Курці помирають рано
Курці взагалі вмирають.
Зализуєм наші рани -
Курці до загину разом.

І дещо за Пастернаком:
Калюжі в осінній глині.
Пішло воно, врешті, на х...й -
У нас настає вже липень.

Призначити б цІну за кожну голову -
Мені зараз саме потрібні гроші.
Не те, щоби я помирав із голоду,
А просто існую і всіх запрошую.

Але - де не ткнуся - ворожий табір.
Сподівана осінь, неждана злива.
І гупає то барабан, то тамбур,
І потяг, як полоз по прозі злиднів,

І пензель кладе мою тінь на аркуш,
А ножиці ріжуть її на пазли.
Продам свою голову за цигарку -
Я більше не можу чекати спасу.

Гуляєш мостом Патона,
Стрибаєш в грудневу воду,
"І все-таки не потонеш" -
Друкую закляття в "ворді",

Шукаю прокльони в "гуглі",
І все-таки - не знаходжу,
А ти набиваєш гулі,
А я тебе просто хочу.

Привіт, сиджу у темряві
Сам по собі, чи сам в собі..
Неначе впав із дерева,
А втім, це тільки seems to be.

Сусіди повкладалися
Із казкою у черепі.
Летять думки іздалеку,
А я їх чую черевом.

Летять суворі літери,
Й такі нестерпні образи,
Що ліпше пити літрами
Без бога і кошторису.

Дядько в камуфляжній куфайці
Каже, що із пивом не можна.
Я ж йому: "Усе буде файно",
Й, типу, непомітно проходжу.

Всі мої аврали сезонні,
Всі мої колеги - сволота.
Та, мабуть, на те я і зомбі,
Щоб на восьму йти на роботу.

Останні вечірні враження,
Безсонні сигналізації -
Далекі від чогось справжнього.
Хотілося б нализатися,

Хотілося б мати мачуху -
Все інше-бо дОтла спалено.
Я знов заростаю патлами,
І скаржитися нема чого.

До біса салати з морквою.
Нехай - лише "Doors" та Мусорґський.
Коротше, я хочу мороку
І музики.

Холод цілує собак у вологі очі,
В пащі - вологі від слини маленькі пекла.
Місячне сяйво повільно стікає в Очерет.
Дід без куфайки пхає батон до пельки.

Це ще не вірші, це шепіт крізь мерзлі шиби.
Грудень гряде. Щороку - той самий грудень.
Всесвіт гойдає псів, мов ляльок на шибениці.
Вітер цілує нас в неприкриті груди

Когда-то жили инки, племя,
Которого уж больше нет.
Одним у стенки пулю в темя,
Другим тайком шла смерть во след.
Кого задобрили дарами,
Кому омыли кровью путь,
И храмы, лишь седые храмы
Крапивой заросли по грудь.
И только ветер, ветер, ветер,
И только солнце, солнце, сон...
Над тайной букв, скупых отметин,
На скалах диких, как бизон.
И город, ввинченный в могилы,
Гибрид валторны и кота
Натянут нервами тугими
На звук священного щита
Удар, ещё раз: ухнет глухо
В вертеп, где лишь чужак, урод.
Залитое асфальтом ухо
Не знает имени: народ.
Убийц потомки, толстосумы,
Священных рек ползущий пляж.
Как ты возникла Има Сумак?
В похабный этот камуфляж
Как проросли твои молитвы,
Напевы древнего жреца?
Иль племя, мёртвое для битвы,
Отмстило голосом певца?
Чтоб он сопрано, меццо, басом,
Немыслимых октав земных,
стонал, метался диким барсом,
не занимая нот ничьих.
Ему бы оперы величье
И пышный гимн чужих молитв
Но он, могуч, не обезличен,
Поёт о том, что кровь велит.
Пусть смертной неподвластно время,
Но в гимнах, что поёт, завет:
Бессмертно тужат инки, племя,
Которого уж больше нет.

що втрачати розвінчаній королеві?
тільки волю
і руки свої - сталеві
ця маленька рибина
роздерла невід -
і позаду зоставила
сто морів

відчай випила –
губи солоні й досі,
камінь ребра голубив -
кричала досить,
на вершині всесвіту їй здалося,
що насправді море –
глибокий рів

що плавці –
не гірше за крила птахи,
мирне миро –
жереб гіркий невдахи

на її обличчі
в підніжжі плахи
не дрижать воронячі пера брів

Їжачок в саду гуляє
І старанно настромляє
На свої міцні голки
Груші, яблука, сливки.

