Коли тебе сурма твоєї туги
Покличе знов у дальній рідний край,
Де ждуть тебе безчестя і наруга,

Слова над пеклом Дантовим згадай:
Per me si va, nella citta dolente!
«Сюди йдучи, в скорботу і відчай,

Надії мусиш знищити дощенту».
Гамуй, мандрівнику, смертельний жах,
Коли в душі погасиш сірий день ти

І сонце змеркне в чорних небесах.
Нехай мовчазний і сумний Вергілій
Тобі піде назустріч у степах

І в синій край Шевченкових ідилій
Нехай веде до міст і дальних сел,
Де чисті весни й нам колись зоріли.

Вважай за магію страшну чисел:
Ось пекло, це землі частина шоста,
А край зелених верб і пишних зел,

Що скрізь його покрила вже короста, —
Останній в пеклі круг, дев’ятий круг.
О фабрики й кремлі з людської кости!

Не спокій лагідний — безладний рух,
Де хаос в димі чорному регоче
І вбила хімія безсмертний дух.

Скляні, напівзакрижанілі очі
Тих матерів, що власних немовлят
Жеруть із голоду! О бенкет ночі,

Що над землею стеле чумний чад!
О мертвих тіл багряні гекатомби!
Що звалося «душа», «зоря» і «сад» —

Все втиснуто в трикутники і ромби.
До пісні кожної, до всіх думок
Рука диявола чіпляє пломби.

І ти, ти — лиш відірваний листок,
Якого кружить невідома влада,
Затягши в свій безсоромний танок.

В дев’ятім крузі пекла чорна зрада
Реве, роззявивши сто тисяч пащ,
Шматує, рве, рокує на загладу.

З лобів тих пащ рогами сотні башт
Ростуть і в морок зносяться високо,
А в башти кожної крізь пітьми плащ

Тебе чатує невсипуще око...
Тікай, тікай і не життя рятуй,
А душу, й, вийшовши в простір широкий,

Вітай незнану долю, як сестру, й
Вдихай у себе волі вихор п’яний,
Кущі чужі і камені цілуй.

Зостанься безпритульним до сконання,
Блукай та їж недолі хліб і вмри,
Як гордий флорентієць, у вигнанні.

Та перед смертю дітям повтори
Ту казку, що лишилася як спомин
Прадавньої, забутої пори,

Як у грозі, у блискавиці й громі
Колись страшну почвару переміг
Святий Георгій в ясному шоломі...

І як дракон, звитяжений, поліг.
27.03.1935
"У Первозванного на горах"
ВИБРАНЕ, 1991

навіть, як псих –
смикнув й застиг…
один лиш ти, мов та медуза,
чи то кисіль,
ні – його тінь
розтікся королівством пуза.

й глибокий сон,
як теплий трон,
сито заковтує ту манку
разом з усім…
хоч спритність стін
втримує в рамках ще приманку.

та прийде час –
впаде каркас,
і ти заповниш нудну пустку,
забувши й те
хитке «проте»,
пірнеш в омріяну відпустку.

чужі думки –
такі ж, як ти,
немов витки
з мідного дроту
на фальші гоп!,
а крайній стовп
зі знаком „стоп!”...
та я не проти,
бо далі – мур
з шахових тур,
і жоден бур
це не здолає;
ну і чорт з ним,
й так чорний дим
від нас ключ істини
ховає.

невже не можна бути світлом
(хоч за ціною сірника)?
ховатись в бункері ж так підло…
страх – квола зрадницька рука.
чому так важко вийти з себе
й переступити за рубіж?
воно ж так близько твоє небо …
як не виходить – візьми ніж!
платівка крутиться на місці
(німа вже голка, ти ж глухий);
скільки здихатимеш ти в місті
поблідлих фото?... джгут тугий
й не дозволяє й раз ковтнути
на повні груди цей туман;
простіше в ньому утонути,
точніше, в собі… і шлагбауммммм!

г о л к а – н і м а ч и т и – г л у х и й ? ! ? ! ? !

