Стежки, дорожки позаростали
Де повстанці ходили.
За нашу свободу
Голови зложили.
Перенесли тюремні тортури,
І шахти в Калимі,
Сьогодні низько
Вклонімося їм !
Богом охрещені
Вони в світі цьому,
В історії борці,
Майстри незалежності,
І волі творці.
Багато у тундрі
Їх полягло
Вже стежки, доріжки
Снігом замело.
А ті, що вижили
Пішли в депутати
Комуністичні залишки
Не можуть здолати.
Сонце у сяйві
По небу пливе.
Україна співає,
Україна живе!
Співають!
Веселяться люди.
Доки світить сонце,
Україна жити буде.!

Боляче-лоскотно по серці акордами
Світло розіб’ється сотнею крапель
Може води, може ртуті чи олова,
А може золота нових стандартів.

В венах залишиться вічною згадкою
Що відгукнеться словами і рухами
В кожній клітині, яскраво забарвленій,
Колір міняючи в такт ритму музики.

Стануть продовженням кола і лінії
Арки, мости, переходи, фонтани,
Вежі дахів – це проекція рук моїх,
Зведених вверх, щоб до сонця дістати.

Від інфра- до ультрачастотних тональностей
То чорним, то білим двійковими кодами
Закручений світ в безконечній спіралі
Збереженій в Часі паролем мелодії.

Обличчям у траву, у квіти, у зірки,
У кольорові сни, в солодке стигле літо,
Та лиш не в самоту, де селяться крукИ,
Не в попіл від зірок, не в опік від леліток.
Очима до очей і пульсом до життя,
Коханням - в рай долонь, та у обійстя ночі,
Щоб з тих країв мені не знати вороття,
Де б ранок цілував мої зелені очі.
Де б ранок цілував, і колисала ніч,
Загоїла б роса той опік від леліток,
І попіл від зірок розвіяв би, опріч,
Мій ніжний рятівник, легенький лЕгіт літа.


*легіт - літній вітерець

Крокодили не літають. Любий,
хто плазує, той не полетить.
Хоч нехилі, хижі має зуби,
та не прагне вищої мети,

а полює дурника-невдаху,
мрійника, романтика, лохА,
мандрівного барда, бідолаху -
здобич крокодилу дорога.

ПримітИв. Життя - суцільна проза!
Крокодила лірики не вчи!
Крокодили плачуть. Бачиш, сльози.
Та харчі і в Африці - харчі.

Сонми риб’ячих очей телющились,
Завмирали у акваріумі видива,
Вони навіть не заплющились
Втопившись в вирі сінема,

У лінзі екрана – галіматья,
Це їх життя, – матеріальна віртуальність
В безсмерті згусла – в ній знаття:
Поза-світів тотальна ірреальність

Над сонмом куцих знань людських
Витає, втягує – в багатовимір забирає,
В шалений літ з суєт мирських
До рушника: рабів господніх повінчає

З безмежжям, з часом поєднає,
Із снів-субстанцій хідник строчить,
Із латок-доль орнамент – дбає –
Про путь – про нас, пророчить:

− Пришестя – буде – вно в екрані,
За склом, – химерне, – там життя, –
Вже безтілесне, ще в омані, у тумані,
У снах – реаліях із вічністю злиття

Мережив сонму телевізій:
Картинок, кліпів стрекотня,
До вас, прийдешніх, наших візій –
Полин – просурмить сінема.

Там де зорі купаються в хмарах,
Там де сонце цілує вітри,
Там я потай шукаю всі чари,
Щоб попасти у твої світи.

Там де квіти цвітуть веселково,
Де барвисто палають думки,-
Там до тебе лечу,милий,знову,
Щоб торкнутись твоєї весни.

Там де віти гойдають сльозини,
Там де море купає мости-
Я біжу крізь всі гори й рівнини,
Щоб мене цілував тільки ти.

Там де ти-я шукаю притулку,
В твоїх сильних і ніжних руках.
Там де ти-є лиш щастя без смутку...
Я лечу туди,наче я птах...

Ти - моя музика…
Час,що минає так кволо:
Крутиться коло й по небу іде
В темряві, де
Сумно звучить самоти невибагливе solo.

Ти – моя музика…
Паузи довгі,мов дні.
Тільки мені залишається відзвук на piano
Тихо і тьмяно
Так тіні ідуть по стіні…

8.06.07

Щось поміж нас невидимее зжевріло:
Мов терпкий цвіт,що з липи опада..
Ти – ранній сніг,я – весняна вода,
Та нам удвох так сонячно і мило.

Ти – ліс зрання,у променях покою:
Десь тільки пташка вдосвіт промайне.
Я – літня ніч. Духмяною такою,
Солодкою, кохай одну мене!

Щось поміж нас…На срібнім павутинні
Зоря з зорею, дихання не рви.
Ти – світлий дощ, я – сутінок.Влови
Мої думки, чи доторки..Невпинні..

