покрiвлю хат
Скидати вiршi полохливе небо.

Порожній сивий простір Сивашу,
Пастельні фарби навстіж на Чонгарі.
А я така легесенька біжу
Поміж столів на рибному базарі.

І поспіхом запитую ціну,
Щоб надаремно не точити ляси.
Ковтаю слину, пошепки кляну
Ті осетри, севрюги, пеленгаси.

Зірвав стоп-кран шалений час…
І хоч я звикла все в житті терпіти,
Несу в руці копчений пеленгас,
Немов промінчик сонячний із літа.
2
Зелені гори. Кримський перевал.
Бездонність неба. Невимовність волі.
До лоскоту нестримність поривань.
І я, мов птах у замкненому колі.

Лишитись тут, не знаючи часу,
Втішатися барвистозвучним літом,
Допоки тихий спокій принесуть
Моїй душі вітри зеленоликі.

Знов обрії повернуться у світ.
В собі забувши присмак ницих буднів,
Себе здолати, наздогнати сутність,
Полинути в натхнення, як в політ.
3
Спадає літо злякане у море,
Здіймає хвилі. Де там співчуття!
Моє замерзле безутішне Я
Ніяк журбу в собі не переборе.

В кафе порожніх знемагає суть
Ущент знесилена і перебута.
У невигойних споминах облуда.
І знахабнілі погляди пасуть
Поодинокі постаті жіночі.

І нескінченні плетива розмов,
Які ліниво день до ночі точать.
І безсоромно заглядає в очі
Осіння невгамована любов.

немає нічого тривалішого за ці речі
немає нічого ріднішого за ці муки
на виїзді з міста сніг ляже на плечі
торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

дорогою перегоном котиться поїзд на захід
плачуть губні гармонії з адресами сірниками
плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид
сумні чоловічі бари набиті мандрівниками

бо він уже не повернеться навіть коли захоче
вода усіх океанів йому вимиває очі
бо він не приїде назад і що з нього можна взяти
серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих

окрім готичних контурів завчених ним абеток
окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток
пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить
в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі

вулиця затихає здригаються пальці посуд
смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям
коли приходить смерть коли зостається осад
коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям

бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна
зі смертю приходить терпіння спускається і дається
і починається тиша тиша раптова вчасна
в якій не чути нічого навіть власного серця

Це не про тебе брат Карамазов нам казав,
Співаючи про свого друга з рестораном,
І не про тебе пили гості,коли у тебе хтось стріляв
Й співали потім там десь під парканом.
Тобі не скажуть "Дякую" чи "Як життя?".
Тебе нема в повітрі світу цього, ти лиш на землі,
Ти трезвим не лягаєш спати, бо боїшся каяття
Ти кажеш, шо нема любові в нашому житті,
Бо лінь тобі відкрити очі й вдихнути все живе,
Ти любиш й ціниш те усе, шо папірове,
І запах той пропитаний злочинством і німе
Приборкання нав"язливих проблем.
Ти все життя продав на службу псам.
Ти сам себе занапастив й зпаплюжив,
І інших лиш цього навчаєш, бо і сам,
Заплутався в лайні по саме дуже-дуже.
Зміни себе, візьми себе, допоки ще не пізно,
Не йди по стопам тих, хто лиш продасть,
Й побачиш ти любов не паперову й не залізну,
А ту, яку нічим й ніколи не здолать!

Хмарки небесні – одвічні літавиці!
Даллю лазурною, линню перлинною
схожі зі мною мчитеся вигнанниці
з півночі милої путтю південною.

Вас бо хто гонить: недолі призначення?
Заздрість таємна? Чи злість неприхована?
Може гнітить яке недоброді́яння?
Чи побратимів обмова отруйлива?

Видно втомились од краю безплідного...
Ви, що над пристрастями і стражданнями,
Вічно холодні, і звичаю вільного, -
Дому нема вам і бід із вигна́ннями.

