Сірий кіт, кольору дощу
Жовті очі, кольору блискавки
Сидить на вікні і слухає шум
Води, що стікає по шибці вниз.

Він дивиться вниз, на світ дощовий
На мокрі дерева, будинки, людей
Так пильно й уважно. А може він спить
Й муркоче тихенько котячих пісень.

У темній кімнаті, загорнутій в тишу
На стінах танцюють невидимі тіні
І котик їх лапками ловить, як мишку
Й складає в рядочок в гербарій осінній.

Пухнасті клубочки сірих котів
Летять в хмарнім небі, лишаючи тільки
В калюжах невидимі оку сліди
Які розвіває пронизливий вітер.

ми зустрінемось, вип'єм зеленого чаю,
як завжди о п'ятій, як завжди без цукру.
тут стільки намішано - паузи, зустрічі,
зайві квитки, проблеми з коханкою...

теплі трамваї, набиті знайомими,
міст над рікою, злива над містом,
вхідни смс-ки - ну шо ж Ти так бісишся?!
ще одна спроба поставити кому.

в осінньому парку навзнак - обличчям до неба,
кава за гривню, пусті переходи.
і десь перетнулись. я зайнятий. шкода.
абонент ігнорує. не зараз. не треба.

але хтось залишає під'їзди відкритими,
ламаний english, руді кошенята,
і Ти забажаєш солодкої вати,
і Ти все одно залишаєшся рідною...

Все тій же Н. Н.


Казиться вечір. Дрімко на серці, дрімко…
Казяться речі – вглиб заповзають жінки, -
Стіни вповзають, стеля вповзає, вікна…
Жінка вмирає, вкотре вмирає… Звикне?

Їй до снаги відлига, чиясь скорбота –
Жінка-відкрита-книга і -дім-робота,
Жінка-розбите-серце, -підбите-око,
Жінка-поклич-озветься, -душа-широка.

Це не для неї вічність – стіна з графіті,
Їй, мов у рукавичці, затісно в світі,
Діри в самотнім ложі латає тиша,
Жінку образить кожен, а сам ще гірший...

Плавиться вечір. Скроню цілує нічка.
Плавляться речі. Жінка-щоденна-звичка
Долу розпустить коси, як день, обріже,
Зійдуть на очі роси достигло-ніжні…

Досить імен собачих, глухих і ницих,
Може, в куточку плаче чиясь цариця?
Люди не люди інколи, просто сходи…
Ми переходимо,
Нас переходять…

Ті, кого кличуть дітьми світла,
Ті, що зростали серед чар,
Ті, що з промінням сонця квітли,
Блакитним сяйвом серед хмар.

Та, що сміється уночі,
Та, що палає від думок,
Та, що літає ідучи
І та, що чує сміх зірок.

Той, що не спить, бо не до сну,
Той, що згорає від бажань,
Той, що відчув всю глибину
Тужливих зоряних зітхань.

Та, що живе запалом мрій,
Та, що прозора, як вода,
Та, що на вістрі всіх подій
І та, що завжди молода.

Той, що у пошуку завжди,
Той, що незвідний, як туман,
Той, що постійно йде туди,
Де спокою бурлить вулкан.

Та, що гуляє небокраєм,
Та, що існує серед меж,
Та, що домівку кличе Раєм,
Та, що, як кисень для пожеж.

Той, що сидить в своєму гроті
В тюрмі червоного вина,
Чекає істин в кожній ноті -
Для нього киснем є вона...

Існує щастя існувати,
Існує радість від буття,
Але на крилах не літати
Тому, хто не пізнав Життя.

Отак за днями дні проходять,
За ними тиждень, місяць, рік...
Та свого місця не знаходять
Оті, що молоді навік.

Всечекання тривало,
___________ а проводи враз промайнули —
Кожен з друзів бажав:
___________ “В добру путь! Хай все буде – гаразд!”
І четвірко країн
___________ враз за обрій шляхи розчахнули,
І чотири кордони
___________ здійняли шлагбауми враз.

Тіні голих беріз
___________ під колеса жертовно лягали,
Заблищало шосе
___________ і багнетом зійшлось вдалині.
Вічний смертник – комар
___________ розбивався попереду шало,
Обертаючи скло
___________ лобове
_________________ на картину Далі.

Скільки дивних мазків
___________ на змертвілому цьому покрові,
Скільки сірих мозків,
___________ комариних роздушених плевр!
Вибухнув ось один,
___________ до знемоги напившися крови,
Щоб червоним штрихом
___________ закінчити дорожній шедевр.

І думки, що ледаче
___________ у тім‘я моє стукотіли,
Ринули у пробій –
___________ спробуй кожну візьми та злови!
І постукався час
___________ до машини моєї щосили, —
Я впустив час змарнілий,
___________ замішений кимсь на крові.

І з бинтів чиїсь очі
___________ до мене в авто зазирнули
І спитали: “Куди ти?
___________ На захід?
___________________ Вертайся назад!”
Здивуватись не встиг –
___________ кулі зовні метал дряпонули, —
Я почув лиш: “Лягай!
___________ Не спиняй!
_____________________ Бережися!
______________________________ Бомблять!”

Отой перший наліт
____________ був не так, щоби надто вже й дуже:
Ось когось поховали,
____________ присипавши ледь однострій,
Вийшли постаті темні —
____________ з узбіч – на шосе, по калюжах,
Як по тому колись,
____________ дивуватись машині моїй.

