Лунає пісня українська
І степ широкий ожива,
Стрибає в змочених чоботях
На пів простуджена весна.

Цвітуть і ягоди і трави,
Під музу стелеться земля
Стежками в'ється і співає.
До неї тягнуться луга.

Стоїть замріяна калина
І коси стеле у вікно,
Старий Дніпро набрався сили
І дзвін по хвилях понесло.

Причарувалася долина.
І бджіл мільйони загуло,
І полетіли наче діти
На материнськеє крило.

Лунає пісня українська,
У кожну хату шле любов,
Як кожному до серця мати
Дарує спокій і тепло.

Люблю я тебе Україно!
Вічна земля молода,
За тебе піду до загину
Без тебе не має життя.

Вже час нам брати розумітись,
Немає назад вороття.
Одна в нас родина і віра,
Ми разом – єдина сім'я.

Упавших борців буде слава,
Вести до намічених мрій,
І вірність до своєї держави
Хай буде законом для всіх.

Вже досить руїн і на правду
Дивитись очима сусідів.
Не знаю я кращу країну
І мову її солов’їну!

Люблю я тебе Україно!
Вічна земля молода,
За тебе піду до загину,
Без тебе не має життя…

Курйозні випадки траплялися і в провінційнім місті,
І не доконче мешкати у бочці на центральній площі,
Щоб бачити щоденні страти на догоду падолисту,
Дощу, який чомусь у крижані перетворився мощі.

Та всупереч негоді літаки вносили свіжі вісті,
Сідаючи у гнізда, що торік полишили лелеки,
Тоді ж доцільність будівництва маяку у нашім місті
Вже не здавалася абсурдною для керування летом.

Та стенограми із засідань про міські потреби
Доводять, ніби поклоніння мощам дощовим спровокувало,
Що кожен мешканець відчув у собі хлюпотіння неба,
Яке посилюється біля маяка до штормового шалу.

− Ми пабєділі! −
тремтіли медалі.
− Хребет коричневим зламали! −
тішилися ордени,
їх, дрібка була,
на майдані,
солдатів
далечі-війни.
В старечих рухах
міць маліла,
збляк сьогосвітній
блиск в очах,
лиш пам’ять серця
паленіла
невпинним зойком
на устах.
− Я, вдячний, Вам,
за подвиг ратний, −
потиснув руку
дідусю.
Прострілив
битим оком ротний −
так, ніби знову
став на прю.
− Удячний… хм…
ващє...- спасіба −
нє на сабачьєм,
язикє!
Да я! Душил! В Карпатах,
гніда,
такіх как ти!
Ану к ногє!
Окіл медалі
задрижали,
кровили стяги
в небесах...
Там... ДІД МІЙ,
від свинцю вмирали
з полином мови
на устах,
в Сілезії,
за Батьківщину,
віддав життя.
А я… фашист:
бо посадив в
садку калину,
і, люблю свою мову, -
фист!

(Віршик-жарт для 5 -7-річних діток.)

Зітхає матуся:,, Чому малятко
Вперте, неначе маленьке телятко?”
- Ой, матусю, кажуть люди,
Рік бика вже скоро буде.
Рік упертих, наче я
І оте мале теля.
Не сумуй, моя матусю,
Час мине, і я навчуся
Бути впертим там, де треба
І поступливим для тебе.

неділя в Вінниці – шкребеш потилицю:
у що це виллється: чи заманеться
вдягнути крила ці, а, може, милиці,
чи навіть клапани нарешті серцю?
і сунеш площею трощити зернята
якогось бена ти у заповітні
міські генделики, де мешка veritas,
з якої верне так – втинаєш Вітні:

енд ай вилл олвейз,
кодло бандерлогове,
вилл олвейз лав ю,
місто понад-бугове...
найменше лігво,
найсвятіше, Богове,
підходьте ближче...ще...
римському другові
такого не писав в його провінції
естет відомий, бувши на вакаціях, –
на рештки серця клапани не ставляться,
зачистка душ – то не дезінформація,
тому і стрьомно ближче до екватора.
вмивають руки лікар з прокуратором.

... і це минеться...

