И
Ич! – сказав сичисі сич, –
Я не мєсний, я москвич,
Я вже крячу, не сичу,
Хочеш і тебе навчу.

І
Ікла дикого кабанчика
Покалічили Іванчика.
І лежить Іван на ліжечку,
Сльози капають у діжечку.

Ї
Їжачок не винуватий,
Жора сам подався з хати
В кайфі після косячка –
Голий сів на їжачка.

Й
Йосип йоршиком об’ївся.
Йосип в школу запізнився,
Бо, скажу вам по секрету,
Не добіг до туалету.

К
Корівка крута і рогата
Штрикнула за клунею тата,
Бо тато всю випив наливку
Й поліз цілувати корівку.

Один Верблюд був критиком відомим.
(Згори - завжди видніший краєвид).
Не мав ніколи сумнівів, чи втоми,
А слини мав на цілий білий світ.
Міг заплювати і роман, і повість,
Сонет, баладу, байку, детектив,
Думки мав «чисті», ще «чистішу» совість,
І поливав згори, кого хотів.
Тож якось спокусився на поему,
Що видалась невдалою. Відтак,
Її творець- відомий Страус Ему,
Мав гарний стиль і непоганий смак.
Була у нього і своя метода.
Він критиків не мав за образок,
І просто перечікував «негоду»,
Сховавши мирно голову в пісок.
Коли ж Верблюд від слини, як і личить,
Вже випорожнив свій об’ємний рот-
побачив не запльоване обличчя,
а орган інших функцій та широт.
....................................................
Цей випадок наука для Верблюда:
Плювки як метод критики – облуда.
А як би прозвучала ця проблема,
Коли б у критиках був не Верблюд, а Ему?

із книгою на колінах

а тиша стікає твоєю ходою
вусатий годинник прикинувся блазнем
вже й ніч розкладає зі снігу пазли
ми знову спізнились
на човен до Ноя

полюєш самотньо на рибку-бананку
вхопив перемета на муз лукавих
допоки тасую хвилини у каві
й занадто сама засинаю
під ранком

то може прийдеш із гостинцем
від казки
розіб’ємо кілька фужерів
на спокій
а потім разом поскидаємо маски
й постелимо сон про жита
під щоки

Великі, пророчі,
чудові, прекрасні,
(до рими охочі,
але передчасні),
грайливі, суворі,
святі, благородні,
мов зірки та зорі
завжди, як сьогодні.

Інтимні, приватні,
дзвінки, галасливі,
і вдарити здатні,
й занадто чванливі,
солодкі, нудотні.
відверто двозначні,
незрілі, холодні,
занадто гарячі,
значні, невиразні,
багатослогові,
порожні, заразні -
всі разом у мові.

Поставити важко
ні плюс ані мінус...
Є слово-комашка,
є пісня, є вірус.
Гуртом і докупи -
бридке та приємне.
Гризи шкаралупи!
Шукай достеменне!

Веселі, тужливі,
спокійні чи ратні -
ЄДИНО МОЖЛИВІ,
ЄДИНО ПРИДАТНІ!

На скронях іній
зиму нагадав,
В передвечір’ї
птаство затихало,
Склянів ставок,
у споминах вклякав,
А, Завтра – снігом –
Вчора замітало.

На білім аркуші
дерев сакральний знак
Ввіп’явся сніжности
означивши фатальність:
Віщунка-зигзиця
зурочить переляк,
А, позаяк,
ошкірилась брутальність:

Вовків – завії-хуги:
то за нас
Ридають, стогнуть –
аби ми мовчали,
Але, коли...
охопить дикий сказ –
Ми, теж, хворощами,
од відчаю зигзали.