І вже зникло шосе –
____________ мій єдиний та вірний фарватер,
Лиш – смерек стовбури
____________ без обрублених мінами крон.
Безтілесний потік,
____________ грузько так, обтікав радіатор.
За останню добу
____________ я не зрушився ні на мікрон.

Я заснув за кермом –
____________ бо зівання зсудомило рота, —
Чи за вуха вщипнутися,
____________ а чи торкнутися вій?!
Поряд в кріслі укляк
____________ хтось в лахміттях сержанта піхоти:
“Бач, трофейна мерзота, — сказав він, —
____________ а зручно у ній!..”

Ми поїли з сержантом
____________ домашніх котлет та редиски,
Знову він здивувався:
____________ а звідки таке у війну?!
“Брате, я, — каже він, —
____________ вісім днів, як поснідав у Мінську.
Щиро дякую! Їдь!
____________ Буде час – може й знов загляну...”

Він подибав на схід
____________ із загоном, сумним, як недоля,
Мирний час просочився
____________ ізнов до авто крізь броню,
І дивився на мене
____________ єдиною жінкою поряд,
І казала та жінка:
____________ “Зморився! Давай – я зміню!”

Все у нормі, на місці, —
____________ кордон вже, нас двоє у тиші.
В тридцять років провалля
____________ роз‘єднує різні світи.
От щітки загойдались
____________ і скло стало трохи чистішим, —
Ми побачили знаки,
____________ закликані застерегти.

Крім нечастих вибоїн,
____________ усе не в воєнному стилі, –
Тільки ліс – молодий,
____________ та крізь бруд, що по склу знов поліз,
Два багнети мене
____________ полоснули морозом по шкірі,
Догори гострячиськами –
____________ мирно,
__________________ не так, щоб навскіс.

Тут, на трасі прямій,
____________ необстрілене «я»
___________________________ уявляло,
Що воно десь отут
____________ воювало в близькому гайку, –
Саме тому мені
____________ і шосе це багнетом ставало,
І від свастик ошмаття
____________ метлялось на цьому клинку.

Живемо, наче кинуті лялечки вуду
в чорторий, головою на зтин,
рятівний налаштує апостол Іуда
акваланг – що твій щирий бурштин.

До мети манівцем, поодинці та рясно,
сорок тисяч на коло у льє,
і на доказ розкрив, і ліхтариком клац - на
Жуля Верна євангеліє.

Нетямущі, отож, покладайтесь на голос
«вправо-вліво-на місці-вогонь»,
хліб наш шаховий дай нам та гумовий посох,
а тим, іншим, не вперше, либонь.

Видих-вдих у булькАх вітчизняного диму,
перший-другий, з дзвінком до дзвінка,
Дефіцитне світило над нами, над ними,
Ніби слоїк з ікрою з пайка.

Ще не вийшов занурення термін в блуканнях
по слідах, по двоїстому «зась».
Чом він: Хто – запитав - з поміж вас на прощання
поцілує мене і продасть?
......................................

Оригінал:

Мы так долго живем, погруженные в чудо,
будто в бочку на заднем дворе,
к нам приходит подводный апостол Иуда,
акваланги его - в янтаре.

Говорит, собирайтесь в дорогу, длиною
в 40 тысяч мучительных лье,
и фонарик включил, и раскрыл предо мною -
от Жюль Верна Евангелие.

Вы, товарищи, темные в этих вопросах,
сомневаться и медлить нельзя,
вот вам шахматный хлеб и резиновый посох,
вот протоптана мною стезя.

Пузырьки выпуская, качалось кадило…
Рассчитайтесь на первый-второй!
Дефицитное солнце над нами всходило,
словно баночка с черной икрой…

…до сих пор продолжается это скитанье
по следам от раздвоенных ласт.
Почему он спросил: Кто из вас на прощанье
поцелует меня и предаст?
___________Александр Кабанов

Доброе утро, гиблое дело!
Мятые брюки- на мятое тело.
Мятой запахла в заплатах рубаха,
Кофе разбавив сонетами Баха.

Доброе утро, хмурые тени!
Трезвые мысли пьяного гения
Резво вылазят из разовой тары
Из под кушетки незыблемо-старой.

Доброе утро, медные звуки!
Пахнет печалью, долгой разлукой.
Пахнет вокзалом и актовым залом,
Пристально пахнет чужими глазами.

Доброе утро, доброе утро!
Хриплые стоны голоса мутного.
Муторным скрипом в недрах кармана.
В комнате сонной пахнет обманом...

Все видят меня насквозь,
Но только ты во мне
Отражаешься.
Все меркнет гортанным криком,
Пробегая холодком по спине.
Закономерно...

Все видят меня насквозь,
Но только ты меня не понимаешь.
Воздух
Искрится плотностью запахов,
И я, запахнув плотнее пальто,
прячу душу от хлодного
ветра...

Все видят меня,
А тя делаешь вид,
что не замечаешь,
как я прячусь от всех, кроме тебя...

Все видят меня насквозь,
Но только ты просачиваешься
Наискось,
Оставляя за собой вмятины
от каблучков.
Между нами неизбежность...

Знешкоджую пам'ять. Біжу. Доганяють. Впала.
Мене потоптали телята, корови, свині.
(А коні мене обминули.
Коні не винні)
Що більше потопчуть – то більші можливі бали.
А потім на Жашків. Там дуже солодкі дині.

Солодкі до сказу. До злипу в кишках і в роті.
Я буду їх їсти, хоча і неможна, на ніч.
І буду сидіти на телефоннім дроті.
Бо дині корисні у ремісійному стані.

