Життя за дивом пізнається,
без дива – то не є життя.
Якщо в собі себе відтяв,
одна частина продається.
І сам не знаєш, де то гірша
і не вгадаєш де той шлях
до тих винагород і блях,
чи до останнього рядка із вірша.
І все життя ідеш до дива
і крок за кроком відстаєш.
Аж поки світ не впізнаєш:
чи сльози то, чи Божа злива.
І як мені того не знати,
що диво – кожен – то є сам
і нива, і вишневий сад,
і та країна, що є мати.
Чого ж маленький та безликий –
в своїм, але чужім краю
мордуюсь в пеклі, впізнаю
не лики, а чужинців пики.
І де ж те диво? Нам на горе
не в рідній стомленій землі –
у несвідомості в імлі,
де не святий свідомість оре.

Під самотню музику мого фортепіано
Затанцюють кришталеві сльози у очах,
І закрутять нас в стрімкому вирі ніжні трелі,
І різке стаккато вколе і уб'є печаль.

Булий такт спочатку враз поверне хитра кода,
І замкне страждання у один великий круг,
А бекар зрадливий знищить злісну непокору
Тих дієзів та бемолів, що розносять бруд.

Чорні ноти сумно розпливуться на папері -
Пальці в силі встати у свій власний вільний вальс,
І відізвуться на пісню альти і сопрано,
І відлунить глухо в мороці тужливий бас.

Клавіші від дотику у тиші грають й творять
На свій лад й манер важку мелодію життя,
Без підказки, без чужої волі линуть сміло
З мого серця тепла пісня й щирі почуття.

Я хочу заблудитись в твоїх снах
Кохання трунок випить до останку,
Щоб розбудився з сумом у очах,
Шукав зі мною зустрічі від ранку.

Я хочу стати вітром весняним,
Мовчання теплим подихом зігріти,
Щоб розтопився холодок щемкий,
Слова до тебе заквітчаю в квіти.

Між зеленими диво-шатами
Заховався пахучий цвіт.
Поміж кленами, між лапатими,
В’ється стежечка до воріт.

На стежині тій, в ночі синії
Зустрічала любов свою,
Дні відлинули пелюстинами,
Загубилися у гаю.

Між зеленими диво-шатами
Стелить травень мої літа,
Поміж веснами, між крилатими,
Моя доленька пророста.

Любовь без ответа –
Житейская проза…
И прошлым согрета
Я в злые морозы.

Лететь против ветра
Не так уж и страшно –
Любовь – лучик света –
Мир делает краше.

Она лучезарьем
Сменила день хмурый! –
Пусть дерзко признанье,
Зови меня «дурой»,

И я не обижусь,
Ни капельки,ПРАВДА!
Любовь без ответа –
Как капелька яда.

Заплющив очі степ, у ковилу сповитий,
Повітря аж пашить від полинів гірких,
А у траві сюрчить цвіркун несамовито,
І поринають в сон старезні вітряки.
Їм сняться байдаки у межиріччі Буга,
Козацькі курені, полковницький пернач,
Багаття у степу, копит далекий стугін,
Забутої доби жіноча пісня – плач…
А як зайде у степ ранкова прохолода,
І схлипнуть від роси блакитні васильки,
Розвіє сни гіркі той вітерець - заброда,
Що у забудьках спить за вигином ріки…

*забудьки - степова трава з дрібними жовтими квітами (чорнобил, нехворощ)

От Вас!!!!! Не ожидал такого.
Вы были для меня Звездой,
Далекой нежной недотрогой
С неведомою мне судьбой!
И вдруг - в траве с каким-то хамом!
Он под себя всю Вас подмял!
А Вы ему еще про "позу"...
Прочел и тут же зарыдал!

Майкл Муд 07.08.2008

О нежный мой! Утрите слёзы!
(морозы, козы, розы)... Позы!
Где мой платок? Проклятый Яго
стащил и машет, словно флагом!
Души, о мавр! И будет мало!
Ведь предала я идеалы
с каким-то хамом, на траве!
Жестокий мир, сердца жестоки!
И совершенно не внове
страданья Вашего истоки.
Ведь то был муж...
кому он нуж...
взялся за гуж...
а коль не дюж...
И не сезон на груши... Вишни
на простыне теперь излишни.
Невинность глупую блюдя
вот-вот покатишься к... кудя?
Тудя, где звезды на подушке,
где нежных глупостей на ушко
нашепчет кто-то недотроге
с далекой светлою судьбой.
О где вы были, ангел мой,
когда, застыв на полдороге,
неэрогенно и убого
он тупо засыпал под утро,
не изучив из "Камасутры"
той интереснейшей главы,
которую читали Вы?
Звезда погасла. Идеал
развеян по ветру. Финал.
7.08.08

Ми різні люди? Ні, не вірю,
Хоч стільки літ отак живу:
Рахую зорі у сузір'ях,
А ти чомусь — лише траву.