Най буде так. Заколоситься мла
В Купальську ніч над ватрою нас двоє.
Ти – подих мій. Я запалю тобою
Цей світ сухий,щоб він згорів дотла!

7.07.2008

Перетнувши долоні навскіс
Розрізаєш життєві лінії
Руки пахнуть гірським полином —
Гіркість втрачених сліз

Божевілля самотніх ночей,
Лихоманка думок на світанку
Сонце гріє завмерлу фіранку
Кольору її забутих очей

Наливаються ніжністю пори
Вірші рвуться назовні, як в’язні
Вже не соромно здатися блазнем
Ти готовий любити знову

І готовий любити завжди
Але хто він, об’єкт любові?
Руки ці безнадійно кволі
Пульс давно не віщує правди

Голубіє венозне сплетіння
Запах квітня до болю знайомий
Відіб’ється луною у скроні
І наповнить легені весіннім,

новим подихом, новим повітрям
Вже на клумбах розквітли тюльпани
Ти смієшся до себе, мов п’яний
І зціляєш душевні шрами…

У лісі під кедрами
плачу я. Щедрими
дарами ти нас обклав.
Господи, краще поразка
Чи зрада зненацька
Ніж цей божевільний анклав.

Усміхаюсь крізь сльози
Знаю так не серйозно
Я умиюся запахом хвої,
Захопившись думками
Ми стаємо рабами —
Наслідки соц. параної

І смола на корі
Як краплина у склянку
Стікає.
Щось поволі
Горлянку мою
Стискає.
Це жалоба? Скорбота? Кохання німе?
Почуття ця нове, щось чуже, не моє

Розридаюся в напрямку моря
Серце вколеться голками сосен
Моє тіло розчиниться в сонці
А душею поласують зорі

Заростає, заростає
Зтоптана стежина,
Будь щаслива та багата
Миленька дівчино.

Може кращим буде другий,
Не помітить зради,
Мовчазний але багатий,
Як всі будуть раді.

Прощавай, живи як хочеш,
Не турбуй дзвінками,
Не відродиться кохання
Більше поміж нами.

За жінками волочився,
Через це ще не женився,
Кращу з кращих обираю
Жінку все таки шукаю.
Є висока і низенька,
Є білява і чорненька
Ніжна є та роботяща
Котра з них для мене краща?
У білявки – в шафі гроші!
А вони такі хороші,
У низенької – дві хати,
Ще й живе в Торонто мати,
У високої – гектари
Землі, гори та кошари
У чорнявої – заводи,
В роботящої – городи,
Ніжна – добре серце має
Про прибутки не питає.
Я між ними пропадаю –
Котра краща не вгадаю.

І спраглі долоні торкалися тіла. Півслова
палкого зізнання, мов яблуко падало в тишу
Легку і прозору. Дотліло небес попелище.
Це ніч народилися. Ми народилися знову
Із місяця світла, молитви Того, що все знає.
І дві половинки ураз воз’єднались у ціле
Одне і єдине. Відтак, проникаючи в тіло
Вогонь вже не пік, а лише зігрівав. І до Раю
Подати рукою, чи мовчки торкнутися серцем.
Не любощі стихли, – це ніч вже відходить за обрій,
Ховаючи в плащ міріади любовних історій.
І Хтось прочитавши їх тихо у вуса всміхнеться.

Её пустой и томный взгляд
до мелкой дрожи пробирает.
О чём болтает невпопад,—
сама, небось, не понимает.
Она проста, как паровоз,
прямая, словно угол дома.
На чердаке — отнюдь не мозг,
одна лишь прелая солома.

Так явно хочет, аж сопит,
и нагло льнёт липучим взглядом.
Как ни брыкайся,— норовит
всё время оказаться рядом.
Со стороны — так нипочём
не догадаться грешным делом,
что мы друг другу нагло лжём
не только словом, но и телом.

И вот сижу, балда балдой,
решаю важную проблему:
Не то в постель идти с тобой?
Не то с разбегу — лбом о стену?
И черепок долбит вопрос
меж душных стен её фатеры:
Кой черт меня сюда занёс
на распроклятые галеры?!.

Я живу на шостому поверсі
Моя six floor натерта воском
До блиску. Вікна чисто-прозорі
І запах кави в темних покоях.

Під теплим пледом з шерсті казкових
Істот пустельних і загадкових
П’ю чай з думками про тепле літо
Колись вони і мене зігріють.

В моїй шухляді думок уривки
З них, мабуть, вийшла б вже ціла книжка :)
І хтось тримав би її на полиці
І коли сумно – в неї б дивився.

На стінах моїх висять картини
Маленькі вікна у інший вимір
Вони живі – треба тільки побачити
Скромне життя їх персонажів.

...А кожне рано мене сонце будить
Я знаю – воно мене не згубить
Посеред інших вікон і поверхів
Для нього -- квіти на підвіконні.

Із вікон видно небо і стіни
На них – мозаїку денного світла
І кожне світить у свому світі
Стандартних метрів в стандартнім місті...