І ти зрозумієш усе о четвертій ранку.
А я загальмую і …в дих тобі аперкотом,
І замість хустинки тобі протягну фіранку…
Ну, шмаркайся вже, і біжи на свою роботу.

(А ти безробітний?
Боже, яка гидота…
А я тобі диню…
Бодлера тобі і Гессе…
І без відпочинку з тобою
до сьомого поту..
а ти виявляється
просто мав інтереси…)

Розірване серце. Зім’ята, зґвалтована постіль!
А може ти, хлопе, до всього іще й бомжуєш?
Узяв запальничку. Клацнув. Лунає постріл…
Я падаю. Знов на спину. Жуй мене, чуєш?

(не хочеш? Уже пожували?
яка підступність!
Авжеж, ти не перший
і думаю, не останній…
але ж зрозумій,
я сьогодні в такому стані…
і динь переїла.
Й телята топтали. Тупість.)

За дротом летять
Гвинтокрилі лелеки. Ступор.

По всій Землі - горять вогні,
Виходять ріки з берегів
І надра, стомлені й німі,
Дарують дикий регіт...

Земля прийшла до рубікону,
До вибору своїх шляхів
І ось, подібна до дракона,
Вона всі спалює мости...

...А Бог втомився від війни
З дияволом у наших душах
І тільки: "Люди, Ви куди?"
У натовпі глухих промовив...

І в небі згасла зірка,
що люди Сонцем звали здавна...
назавжди...

…А…


Подумай ты, зачем мне жить!…
Без твоих глаз, твоей улыбки!…
Взамен тебя, придется воду пить!…
Где плавают желаний рыбки! ...

Я мысленно рисую контуры лица…
И чувствую тепло дыханья…
Ты начинаешь нежно виться…
Как ангелы осенней ранью…

И две сестры я схоронил…
Порезав руки, вены в кровь…
И лишь одну из трех любил…
«Надежду, Веру и Любовь»…

Ты для меня ценнее жизни!…
Ведь что она в сравнении с тобой!…
А ты меня дразни, дразни…
Я вытерплю любимая!
Постой! ...

Я буду ждать сто тысяч лет! ...
Идя в конец седьмого света…
И повторяя: « Нет и нет»…
Люблю тебя моя Джульетта…


5.07.2008.

19:57

…Усім хто впізнав себе…


Ніколи так ліниво, не сходило ще Сонце.
Ніколи Місяць ще, так швидко не тікав.
А я лежу й дивлюсь собі в віконце.
В обіймах трьох пляшок, які на вексель взяв.

Нема турбот в яскравого життя!
І пари переходять в жадний сон.
Навколо купи лиш вонючого сміття.
Моя професія, як дяді Васі – хрон!

«П’ять років пива, свята і ночей,
Безсонних, довгих і в коханні.
Прожити так…!» - і гній тече з очей,
«Не просто провалятися мішком у спальні!»

А скільки з тих часів скурилося трави?!
Напевне засадили б невеличку Білорусь!
Ходячий труп заказує усім гроби,
А я під кайфом плану, тихо ржу і прусь.

І стільки пережив! Ховайся хоч у жито!
«В газеті є про мене десь стаття!»
Промовлю я і відригнуся сито.
Зоветься так: «Студентськеє життя».

7 вересня. 2008 р.
9.44 ранку.

- Ну хто ти проти влади? Гнида.
Хотів основи потрясти!
- А ти? - питаю я. - Хто ти,
Що правиш іншим панахиди

І тешеш мари і хрести?
Основи? Хто тобі їх видав
В оренду? Хто їх так загидив,
Що вже не змить, ні зішкребти?

Мовчиш? Заціпило? Ні слова?
Мов квочка, всівся на основах,
За право взявши власний бзик,

Та й кидаєш слова на вітер.
Та ти, між іншим, не Юпітер.
І я, між іншим, теж не бик.

Не ті, сержанте, вже шмонали,
Ти проти них шмаркач єси,
Спецнатреновані носи
Винюхували кримінали,

Редактори - сановні пси -
І цензори, старі шакали,
Не в заді, в задумах шукали,
А ще й аматори краси

В цивільному... Та шкода й праці.
Собачий труд під хвіст собаці.
А може... там бацил нема.

І нас на понт беруть даремне.
Бо що як скажуть: "Діло темне,
І служба йде, і тут тюрма".

Не світять зорі.
Затьмарили хмари
Бродять по гаю
закохані пари.

ніхто їх не бачить,
ніхто і не чує.
Іванко до ранку
Марічку цілує.

швидко проминула
закоханим нічка.
За погубленим дівоцтво
І плаче Марічка.

В обіймах Іванко
З радощів сміється,
Обіцяє завтра
В церкві оженитися.

Шукайте і знайдете.(Святе Письмо)

Стою — як мати народила:
Без трусикiв, без панталон.
Точнiсенько, як Аполлон,
Безличний. А сержант без мила

Полiз у рот, у афедрон.
Пильнує, стерво, щоб бацила
Антирежимності не звила
Гнiзда крамоли. Шмон є шмон.

Сержант шмонає по порядку
I кожну латку, кожну складку,
I кожен рубчик, кожен шов,

Штани, труси, матню, холошi,
Немов — пардон — шукає вошi,
Та чорта пухлого знайшов.

Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча – хіба це вибрик? виклик? випад?

І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже….. корова язиком).

Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущім раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!

Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі.

