застигли пальці мов порожні колби
зімкнулись руки з хрускотом кісток
всі поривання і невдалі спроби
ще муляють щетиною щіток

крамиці зачинильсь ще годину тому
на правду не залишилось часу
тому мабуть піду я вже додому
якщо зумію, у собі душу донесу

бо ця негідниця так прудко рветься
брикається, дереться догори
а може то є порятунок для плаского серця
втекти цієї пізньої пори

та ні. хиття хрустке мов та хлібина
воно розтяується, липне та тече
коли з одного боку янгольська крилата спина
а з іншого багряне бісове плече

завтра має випасти сніг
завтра має закінчитися життя
звичайно якщо воно не закінчиться
вже сьогодні
якщо тепло твох сліз
не змусить когось почати
дихати якось інакше

кохання яким безпорадним
воно не було б
мусить мати свій кінець
його зникнення має дати
тобі новий простір

де б ти не зустрів
свій останній день
де б ти не залишив спогади
про останню свою осінь
все-одно прийде зима
котра поставить свою масну крапку
хочеш ти цього чи ні

вона закусивши заячу губу
сильно зціпивши стерті зуби
не дасть тобі жодної можливості на спогади

ти знову перестанеш вірити
прогнозам погоди
втратиться вагомість усіх новин
дружніх візитів
листування
втрачають сенс телефонні будки
клавіатури і кольорові поштові марки
на яких зображенні все ті ж
зимові пейзажі

Осене, на хвильку зупинись,
Хай ще землю поголубить літо.
Як тобі не шкода, подивись –
Коси в мами сріблом оповиті.

Осене, спинися, зачекай,
Не лети услід за журавлями.
Сивого туману не лишай,
Хай ще молодою буде мама.

Осене, спинися, ще не йди,
Десь літає полем павутина.
Вже верба схилилась до води,
Мамині літа у вирій линуть.

Осене, спинися хоч на мить,
Ще калина ледь забагряніла.
... А душа моя уже щемить –
вчора осінь в вирій полетіла.

1994 р.

Вчора
сьогодні
завтра
жити
любити
варто
треба
ловити
щастя
кожен
по суті
майстер
доля
примхлива
пані
мріє
сміється
знає
щастя
в тобі
лунає
пісня
тонка
солодка
казка
у серці
нотка
вічна в тобі
як небо
все у тобі
у тебе

Я отпустила -ты найди себя,
Найди в глубинах памяти и вдруг
Прийди туда же, но как друг.

Я полюбила - кажется, тебя.
Не больно, не легко, не сладко...так,
Не в роль, но будто под колпак.

Я загадала - ты ушел в туман.
Наверное, в нем легче забывать,
Неверное так убивать...

Я разгадала - кажется, обман -
Со мной играли, словно неживой.
Немой забытый взгляд, как твой...
/05.08.2007/

Ти ще не спиш, я знаю.
Ще зазираєш в небо.
Небо, що не минає.
Небо, на всі потреби.
Я у його долоні
падаю без вагання.
Скільки у нім мелодій!
Скільки у нім кохання!
Високо над землею
слід мій поволі тане…
Зорі, немов лілеї,
перецвітуть в світанок…
Дихає ніч димами,
що уп’ялися в осінь.
Тільки, зоря та сама
падає стрімко в роси…
Високо над землею
мрії усіх єднають.
Зорі, немов лілеї,
перецвітають… Знаю…

Прозорішає смуток
і глибшає жадання,–
спізніла мудрість осені терпкої...

Вже виноградні грона
духмяніють жагуче,–
п’янка любов осіння...

В холодну заводь кольорів осінніх
пірнуло серце...
Милий, порятуй!

Важка теракотова втома
Лягла сухолистом до ніг.
Бажання смарагдову крону
Присипав байдужості сніг.
Бурштинова легкість застигла
В осінньо-тягучій смолі.
Небесна зажура не встигла
Злетіти в лелечім крилі.
Загадкою аквамарину
Лишився до літепла шлях...