                                Олегу Королю
А у нас на Миколая у селі
дід Охрім знайшов у капці три рублі.
Тож бо!
А про кризу заведуть – б'ємо в п’ятак,
ми ж одвічно тут судомились „за так”.
Ух!
Од палкої Хуаніти дона Петро
аж на третій день, але до сліз, проперло.
Тож бо!
Ще у нашому селі жили два Біли,
важко мучились без Моніки й текіли.
Ех!
Я спиняв у Санти трактор по ночах.
Та украли в мене трактор, трахтор, трах...
Ах!
Щоб у шал перевести сердечний щем,
плюнув любці у тарілку із борщем.
Ух!
На гостинці біля цвинтаря Макар
мав кіоск "Гоп-стоп - зупинка Румбамбар".
То ж бо!
Нині ж криза завернула до села,
клуб закрили, рух спинили, ще й зима.
Єх!
А кохана шаленіє на печі,
бо "напхалися й пиячать, зволочі!" :(
Ну...
Але ми хоча й банячимо зрання,
та від нас супрематизмом не штиня!
О!

Додому . Нарешті,додому.
Назустріч нелюдському грому.
І доля,як мур, неприступна.
Моя блискавиця наступна.

І тільки заради спокою,
Махну з блискавиці рукою.
Нічого нікому не винна.
Нічого тобі не повинна.

Ти можеш шукати нагоду,
Або визначати погоду.
Розділено простір між нами
Дощами. Дощами.

Нічого ніхто не помітить.
За мить переміниться вітер.
І злива розкриє обійми.
І прийме. І прийме.

Додому. Нарешті додому
Я їду у сні грозовому.
Хвилини минають повільно.
Дарма. Всеодно,бо я вільна.

Сонцеісусилась черешня
в затихлосолов’їному Раю;
зазоремісяцило небокрів’я клешню,
чорномолоччя п’ю…

Березоквітотрав’я – липосерпить!
На відзеркалостав’ї в куширу
упалу зірку долезорник* селить…
Так, серце віддеру –
я від твого своє –
молитвобого…


_________________________________________

* долезорник (неологізм) – звіздар: той, хто
ворожить на планетах і зірках, пророкує.

Із шинку вип’янювалися по-різному:
співали пісень, обіймалися дружньо так…
Хтось навіть хрестився повчально-обізнано.
(Горілка нутро виверта, як той вісьтак…)

Усе поєдналось у сніжно-хмільній морозності.
Яка ж ностальгічно-новітня пора!
Гей, чоловіче, з якої ти волості?
Знайомство і тименеповажаєшня пря…

Спитай хоч сто зим тому чи днесь кого,
не знає ані люд простий, ані конклав…
Чому так полюбив Бог Достоєвського
і розповів йому усе, що в Біблії не дописав?

Голубі дияволи розлили туман.
Сірі/добрі янголи. Грудень наркоман.
Кожен день знущається, вечір утіче.
Листопад прощається: я не хочу ще...
І дерева топляться в білім молоці,
Сльози градом котяться по моїй щоці.
Сонце замоталося в павутинах хмар.
Я одна зосталася серед цих примар.
І не маю совісті, бо серед зими
Роздяглася повністю, Грудень, обійми!
А зима нервується, - це ж її роман.
Холодно цілується Грудень наркоман...

Він напевно закриє рукою на вічність
Ті розумні глибокі озера очей
І засне десь в кутку як то робить зазвичай
Тільки вже на багато одвічних ночей
Він засне не розбудить ні вибух ні слово ласкаве
Ні вранішнє сонце - яскраве життя
Він не проснеться не вип’є ранкової кави
Він просто поїде в своє забуття.

Душі - прекрасні всі пориви,
Злітає чайкою вона,
У простір почуттів первинних,
На крилах щастя і добра.

Любов - велика ніжна сила,
Що окриляє,сенс дає,
Вона до сонця піднімає,
І ніжність в тілі розчиняє.

Любов*ю дихає весна,
І первоцвітом застилає,
Все розквітає. сили набирає,
Для нового, щасливого життя.

В пориві ніжності,любові,
Цілую очі і чоло,
Прекрасні руки,
Що ніжно пестять,даруючи тепло.

І наші душі, єдиним цілим,
У вихрі танцю закружляють,
На хвилі почуттів,
Як зорі в небі ранішнім, розтають.

Осінь листя скинула із дуба,
До гілок, настирна, роздягла.
Розтулила калинові губи
І під ним, усміхнена, лягла.
Груди повні, як осінні квіти,
Нетерплячі сполохи-слова.
Павутинка бабиного літа
Безуспішно грішників хова.
Почекай... не швидко... хочу разом...
Пада жолудь в листя золоте.