Ви, певне, не повірите мені
Та розкажу вам, друзі, все достоту...
Зробив колись я кроки руйнівні,
Щоб велетенську знищити істоту.
Господар мій, тоді бідняцький син,
Отримав і палац, і повну владу,
Хоч оженився на принцесі він,
Та не навів у королівстві ладу.
Мене спочатку шанували всі
І вірили, як магу - ескулапу,
Пісні співали: «Коте, гей, єси!»
Складали оди й цілували лапу.
А потім все змінилося. Чому?
Маркіз мій правив як останній дурень,
Бо культу захотілося йому,
То влаштував у царстві диктатуру.
Народ повстав за втрачені права,
і, гнаних ошалілою юрбою,
нас заховала в хащах кропива,
Де хвіст мій не здіймається трубою.
Геройські чобітки діряві вже,
та й капелюх зносився теж на пляцок,
Та доля відчайдухів береже,
Я може знову втраплю до палацу…

Опалений ненавистю — любити буду.
Проситиму прощень крізь біль для вас.
Не треба так дивитись на Іуду.
Він — ваш міраж Христа, що йде крізь час.

Закопаний у землю — жити буду.
Хай моторошно, хай мене знобить.
Не переймайтесь — здужаю застуду,
Бо мертвим легше видужати й жить.

З очима чорних хмар — літати буду.
І деревом з корінням до небес
Я все стоятиму у передвісті чуда,
Допоки світ пітьми і сонць не щез.

З руками у крови — просити буду,
Щоб квітку посадили там, де я
Лежатиму, забутий, в халабуді
З нічних троянд.
Хай прийме вас земля…

Мені наснився сон. Злітаються крукИ.
Чорніють між дерев чиїсь зловісні тіні.
І сморід жебонить отруйний та гіркий:
Це сіє кожен крук отруєне насіння.
Це кожен чорний крук лишає свій фантом,
З насіння сходить вмить мутована цикута,
І кожен хижий крук не кігтем, а перстом,
Намотує на світ свої отруйні пута.
Поезіє, тримай брудний курчачий стьоб,
у блекоті крукИ вже майже захлинулись,
А з черрі хробаки їм забивають дзьоб,
І ніздрями повзуть в розітнуте минуле
Розкладений пасьянс, та все нема вінця,
Бо сонце не зійде, воно у пащі хижій.
І вийшовши за мить із іншого кінця,
Воно вже тхне лайном, немов зогнила їжа.
Яка жахлива ніч. Богині гиготять.
А замість язиків у них зміїна зона,
Поезія скавчить, мов скривджене дитя
Чекаючи на суд, запевне Соломона.
Яка жахлива ніч привиділась мені,
Розбуджені круки й отруєна палітра,
На щастя, це було лиш у страшному сні,
Де я ішла вночі до сонця проти вітру.

Знаєш, зараз нічим не гірше ніж колись
Воно відноситься з ним майже так само
Як швидкий потяг до весняних снів
Що прагне їх дізнатись обганяючи
На вузькій колії, що оминає гору
Мов хоче у майбутнє так проскочити.

Як світло місяця до тих календарів,
Які у древніх каменях і знаках
Про місяця майбутнє й зір читали
Коли ніхто іще читать не вмів.

Як подих вітру до нових вітрил
Червоних, синіх, білих, золотих
Які радіють своїм волі й силі
І ловлять разом з вітром смак надій.

Та зараз все ніяк не настає
І потяг завжди прибуває вчасно
Стандартними хвилинами прощання
Вплітається у такт людських сердець.
Лишаючи лише весняні сни
У памяті про щастя дні й хвилини...

Ховає місяць іншу свою сторону
Завжди двозначний попри всі стандарти
Сьогодні трошки інший, аніж завтра
Припливами керуючий на морі.

Вже вітер полонили вітряки
І він не може вирватися з кола
Вітрила замінили вже мотори
Однакових машин, без кольорів.

І може все ще зміниться колись
У кольорових фарах світлофорів
Лунатимуть, мов класика, мотори
Для місяця співаючи сонату
Що вітер стуком рельсів підказав
Підслухавши її в весняних снах...
Тоді...
Чому б цьому всьому не статись зараз?

В найдовшому слові
Сховала свій сором.
Як іспит на вірність,
Ця збуджена мить.
Оздоблене серце
Розкішним декором,
Тверде, наче камінь,
Уже не болить.

Звивається тіло
Від муки, від злуки.
Лягає на груди
М’який оксамит.
П’яніє повітря.
А руки розлуки
Уже обіймають
Наш зраджений світ…
7.09.08

«У телепередачі «З Савіком Шустриком»
пан Шустер дозволив пану Олегу Скрипці
знущатися з Гімну України»

Шустрий Шустер
від лакеїв
шустрить шустрих
не від них.

Тих – в лайно,
цього – в єлеї,
України Гімн –
під дих.

6.09.08, Зошит «Дитячі віршики»

Байдужий до подій диспетчер – Осінь,
Дає «добро» на зліт…
Останній клин
Злітає в небо…
Тільки я, ще й досі,
Стою біля дороги…
Я – полин.

Всім полинам – гірка одвічна доля:
Стояти з краю
примарних доріг,
Які ведуть до
примарної волі
Усіх, хто мав її,
та не беріг.

Мабуть такі закони у дороги…
Такий життя
неписаний "устав",
Щоб той, хто стомиться
об неї «бити ноги»,
Звернувши з шляху,
полином ставав…

Щоб хтось, із безтурботних подорожніх,
Отримавши усе,
чого хотів,
Посеред днів своїх,
солодко – не тривожних,
Згадав про смак
гіркий чужих життів.

Я на машине умной высчитал,
учтя все тонкости и сложности,
что ты — мой шанс. Один из тысячи
невероятных невозможностей.

