Секретутки ходять всі парами
І їдять знежирені йогурти
Їм життя би таке, щоб не паритись,
Їм би шейпінги, сауни, йоги.

А бомжі на місцевих бульварах
На халяву ночують під дахом,
Їх годують опущені бари,
Їхні діти всі сваряться матом…

І коли я проходжу аптеками
В черзі там пропадає це місиво
Наркомани й бомжі за колесами,
Секретутки ж – за презервативами.

І дорогами шумного Києва
Проїжджає тихенька процесія:
Домовина дитини, сповитої
У сувій світової депресії…

Господній маляр – імпресіоніст,
(Мотив простий мені мольфар приніс)
Хутенько прочинив небесні двері.
Палітра, фарби, пензлі, й на поріг –
Вакації осінні, на «пленері».
Земляни зачекалися шедеврів,
Й балює колір – жовтень на порі!

Небо в твоїх джинсах
Хоче мене звабити.
Через гріхи Гамлета
Плями в моїх віршах.

В сонця твої брови,
Навіть щетина з променів.
Через рядок споминів
Буду на все готова.

Вітер твоїм жестом
Рветься в мої прочерки.
Небо чужим почерком
Править мої тексти.
24.10.08

Головне – дожити до вересня, дотягнути,
Не розучитися дихати, не збожеволіти.
Ходити нічними містами, наче заблукані душі, переходити
З однієї порожньої вулиці на іншу – це наче розглядати
Старі фотографії, де поруч тебе померлі друзі,
Кидати недопалки у воду, раптом змерзнути, підняти голову й
Зрозуміти, що насправді дивишся вниз, що там так само
Ходять ті, кого ти колись втратив, так само мерзнуть, так само
Нервово курять, і така порожнеча між вами, і таке холодне повітря;

Головне – дожити до осені, дихати,
Іноді плакати, бути як завжди сильним,
бути душею компаній, приязно всім вітатися, лише
іноді плакати, кусаючи губи, головне –
дожити до осені, не пов’язати мотузку в самотній кімнаті, не
збожеволіти, дихати, головне - не піти під воду, не відчути,
як тепла омана крові стікає шкірою;

Гоовне – пережити ці ночі, можна:
Курити, читати, розбивати щось, різати, кричати, іноді
Плакати, лежати у теплому ліжку й знову плакати,
Знаєш,, без тебе: вони приходять вночі, говорять зі мною,
Сміються, я їх не бачу, знаєш, я чую музику, стогони,
Знаєш, без тебе все навколо – фільм, і він чорно-білий;

Головне – дожити до осені, чимось займатися,
Читати хороші вірші, кохатися з кимось, крім тебе –
Це лише втомлюватися, головне – дочекатися осені,
Жовтого листя, спокою, щоб можна було знаходити на землі
Яблука, теплі і втомлені, як улюблена жінка,
Кохатися з кимось, швидко дихати, уявляючи постійно тебе –
Це найкраще, що в мене є.

прости мене моє шипляче щастя
сопілка грала – і розквітнув сад
але німого сумніву десант
не здався нам – просвітленої масті

і ми були... і Він між нами – був
не викрито не визнано не знано
і луснула сопілка – і на зламах
запікся звук... на щастя? – на судьбу!

Leisure

What is this life if full of care
We have no time to stand and stare.

No time to stand beneath the boughs
And stare as long as sheep or cows.

No time to see when woods we pass,
Where squirrel hide their nuts in grass.

No time to see, in broad daylight,
Streams full of stars, like skies at night.

No time to turn at Beauty’s glance,
And watch her feet, how they can dance.

No time to wait till her mouth can
Enrich that smile her eyes began.

A poor life this is if full of care,
We have no time to stand and stare

W.H. Davis

Досуг

Что наша жизнь, когда забот унылых бремя
Увидеть мир вокруг не оставляет время.

Под ветками внизу нет времени стоять,
Легко и беззаботно природу наблюдать.

Нет времени смотреть, как где-то там в лесу
Проворно прячут белки орехи под листву.

Нет времени у нас ни днём, ни даже ночью
Глаза свои поднять и посмотреть на звёзды.

Нет времени увидеть тот танец, что всегда
Так просто и легко нам дарит красота.

И некогда нам ждать, пока её уста
Украсит та улыбка, что светится в глазах.

Ничтожна жизнь, когда забот унылых бремя
Увидеть мир вокруг не оставляет время.