Розрадою тільки калина
Горіла в червоних серцях.
11.09.09

Я був для тебе янголом поганим
Тебе я не хранив і не беріг
Пробач за те, що брав на душу гріх
Можливо час загоїть рани…

Я не дістав тобі обіцяних зірок
Я не садив для тебе у саду троянд
Один із безлічі лиш був варіант
Життя зробило вибір за обох…

Цей світ мене ловив, та не спіймав
Хоч міцно я тримав, та він утік
Тебе одну я пам’ятатиму повік
Пробач за те, що я тебе кохав…

Неба ясна просинь
Розпустила коси,
Всю траву зім'яла,
Юність пригадала...
Чи мені здалося?

Свіжий запах листя,
Ягідне намисто,
Відцвітають квіти,
Підростають діти...
Осінь дуже близько.

Чарівнице осiнь,
Жартувати досить!
Фарби всі змішала
І розмалювала
Ти моє волосся...

Ні, не слабка! Вона не здасться!
І течії не змінить в скрутний час.
Не зрадить своє серце, свого щастя.
Недоумки - відхрестяться нараз .

Якщо вона обрала - буде поряд.
На півдороги не верне назад.
Хай бозна що за спинами говорять.
Любов попереду, домівка, літній сад…

Люблю й любитиму завжди,
Тебе,мій легінь синьоокий,
Нехай хоч в снах приходиш ,ти,
Тривожачи вночі мій спокій.
Нехай хоч що кажу я вдень,
Що не люблю, що не пробачу,
Та іншим все стає тоді,
Коли тебе у сні я бачу.
Не треба звиклих гарних фраз,
Вони – пусті, в них нотки фальші,
І не потрібні обіцянки
Про спільний побут на подальше...
Потрібна лиш та синь очей,
Дотик руки, твій ніжний поцілунок -
Все те, що втрачено колись,
Що доля вже не дасть в дарунок.
І я люблю вже мабуть не тебе,
Лише твій образ , легінь синьоокий,
Нехай хоч в снах приходиш, ти,
Тривожачи вночі мій спокій.

Симфонія стихій стрімкого вітру
В палітрі танцю і дощу.
Самотня догораюча свіча…
Опалим листям котяться роки.
А поміж ними губиться стежина,
Непройдена, завмерла, уночі.
Гадається, що знайдено ключі,
Та невідомо, до яких дверей…
…Прощальний блиск погаслої свічі.
Щемливий зойк надломленої віри.
Немає ані міри, ні надміри,
Довіри, як і віри врешті-решт.
Є лиш бажання віри у досвітню
Уяву нерозгаданих тонів –
На дивнім полотні дощу і вітру…
… Бажаю віри, та не маю сили.
Шукаю сили, а нема джерел.
Шукаю джерело і не знаходжу…
…Опівночі змикається кільце.
Початок починається кінцем,
А доля переповнена тривоги…
Одвічний шлях
від Бога і до Бога,
порогами нестримної ріки.
Опалим листям котяться роки.

Опалим листям путь спасенну кличу…
1998р.

Дві посмішки – два Сонечка
Живуть собі в Садку,
Це Літа Син і Донечка,
Мов квіти у вінку.
Вони живуть, всміхаються,
І сонце гріє їх,
І літо не кінчається
Для Сонечок малих.
Зима чи осінь сваряться,
А у Садку – теплінь
І Сонечка два граються
У вітру на крилі.
...........................
У серці в мене сонячно
І теплі мої дні –
Синочок мій і Донечка
Всміхаються мені!
2009

І той перон , і ми на нім,
І той вагон , і ми у ньому.
Ти посміхаєшся мені
Я не віддам тебе нікому.

П- в:

Ми одні у купе , всю дорогу одні
Провідник нам забув нагадати зупинку.
Ми одні у купе, всю дорогу одні.
І у пошуках щастя мчимо безупинно.

І те купе, і поїзд мчить
І місяць зорі знов розсипав.
Вже світ увесь напевно спить,
А нам безсоння хтось насипав.

П-в.

І була ніч, неначе мить.
Чи навіть ще коротша миті.
І варто жить, і варто жить.
Тебе кохати і любити.

П-в.

