Запалена свічка, зашторені щільно вікна
Тебе дочекалась я, стомлений мій Пілігриме,
Сідай і розказуй, шляхами якої країни
Сьогодні пройшов ти, і що ти назавжди покинув,
А що віднайшов, у далеких своїх мандрівках.

Яке незнайоме, з чужими зірками небо
Вночі накривало тебе, немов ковдра з шовку
На мовах яких безліч слів промовляв твій голос
І скільки стежок , сіл, доріг і мостів пройшов ти
Перш, ніж доля тебе привела до мене.

Які буревії сріблили твоє волосся,
І звідки в очах десь глибоко на дні взявся сум
Чом не відігнав ти, як коней на випас грум
Докучливих тих, і похмурих, суворих дум
Що зморшки назавжди залишили в уст куточках.

А про те, що не можеш сказати – тоді промовчи
Я не стану про це питати, слова до завтра
Хай спочинуть разом зі зброєю й срібними латами
Бо єдине, що має вагу і що хочу я знати
Головне що до мене ти знов повернувся живий.

…Дивись, вже світає, свічка помалу згасла
Сльозами зійшла від твоїх оповідок тихих
Знов чекають на тебе дороги нестримні ввіхи
Я не буду тебе тримати, не ділитиму з світом
Лише прошепочу услід тобі: «Повертайся…»

Ще зовсім не святий Георгій
З долоні напував лоша.
На кладку вийшла дівка прати –
Білизна біла, мов душа.
Знесла яйце змія рогата
І зачаїлась в комишах.
Змії далеко ще до скону,
Кується спис, лоша росте.
Ще не написано ікону,
Ще все прадавнє і просте.
Всіх налякає ще змія та,
На кров її збіжаться пси.
І буде дівчина сміятись
Крізь сльози: Господи, спаси…
Святий Георгій ще пізнає
Страждання, смерті і хвали.
“А хто це?” – потім запитаю
Я під іконою,малий.

я рассеян крайне,
путаю себя с деревьями,
с железными банками из-под пива;
иногда с теми, другими, иногда с тобой.
узнаю себя в пробитой шине,
в сорокаметровом (почти) Шиве,
в чайном тепле холодных кружек,
в Радости Вечной Почти Живой,
в оттиске сапога, обрывке солнца в луже;
ищу себя в чужой улыбке и в ширине Пути...
но я рассеян крайне.
пока не могу найти.

*
Проталина
на шибці, мов ополонка,
в яку заглядаємо,
щоб швидше побачити
весну.

*
Гори торкнулися
тіла мого небесного.
Лежу на вулканах.

Як вбивався образ доброго тирана
через клітку зліва та до скронь свинцем,
ти була готова стати місцем рани
і стікало смертю полотно-лице.

А тягли за ноги – волокли по серцю.
А воно спилося болем за юрбу
і не чуло більше горловинні "Вмер цей,
хто чумачив людям замість солі бунт!"

Скільки ж тої солі треба, щоб забути
те, що малювала кров`ю голова?
Чи не набирались (як в моєї) груди,
чи не доросила ваших ніг трава?

Видих розтягнувся пасмом по буріківці –
"Ось ваш прапор, змийте, ще наступить хтось!"
І почулось небо не в своїй тарілці
та дощем щосили в камені зайшлось.

В пелюшках покосу, рейваху по тілу
ти мене тулила до грудей своїх
звідки батьківщина набиралась біло,
надходила слізно, липнула до ніг.

Я такий же, як ведмідь,
Тільки крихітного зросту:
Коли серце затремтить –
Заховатись в мушлі просто.

Я легенький, як пушок,
Я м’який, неначе вата.
Та затям собі урок:
Хом’ячка не ображати!

Дрижала, сміючись, опора електрична,
Та кепкувала, дуба як стинали:
- Було не заважати, тріска стогодична,
А то, бач, виросла, дрота ледь не дістала!
Навіщо ти росло, яка була в тім користь?
Я ж - інше діло, - струмом все гуділа:
- Мине ще трохи часу, і мої опори,
Обплутають дротами все земнеє тіло.
Раніше ви росли, що ніде було стати,
А ми чим гірші - в нас напруги більші.
Дивись, які у нас сережки- ізолятор,
Та скаже кожен - ми людині потрібніші!
А дуб мовчав лежав, та й що він міг сказати?
Коли вже мертвий, всохлолиста жертва.
Недоля випала лиха йому зростати,
Де пролягає шлях цього "електронерва".
Він тихо ріс роки, і любо сонця прагнув,
Купав водою листя дощовою.
Та сталася біда - високовольтну тягнуть,
Дерева полягли, мов скошені косою...
...Отак стояти на дорозі сильних світу,
Билина в полі поїздових колій.
В нас жертва не вблагає траурного квіту,
Не кине грати сильний переможні ролі...
осінь 2002р.