Хайку

***
Почуло серце
Рідкісного птаха -
З країни Сонця!

***
Лише говоримо
Про тебе, Україно,
А дбаємо - про гріш...

***
Скрізь у столиці,
Немов у чужому краю.
Хутчіше додому!

***
Розрослись незабудки
На могилі учителя.
Посадив їх торік...

***
Люба, не свари,
Що захмелів сьогодні -
Я з пролісками стрівсь!

*рідкісний птах (лат.)

Зі зб."Veritas in profundo"(1998),
"Luх veritatis"(2005)

навчися слухати тишу
відчувати краплі дощу
що слізьми стікають по твоїх щоках
навчись впізнавати запах вітру
що несе тебе над містом
доторкнись до хмари
яка ніколи не скаже які в тебе зимні руки
забудь що ти людина
зрозумій себе
не стримуй сліз
дозволь собі бути собою
розбий скло навколо себе
і нехай тобі буде все одно

24.12.2005

Цілий день ти, напевне, був зайнятий.
Цілий день, цілий день, цілий день…
Захлиналась облі_злими фарбами
І співала квартирі пісень.
Заглядала у себе і бачила
космосфери закутого “Я”,
І, здається, собі пробачила
Ті польоти, що “навмання.”
Зачарованим ехом здригалася
Від надмірності власних ідей…
Вітер вщух, а дзиґа зосталася
Обертатися колом тіней.

(іронічне)

***
Я Джина випустила з лампи.
Не для бажань.
Для колективу.
Одна і вечір. Знаєш сам ти,
як то буває в серці сиво.
Джин-тоніки від «Оболоні»,
якісь сухарики, горішки.
Смаки солодкі і солоні
гірку самотність скрасять,
трішки.
- У мене три бажання?
- Сьорбай!
Я ж думаю чого хотіти…
Давай горішків ще півторби!
Ще каву в ліжко! О, ще квіти!

Місяць - вогняний сачок
для ловіння зірочок.
От якби його дістати,
зорі в небі упіймати,
їхнє сяйво поєднати,
мало б сонце собі брата.
От би тішилось воно!!!
Й прикривали б хмарок рештки
Неба золоті сережки...

Сумне мовчання вільного ще лайфу...
Шукала вчора постать у юрбі.
Здоровий глузд незазнаного кайфу,-
Усе, що ти залишив по собі.

Нехай летить усе у чорну прірву!
О, скільки ще таких на мене ждуть!!!
Сьогодні я, мабуть, уже не вийду.
Сьогодні, мабуть, навіть не позвуть.

Цю дівчину, о, навіть не знайому
Не згадуй серед інших. Не таких...
А завтра повертатися додому,
Везти у серці спогади і сміх.
23.08.09

А ти прийдеш… Колись… Як і тоді,
окутаний, омитий сутінками.
Обличчя – усмішка, позаду – біль.
Той біль, що досі крає наші душі
і кидає нас на розпутті
рожевих, сірих і блакитних мрій.

А потім фільм… І знову з Голівуду
якась комедія_пригоди_драма.
І все одне. І все однакове:
вона і він. Додаток – третій зайвий.
І ми однакові. Хоч всупереч
і трішки різні. Я і ти… Єдині…

Найближчим часом, може, назавжди…

Така собі печальна посмішка
В останніх літніх днях.
Вона у дьогті жовта ложечка,
Дістата навмання.

Тобі напевне адресована,
Йому чи ще комусь.
Обіднім сонцем зацілована,
Не вами, от і злюсь.

Така собі остання посмішка,
Що мить - і вже сльоза,
В шершаве серце подорожника
По серденьку сповза.

У річці тоне наше літечко
За ліс летить тепло.
Ця посмішка, як біла квіточка,
Посаджена у скло.

Колись давно - твоя заручниця
Назад три сотні літ
Побачу скоро вже ті рученьки,
Що зав"язали світ.

