Дитячий крик серед темного лісу
Обличчя заплакане, в горі дитя.
Він втратив у серці спокій та тишу,
Чекає тепер гірка доля життя.
Ніхто не обійме, не візьме за руку,
Без ласки лишилось маленьке хлопча,
Приніс своїй матері біль він і муку,
Без бірки тепер дитяча рука.
Холодне, замерзле лежить під дубочком
Ні крику, ні голосу, звуків нема,
Закриті сльозами наповнені очі
Злетіла на небо дитяча душа.

Я хочу відчути твій дотик
В пориві блаженного щастя,
Безцінна ця мить і у злотих
Не вимірять цінність червової масті.
На тлі візерунків похмурих
Закладений вогник надії
Палає, жевріє розкутий,
Вогонь− символ долі і віри.
Пожежа всередині й зовні,
Ніхто її вмить не загасить,
Кохання рветься назовні
На крилах в польоті пегаса.

Сред будних дней, сред лжи и мрази,
Сред городской до боли мрачной суеты,
На серой улице, среди потоков грязи
Померкший ангел слег от чей-то злой мечты.

Его промокшие от ливня крылья
Не двигались, смерившись от тоски,
И не смотря на долгие усилья,
Нет сил, чтобы скрыться с глаз людских.

Он все лежал и злые ада взоры
Терзали падшую из неба плоть,
И нагло все смеялись тела воры,
Пытались сердце ангела вколоть.

Он скован был цепями ада -
Цепями черных душ людских,
За что такая ему плата?
За что зажали жизнь в тески?

Но он молчал, лишь слезы лились,
А смех прохожих не стихал,
Он закричал – остановились,
Но сердце их он не пронял.

Растерзан, зол, забытый всеми
Он сел, опершись об фонарь,
Он так просил о вознесении,
Не знал, зачем ему сей жизни дар.

Рыдало небо, молнии пускало,
Как сына неба можно в рай вернуть?
Как выручить его, оно не знало,
Как с тела потоки крови заткнуть.

Но это желанье, мечта человека,
Который у Бога так сильно просил,
Чтоб ангел, упавший свыше навеки,
О счастье небесном при жизни забыл.

Как можно такое желанье иметь,
Чтоб ангела с неба на землю упрятать,
Но выход один - ему умереть,
Чтоб в рай вновь попасть и с горя заплакать.

За сонячним світлом простягни свою руку,
Повір в небеса, забудеш ти муку.
Повітря лоскоче обличчя ласкаво
Когось,не тебе,це мабуть злякало б
Розправ білі крила на поклик весни,
Поринь з головою в солодкії сни
Там пахне свічками і цвітом троянд,
Там ти поринаєш в чаруючий сад,
Там тихо, спокійно, так ніжно,приємно,
Забудеш про все, вдихнеш ти натхненно.
Відкрий свої очі,ти в світлі блукаєш,
Хоч там так самотньо,ти ж того не знаєш.
Торкнися до хмар, ти щастя відчуєш,
Вони приголублять й на них заночуєш
А вранці проснешся від вітру в обличчя
Ти в небі, мов птаха, на краї сторіччя,
Поглянь в відображення в темній імлі,
Там в озері ще хтось блукає на дні.
Такий же самонтій та того не знає
Але все ж він горе у мулі ховає.
Почуй тихі крики, то радість гукає,
Заплющуєш очі-вона не знакає.
А час все ж настав додому летіти
Та краще було б по дорозі зомліти.
Та знай прийде час вдягнеш свої крила,
І знов в світ чудес,щоб радість накрила.

Наступит ночь, зажгутся звезды,
Луна поманит в вечный сон,
И слышен плачь, людские слезы,
Как песнь Тарреги манит он.

Огни мерцают в стеклах окон,
Свеча пылает как костер,
Срываешь маску, словно кокон,
На пламя обращаешь взор.

Небесный взвод так сильно тесен
Для вознесения души,
Он в этот миг так интересен,
Но исчезать пусть не спешит.

В душе как будто пустота,
Непониманье радости и горя,
Душа – мажоры Моцарта,
Как Lagro Генделя у моря.

Приходит сон, а с ним мечтанья
Органа звук сред волн морских,
Невыполнимое желанье,
Небесный звук всех снов моих.

Слова – вода, слова – вогонь,
Слова як дотики долонь.
Слова – це ніжний поцілунок,
Слова – найкращий подарунок.
Вони образливі й м’які,
Гидкі, нестерпні й золоті.
І милозвучні і тужливі,
Солодкі, милі, ще й сварливі.
Душі так дорогі бувають,
По серцю лезом пробігають.
Із ними будьте обережні,
Від слів всі люди все ж залежні.
Іноді це лезо затуплених ножів,
А часом біль і сум дощів.
І вірить їм не завжди варто,
Отримаєш моральну травму.
Хоча надія має жити,
Не може розум її вбити.
Слова – образа, гнів, ненависть,
Слова – багатство, людська слабкість,
Від слів людина може вмерти,
Не можна з пам’яті їх стерти,
А так хотілося б забути
І біль у серці не відчути.
Нехай вони ідуть в минуле,
Під землю зникнуть, в глиби мулу,
Хай їх вогонь святий очисте,
Нечистий дух із слів хай зникне.