Вільний час

Яким є те життя, коли, в турбот в полоні,
Не маємо часу поглянути навколо.

Під вітами дерев нема часу стояти,
Щоб довго і спокійно природу споглядати.

Немає часу в нас у лісі, лиш для втіхи,
Дивитись, як в траву білки кладуть горіхи.

І навіть уночі у нас часу немає
Поглянути, як небо зірками запалає.

І спрямувати погляд на істинну красу
Й її чудесний танець у нас нема часу.

Нема коли чекати, допоки на устах
Розквітне та усмішка, що світиться в очах.

Нікчемне те життя, коли, в турбот в полоні,
Не маємо часу поглянути навколо.

Місто
Засмагло
В солярії.
Шкіра без крему тонального
Пахне бензином і гравієм.
Липне попса із динаміків
До шкіряних чобітків.

Контури тіла овального
Зміями вулиць розбавлені.
Вечір зі смаком рогаликів
Грішної плоті позбавлений.
Місто
Твоїх
Почуттів.
23.10.08

Джерельним злотом сонця повен дзбанок,
Кущі та квіти розтуляють очі,
Поволі дишуть леготом урочим.
Десь у тумані рум'яніє ранок.

А на долоні інею останок
Спить і крізь сон водиці щось шепоче,
А ми з тобою – двоє поторочів.
...І вщерть росою повен сонця дзбанок.

Співай, кохана, ти надміру гожа,
Мені би вуст твоїх червлених тільки!
Моя жага страшна, сліпа, безбожна...

Та щойно ти вмовкаєш, як нізвідки
Береться жах і хоче ми втопити
В червлених росах сонцем скрізь розлитих.

PRAMALET JUTRO

Kroz cjelov zore česma zlato lije
Na busenje i cvijeće što se budi
I diše daškom mirisnijeh grudi
U mlakom miru sjena rumenijeh…

Na mojoj ruci blijeda žena snije,
Osmješkuje se kanda ljubav vodi, - ...
Nad tjemenom mi sjeknu očaj ludi, -
... - I rosna česma zlato zore lije…

- O, spavaj, draga, odviše si lijepa,
A ja se tako tvojih usnâ bojim,
Jer strast je moja crna, strašna, slijepa…

I kad god želim da na grudma tvojim
Otpočinem - strah neznani me hvata
Kroz cjelov rosni grimiznoga zlata…

Традиційні і модерні,
недолугі і майстерні,
мрії світляків у терні...

Стеля – константа у формулі мого карцеру.
Очі звикають. Не прагнуть пейзажів інших.
Стіни вібрують. Я глибоко чую. Пальцями.
Бути німою напевне було б простіше.

Сум – оболонка і ролі, як карти – мічені.
Тіні лякливі, неначе сіренька зграя
Мух чи метеликів. Ти позираєш знічено.
Граємо в смерть? Я постійно із нею граю.

Нумо по три. Порахуєш, докинеш вірою.
Кресли майбутнє. У поміч: вода і вила.
Знаєш… До біса! Я пташка. Я прагну вирію.
Ставки смішні. Простягаю до Неба крила.

Небо пече. І воно не пробачить зречення.
Ультрамарин витікає дощем на місто.
Мозок. Гарячка. Повія. Театр. Речення.
Зібгана постіль. І я – догоріле листя.

Попіл над містом. І присмак у роті – попелу.
Жменьку у воду, а решту тобі під серце.
Так ми любили. І все зруйнували зопалу.
Пристрасть – полин. То ж цілуй мене ще.
                                                                        Минеться.

Від твоєї самотності віє січнем:
Останні екзамени, п’яні очі
Колись колишня дзвонить частіше
І певно знає чого я хочу

А ти заливаєш квіти дощами
І дзвониш мамі, і знов з безодні
І все ще здаєшся мені приреченою
Бути разом. Хоча би у жовтні

І тихі сусіди, що аж не віриться
Болісно мріють новим терактом
І дикторка з третім звабливо дивиться
Криваве вбивство назвавши актом

І знову в акваріум, за втраченим літом
Замулені очі самотнього карпу
І всі намагання її зрозуміти
По телефону, в купе плацкарту

«Забудь мій номер» - кажу їй, мушу
І серед ночі, набрати « як ти?»
Чувак с гітарою лізе в душу
Сказавши все, чим я маю жити

І теплий дотик. З кінця перону
Ковтнувши посмішку від здивування
Вона так болісно дивиться в сторону
Куточком ока тебе торкаючись

Цієї осені все можливо
От ще б із Депом якісь пірати
І я ще чекаю від себе дива
Знов умовляючи її не спати

Знаєш, дзвони… З нас ніхто не вічний
Ті ж самі сусідки заходять частіше
Твоя самота захворіла січнем
А зараз ще жовтень. Дзвони скоріше

Нам здавалося, що ця осінь так ніколи й не закінчиться
І дерева зі своїх сховків діставатимуть нове листя
Що, не відаючи про хмари, землю грітиме далі сонце
А ми будем іти по травах наче влітку м’яко босоніж.

