Пробачити за те, що ти не любиш,
Не любиш, хоч тобою я живу.
Пробачити за те, що губиш, губиш
Мене - і я тебе за це прощу.
Прощу за дні розлуки і страждань,
Прощу твої палкі нові кохання,
Прощу заради неземних бажань,
Якими запалив мої світання.
За те, що показав таку любов,
Навчив того, чого колись не знала,
Збудив життя у мені та й пішов,
А я з любов’ю віч-на-віч зосталась.
Пробачити, що живемо лиш раз
І тільки раз без розсуду кохаєм...
Нехай. Книжки напишуть не про нас
І не про нас у пісні пригадають.

За ту любов, що радістю не квітла,
І незгасимим спалює вогнем.
Прощаю все тобі - хай і не гідний,
Прощаю! Залишаю пам'ять-щем.

Освистана, спита, нелепа,
с повинною наизготовь, -
по льду растресканного неба
скользит убитая любовь.

Скрипит сквозняк железом двери,
уныл заиндевелый страж -
"открыто!" Въезд НА СЛОМ (по вере).
Утилизируют багаж.

Еще шажок по листной жести,
и топит истину в вине
тот бог, что близок к совершенству
из равнодушия ко мне

За обрієм ночі
Чекає там ранок.
Над країною засяє
З темряви світанок.

Оживе спів птиці,
Зрадіють народи.
Може позникають
Кермачі - уроди.

В парламенті більше
Не летіти муть кульки,
Все пройде, перемелиться
Як мильні пульки.

Арфи заграють
Золотими струнами.
Сонце засяє
Високо над нами.

Поли покриється
Золотою пшеницею,
Щастя прилетить
Як щасливою крицею.

Не суди.
Я осуджена долею.
Крізь роки
Все гамую я волю з неволею.
Самота
Знов всміхається поглядом.
Я така...
...просто стомлена холодом.

Найкраще місто на землі це місто Львів
Століть багато як король Данило його звів,
А він і до тепер чарує давниною
Будинків архітектурою старою.
У центрі розмістився Оперний театр,
Він як із зовні так з середини багатий,
А поруч з ним театр Зенковецької,
Позаду них вирує вернісаж
Із виробами натури чудернацької:
Картини, вишивки, казкові персонажі.
А справжній наш авторитет
Це старий і всіма знаний Університет,
Тут вчилась не одна талановита особистість,
Франко як сторож доповняє урочистість.
Також є Площа Ринок, Львівський замок,
Чи парк Культури, Стрийські парки...
І ще багато можна розказати,
Про пам’ятки культури і театру,
Та все ж доречніше відвідати наш Львів,
Який красується багато вже віків,
Він сам про себе все вам розповість,
Байдужим не залишиться наш жоден гість.

Кутова артикуляція -
Я-вірю-в-тебе -
Націляє, вихиляється
В потребі,
Й ловить душу перехрящем
На губи
І смурняк гризе: чуваче,
Так люблять!
Сам - суглобом в рурку, душу -
за дужки.
Я тебе- а далі вимішу
Дужче,
Я тебе- а наднова
Небо лущить...

вирви мене із безодні покинутих істин,
вирви мене із безодні забутих світил.
чуєш, я вже не гублю свої залишки сил.
знаєш, я навіть не плачу вже так, як раніше.

душі не вміють ходити гарячим вугіллям,
душам все ж так, як раніше, байдужа зола.
а я ще вважала, що наче у світі одна
створена не для кохання, а лиш для дозвілля.

досить із мене тебе, наче спалахів світла.
я вже навічно кохаю самотні дощі.
навіть крокуючи поряд ти гордо змовчи.
я вже не та. я тепер аж занадто помітна.