Девочка, переступившая труп своего несчастья,
Переступаешь дальше по трупам своих мальчишек,
Муж был тебе половиной, а оказался частью:
Маленькой частью любви, процентом любви… Ты слышишь,
Как бьется сердце, зажатое пойманным нервом в клетку?
Это мое! Тебе бы, возможно, принадлежало…
Между смертью и жизнью из жизни уходят редко:
Было бы смерти много, а жизни, напротив, мало.
Девочка, я вижу твой солнечный взгляд, твой взгляд прозрачный,
Взгляд по ту сторону порванной кровью вены,
Перешагни через мой труп, я ничего не значу,
Я не сумею добавить процента к любви. Стены
Выстрой перед моим и твоим, как чужим, прошлым,
Не было прошлого, значит: забыть все к черту,
Слово любовь - не вслух, чтоб, не дай Бог, не пошло,
Сложно понять почему, но звук его очень четкий.
Ясно становится, ясно, что будет еще и завтра,
Чтобы загнать сегодняшний день в память,
Память – мой сентиментальный и глупый автор -
Завтра в тебя уже не блеванет стихами…

У кожного горе своє - особисте,
І радість у кожно також своя.
Сплітаються радість із горем в намисто -
Блискуче намисто, що зветься життям!

Розмитою тушшю спливає по лицях місто
Сполоханих візій, асфальтної суєти.
Аж хочеться важко на душу собі присісти
І ждати того, хто мене ні за що простить.
А потім продати останній шматочок тиші
Розхристаним дзвонам церковних іще дзвіниць.
І голосно вірити тим, хто цей світ залишив,
Тоді, як живі у лайні віддихають ниць.
І хтось б’є поклони до мертвих богів зелених,
На тлі транспарантів – застояна боротьба.
Розшарпане місто вискалюється скажено...
Останніє ніби і крихтіє вже...
Ти ба!!!
І люди не люди,
І вірші – не вірші – голос...
Розмитою тушшю спливає на руки все.
На високовольтних заскрипчених струнах голо.
І тільки в сльозах затуманено стогне сенс.

Із розірваних струн, як вино, витікає пісня.
Звечоріло на серці,
Беззоряно так болить...
Хтось постукає в двері
Приємно і передвісно,
І попросить впустити на довгу гарячу мить.
Загіркавить сльоза
І народить себе на віях,
Затуманиться світ у неясних світлах лампад.
А вино по руках закричить і почервоніє,
І застогне душа на мінорномажорний лад.
Із розбитих бокалів
Заскалять усмішки вперті
Під ногами чиїмись
На грудях безлюдних площ.
А розірваним струнам залишиться тільки вмерти
Під акорди вогню,
Що запалить у січні дощ.

Опускайся в Попсу.
Опускайся.
До захльобу, нудоти -
терпи.
Генеруй непотребнеє шастя!
Бо шість струн-то всього лиш дроти…
Поливай слащавеньким гей-веєм.
Відшліфовуй плебейські серця!
…А ще краще,стань лезбо чи геєм…
І тоді буде все ой-ля-ля.
Стри Лице-полюби Клоунаду!
Будь готовим Слабать під Салат.
Слава ШОУ!
Нам Смислу *не надо*!
Ми-Фуршетнії *звьозди*!Віват!

Життя - графоманська штука…
Плети словеса до Успіху.
Бреши – от і вся Наука.
Терпи – попадеш у Процеси…
Лежи(пардон) – до Гріха до одурі.
Відщіпнеш свої дивіденти.
Гламурствуй.
Ховай Лице,
За бликами світських Лейбів.
Дасть…біс..- і тобі повезе…
Кривляйся,заплутуй сліди
На тлі всесвітнього гопництва..
І точно – заробиш БОНУСА!

І дивно мені,що сталося так,
- Я в місці чужому…
Все, ніби, не те…
Все,ніби,не так…
О-ба!
Життя тече,ні – тягнеться життя…
І дулю крутить хтось через плече.
І серце попікає, чи пече –
ЇЇ уже не треба…
Світ здався страху!..
Тріпається Світ,
У зашморгу безликого Гламуру.
Бог десь дав маху…
Закрився на обід…
І плаче Світ,
Через своїх космічних гуру…
Здались – усі.
І я здаюсь по троху…
Лелею Світ!
Іду на Морок!

***

Воно завжди було таке,
Чи недавно чомусь так сталося…
Світ – тихесенько входить в піке,
Під тамтами гламурної радості…
Світ – конає.
Добий його!
Компромісом тщедушного серця.
І вони – приймуть за свого…
Не дивуйся,не плач,не сердься.
Виживай,бо усі виживають…
Рабствуй волею в братстві Сурка.
Світ конає,конає,конає…
Втни на Трупі його Гопака!