Злигались з матом - цим монгольським сватом,
Будь- що найлегше слоганом покрить.
Який нам отаке втелющив фатум?
Улився в кров, на язику сидить.
П`ятірка з мови, україномовні,
Ми гени вспадкоємили. Чиї?
Ревем волами, і рогами повні,
Звернути ясла хочемо свої...
...Пороги за порогами долає,
Хиткий наш човник, а на ньому - бунт.
Безглузда змова, чорне діло знає,
Штовхає в спину нас монгольський унт...
осінь 2001р.

Якщо пити в тиші,
то можна почути,
як чарівний трунок
булькотить стравоходом,
перетікаючи до шлунку.

Іноді вдається
почути бурчання печінки,
яка намагається врятувати
організм від отруєння.

Гудіння нирок -
то вже окрема пісня.

Ну, і завершальний акорд -
дует сечового міхура
та сечовивідних шляхів,
які дзюркотінням сповіщають,
що можна наливати ще...

Упадеш,
                 не заплачеш -
І буде тобі не боляче.
Обпечешся,
                         подмеш -
І стане тобі не страшно.
Не здригнешся
                         від жаху
На вулиці темній, по́ночі,
І себе подолаєш,
                       як ворога -
                                           врукопашну...

Ти була пожиттєво знеславленою й закланною,
А на небо ішла, як мучениця – святою,
           Бо ніколи не сіяло небо своєю манною,
           І ламало тебе, мов гілочку сухостою.

Ще відлунюють темні віки дівочими зойками,
А новітні знову шукають царівен - бранок.
           Темний сум у очах - зерня́тками в жовтім бойкені,
           А у душах – каміння
                                                 скалками
                                                                гострогранок...
Упадеш,
                 не заплачеш -
                                           і буде тобі не боляче.
Обпечешся,
                        а вітер
                                      вигоїть, на порозі...
Тільки віруй, -
                       і будеш у світі
                                                      мамою, сонечком.
Ти тримайся -
                       навіть билинкою при дорозі.

Я в петельку, а ты насквозь
Теменную, тьмущую кость -
Вместе если бы.
Но разахались: врозь неврозь,
И разъехались.

або ж день
Святого Валентина

На майдані
біля церкви
попи стелють
ліжка:
«Поцілуй!»
Кого зачепить –
тим за ліжко –
знижка.
Та і від Святого
дещо
тим посвяченим
в зятя:
поцілунок-ліжко-теща
довжиною
у життя.

2009-02-14

З КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ XII СТ.
Лі Цінчжао

* * *

Весняний сум надії і тривог,
І поминальне небо, як нове.
Курильниця із яшми. І димок
Над нею червоніючи пливе.
Не взмозі встати, взяв як бранку час,
Не треба вже для зачіски прикрас.

Пройшла пора цвітіння ніжних слив,
І вкрилась річка ковдрою латать.
Летить із верб пухнасте диво див.
А ластівка додому не верта.
Смеркається. Щось крапає з гори.
І мокра гойдалка сумує у дворі.

* * *

Я сам відповім за долю свою.
Не хочу я неба питать. Не питаю!
Самотньо на вежі високій стою,
Печаль розлилася від краю до краю.
Ми стрілись із Вами не в кращі часи –
Заморене серце притулку прохає.
Вам краще додому піти від роси.
Вам краще піти до родинної хати.
Хай західний вітер хмарини пасе
І осінь похмуру до мене несе.


* * *

Кволий промінь і вітер віє,
Та весна вже на землю лягла.
Легку сукеньку, наче надію,
Я сьогодні на плечі вдягла.

Тільки з ліжка, невмивана, боса,
Прохолода мене обійма.
І черлено заплутались в косах
Облетілі квітки мейхуа.

Де ж мій край?
Ще душа не зотліла.
Чи судилось в розлуці нам жить?
І забутись навіки несила,
І вином вже нудьги не залить!

Із курильниці світло на стінах.
Як в безодню – у постіль знов...
Догоряє свіча. Зникли тіні.
А в крові колобродить вино.

З КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ XII СТ.
Шу Чжунцзі

* * *
Про клятву і про вірність я пишу,
Пишу про тебе довгими ночами,
Про все, що в серці зболенім ношу
І що на аркуш скрапує сльозами.

Давно я знаю істину одну,
Яку взяла із канонічних літер:
Ніщо не вічне в світі. Та не йму
Хто ж той Творець і хто його Учитель.

