Як з цукром перетертий мак
в макітрі, землесніжну піну
в калюжі дощ змісив. Будяк
розворушив духмяне сіно –

пробивсь. Кульбаби цяпотять,
як в ящику курчата. Бджоли –
ченці тепла. «Привіт, як звать?», –
спитав промінчик матіоли.

Прийшло кохання молоде,
все вибухає і димиться.
А ти… сховалась від людей
солодким сонечком в суниці.

З дерев тихесенько спадають
тендітні, сонні крапельки.
В кареті маковій в’їжджають
(аж так, що дзенькають зірки)

Священне Сонце і Тривоги.
А вірші – це Волосожар*,
Чумацький шлях і Слово Бога…
Стає натхнення на вівтар…

Думками мрії розігріті:
поезія моя – тобі….
Світань – на липовому цвіті
душа заварена в журбі…

Запах акацій такий
солодкий, що хочеться пить.
Пух тополиний м’який
снігом гарячим лежить.

Липа іще не цвіте –
молиться теплим дощам:
«Літечко, ніжне, святе,
я тебе взимку віддам…»

Рясно горить дикий мак,
бджіл сонцеквітяний лет…
Я відчуваю на смак
майбутній липовий мед…

Попезія сія,
знесла іще яєчко.
Важкенько йшло воно,
Мабуть що, золоте.
– На  ко-н-н-н-курс! Ко-ко-ко!
І різати – овечку,
бо творча вся сім’я
зійшлась на диво те.

Тож будемо радіть!
Попети і попетки
по милому слівцю
несучці піднесуть.
– А ти, сюди не сунь,
індику, до кокетки!
Заткни критичний дзьоб,
шукай деінде – суть.

– Кукуріку! Індик
крадеться до яєчка!
Щільніше, ще щільніш.
А що це, потекло?
Казала – непросте...
Жаль, золота овечка
пішла під гострий ніж…
Все ж інше – як було...

Любові палахкотіння…
Від щастя стою віддалі…
При повному місяці, тінями
Ніч сповідується Землі.

Звісно, в житті тимчасове все.
Особливо – любові жага…
В душі промінь пристрасті борсається –
від цього ще більше пала…

Кохання б’є в серце кулями…
Здогадавсь, що робити (знай!):
всякий цілунок отруєний,
як шумить соковитий розмай…

Я Альфа й Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель! (Об'явлення 1:8)

!!! ХАЙ БУДЕ ВЕЛИКИЙ ГОСПОДЬ, ЩО МИРУ БАЖАЄ СВОЄМУ РАБОВІ!
А язик мій звіщатиме Правду Твою, Славу Твою кожен день!(Псалом 35 (34))

Твоя, Господи, Могутність і Сила, і Велич, і Вічність, і Слава, і все на небесах та на землі!

Твої, Господи, царства, і Ти піднесений над усім за Голову!

І багатство та слава від Тебе, і Ти пануєш над усім, і в руці Твоїй сила та хоробрість, і в руці Твоїй побільшити та зміцнити все.

А тепер, Боже наш, ми дякуємо Тобі, і славимо Ім'я Твоєї величі.

(1 Хроніки 29:11-13)

Живий Господь, і благословенна будь, скеле моя, і нехай Бог спасіння мойого звеличиться, Бог, що помсти за мене дає, і що народи під мене підбив, що рятує мене від моїх ворогів, Ти звеличив мене над повстанців на мене, спасаєш мене від насильника! Тому то хвалю Тебе, Господи, серед народів, і Йменню Твоєму співаю! (Псалми 18:46-50)

Я живу, каже Господь, і схилиться кожне коліно передо Мною, і визнає Бога кожен язик! (До Римлян 14:11)
Я, Я ГОСПОДЬ, І КРІМ МЕНЕ НЕМАЄ СПАСИТЕЛЯ!(Книга Пророка Ісаї 43:11)
Господь - то твердиня мого життя... (Псалом 26:1)
Сказав Ісус Христос: Хто має вуха, нехай слухає! (Від Матвія 11:15)
«Пустіть діток до Мене приходити, і не бороніть їм, — бо таких Царство Боже!» (від Марка 10:14)
Я є Дорога, і Правда, і Життя! До Отця не приходить ніхто , якщо не через Мене. Коли б то були ви пізнали Мене, ви пізнали були б і Мого Отця. Відтепер Його знаєте ви, і Його бачили. (Івана 14:6,7)
Сказав Господь Ісус Христос: Я і Отець - одно. (від Івана 10:30)
І ширилось Слово Господнє по цілій країні (Діяння 13:49)
Слово стало Людиною й оселилося серед нас. Ми побачили Його Божественну Велич, Велич Єдиного Сина Отця Свого. Він був сповнений Благодаті і Правди. (Івана 1:14)
Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло. (Євангеліє від Луки 19:10)
Бо троє свідкують на небі: Отець, Слово й Святий Дух, і ці Троє Одно. (1 Івана 5:7)
Благодать вам і Мир від Бога Отця нашого й Господа Ісуса Христа! (Перше послання апостола Павла до коринфян 1:3)

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (від Матвія 6:9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)


А

Цю Абетку ангелята
Адресують вам, малята –
Асі, Аллочці, Андрію...
Тим, читати хто воліє.


Б

Бог - буття Творець, малята,
Будівник Він безустанний.
Богом створено багато!
Він - наш Батько бездоганний.


В

Вам відомо, може. Ні?
Словом Бог творив наш світ,
Влаштував віки Він Словом.
Бог сказав – і все готове!


Г, Ґ

Гарний світ та гармонійний
Наш Господь шість днів творив.
Суші ґрунт, морські глибини…
Геть усе! Людей! Й спочив.


Д

Дітям першим Бог дає
Сад Едему в спадок,
В нім Адам хазяїн є,
Єві там достаток.


