А я ні в чому не шукаю смислу,
Хоч і живу під ритм його мовчання.
А смисл так близько, що недобачаю
Його багатозначність в крапку стислу.

Коли я була маленька –
Гарне, смішне немовля,
Мене колисала ненька,
Мама, матуся моя.

Мамо... Матусю... Нене моя...
Серцем тулюся до тебе я.
Темні, як вишні, очі мої,
Теплі і ніжні руки твої.

Хворіючи, я літала
Метеликом на зірки,
І мама мене вертала
Дотиком ніжним руки.

Мамо... Матусю... Нене моя...
Серцем тулюся до тебе я.
Темні, як вишні, очі мої,
Теплі і ніжні руки твої.

Мої учинки - прозорі,
І мрії такі, і думки,
І в чорних очах моїх зорі,
Мамі моїй завдяки.

Мамо... Матусю... Нене моя...
Серцем тулюся до тебе я.
Темні, як вишні, очі мої,
Теплі і ніжні руки твої.

Не сльози – холодний сліпий цирконій,
Не видих, а почесть остання серцю.
Заплутані в довгих дорогах іроній –
Ти пишеш. Топчеш траву. Я – стерся.

І, може, ціна одного навхрестя –
Життя і дрібнючий, нерівний почерк?..
У кого спитатись про суть пришестя?
Прийдешнє з грядущим ховають очі.

Тепло. Зеленим плямує простір.
Шкода – ти цього не бачиш зараз.
Тебе не існує – я сам, як Фарос,
Ліг в маму-Землю, у вічну постіль.

Невідворотно спливають хмари.
Вмер телефон у моїй кишені.
Падають зорі – підставте жмені! –
П’яні, сповільнені в грудях удари.

Нема тут нікого. Так пусто й тихо,
Хоч ріж тишину (а густа ж, як масло!).
Яблуко сонця байдуже згасло…
Не треба дощу – ну пошліть же вихор!

А руки від світла втекли, прибиті,
Жаль, ти не це відчуваєш зараз.
Дай на стіні хоч тобі примарюсь.
Я не розкрив таємницю світу.

затишне кафе
дорогі сигарети
життя мов цвіте
в молодого поета
широка усмішка
щасливі слова
здається що дійсно
душа розцвіла
та в темній оправі
сховалися очі
шукають все правду
і плачуть щоночі
у серці пустиня
у ньому печаль
це все всередині
й йому себе жаль
одне питання чому
а у відповідь тиша
ніхто не вірить йому
й не поможе вже більше
тепер він просто самотній
один він точно тепер
його серце холодне
він напевне помер
дарма красива усмішка
дарма щасливі слова
нема нема його більще
це ширма все і просто це гра
щоб через силу ще жити
щоб заховатись в собі
і тільки бога молити:
«пошли могилу мені»

Мерехтять затуманені зорі.
Загубився ведмедиці слід.
Я блукаю у хмарах, як в морі,
а вони все пливуть десь на схід.

Придивляюсь, напруживши очі,
в нескінченність, у сизий туман.
Я думками в зірках серед ночі,
я поринув в безмежності стан.

Побудую з фантазій карету -
коні-мрії поставлю у ряд.
Я покину цю сиву планету,
буду мчати в зірковий парад.

Полечу і розтану в безодні,
довгу ніч проведу я без сну.
Дні, натомість, байдужі, холодні.
Тільки ніч, тільки в ній я й живу.

Тануть сніги
Розтікаються води
У Матінки Землі
Починаються пологи.

Все ще холод надворі
Бушують морози
Та сонце гріє угорі
На людські долоні.

У Матінки Землі
Почалися роди
Я відчуваю у душі
Пробудження природи.

Я відчуваю як душа
Летить назустріч сонцю
Я відчуваю як вона
Тремтить радіє у сторонці.

У Матінки Землі
Почалися роди
Розтанули сніги
Розтеклися води.

І народилася Весна! Дитина сонця і трави,
Дитина Матінки-Землі, прийшла в квітчастому вбранні,
Прийшла і заспівала—пробудила чари:
Чарівні співи солов’їв і сумні октави
Душевних струн нашої гітари.




Народилася Весна!!! –
Заспівали діти.

Народилася Весна!!! –
Розпустились квіти.

Народилася Весна!!! –
Загули трембіти.

Народилася Весна!!! –
Скажи і ти чарівні слова.

Поезія—то дивна штука.
Вона говорить правду, часом бреше.
Розкривайте, друзі, вуха –
Вона як мед отруйний потече.

У світі тисяч міліардів слів,
Усіх їх вже колись казали.
Але я вірю, що десь в душі моїй блукає спів,
Про який ще поети ні слова не сказали.

Я вірю, що колись знайду його,
Ті слова, що ніхто їх не сказав,
Ті слова, що в нетрях серця мойого
Блукають. Чекають тільки одного—щоб життя їм дарував.

Найгірше, коли людина знає наперед,
Що її чекає завтра.
Коли день за днем іде так само,
Коли сірість будня не розчиняють кольорами.
Страшно, коли сьогодні таке саме, як завтра.
Коли всі дні у році—це 365 сьогодні.
Навіщо тоді життя, якщо воно лишень
Один день, прожитий безліч раз?
Можливо прокидатися вже час,
Щоб завтра стало іншим, ніж сьогодні?

Життя вирує, воно кипить,
Життя повсюди, воно не спить,
Життя живе, воно спішить.
Життя прожить життя летить.

І навіть, коли тобі здається, що ти зовсім сам,
Як перекотиполе, що підкоряється вітрам,
Як одинокий маяк, що світить шлях невідомим кораблям,
Як загублений човен, що блукає по морях,
Ти не один, не сам, з життям!