Три листочки веселкові
Принесе він малюкові,
Що недавно народився
Й працювать ще не навчився.

А для мами-їжачихи
І сусідоньки-зайчихи
Він несе смачні горіхи.
І грибочків повні міхи.

Бо зима вже дуже близько
Небо опустилось низько,
Вітер свище у віконце,
Довго спить за лісом сонце.

Осінні дощі у липні.
Холодом дихає небо.
Клумби вдягли хризантеми,
Хоч, начеб, іще не пора.
Та сонце немов жалкує,
Свого тепла і проміння.
Дерева в задумі гадають,
Що то випадковість лишень.

А може, воно так треба:
Стиснути в долоні волю,
Пірнути у хвіртку долі
І йти, як усі, за всіма?
Осінні дощі у липні.
Повітря так марило літом.
Його помарніла тривога
Чекала рятунку у нім.

Осінні дощі у липні
Змивають обмануті квіти.
По-іншому їм не зуміти,
А літа іще й не було.
Осінні дощі у липні –
Застуджене літо без літа…
Лиш вічне бажання горіти
Не втратило віри в тепло.

Не вір мені, я – просто міф.
Втікаючи від сміху снігу,
Я прилетів до тебе міфом,
А від зими все ж не утік.

Я вкрився в почуттях твоїх –
У нереаліях конвалій,
Напівпритомному проваллі.
А за вікном вінчався сніг.

Я йшов на світло у вікні,
А заблукав у іншу долю
І опинився із тобою
В напівуяві, напівсні.

А за вікном вінчався сніг.
Я не вберіг від нього скроні
І надто застудив долоні
В зальодянілому вогні.

Ти не зігріла їх мені,
Ти лиш хотіла обігріти,
Та понадіялась на літо,
Що легше переможе сніг.

Я, може, й сам би переміг,
Та так хотілося відчути
Ковток тепла і неотрути,
Що я повірив почуттям.

Не вір мені, то був не я.
Я прилетів до тебе міфом,
А сніг заходивсь білим сміхом
Від почуттів твоїх й моїх.

Та я лиш міф, таємний міф.
Сніг знав, що я не переможу,
Ти не здолаєш огорожу
До нереалій від життя…



Зима. Холодний сніг і я,
І Ти в думках на п’єдесталі.
Чи не тому, що від конвалій
Не тверезіють почуття.

Нині згадала усіх і забула усіх.
В темній кімнаті густий, всеіснуючий сміх.
Вечір прозорий, як лід, і холодний як сніг.
Це ще не дощ, - це весняна волога зі стріх.

Очі навпроти очей. Цей химерний танок.
Майже так само до пекла, як і до зірок.
Нумо, вирішуй, до мене лишається крок.
Цей поцілунок, неначе цикути ковток.

Сон-дежавю. Ілюзорності смак на устах.
Разом із киснем в горлянку вривається страх.
Вітер до вітру. До праху вертається прах.
В небі лелеки, а крук залишився в руках.

Там, де дзвінкий біжить струмок
Чекатиму на тебе я,
Під білим снігом спить бузок,
Не чути пісню солов’я.

Та до весни ще тільки крок –
В твоїх очах цвіте весна,
Палає ніжністю бузок
Під переливи солов’я.

Вона заснула, мов дитина
Підперши щічки кулачком
Втомилася – чи це провина?
Ось і лікує втому сном.

В Європі німець гордовитий
Сном спокій серця береже,
Не спить напившись, як убитий,
А спить – бо спати треба вже.

Дитина спить – всміхнеться мати,
Крізь сон всміхається маля
І мати дивиться здаля
Як щастя спить її у хаті.

Крізь сон всміхнись, всміхнись мені
Даруй усмішки чарівні.

Горіли дві конфорки, кухня скидалась на вічнозелений оазис,
Пролите тепло розцвітало рожевим піоном на вилицях друзів,
А ми теревенили тихого вечора про надбудову і базис,
Про кризу культури і низку скандальних подій у місцевій окрузі.