Е

Переступивши якось волю Бога,
Плід скуштувавши з дерева пізнання,
Адам і Єва по спокусі злого
З Едему вигнані в знак покарання.


Є

Єва діток породила,
Звісно, поза Раєм.
Каїн й Авель, як сповила,
Хлопців називає.


Ж

Каїн жниво жав, підрісши,
Богу жертвував убого.
Авель вівці пас, змужнівши,
Завжди жив по волі Бога.


З

Заздрість Каїна з’їдає,
Жертву знов приніс убогу.
Каїн брата забиває,
За його пошану в Бога.


И, І

Адама та Єви нащадки численні
Забули поволі про Господа Ймення.
Забули про честь, нечестивими стали.
Імення Святе майже скрізь утискали.


Ї

Бог навів на землю повінь,
За людей, за їх провини,
Врятував ковчег лиш Ною,
Їжу в нім та всю родину.


Й

По волі Божій увійшли
У той ковчег птахи й тварини.
А згодом голуб сповістив -
Вода зійшла, зросли маслини.


К

У коромислі веселки
Бог обітницю являє,
Що страшні потоки зверху
Землю більше не здолають.


Л

Знову стали заселяти
Люди Землю, Богом дану,
Башту хтіли будувати
Вавілонську, як погани.


М

Мали згинути негожі,
Та міняв Бог гнів на милість,
Як до Нього вірні Божі
Авраам й Мойсей молились.


Н

На горі Сінай Мойсею
Бог дав Книгу, дві скрижалі,
І у ній усі євреї
Десять Заповідей мали.


О

- Не майте бога окрім Мене, -
Так Бог до люду промовляє.
Не призивайте Боже Ймення
Ви надаремно, Бог бо знає.


П

Псалми Давида - гімни Богу,
Любов там знищує печалі.
А в мудрих Притчах Соломона
Знання ти знайдеш Божі сталі.


Р

Різдво Христове! У печері,
У дивнім місті Вифлеємі
Марія Діва Сина родить,
Дитя Святе у світ приходить.


С

Ласку Бог Свою являє,
Сина людям посилає.
Бо Ісус, Дитя сповите,
Є Спасителем для світу.


Т

Тесля Йосиф опікує
Сина Божого, рятує
У Єгипті від злочинця,
Ним був Ірод, цар-убивця.


У

А як Ірода не стало,
Уряд зник, що гнав Ісуса,
В Назарет, у місто знане,
Спас із Йосифом вернувся.


Ф

Теслі фах хоч поважає,
Все ж Спаситель поклик чує,
Він до Храму вирушає,
Слово Боже там вістує.


Х

Дух Святий зійшов на Спаса
У час Хрещення, як голуб.
“Це Мій Син…” почули глас всі.
Божий мир сягає долу.


Ц

Цар царів, Спаситель світу,
Всіх овець заблудлих знає...
День у день з-під смерті гніту
Пастир цей нас визволяє.


Ч

Заповіт Своєї Крові,
Чашу Божого Спасіння,
Дав Спаситель в учнів колі,
По молитві на Оливній.


Ш

Шепіт тихий поміж учнів:
- Хтось Ісуса зрадить,
Хліб Небесний, замість учти,
В муки запровадить.


Щ

Цілує Юда у щоку Ісуса,
За грудку срібла, здавши ворогам.
Та задум злий і до грошей спокуса
В нім втілять потім свій ганебний план.


ь, Ю

Дорога Хресна… І розп’яття.
- Юдейський Цар! – юрба кричала.
У серці ж Господа багаття
Любові й прощення палало.


Я

- Я – Воскресіння та Життя...
Я – Хліб Життя... Я – Світло світу... -
Ісус сказав. Отож, Буття
Забрав Христос з-під тління гніту.

Зустріч наша - не а ля фуршет,
Зустріч наша - чорний рикошет.
Поклади на землю горілиць,
Щоб не бачила фальшивих лиць.
Хочеш, я піду з тобою в чорторий?!
Тільки сонце в землю чорну не зарий...
Нам не випить з решета води,
Можна тільки грудочку біди
Залишити в ньому... Забери!

Освічена,засмічена недолею,
Замучена, закинута неволею,
Сьома вітрами попелом розвіяна,
Дикунка часу небом неомріяна,
Стоїш собі у чистім полі каєшся
З любовію і з волею прощаєшся.
Затравлена, спаплюжена нестерпними,
Колючими, дурними днями впертими!
Змарніла людом-нелюдом зацькована,
Страхами, нетрями думок зіпсована.
Тепер дивись на замки побудовані,
На весни витребеньками стурбовані,
Дивись пильніш, щоб не були змарновані
Життя і доля, Богом подаровані!

Він прийшов серед ночі дощем, наче шепотом,
легкий подих зітхання майнув попід віями.
І від нього, такого незнаного, теплого
незборимим жаданням кохання повіяло.

Потягнулась до нього крізь сон кожна гілочка,
(юна яблунька цвіту ще зроду не відала).
Звідки він, цей лякаючий шал, ці вогні в очах,
ця бентежлива пристрасть, ця млість несповідана...

Ледь торкався кори бігунками-струмочками,
не минав ні горбочка цнотливої стрункості,
не спиняючи втіх, не затихнувши хоч на мить,
у одному акорді злились, наче струноспів.

То пручалась, то прагнула знову лавину ласк
поки сон переміг у змаганні з повіками.
Перший промінь відчувши, юначка прокинулась
і засяяла вперше рожевими квітами.

Вогким туманом
Укрило гори,
Сном-океаном
І диво-морем.

Холодні сосни
Безшумно плачуть,
І з ними осінь
Сумна неначе.

А я радію,
Бо заблукала
У лісі-мрії,
Де сонця мало.

