Мої рубаї (не Хайям)

***
Кажуть, я мовчазний, відсторонений тип.
Дорікають оті, хто від крику охрип.
Кажуть, був би базіка й молов без розбору,
То мене вже давно в депутати взяли б.

***
Слово мовлю – і чую зневажливе: «Цить!»
Обступив частокіл кожен крок мій і мить.
То найбільш безпардонний брехун і падлюка
Все повчає мене, як по совісті жить.

***
Я, можливо, простак, та не дегенерат.
Це не я лиходію довірив мандат.
То чому ж він, подавши улесливо руку,
У гноярку мене зіштовхнув, супостат?

***
Я у поті чола свій виорюю лан,
Не безрідний ховрах, не іван-покиван…
Не повинен, їй-богу, я падати в ноги
Будь-кому: президент він, прем’єр чи “пахан».

Ти - тiльки випадковий подорожнiй
На запашнiм, заквiтчанiм шляху.
Л.Могилянська

I

Вiдпочинеш, i пiдеш знову.
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм рубiновим
Затопити дорожню втому.

Гостре щастя раптовним блиском
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свiй i близький,
Це ж на тебе я так чекала.

В день звичайний розквiтне свято,
Мов бузок запашний у сiчнi,
I кохання, легке й крилате,
Я запрагну змiнить у вiчнiсть.

Ти вiдходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй i ти, подорожнiй.
Хтось незнаний нам шлях призначив
I покинуть його не можна.

Бiль зламаю, а сльози витру.
В зимну нiч, на твої дороги
Тiльки смiх мiй весняним вiтром
Буде бiгти - тобi навздогiн.

II

Догоряє, попелiє дивне щастя...
Зажурився день - замрiяний i млистий,
А думки мої, надхненнi та квiтчастi,
Опадають вересневим, жовтим листям...

Ось пiшов собi звичайний подорожнiй.
Бiльш нiчого. Новiть плакати не смiю.
Тiльки в душу, безборонну i порожню,
Сум летить непереможним, чорним змiєм.

Прийдуть люди - не чужi, не випадковi, -
Буду жити i смiятися, як досi,
Хоч життя мого весняну, свiтлу повiнь
Надпила, у перший раз, - холодна осiнь.

III

Ох, чому ж це серце б'ється молотом,
А уста мої - розквiтла китиця?
I чому це полум'ям i золотом
Кожна рiч в моiй кiмнатi свiтиться?

Повернувся, хоч тебе й не кликала.
А слiдом весна моя заблукана.
I згоряють у вогнi великому
Всi закони, що були розлукою.

Знову осiнь утiкає злякано
Пiд травневою рясною зливою:
Перший раз сьогоднi я заплакала,
Не смiюся, бо така щаслива я.

Залишайся. Щастя вип'ю келехом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе - зрадою.

З планет далеких прилетіли
На Землю їх представники.
Звичайно ж, інше мали тіло,
Ментальність, техніку, зв’язки.
Уже давно у них наука
Зробила семимильний крок,
Для них була буденна штука
Долати відстань до зірок.
Земля зустріла їх привітно,
(Бо ж варіантів не було),
Та й гості мирні, не бандити,
Свої відкрили НЛО.
Усе докладно показали:
Системи руху і життя,
А потім у землян спитали:
«Яке ж воно, земне буття?
У вас легені кожен має,
Є серце, мозок, мозолі…
Чи ж вам усього вистачає?
Чи їжі досить на Землі?»
- Та звісно ж, в певних регіонах
І їжі обмаль, і води,
В ресурсах теж проблемні зони,
Пального мало і руди....
Негайно інопланетяни
«Бика за роги узяли»:
Відкрили повну базу даних,
Всю інформацію злили,
І технології новітні
Дали землянам ПРОСТО ТАК,
Щоб на Землі у цілім світі
Настала ера золота.
Коли ж прибульці, з хеппі ендом,
Курс узяли на Оріон,
Земляни всі новітні бренди
Послали на аукціон,
І фірмам продали відомим,
Проблеми залишивши вдома.
………………………………….
Не дивина, що певні клани,
Не прагнуть дати рай землянам!
Загальне благо? Та ні за́ що!
Що гірше всім, то кланам краще

Як дивно доторкатись
твоїх скронь
Устами монітора
поцілунку,
У серці тамувати
рун-огонь,
Оскому вже позавтрашнього
трунку.