Понять итога суть ли, форму ли
всё не могу никак осмелиться.
И в то, что уравнялись формулы,
мне до сих пор еще не верится.

Пришла и места не оставила
для логики. Ты — исключение
из всех и всяческого правила.
Моя любовь. Моё мучение.

Прости меня...Просто прости...
Ты зажги свечу, зажги надежду
И былое с легкою душою отпусти,
И пускай с Тобою будет нежность...

Прости меня...Просто прости...
На ночное небо посмотри, загадай желанье,
Ты сегодня ночью не грусти -
Отпусти с душою легкою молчанье...

Прости меня...Просто прости...
Для Тебя всегда открыты двери
И на крыльях в небо Ты лети
Знай всегда: в Тебя я верю...

Люблю.
Готова покохати, лиш промов...

Наївна!

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Хтось в темній кухні північ зустрічає...
Поодиноке світло, стрілка, мій напій...
Ти хочеш більше, зупиняю: "стій"!

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Торкнутись серця, я Тебе незнаю
Колючий дріт, слова по ньому струмом,
Твоє терпіння...Може ти придумав?

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Отруєний потік, хтось напрям визначає
З гарячим подихом вдихнути почуття,
Кидатись в крайнощі, боротись за життя...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
І, може, там ніхто не зустрічає.
Іти за руку - і розбити скло
Мабуть, інакше бути не могло.

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Безжально ми з"єднання розриваєм
Наполовину крок, наполовину вдих,
Та я не просто, не така, не з тих...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Стучить серденько - двері відчиняєм.
Це - гра offline, тікаємо від них,
Та Ти не просто, не такий, не з тих...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Тут темно - і коннекту вже немає
на старт! На фініш! На червоний їду
Сьогодні, стоп, тут доступи, ліміти...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
П"яніємо одне від одного, літаєм,
Сірник, іскра, вогонь, момент.
Я ставлю крапку. І пишу: "the end".

Зорі беру у долоні
У нічні імлі.
Ой як хочеться між ними
блукати мені.
Нічка цілує в обличчя,
оповився нею,
омиваюся росою,
лечу над землею.

Лечу над горами
Гори сумом оповиті
Лежать зрубані дерева,
Мов трупи побиті.
Полонини бур’янами
Геть позаростали.
І куди чабани
З трембітою пропали?
Минаю гори,
І ліси дрімучі
В низу лани широкі
І ріки гримучі.
Бачу вдалині
Освітлені села.
Там музика гучно лине,
Там пісня весела.
Лечу над містом.
Місто купається в вогні
між вогнями танці, пісні
туди захотілося мені.
Біля дому опустився,
На лавочку сів.
То ж це мара,
Я нікуди не летів.

кастрюльно-триперний
неагрегатний стан
зніми і випери
відкинь хвоста
безхвОста ящірко -
я заплачУ
плачем і нЕплачем
старих світлин
ти - майже викидень
моїх думок
пліснявий супровід
німих хвилин

я - манекен, я...
...просто манекен
в неагрегатній
кількості
один

Зустріч не розлука
Розлука не злука
Все зливається в єдино.

Зустріч радість і сльози
На пероні ромашки дарують
Матері радо синів цілують.

Мила з радощів плаче,
Троянди червоні тримає.
Слово сказати милому,
із радощів слова немає.

Ромашки всміхаються сонцю
Трави радіють ранку.
Зустріч, це радість, це сміх,
Це сонце на світанку.

О.Д


горизонт,простори безкраї,
гори,степи,річки і
озера

тварини і рослини
дерева

квіти,пахощі квітів
шматок неба
там мене не треба,а хочеться....
зірватись і полетіти до хмар
до сонця...
але доля Ікара...

думки і мрії мої крила
листок паперу небо моє,
а сонце...

У світі страшно жити,
Коли нема тепла,-
І світла- тільки тінь,
Бо, поглинає все вона.
І темно,гірко на душі,-
Чого та доля не бунтує?
Ні крихти щастя - все сумує,
Ні подиху весни,
Краплинки весняної, буйної води,
А тільки та сувора,-
Страшна зима,
Що серце в кризі,
Подих - сніг...
В житті нічого ти не зміг,
Ні розбудити, а ні народити.
Спасенну свічку - ти не запалив.
Бо відблиск в темряві,
Відкрив тобі всю ширину світів.
- Я щастя, так хотів!
І пташкою летів,
В небесну вись, я піднімався -
Назустріч всім вітрам.
Життя на землю опускало,
І било боляче, не жартувало.
Моя душа так плакала,кричала.
Надіялась на щастя,звала...
-А ти держись, на чисте небо подивись!
Там сонце ясне,так горить!
Зігріє душу промінь сонця вмить.
Струна в душі так ніжно забринить.
У серці пісня зазвучить.
І кольорами навкруги Земля,
У сяйві сонячному засіяє.
Життя сенс має!

Держал пари я с совестью не часто:
Залог душа причиною порок.
Но вместо радости, что выигрыш достался
Всегда подкатывал под горло узелок.

И снова прав и логика над чувством
И справедливость вместо милосердья…
Да только, Господи, зачем мне то искусство –
Обманывать себя с невиданным усердьем?

Золотавий наліт... і нікому вже не відсахнутись.
Гавкотіння собаче - далеке, сумне, аж до сліз.
Нам не те, що до серпня не можна вернутись,
Ми до вчора ніде вже не знайдемо віз.

Я сиджу на вікні і малюю заплакані очі.
Ось на склі залишився мій подих й відбиток руки.
Білий день так раптово став сірим й коротким.
Темні сутінки блюзом вливаються в мої думки.