І як я вибралась не відаю!
Зате тепер - своя.
І вільна. І тобі не віддана!
Хоч посмішка - твоя. =)
25.08.09

Я – ніч і день, Земля блакитна,
Перед зорею став бузковою жагою.
І простота безмежності тендітна
Мене пронизує ранковою стрілою.
Палац дерев, об’ємність трав –
З них простір – лебідь білий
Маха крилами вічності заграв.
Співа у нескінченність
духмяну ніжність Вирій.
Безмовний виток істин –
Єднання духа нашого і серця Сонця,
Що сходить над красою небосхилу іскрин.
А дзеркало очей зірки вбирає аж до донця.

Музичнеє слово,
Яке ж ти нестримне!
Ти рвешся назовні -
Клекоче вулкан.
Іще не готово,
Та так, мабуть гримне -
Як в білій бавовні,
Іде крізь туман.

Глибинь нелогічна,
Знання ємкостисле,
Графічні постали,
Таємний розсол?
Напруга магічна
У розумі тисне -
Незнані сигнали,
Чи Божий глагол?

Із Краю, із долі,
Із Всесвіту, може,
Пливуть тії гуки.
Їм спину нема.
Чи дихає обрій,
Чи простір то гложе?! -
Солодкії муки!
Їх серце прийма.

Розгорнувсь заграв сувій,
Як там десь пустує змій.
Може то посеред ночі
Кінь рудий жита толоче!?
Аж під хмари тара-рам –
Промінець то тут, то там.

Цей промінчик не простий,
Біга він під зоревій.
Його Сонце упустило,
На ніч спати залишило.
Від кілка грець одв’язавсь,
Шкварити танок узявсь.

Дідко дощ став буркать злий,
Що онук гарцун такий,
Ланцюгом старанно клацав,
З пересердя аж заплакав.
Веселун – на хмару сів,
По ній громом торохтів.

Взяв ще берло та й махав
І свободи вимагав.
Не помітив – Сонце встало,
Все безладдя вщент пропало.
Лизень мати пригорнув,
Та простила, що утнув.

Вимкни тишу - мов хоч слово.
Сумно б'є по шибці дощ...
Ми самотні, як ніколи,
коли вдвох.
Ти мені навіщось снилась,
і щоночі, і щодня
Я не знав, куди подітись -
Знав, що не моя...
Я в думках писав листи,
Ти не відповіла.
Їх несли тобі пташки,
І побили крила.
І ось тепер сидим удвох
В порожній ми квартирі.
І ти мовчиш, і я мовчу -
Любов адресу загубила...

Мов давня рана знов занила,
Не знав, що в серці вона є,
Ти так неждано подзвонила,
І серце тьохнуло моє.

І серце так затріпотіло,
Немов до нього пригорнув
Твоє солодке юне тіло
В той час, що вже давно минув.

Він мов ожив - такий прекрасний
В раптовім подиху весни...
Моя ти зірко непогасна,
Світи мені із давнини.

7506 р. (від Трипілля) (1998)

Буває все в житті: і горе й радість.
В печальні миті хочеш плакать й плакать.
Тебе покинули усі : і друзі й рідні.
Невже ми дружби і кохання зовсім не гідні?
Всі почуття летять назовні.
І мріють вирватись туди.
Вуста стають сумні й безмовні
І прагнуть чистої води.

В гнізді сиділи голуб’ята,
В лице повіяло теплом,
У ніздрі вдарив запах м’яти,
Пролетіли птахи над селом.
В душі заграли барви світу,
Розквітла усмішка в очах,
Всі кольори ніжного цвіту
Лишилися в квітуючих садах.
2009

Коли прийду - тебе тут вже не буде.
Не буде запаху, тепла, прощальних слів.
І зникнуть спогади, думки...
Лиш тільки шепіт
Моїх облуплених схололих стін
Ще нагадає -
Ти тут був учора.
Ти щось хотів сказати, та не зміг.
Забракло слів, забракло духу, нот забракло...
Твоя ж душа благала відпустить.
Я відпущу, ні-ні, мені не складно.
Я її викину в одчинене вікно,
Як зім'яте цієї ночі простирадло -
Нехай летить, мені вже все одно...