Ніжна осінь: тихо-тихо,
Світить сонечко на втіху,
Очерети пишні коси
Павичами гордо носять.
Обросло насіння пухом
І чекає, щоб задмухав
Свіжий вітер і на ньому
Полетіти в невідому
Загадкову чужину
Та чекати там весну.
Кожна насінина мріє
Про тепло, коли зігріє
Землю сонце золоте,
А із неї проросте,
Випроставши рівно спину,
Молода очеретина.
Виростуть у неї коси.
А коли настане осінь,
Визріє нове насіння
Вже нового покоління.

А життя - ріка без краю:
Старше віку доживає,
А на зміну вже росте
Прогресивне, молоде.

21.11.06г.

1
Ти кличеш до чужих вождів?
А ти зустрів нових пророків?..
Навчає мудрість, а не гнів,
Що вбивць народжує жорстоких.
До правди не приводить страх,
Торує стежку він до зради.
А час летить,
як хижий птах, -
Майнула чорна тінь над садом...

2
Всі розбрелися, мов отари,
І мовчкома ж бо - хто куди!
Лише новітні яничари
Щоденно пруть,
як чорні хмари,
І виростають - як з води...
Та нам до них немає діла,
Вони ж не лізуть у город.
Якщо зайдуть, тоді ми сміло
Піднімем руки,
ніби крила...
Що не кажіть, а ми - народ!

Уже не той, що був колись.
Усе ж, не той, котрим ще стану.
Краплина хвилі океану,
Що прагне в інший океан,
Та на сторожі береги.

Краплина іншої жаги
На грізнім океанськім гіллі.
Надії – вітряні повії,
Пливуть в пітьму розчарувань
Й гортають шрами у душі.

Та не лякаюся межі.
Все більше лину у безмежжя.
Й ніщо мене так не бентежить,
Як вивірений лет крила,
Котре не осягає меж.

В жорстокім полум'ї пожеж
Агонії земного бою
Чи то від жаху, чи від болю
Розораних прозорих ран
Я чи помер, чи народивсь.

Та вже не той, що був колись.
Й усе ж, не той, котрим ще стану.
Краплина хвилі океану,
Що прагне в інший океан,
Та на сторожі береги…


1998р.

Журба передмістя—покинута вілла
На підняті плечі доричних колон.
Триматись. Любитись. Не впасти у сон.
Триматись. Цікаво, чи ми б так зуміли.

Креманки твоїх білосніжних долонь
Спокусливо пахли корінням ванілі...

Покої погрузли в німе руйнування,
Та ще пам”ятають панянок і пань,
Прийоми і нитки скупих завірянь,
Що ця ніч ніколи не буде остання.

А ти ще вмовляла уникнути ран,
Що може завдати незріле кохання...

Ти чуєш, як вітер картавить сьогодні?
Дай руку, легенько ступай по стіні,
Застелену в доісторичні вогні.
Це наш горизонт і кордон у безодню.

А ти ще просила знайти у вині,
Того, що відкриє нам брами Господні.

Несіяне поле, розбита дорога,
Ніхто не знайде нас, кохана, тепер.
І віялом -трави на східний манер,
Вітряк на узбіччі як пересторога...

А ти не ждала на легку перемогу,
А ти не годилася на адюльтер,

Аби зрозуміти, стосунки—це міти
Для двох, що пускають вінки по воді,
І разом тікають із виру подій
До себе, розламаним навпіл магнітом.
Здається, що тільки живи і радій,
Виховуй дітей і пиши заповіти.

Занепад уперто продовжує наступ,
Заплутує пам”ять зеленим плющем,
Аби не розбилися стіни ущент,
Аби ми не стали для себе баластом.
А серце лоскоче задавнений щем:
Триматись. Любитись. І просто не впасти.

І не страшно в порожніх кімнатах? Лукавиш: Ні.
Це загострене «хочеться світла» стискає горло.
Це так сниться… Безумна завія і білий голуб,
Наче звістка про мир, чи закінчення снігу. В мені.

