Сенс шукаючи, – власне призначення,
Бездоріжжя долаючи долі
Розмірковуєм, що має значення,
А що тільки пилюка й полова
Знов втрачаючи рідних та друзів,
Ніби частки себе відтинаємо
І пройшовши по рідній окрузі
Ми нікого уже не впізнаємо.
І тікає, зникає страх вічності
Там вже всі кого хочеться бачити
Хто ми? Люди чи привиди в дійсності?
На яких же терезах це зважити?
То ж хай пам'ять про тих кого втратили
Буде нашим хрестом, буде долею.
Часу вироком хто швидше страчений
Хто на небі. А ми ще під зорями.
І нічого не буде втрачено
Якщо ми, якщо ми не загубимо.
Забуттям буде прикрим зневажено
Тільки те що самі ж і забудемо

Hande aus den Broten
Рільке


Долоні - майже хліб, це те колихке море,
Що тягнеться до нього з всіх сторін.
Бо він - той ніж, що розтинає морок
В якому нам стояти на колінах.

В якому нам ставати новим сном.
Йому ж вдивлятися в твої порожні очі,
в стіґійську ніч твоїх лемурів сонм
в затінене, безвістне і безсонне

У пустоту фантомів і фонем -
(блаженні ниці, що цього не знають)
Вони ростуть у ньому, це - дерева
Вони тремтливу плоть його одеж зривають

Бо він тепер - щось більше, аніж хліб.
І дивляться на нього як в незриме -
(Він будучи в одній кімнаті з ними)
все більше віддаляється


від них.

Колись згадаєш, чи вже забула,
Яка різниця.
Вже, глибоченна, мілкою стала
Свобод криниця.

Ніхто не кине за це минуле
Зім’ятий докір.
Колись згадаєш, чи вже забула,
На серці спокій.

Дрібничка, згублена тобою
І, мною знайдена запізно,
Її ніхто затак не візьме,
Я не віддам її без бою.

Така дешева і безцінна.
І обіцянок варта й звички.
І хай вона мені не личить,
Я берегтиму, неодмінно!

Обурились Рослини на Землі,
Що Небо мало їм дає вологи:
«Ми стали жалюгідні та малі,
А деякі вже гинуть від облоги»
Зібрало Небо Хмари – буруни,
Сказало: «Орган утворити треба,
Комісію чи раду, щоб вони
Обчислили усі земні потреби.»
Експеримент розпочали мерщій:
В пісках сипучих, у жаркій пустелі,
У Кактусів питали про дощі,
І все у звіт заносили ретельно…
Дійшли Експерти висновку такого:
Рослинам шкодить надлишок вологи!
Споживчий кошик Кактуса вони
застосували для Озимини.
Що трапилося далі? Скоротило
Ще більше Небо грози та сніги,
А потім дивувалось, що від пилу
Сіріють мальовничі береги…
………………………………………
Над кошиком споживчим ворожити
Експертам легше, ніж народу жити,
А щоби людям з голоду не вмерти,
Хай би на кошик прожилИ експерти.

по правді
зовсім не модні ми
лишивши батьків
бездітними
залишивши їх
самотніми
зосталось присипати квітами
і гумкою
з пам’яті витерти

крізь спеку
гребемо веслами
у ніч
що набита порохом
стрибають у заміж весело
дівчата
як в річку без остраху
без цноти-банкноти
і посагу

не вміють ні гладдю
ні хрестиком
ні з вишнями
ні з чорницями
а вже подавай перелесника
в самотності вже
не спиться їм
здається ліжко
гробницею

тож паском би їх
а не пряником
стилетом би
замість стилоса
вже сонце спасівським яблуком
до церкви першим вкотилося
по-нашому помолилося

бо стежка
що з хати витекла
язИком зміїним розходиться
забула вкотре про квіти зла
стоїть у вікні і молиться
чи мати
чи то Богородиця

Чую душі мовчазний спів
Чую як життя грає
Правдою Божих колосків
Які людей спасають

Виловлюю суть тихих слів
І в серце їх вкидаю
Там буду кров’ю правди грів
Дививсь як доростають


Тоді коли вже доростуть
Між людей їх розкину
Хай ті почують їхню суть
Хоронять від загину

Я впевнений колись збагнуть
З молитвою полинуть
І зрозуміння принесуть
У край наш в Україну.
12.08.2008р.