Але небо змінило колір, а до нього в тон і свій настрій
Вже нема під ногами золота, бо в дерев закінчились запаси
І щоразу раніше вечір поспішає любити вікна
А вони лише тихо плачуть, що не можуть йому відповісти.

І від сліз їхніх мерзнуть руки, а в холодних руках чорнило
Замерзає, гублячи букви, і їм , мабуть, вже зовсім несила
Відігрітись ні теплим чаєм, ані свічки гарячим воском
І годинника стрілки мовчать, не спішать проміняти сьогодні

На нове невідоме завтра, бо у нього ще слабша пам'ять
Замість сонця там лише фари відбиваються в мокрім асфальті
І холодний, пекучий вітер що доводить хмари до сліз
Своїми босяцькими витівками підіймає мільйони бризок

І жбурляє їх всім у вікна і вистукує дивний ритм
Закодовані шле привіти сніговій королеві зимі.
Лише кілька самотніх листочків тріпотять на холодному вітрі
А, здавалося, що ця осінь так ніколи й не закінчиться…

Вкотре топчуть дощі полин,
що й гірчити за вітром нічим.
Милі мнуть пластилін і плин -
то росте, то біжить на віче.

А дорога - не приведи,
а як вже... - поклади на місце.
Ніби збігло все, крім води,
ніби збіглися прикрі вісті.

Кола біг - з горілиць-до-ниць,
перекручення, переходи.
І по в`язи добро криниць
та розмиті до пекла сходи.

Зупинилася ковила,
раптом впала і яр кістляво
доторкнувся чолом села
та з руки відпустив отаву.

Кинусь каменем навздогін -
пощо серцю у п`яти гнатись.
Не топчіте, дощі, полин,
бо вже нічим... Ось серце - нате!

23 Жовтня 2008

Обернусь я лебедем белым,
К мировым улечу краям
Небом утренним, алым небом,
Что скользит по моим крылам.

Улечу и забуду землю,
Только света напьюсь до слез,
Пусть мой дух одинокий внемлет
Свисту дикому солнца кос.

Закружились кроваво перья,
Сонной скошенные звездой.
Не забуду свое безверье,
Хорошо и упасть одной.

Аварійна ситуація! Відірвались шланги!
Летить астронавт у відкритому космосі.
Клапани закрились, розімкнулись ланки,
Обірвалась подача алкоголю –
Святого палива, потішителя болю.
Панічно відкривши очі, розкинувши руки,
Епілептично здригаючись, він зносить муки
Його Величної Алкогольної відсутності.
Спейсмен помирає, позбавлений хмільної могутності

Коли ти нарешті, системо,
З-під ребер моїх дістанеш списи,
Що так дбайливо наставила,
Коли нечіткі мої обриси перегортали
Органи у маминому животі?...
Ні, ти хочеш, ти неодмінно хочеш,
Щоб я лишилася з тобою тут
Дивитися на фасади будинків,
Побиті кондиціонерною віспою,
І їсти шаурму з котів уночі,
Коли вже рідко ходять маршрутки…
Ти нізащо не відпустиш мене
Зі свого залізобетону квартир,
Що насправді скидаються на
Страшні гестапівські карцери…
Ти прив’язала мене до себе
Подобами дорогих мені людей
І зробила так, щоб я ніколи
Не знаходила їх більше, аніж мушу.
Ти – цинк заводів і дим мого ТЕЦ,
Що наче і гріє, але й заразом убиває,
Ти хочеш, щоб люди забули про те,
Що є серед них ще діти природи,
Тому танцюєш навколо мене,
Радієш, клята, смієшся у вічі,
І у ті самі вічі повторюєш грубо:
«Ти не дитина природи, бо ти
Викидень цього брудного, сірого,
Індустріального міста, що так
Ненароком вижив після невдалих
Пологів…»

У коробці за планом - сплін,
надбудова - жива уява,
де відсутні обійми стін,
де в любові - життя - анклавом.