Штори – це скатертина світла.
Відкривала, пестила пальцями білу тканину
Штучну,
Щоб усе покрилося білим
Світлом. Нештучним.
Щоб кожен колір тьмянів у очах,
І сюрреал наш розтікався промінням.
Ти відкриєш балкон, але рано ще бігти кудись,
Та занадто пізно вже спати,
І фільми йдуть дивні:
«Я поживу еще,
Я поживу еще».
З тобою. Майстре.
Наш Діоніс перестав бути богом.
Нашим богом стала зелена фея.
Нам дозволено все. Нас життя не картає.
Наша совість давно вже не милася.
Сповідь. І повінь. Наших очей.
Час здирає мій лак твоїми руками.
Час муштрує і стесує гострі кінці, як вода,
Під мостом Мірабо чи то
Під Рибальським мостом.
Майстер і Маргарита двічі помруть,
Ну а ми помремо в ірреальності…

У віршах кожне слово – це кристал
прозорий, чистий, новозаповітний.
Поезія – це кров і біль Христа,
це самозречення, вогонь досвітній…

Під вільхою сплеснувся на ставку
могутній короп – бризки аж на гілку…
В цю мить летіла бджілка у пилку,
і короп збив краплинами цю бджілку…

Зима; птахи засіли віддалік:
сплюх підгризає молоденьку липку,
снігур сміливий підлетів… і втік,
але залишив теж свої відбитки…

Два береги, як фалди сюртука,
первоцвіт на концерті льодоходу;
і шерехатість пінки молока,
і високосний рік – ефект приплоду

лютневих колотнеч. У Сонці ніж…
Бо сонячні кларнети – мої ліки…
Поезія, мов повінь, чим сильніша,
тим ширше берег обіймають ріки…

Шлях читав поезію лапату:
слухали зупинені авто
і притихли гомінкі дівчата –
ще так вірші не читав ніхто;

ровер свій спинив і став на ногу
хлопчик – впала гичка із мішком –
качка з каченятами дорогу
переходили поважно ланцюжком…

Мов Ахіллесова п’ята,
моя душа без гідних звершень;
як мед, солодка і густа,
душа від віршів. Від черешень

солодкі тіні – Сонце мов
за спеку вибачення просить…
Я щастя формулу знайшов:
як в липні ранок трави росить,

босоніж вийди у садок
(зело цупке, як ті верети),
і вірша прочитай рядок
зі збірки «Сонячні кларнети»…

Єхидний сміх чаклунки злої,
Віщуючий лище біду.
Брехав Вкраїні її долю,
Страшну,незрячу та бліду.

Вона ж бо знала,що говорить,
Як втілити в життя слова.
Тих слів ніхто вже не замолить,
Хоч відьма зовсім не права.

Багато слуг в тії потвори,
Вони рішучі,бачать ціль.
Вони не визнають покори,
І б"ть поклони лише їй.

А цей народ,ця кара Божа,
Мовчить роззявивши роти.
Він ще від чар звільнитись може,
Та хто звільнить від сліпоти?

… в сльозах молилась над заслаблим немовлям…
Були спочатку сльози нетривалі…
Чомусь згадалося дитинство, як з кроля
(забив якого батько), на сандалі

гаряча бризнула – малинним соком – кров,
зальопала колготки та найбільше
спідничку білу; тато гримнув: «Що ти ро?..»
А потім спохвативсь: «Куплю гарнішу…»

Були ті сльози солоніші ніж тепер…
Але ж тоді і серце не боліло…

Коли моє слово вливається в тишу,
Й відлуння ковтає останні склади-
Клянуся,тебе я ніде не залишу...
А ти мені кажеш-Від мене іди.

Ховатися марно в розгнуздані мрії,
Збиралися ж разом в дорогу-життя.
А потім подули вітри-суховії,
Не знаю і нині причин до пуття.

Я завтра прокинусь,й,мов перший апостол,
Що втратив тілесного Бога-Іссу.
Ходив,проповідував вірити просто,
Кохання без тіла у дні понесу.

Розкладка продовольча і податок:
Содом й Гоморра в пеклі уві сні
не бачили, щоб хто дививсь так падко
на руці, що киплять у казані…

Небесно-мрійна, білохмар-красива
Земля навколішках стояла і ревла
і вуха затуляла, як просили
у неї хліба: «Я ж вам віддала

все до сльозинки, до зернинки, маківки,
картоплю мерзлу… по грудках свищу…», –
аж схлипувала й репала. «О матінко,
калачиків* подайте для борщу…»

В прим’ятину на тілі, що одутло,
краплинка впала, захолола геть…
На піч поклали, загорнули в хутро,
мелясою змастили губи. Смерть?

Як тіло мили з м’ятою, сопіли,
сопіли так, що надихнули вороття:
як в борошні? обличчя було біле –
зажевріло – причовгало життя…

Посохли сльози – солончак у серці,
як рухаєш – сіль сиплеться з душі,
а тіло до землі, мов гілка, гнеться:
«О Боже, нагодуй чи поріши…»

Смердюча богила, як радість стала:
здер шкурку – їж – в голодному Раю.
З коріння рогози млинці – о, страва! –
смачніші за відвійки* з мишію.

Шкребли, смалили, мили – не байдужки –
невичинені шкурки (в піч бишву!) –
випарювали, різали на смужки,
варили й додавали кропиву…

З дерев фруктових гілочки солили
(солили густо-густо) – з них відвар
пили гарячий, дмухали, насилу
ним наїдались… Голод на бабчар

Смерть одягла – й давай життя клепати.
На Паску люди мерли (віщий знак):
на свято з часничком пеклося падло…
Голівки билися – висіли, як в байрак

гарбою труп’я звозили скрипуче.
Безхліб’я мором шкірилось. Кінець?
До ниточок обсмоктана онуча:
колись в ній мама заховала буханець…

О диво – діти навіть не сивіли,
бо голод не давав їм посивіть…
Якби дістали, сонце й місяць з’їли б,
кисіль варили б із промінних віть.