Інколи
Я сідаю в старого воза
І везуть мене по дорозі
Ген за обрій рябі воли

По весні
Я шукаю людей без жури
Це тому, що я сам похмурий
І здається мені -

Що за обрієм сонце сідає,
Серед степу вогонь палає
І чекає мене, чекає,
Хтось чекає мене...
Пісня тихая серце крає,
І гукає мене, гукає,
Кличе сумно мене...

І тоді
Щось у грудях мені лоскоче,
Я палю цигарки до ночі,
А у темній воді

Ген за обрієм сонце сідає,
Серед степу вогонь палає
І чекає мене, чекає,
Хтось чекає мене...
Пісня тихая серце крає,
І гукає мене, гукає,
Кличе сумно мене...

У Грузії грають гармати,
Кров людська ллється.
Ранена орлиця – мати
Об землю, мучену б’ється.

Солдати скажені московські
Святиню народну топчуть,
Святі із неба все бачать
Слово на захист сказати
Не хочуть.
Мовчить господ, земля ридає,
Воля в крові утопає,
А всім байдуже.
Мовчать святі, мовчать і грішні
На землі.
Не хочуть звіра розізлити,
Осли із здавна так живуть,
Друзів своїх віддають на поталу,
За те, що в нього вони беруть
Вогонь в оселі для розпалу.
Як тигри люті із Кремля
Зазіхають на наші святині.
Заснував Довгорукій Москву
У прокляті богом годині.
Руській чобіт топчи Кавказ
Смертельні ракети
Цілять на нас.
Забувають, що Русь породили
Київські кручі.
Матерю земель руських
Є Київ могучій.
Руку підняти на матір,
Кажуть великий гріх,
Москва від бога відцуралася
Це не жарт, не сміх.
Це горе цілого народу
Породили президентів
Юдейського роду.
Кавказ стогне,
Заливається в крові,
Ґаздують кати
В чужому дворі.
Все бог бачить,
Бачать люди.
Ніхто не знає,
Як дальше буде.
А буде так, як в світі є
Хто сильний -
Той батогом б’є.
Один другого підганяє
За те, що силу має.

Жінка, що надкушувала персик
Сік стікав по її губам
Сік нектаром спадав на перса
Я нікому її не віддам

Вона їла його несміливо
Боячись бути надто липкою
Я очима поїдав її тіло
Без остраху стати насмішкою

Губи до останнього вбирали сік
Цей плід, як ніколи, успішний
Персик лишить солодкий слід
А кривавий — залишить вишня

Усмішка. Блискучі від соку вуста
Від плоду зосталася кісточка
Ах, може, душевна моя простота,
Й від мене колись щось залишиться?

Гасиш свічу. Чи може сам згасаєш?
У темінь думок закрадається вечір
Ти відновлюєш в пам’яті її запах і речі,
Які так любила вона. Ти це знаєш.

Надвечір’я. І десь прокидаються зорі
Підморгнеш їм у відповідь? Посміхнешся їй вслід?
Мати право на когось без його власної волі
Це найбільша спокуса людських порід.

Володіти коханим — невдячна це справа
Жоден з нас не полюбить неволі ланцюг
Краще рівним і вільним серед волоцюг
Ніж прикутим до жінки як до книги оправа

Вона пішла. Ти більше не опора.
Чи то оправа, я вже й забувся.
Молитися на неї? Так це ж не ікона.
На зміну прийде інша: Таня, Люся, Нюся…

Насправді, це не так. Лише її кохаєш
Оті незграбні рухи і наївну простоту
Щось мокре. Господи, невже ти плачеш?
Вона повернеться, коли закінчить гру.

Просторове тлумачення часу
Це відносне поняття правди
Перетворює думку в контрастну
Ми в історії — наче зайди

Правда змінюється з віками
Рівносильно добру і злу
Друзі раптом стають ворогами
І вже інші почали війну

Все тече незворотно і швидко
Час не плине, він стрімко біжить
Щойно бачив, як квітла вишня
А вже сніг на бруківці лежить

емоційно мімічної ночі
видовищне
світло воскове тримти
нудний повілбний дощ
сьогодні буде довше
втрачати ритм
почну курити
чуєш мучить сон
слова темнішають
мовчи
у тиші
серце б`ється ще гучніше

побачивши танкові рухи диму
паперового змія видумай
видимо
з моїм обличчям
душі сумної гра
не звична
спостерігай
за склом печалі сцена
папір зникає

Я не просила... А ти не хотів, не вірив,
Що і наосліп впізнаю тебе, бо я
Тут серед тисячі вулиць і сотні видив
Бачу і чую єдине – твоє ім’я.