Мы разучились считать минуты,
встречи, улыбки, дожди…
Проку, теперь говорить кому-то:
только меня дождись?!
В ежесекундном, безудержном беге
кружится голова…
Мэгги,
милая Мэгги,
как ты была права…

Прячу за деланною улыбкой
слабость свою и страх.
Робкой мечтою, надеждой зыбкой
твой огонёк в глазах,
Тлеет фальшивый намёк на неги,
тлеет едва-е2…
Мэгги,
милая Мэгги,
как ты была права…

Так незаметно уходит вечер,
в небо пустой зимы…
Новыми ранами раны лечим
в душах избитых мы.
Рваные ритмы чужого «рэгги»
и ни о чём слова…
Мэгги,
милая Мэгги,
как ты была права…

Дверцу машины закрыв небрежно
и растворившись, прочь
Тихо ушла моя грешная нежность-
ночи святая дочь.
День... Равнодушно морские бреги
встретят начало дня…
Мэгги,
милая Мэгги,
не забывай меня…

я пахну медом і очі кольору моря хочуть випити мене до дна
ніжні пальчики вже не латають надії що тріскотять по швах
жити в такт не так вже важко якщо такти відлічуєш сам

я ховаю губи аби ніхто не відмітив захололої на них ніжності
застигле в очах чекання страшніше застиглих сліз
але якщо вірити те біль і справді стає солодким
а я без солодощів зовсім схожа на осінь
пахну сумішшю кислотних дощів і вогкістю старих фотографій

але мрію все також аби красивий голос з телеекранів розповів історію мого життя

подзвони мені і я розповім - як люблю і кого
чому я така, а не інакша
мені нестерпно хочеться з тобою зустрітися
у двох різних куточках землі одночасно

цікаво, чим зараз пахнуть твої губи?
я б цілувала їх судорожно, боячись втратити
доріжками годинникової стрілки вгору від руки до твоєї шиї
саме там де наздоганяли мене сни

я вже й забула як воно – потопати в ніжності і очах
розгубила всі свої казки
почала погано спати ночами
а ти
просто переверни годинник пісочний і напиши мені
направо наліво або надаремне;

моє ліжко стоїть на чотирьох китах -
одна з його сторін бачить в далечіні мілан, інша -
реве і присягається, що небо сльозами навпіл
і я не умію бити струмом, в мені всього 30 вольт
і ця ніч, напевно, буде знову холодною -
ну що ж, милий.
дряпаю у вікно, в дзеркала заднього вигляду
дивися як я згораю - палахкочу все яскравіше -
а ти говориш: рукописи не горять.

твоє серце перелетіло через океан і аж там на березі почало битися
а у мені стільки сил, щоб бігти і падати не боячись
наше майбутнє димне місто жде нас під золою Везувію

ти маєш рацію, рукописи не горять і чудеса у нас під носом

Переплітаючись навхрест, вже не розплутаєшся,
А слова «мені_пора» існують лише для того, щоб не переступити межу.
Самотність – це не коли чуєш тікання настінного годинника,
Самотність – це коли чуєш відлуння пустого серця.

Відкриваючи серце, завжди закриваєш очі,
А слова «я_за_тобою_сумую» існують лише тоді, коли й наче нічого сказати.
Ніжність – це не дотики і поцілунки побіжно,
Ніжність – це одне на двох небо і весни в душах.

Програвши раз, чекаєш реваншу все життя,
А мовчання все частіше красномовніше тисячі слів.
Не лише широко розправлені крила піднімають нас у височінь.
Небо – це не те, що всім однаково видиме,
Небо – це міра любові – таке ж безмежне та чисте.

Мовчати хочеться саме тоді, коли потрібно кричати,
І очі твої обпікають краєчки моєї душі.
Чуєш, почуття гаснуть , наче цигарки?
А магазини давно зачинені …
В такі ночі зірки не падають для нас,
І мрії крадькома збуваються в інших…
Коли поцілунки вже не пахнуть медом,
І рука_в_руці геть не актуально,
Ночі перестають бути загадковими…
Блискавки вже не змушують ховатись у обійми…
І метелики внизу живота наче й повимирали…

Кричати про любов треба навіть тоді, коли хочеться помовчати,
Ховатись у обійми навіть тоді, коли хочеться піти…
Цілувати навіть тоді, коли вуста не пахнуть медом,
Завжди пам’ятаючи – дехто більше полюбляє шоколад…

И чувствовать, и верить, и любить
Я научился, может быть, недавно,
А может и давно… Всё может быть…
Тем – всё равно, а этим и подавно.

У них своя нелёгкая стезя,
У них свои потрёпанные крылья...
Границы между можно и нельзя
Давно затёрты почерневшей былью.

И всё - же, среди дрязг и суеты
Надеюсь, что грехи все искуплю я…
Ведь где-то там по свету ходишь ты,
По мне, неузнанному, каждый день тоскуя.