Чи в тобі. Бо ж не страшно. Бо люди. Засудять не нас.
Бо немає за що. Бо дерева не надто потрібні.
Ми ростемо й нехай. Ми ростемо людиноподібно.
І у стовбурі білім плекаємо воду і час.

І не страшно? Лукавимо двоє. Ну звісно ні.
Ця зима буде довга-предовга. Таким же – сниво.
І зупиниться серце (бо ж є як і в інших зліва)
Щоб у березні поряд зі мною зросли сини…

Великий час, тривожний час...
Хто ж осторонь стоїть?
За все життя спитає нас,
Лови натхнення мить.

І ти не стій - вперед іди,
Нехай щезає страх,
І дух народу розбуди -
На молодих вітрах!

Для співу сили не жалій,
Звеличуй чи ганьби,
Але ніколи, друже мій, -
Не бійся боротьби.

Зі зб."Cерце невмирущої кобзи"(1997)

Будь мені, лелеко, вірним другом,
І клянусь - не зраджу я тебе,
Покружлявши над зеленим лугом,
Полетиш ти в небо голубе.

Я полину слідом за тобою -
Мрією і піснею журною...

І твоє гніздо я берегтиму,
Як за море літо відлетить,
Бо зв'язала долі нам незримо -
Вічної природи срібна нить...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Осінні яблука — застиглий сонцеплід.
Самотня осінь дихає в долоні.
І нам зірки не розтопили лід,
Якого ще нема в осіннім лоні.

Холодний парк — алеї самоти.
Он горобець шукає насінину.
І хмурять брови осені брати,
Ув оксамиття одягають днину.

Жовтастий брід. Замулений розмай.
Усе минуло в сонцецвітнім храмі.
Холодних душ поспів терпкий врожай.
«Для вас є вхід» — написано на брамі.

Курличе час. Осіння б’є хода.
Життя дає миттєвість споглядання.
Голодний погляд. Зчавлена слюда
На жовтім листі скупчилася зрання.

Ти — як маршрут із літа у пастель,
Де різнобарв’я плине різнотрав’ям.
І де з небес блакитна акварель
Мені в долоні крапле й надрукав’я.

Курличе час. І осінь йде чудна.
Марнотний спогад про… минулочасся.
Я…не один. Та ти чомусь одна,
Немов черниця, тільки в жовтій рясі.

У містах асфальт - застигле море,
Мертве, не хвилюється, лежить,
(Хоч життя по нім тече, біжить),
Холодом байдужості всіх морить.

Тому в пору літнього сезону,
Наче несвідоме ще маля,
Я люблю ходити по газонах,
Там, де вільно дихає земля.

Море те живе - далеко звідси,
Там природа має всі права,
Тут радію кожній мужній квітці,
Що цю товщу сіру пробива.

Вона душить все живе, здорове,
Наче підле кодло яничар,
І такий поетові тягар
На асфальті виростити слово.

Це - не примха, це - веління духу,
Йде від поколінь до поколінь -
На траву упасти й серцем слухать,
Слухать голос рідної землі.

7491 р. (Від Трипілля), (1985)

Дихнула музика – по шкірі сироти.
Дихнула музика – і світ як дім.
Та стін його нічим не зміряти,
Ні даху вгледіти на нім.

Усе – єдине, недоторкане,
І на такій тонкій межі!
Дихнула радість неприборкана
І - розчинилася в душі.

Я одягаю сни навиворіт
Не розтлумачені, чудні.
Якщо колись ці звуки вигорять,
Не вір, як скажуть, що в мені.
9.09.09.

ІВАНОВІ ГРИЦОВКАНИЧУ ...і всім, хто вижив присвячено...


Багато весен повертаюся з війни,
Ні, я – живий, я просто ліг поспати.
Мій однокласник уже має двох синів,
Мені судилося в чужій землі лежати.

Приспів:

Чи за гріх, спитайте в Бога, чи провину
Я не чую крик весняний журавлів.
Кожен п’ятий під Шиндандом з нас загинув,
До наказу залишалось дев’ять днів.

Мені не страшно, бо я тут лежу не сам :
Нас п’ятеро і кожен ще безвусий.
Іван, Борис, Микола, знов Іван –
Ніхто з нас не дожив до літ Ісуса.