Видихну ніч і долоню накриє ранок.
Надто гаряча... В мені закипає світ,
Сотні галактик... Кидаю у тіла дзбанок,
Вересня жменю, не шкода. Нехай кипить.

Снись мені часто, частіше дивись у вічі.
Ледве торкайся чи вітром, ачи дощем.
Ця непостійність мій спокій німий калічить.
Я не просила, бо я не забула... Ще...

Літо нудне і солодке, немов варення.
Літо – пора ошалілих від спеки мрій.
Я не просила бо знала: моє натхнення
буде на шкоду тобі та й мені самій.

Кажуть, істина одна,
Проте зміст її - таїна,
У ній подих весни незнаної
Й осені печалі незванної.
Гість для більшості чи сестра
Для самотності серця чистого
Істина - із дивин дивина
Кліше Думки Імлистої!
Слід величності серед вірності,
Посаг щирих дівочих мрій,
Розділяє світло од сірості
Надихає світ до Надії!
Любо-дорого знати істину...
Кажуть, істина, все ж, одна
Останньою стає Пристанню,
Зміст ЇЇ - Таїна.

Якби забрати всі "якби",
то в роті б виросли гриби;
то всі б ми жили на ура
й життя б не лилось мов вода;

Ми жили б краще ніж могли
й казали:"Нащо ті гриби?
Адже житття,то штука важна
і жити варто,хоча й страшно"

Та всі бояться тої миті,
\коли гриби забили пики;
коли твій шлунок каже:"Грець,
тобі,либонь, прийшов кінець..."

Тому,давай не нарікати,
бо жити варто,варто й знати:
життя-то кльова штука,друже,
не нарікай, усім байдуже.

Червоний диван - наш оазис любові,
Сховаємось знову від мови людської.
Я хочу напитися тиші з тобою,
Ти хочеш напитися цноти зі мною.

У нашім бажанні ми щирі обоє,
Чому ж ми не разом, чом я не з тобою?!
Червоний диван, ти і я - і нас троє,
Червоний диван нас єднає з тобою.

Віч-на-віч лібідо зі мною в чеканні,
Червоний диван - наше танго прощання.
Тримай же в обіймах мене і... кохання -
Це танго останнє, це танго останнє!

Мені ще немає, тобі - уже за...,
Мені ще не можна, тобі - чому б ні?
Чужого кохання осіння сльоза
Прийшла на світанні до мене у сні.

- А може не треба? - казала тобі,
"Кохаю" - я вперше почула тоді.
Хтось тихо казав, не ховаючи зла:
"А їй ще немає, йому - уже за..."

Every time I have to re-
turn,
To be able just to share
ways...
See, below the earth is white-
burnt,
Though the sky above is steeled
grey.

There's a Sign to see in cold
blood;
Worries sting my hands, and numb
grow
Lips, repeating: Why do we
ward
Off the only way to share -
so?

Пусти гудок мені на телефон,
Дай знати, чи потрібна мені віра,
Чи правда ти, чи вигаданий сон.-
Проекція моїх думок.
Пусти гудок, прошу, пусти гудок!
Прийди до мене, вбий пусту зневіру,
Щоденний смуток, мокрі подушки.
Чи буду жити, чи я маю силу
Триматися за тебе.
Прийди до мене, я прошу, прийди!
Згадай сьогодні, що я ще твоя,
Не згаснула енергія надії,
Живуть у розумі усі твої слова
Й духовні поцілунки.
Згадай ці дні, прошу, згадай ці дні!
Забудь, що треба вічно світ терпіти,
Забудь, почни по новому любити,-
Торкайся неба, пригорни зірки,
Душа в душі
Навіки, я і ти...

Падав дощик цілу нічку,
Квіти поливав й травичку.
І в долині із струмка
Враз розлилася ріка.

Ранком вивела гуляти
Своїх діток качка -мати.
Всі купалися завзято,
Вчились глибоко пірнати.

Але ось синочок Кряк
З дива у воді закляк:
Прямо в очі каченяті
Щось дивилося окате.

Кряк з води-а диво скаче:
Мамо, каченятко кряче,
Гаву прожени від мене,
Бачиш, он вона -зелена.