Вчорашня пристрасть в білих простирадлах
Лежить зім’ята, зібгана на край;
Своє тепло ховає безпорадно,
Себе ледь гріє спомином зітхань.
Іще вночі сама вогнем спікала:
Скипала кров і вибухала вмить…
Під ранок ліжко інеєм припало,
Сховалась від очей розпусна хіть.
А пристрасть загорнулась в білий прапор,
Лежить під ним самотня і німа –
Їй прохолода дошкуля проклята,
Коли двох серць закоханих нема.

Ідею поезії мені підказали
С. Татчин та І. Кант

На атласі земного моря, тобто неба
буває зачіпаєш за зірки веслом
одне питання: а воно нам треба?
об камінь неба битися чолом

у www.nebo.com
щоденно й нощно є потреба
у черзі за небесним молоком
нам довго нудитись не треба

ми лиш упремося веслом
у темне піднебіння неба
оплата входу за жетон
я зачекаю там на тебе

і хтось відкриє персональний блог
на мапі моря, тобто неба
а ми за зорі вчепимось удвох
бо є у нас така потреба
2009

Як в празник біля церкви жебраків -
навколо мене спогади тужливі…
На видих до прожитого зм'якшів…
На серці кожен вірш, мов сивий иверь.

Течуть рядки, солоні як ропа,
гірким здриганням заливають зморшки…
Вустами пересохлими припав -
тузлук п'ю, захлинаючись… Колошкає

минуле майбуттям… Загуснув віск…
Вогонь вкусив свічу за ґніт… Спромігся
просякнути у Гордість… Наче зріз…
як пучки неба в молитвах - Тбілісі…

Небо... Не кольору серпня, а швидше шинелі.
Враз замовкаю. Ну звідки тобі це знати?
Знічено кліпаєш, в руцях солодка вата
Кольору окулярів, мрій а іще пастелі.

Звідки… Такому диву (янголущойнознеба)
Знати на запах порох. Знати шинель на колір.
Просто ти знаєш інше. Душі духмяних стебел.
Дощ (імена краплин і…) море, що повне солі.

Будь мені. Жовто… Жовтнем. Будь мені… ким завгодно.
Вишні принось в кишенях. Вишні на кров не схожі.
Більше на серце… Тільки серце – тепер не модно.
Вікна. Плацдарм. Військові. В формі усі так схожі…

Роси такі холодні. Свитка до стегон липне.
Одяг прозоро-мокрий. Видно усю наскрізь.
Ось моє сонце (справа) пахне так міцно липнем.
Будь мені… Хоч видінням. Тільки тепліше снись.

недолік анаболіків –
у повній втраті сенсу
всього (як в алкоголіків),
окрім хіба що снів;
насправді ж, біль лишається
глибоко-вперто в м’якоті
і завжди повертається...
не віриш – спитай в псів!

у них, зазвичай в старості,
він, мов мозоль, безсовісний
й при абсолютній хмарності
психує, як маяк;
й тоді жодні полегшення,
нашвидкуруч проковтнуті,
крім смерті (це ж завершення
всього... й болю) – ще б пак!

бо нащо б було битися,
не знаючи, що скінчиться
колись цей бій, й молитися
за кожен новий день?!
повір, лиш смерть – знеболювач,
що діє вірно й віддано;
ритм серця ж – поневолювач,
невинна слабкість нень…

ти згориш разом з травою,
хоч цілком зелений ще;
а причина – гнилий корінь,
підло зваблений дощем.

розумію, була спека,
захотілося зими,
але ж сон про небезпеку
не звільняє від вини.

й те вино, швидше – кріплене,
й чорний чай (читай: чефір)
лиш загріли твої вени…
й ти покинув цей ефір.

світ палав, мов мир війною,
пітьма плавилась, мов мед.
ти ж сміявся – й чорт з тобою!
я – лиш ти, а не поет…

нема ніякого деінде,
усюди те саме, що й тут...
а тут усе помалу блідне,
вина – безплідний п’ятий кут.