Ти був Вовком колись і Ягнятем.
А тепер вліз в нутро Слимака.
І, дивись,як комфортно й багато…

і вони забувають тонкі леза хвилин, розбиваючись,
бо метеликами вмуровані у залишки сірих фільмів,
цегляними думками вицвіли і скляним гербарієм,
де сліди на піску очорнені, де сліди незрівнянно білі,
один поштовх до вічності - й терезів половину знищено,
кудись падають кроки - в міста і сніги, й підошви -
до солоних водойм, що давно уже стали прісними,
і будуються люди, лягають на води - досить,
по житті мала чайка любила сік розмариновий
і втішалася ним до зими, - це сливе homo sapiens,
сховай крила нещасна, бо стечуть гіркою малиною,
бо вмурують тебе у цей світ до зорі невчасною...

Ти йшла по ро́сяній траві,
Така проста, із карими очима.
Ніколи досі я в житті
Не милувався так, як ними.

І ніжні персики плечей,
Чому вони так ваблять, ма́нять?
Та наче привиди з ночей,
Вони зникають, – тануть, тануть.

Ти йшла по ро́сяній траві,
Я милувався дивними очима,
Питав себе я знову в сум’ятті –

Чому сумую я за ними?
Чому за ними плачу навесні?
Чому ти, наче зірка неспалима?

її мармурові
зап’ястки її роздруковані
сни її самотиння
смугасте
до сказу тебе довели
її перламутрові ноти
її неправдива
хода її неспроможність
курити її пародійність
свята
її порцеляновий
смуток її
депресивний колаж її
закривавлені
звуки її непристойний
міраж її розпорошена
вірність
її від-
дзеркалена тінь
її дзвінкоока
лінійність її
слабодухість колін її
ненормальна
природність її гарячкова
зима її сексуальна
безродність
її
і ніколи
твоя

Вимітала сни до весни
Березовим віником
За кленові старі мости.
За літо за сінником.

Відпирала з душі шитво,
Перестрочене зорями,
Тай із грубки тепло в Різдво
В світ носила долонями…

Хочеш – пісню мою візьми,
Хочеш – подиху ниточку,
Чи морозний узор різьби,
Чи веснянки на свиточку.

Хочеш – поруч на мить присядь,
Чи лишайся до віку тут!
За порогом хай дні стоять,
Хай хурделі літа метуть.

Хай розкришиться хлібом час,
Небо ллється в проталини!
Не говорять нехай про нас,
Хай вважають… пропалими.

…Буде в нового дня дитя
Й черевички зозулині.
І весна дасть своє їм’я,
Й осінь скаже, щоб чули ми.

Буде в зачину новий такт,
Позавчаємо ролі ми.
Як лишатись – то просто так,
А з дарами – до долі йди.

Попроси в неї сонць для нас,
Попроси в неї місяця.
…З підвіконня стікає час.
Йому в проліски віриться.

Може, віримо в нас і ми?
(А дерева в сні дихають)
Скільки тої іще зими –
Півні з досвітків виклюють!

Зорі стерли вже боки в сніг,
Коли в кримку спускалися…
Вимітала сни за поріг,
А вони… поверталися…

осінь читати – це наче до Бога звертання
чи намагання почути крізь небо свій голос
щось за межею а щось ще у фазі згорання
час коли листя з душі опадає на голо

осінь вдихати – це ніби вдихнути спокій
часу настояного на травах як чаю терпкого
слухати сповідь доріг не лічити рОки
і знати що більше між нами не буде нікого

осінь збагнути – це просто осінню стати
в землю врости корінням - у небо віттям
як птах легкокрилий над тьмою уміти злітати
ковтаючи вітер що дихає над століттям

2009

Стою на полі. Гріє сонце,
І вітер колоски гойда.
У мене квіти у волоссі,
А у мого коня - трава.
І так духм'яно, так спокійно
Свобода пахне навкруги,
Блакитним небом, чистим, вільним,
Пшеничним полем золотим...

Д
Дві криси, голодні і люті,
Прогризли дірки в парашуті.
Даремно десантник Денис
Сьогодні стрибатиме вниз.

Е
Екзотичний страус ему
Ущипнув за тім’я Емму.
Емма страусу за це
Вщент розгепала яйце.

Є
Є! – Єгор усім гука.
Він спіймав таки шпака.
В школі чучел цілий ряд –
Буде новий експонат.