Коли заступить ява
білий світ
Зірвавши цвіт
оспалим падолистом,
Червленим зойком
опалений квіт
Коралів юні
зірваним намистом.

Допіру в’янучи
у любощах зими,
Прецінь зневаживши
принади свого літа,
Зустрівши осінь
в шатах самоти –
Вслухатись Вічности:
“Моя Лелітко”.

Время поэзии - ночь...
Прочь, наболевшее, прочь!

Кровь, не желавшая стыть,
Сердце в порыве любить!

Гневная тень пустоты,
Северный ветер и Ты!

Ширь, неподвластная снам,
Звуки бесед по душам.

Комната светом полна,
Тихим и нежным - луна...

Время поэзии - ночь...
Прочь, нашумевшее, прочь!

Что за беззубый смешной старикан
Ступает по каменным плитам,
И крылья влачит, пережив ураган,
Судьбою изрядно побитый?
Зачем и откуда на город свалился
Чудак в старых грязных одеждах,
Вопя о спасенье души суетился
Взывая к любви и надежде?
С насмешкою взглядом его провожали.
«Смотрите, безумец идет!» -
Кричали вдогонку ему горожане,
Зовя старика «идиот».
Но вместо проклятий из недр души,
Печально шептал избавитель:
«Добрые люди, ну как вы могли?
Ведь я же ваш Ангел Хранитель…»

Я любив тебе, дико любив, –
так, як люблять свободу й неволю.
Ти прийшла, і себе я згубив,
але душу й тобі не оголю.

Я, мов олень осінній, про кохання сурмлю,
але сам зостаюсь зі своєю любов’ю.
Видно, зовсім не ту я на світі люблю,
що платити доводиться кров’ю.

Я мовчу. І мене на цім світі нема.
Залишаєшся ти. Я навіки замовкнув.
І завиє за мною хіба що зима
недостреленим вовком.
2001

Миті останні, трагічні дороги,
Хвилини розлуки, хвилини тривоги.
Серце летить у прірву знемоги,
Жити вже більше не маю я змоги...

Душа моя рветься, палає огнем,
І топиться в спогадів дивних сльозах...
Був в нас з тобою чудовия тандем,
Тебе більш нема... Лише біль на устах...

Сльози стікають повільно униз,
А серце б'ється, шука порятунку...
Я знаю, це був останній каприз,
Біль наш останній від мого дарунку.

Ти переводиш свій погляд кудись,
В очах кохання й тупа безнадія...
Шепочеш "до серця мого пригорнись",
Сльози ковтаю... воно вже не діє...

Всім кажу, що шукаю любові,
А сама виглядаю бійця.
Я шукаю противника в полі.
І той пошук усе без кінця.

Всім кажу, що шукаю спокою,
Сама марю клекотом битв.
І вже зброю готую до бою,
Войовничий наспівую ритм.

І посвистують тихо зі мною
Степові волоцюги–вітри.
Може скласти холодную зброю —
З перемир’ям до тебе прийти?...

Подивитись в очі глибокі.
Впасти в обійми твої…
Та я падаю в трави високі —
Засинаю в зеленій труні.

Я не буду боротись з епохою,
Я не буду боротись з століттям.
Я ітиму своєю дорогою
На зустріч новим лихоліттям.

І хоча я й творець історії,
Я не герой країни...
Так, я знаю все про монополії,
Та не знаю як вийти з руїни.

Так, я маю cвої проблеми
І до "цирку" не маю стосунку.
Бо мені непотрібні дилеми,
Бо у цьому нема порятунку.

Вихід з "кризи"? можливо,
Та з життя неймовірно...
Не вважаю це надважливо,
Сподіваюсь, все зробите вірно.

Історичні вітри не уміють співати з душею
Про кавказький кинджал, де карбований кровію вірш,
Про багаття монголів загашені їх же сечею
І могильну траву у високій підводній траві.
Про заховане в церкві мазепинське золото біле,
Журавлино-весняне забуте весілля садів
І про те, як ще обри до обрію синього бігли,
І про те, як Отой світ народженню цього радів.
Як горіли степи й розмовляли про вітер ялини,
Не святі, та посвячені, пасли легенди волхви,
Дід Григорій чудний самокрутку із бюлетня слинив
І шукав собі місце на вічність у небі трави.
«Молодьож» танцювала – весела, як люди первісні.
І прощали поети своїм побратимам гріхи,
Хто помер молодим десь якраз посередині пісні,
Не розпасши у корчмах свої золоті потрохи.
Усе більш самота душу степом і морем манила
І заразні, мов страх, в сни приходили ті, хто чужі...
Десь із ядер клітин проростали шаблі, наче крила,
Проти течії Лети училися серцем пливти.

В чорні діри свідомості лазили фройди та хвойди
І шукали там сала, калини, молочних братів.

Пуповина відрізана. Ера відходить – як води –
І змиває усе на невічній спіральній путі.

...Отака-от історія – втомлена офіціантка,
Отака-от радянська і рідна, і радісна бідність життя.
Все почнеться зі смерті – як обри, як анти...
Тільки нащо історії взяте на Той світ дитя?..

Синім Місяцем всім усміхнеться прехитрий диявол.
Він вже в космосі був... Може, він і придумав людей?..
Те, що тілом зоветься, – то глина дешевої слави,
А душі ще не мацав наразі ніхто і ніде.

Краще цих таємниць, мабуть, справді не знати ніколи.
Заболіли сніги, забіліли сади, як фата...
І вернулись до себе ті обри й татаро-монголи...
І зосталася осінь... і зір он орда золота.

Дружня пародія на Пародію Сергія Руденка на прекрасні вірші Поета Мандрівного

О цей прекрасний гумор чоловічий!
О ці бентежні погляди у вічі.
Вони так палко іноді бажають,
Що Музи справді часом ... "залітають".

Скажу всім Музам, щастя вам, удачі!
Поки в поетів "рейтинги" стоячі!

Ми звикли так отарою. І все.
Керує той, хто має вищі роги.
З нас кожен кращу вовну обтрясе,
Штовхне під зад і ... "Міряйте дороги!"
То не шляхи, а прикрі манівці.
Баран мовчить, і вівці - ані звуку.
Самі себе "взуваєм"? - МОЛОДЦІ!
В безвихідь йдем? - Чудово! Прапор в руки!
Хіба в народу геть "поїхав дах"?
Тупіші стали від бетонних мурів.
Кінець епохи блазнів і невдах!
Хай славиться епоха само-дурів!

Пустити б човен над водою
І спогади з ним відбуті…
І прив’язати до тіла тобою
Цей вечір до самої суті.

Душу б зігріти в гарячім вині,
Щоб жити в сп’янілому світі…
Хай про любов співає й мені,
Як Ксені, гуцул на трембіті.

Осінь приспати б на сивій лозі
І змусити ніч танцювати,
Ніжно спустити туман по нозі
І вітром тебе цілувати.

Розвішати б зорі на голих гілках
І місяць закинути в річку,
А потім тремтіти у твоїх руках,
Немов полохлива свічка.

Пестити б очі дощами твої
Вони, як долоні вологі
Стирають і пишуть картини мої
І стелять полотна під ноги.

Вдертись у пащу любовної гри
І пити тебе по ноті…
Відчути й кричати на стогін три
Присмак твоєї плоті…

Дружня пародія на прекрасні
вірші Поета Мандрівного.

Крізь нескінченні зоряні світи,
Поет благав її : «Кохана! Мила!
О,Музонько, на хвилю.. залети..!»
Переконав!
(На двійню « залетіла»)!

***
Меланхолія в чашці з недопитим чаєм -
Це може гірше ніж заслабле кофе
І день, здається, хтось тобі розчавив…

***
Скло пакетна душа – це дволикість особи
Ніби так та не так,
Ніби тепло в середині й холодно ззовні.

***
В оману ввести своє «я» дуже просто
Щастя бажаєш? Дихай цитрину
Щастя на хвилину – то не є назовсім…

***
Ти хочеш померти? То і не вагайся
Стрибай з вікна чи трощи вени
Побачити все «після» все – одно не вдасться …

Згоріли крила, як клітини мапи.
Обпечене ніяк не заживе.
І попелом товчуться гострі лапи
Того дракона, що в мені живе.

Поменшали свічки од втечі воску.
Прикинувсь той молозивом в зерні.
На чорне – білим… Як одвічно-просто
Лягають неоліти на землі.

І ми лягаєм: на кістки – кістками.
Скріпили ґрунт у надцять вже слоїв.
А потім нас вивчає з словниками
Отой дракон, що сонце колись з’їв.

І хто родивсь для зради – той і зрадить.
І хто родивсь убити – той уб’є.
А як зарадить? А чи тра зарадить,
Коли світ комашиться про своє...

коли пунктиром час біжить до краю…
коли впекло й ніяк не заживе?..
…За яблунею, що в саду у раю
Принишк дракон отой, що в нас живе.

Навіщо тобі прозріння? Злякаєшся і осліпнеш.
Навпомацки через вічність брести – забагато стін.
В небесній дзвіниці лунко. Кричи, доки не охрипнеш.
А схочеш, щоби почули – тягнися і вдар у дзвін.

Муруй свою церкву вперто. Слова цементуй сумлінням.
Підмішуй не глей тягучий, а радість живу і кров.
А схочеш, щоб прийшли люди – впади під порогом тлінням,
Зітри своє ймення з мапи і в хрещені звись Любов.

Висвітлюй себе, вимащуй, ламай чи ліпи по новій,
Із дерева чи із глини – на все віднайдеться гріш.
А схочеш, щоб не продали – будь каменем в стовп основи,
Чи хлібом з черені слова – по скибці для всіх поріж.

Натягуй свою корону, гукай галасливу свиту,
Коневі дай грудку цукру і йди на свою війну.
Навіщо тобі все знати? Хтось виживе. Когось вбито.
Он дядько з обличчям Бога вже зводить нову стіну.

…І буде твоє пристанище
Там, де випалиш моє ймення,
Де зведеш із долонею капище,
Возвеличивши в скелі й каплі ще,
І відродиш життя зі стерня.

І буде твоя там вотчина,
Де змалюєш із лику місяця
Мою пісню, колись пророчену,
Мою душу, вогнем полощену,
І той час, що ногами міситься.

І ти будеш чекати досвітку,
Доки камінь ростиме плоттю.
Плугом – дотемна, хлібом – досита,
Болем сватаним, що і досі там
Розпина світ по верховоддю.

І там буде твоє пристанище…
І знайдеться твоя там вотчина…
І ти будеш чекати досвітку…

Перетнути кордони опалого листя
слів,
Перейти Рубікони туманів, образ-
пробачень.
Дощ останній ще й досі в серці
не відболів,
А зима вже порошею несамовито
плаче.
І по кризі слізьми – як сніжинками
по дощу,
Це ж, по суті, однаково, що й по опіку
опік.
Та не гримає грім, де вже ливень давно
ущух,
І не спалює блискавка мокрий до нитки
снопик.
А сніжинки чекають, коли вже пришерхне
твань,
Щоб незаймано-білу свою простелити
тишу,
І зневірене серце не вірить палким
словам,
У холодних заметах йому вберегтись
простіше...

(за темою віршів Є. Кудашевої «Елочка»*)

У лісі народилася,
У лісі і зросла.
Завжди струнка ялинонька
Зеленою була.

Співала Завірюха їй:
«Ялинонько, бай-бай!»
Вкладався снігом Сніговій,
вкривав зимовий гай.

Там заєць із зайчатами
Під гілками стрибав,
Тоді як вовк, голодний вовк
У полі десь гасав.

Під новий рік Морозко Дід
Прийшов в казковий ліс,
Зрубав красу-ялиноньку
І дітворі поніс.

І ось в вбранні святковому
На радощі дітей
Ялинкою казковою
До нас вона іде.


*Пісню «Елочка» написав композитор Л. Бекман на слова (російською мовою) Є. Кудашевої.

Людмила Зубкова
Переклад Майї Зінґель

Апельсин

Ми ділили апельсин.
Нас багато – він один.
Першу скибку – їжакові,
Другу – звісно, борсукові,
Третю дам я каченяті,
А наступну – кошеняті.
П’яту візьме білка,
Вовку ж – лише шкірка.
Вовчик злий. Біжить сюди!
Розбігайся хто куди!

Агнія Барто

Переклав із російської
Майї Зінґель

Я ЗНАЮ, ЩО ТРЕБА ЗРОБИТИ

Я знаю, що треба зробити,
Аби не було зими,
Аби серед білих заметів
Зазеленіли луги.

Лиш гляну на зиму
Крізь скельце зелене -
І літо одразу ж
Всміхнеться до мене.

…. між Землею та Хмарами
зграя лебедів на початку березня,
мов закладка у Біблії
між Завітом Старим і Завітом Новим…

Олесю Берднику

Поміж білих гігантів і чорних дірок, десь там
катастроф і колапсів, наднових зірок там-там.
Пульсує той ритм і співає пророк чи нам
про карму і фатум, про долю і рок? Світам
яким уклонімось, горішнім чи дольнім? Синам
чиїм прислужімось? Чи ключ від небесних брам
віддасть нам апостол зі стомлених рук, синам
правічних ілюзій? Небаченим досі світам
себе показать доведеться нескореним нам.
Між білих гігантів і чорних дірок, десь там
пульсує душею небес світотвору там-там.

У лісі так багато осені…
Піду, скупаюся у жовтому…
Ой, я забув, спочатку милиці…
Ой, дотягти б до лісу ніженьки…

У лісі різного накидано…
Яскравого, найбільше – жовтого…
У лісі гриб під кожним деревом…
А щоб знайти, для того – милиця…

Де ще побачу стільки золота…
Коли ще жовтим налюбуюся…
Ой, пізно, ліс пройнявся вечором…
Ой, дотягти б до дому ніженьки…

(байка)
Віктору Андрійовичу та Юлії Володимирівні присвячується

Зоологічна партія здаля,
набрати щоб істот для зоопарку,
планету, що під назвою Земля,
відвідала якóсь. Робóту шпарко

завершив мармюдонів екіпаж:
зібрали кількасот земних народів –
кого по-п'ять, кого по-сотні аж.
Та перш, ніж до зворотнього походу

рушати, перевірку провели.
Прибув сам особисто Гостре Око;
на кліті зирить – крупні та малі,
а пóчет слíдом відміряє крóки.

І ось – велика кліть, а в ній – один.
Й табличка над дверцятами: "Євреї".
І варти повно… "Берете на кпин???
Жартуєте??? А інші де із неї???" –

показує на клітку їхній бос.
"Та, бачте, з тим народом кепська штука:
бодай однóму вилізти вдалось,
то й інших за собою тягне, сука!

Їх спершу сотні дві було, і от,
не дивлячись на охорону зриму,
лише за тиждень хитрий цей народ
злиняв практично весь!" "Ну й хрін із ними…

А хто там далі – десь півсотні їх?
Чому горілка в клітці штабелями?
Спиртне давати експонатам – гріх!!!
Начальник варти захотів до ями???"

"Мій пане, то кацапи. І вони
не можуть без горілки й дня тут жити:
стає без неї розум їх ясний,
й тоді вони тікають звідси миттю!"

"Раз так, лиши горілку вже, нехай…
А що за клітка онде там, аж скраю?
І охоронця жодного окрай?!
І ґрат з однóго боку геть немає!?!"

"Та це ж хохли! Для них не треба ґрат:
як щойно хтось захоче на свободу,
його свої ж негайно тягнуть взад,
аби не відривався від народу!.."
***
Мораль цієї баєчки проста:
нам ліпше треба дбати брат про брата,
як інші роблять, замість за хвоста
однé однóго, мов кота, тягати.
3, 22/12-2008

я знав тебе завжди
тільки цього замало
мить вирішує поз-(бути?)-ся
останнього порятунку
народжений у муках
дарує світло
проте життя немає
від нього
але-вже-без-неї

Сім промовлянь і сім кроків - по слову на крок.
Ноги важкі, наче гріх, та ні краплі покути.
Знаєш, так важко не спати, ще важче - заснути,
Там де до радості прірва, до тиші - стрибок.

Я не забуду. Бо я - це минуле і струм.
Ти не минаєш. Німіють без дотику руки.
Падає сніг, ледве-чутно торкаючись бруку.
Тиша густішає. Сум трансформується в дум.

Небо втомилося від показних молитов.
Небо таке всюдисуще. Таке незбагненне.
Надто банально - потяти загачені вени.
Значно банальніше - грати з тобою в любов.

Життя як подорож в незнане...
І кожен день - новий маршрут:
Тернопіль, Київ... Хто із нами
в дорогу? А зупинки тут

не автостанцій сірих днини,
вечірні пристані, мости...
Життя зупинки - це хвилини,
в яких є тільки Бог і Ти.

І вже неначе неважливо,
як далі твій складеться шлях:
Тернопіль, Київ... Ніби диво -
в душі тепло, любов, а страх...

(Який там страх тоді у тебе,
коли у колі, чи то в ряд,
над Лаврою, так просто неба
кружляє стільки ангелят! :)

Життя як подорож. З любов"ю
нам дзвін цей шлях каже пройти.
Тернопіль, Київ... Хто з тобою?
Сьогодні - ми, а Він - завжди.

Десь у Всесвіті серед сузір’я Лелек
Є планета Дітей, що мов дзиґа кружляє,
Там на хмарах росте соковита трава,
На ній ангели кіз чарівних випасають.

Cтрумки дзвінко сміються, гриби-чаклуни
З дітлахами по лісі у піжмурки грають.
Квіти люблять співати пісні навесні,
А високі дерева казки вповідають…

Рейками щастя блукає без діла трамвай
Путь невідомий малює у себе в уяві
Чи то у тьму направляє прожектори – фари
Чи живиться спокоєм ночі у снах…

***
Дівчина тиха немовби німа
Застигла чекаючи дива
Як копія в міні людини
Чекає щастя вона…

***
Сріблом гаптоване небо
Неначе вдихнуло нам диво
Посипало снігом накрило
Усе що нам знати не треба…

***
Тихо жбурляючи думи
По вулицях малознайомих
Говориш усім невідоме
А собі таке миле і добре…

***
Напевно шукає недовго
Ті барви живі сьогодення
Той хто хоча би натхнення
Бере по дорозі додому…))

Якась до болю знайома та жахливо ранкова зоря
Висадила місто в повітря.
І ти, мабуть, колись наснився мені,
Але я не зважала на те, я хотіла наснитись тобі –
Ніяк не виходило…

Натомість сни накривають мене посеред дня,
І я впадаю в анабіоз, наче велика зелена жаба,
Не зважаючи на галас людей, що нервують через моє виважене серцебиття і сповільнений плин крові, та й вдих-видихи стали майже непомітними.
Я починаю снити маревами, вростаю в лікарняне ліжко, стаю лікарняним деревом.

Було у матері дві дочки, і росли дочки не красунями,
Але закохався в них одвічний бог диспансерів, що зазвичай пахне спиртом та новокаїном.
Вподобав обидві, та й так, що вирішив забрати собі –
Ох і горе у матері – обидві її Персефони у царстві підземному,
В руках новокаїнового Плуто.

Я хочу врятувати їх, випростовую вперед поколоті вени і відчуваю під собою шкло,
Вигинаюсь ящіркою і підіймаю ампулу новокаїну 0,5%, дивуюся, ховаю ампулу в долоню,
А значить починаю процес нагрівання, сповиваючи знеболюючий засіб ніжно…

Нагрітий новокаїн – то сльози Деметри,
Що проливала вона за дочками своїми,
А сльози її – це зима, снігові заметілі й повільний анабіоз дерев –
Так тужить вона…
Тому лишається відкрити замерзлі вени і вводити в них теплий новокаїн,
Вводити в них теплу зиму зі снігом та деревами,
Вводити в них її сльози заради того,
Щоб у снах побачити обидві Персефони, а може…
Може…
Може, щоб просто наснитися тобі…

Навколо «чорної діри»
ледь мерехтить болюче світло:
це линуть в буревісний штиль
фотони сонячного вітру
і три кити мого життя –
питання, сумнів, здивування –
у чорно-білому вогні
пливуть крізь простору згортання.

Навколо «чорної діри»
не три кити, три зорельоти –
«Надія», «Віра» та «Любов» –
занурюються в себе доти,
допоки неба негатив
не запульсує кольорами,
перетворивши ранку сталь
в хмарин пір‘ястих оріґамі
і вічності хрумка вага
хитне ракети і рокити,
щоб просиналися скоріш
батьки людей дорослих – діти.

Навколо «чорної діри»…

Замріянопташний погляд шляху,
трав’яцвіркунисте сухоросся…

Міч*:

поклав День сонця главу на плаху…
Зірками чорна кров розлилася:

Ніч!



 міч (заст.) – меч (словник Б.Грінченка).

Ти мариш, людино!
Чекаєш чудес,
панічно вхопившись за скроні?!
Той зірку щасливу впіймає з небес,
хто має відкриті долоні.

Я так тяжко втомилася від затяжних розмов.
Парасоля промокла. А небо тече на плечі
Дуже гарними краплями, синіми, що немов
Сльози Синього Птаха, якому вже пахне втеча
Із коштовної клітки, яку ще учора ми
Розхитали так сильно, бо темні були і дикі.
Як він голосно плакав, а як боронив крильми
Ту безглузду любов, ту наївну любов велику.
А тепер він втече. Він від жаху тепер втече,
Зачепивши мою парасолю, з якої небо,
Так красиво, так синьо стікаючи на плече
Щось говорить, говорить, говорить. Усе про тебе...

На полчаса схожу в Нирвану
На челобитную к богам.
Там, падший, буду Богу равен,
Подобью божьему предан!

Иль может нет, не в этом счастье -
Чтоб быть с богами на равне?
Спущусь на землю, слово "Здравствуй!"
Скажу заждавшейся сестре.

Прощайте, рай, главенство, боги!
Я с вами, свежие ветра!
Прости, что был с тобою строгий,
Люби же брата, ты - сестра!

Написано після урочистого відкриття Новорічної ялинки
мером у місті Києві 19 грудня 2008 року.

Півмільйона за ялинку
Заплатив наш голова,
Скільки коштує сніжинка? –
Міліонів може з два!?

Не банкір я, добрі люди,
Та ялинку, й не одну,
Я за гроші ті добуду,
Ще й злітаю на Луну.

Гроші кинули на вітер,
Наче той вчорашній сніг,
Вже горить ялинка, bitte –
Він зробив, що тільки зміг.

Розкидають наші гроші,
Власні добре бережуть,
Як банкір – цей мер хороший…
Не паркуйся краще тут!

Катує душу туга
Потрійним батогом,
У кризі спить округа,
Сум бродить за вікном.
В полоні крижаному
Час плине восковий,
Несе на плечах втому
Понурий вартовий.
Знесилена тортурами
Душа тікає в сон,
За слюдяними мурами
Сідає ніч на трон.

У грудні перший, білий сніг
Дарунком щедрим впав до ніг.

Тоненькі гілочки кущів
Пан Миколай намистом вкрив.

Перлинки сяючі кидав,
Всю землю снігом засівав.

А під ялинки діточкам
Цукерки й іграшки поклав.

Чи він у твій заходив дім?
А що приніс? - Скажи нам всім.

Я був самотній перехожий,
Стояв у темряві один.
Проходив день за днем негожий,
Життя крутилося, як млин.

У серці холодом майнуло,
В душі нападав смутку сніг,
Але мене щось повернуло -
Побачив я свій оберіг.

З-за хмари сонечко вказалось,
Усмішку втримати не міг.
Промінням своїм ніжно гралось,
Що аж розтанув всюди сніг.

Тебе не знав я, навіть ще не бачив.
Поняти важко хто ти є насправді.
Твій образ на малюнках знов маячив,
А ти була загадкою і справді.

В емейлі ми мінялися словами,
Сміялись в інтернеті й сумували,
Але стіна стояла поміж нами,
Та ми стіну щодня разом ламали.

Здається, все прекрасно, слів немає.
Зірки на небі, місяць не знайти.
Я йду по небу - ангел там літає,
Та не розгледів, може ангел, ти?!

ти пряла своє волосся
підковою вуха пропливе човен осені
загубитися у тобі

забуття не можна пропустити
його треба з гордістю пройти
щоб могли по смерті сповістити
що безсмертним генієм став ти

і тебе вивчатимуть у школі
раз на рік нестимуть квіточки
обведуть парканом вкруг тополі
під якою щось там шкрябав ти

і кому потрібна така шана?
звісно ж їм а не тобі
й поки твої гратимуть фанфари
ще один помре у забутті

й випадково зовсім випадково
щось потрапить до чиїхось рук
і тоді заварять кашу знову
загримить перекладами друк

люди вміють гарно шанувати
все що геній їм вкладе до рук
при житті у забутті ховати
а по смерті возвеличить труп

Там де смерть ставить крапку над “і”
починається речення з “без”

хтось протягне хустинку тобі
хтось підставить своє плече

хтось промовить тобі "забудь"
поцілує в щоку і піде

і нещасних якихось шість букв
перевернуть у тобі усе

Є на світі слова такі
Від яких нікуди не втечеш
...і не знаєш як жити без “і”
...і не знаєш як звикнути з “без”.

Все життя – балаган
я закохана в нього
в хаотичність усмішок
і ран
і життя це – свобода від болю
і пекуча неволя
і стан
коли мить пролітає із вихром
завдовжки у наше буття
життя
підкрадається нишком
а потім тікає і я
здоганяти його намагаюсь –
...зупиняюсь, молюся і каюсь...

обіцяв він прийти увечері
і постукати тихо в вікно
свої крила вже трохи знівечені
поскладати у темний комод
зготувала я меду гарячого
постелила йому на диван
його кроки мені позначили
шлях короткий по небесам
й поки спав він тихо і стомлено
я плела свою мрію з радості
у комору п’янкого спомину
відкладала її до старості
не минеш ти у леті вічності
а постукаєш знов у вікно
хтось відчинить тобі серце ніжності
перелите у мрії крило

Кожен раз коли пишу дату
усвідомлюю думку одну
ми не зможемо повертати
викреслене в календарю
перед нами короткостроковії
миті-спалахи-серцебиття
а все решта належить історії
як і наше прожите життя
відриваємо з неї лиш спогадів
рвану мозаїку днів
нас собі не залишить історія
за піввіку нас спалить архів.

там де сонце нас освятить
промінням вечора багряним
за полуницями присядем
між грядок, квітів і туманів
й не буде флірту, зваблень, тіней
лиш теплі очі й ледь холодні пальці
лиш запах літа і білявих лілій
і полуниць в маленькій банці...