Я вже не їм, не п’ю, ні пари з вуст,
І з кожним днем все тану, тану, тану.
Терплю образи мовчки і молюсь.
І знов пишу, лікую свіжі рани.

Годинам у розлуці лік веду.
Обоє ми одним і тим же платим.
Колись іще я час такий знайду
Наслать на тебе всі мої прокляття!

Зі Світлани Кузнєцової

* * *
Лиш тільки щойно я взяла
Той посаг предками завіщаний,
Я тільки щойно прийняла
Цю простоту складного вищу.
І стала радість по плечу,
Вже простота мені по зросту.
Тепер я дорого плачу
За те, що легко так і просто.
Плачу за гирло й джерело,
Плачу за тьмяне і прозоре,
За кожне зірване стебло
Прошу пробачення при зорях.
Плекаю кволе деревце,
Плачу безсонням за недолі,
За біль чужий, і про оце
Веду розмову з вітром в полі.
Я долю вибрала із доль,
Про що я зовсім не жалію.
Зірки збираю в жирандоль,
В річках студених руки мию,
І все гострішає мій зір,
Живлюсь свяченою водою,
Палю вогні між Синіх гір,
Що завойовані
Самою.

З Марини Цвєтаєвої


ДВІ ПІСНІ

1

Тому лиш вогнище немиле,
Кому розлука – ремесло.
Одною хвилею накрило,
А другою кудись знесло.

Невже в рабованому мреві
Повзу я равликом слизьким –
Та, що народжена у чреві
Не материнськім, а морськім!

Кусай собі, мій друже рідний,
Мов яблуко – огром земний!
Коли ти мовиш морю, відай –
Це ти розказуєш мені.

Подібно діві землекревній
Не перехрестить дві руки
Та дщерь, народжена у чреві
Не материнськім, а морськім!


Ні, не чекають наші діви
Листів, не пишуть, сліз не ллють!
Вони рибалити на диво
Самі без волока підуть!

Що ж то за влада у вогневі, –
Я тим не поділюсь ні з ким, –
Я, що народжена у чреві
Не материнськім, а морськім.


Ти скажеш в струмінь за кормою,
Де грає барвами зоря:
“Кохався я колись з морською!
Морська пірнула у моря”.


Чи ти в кораловому древі
З хвостом, у сяєві луски
Дщерь, що народжена у чреві
Не материнськім, а морськім!


2


Ще вчора в очі зазирав,
А нині мітить в іншу сторону!
Ще вчора птаха виглядав,
А нині жайворонки – ворони!

Нестяма я, розумний ти
І ще живий, а я не встояла.
О, зойк жінок на всі світи:
“Мій милий, що тобі я скоїла?”

І сльози їй – вода, і кров –
Вода, – в крові, сльозами вмилася!
Не мати, мачуха – Любов:
Суда не ждіть, не ждіть і милості.

Відвозять милих кораблі,
Шляхи завжди їх непокоїли...
І всюди стогін по землі:
“Мій милий, що тобі я скоїла?!”

Любив учора навіки!
Рівняв з Китайською державою!
Сьогодні впало із руки
Життя – копійкою іржавою!

Мов дітовбивця на суді
Стою – немила і впокорена,
Я буду в пеклі, і тоді:
“Мий милий, що тобі я скоїла?!”

Спитаю ліжко і стілець:
“ За що бідую?” Чую відповідь:
“Відцілував – і навпростець
До смерті жінку іншу милувать”.


Привчив любити у вогні,
Жбурнув у крижані розколини.
От, що, любий, зробив мені,
“Мій милий, що тобі я скоїла?!”

Я знаю все – мовчи й сиди –
Вже не коханка, не заручниця!
Засадить Смерть свої сади
Там, де Любов пішла – відступниця.

Самі – що дерево трясти! –
Впадуть плоди... тож будь впокоєний... –
За все, за все мене прости,
Мій милий, що тобі я скоїла!

ОЧІ
То дві зорі! – Ні, дзеркала!
Ні, дві недолі!
То серафічні два жерла
У чорнім колі.

Обвуглених – із криг дзеркал,
З плит тротуарних,
Крізь безліч верст перетікав
Той дим – полярних.

Жахливі! Темрява й вогонь!
Дві чорні ями.
Змарнілі хлопчики з безсонь
В лікарнях: – Мамо!

Амінь... Страшенних покарань
Змах величавий...
І над камінність простирадл –
Дві чорні слави.

Тож знайте, що ріка – назад,
Каміння – спомин!
Що знов і знов кудись летять
В безмірний промінь.