Ж
Жерла гусінь деревце,
Наче ненажера.
Та голівку їй за це
Відкрутив Валера.

З
За порубані ялинки,
За понищені ліси,
В Новорічну ніч, дитинко,
Дід-Мороза укуси!

Стоїть сосна поміж дерев
таких, як і вона.
Коріння смокче сік землі.
І тим живе сосна.
І я висмоктую життя,
своє життя –
коктейль гіркий.
Я квітці голову відтяв,
в салат додав, як огірки.
А квітка, певно, що жива,
з ножа збігає кров…
Якщо це не лише слова,
то, може, то і є "любов"?

Так тужливо й лунко: «Ой, Іване!»,
Начеб серце в жменю хто стиснув…
Цить, несите, цить, моє захланне, -
То не плач, то відголосок сну.
В сизо-білім полі – чорні бусли
Мерзли й обіймалися крильми.
Нависало небо, тиша гусла,
Сивів овид і… блукали ми.
Поодинці. Кожному – лиш обрій,
Кожному – лелеча ця сім’я.
Самотинно. Безпритульно. Й… добре –
Десь є ти, і є тобі десь я.
… Ой, Іванку, чом ті бусли чорні?
Чом, врапт, сніговиння, як мара,
Поєднало нижній світ із горнім,
І шукати просвітку – дарма.
Хоч би й крикнула – не догукаюсь,
Опліч не відчую вже крила.
«Ой, Іване…» - серденько стискає,
Йшла до тебе – в пісню забрела…

Цей місяць вовчих зграй,
Жахкого безгоміння…
Тримай мене, тримай
На крайчику терпіння.

Хатинка на горі
Вперезана вітрами...
Зігрій, заговори,
Зладнай подвійні рами.

Шипшиновий напій.
Дзвінкі дрова грабові…
Не панцир безнадій –
Ясний вогонь любові.

Там горобина ніч,
Горобина без плоду.
І пожад вовчих віч,
І лихо хороводить.

А ми удвох, ми – край,
Ми світло побіч тіні…
Тримай мене, тримай
Бодай на волосині.

О милий друже мій, повір,
Душа - не при́стань для печалі.
Роман, зачитаний до дір
Не конче снитиметься далі.
На щастя, має інший бік
Медаль, монета і Селена
Тримірний простір, Божий лик.
І пристрасть, позаяк шалена.
Печаль – не гавань назавжди,
Лиш мить – і далі, далі, далі….
Знайомий запах резеди
Помнож на сонце трьох Анталій,
додай мускату, полуниць..
поглянь – це зовсім інший ракурс.
́Хто ледь не виплакав зіниць
забуде про уявну мряку…
Печаль- то лиш дорожній знак,
Флюоресцентні фарби й вії.
Накресли крайдекрайс* – відтак
За нього не ступити Вію.


Kreidekreis* (нім.)- крейдове коло
пристань (в значенні притулок)

Завербоване поле
колосилося смертю,
Вкамуфльовану в колір
гидкої зими:
Білі плями по чорному
з аркуша стерті,
Грамзулялися долі
воїв тої війни,
Із котрої ніхто не поверне
додому
Мерзлим груддям
здобривши ріллю.
Ти відчув, позавчорика
втому,
Пам’ятаєш, зазначив:
“Піду”...
Двері хряснули, тріснув
моріг – терпку дошку,
У трапецію спокою
вп'явся гвіздок,
Рушники в паралелях
сковзали потрошку
В перехреснуті крила?
де ярів образок
На чолі жовтоплями
рунічного чтива:
“Во Ісусе, _ праведника
взьми до пуття”
Ще, земля, дріботіла
зсипаючи гливе:
Непочуте, непрощене
Й’го каяття.
Грудомаха горбилась
хрестом нанизавшись,
Слізно, лячно блеяла
козеням вишина,
Упокоєний плакав од щастя
зізнавшись:
“Що, з очей − тілько впала
Йому пелена”.

Біжить плаксива акварель,
Стираючи довкола барви,
Міняючи все на пастель,
І кольори такої гамми –
Самотні змучені тони,
Торкнули Всесвіт за вікном,
Безликим стало все…О ні!
Хай буде це страшенним сном!
Пішло ногами небо вгору,
Снують вже хмари по землі…
Мені одна прийшлася впору –
Я залишу її собі…
Накрило все їдким туманом –
То акварель десь потекла,
Волого-сірим раптом стало
Пастельне небо…А земля…
Колись і так раніше сіра
Взяла, та й з горя посивіла.
Такі-то ось у мене сни…
А що, як збудуться вони..?