Не гаймося, друже, накреслено рейси,
прокладено траси, дороги й мости...
А десь там на скелі ростуть едельвейси,
хоч там і нема їм для кого цвісти.
Та ми – понад гори, у безмір, у всесвіт,
та ми на космічний ладнаємось крок,
далеко ми вище від тих едельвейсів –
колись недоступних наземних зірок.
Ми так їх любили... Любили без міри
і дерлись за ними на скелі круті...
і от вони з нами – гірські сувеніри
в немислимо дальній високій путі.
На скелі такій-то в такому-то році
юнак за ті квіти життям заплатив,
а нам їх зростили у рівнім городці,
і стільки, що стачить на весь колектив.
В русалок сьогодні не маємо віри,
що десь на шпилі стерегли едельвейс.
І от, прихопивши набір сувенірів,
ми знову і знову націлені в рейс.
І знову привітно зустрінуті десь ми,
і знову для повних романтики дів
лишаєм на згадку: кому едельвейси,
кому дерев’яних орлів і дідів.
І що там обмови: нам треба обнови
в роботі й турботі, бутті й забутті,
в тривозі й дорозі, у слові й любові...
І раптом – немає для тебе путі.
Самому потрібно її прокладати –
оту, що найкраща, найважча з доріг, –
дорогу до мами, до отчої хати,
дорогу, котру ти, хоч міг, не вберіг.
............
Здобутки минущі й довічні утрати
тобі рахувати забракло вже сил...
Та ось приблукав ти нарешті в Карпати,
як блудний додому вертається син.
А прощення в кого тобі попросити?
Був простір безмежним і раптом – межа,
бо нікому стало тебе тут простити:
батьки відчекали, кохана – чужа.
Стирчить над пустою домівкою комин,
що грів тобі небо димком голубим.
Димок той навіки розтанув у спомин.
Ще спомин теплиться, як батьківський дим.
...................
нарешті й вершина, з якої озветьяс
задума трембіти ранковій зорі,
де тиша колише для нас едельвейси,
як то нам естрадні гримлять піснярі.
нарешті й та скеля, з якої каміння
зривав ти, по юність долаючи путь.
Ще є в тебе сила, ще є в тебе вміння, –
чому ж едельвейси тобі не цвітуть?
Лишень посміхнешся самотньо і гірко,
у власну природу задивлений весь:
невже нам небесна доступніша зірка,
як зірка наземна – гірський едельвейс?
Не гаймося, друже:
накреслено рейси,
прокладено траси, дороги й мости...
А десь там на скелях цвітуть едельвейси,
хоч, мабуть, не мали для кого цвісти.
Цвітуть у городцях і більші, й ніжніші,
в дарунок бери чи в дарунок неси.
Доступні й підступні – адже не потішать,
немає любові, то нащо краси?..
Ти скажеш уголос: немає різниці!
А вже не захочеш минущих обнов
і в квітку повіриш на гордій Близниці –
це їй ти довірив, шовковій косиці,
збережену потай від світу любов. (1990)

Виростають бовдури
Не слухають мами,
Всі бритоголові
Сучасні донжуане.

З уст вилітають мати,
Наркоманами стають
Поміж тином у під’їздах
Самогону п’ють.

Не мають стида
В хамстві нема міри,
Лізуть у кишені,
Лізуть у квартири.
Ні в бога, ні в чорта
Не мають віри.

В ночі на тротуарах
Під вікнами грають
Молодість свою
На нарах втрачають.

ЇЇ ім'я не було у тих списках;
вона сама себе впізнати не могла,
коли зіграла роль нечесну,
хоч чисто,роль "Чуже життя".

Мелодія спинилася в оркестрі,
запала тиша,зал увесь чекав
на те,що вирветься із вежі
царівна замкнена. Ти сам...

Ти сам замкнув за нею двері,
примусив думать в самоті!
А ноги б ті сходили б милі,
дістались цілі у житті.

Вона підніметься угору,
вона все ж встане і дійде.
ЇЇ життя прикрасить злото,
твоє ж занепадать почне.

Вона кохала...ні-любила!
Але ж любити можна й борщ...
Ти знаєш все:у неї віра,
тож ти чоло своє не морщ.