Встають – два сонця, два жерла
– Ні , два алмази.
Бездонна прірва – дзеркала:
І смерть одразу.

З книги “ПОДОРОЖНИК”
Ганни Ахматової


* * *

Чим вік цей гірше промайнулих?
Тим, що в чаду печалі і жалів
Він доторкнувся чорних ран минулих,
Але і досі ран тих не зцілив.

Іще на заході земне світило світить
Й міські дахи у променях блищать,
А тут хрести, – будинки біла мітить
І кличе воронів, і ворони летять.


* * *

І цілий день лякається і стогне
В смертельній тузі никання юрби,
За річкою на траурних корогвах
Зловтішено регочуть черепи.
Оце для того мріяла й співала,
І серце вже розірвано навпіл,
Як після залпу зразу тихо стало,
Дозорні смерті шастають навкіл.



* * *

Не співали про зустріч поети,
Та й без цього на серці вляглось.
І вже літо холодне на злеті,
Мов життя моє знов почалось.

Скам’яніле над обрієм небо
Вже здається у жовтім вогні.
Більш ніж хліба насущного треба
Лиш єдине сказати мені:

Ти, росою скрапляючи трави,
Лише звісткою душу відкрий, –
Не для пристрасті, не для забави,
Для кохання земного зорій.



* * *

Чекала марно я багато літ.
І дуже схожий час той на дрімоту.
Та освятився невгамовний світ
Три роки тому в Вербную суботу.
Мій голос обірвався і затих –
Стояв переді мною мій жених.

А за вікном народ поволі йшов,
В руках свічки. Пора благословіння!
Квітнева крига, хрускіт підошов,
Вогнів святкове тихе мерехтіння,
А над юрбою голосом дзвіниць
Текла розрада, вітер падав ниць.

Нарциси білі квітнуть на столі,
Вино червоне в кришталі іскриться,
Я бачила як в світанковій млі
Моя рука закраплена вощиться
Й тремтить, приймаючи цілунки.
Радій, блаженна! Кров нуртує лунко.


* * *
О ні, я не тебе любила,
Вогнем не спалена отим,
Так поясни, яка ж то сила
В печальнім імені твоїм.

Переді мною на коліна
Ти став, немов чекав вінця,
І смертні доторкнулись тіні
Спокійно – юного лиця.

Не перемога поманила,
А смерть вночі серед стогів!
Не знай, не відай ангел милий,
Як я вмираю від нудьги.

Якщо яскравим сонцем раю
В кущах освітиться тропа,
Та дивний птах, що я впізнаю,
Злетить з колючого снопа,

Я зрозумію: ти убитий
Мені розказуєш про те,
Я бачу знову горб розритий
І окривавлений Дністер.

Забуду молодість і славу
І як любив невтішно ти.
Душа стемніла, путь лукава, –
Тебе, твій подвиг без угаву
До смерті буду берегти.

Напис на книзі “ПОДОРОЖНИК”
Анни Ахматової

Зовсім не таємничий той художник,
Що вибороздив Гофманові сни, –
З далекої чужинської весни
Примарився смиренний подорожник.

Він ріс усюди, пробивав усе
І навіть сходи прикрашав у місті,
Верталася Психея благовістям
І смолоскипом волі і пісень.

А в глибині четвертого двора
Зраділо танцювала дітвора
Під музику шарманки одноногої,

І калатали дзвонами світи,
І шаленіла кров, і вів до себе ти
Отою, що судилась всім дорогою.

Не кричіть про мову солов’їну,
Не лякайте криком солов’їв,
Не римуйте всує Україну,
Бо уже співали сто разів

Про пшеницю і блакитне небо,
Про калину і про шум гаїв...
А тепер до праці стати треба,
Годі вже сміття порожніх слів.

Балачками ниву не полити,
Хоч вони і ллються, як вода.
Треба Бога подумки молити,
Та й молитись марно без труда.

Хто зна, чи з дитини будуть люди –
Немовлям лежить за роком рік.
В барабани, голови та груди
Б'є юрба фарбованих базік.

Не цілуйте дзвінко Україну –
Гетсиманський сад тісний од юд –
Нагодуйте матір і дитину
Хлібом, не половою облуд.

Тріск дозиметра зловісний –
Дозу вхопиш за хвилину.
Сірий дім, стареча пісня
Про полин і про калину.

Виють голосно, по-вовчи,
Хоч набрякли щитовидки.
Крапля крику мозок точить,
Жити боляче і бридко.

Прапорці, дроти, тенета...
Не вовки, а ми в облозі.
Покотилася планета –
Горошина по підлозі.