Качка глянула довкола-
На воді від дива- кола.
"Жабки ти злякався, сину,
Знайдеш тут її родину,

В очереті - жабок хати,
Люблять мушками снідати,
З ними,сину мій, дружи,
Ще не раз прийдеш сюди

Жовтоокий, жовтогривий,
Жовтень жевріє журливо.
Журить жовтень журавлину:
Журавлинонько- жарино!
Журить жовтень журавлів,
(Жовте жнивонько жалів).
Жур жаліти, жаль журити,
Жовтень жах жадає жити!
Жде жорстокий жереб- жарт
Жовтня живоплітний жар…

Поцілунки – терпке вино, що тече безсоромно тілом.
Причини-но вікно бо трохи я соромлюсь німих зірок.
Щоб не заздрили, нам – шаленим, не світили промінням білим.
Поміж сном і міфічним щастям – ми з тобою хисткий місток...

Дотик – вибух палких фантазій. Шовк обіймів спадає. Більше
Не пручаюся... Що ти, що ти! Забирай і до дна спивай.
Десь за вікнами вітер свище. Дощ любовно на вікнах пише,
І римує тебе до мене, і відходить за небокрай.

Там де гори в гору в’ються
У тумані вершини
Знову кров ллється
Народ знову гини.

Споконвіку, як орел,
Довбуть серце Кавказу
Все же з того із кремля,
Не вимести заразу.

Зявилася з спокон віку
О, це вже не гоже!
-А чи довго ще терпіти,
Скаже милий боже?

Тим імперськім амбіціям
Що на світ зазіхають.
Від хана – Батия
Гени в крові мають.

Споконвіку народ мордують
Плюндрують їх хати,
Бодай кати поздихали,
Щоб в світі не знати,

Щоб не знали і не чули
Плачу материнського.
Не бачити попід тином
Блуду сиротинського.

Там де гори в гору в’ються
Виноград там в’ється.
Знову круки налітають
Знову кров там ллється.

Споконвіку, о так кати,
До яких пір терпіти,
Пора уже пробудитись,
Прометея діти.

У народу України
завжди на одного ворога більше,
ніж у народу Росії.
Якщо у народу Росії вороги –
комуністи, злодії, олігархи,
то у народу України –
комуністи, злодії, олігархи
і Росія – трьохсотлітній вовк.

10.08.08, Зошит «Дитячі віршики»

Чом, козаче, вірний друже,
            дивишся знизька?
Що за дума чорна суше
            душу козака?
Що то, брате, за причина -
чи ворожка наврочила,
коня втратив, чи дівчина
            в серце не пуска?

Ой, залізла, пане-брате,
            в серденько оса.
Заважає їсти-спати,
            жалить и куса...
Сам я пан своєї долі,
кінь гуляє в чистім полі,
та тримає у неволі
            дівчина-краса!

Козаку журба - не втіха,
            чи ж тобі не знать?!
Краще кинь об землю лихом,
            гіршого б не мать!
Покажи-но тільки хату,
до якої свата слати.
Та й весілля, друже-брате,
            будемо гулять!!!

Ой, не можу я вставати
            з долею на герць.
Бо кохання наше, клята,
            звела нанівець.
Щирим серцем покохала,
та недоля не дрімала:
не зі мною - з іншим стала
            мила під вінець.

Гей, козаче, утікаймо
            далі від гріха!
Тільки гляну - так негайно
            серце розпука...
Сідлай коня з полуночі,
та й поїдем світ за очі
поза чари ті дівочі -
            ось моя рука!

Ой, не можу, друже милий,
            то зі мною вперш:
так серденько прикипіло,
            що й не одірвеш.
"Гріх великий" - кажуть люди,
хто ж кохався - не осудить.
То ж хай буде все, як буде -
            долі не минеш...

"Люба яблунько, щедро вроди!" -
Так прохав садівник, я гадаю.
І за щирі невтомні труди
На гілках зарясніли плоди
Стиглі й крупні нового врожаю.

Того дня вгріло сонце, однак,
Як в дівоче - не в бабине літо.
Нащо сумнів? Було саме так.
Недаремно Ньютон Ісаак
В тінь подався, під яблуні віти.

"Тю! Всі знають, що далі було! -
Мабуть, скаже читач з нетерпінням. -
Впало яблуко, аж загуло,
І Ньютону воно помогло
Із законом земного тяжіння!"

Все так просто? Та ну? Та невже?!
А що кажуть гарячі французи
У вітчизні Гюго й Бомарше?
Скрізь "ля фам" необхідно "шерше"!
А де яблука - там і спокуси.

Жінка й кинула плід того дня
У Ньютона: зазнавши удару,
Ісаак очі вгору здійняв
І на гілці - ото яблуйня! -
Враз побачив гарнесеньку Сару.