Я хочу говорить с тобой шепотом
Чтоб никто мои сны не услышал
Я хочу обнимать тебя бережно
На наивысшей Парижской крыше.

Я теряюсь в мыслях, взглядах
Сидя, письма сложив напротив,
О любви говорить не надо,
Все промолвят в письмах строки.

Помолчим, а сердца пусть промолвят
Хоть словечко, ты их не накажешь
Они счастья минуты ловят
И пусть тучки им будут стражи.

Ты глазами мне вновь улыбнешься
И возьмешь мою тень в свои руки
Нежно пальцев, ладони коснешься,
А внутри учащаются стуки.

Мы глаза на минуту закроем,
Буд-то этому солнце причина
А смущенье скрывать, тут не стоит
Наши чувства, как море песчинок.

Я хочу целовать тебя громко,
Чтоб весь мир о любви сей услышал,
Я хочу обнимать тебя бережно
На наивысшей Парижской крыше.

Раскаленный клинок по холодному телу
Заброшенный город потерян в мечте
Шагаешь сквозь старый терновник ты смело
По острым осколкам в кислотном дожде.

А время идет и ты жизни узник,
Закован в стальные стрелки его −
Идешь ты по кругу к медленной казни
И ждешь каждый миг палача своего

Укрытые пеплом светлые волосы
Старость стучит сапогом по вискам
Чистая кожа с запахом лотоса
Низкий поклон ушедшим векам.

На дереве вены пронзенные ветками
Плывет по ним тело в желчном соку
Длинный конвейер к проклятой клетке −
Ты перед жизнью в огромном долгу.

Дождливое, серое, мрачное утро
Мелодия осени, светлых надежд,
И горькое небо выглядит хмуро,
Тихие шорохи мокрых одежд.

Промокшая обувь, перчатки, пальто,
И вязаный шарфик роняет слезу,
Шагает по лужам одинокий актер,
С рыжей дворняжкой на поводку.

Старый, больной, замученный жизнью
Давно потерял надежду любить.
И с болью на сердце и смелою мыслью,
Решил свою боль в реке утопить.

Поднявшись на мост, заплакал он тихо,
Взглянул на величие стихии под ним,
Обняв собачонку, прикинулся психом
И маленький пес устремился за ним.

Горобець – птаха невелика,
а літати вміє.
Я годую цю пташину
крихтами батона.
Відломлю – пташині кину.
Знову відломлю – і покладу в долоні.
Пташка сяде лапками на пальці,
дзьобом схопить – і злітає долі:
ще мені не довіряє птаха.
Цар Землі для неї – небезпечність.
А для себе я – не цар,
бо літати не умію.

11.06.07

Я живу під стіною,
Я відверто харчуюсь бетоном цих сірих будинків,
Бо немає мені, малій дівчинці посеред світу,
Інших притулків і інших джерел харчування.
І все раптом моє, весь цей світ, всі ці зорі,
Я ламаю свої не окріплі ще зуби об стіну –
То життя мене мило й розмірено гріє
Ласкою фюрера…
Я захлинаюсь і кашляю – кров’ю,
Збираю ту кров у долоні, харкаюся нею…
Прекрасне… Довершення свята й історії
Не так для життя…
Як для стіни…
За якою
…Життя…
Невже я одна? Я наїлася пилу достатньо,
Щоб зоряним пил той вважався. Розслабся,
Хоч стіну гризу я такими ночами, як ця, перспективними.
Зорі сказали. Вони привели до стіни,
І зараз цей мур я мушу прогризти й зламати,
А я ще одна, все досі одна,
А вулиці всі в перехожих,
Всі дивляться сумно
І так співчутливо,
Та жодна скотина
Не спиниться й ради не дасть
Тобі з цим завданням…
Як чітко і боляче. Чітко означена ціль,
Нечітко означена біль
Здертих нігтів, що длубали цеглу,
Зламаних пальців, що криво зрослися,
І синців, свідків цих мазохістських побоїв об стіну,
І думаю я, що так лину
В інший світ. А насправді
Продираюся цеглою вище, усього лиш на крок ліліпута,
Головне ж не зірватись, не стати
Краплею в морі отрути…

Гумореска

На майдані біля стадіону
Зібралося люду.
Сьогодні будуть хоронити
Комуністичну юду.
У куточку молодики,
Щось шептали трошки,
А потім принесли
Аж чотири дошки.
Розпилили, розіклали
Збили домовину.
Промовляли на мітингу
Аж цілу годину.
Потім порішили
Що далі робити?
Вирішили в домовину
Партію забити.
після мітингу
заспівали руту
і понесли домовину
Топити до пруту.
Проводжали домовину
Багато народу.
Кинули домовину
Із моста у воду.
Домовина з партією ,
Не втонула у воду.
До берега припливла,
Як на зло народу

-----------

Як дракула
Вона оживає,
не тоне у воді,
В вогні не згорає.
Покласти її
під прес
І назавжди покінчити
з КПРС!