Я в думці долю проклену лукаву,
Що крутить обіруч камінні жорна
І меле час, неначе зерна кави,
На борошно дрібне, гірке та чорне.

Крилом казкова птиця Рух розвіє
Минулих днів дрібненькі порошини,
Одна з них упаде тобі на вії,
В небесні очі, кольору ожини.

І спогади пекучі зросять очі,
Вони від того стануть ще сумніші,
Метеликами вії затріпочуть,
Сповзе павук – сльоза у темній тиші.

Без цукру каву питимеш гарячу,
Розмішану з вечірньою імлою.
“Усе минуло, – скажеш, – я не плачу...”
А кава буде пахнути смолою.

Подай мені руки і кроки зроби в мою душу
Я садом квітучим і полем кудлатим тебе обійму
Я голос незнаної пташки тобі увімкну між гілками
Я диханням вітру волосся твоє загорну
І місяцем в очі великі глибоко погляну
Шляхами роси і туману тебе проведу
Спинися – я цвітом бузковим тебе поцілую
Два серця сховаємо тут у гнізді перепілки
Як будем рушати окремо на різні вокзали

Так було. Так є. І так навіки буде.
Вже слова лунали і робився крок.
Світяться вночі серцями люди,
Жодна думка не зника нікуди –
Всі слова десь є поміж зірок.
Сотні літ комусь було самотньо,
Хтось вогонь беріг у тьмі зими,
Сто віків комусь кололо груди…
Так було. І так навіки буде.
Ті ж думки, хоча були не ми.
Все так само, та було не з нами,
Бо сьогодні вперше – я і ти.
І слова зізнань поміж зірками
Пролетять, єднаючи світи.
Тепла ніч лягла між нас мостами…
Ти озвись – чекаю донестями.
В телефоні світло засвіти.

Красива, дивна, загадкова –
Стрічаю в натовпі не вперше.
От підійти, спитати: «Хто ви?»
А не стояти так завмерши.

Ці величезні чорні очі
Я знов помітив у трамваї.
Вона тихенько щось шепоче –
Здається, подумки співає.

Нема ні смутку в ній, ні втоми.
Напевно, вже чиясь кохана.
Кому всміхнулась – невідомо.
Знов зараз вийде і розтане.

Ця дівчина, мов дике зілля.
І ці незвичні риси гарні…
Стоп… Я згадав – це божевільна.
Ми бачились у психлікарні.

Вчора вранці горлиця загукала вперше,
А сьогодні зима розтає.
Знову та мелодія вливається в дихання моє,
Восени лиш ненадовго вмерши.

Та музика гучніша за трамваї,
По мокрій гілці підіймається в блакить.
Хто чує, вже не журиться й не спить.
Немов старі бинти неболяче зриває.

І тихо тане сірий сніг щоденних справ.
І думати, і дихати, й дивитися – відкрито.
Це з фільму. Це якийсь французький композитор.
Цікаво – що він думав? Як він знав?...

І колись я дурниці покину,
І колись я, можливо, зумію
Покохати звичайну людину,
Розлюбити небесну мрію.

Паперове крило зламаю
І впаду в побутові безодні.
Я, вчорашній, когось обіймаю,
Але я вже не той сьогодні.

В самоті серед ночі покину
В небо стелі вдивлятись тупо…
А вона б народила дитину,
А вона б наварила супу.

Але раптом я стріну мрію,
Ту, яка зрозуміє вірші ?
Некохану любити не вмію…
А готую і сам не гірше.

Дитинства далекий жовтень
Осиплеться на межу.
З тих днів не повернеться жоден,
Де я між дерев біжу,
Де я, ще малий, збираю
Горіхи в густій траві…
Дитинство дорівнює раю,
Де всі ще були живі.

Боїться дівчина старіти
І зазирає в дзеркала.
Не сподівався знов зустріти:
Така лишилась, як була –
Той обрис білого чола,
Так само коси заплела,
Лиш край очей дрібненькі зморшки,
Та ще немов сумніша трошки.
А все ж така, як і була –
Тендітна, мила і мала.
Змінив би я закони світу,
Щоб не спливало світле літо,
Від неї молодість не йшла…
Боїться дівчина старіти
І зазирає в дзеркала.

Життя. Узяти й розірвати.
Шматками розкидати псам.
Уже не може бути свята.
Сьогодні мушу бути сам.

Я щільно зачиняю двері,
Щоб не відкритися комусь.
І в час Таємної Вечері
Я – чотирнадцятий – молюсь.

Сиджу, не запаливши свічі,
Бо я сьогодні не живу.
Прийде і поцілує двічі,
І витопчуть в саду траву.