Нащо знать їм, що одного разу
Все те снігом білим замете.

щось таке є у сучасній поезії:
наче й нічого розумного, начебто
чтиво з ефектом, тотожним магнезії,
і недостойне світу побачити,

буцімто зоп'яну зліплені фразочки,
дивні епітети й брудні гіперболи,
мабуть у авторки був зсув по фазі, чи
Люся з небес їй насипала перлів?

а взявся читати-і зачарований:
ну й закрутила, ну й бісова ж дівка!-
і уявляєш, як екзальтована
гуцулка збирає у лісі борівки...

Я не поет, а поки що аматор,
Вірші - мої - краплинка в океан.
В них - споглядання, мій душевний стан,
І книгозбірня - моя Альма-матер.

Проте не лишу мрій та сподівань,
В думках уже - майбутній літератор.
Навчуся тріолет, сонет писати -
Лиш дайте час, щоб більше було знань!

Лиш дайте час... а час летить за сонцем,
Що загляда до мене у віконце,
На Сході піднімаючись угору...

Та що таке епохи і століття
Для того, хто життя дарує слову,
Хто за перо віддасть усе на світі?..

(Амурові)
Що нас чекає, ти не думав, милий?
Коли оці солоно- сірі хмари
Вже виплачуть, нарешті, до останку,
Свої потоки чорно- білих сліз?
І горизонт, скалічено- похилий,
Просяде тінню як імла –примара,
В один з холодних мряковитих ранків
На перетлілий думкою карниз?

Що нас чекає, ти не думав, милий,
Коли порветься та тоненька нитка,
Де щастя ми нанизували спільно
З тобою рік у рік, і день у день?
Коли не стане вже у неба сили,
Триматися так високо й зенітно,
Коли воно утомлено і щільно
Нам на серця і голови впаде?

Ні ти не думав. То тобі й не страшно.
Не думати- не боляче й не жаско,
Не придивлятись- то біди й не видно,
І взагалі, ти не клаустрофоб...
А я збираю вогкість неба в чашу,
А я міняю ниточку на ліску,
А я тримаю, бо каріатида
Високе небо, не упало щоб...

Було холодно, в шибки мороз зазирав,
Кіт згорнувся клубочком в кутку,
Тісто бабине тихо в кориті росло…
Івась в хаті вертівся як шило в мішку...

На горище хитрун раптом крадьки заліз
Й на казковий дарунок набрів:
З шерсті тканий літак-килимок чарівний —
Диво-транспорт і брат всіх вітрів!

Без вагань умостився Івась-мандрівник
На подертий старий килимок
І скомандував грізно: «Неси мене в край,
Де дерева ростуть до зірок!»

Й полетів в яблуневий засніжений сад,
Котрий ріс на високій горі…
Навкруги заметіль і лютує зима,
А в саду — цвітуть квіти живі!

Білий велет-зайчисько садок догляда:
Протирає вухами плоди,
Розгрібає замети, збирає врожай
І несе до гірської нори.

Тихо в ній, лиш дзюрчить кришталевий струмок,
Виринаючи з лона гори.
У печері плоди заєць в скрині кладе,
Щоб пролежали там до весни.

Навесні три орли прилетять у садок
Попросити коштовні скарби.
Заєць скрині масивні складе на орлів,
І ті зникнуть за піком гори.

Аж у дикий лісище густий-прегустий
Яблука на орлах прилетять.
Сивий дід — чарівник і господар лісний
Пригощатиме ними звірят…

Угреватой крови город
Будет зреть под кожей, в порах,
Весь в ноябрьской черни, в пятнах,
Жженый, хриплый как закат.

Будет слышен каждый шорох,
Каждый хруст и ропот платья,
Воздух, высохший как порох,
Будет крадь змеи скрывать.

Будет ждать в тебе улова
День, обросший бахромой,
Заковыристый как слово,
Словно улица хромой.

А на линиях тетради
Вечером услышишь лишь
Будто на зеркальной глади
Город тихий как камыш.

Тюльпани до ніг їй,
Вишневий сироп за комір,
Самшитова шпилька і
Брязкальця на зап’ястях…
Дивитися тільки,
Як б’ють фіолетові іскри
З-під пружного доторку
Скороминущих пальців.