Приспів.

Тут нам не треба ні багатства, ні добра,
В єдину мить ми стали всі братами.
Іван з Полтави і Микола з-під Дніпра,
Борис, Іван і я , єдиний в мами.

Приспів:
Чи за гріх спитайте в Бога, чи провину...

2001 р.

А щастя було поряд,
Знаходилось так близько,
Що інколи торкались до нього, лиш на мить.
Та невблаганна доля
Притримала усмішку,
В душі похолодало, немов серед зими.

Приспів:
Знов зорі падають з небес,
Знов зорі падають,
Я не чекаю вже тебе,
Лиш просто згадую.
Пташину щастя у руках
Своїх не втримали,
Воно не згасло, лиш , мов птах,
У вирій злинуло.

А щастя було поряд,
Але розлуки вітер
Поніс його й розвіяв у полі до зорі.
Тепер воно – лиш спогад
І про чарівні квіти,
Про зустрічі короткі, про незабутні дні.

Приспів.

А щастя було поряд.
Для нього мало треба,
То мить, яку не можна вже виміряти в часі.
Знайдуть його край поля
Чи поміж зір у небі,
Але не будуть знати, що воно було нашим.

Приспів:
Знов зорі падають з небес...

Відчутно – Лета як тече по венах
і що на слово – вірою тріпоче.
Я вибухом "оле" розношусь по аренах,
де матадорно кам`яніють очі.

Від бандерильї опіки в раменах,
нехай по ній ще раз відкровоточу.
Мене, мов декорацію зі сцени,
морським вузлом..., за ноги поволочуть.

Ви так чекали радості від смерті,
що забували чим її зустріти.
Адреналіну жалюзі – по шкірі

колючий протяг, потяг на відвертість.
Корида жде. Нема коли сивіти.
Холодним вістрям пробиваюсь в ірій.

10 Вересня 2009

Високе небо дихало в пульсарах,
Степи текли повільно, як псалом,
її по-скіфськи звали Майосара,
Що значить: Юнка з Місячним Чолом.
Та що — чоло і що — вишневі губи,
Коли з дитинства кинута в гарем.
Коли прийшли під ранок душогуби.
“Збирайся,— кажуть.— Підеш за царем”.
Жерці стояли хижі, наче круки.
Під серцем невимовно щось пекло,
їй край могили заламали руки,
Змастили лоєм місячне чоло.
Світ закотився — відкривайте жили!
А сонце мчить над степом — не спинить,
її по-скіфськи хусткою душили,
Щоб тою смертю рук не забруднить.

Стугоніло, гуготіло,
Все палило навкруги.
Біла спрага твого тіла
Не вміщалась в береги.
Сповивалися серпанком
Білі ружі між отав.
Білий місяць на світанку
Поза лозами розтав.
І над сонними житами
Крізь вогненні ятері,
Наче лебеді, злітали
Білі руки на зорі.
На ставку скрипіли весла,
Веслували в ніч скупу.
Стежки біле перевесло
Слалось в безвість по степу.

Десь на морі є острів співучих сирен,
де не ждуть мандрівців світосяйні оселі,
де з води гостроверхі підносяться скелі,
що моряк ще не дав їм і жадних імен.

І на морі десь є зачарований грот,
де чаклує в прозорих одежах Цірцея,
мов пісок, твої спогади хвиля розмиє,
і полине у Лету життя без турбот.

А за морем ще є недосліджений край,
де під сонцем ряхтить, дозріваючи, лотос,
що дає забуття, нам дорожче від злота.
– Всі споваби, мандрівче, в дорозі спізнай!

Та минаючи острів сирен, морякам
ти до щогли себе накажи прив’язати,
щоб не міг тебе спів їх навік зчарувати;
але пісню, із уст їх почуту, затям.

Завітай до Цірцеї на день або два,
подивися їй в очі блакитні чи сині,
подивись, як летять по лиці її тіні,
але слухай, як борвій про мандри співа.