Поряд з тобою щось співає птах,
Що заховавсь за спиною, десь в густих гіллях,
Він не скаже слів розради,
Але
Заспіває пісню, розвіє тугу і печаль.
«Ти не один!» - лунає поклик у вітрах.
«Ти не один!» - вирує хвиля у морях.
«Ти не один!» - шепоче шепіт у лісах.
Ніхто ніколи не один, життя завжди з тобою,
Воно десь спереду іде і тягне за собою,
Немов рибину, що має плисти за водою.
Просто оглянься навкруги, подивись навколо,
Підніми очі у світи, скинь з душі пелену болі,
Поглянь в серця людей, що поряд з тобою,
Ставши їх частиною, станеш ти собою.

Ти ніколи не сам, просто навчися роздивлятись
Довкола. Життю привчися усміхатись,
І просто з радості сміятись.
Бо з тобою
Я,
Життя,
І пташка, що щойно навчилася літати.

Дмуть вітри,
Розривають душу
І несуть її кудись в степи.

Я за вітрами бігти мушу,
Бо вони украли всі мої скарби –
Душу.

Дмуть вітри, всесильні, буйні,
Розривають душу на шматки,
Рвуть її, неначе злі ненависні кати –
Вітри сильні, вітри буйні.

А душа єдине, що у мене є.
Все решта – порох;
Він безцінний,
А душа єдина – втратиш душу втратиш все.

Я женуся за вітрами
По стежках життя.
Вони украли мою душу
І біжать, біжать…

А я не зупинюся, бігтиму щодня,
І одного разу за душу рукою я вхоплюся,
І вже назад не відступлюся,
Не віддам душі,
Не віддам життя.

І хай вітри бушують, рвуться,
Розімкнуть пальці мої не можна вже ніяк.
І я від душі не відступлюся,
Бо хоча з душею важко,
Та без неї ж як?

Хто може бачити за горизонт?
Я бачу у вікні лиш довгий простір,
Що тягнеться, немов змія, до краю землі.
Я бачу тільки місце, де небо сходиться з землею.
А що ж далі? Що ж за ним?
Хто може бачити за горизонт?
Я ні. Не можу. Жаль.
Я йду вперед дорогою по степу,
Йду день, і два, і три,
Та горизонт все ще так далеко,
Ще треба так багато йти.
Я йду, іду, а він тікає
І ні на метр до нього я не наближаюсь.
А що ж за ним? Минуле
Чи майбутнє? Пекло там чи рай?
Я так хотів би все це знати,
Але можливостям людини, на жаль, буває край.
Хто знає, що за горизонтом?
Таких людей чомусь обмаль.

Усе своє життя коротке
Стою на роздоріжжі:
Переді мною дві дороги,
Освітлені в туманнім світлі.

Так у всіх людей, і в мене, і у тебе.
Наш шлях—це знак питання,
Зупинись під ним, постій, послухайся себе
І дай відповідь на душевне запитання:

«Іти туди де ХОЧУ?
Чи туди де ТРЕБА?»

Я так часто чую від людей знайомих:
Я хочу їхати на море, віддихнути трохи,
Але мені треба бути дома,
Бо я втрачу міліони.

Мені жаль оцих людей,
Які вже не живуть—існують!
Жінка ця і чоловік оцей,
Вони, як тіні, по вулиці снують.

У них немає ні цілі, ні мети,
Вони—неначе роботи,
Їм нікуди іти,
У них немає щастя, ні скорботи.

Їм треба те, і те, і те.
У них немає часу вже на хочу.
Життя їх сіре і пусте,
У них немає щастя анітрохи.

Не варто жити так, як тіні,
Слід бачити нам світло,
Жити радістю других,
Тішитися пахощами квітки
І жити, жити, жити –
Кожен день…
Іти вперед, не сумніватись
І на кожному кроці старатися сміятись.

Бо ж для чого ми на світі?
Тобі ТРЕБА жити?
Чи ти, може, ХОЧЕШ?

Задумайся і вибирай -
Стежки ці зовсім різні.

Нарешті виліз на вершину
Невідомої гори,
Я глянув поглядом донизу,
Де розкинулись степи.
Я бачив світ, такий простий,
Яким він був колись,
І я бачив невидимі стежки,
Та, на жаль, не знав, якою з них іти.
Земля чомусь круглою вродилась,
На ній нема прямих доріг.
І я стою на перехресті
Усіх земних шляхів-доріг.
Я вправі йти хоча б зигзагом,
Але іти, іти і йти.
Бо сенс життя в простому:
Головне не стій! Іди!

Кожне слово має бути зрошене любов’ю,
Зоране надією, полите щастям, а то й горем,
Слово омите має бути кров’ю,
Або сліз печальних морем.

Кожне слово повинно линути із серця,
З найпотаємніших закутків душі,
Де правда і любов, немов сіяння Сонця,
Горить палаючим вогнем.

Кожне слово має бути, як вогонь,
Що горить нестримно, рветься в небо,
І хоча йому кричать: «Та охолонь!»
Він не може, бо горіти—це його потреба.

Тільки тоді родиться в словах могутня сила,
Яка, немов ураган на шляху усе знесе,
Тільки тоді злетять слова, неначе крила,
І вітер силу слів по світу рознесе.

Тоді слова поламають усі тюремні стіни,
Які повиростали з наших власних «Ні!».
Запалають, як палали в Ліни,
І спопелять всі паростки брехні.

Вірші народжуються з болю,
Вірші від щастя мало хто писав,
Родяться з проблем, нещастя, горя,
Витікають кров’ю із кривавих ран.