Я чую
Коли падає сльоза
Чи затихає
Десь далеко серце
Коли на світ
З безвиході, здається,
Хустинкою хтось очі пов'язав
Я чую як в молитві стогне дзвін
Мале дитя
Приборканої плоті
І не важливо
Все, що буде потім
А вирішальний тільки зойк один
Я відчуваю
Як зникає тінь
І як душа
Відчувши прохолоду
Як від гріха
Від тебе не відходить
Лише благає:
Лишенько, покинь!
Одна є сила –
Тебé повернути
Знеболити цей біль розчарувань
Очиститися від нашарувань
Це Бог – Любов якого не збагнути

2008

Розпатраною рибиною
зазираю тобі у вічі
звиваючись в словах

Виставляєш мою оголену душу
на показ друзякам
розламуєш під пиво
почуття
вихваляючись черговою перемогою

На твої розчепірені руки
і погляд в мою сторону
в когось руки розійдуться
ширше

У іншої і хвіст довший
і лузка багатша

Зроби з мене муляж

Аби не засмажив
бо таки ж стану кісткою в горлі

Постав на полицю
Так… між іншим
чи між іншими
для колекції самоствердження

А я могла колись виконувати твої
Бажання сім раз по сім

пряма до пропорцій залежність –
висока чутливість до снів –
втікає, мов вектор, в безмежність
й зникає без жодних слідів,
а я залишаюсь на місці
й пускаю коріння в асфальт,
щоб зсохнуть, мов інші, у місті
важких запорошених пальт;
все рівно ж бунтують машини
в іржі списаних гаражів,
й згнивають без краплі бензину,
не в змозі втекти від дощів,
які вже, мабуть, будуть вічно,
принаймні в це вірить прогноз;
тож більшість людей так трагічно
віддались воді... а гіпноз
як завжди нас водить за носа,
на очі накинувши шаль;
ледь чутно ще, як ходить боса
підступниця, манячи в даль...

давайте здохнем, як тюлені, й присвятимо тіла снігам,
а душі – льоду, що у вені колись розплавиться, і нам
стане тепліше, бодай вдвічі, бодай у півтора разів,
і ми поглянем прямо в вічі тій мерзлоті, де бог зомлів
й згорів диявол там же в той же момент атеїстичних снів,
й скажемо просто: “вибач, боже! прости й ти, чорте, нас рабів”,
а потім підемо поволі кожен у свою сторону
без жалю, болю, без любові, та всі у напрямку: до сну!!!

нема ні місяця, ні звуків,
навколо абсолютна тьма…
ти п’єш, щоб не тряслися руки,
і віриш в те, що ще зима,
й що все, що діється навколо –
просто фантазії уяв,
насправді ж, навкруги все голо,
порожньо й пусто… й серед плям
і ям пом’янутих реалій
ілюзорними “нехай”
майже здається, що є далі,
та це лише фосфенний рай!
немає неба, є лиш зорі,
та й те вони, мабуть, як ти –
п’яні, несправжні й на щось хворі,
мов ті примарені коти,
що щось нявчать поліфонічно
в чортячих джунглях ялівцю,
та й так пронизливо й трагічно,
що хочеться пірнути в тьму оцю…
й ніколи більше не вернутись
у те, що зветься “наяву”,
й навіки зникнути-забутись
і перевтілитись в нову
далеку невідому зірку,
яка також колись впаде,
залишивши по собі дірку
з гаком питання “як?” і “де?”

он ест с ножа, безмолвен, странен,
и кожа - словно береста,
регенерированы ткани
в rapid'е с опцией "no style".

глаза - два угля с пепелища.
добычей всей, без дележа,
за кров расплатится, за пищу,
сказав "спасибо, госпожа",

шагнет в космическую слякоть,
захлопнет временной проем.
и госпожа, похоже, плакать
не станет, заскучав о нем.

Сегментуючи життя,
Я все ж дійшов до небуття.
Навіщо? - я, тепер питаю.
Взяв розложив своє життя,
Так, по поличці кожному сегменту.
Навів порядок, зрозумів багато,
Тай марення буття, розтали.
Залишивши мене у небутті.
И сегментуючи життя,
Пораду дам мій друже, пам’ятай,
Життя, лиш марево буття.

24.07.08 г. 2:37

Ещё совсем чуть-чуть и будет осень.
И каплей вновь окошко зарябит.
И родственника старческая проседь
В который раз на кофе пригласит.

Ещё чуть-чуть и с ветви лист сорвётся.
Всю жизнь он выдохнет бронзатом утолясь.
Похолодеет и вода в колодце
Готовясь попримерить зимню вязь.