літо дванадцять томів мопасана
яблука падалішні рябі
і ця приїжджа із міста оксана –
кісточка вишні по темній губі

виріз плечей і гойдання шовковиць
очі і вечір і чорні стрижі
коні каруци пилюка підкови
гілка сопілка на синім ножі –

так, подарунок з гіркою корою
жменя шовковиць записочки щем
де щоб лишилась хотілось нам двоє
вірші про вірність і шпагу з плащем

тихо стихало село і обличчя
швидко торкалось обличчя мого
нам і не снилось
тебе уже кличуть
відблиск годинника тихе ого

потяг і пальці з гіркою корою
у каламутнім вікні як воді
…Боже якою була б ти старою
Якби зі мною лишилась тоді…

Зі збірки "Горище", 2009

Не треба слів… Прохаю… Зупинись…
Коли душа жива в словах відсутня,
Вони, як вітер відлетять увись,
І на душі стає до болю смктно…

Не треба слів… Ти чуєш?.. Помовчи…
Вони, мов птахи світом розлетілись.
Прошу тебе, згадай хоч уночі…
Згадай, як цілував тебе несміло.

Не треба слів… Не треба… Помовчи…
Слова розносить вітер. Їх забудеш…
Про щастя… Про любов… Ти не кричи…
Лише поглянь і я побачу – любиш...

15 вересня 2009 р.

Чоловіки не плачуть,
А лише носять хустинку.
Їх смуток - така розминка,
Настояна на невдачах.
Голос твердий на дотик,
Аби не зігнуло спину.
Подих зі смаком полину.
Віра - уже наркотик.
Навіть коли нестача
Сили,снаги,чи відраза,
Заціпивши гнів у фразу,
Чоловіки не плачуть.

2002

Острах шепоче безвихідь,
Вітер – надію наївну,
Дощ – самоту холодну,
Серце – єдину Її.
Стою один серед світу.
Жаринка тендітної зірки
Перепливає небо
і повідає мені:

"Світ беззахисно хворий.
День розхитує подих.
Ти – бездомний чужинець,
Вона – небоокий ноктюрн.
Тіні, полотна, вітрини…
Причини, причини, причини…
Сховані поміж ними
Кадри подій і гравюр.

Та не осягне дотик
Нафантазовані замки.
Вигад – завше лиш вигад…
…А на хмаринці видінь
Обрієм пише пензель
Безгрішне дитя світанку,
Вітер – надію наївну,
Серце – єдину Її.”
1998р.

В каждом затылке мишень,
В каждом стволе патрон,
Запах немытых шей
На каждой твоей петле.
А ты лучше крестиком шей,
Все отложи на потом -
Будет еще смола,
Будешь еще в смоле.

Стало быть, воевать?
Мельница – лучший враг,
Поле битвы – кровать,
Место смерти – сортир!
Вот тебе трын-трава,
Вот глубокий черпак,
Вот Христос и Аллах,
Вот книжка «Война и мир».

Зарядишь покрепче патрон,
Засунешь потуже пыж,
И станешь пугать ворон:
Все супротив одного!
Но мировой обертон
Звучит – на одной из крыш
Голубица яйцо снесла,
И это важнее всего…

1
Немов по линві прірву, перейди
Високогір'я літ - і молодий,
Окрилений безсмертною душею, -
У вічний храм природи увійди.

2
В душі зберіг я перла слів твоїх,
Там сяє діамантами твій сміх,
І ці скарби я не віддам нікому, -
А чи дозволю глянути на них?

3
У повені весняних почуттів
Несу тобі палкого серця спів.
Моя кохана, якщо ти захочеш, -
Співатиму для тебе - сто віків!

4
Мене вітає вранішня зоря,
З душі печаль сповзає, мов гора,
І виростає дух такий високий, -
Що серце, як пташина, завмира.