Помилуйся на гру перемінливих фарб
у рахманнім раю, де живуть лотофаги.
Та, п’ючи з злотих келихів тишу і лагідь,
збережи у душі все минуле, як скарб.

Жадним даром не нехтуй та пильно чатуй
і, на поклик вітрів розгортаючи крила,
в слушну мить напинай прудкоході вітрила.
Наодинці лише свою мрію милуй!

Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат,
зріє хліб, і червоні хитаються маки
там, де рідна на тебе чекає Ітака
і занедбаний твій маєстат.
24.11. 1943.

Печаль висока – як морська трава.
І зорі досі – як могили предків...
А я лягав із Сонцем і вставав,
Як правовірний із Законом Ветхим.

Грішив собі в думках і наяву,
Ловивши рибу, пестячи наяду.
Морська трава – солоний теплий вуж –
Текла по нас рожевим шоколадом.

Ми малювали Бога на піску,
Орлині тіні ловлячи на хвилях,
Угадуючи в променях ріку,
А в смерті вітру – ангельські весілля.

Розбещена й відверта ти була...
Журбу любила, ночі і глибини.

Кінець тунелю – мов кінець ствола...
А море – то початок батьківщини.

Висипується небо у промінні
через щілину між "я тут" і тлілим.
Здається, не встигають впасти тіні,
а вже, так по-земному, крутить тіло

листком прожовклим до кісток осінніх.
Я видихаю все, що наболіло,
бо це той час, коли зникають стіни
і все, що чорне, одягнеться в біле.

І розпорошиться душа в пороші,
летітиме за вітром переміни,
а як впаде – то грітиме у генах.

Яке "прошý" – таке тобі і "прóшу".
Мов мінне поле, на обличчі міни,
відчутно – Лета як тече по венах.

10 Вересня 2009

Спину мені стріляє друг.
Другом плече обіймає ворог.
Між мозком і горлом –
хвилі думок.
Їм не впливти у слова,
Лиш померти зі мною…
Світом править Любов.
Надірвані вени душі
Воскресають душею крові…
Завтра народжуся знов.
Завтра народиться Друг.
Світом править Любов.

2004р.

В обіймах Лева…
Хто я?
Дощ, століття…
Вікно і осінь
Кава …грай мій Френк!
Це тільки жовтень,
як голка, верховіття
Зшиває крила зморених лелек
Я так нудьгую
Все собі прощати…
Ну заричи на мене, Лево кам’яний,
ці білі тіні – сіро-хмарні грати,
Я з них знаходжу вихід у собі…

Такі дивацькі ці обійми Лева!

І слово - щоденний хрест.
Є в г е н М а л а н ю к

Нести чи кинути?.. Ні, досить,
Бо скажуть недруги: "Старе!.."
Хоч в серці виросло, як в росах,
Як сонях в прихистку дерев.
Одне і теж, зима чи осінь,
У гожу днину чи в сльоту...
Мене це слово мучить досі,
Але ж із ним - і я росту!
1977

Зі зб."Cонети чорного сонця"(1996)

“сьогодні була злива. метелики вмирали”
Д. Лазуткін

I
Сьогодні була злива. Метелики вмирали
а особливо ті
з роздертої душі
їх пляшкою портвейну поминали
любителі гіркої кави
але навіщо?
адже смертні всі

II
позірна слабкість сильної людини
втрамбовані усталені думки
навпіл розділені обидві половинки
легень любителя смачного нікотину
міф про Сізіфа й Надлюдину
про параною від гіркого кофеїну

III
не спи_не думай і не мрій
про щастя вловлене по зливі
холєра, всі метелики зрадливі
повимирали і лежать в кропиві…
ні снів_ні мрій в душі малій
лишень метелики зрадливі…
2009

Плывут,
В тумане,
Деревья,
Рощи,
И луга.

Парным,
Пенистым,
Молоком,
Наполнена,
Река.

В нежные,
Осенние,
Шелка,
Одета матушка,
Земля.

С небес
Спадает пелена,
Вуаль-
Кристально,
Чистая,
Роса.

Прохладой дышит,
Золотом маня,
Земля, леса,
Осенняя, прекрасная,
Пора.