Баба - зверху, а він - унизу.
Звісно, погляд ковзнув під спідницю.
І засік, чесно вам донесу,
Литок, стегон звабливу красу
Й не прикриту трусами... дурницю.

Гарна дівка не важить, як слон,
Але гілка зненацька як хрусне!
Стерво - в руки йому, і Ньютон
Під тяжіння потрапив закон:
Те тяжіння було - до спокусниць.

Ох і честі найближчим кущам,
Гріховпав де сам геній миттєво!
Ну не кожній же Сарі - Абрам.
Та й Ісак тоді став, мов Адам,
А та Сара - звичайно, мов Єва...

І лише як гріха відкусив
Вчений муж, наче фрукта смачного,
То відкрив: шльоха диво-краси
Впала зверху, хоч він не просив,
За законом тяжіння земного.

...А я можу хіба довести,
Що неправильна версія звична?
Ні! Одначе - Ньютоне, прости -
Я вам змушений доповісти:
Ця, із Сарою, - більш романтична!

(Чи доречніше - "більш еротична"?)

В Горі - горе. Ридають гори,

гори ранами розверзлися.

Знову бомбами до покори

закликає Москва Тбілісі.



Знову танками брат на брата,

У полоні старих химерій

у столітні кордони убгати

всі колишні уламки імперії.



І усе знайоме до відчаю

по Іраку й Афганістану.

Миротворці, що мир засвідчують,

засвітивши пожежі фану...



У вогні імперських ілюзій

вже за мить запалає Грузія.

І так близько Свята Софія...

Боже праведний, зупини їх!

Мандруємо з Іванком автостопом
Нас до кордону віз якийсь камаз,
Тепер на Раву Руську і в Європу,
А там ЄС загинути не дасть…
В Італію! До Риму, чи у Ніццу.
Я хворих доглядатиму бабусь,
Іванко мій розвозитиме піццу,
Я жодної роботи не боюсь.
Куплю собі рожеві черевички,
Панчохи з пояском а ля Париж,
Забудемо жебрацтво й давню звичку
Дорогами ходити босоніж…
Та раптом зник Івась! Куди подівся?
Де брат стояв – тепер автомобіль..
І чую голос: «Я води напився,
з калюжі, де проїхав цей дебіль…»
Отак перетворився він на прадо…
Хто пожаліє сиротинок, нас?
Але ж сльозами горю не зарадиш!
Тож за кермо, натиснула на газ!
Проїхала по трасі метрів двісті…
Вбік занеслО, буксую у багні…
А тут ДАІшник з криком: стій на місці!
Міліціянти, допити, Стогній…

Б есцельно ПЕРЕКРЁСТКИ УЛИЦ
Л овить и ладить в КРЕСТИКИ ПРИЦЕЛА,
А укать, чтобы ПОУТРУ ПРОСНУЛИСЬ,
Г олубить, нежить И ТЕПЕРЬ ВСЕЦЕЛО
О твергнуть: нет, не МНЕ ПРИНАДЛЕЖАТ,
Р азочарован. В МУСОРНЫЕ БАКИ -
О тселенные СЕРДЦА ЗАКОУЛКИ -
Д обра искать поЛЕЗУ, КАК СОБАКА
Н е для того ли, ЧТОБЫ В НЕДРАХ ГУЛКИХ
О твергнутые ЧУВСТВА РАЗГРЕБАТЬ
М охнатолапо? ТОЛЬКО ОТЧЕГО-ТО,
У силив эхо, ГОРОД МОЙ ПУСТУЕТ
П од шорох слов "I BELIEVE I GOTTA…"
И дальше "…KILL MYSELF". ВПУСТУЮ
Р аскаянье, где ВПРОЧЕМ, ВСЕ СЛОВА -
А нтимиры для истин. КОРОНОВАН СНОВА
Т ираном - САМ СОБОЙ - НА ВЛАСТЬ Я.
У молчаньем ли (и ТОЛЬКО?) ЗАШИФРОВАН
неразрешимый РЕБУС В СЛОВЕ "СЧАСТЬЕ"
тоскою не по МНЕ?.. НЕ РАЗГАДАТЬ.
_____________________
* правая часть строк (большими буквами)
- это теперь удаленное автором
со стихи.ру (Вэльд)
стихотворение "Город" (другие стихи
автора находятся на странице
http://www.stihi.ru/author.html?tormento)