А у клітці - ні рай, ні звір,
тільки висохла з болю рута,
сонце - усмішка, небо - зір
і душа - що землею крутить.

Геть із клітки, з коробки - геть!
Рознесіть мене всім по центу -
не зберу вже - ні сам, ні смерть,
залишається - сентименти...

А до неба, як до зими -
готуватися треба літом,
добре знати, що за дверми
понатрушує зваби вітер.

Цить - холодна, як втрата, тінь
по собі я її залишу,
як таврує отаву кінь,
доганяє копито тишу.

У коробці - до сліз чуже,
стліла рута, мов крики моди.
Навперейми думкам - вужем
зріє образ, що небом водить.

23 Жовтня 2008

Шаги уходящей любви,
Когда-то пылающей страсти,
Ты скажешь: "Меня не зови,
Я вдоволь насытился счастьем"

А сердце трепещет, летит
За солнцем и за облаками,
С груди вырываясь кричит:
"Я разве похоже на камень?!"

Зачем же ты мучишь меня,
Раз в чувствах давно разобрался?
Зачем жжешь сильнее огня?
Вчера ведь забыть собирался...

Жизнь в сущности своей – дерьмо
На нюх и визуально,
Но есть одно большое НО,
Коль посмотреть реально:
Дерьмо – основа красоты,
Ведь от дерьма растут цветы.
Когда уже не видно суши,
И ты в дерьме по сами уши,
Не стоит голову терять,
Нужно брать и разгребать.
А не будешь разгребать –
Будешь ты его хлебать.
Жизнь разнолика и сложна,
Стелить соломки не должна.
У неё девиз простой:
Хочешь – падай, хочешь – стой.
Есть место дряни и цветам,
Выбирай, что нюхать, сам.

що для щастя тобі що іще –
тихше дужче світліш темніше
лід в кишені букет під плащем
сміх нестримний невтишений щем
святість свята чи зболеність грішних

ти у кого запитуєш – сам собі
накладаєш пласкі історії
замість гриму на душу й дивує збій
то картинки то настрою – гімн юрбі
заглушає щасливу story

що для щастя тобі що іще –
вище нижче сильніше слабше
стовп стовпів чи печеру печер
сонце з місяцем сніг із дощем
чи лежати вже руки склавши

та однаково вибір з тобою в тобі
над тобою - мечем дамокловим
прошепочеш у розпачі ”…not to be”
вже стрибати нізвідки – урвеш кульбіт
і загасиш моста недопалок

...
П’ятдесят років – як п’ятдесят грам:
пито фактично, не пито посуті.
...

мої незрівнянні ночі
самотність поплавить віск
а Доля закриє очі-
втомилась і може не з`їсть
збиваються з такту зорі
і диво стає близьким
прозорі картини Долі
я теж її мабуть не з`їм...
на свічці шукають пальці
маленьке сердечко тепла
самотній, як всі засланці,
до кого Любов не дійшла
а ми, все її чекали,
і квіти на стіл і вино...
лишилось вже зовсім мало
бо нам уже всеодно...

Музика ніжного вальсу нас узяла в полон,
В серці вогонь дивоватри: правда, а може сон?
Поряд – батьки і друзі, долі рушник ясний,
Зорями очі любі, світ від кохання п’янкий.
Квіти цвітуть довкола, вітер – немов чарівник,
Кленів краса казкова – осені стильний шик.
У почуттях – багаття, наче тягар – слова,
Ти – у незвичнім платті, в щасті душа співа.
Доля веде нас за руки, крила дає на роки,
Щастя у серце стука, мрії малюють думки…

Музика ніжного вальсу нас узяла в полон…

дивись
як стрілки дощу
показують
пору року
правда ж
тепло
сидіти отут зі мною
на порозі зими
та лузати
вербові котики
вкладати спати
тишу
на полицю
і слухати
як тріщить
багаття мого волосся

можемо щоранку
зустрічати
очіпок сонця
а ти на ніч
мою руку
в молитві ховатимеш

знаєш
мене можна
навіть вкрасти

але ніколи
не вимикай світла
щоб не бачити
як із мене
душа випаровується

в тебе є два кроки
назад із даху
і вниз до мене

маєш два слова
обидва означають «ні»