Я не боюся змій,
Хоча—це страшні тварини,
До них обертатися не смій!
Укусять ядом в спину.

Я боюсь лише людей,
У котрих із язика стікають каплі яду,
Котрі, бувало, не досплять ночей,
Та придумають тобі ужасну кару.

Вони—перед тобою, як вірні друзі,
Слова їхні ллються, наче мед,
Вони обіцяють бути поряд в щасті і нарузі.
«Обіцяють! Ха!» - колись сміявся Архімед.

Ти тільки обернешся—а вони вже бризжать ядом,
У рукавах ховають прокляті кинджали,
Вони стоять так близько, рядом,
Вони готуються, щоб наносити удари.

…У спину…З темряви…З провулка…

Такі зміюки не б’ють у груди,
А знаєте чому?
Бо мусили б заглянуть жертві в очі,
І побачить там свої гріхи.
Свої бажання звірські, куці,
Свої ненависні мети.

Бо в очах Людини—впізнають себе:
Довгий хвіст, ядовиті зуби, роздвоєний язик,
Луску і ницість—геть усе!
І на шиї повішаний ярлик…

Вогненна кров із ста сердець Землі,
Гаряча лава, що рветься із вулканів.
Вогонь! Вогонь! Я поклоняюся тобі!
Всемогутній дар Прометея і титанів.

Вогонь, ти палиш серця, руйнуєш душі,
Ти спопеляєш все, що в тебе на шляху.
Добре, зле—палиш усе у лютій бучі,
Місію руїни виконуєш тяжку.

Ти несеш смерть, а разом з тим життя.
Ти заставляєш страху заглядати в вічі,
Перемагати, йти завжди до кінця,
З вогненним серцем вступати в найстрашніші січі,
І померти тілом; та душа безсмертна не зникне із буття.

Вітер Бурі, ти ревеш повсюди,
Душі наші кігтями ти рвеш,
Тебе чомусь так бояться люди,
А я-то знаю, що ти, як бестія живеш.

Ти вільний тільки там, де нема кордонів,
Ти не визнаєш ні одного із людських законів,
Ти блукаєш світом, шукаєш завжди долі,
Ти вічний мандрівник, супутник волі.

Ти живеш в степу, бо там лише свобода.
Твоя домівка у серцях, яким за добро не потрібна нагорода.
Вітер Бурі, Хазяїн Революцій, вириваєш
Вже із землі дерева, а на їх місці насаджаєш…

Хвиля Океану, ти сприяєш Бурі,
Горою пнешся в небо, розбиваєшся об схід,
Ти як стріла, як смертоносні кулі,
Летиш вперед, щоб розбити всякий лід.

Ти не терпиш спокою ніколи,
За що не знаєш, та борешся завжди.
Ти била в берег ще коли,
Усі ми снили наші сонні сни.

Хвиля Океану, у тобі сила, у тобі дух.
На хребті несеш ти правди владу,
Розбиваєш ворога у пух,
Завдаєш смертельного удару.
Вогонь, Вітер Бурі, Хвиля Океану,
Лишень до вас маю я пошану,
І до людей, які живуть із вами,
Щоб жити у безсмерті з нами.

Квітень 2009-го. Одеса. 18-й рік незалежності.
Ховають студента Максима Чайку, якого вбили у
центрі міста за те, що любив Україну.
(З газети)



Двадцять один рік—це так нещадно мало,
Коли серце проштрикає ніж, як смертоносне жало.
Двадцять один рік—це так нещадно мало,
Коли життя тільки-но почалось…

Він любив Україну, всім серцем любив,
Нею він жив, за неї молитви молив.
За неї і вмер…
Коли антифський ніж сорочку роздер.

Він помер у центрі українського міста,
Бо був українцем і хотів, щоб Україна була Україною.
Його убили ті, що в серці були злі та
Хотіли, щоб Україна і досі була душ наших руїною.

Хто ми такі? Що ми таке?
Коли у нашій країні вбивають за те,
Що людина славить славу своєї держави.
Коли вбивають за любов до Батьківщини,
Так же ж скоро уб’ють матір за любов до дитини.
Коли вбивають за правду,
А в душах сіють брехню.
Хто ми такі? Що ми таке?
Якщо ми вбиваєм людину,
Розриваєм серце людське
За те, що людина любить свою країну.
Хто ми такі? Що ми таке?
Хіба ми люди? Невже?
Якщо дозволяєм, щоб в Україні українця
Убивали лише за те,
Що він українець.

Не можна так. Ми повинні гордитись
Тим ким ми є. Не можна стидатись
Своєї землі.

Не можна, щоб всяка «Антифа»
Убивала за те, що ти той, хто ти є.

Так далі не може бути.
Я молюся, щоб так не було.

Гарячі ріки лави течуть, палячи дороги,
Поглинають все: асфальт, машини, світлофори.
Пливуть повільно, не спішать,
Женуть людей, як стадо, а ті лиш плачуть і кричать.

Лава, неначе Бог, всесильна,
Запливає у під’їзд, розриває двері, стіни,
Плавить балки, поглинає…доми, доми!
А на верхніх поверхах в кімнатах плачуть діти,
Та вже ніхто не зможе їх спасти.

Трамвай. У ньому пусто, тихо –
Рятівники вже вивели усіх людей.
Трамвай стоїть серед дороги смирно
І, немов приречене ягня,
Чекає, коли його розплавить лава.
А час летить…

Та вивели не всіх людей, не всіх!!
У вагоні залишився чоловік!
Непритомний, він не може йти. Він помирає,
А лава близько…немов амеба
Трамвай безжально поглинає.