Мілонга – вишневий сироп
На тонких ключицях.
Зрадлива душа метелика, бо наївна.
Земля стугонить
Під жорнами черевиків…
Цей вигин хребта
Ще прагне твоїх обіймів.

Вишневий сироп –
Es tiempo_ adiós, amigo_
Зрадлива душа метелика –
Полетіла…
Вона дотанцює –
Лишаться самі підбори…
Метелики не вертаються
Вниз по тіло_

Твоя королева нині померла.
Твоя пустотлива дівчинка нині померла.
Твоя вірна шльондра нині померла.


Nothing could hurt me more, really…

Закохай, кохана, закохай;
Скрес збури на річищі Юдолі,
Хай змітає будні людограй,
Хай волають: “Він у своїй льолі!”

Залелій, лелітко, залелій;
Літеплом обійм замлій в знемозі,
Лащитимусь, чіченько: “Я, твій”...
В млості лебедітимеш: “О, Боже”...

Залюби, любаско, залюби;
Любчика візьми в навальнім гоні,
Пруг наопаш нанизавши: “Ми –
аж до скону в Лоні у полоні”...

Доки Лель леліє, струменить,
Поки Сонце мліє на відсонні,
Ми, _ у Вічність перевтілим Мить,
У покутті Нашої Ікони.

Запали в свічаді спокій свіч,
Заятри у споминах шаленець.
Ну, то й що, – що за дверима Ніч:
У вікні, на Небі – шал-коханець.

Скористайся можливістю бачити те що невидиме
Зазирни на хвилину у нетрі своєї свідомості
Скористайся моментом коли можна вірити
І радіти життю що пашіє таким чудним описом.
Очі закрий засмійся як діти маленькі
Істоти такі що в казках не найдуть нереальне
Засмійся так ніби усе це миттєве
Згорни свої сльози і викинь безжально!
Відчуй це п’янке відчуття в твоїх грудях
Коли там оселиться чудне створіння
Воно давить легенько нагадує що таке бути
Хоча б мінімально але щасливим!

Різдвяний вечір нині…
А затишок десь дівся:
Нема його, немає
І спокій ще блукає,
Очей твоїх шукає,
Всі подихи вбирає.
В душі мінор зігрівся.

Вогню шукає серце.
Не цього, що в каміні,
А того, що зігріє,
Ніколи не зітліє,
Сльозами зрозуміє,
Всі сумніви відсіє
Та й лишиться в сумлінні.

Безмежний світу простір,
Та відстань – це не вирок:
Далеко ти, я знаю,
Лиш посмішки жадаю.
Не скажу, що кохаю.
Приснись мені благаю –
Не вірю я у морок.

Тремтять забуті губи.
Гукає дримба жити,
Прозорістю гірською,
Джерельною водою,
Стрімкою Прут-рікою
Й розбавлена з тобою
Дозволить ноти лити.

6.01.2007 р.Б.
Коломия

У кнайпі кава стине в філіжанці,
А він не п’є її, когось чекає.
Горнятка два – собі та колежанці,
Яку очима між людей шукає.

Напій без цукру чорний і гіркий –
Відчутно жвавий смак палених зерен,
Він з коньяком духмяний і п’янкий,
Та навіть цим її вже не повернеш.

Волосся в неї – кориця з шоколадом,
А тіло ніжне, біле, мов зефір,
Вуста солодкі пахнуть мармеладом,
Тому і тане в каві, як пломбір.

Минали дні, отак і все життя
Пройшло, як мить. Лиш кава і книгарні
Перетворили душі на сміття,
Так непомітно, мило і вульгарно.

27. 10. 2006 р.Б.
Долина

можна сховати тепло очей якщо опустити повіки
можна не подати руку запхати у кишеню
не обертатися коли кличуть
відвертатися коли плачеш

треба писати листи всім хто тобі дорогий
потрібно тримати зв'язок
на кінчиках клавішних пальців
кінцівки текстів та кінцівки такі як руки та ноги
хочеться все віддати ніби Христос
але страшно якщо вертатимуть назад моє ж
щоб отримати взамін
що їм потрібно насправді? а мені?

тож ховаючи тепло сердечне
приховуючи його зморшки та рубці
ми перетравлюємо себе власними соками
загортаючись у ковдру самотності

Выводятся строки пунктиром.
Изменчивый чувства прибой.
Душа где-то вне сего мира,
Ступает распятой тропой.

