В Тиші холоду німій - зупиняє серце - "Стій!"
В голубій блакиті снів не рахую більше днів...
я з Тобою до світанку...
На зупинці обіцянок

Кайданками вільного часу і його браку,
Кайданками відстані все це...
Зірвалося чи зігрілося
Я досі не знаю з якого боку... в мене серце..


Вогні надії хай палають, -
Ніч давно намальована
А відстань кроками здолаєм
Твоя Неідентифікована

Облиш. Не треба. Ні за що...
Мабуть, я десь поспішила
Я виплачу сльози вчорашні,
А завтра віддам Тобі крила...

Натиснути - і не збагнути
Так легко віддати останнє
І більше не повернутись,
Забувшись в кайданках кохання...

Ведь так было всегда,
и пусть докажут люди -
Уходят поезда,
Так было, есть и будет...
Ведь так было всегда-
уйду, а ты не спросишь,
В беспамятстве страдать,
А, может, даже просто...
Ведь так было всегда-
в кромешной тьме мы ищем
Кому б любовь отдать,
А ход часов всё тише...
Ведь так было всегда-
За нами бесконечность,
Так просто - жить и ждать,
когда проходит вечность...

некольорового картону
кутів уявна глухота
зірве три сімки, дах і горло:
я все скажу! тільки питай!..

небезпідстАвний мораторій
завуалюю в підставнИй:
піймаю й задушу на слові,
хоч трохи схожому на "ні"..

посимулюю виліковність
талановитих симуляцій
до невиття на місяць повний
і до несхрещування пальців..

...й небезпідставно кольорова
вдавлюсь хвилинним болем глухо,
не вчувши бажаного слова...
...чогось подібного до "слухай.."

Перегортаю старий альбом
Читаю пожовклі роками листи.
Боже чи довго у світ
Тягар цей буду нести?
З молоду скали довбав гранітні,
Слова на пір складав.
Такі вони різноманітні
Читаю тепер, я їх не впізнав.
Лежать на папері мовчазні ази
Позабуті, покриті роками.
Віддаль далека, глибока
Пролягла поміж нами.
Лежать тягарем у душі
не дописані вірші.
Повертаюсь я до них,
Не догнати у старості,
Що у молодості не встиг.
Перегорнув старий альбом
Із нього молодість палає
Не допишу з молодості вірші
Старість
в молодість не повертає.

Над землею опустилися
Грізні, чорні хмари.
Можновладці гризуться
Не бояться кари.
Чортополох на городі
Ґазди виривають,
Можновладці між собою
Його засівають.
Звідки то взялося
О таке насіння?
Розпущені ними корні
Вростуть в покоління.
Як ослика,міняти хочуть,
Вони конституцію,
Щоби їм служила,
Була проституцію.
Ще в добавку їм потрібно
Парламентаризму,
Щоб не знали ми порядку,
Жили би в юдизму.
Ми бажаємо,щоб щасливо
Виростали діти
Щоб спокійно працювати
Домом володіти.
На престол їх поклали,
Звідки було знати?
Що вони між собою
Шкуру будуть драти.




Драти - дерти

I.
Засів надовго -
перезимовую мізерну скованість
у дотримуванні власної думки.
Обіцяю - бути твердим
собі на зуб,
але розраховую
на його наявність.

II.
Заробляю повагу,
як бідний в торбу,
і відразу ж
роздаю її ілюзіям.
Голодні ж бо -
три місячні паляниці спеклися,
як загризлося
впольоване щастя.

III.
Ходив поклонитися долі -
нагнули так,
що не мав права
дивитися просто в очі,
дивився тоді тупо під ноги,
щоби
не урвався ненароком
терпець,
бо такі глибокі близни,
де він впивався у серце,
що коли лусне і не стане
цієї пролазини для блазнів,
то тисячі хіросім буде замало
розродитися так само,
як тій краплі наболілого крику.

IV.
Час - впоратись з часом,
загоїтися в собі байдужістю,
стратити на пласі цноти
розбурханий нетямучим тинянням
осиний хаос.
Час - бити браво
всім бравим,
надавати право -
правим,
а бродячим -
брід.