Чай давно вже схолов, і мені стало лінь його пити,
Я позбулася засобів різного виду зв'язку.
Мені лінь посміхнутись, мені лінь навіть рота відкрити.
Мені добре сидіти із Вереснем в темнім кутку.

Нам НАчхАТИ на всіх: ми спілкуємось телепатично.
Я отримала тишу, самотність і спокій душі.
Рідний Вересень в цій атмосфері готичній
Світ за очі під руку веде мене в ніч по дощі.

Попрощалися з літом поети,
Уклонились йому до землі,
І з висот журавлиного лету
Всі у осінь – Великі й Малі…

Не зустріти ж її неможливо,
Не помітити – просто абсурд,
Невгамовну, примхливу, зрадливу,
На уквітчаних ношах у - гурт,

І допоки ще тепло й не сніжно,
Золотаву, звабливу, руду,
Навпрошки, по полям і обніжкам,
Ніби жрицю несуть молоду

Їй убрАння цілують шовкове,
І шепочуть: ТАКА ти одна…
А вона лиш надломлює брови,
Випиваючи келих до дна!
.
Найвідвертішу має сукенку,
А волосся – духмяний шафран!
Хто ще так затанцює фламенко?
Стільки па у суцільному гран!

На жертовному вогнищі злато
Переплавлять на попіл і дим.
Не загадуй…Не згадуй Пілата…
Утішайся вином молодим.

прибіг до сонечка –
обернувся в попіл я,
місяць форму виліпив –
утворивши ідола;
шлях на землю скоротив –
і прибув на місце я –
навкруги істоти бігали
підіймали руки вгору
і співали пісні тому –
хто створив мене як ідола ,
хто створив мене як ідола –
для уславлення Могутнього,
для того – хто зорі виліпив,
утворивши простір всесвіту.

спочатку з’явилась тонка світла смужка в мені,
котра розрізала мене на дві частини,
і я йшов по цій стежці-смужці у Небо, виходячи з тіла.
навколо було темно.
здавалося, що ліворуч та праворуч мене – темні стіни,
і лише вузька стежка тягнулася вперед.
приблизно через пів хвилини стіни зникають
і я потрапляю на відкритий простір:
навколо тиша та спокій, ніжний туман – сила срібляста,
відсутність тіла та кордонів.
я зливаюся із силою, я скрізь.
здається, я колись тут уже був.
раптом з'являється апостол Петро.
його обличчя розпливчасте.
помічаю лише, що він має білий-білий одяг.
він каже, що мені ще зарано входите до раю.
позаду апостола – щось схоже на будинок,
захований від мого погляду напівтемрявою.

я відкриваю очі.
мені здалося, що відколи я злився із силою
і до появи апостола Петра,
я пробув у такому стаю декілька років (років 6 – 8).

я стою у плиты и готовлю чар-зелье,
чтобы влить его в тело,
которое ломит и злится,
«отойти», и отправиться в путь:
где встречаются люди с шестью головами,
бродят духи забытые кем-то навек,
ну а в небе, где найдёшь все цветы и цвета,
высоко-высоко над землёю, расправивши крылья –
великий и огненный Феникс парит.
когда зелье сварилось, набрав свою силу, –
я в руки свои взял «баян» долгожданный.
хвалу отдавши Богу и помолившись за дорогу –
которой должен был отправиться уж вскоре –
я принялся за ритуал,
за действие, которое с великим нетерпением так ждал:
наполнив дурью инструмент отменный –
поднёс его к руке – с любовью, нежно,
и отыскав побольше вену –
вонзил его я в вену смело,
глаза закрылись, всё вдруг стихло,
и дух опять вселился в тело, –
чтоб завершить всё это дело,
введя меня в свой странный мир.
и вот и снова на земле стою,
и зная, что я жив, не мёртвый –
стою и жду –
когда же наконец исчезнет дух, который был сейчас со мною.
вдруг что-то вспыхнуло, рвануло.
ну а дух?
а дух исчез, как будто джин ушел в бутылку.
когда ж всё стихло и настала тишина –
картина жуткая предстала взору:
вокруг, с зубами острыми как жала.
которые похожи были на кинжалы,
летали, ускоряя ход – огромные и злые помидоры.
поднявшись на ноги отправился я в горы,
чтоб от греха подальше удалиться
и с удовольствием напиться – воды,
которая текла как будто ленно меж ног двух исполинских дев,
сидящих на земле прожжённой,
подставив нежные тела полуденному зною
воспламенённой огненной звезды.
шагая по дороге пыльной,
навстречу камням великанам,
мне повстречался на пути подвыпивший н злой Иуда:
кричал он матом, проклиная Бога,
но это было до тех пор –
пока его не расчленил надвое летящий вниз стальной топор.
когда я поднимался вверх нешумно –
вдруг выбежал из-за кустов полураздетый бес:
он стал кричать, ругаться шумно,
сказал, что я не доживу до утра,
поскольку сам того не зная,
любовный видите ль прервал процесс.
мне стало страшно, даже жутко,
и испугавшись не на шутку –
я вытащил с кармана медный крест.
тут бес приблизился –
смеясь своей улыбкой жуткой.
вдруг крест исчез и бес исчез,
как будто это было злою шуткой.
я вытер пот со лба,
и развернулся чтоб идти дорогой горной,
когда увидел на своем пути –
фигуру пахаря в одежде чёрной:
в одной руке он нёс косу,
другой – обнял меня за плечи, –
теперь ты мой – сказал он мне, –
теперь ты мой – навеки.
я сделал шаг, затем другой –
и рухнул словно колос сбитый.
вы скажете – что пьян я, –
но это всё обман,
я просто сплю, ведь я – убитый.