Речі міняють пелюшки, стать і місце прописки
Речі затягують паски,
чистять чоботи
топчуть обійстя
Непереможні нічим і ніким, завжди недоречні –
речі народжують і називають речі.

Я питаю любий, у світі оцих речей –
хто із нас нам нічий,
а хто володар ночей
хто кому з нас вина, хто серед нас вино –
хліб,
чи наріжний камінь,
ножиці чи папір...

Чорні гелікоптери. Небо стерлось до дір.

... і доки російські солдати виносять наше останнє
Доки збивають прикладами сонце
доки
розкладають по ранцях
роздерте зіжмакане –
колись дороге – й невпізнанне,

МИ з тобою - закладинка в літі
між серпнем і серпнем
ми неприпнуте руно
позбавлені всього,
сповнені лиш собою
луна один одному,
плюскіт весла за водою...

Сховай виноград в патронташі,
бо ж у мене нема набоїв.
Але пальці зімкнулися наші
і нехай хоч одна із речей
цього світу скаже
що любов
не така
досконала
зброя.

Вона ластовинна спочатку, а далі темна і тьмава
Ось, знаю, проїде потяг – й вона за хвостом зімкнеться.
Опустиш туди яку-небудь руку, для прикладу праву.
А витягнеш – шуйцю, оту, що поближче до серця.

Бо знаєш, вода рівнобіжно-примхлива у трьох своїх станах,
Та радше не льоду-пари, а мабуть, Отця і Сина -
І б’ють поїзди затонулі в серце моє хвостами
Лоскоче повітря зябра, луска огорта коліна.

А ми згубилися – два яблучка – ранети
З одного саду і з одної гілки.
До різних кошиків нас позбирали – гірко,
Що я не знаю: як ти, хто ти, де ти…

І ти не знаєш, я сьогодні вища
За біль і сльози, за сусідську вишню,
За наше затаранькане горище,
За нас, колишніх.

І вже я не дівча з червивим серцем, -
Той місяць-молодик мені в цеберці
Щодня приносить радощів по вінця -
Коханій жінці.

У мене свій павук (своя кімната),
Отак собі живу – життям багата,
І тільки в час, як яблука збирати,
Сумую, брате...

Ще лічить такти кров у скронях,
Це- дуже дивне відчуття,
Коли читаєш по долонях
Непевну музику життя.

Печалі й радості оркестри
Зібрались вже в твоїм краю...
Ти знаєш правду, ти - Маестро...
Зіграй же музику свою!

Настала мить! Ти бачиш ноти
На тонких лініях небес.
Вони тобі розкажуть хто ти
І звідки , і коли воскрес.

Забудь про все! Забудь про себе!
Нехай життя- це тільки мить...
Твоя рука злітає в небо
І дивна музика звучить.

Не зупиняйся! Далі! Далі!
Від небуття - до небуття
Оркестри радості й печалі
Ведуть симфонію життя.

От лета город плавился и ныл
Гудками дальнобойщиков под вечер,
А утром вовсе был бесчеловечен,
Отняв случайно пойманные сны.

И, превращаясь в рваный миокард,
Он, словно зверь, питался кровью с пивом,
Сквозь легкие метро неторопливо
Зловонный выдыхая перегар.

Казалось, пот стекает даже с крыш,
А битум размывает пыль обочин,
Желеобразная бездонность ночи
Сменялась новым приступом жары.

И это был не город, а фантом,
Который, вероятно, мог присниться
Лишь гипертонику–самоубийце,
Рискнувшему в жару покинуть дом.

Колись я мав крила,
Але
Їх загубив,
Їх загубив.
До ніг гріхи-гирі
Тепер
Взяв-причепив,
Взяв-причепив.
Хотів би я почати все спочатку,
Вернути ті часи коли літав.
Та повертаю лиш твою мовчанку,
Та повертаю лиш свою печаль.
Колись я мав світло,
Але
Його загасив,
Його загасив.
Сліпим не потрібно.
Авжеж,
Нащо сліпим?
Нащо сліпим?
Хотів би я почати все спочатку,
Вернути ті часи коли світив.
Та повертаю попіл на світанку,
Та повертаю ніч коли зітлів.
Колись мав кохання,
Але
Його загубив,
Його загубив.
Життя ще триває
Де сенс?
Хто б пояснив,
Хто б пояснив.
Хотів би я почати все спочатку,
Хотів би я вернути час назад.
Та повертаю усього лиш згадку,
Та повертаю тільки біль утрат.

Вони. Оті,
що покручем зміїлись,
Мені сказали:
− Убірайса вон!
Ти здесь чужой! −
Мої поля врунились,
І небом плив Ярило,
не Атон.

Кугут зірниці
зустрічав фальцетом…
Манкурти на сторожі:
− Ет пятух! −
Оскалом хижим
позирком-багнетом
Навідлі розтинали
Святий Дух.