Сімейній злагоді загроза?
Та вихід знайдено. Авжеж!
Нам треба поміняти позу,
І ти зірки побачиш теж!

Сидить мати біля хати
На призьбі, зажурилась
Було дітей повно в хаті
Сама залишилась.

Розбіглися по світу
Як мишенята
Вже не мила і не рідна
Пуста стала хата.

По куточкам сум співає,
Журба завелася.
Сидить стара і думає
Куди б подалася,

Щоби смуток розігнати
І журбу із серця,
Пішла вона до колодця
Несучи відерця.

Набрала із криниці
Чистої водиці
Постояла, заплакала
Пішла від криниці .

Сила уже покидає
Не зможе робити
Із ким старій вік свій
У світі дожити?

Троянда
зорю не шукала
майже прикута до гілки
шукала чогось і не знала.

Троянда
а ні мудрості, ні тіні не шукала
у мареві ранковім
шукала чогось і не знала.

Троянда
троянди не шукала
нерухома під чистим небом
шукала чогось і не знала.

Текст оригіналу
CASIDA VII
CASIDA DE LA ROSA
La rosa
no buscaba la aurora:
Casi eterna en su ramo
buscaba otra cosa.

La rosa
no buscaba ni ciencia ni sombra:
Confín de carne y sueño
buscaba otra cosa.

La rosa
no buscaba la rosa:
Inmóvil por el cielo
¡buscaba otra cosa!

«Душа летить в дитинство, як у вирій,
Бо їй на світі тепло тільки там»
(Ліна Костенко)

Щоб зробив хтось чари-мари
Та й відніс мене за хмари…

Високо-високо, далеко-далеко,
Щоб я стала немовлям в прихистку лелеки.

Щоб той лелека заблукав,
Не в ту количку мене вклав…

Бузьку-бузьку, не калатай,
Бо почують мама й тато
І пошлють мене просити,
Аби мати за що пити.

Бузьку-бузьку, чорно-білий,
Я додому йти не сміла,
У підвалі пес кудлатий,
Притулюся – можна спати…

Бузьку-бузьку, пташе милий,
Більше я не маю сили…
Я колись була в лікарні –
Ти не знаєш, як там гарно!

Ой, зроби ті чари-мари,
Понеси мене за хмари…

Високо-високо, далеко-далеко…
Там залиш мене, а сам вертайся, лелеко…

Не пущу я свою душу
В те дитинство проклятуще!

1
Тугими сплесками обласкуючи тіло,
Спливаючи пестливо і пустотливо,
Щось жебонить вода,
Що їй властиво,
Бо вод німих текучих не бува.
Під люстро замасковуючись вміло,
Верб віями притінивши стидливо,
Ховає всю сваволю й дивне диво –
Ми віримо в дзеркальні ті дива!

2
Проблиск місяця маною в глиб води,
А вона лілейно вабить – підійди!
Може, личко вмити схочеш –
В напівусміху вжахнешся – хто лоскоче?
Хто сміється плинно так, сріберно?
Що вода забрала – не поверне…
Хижа, хтива, щедра і живлюща –
То душа самотня жінки суща.

1.
Не потрібно людині пекла –
Їй достатньо відсутність чуттів,
Щоб й надалі ось так запекло
Не визнавати своїх гріхів.

В цих тенетах беземоційності
Крок за кроком темінь і сон,
Але смерть розбудила цінності
В нечутливості бачиш фантом

Ницих слів, ницих дій та злоби -
Замість них тут лише двобій
Болю й серця живого стогони
І відсутність здійсненних мрій.

2.
Це - планета спокути й нечутливості
Розплата за чорні діла та душІ хтивості.
На ній немає жодного чуття чи дії
Похована душа навіки злими своїми посівами.
У кайданах томиться і немає спасу їй
То не пеклом зветься планета ця,
А спокутою шляхом відсутності чуттів і подій.