5

Memento mori! Пам'ятай, що смертний,
Життя вершину ти підкорюй вперто.
Відкинь вагання і прошкуй вперед,
Бо хто не скніє - не боїться смерті.

6
Мені не до вподоби метушня,
Я так не хочу жити ані дня.
Немов орел, у мислях я ширяю, -
Байдужий зовсім я до вороння.

7
О тиха ноче, матінко думок,
Весняним цвітом помереж листок,
Щоб зазвучав заклично й солов'їно -
У кожнім серці - щирий мій рядок...

Зі зб."Veritas in profundo"(1998),
"Luх veritatis"(2005)

Моє майбутнє – це твоє минуле:
То радістю, то тугою дихне.
Я надто глибоко тебе вдихнула –
В мені вже й не зосталося мене.

В мені вже – тільки музика і рими,
Терпкі, гарячі, і – нічого більш.
Спинилась вранці осінь за дверима,
Щемливий залишила вірш.

Я йшла за нею.
Я тікала в неї!
Я маскувала золотом сліди…
В краю пелюсток білої лілеї
Чекали разом радість, біль і – ти.

Запороши тим холодом лапатим!
Остигнути до березня, – а там –
Розбитими дорогами блукати,
Віддати груди протягам, вітрам.

Лише в слова не винести б печалі!
Думок за кожним – тисяча сполук.
Ти граєш на улюбленім роялі,
Свій ніжний щем виводячи у звук.
15.09.09.

* * *
Я живу між видихом і вдихом,
Там, де груди терпнуть від краси,
Де настільки урочисто тихо,
Що шепочеш: «Господи, єси!..»

Де незриме набуває форми,
І первинну повертає суть…
Радістю найтоншою огорне
Тою, яку хочеться збагнуть.

Де усе настільки чисте-чисте,
Що лишаєш вимите взуття.
Йти куди – між тисячею істин
До благої істини – Життя.

Де усе, що визріло у слові –
Наливає незбагненним вірш.
Де душі так добре від любові,
Що тамуєш подих і мовчиш…
16.09.09.

Третій день шторму, ями на дні
Істина де? Поки я в бодуні...
Хтось написав, що вона у вині –
Брехня…

Понад водою - місяць вповні,
Бачив я перса її наливні.
Спирт у крові та одчай - нарівні.
Пияк.

Очі її промовляли мені
Німе й однозначне: «Ні»!
Хтось би співав про цеглини в стіні –
Не я.

Погляд, немов босяка по стерні,
На тілі під сонцем, і знову: «Ні»…
Може оці почуття головні?
Чи як?

Місяць млинцевий милується млосними
Мріями мокрих малинових маків.
Море малює мене мокрокосою,
Мушу іти мимоволі у мряку.

Липові лапи лишають лиш ляпаси,
Листям легким на лице налітаючи.
Лихо лежить за лаштунками напасті,
Лунко ліхтарики літа ламаючи

Випусти вихор вологими віями:
Він втаємничує виходи вільні,
Випий вина всеосяжного відчаю,
Влий у веселку відтінки вугільні.

Цілуймо руки матерям,
Коли збираємось в дорогу.
Як помандруєм за моря,
Щоб не було в душі тривоги.

Цілуймо руки дорогі,
Щоби ніколи не старіли.
Як сніг літає надворі,
Цілуймо руки їхні милі.

Цілуймо очі матерям
За кожну ніч, що недоспали.
Серця цілуймо, які нам
Людське життя подарували.

Даруймо квіти матерям,
Коли вертаємось додому.
Цілуймо руки, щоби нам
Не було боляче потому.

1995 р.

Шукаю ранішню росу,
Щоб губи трішки намочити.
І прагну викинути сум
І душу ледь розвеселити...

Сьогодні на душі печаль –
Нікому це не зрозуміти.
Вона ще з вечора удаль
Вже захотіла полетіти.

Вона ще з вечора мені
Сказала : Скоро вже морози.
А я подумав : Стан її
Не просто передать і в прозі...