− Я єсмь ізгой? − відлуння:
− Гой, гой, гой…
З небес Сварог відрубом:
− йог, йог, йоГ!
− ВІН. Так велів, −
відкаснув Ной.
Принишкла абимовня:
“Хто? САМ?! Бог!!!”

− Так! − дзенькнула
підківка рисака.
− Ложь! Нікаґда, −
сичали яничари.
Банькатий сич
кривавищем ляка −
Якщо повернуться
мольфара чари.

− А штоби вас, аццюда,
нє ізґнать −
Давайте увєдьом,
афіціальний, −
Похопилася
тьма-безтямна-рать:
− І будєт в нас
радной реґіональний!

Вєдь саґласітєсь −
ета чєрні − мова.
І, ґде ана?
А нам мілєй язик!
Нас больше!!!
Ось така розмова…
В своїй державі
нам
прийшов
гаплик.

Дівчинко-серце, на шиї коралі –

Біла квасолька і сині боби,

Що буде потім, що буде далі –

Довга дорога, чорні педалі,

Дивна дорога у димне «якби»…

І голуби – будуть ще голуби –

Дах-черепиця-тополя-із пухом…

Дівчинко-серце, нікого не слухай,

Дівчинко-доле, як вмієш - роби,

Крок чи півкроку – куди чи до кого?

Крок уперед, і назад, і дорога,

Знову дорога – така дорога…

Вересень.

Верес.

А ще – пилюга.

Бабине літо, де пил і марнота,

Слово-не птах вилітає із рота,

Не відлітає, на груди впаде,

Звично склює перестиглу квасолю –

Шворка коралів – як шворочка долі –

Трісла…і впала…і де вона…де…

Де намистинки – квасоля з бобами?

Що ж тобі, Боже, з твоїми ділами,

Видно-не видно, шкода-не шкода?

А на чолі – чи то ранка, чи ґулька…

Верес і вересень. Ніжно і мулько.

Дівчинко-серце, дитино-зозулько…

Біле безсоння.

І чорна вода.

застарівають ритми і рядки
відволічешся – шамкають беззубо
сердечні рани і душевні згуби
затисши межи пальцями руки
отак стирчать – жоднісіньких надій
загоєння наснаження спокою
на вибір – сміх і сльози – кров з лускою
сюжет і розмисл – учень і водій
в одній нежиттєрадісній особі
де графоманство з генієм зійшлось
в банально- (чи „в брутально-„?)му колосі
і що йому хвороба ваша млость
і біль зубний і стрільбище в суглобі
поезію заїли (не секрет то!)
якісь там цикли тропи (рецидиви)
вона старіша від старої діви
(не до любові з молодим поетом!)

Ніколи ти не виростеш із літа,
Моя пастельна дівчинко-тепло.
Серпневим вітром пещена, зігріта,
Тобі у серці снігом не мело.
В твоїх очах не зорі, а волошки,
Співай і смійся! Дівчинко-тепло,
Хай навіть сумом стисне серце трошки,
Тобі у ньому снігом не мело.
Така прозора й чиста, наче річка,
І непостійна також. Біс із цим!
Для когось щастя – тільки гарна звичка,
Яке мине, як з білих яблунь дим.
То ж смійся, моя дівчинко із літа,
Бо ж осінь підкрадається вужем,
Бо все мине без вістки чи привіту,
Бо Осінь вже надходить. Близько вже.

Падало небо периною зливи. Ми –
З дерева листя. Отак летимо... Кудись.
Ще пам’ятаю, ми також були людьми.
Так ми кохалися, вірили і клялись.
З дерева листя... Дві гілочки – дві душі.
Як не забути, не втратити вічність (мить),
Нас розлучають не потяги, ні, – дощі
Й вітер, що нас підхопивши на схід летить.
Прожилки-вени, у них вже не кров – вода.
Тихо вальсуємо, пошепки раз-два-три.
Дихаєш, плачеш? Та ж горе нам не біда.
Сльози-росинки легенько з щоки зітри.

Молчание. И мысли в голове
Вгрызаються в мои мозги, как черви...
И размножаясь, чертят в полутьме
Руины старой обгорелой верфи...
И мне бы погрузить на тот корабль
Пустые необтяженные песни...
Но, каждый в этом мире просто раб...
И каждому не в паре просто тесно...
На корабле нет мест для одного...
Пустует только место у штурвала,
Дистанционно управляет бог
С усыпаного пылью пьедестала...
И это лишь игрушка для него,
И курс определяеться делами...
Вокруг лишь очертанья берегов,
И мельк горячих волн перед глазами...
И мне бы погрузить на тот корабль
Все мысли, чтоб разгрызли древесину...
Чтоб на дно ушли и души и товар,
Завернутые в клочья парусины...
Мне б мыслями своими истязать
И пыль смывать слезами с пьедестала...
Но, все, что я могу - могу молчать...
И нянчить мысли, стоя у штурвала...

