Люба моя Україно прошу тебе ненько
В злу годину поможи пригорни рідненька
Не цурайся Україно ти свого народу
Краще йому просвіти якого він роду
Краще йому подаруй ти своє серденько
Поцілуй та обійми їх усіх рідненька

Люба моя Україно знаю тобі тяжко
Споглядати на дітей що працюють важко
Знаю важко мій народе тобі довелося
Повставати з попелища свободу шукати
Так чому ж ти Україно ще й досі бідуєш В нашій славній Україні москаля годуєш

Люба моя Україно ,досить вже мовчати
І злиденним москалям тебе научати
Не дамо ми Україно тебе на поталу
Повернемо ми тобі козацькою славу Тую славу що діди наші здобували
Помираючи за тебе життя віддавали

!!!

У парку клени наче ліхтарі!
Калина зодягнулася в багряне,
Вже паморозь сріблить все на зорі,
І стеляться над річкою тумани.
Малює осінь чарівний пейзаж
І цю красу не втиснеш в жодну раму...
Сподобалось? Дарую - він вже ваш,
Мені дістався перед тим так само.
Пройдімось галереями садів -
Відчинено від жовтня по листопад,
Ходім на двір і нам забракне слів,
Залишмо вдома повсякденний клопіт...
Бо ця краса недовго так трива,
Що завше не встигаєш надивитись,
................................
Ще місяць - і закінчаться дива,
А потім клени в парку будуть снитись.

Ти кричиш про любов
І про вічне кохання
Душа рветься, і знов
Серце повне страждання.

Я мовчу... "не любов"
Поселилась навколо...
На душі пусто знов...
Так. Це замкнуте коло.

1
Ты видишь, это место не узнать.
Как странно, раньше тут сияло утро,
теперь здесь вечер, затянувшись сутрой,
смеркается, уходит. Белизна
сверкает ярче в свете фонарей,
чем в свете дня, когда все больше серо,
теперь же ясен грозный лик Гесера,
и спрятавшийся в сумраке Арей
облюбовал твой зассанный подъезд
для поля битвы в полуночный квест.

2
Я вижу: в темноте твои глаза
бледнеют мутной катарактой взгляда,
ты чувствуешь как дышит где-то рядом
Арей, что страхом в узел завязал
тебе язык. Смелее! Сделай шаг!
Иди - тебе опорой будут стены,
и путь осветит, словно глаз Селены,
твоя дрожащая несмелая душа.
Прозревший, ты для тех непобедим,
кто станет тенью на твоем пути.

3
Как тишина нам кажется страшней
иного шума, голоса и слога…
Язычник, разгадавший тайну Бога,
с ума сошедший в этой тишине,
ты брел, играя в страшную игру,
где наперед известен проигравший,
и поминутно становился старше,
и неизбежно постарел к утру,
но ночью, ты, замаливая страх,
мечтал дожить хотя бы до утра.

4
Здесь никогда не будет темноты,
здесь свет, и звук его звенит ручьями,
летает юный ангел за плечами,
с которым ты с недавних пор на ты.
И вереск, и ковыль, и лен в полях,
и горизонт прозрачный и незримый,
и в песне поднебесных пилигримов
не различимы небо и земля.
Но этот мир, как все твои миры, -
необходимое условие игры.

Вона в полі одна
Він далеко від неї
Щастя в неї - вода
Й сонце - радість для неї.

В нього чари свої,
Лист червоний, кленовий...
Та між ними гаї
Й ліс казковий, дубовий.

Усе заснуло навколо тиша...
Накрила ніч своїм крилом.
І не нарушить навіть миша
Оце блаженство за вікном.

Незабаром впаде сніг
Наступить зима,
Хмари землю повиють
Тепла вже нема.

Золотистим інеєм
Покриється ліс,
Вітер уже осінь
За обрій поніс.

Наклонилось сонце
Ген на небосхил,
Обігріти землю
Вже немає сил.

Заплакали хмари
Сльози ллють в ночі
Землю поливають
Осінні дощі.

* * *

Подорожник полюбляє подорожі.
Та Бог не дав йому ніжок,
тому він будує вежу,
з якої відпускає свої зернята
мандрувати з вітром.

* * *
Із чого складається кульбабка?
З кульки та бабки.
Кулька десь закотилася,
бабка відлетіла,
а маленька квіточка
сонцює на долоні.

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думати: "щось болить"…
Житиму! — знай, перехожий!