жодних курортів не існує,
брехня – поняття «закордон»;
нема нічого! й не пасує
надіятись на ліпший сон.

кудись втікати – обманути
себе самого… бо ж куди?
простіше просто все забути,
тим паче ті райські сади,

в яких все нібито й почалось
(чи то закінчилось ніщо)…
та чорт з тим всім! усе зламалось!
та й я не виняток… і що?!

 
під синє небо
зелене море
з пивної пляшки

розбити душу
розлити розум
пісками пляжів


* * * *


солодке світло
недільне свято
неспішні звички

розсольний вітер
ліниве сяйво
повільна стрічка


* * *


де сонце сипле
на хвилі люстра
сліпучі луски

чуття прозорі
за вічний обрій
за інші глузди


* *


де проминають
достиглі мрії
птахи без ліку

у пінну легкість
спекотну свіжість
на захід літа



*




 

На схилах понадхмарної гори
Кошлаті луки обпиваються нектаром.
Блакить ще синя. Синя. Повтори.
А у Карпати ми поїдем.
Незабаром.

2002

Ні,
я не буду
набиватись в друзі,
Хоч ти мені
припала до душі,
Бо вже не маю
залишків ілюзій:
Дружити з жінкою –
будь ласка,
не смішіть...
Цього добра
їй ні до чого мати,
Хіба що,
як то кажуть,
про запас:
Вона – дружина,
жінка,
звісно – мати,
А подруга –
лише у вільний час.

Ну, звісно, звісно –
Це моя провина,
Що я кохаю
не тебе – одну,
Що в мене є
турботлива дружина...
Ні,
це ніяк
не зменшує
вину.
А я не можу
навпіл розірватись,
Щоб Вам обом –
і ласку, і тепло...
Твої докори
тиснуть,
мов лещата,
Як гріх провини
на моє чоло.
28.08.09р.

Arrivederci,
неспокійний Рим.
Колонні парки вицвіли за літо.
Прощально калатаючи мохіто,
Лишу тебе заселено-густим
вересовіти.

Ще ледве серпень.
Рятівний квиток
Везе від колізеїв і вокзалу.
Сезон вистав, яких не показали,
Аплодисменти всмоктує у смог
і п’єдестали.

Дощі прогнозні
спацерують шклом.
Замовкли телефони і фонтани.
Я вже далеко. Пір’я і пергамент
Кладу миролюбиво у шолом.
А місто тане…

Спадає тога
й втома. Новий день
Дитиною спинається на плечі.
Ліплю цей день. Він мій найперший глечик -
Зрікаюсь в ньому піснею пісень
від порожнечі.

2009

Ховаю сльози у кишені не твої,
Та не втаїти їх …вже повні жмені.
Цілуй, люби і бережи її
Ховаю серце у чужі кишені.
Питаю в себе: дорогий мій, хто ми?
Питаю в себе: любий, в чому річ?
Минуло все…3алишився лиш спомин
І зазирає у зіниці ніч.
Ховаю долю у кишені не твої -
В твоїх дірки. Це виявилось вчора.
Кохай її, даруй зірки її
Та бережи у радості і горі.
Цінуй її усім вітрам на зло
І подолайте разом всі незгоди.
Лелій любов, а не її «бабло»,
І не печалься, не сумуй, чого ти…
Ховаю мрії у обійми не твої,
В очах сльота і впала ніч на вії.
Не треба вибачень…Прощай тепер її.
А я лише ховаю свої мрії….

Вверх по лесенке рассветной
Солнце подымалось,
От безмолвия ночного
Земля просыпалась.
Напоила все вокруг
Хладною росою,
Расчесала ветру гриву
Высокой травою,
Заслушалась соловья
Трелью озорною -
Но умолк внезапно он
Над рдяной водою.
"Что же солнце облачилось
С утра в багряницу?"-
Удивленно щебетнули
Бойкие синицы.
Разлилась по небесам
Будто ала кровь -
Снова в жертву принесли
Чью-то там любовь...