Ми з тобою у полі
І поле народжує сонце,
Наші ноги вплелися
У дику чіплясту квасолю,
Ми з тобою не голі,
А вітер вигулює серце,
Ми із небом злилися
І наче бовтаємось в морі,
Наче риби німі:
Водо-рослі чи просто дорослі,
Ми самі не свої,
Наче просто приїхали в гості
До гостинного світу й землі.
Нам співати б пісні
І тікати б, та з кола не просто,
Нам злетіти б, та шанси малі.
Кінця краю немає
Й не вихід стрибати із мосту,
Чи довбати діру у китайській стіні.
Нам заклеїли рот, але очі як космос
Всеосяжні, хоча і малі.
Ми блукаєм і знаєм,
Що день, коли скажемо досить
Дуже близько
Й осанна, бо ми ж не сліпі!

Теплий вітер дмухає в шибку
Теплохвилею бухає в груди
Певно вітру тут занадто тісно
Він хитає свої амплітуди.

Між будинками монолітними,
Що заснули на сонці назавжди
Тисячолітніми мегалітами
І не хочуть ніяк прокидатися.

Обнімає розжареним маревом
Перспективу від нас віддаляючи
Розкладає все тіло на атоми
І будує нас в іншій реальності.

Він дарує легку невагомість
Чеше коси й вкладає по-своєму,
Ніжним шлейфом із запахом моря
Обгортає мене, наче шовком.

Там де дзвінкоголосі цикади
Тихо грають пісень сонцекрилих
Він будує із хмар естакади
Над дахами висотних будинків.

Він хотів би весь світ залучити
До польотів не в снах, а на волі
Та його, чомусь, не розуміють
І ще глибше занурюють корені...

Пасмами
печалі
розчесав
вікно,
гладячи
повіки
змочені
сльозами
зазирав
тривожно
в мерехтливе
дно,
де
у прямокутник
сплетеної
рами
безпересталь
ллялась
пожирачка
днів:
ув
прозорі
пасма
укладала
гами -
кольорові
перла
промайнулих
снів.

В чужому світі самотів,
Нашіптуючи лихо
Щодень торкаючись віків
Пригадуючи стиха

Пра-пра-прадідівські слова -
Тисячолітню мову, -
Ковтала жадібна сльота,
Спадала на корогву

Несила вивернутих крил,
Орантою німіла,
Тьмянів воронням небосхил,
Ріка життя змаліла...

Він був останнім. Автохтон.
Його не розуміли
Нащадки: в траурний хітон
Опудало вдягнули.

Сей день спекотний у шкільній програмі,
Потому, як мине зо триста літ,
Кривавим шрамом в розділі: "Вмирання..."
Школяр зазубрить "український міт".

Пішла в світи, і не згадали діти,
Спецназ учавив чоботом в асфальт...
Не покладуть нащадки до підніжжя квіти.
Розвіяв вітер попелом гештальт.

Як і чим тепер дух оновиш,
мій русине? Не твій сезон.
Був у тебе співець Духнович.
аби ти не впадав у сон.
Був у тебе поет-будитель,
аби ти розв’язав язик.
Спів його у твою обитель
не проник – чи проник і зник?
Не як син ти – як надмогильник
на могилі його застиг.
Не будитель – поет-будильник
прогримів і до днесь не стих.
Той поет за життя грабастав
більше слави, як інший сліз.
Ще надворі епоха рабства,
а він дзвонить про комунізм.
Як і чим тепер дух оновиш?
Серп – до горла, на лоб – обух,
і ніякий отець Духнович
у тобі не пробудить дух.
Бо який панотець-добродій
нам потрібен
чи навіть Бог,
коли з нами отець народів,
коли з нами отець епох?!
І в душі не шукаймо сховищ!
Зве будильник-поет у даль,
і навіщо нам дух-Духнович,
де явив себе Сталін-сталь.
І навіщо небесні храми,–
знайде рай на землі народ.
Остограм себе, остограми,
а спаливши церкви – вперьод!
Ще яку тобі треба віру?
В небі кожна зоря сліпа.
Всіх Духновичів – до Сибіру,
від поета і до попа!
В кого ще там анкета чиста?
А чого не помер від куль?
Не поліг – то служив фашистам,
а з нужди не помер – куркуль.
Рік за роком – і спад за спадом.
На кислотнім стою дощі.
Де Хрущов прогудів над садом,
не гудуть нам уже й хрущі.
І не кожен той пес, хто бреше.
Мов новий нам привито ген.
Із медалей, що сипав Брежнєв,
ллється світло у сто рентген.
Та й тепер, як я бачив змалку,
ніби впав я у вічний сон,–
їде, їде русинська валка
у Примор’я, Сибір, Херсон.
Сяє зірка п’ятипромінна,
а на ній, за яку борюсь,–
вицвітає вже вся Вкраїна,
а не тільки Карпатська Русь.
Все ж обіцянки далі щедрі,
вказівний не зігнувся перст.
І закинутий мною в нетрі,
знов приймаю на плечі хрест.
Чим же іншим свій дух оновиш?...