Мелодии тающих звуков,
Невольно ласкающих слух,
Запишутся мною, но в буквах,
Все так же ритмичен их стук.

И разум, расширив границы,
Энергии пылкой впитав,
Все это изложит в страницах,
Прольется палитрой октав.

Пронзает насквозь вдохновенье…
Но жаль, что короток, сей час.
Ни долей секунды, мгновенье
Свое не продлил и угас.

Пилок сердечний метельнув метелика,
од запалу здригнулося крило
сріблясто-чорним погуком веселика,
що звив з опалу райдужне гніздо.

Людиська мчали до гнізда на позирці,
товкли жабрицю, (жабур бає квак, –
перемовляв, аби здала жабурниці,
як Ісу здав розгублений Пілат)…

З оказії сі скойки показилися,
вклякав в очеретинні чорногуз,
Од жаху, жабенята, в мул забилися,
чорнив чорнилом став старий молюск…

Сріблястий пил, од поруху метелика,
здригав світи… втішався жабоїд, -
від тих країв, де мелькотить метелиця,
сей жабник – йму Хаос! А, він – Аїд!!!

Ви знаєте, що у сліз теж є сльози?

«Ви – курносики мої недошмигані.
Ви – мазунчики мої недомазухані.
Ви – колінка мої збиті недодмухані.
Ви – «ой-відпусти-мене» недолоскотані…»

З березня – та у вересень,
не на ярмарок, а вже з ярмарку,
з-під дощу та під сніг,
замість «Во ім’я…» – «Амінь»….

«Ви – сміхи мої недосміхані.
Ви – слізки мої недослізяні.
Ви – поле моє неперейдене.
Ви – життя моє непрожите.

Молодість, щастя – постаріли
і золото теж потьмяніло…
На святки не стелю татарзілля…
Любов, мов голубка безкрила…

Чоловік – політик, діяч – ого-о!..
Дай, Боженько, сил принагідно…», –

так біля садочку дитячого
молилася жінка… (безплідна)…

осідлати дракона – сум’яття нап'ясти
і пірнути з розгону
у горно світань,
оксамитом вітрів пов’язати зап'ястя,
і вдихати політ, як украдене щастя,
ці шляхи – до Вальгалли -
і ти будеш там -

одинокий берсерк,
посивілий провидець,
неприкаяний серед вовків і людей
я би шепіт тобі прикладала до вилиць,
і, тамуючи подих,
чи погляд, що видасть,
не питала,
куди ця дорога веде

за тобою, волосся та острах - у вузол,
і долоню голубить руків'я меча,
не за таляри куплена жінка чи муза -
вибухають сузір'я і ріки у руслах,
коли ти
мимоволі
торкнешся плеча;

коли відчай з узди випускаєш
на волю -
чи то місяць уповні, чи в голову хміль
нагадає холодне повітря - нас двоє
мій загублений воїне -
вороже мій

Ув небесних лакунах пам’яті
Ледь гайнув десь означений спогад
Повернувши сердечності Храм Душі,
На пустизні, де шкірився Воланд,

Осипалися стигми безпам’ятства,
Зішкрібалися струп’я байдужості,
Біль фантомну притлумлював Хам єства
В культях крил де ще ніжились любощі.

світ згорнувшись в сувій обумовленості
пролетів гуркітливим експресом,
аніхто не згадає домовленості
на котрому спізнилися рейсі…

бо немає зупинки скінченності
і маршрут заблукалого потягу
розтягнувся по вені яремній
замогильним пронизливим протягом.

щоранку гостриш ніж і шаблю
втопивши думку-кішку в чаї
про виноградний сік із яблук
а в кожному дворі Почаїв

про ціни на житло у місті
що вже в раю мабуть дешевше
з тобою живемо зумисне
щоб довести зозулі брешуть

і люди брешуть бо так треба
про фантасмогоричність світу
ми пишемо самі про себе
героїв нового завіту

ми є моделі боді-арту
і час на нас малює зморшки
хоча не віримо у Санту
годують й досі нас із ложки

у гості білі йдуть халати
під ними вірогідно ризи
за гроші можна й Смерть позвати
свою улюблену актрису

дітей народжено на зоні
в чоловіків жіночий запах
коти – замінники вазонів
й собаки ходять на трьох лапах

ти їм несеш і воду й кості
а в їх очах довіра гасне
ідеш до Прометея в гості

а за спиною вогнегасник

Сизий смуток дощу
зазирав у віконце недолі,
Сиві пасма доріг
заблукали в туманах світів,
Янголята, струсивши
із крил голки хвої
На верхівці смереки
чекали спасенних вітрів.