Краплі нічної роси
Листя трави охопили.
Сонце ранкове вкуси
Ти, моє небо на крилах!

Випий сліпий еліксир!
Світло зробило мікстуру.
Житиму я, — повір!
Жити я буду здуру!

Ком сніговий аж німий!
Сонце зелене сміється.
Ніч у фотонах змий!
Змійкою день несеться.}

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думать про біль. Мить
Я поживу ще, може…

Сни наздоганяють мене під ранок
скільки б я від них не тікав -
вони неодмінно покажуть тебе
Усміхнену, в контражурі
як на тій плівці, яку я ще не...
Проявив себе так незворушно

мабуть, ти очікувала більшого
Але ти, яку я інколи зустрічаю
і та ти, що справжня як уві сні -
це різні люди. із цим нічого не вдієш
Я залишусь незворушним
поки ти не проявиш справжню себе

Моїм друзям

Віриш і знаєш, що знаю і вірю я
вірою тих, хто вертається з вирію
лагідно-лоскотно хвилями «ми-не-ми»,
міряють простір зеленими милями,

чують нечутне і бачать небачене,
вітром і зорями шлях їх означений,
сонячно-місячним посміхо-поглядом,
Риби Небесної подихо-покликом,

вільно-повільно крізь вії і повені,
понад землею – розчулення сповнені –
плинно летіли цим небом-під-стелею
і загубились у снах рафаелєвих…

Пролiнiяний зошит-
великий оптимiст,-
бiлi смуги у нього
набагато ширшi
за
чорнi...

Я обіцяла написати цей верлібр =)

Село
До якого не ходять маршрутки
До якого забуті дороги ведуть
У самоті стоїть але недовго бо до нього вриваємось ми
Не спавши всю ніч розмовляючи просто
Так нагло вриваємося

Дощ
Між слоями намету жучки заповзають
І віддають життя своє

З одного боку поета блискучого маємо
З іншого - диявол-поет персоніфікований
Який спить
Інший тіла комах чавить
Що дивним є - скрізь у нього комахи ті і навіть
Світяться фосфором деякі
З кишені вивертає він їх

Тому очі маю відкрити
І теж на жучків дивитися
Вони - з рас інопланетних
Каже поет той що блискучий
Але ми їх розкрили і вони мають нас убити
Параноя

Вони - якісь піздюлінки
Це вже я заперечую походження їх
Нас уб"ють, а мозок висмокчуть поету-дияволу
Бо він небезпечний і спить

І тут бачимо пробудження Люцифера
Тому питаємося, чи мозок ще не висмоктали
вони

Лежимо
Втрьох і в небо крізь намет дивимося
Я думки висловлюю свої
Що дивно комусь у голову прийшло
В таких клаптиках тканини на землі лежати
Поети погоджуються обидва
Але зазначають ліпший вихід -
Пакети пластикові герметично затягнуті
І краще тіло не ціле
Розчленоване
І за Дністром пустити
Течія-бо добра

Сміються всі
Напишеш про це верлібр кажуть поети
Звісно кажу я
І відлунює це сарказмом

За мотивами Н

з важким перегаром суботою
іду я хиляти
мене помічають бомжатники та бухарі
гойдається місяць
такий як село все - рогатий
...
чого тут казати
як варги із вати
язик дурнуватий
плете забагато
...
і гавкають
суки
та дразнять мене
бахурі.

з важким перегаром з нудотою
іду я завзято
із правом упасти, коли не в болото - то в гній
гойдається місяць
хто дав `му те право - "хитатись"
...
ото перепади
від лиха - до сміху
від психа - до тихо
від дишла - у дихо
...
зайду до Любові
впаду по любові
голубонько,
грій.

16 Жовтня 2008

Вітер. Дощ. І знов негода.
Спішу додому навпрошки.
Так, на негоду дійсно мода,
Спливли у пам'яті рядки.
Та раптом зупинилась я,
Забувся дощ, мотив розтанув -
Я бачила лиш цуценя,
І світ немов у прірву канув.
Воно від холоду дрижало,
А може від своїх образ,
І, тихо-тихо так, скавчало,
Обтрушуючись раз у раз.
Я підійшла, взяла на руки
Таке крихке, та все ж життя,
Яке уже відчуло муки,
Що піднесло йому буття.
Та зазирнувши в його очі,
Таке побачила я там...
Все передать не досить мочі,
Але одне скажу я вам -
Була у них любов така,
І віра - що душа волала,
Я ж надивитись не могла
У кришталеві ті дзеркала.
Я зрозуміти все хотіла,
Як можна віру зберегти,
Коли, від кого душа мліла,
Тебе на смерть смів приректи.
Коли без натяку на каяття,
Разом із непотрібним крамом,
Тебе позбувся як сміття -
Лишився в серці страшним шрамом.