Насувається тінь на країну Кривих дзеркал,
Розсипаються замки і вежі - вони з піска,
Повний штиль, як і буря, вітрильнику знак біди,
Штиль далеко не значить, що благо прийде сюди.
На застояну воду вже сіть баговиння тче,
Те багно не лікує, не гріє і не пече.
І у чашку по вінця Болванщик наллє печаль-
Виявляється, просто Болванщик не любить чай.
Білий Кролик пішов, а за ним і Чеширський кіт
І пісочний годинник віщує часи лихі.
А червоні вітрила міняють свій колір там,
Де на білий немає, ні думки, ані суда.
Ідеальний порядок : пісочок по купкам став.
Чистота в королівстві, у віршиках чисто теж.
Ти за цим дуже пильно, товариш, стеж!
Не додивишся й лишиться усмішка без Кота!
Порахуємо збитки, у вас рахівниця є?
Тут усе в нас по списку, і в ногу іде нога,
Тут усе по полицях, лиш номер свій не прогав!
В інвентарному списку забули одне: НУДЬГА.

Осінь сіється дощами
Над лісами і степами,
Хмари ходять низько – низько
І шепочуть:,, Холод близько“.
Гуркоче грім суворо:
- Не барись! Зима вже скоро.
Всі дерева засинайте,
Трави й квіти спочивайте.
Чи перелітні всі птахи
Уже у вирій відлетіли?
Миші, білки, ховрахи -
Ви запаси поробили?
Чи кожна ящірка притулок
До зими собі знайшла?
Чи повернулася у вулик
Кожна бджілочка-бджола?
Чи тепле хутро відростили,
Чи запасли багато сили
Звірі в лісі та степах?
Чи жирна риба у річках?
Чи сплять колючі їжачки?
Чи поховались павучки?
Де кожен вуж і де змія?
Усім нагадую я:
Готуйтесь, звірі, йде зима,
Із холодами, не сама!
Вона лиш слово хмарці скаже –
І білий сніг на землю ляже.

Відійшов у минуле
Двадцятий вік
Коли у союзі
Гвинтиком був чоловік
На будови людей
Як стадо ганяли
Шлях до комунізму
Зики будували.
По газетах, радіо
Давали нотації
Кожну годину
Виховували радянську
Нову людину.
Без нації, без віри в душі,
Лиш вірні би були
Партії усі.
Не хочу сьогодні
Гвинтиком бути
Я хочу сьогодні
В Україні, грімко почути,
Щоб ґаздою в домі
Нації бути!
Щоб права і волю
Нації дали.
Що Я українець!-
В паспорт би записали.
Не хочу,щоб партії, нам
Читали нотації.
Я громадянин
Свої нації!

дорога немов кіноплівка засвічена
не видно слідів сорок третього розміру
усмішка й очі – усі твої козирі
а ти ще й досі ні з ким не обвінчана
а ти ще й досі ні з ким не помічена
у поїданні спільнім морозива

на листі осіннім виводиш помадою
ім’я чоловіка зі свого майбутнього
і випадає з кишені нагрудної
брунатне серденько з наскрізною раною
із неба дощу посипались гранули
на вилиці вулиці багатолюдної

не слухала матір а та мала рацію
доньку не пускаючи до мегаполісу
бо білій вороні по-справжньому болісно
колись перетнути межу резервації
й можливо за іншої ситуації
тебе не роз’ їхало б сонце-колесо

а може ще візьмуть до Вести у наймички
жертовним вогнем себе всю зігріватимеш
чи може напишеш верлібром на ватмані
некролог коханню й поставиш у рамочку

Господь за звичкою викрутив лампочку
виходячи втомлено із апаратної

Много друзей, куча знакомых,
Вообщем все пьют, только ты,
Отрешённо смотришь на них,
Пытаясь понять, для чего?
Ты собрал их сегодня опять.
Пьют они водку, рыбу едят.

Всё не чего да вот этот салат,
Взял и напомнил о той, об одной,
Той, что сегодня нету с тобой.
Твой взгляд безразличен,
И смотришь ты вдаль,
Где нет, не одной из любимых.

Только друзья, и куча знакомых.
Только нет, некого,
Кто стоял бы строчки стиха.
Так в невзначай ты подытожил,
Прошедшую жизнь,
Не найдя троеточий жизни своей.