Рвані клоччя надій
добивали нічні моргавиці
День у день сокотів
надокучливий дощ,
Кривим усміхом небо
сікли зиґзавиці,
У розбухлий струмок
впав заплаканий хвощ.

Йому реквієм грав,
навіжений струмок, каменюччям.
Наче потяг летів
до ніколи несправджених мрій.
Розповзалось із втоплених скирт
задубіле гадюччя
У щілини думок
де ледь теплився лій.

По розмитих стежках
піднімалися неба вар’яти,
Хай би в хмарах своїх
відшукати сердечне тепло.
На горі сподівань
відігрілися в пломені ватри,
Аби там. Унизу.
Заіскрилось жадання, зело.

Рік розбурханий пруг
обірвавши смерекове віття
Оголив білих тіл
порцеляновий зблиск,
На верхівку вплітав
жовті посмішки квітів,
Там , де в краплях тремтів ,
стихлий янголів крик -

Слід у слід,
по оспалих потоках їх крила
Повертались домів
на відроги розгублених гір.
У віконці колиби
веселка про сонечко снила.
На розмитих рядках
зблід од пустки папір.

Прости за несвязанность речи
Моих «полоумных стихов»…
Мне с ними, наверное, легче
Лелеять в разлуке любовь.

Как прежде все в кучу сметая,
Охваченный бредом – горю!
И что-то ищу, собираю,
Над бездною смыслов стою…

Слова пролетают невнятно,
Меж строками суть неясна.
В себе замыкаюсь обратно,
Пишу – и моя в том вина…

Прости, что чрезмерно тоскую,
Прости - я ведь просто люблю.
Но, если так хочешь, рискну я –
Сведу свои чувства к нулю…

снова октябрьское горькое небо
дрожь медных жил в бирюзовой жаровне
пущены в стеклах зеленые стрелы
луковым солнцем белоголовым

костного света артритные пальцы
склеили дни слюдяной паутиной
легкие дышат серебрянным тальком
пороха листьев иссиня-осинных

снова надорвано сердце герани
мучают полдень бледные звезды
вновь тишина расцветает кострами
в небе горят корабельные сосны

Загубилось у веснах, було - відбуло́.
Перебродить у пі́нисті вина.
А хотілося серцю до серця в полон,
Щоб пелюстя вишневе світи замело́,
І щоб ніч - мов гаряча лавина.

Висихає крапли́ста роса на щоці,
І сльоза на зеленім листочку.
Серце б*ється у серці. Рука у руці,
Очі тонуть в очах, як в полях чебреці,
Точка дотику - опіку точка.

І у амфорах наших несповнених див
Зріють вина солодкі ще й досі,
Бо ковток недопитого щастя лишив
Ти у кубку своєму на спомин в душі
Про моє золотаве волосся...

сніг тане
сни розчиняються
повітря дедалі вітрìшає
ти шукаєш
він не ховається
пружина повітря вібрує

щодня фабрика теплоти всередині тебе
перевиконує план але не отримує премій
навіть зарплатню отримує не повну
криза всесвітня
криза якогось віку
психоаналіз і розумні книжки
розширюєш горизонти свідомості
і десь там на відстані одного погляду
помічаєш доброго усміхненого клоуна
хоч ти і боїшся клоунів але цей
викликає довіру – ти прислухáєшся
а він повітряною пружиною намагається
передати тобі побажання не зациклюватись
на саморозвитку
на саморуйнації
взагалі не зациклюватись ні на чому
у твоїх снах електрички везуть тебе
на інший бік країни де з неба впала зима
і світить яскраве сонце від чого
сніг на дахах поїздів тане
і стікає рясними краплями на ходу
складається враження що вони втомлюються
везти тебе – пітніють захéкуються
а ти все стараєшся його знайти
щоби нарешті погасити борг
внутрішній фабриці тепла
приборкати бунт профспілок
які до речі пишуть препаскудні газети
такі що навіть в електричці не почитаєш

сніг тане
сни розчиняються
все дедалі теплішає
ти знайдеш
він не ховається
маса повітря прозора

Лепестки розы падают на пол,
Как капли крови обрамляя мрамор,
Завявшей жизни пламенный узор,
Весенний день превратил в серый траур,

Иголки розы больше не страшны,
Не колят руки за стеной фарфора-
Так умирают и в душе цветы,
Не выдержав немого приговора,

Так режет сердце каменный гранит,
Что был когда-то перепутан с почвой,
Но в вазе долго роза не стоит
И увядает в серых красках ночи..