в тебе є дві мене
одна замість краватки
на кожен день
чи не на кожен ранок
а інша – із дзеркала
та що цілує вуса
і зустрічає
на не побаченнях

вона хоч і не Аліса
та вміє
казку через себе перекинути
і стати королевою
на клітці Е5

сьогодні ти граєш у шахи
із самим собою
але все це
занадто складно
бо
навіть душі у тебе
дві
на вихід
і
на продаж

ця ніч
крокувала
бездушним містом

вона навіть не шукала
де б свою тінь
перекинути
вона шукала душі

а ще питала
в кожного перехожого
що таке веснянки
аж поки
сама не стала
рудою
тоді повкручувала
руді зорі
щоб не падали
на голови
хоча й сама чекала
доки хтось кине
в долоні
крихту бажання

одного разу Бог
кинув їй
жменю зайців
але вони всі
виявились язичниками

вона померла
від передозування тишею

стала єдиною
хто коли-небудь
помирав у світлі

Облиш трави розкурену печаль –
То просто осінь дихає на ладан,
То просто хтось торкається плеча
Востаннє,
слід лишаючи помадний.

Оскомить ніч невипитим вином,
Не осягнувши істини на денці,
Де поміж правдою найменший – сьомий – гном
Нещасним носить зіллячка по жменьці.

Курли, орли! – і нас десь-інде ждуть,
Рипить душа, відірвана у скрипки,
Термометр
тріскає і виповзає ртуть
В акваріум – бувай здорова, рибко…

І ми удвох, і нас чомусь нема –
Біліє тінь, мов молока напившись,
Бо осінь захворіла – йде зима,
Бо в осені, говорять, знову інший.

він пив просто
пляшка горілки Біленька
солодка Мирославна на запівон
   він пив у простому місці
   дитячий садок
   із залізними іграшковими спорудами
      він пив швидко
      щоби не пропустити запуск
      ракети із слизьким трапом

він ще не був п'яний
коли підіймався на борт
але нагорі алкоголь таки бив у серце
 він особливо любив
   перші кілька хвилин
   космічних перевантажень
      він сидів і вдивлявся в зорі
    йому паморочилось в голові
      а білі цятки неба стрибали поміж собою

він вимірював G-force
необачно зісковзуючи
по слизькому трапу
   він досліджував хімічний склад
   нової землі своєю радісною пикою
   коли з'їхавши вниз врізався в ґрунт
      він довго лежав
      продовжуючи вдивлятися в зорі
      та копирсався в свідомості

він передавав по уявному радіо
а також по sms свої координати
та результати ментальних досліджень
   він отримував сухі "окєй" на sms
   а уявне радіо не відповідало
   від чого він робився дуже сумним
    він видряпував на лавках емпірічні формули
    залежності психічних показників
    від кількості проміллє

потім знову кричав у радіо
але база не відповідала
вся наукова спільнота
не сприймала його серйозно
зв'язку не було
зв'язок був лише у його формулах:
між кількістю вжитої рідини
та життєвим досвідом
космонафта-випробовувача

Якщо шашку не поб’єш –
шашку забере за фук
спікер кольору під беж, *
гриль із півня – ЄЦенюк.

беж – банда економічних живодерів.

2008-10-21, зошит «Дитячі віршики»

тут буде тихо ближче до зими
як баклажани сплинуть за людьми
і полини закінчать вигорати…
серпневі землі цвинтаря церата
капличка на уславлення чуми

тут можна жити хоч би й на зерні
на вигорілих вівцях і стерні
на хлібі на воді і на пейзажі

вогонь із дерези птахи із сажі
і мідяки у глиняній свині

а ще хатинки глиняні боки
і глиняні пожовклі огірки
і того хто сказав: «тут можна жити»
висить портрет гвіздком в стіну забитий
і кров тече в макітру із руки

приїде трактор – гусениці злі –
горОда виоре і вижлуктить шаблі…
тут ближче до зими буває тихо
тут так буває що якби не дихав
то взагалі

По-осінньому сумно,
По-осінньому світло.
Засинають безжурно
Сині спогади літні.