Ці очі бачила я всюди,
А в них одна і та ж любов.
Чом так жорстокі нині люди,
Чому плюндрують знов і знов,
Цю чисту, непідкупну вірність,
Котру, маленькі ці серця,
Несуть, немов найбільшу цінність,
До свого смертного вінця.

Ґрони калини
Інеєм покриті,
Білою хустиною
Сніжною повиті.

Долиною вітер
Жбурляє сніжини,
Хустина зігріває
Грони калини.

Голодна пташина
Сіла на калину,
Грону проковтнула
Разом із хустину.

Пташини сідають
На сніжну калину
Спасибі її кажуть
за сніжну хустину.

калина радіє
Зграї пташині.
Вітер танцює
По усі долині.

В часи старих князів і воєн люди нехороші
Зібрали в купу власну злість і вигадали гроші.
І з того часу в кожного: в міністра і в прораба
Немає друга ліпшого, ніж волохата лапа.
Не мають люди спокою, бояться навіть цапа,
Бо світ накрила, хмара ніби, волохата лапа
І люди, гарні й правильні мичать немов телята
Коли, мов квітів аромат, відчують запах злата.
Кацап кляне єврея, а хохол кляне кацапа
Радіє і сміється з того волохата лапа...
І доти ще триватиме ця неприємна повість,
Аж поки в кожного жадобу не здолає совість.

Павло Браницький

ПОВЕСТКА (песня)
(Русский)

В январе, - да, в январе,
Утром зимним - да, на заре.
Прохрустели по снегу к дому сани.
Зарыдал я, зарыдал
Волком взвыл и хвост поджал.
Мне повесточку в жизнь дал Йосиф Сталин.

Зазвенят колокола,
И окраина села
В память врежется мою, как наколка.
Выплеснет через края
Зла судьбинушка моя.
И в поле вольном пропадет как иголка.

Восемь бед – один ответ.
Может, было, может, нет.
Правда - каждому своя в людском стаде.
Не вини и не брани,
За измены не казни.
За любовь меня прости и за раны.

Заметелит, закружит,
И лошадка побежит.
В доме только не спеши свечку ставить.
Ворожи, не ворожи
Бог найдет огонь души.
И, наверное, все злое исправит.

Бог простит и отпустит
Все грехи. И воспарит
К небу беглая душа, чтоб не маяться.
А грехи родятся вновь,
Прорастут как та любовь
И останутся с Землей вечно каяться.

13.10.2008

Постукав у шибку вечір - осінній плач.
Жбурляється вітер листям, що «від кутюр»,
та я не сумую, він мій не зачепить плащ,
у вітрі сьогодні для мене звучить ноктюрн.

За хмари зірки сховалися, що ж, нехай!
Окалина місяця дивиться на бордюр.
Та проза життя, проте, не така й лиха,
У вітрі сьогодні для мене звучить ноктюрн.

Сьогодні не пишеться щось, не лежить душа,
Думки неслухняні, не хочуть іти в алюр...
Притисну палець до губ і скажу їм: « ша!»
Помовчте! Сьогодні, я слухаю лиш ноктюрн...

Вечері не буде. Нічого не говори.
Бо я не збираюся слухати твій сумбур...
Ну щось розігрій. Ну чай собі завари.
А хочеш, навчу тебе слухати мій ноктюрн?

За обрій впало сонце й запалало,
Над ставом вдалині багряним світлом,
Травинкою сухою на вогні,
Згоріло в попіл днів коротке літо.

Надвечір я зайду в осінній сад,
Де роси в листі,як намисто,
Та яблуні задумливі стоять,
Під ноги сиплять жовте листя.

Червоних ягід на калині,
Торкнусь теплом своїх долонь,
Посеред листя загубилось,
Волосся біле з моїх скронь.

У вишневій кроні десь вгорі,
Вже не ховається гніздечко,
У вирій ,вранці,на зорі,
Птахи полетіли далеко.

Приспів:
Осінь!Осінь!У небо синє
Вже розлітаються птахи ,
А в серці пісня тихо лине:
"Ви нас чекайте до весни!"

Біль висмоктала з пальця,
заїла бузиною,
уста змастила смальцем -
несися, параноє.