Про ряд повідомлень у пресі, присвячених упирям і вовкулакам,
Які випивають небесну блакить аж до жовтої спеки,
І ходять між нами, і не піддаються прикметам й ознакам,
Хоча їх сліди зафіксовані в органах правопорядку й безпеки.

Адепти релігій падіння моралі і злетів кар’єрного росту
Постійно шукають у нетрях міських послідовників і неофітів,
Напевне, Господь опустив спересердя на землю свій костур,
Покинувши паству блукати у дикому індустріальному світі.

А нам би сховатися від метушливого натовпу і зачекати,
Поки буревій, що годинника стрілки на ратуші крутить, ущухне,
І наш магістрат поміняє обличчя затерті, чи, пак, циферблати,
Щоб ми і надалі могли теревенити тихо на затишній кухні.

Тобі б личило жити в Празі,
А мені писати картини
Про троянди в старенькій вазі
Та про сміх малої дитини.

Тобі б личило жити в Відні,
А мені лабати на флейті.
Ми б носили прикраси мідні
Та купалися б у глінтвейні.

Тобі личила би Варшава,
А мені невеличкий замок:
Вранці кава і ввечір кава
Та мільйони знимків без рамок.

Тобі б личив пошарпаний Львів,
А мені невеличка драма,
І букет антикварних слів,
Що звучать, як мінорна гама.

Тобі б личила моя мова,
А мені відчуття комфорту:
Не шукала тоді би слова
Чи жаргону низького сорту.


Осінь 2007 р.Б.
Канада, Саскачеван, Північний Бетлфорд

Швидко потяг їде.
Чи наздожене
Всі вчорашні біди
Вечір і мене?
Пасажири в шоці –
В них маленький стрес:
Вшистко у цім році
Рулить на регрес.
Ще одна хвилинка –
Невеличка мить –
Як мала дитинка
Провідник кричить.
Потяг запізнився,
Ніц не помогло.
Думаєш приснився?
Ні! Це все було:
Місто і платформа,
Гривні і квитки,
Прямокутна форма,
Випивші дядьки.
Душ розчарування,
Дикий песимізм,
Хочеться прощання,
Пре на пофігізм.
Жодної усмішки,
Повні очі сліз,
Банка хоче кришки,
Мода – прес-реліз.
Вигонські плацкарти
З запахом сечі,
Нари, торби, карти,
Таргани, кліщі.
В кайф парфум шкарпеток –
Росяний токсин.
Дзюри без розеток –
Треба лиш бензин.
Всіх ковтнули будні,
Бульбашки, попса,
Ночі каламутні,
Кров’яна краса.
Порвані кишені,
Порвані думки,
Губи для мішені,
Діти і ляльки,
Пірсинг, гниди, воші,
Дідька ще нема –
Не поможуть гроші,
Мило, дуст, вода.
Дупа геть затерпла.
Книжка, сторінки.
Я жива чи мертва,
В голові голки.
Вмить абстрагувалась,
Зникло зразу все.
Щось перестаралась –
Рок-н-рол несе.
Мирним хіпаблудом
Дивлюся з вікна:
Світ не пахне брудом
І нема лайна.
Захід сонця вранці,
Ввечір його схід:
Ми протуберанці –
Не страшний нам СНІД.
Всі є діти-квіти
Ніжності й весни,
Розучились вміти
Поринати в сни.
Феньки, стрічки, патли
І берцята в путь –
Юні ботхісатви
У нірвану пруть.
Ні, оце занадто –
Вражий дебілізм.
Марґінали й НАТО –
Це вже комунізм.
Вернемось до колій,
Потяга і шпал –
Все це санаторій,
Хворий на загал.
В морзі не лікують:
Смерть на віки смерть.
Потяги руйнують
Мозок шкереберть.
Подорож скінчилась,
Залишивши бруд…
Я не зупинилась
Ночувати тут.
Сіла в інший транспорт
І гайдá домів –
Не потрібен паспорт
У сюжеті снів.
Зібгано в минуле
Учорашній день,
Ну а те, що було,
Не моя мігрень.