Заколисані шумом
Шурхотливого листя,
Залишились минулим,
В забутті розчинившись…

«Нестерпно бути зрадженим. Болить.»
Ліна Костенко

Нестерпно бути зрадженим. Болить.
Болить і сором.
Зелена паперова ненасить
Голосить хором.
Купи, продай, продай, купи і зрадь
Задля наживи.
Невже не бачиш – тане наша рать
Уже наживо!
Невже не чуєш – ти один, мов сич!
Пильнуй корону...
А поїзди летять урізнобіч
Геть від перону…
Від власних куль вивітрюються в дим
Твої солдати.
Ти мав рятунком, батьком стати їм,
А вийшло – катом.
І образ твій таку коротку мить
Здавався ликом.
Нестерпно бути зрадженим. Болить.
Болить до крику.

так легко забутись
так хочу згубитись
щоб все могло збутись
могла я лишитись

торкати до ранку
і вічність любити
чекати світанку
і більш не спішити

так легко промінням
так ніжно устами
коханням осіннім
вогнем поміж нами

і поглядом милим
впиватись до краю
і серцем всесилим
кричати КОХАЮ

«Між землею і небом війна»
В.Цой

Вікна Болю розчахнуті назустріч війні
Між землею і небом ангели не сплять,
Людям співають мертві свої пісні -
То вигнанці з раю прокляття трублять.

Едем в руках їх, на крилах – наш світ
Летить в безодню, оплакує чужий гріх,
А Бог мовчить, чи ЙОГО то був плід:
І небо охоплює страшний безутішний сміх…

Заломлює руки тендітна Мати Його
Землю вкриває Молитвою, що без слів…
І розпинали Сина, а не пророка Свого,
Він же воскрес собі стиха: так, як умів.

Вікна Болю розчахнуті назустріч війні
Між землею і небом, про що і Цой співав,
Влучними такими стали його пісні -
І Бог... не Небо з перемогою привітав!

Не відчиняти я прийшла
Замки важкі пустельних замків -
Це доля так мене вела
До твоїх потаємних парків.

До рук, знівечених журбою,
До слів жагучо-незбагненних
Прийшла я в дім твій самотою.
Кохати і бажати ревно.

Забутись на твоїх долонях,
Поринути в чутливість станів
І враз важкими стали скроні
Невже я просто гість незваний?

І ми обоє - не герої?
Не відчинили Віри Браму!
Ключі загублені в передпокої...
Стою... Одна суцільна драма.

Ти не вмираєш. Ти вічний геній життя.
Смерті нема тобі. Тобі є Буття.
Світу нема в тобі. Всесвіт натомість Є.
В сяйві, а не в пітьмі світить обличчя твоє.

Твориш свої вірші, сонети свої малюєш.
Віриш рукам Його - Руками Його цілуєш.
Знаєш давним-давно, що майже Його згубиш:
Нащо тоді знову молитвами вслід голубиш?

Де ти таке є, що вічно живеш "Ними"?
Всує ім’я твоє не назове "Рима".
Де ти таке? Є? Всесвіту геній Слів,
Хто тебе із думок моїх віршЕм сплів?

Хто тобі думки мої в свої втілив навік?
Хто тобі любов мою зрадою врік?
Хто тобі болем моїм пісні склав?
Хто нам з тобою життя вічне дав?

Тлумачення:
1. "Ними" - тобто "Людьми" (з людьми).
2. "Рима" - у значенні "не заримується", не розкриється таємниця.
3. "Віршем сплів" - містика твору: "у момент написання вірша розкривається внутрішній зміст поета", вірш пояснює все.

Хочете - вірте, а можете звіритись,
не домагаюся - це ваше право.
Я не терплю, як забрехано іроди
зі скавуління вичавлюють славу.

Хочете - здайте, а можете здатися
як не для дружби, то зраді - принаймні.
Як заятріли на серці стигмати ці,
як побіліла дорога у наймах.

Хочете - вбийте, а можете вибити
із голови епіцентр землетрусу.
Я усміхнуся, як видихну, нібито,
зболений погляд до неба Ісуса.

Хочете - пийте, а можете вилити,
в клітці настояні, вина та рими.
Кулі виходять своїми при вильоті,
дотики уст по Іуді - чужими.

21 Жовтня 2008

Ты больше не увидишь солнца –
В изгибах проходных дворов
Я выпью жизнь твою до донца,
Укрывшись мантией стихов...

И будет кровь твоя, алея,
Стекать с оборванных мостов,
По обезлиствленным аллеям,
В кюветы предрассветных снов,

И ты прошепчешь: «Дорогая…
Я слышу Песни тихий зов»…
Луна смеялась, догорая,
В объятьях черных Казанов….