не потребую тебе. можеш іти. дякую
чарчину "за щастя" десь за порогом розбий
за яким хочеш. я не була для тебе вартою
твоєї любові і віршів твоїх про біль
можеш іти. Для дверей є спокуса - протяг
зачиняй за собою. валізку свою візьми
проганяю тебе, як того хто вкрав мій спокій
і мою ілюзію що з двох утворилось "МИ"
я кумедна мабуть... слова мої так божевільні
наді мною смієшся. я та, що виношує Ніч
я пробачу тобі... ці любові такі непостійні
я пробачу усе... ти більше мене не каліч

я зістарілась сильно, телефізора хочу й тиші
не чіпайте мене в мене сиве волосся й сни
ти пішов як торік, залишивши по собі вірші
і три гіга знимок, що досі ще хочуть весни

Мухи на моїй стелі
вишикувались у гебрейську зірку,
я йду за тобою, месіє
трубопроводів й сміттярок.
Віра моя глибша
за тектонічні розломи, осяйніша
над купу жерсті.
Коліна мої порепані від поклонінь
тобі, о владико,
пальці, складені до молитви,
пахнуть цибулею й сиром
а твої - молоком і медом,
що, безсумнівно, приємніше.
І тому я іду на запах
і наосліп.

"Самотність на колір біла... Самотніст на колір сіра... Самотність на колір чорна..."

розписавши в кольори самотність
це прокляття впало на обох
і тоді носила в собі гордість
а в тобі в той час уже жив Бог
А дорогу вибрати так складно
білий кажуть то є чистота
не потрібні всякі зорепади
Бог тобі потрібен а не Я
все сіріє чітко за прокляттям
ти ідеш до свого вівтаря
я на тебе впала тим нещастям
забираю з стін монастиря
все чорніє. Смак смола не має
чим моя любов тобі не Бог?
дівчина що віддано кохає
і кохання хватить на обох...
розписавши в кольори самотність
біла
сіра
чорна
лиш слова
проклинаю віршики сьогодні
що пророцтвом впали на життя

А більше не можу! І справді таки не можу
Не пожаліюся, друже, а просто поплачу
Ти бачиш сьогодні саму на себе не схожу
Голодну і втомлену на розуміння жебрачку
Вибач мені коли і не так десь казала
Друзів ж бо знаєш так легко чомусь не знаходять
Печево в мене солоне як зрештою й кава
І будні у мене на солоне багаті сьогодні
А більше не можу! Зі щемом тобі зізнаюсь
На своє сумління поклала важкезну ношу
Не пожаліюся, мабуть, я так зникаю
Я більше не можу! Вбий мене друже, прошу!!!
Літо втопилось в брудній і холодній річці
Небо прокисло і Ніч відігріє сиру
А в сина в очах залишиться слово "Вічність"
і мама яка поступово втрачає силу!

Одно, друге, третє,
Гарненько, рядочком,
Слоники рожеві
Гуляють по садочку.

Для того, щоб заснути
Порахувать їх маю
Вони ж ворушать вухами
І йдуть не по порядку.

Зривають квіти хоботом
І чухаються спинами
Об дерев’яні стовбури
І кущики малини.

На місці вперто топчуться
І створюють затори
А їх лукаві посмішки
Геть відганяють сон.

Таецюють навкруг клумби
Виводять піруети
Чи сальси, а чи румби
Так по-слонячи «легко».

Пустують і гасають
Так мило, наче діти
В своїм слонячім Раю
І роблять тільки збитки.

А ще до того ж крила
У них звідкись узялись
І слоники щасливі
Злетіли попід хмари.

Тепер вже в теплій Африці
Гуляють по савані
На сонці вигріваються
Й вимахують хвостами.

Вже там хтось непокоїться
І мусить рахувати
А я з чистою совістю
Нарешті можу спати! :)

Выхожу я на балкон освещённый
ночными фонарями.
Мчится месяц, галопом конём
Над ночными реками, садами.
Звёзды мерцают в небесной синеве.
Ох, как хочется помчаться,
Покататься на луне.
Между звёзд небесных птицей
Улететь в далеку даль,
Позабыть горести и печали,
Догонять свою удаль
Молодецкую,
Что умчалась между звёзд
Где то скрылась в небытия
Только память и осталась
От молодецкого бытия.

Я хочу тебе бажанням нестримним!
Я мрію про тіло твоє, про дотик, любов…
Щоб стати з тобою єдиним,
Й кохати тебе беззупинно…

І обіцянки не треба мені!
Коханий, це ти, мабуть, винний
У тому, що так спокусив,
У тому, що ніжно любив.