Змінила маску - янгол,
а норов - буцефала,
наслухалася Янга -
і з Нілом переспала.

Лежить Ніл - воду носить
на неї і до моря,
а параноя косо
кладеться у love-story.

В Москві - сказали б "криса",
труїли би всі хором.
В мені вона - актриса,
що грає вічно хворих.

На біс злий біс накапав
і пахне ґазоліна -
і Карло - знову папа,
а попіл - Буратіно.

Історії плетуться,
як поминки за цвинтар -
питають - вдома тут всі? -
гайки, шурупо-гвинти...

Та голова - макітра,
протерлися діоди,
несе думки за вітром
бінар-машинним кодом.

І знову палець - дійка
та бузина, де дядя.
Графа - мов манни лійка,
для поетичних б... (bla-bla-bla).

15 Жовтня 2008

«Смішна…Розумієш, у житті немає правил – і це закон.»
(Г. Осадко)

Поки люди ходять до сповіді, пляцки печуть і рахують гроші,
ти, божевільна, літаєш калюжами, не підгорнувши холоші,
нащо комизитись – адже відомо, де погані, а де хороші.
До неба рачки – так високо, і ти, в’юнка, як зелений горошок,

зелена юнко, пнешся угору, стебло вигинаючи боляче -
оце гутаперчева дівчина! Та ліпше, ніж киснути овочем
у бочці маринаду із буднів, який без жалю вічі випече.
Вибрати червону букву на плаття, чи лілію собі на плече -

а як же усі родичі гарбузові, шумне городище-город?
Кухня-каплиця-крихітки… Видно, бракує, причинна дівко, пригод
на голову твою фарбовану, лиско…Черговий переворот,
ще одна революція – у кольорі твоїх нових колгот -

чергова зміна: луска зміїна обсиплеться, наче у листопад
жовтаве листя. І буде пісня, і повний місяць вийде із серпа,
помадою на дзеркалі пиши: я сама собі господар і пан,
все у твоїх руках, золота; якщо серце бажає – то… pour quoi pas?*


*(фр.) чому б ні?

Немає півня – кури не несуться.
І вже останнє смажимо яйце.
Країна в суїциді. Знову суть ця
у Президенті з хлопцями «ЄЦ»*.
Обридли нам – бандитів пики ситі:
і той, і ті – не варті і гроша.
ТАК! Україна в суїциді,
і злодії вже п’ють на брудершафт.

*«ЄЦ» – партія деребану України «Єдиний центр».

14 жовтня 2008 р., зошит «Дитячі віршики»

я буду складати твій запах
у прогини моїх губ
у лінії на долонях
котрі наплів павук
у сфери моїх меморій
у закутки глибші за тінь
в букет із брехливих історій
в коробочку для хотінь
триматиму там допоки
твій запах мене не з’їсть
і може за кілька років
розіллється серед міст
твій запах в мені як протяг
він вікна нещадно б’є
до тебе лишає потяг
забороняє тебе
я буду плекати твій запах
нав’яжу його усім
рекламу зроблю на плакатах
розвішу на сотні стін
я хочу щоб місто палало
перетворилось на дим
щоб все твоїм запахом стало
за кілька нестерпних хвилин
детальку забула спитати
чи ти дозволяєш мені
твій запах в полон забрати
і з ним від тебе піти

Зведу мости до берега чужого,
Дороги прокладу за небокрай -
О, вічної душі пересторого!
Тривогами нічними не карай

Світанку, дай моїм думкам наснаги,
Торкнися променем очей сліпих -
Я вже не хочу дикої відваги,
Страшної правди, спогадів німих

У воду кидаю листи торішні,
Зриваю квіти зболених шляхів
І не кривлюся від терпкої вишні,
А ти колись відмовитись посмів

Спалю мости до берега чужого,
Не хочу бачити я неба край,
Сьогодні, жаль, залишусь за порогом,
Постукаю - дверей не відчиняй...

Ну кого ты вытянешь - из распада
нить тебя ведущую - в воду ль, в слюду?
Сколько на ладонях твоих - царапин
Руку вверх подняв, скажи ему,
Школьник, осирис, áдам, серапис,
завтра ли услышу гром котурн?

Шапито шута, с эрзац набором -
стол вертящийся, кувшин - фиал!
Жизнь чьих тел ты видишь в каплях атомах
сможешь их нести, карманный вор?