6-9.04. 2007 р.Б.
У подорожі: Пас.потяг-Авто-Дизель

затримка
зупинка наявності
не варто
на дотик сприймати
не варто
на дотик безжалісно
увагу її привертати

на чистих
сухих простирадлах
порожніх
тому що без неї
порожньо
тому що стежками
не можна назвати алеї

напевно
невпевнено начебто
по колу
ти йдеш навпаки
по колу
ти йдеш неозначено
по колу твої помилки

наскрізно
відверто прозорісно
про неї
вибагливі сни
для неї
уявні умовності
налий
постели
роз’ясни

Стулити писок – і змовчать слова
про дірку в тиші, про вагомість коми,
про сум листів, написаних не вам
і про до сліз од сліз болючу втому,

про виходи із себе і назад,
про сірникове щастя догорати,
про переповнений надіями вокзал,
про заґратовану довічно долю втрати,

про неминучість завтрашнього дня
і про свою минучість як людини...
Змовчать слова, крилате вороння
осяде віршем, виковтнувши слину.

всім тим, кому набрид цей світ,
а щось міняти нема сили –
присвячую асфальт і лід
(може придасться для могили).

тим же, хто йде гордо вперед
й радіє кожному світанку –
низький уклін! й тобі, поет,
за те, що виплюнув приманку.

тим, хто придумав дзеркала,
щоб не ховатися за ними,
а пізнавати суть – хвала!
для мене честь бути з такими.

а всяким недобитим псам,
що скавулять на холод буднів –
зичу потрапити в капкан
і там подохнути, мов блудні.

вимкнуті люди робокосму
в плазмовій клітці чужих схем
не просять вже чергову дозу,
лиш марять зустріччю з вогнем.

та переплавитись в щось варте,
чим зроду-віку не були,
зовсім не просто... тим більш карти
песимістично знов лягли.

тож толку дертися за пультом,
як кнопка пуску – і те брак,
причому, наш навпіл із культом
„якщо так є, хай буде так...”

Краще б їв псевдоопеньки, а не буцімто-пейот –
Лабіринтні походеньки не завели б в темний грот,
Не прийшлося б у монети вимагати вірний шлях
Й чути сміх відлуння „де ти?”, що умить змінився в страх.

Нащо було кактус жерти? Теж знайшовся Дон Хуан!
Захотілося померти – сунув б голову в капкан,
Й не ригав би, як п’яниця, поза ванну день і ніч...
Вкрав би ліпше полуницю, була б зовсім інша річ.

Недоспілий, ще й колючий, словом, будяком будяк...
Не один я невезучий, мозок чий соком просяк
Того проклятого духу, що запхав мене в трамвай,
Мов дурну весняну муху, й підло мовив: „Прощавай!”

Думав дійсно, що там здохну, вже й молився всім святим,
Будь-яку би прийняв догму, лиш звільнитися, як дим,
Із цього сильця-кадила, з клею пастки-чортівні;
Й враз явилася могила... клянусь, каюсь, більше НІ!!!

Прокидаюся – палата... повно зляканих людей,
В очах жовто від халатів (колись білих)... ні ідей,
Ні здогадок – що й до чого, й, взагалі, хто я такий...
Раз живий, так слава Богу! От тобі і чорторий...

На цій землі занадто парко.
Вона всідається на плити.
Вона закурює цигарку.
Ще вчора кинула палити.
Ще вчора кинула кохати.
Струсила розпач в попільничку.
А він - її остання втрата.
А він - її найгірша звичка.
І може, найпалкіша мрія.
І спрага. Мабуть, невтолима.
Вона заплаче. Бо не вміє,
Як він, пускати кільця з диму.

У зими алергія на дотики сонячних ранків.
І білявці то душно, то зимно до краю в плечі.
День - старий ловелас - сотий раз поміняв коханку.
Думав, юна весна розігріє кістки старечі.

А весна світлоока забрала і час і розум,
та й зібралась втікати в шовках молодого цвіту.
День напівбожевільно шукав ланцюги морозу,
Щоб її закувати, утримати, зупинити.

Але де їх візьмеш? Хто позичить? Ну справжнє лихо!
У зими! Попросити! Вона ще його кохає!
Та в колишньої жінки у келії якось тихо.
Відхворіла зима. Перемучилась вже. Немає...

Ти десь в світах і тішишся Європою,
Кайфуючи під музику "Грін Гей".
Мені ж набридло бути Пенелопою,
Якій "наставив роги" Одісей
Відверто так. Хоч він у всьому кається,
І каже, що зазнав багато лих,
Коли усе ж до мене повертається
Від тих своїх метеликів нічних,
Що обіймали стегнами. І ніжними
В"юнами рук впинались до плечей.
А Пенелопі з маскою невтішною
Ніяк не можна більше до людей.
...Короткий плащ і сумочка пантерова.
І хай цю землю хоч не вдержить кит.
Під парасолькою з бамбукового дерева
Без тебе райсько й простірно. І квит!