Я хочу тебе!
Так не личить казати жінкам,
Та не суди сурово мене,
Це ж тільки бажання… Та сильне яке…

Ти як солодкий і спокусний подарунок
як недосяжна, заповітна мрія
і я не знаю де від тебе є рятунок?
І жити не для тебе я не вмію.
Ти ліпиш з мене все, що лиш захочеш
і я тобі слухняно піддаюсь,
то можеш подзвонити серед ночі,
то зникнути... А я тебе боюсь,
боюсь очей твоїх джерельного відтінку
і голосу, і слів твоїх п*яннких,
боюся дивної твоєї поведінки
і втратити тебе боюся назавжди.
Пробач мені за мої одкровення
і за здригання в голосі прости!
Ти сон мій найдорожчий- нездійсненний
і сенс мого життя то тільки ти!

Життя за дивом пізнається,
без дива – то не є життя.
Якщо в собі себе відтяв,
одна частина продається.
І сам не знаєш, де то гірша
і не вгадаєш де той шлях
до тих винагород і блях,
чи до останнього рядка із вірша.
І все життя ідеш до дива
і крок за кроком відстаєш.
Аж поки світ не впізнаєш:
чи сльози то, чи Божа злива.
І як мені того не знати,
що диво – кожен – то є сам
і нива, і вишневий сад,
і та країна, що є мати.
Чого ж маленький та безликий –
в своїм, але чужім краю
мордуюсь в пеклі, впізнаю
не лики, а чужинців пики.
І де ж те диво? Нам на горе
не в рідній стомленій землі –
у несвідомості в імлі,
де не святий свідомість оре.

Під самотню музику мого фортепіано
Затанцюють кришталеві сльози у очах,
І закрутять нас в стрімкому вирі ніжні трелі,
І різке стаккато вколе і уб'є печаль.

Булий такт спочатку враз поверне хитра кода,
І замкне страждання у один великий круг,
А бекар зрадливий знищить злісну непокору
Тих дієзів та бемолів, що розносять бруд.

Чорні ноти сумно розпливуться на папері -
Пальці в силі встати у свій власний вільний вальс,
І відізвуться на пісню альти і сопрано,
І відлунить глухо в мороці тужливий бас.

Клавіші від дотику у тиші грають й творять
На свій лад й манер важку мелодію життя,
Без підказки, без чужої волі линуть сміло
З мого серця тепла пісня й щирі почуття.

Я хочу заблудитись в твоїх снах
Кохання трунок випить до останку,
Щоб розбудився з сумом у очах,
Шукав зі мною зустрічі від ранку.

Я хочу стати вітром весняним,
Мовчання теплим подихом зігріти,
Щоб розтопився холодок щемкий,
Слова до тебе заквітчаю в квіти.

Між зеленими диво-шатами
Заховався пахучий цвіт.
Поміж кленами, між лапатими,
В’ється стежечка до воріт.

На стежині тій, в ночі синії
Зустрічала любов свою,
Дні відлинули пелюстинами,
Загубилися у гаю.

Між зеленими диво-шатами
Стелить травень мої літа,
Поміж веснами, між крилатими,
Моя доленька пророста.

Любовь без ответа –
Житейская проза…
И прошлым согрета
Я в злые морозы.

Лететь против ветра
Не так уж и страшно –
Любовь – лучик света –
Мир делает краше.

Она лучезарьем
Сменила день хмурый! –
Пусть дерзко признанье,
Зови меня «дурой»,

И я не обижусь,
Ни капельки,ПРАВДА!
Любовь без ответа –
Как капелька яда.

Заплющив очі степ, у ковилу сповитий,
Повітря аж пашить від полинів гірких,
А у траві сюрчить цвіркун несамовито,
І поринають в сон старезні вітряки.
Їм сняться байдаки у межиріччі Буга,
Козацькі курені, полковницький пернач,
Багаття у степу, копит далекий стугін,
Забутої доби жіноча пісня – плач…
А як зайде у степ ранкова прохолода,
І схлипнуть від роси блакитні васильки,
Розвіє сни гіркі той вітерець - заброда,
Що у забудьках спить за вигином ріки…

*забудьки - степова трава з дрібними жовтими квітами (чорнобил, нехворощ)

От Вас!!!!! Не ожидал такого.
Вы были для меня Звездой,
Далекой нежной недотрогой
С неведомою мне судьбой!
И вдруг - в траве с каким-то хамом!
Он под себя всю Вас подмял!
А Вы ему еще про "позу"...
Прочел и тут же зарыдал!