Розчинну каву
В холодний вечір
Втопи у морі
Води з-під крана,
Облізлі крила
Накинь на плечі
І вийди геть
За межу екрана.

Зітри майбутнє
З долоней світу-
Воно живе
В штрих-пунктирах ліній,
А завтра ранком
Віддайся вітру,
І разом з ним
Полетімо в ірій,

Бо ми із вітром
З одного тіста:
Він курить ганджу
І теж віршує,
На нього тисне
Бетонне місто,
Він бородатий,
Він не працює,

Він як і ти
Любить Manu Chao,
Він знав Фіделя
І Че Гевару,
Він п"є щоранку
Гірке какао,
А потім в руки
Бере гітару...

І ми не знайдем
Собі свободу,
Та, знаєш,
Гірше нам вже не буде,
Бо серед
Тисяч голів народу
Нам зустрічаються
Справжні люди!

Прийди й візьми те, що ти хочеш!
Чому в душі твоїй вагання?
Чому на місці ти стоїш?
Хоча в очах горить бажання.

Повір у те, що зможеш все,
Коли захочеш подолати.
Побити, зрушити, знайти,
Чи що завгодно збудувати.

Чому не віриш у свій дух,
У силу волі, яку маєш?
Хоч сотню раз ти упадеш
Та прийде час і все здолаєш.

Ми живемо в такому світі,
Де кожен сам все має брати.
Бо люду доброго в нас мало,
Які тобі щось можуть дати.


2009 рік

О, дивна ніч! Вирує океан,
І падає крихка фортеця серця.
Ти скорена стихією! Не сердься,
Бо це тебе кудись веде туман.

Я не віддам! Вхоплю, немов орлан,
Якому все завжди чомусь вдається, -
І в небеса, бо вільно там живеться,
І не стихає пристрасті вулкан.

Лише не бійсь ні рук моїх, ні крил,
Ще трохи вище і зникають хмари,
І я тебе стискаю все міцніше.

Засліплюють твої сяйливі чари,
Вже падає, здається. небосхил, -
І я махаю крилами частіше.
1999

Непорозуміння виникають не зі слів,
А швидше - із їх відсутності.
Кожен додумав, як вмів чи хотів,
Не знаючи справжньої сутності.
27.08.09

Як тяжко нині на душі!
Тобі і не здається!
Неначе камінь у ковші -
У грудях серце ледь-ледь б'ється!

Хотів би я почуть лише
Від Тебе правду, Сонце!
Чи любиш ти іще мене,
Чи це є "камінь у моє віконце"?

Вчорашній вечір не такий,
Як були усі інші...
Можливо він тоді прийшов,
А я був просто лишній?...

Хай буде все так, як і є!
Не зможем час ми повернути!
Адже, Ти - Сонечко мое!!!
І вечір той треба забути!!!

Заплітають вітри у коси
літо бабине,
наче стрічку.
Я не плачу –
це Вам здалося,
у душі в мене – мир,
не відчай.
Я не плачу.
Вас мучить сумнів?
Що бентежить Вам, пане, душу?
Кров у венах моїх пульсує,
але серце –
мовчання сушить…
Ми пройдемось безлюдним містом,
поведемо легку розмову,
але стерти холодну відстань
до останку
чи зможе слово?
Що ж бентежить Вам душу, пане,
в день, коли догорає літо?
Ці хвилини, що швидко тануть?
Неймовірно пахучі квіти?
Крок за кроком ідемо в завтра.
А сьогодні…
А що сьогодні?
Певно, більше образ -
не варто.
Надто,
надто вони холодні…

Ти застрягла мені виноградом у горлі...
Я не можу тебе проковтнути!!!!
Виглядала так смачно стигла дружба
Я хочу її повернути.

Ми її посадили
і щодня
Поливали вуличним сірим соком
Ми її захоплено годували
щотижня
Фіолетовим рівненським роком

Ми її забували губили топтали
А вона росла
Ми їй так багато не казали
А вона цвіла


Наїдаюсь до краю
Зеленими ягодами
Задихаюсь(

Може краще вина?