:)

Твої окуляри – два телевізори
маленькі та футуристичні
Ніби японські акваріуми
із виходом в інтернет
Дивитись крізь них на твої очі
ще небезпечніше ніж дивитись тіві

Губи твої вкриті блиском сузір'їв
дерево нігтів просочене лаком
Шкіра маскує внутрішні механізми
в тобі вже людського залишилось мало
В твоїх окулярах чорна безодня
з якої я чую радіосигнали · · · – – – · · · SOS!

Жовті долоні та дотиків чорна кора,
Крона-корона накрила півсвіту і небо…
Знизу угору тягнуся, коханий, до тебе ―
Руки завмерли…а потім засохли…і ―
кра! ―
Ворон закашлявся… хмари дощами голосять:
― Осінь, кохана… зніми павутинку з волосся…

Дерево, дере ― і горлом подерта застуда,
Зимно у небі ― зігрітися! – листя з майданів
Палять і палять ― який божевільний Майданек! ―
Гірко згорає…аби відродитись усюди,
Все ― колообіг життя…
я не хочу ― по колу!
Білий кілок забиває у груди «ніколи» ―

Цей листопад…шарудіння, ця ніжність неждана,
Привид туманний ― не привід безуміти чи
Пробі кричати…торкнися губами. мовчи.
Деревом голим схилися донизу: кохана…
Пере-тікання ― води і любові ― трива…
Дерево миле, я твоя довічна трава…

Соки стікають до Стіксу ― струмують, течуть,
Чорне коріння змією звивається, плине,
Мокрими пальцями тицяє в камінь та глину,
Кості намацує ― наче намацує суть:
Сутність любові ― яка двоєдина, яка:
Біла ― небесна і чорна ― підземна ― ріка.


…Та, що небесна, спадає на тіло дощем…
…Та, що підземна, ворушиться хижо і ласо...
Шию охопить, неначе ласо, твоя ласка…
Губи загублені видихнуть, вимолять: ще!
Вимовлять ― біло і виплачуть ― чорно ― роки…
Небо ― то серце, а магма ― то пристрасть ріки…

Заручниками пристрасті сліпої
ми не були. Настоянка тривог
обох протверезила гіркотою.
І ти долав одвічне поле бою,
багна наївшись доста - за обох,

а я блукала сторінками Vogue
і темними подвір'ями блукала,
зламавши об коліно всі лекала,
кричала в небо – і сміявся Бог.
А лікарка з бровами Фріди Кало

виводила діагноз: аномалій
не виявлено. Глупі, як усі –
і борсатися, друже, зиску мало.
Колишуть воду - доки не піймали -
дрібні у річці Леті карасі,

сердешні рибки. Та печатей сім,
як сім покров – усоте, і так само –
спадуть – і доведеться до нестями
хвилини перемішувати ці
гарячими від пристрасті плавцями...

Розлетілось багряне листя,
І мені вже його не спинить…
Пам’ятаєш, давно колись ми
Так хотіли з тобою любить!

Нас п’янила духмяна осінь –
Незбагненне свято душі,
І не думала я тоді зовсім,
Що бувають осінні дощі…

Ми шукали своє сузір’я,
Тьмяні зорі всміхалися нам.
І, здається, я й досі вірю
В те, що казка лишилася там.

Я не знаю, чому так сталось.
Осінь золотом знов бринить.
На подвір’ї моїм розпрощались…
Мабуть, ми ще не вміли любить.

Закутий в панцир надміцної криці,
огорнутий на стапелях озоном,
я був уже народжений мисливцем:
ледь – Робін Гудом, трохи – Робінзоном.

Не мав я трюмів, отже – в них і краму,
для когось був нудний, мов депресант:
обшивка – обпожежена зірками,
комп‘ютер – з параноєю команд.

Було літав без світла і без карти,
щоб, матюкнувшись в кожен байт і біт,
гарматами розпалювати ватри
у хащах астероїдних орбіт.

Втім, я не мав нічого цього проти,
не викликали в мене каяття
трагедії тривалих перельотів
в руїнах таємничого життя.

Їм не спинити мене й на хвилину,
для стресу в мене інший камертон:
планета, розпорошена до диму,
до кварків скам‘янілим, хижаком.

Це видиво – моя психічна травма,
запасу міцності у неї на віки,
за котрі стане формулами карма
й вузлами стануть часу петельки.

Лиш не загоїться душевна рана:
підозрюю, коли сиджу таємно
у засідці з терплячістю каймана,
що я таки закоханий напевно.