разрядясь в шутовские одежки,
шест в руках - базарный ли потоп?
сколько положил на столик денежек,
столько унесешь во рту - потом

и послушай, - возьми - к своим мечам
пики игл шиповника - в придачу!
знаешь, я так верю - что ты - мечта
маг, адам, алеф – неслышащий, незрячий

моє розуміння з твоїм розумінням, ниточкою
оперізавшися, як альпіністи у зв'язці,
виснуть над прірвою (правда, мені це личить?
мовчки пити й невимушено сміятися,

і попільничку мучити поглядом... ясно,
що я намагаюся щось приховати в кутиках
рота. у забігайлівці пахне м'ясом.
бачиш - це дуже страшно: суміжно бути)

моє "я не можу" з твоїм "я не хочу" рідні.
у них у жилах та сама повільна флегма.
коли язики танцюють під піднебінням,
тоді ненадовго зникає потреба неба,

та є небезпека у комусь впізнати значно
більше, ніж просто себе, упізнати прірву.
вирви цей спільний корінь із наших значень.
вирви.

(бачиш, мені так личить курити, рухати
пальцями рук, губами, предметами... власне,
тоді, коли мені вкотре бракує духу
зізнатись у незнанні, я іще прекрасніша)

смисли мої із твоїми смислами вкупі -
зграйка сліпих. сонце в роті у неба - кляпом.
здряпай мій погляд із себе - як здряпують струпик.
здряпай.

вийми мій голос із рота мого. ти вартий
всіх цих ротів. в забігайлівці пахне смаженим.
все буде просто - просто, як ляже карта.
хлопчик і дівчинка лізуть удвох під парту.
hasta la vista! потім поділитесь враженнями.

хлопчик зі змієм повітряним замість серця.
як тебе, хлопчику, зафіксувати між пальцями?
як прослизнути між крапель, з усіх твоїх версій
вірну обрати, а не найпрекраснішу? dreizehn
довгих minuten пролежавши поруч з тобою,
я починаю плутати звуки і літери.
але рану рота, на щастя, не можна загоїти,
рана рота завжди нестерпно болітиме.

хлопчик-повітряний-змій, бірюза і смальта,
піна і піт, шаліє двигун між ребер.
тінь твоя за тобою біжить асфальтом,
тінь твоя за тобою, а ти – у небі,
наче якийсь божевільний еллін, розбещений
спокусою вдарити тілом у бубон вітру.
халдеї хиблять, але таки знають дещо –
їх через це особливо страшно любити.

хлопчик з повітряним змієм… на небі записано
стільки секретів – тобі їх довіку не вивчити.
хлопчику, ми невагомі – усі ми виснемо
десь у міжчассі, і хто сказав, що ти – вище?
хлопчику, змію, ось і в ікара ікла,
усміх ієрофанта, вітер за пазухою.
не всі летять, але падають всі. твій виклик,
твій відчай це правило зайвий раз увиразнює.

хлопчик зі змієм повітряним замість серця.
як лікувати смертельні твої укуси?
як тебе втримати? втім, якщо линва рветься,
хлопчику, ти ж все одно мене не відпустиш…
але крапає теплий віск, отже вже субтитри,
отже хто, крім сонця, тепер тебе в лоб поцілує?
часом повітряним зміям бракує повітря,
часом і зміям нестерпно повітря бракує.

колами по воді, павутинкою в небі, співом цикад,
низочкою слідів – бачиш: два по два…і впізнати годі…
… і не знати, що справдешнє – той сон чи цей листопад,
заґумінки господні , галицькі культи церков і городів,
ці падіння економіки, моралі, настрою, просто дощу
→ колами по воді ← співом цикад → по губах повторюй:
«Я_тебе_кохаю_я_тебе_ не_знаю_я_тебе_відпущу_»
…гірко – листя горить…то не осінь, а, курва, якийсь крематорій…
Крем? А! – спекти на празники пляцок, навіть Наполеон,
І на кухні, як на острові святої Олени, чекати долі?
……………………………
Смішна… Розумієш, у житті немає правил – і це закон.
Павутинкою в небі – протікаю крізь пальці, крізь час поволі…
…А знаєш, це не страшно – довіритися вітру, воді, тобі –
І отак – на волю неба – на руки Бога – падати як летіти:
Співом цикад, низочкою слідів, колами по воді…
…два по два… узбережжя Любові… господні діти…

Я дружина дощу. Я живу у його гаремі,
Серед інших таких же дівчат і жінок дощу.
І як інші жінки, я на нього чекаю ревно,
І шепочу затято сакральне « не відпущу!»
Я дружина дощу. Він приходить коли захоче.
Він буває грайливим, буває і навпаки,
Та без нього вселенська нудьга мою душу точить,
І без нього чомусь не «народжують» тут жінки.
Я чекаю його. Він приходить, і він минає.
Залишає родзинку на згадку про наш роман..
Я дружина дощу, лиш про це ще ніхто не знає,
І лиш вчора у дощ я дізналась про це сама...