Смиренномудро зорювали ниви…
Опухла йде, хитається луна*:
«Єдине, чим Земля ця завинила, –
що зветься Українською вона…»

Як пахне Сонце влітку після зливи!..
мов щойно викупане чисте немовля;
молитву Ранок так велеречиво
своїм пробудженням натхненно вимовля,

що, дивлячись на обрій, відчуваю
себе священним Цвітословом золотим…
і м’ятою в завареному чаї,
поезією сонячних калин.

Як заголовні літери у вірші,
дощу краплинки нависають, дзеленчать…
Не просто день народжується – більше:
добром прищеплюється в серці благодать!

Я стану нецікавим сам собі,
якщо почну у замкненому просторі
складати вірші тихо, бо тоді
я від життя земного буду осторонь:

мов хліб позавчорашній, стану я:
не свіжий, не черствий; і на сопілці
заграю я зі співом солов’я,
та не у лісі, а на грамплатівці…

Я стану наче «аш два о», але
не льодом, не водою – просто парою.
Життя без мрій, любові – замале,
коли усе Плеядою Стожарою

кипить у грудях – булькає метал:
життя переплавляється в поезію.
Бастилію коханням зруйнував,
щоб вибухнуть новою Марсельєзою!

Тебе благаю: вірша не пиши,
Неможливо ту муку вмістити у рими.
Краще в спогадах думку собі залиши:
Ми ніколи не будемо ними.

Уяви собі погляд голодних очей
І скалічене голодом тіло,
Всю потворність і ницість усіх тих смертей –
Щоб від сорому серце боліло.

Неможливо вмістити в ніякі слова
Їхні муки останні і думки про їжу,
Як стає канібалом людина-трава,
Її душу спустошено-хижу.

Закарбуй собі в серці невимовну лють,
Бо нічого не можна змінити,
Боягузів тодішніх вини каламуть –
Нам довіку з цим соромом жити.

Тебе благаю: вірша не пиши,
Неможливо ту муку вмістити у слово.
Краще клятву безмовну у душу впиши,
Що таке не повториться знову.

Суха статистика народу України:
Страшні відсотки, цифри, як печать.
Духовна прірва – наслідки руїни,
І бездуховна, ненаситна «знать».

Ще ходить привид нелюда незримо
По пагорбах – заснулих цвинтарях,
Й рахує душі, згублені невинно,
Нащадкам їхнім сіє смуту й страх…

Суха статистика народу України…

Я ковтаю образу - образа ковтає мене,
Ми єднаємось в болісно - несповідимих сполуках.
Ця дошкульна алхімія має свій власний тунель,
Де у нетрях безглуздя із глуздом намацує злуку.
І вив"ялює душу що рветься з важкої ропи,
І пульсує у скронях, очима виходить назовні,
Росомахою кра́деться, сумніву в"яже снопи,
Виростає зі скиби у кулю як місяць у повні.
Я ковтаю образу - образа ковтає мене.
Ми тепер живемо тет а тет, я забула вже де Я,
Я її проклинаю, не хочу, нена́виджу, не…
Ми лишились удвох. Я й образа - Ясон і Медея.

Я зробила себе з потиличників і падінь,
перебрехана за роки стількома із мов,
відчайдушно - від краю прірви за мить немов -
зазираю без перестанку в лице біді,

оглядаюся, хоч і зраджено забобон:
озиратися, розгойдавши усі мости?
Проведи мене тільки поглядом - відпусти,
ніби гріх відпусти – назавше, навік; або

ніби пісню із горла – фальші солодких нот
не домішуй ні краплі – краще нехай мовчить.
Тільки гордість у груди вперлась, немовби щит, -
не пройде туди що_комусь_не_усе_одно.

І дракон поміж ребер гине, але гарчить,
бо не йметься – до болю – віри в облудне те,
що зробила себе міцнішою із фортець,
та, на горе, повикидала усі ключі.

До комоди ліг ночі ситець
аж по сьому-і-геть шухляди.
Я і місяць - два блідолицих
сяйвом* дихаєм, крок - на ладан.

Кіл заб`ю і пущу коріння,
доки-бачу збудую ранчо.
Мужиканині покоління
стануть добрими Санчо-Панчо.

Нанесу з-геть хреста над голим
і незайманим часом краєм.
Храм зведу, потім банк і школу,
і салуни, де гріш гуляє.

Хто казав, що як перший - паном,
володар - той, хто порох нюхав.
Тут гоїтиму прерій рани
у прорізаних плугом смугах.

Мужиканине-бузувіре,
не за скальпом приходь - по миро,
що вогнем напуває щиро
та послужить за Пляшку Миру.

І помазані до упаду
ми поділимо землю й ситець.
Забирай, що лежить в шухлядах,
а те решта - для блідолицих.

Шкіра різна, а кров - червона
одинаково п`ється, сходить.
Чи на сив зачекають скроні,
чи кудись поведуться сходи?

Я прийшов, а за мною вітер,
ти підеш - за тобою пам`ять.
Індіанське** минає літо
для оснанніх із мужиканів.

19 Листопада 2008

сяйво* (місячне) - або світло або сивуха
індіанське**(літо) - назва бабиного літа в Америці

Відпусти із цепу дракона – най летить на всі чотири вітри,
у свій теплий драконячий вирій – на канари там чи багами.
вогнедишна канарко, all the best!
…він зникає між чорні віти…
А хто ж тебе стерегтиме? Заспіває пісеньку? Слізки витре?
Тепер сама, золотце. Або зима-мама.