Один рятівник не чекає, не тремтить
Перед стихією. У трамвай він повертає
І непритомного собі на плечі закидає.
Ох, чорт, тяжкий же він! Цей чоловік!
А лава смертні вироки шепоче, проклинає
Обох! Вогненними ріками
Трамвай пропащий окружляє.

Рятівник нарешті-врешт дійшов до виходу,
Проте…лава створила перепону.
Вогненною змією перекрила зла дорогу.
«Лиши його! Покинь! – кричали друзі, -
Він й так вже мертвий! Лиши й стрибай!»
Та він не відпустив…
Не зміг покинути людини.
Якби покинув, то ще б лаву перескочив,
А так…

Він стрибнув з чоловіком на плечах.
Та не перестрибнув ріки.
Відчув вогонь пекельний у ногах…
Боги!
Він уже вмирав, його палила лава
(Який це біль!!!),
Поглинала, ненаситно поїдала.
А він знайшов у собі сили
І відкинув чоловіка зі своїх плечей.
Врятував його, а сам помер,
Не залишивши по собі і могили.

Світ народжує Героїв—така його природа…
В огненних жорнах земних надр,
В полум’ї війни, у жару сердець,
У запалі битви, у сплетінні ласк
Родиться герой, родиться борець.

Світ народжує героїв…
Він мусить це робити.
Без героїв—світ не світ,
Без них—кому серця палити?
Без них—кому розбити серця лід?

Світ народжує героїв…
Своїх найкращих дочок і синів,
Що не хилять голови, не згинають ніг,
Що йдуть вперед і не оглядаються в сутінки віків,
Що не стають на шлях простих доріг
І не віддають судьбу в руки чужих богів.

Світ народжує героїв…
Ті полум’яні душі, що горять,
Немов зірки, немов Сонця,
Ті палаючі серця,
Що ніколи не згорять.


Світ народжує героїв…
І шляхи дає героям він тернові,
Шляхи—як ріки крові, океани сліз.
Шляхи—ніким не знані, невідомі.
А в кінці—пекло або рай,
Де немає горя ані втіх.

Герой. Відважний воїн, хлопець молодий,
Що біжить вперед і тремтячими руками
Прижимає автомата до грудей,
Прощається з думками.
Він знає…знає…знає:
Загін розгромлять вщерть,
Та його це не лякає.
Він підставляє груди під удари куль,
І стріляє, і стріляє…
Цівка крові витікає з уст,
А він вмирає, він вмирає…
Та смерть вже не страшна йому.
Він поліг за те, що святе йому,
І не жалкує жодної хвилини,
Бо він ще житиме—у крові власної дитини.

Герой. Народний ворог, вічний в’язень,
Він той, кого шукають всі державні пси.
Він дисидент, інакодумець,
А таким немає місця в царстві Щастя-Лжи.
Він кричить про правду.
Наповен голос, на весь світ,
За це його повели на розправу –
В тюрму на десятки довгих літ.
Та він не здався, не зламався,
Боровся поки жив,
Тільки для народу він старався,
Для нього душу-кров випустив із жил.

Герой. Та бідна багатостраждальна мати,
Що вдовою ростила сина, жила задля нього,
А тепер його життя в палаті,
Хвороба серця—кінець всього.
Задля порятунку сина
(Дитині ж тільки двадцять літ!)
Лягла на операційний стіл…
Всміхнулась…Помолилась…
Так і завершився життя її політ.
Вона віддала своє життя,
Задля життя дитини –
Вона пішла з буття
З усмішкою…щасливої людини.

Світ народжує героїв…
Завжди.

Янголи і Демони

Рай — Пекло

Світло — Темрява

Біле — Чорне

День — Ніч

Вода — Вогонь

Радість — Смуток

Вперед — Назад

Сміливість — Страх

Вірність — Зрада

Янголи і Демони.

Я?

О tempora!
                      Думки́ богині не розпусту -
шукають виходу з ув'язненого бюсту.
О mores!
                  Цноту би оцю та Златоусту,
а що залишиться – пітьмі зібрань Мінюсту.

Утім, якій богині нині до забави?
Не тішать персів ані погляди, ні трави.
А навкруги відсиліконені орави
вкусити пнуться від божественної слави.

І на душі у вас, богине, окрім смутку,
і літ останніх невиразного здобутку,
ще і гризота за отим, який не дупку
одну шукатиме, розстібуючи юбку.

Лише такого і спроможні ви кохати.
І цілувати навмання, стягнувши лати.
Та чи зуміє він у вас огнем палати?
Чи оживатиме щораз опісля страти?

Біда і в тому, що не смертному харизму
свою здолати в неземному евфемізму...
І ви печалитесь. І прагнете Вітчизну
узріти знову - хай і тінню маньєризму.

2009

Будь обережний, просячи любові,
будь обережний, просячи тепла,
можливо, що в твоїй холодній крові,
межа на ліміт щастя замала.

Можливо, що гарячий, спраглий мозок,
що прагне випить залпом все життя
і щораз потребує нову дозу,
все ж не сумісний з сердця ледь биттям.

Холодна кров, остуждена страхами,
гарячий мозок, збуждений життям,
давно вже стали, власне, ворогами,
між розсудом в розлуці й почттям.

Улыбка – символ счастья.
Братцы, давайте вместе
Улыбаться!

CЕМЕЙНЫЙ РАЗГОВОР

“Эх, не тот мужик пошёл:
То рыбалка, то футбол,
То с дружками в домино,
А про женщин уж давно
И забыли вспоминать...
Что? Никак игра опять?!
Хватит Ваньку-то валять!
Вот подарок, вот беда!
Мог, хотя бы иногда,
Приласкать и, может быть,
О любви поговорить...
Я серьёзно говорю,
Погляди: огнём горю!”