Коловоротом мого і твого зітхання
лілеї і риби до крапки життя пливуть.
Золоченим світлом, дорогою незволікання.
Дорогою вітру, здіймаючи каламуть.

Ті кола – ворота у сяючі потойбіччя.
Лілеї – у золоті, і риби – лише золоті.
Натхненна робота – на пів чи три чверті сторіччя –
ведуть нас, бентежних, за руку на небо святі.

Guardian

1.

Forgive me, lord, I have to wake you now.
Forgive me, lord, you're needed yet again.
The fortress that survived the war unstained
Has almost sunk in Time's most murkiest flow.
Oblivious grass took hold of dried up moats,
Fort batteries are covered thick with dust.
But solid stone of walls has yet to rust,
And Tower, Tower itself has yet to bow.
The core was eat'n by peace, the smokeless fire.
The guards are few. Their look is - hard to bear.
Revenge is long forgotten, skies are clear.
And River Great doesn't bring us Tidings Dire.
No man will turn to look who passes behind.
No sword is ever drawn to prove a word.
Gates opened wide, streets swell with faceless hordes
Though be them friends or foes, none inquires.
Who would believe in songs? Whoever might
have thought of lives thrown selflessly aside?
And those who watched the Boat long expired...
...So if you really were, come back and fight!

Бджілка жу, жу, жу
З квітки на квітку -
Каже біжу.

З листка на листок
Збирає пилинку,
Збирає медок.

У труді для неї
Коротка є днина,
Працю її
Забирає людина.

Мир і злагода
Між ними панує,
Ними в родині
Мати керує.

Де мама керує
Там мир є, і лад
Кожен працювати
В родині є рад.

Щоб нам теж мате,
О таку родину.
Об’єднала б нас матір
У сімю єдину.

В бджолині сімї
Трутні бувають,
Якщо їх багато
Їх викидають.

В нашім суспільстві
Трутні жирують,
Що люди приробляють
вони те грабують.

липами пахне отруйними
дзвонами б'ється над трунами
прагнемо бути розумними
побутом нас розчаровано

бігтимуть бігтимуть жадібно
в очі подивляться лагідно
пилом розсипляться надрібно
вічністю нас загартовано

більшість незримого бачимо
кинемо в пам'ять наврочене
похибки списком зазначено
сонцями нас заштамповано

килим постелимо росяний
вікна заплетемо косами
далі ступатимем босими
барвами нас розмальовано

Неважливо мені як ти видаш
(солов`їною, скрипкою, ідиш)
таємницю правдивого звуку,
пересватавши стріли та луки
під сузір`ям Півдіви-Півриби...

Серце - придане, сяду на посаг -
влию слово, судини - за посуд
та впиватимусь до третіх півнів
від Вівальді у байтах за гривню,
до Сенеки - до дна діатриби.

А думки - загостили сьогодні,
за господаря в місці господнім,
скільки випито в ніч насолоди -
відчувати, як рипають сходи
десь на сьомому небі не ніби...

По смичках розійшлись "Пори року",
що за посаг - дощиться нівроку.
Тут ідея "вселенського граду"
ріже вени Пісоновій зраді
та жадає видовищ та хліба.

За годину - "Весну" пережито,
і так хочеться - слухати "Літа"
та проскакують треки на "Осінь",
де стійкий стан - бездуший, та босий,
а з хиткого - посипались німби.

Неважливо мені - неважливо -
що цвістиме в душі після зливи.
Знаю - там опанований спокій
і чотири вжились пори року
під сузір`ям Півдіви-Півриби.

14 Жовтня 2008

Так тяжко без тебе. І кожного ранку – ця штора.
До того – будильник дзеленькне. По тому – проклига день.
Лиш ранок – миттєва - наївна така - непокора
Життю, що спливає водою, але не дає пісень.
І кожного разу рука завмира – ніби вірю,
Що день не сконає у корчах приблудним голодним псом -
Ось там, за вікном – й прилетить до нас врешті – сам! - вирій,
Кагалом cтрокатим пташиним, і ти проростеш віршем...