У неї – доооооброї! – мережана хусточка біла –
Гей-гей, її стане на всі сни твої, на всі фійоли,
Перебинтує тугенько – щоб не квилило, не боліло,
Вельоном-снігом загорне, як цукерочку, душу-тіло:
Бездраконна принцеса!
Ви такої не куштували ніколи!

Безнадійна у кам’яниці: спускайся, глупа, бо склеїш ласти!
Беззаконна: сама придумала, сама повірила, сама зробила…
От уперта ж кобіта: contra spem spero! І не боїться ж упасти!
Всілася на підвіконні пташечкою: ку-ку, милий!
……………
А шо, зозулько, не зимно тутечки кукувати?
А шо, принцесонько, не розбила ще скляну душу?
…рука хлопчика, рука принцова тебе струсить,
впадеш солодко, впадеш з вежоньки у сніг-вату,
впадеш з вежоньки, всю одежоньку отам згубиш,
сизе пір’ячко тим подвір’ячком розлетиться…
медом – рученьки, льоном – кучері, полин – губи…
…а за пічкою гострить кігтики судьба-киця…

Вигне спиноньку. Мур-няв, пташечко, доню-донно…
Наліталася зозулицею? Бозя кличе…
І закрию крильми-руцями я обличчя:
Не їж, котику, не їж, серденько, безборонну…

…І набатом у сліз темряві – сільські дзвони….
- Ой, диви, летить…повертається…
Welcome, драконе!

Не сумуй, не сумуй в похмурий час,
Не здолаєш ти без друзів біди,
Тільки друзі вірні дбають про нас,
Ти до друзів на хвилинку зайди.

Щире слово та усмішки тепло –
Найбезпечніші ліки в наш час,
Повна чарка, та шмат сала з кіло
Кращий лікар від зажури для нас.

Вже і зорі поглядають в вікно,
Ясний місяць нахилився до нас,
Не збиралися ми разом давно,
Та до ранку ще є час, ще є час.

Зранку кава і веселе життя,
Голова не болить, не болить,
Выдродились у душі почуття,
Будем жить, будем жить, будем жить!

Скажи а як це: попрощатися в душі?
Закрити очі? Зтерти підсвідомість?
Невже я знаю, що я говорю,
Коли мене не сліпить невідомість?
Коли я бачу букви у листі,
Коли я чую речення словами,
Коли вдихаю правду в забутті,
А видихнути хочется сльозами?
І видихаю слово... "одруживсь".
Складаю кожен звук в кишеню втоми,
Інтерпритація вже збилася з доріг
Перекладаючи це слово невідоме.
Невидиме для мене... А тобі -
Живе, закохане, такого більш не буде.
Скажи: а як це попрощатися в душі?
Невже у неї сутність від Іуди?..

Закрийте кляті вікна!!!!
Інакше я виходжу.
Через них, властиво. Не створюйте
Спокуси самогубцям,
Бо двері перестали бути втечею,
Але ж є вікна
Вікна
Вікна
Вікна
І ваші двері, виявляється, зачинено,
А ваші вікна, як завжди, для горобців –
Прочинено.
І є бажання вийти, і підсвідоме марення
Людини – навчитися літати.
І залітає птаство зграями, на руки осідає,
Тяжіє наді мною і дряпає тканину
Одягу мого.
Закрийте вікна!!!
Бо нестерпно це. Вони летять
Летять
Летять
Летять
А я лежу під ними й задихаюсь.
Прекрасні горобці, як вас багато,
Так несподівано з’явились
І видряпали ніжно
Мої бажання,
Тримаючи мене в квартирі,
Коли, мабуть, потрібно просто
Вийти. Хай навіть через вікна.

/еклектична тема з аритмічним героєм/

1
Занурення в себе - це подорож в один бік,
бо відтепер для соціуму вас нема.
Уявляєте, посеред світу стоїть чоловік
і перераховує все, що мав.

Починає здалеку, загинає пальці,
згадує скрипальку з музичної школи,
о-о-у! як він віддавався отій скрипальці,
щоб потім не бачитися ніколи!
Перескакує на дитинство – рибалка, школа,
потім академія, збройні лави...
потім знов рибалка... і – жінка гола...
як її... марина, орися, клава…

Щось шепоче, збивається, починає спочатку,
у куточках очей накопичує небо,
мружиться в розпечену небесну печатку,
марить несвободою... кіньми... степом...


2
А далеко-далеко – на перехресті світів,
Зійдуться старійшини довкола багаття,
посмішками щирі, спогадами багаті,
самодостатні ще при житті,
щоб до зір сперечатися за мої картини,
і цокати язиками: – Ото людина!..

Прикладатимуться по черзі до Пляшки Миру,
довго і уважно вивчатимуть вирій.


3
Таточку, Татку, Тату!
Як ти мені й казав:
люди ідуть по п’ятах,
з думкою розіп’яти,
зрадити втретє, вп’яте –
за небеса!
Матінко, Мамцю, Мамо!
Випало їм zero…
Я припаду до рами,
в мареві за дарами,
в Божій крамниці краму –
наче зірок!


4
Дві кобили і кінь,
і прозоре лоша…
Догорає багаття, жевріє межа.
З того боку землі форматується схід.
Несуттєві подробиці кидає в піт.


5
А наслідна задача, мій сину, в тому,
щоб як тільки розвидниться, вийти з дому,
й, паралельно до глузду, дійти живим
до місцини, де править шаман трави.
Триєдине посвячення там просте:
ти лягаєш в траву, і трава росте,
і вростає крізь тебе у стелю хмар,
а крізь неї – в слова.
І тебе – нема.
Відтепер твої друзі листки й ростки,
бо на тисячу років вросли в кістки,
три мурахи, жуки і самітник_павук,
що сповідує віру в святий інфразвук.

Ці пульсації ритму клітин і мембран –
потойбічні мелодії зла і добра! –
ця статична напруга угору і вглиб,
і химерна здогадка – ким стати могли б!