Очі дивляться із марева на борді,
шукають дурників у натовпу голодних…
І очі ситі, і сидять на ситій морді,
а нишпорять у натовпу голодних.

Блакить липнева на вогні
насонцелася біло…
Скипівся день… Проллялась ніч,
неначе кава збігла…

Солона ватра у рівчак
стікає… Щоб затліться –
час грубшає… І на очах:
на римі вірша кільця

нові з’являються… Стоять
і граються навбитки
слова… Каїнова печать…
«…себе торкатись бридко, –

хмільне дівча жахнулось, - Де я?!..»
А поруч голе тіло…
Скипілась ніч… Проллявся день,
неначе кава збігла.

Сегодня проснулся –
Ни свет, ни заря –
И сам удивился:
На небе – усталые
Звёзды горят,
Какая-то сила
Заставила встать
Из постели меня
И выйти из дома,
И ветру навстречу
Бежать семеня,
Тропинкой знакомой.

Припев 1:

Тихо солнце взошло,
На душе рассветло,
Говорю ему: «Здравствуй!»
А оно мне в ответ,
Отвечает: «Привет!
Я несу тебе счастье!»
Не пойму, почему
Я поверил ему,
Что живу не напрасно.
По траве босиком
Мне бежалось легко –
Жить – безумно прекрасно!

Бежал я по лугу
Легко и упруго,
Как в детстве когда-то.
Мне ветер насвистывал
Песню, как другу,
А может, как брату.
Цветы-недотроги
Ласкали мне ноги
Приятной прохладой.
Вернуться с дороги
К родному порогу –
Вот то, что мне надо!

Припев 2:

Оглянулся вокруг:
Дремлет речка и луг
Под пушистым туманом,
В небе птицы поют,
Дразнят душу мою
И в полёт её тянут:
Над землёй пролететь,
Отражаясь в воде
С ослепительным небом,
Шире грудь распахнуть
И поглубже вдохнуть
Запах сена и хлеба.
5.03.08г.

Візерунки молока
Ллються небом
На долонні
Морок співанки співа,
Вітер в шибах тихо стогне...
Ніч у зоряних коралях
Ходить горі поміж хмар
І за обрієм зтьмянілим
Грає пісні Волинкар.
З давніх гір спливає мряка,
Пряна від духмяних зел.
Мавки гойдаються в лісі
Серед вікових дерев.
І Чугайстер в білій свиті
Зачаровано блукає,
На стежинах тихо тихо
Щось замріяно співає.
Ганком бродять потерчата,
П*ючі місяць із долонь.
І шкребуться тихо в шибку,
В грубі бачачи вогонь.

Казка скрізь, бо ніч вартує,
День ще спить у споришах...
Спи ж, бо знову час чаклує,
Ранок близиться до нас.

середа, 9 вересня 2009 р.

Поклав під голову хмарину,
Як батько, місяць задрімав.
Обходить вечір Україну
Під тихий шепіт листя й трав.

Там, на хмарині, як на сіні,
Ще не гнуздала ніч коня.
Не спиться тільки Україні,
Бо дума думу здоганя...

- Про що ти думаєш, Кохана?
Прошу тебе, ну, посміхнись!
А чи стара відкрилась рана?
Поглянь же - воля й синя вись!

- Хіба не бачиш? Наче круки,
Мене клюють мої сини,
Мов яничари, крутять руки,
Мене замучують вони!

- Ну, що ти, ненько... Україно,
Та це ж любов у них така!
Невже гадаєш, солов'їна,
Що продадуть за п'ятака?..

Цілує вечір Україну
Під тихий шепіт листя й трав,
Підклавши хмарку, мов торбину,
Як батько, місяць задрімав.

На тій хмарині, мов на сіні...
Вже ніч сідає на коня.
Не спиться й досі Україні,
Бо дума думу здоганя...

Зі зб."Cерце невмирущої кобзи"(1997)

Не син червоної чуми –
Онук червоної калини.
На одрі смертної години
Я стверджувався на віки.
Минали в боротьбі роки,
Навали шматували спину,
Та не зломився, не загинув,
І не збeзчестився - таки.