Майкл Муд 07.08.2008

О нежный мой! Утрите слёзы!
(морозы, козы, розы)... Позы!
Где мой платок? Проклятый Яго
стащил и машет, словно флагом!
Души, о мавр! И будет мало!
Ведь предала я идеалы
с каким-то хамом, на траве!
Жестокий мир, сердца жестоки!
И совершенно не внове
страданья Вашего истоки.
Ведь то был муж...
кому он нуж...
взялся за гуж...
а коль не дюж...
И не сезон на груши... Вишни
на простыне теперь излишни.
Невинность глупую блюдя
вот-вот покатишься к... кудя?
Тудя, где звезды на подушке,
где нежных глупостей на ушко
нашепчет кто-то недотроге
с далекой светлою судьбой.
О где вы были, ангел мой,
когда, застыв на полдороге,
неэрогенно и убого
он тупо засыпал под утро,
не изучив из "Камасутры"
той интереснейшей главы,
которую читали Вы?
Звезда погасла. Идеал
развеян по ветру. Финал.
7.08.08

Ми різні люди? Ні, не вірю,
Хоч стільки літ отак живу:
Рахую зорі у сузір'ях,
А ти чомусь — лише траву.

Сімейній злагоді загроза?
Та вихід знайдено. Авжеж!
Нам треба поміняти позу,
І ти зірки побачиш теж!

Сидить мати біля хати
На призьбі, зажурилась
Було дітей повно в хаті
Сама залишилась.

Розбіглися по світу
Як мишенята
Вже не мила і не рідна
Пуста стала хата.

По куточкам сум співає,
Журба завелася.
Сидить стара і думає
Куди б подалася,

Щоби смуток розігнати
І журбу із серця,
Пішла вона до колодця
Несучи відерця.

Набрала із криниці
Чистої водиці
Постояла, заплакала
Пішла від криниці .

Сила уже покидає
Не зможе робити
Із ким старій вік свій
У світі дожити?

Троянда
зорю не шукала
майже прикута до гілки
шукала чогось і не знала.

Троянда
а ні мудрості, ні тіні не шукала
у мареві ранковім
шукала чогось і не знала.

Троянда
троянди не шукала
нерухома під чистим небом
шукала чогось і не знала.

Текст оригіналу
CASIDA VII
CASIDA DE LA ROSA
La rosa
no buscaba la aurora:
Casi eterna en su ramo
buscaba otra cosa.

La rosa
no buscaba ni ciencia ni sombra:
Confín de carne y sueño
buscaba otra cosa.

La rosa
no buscaba la rosa:
Inmóvil por el cielo
¡buscaba otra cosa!

«Душа летить в дитинство, як у вирій,
Бо їй на світі тепло тільки там»
(Ліна Костенко)

Щоб зробив хтось чари-мари
Та й відніс мене за хмари…

Високо-високо, далеко-далеко,
Щоб я стала немовлям в прихистку лелеки.

Щоб той лелека заблукав,
Не в ту количку мене вклав…

Бузьку-бузьку, не калатай,
Бо почують мама й тато
І пошлють мене просити,
Аби мати за що пити.

Бузьку-бузьку, чорно-білий,
Я додому йти не сміла,
У підвалі пес кудлатий,
Притулюся – можна спати…

Бузьку-бузьку, пташе милий,
Більше я не маю сили…
Я колись була в лікарні –
Ти не знаєш, як там гарно!

Ой, зроби ті чари-мари,
Понеси мене за хмари…

Високо-високо, далеко-далеко…
Там залиш мене, а сам вертайся, лелеко…

Не пущу я свою душу
В те дитинство проклятуще!

1
Тугими сплесками обласкуючи тіло,
Спливаючи пестливо і пустотливо,
Щось жебонить вода,
Що їй властиво,
Бо вод німих текучих не бува.
Під люстро замасковуючись вміло,
Верб віями притінивши стидливо,
Ховає всю сваволю й дивне диво –
Ми віримо в дзеркальні ті дива!

2
Проблиск місяця маною в глиб води,
А вона лілейно вабить – підійди!
Може, личко вмити схочеш –
В напівусміху вжахнешся – хто лоскоче?
Хто сміється плинно так, сріберно?
Що вода забрала – не поверне…
Хижа, хтива, щедра і живлюща –
То душа самотня жінки суща.