Ещё немного мёдом упиваться.
Цветенье пчёлам скажет свой «адью».
И томная брюнетка на матрасе
На шубу поменяет облик ню.

Лишь капля лета. Лишь глоток тепла,
Остался нам от бодрого светила.
И вновь прохлады зябкая рука
Закроет нас в отопленных квартирах.

Забрав думки. Спустошив мрії.
Все вкрав,розбив і змарнував...
Нема сльози. Нема надії.
Не закохав. Причарував.
Замріяв ранки, сни, бажання.
Зламав ті крила, що були.
Лишив мені моє мовчання...
Тепер не треба слів.Іди.

Плету весну. Сплелася осінь:
Похмурі ранки та дощі.
Не вірю щастю ще і досі,
Ну, як повірити мені!

Плету я сонце, небо, зорі,
Але сплітається пітьма.
І знову в білі мої коси
Вплітаються лихі слова.

Плету журбу зі сліз та смутку
І все, як завше, - ясен сміх.
Нема дощу і ніч не буде
Приносити своїх утіх.

Плету кохання, ніжність, вірність,
А в серце рветься самота.
І гаснуть зорі, гаснуть мрії,
А з ними, певно, і душа...

Ступлю на сніг.Ще крок...Ще крок
І ти стоятимеш вже поруч.
Роблю один і два і сто,-
Ти відступаєш.Ну для чого?

Простягну руку.Дотягнусь
До твого змерзлого обличчя.
Ні!Я не холоду боюсь,
А те,що в твому світі лишня.

Холодний вітер б"є в лице,
Цілує в губи і у плечі...
Ну зрозумій,прошу усе-
Без тебе аж ніяк не легше...

Ти так далеко
Й ближче вже не станеш,
А я до тебе горну всі зірки.
За те,що я тебе люблю-
Мене не покохаєш,
Ми мабуть різні два птахи...

Заплутавшись у павутинні снів,
Шукаю волю.Чи неволю?
І серед холоду вітрів,
Гамую в серці стільки болю.
Так стомлена від почуттів-
Знаходжу знов своє кохання.
Шукаю сміх серед дощів,
І знов знаходжу лиш мовчання.
Боюсь лишитись на одинці...
Та знов чомусь сама.Сама!
І з цього кола вже не вийти,-
Стомилася моя душа...

І розділивши світ навпіл,
З"єднались раптом дві дороги.
Серед гармонії світів
Дзвеніли дзвінко ніжні дзвони.
Серед мовчання кришталів
Так гучно линув сміх кохання.
Вдягнувши долю в щирий спів
Два серця линуло в вінчання.

Зустрілись погляди байдужі.
Їм стало холодно обом.
Вони карали себе дуже,
І серце ранили теплом.
Вони дивились просто в душу,
Шукали відповідь,-знайшли.
І зрозуміли,що байдужі
Один до одного були...

На хмарах місяць зорю колихав
І найніжнішу їй пісню співав :
Про сонце,про ранки,про інші світи,
Про те,як навік будуть разом вони.
А зірка чарівно йому усміхалась.
І так мимоволі вона закохалась.
Проте не сказала,йому не призналась,
Бо трепетно-сильно кохання боялась.
І так вони дні у мовчанні топили,
Так весни і зими стрічали й губили.
Так мовчки кохали і не розуміли,
Як цим дивним щастям обоє горіли.

Не написала ні одного звуку.
І не зронила жодної сльози.
Поранила лише до крику руки,
Схопивши ними клаптичок пітьми.
Не здоганяла втрачені хвилини
І не збирала у долоні сни.
Тяглись секунди,як години
У довгих пошуках весни.
Не пам"ятала,як було до болю
І не хотіла згадувати все...
Не знала,чом жила журбою,
Не розуміла,що мине.

Я малювала безліч ранків.
Я малювала безліч днів.
Безхмарне небо і світанки,
Яких ти бачити не вмів.

Я малювала вічне щастя,
Кохання,мрії,небеса,
Але лишилася навіки
Покинута,немов сльоза.

Я малювала поцілунки ,
Сплетіння рук і подих тіл.
Ти ж дарував,як подарунки,-
Любов,якої не хотів.