28.01.2009

А.
Антарктиду знають всі,
Там живуть пінгвіни.
Аня шкірками із них
Прикрашає стіни.

Б.
Біг баранчик біля тину,
Зупинивсь почухать спину.
На тину сидів Івась,
Батогом по спині – хлясь!

В.
Вова песика убив.
Хто осудить Вову?
Песик вчити не хотів
Українську мову.

Г.
Гомілку собі перебила
Гніда сивочола кобила.
Гаврило погнав на бар’єр –
Болить в неї ніжка тепер.

Г.
Ґава, злодійка швидка,
Вкрала ґудзик в Пилипка.
І відтоді у руці
Носить Пилипок штанці.

А по венах не кров, а багряне осіннє листя.
І якби по аорті ножем, то стекла би соком.
Ти шукав би у кожній краплині якогось змісту
І сказав би потому, а добрий же сік… Нівроку…

Екзальтована ніч ностальгію мені наврочить.
Я сновида. Пробач. Я боюся тепла і ліжка.
Я щоночі жива і щодня закриваю очі.
Якщо хочеш навчу, як до Бога ходити пішки.

В’ються сходи плющем у самісіньку душу й вище.
Як не вмієш молитися – просто зачитуй вірші.
Де вогонь догорів – там зостанеться попелище.
Там де сміху немає, там чорно і вітер свище.

ти ходиш заліплений пластиром
в навушники заховавшись
закутавшись сам у себе
в кишені собі поклав
скуйовджене різноголосся
під шапкою носиш ритм
його витанцьовуєш потайки
на пальцях тобі весна
пізніше забудеш згадане
і вигадаєш своє
скайоване-заджазоване
на кінчику язика
вібрує і крутиться спечене
новісіньке на десерт
боїшся його розхлябати
підкоченим рукавом
зачерпуєш монотонність
кайфуєш під настрій дахів
вітання тобі крейзонутому
на струнах веселий fun
підстрибує і зашкалює
в зіницях електрошок
по всій довжині запаяний
відлунням тобі кричить
заходьте усі на розпродаж
в оренду здається драйв
за дріб’язкову безцінь
усмішку мені подаруй
занурену десь у саундах
поховану десь у треках
у послідовності random
із-заду на сам перед
ідеш собі ново родженим
шизоїдним немовлям
тобі посміхаються вулиці
тобі аплодує асфальт
всі люди з доріжок зліплені
дерева один – три – сім
ти сервер усім не доступний
відкриєш мені пароль?

Присвята до 80 річниці створення ОУН та 100-річчя від дня народження Степана Бандери

***

Ти заздриш горобині за вікном –
Рум’янця того більш тобі не мати.
Катуєш ноги вовняним теплом.
Давно забула, що то – воювати.

Дітей забрали, як була війна,
Та й чи живі ще… То лиш небо знає.
Чекала мужа – вояка УПА…
Чекаєш досі… Сотня літ минає.

Згадати тільки… І бринить сльоза.
Та що тепер? Полатані колготи?
Гнучкі долоні – сиза бірюза –
Шукають лиш тепла… Не плач, чого ти!?

Минуло сто. Щез усміх у очах.
Надія й віра мовлять молитвами.
Ні, не за тих, що зниділи у снах,
За тих, хто у бою закінчив снами.

4.01.2009 р.Б.

Тихо тает белый снег.
Мысли спутаны…печально.
Сердца нерв больной задет
Под защитной пленкой стали.

Вечер лег слепой у ног.
Письма старые в конверте
Я сегодня, помню, сжег
Не отправив за ответом.

Ветер странник все свистит.
Звезды – бисер в небе тают.
Сигаретный дым чадит,
Только вдох и легче станет.

Толщей пыль, на стопке книг
Не стряхну рукой прилежно.
То к чему я так привык,
Не найдет границы смежной.

И снега омыв порог,
По дороге в люк стекают.
Что хотел и что не смог…
Талый снег один лишь знает.