Много друзей, куча знакомых,
Но нет, не чего даже строчки,
Чтобы пропали всемирные точки.
Много других, кто не стоит и строчки.
Так одиноко сидишь за столом,
И понимаешь, ты не причём.

Твой день рождения, грустный такой.
Не радует всё, лица пьяных знакомых
Всё безразлично в жизни твоей,
И возникают, мысли о смерти.
Взгляд безразличен и вдаль,
И только держись, завтра день новый,
Праздник пройдёт, и ночь пережить.

Ты понял, что это всё точка,
Но всё не чего, друзья видь, напьются,
Все по домам разойдутся потом,
И день рожденья пройдёт стороной.
Но только когда ты вернётся домой,
Ты на пороге поймёт, дом пустой
Нет в нём, не дочки не сына.

Так, получается, вышел красиво,
Труп на земле, полетев двадцать метров,
Ты отдыхаешь, уже не встаёшь.
Больше тебя не тревожит сей дождь,
Что омывает тело твоё.
Нет сожаления, нет и проблем,
Лишь бы не выжить сегодня совсем.

17.10.08 г. 23:15

Зачем все точки запятые
Зачем есть добрые и злые
Зачем весь мир погруз во лжи
Дурные принципы...молчи
И миром правит не любовь
И даже деньги не причина
Эмоции твои мои и вечна свыше
Чья-то сила
И то что пишется с ошибкой
Заметно лишь тебе зануде
Ты помнишь первым было Слово
Тебя ведь не было в помине
Так кто дал право осуждать
Коль слово мы не сотворили

Люба моя Україно прошу тебе ненько
В злу годину поможи пригорни рідненька
Не цурайся Україно ти свого народу
Краще йому просвіти якого він роду
Краще йому подаруй ти своє серденько
Поцілуй та обійми їх усіх рідненька

Люба моя Україно знаю тобі тяжко
Споглядати на дітей що працюють важко
Знаю важко мій народе тобі довелося
Повставати з попелища свободу шукати
Так чому ж ти Україно ще й досі бідуєш В нашій славній Україні москаля годуєш

Люба моя Україно ,досить вже мовчати
І злиденним москалям тебе научати
Не дамо ми Україно тебе на поталу
Повернемо ми тобі козацькою славу Тую славу що діди наші здобували
Помираючи за тебе життя віддавали

!!!

У парку клени наче ліхтарі!
Калина зодягнулася в багряне,
Вже паморозь сріблить все на зорі,
І стеляться над річкою тумани.
Малює осінь чарівний пейзаж
І цю красу не втиснеш в жодну раму...
Сподобалось? Дарую - він вже ваш,
Мені дістався перед тим так само.
Пройдімось галереями садів -
Відчинено від жовтня по листопад,
Ходім на двір і нам забракне слів,
Залишмо вдома повсякденний клопіт...
Бо ця краса недовго так трива,
Що завше не встигаєш надивитись,
................................
Ще місяць - і закінчаться дива,
А потім клени в парку будуть снитись.

Ти кричиш про любов
І про вічне кохання
Душа рветься, і знов
Серце повне страждання.

Я мовчу... "не любов"
Поселилась навколо...
На душі пусто знов...
Так. Це замкнуте коло.

1
Ты видишь, это место не узнать.
Как странно, раньше тут сияло утро,
теперь здесь вечер, затянувшись сутрой,
смеркается, уходит. Белизна
сверкает ярче в свете фонарей,
чем в свете дня, когда все больше серо,
теперь же ясен грозный лик Гесера,
и спрятавшийся в сумраке Арей
облюбовал твой зассанный подъезд
для поля битвы в полуночный квест.

2
Я вижу: в темноте твои глаза
бледнеют мутной катарактой взгляда,
ты чувствуешь как дышит где-то рядом
Арей, что страхом в узел завязал
тебе язык. Смелее! Сделай шаг!
Иди - тебе опорой будут стены,
и путь осветит, словно глаз Селены,
твоя дрожащая несмелая душа.
Прозревший, ты для тех непобедим,
кто станет тенью на твоем пути.

3
Как тишина нам кажется страшней
иного шума, голоса и слога…
Язычник, разгадавший тайну Бога,
с ума сошедший в этой тишине,
ты брел, играя в страшную игру,
где наперед известен проигравший,
и поминутно становился старше,
и неизбежно постарел к утру,
но ночью, ты, замаливая страх,
мечтал дожить хотя бы до утра.

4
Здесь никогда не будет темноты,
здесь свет, и звук его звенит ручьями,
летает юный ангел за плечами,
с которым ты с недавних пор на ты.
И вереск, и ковыль, и лен в полях,
и горизонт прозрачный и незримый,
и в песне поднебесных пилигримов
не различимы небо и земля.
Но этот мир, как все твои миры, -
необходимое условие игры.

Вона в полі одна
Він далеко від неї
Щастя в неї - вода
Й сонце - радість для неї.