1.
Між "мати" і "бути" велика прірва
Всю владу здобути - найвища є міра
Та смерть Полуду сміливо зірве
Врятує від страти хіба що віра.

І зорі в небі віконцем збудять
До раю двері відчинять будди
Волають химери в облуднім суді
Як явиться Бог - то лиш звідусюди.

Прочистить горло, почне з "Осанни"
І міру визначить і світу й зрадам
Всі церкви вкриє пророцтвом Панни
Й поверне владу Природнім Радам.

Сотворить з Книги Буття Колиску
Буденне "мати" як Дієслово
Замінить Іменником "Мати", й риску-
Тире поставить: Думка-Слово,

Що рАзом булИ й назвались Богом -
І розпочались Життя Пороги,
Звели до вічності всі незгоди...
Ось так народиться Богомода.

2.
Подарував ключі від всіх своїх церков
Бери - й роби тепер, що хочеш, з ними.
Долай замки усіх таємних змов
За ними Бог постане майже зримим.

Тебе, вразливо, візьме в білі руки
Не приголубити, а так, для справи Світу
Й не збереже Дитя своє від круків -
Усе заради ще новішого Завіту!

І в храмі новому, омріянім віками,
Постане Сам - величний, Сином славний!
І не спокусять вже даремними дарами
Церкви. Ключі їх розгубили вправно.

Бажання є, немає слів,
Все буде так як я хотів.

Желание.

Желание есть, нет слов,
Всё будет, так как я хотел.

не забереш з собою
бо дві косички ще змалку
врослися корінням
у небо волинське

ніхто не зрубає
стовбур родоводу мого племені

зможеш бути лише туристом
у світі модерних кав"ярень
і середньовічного повітря
нанизаного на куполи собору

моє споришеве подвір"я
ніколи не стане
прирученим газоном
ти можеш на нім
побудувати капличку
і приносити у жертву
квіти для Лади
задобрювати місцеву владу
і голубів
та всеодно будеш чужаком
у зграї пралуцьких ворон

Каштани коло школи зацвітуть
Мого дитинства світанкового,
Та в цю весну мені не принесуть
Тремтіння серця щоранкового.

Дзвінок дзвінкий у класи не гукне,
Щоденник мій залишиться пустим,
І зелень сосен вже не огорне
Мене знайомим запахом густим.

А за вікном жовтіє обліпиха,
Її плоди зірвати прагне хтось.
Вже не нашепче подруга із тиха
Свої секрети, не підкаже щось.

У гості не зайду в бібліотеку,
І булочку скуштую вже не я,
Кущі троянд не помилують око,
І їх краса вже стане не моя.

Та спогади не стліють аж до смерті,
Шкільні роки у серці житимуть завжди.
Й обійми вічно будуть розпростерті
В старого дуба, що не знав нужди.

Зламалася залізна клітка сліпоти,
Прозріло раптом нерозумне серце -
У ньому можеш жити тільки ти
І почуттів твоїх й моїх озерце.

Я скажу ні чужій прикрасі,
У неї інша доля,
В нас своя,
Хай попливе у своїм часі,
В якім ніколи не появлюсь я.

Відкину всі людські стереотипи,
Що створюють невидиму стіну,
Я так бажаю без турбот любити,
А всі помилки враз я прокляну.

В бездонній тиші невимовних слів,
У лабіринтах щирих почуттів
Застигнем німо вранці, на світанні,
Аби скупатись в ласці та коханні.

Блакитне небо, золотисте сонце
І стук дощу в твоє віконце -
Все навіватиме ураз тобі
Яскраві спогади.
Кінець журбі.

Розірветься туга тонка струна,
Й каньйоном полине раптово луна,
Й назад повернуться твої слова,
І з'явиться знову надія нова.

Петре, вертеп
нині. Нінин
Марк несе весен крам
од Ісуса. Шано - О, наша сусідо -
я і ти - литія.
Села. А лес,
а ми - за ними. Зорі завиво овива зір озимина. Зима.