– “Ну, достала ты меня!
Не просись и не пеняй, –
Процедил жене Гаврило.
– Зря ты это говорила.
За мужскую честь свою
Я чем хочешь постою!”
И, сорвав трусы и майку,
Будто из «Плейбоя» зайка,
Ловко прыгнул на кровать
И давай жену ласкать,
Целовать и всю любить,
Проявив и вкус, и прыть.

Стоны, крик, чудные звуки,
Неизвестные науке,
Извивались и лились,
Поднимаясь вверх и вниз,
Наполняя всю округу
Ощущением упругим
Мира, счастья и экстаза,
Повторяясь раз от раза...

“Гриша, глянь: звезда упала!
Я желанье загадала...
Хочешь, ближе к январю
Я те сына подарю?
Будет на тебя похожий”.
– “Лысый и с небритой рожей?”
– “Фу! Давай без ерунды,
Правду: хочешь сына ты?”
– “Пацана?.. – Вспотел сердечный,
Но пролепетал: Конечно...
Будет с кем поговорить,
Пива выпить, может быть,
Научу в футбол играть
И… по дому помогать,
На рыбалку повезу…
Помнишь озеро в лесу?”
– “Там, где ты меня, нахал
Первый раз поцеловал?!”
– “Под гитару у костра
Пели песни до утра…”
– “Юность – чудная пора!
Как же счастливы мы были!” –
По её щекам катились
Две слезинки, два алмаза.

Как наполненная ваза
Негой, влагой и цветами,
Утомленными губами
Нежно мужа целовала.
Сердце счастьем трепетало.
Поняла: Всегда любила
Только лишь его – Гаврилу!

Вони цілувались просто
І не торкались губ:
Так зустрічають гостя,
Так проводжають труп.

Руки не роздійняти
Ті, що і не сплелись!
З істинністю ягняти,
Так, як вручають лист, –

Вічі у вічі спрагло,
Наче якісь борги.
Так тільки баржа – нагло
Зранює береги.

Слово до слова – мова,
Але мовчать удвох!..
Так ще над свіжим, новим
Світом пронісся – Бог.

В стані невагомості
Між двома життями
Зі світу свідомості
Я хочу до мами!!!

1998

Спостерігаю
коронацію
підлости
і вульгарности,
слухаю
овації
дурості
і
відчуваю
вібрацію
нервів.
Усе,
що роблять –
провокація
до злости.

… Посилаю
безмовні
апеляції
до
чужої свідомості
та
у відповідь –
інтенсифікація
байдужости.


Змучений,
виснажений
прагну
ізоляції
від
набридлого
оточуючого
в
резервації
свого
внутрішнього світу.

Я
маю
рацію
коли говорю
що
нам потрібно
більше
любові,
доброти
і чистоти.

Ти прийдеш потім
коли відцвіте каміння
коли залишиться тільки одне сонце
коли люди відівчаться літати
і земля стане чорною

Ти прийдеш потім
а поки що я сам
збираю цвіт з камінців
ношу своє маленьке сонце в кишені
і час від часу милуюся ним
літаю поміж хмарами
навперегонки з вітром
і саджу насінинки щастя
в рожеву землю

Але коли ти прийдеш
все стане таким як було

Тому краще забудь про мене

Сірий Дощ. Сірий день. Сіре небо.
Сірі очі і серце, й душа.
Закатовує сіра нестерпність,
Сірі ножиці розум вбива.

Сіра думка із сірого мозку
Через сірі виходить уста.
Й сіра внутрішність сірого тіла
Божевільно-убивчо пуста.

Сіра музика сірого вітру
Закровавлює глухість німу.
І співає зсіріла уява
Чорну пісню про сіру пітьму.

Тут, у храмі цім –
Стільки Бога…
Що ікона –
То зацілована.
А у мене –
Фата предовга,
Сріблом сукня
Моя гаптована.

Ти – не поруч.
А там, - навпроти.
Не – зі свічкою.
А з жоржинами.
Мої друзі спитали:
«Хто ти?»
За вузькими
Жіночими спинами.

Ти плечима
Знизав знервовано.
Ти очима
Повів стривожено.
«Я не знаю, - промовив, -
Хто вона.
Сюди нею я
Не запрошений».

Алілує!
Врятуй нас, Господи!
Не зрікайся
Близького імені.
Я до болю у горлі,
До лоскоту
Не пускаю слова
«Прости мені!!!»

Не своєю –
Чужою волею…
Сукня – неводи.
Все – розбіжності.
Я ніколи – чуєш? –
Ніколи я
Не забуду
Твоєї ніжності…
2.06.09.

Мені це літо ще не раз насниться,
У надвечір’ї зливи щільна тінь,
Всеношна - спів закоханої птиці,
Світанок і… крайнеба у фаті.

А потім сонця гамівна навала,
Примхлива зграйка праведних осик,
Ночей зухвалих синє покривало,
Що вдень яскрить троїстістю музик.

Насниться ще не раз шалена тиша,
І те, як світ у барвах паленів,
А ти мені вже не наснишся більше,
Я видалила образ твій зі снів.