Я малювала,малювала
І змалювала фарби всі!
І так кохала!Так кохала...
Пробач за все.Пробач мені.

Заспіваю колискову.
Засинайте зорі!
Затихають всі розмови,
Сонце спить у морі.
Заспіваю,заспіваю
Про лілові віти.
Засинають всі світанки,
Засинає вітер.
І постукає у двері
Ніжна колискова.
Прошепоче :"Спи тихенько,
Сонно-веселково"
Задрімає місяць білий,
Обійнявши хмари.
І усе засне навколо...
Ніч дарує чари.

Жарко-нестерпні очі у серпня,
що в помаранчеве вбраний, як смертник.
Хмаркою зверху – в руки конвертик:
фрази відверті, та образи стерті.

Здавна затерплі, нібито мертві,
фарби плекає задуманий серпій;
чудяться в нетрях вепри… і нерпи
плинуть в уяві - прудкій круговерті.

Вогники змеркли в Бога на верфі -
знай лиш, церую вітрила подерті.
Скнара упертий – дощ-виночерпій
мружиться серпня шаленого жертві…

Устал мой ангел ждать моей надежды
На ветреном судьбы моей краю
Откуда ты, невиданная прежде,
Метель в раю?

Одним, сиянье радуг растворяя,
Слепяще-белым цветом вечных вьюг,
Куда летит вселенная живая?
Метель в раю.

Как дозовусь хранителя-изгоя?
Уклон обледенел – не устою.
Снега озябших ангелов укроют.
Метель в раю.

Каким усилием от белоснежной пенки
Закатным светом сердца отслою
Я белых крыл тончайшие оттенки?
Метель в раю…

Ще далеко до ранку,
Ще спить навіть удосвітна тиша,
Тільки вогник на Замку
Блимає маяком в середмісті
І годинник на Ратуші
Вартовим відганяє десь сни.

У гарячім від спеки повітрі
Чути запах прив’ялого листя
Що шурхоче балади про літо
В романтичній манері написані
Із яскравих, неонових літер
На сучасних, хай-теківських вивісках.

Спить бруківка, розпечена сонцем
Сняться їй шурхотіння тих кроків
Що не йдуть, а летять в невагомості,
Так, як вміють ходить лиш закохані
У яких власний час є і простір.
Без обмежень пробігу і років.

Ліхтарі, мов ряди самоцвітів,
Це модерна міська геометрія
Хаотично-напрямлених ліній
Зовсім нового світу проекція
Капіляри, судини, що світяться,
Мов пульсація мегаполісу-серця.

А по чорній, небесній екліптиці
Переходять парадом сузір’я
Хороводи ведуть навкруг місяця
І керують погодньою зміною
На світанку стожарами сиплються
Феєрверкои додолу рубіновим.

Піду у церкву
Богу помолюся,
А звідти на цвинтар
Матері вклонюся.

Квіти волошкові
Цвітуть на могилі,
Тут спочивають
Уста мені милі.

Тут у затишку
Закінчились муки,
Навік спочивають
Натруджені руки.

Кругом тиша,
Мовчазні хрести,
А нам ще хрести
Свої довго нести.

У квітах і зарослі,
В бур’янах могили
А під ними люди,
Що у світі жили.

Під хрестами
Лежать юні –
Щастя не узнали,
Уста молоді,
Ще не цілували.

Кажуть їх душі
Літають у вирі.
Може у повітрі,
Може в морські хвилі.

А може на небі
В пеклі, чи в раю.
На які планеті
Я так і не узнаю.

Як там їх душі,
Не знати мені.
Рай і пекло, кажуть,
О тут на землі.

Любов- почуття без кордонів і меж.
Воно розпалить мільйони пожеж
В серцях у закоханих світу усього.
Ти, може, сам ще не відаєш того,
Але воно в тобі давно горить.
І ти відкрийся хоч на мить-
Пізнаєш щастя ти прекрасне-
Любов ніколи не погасне!

Холодний вечір, а я одна.
Життя самотнє, в душі зима.
Тебе шукала усе життя,
Але не знала- тебе нема.