1994 р.

Біліє парус одинокий
У далі моря голубій...
Що він шукає в млі далекій?
Що губить в стороні своїй?..

І хвилі. Й вітер віє віще,
І гнеться щогла, і скрипить...
О, щастя, певно, й там не ближче
І не од щастя він біжить.

Під ним - прозоріше лазурі,
над ним - проміння злотий рій...
А він бунтує - просить бурі,
неначе в бурях супокій!


2009

Я помню нежноэ прикосновениэ руки,
По телу моэму мурашки пробежали
И губы в поцелуи медленно слились-
Два тела тихо задрожали...

Впервиэ в жизни нету слов,
Но говорить сейчас не надо,
Достаточно лиш посмотреть в глаза
и всё понятно с одного лиш взгляда.

С тобою быть хочу я рядом,
И слушать голос сладкий твой,
Стук сердца сильно ускорённий,
Хочу тебя - дишать тобой.

О эта лестница в ночи
Пахнет днём бывалым,
Её прозрачные лучи
Мои пенаты покрывают
Невесть, какая теплота,
Но от неё светлее
По ней, молясь, взошла луна –
Она душа Христа живая.
О эта бездна простоты,
Играющие руки вальса.
Дыши, дыши. Любовью притворяйся....

Merry-go-round*.
Весело йти по колу.
Міні-кінь і міні-підкова.
Міні-щастя - також іграшкове.
Не переймайтеся надто, панове!
Я - точка, я - стрілка годинникова
(тільки швидша).
Час зістрибнув,а всі кажуть: вийшов.
Від мене лишилось саме тільки - vici.**
Нахабно вилетіло в лівий біцепс
серце.
І, по інерції,
вистукує там інтервали-терції.
Я докружляюся до:
а)больового порогу,
б)мерехтіння в очах у Бога.
Висковзне - вже тепер ні до кого -
тихе моє "adore"***

*з англійської - карусель
** Veni,vidi,vici - прийшов,побачив,переміг
***з англійської - обожнювати,поклонятися

При світлі місячної ночі
Побачила твої я очі
Як серед квітів,що цвіли
Прекрасними вони були

Вітер шелестів бурхливо
Вони кликали манливо
По берегу ріки ішла
Не загубила, а знайшла
Зірку, ту, що відірвали
Очі, ті, що чарували
Губи, ті, що цілували
Руки, ті, що приласкали...

"Милый Андерсен, все проходит, и ты пройдешь,
из Дюймовочки выжав последний дюйм."

- Ты обиделась на горошину? - ни за грош
продаешь меня, девочка, на фондю.

"Не катать мне котлетищ - ладошки невелики;
не тело - духотомление..."

Господи, говорит, любить тебя - пустяки,
хотеть - преступление.

Була любов….

Чи може танго…

Чи може вечір

Мрій

І снів…

Було бажання…..

Може спраглість

Від доторків до

Губ твоїх…

Було тепло…

Чи може вітер

Затих ….

Задумався на мить..

Було бажання

Полюбити….

Було….не стало…..

Дощ все змив..

Давай,
Я готова
Играть без оглядки.
Полвзгляда,
Полслова,
Чужие порядки.
Не долго.
Не вечно.
А самую малость.
Опасно.
Беспечно.
Забудьте про жалость.

До геральдики прорисованный,
До хлорозной каймы по жилам, -
Лист в руке его невесом, и
Ветер слаб, так что нитка выдержит.

...И останется на стремянке
Ярко-желтый след пятипалый -
Вместо подписи старого янки
Под шедевром, который он написал.

Загроза вольнолюбній Чеченії -
це загроза нашій незалежності,
це виклик демократії
й світовому співтовариству.

Твоє ім'я, Ічкеріє,
Як музика звучить.
Накинулась імперія,
Щоб волю задушить.

Імперія в агонії,
Ламає пазурі.
Щоночі гегемонія
Їй сниться до зорі.