В нього чари свої,
Лист червоний, кленовий...
Та між ними гаї
Й ліс казковий, дубовий.

Усе заснуло навколо тиша...
Накрила ніч своїм крилом.
І не нарушить навіть миша
Оце блаженство за вікном.

Незабаром впаде сніг
Наступить зима,
Хмари землю повиють
Тепла вже нема.

Золотистим інеєм
Покриється ліс,
Вітер уже осінь
За обрій поніс.

Наклонилось сонце
Ген на небосхил,
Обігріти землю
Вже немає сил.

Заплакали хмари
Сльози ллють в ночі
Землю поливають
Осінні дощі.

* * *

Подорожник полюбляє подорожі.
Та Бог не дав йому ніжок,
тому він будує вежу,
з якої відпускає свої зернята
мандрувати з вітром.

* * *
Із чого складається кульбабка?
З кульки та бабки.
Кулька десь закотилася,
бабка відлетіла,
а маленька квіточка
сонцює на долоні.

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думати: "щось болить"…
Житиму! — знай, перехожий!

Краплі нічної роси
Листя трави охопили.
Сонце ранкове вкуси
Ти, моє небо на крилах!

Випий сліпий еліксир!
Світло зробило мікстуру.
Житиму я, — повір!
Жити я буду здуру!

Ком сніговий аж німий!
Сонце зелене сміється.
Ніч у фотонах змий!
Змійкою день несеться.}

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думать про біль. Мить
Я поживу ще, може…

Сни наздоганяють мене під ранок
скільки б я від них не тікав -
вони неодмінно покажуть тебе
Усміхнену, в контражурі
як на тій плівці, яку я ще не...
Проявив себе так незворушно

мабуть, ти очікувала більшого
Але ти, яку я інколи зустрічаю
і та ти, що справжня як уві сні -
це різні люди. із цим нічого не вдієш
Я залишусь незворушним
поки ти не проявиш справжню себе

Моїм друзям

Віриш і знаєш, що знаю і вірю я
вірою тих, хто вертається з вирію
лагідно-лоскотно хвилями «ми-не-ми»,
міряють простір зеленими милями,

чують нечутне і бачать небачене,
вітром і зорями шлях їх означений,
сонячно-місячним посміхо-поглядом,
Риби Небесної подихо-покликом,

вільно-повільно крізь вії і повені,
понад землею – розчулення сповнені –
плинно летіли цим небом-під-стелею
і загубились у снах рафаелєвих…

Пролiнiяний зошит-
великий оптимiст,-
бiлi смуги у нього
набагато ширшi
за
чорнi...

Я обіцяла написати цей верлібр =)

Село
До якого не ходять маршрутки
До якого забуті дороги ведуть
У самоті стоїть але недовго бо до нього вриваємось ми
Не спавши всю ніч розмовляючи просто
Так нагло вриваємося

Дощ
Між слоями намету жучки заповзають
І віддають життя своє

З одного боку поета блискучого маємо
З іншого - диявол-поет персоніфікований
Який спить
Інший тіла комах чавить
Що дивним є - скрізь у нього комахи ті і навіть
Світяться фосфором деякі
З кишені вивертає він їх

Тому очі маю відкрити
І теж на жучків дивитися
Вони - з рас інопланетних
Каже поет той що блискучий
Але ми їх розкрили і вони мають нас убити
Параноя

Вони - якісь піздюлінки
Це вже я заперечую походження їх
Нас уб"ють, а мозок висмокчуть поету-дияволу
Бо він небезпечний і спить

І тут бачимо пробудження Люцифера
Тому питаємося, чи мозок ще не висмоктали
вони

Лежимо
Втрьох і в небо крізь намет дивимося
Я думки висловлюю свої
Що дивно комусь у голову прийшло
В таких клаптиках тканини на землі лежати
Поети погоджуються обидва
Але зазначають ліпший вихід -
Пакети пластикові герметично затягнуті
І краще тіло не ціле
Розчленоване
І за Дністром пустити
Течія-бо добра

Сміються всі
Напишеш про це верлібр кажуть поети
Звісно кажу я
І відлунює це сарказмом

За мотивами Н

з важким перегаром суботою
іду я хиляти
мене помічають бомжатники та бухарі
гойдається місяць
такий як село все - рогатий
...
чого тут казати
як варги із вати
язик дурнуватий
плете забагато
...
і гавкають
суки
та дразнять мене
бахурі.

з важким перегаром з нудотою
іду я завзято
із правом упасти, коли не в болото - то в гній
гойдається місяць
хто дав `му те право - "хитатись"
...
ото перепади
від лиха - до сміху
від психа - до тихо
від дишла - у дихо
...
зайду до Любові
впаду по любові
голубонько,
грій.