Йому здавалось:вона - Мадонна,
Обличчя у строгій оправі мантильї.
Вона ж нестримна, не забобонна,
Назавтра із іншим - це в її стилі.

У танці спина - гітарно-струнна.
Нервові кроки блискучим паркетом
Малюють ніч,що залита трунком,
Задимлена рештками сигарети.

Нав'язливим болем - вона усюди.
Засліплює сонцем,але ж не гріє.
І краще забути,що завтра - грудень...
І краще не знати:вона - повія...

Цить! Не закочуй тупих істерик,
не бігай Мінотавром по сотах.
Бо невзабарі прийдуть волонтери,
насиплють каміння тобі до рота.

Краще мовчати, ніж різати тишу
пилкою-матом, вже ліпше вени.
Прислухайся. Чуєш? Голос Всевишній
зловили твої антени.

Тобі пропонують персидський килим
чиєїсь ручної річної роботи,
і поряд дві свіженькі могили,
відкопані за суботник.

Хочеш приляж, так легше звикнути,
розкидай довкола насіння ірисів.
І поки забули сонце вимкнути –
грійся.

Я мрію про тебе і твій аромат
Хай стане п’янкою лозою,
Хай пустить коріння і виросте сад
Уста хай покриє росою.

Ти знаєш пахнуть літні вечори
Вологим і зіпрілим сіном,
Зайди в траву і побіжи, –
Роса застигне на твоїх колінах.

Прийди до теплої, осінньої води,
Торкни осінню прохолоду,
Піщаним берегом іди

І не дивись в осінню воду,
Лиш по коліна ти зайди,
Люби свою чудову вроду.

хто цю пісню випустив на волю?
наче з клітки замкненого птаха
серед трав, на крилах вітру, в полі
линуть звуки, що не знають страху

в пошуках своєї пісні з дому
в мандри вранці вирушив музика
в край далекий, дикий, невідомий
йшов на поклик зраненого крику

сорок тижнів він у зір питався
звідки лине та самотня туга
не відпочивав, не зупинявся
не знайшов ні ворога, ні друга

втомлений, посеред степу рано
він забрів у трави посивілі
і вловив у мареві туману
звуки тої пісні легкокрилі

тож тепер музика ходить світом
на обличчі усмішка лоскоче
чи зимою, чи спекотним літом
награє мелодію охоче

не веселу, але й не плаксиву
рідну та не зовсім зрозумілу
що одним дає могутню силу
іншим же тягар знімає з тіла

друзів мирить весело-грайливо
ворогам терпіння наспіває
музикант блукає сивий-сивий
піснею життя благословляє…

Жуйко моя! Аморфно-розімліла,
нескінченно довго жована,
знесмачена і терміново
маєш бути ліквідована - шляхом утилізації...
Мово моя...Ще вчора струменіла...
Ти - нужденна і зіпсована,
і страчена чужинським словом
руто-м`ято пасинкована - тупим серпом по нації...
Небого...Кришталево-солов`їна,
виплакано-виплекана,
правічна і рожденна в небесах,
з мелодій сонця викохана - що ж з тобою діється?!
Цей слОган металевий, на підміну,
та невже в тобі таких нема?..
Непересічна,незнищенна - де ж краса твоя?
Коли туман розсіється?..
...Не томиться чоло жувати каучук,
стискати щелепи щосил...
І не соромляться наглО
вживати чужий звук - хто їх просив?
Хоч "ноу-хау", хоч "імпічмент",
зазіхають, псують річ вщент!
Хтось перший візьме, "запозичить",
а згодом вже всі "шпрехають", картаючи акцент...
І нащо?.. Та ж візьми, ледащо,
відшукай у рідній неньці-мові,
найкраще і влучне,
та гідне, повне сенсу, слово...
А то, виходить, як у тій рекламі - ніде правди діти!
Що, іноді, жувати краще (менше драми),
аніж говорити...