Ви ще не знаєте обличчя,
І – може видатись комусь –
Коли когут закукуріче,
Я – чотирнадцятий – зречусь.

Це вигадки, я не лічу роки.
Моє “ку-ку” – це пісня, просто пісня.
Кому ще рано, а кому вже пізно –
Це знає тільки Бог, а не пташки.

Це вигадки, я не лічу роки...
То закую, то знову перестану,
То я заплачу, то моя кохана:
“О як ви там живете, діточки?”

Зозуля сива, доля непроста,
Бо не судилось мати дім, родину.
Та заспіває пісню зозулину
Дитя, яке з чужими вироста.

Щоб ви були щасливі, діточки.
Молюсь “ку-ку” – це все, що в моїй змозі,
Та я ж їх не кидаю на дорозі...
Це вигадки, я не лічу роки.

Сіра миша, білий кіт,
Чорні двері в інший світ.
Скаже хтось комусь “прощай”,
Скаже хтось комусь “привіт”.

Хтось візьме червоний чай,
Хтось коктейль – блакитний лід.
Тут холоне чорна кава,
Тут минає білий світ.

Замовляйте: перша страва –
Мертва пава на обід.
Розкришилась порцеляна
Під обчасами чобіт...

Біла миша, сірий кіт,
Чорні двері на той світ.
І крізь них уміти треба
Просто й легко вийти з гри.

Перейшовши поле бою,
Доторкнись до краю неба,
Вимкни зірку за собою,
Помолися і помри.

І ґарсони напівсонні
Принесуть рахунок літ.
Це кав’ярня на пероні –
Той на захід, той на схід...

І тремтітимуть долоні,
Наче ясен край воріт.
А прощатися навіки
Ще зарано, ще не слід.

Я поїду в далеке місто,
Де холодні камінні плити,
Де холодних людей потоки
З пункту А вирушають вчасно,
Опустивши під ноги погляд.
Там одна божевільна бабця
Голубів годувала в парку.
А тепер голуби голодні.
Від’їжджаю туди сьогодні.

Я поїду в далеке місто,
Щоб вернутись одного ранку,
А на тебе залишу серце,
Квіти, столик, вікно, фіранку
І розкидані всюди вірші.
Лиш тобі я ключі довірю,
Лиш тебе мені там забракне.
Ти приходь поливати квіти,
Відпочити край мого серця.

Я поїду в далеке місто...

скільки припадає печалі
на душу населення
осінньої ночі
душа припадає печаллю
навіть не можна зігрітись
під шаром теплого пилу
процедура переливання крові
холодного дощу
осінньої ночі

скільки можна випити
чорної тиші
підсолодженої спогадом
розбавленої сподіванням
аби не боятися отруїти
того хто нап’ється випадково
з порожньої чаші
холодного дощу
осінньої ночі

скільки мілілітрів осені
витримають вени душі
холодної ночі

Я любив тебе раніше,
Поки ти була ще юна,
Поки ти була весела,
Поки русі твої коси
Розвівав ласкавий вітер.
Я любив тебе раніше...
Ти тепер така байдужа,
Ти мені чужою стала,
Стала ти сумна й холодна,
Не радію вже тобою
І тебе не хочу більше...

Ви, напевно, зрозуміли –
Я пишу про Осінь вірша.

Чеченській дівчині

Влучаєш. Тиша з того боку.
Хай трохи відпочине око.
Згадай: акорди фортеп’яно,
В кімнаті біла порцеляна,
Ще не розбита чобітьми,
Ще двір наповнений дітьми,
Які не знали слова "міна".
Старі їх брали на коліна,
Казали казку про війну.
А ти – веселу чи сумну –
Між гори пісню відпускала,
Співати мріяла в "Lа Sса1а" ...
Та все минуло. Ти сумна,
У тебе юна сивина,
Ти спиш на кам’яній постелі.
Ні Кабальє, ні Гвердцителі
Не буде з тебе. Не судилось.
Лиш чорна клавіша лишилась
Тобі на снайперській рушниці...
А фортеп’яно тільки сниться.

А що, коли «домкрат»
Хиленький, лінькуватий
та маленький,
Не відчуває ласки, гад,
Не працює апарат,
Хоч пести, хоч цілуй стократ –
Непридатний агрегат… ?

Та врешті є круті дороги
Використовуй усі змоги,
Й сусіду накрутити роги –

Придбай в крамниці вороженьки
Крихкі пігулки дорогенькі;
Закордонні, не огидні,
Приймай їх поки не набридне,

Музик для таночку наймеш
Гідну коханочку знайдеш.
Розважайсь несамовито
Не зважай на оковиту,

А як вночі затягнеш в ліжко –
Відразу їж пігулки нишком,
Дратуй дівульку, та здивуй
Коли вона побачить…!