между нами не
пробежит чёрная кошка

тебе не придётся запоздало решать
готов ли ты быть отцом

мне не придётся держать в уме
количество выпитых тобой рюмок

можно смело хвалить твои стихи
не натыкаясь на понимающие улыбки

можно не перехватывать обращённые на тебя
взгляды других женщин

тебе не нужно думать,
понравился ли ты моей маме

нам не придётся спорить
кто выведет собаку
кто помоет посуду
что нужнее бензин или креветки
выключаем лампу над кроватью или ещё пара страниц


ну и что
что мысли мои возвращаются к тебе
как воздушный шар, наполненный гелием-
стоит отпустить ниточку
поднимается к потолку


и что сердце
скребётся и скулит
как щенок, запертый в кухне


29.12. 2007, 2 часа ночи

...это звезды дрожат от ветра
письма кутаются в конверты
не бывает на свете смерти
даже помнить о ней нечего
город скомкался шарфом клетчатым
образуя пространство случайных встреч
город перья лестниц топорщит
берегут сады висячие
облупившиеся подоконники
как в рассрочку взятое лето…


…а ноябрь хрипит саксофоном
карнавалит
скулит по-собачьи
то флиртует с тобой неприкрыто
то скандалит
то шепчет молитву
аплодируют стоя клены
разбивая ладони в кровь
Но ноябрь безразличен к славе
инструмент то воркует то стонет
то в два голоса - хриплый и томный
сам с собой обсуждает сплетни
хохотнёт
шансон старый вспомнив
и вдруг ураганом наполнившись
затрубит слонихой влюбленной
выдувая звезды из гнезд
небо битый трамвайный билетик
сложи цифры чет или нечет
сыпля звезды как соль на лед
под подошвы случайных прохожих
и слетаются птицы на крошево
ищут птицы тепла и хлеба
и садятся тебе на плечи
и еще один день прожит…

…вот бы чиркнуть собою о небо
полюбить ни за что и сразу
и отдаться ноябрю и джазу
позабыв о безденежье и бронхите
танцевать как девчонка под сценой
обрывая дождя синкопы
не боясь быть смешной и счастливой
я люблю в себе только Музыку…


…близость снега чувствую кожей
на губах как вкус поцелуев вкус портвейна
кочевать бы вслед за солнцем и вдохновением
держась за ржавый борт кузова
бездомность принимая с благоговением
в пять утра быть пощёчиной солнца разбуженной
и
взбираясь на живую смолистую мачту
быть ничем не заслуженной
быть живой
на ладонях рассвета
стать просто парой тактов лесного концерта...


...шепчущим серым кружевом
под ногами истлевшие листья
а по городу ходят кошки
как рисунки авангардистов
как воскресшие чёрные лужи
трефы в пасьянсе вечерних окон
и я гадаю по ним наощупь…
но раскрыты ладони ветра
и он гадает по мне навылет
улицы хлопают серыми крыльями
барабанно растянуты площади…


…я люблю как звучат поезда
каждый поезд неповторим
и случается трём
иногда
создавать потрясающий шаманский ритм
четвёртой аорта пульсирует в такт
позвоночник взрывая пружиной танца
твой Вудсток - он с тобою всегда
независим от стилей и дат…
…на каждой маленькой станции…


…а ноябрь пробегает по крышам
как по клавишам легкой рукою
город полнится скрытым гулом
резонансом
предчувствием ливня
с крыш срываются птичьи стаи
с серым небом почти сливаясь
серым снегом кружа и не тая
вторя скорбным хоралом дальним
контрабасам и скрипкам деревьев
ветру бьющему в крыш литавры
и корячится небо Мавром


...но стихает
светлеет небо
грим смывая с лица актера
и потянется мокрый город
хрустнет в суставах мостов и балконов
подставляясь шерстью взъерошенной
ласке желтых палых ладоней...


…но пока никто не проснётся
пару тактов пусть пауза длится
пусть пока ничего не случается
капли на карнизе замерев повисли
но… птица в воздухе вдруг натолкнётся
на нелепый предутренний выстрел…


…пусть ей там хорошо летается
пусть здесь кошки неплохо питаются
птица из плоти и перьев с нами прощается
воплощаясь
в детские кисти
в тень птицы на белых стенах
возрождаясь в пространстве мифа…


…под деревьями двор веснушчат…


…выходя
в ледяных колокольчиках
битых стёкол
распахнув под ветром
хрустальные узкие перья
проходя сквозь корявые струны веток –
чтобы лечь на серые камни брусчатки
иероглифом сплетен
газетным листом… с опечаткой
когда до земли останется пару метров –
не забудь:
не бывает на свете смерти…


2003-2009

(избранное из цикла)

1.
Мой отец знал что такое надел земли,
что такое родство и ломоть хлеба,
но не видел снов.
Моя мать знала, что такое праведность,
но не знала,
что такое счастье.

А мне нравилось
со всей детской страстью
бродить босиком по пыли
и видеть небо.
Но никто из нас не знал, что такое любовь.
2.
В запахах трав
и в биении вен -
грех.
В буквах лозы виноградной на тёплых камнях стен –
грех.
Стать флейтой для ветра
и, сбросив одежду,
завернуться в жаркий солнечный мех -
грех.

Ваше золото, страсть и презрение -
тлен.
Ваши площади, рынки и храмы -
тлен.
Ваши цари и небесные мытари -
тлен.

4.
Сам Господь говорит им в уши,
у них много детей и овец с шерстью белой,
и на всё есть цена - на хлеб, на чудо, на кровь...

Но когда я прохожу по улицам,
они смотрят мне вслед
и сладострастно щурятся.

Они судят меня за продажность - и мне прощения нет.

Но это я покупала их душу,
Расплачиваясь телом.

Это я покупала любовь...

5.
Мы - разные.
Но даже у мытаря каменноглазого
есть дверца
в сердце.