У темряві не видно сліз.
Якщо не хлипати,
здається, що лихо
якось та й минеться.

У темряві не видно сліз.
Люстерко мстиве
не покаже почервонілі
очі й ніс.

У темряві не видно сліз.
Що б не підкинуло життя,
є шанс поплакати спокійно,
не викликаючи чужого співчуття.

у такі от бабино-літні, чи просто бабині вечори,
коли знаю, що не напишу більше ані словечка,
коли листя згорає ― і димом летить догори,
коли серце тремтить, як твердолоба овечка,

що забрела грім її зна куди, навіщо і пощо,
а господар плюнув ― і бог з тобою! ― пішов додому,
і волочишся поміж трьох сосен, двох людей тощо,
і вагаєшся ― що ж поставити:
крапку
двокрапку
кому.

і по кому дзвонять дзвони ― по великому круглому тамтаму,
(по барабану, себто) бо там чи не там ― домінує втома,
бо я – (так стверджують свідки) ― добра дружина, турботлива мама,
щаслива власниця Кота, синьої машини і червоного диплома,

кандидатка якихось грьобаних наук, греко-католичка,
танцівниця на площі, причинна дівка, українка врешті,
звьоздочка містечкова ― білоручка і блідоличка,
із покликанням носити слова ― як воду в решеті,

і вода ― H2O ― слів тікає-протікає-струмує-крапле,
а потім ― бац! ― і з’явилися чайки, і синє море…
і знаки ― життєві та розділові.
крапка
…ти не з ним, ідіотка, ти сама із собою говориш…

Що напишеш- те й залишиш...
(про поета)
Що відпишеш, те й залишиш
(про спадок)
Що підпишеш,те й залишиш
(про начальника, від...і аж до...)
Що запишеш, те й залишиш
(про ім»янаречення, або про майора Мельниченка)
Що пропишеш, те й залишиш
(про лікаря, або журналіста)
Що надпишеш, те й залишиш
(про дизайнера або епітафію)
Що припишеш, те й залишиш
(про статистику, або слідчого)
Що впишеш, те й залишиш
(про політичні списки)
Що перепишеш, те й залишиш
(про плагіатора або історію)
Що спишеш, те й залишиш
(про бухгалтера)
Що розпишеш, те й залишиш
(про маляра)
........................................................
Що опишеш, то не залишиш...
(про політика, або прокурора)

Тіло покрите колючками. Здається я - кактус

Усе кровоточить, а ліку на рани нема.

І моє життя - помилковий, надуманий казус

Колія, дощ, і по колу, і знову одна.

Без зупинок біжиш і запехана падаєш дома.

Обіймаєш подушку і проклинаєш весь світ.

От тільки подушка сьогодні до болю солона,

От тільки троянди давно загубили свій цвіт.

Підвіконники мрій, уже запорошені й сиві.

По вікнах ілюзій стікає холодна вода.

А колись в тому домі жили люди... Щасливі.

А тепер по периметру - надто нервова хода.

Вибігаєш...

спішиш...

повернути...

не запізнитись...

Сказати коханому: "милий, єдиний стривай,

Дай мені шанс, дозволь мені просто любити"

Але втікає... втікає останній трамвай.

захриплим голосом сказав мені "Іди"
Сльозам в очах нічого не змінити
як передзвін між слів до німоти
де так втомилось з відчаю боліти
ти голосно сказав мені іти

і голос твій застряг мені в душі
так ніби лезом чиркнуте запястя
де вже нема ні днів ні ночі щастя
де вже нема де сонце вкрасти
застрягло лезо у душі

і гострить струни вперта ніч
і я сміюсь на аватарці
до мозолів стираю пальці
перераховую коханців
паралізую параліч

слова згубляю і болЮ
захриплий голос лине і лине
це як розтоптана колина
я як заплакана дитина
досі говорю, що люблю...

Якби ти був зі мною поруч
То ми б гуляли алеями
Збирали жовті листочки
І з них складали б букети.

Шаруділи б ногами у листі
Й доганяли один одного
У заплутаних лабіринтах
Осінніх, сонячних променів.

А надвечір вили б на місяць
Рахували на ньому кратери
Й перегукувались з селенідами
Усю ніч не даючи їм спати.