2009

***
місяць у повні повінь
повна печаль по вінця
п’ятий останній поверх
не кольорове сниться
сірі сирі відтінки
світ між кутів оселі
сива самотня жінка
тільки сусід веселий

Уже не літо, знаєш, друже мій,
і небеса згасають посполиті.
Багряний зойк і запал золотий –
уже не літо, знаєш, вже не літо.

Терпке вино гарячих горобин.
Берези – подались у кармеліти...
Останнє золото – покута без провин –
уже не літо, чуєш, вже не літо!

Туманів привиди - твої холодні сни,
полинно пахнуть згірклі оксамити.
А я...
прощаюся з Любов'ю...
до весни.
Уже не літо.
Так.
Уже не літо...

(Нелечці. Вірш-замовляння)
…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Сварга Сонця, викупана в зливі…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Казку, де у парі ми щасливі…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Магія червневого стояння…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Зшиток про святі віки Троянні…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Вогнище, вмальоване у Небо…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Зорепад дорогою до тебе…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Не вода, а купіль в руслах річки…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Два містки: для Йванка і Марічки…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

Сьогодні захистила! Дяка Богу!
І на житті друкує «двадцять два» –
Два приводи залити всю тривогу –
Пий, дівко! Пробачає голова!

На крилах ангела залишить «Сьоме небо»,
Бо ноги не тримають алкосталь…
(Тверезе чмо! Навіщо тобі треба
Втирати цьому тісту про мораль?)
На «Театральній» лавки – долетіла.
У голові штовхаються думки:
Попереду – усе ще дошка біла,
Те, що позаду – кращі вже роки.
А наверху всі друзі очманілі:
Куди подівся сьогоденний діамант?
На всіх ногах (чи на руках) униз летіли…
Знайдуть її десь там, поміж троянд.

Минуть роки. У кріслі модна боска
Зітре на порох тонкі цигарки…
Вже не почне із білої все дошки,
Бо на своїх полицях всі думки.

2009

I've drunk enough of tasteless wine
To feel myself more close to "fine".
But anyway, I'm feeling bad
Because of thoughts inside my head,
Because the day has gone. One more.
I don't know what I'm looking for
On empty windy autumn beach.
It's not enough to burn the bridge,
I have to run away from all,
From my achievements, from my fault,
From time, which passes slowly by,
From tasteless life, as cheap as wine.

2009-08-27

То, кажеш, абсурдно наймати собі охоронця,
Аби довіряти йому фартухи і полотна,
І разом у пошуках їжі та місця під сонцем
Чекати, аж поки зійде визнання всенародне?

А, може, погодиться хтось на небачений обмін,
Обранцю—прогулянки не без моралі з мольбертом
Ранковими скверами. Можна вважати, що лоббі
В мистецтві йому гарантовано. Тлусті конверти

Його не спокусять портретами мертвих чужинців.
До нього вимога одна—затуляти собою
Від нерозуміння і критики, та наодинці
Виводити колами пекла з глибоких запоїв.

Ти знаєш, біда, уночі не приходить натхнення,
Ніхто не подзвонить, ніхто не підтримає радо.
А мій охоронець казатиме „хлопче, ти геній”,
І навіть тоді, коли задум повернеться задом.

Господь не приймає мої опівнічні прохання,
Він зайнятий, з пилом космічним танцюючи танго,
До нього—по запису в актах цивільного стану.
Тому охоронець для мене—надія остання,
Тому охоронець в умовах контракту—мій ангел.

Колії-колії, довгі, як зими.
Рідні, як сестри.
Суворі, як Бог.
Любі повернуться,
будемо з ними
мріяти,
пити зі склянки на двох.

Колії-колії…
Коливо долі
рано давати на білий обрус.
Краплі обіцянок падають долі,
краплі гуркочуть,
немов землетрус.
Сипле зима папірцями прощання
і вихолоджує душу і дім…
Недобудовані замки піщані.
Місяць у небі помер молодим.