Діжа з окропом,
Білий рушник,
Скапує соком
Місячний лик.
Ллється на груди,
Гріє живіт,
Від пересудів
Твориться міт.
Впала запаска-
Страсть чи мана?
Була любаска,
Буде й жона.
Вигоїть рани,
Випече хліб,
Деревом стане
Люлька і гріб.
Посаг мольфара—
Дримба і ліс,
Дібрана пара—
Відьма та біс.
Бурі на споді
Діжі киплять.
Знатний господар—
Відьмочок зять!

у дзеркаллі, стозвуччі зустрінемось
поскидають задушливі шати
дзеркала і ми станемо колом
бо колись вода була першою

наше поле залите маками
пелюстки розбурхані пальцями
хоч ми стали нагими і першими
все одно невимовна ця повінь

поки місяць світить фалангами
поки скинута тінь не пролилася
летимо понад містом наметами
бо завжди повертається озеро

- Ей! - кричав, - ходи, тебе напою!
Кінь іржав, хитав Небесне Море.
Од – початків і, до - присмерків -
розливалось безкінечне Слово,
денно й нічно рвалося звідтіль,
де припнули у Північних зорях
Коника, що срібним копитом
бив в правічне, нерозривне Коло:
безмір ненавмисних відчувань,
зблідлих, од огрому поля,
навстіж розверзалося Буттям -
янголи, на Вістрі, хороводять,
там, де у мереживі рядків
самоусвідомлюється Воля
зірвана з розшарпаних світів,
і, поетам, досі - музи годять
трунком освіжаючи уста... спутують...
в пустизні плачуть коні...
В муках запівнічних - ждуть слівця.
Записали чорним біле поле.
Рана безгомінням затяглась
...поні на підстриженім газоні...
- Ей! - шепнув, - бодай краплинку, молю...
... хилитала серце Невідь Моря...

***
Скажи мені, яка була та жінка,
Що в кров твою отруту занесла?
Скажи мені, яка була та дівка,
Що “заземлила” велич почуття?

В твоєму ліжку холодно і брудно,
Шампанського ковток горло обпік.
Ти обійняв мене спокійно й будно,
Так обіймать, мабуть, усіх ти звик.

Та я не всі! І біль проймає груди,
І розпач закриває білий світ.
Це я, не всі! Холодне серце заведе в нікуди,
Ти не впізнав мене, коханий-горесвіт.

За звичкою цілують твої губи,
І ніби не страждала я п`ять літ,
Холодне серце заведе в нікуди,
Байдуже серце, ніби пустоцвіт.

***
Як боляче мені тебе втрачати,
Якби могла я час на мить хоч зупинить,
Якби могла я наперед цю муку знати ,
З якої серце трепетно щемить.

О, долі людські, я одна із вас,
Бажань нездійснених ношу з собою «ворох»,
І мрію зупинить невпинний час,
Аби лише почуть жаданий голос.

Аби лише відчуть твоє тепло,
І як воно вливається у мене,
Аби лиш пригорнуть твоє чоло,
Торкнутись вуст, що дорогі для мене.

Змінити облік, скинути літа,
Життя почати заново, спочатку,
Або прожить за раз аж два життя,
Коханню віддаючись без остатку.

***
Ніколи я не доторкнусь до тебе,
Не вимовлю закохані слова,
Ніколи… Не веліло небо
Так гаряче любить твої вуста.

Ніколи… Не веліла доля
Йти поруч із тобою по житті,
Ніколи.. Знемагаю з болю,
Що в серці розпускає корінці.

Ніколи.. Набігають сльози на очі,
Їх не побачити тобі,
Ніколи…Молюся Богу серед ночі,
Щоб позабуть тебе хоч увісні.

***
Я одягну на себе невидимку,
Полину в Кам`янець, торкнуся вуст твоїх,
Змахнеш ти поцілунок, як пір`їнку,
Впаде у розпачі вона до ніг чужих.