V.
Хочу вмістититися віршем
на лакмусовому папері
перед пробою на вічність,
мрію вивітритись хмелем
від спорожнілої пляшки
дешевого вина,
благаю - ні благ земних,
ні блаженства небесного,
ні блакиті крові,
ні крил по блату,
ні підкови для блохи
чи блюзу для ноти.
Я благаю -
догоріти тишею
у пам`яті тих,
кому є чим ділитися,
хто знає
правдиву ціну
глевкого
насущного хліба.

11 Вересня 2008

Де сонце сміялось, за хмари ховалось.
Там небо вмивалось, сльозами вмивалось.

Де сонце сіяло, раділо, палало.
Там небо ридало, невпинно ридало.

Де сонце з калюжі всміхалось до тебе,
Там впало й розбилося дзеркало-небо.

Може щось на небі сталось, може доля... Я не знаю.
На зупинці ви чекали на останнього трамвая.
Незнайомка таємнича, з тих, загублених світів...
Може я, а може вітер тихо вам прошепотів:


“Пані Осінь, пані Осінь
Нам прощатись ще не час.
Пані Осінь, пані Осінь,
Листя крутить жовтий вальс.
Пані Осінь, пані Осінь...
Досить смутку і жалю!
Я люблю вас, пані Осінь,
Я люблю вас, я люблю...

Колисав жовтневий вечір на Дніпрі холодну воду.
Ваші руки, ваші плечі осявала дивна врода...
І осіння ніч казкова поманила в забуття...
Ніби знову, ніби знову почалось моє життя.

Пані Осінь, пані Осінь
Нам прощатись ще не час.
Пані Осінь, пані Осінь,
Листя крутить жовтий вальс.
Пані Осінь, пані Осінь...
Досить смутку і жалю!
Я люблю вас, пані Осінь,
Я люблю вас, я люблю...

Ви стояли і мовчали на межі нової ночі,
Посміхались загадково і дивились просто в очі...
Дивний погляд, зорі ранні, листя жовтого печаль...
І без нас трамвай останній від”їжджав у тиху даль...

Пані Осінь, пані Осінь
Нам прощатись ще не час.
Пані Осінь, пані Осінь,
Листя крутить жовтий вальс.
Пані Осінь, пані Осінь...
Досить смутку і жалю!
Я люблю вас, пані Осінь,
Я люблю вас, я люблю...

Задивитися б угору і забутись,
Так, щоб вічність непомітно пролетіла…
Відокремитись, від тіла відштовхнутись
І гайда туди, куди хотіло тіло.

Полетіти в синє небо , розігнати
Запізнілих мрій своїх пташині зграї,
Понад містом рідним стрімко покружляти,
Смачно плюнути донизу… Мо* згадають?!

«Забуритись на моря» по самі вінця,
«Відтягнутись»! Так, як роблять «білі» люди.
Задрімати, головою на колінцях
Тої «кралі», яка носить пишні груди.

А на вечір, в ресторані погуляти,
Розкидать «бабло», кричати: «Їжте, тварі!»,
Музикантів, як братів розцілувати
І за пісню їм полишити «Феррарі».

А на ранок вже нічого не хотіти,
Наплювати і на гроші, і на славу,
І до Генпрокуратури полетіти,
І на всіх «козлів» одну завести справу…

Щось надовго відірвався я від тіла,
Мабуть думає воно: де мене носить…
От незграба! (Моє тіло полетіло
До асфальту і собі розбило носа).

Це, напевно, попередження від Бога,
Щоб так високо свій ніс не задирало,
І дивилося б уважніше під ноги,
І душі, щоб до пори не відпускало.

корпоративні вечірки, партійні з’їзди
людина людині – вовк, то чому б не з’їсти
і закопати кістяк, щоб закласти фундамент
віри, якої ніколи не було між нами
честі, котру обсмоктали чиїмись губами
сплюнули і затоптали на тому ж місці

кожному місту даруємо право і ліво
потім складаємо руки в молитві до Діви
врешті збираємо нарід, щоб скинути прапор
інший чіпляємо і оглядаємось свято
куди ж це ми власне правдиву ідею поділи

хіба ж то не диво, що нам іще вірять собаки
не завжди лякаючись каменя або ломаки
що нас не склювали птахи і не звели стихії
і кожному жати лиш те, що він сам собі сіє...