Не було ні дротів, ні зон...
просто нас не збудив Духнович,
і триває кошмарний сон.
1990

Ти не бачив мене такою:
Зі спітнілих шматочків хмари
Я пошила собі спідницю.
Замість блузки вдягнула небо.
І пішла на краєчок літа,
Щоб не згаснула спека дня.

Ти не бачив мене такою:
У віночку із чорнобривців
Я вдихала безмовність жита.
Посміхалась сама до себе.
І зривала магічні трави,
Щоб забути
Твоє
Ім’я.
15.08.08.

...Где пчела наточила жало,
спотыкаясь и матерясь
не пришла весна - прибежала
и с деревьями обнялась.
Сумасшедшая,
ей бы - в небо,
а она у надгробных плит
зачерствевшим пасхальным хлебом
лечит птицам радикулит.
А с распятий лукавым взором
из-под прядей гнедых волос
позабыв о memento more
улыбается ей Христос...

Над крышами - как над погостом -
кресты антенн.
Прийми меня - незванным гостем
в нежданный плен.
Отрывком из забытой роли -
в застывший миг,
Осколками событий, то-ли
их брызгами.
И помяни
коротким тостом
под шепот стен:
Над крышами, как над погостом,
кресты антенн...

Кропива ти моя, кропива,
Не косив я тебе цілий рік…
(з репертуару Поплавського)
КРОПИВА
Я цілий рік не брав косу до рук…
І трохи втратив форму, слово честі…
На лоб не лізе жодна із перук,
Фігура «руки вверх, стоять на мєстє»
Сценічний образ дуже постраждав…
Канкан вже не танцюю третій місяць!
Ну хоч би хто серпа у руки дав!
Ми в рейтингах би миттю піднялися…

Лаша тумбай….
(з репертуару Вєрки Сердючки)
СТАНУ!
Як прикро, як образливо до сліз!
Мені «тум бай» сказала навіть Лаша!
Сказала, чи сказав? Мосьє чи міс?
Не розберу, де кашовар, де каша…
Та, незабаром, імідж свій новий
Жбурну я гордо просто Лаші в пику:
Зніму бюстгальтер, зірку з голови
І стану Зірко-Вєрко-чоловіком…

1) Роза никому.
Целан

2) Unending rose*
Борхес

                Ненарекаемая роза - никому.
                Закрытый сад с камеями и камнями -
                Мимоидущему. И если отомкнут -
                Ты сможешь сосчитать число всех капель?

                Недосягаемая роза. В чьих руках
                она теперь? Почти уже разрушена.
                Но, знай - она теперь не пыль, а прах
                твой - Адам-и-сфинкс, теперь - смотрящий на -

                - Неузнанную розу. Мир вокруг
                Неё - сгорающий, рождающийся новым
                из глины, слепленной по форме рук
                - её поднявших. Из чужого голоса -

                - Неназываемая роза. Не назовут.
                Все звуки для неё - как шум и ярость.
                Где различить бессилен - всякий слух,
                Что в этой Розе для Азора - алеф.

Січові стрільці.
Ми в полях бойовищ загубились,
Наші тіні - мливо ув віках,
Та колись, здалося... освітились -
Мерехтливим спомином в очах -

Мандрівця, з ґирлиґою, в завіях
Сірі строї - поли ув снігах,-
Що терзали Панночку Софію,
В ріки крові увіллявши жах

Бездержав'я. - Горе пораженцям!
Стетеріли... В зглусі срамота.
"Ой на горі...", - дослухались женців,
Мандрівців, натомість - німота...

Ми вернемо з стуми - сірим шнурком,
Журавлиним зойком на зорі,
Ви, прийдешні, не трясіть ладунком -
Скоростріл не вмертвить уві сні.

ЖУРНАЛІСТ: Скажіть, чи вмерла воля України?
ГІМН: Та ні, не вмерла! Воля ще жива…
Ж: А вороженьки як? Потроху гинуть?
Г: Ці ще живі, і мають всі права…
Ж: Що ж, доля вам, нарешті, усміхнулась?
Г: Сказати чесно, тут вже як кому…
Кого зігріла, а кого зігнула,
Те плюс, що не жене на Колиму…
Ж: А море Чорне, дід – Дніпро радіють,
Що доленька настане тут колись?
Г: Сказати важко… Є у них надія.
Та стільки стоків вже туди влилИсь…
Ж: А як завзяття тут і праця щира?
Свого вже доказала всім, чи ні?
Г: Хто жили рве, а хто дуріє з жиру,
Батрачить люд простий на чужині…
Ж: Чи ж розлягла гучна в країні пісня
Аж за Карпати? Степом гомонить?
Г: Так, пісня є, пісням у нас не тісно,
Не замовкає пісня ні на мить.
Ж: А чи ж настала України слава
Між народАми, як речеться тут?
Г: Ну, ви смішні! Це ж не тижнева справа,
До слави буде не один «редут»…
Ж: Чи не здається Вам, шановний Гімне,
Що Ви занадто пафосний міраж?
Г: Я не міраж, існую легітимно!,
І замість Вас тримаю цей кураж!