06.04.2006 рік

[зимо-]

а зима це не привід а час для депресії
смакувати гріхи і ловити у пресі їх
бити посуд і чистити осад від осуду
церувати шкарпетки і носа бурмосити
дожидатись у гості раптового первенця
оглядатися чи не наспіла суперниця
силкуватись усім залишатись хорошою
і себе почувати старою калошею
голосуючи проти боротись із Vist’ою*
і питати у Бога та мами чи вистою
чи хоч день проживу за законами древніми,
(вартові кам’яні мої леви - недремні ви)

так у ступорі бути від грудня до лютого
а у березні раптом
звільнитися з пут його…

[вéсни]

аби вікна чисто вимити для мріяння
і до пригорщі піймати вітру віяння
спину вигнути і кицькою замуркати
і знайти старі листи між палітурками
поскладати в купки бачене й небачене
замести сліди і не шукати значення
і нові дороги міряти широкими
до коліна зашнурованими кроками
аби потім босо бігати на березі…

замовкаю –
решту договорить березень



*Windows Vista

Кришталеве серце, золота душа
Заглядає в очі темрява чужа.
Очі карі, сині, бірюзові
І роса вечірня капає в долоні.

Очі – аметисти, золота душа,
Але серця в тебе, ма́буть і нема.
Очі бірюзові, карі, зеленаві
Сльози, наче зорі в недопитій каві.

Сірі очі, карі, моря глибочінь,
Може тільки в каві бачу їхню тінь;
Кришталеве серце, золота душа…

Сивий дим цигарки лине в височінь,
Небо розтинає сонця дивний кінь,
Але серця в тебе мабуть і нема…

Я жила на вокзалі – знайома з тим, як плине час,
Мої губи пошерхлі й бліді Вас колись цілували…
Перед Вами осідланий білий кружляє Пегас,
Я вечеряю сіллю в покинутій гостями залі.
Я смакую вино після Ваших коханок в тісній
Темно-сірій кімнаті – вітальні. Під час карнавалу
Ви співаєте друзям знайомі мені пісні
Потяг в Австрію, Альпи, Алжир, Ви усюди бували.
Як писати до Вас? Як звертатись? Потреба у сні
Відійшла в забуття. Пам’ятаєте, Роз чарувала?
Мій приречений, згубний коханець, дозвольте весні,
Роз’єднати стежки. Від корсету до Божого бала.
26.01.09

Додай мене до друзів УКонтакті,
і ще у Однокласниках додай!
Бо ми удвох нічого вже не варті
і непомітно перейшли за край.

Кривився смайлом недолугий місяць,
і крик. засклений у вікно, тремтів,
Ти кажеш «дружба це напевно вихід»,
Це й справді вихід - з наших почуттів

Журавлиним ключем, закурличе у серці двигун,
Він тебе понесе у домашнього затишку вирій.
Хтось торкнеться промінчиків сонця, мов струн,
Щоб осяяти світ невеличким окрайцем надії .

Полетиш у далеку, омріяно-радісну даль
Там чекають на тебе і щастя, і щирість, і ласка.
І душі таємничий, прекрасний та чистий кришталь
Забринить у тобі, і розквітне за вікнами казка.

Дзижчать занудливо у хащі комарі.
Легкий туман пливе між верховіття.
Сліди дощу нічного капають згори,
І павучок жде здобичі у сітях.

Стара сосна – пучками хвоя темна,
Трава під нею встелена шишками.
А сосни молодесенькі на схилі
З незайманими свіжими гілками.

Враз сонце десь пробилося вгорі.
І засвітивсь пісок, і – різко тіні.
Від крапельок аж сизі всі хвоїнки
Котрі вгорі. І темні при корінні.

В сосновім лісі наша є галявина,
На ній білісінька росте конвалія,
Як ти пахуча; обійму за талію...
І завертиться ув очах сама весна.
Нарвем конвалій досхочу - донесхочу,
Та й заблукаєм на своїй галявині.
Не раз зимою я собі являв у сні,
В нім я і ти, й конвалієві лестощі...
весна 2002р.

Оптична пам‘ять кришталю,
дотично до проміння стропів
спаливши лінзи телескопів,
парашутується в зорю.

Оптична пам‘ять кришталю
обтічно синій таємниці
пересуває з ночі лиця
назустріч сонця кораблю.

І кожна згадка – в стилі «ню»,
і крига річкова скресає,
і день суворий відчуває
лунке космічне де-жа-вю.