Ти не скорись, Чеченіє,
Шаміля пам'ятай.
Твої сини - як генії,
Прославлять отчий край.

"Ненавиджу імперію!" -
Луна з гірських вершин.
Прийми уклін, Ічкеріє,
Я - України син.

Твоє ім'я, Ічкеріє,
В мільйонів на вустах.
Розвалиться імперія -
І зрине волі птах!

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Прокидайся, соньку невиправний!
Ранок утомився вже чекати!
Сонечко усмішками убране
Проситься твій носик лоскотати.
Піднімайся, соньку мій маленький!
Світлу ще промінчик знадобиться.

Муркотливо шепче витребеньки,
Вусиками соню збудить киця…


2009

Спадає листя яворове,
За обрієм зима гуде...
Озвись, прийди, моя любове,
Моє кохання молоде.

Озвись, як день, як півні треті,
Як сонце палена блакить.
Я не наживсь на цій планеті,
А вже на іншу шлях летить.

На цій землі не жаль нічого -
Все покриває тління мла,
Та жаль кохання молодого,
Його безсмертного тепла.

23.Х.2006

твій погляд світанком пролився мені на долоні
твій голос рядками застиг у вчорашніх листах
дві мухи зелені дрімають на підвіконні
два неба в єдине і зорі з очей по щоках

ці ноти не замінити в моєму стакані
і цноту не розірвати у цім почутті
дві мухи зелені кохаються на дивані
так рідко ми музику п"ємо у цьому житті

у вікна у вікна закотився п"яний юпітер
для долі нової приніс вісім метрів канви
дві мухи зелені летітимуть вище ніж вітер
у вітер у вітер тепер переродимось ми

Я не ридав од щастя на Майдані,
Я знав, що кожна власть од сатани.
І ті грішитимуть, що Богом дані,
Добром сяйнуть диявола сини.

Між лютим пеклом і блаженним раєм
Поміж добром і злом нема межі.
А ми народжуємось і вмираєм
Самі собі - і рідні, і чужі.

І все ж таки в ту зимову негоду
Я бачив з надмайданного горба,
Як Бог бичем з душі мого народу
Гнав геть епілептичного раба.

14.VІІІ.2006

Жінки й дівчата йдуть. Дівчат не бачу.
Жінок очима не ловлю також.
Та щось кричить в мою печаль хлоп'ячу:
"Таж не дивися так! Не чужолож!"

Я одвертаюся, істота маскулінна,
Але мій дух захмелюють жінки,
Литки смагляві, сяючі коліна,
Грудей розхилених материки.

Жінки летять крізь мене, наче птиці,
Я серцем чую теплий помах крил;
І не одну тримаю я в зіниці,
І випускаю знов на небосхил.

15.ІХ.2006

Пророк збрехав. А ми його любили.
Ми вірили йому. А що тепер?
Тепер його ми в серце затопили
І поховали, як того, хто вмер.

Тепер мовчить. Сказав своє - і досить.
Але в словах пророка сила є.
Вона народом грає і термосить,
Дратує і спочинку не дає.

Ми любимо його, бо жаль пророка,
Бо звикли ми до рідної брехні.
А наша доля, мати світлоока,
Стоїть заплакана в сумнім вікні.

5.Х.2006

Я слух душі розповиваю
І чую в пісні солов'я
Дзвіночок львівського трамваю,
Де їде дівчина моя.

Чи то в Словаччині, чи в Польщі,
Чи то в Китаї - диво див -
Співає той трамвай на площі,
Де він ніколи не ходив.

Там дівчина у мазепинці
Сидить у третьому ряду,
Та не виходить на зупинці
В тім краї, де на неї жду.

17.Х.2006

Як велетенський змій, як пажерний загреба,
Повзе безоднями верхами гір стіна.
Бог нею міряє в умі простори неба
І думає: "Пощо та велич кам'яна?"