До оновлення світу, до скону часів,
ти лежатимеш вічно у срібній росі,
і коли зрозумієш, що літери – гра,
от тоді-то й додому збиратись пора.
Всі, хто вірив у тебе, влаштують обід:
пелюстки, різнотрав’я і маковий піт,
а в подяку, що ти не таке вже й цабе,
у просвітлений лоб поцілують тебе.
Попрощайся за руку.
Дивися в лице.
І не здумай, мій сину, не вірити в це!
Бо коли в трансформаторній вимкнуть світи,
ти триматимеш вибір – зостатись чи йти.

У цієї свободи помірна ціна:
не лишитися „в” – не послатися „на”,
і навчитися вірити тільки собі,
щоб дивитися прямо у вічі юрбі!


6
У моєму випадку все гранично просто:
ця країна починається всередині мене,
розгалужується в артерії,
перетікає у вени
і розширюється зовні в священний простір.


7
Ой летіла стріла
востра,
і попала стріла
в острів.
І зробилось мені
млосно,
бо наснились мені
сосни.
А між сосон – жива
церква,
в ній кохана – жива
й мертва.
І упала стріла
поряд,
і пробила стріла
горе,
що дивилось мені
в очі...
І за що це мені,
Отче?


8
Дівчинко, Господине, Ґаздине Вітру…
Кришталеві сльози зі щік твоїх витру.
Довго і ніжно дихатиму в долоні,
передчуватиму майбутнє в твоєму лоні.

А в зіницю закотився, як мак, літак,
в пошуках маршрутів порізно вижити,
на яких і не віриться в щось_не_так
під блідолицим небом,
від вологи вижатим…

А як же тебе хотітиму – до сказу, до млості,
до відрази_до_себе й на_себе_злості! –
не допомагатимуть ні жінки, ні зілля:
від жінок досада... з вина – похмілля.


9
В архетипних Ометинцях - пустота.
Глинобитні віґвами нитками диму
почіплялись за хмари і їх нестиме
мимо лірики, мимо натхнення, мимо
псевдопрагнення бути одним зі ста.
І коли б не слова, то Господь би з ним,
з тим наївним бажанням – собі любові,
бо вони – від зневаги! – на все готові:
захлинутись словами – як смерть у повінь,
щоб хитатись у хвилях зі ста одним.

Ця пісенна країна – як вірш – проста:
часто вживані рими, зужиті теми,
так багаті повторами дні_фонеми,
та коли врозуміється – хто ми й де ми!
і сформується образ UA_Едему,
от тоді-то і станеш одним зі ста!


10
Осінь на Вінниччині – це хвилі іржі,
під якими золото горить і зблискує.
Осінь – це коли безнадійно чужі
намагаються бути сумними і близькими.
Осінь – це простір, це видих_пара,
коли стомлені очі на сонце мружиш,
і коли не потім, а прямо зараз
взяти і заїхати: – Ну як ти, друже…
Осінь – це музика, яка так свербить
під мапою шкіри й тікає зовні,
це безодня ставу і три верби,
що бредуть у тумані, як в сивій повені.
Осінь – це здогадка про всю любов,
що пересічному смертному вже вготована,
це дописані вірші й, само-собов,
кохана, якщо і не знаєш – хто вона.


11
Я навчив тебе вірити в нас не так,
як хотіли б сторонні, і цей апокриф
переріс парування відтінків вохри
і судомне тремтіння зі мною в такт.

Я навчив тебе марити змістом слів,
відчувати їх смак, цілувати в губи,
дослухатися грому шаманський бубон
і стелитися танцем уздовж землі.

Я навчив тебе бачити спільні сни,
що проходять мурахами вище стегон,
і щомиті вживатися в alter ego –
тільки з ним римуватися. Тільки з ним.

Я навчив тебе нюхати жовтий лист,
щоб ділити між нами цей тлінний запах,
і чекати що прийде на задніх лапах
тільки мною приручений звір імли.

Я навчив тебе слухати білий шум
і у цьому умінні іти до краю:
дочекатись від Осені: – я вмираю...
а тоді заступити оту межу.


12
Я – остаток розпаду слів до атомів,
я – конверт відсутньому адресатові,
я – стежина, лишена літаком,
на сторінці Господа – небо.com.

Я – обряд посвячення у містерії,
я – причина Космосу без матерії,
я – наосліп набране sms
за тарифом „Вісточка для небес”.

Я – відсутність наслідку за причиною,
я – безглузді сповіді за чарчиною,
я – ua_статистика ru_ай-пі
і посмертне зцілення – не тобі.


13
Забувай мене словами, літерами, комами,
довгими паузами, наголосами, акцентами,
і як розривали небесну плаценту ми,
щоб поставити крапку,
і стати зникомими.
І як через ніч сповідалися осені,
що так безсоромно влягалась між нами...
Забувай за рядки, що нашіптує хтось мені,
за абстрактність,
за віру у серце_не_камінь.

Виривай мене по травиночці – щоночі, щоднини,
чи уяви речами,
що оминули тебе й досі:
ножем попід ребрами, смаком конини,
стрілою, що на злеті торкнулася волосся.
Уяви мене останньою кулею мимо,
чи нудотно-солодким жертовним димом,
лишень не робися одразу байдужою,
тільки оце я за раз не подужаю.

Ось тобі – через відстані – моя рука,
збоченого любителя кохатися втрьох,
забувай безболісно останнього із мужикан,
аритмічного романтика – Нічиє Перо.

стьобно-іронічне

співати на мотив української народної пісні
"Гей, чотири воли пасу я"

Фисилогъ и о лвѣ. Три естества имат левъ. Егда бо раждает лвица мьртво и слепо раждает, седит же и блюдет до третьего дьни. По трех же днех приидет левъ и дунет в ноздри ему и оживет.