Приспів:
Ти тільки вигадка моя,
Ти тільки мрія нездійсненна.
Тебе шукала я дарма,
Бо ти- це хмарка в небесах.

Сумне життя- без тебе я.
Та ще жива надія моя,
Що Бог змилостивиться й пошле
З блакитних і ніжних небес тебе.

Не куйовдь мене цілунком

Засни на моїх грудях
оберегом від пам’яті

Обніми голову вінком полиновим
вітром степовим облизаним
з росою маковою

На щоках

А я для тебе стану цеберком
по вінця сонцем налитим

Щосвітанку грітиму п’яти
у твоїх долонях
після прогулянок
місячною доріжкою

До вінця

Коли пси кличуть тебе
на полювання.

Хочеться скочити… та звідки?
Спочатку треба вийти з клітки,
Й лиш потім можна кудись дертись,
Щоб звідтам впасти і померти.

Момент польоту (чи падіння)…
Це хмари ще чи вже каміння?
Невже, вже смерть? Що, ще життя?
Що ж є за ширмою буття?


Множаться множники гормонів,
Точаться ножики гармоній…
Й хочеться бути, як луна –
Ніби одна, а ніби й два.

Скільки мене є у квадратах? –
Нестача, норма, забагато?
А скільки вас в мені живуть! –
Вас, що за мною в тьму підуть…


Хочеться кинутись на списи,
На їхні, кров’ю змиті, риси…
Мариться щось, чого нема –
Мріється літо, та зима

Взяла в полон весну і осінь
Й в гарячці щось морозить досі,
І нам набрид вже цей абсурд:
Цей сніг, цей лід,
цей холод
й
бруд
.

Чи вдасться заховатися від себе,
Коли і краєм ока видно власну тінь,
А чистота ледь вицвілого неба
Сама ж оголює каркас земних склепінь?

Чи зможуть маскувальні самокпини,
Надійно абстраговані в слова,
Тісно вкластись рядами в туман рими
Для того, щоб вміститись в серці зла?

Чи вийде стриматись, щоб не поворухнутись
І прорахунком цим не видати себе,
Й кінець кінцем, мов давній біль, забутись,
Щоб більше не тривожити тебе?

Я заховаюсь так, що й не знайдете,
Навіть, коли прийдеться це зробить,
А перехресними питаннями “Сон, де ти?”
Знищите всіх й себе в одну лиш мить.
Й у цей момент я скину з себе маску,
Спалю камуфляж на площі в 0.00,
І може хтось із вас згадає хоча б казку
Про хованки й дитинні лиця дуль,
Що важко переносять в грі довге безсмішшя
І з білим прапором виходять із засад;
Й хто першим добіжить до роздоріжжя –
Піде вперед, інші – звернуть назад.
Ще раз поглянуть скоса на дорогу
Й накинуть знов на себе тінь довгих плащів,
Й що толку з того, – скажуть – дяка Богу,
Що шанс знайтись все ж витяг нас з кущів.

Хто прогнав нічну темряву,
Біг від сонця навпростець,
Блиснув зайчиком у травах?
- Це пустунчик-промінець.

Хто купається грайливо
В морі, у ставку, в ріці,
Творить веселкове диво?
- Це веселі промінці.

***
Те ж саме сонце сходить кожен ранок,
І вітер то ласкавий, то шпаркий.
Земля ж щораз у свіжій вишиванці
Нас зодягає в одяг віковий.

Щодня нові шукає нам пригоди
Трудяга невгамовний – плинний час.
А ми, мов в казці – прагнем нагороди,
Чудес приємних і душі окрас.

А дні мандрують по щемкій спіралі,
На серці вчинки вписують карби,
Які ж іще підвладні стануть далі,
Які нащадкам закладем скарби?...

Щоб чашу переповнити терпіння -
доллю вином, залишеним з причастя,
а потім трунок той хмільний і пінний
невдахам видаватиму за щастя.

Додам ще дрібку солі і кориці,
щоб він не відчувався надто прісним,
строкатість птахів, хитрощі лисиці,
і Того, що болото тихе містить.

І потечуть притьма в кишені гроші.
Наповню ними кошики і скрині.
А лиш спом’януть глузд мої хороші –
сховаюся від них у домовині.