Колії-колії… Стрілки колючі
лізуть у скроні, немов шпичаки.
Жінкою з кінокартин Бертолуччі
біла сніжинка зникає з руки.
Стали фігурками на каруселі
люди із клунками,
пси,
голуби…
Серце, як дзвін, у грудину гамселить:
не загубитися б,
не загуби…

Колії крутяться в дикому вальсі,
та гучномовці зупинять його.
Коло замкнеться,
з’єднаються пальці:
«Колія перша.
Дев’ятий вагон».

Я забуваю імена
Але продовжую кричати
Коли закінчиться війна
Я просто піду ляжу спати...
Коли закінчується день
Я закриваю свої очі
Мені наснилося життя
Я прокидаюсь серед ночі
І вже до ранку не засну
А як засну, то вже не встану
Малюю сонце на піску
Й чекаю поки світ повстане...
Чекаю на нову весну...

Вересень - під калюжами,
З погодою напідпитку.
Сонце вгризти не здужає
Цемент міської плитки.
На першому зверху поверсі
Поривами вітер смітить -
Хоч в хустку бери і, згорбившись,
Показуй всім бабине літо.
А краще - під схилом берега
Зібгати в чоботи шорти.
І махом дощу півкелиха
За непитущість жовтня!

2003

Присвячується бабусі , яка кожного дня сидить біля могили свого чоловіка……

Вітер віє і очі сушить її
Щоб хоч трохи вони просльозились
Але марно чекати що заплаче вона
Давно біль у душі вся втопилась

Їй лишається час і чекає усе
День у день тут сидить і благає
Молить Бога за те , щоб померти уже
На землі їй вже місця не має!!!

Вона пильно вдивляється в фото його
Там ще він молодий і красивий
Й розуміє що більш не вернути того
Де жили вони в щасті і в мирі

Не вернути роки ті найкращі віки
Де вони все життя будували
У любові своїй ростили дітей
Й всі незгоди коханням долали

Погляд нижче піде і на землю впаде
І пройде від кутка до куточка
На коліна тоді поставить її
Щоб зібрала усі тут листочки

Вітер знову подує і нові принесе,
А вона їх завзято збирає.
Гляне в бік на зарослий травою куток
То вже місце на неї чекає

Вже не хоче нічого, вже не хоче життя
Вона хоче лягти біля нього
І забути про все бо це вже не буття
Це обуза велика для всього

Вже давно усі ждуть і чекають того
Як відкине свої вона ноги
Діти-внуки поспішно розділяють майно
А у неї інші тривоги….

Позбираючи листя , траву поскубе
І на лавочку знову сідає
По дорозі летять , люди йдуть
А їй байдуже все вона не помічає

Їй лишились роки ну а може і дні
Цього ніхто ще не знає
Але кожного дня із самого рання
Знов приходить сюди….і чекає…..

Тебе кохаю я найбільше у житті.
Ти перше сонечко, що зранку мене будить.
Ти рання пташка, що цвірінькає мені
Слова незрозумілі і смішні.

Від посмішки твоєї забуваєш
Про всі турботи і безсонні ночі.
Й гіпнотизуєш поглядом своїм,
Коли я дивлюся у твої очі.

Маленькі ручки ти до мене простягаєш,
І пильно дивишся у мої очі,
Так ніби, кицю, щось сказати хочеш,
І тільки ручками і ніжками тріпочеш.

Ти ще маленька й все тобі нове,
Перед собою невідоме відкриваєш.
І кожен день цікавіший стає,
Бо ти великий світ пізнати маєш.

Та поки світ для тебе - мама й тато.
Турботю тебе оберігаєм.
Й дзвінким плачем ти можеш щось сказати.
Як щось болить, а ми про це не знаєм.

Ми прикладем зусилля і старання,
Щоб ти росла у мирі і любові.
І як найменше бачила страждання.
Бо ми щасливої бажаєм тобі долі.