Від ворога вона не вберегла народу,
Бо ворог підійшов з води на кораблях;
Лиш тим, хто клав її і мріяв про свободу,
Та кручена стіна загородила шлях.

А я куди не йду - стіна переді мною.
Кажу їй: "Відступись, змурована страмо!"
Свобода - не стіна, а як стає стіною,
То обертається в ненависне ярмо.

20.Х.2006

Витає Божий дух у кам'яній безодні,
Ряхтить проміння свіч, і світять душ світл́а.
І поруч там сидять і ситі, і голодні,
І тиша молиться, і димом пахне мла.

А зовні - з мертвих стін вилазять страховидла,
Дракони й плазуни, вогненні язики -
Духовні нутрощі того святого бидла,
Що в храмі зайняло свої старі лавки.

Зайду і помолюсь у темній порожнечі,
І вийду, й побіжу, втікаючи притьма
Від постраховища, що б'є мене у плечі
І каже: "Не втечеш. Рятунку вже нема!"

21.Х.2006

Кохай мене, любий, кохай,
Допоки півні не запіли,
Допоки жадаю, кохай!
Солодким зроби моє тіло.

Кохай мене, любий, кохай!
Уперше – та так, як востаннє.
Хай гори здригнуться, нехай
Сусіди не сплять аж до рання.

Кохай мене, любий, кохай!
Цілуй мене палко у груди…
Ах ти ж комуняка!?. Тьху, ай,
Вернé від такого зануди.

23.06.2009 р.Б.

Летіти до тебе
по електричних дротах
Вмирати у небі
в передосінній агонії
Скотитися громом
бо знати, що ти і страх -
До перших морозів
як бабусині жовті півонії

Блудні вогники гаснуть у телефоні,
перла слів, що жовкнуть просто в руках.
Мертва вода торкає мої долоні,
а жива лишається на щоках.

Завтра потону у брудній безодні –
не буває чистою пустота.
Сині вогники гаснуть, і в унісон їм
гаснуть вокзали, потяги і міста.

Не врятують білі ковтки холодні.
Є ще віра й молитва, вічно свята.
Та чи зарадять перла твої сьогодні,
отче Йоане святий Золоті Вуста?

ІХ.2009

Мій лозунг всього на три сова:
Хвала
Україні
Й «Динамо»
Та те що у нас виграє поголовно
Назвати б інакше…
Пробач мені мамо

А віра моя – то єдиний ТИ БОЖЕ
Коли з неба дощ або сонце як світить
Та те що у нас називають «говіти»
Не знаю як звати…
І в храмі не гоже

З ребра половина – то думка свавільна
А діти – слова…
Всяк своє гомонять
За друзів - вірші, в них поломані крила
У вільній державі
Чи як її звать?

Моя Україна то батько і мати
І дуб шарудить за селом про своє
Та й те що в верхах галасує за НАТО
До дуба останнього …
Також – моє!

Я інших собі не шукав горизонтів
Дорогу пройду і пряму і криву
Щоб пісня здіймалась на крилах високо
Над тою землею де з вами живу..

Судини ножичком споров,
як у штани прийшла любов.
А як побачив тую кров,
забув чого себе поров.

Поперед – прірви глиб і безмір неба.
Позаду – збездоріження доріг.
Невтішна втеча від самого себе
У пошуку рятунку од усіх.

З приреченооздобленої клітки,
Чия природа – витравлена суть,
Пелюсткою обдуреної квітки
Сліпа надія проситься у путь.

Куди ж тобі у цім жорстокім світі?
А втім, лети. Лети, щоб до кінця
Донести світу необхідність квітів
У світі неквіткового лиця.

Поперед – прірви глиб і безмір неба.
Позаду – збездоріження доріг.
А в серці – невгамована потреба
Дістатися ранкової зорі,

Упасти на коліна перед Богом,
Воскреснути в молитві каяття,
Й просити не рятунку, не підмоги,
Не човгання, не тління – а життя…

1995р.