16 Жовтня 2008

Вітер. Дощ. І знов негода.
Спішу додому навпрошки.
Так, на негоду дійсно мода,
Спливли у пам'яті рядки.
Та раптом зупинилась я,
Забувся дощ, мотив розтанув -
Я бачила лиш цуценя,
І світ немов у прірву канув.
Воно від холоду дрижало,
А може від своїх образ,
І, тихо-тихо так, скавчало,
Обтрушуючись раз у раз.
Я підійшла, взяла на руки
Таке крихке, та все ж життя,
Яке уже відчуло муки,
Що піднесло йому буття.
Та зазирнувши в його очі,
Таке побачила я там...
Все передать не досить мочі,
Але одне скажу я вам -
Була у них любов така,
І віра - що душа волала,
Я ж надивитись не могла
У кришталеві ті дзеркала.
Я зрозуміти все хотіла,
Як можна віру зберегти,
Коли, від кого душа мліла,
Тебе на смерть смів приректи.
Коли без натяку на каяття,
Разом із непотрібним крамом,
Тебе позбувся як сміття -
Лишився в серці страшним шрамом.

Ці очі бачила я всюди,
А в них одна і та ж любов.
Чом так жорстокі нині люди,
Чому плюндрують знов і знов,
Цю чисту, непідкупну вірність,
Котру, маленькі ці серця,
Несуть, немов найбільшу цінність,
До свого смертного вінця.

Ґрони калини
Інеєм покриті,
Білою хустиною
Сніжною повиті.

Долиною вітер
Жбурляє сніжини,
Хустина зігріває
Грони калини.

Голодна пташина
Сіла на калину,
Грону проковтнула
Разом із хустину.

Пташини сідають
На сніжну калину
Спасибі її кажуть
за сніжну хустину.

калина радіє
Зграї пташині.
Вітер танцює
По усі долині.

В часи старих князів і воєн люди нехороші
Зібрали в купу власну злість і вигадали гроші.
І з того часу в кожного: в міністра і в прораба
Немає друга ліпшого, ніж волохата лапа.
Не мають люди спокою, бояться навіть цапа,
Бо світ накрила, хмара ніби, волохата лапа
І люди, гарні й правильні мичать немов телята
Коли, мов квітів аромат, відчують запах злата.
Кацап кляне єврея, а хохол кляне кацапа
Радіє і сміється з того волохата лапа...
І доти ще триватиме ця неприємна повість,
Аж поки в кожного жадобу не здолає совість.

Павло Браницький

ПОВЕСТКА (песня)
(Русский)

В январе, - да, в январе,
Утром зимним - да, на заре.
Прохрустели по снегу к дому сани.
Зарыдал я, зарыдал
Волком взвыл и хвост поджал.
Мне повесточку в жизнь дал Йосиф Сталин.

Зазвенят колокола,
И окраина села
В память врежется мою, как наколка.
Выплеснет через края
Зла судьбинушка моя.
И в поле вольном пропадет как иголка.

Восемь бед – один ответ.
Может, было, может, нет.
Правда - каждому своя в людском стаде.
Не вини и не брани,
За измены не казни.
За любовь меня прости и за раны.

Заметелит, закружит,
И лошадка побежит.
В доме только не спеши свечку ставить.
Ворожи, не ворожи
Бог найдет огонь души.
И, наверное, все злое исправит.

Бог простит и отпустит
Все грехи. И воспарит
К небу беглая душа, чтоб не маяться.
А грехи родятся вновь,
Прорастут как та любовь
И останутся с Землей вечно каяться.

13.10.2008

Постукав у шибку вечір - осінній плач.
Жбурляється вітер листям, що «від кутюр»,
та я не сумую, він мій не зачепить плащ,
у вітрі сьогодні для мене звучить ноктюрн.

За хмари зірки сховалися, що ж, нехай!
Окалина місяця дивиться на бордюр.
Та проза життя, проте, не така й лиха,
У вітрі сьогодні для мене звучить ноктюрн.

Сьогодні не пишеться щось, не лежить душа,
Думки неслухняні, не хочуть іти в алюр...
Притисну палець до губ і скажу їм: « ша!»
Помовчте! Сьогодні, я слухаю лиш ноктюрн...

Вечері не буде. Нічого не говори.
Бо я не збираюся слухати твій сумбур...
Ну щось розігрій. Ну чай собі завари.
А хочеш, навчу тебе слухати мій ноктюрн?

За обрій впало сонце й запалало,
Над ставом вдалині багряним світлом,
Травинкою сухою на вогні,
Згоріло в попіл днів коротке літо.

Надвечір я зайду в осінній сад,
Де роси в листі,як намисто,
Та яблуні задумливі стоять,
Під ноги сиплять жовте листя.

Червоних ягід на калині,
Торкнусь теплом своїх долонь,
Посеред листя загубилось,
Волосся біле з моїх скронь.