Ангелы летают,
миротворцы.
Крестами-самолётами,
с крестами
такими же,
как носят горцы
и молятся им
ангела устами.
Ангелы летают –
из России! –
ассы
проимперского парада.
Так американцы
в Хиросиме –
Бог и бомба –
то, что надо!
А внизу –
бесстрашны мародёры.
И тоже ангелы,
и под крестами.
В кровавой святости
и волк матёрый –
молитвой к Богу
ангела устами.

12.08.08

Ничто не вечно в этом вечном мире
И, растворяясь в суетности дней,
Уже не слышишь муз, играющих на лире
Души твоей.
И голос сердца уже слышен еле-еле,
Лишь голос разума холодного звучит...
В несовершенном и невечном, слабом теле,
До срока вечность тихая молчит,
Её ты носишь в своём сердце бренном
Путями полными шипов и роз,
Покуда, в озарении мгновенном,
В твоём сознаньи не всплывёт вопрос:
"Что там, во мне? Я раб или владыка?
Огонь и свет, а может холод, тьма?"
Вселенную сознанья мыслей диких
Нельзя изведать, не сойдя с ума.
Измерить бездну? Чем? Быть может криком?
Ударом пульса? Взглядом мутных глаз?
Или, явившимся из мрака ликом,
Сверкнувшим и исчезнувшим тотчас?

Что было истиной, вдруг станет странным эхом,
Пройдя непознанные дали вещих снов
И всё великое воспримется со смехом
Другими безднами других умов.
Какую песню грянет хор забвенья,
Где главным инструментом Пустота?
Что прозвучит? Смирение? Прозренье?
Уродство, или красота?
Родит ли разум новые химеры
Или безумие сомкнёт уста?
Безверие, или желанье веры
Коснётся кистью чистого листа?
И из глубин опять повеет хладом
И чёрной вечностью затеряных светил,
Что обвивает тело скользким гадом,
Которого никто не укротил.
В одно сольются Время и Пространство,
Взорвётся мир и возродится вновь,
Непостоянным станет Постоянство,
Душа и Разум создадут Любовь,
А ИСТИНА вновь станет эхом странным
И отзвучав оставит только страх,
И вспыхнет образом незванным и нежданным...
В других столетиях, в других умах.

Про що думки – про те і руки... В хмарах муки біліють муки,
І я знов згадую про те, що навіть чорне – золоте,
Про те, що все в житті відносно, про те, що жити просто – просто,
Про глузд, про смисл, про значення і роль, ідею слів, призначення на роль
Крихких і крихітних мурах, чи обезкрилених комах,
Які повзуть по суть, мов вуж, які помруть за путь їх душ,
Без віри в дивне слово „сенс”; „шлагбаум” – сказав їм екстрасенс,
Коли вони гнили в гробу, коли полин гірчив губу.
Річниця втрати віри в світ... Темниця, грати, діри, звіт
Про виконання плану дій, про коливання чорних вій
В прямих й обернених мотивах, які родилися у зливах
Й топили все, усе б убили: змите лице, рельєф могили,
І навіть того, хто молився.... В святій воді чорт простудився,
Гріхи скучали без роботи... За упокій мерців суботи!
І світ навколишній став наш, хоча, цей вальс – лише шабаш,
А манекени у вітринах без почуттів, та все ж в провинах
За те, що все їм паралельно: навіть в раю трохи пекельно,
Тож нащо думати про втрати, коли прийдеться нам вмирати?
І це буде знахідка віку, оскільки рів не знає піку,
Й тому, здається, що щось бачив, насправді ж, все без жодних значень:
І день, і ніч, і тінь, і світло, предмет і річ (чесно, та підло)...
Усе навколо, навіть, більше, належить колу, простір з’ївши;
Усе, включаючи нічого, насправді, є, але для чого?
І, навіть, те, що не існує набуде форми, пустку взує,
Проте, ця маска не поможе... хіба, що зміниш світ цей, Боже!
Хіба, що вовки будуть ситі, хіба, що все застрягне в ситі.
Лише тоді щось буде чимось, лише тоді хтось стане кимсь.
Та, так, як є, нехай і буде! Нехай прозорі будуть люди,
А сірий дим хай буде сірим, щоб було видно в мені діри,
Щоб кисень попадав в легені... зелений світ і ми зелені.
Чого чекають ембріони? Ховатись, мов хамелеони,
Чи, може, просто існувати: спочатку жити, втім вмирати?...
Кожен питає: „Хто тут крайній?”. Я кажу: „Я! Я – перший, ранній.
У черзі сну всіх пропускаю. Мені зручніше бути скраю”.
Я би сказав: „Я – шизофренік! Я – параноя! Хаос в мені!”,
Але ніхто б мене не слухав, бо хто почує тишу в вухах...