Ки́дає небо в очі колючі дротики,
Жасно воро́ни каркають на світанні,
Шпилі дерев- не антика, і не готика,
Сірий цілунок вітру- холодним дотиком
В сивому міжсезонні кордон останній.

А на людей ворони вже накидаються -
Може від голоду, може від страху- злості,
Кину сьогодні їм хлібчика свій окраєць:
Все- таки птиці, хоч Господом і караються,
Чорно- маркітним карканням на погостах.

Розчарувань і марних надій – не бавити,
Передивитися спогади - де найкращий.
Кисле вино солодким як мед розбавити,
Це ж бо не перший і не останній раути,
А по- інакшому і спокушатись на́що?

Бувало, снилися тривожні сни,
Де ми ждали на потяг до Джанкоя
І я-постійна мешканка весни,
І ти-ущенть наповнений зимою.

А потяг повертав за горизонт,
Розсіюючи аромат цитрини,
Спітнілий шлях на атмосферний фронт
Нам заступали вишколені спини.

Ми залишались, вкотре-на роки
Ти-в ластах, я- в купальному костюмі,
Чекаючи на станції поки
Не омине нас потяг до Батумі.

***

В небесных глаз пустые ведра
Я с вожделением взгляну.
Увидев там свой лик ободран
Я тяжко, горестно вздохну.

Смотрю — в воде зеркальной лужи
Опять мой облик отражен,
И мне не ясно — чем я хуже,
за что людьми уничижен?

Так что не так? Вот рот…, улыбка!!!
Ах, да, забыл, сейчас сотру…
Не к месту радость в мире зыбком —
Уместны слезы на ветру…

***

Полночь уж. Пятно заката
Не видно, хоть вылей глаз.
О, горька моя утрата –
Солнце светит не у нас!

О, прости, моя услада –
Пояс вечной мерзлоты…
И, наверное, так надо –
В мире жить без красоты.

Черный ворон полнолунья,
Рай по косточки в крови…
Крикну тихо: - Эй, колдунья
Смерть дарящая, - живи!

Ну где же ты, на Небе Сущий?
Я искромсаю облака,
Но отыщу в небесной гуще,
Тебя, Смотрящий с высока!

Что б ты смотрел на нас презрено?
Нет, не позволю никогда!
Мечтаю пылко, сокровенно –
Растай, исчезни навсегда!

Но… Без Тебя в душе прохлада
И мрак, и ветер ледяной…
Но… Образ Твой, свеча, лампада
И крест з распятием – со мной!

Я бачив як люди конають,
як тіло судома стиска,
Як тягнеться вгору, до раю
покручена біла рука.
Життя так освячує болем
і грішні, і кволі тіла...
і поле, збур’янено-голе,
де лише туман проляга
і мрії усі, і надії, і вірші
накриє травою, схова...
Всі підуть - і кращі, і гірші,
і ляжуть усі край села...
І буде гойдатись береза,
і буде калина цвісти
от тільки вінком підперезав
злий вітер могильні хрести...

Пришерхло, прибрало,
Закутало в біле…
Як вирок – зима…
Розвіяло, вкрало
Зеленого килим
І міцно трима.
До часу так буде.
Яскравого з сірим
Не завжди війна…
В розтятії груди
Крилато, я вірю,
Запрудить весна!

спить сонце сонне в сірих небесах
на ньому втома вічного крутіння
у нього погляд як у злих вовків
воно згасає прагнучи пітьми

летять і тануть скибки із небес
на землю мокру від бажань
а поміж них – в'язкий мов клей
вечірній сум зимово-мутний

в калюжах тіні що з повік спадають
струмками л'ється світло ліхтарів
літають
              чорними літають
                                              кричать...
ці вісники болючих ран
                                          зими

А як пройде осіння прем’єра,
І зітхнуть опустінням вокзали,
Ти згадай, що остиглі озера
Ціле літо на тебе чекали.

Чи в Одесі, чи в тихій Солонці,
Не затримуй, офіруй за мене
Хоч червінець пожухлого сонця
Мандрівному дяку у кишеню.