7.
Когда я танцую на грязных полах харчевен,
и лампа с дешёвым маслом чадит, угасая,
ложатся мне под ноги цветные камни Ниневии,
и звезды другого неба сквозь рваную ткань проступают.
Когда от жажды сквозь почву
приподнимается
Земледержица-Черепаха,
ртом беззубым кусает пятку босую,
и прячутся мне под юбку
от зноя
полдневные тени,
то трещины в письмена
я пальцами ног дорисую
и взглянет
сухая земля в небо
ликами Древних.
Их губы живые,
я в небо вопьюсь без страха,
и накренится белёсого неба чаша,
и воды обрушатся,
и напоят Черепаху,
а с нею напьются и люди,
а также ослы и пашни...

9.
Как улитка свой дом, влачу за собой пустыню...
Люди кругом промятым... куда мне...
под босыми ступнями пепел так ласково стынет.
Идёт презабавное время -
Время разбрасывать камни.

Камню не падать орлом или решкой,
С легкой руки у камня пути просты.
Отче, послушай, если Ты сам безгрешен
Кинь в меня камень - Ты.

1998-…по нынешний момент

Ти хочеш бути більшим за небо,
що не має краю,
але небо - у тобі.

Ти хочеш бути сильнішим за мене,
але проходиш наскрізь.
Бо як тіло твоє в мені,
так діла твої крізь мене у цьому світі.

Я - це пісня. Почуй мене.

І коли земля хоче бути -
я стаю травою.
І коли вітер хоче бути -
я стаю сопілкою.
І коли я хочу бути -
я іду до тебе.

Я - це пісня. Проспівай мене.

Чи не марно кликати тебе,
жбурляючи скалки Імені
у криве дзеркало цієї землі?
Чи не смішно будувати себе із відлуння?

Але ми - вуста Бога,
що кажуть «нехай буде».

І якщо камінь є в твоєму світі,
а ти-в його,
то чи не єдина мова у всього?


Світ - це пісня. Склади ії!



(листопад 1999, 2 квітня 2000)

Між тобою і мною немає жодної різниці.
Так... в принципі.
Лише скрушно мовчать личаківські янголи
І Горкгаймер, застиглий на восьмій сторінці,
Вже тиждень як...

Істина, хлопчику, вона завжди близько...
Лише простирадла...
Лише шкаралупка
моєї бентежної плоті,
підвішена на тоненьких ниточках пульсу,
смі-ється, гой-дається...

Правда, добре?

Істина, золотце...
Чи ж це всі так:
Думають, що саджають яблуню,
І щиро дивуються, коли вириють домовину?

платівки - крихкі, мов крильця метеликів..
виправдовуюсь - дрібнішаю.
So what?
Гарячим чолом на білому кахелі
Вчуся твоєї нічогості.

Блаженні усмішки цинкових хлопчиків
Тонуть в ранковому молоці новин:
Keep smiling for me...

Ти струнка при дорозі тополя,
Не судилася нам одна доля,
Молодії літа промайнули,
Моя доля твій двір обминула.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не ходить нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Ой, наснилось: у літнюю пору
Ніс тебе на високу я гору,
Щоби разом гніздо там ізвити,
Щоб від щастя у небо злетіти.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не літать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Я із літ молодих на хвилину,
Наче пісня, до тебе прилину,
Тополиною серця журбою,
Будь, кохана, хоч в пісні зі мною.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не співать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Сонм невостребованных мыслей
Наружу рвется из тюрьмы.
Поэта не смогли возвысить
Всего лишь блестки в стане тьмы.
Но что поэту возвышенье,
Коль глухи люди к голосам,
Зовущим мыслить? Век ’тупенья.
Покрытым плесенью строкам
На желтых пагубных страницах
Готовы зрение отдать
Читатели. На глупых лицах
Не бродит дум глубоких рать.
И что ломиться в толщи камня,
Объявших скудные умы?..
Но я продолжу мыслей пламя
Бросать из узких стен тюрьмы.

Кульбаб’я трави – справжні,
вже вечір слухає сповідь…
На Сонці, наче на баржі,
День запливає за обрій.

Зелені шишки ялиці
на брунатний змінюють колір…
Над дверима щоночі сниться
кінське копито підкові?

Проходять дні, минає час,
за днями день - життя спливає...
А я, неначе й не живу,
спокою у душі шукаю.
Але ж вона все тріпотить,
немов пожовклий лист від вітру,
плекає мрії й сподівання,
леліє у майбутнє віру.
А серце стомлене щемить
від болю втрат і нелюбові,
воно колись також кохало,
купалось в променях любові.
Пройшов той час,залишився лиш слід
і укривають серце спогади - примари,
життя вирує і проходить повз,
я ж на його узбіччі і без пари.
Чому завжди я згадую ту мить,
коли могло все статися інакше?
Ти знов приходиш в мої сни
і кажеш : " я люблю..." - спитатись: " нащо? "
Мені вже байдуже до моїх снів,
до того, що із нами стало,
лише б до серця знов прийшла весна
й кохання в ньому знов завирувало!

Любове моя, де ти є?
Як довго я тебе чекаю.
Твою присутність десь у світі
Своїм єством я відчуваю.

Тобою я щодня живу,
І сплю я снами лиш про тебе,
З тобою на молитву йду
І просинаюсь я для тебе.

Самотність подругою стала,
Розрадницею - тиша ночі.
Та далі так мені не сила,
Без тебе жити я не хочу.

Прийди до мене днем новим,
Пташиним співом,вітерцем весняним.
Постукай в серце і у ньому оселись
Назавжди, вірним й неземним коханням.

ти зрадила своєму щастю
ти погубила замок мій
твердиню радости й кохання
і цитадель моїх всіх мрій

та я його знов відбудую
міцнішим зроблю його я
тоді ніхто вже не зруйнує
я мріям дам нове життя

я стінами їх обгорну
і непристувними валами
від твоїх слів їх захищу
й довкола земету снігами

так щоб ніхто не міг і знати
що робиться в душі моїй
що можу щиро я кохати
що сповнена вона надій

надій на краще, на майбутнє
на радість і на співчуття
щоб просто відчувати сутність
незнати болі й каяття

П’янкі вітри співають серенад,
Весна між зелень вилила парфуми,
І зав’язь прикрашає пишний сад,
Заходить радість у журливі думи.