Оце так диво, рецидив -
Не ті пігулки зарядив,
Заснув, гультяйко, речі дивні,
Пігулки діють як снодійні,

То ж сперш, ніж
Дівку пригортати,
Дивись, чи варто
Те приймати;

Дівчисько реготати стане -
Побачить в отакому стані,
Безпечну необачність мав -
Китайську підробку придбав!
Прокинувсь зранку тай ридав…

Окинув оком,
Дівка взнала
Де грошики сховав,
Та вкрала!
Пропав шик,
Порожня клуня,
Прощавай моя красуня …


***

***
…Чужі думки? Чи, може, – зрада?
Навіщо ти шукаєш привід?
Якщо тобі потрібні вади –
вони не слушні... круговиді…

...Ховати очі? Не потрібно...
Мене спитай, якщо – гризота.
Лиши мене – (одноосібно!)–
як голе щастя в позолоті…

Лишень спитай… у сонця й неба,
кому я ніжно усміхалась?
Чи день пройшов мені без тебе…
чи, може, ніч мене убгала..?

Докупи все, що – нероздільне…
Чужі думки... А, може, влада..?
Як день від ночі - справді вільна
Я – вільна..!
       (…Чи – п’янка принада..?)

*
Схмелів від утіх.
Додому не знайду
ніяк собі дороги.

Наділи мене дихати словом,
місцем крапки над `і` називати
із Влахернського храму Покрову,
де свій полог знесла Богоматір.

Зневажай в мені все що від хвойди.
Що устами присплю та зігрію
знеязичеться, прийме аскольдно,
мов сліпий німоти веремію.

То ж даруй за тожсамість до смути –
так я знатиму, де моя сила,
де земля утікає забута,
а в кирилиці думка носилась.

Назбирай в торбу серця каміння,
щоби важко було відірватись,
але помічно гнутись корінню,
те, що п`ю, освятити на water.

І коли з неба випаде коло,
пасмо днів колотнечі із тінню,
приведи мене, правдонько гола,
у наступне душі покоління.

19 Лютого 2009

агой! луна покотиться по горах,
шулікою на спини полонин.
не люди ми - зухвалі дві жони
в боки вітрів устромлюємо шпори

агой! плює господар за плече
на любок відьмака і ворожбита
забув? жона народжувала діти,
справляючись і з кіньми, і з мечем

агой! нам ще до Місяця - й назад,
а сіль з мішка тікає через дірку.
підніжкою мостив нечистий зірку,
а не спіткнемось - надійде гроза

...

чіплялася рука за край човна;
із крашанок дощі змивали лиця,
зривалися зірки і блискавиці,
ми ідолів спускали у Дунай

Подавай мені знаки
Інколи
Я носитиму німб
Ніби-то
Білі бантики в косах
Німфетки
Я сміятися буду
Дзвінко так
Через розріз очей
Міг би ти
Не знайти під чужим
Іменем
Нівельований час
Інеєм
Вкрито сотні доріг
Тільки ще
Ти не дав мені знак…
17.02.09

Шарлатові галактики плачуть, віддзеркалюючись моросяними ранками у вишитому зорями зеніті…
Десь в глибинах тунелів заграви, оксюморони перев’язі червлених стожарів, малюють свої небеса…
А там, за полум’яними степами, підсніжники плетуть надію…кожному – свою!
Назавжди…

Розпинаю тебе на промінні всіх сонць і зір.
В твоїх келіях замість хрестів – постарілі мітли.
Я забула дорогу в чистилище і з тих пір
Твої грішники більше не п’ють ні води, ні світла.

В твоїх келіях моляться не за спасіння душ.
І свічки не із воску, дивися… Стікають кров’ю.
Ти скомандуєш мовчки: «На право і кроком руш».
Твоя армія вийшла на кола. Тепер нас двоє.

Достеменно відомий, червоний, аж чорний рай.
Тільки сіркою пахне. Буденна така міфічність.
Мефістофель, Люцифер і де в чому навіть Кай.
Та не з льоду – з гарячих жарин викладаєш «Вічність».

І знову про слова,
Про явища – ні слова.
Нехай собі киплять,
Буяють і цвітуть
Без наших пишних назв,
Тлумачень кольорових,
І, звісно, без питань –
Хай трохи віддихнуть.

А ми собі – про нас.
Про слово, себто, наше.
Бо нижче – звірина,
А вище – слів нема…
Комусь забракло слів –
Ввійшов у серця чашу,
Хтось серце роз'ярив,
А звідти рик і тьма...