Смотри мне в душу,
В ней зима,
Бесплодный север
Тьмы чума.
Наверно скоро, очень скоро,
Наверно я сойду с ума...
Луна...луна...
Одна...одна...


И плач луны и звездный пыл
Так безнадежно и красиво
Опять рисуют мне тебя
Одна.. одна...

Малює пальцями на шибці
безбарвне видиво мороз,
як свіжоспечені убивці
з любові вибили добро.
І стало так від того млосно,
що хоч ховайся, хоч кричи,
любов згубилася в трьох соснах,
любов згубили двоє чи...


Інколи здається, що любов - мука. Додають в неї трішки сліз (хто від горя-хто від щастя) і ліплять, ліплять, ліплять...


Ти
Ти ліпив мене, як хотів, і з усього, чого не було.
Ти програв мої три із п’яти життів, і випльовував злість не в сторону, а в моє чоло,
Загинав мені руки і бив у живіт, і казав – підтримуєш боєздатність.
І відтоді я часто лежу в траві, бо зробилися ноги ватними.
Замість серця у мене ґудзик, а в ньому дві дірки.
Ти вирішив за мене, що я боягузка і всі життя мені вчитися на одні четвірки.
Ти пошив мені одяг з латаття і ряски на усі пори року,
І через таке моє плаття у мене в друзях значиться тільки дядько Окунь.
Ти вишив мені очі червоним і забув про усмішку для обличчя,
То й щирі люди, мене побачивши, б’ють у дзвони і хрестяться з переляку тричі.
Але я таки дочекаюся, коли небо стане на смак ванільним,
Покінчу з життям четвертим, не покаюся, стану вільною…


Часом думається, любов - кайдани. Позбудешся їх - і полетиш...


Я
Край дороги краю неба,
де закінчується зебра,
де тепло живе в долонях –
Тих, котрі тримають світ,
там мені відкриють двері,
й на порозі з Гулівером,
дарувавши в руки сонях,
радісно зустріне Свіфт,
ліліпути зварять кави,
велетні змовчать лукаво,
потім йеху і гуїнгми
розпитають – що та як.
Розкажу, що марю морем
і як час обличчя оре,
що у нас безжальні зими,
і що часто я – не я.
І щоб все почати знову,
треба написати повість
Амазонка, неЛюбаска,
словом, Жінка на коні.
Джонатан всміхнеться ласо
(так іще смакують м’ясом),
не поспить, напише казку
і віддасть мене мені.


А буває, хочеться написати іншу історію, почати любов заново, не згадувати про колишніх і жити, жити, жити!


Не ми
Починаю жити, дихати орхідеями,
і не знати ночами колишніх тебе.
І так мені добре від того всього, де я.., ми
залишилися в минулому, не тепер.


Блефуємо?


Аж цієї ночі випали сніги, –
Зими в передмісті вищі за коліна,
І коли душа ниє від нудьги,
Родяться на світ вірші замість сина,
Путається слід: горобці, коти –
Хто кому програв? Хто ким пообідав?
Думалось мені, що найгірше – ти,
Гірше – то сліди, де твоїх не видно.


А насправді, правий дідусь Ніцше: "Залишається любити один одного, коли один від одного не втечеш".


Ми
Повертатися тяжко, просити прощення і поготів,
та насправді стаєш сильнішим, коли прощаєш.
Я дарую тобі і останнє, п’яте, з моїх життів –
ми у пеклі були, то давай ще спробуємо серед раю.

порожній тролейбус мене катає по місту
життя триває, та я не бачу в ньому змісту
ті ж самі обличчя, хоча я бачу їх уперше
і з кожним днем я хочу думати все менше.
не хочу думати як жити далі
я й не живу, перебуваю у астралі.
чому все так? чому я знову на одинці?
тролейбус їде, я залишаюсь на зупинці
і ця зупинка на шляху до мрії
вбиває віру і притуплює надії
надії на життя і віру у кохання.
я вже кохала і це нажаль-востаннє...

Несподівано
Обернеться
Осінь,
Потемнілими барвами
Клену.
Пролунає спокійне
”Досить”
Зголоднілому
Жовтому
Леву.
13.11.08

Відпускаю сни свої на волю
В ніч нестямну білою совою,
Хай змахне крильми легкими птаха
І злетить над океаном страху.