Здесь плохо жить – здесь время не течет,
А дни не числятся календарями,
И в ноябре, на зиму обречен,
Мир плохо различим под фонарями,
Печально выливающими свет
На мусор притаившийся в листве.

Здесь плохо жить – злорадствует вокзал,
Навечно пребывающий в запое,
И шум такой, что летняя гроза
Похожа на пустой товарный поезд,
И не понятно, грохот – это гром
Или состав, летящий под окном?

Здесь плохо жить, здесь тесно, и во сне
Я сам себя здесь многократно видел
Подвешенным за шею на сосне
В ужасно странном непотребном виде,
Но, просыпаясь с утром в унисон,
Я понимал, что это был не сон.

Мати нашу Вкраїну – нічого не мати.
Мати нашу Вкраїну – це хліб без води...
Знов стоїть наді мною заплпкана мати:
– Ти куди в сінокоси?
– Я не знаю, куди.
І пішов я кудись. І ходжу по сьогодні.
Вже дістався і премій,
і пліток брудних.
Навіть думав пролізти в депутати народні.
Слава Богу, не вийшло.
Виживаю без них.
Ну, а завтра куди?
Україна – так само,
як при мамі була:
смерть – куди не піди.
І спитає "куди?"
моя зраджена мама.
І в могилу кричу:
– Я не знаю, куди...

Минуле – вже пройшло,
Майбутнє – вже настало,
І дня – як не було:
Сучасного так мало!

Подарує усмішку чи погляд палкий –
І в полон забирає зневажливо свій.
У кохання такого вимога одна:
Не низька чи занадто за ласку ціна!
Не берусь я судити такі почуття –
Розбереться у справах сердечних життя.
До кохання в полон я не раз потрапляв,
І кохання палке я лише віддавав.
Продається, можливо, в житті нашім все
Тільки я не купую кохання твоє!

Біля річки стежка в’ється,
У садах – вишневий цвіт,
Чом серденько гулко б’ється,
Чом зітхає та болить?

Чистим сріблом річка сяє,
Кружить голову весна,
Чи на мене ще чекає,
Чи забула все вона?

Серце б’ється, річка сяє,
У садах – вишневий цвіт,
Мила, щось не зустрічає,
Ось серденько і болить.

Вже забула, як казала:
– Почекаю до весни,
Серце й душу віддавала,
Присягаючись мені.

Біля річки стежка в’ється,
У садах – вишневий цвіт,
Серце в грудях гулко б’ється,
І, вже майже, не болить.

Хтось співає,
Хтось танцює.
"Земля стогне!"-
Ні не чують.
Земля стогне,
Земля плаче,
Але ж діти
Бач - незрячі.
Але ж діти
Мов байдужі,
Як ті п'явки
У калюжі.
Як ті п'явки
Смокчуть, смокчуть,
Їм все мало -
Більше хочуть.
Їм все мало,
Як хвороба,
Нищить світ
Людська жадоба.

"И в небесах я вижу Бога"
            М.Лермонтов
І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі.
Хтось невидимий ізбудив
Світ Калинцевих візій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,

Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунство Ліни, невеселі
Голобородькові пастелі
І Стусів бас-речитатив.

Парнас! І що ті шмони й допит?
Не вірю в будень, побут, клопіт —
В мізерію, дрібнішу тлі.

Вщухає суєтна тривога.
І в небесах я бачу Бога,
І Боже слово на землі.

"Я бачив дивний сон ..."
           І.Франко
Куми одесну і ошую.
А шум! А гам! А шал! А шквал!
А сміх і гріх? Дев'ятий вал!
Велике таїнство вершу я,

Гостей спуваю наповал,
Гостей частую і віншую,
Гуляю, браття, розкошую,
І... просинаюсь. Карнавал

Закінчено. Параша, "вічко"
І грати, впаяні навічно,
Підйом, розхитувач основ!

Нічого. Якось перебуду.
І з ночі знову найде люду,
І все моє почнеться знов.

А десь у горах течуть потоки,
Бурлять вирують i гудуть,
I родять бризки там високi,
Там тато з мамою нас ждуть.

Кує зозуля i з легким сумом,
Весну так швидко розбудить.
Промiння сонця водограє,
Бо з Богом радiсно нам жить.