У вишневій кроні десь вгорі,
Вже не ховається гніздечко,
У вирій ,вранці,на зорі,
Птахи полетіли далеко.

Приспів:
Осінь!Осінь!У небо синє
Вже розлітаються птахи ,
А в серці пісня тихо лине:
"Ви нас чекайте до весни!"

Біль висмоктала з пальця,
заїла бузиною,
уста змастила смальцем -
несися, параноє.

Змінила маску - янгол,
а норов - буцефала,
наслухалася Янга -
і з Нілом переспала.

Лежить Ніл - воду носить
на неї і до моря,
а параноя косо
кладеться у love-story.

В Москві - сказали б "криса",
труїли би всі хором.
В мені вона - актриса,
що грає вічно хворих.

На біс злий біс накапав
і пахне ґазоліна -
і Карло - знову папа,
а попіл - Буратіно.

Історії плетуться,
як поминки за цвинтар -
питають - вдома тут всі? -
гайки, шурупо-гвинти...

Та голова - макітра,
протерлися діоди,
несе думки за вітром
бінар-машинним кодом.

І знову палець - дійка
та бузина, де дядя.
Графа - мов манни лійка,
для поетичних б... (bla-bla-bla).

15 Жовтня 2008

«Смішна…Розумієш, у житті немає правил – і це закон.»
(Г. Осадко)

Поки люди ходять до сповіді, пляцки печуть і рахують гроші,
ти, божевільна, літаєш калюжами, не підгорнувши холоші,
нащо комизитись – адже відомо, де погані, а де хороші.
До неба рачки – так високо, і ти, в’юнка, як зелений горошок,

зелена юнко, пнешся угору, стебло вигинаючи боляче -
оце гутаперчева дівчина! Та ліпше, ніж киснути овочем
у бочці маринаду із буднів, який без жалю вічі випече.
Вибрати червону букву на плаття, чи лілію собі на плече -

а як же усі родичі гарбузові, шумне городище-город?
Кухня-каплиця-крихітки… Видно, бракує, причинна дівко, пригод
на голову твою фарбовану, лиско…Черговий переворот,
ще одна революція – у кольорі твоїх нових колгот -

чергова зміна: луска зміїна обсиплеться, наче у листопад
жовтаве листя. І буде пісня, і повний місяць вийде із серпа,
помадою на дзеркалі пиши: я сама собі господар і пан,
все у твоїх руках, золота; якщо серце бажає – то… pour quoi pas?*


*(фр.) чому б ні?

Немає півня – кури не несуться.
І вже останнє смажимо яйце.
Країна в суїциді. Знову суть ця
у Президенті з хлопцями «ЄЦ»*.
Обридли нам – бандитів пики ситі:
і той, і ті – не варті і гроша.
ТАК! Україна в суїциді,
і злодії вже п’ють на брудершафт.

*«ЄЦ» – партія деребану України «Єдиний центр».

14 жовтня 2008 р., зошит «Дитячі віршики»

я буду складати твій запах
у прогини моїх губ
у лінії на долонях
котрі наплів павук
у сфери моїх меморій
у закутки глибші за тінь
в букет із брехливих історій
в коробочку для хотінь
триматиму там допоки
твій запах мене не з’їсть
і може за кілька років
розіллється серед міст
твій запах в мені як протяг
він вікна нещадно б’є
до тебе лишає потяг
забороняє тебе
я буду плекати твій запах
нав’яжу його усім
рекламу зроблю на плакатах
розвішу на сотні стін
я хочу щоб місто палало
перетворилось на дим
щоб все твоїм запахом стало
за кілька нестерпних хвилин
детальку забула спитати
чи ти дозволяєш мені
твій запах в полон забрати
і з ним від тебе піти

Зведу мости до берега чужого,
Дороги прокладу за небокрай -
О, вічної душі пересторого!
Тривогами нічними не карай

Світанку, дай моїм думкам наснаги,
Торкнися променем очей сліпих -
Я вже не хочу дикої відваги,
Страшної правди, спогадів німих

У воду кидаю листи торішні,
Зриваю квіти зболених шляхів
І не кривлюся від терпкої вишні,
А ти колись відмовитись посмів

Спалю мости до берега чужого,
Не хочу бачити я неба край,
Сьогодні, жаль, залишусь за порогом,
Постукаю - дверей не відчиняй...

Ну кого ты вытянешь - из распада
нить тебя ведущую - в воду ль, в слюду?
Сколько на ладонях твоих - царапин
Руку вверх подняв, скажи ему,
Школьник, осирис, áдам, серапис,
завтра ли услышу гром котурн?

Шапито шута, с эрзац набором -
стол вертящийся, кувшин - фиал!
Жизнь чьих тел ты видишь в каплях атомах
сможешь их нести, карманный вор?