Чекати на холоді не маю звички.
Вже двічі знімав-одягав рукавички.
Малював сердечка з питальних знаків
на сірім піску, що волологий від мряки.

Я мерз і стояв, а ти не приходив.
Як звір боязкий, невідомий з породи,
В обіймах моїх відчуваючи пастку,
Ти все не з"являвся, вичікував жаско.

Силуети алей, що виднілись нечітко,
Поспішали кудись, з"явившись нізвідки.

З"явився раптово ти, й вітру пориви
Сплітались з волоссям твоєї гриви,

Леве!

И вроде было не чего,
Но день прошёл,
Оставив всё как было.
Наде6жды были, всё изменит он.
Но снова ночь, надежды дарит,
О том, что завтра будет хорошо,
И день грядущий всё изменит.
Мы в замкнутом пространстве,
Из ночи, в день, шагая, всё ждём,
Но вот чего не знаем.

18.11.08 г. 18:29

Слово навиліт проходить крізь тишу.
Хлопчик-Амур, що печальний напрочуд,
Мовчки опустить заплакані очі.
Зрадив себе і призвання. Що гірше?
Хлопчик втомився і чути зітхання...
Лук об коліно. Дитя Афродіти,
Дуже болить? Отже, мусить боліти.
Хлопчик пізнав, що за штука – кохання.
Стріли тупіють у кухлі із пивом,
Ця платонічність така не практична.
П'яний Амур, ех, картина незвична.
Сивий Амур… Вже не вірить у диво.
Муза обрала собі Аполона,
Що їй Амур? Він же хлопчик, не більше…
Слово навиліт проходить крізь тишу.
Сльози і кров – однакОво солоні.

"...Прийшла в твоє серце..."
Софія Стасюк

Замріяний
За зорями...
Знесилений
За горами,
Засмучений
За кручами,
Із мріями
Обручений...
Твоїх очей
За чарами
Не сплю ночей
Покараний...

Ми з тобою - потік протиріч,
І єдині в бажанні кохати,
У пориві, прекрасну цю зустріч,
Як дарунок від Бога прийняти.

Та життя нас кидає та б*є,
І відчути себе і тебе , не дає,
Ми згораємо в світі думок,
І щасливі у царстві казок.

Бо реальне життя - метушня,
Наші дії як те павутиння,
Заплело,перекрило той шлях,
Де чекає нас радість єднання.

Лісу вогке мовчання, степів ковила…
І століття й століття на пошук Граалю.
Не сховався від смерті Кретьєн де Труа –
Отже жити і жити тобі Персифалю.

Через те, що колись обірвався рядок
Ти мандруєш європами з осені в осінь.
Загубилася істина в тлумі пліток,
То ж омріяну чашу не знайдено й досі.

Наче луска дракона: на війни – війна,
І на мапах старих що століття за поділом – поділ.
Шаленіють нормани і винна Шампань – без вина,
І на бабках коня осідає «освенцімів» попіл.

В цім об’єднанім царстві він лишень прибега – баніт.
Дяка Богу в ЄС за таке не саджають на палю.
То ж на заклик: «Хто їде? », він гордо кричить: «Вічний Жид –
Персифаль, зачарований блиском Граалю!!!»

Ми
Слізьми
Зрошували рани,
А ти візьми
Позакривай всі крани.
Не пече
Сонце десь у скронях,
А тече
Розлука по долонях.

Приспів

Розіл’ються рядки,
Як яєчні жовтки,
Зрозумієш не зразу премудрість ти.
Зустрічались в квітні
Небеса блакитні,
А тепер не зустрінусь я з тобою пил...

Я
Твоя
Залишуся навіки,
Поки не
Закриються повіки.
Одягни частку кольорову,
Загорни в мою чудесну мову.


Приспів

Она прейдёт и скажет здрасте,
И в интонации её, заметит он,
Как будто не она, а он пришёл,
Незваный, нежеланный к ней домой.

Он всё же, пригласит её войти,
И разговор конечно состоится.
Не справившись эмоцией, она сорвётся,
И будет говорить, что виноват он сам.

Он будет слушать, глядя на неё, влюблёно,
Не говоря не слова вопреки,
Она же больше заведётся,
Приняв его молчание как слабость.

А он спокойно так предложит ей уйти.
Пытаясь удержать слезу и не сорваться.
Влюблёно, глядя на неё, дрожа от злости.
Притом настойчиво ей, предлагая убираться

Так наши страсти причинённой боли,
Нам не дают переступить, через порог,
Гордыни в отношеньях, ложной страсти.
Вот почему сегодня я один.

18.11.08 г. 11:54

Червнева спускається ніч.
        Збираються зорі в танок.
Над гуртом юнацьких обличч
        лунає останній дзвінок.
Дівчата, такі чарівні,
        до школи востаннє прийшли.
Сьогодні не джинси вони,
        а сукні святкові вдягли.

        Приспів:
А школа сміється
        і сльози ковтає,
                у світ виряджає нас.
Із неба, здається,
        під ноги злітає,
                кружляє останній вальс.
Від щирого серця
        нам щастя бажає:
                "Рушайте у добрий час"!
Нехай не урветься,
        в житті не лишає
                дитинства прощальний вальс!

Розходиться дружна сім'я
        віднині по різних стежках...
У кожного доля своя
        і свій незатьмарений шлях.
Прямує до сонця наш клас.
        Услід йому вікна горять.
То мами, чекаючи нас,
        до самого ранку не сплять.
        (Приспів)

Достав бумаг копну,
И разложив их на диване,
Перебираю я листы, бумаги старой,
Ища в них строчки о любви,
Средь множества влюбленных строчек,
Хочу найти, те пару строчек к той,
Которой, нет сейчас со мной.
Храни бумага многих таен строчки,
Её же иногда я вижу с дочкой.
Прошли года, бумаги много накопилось.
И как найти забытые слова,
Средь множества забытых строк,
В которых грусть, печаль разлуки.
И одиночества тоска,
Подарок от неё на долгие года.