6 Серпня 2008

У Морквини іменини!
Запросила цвіт родини,
Запросила на обід
Майже весь городній рід.
Йде у гості Капустина,
А за нею - Цибулина,
Йдуть Буряк, Томат, Квасоля,
Ще й смаглява Бараболя.
Поспішає Кріп, Петрушка,
Вже грибна чекає юшка,
ПампушкИ ждуть і сметана.
Ось Часник ступив на ґанок:
- Відчиняй нам, господине!
Борщ прийшов на іменини!

прядет ушами непогода
в вожжах холодного огня
и мира действо происходит
кружа поодаль от меня

следы под снег и незаметно
размеренный дозорный зверь
меняет небу корку света
на канитель и круговерть

уснувшей у вершины века
мне сновидения легки
и сердце катится по снегу
к обрыву умершей реки

Лівійський виноград рабині міднолиці
І цівкою солодкою шербет
Без умислу на плечі в ноги жриці
Уяви позирк подих тет-а тет
Рисунок гіменеєвих тенет
Короткої туніки половини
Іспанський ритм нахабних кастаньєт
Нарешті курс нової бригантини
Атол де крик де зграєю пінгвіни.

Не пиши мне ни слова, ни вздоха, ни взгляда,
Не пиши никогда, ни верлибром, ни белым,
А тем более в рифму хореем и ямбом,
Если так уж паскудно и все надоело.

Не пиши мне стихов, из-за ноющей ночи
Лето долгое, жаркое, невыносимо
Мозг шалеет, кипит, по ночам кровоточит,
Ни заснуть, ни проснуться, ты вспомни ту зиму,

Где нам было тепло от зажженного сердца,
И вокзал не кривил прокаженную морду,
Мир был светел, сплетенный из снега и терций,
Восклицая для нас доминант-септаккордом.

А теперь, когда мир истерично и грубо
Наш вокзал отравил, затопив своим ядом,
И ты чаще сжимаешь колени и губы,
Не пиши мне ни слова, ни вздоха... Не надо…

Устала играть, утомилась всего лишь девочка. С такими же «долго и счастливо» и чтобы потом «в один день». Что с тобой делать, о щенячья великая нежность от которой коньячный сплин, мыслесплав и мозги набекрень?
Если это была ступень на пути к пониманию важного-нужного, вышло: долго и слишком держалась на ней. Остальная лестница давно отправилась дальше блуждать в мироздании, собирать своих, настоящих парней.
И такая жалость возникла, жалясь. Ты хотел промолчать, не болело чтобы.. да чего уж там…всё равно теперь - говори. Слава всем святым тебе далеко до глобы и вообще до синоптиков, скептик мой, просто живи и не ври.
Кто из нас в пути задержал другого, как конвой полночный, дневной дозор? Кто из нас двоих не желал плохого, а с хорошим – хренушки, - форс-мажор? Кто из нас из себя первым выйдет, и первым за спичками с солью вернётся кто? Кто понять успеет, что всё синхронно, зеркально, точно на целых сто?

Позлітались сатаністи
на релігії руїни.

Зголоднілись. Що б поїсти?
З’їли захід України.

4.08.08, Зошит «Дитячі віршики»

Не покидай батька неньку
І рідну хатину
Не гонись за щастям
У чужу чужину.

Чуже сонце не таке
І не так тепло гріє,
Будеш вітер зустрічати,
Як з родини він завіє.

Зів’яне серденько
Як трава у полі.
У чужині нема щастя
І не знайдеш долі

Щастя доля ,сиротина
У рідному краї,
У рідні хатині
Тебе там чикає.

Відкрив я двері Золотим ключем,
Зайшов у вільний і новий театр,
А через тиждень дах уже тече,
І треба кошти, щоб перекривати.
А через місяць – застарів дизайн,
Старі лаштунки вийшли вже із моди,
І треба кошти віддавати за
Нові стільці, куліси та комоди.
А через рік новітній Карабас
Зробив заяву про права на власність,
І хлопці в масках захопили нас,
Бо ми ж ляльки, не наш закон і гласність.
І ось тепер ми знову висимо:
Той на гачечку, інший на гвіздочку,
І наш хазяїн, цілковите чмо,
Пускає наші речі з молоточка.
І просто на очах широких мас
Експлуатує наш талант і працю,
А папа Карло в цей трагічний час
Піариться на фотках папараці…

Ніч важка. Аж видавлює шиби і проситься в дім.
На мовчання зривається крик. Не приходь. Не пущу.
У порожніх кімнатах без вітру без втрати і змін
Не молюся, німію і прагну затято... Дощу.
Не приходь. Мої рани іржавіють. Небо палке.
Воно рветься на хмари і падає клаптями вниз.
Я – земля. Я – трава. Я ловлю це натхнення терпке.
Я стою на межі, де між мною і болем – карниз.
Де між мною і небом – стрімке роздоріжжя вітрів.
Я торкаюся скронь, я тамую вогонь і блакить,
Що по жилах бурхливим потоком тече і напів
Розривається колір. На чорне і біле. Дощить....