разрядясь в шутовские одежки,
шест в руках - базарный ли потоп?
сколько положил на столик денежек,
столько унесешь во рту - потом

и послушай, - возьми - к своим мечам
пики игл шиповника - в придачу!
знаешь, я так верю - что ты - мечта
маг, адам, алеф – неслышащий, незрячий

моє розуміння з твоїм розумінням, ниточкою
оперізавшися, як альпіністи у зв'язці,
виснуть над прірвою (правда, мені це личить?
мовчки пити й невимушено сміятися,

і попільничку мучити поглядом... ясно,
що я намагаюся щось приховати в кутиках
рота. у забігайлівці пахне м'ясом.
бачиш - це дуже страшно: суміжно бути)

моє "я не можу" з твоїм "я не хочу" рідні.
у них у жилах та сама повільна флегма.
коли язики танцюють під піднебінням,
тоді ненадовго зникає потреба неба,

та є небезпека у комусь впізнати значно
більше, ніж просто себе, упізнати прірву.
вирви цей спільний корінь із наших значень.
вирви.

(бачиш, мені так личить курити, рухати
пальцями рук, губами, предметами... власне,
тоді, коли мені вкотре бракує духу
зізнатись у незнанні, я іще прекрасніша)

смисли мої із твоїми смислами вкупі -
зграйка сліпих. сонце в роті у неба - кляпом.
здряпай мій погляд із себе - як здряпують струпик.
здряпай.

вийми мій голос із рота мого. ти вартий
всіх цих ротів. в забігайлівці пахне смаженим.
все буде просто - просто, як ляже карта.
хлопчик і дівчинка лізуть удвох під парту.
hasta la vista! потім поділитесь враженнями.

хлопчик зі змієм повітряним замість серця.
як тебе, хлопчику, зафіксувати між пальцями?
як прослизнути між крапель, з усіх твоїх версій
вірну обрати, а не найпрекраснішу? dreizehn
довгих minuten пролежавши поруч з тобою,
я починаю плутати звуки і літери.
але рану рота, на щастя, не можна загоїти,
рана рота завжди нестерпно болітиме.

хлопчик-повітряний-змій, бірюза і смальта,
піна і піт, шаліє двигун між ребер.
тінь твоя за тобою біжить асфальтом,
тінь твоя за тобою, а ти – у небі,
наче якийсь божевільний еллін, розбещений
спокусою вдарити тілом у бубон вітру.
халдеї хиблять, але таки знають дещо –
їх через це особливо страшно любити.

хлопчик з повітряним змієм… на небі записано
стільки секретів – тобі їх довіку не вивчити.
хлопчику, ми невагомі – усі ми виснемо
десь у міжчассі, і хто сказав, що ти – вище?
хлопчику, змію, ось і в ікара ікла,
усміх ієрофанта, вітер за пазухою.
не всі летять, але падають всі. твій виклик,
твій відчай це правило зайвий раз увиразнює.

хлопчик зі змієм повітряним замість серця.
як лікувати смертельні твої укуси?
як тебе втримати? втім, якщо линва рветься,
хлопчику, ти ж все одно мене не відпустиш…
але крапає теплий віск, отже вже субтитри,
отже хто, крім сонця, тепер тебе в лоб поцілує?
часом повітряним зміям бракує повітря,
часом і зміям нестерпно повітря бракує.

колами по воді, павутинкою в небі, співом цикад,
низочкою слідів – бачиш: два по два…і впізнати годі…
… і не знати, що справдешнє – той сон чи цей листопад,
заґумінки господні , галицькі культи церков і городів,
ці падіння економіки, моралі, настрою, просто дощу
→ колами по воді ← співом цикад → по губах повторюй:
«Я_тебе_кохаю_я_тебе_ не_знаю_я_тебе_відпущу_»
…гірко – листя горить…то не осінь, а, курва, якийсь крематорій…
Крем? А! – спекти на празники пляцок, навіть Наполеон,
І на кухні, як на острові святої Олени, чекати долі?
……………………………
Смішна… Розумієш, у житті немає правил – і це закон.
Павутинкою в небі – протікаю крізь пальці, крізь час поволі…
…А знаєш, це не страшно – довіритися вітру, воді, тобі –
І отак – на волю неба – на руки Бога – падати як летіти:
Співом цикад, низочкою слідів, колами по воді…
…два по два… узбережжя Любові… господні діти…

Я дружина дощу. Я живу у його гаремі,
Серед інших таких же дівчат і жінок дощу.
І як інші жінки, я на нього чекаю ревно,
І шепочу затято сакральне « не відпущу!»
Я дружина дощу. Він приходить коли захоче.
Він буває грайливим, буває і навпаки,
Та без нього вселенська нудьга мою душу точить,
І без нього чомусь не «народжують» тут жінки.
Я чекаю його. Він приходить, і він минає.
Залишає родзинку на згадку про наш роман..
Я дружина дощу, лиш про це ще ніхто не знає,
І лиш вчора у дощ я дізналась про це сама...