У рай прийду не просто обірванцем –
Петро за кроків сто відкриє двері,
та скаже:
«Бачиш там у центрі храм, це
для тебе резиденція «my very…»*

І вийде САМ, у шатах осяянних,
покличе: «Йди сюди, моя дитино…»,
нектару відсьорбну, скуштую манни…
та чортові на радість
знов прокинусь.


*Мається на увазі відома пісня Ф. Сінатри «Мy very good freind» (Leroj)

the translation:
So high above...

Nor a witch, neither a sybil
Has wandered at my door
It was not time of midnight
But the summer day I’m sure

As a rule I come at day break
When a human sleeps
But this time its different
She explained to me

Fatige and painful hatered
A fear of dark insanity
You bear the earthy Hades
As heaven’s purity

And each of you is crazy
When you love or fight
But life is not a melody
To drop it off tonight

So high above there’s no one there
The place's as solitary as our world
So high above the clouds race
To a star that has extinguished long ago

When you’re alive, don't rush to die
Please look at our world
The soul of them is out of life
Their inner voice’s unheard

But they can’t help but laugh just
Not knowing they are dead…
Death has a place and time for us
Just take a time she said

So high above there’s no one there
The place's as solitary as our world
So high above the clouds race
To a star that has extinguished long ago

You can escape your living
But can’t escape your death
You life will fold its pinions
And then I will be there

Nor a witch, neither a sybil
Has wandered at my door
But death who came to take a drink
At the break of dawn

So high above there’s no one there
The place's as solitary as our world
So high above the clouds race
To a star that has extinguished long ago

the original:
Там высоко...

Не ведьма, не колдунья
Ко мне явилась в дом,
Не в пору полнолунья,
А летним, ясным днем...

Обычно на рассвете
Я прихожу, во сне,
Но все не так на этот раз...
Она сказала мне

Усталость, ненависть и боль,
Безумья темный страх...
Ты держишь целый ад земной
Как небо, на плечах!

Любой из вас безумен -
В любви и на войне,
Но жизнь - не звук, чтоб обрывать...,
Она сказала мне

... Там, высоко - нет никого
Там также одиноко, как и здесь
Там, высоко - бег облаков
К погасшей много лет назад звезде

Пока ты жив, не умирай,
На этот мир взгляни -
У многих здесь душа мертва,
Они мертвы внутри!

Но ходят и смеются,
Не зная, что их нет...
Не торопи свой смертный час, -
Она пропела мне

... Там, высоко - нет никого
Там также одиноко, как и здесь
Там, высоко - бег облаков
К погасшей много лет назад звезде

Сбежать от жизни можно
От смерти - никогда.
Сама жизнь крылья сложит
И я вернусь сюда...

Не ведьма, не колдунья
Явилась в дом ко мне,
А летним днем испить воды
Зашла случайно смерть

... Там, высоко - нет никого
Там также одиноко, как и здесь
Там, высоко - бег облаков
К погасшей много лет назад звезде

Сталась штука хитромудра
в шапцi з траченого хутра
мешкає уже пiвроку,
тиха, з мороку морока.

Нез‘ясована причина,
вiдчуттiв яких личина,
задзеркальна, чи запiчна
та звiринка потойбiчна.

Я не втямлю, що їй треба-
мовчазна мала причепа.
Аномалiя сiткiвки,
мов дефект відеоплівки -

в тишi крапель до свiтанку
розколихує фiранку,
у безсоннi, не ввi снi-
не прокинутись менi.

Нiби теплий згорток пуху,
тулиться, сопе у вухо,
зблискує з пiтьми, незриме,
одинокими очима.

Чи на щастя, чи на горе
я здолала страх учора-
запитала: ”Звiдки ти?”
- Із твоєї самоти...

Так розтиснути кулачок: лети.
І літо, журавлі, за ними – ти
Розтанете у небі, і світи
Їм ясен місяць золоту дорогу.
Так легко відпускати – не щемить,
Дрібненькі цятки меншають щомить,
А потім - кру – це довгий клин летить,
А потім дощ, і змило, і нікого.