Та зі сходом сонця золотого
Від сови не лишиться нічого -
Зникне разом з місяцем примара,
Тільки пух кружлятиме у хмарах

Вусата кішка цілується з вусатим котом,
Їхні вуса у носики ніжно лоскочуть
Він її обнімає теплим, пухнастим хвостом
А вона його в шийку цілує і стиха муркоче.

Сонно мружаться очі, серця лунко бються у такт
І немає на світі істоти рідніше і ближче
Може завтра вони розбіжаться по своїх кутках
Ну а може назавжди разом залишаться.

Шум дощу, гуркіт міста й сигнали машин
Їм зливаються в пісню, фари – в танець вогнів
В них до ранку лишається кілька годин
Але може це вічність для цих двох котів.

Їхні лапки ступають над містом вершками дахів
Тихо-тихо, так, певно, кохання ступає
Підкрадається мовчки до вікон, заходить до снів
Котик його пильнує,
На ліжку вмостившися скраю.

Блищить роса на яблуневім цвіті
То певно сльози ніжних пелюсток
Які в ранковий сон іще сповиті
Та скоро їх уже розбудить сонце.

Чи може то виблискують зірки
Які попадали вночі на землю
І ці пахучі, ніжні пелюстки
Їм стали за нову, ясну оселю.

А може то є напій для коханців
Духмяно-ніжний, наче дотик уст
Що несміливо будять на світанку
Який п’янить й втамовує жагу.

Та скоро цю росу вже сонце вип’є
Обтрусить вітер, визбирають бджоли
Крізь листя, мов через зелене сито
Просіється вона униз сльозою.

Впаде додолу і розбудить тих
Хто цілу ніч не спав, обнявшись міцно
Хто з неба обтрусив усі зірки
На своє ложе із духмяних квітів.

Неначе кришталевий водопад
Зупиниться зірками у волосся
Життя – квітучий, яблуневий сад
Блищить в очах, немов роса на сонці.

Летять лелеки, як і мої мрії,
Між хмарами ширяють щодоби.
Та майже не залишилось надії,
Якби не очі ті, якби, якби...

Твій погляд знову бачив мою душу,
Два лазери сканують все життя.
Тебе побачить хоч на хвильку мушу,
Бо ти іскринка щастя і буття.

Кругом туман і темрява надворі,
А твої очі ніби світлячки.
Я пригорну і скажу тихо "sorry",
І ми запалим радості свічки.

Проснусь я ранком, знов згадаю сни.
Звучала пісня, та затихли ноти.
У тебе погляд пізньої весни,
Давай зустрінемось, якщо не проти?

Не судилось нам бути вічними,
В заповітах нам не дісталось,
Та у мить крижаного відчаю
Ми знайшли вогонь і кресало.

Нам не випало, не судилося,
Подолати хвилю спокуси,
Та гріхи наші, вищою милістю,
Взяв терновий вінець Ісуса.

Нам не випало бути мудрими-
Вабить дух черепашок «ніндзя»,
Та на кшалт Великого Гудвіна,
Ми фільтруємо світ крізь лінзи.

Що здобудемо, те порушимо,
Хоч на паперті й розпростерті,
І, вагітні власними душами,
Їх виношуємо до смерті.

блазню так боляче бути позбутим
більшості благ
і як мінімум власне
буднів звичайних
проблем і шукань
краще відвертим
аніж
узутим краще
вже сірим
аніж брудним
спробуєш
може без зазіхань
на потойбічні
пісні та обряди
клени осінні
запрошують вдруге
зняти оголеність
з райського саду
табуювати
оту заборону
заборонити
будь-який зась
розчарування
залити червоним
бити на сполох
випасти в час
можна розрідженість
запакувати
можна
розрізати і
скуштувати
адже голодні
не здатні себе
адже вони
неможливі собі
ти намагаєшся
не розуміти
щось-таки далі
поволі веде
змінюєш настрій
у кольориті
змінюєш біг
на помірні кроки
змінюєш все що
потрібно змінити
почни із білизни
продовжи з води

ÜBERBLICKT MAN DIE JAHRE
von Gottfried Benn

ОГЛЯДАЮЧИСЬ


Оглянувшись крізь роки
Від Уру і до Канн
які візьмеш уроки
Кабала, темний камінь.
Племен імена з мороку
стріла знамена меч
Вони прийшли із моря
загибли в ньому - теж.