Ще нiби вчора зазеленiло,
А нинi вже дзвенить коса,
Запахло сiном, зацвiв барвiнок,
I знову льє, немов з вiдра.

Гроза i з неба дощем ряснiє,
Потоки вод все прибува,
В молитвi серце в грудях млiє,
Невпинно Бога прославля!

Творець Небесний, у Тобi сила,
Зiбрати щедрi врожаї
Плодiв солодких, плодiв духовних,
I неповторної краси!

Гримить у небi, лунає Слово,
I сiє вiчне i святе.
В Христi Iсусi все буде нове
I повноцiнне, i ясне!
Амiнь.
(24 липня 2006 року)

Прогулянки вечірнім Львовом
В обіймах запахів гіркої кави
Спацери неквапливі, гонорові
На все життя мені запам*ятались.

Із Замку видно тисячі вогнів,
Яку запалює щоночі місто
І космос бачить міліон життів
Мікрогалактику Нового Світу.

Вечірній дзвін костелів і церков
Немов співає місту колискову
Трамваїв дзвін, що бігають по колу
Сплітається з годинниковим дзвоном.

Веселий сміх із затишних кав*ярень
Швидкий політ цигарок-світлячків
Холодний блиск вітрин яскравих
Парфумів шлейф і стукіт каблучків.

На все це дивляться величні леви
Міського Духу вічні вартові
В тремкім, нічнім повітрі кришталевім
Старі легенди все іще живі.

Знаешь, мой первый мальчик,
Лучший ученичок,
Сердце даёт осечки:
Вдох-выдох…щелчок.
Что Карадаг с Аюдагом? -
Мой безымянен обрыв.
Ввысь от него зигзагом
Солнце толкает Сизиф.
С края не свесишь ноги, -
И не поймёшь никогда,
Как искушает многих
Голосом гулким вода.
Что не одни эклоги
Ветер душе насвистит,
Склоны не все отлоги,
Где суждено идти.
Рядом с тобой Крым мира,
Значит, его и край -
Цифрами и пунктиром
В картах означенный рай.
Где как не здесь до неба
Стоит вести мосты?
Водоосвятны молебны,
Слёзы, как мирра, чисты.
Но то ли пугает шорох,
Шум и шёпот песка,
То ли гудение скорых,
То ли иная тоска:
Вот, например, миноры
В ангельских голосах…
Только рушится город
Облачный в небесах.
Ветер внезапно стынет,
Остров меняет курс.
Воздух – запах полынный
и можжевеловый вкус.
Свесишь ноги с обрыва,
Глянешь на глубину,
Может, увидишь. Рыбу.
Может, поймаешь. Луну.

Душа на скрижалях вічності...
Не драма - закрита брама.
Незвично, але обличчя всі -
Портрети в дешевих рамах.
(Прозріння пройшло - дотичною).

Хто - вітер черпає відрами,
Хто - ловить таксі до прірви...
А ми - дивні люди, - вибрали
Як рішення - то невірне.
Скільком же той ікс дорівнює?!.

У ніч з середи на п"ятницю
(Був дощ у четвер, ми спали)-
Всі терміни вийшли в Матриці -
Розсипалась - і не стало...
А щось-таки мало статися...

Ні втрата психозних пристрастей,
Ні інших чуттів принади,
Ні очі - їх здатність вицвісти,
Однаково, ні - не вада.
Зловив - зачини й не випусти...

Відбій... Якого їм відбою?
Вступає глупа ніч в права,
І тиша - сіра, нежива -
Свинцем. Відбій? Ха-ха! Рябої

Кобили сон. Твої права
На честь і гідність всі з тобою:
Їх не відбити. Ритм двобою
Пульсує в серці, і слова -

Не зраджувані і незрадні -
Формують строфи, не підвладні
Шмональникам і судіям.

Куняє варта за дверима,
А вічність - зоряна, незрима -
Пливе, і мить її - твоя.

Обсіли мороки-химери,
Снується сутінь спроквола...
Тужавіє драглиста мла.
Принишкли камери-печери.

І раптом - вічність ожила!
Здригнулися небесні сфери,
Й зоря достотністю Венери
Над телевежею зійшла.

А потім - друга... п'ята... сота...
Хорали Баха! На висотах,
На рівні Божих партитур!