Інакше чом сигналом знов торкаю
ласкаво Землю, боязко і слабко?..
І запитання знак вночі зникає,
лишається одна вагома крапка.

Своїй коханій, звісно, я не пара
хоча би з погляду різниці мас…
І знову тане в небі дивна хмара:
душа металу – електронний газ.

Жінка з мечем не хоронить своїх ворогів
В неї немає жалю, бо вона берегиня
Вогнища поки не ляже журба на плече
І не заплаче відтята від серця дитина

Жінка вогнем, гіркотою п’янкого полину
Скривить вуста і навіки себе нарече
«Я є війна, прокляни мене, грішну, сину.
І не мечем, а любов’ю втамовуй гнів...»

Зеленый дом напротив - стена, резные окна,
И небо, словно озеро, причудливо полно,
На амальгаме дня пожар огнем двояковогнут,
И дым взасос целует открытое окно...
Я выбегу во двор бетонного колодца,
Где каждый день печалится теперь после шести,
Асфальтовые лица мне не откроют солнца,
И осень зазвенит, как медь в моей горсти.
Как медь в моей ладони, ее сухие листья,
Гуашевую тяжесть заменит акварель,
Давай играть в игру: угадывать по лицам
Кто вместе с этой осенью остынет в ноябре...

Роки, як тенети,
Їм покоряються небеса
І усі планети.
Роки життя оповивають
То нове щось дають –
Старе забувають.
Роки, роки
І куди ви дівайтесь?
То були молоді,
То в старості ховайтесь.
Ви, як на рушнику, в житті
вишивайте візерунки.
В молодості нашийте,
В старості питайте рахунки.
В кругосвітнім вирії
Не майте спочинку.
Зупиніться роки
Хоч на одну хвилинку.

добрый вечер, проконсул. как обычно -
уже гораздо позже, чем ты думаешь.
можешь теперь до одури грызть - свою ночь,
сколько там не насчитал - всё равно - «меньше единицы»

всё равно, что как на площади прямоугольника
видеть: траву, камни, себя самое, лицо друга.
персонажей отгремевшего карнавала. в будущем никаких
праздников не предвидится. догадываешься, я думаю. -

впрочем, ничего особенного. думать не о ком
ориентиры - не более чем стекло. и, конечно, мутные.
календари указывают, как это водится - тьму,
и уже «никогда больше», проконсул.

До милої хати,
До її воріт
Перейшов я річку
Через воду в брід.

За рікою хатина
Склонилась до гаю,
Кохану дівчину
Під тином чекаю.

Камінець кинув
До її віконця.
Буду їй чекати
Аж до сходу сонця.

Камінець дзенькнув
Дівчині в віконце,
Вийшла вона до мене
Немов, ясне сонце.

Сплелися руками,
Побрили в луги,
де квіти в зірках,
пішли ми туди

блудили ми в травах
де нічні роси.
Заплітав я квіти
У дівочі коси.

Мій щирий, друже, що тобі болить?
Я знаю, ти не вельми до розмови…
Та, якось натякни, і Айболить
Хоч би коли – з шприцом одноразовим.
Літа, літа… Начхати на літа,
Ми ще – ого! І тут, і в Інтернеті.
Хай, зір не той, і пам’ять вже не та –
Нас просто так не витурити в неті*.
Ти плачеш? Не бреши, блищить сльоза…
Та й смуток ув очах стоїть вселенський,
Космічний смуток… Що тобі сказать,
Мене він теж з’їдає помалесеньку.
Не помирай, без тебе я – куди?
Рибальство і куліш – пусті без тебе…
Мій Боже, душу чисту відпусти,
Хіба їх мало там, у вас, на небі?
Не забирай! Бо тут, одна користь,
Гендлярська щирозубість, а від нього
Така розкутість, а якщо вже злість,
То непідробна, праведна, від Бога.

Осінній день, як тихо пада лист
І повертає синю даль ясну…
Мій друг кудлату голову схилив,
Смиренно так, на лапи, і… заснув.


* старослов. небуття

сліди цілувала Осінь
а Літо уже пішло...
так дивно- ніяк не досить,
ховаю твоє тепло
ховаю далеко в душу
як злидар останній гріш
я вижити може мушу,
а може, піти скоріш...
на заході сонце спливає
кривавим вином із ран
а Осінь усе шукає
останього Літа обман...