Торкнусь щоки невидимо рукою,
Волосся розтривожу світлий шовк.
Ти насміхався довго наді мною,
А мав від того який-небудь толк?

Гіпноз очей твоїх розвію понад містом,
Фортеці накажу не вірить снам,
Торкнусь чола, нехай не буде тісно
Думкам, що вже не бути разом нам.

***
Знов весна загляда у віконце,
Був для мене ти схожий на сонце.
Світла промінь проник поза вікна,
Біль моя, що ж нарешті ти зникла.
Повінчаю тебе із весною,
Хай втішається разом зі мною.
Подарую тобі море щастя,
Заховаю від лиха й нещастя.
Ось тремтить на вустах поцілунок,
Це тобі мій останній дарунок.

Плач за мною, плач,
Не знайти тобі знову такої побач,
Не зустріть тобі більше любові, пробач,
Плач за мною, плач…

Вітер трави колише у полі весь час,
Місто сутінки вкриють, як завжди, на час,
В церквах свічки давно догоріли, на Спас,
Подаруй мені, Боже, везіння хоч раз.

Повертатися в Київ наранок пора,
Знов в дорозі зустріну світанок сама,
І шукаючи в серці надію дарма,
Зрозумію: немає надії, нема.

Загубили мою надію слова,
Затоптали мою надію й вона,
Залишила мене назавжди, навік,
Не зустріть і мені кохання повік.

Вкрили небо зорі,
Серпень надворі,
Йдуть жнива поволі,
Осінь вже в вікні.

Заглядає жовта,
Крадеться вночі.
Чи комора повна?
Працюють усі?

Золотим серпанком
Вкриються поля,
Стане зимно ранком,
В школу нам пора.

Я жалію літо,
Сумно геть мені,
Покосили жито
У моїм селі.

Вересневим цвітом
Спалахне земля,
Літнім нам привітом
Всміхнеться вона.

Зашумить востаннє
Злива громова,
Чую поступ ранній …
Осінь дощова.

***
Є місця, де тихо плаче літо,
Де поля росою зранку вмито,
Де в садах пташок дзвінких розмай
Галасує веселковий рай.

Є місця, де світ душі відкрито,
Де в житах волошок синь розлито,
Зачарований любов’ю край.
Щастя ти своє тут зустрічай!

В землях цих помістя Берегині,
Світлої душею господині.
Ти до неї в гості завітай,
Обдарує щедро так і знай.

Із ріки живильної водиці,
Із полів чарівної травиці,
Вічності, продовження життя -
Пий нектар до каплі, до кінця.

Час гостини – це одна лиш мить,
І якщо тобі так пощастить,
Понесеш додому дар жаданий,
Він не лише твій, він людям данний.

Поділитись ним - це честь така,
Від якої повниться душа,
І злітає в небо з уст хвала
Силам тим, що на чатах добра.

Где вьется на камне плющ,
Где сердцем болит лоза,
Где рыжий кустарник колюч
И трещины высохших луж
Целует ночью гроза,

Где тени смята постель,
Белеет душистый хмель
И пальцы черной горы
Как когти дракона остры,

Где звезд перекошенный рот
Съедает хлеб-небосвод
И падает медленный дождь
Сквозь крыши, дырявые сплошь,

Где луч завернул кипарис
В дрожащий серебряный лист,
Где воздуха шапка пуста
В охапке немого куста,

Где жадные пальцы слюды
Спешат воротник расстегнуть,
Когда горький обруч воды
Сжимает спазмами грудь.

ГРОЗА
На нас розсердились боги
І блискавиці в нас метають,
Гуркочуть і ревуть громи,
Здається нібито вони
Надвоє землю розривають.

Так розгулялася гроза,
Що просто меж вона не знає!
Десь розверзлися небеса,
І вже потоками вода
На землю спраглую спадає.

Усе завмерло навкруги,
Усе з тривогою чекає,
Залиті зовсім береги
І розлилися так луги –
Кінця і краю їм немає.

А хмари все пливуть, пливуть,
Одна від одної темніша…
Кінця грози давно всі ждуть,
Уже стомилися, мабуть –
А блискавиці б’ють ще більше.

Та скоро стихне вже гроза,
Надовго в неї сил немає.
Заголубіють небеса,
Ввійде у береги ріка,
І сонце над усім засяє.
МАЛЬВА МАРІЯ