18.11.08 г. 11:01

У любові немає розлуки,
У любові немає кінця.
І до неба простягнуті руки
Щось благають святого Христа.

У любові немає ненависті,
У любові немає страждань.
І немає ніколи заздрості
До моїх чи твоїх починань.

А якщо у чиємусь серці
Гордість з'явиться чи журба.
То тоді і не гріх сказати,-
Значить це не любов була.

В одного доброго газди
Жив-був електровіник,
Подвір’я ґаздівське завжди
Він підмітав уміло.

Та метучи дня одного
На слимака наткнувся
Не змівши зразу ледь його
Зі злості чортихнувся.

– Чому це тут розлігся ти?
Питає віник строго.
– Я маю все тут підмести
Мерщій тікай з дороги.

– Повір я зовсім не лежу,
а дуже поспішаю.
Я до коханої біжу,
Яка мене чекає

Бо скоро осінь: слимакам
Ховатись в землю треба,
Я в сад сусідський, за паркан
Встигаю ледве-ледве.

Електровіник слимака
Весь час уважно слухав,
Взяв і пожбурив його в сад
Неначе каменюку.

Чи то порядок наводив,
Чи помагав коханим -
Тим двох зайців одразу вбив,
Ну, як не вбив, то ранив.

Зайців насправді не було
То лиш таке прислів’я.
Закохані тепер удвох
Й порядок на подвір’ї.

Моралі в баєчки прості
Бо як же без моралей?
Кохати кожен хай в житті
своєму поспішає.

Бо осені жнива близькі
і всі підемо в землю,
А там кохатись не з руки,
Хоча б тому що темно.

І хто закоханим поміг
Зробив той добре діло!
Ці підсумки повчань моїх
Вам, друзі, зрозумілі.

мовчи, мій невимовний світе,
два зашморги сухих очей
зхитни з судоми краєвиду
у тло незасклених ночей,

лиши мені твій вишкір хижий,
синдром набутого правцю,
акцент, ненормативну тишу
та сленг космічних волоцюг,

тут, на прогалині байдужжя,
ти у безпеці, друже мій,
клади мене до вуха - мушлю -
та слухай схлипи і шуми.

Чіпляється сорочка об гілля,
Підковами заграли бистрі коні.
Несіть,як вітер,швидко,звідтіля,
Де погляд палить серце,сивать скроні.

Швидкою риссю мчіть мене туди,
Куди шляхів не знають і лелеки.
Де думку й пам"ять,наче чорний дим,
Розвіє подих повної безпеки.

А потім,напивайтеся води,
Спочиньте на останній перепоні.
І знов назад,летіть мене туди,
Де погляд палить серце,сивить скроні.

Виллю тугу за поріг, як воду,
У якій обмила всі жалі.
Ти чомусь так довго не приходив,
Що у мене голос побілів,
Вицвіли слова, зріділи коси,
Губи й ті потріскались… Хто ж знав?
Що прийдеш ось так – серед морозів –
Сивий, пізній… Ну, хоч руку – на…

Чекання - нитка, протягніть від вушка тихо,
в три чисниці до смерті і навспак. Навхрест
церуйте серце кожним видихом і вдихом,
давайте волю нервам, наче раду лихам -
і буде вам добро - на зраду, чи на хрест.

Хай в люди виб`єтесь, та вистелять вам терня
і пустять вгору йти по ньому босоніж.
Та розскородять, батуватимуть майстерно
у пеклі боже. І назвуться комінтерном,
щоби навідліг, безсумнівно нісся ніж.

А ви прийміть його, немов уста причастя,
хай легко схрестяться в холодному живе -
і вам залишаться три чисниці до щастя,
півкроку до любові - то ж не бійтесь впасти,
у те незнане, де душа переживе...

17 Листопада 2008

На грамофоні Контрактової площі
Крутиться платівка старих трамваїв.
Лунає вишуканий, старомодний травень.

В кожного Осінь своя і неволя – своя.
Як ми любили і падали в листя багряне…
Нам ще не снились харлеї, Берлін, автобани.
Нам ще жилося і дихалось вільно. І я
В джинсах стареньких, прозора й на диво легка.
Мріяла, снила… І ти був моїм капітаном.
Вітер в обличчя. Твоя на плечі рука.
Отже, ти поряд і рано лизати нам рани.
Урбаністично. Банально. Гараж і пальне.
Джинси юнацькі, мов прапор, усе я здаюся.
Ти зупинився, отак відпустивши мене,
Хоч і продовжував жити як звиклось – у русі.
В кожного Осінь своя і неволя – своя.
Так, ми любили і падали в листя багряне…
В нас це було: мотоцикли, Берлін, автобани.
Ти загубився, а я як і вчора – Я.

Вже осінь розпростерла крила,
Десь підкрадається зима.
Людина ще життя не жила -
А тут його уже й нема...
***
Хай завтра дощ вологою рукою постукає в твоє вікно -
Це осені прощальні зі сльозами поцілунки.
Згадай мене, достукайся до серця ти свого
Бо наші почуття - найкращі нам життя дарунки..
***
Розганяє жовте листя на асфальті вітер,
Дощ цілує мовчки дерев голі віти.
Бродить осінь вулицями міста
Це її сумна осіння пісня...

Злечу я вниз підбитою лелекою
До ніг паду зітятою травою
Дорогу осіяю зіркою далекою,
На віях виступлю ранковою росою.

Весняною стихією я явлюся тобі.
Незгасною надією розраджу у журбі.
Холодним джерелом в спекотний літній день
Самотнім маяком серед штормів і скель.