Расставанья час
не проглотит нас.
Расставанья песнь
приравняй к "я есмь",

И сними с ножа
крем садовых роз.
Прошепчи из слез:
"Это вас я ждал".

Но жесток исток
наших сил и сел.
Как роса - родник,
так наш конь - осел.

Ты стоишь в пыли.
Ожидая ли?
Или срок иссяк?
Расставанья клин.

Нас вела в ковыль
стая знойных лет,
заманила в быль,
как в горах - рассвет -

Так лежал на нас
белый призрак дня.
Расставанья час!
Не забудь меня.

Так огонь побеждая,
так пылающий факел -
страх - землей из сарая,
забывая заплакать,

веру в сердце сжимая
в кровь, не чувствую боли.
Локти в шрамах - живая.
В горле жало. И солью

Тьма отравленных писем
прилипала к забору.
"Нам поспать бы" зависло
У шатров рыбнадзора.

Не качалось бы море,
Берега б не кончались,
Не нагайкой - но шпорой
прогоняя печали.

Твой тихий голос
манит манит
и в даль уходит
магнит и магия
шагни и пропасть
пещеры вроде

твой дом как остров
никто не знает
назад дороги
войти не просто
мостов не видно
да мало роста

и нету глаз на
такую роскошь
такую бедность
твой дом (a house)
твой дом не губы
погубит ревность

а тихий голос
хочу оглохнуть
не слышать вовсе
болит не рана
кричу вопросом
ты жутко странный!

Май 05

Пролітають крізь серпень краплинами миті і мрії,
Пролітають над містом, де тісно вже снити і бути,
Літаки і лелеки - намистом, і ті, хто забутий;
Моя пам'ять фіксує лиш контури днів, що несірі...
Бо життя - кольорове. В застиглій динаміці шпилів,
Що ввіп'ялись у небо й вібрують на дощ чи розлуку,
Відчуваю - свій - пульс. Я тримаю це місто за руку,
Обережно і ніжно цілую каштанові вії...
Повернусь, обіцяю тобі, повернусь...
Вір у колір на моїм вітрилі...

Рыбалка, где-то на Волыни
Километров так тридцать, и граница.
Да, было выпето немало,
Наутро, вспоминаю ночь.

Нам повезло, нет синяков.
Хотя я помню было что-то.
Ходили мы в соседнее село,
И с кем-то говорили, не о чём.

Сижу, смотрю на поплавок,
Пытаясь разобрать, что ночью было.
В грязи сандалии, порваны они,
Где мы ходили, в поисках кафе.

Шесть карасей сегодняшний улов,
Оно не плохо, брат словил,
На много больше и крупней,
Я просто гость на день рожденья его.

И новый вечер впереди,
И лица новые на дамбе,
Девчонки, Юля одна напомнила её,
Другая просто интересна,
И имя Оля, но назвала себя она Татьяной.

Но деньги кончились,
И почти каждый никакой.
А многих, дома жёны ждут,
Умчались, мы домой уже затемно прибыли.
И у меня слегка не получилось…


3.08.08 год.

На роботі, в лісі, вдома...
Це для мене над важливо!
Враз знімають біль і втому:
Сигарети, риба, пиво!

В кожнім місці, в кожній хаті,
Будь то хлів або садиба...
Цвяхи настрою у паті:
Сигарети, пиво, риба!

Нам грошей на це не шкОда
До останньої монети.
Завжди перші, завжди в моді:
Пиво, риба, сигарети!