Де кола по воді пливуть, і де
У сні лице з’являється бліде,
Де я молюся: “Хай не упаде!”
І ще тривають – сон, любов, політ –
Там біла хустка падає до ніг,
Не піднімай. То випав перший сніг,
І добрий Бог, що любить нас усіх –
Щоб не боліло – натиска “Delete”.

My pillows burn my head.
The crows'caws are loud.
Already, another candle
Flickers and then goes out.
I haven't slept tonight.
Too late to think of it, though.
Isn't this curtain too white
For a window that's white enough?
So it's you.

Оригинал:
Подушка уже горяча
С обеих сторон.
Вот и вторая свеча
Гаснет, и крик ворон
Становится всё слышней.
Я эту ночь не спала,
Поздно думать о сне...
Как нестерпимо бела
Штора на белом окне.
Здравствуй.
(А. Ахматова)

Пропуская обед и рифмуя "прикосновение",
Открываю такие души своей откровения,
Что неясные помыслы вдруг обрастают мыслью,
А слова телефонные обретают иные смыслы,
И забытая нежность пронзает меня бамбуком,
А рука привычно стучит по груди ноутбука.
И роятся стихи - отголоски вселенского взрыва,
И звучат, и кричат, и латают судеб разрывы...

Всё как-то глупо и нескладно.
Густеет время кашей манной,
И сыпется крупой похожей,
И извлекаем кто негожий.

А я хочу лишь сочных яблок.
Таких, как в детстве голопузом,
С деревьев рвал пыхтя под грузом.
И сладким соком умиляясь,
Захлёбываясь, улыбаясь,
На свежескошенной траве
Сидел и с наслажденьем ел.

Всё как-то запутанно сложно.
Присев неподняться уж можно.
Взлетев, не упьешься полётом,
Пожёстче окажется кто-то.

А я на пруд лесной хочу,
И с закадычными друзьями
Нести кошёлку с карасями,
Мечтами радужными греться,
И небояться боли в сердце.
Бредущих лугом я гусят
Хотел бы прутом погонять.

Барахтаясь в финансовом болоте,
Лишь бизнесу даря заботу,
Глядишь на чужие обиды
Ты в зеркало заднего вида.

А помнишь мы меняли фанты?
И возводили замки – шалаши,
В садах исполненных тиши,
Соседских псов будили криком.
Володи опьянялись хрипом
Терзая тёртые гитары.
И дня и ночи было мало…

Искупай меня
В своей нежности.
Прикоснись рукою к плечам.
В нашей бурной
С тобою беспечности,
Не отдай одиночества псам.

На секунду
Губами дотронься.
Бархат вечера мне подари.
Глаз благих,
Изумрудно бездонных,
Нежный взор мне отдай до зари.

Аромат подари
Нежных трав луговых,
Он вселяет в меня жить желание.
Дай тебя ощутить
Мне в объятьях своих,
Отложи тихий час расставания.

Я с тобою всегда.
Не помеха года,
И дороги, ведущие в дали.
Для меня ты звезда
Что горит в небесах
И вперёд меня направляет.

Бежим, бежим, не замечая солнца.
Летим, летим, пусть ветер нам в лицо.
Спешим, спешим, расталкивая толпы.
Глядим, глядим, на неизвестно что.

Давай, давай, всё это очень нужно.
Лови, лови, оно тебя спасёт.
Хватай, хватай, пока лежит бесхозно.
Смотри, смотри, как интересно всё.

Учись, учись, так надо для работы.
Сдавай, сдавай, посмотрим, кто ты здесь.
Люби, люби, оно тебе дороже.
Живи, живи, прими всё так как есть.

Держи, держи, тебе оно сгодится.
Терпи, терпи, еще совсем чуть-чуть.
Не спи, не спи, не сможешь удивиться,
Неси, неси, перед тобою путь.

Паши, паши, плоды чуть позже будут
Грызи, грызи, попробуй-ка на вкус.
Сойди, сойди, давай другим дорогу.
Сиди, сиди, я сам здесь разберусь.

Бежим, бежим, пока земля сырая.
Копай, копай, по глубже, по быстрей.
Давай, давай, придержим с того края.
Лежи, лежи, мы помним о тебе.