Така чудна стіна,
Вербальний мур, забрало.
Та в нього все життя
Вмуроване моє.
Сердечний діалог
Словесна цегла вкрала.
Душевне тет-а-тет
Крилом об стіни б’є.

Блажен, кому слова
Приносять насолоду,
Надію подають,
Пакуються в томи.
Та хочеться весни,
Ріки життя без льоду,
Де слово – зайвина,
Де зовсім інші ми…

Люблю твоє ім’я –
Легку вуаль, серпанок.
За нею даль ясна,
Іду – у далину…
І раптом: «Пане, Ви…
Ви помилились, пане…»
Цеглинка ще одна
Лягла в нашу стіну…

Коли на посту засинає солдат,
В полоні жаги до нездійснених оргій,
І якорем падає місяць за обрій,
Щоб зранку мечеттю зійти у Багдад,

Коли від вологи темніють кути,
Як очі у жінки, розмазані тушшю,
В кімнаті, де тишу ніхто не порушить,
І не порятує від лап самоти,

Коли Близнюки забивають голи
Воротам, які на Чумацькому шляху,
І тіні на стінах біліють від страху,
Ти з ночі вертаєш до мене. Коли?!

Нерозважливим здається, хто вагається,
Хоча виважено зважує відомості.
Він вагітний цим, вага ж його вважається,
Неважливою - у стані невагомості.
А наважитися треба, як не важко це,
Важелі важкі й важливі переважити.
Буть відважним і не втратити своє лице,
Важливіш за все в житті цьому, найважчому...
Переважно неважким він потім видасться,
Вчинок, що дається нам з важкими муками.
Хоч важкі ми на підйом - вставати прийдеться,
Все - одно, щоб поважатися онуками...
осінь 2001р.

вона тобі сказала йди
і показала напрям руху
чи вистачить у тебе духу
щоб наздогнать свої ж листи
відправлені колись до друга

бо краще передати їх
із рук у руки
без кур’єрів
вночі таємно від усіх
відкрити галасливі двері
і впасти тінню на поріг

у тих листах і біль і крик
і непрочитана молитва
ти втратив все до чого звик
й мотузка бабиного літа
обвила ніжно твій кадик

і вийде друг
загляне друг
в криниці з мертвою водою
конверти мовчки вийме з рук
а потім спалить наче Трою
скінчивши достроково гру

зламались навпіл терези
впереміш прісне і солоне
і блискавка – сестра гюрзи
провісниця Армагедону
чи чоловічої сльози

Хотіли випростати спину.
А в нас украли Україну,
Поклали на рахунки в банки,
Розвішали нові фіранки –
Жовто-блакитні прапори,
Червоні – в скрині, до пори.
Хоча кому яка різниця,
Що там на щоглі майориться?
Новий костюм – старий вертеп,
І був совдеп, і є совдеп.
Хоч прапори здіймай до хмари,
Під саму шию шаровари,
На лобі тризуб намалюй –
А був холуй і є холуй.
Чи двоголового орла
У центрі кожного села
Постав, на радість "господіну",
І доклюєте Україну.
А ми ж так вірили, наївні,
Що заспівали треті півні,
Що зникла давня чортівня,
Діждали пресвятого дня,
Відродження і різні штучки,
Стояли, взявшися за ручки:
Це ж від Луганська і до Львова
Держава! Воля! Слава! Мова!
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
А ті, що проклинали Бога,
Сьогодні, підпилявши роги,
Ідуть, ховаючи хвости,
До церкви слинити хрести.
Народу злидні та дірки,
А їм фортуни та зірки.
І з награбованих грошей
Дають на храм і на музей...
Як і тоді, щодня, щодня –
Брехня, брехня, брехня, брехня.
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Хотіли випростати спину,
А в нас украли Україну.

2003

По захід сонця, на вершечку пагона,
Що лине вгору, мов стрімка стріла,
Ти, наче біла мармурова пагода,
Раптово запалала – розцвіла.

Вдихай же спрагло синій холод вечора,
Пий сонну м’яту з кришталю роси.
Ти біла квітка, ти цвісти приречена
Лиш ніч... А вранці – вмерти від краси.

Твоя краса – твоя велика місія,
Цвіти, допоки ранок не настав,
Вбирай у себе свіже світло місяця,
Сліпучо сяй поміж зів’ялих трав.

Не встигнуть пелюстки припасти порохом,
Їх не окроплять краплі дощові.
Настане день, і вітер тихим порухом
Тебе розвіє, білу, по траві.