(жартівливо)

Є Микита. А ти ким є?
Я і Данило - куми Тиму, коли Надія
Ірі,
мов двом
і Дарі і Раді,
баба. А баб
мало. І Віолам
мало. Волам
вола. Сало в
Іракла - Во! І чо` очі - овал, карі
є у Дари? Радує
нас піп. Сан
і
ото -
Пилип.
Пил злип
на вії. Іван
ішов і завів Азі воші.
В Азі віза в
Перу. Дуреп
ого
є
там і мат
є -
ті - крах і харкіт.
Репет тепер -
йой.
Упили Пилипу
еее...мозок. Козо - меее -
бо щоб
у крик вату когут туго кутав, кирку
вибив
піп
і - бо синів здамо ми Казі із Акимом, а Дзвіни - собі -
Мані і нам.
От хто -
а Нана
банана б
ам - і `ма.

6 Серпня 2008

Я І ТИ
Я і ти живем удвох
Нерозлучні ми
Ти говориш я мовчу
Ти мовчиш і я мовчу
Я сміюся ти смієшся
Ти сумуєш я мовчу
Я сумую ти втішаєш
Ти спішиш сиджу ссама
Я спішу ти помагаєш
Плачу я і плачеш ти
Плачеш ти а я сумую
Роблю я і робиш ти
Ти боїшся я боюся
Я боюся ти вже ні
Ось такі ось ми

Зима й весна зустрілись уночі,
Духмяний чай запарили із м’яти,
Покуштували пишних калачів,
Й домовились у згоді працювати.

Та сум сховався в зимових очах:
«Усі про мене швидко призабудуть,
Яскраві барви в зелен кольорах,
Про білі фарби спогади остудять.»

Весна зимі поспівчувала враз,
Задумалася на якусь хвилину,
Й промовила: «Давай, но без образ,
Я білизнУ твою у квіти кину.»

Зима зраділа, весну обняла,
«Дерева я - одягну в білі шати,
В джерельці заховаюсь від тепла,
Тебе з туману вийду привітати.»

Блакитними крильцями щастя тріпоче… поклич

Не в небо – до себе. Бо небо покличе уранці.

Повітряні діти, смішні перелітні коханці,

Утворимо сонце із двох половинок облич,



Не сон це, а сонях! І ніжністю в теплій траві

Видзвонює тиша, а нею – як ковдрою – двоє

Накрились, стулились тілами, згорнулись сувоєм…

Світає, коханий.

І ми – посміхнися – живі.


…………………………………………………

А згодом – прозріння. А слідом - буденності герці.

І ранок, і вечір, і грудою випав грудень….

…А раптом згадаєш – метелик приліг на груди…

…А потім відчуєш - медовий пилок у серці.

Одному щастя та любов,
Другому сум,печаль,
Не порівну, на жаль,
Життя дає свій паритет.
Та перед Богом не заробиш,
Собі авторитет.
Коли без жалю до нужди,
Хапати будеш "пироги",
Собі у рот поспішно запихати,
Біди і неміч ,
Навкруги не замічати,
То прийде час,тобі сказати -
Що ти зробив для "хати"?
Чи тепло, затишно,
Весело і багато.
Живе народ в цій "хаті"?
Чи справедливі там стосунки?
Як часто чути поцілунки?
Тихенький сміх і радість,
Дитячий лепет, мудру казку,
І материнську ласку?
Багато в нас у засіках добра?
ОТ, якщо буде все - тоді -
Ми скажемо :"спасибі",
Коли роздаши пирога,
Народу скажеш:"Хліб в нас голова !"

Не долюбил, не дострадал,
И не успел ты вынуть жало,
А жизнь так быстро пробежала –
Пора давать прощальный бал.

Хоть сплетен стай не собирал,
Но сомневался во мне смело,
Всегда хотелось мое тело,
Но от себя ты убегал.

И вот, сейчас, средь пустоты
И темноты людских насмешек,
Тебе хотелось нежно-нежно
Меня обнять, и быть на «ТЫ»

Но опоздал… Окончен бал.
И ты застыл, а я - как прежде
Дарю тебе любовь и нежность,
И окуну в свои мечты...

А мене нема -
кома. Замок
є. А мир тримає
око.
Диво. Та ні - малюю. Ламінат - овид
і трава на варті
різи. Ти зір,
а зирк - криза
вірити. Рити рів -
мати там
і світ і ті всі
дари тирад.