Пісок вода і сонце
чиї години в них?
твої планети - сонні
вони до тебе йшли?
цих бризок – міріади,
ростуть із снів і мрій? -
здається, що дріади
очами час відмірюють.

Увінчаність озброєних
несла звитяги в дім
Лавр увінчав їх скроні
і втомлену їх мідь.
Лавр, мармур капітелі,
Ґордон і Ойґен принц,
Сіон, міста наскельні -
Куди прийшли? -

Оливи, віття пальми
творіння перших днів
мирт і лоза і псалми
для торжества Кущів.
Ці пальми, берег Сирту
маєстатичність крон
Вони – своє віджили
Пальміру їсть пісок.
Оглянувшись на роки
пінявий їх наплив
на барки, баркароли
вони були? Пройшли.
На сонячну і водну
на всероз'їдну тінь:
Твої фігури ходять
кабала, темний камінь.


* * *

Überblickt man die Jahre
von Ur bis El Alamein.
wo lag denn nun das Wahre,
Kabbala, der Schwarze Stein -
Perser, Hunnen, Laskaren,
Pfeile, Fahnen und Schwert -
über die Meere gefahren,
von den Meeren versehrt?

Wasser- und Sonnenuhren -
welche Stunde gemeint?
Welche Gestirne fuhren
häuptlings - alles vereint?
Welche Wasserkaskade
bis in die Träume erscheint -:
jene Uhr als Dryade,
aus der es tränt und weint.

Waffen mit Lorbeer gereinigt
brachten den Sieg ins Haus,
Stirn und Lorbeer vereinigt
ruhten die Helden dann aus,
Lorbeer, Marmor, Pylone,
Gordon und Prinz Eugen,
goldene Städte, Zione -:
thanatogen -

Palmen bei Christen und Heiden,
frühester Schöpfungsrest,
Palmen mit Myrten und Weiden
beim Laubhüttenfest,
Palmen an Syrten, an Küsten
königlich hoch und rein -
doch dann wandern die Wüsten
in Palmyra ein.

Überblickt man die Jahre,
ewig wühlende Flut
und die dunkle Barke, die Bahre
mit Helden, Heeren und Blut,
und die Sonnen- und Wasseruhren
schatten und rinnen es ein:
alles deine Figuren,
Kabbala, Schwarzer Stein.

Головою в туман,
Я далеко не йду.
Я маленька,
Як твій мізинець.
Я сховала в кулак
Велетенську нудьгу,
Як останній тобі гостинець.
Як загублений смак.
Я безмежна, як дим,
Як пісок, що танцює з часом.
Небезпечний дурман.
Ти так близько не йди.
Ти приходь
Іншим разом.
8.12.08.

на молитовнику - пальці тонкі
сльози
на срібних тарелях
по лабіринту блукають роки
мандри
за шрифтом Брейля

опір – на попіл
а тугу – на пил
тіло – за ними по колу
те що Творець недбало ліпив
те що зникоме і кволе

скільки топтати на втіху вітрам
наст зеленого рясту?
у сповідальниці хижа мара
потай укрилась під рясу

крізь віконечко кігті повзуть
мить – і лукавий пригорне
в мороці чорному ніби мазут
кучері – збурене горно

Ці вихідні-мов пара невгамовних близнюків,
Повернення яких із табору чекають рідні,
Вцілілі шибки і незірвані плоди садків,
Попкорн, сорочки білі і прогулянки погідні.

Ці вихідні попереду найбільш зухвалих мрій
Зірвати куш—і з друзями гайнути у Карпати,
І закохатися у гір пластунський однострій,
Поки годинник нас не поведе на страту

Тік-так, тік-так за збурений у нашім місті мир,
Що викликало в мешканців незрозумілий острах,
Як доказ-тиша і розтяті животи квартир
З яких випурхує нечитана суботня пошта.

Ей всё казалось – есть ещё в запасе вечность
до времени, пока «никак иль хорошо»,
и красок вернисаж, и линий безупречность
внушали веру ей в своё бессмертье, но –
когда туманов саван обвил нагие плечи,
лишь юноша-декабрь промолвил, не спеша:
«Все сантименты – чушь… но в наш последний вечер
Покойница была на редкость хороша…»

:)