Рабом не йшов я на поклін
І не корився рабській долі.
Суворих триста літ неволі
Беріг у серці вільний дзвін.
Хто не підвівся ще з колін?
Вже й небо заклина : "Доволі!"
Хай понад кволість, хай поволі –
Світає день жаданих змін…

…З печер червоної чуми
Здіймає паростки калина.
Зове набат, з - попід рутини
Ніч палять провідні зірки.
Й пророчий голос крізь віки:
“Ти мусиш вистояти, сину!”
Ні, ще не вмерла Україна!..
Ми здобули її таки!

1990р.

Цього року осінь дуже рано
Узяла до рук від часу віжки:
Спекою попалене старанно
Листя укладає на доріжки.

Завертає в небі осінь воза
На нове спіралі напівколо.
Очі правди – зовсім не загроза,
Не завжди приємна правда гола.

Гола правда в тому, що поетів
Вже було, як листя під ногами.
Душі співаків падінь і злетів
Шелестять забутими листками.

А моя мізерна правда в тому,
Що зірки – то інший вимір світу.
Я маленька крапелька. Знайома
З тим, як воду вміє пити літо.

Що зірки маленькі – то омана,
Знають вчені їхні величини.
Їх життя рахується віками,
А життя роси – лиш на хвилини.

Роси у траві зникають швидко –
Тимчасова бісерна прикраса.
Павутинка мрії - то не нитка,
Вздовж якої ми йдемо у часі.

Ведемо ми облік прорахункам,
Перемогам, досвіду, здобуткам,
І себе витягуємо в струнку
Перед чутки вдалим оборутком.

Знаєш, я ніякий математик,
Та стою сьогодні на своєму,
Бо не все можливо рахувати,
І не все сортується на теми.

Я роки нанизую на нитку,
Й не дрижу, як лист, від переляку.
На дорогах грому дуже слизько,
Із поета, бач, Прокруст ніякий.

Плащаницю вічності на плечі,
Не вдягну, бо знаю - завелика.
Досить, що думки мої – малеча
Вільних трав: нескорена і дика.

Хочеш – засуди мене на страту -
Це не змінить світу ні на йоту.
Коли осінь входить до кімнати,
В пісню заплітають смутку ноти.

Річка в ніч і співає і кумкає,
Ліс душею п’янить сосновою.
Не торкнутись мені б тебе думкою –
Жодною: ніжною, випадковою.

Не стривожити б твого спокою,
Не прокласти стежок непроханих…
Понад річкою йду глибокою,
Жабенят молодих полохаю.

Не озветься хай, не змахне крилом
Тобі вечір цей, де моє лице…
Лиш до грудня і – тут – звичайне скло,
На якім і - ніч, і – хурделиця.
7.09.09.

Не повторитись у собі самому.
Вчорашній – луска.
Луска від ядра.
На морі – шторм,
І – хочеться додому,
Туди, - де протяг з запахом метра.

Туди, де гравій, і бетон, і клумби
Петуній білих.
Де жоржин пора.
Засмаглим повертатися Колумбом,
Стрічать провулки радісним «Ура!».

Приймати осінь і дощів гостини,
Людей і будні, отаких, як є.
І не шукати в іншому причини,
І не вважати, що усе твоє.

На шосту рівно – звечора годинник,
Нове взуття – до свіжих мозолів.
Як тишу дряпатиме кострубатий віник -
Не проклинати до глибин землі.

Нести в собі уже осіннє небо,
Усе, що є в нім: журавлів і дим.
І осінь задивлятиметься в тебе
Ще теплим сонцем.
Теплим і ясним.
6.09.09 – 7.09.09 ніч.

2.
Море точить леза хвиль.
Дно відкрите, як вітрина.
Ранок.
Серпень.
Море.
Штиль.
Вибирай собі перлину!

Ніч під камінь залягла.
Сонце – наче діжка меду.
Я – сама собі пра-пра,
Ти – собі далекий предок.

У краю лаванди – сіль
На кінцях строкатих китиць.
Спробуй – втримай повний штиль
У якім – не повторитись!