5 Серпня 2008

Допоки чоловік потужно і надривно
Співає свій шансон, і не тамує біль,
Він ідол і герой, пісні його нестримно
Стікаючи зі струн, зникають у юрбі.
А він дає шансон до хрипоти у нервах,
До болю у серцях, до льоду у крові,
І у безсонні сон шукає безперервно,
А у вві сні любов знаходить візавІ,
Він був, і він пішов, та зовсім недалеко…
В найближчій із хмарин -лиш подивись довкруж.
Хтось думав, що його вдалося просто спЕкать,
А він лишився тут, хоч як очей не мруж.

Немного за жадность,
Немного за дерзкость,
Немного растерянно,
Немного за дружбу,
Немного за ревность,
Немного от-
меряно.

Байкал и покой.
Cлеза за слезой,
Как реки в моря,
Капают.
Не ждать или ждать?
Над морем закат,
А солнце горит
Лампою.

Немного за верность,
Немного, но мелким
Немного, как бисером,
Легла моя жизнь на
Чужие тарелки,
Чтоб реки не высохли.

Немного, но так
Как любят века
Историю (в жар!)
Пламенно
Любила тебя!
Байкал и покой.
И ты все стоишь
Каменный.

Тридцятирічних марш. Це ми - глядіть!
Позаду - щось, попереду - нічого
Хтось падає, пів траури на мить,
Більш нІколи - серЕдина дороги

Шукаєм затишок - знаходим гармидЕр
Всі сили пущено на те, що вже в кишені
I час, цей найстрашніший мародер
Крокує маршем по душi-пустелi

Поспати би, та сон уже пішов
Дрімоту й кволість передав у спадок
Три кави махом, бiс iз ним з тим сном
I п'ятдесят з товаришем. Порядок!

Невiрнi i непевнi як цей свiт,
Що вперто ми змінити обіцяли
Назмiнювали щось, та бачим лiд
В очах які нестямно так кохали

I в зачiски мiнливi половин
Вiдмiряли неточно та дбайливо
Цi краплi прикрих молодих сивин…
Та в п’ятницю однаково на пиво.

Крокуємо, хоч не стрункі ряди
I кроки рiзнотактом стоголосим
Виспівують мелодії весни,
Та нам глухим у всьому чути осінь.

Телеграми через поле
Стали гранню. Наші кола
На воді втрачали спокій
Через роки, через роки.

Бумерангом полетіли
Металеві білі крила,
І сумне твоє "До жовтня"
В серці зойкнуло. Замовкло.

Телеграми. Сорок перший
Власний суд над нами вершить.
Я чекатиму; надії
Хай тебе вві сні зігріють.

Йой! - скажу вам правду, люди, -
файні було вчорай в Люди,
бо у Люди халабуда,
як в Сірка чотири буди.
Наче зірка Голівуда,
чи то лялька в стилі вуду,
дупа - згуба, патло руде
та налиті щастям груди -
два горбочки у верблюда.
Закохав бим її всюди -
як прюнцесу Робін Ґуда,
щоб тряслася халабуда,
щоби в патлах грались груди,
за моє хапалась чудо,
мов корові за цицюда.
Бо вона - вечірнє блюдо,
бестія в чотири пуда.
Десять баксів - чудно чуду
(не дає за так - паскуда
хлопу Люда).


5 Серпня 2008

Ми з тобою розійшлися ,
Як обпадав цвіт.
Ти у вдома залишилась
Я пішов у світ.

Ми на довго розлучились,
Майже на віки,
І зустрілися з тобою
Через віки , через роки.

Зустрілися під березою
Під самою тою,
Де колись кохались
Мила із тобою.

Простелився поміж нами
Майже цілий вік.
В мене є жінка
В тебе чоловік

Ще всього одна сторінка —
І блокнотові каюк.
І скотилася сльозинка
В результаті творчих мук.

І ні толку, ні користі,
Вже протертий аж до дір!
Краще б йшла варити їсти —
Ні, сидить, псує папір.

Не зміняю на півцарства,
Бо, призначення опріч,
Зошит цей у господарстві
Необхідна вельми річ.

Хоч розмок від сліз і поту,
І від мудрості розпух,
Головне: моїм блокнотом
Дуже зручно бити мух!

Хто б із нас сумнівався
у реальності фей!
Та Орфеєвій лірі
все ж потрібен Орфей.
А Еоловій арфі
необхіден Еол.
Що ж потрібно поету?
Пачка гумки «Дірол»!
От ішла б собі заміж,
Народила дитя,
Бо жувать краще, аніж
белькотіть без пуття!
22.07.08.