як човен, пливучи по водній поверхні,
думками вгризаюся в пам’ять безмежну.
і здерши завісу –
ніч темну відсутністю тіла –
стріча чагарник на сходинках скелі,
без форми й тому непостійний.
думки тут відсутні і час тут небіжчик.
відíйде назавжди колись, що є в тілі.
хтось скаже «звільнився».

мы в вас находимся сейчас и смотрим не на вас
мы смотрим сцены – в фильмах вы, мы в них.
бегут дома, тупик, стада.
лежит улыбка на полу цветная
кусает голову петух
собака лает на луну пустую
в нору забилась от охотников лиса
сдирает кожу в крик маньяк
поёт убитый коршун
снаряды рвутся под ногами
лицо испачкано в коньяк
моргун забил гвоздями тело
сидит на бомбе труп
глядит в окно старуха
летают сотни мух вокруг
жужжит увёртливый пропеллер
ласкает тело огненный пастух
уносит вдаль мешок костей прожорливый конвейер
смеётся восковая маска
хрустит испуганный кукушки взгляд
свеча плывёт рекой сознанья
кричит рожая в муках дева
внутри зажатый эмбрион кометою несётся в выпуклое небо
танцующий прожектор как прицел на пышность лиц нацелен
стучит каблук по мостовой
течёт блевота из харчевен
стоит великомученик с протянутой рукой
раздвинув ноги языком ласкает обожжённый трон
льстец женских губ
наперсток полон дури
звенит в ушах на землю падающий пепел
червяк раздавленный на мостовой лежит в могилке вырытой ногой
скребет когтями кошка пулемет
зовет часовщика народ
вернуть назад обмолотый ветрами засыпающий песок
краб вышедший из моря весел
вагоны в мрак бегут по рельсам разнося молитвы
священник с Библией в руке стоит в безмолвной тишине
план мир а этот
все равны
дописан будет к новоселью
ползет смышлёный крысолов внутри туннеля
хлеб ища
пищит замученная пыль
в сон клонит жажда вспомнить все
скрипит безвременья ладья неся по глади времени туда
где заколочен вход словам
Леш только образы везде
не хуже чем в раю быть там
немножко жалко ангелов и дам
проснись и позабудь весь этот сон
ведь все мы в абсолютном коматозе
уже живём продрогши до костей
не нажимая кнопку рядом на стене
чтоб не встревожить лишний раз ковчег идущий по волне
хранящий девственность вещей
кому-то жалко быть ни с чем
кому-то дайте поважней
заприте в соковыжималку путь
сверните покороче вред
под голову засунь кирпич
ступай дорогой
радом минные поля
плывёт раскинувшись ручей
война сжигает города
насилие ведёт к тоске
мутит от безысходности людей
великий Искуситель—сын Отца
живите вечно—два брата-близнеца
астрал нельзя забыть никак
звено связующее нить
пустите землю изменить
вдали идущий вурдалак
крадётся дух по кладбищу в ночи
садится кот на зимний крест
гремят колеса по костям
бульвар закатом выжжен дня
любовь струится из ноздрей
идёт охотник
бьет земля
ключём летят на юг стада
надувшись Смерть хватает лед
закрыв глаза увидишь мир
покинешь сказку не смотря
святой играет в преферанс
танцор откручивает знак
ползет по трубам едкий газ
окно завешено—антракт
скрипит кровать
тоскует суть
кумар наводит голос сев от крика боли в голове
иглу целует наркоман
отравлен ядом мёртвый лев
отдайте точку на стекле
ещё глоток
путь вновь открыт
дух исчезает—голову кружит
извозчик не спешит сменить прикид
ползёт удав прикрывшись мглой
ждет гул шагов отточенный в скале
с покрытой головой всегда голодный лабиринт
играют стены в тишине извечную игру шута
толпою пёстрой знаменит кровавых дел искомый людоед
нир вана—кирпич рассказывает быль
законопачено гнездо
в окно стучит незримый мир
свинцом щекотным в бой звенит пехота
костями завывает шевелящийся ковыль
перед глазами все плывет
и только—
ракета в космос отправляет мысль
на публику играет изнурённый гладиатор
поёт изнеженная нота гимн
цикуту пробует с кувшина дегустатор
буравит землю птичий клюв
шумит непорченых турбин оркестр
крушит на щепки грудь топор
спешит на помощь эскалатор
бежит на кухню ветхий дед
на табурет садится мясорубка
кусок идёт в рот за куском
меню любимых блюд готовых из сырья соседки;
проходит день...

вы нехотители стать колёсами вагонов
и рель сами путей сообщения
корытом,
ракетой
да и просто букетом своих спаленных грёз,
исцелевших стёкол
листва опадает
ветер бьёт сапогом по земле
слушает он из недр вылетающий ропот
как на весне замечательны дети
как велики города без бомбёжек
атомных рудий великих сношений
снопы закопанных великих мыслей
скопление великих множеств зёрен
замешанное тесто время
огнём мечтает песня духа
венера пламенем согрета
и держит связь с землёю
как звёзды все в одной лишь точке
пейзаж истерзанных мгновений,
берите в плен что вам не жалко
тащите в дом мешками мусор
сомнений веник вам не нужен
не нужен вам хлопок сомнений
закон оружий вам не нужен
вы сами не нужны себе –
мечтатель,
сколько сотен душ
встречал ты взглядом на заре
идущей вдаль рекой –
паромщик,
как можешь стать ты нежным ветром
не ставши парусом в себе?
истерзанный и никому не нужный
я ощущаю улицы
ряды зажжённых фонарей
дома без окон
ночь с разорванной луной
входите гости
в доме стужа
в сердцах обглоданный сухарь
вы не подскажете?
не подскажете;
большая лужа
и звёзд отражение в ней.