Або, може, і в гості заскочили
Прихопивши у подарунок
Кілька жовтих, кленових листочків.
І зібравши із зір пилюку

Наліпили б з неї кераміки
З візерунками неймовірними
І розкидали б по галактиці
(Хай не сплять по ночах дослідники).

А на ранок з туману теплого,
Що закутав заснуле місто
Я би виплела тобі светрика
А на ньому – два наші імена

Вишивала би сонця золотом
Щоб зігріло тебе у холод.
І тебе б не лякали морози
Якби ти був зі мною поруч…

О, діти сонячної зливи,
що відстоялися у гронах,
не вина ще - бо не бродила
полинна правда у законах,

поналиваєтеся щасливо
у грудях матері. Пустими
не станьте втратами у силах
для кроку першого дитини.

Навчіть спочатку плазувати
та співу слухати, як гілля,
що листям за сухоту платить,
неначе плодом породілля.

А потім, як мости зужиті
та спалені для переходів,
де вічністю здаються миті,
відходьте, мов на весну води -

зготовте зруб на побудову
натхнення у майстерні кисню
та набігайте божим словом,
переливаючись у пісню.

А як зимою скрижаніло
застигне плин у річці гласу -
потрісканим від болю тілом
по швам біжіть поперед часу,

щоб розлетітись на чотири...,
а повернутися у точку,
де кожна мить - це шлях у вирій
а пам`ять - вишита сорочка,

позауявний слайд на плівці
та острах - засвітитись марно.
О, скільки вас таких на віці
прожитому пройде безхмарно?

13 Жовтня 2008

Ще приповзуть забрьохані дощі,
Впадуть до ніг струмків брудним потоком.
А ти один в благенькому плащі
Стояти будеш під вікном високим,

Просити долю і молити світ,
Щоби я вийшла, глянула хоч оком,
Як ти шукаєш тут кохання слід,
Простила я, чи ні...
за стільки років...

А доня вже в люстерко загляда,
У неї усміх - як у тебе, й очі...
Зросла без тебе квітка молода.
Чи бачити вона тебе захоче?..

Неначе очка кришталево – сині
Озерця зупинилися в долині.
Купається в них сонечко щоранку,
А нічка вдягне ніжну вишиванку.
Віночками зростають поруч квіти,
Сюди щоразу поспішають діти -
Вода хлюпоче кожен день в долині
В озерцях, що під колір неба, сині.

Поспішає жовтень по лісах з мольбертом,
Заповзято пензлем золотить листки.
Бо взялася осінь літню зелень стерти,
Щоб зимі м’якенькі вистелить стежки.

Поспішає жовтень у садках й між квітів,
Хризантем голубить вітерцем шпарким.
А морозні роси айстрам дивноцвітним
Обпікають крильця холодком щемким.

Заховає сонце хмарка пустотливо,
Приголубить поле дощиком легким.
І в ліси дрімучі сутінки тремтливі
Дниноньку покличуть пити чай терпкий.

Виявляється, що я утаємничено
у буденностях щодня чекаю вечора
і не розгадаю, звідки він спливе щораз
в чорно-білий світ рутинного і звичного.

Поскидає маски, позмиває вдаване,
витре білозубу цвіль нещирих посмішок.
Замість них обличчя розфарбує старанно,
а в очах запалить мерехтливу гру свічок.

Барвами мінливими вогнів неонових
розмальовує ця ніч двозначність поглядів,
і вони, як постріли з театру поля дій,
не вбивають ціль, а лиш туманять голови.

Між парфумами жадань гірчить жіночістю
незборима зваба Євиного яблука.
Так чому розгублено дрижить твоя рука
на краю поміж цнотливістю й порочністю?

переклад Avril Lavigne "With you"

На безлюдному мості,
В тихій темряві пустій
Я чекаю, та тебе нема.
Тільки дощ дрібний шумить,
Ні слідів. Безмежна мить.
Прислухаюсь — тиша, скрізь журба.

Де поділись спроби відшукати?
Заберіть мене у рідний дім.

Приспів:
В цю холодну ніч
Виправляй життя,
Та візьми мене за руку,
В нове проведи,
Хоч не знаю, хто ти,
Та я...
Я — твоя. Я — твоя.

Оглядаюсь навкруги
На безлюдні береги -
Ні облич, нікого скрізь нема.
Це безладдя, бо усе
Правильність не береже
І ніхто не любить самоту.

Де поділись спроби відшукати?
Заберіть мене у рідний дім.

Приспів:

Що за плутанина божевільна?
Я не можу так, я з розуму зійду...

Приспів: