Сірий день наповнений туманом
Зі смаком нової сигарети.
Мій розум пронизаний обманом,
Прочитаним з ранкової газети.
Мені не цікаві жодні новини,
Крім одного питання - де ти?
А день добіг уже до половини,
Весь час в уяві твої портрети.

На фоні тихого, срібного диму
Блистять голубі, добрі очі.
Перетнутись на мить поглядом з ними
Ясними мов Пітерські ночі.
Так хочу зустріти тебе випадково,
Я так води в літню спеку не хочу.
Лиш усміхнулася б ти мені загадково,
Більшої радості я не знаходжу.

Це відчуття сховане у чорному замку,
Проглядається крізь маленьку шпаринку.
Воно часто за тобою гуляє по парку,
Та завжди поруч стін твого будинку.
І не боїться пострілу з револьвера,
Смаку смертельного яду в їжі,
Кулаків найсильнішого в світі боксера,
Гострого леза ножа, яке горло ріже.

Навіть твого нового друга,
Чи моєї нової подружки.
Не страшна йому висока напруга,
Ним не напєшся, як чаєм з кружки.
Воно дальше лінії горизонту,
І глибше Маріанської впадини,
Швидше за білий буліт Хонди,
У всіх текстах я його згадую.

Так не просто змінити про тебе судження,
У свої вчинки вкласти більше розуму,
Щоб схибило твоє хибне про мене припущення,
Може прийду до тебе з білими розами.
Мені так не всерівно хто прокинеться
завтра на твоїй простині,
Хоч наші стосунки дедалі
стають все більш гострими.

Це як важкої дівчинки сильна любов,
Як пошук в ночі цвіту папороті.
Як помилка, яку я допускав знов і знов,
Так і ти не даєш мені точної відповіді.
Хтось чекає за мною, а я за тобою,
Невже це відбувається кожного дня.
Я б ніколи так просто не здався без бою,
Але в мене крім тебе є інша війна.

Запах сіна, терпкий та прозорий, мов олія
ефірна із трав, що на березі моря
колишуться стиха під вітром,
що вирішив, мабуть, не спати ніколи
й бадьориться бризками, роздягаючи хвилі,
знімаючи з них покривала шовкові
з коштовних перлин і піни морської,
солоними краплями розкидані рано,
коли тепле сонце забарвлює море,
зелене і сонне, ще повне зірками,
зі шлейфу богині якоїсь нічної,
що від доторків місяця несмілих упали,
й погасли з зітханням у темную воду,
глибоко на дно, де скарби затонулі
лише одні знають правдиву історію,
людей, що колись тут ловили мушлі,
співочі, й надвечір тремкою луною
розносили пісню подяки над світом
вечірнім і повним затишку й любові,
загорнутих в ковдру із запаху сіна.

Переяславська рада.
Переяславська зрада.
Майдан.
І Богдан.
І посли.
| народ, козаки,
І ніщо не віщує лихого.
Лине «Слава!»
«Єднаймося!»
«На віки!»
І стоїть сирота убога,
ще поки убрана пишно,
ще поки заможна, багата,
певна себе, з доброї хати,
та вже із нелюбом звінчана,
запродана, занапащена,
ой, доленько наша пропащая!
Хай змовкне гучная рада.
Зрада! Зрада!! Зрада!!!
Роздягнуто тебе, пограбовано,
синів щонайкращих катовано,
зраджено, упосліджено
тебе, таку горду від роду!
І волею твого ж народу
під ноги братові кинуто.
Старшому.
Нібито.
А усі радіють, тішаться,
на шию братові вішаються.
Тіштеся, браття, до вечора,
а далі готуйте власні шиї та плечі...
А ти, Богдане, Богдане,
чи був тоді п'яний,
як Богун свою шаблю зламану
під ноги тобі кинув —
ой, продав, Богдане, Україну!
Ой, продав, і що ж ти за неї виторгував?
Мир із поляками?
Дали б собі з ними раду!
Ні, нічого не зміниш.
Майдан.
Переяславська зрада.
Богдан.
Я знаю тепер, Богдане,
що ти виборгував за оту неславу.
На триста літ наперед
дістав ти для себе право
на всіх майданах землі,
тобою запроданої,
бовваніть на коні з булавою,
на схід спрямованою.
Ні, не Богун, не інші герої,
лиш ти, Богдане.
Чи справді ти Богом даний?
1996

На світі багато сонця –
У вікнах, калюжах, дзеркалах, очах...
Настільки багато, що можна
Всю зиму ходити одягнутим в щастя.

І кожного ранку рудим кошенятком
Ловити проміння і гратись клубочком
Що котиться небом від ранку до ночі
Чи просто – сидіти на сонці й мурчати.

Весняним теплом фарбувати міста
В зелений, червоний, оранжевий, жовтий
Тоді і думки може стануть яскраві
Як скло вітражів, крізь які світить сонце...

Це не професія – бути просто хорошою
В світі ж є стільки відтінків хорошості
Меж досконалості ще ніхто не встановлював
І не означував мірила майстерності.

В хорошім слові є сила каменю,
Що дасть відбутися і прозвучати
Яскравим світлом в глибинах памяті
Відкрити розуму сейфи-квадрати.

Від вміння Майстра залежить житимуть
Чи ні його герої. І їхні ролі,
Які вони несвідомо вибрали,
Комусь поможуть змінити долю.

Хороші руки в глину і дерево
Життя вдихають, вкладають душу,
Й живуть у знаках і оберегах,
Тепло і захист людям даруючи.

В хорошій пісні сховані формули
Життя народу і всі фрагменти
Сумні й веселі його історії
Нам нагадають, куди ми йдемо.

Не спи київський князь.
Бери міцно меч
І швидко на коня вилазь.
До тебе в двері стучить
Монгольська орда,
Вона швидко біжить
І палить Руські міста.

Не спи український козак.
В степу палені башні
Посилають тобі знак.
До тебе з півдня водою
Пливе турецький яничар.
Він хоче вкрасти дочку твою
І хатину кинути в жар.

Не спи український хлоп
На польського пана
Не гни свій горб.
Протри саблі
Від сірої пилі.
І стань господарем
На власній ниві.

Не спи український студент
До Крут підходить
Більшовицький контенгент.
Забудь про науку і книги,
Бери до рук зброю.
Небійся швидкої відлиги,
Ворог уже за горою.

Не спи український солдат.
У гості з заходу
Суне німецький танк.
Підставляй під кулі
Свої ранені груди
Нехай хоч твоїм дітям
Краще буде.

Не відступай український вояк
До останнього подиху
Захищай свою матір юнак.
З мечами у покалічених руках,
З болючими ранами у серцях.
Від неочікуваного нападу,
Захищай від сходу до заходу.
Від повторення трагічного голоду.
Не продавай свою душу за золото.
Від турецької проституції,
Від олігархічної конституції.
Захищай любов"ю і вірою,
Героїчною памятю світлою.

Осіннє... Перламутр з шоколадом, мушлями, піском...
Та ніч, як мед, солодко-чиста. Аромат акацій.
Думки липкі - це оцет для наступних стацій,
Та ніч і вогкість на щоках небесних, витерта крилом...

Такий от напівсон - несправжній столяр ночі.
І осінь, вкрита спазмами печалі. Вивар для душі -
Багряний чай, порізані на клаптики слова. Дощі,
Що так й не припинили існування досі.

Обмита сліпота краєчком осені, назавжди. В біле
Вдяглися тіні. Обмаль часу, щоб розвіять тугу.
Та крадькома ламає ніч життєву смугу,
Бо перламутр з шоколадом, мушлями... - Осіннє...

Я сьогодні стиха молитимусь. Я не янгол, проте-проте...
Заблукаю, як він, між митями, зігріваючи крилами день.

І життя незвабливими кроками втішу я і приборкаю сон,
Післямовами й передмовами запалю, мов вогонь, унісон.

Тавруватиму в небі поглядом не без щирості сірі хмари.
Я не янгол, проте долонями на мольберті зомліють чари.

Я не вмію молитись, як янголи, щоб одержати німу суть,
Від очей ікони запалені, так, горітимуть, але не помруть...

глибини днів, занурених правиць
у воду щоб ледь-ледь змочити жаль
на кінчику озер без блискавиць
із присмаком солоності троянд

через вітрила що стягнули місяць
по той бік світу й в поїздах
клаптями армії тривожну пісню
примусили тримати на вустах

холодна сталь з троянд червоних
ковтнула (чи востаннє) ту алею
де поїзди у світі гучно тонуть.
Й ішла, барившись, наче у пустелі...

Там на зупинці, де катет життя повертає у вічність,
Клаптик паперу, ввічлива втома чола від дощу,
Небо сміється туманом. Погляд уверх. Це так рідко
Море небесне засліпить його (твою) красу...

Я повертатимусь з міста, вдивляючись в воду.
Вузлики спрагло питимуть мокрий асфальт.
Ітиму повільно. Так важче упасти додолу.
Тінь сумуватиме разом зі мною у такт.

Дві намистинки, до болю знайомі зіниці -
Розтоптані. Забавка чорна для неба і вітру.
Наче сьогодні не зоряно, наче не спиться.
Небо сміється туманом. Не Англія. Рідко.

Смакувавши тремтінням полум'я, завітала приборкана осінь.
Ніч хворіла. Мізинці стомлені малювали для нас неспокій.
Я дивившись углиб надії, розсипала в минуле квіти,
Де руїни, гойдалки-мрії, що не вміють як слід зотліти.

Підступив, наче злодій, вечір, холодив збайдужену кров,
Під стокрилами танули плечі, щоб забути на мить про любов.
Опускалися хвилі в долоні й неокрилені вітром листи -
На заплакане віршем сьогодні, на обірвані болем мости.

Смакувавши тремтінням полум'я, в передтечі сумного життя,
Я лише "себе знедолену", прикувала й спалила до тла.

Та піднявшись по сходах із прірви, лише погляд туди відвела
Там нічого цікавого/ тільки/ в передтечі сумного життя...

На цій землі ми знайшли свою любов,
Нам сонце світило і лунав пташиний спів.
За неї не раз пролилась червона кров
І за всі ці роки наш дух доспів.
Наш дух доспів до нових кроків і перемог,
До пошуку нових доріг і нових шляхів.
Вже вкотре простив підлу зраду нам Бог,
Багато ж ми зробили помилок і гріхів.
Тут вперше в житті я почув хитрий сміх,
Щось зачепило мене і я відчув злість.
І вперше в житті побачив такий білий сніг,
І відчув гіркий смак її мокрих сліз.
Тут світить сонце і сіяють зорі,
Чисте повітря і вільний дух вітру.
Ми відчули неповторний смак волі,
І побачили яскраву, зелену палітру.

Ми залишились на зеленому фоні,
На стіні, на картині висіти у рамці.
Там ми назавжди у веселому тоні,
Закрутили нас дуже швидкі танці.
Сонце огорнуло нас теплим промінням,
А вітер розігнав наші чорні хмари.
Ми попрощались з чорним сумлінням,
І забули щоденні нестерпні кошмари.
Каміння сховалось у напрямку хвиль,
Нас оточили високі дерева і цвіт.
Ми від міста за тисячі-тисячі миль,
Який тут прекрасний зелений світ.
Тут змішались веселі мелодії і спів,
Льється мед і тече солодкий сік.
Хоч би відчути усе в житті я успів,
Поки хтось не прикрив цей відсік.

дні пливуть, наче тіні круків,
і лине крик їх в порожнечу неба...
гострим дзьобом роздирають тіло очі аж до білої душі.
свербить язик і б’є по стінці черепного дзвону:
я не існую, щоб зїдать щоденно
кілограма півтора духовного лайна
круків, що б’ються за шматок пластмасової плоті!

з калюжі весело грає в очах
жирна веселка бензину.

життя — лиш свічка в руках
у пору дощів і калюж спотикання.

шановний ідіоте,
ти у цьому світі сам.

є час мовчати
і час в обличчя кидати каміння.

Він був один у цьому світі зі своїм болем...
з кожною миттю життя покидало Його побите тіло...
пливло усе.
примарні постаті Його предків з’являлися й зникали нагло.
з ран, пробитих Його ж кістками,
витікали останні краплі життя...
згадувалось: щасливе дитинство, свобода, кущі,
ліс, дороги, подвір’я, біля якого мешкав,
подруга життя і Той-хто-весь-час-топив-Його-дітей...
...і ця клята тарантайка на колесах, що чавить все живе...

вмить якась сила наповнила Його востаннє.
Він глянув туди, звідки йшов Той.
підійшовши, Той вдарив Його по голові залізякою.
на асфальті у конвульсіях востаннє витягнувся Він.
відтягнувши собаку до канави, Той подумав:
< Він був один у цьому світі зі своїм болем... >

знову очі відкрив:
якась метушня і робота.
вставай — випий щоденний келишок поту.

у снах приходить закіптюжена примара,
ідіотський клон — стара горбата діва Радість,
що шепоче потрісканими губами слова солодкого кохання.

усміхнись, моя люба, на свої кутні.
а я заспіваю тобі баладу, яку склав мій знайомий вішальник.
обійми мене своїми ніжними білими кісточками —
і я з тобою танцюватиму, поки не розцвіте сонячна квітка.

допоможи знайти, о Радосте, твоє кам’яне серце.
бо своє я загубив.
чуєш гарчання й гризню?
це Хіть та сестра Гординя дожирають його.

а я відчуваю незрозумілу втрату —
немає серця.
але є моя приятелька Радість.

у відчаї равлик оченятами сліпими тицяє урізнобіч —
шукає покинуту мушлю свою.
наткнувсь на м’якеньке, тепленьке, приємне:
< лайно... >
наткнувся на мушлю холодну, тверду:
< взагалі неїстівненe! >

в ядрі свідомості — купка лайна.
а довкола — розсипом мушлі:
залізні, мідні, срібні, золоті...

коли сонце твоїх думок ховається глибоко в твоїй голові,
і загравою востаннє кидає тіні на гори твоїх мізків,
ти розумієш істину холодної ночі.
не хочеться жити так.
хочеться знову відчути день
і співати тілом, душею і духом живої волі.
але ніч, холод, срібний птах Місяць
і лякаюча невідомість темряви наповнюють єство,
і твоє Я виходить на двобій проти темряви.

ти сходиш на вершину,
а за тобою повзуть примари, виліплені ніччю твого життя —
звиваються зміями й сичать, тріщать кістками трухлих тіл.
вони то стогнуть, зі слізьми молячи простити їх,
а то регочуть, скрегочучи зубами.
весь час у них на вустах твоє ім’я.
від них не втекти.
молиш ти:
< о Володарю Всесвіту, засвіти небо вогнями великого Сонця! >

ось стоїш на вершині.
сонця немає.
примари зла плюють ядом і облизують твоє незахищене тіло.
вони глузують з тебе і вивергають сморід плоті зла,
скрегочучи зубами, хором сичать:
< ти навіки наш-ш-ш... >

з останніх сил власної волі
ти випромінюєш молитву духу життя —
і музика світла наповнює тебе зсередини,
немов народжується дитя в пустій шкарлупі смерті.
сонце встає з-за гір, зі сходу твого життя,
і гори твоїх мізків пронизує червона стрічка язика світлих думок.
ти на вершині.
простягнувши руки у мольбі, ловиш живий промінь,
і вмілими рухами скульптора швидко виліплюєш
меч істинного живого слова.
кружляюча всю ніч біля тебе наволоч
відчуває вже власний страх,
і тарганами кидається з гори врізнобіч.
але марно.
меч караючою силою світла
досягає і нищить, розтинаючи темності.

божественний день настав.
світлий круг у блакитному небі осяює тебе, друже.
зі зброєю у руках ти стоїш на вершині
і славиш співом Всемогутнього.
у славі Божого Неба, на вершині гір твоїх мізків
сяєш променистим полум’ям живої любові.
і сонце твоїх думок високо,
високо в Небі.

заїхав в морду дзеркалу —
і розлетілось крадене лице.

товстенна муха була колись.
а зараз — в павутинні
невігластво, лиш видимість і зліпок форми пустоти.

дерево-шибениця лист за листом роняє.
на скрипці проводів маестро вітер грає.
ключ журавлів — наче хвиля журби.
вкутала душу мряка плащем.
в обличчя кидає вітер листя з дощем.
холодна волога пробира до кісток.
та в серці живий
весняних надій
росток...

кусюче стерво, вигризаюче душу!

щоб стати мухою та їсти мед і цукор,
доводилось личинкою вживати трупа.

розпинаємо Любов,
щоб Їй поклонятись.

пора збирати врожаї мерців.

закутаний плащем дощу, худий вітер бігає надворі.
і тих, хто не встигли сховатись у шкарлупи з димарями,
мочить,
мочить,
мочить...

небо замкнуло в свої обійми землю.
сонце лиш на кілька секунд прориває пальцями хмари.

калюжі відображають в своїх обличчях усе.
сновигають двоногі плащі.
калюжі проектуються на плащі,
вилітаючи з-під коліс невловимих колісниць.
колісниця швидко зникає,
а якийсь плащ стоїть
і лається,
лається...

вона прийшла,
з розтріпаним волоссям мокрих гілок на деревах.
листя на землі — то її саван,
що вкриває її брудне чорне тіло —
тіло золотої осені.

ось жук зарився в гній,
щоб прокопати хід в моїх думках...

упала з неба крапля кислоти,
виводячи мене з заціпеніння —
і я, мов жук,
що, все життя в лайні прокопавшись,
народить в світ лиш декількох личинок.

примара гнилої плоті.
радість, закутана в саван байдужості.
цілуй її підошви у крові!

скаженіє дикий вітер,
жбурляє попіл часу в вічі.
прожитих днів піщинки різнобарвні
засипають писк душі —
замкненого цуцика у будці серця.
і зирить у замок потворне око.

та звук глухий, мов серця стук,
проб’є зачинені всі двері,
в мене собою світло несучи
свічі, що зверху Бог нам світить.

я — вітер закритий у трилітровій банці плоті.

хтось визирнув з вікна...
ще хтось дверима рипнув,
на засув закривши серце...
ще хтось жбурнув з вікна
живого ще щура...
а хтось вдягнув петлю
і мотилем затріпотів...

Цей легкий вітерець,
Що навіяв мелодію вальсу,
Ледь торкнувшись руки, запросив на омріяний тур.
Защебнув комірець
І сказав мені: міцно тримайся.
Буревієм поніс, розметавши листи партитур.
Я трималась його
У кружінні заплющивши очі,
Аж судома звела мої пальці на тому плечі,
Розгорався вогонь,
І слова я згадала пророчі:
Не впускай cобі вітру у долю ні вдень, ні вночі…
Я спинила ту мить,
І розпалась вальсуючи пара,
Я упала у сніг, та мене обігрів пілігрим.
Ну а що ж вітерець?
Він і досі кружляє у хмарах,
Не помітивши навіть, що я уже більше не з ним…

Переливание прозы; покой;
Будьте при нем, сестра.

Впредь избегайте, мой дорогой,
Невосполнимых трат.
Больше рубах на груди не рвать
И не рубить с плеча.
Впредь избегайте. Велю позвать
Лечащего врача.
Кто я? Усталость; ключи во тьму;
Наивернеший враг.
Слушайтесь лучше, не то возьму
И уведу во мрак.

Дві прямі, що ніколи не перетнуться
Дві струни, що співають мелодію руху
І вогні – метеори, що згори осипаються
Заворожують погляд Прометея дарунком.

Тут всередині є свій власний простір
Своє життя, норми і правила
За вікном поспішають люди серйозні
Вони завжди за склом. Їм до нас нема справи.

Нам до них теж. Бо ми зараз разом
Бо на 30 хвилин це є наша домівка
Іменами малюєм на склі декорації
Вони вистигнуть – сліду не буде на вікнах.

На хвилинку наш вектор руху співпадає
Із рухом трамваю. І на карті накладаються
Дві прямі, і ніхто не помічає
Цього імпульсу, що по дротах обганяє час

У вікнах будинків малесенькі сонця
І кожне свій світ дуже хоче зігріти
І фари машин, лишаючи слід на бруківці
Немов пролітають в просторі хвостаті комети.

* * *

Якщо б трамвай їздив не до кінця зупинки
А значно далі – до заходу сонця
То можливо прямі перетнулися б
І не було б кінцевих зупинок і руху по колу
І можна було б не виходити в холод
А грітися разом, коли на окраїні міста
В старенькім трамвайчику світло
Крізь марево снігу
Ледь зблисне.

Ксерокопією розмножу посмішки
Подарую їх всім перехожим
Щоб шукали в них десять відмінностей
І в метро оплатили проїзд.

Сфотографую запах кави ранкової
В діапазоні інфрачервоного кольору
Нехай ескорт галереї бігбордів
Проводжає мене на роботу

Проведу нові сезони моди
На даху будинку, як на подіумі.
Модна власна думка в новому сезоні
Можна виготовити оптове замовлення.

Перекладу всі цифрові коди
На музику. Це буде опера.
На прем’єру чисел Фібоначчі
Не залишиться вільних контрамарок.

Пейзаж за вікном – це лише інсталяція
Через тисячу років вона буде інакша
Проводячи конкурс дитячих малюнків
Варто задуматись, яким буде майбутнє.

ми, колись, коли були маленькі,
як Сонце на небі, білі, білі кульки,
бавилися вічністю, помалу,
не знаючи втоми, ані грамульки;

а потому ми стали дуже старенькі,
як Місяць на небі, заплакані
шамотіли, бавилися дурненькі,
бо залишилися дітьми, застрашені

Смертю, що косо зиркала із-за рогу
завтрашнього вмирання; хникали
іноді, коли скалилася, звали на підмогу,
дивом урятовані безцільно никали,

забувши засторогу хіхікали
із самих себе, до гикавки –
страхом уперіщені цигикали
про вічне, аж до сикавки,

й, не встигши, як слід, злякатись
зникли, не сповіщені, НАЗАВЖДИ;
й, ніколи нам не увібгатись
в світ Ваш, крихітку, сказавши

СЛОВО – нас зродивши і убивши,
уста закривши, – ПАНУЄ –
Із-само-початку – настромивши
Душі віссю; й не промовить всує:

Алілуя, – мовчимо, бо, є ще що сказати;
але, уже не Вам, – за даллю Слово –
На-все-космос – у ньому Вам злинати –
На-все-завтра запануєш Мово;

– Спати, спати, – говорила Мати,
і ... приспала Слово, – нам літати,
І-все-знати, й-Все-мовчати. Бо як скажемо –
Світ, злякавшись, перевернеться:
ми ж бо знаємо більше Боженьки;
Він, сердешненький, тільки – Слово,
а, Ми – Речення:
заперечене,
безкінечне;
тому –
й
вмерли
Ми,
й,
Ви –
учорика –
на світанні,
не сповіщені
змовкли
скоренько –
Бог:
уста,
світлі
оченьки –
засклянив
ОДНОСЛОВЕНЬКОМ!

Колись нас тихо зрадить власна пам’ять.
Колись нас тихо зрадить власна гордість.
За те, що ми любили і боролись,
За те, що нас, як Жанну Д’арк, не спалять.

Колись нас тихо зрадять власні очі.
Колись нас тихо зрадить власне серце.
І я не попрошу тебе – не сердься,
Якщо я раптом зникну серед ночі

Колись нас тихо зрадять власні боги.
Колись нас тихо зрадить власний рай.
Я більше не скажу тобі «прощай»,
Я вже не перейду тобі дорогу.

Колись нас тихо зрадять власні драми.
Колись нас тихо зрадить власне щастя.
Якщо нам із небес не вдасться впасти,
Нас вранці нишком знайдуть вже не нами..

Ти щаслива, як перемога після поразки,
Як хороше закінчення у дитячої казки.
Як здоровий сон, хворої людини,
Як усмішка маленької дитини.
Коли на ранок сходить сонце,
Хтось розуміє, що був лиш сон це.
Смерть поета і народження героя,
Як вночі на ліжку кохаються двоє.

Ти сумна, коли залишаєшся одна
І в самоті твоїй нема ні берега, ні дна.
Твоє серце тихо-тихо плаче,
Лиш тоді, коли тебе ніхто не бачить.
Відчуття приходять, як жовта осінь.
Як дощ, який з неба падає й досі,
Ти не допоможеш, тому хто просить.
Це стан, коли з тебе всього вже досить.
Корабель затонувший у відкритому морі,
Ти квітка одна у терновому колі.
Як старовинного замку забута руїна,
Як кров пролита за Україну.

Ти добра, як сильно пяний друг.
І щира, як зізнання у коханні, сказане вслух.
Невідшукати у тобі і крихти зла,
Коли по твоїй щоці прокотиться сльоза.
Як у землі лежить твій мертвий ворог,
Як з улюбленої книжки стерти порох.
Відверта молитва до світлого Бога,
Як безкорислива допомога.

Ти дивна, як хворого серця стук,
Не настроєної струни хижий звук.
Як залежність курця від яду цигарки,
Як хитрий погляд молодої циганки.
На фондової біржі не виправдані ризики,
Як порушення усіх законів фізики.
Як незрозумілі фрази з цього тексту,
Як низький результат свого IQ-тесту.

Ти таємнича, як код на сейф у банку,
Як плани на твій вечір, але ще зранку.
Як швидкий потік крові, у розширеній вені,
Як мовчазний герой, на великій сцені.
У будинку що стоїть за високими мурами,
Як вікно закрите темними шторами.
Як у чорну ніч дикий цвіт папороті,
Як причини порушення Божої заповіді.

Ти красива, як крапля світла у кінці тунелю,
Для людини, що усе життя іде за нею.
Як заходить сонце і запалює зорі,
Як стежка тонка у зеленому полі.
Як вірш Петрарки до Лаури,
Як наказ звільнити від тортури.
Ти як усмішка на картині Мони Лізи,
І музика Бетховена «До Елізи»,
До Керн. І відчуття не вгамованої болі
У вірші Шевченка написаному у неволі.
Як еротичний танець стриптизерки,
Який є лиш обгорткою солодкої цукерки.

І така цікава, як новини з ранкової газети,
Як над будинком, нічний політ комети.
Як премєра нового кіно-фільму,
Чи політ на крилах птаха вільний.
Ти така єдина, ти сильно особлива,
Ти приходиш, як весняна злива.
А коли ідеш, то забираєш все що є,
Таке важливе кожне слово сказане твоє.
Ти така буваєш, лиш в моїй уяві,
Я один, так радію твоїй появі.

Плями на сонці - плями в душі...
Шепіт у вухо - в серце мечі...
Потім що буде? Щастя коли?
Хто мені скаже - звідки й куди...

Плями у морі, плями на сущи -
Чистити треба не тільки дущі...

Не треба плутати поняття різні,
Не треба нам слова казати грізні.
Не треба, щоб в небі слони літали,
Не треба, щоб пташки у воду впали.

Не треба робити, чого ти не зможешь,
Не треба - нікому так не допоможешь.
Зажди, зупинися ти хоч на хвилину.
Все в світі змішалось, а виння людина...

Не треба казати, чого ти не знаєшь,
Не треба давати, чого ти не маєшь.
І зупинися ж ти хоч на хвилину -
Треба розплутувати плутанину...

Солнце укуталось в тучи,
Холод его пробирает.
Наши умы, наши души
Холод безумный ломает...
Я возьму за руку друга
И попытаюсь согреться...
Как же сейчас это трудно,
И как легко это в детстве...

Не нахожу себе я места -
И там не то, и тут не то...
Не знаю я сама, что делать,
И надо браться мне за что.

Как мне сейчас не ошибиться?
Как в этой жизни выбрать путь?
Ведь не хочу потом метаться:
Того чуть-чуть, сего чуть-чуть...

Как угадать же - что мне надо?
Что радость в жизни принесет?
Ведь время быстро, как отрава,
И как вода в песок течет...

Ну подскажите, умоляю!
И нет ответа - тишина
со всех сторон несется...
Знаю - сама я выбирать должна.

Прости меня, так много оступалась...
Прости меня, я часто ошибалась...
Я отступала там, где отступать нельзя...
С раскаяньем, слезой, прошу простить меня...

Я знаю, что не раз я уступала лени,
Прошу простить меня я, преклонив колени.
Бросала я слова на ветер - признаю,
За это тоже я прощения прошу...

Прости меня за ложь, которую сказала,
Прости меня за гнев, который не сдержала...
Гордыня - с ней борюсь не так давно, я знаю,
Прошу простить меня - я так страдаю...

Твоя жизнь как глянец? Если нет -
Ты неудачник! - Кричат в ответ.
Твоя жизнь как глянец? Если да -
Поздравляю - ты звезда!

Шик, блеск, красота -
Все вокруг тебя сверкает.
Ты - суперзвезда,
Каждый шаг твой пресса знает.

Шик, блеск, красота -
Это все стекляшки только.
Ты "суперзвезда",
Только ночью плачешь горько...

Наступят времена получше - это знаешь.
Должна ты пережить из-за чего страдаешь.
Депрессия сильна, но ты ее сильнее.
И к цели ты своей теперь идешь смелее.

И сбудется все то, о чем сейчас мечтаешь,
И сможешь получить все то, чего желаешь.
Любовь свою найдешь, я это знаю точно,
Ну а пока сейчас ты тихо плачешь ночью...

не сдавайся. Если хочешь -
Отступай, но не беги.
Если что-то надо - спросишь,
Если надо - подскажи.

Не сдавайся никогда -
Впереди твоя мечта.
К цели ты иди своей -
Будь смелей!

Да, люблю! И да, безумно!
После горечи утрат
Рвется сердце семиструнно
То ли в рай, а то ли в ад.

Будет полною луною
Ночь глядеть в твои глаза.
Нежность робкою волною
Нас накроет. Бирюза

Волн морских ласкает берег
И упруго льнет к ногам.
А зоря – цветущий вереск
Распускается. И нам

Ветра мало для дыханья,
Он все стихнуть норовит.
Море дарит обещанья
Не покоя, но любви.

Кроками скрадливими,
В парках- шурхотливими
Оживає день.
Ніжними кольорами,
Повними коморами
Радує людей.
З диво-хризантемами,
Сутінками темними
Упаде туман.
Першими морозами
І дощами-сльозами
Зеленіє лан.
Дзвонами мовчазними,
Золотаво-ясними
Котяться роки.
Як лавина горами,
З наслідками скорими
Їхні сторінки.
Сонце-золотавої,
Неустанно-плавної
Зичим їм ходи.
В тихому неспокою,
Щедрою, високою
Доленько іди.

Мрії ночі дивні очі
Зустрічав я мало днів
Знов побачити так хочу
Хор весняних променів
Б"ється сяйвом із під брів
Разом серце й душу точить.

Вас мені не зустрічати
Не всміхатися як треба
Серцю волю не давати
Упірнувши в милий щебіт
Розламавши долі грати.