Струнка акація і язьміру кущі
У серце влили чару весняного,
Любов’ю марю зранку і вночі,
Тебе у мріях бачу лиш одного.

Яркі дощі веселками цвітуть,
Весна до літа лине на гостину,
А я до тебе прокладаю путь,-
Тобі дарую пісню солов’їну.

Струнка акація і язьміру кущі
У серце влили чару весняного,
Любов’ю марю зранку і вночі,
Тебе у мріях бачу лиш одного.

Сп’яни, сп’яни, акаціє, мене,
Приходить літо росами густими,
Нехай любов довіку не мине,
Залишить наші душі молодими.

Струнка акація і язьміру кущі
У серце влили чару весняного,
Любов’ю марю зранку і вночі,
Тебе у мріях бачу лиш одного.
* язьмір - жасмин(місцевий діалект)

Я часто приїжджаю в це село
І воду п’ю з криниці у сусіда.
Давно нема того старого діда,
Що зустрічав на призьбі. А було ж:
Сідала поруч під гіллям кислиць,
І все ставало просто і чудово.
Точилась тихо річечка-розмова,
Похитуючись хвильками дрібниць.
Проходили сільчани повз паркан:
– Ну як живеться, діду?
– Та нівроку.
І дивиться замислено впівока,
Як біля хвіртки крутиться Полкан.
Це так природно: осінь у дворі,
Пташиних зграй звучать останні сурми,
Бринять вночі дощу прощальні струми,
І тужать наодинці явори.
Живе тепер у хаті тій біда,
Не спалахнуть вогнем в садку суниці,
А в тій старій сусідовій криниці
Вже й не така смачна тепер вода.

Хто ввечері журбу збирає,
Убравшись ходить по садах –
Не впізнано здіймає страх,
Зриває біль. А ви іще,
Поранившись, їсте терніє.

Убравшись чорно, сходять вам
Небачено не милі зорі
І небо,
З своїм розгніваним лицем,
Здається також хоче крові.

На шибці крапельки дощу,
Неначе сльози
Це небо плаче досхочу
У літні грози.

В житті виплакуємо ми
Безликі хмари
О, як подібні до сльози
Дощу примари.

Не рятують ніякі ремедії,
Ліки видихались, як вино…
Ситий зоряними Ведмедями
В собі згублений астроном.

І по рельсах свого Молочного –
Як лунатик в сліпе вікно…
Так далеко від дому отчого
Сон десятий пропустить знов.

Сам – безпомічний в тьмі гороховій
Забуває слова молитв,
Зорі – хліб йому, небо – Бог його,
Не за інших нутро болить,

Дні – колючим самотнім поступом…
Астроном в цю пору хмільну
Зуби зціпивши, з болем фосфорним
Оголосить Землі війну.

Через терни – до граней зоряних!
Тіло: клітка! Душа: лети!
Світ, своїми ж руками створений
Зруйнувався до пустоти.

Мандри з мантрами переплутано,
Все розходиться уночі…
З Водолієм, Хрестом й Трикутником
Астроном назавжди спочив.

Подаруй мені усмішку, друже.
Яскраву, як сонце.
Солодку, як мед.
Пригости мене поглядом мужнім.
Повним світла і віри,
де вітер не дме.
Де ні сумнів крихкий, ні тривога
твого серця
не зранить у мить самоти.
Неможливе - можливе у Бога,
якщо хочеш так ти,
лиш повір у це ти.

Лежать між нами довгі кілометри.
Хтось не повірить, а для когось – диво:
Я відчуваю через власні нерви,
Коли сумуєш, а коли – щаслива.

Дрімота ніжно сповиває тіло
І думка лине ген у даль босоніж:
Ти ще не спиш, а начебто хотіла?
То не біда – іду тобі на поміч.
Лягай зручніше, опусти повіки –
Я розчешу твоє густе волосся
І прочитаю казку замість ліків.
Ти щось казала,
Чи мені здалося?..

Отож, послухай,
Звісно – про кохання,
Про нелегку, але щасливу долю,
Де почуття палкі і нездоланні,
Бо Їм під силу з’їсти купу солі,
Чекати довго і терпіти злидні,
Лише для того, щоби бути разом.
- Ти вже заснула?
Снів тобі – блакитних...
А що там далі –
Слухай іншим разом.

Збирає мама роки-намистини –
Прикрасу, яскравішу від зірок.
Нанизує на ниточку перлини:
Дитячий щебет і найперший крок.

І «…донечки, та ви ж не лобуряки!»,
Й закоханості перший бурелом.
І рідні очі, сповнені подяки,
За допомогу словом і крилом.

Є намистинки радощі-надії,
Є прикрощі, печалі та жалі.
Оці рожеві – то здійснились мрії,
А ці солоні – зійдуть у ріллі.

Так дні за днями – доля в перевеслах.
Який яскравий і тугий разок!
І сонце на твоїх щоках стрічає весни,
І у твоїх очах цвіте бузок.

Вдягни, рідненька. Ти така красива!
Як ранок в росах – молода і світла.
А те, що є вже й намистинка сива,
То ж, мамо, айстра у саду розквітла.

І сум з душі тепер куди й подівся,
Бо обіймають знов дитячі ручки.
Поглянь, і скарб твій знадобився -
Намисто-щастя одягли онучки!