Космічна пам‘ять кришталю…

Наповни сяйвом мою тінь,
А сміх мій - пухом тополиним,
Щоб я воскрес і знову линув
У неба срібнолицю синь.
Наповни сіном подих мій,
А серце – свіжою травою,
Немов у чесному двобої
Я виграв вітер- духовій.
Я буду литися струмком
Між рук твоїх у неба кручі,
Я буду ніжним і жагучим
Для тебе потайним замком
І тільки ти знайдеш ключі
У дзеркалі думок прозорих,
Я буду там, де пахнуть зорі
І сяють вдень як уночі.
Лишусь у серці, мов поема,
Хвилюючим і теплим, вогким,
Щоб соловей натхненно тьохкав
Від наших зоряних взаємин.

Ти усміхаєшся щасливо уві сні,
А я ховаю сам від себе вогкість вій,
Щаслива мить, врочистий буревій,
І плавлять серце думи, світлі і ясні.
Зів'яле сонце докотилося межі,
І виграє у його сяйві листопад,
Неначе трон – цей наш з тобою сад,
І тому так приємно в мене на душі.
Гаряче листя все недобре спопелить,
А листопад – неначе ковдра нам на двох.
Віднині нам позаздрить навіть Бог,
І моє серце то сміється, то щемить.
Щось незбагнене у одне єднає нас,
Мої легені повні подиху твого,
А навкруги – і золото й вогонь,
Не мають влади вже ні простір, ані час.
Вустами вогкими торкнусь твоїх очей,
Розвію сон і на твій шал перетворюсь,
Здолаю все, але тобі скорюсь,
У потаємне стану зоряним ключем.
Легкий зефірний дотик пальчиків твоїх,
Уразив м'язи, скам'янілі від напруг,
Просякнув мозок медом і ущух
І десь на дні очей проміння жмутком ліг.
Невже то – осінь, наша перша осінь
Усе фарбує кольором жаги?
Ми ще такого не знали досі,
Як схожі наші, наче різні береги.

На устах твоїх мед розлитий,
Сотні нервів тріпочуть у них
Я іду у туман за повитий
Лише сніг на волоссі застиг.

Скільки образів в пам’яті, – ти
Заспокоїла всі в серці рани,
Так і хоче зима змести
Болючі з душі кайдани.

Але інколи є печаль
Сльози ллє десь душа тихо-тихо,
У зіницях моїх лише даль,

Так вільготно і дрібно ди́ха,
Знову згадую очей мигдаль
І наспівую пісню стиха.

У вінку темно-синіх троянд
Ти ступала омріяна літом,
І зелених очей амарант
Гордував, насміхався над світом.

Чом у тебе очі такі?
Чом наповнені вщерть таїною?
Чом бувають вони, як вогні?
Чом поїти їх хочу собою?

Солодких уст карамель,
Так тривожить душу спокутою,
Як художник я взяв акварель

І малюю любов забутую
Погляд очей твоїх, наче листя марель
Розтікається в венах цикутою.

Ми з тобою, як вогонь і вода:
Я холодний, а ти грієш.
Зрозумій, закономірність проста:
Так не буде, як ти мрієш.
Ти червона і запалюєш все,
Зігріваєш мене часом,
Я прозорий, моя сутність тече,
Ми не можемо бути разом.

Вогонь і вода-
Зовсім різні.
Сутність твоя і моя-
Несумісні.
Коли поруч ти,
Я закіпаю,
Але разом ми
Помираєм.

Ми з тобою, як вогонь і вода:
Я заллю все, а ти спалиш.
Зрозумій, між нами вічна стіна,
Вічне горе, душевна далеч.
І хоч дуже мене вабиш ти,
Та немає в нас надії.
В нас з тобою протилежні путі,
Поховаймо ж наші мрії!

Вогонь і вода-
Зовсім різні.
Сутність твоя і моя-
Несумісні.
Коли поруч ти,
Я закіпаю,
Але разом ми
Помираєм.

Я захлинаюсь дощовими бризками,
Топлю себе в бокалі коньяку,
Я тішусь мріями, давно вже зниклими,
І шепочу: «Люблю, люблю, люблю…»
Вином гарячим витираю краплі,
Що чорною рікою по щоках
Пливуть нахабно і слідами
Лишаються в моїх думках…
І у густій кофейній гущі
Я бачу образ…Це не я…
У мережі своїх припущень
Давно вже втратила ім’я…
Люблю…Й любов моя безлика,
Ми разом з нею без імен…
Я в розпачі…Беззвучним криком
Самотній проводжаю день…

28.01.2009