жінка проходячи повз
шурхотіла своїм червоним платтям –
я ж сидів у човні,
а навколо були лише хвилі та вітер.

що є там де нас нема?
там є ми
і все там в нас
той світ є наш
і ми є світ
у вічному житті
без простору
без часу
і без тіл
із мовою –
але без слів
із небом –
в кожного своє
з початком –
в кожного є свій
з любов'ю –
вже без губ
із дотиком –
без шкір
із поглядом –
але очей нема –
ми все, що там...

стою на порозі дверей,
які ведуть у інший світ.
світло
притягує.
стою на порозі...

жизнь – это лодка
плывущая по водной глади
идёт за волною волна унося лодку безвозвратно вдаль.
и вот, достигнув берега—
она выбрасывается волнами на песок
встречая лучи восходящего солнца,
в спокойствии ветра сокрыта судьба.
жаждущий огня
ломает доски
бросает их в пламя
сжигая прошедшие дни.

и всё то, что прошло—
будет всегда находиться там—
откуда вышли лучи
пронзая во все стороны бесконечную тьму…

я їду – вільний –
завдяки Духу Святому –
я – вільний, безмежний, неосяжний,
ну – любов безмежна, яка скрізь і завжди,
і істина,
і святість –
скрізь і ніде я існую –
але те, що я називаю – я – не я…

я – не я – існую…
я – не я – не існую…

ніхто не знає точно де саме й як
з'явилось зерно найдавнішої і найкрасивішої в світі квітки.
але колись один мудрець казав, що нібито воно зародилось всередині золотисто-сріблястого світла, завдяки безмежно сильній
любові як була розчинена в ньому.
після цього, це зерно було підхоплене сонячними променями
і віднесене на блакитну планету.
Земля дала йому життя.
паросток прорізав шлях собі нагору.
промінь, що вийшов був із нього,
ту темряву яка була навколо, своєю силою розігнав.
йшов час, і з кожною хвилиною
енергія життя, енергія любові – текли всередині зерна,
щоб з нього диво-квітка врешті-решт себе явила цьому світу.
для чого?
щоб людям шлях вказать від смерті до навіки-вічного життя.
минали дні.
квітка виросла
і своєю красою перевершила всі інші створіння природи.
листя її має синьо-блакитний колір неба – звідти вона прийшла, стеблина – зелений колір лісів, біля яких вона росте,
пелюстки – червоний колір людського серця,
а сама голівка – золотисто-сріблястий,
оскільки була створена в ньому.






є в сонячній квітці і те, що не можна побачити очима,
але лише серцем – це колір її пелюстків,
які своєю будовою нагадують серце людини.
також, лише тільки серце може побачити те приємно-тепле світло, яке випромінює голівка цієї диво-квітки –
воно торкається спочатку серця,
а потім розходиться ніжно по всьому тілу
своїм сонячним промінням.
якщо людина хвора,
то в присутності сонячної квітки будь-яка хвороба зникає,
не залишаючи після себе навіть і наслідків.

біля неї не можуть рости ніякі інші рослини
які можуть завдати їй шкоди,
оскільки саме небо захищає її від її ворогів своєю могутністю.
сонячна квітка має зріст людини,
тому, аби відчути її запах – людині не треба нахилятись до землі,
достатньо лише підійти до неї ближче.

і ще одне диво, яке приховує в собі ця чарівна квітка, – це її запах.
кожну хвилину в ньому постійно з'являється щось нове,
не схоже на те, що було колись,
тому його хочеться пити й пити все життя.

ось таку чудову сонячну квітку
дарувало людству небо, сонце, зорі й всесвіт.

срібний сокіл з алмазними крилами в небі кружляє
і зором своїм всі світи оглядає,
і все що є в них,
і все що є в тих, хто між ними існує;
водночас він є світлом-орлом
і скрізь він існує,
і завжди все знає, –
оскільки він вічний,
оскільки він зáвжди,
Любов ним керує,
оскільки він скрізь –
але його ніхто не знає,
ніхто його не бачить,
його ніхто не чує,
тому що його взагалі не існує.........................................

Я – Господь Бог – Отець ваш небесний.
завдяки тілу Я видимий та зацікавлений
книгу знань на олтар кладу Я
в домі прихованому від очей сторонніх
з багатьма сторінками що ніколи не жовкнуть
бо часі Я не існую
знання даю Я
нічого взамін не потребуючи
шлях вказуючи Я не наполягаю
космос підтримуючи сутністю своєю
в кожну точку на склі дзеркальному Я проникаю
данину не збираю,
повсякчас тихий, завжди спокійний
що декому здається, що й взагалі не існую
настільки орієнтир відкинув
що є багатоликим та безсловесним
знаю Я те про що інші і не підозрюють
настільки неосяжний, наскільки можливо
і в атом згорнувшись весь там Я існую.
частково відкритий для розуму в полі
як зерна з’їдаючи –
Я розум живлю
могутністю сили Своєї руйную
підземні води удалині залишаю
все те, що своє віджило – відкидаю
і в вічність, в Свій дім, лише тих Я приймаю,
хто дурницю відкине
про те що як звір Я
Я розум з’їдаю
любов віднімаючи –
адже Я безподібний.