А поміж нами ліг облогом
Забутий сферами і Богом
Облуплений тюремний мур.

Давай всё бросим.Уедем. Улетим.
Ведь завтра осень, а мы просто не хотим,
Чтоб было холодно и сыро...
И дожди...
Пусть будет солнце с этим миром.
Осень, подожди!

Давай забудем про печаль!
Давай смотреть всё время в даль!
За горизонты, за моря!
Давай поднимем якоря.
Давай наполним свежим ветром паруса
И уплывём куда-нибудь за небеса.


Пускай причалы ждут зимнюю пургу.
Нас укачало здесь, на этом берегу.
Волна тебе и мне расскажет
Где теплей...
Уже готовы экипажи
Наших кораблей.

Давай забудем про печаль!
Давай смотреть всё время в даль!
За горизонты, за моря!
Давай поднимем якоря.
Давай наполним свежим ветром паруса
И уплывём куда-нибудь за небеса.
Давай всё бросим. Уедем. Уплывем
За эту осень, где мы песен не поём.
Пускай нам только снится небо и моря,
Давай перевернём страницы
Прожитые зря.
Давай забудем про печаль!
Давай смотреть всё время в даль!
За горизонты, за моря!
Давай поднимем якоря.
Давай наполним свежим ветром паруса
И уплывём куда-нибудь за небеса.

Мандряк бездомський забендюхав в трюльку,
Закурломидрив: « Аньте! Брабиндис!!!»
Кардиклі грухали іє : « Ужурла – з грульку!».
Ворбаси керились ірком в аптикудриз.
Барзеба тудрая віджубила краволи
Від парандо, від вйорлих забалюх,
Від жмужних гроїків, продрюманих і вдолих,
До ужужурланих кардяків…
Без приколу!
Бундюкать на вікні триклятих мух!

Хто сказав, що кохання — ірраціональне,
Що позбавлене логіки, ланок буття,
Що безглузде, і марне, й низьке почуття?

Так, можливо, воно — не небесне й каральне,
Та кому необхідно дізнатись нагально
Про закони всезмінні людського життя?

Ми живемо у замкненім колі подій,
Немов роботи, дієм по певній програмі,
І втрачаєм себе, і стаємо враз “нами”.

Невже важко змінити усталений крій,
Де обмеження душать - посмій і не смій -
Й зачиняємось в собі твердими замками?

Невже важко сприймати красу навкруги,
І всміхатися щиро, ділитись любов'ю,
І свідомість скропити живою водою?

Та прокиньмось і скиньмо важкі кожухи! -
До спасенних причалим в біді берегів,
Поблукавши по згубному доленьки морю.

Я думала, що створена не для любові,
Я думала, кохати можна тільки в снах,
Та віднайшлися ми у теплім щирім слові
І сумнівам не побороти повний крах.

Моє життя звернуло іншими стежками,
І в серці залунала пісня вже не та,
Зітліла попелом пріоритетів гама,
І припадає пилом зморена мета.

Невже це я? Невже так довго мертво спала?
І світ окреслився у інші кольори.
О Господи, чому раніше я не знала,
Що десь на дні ще свічка в самоті горить?

Могла б я утопитись в замкненості сірій -
Нарешті віднайшлись загублені ключі,
Могла б загинуть через безперервні мрії,
Які не полишали вдень та уночі.

Спасибі, доленько! В коханні відродилась,
Розтанув лід, і роздробила я граніт.
Нікому не відрізати душевні крила
Й не відновити зборений моральний гніт.

Ну скільки можна вже купатися у болю
І серце й душу розривати на шматки?!
Життя не можна називати просто грою,
Бо наша роль тоді — жорстокії кати.

А я... та що я? Звичайнісінькая лялька.
Життя — театр, а доля — злісний режисер,
Сценарій не скопіювати через кальку,
Хоч кожен прагне трішки знати наперед.

Ну скільки можна вже розігрувати сцену,
Де ти палка страждальниця до сліз гірких?!
Та збийся з колії! Будь схожа на людину!
Й думок позбудься викривлених та крихких.

Сумую, як спрагла земля за дощем
В засушливу пору... Ти ранив мечем.

Сумую, лелека так прагне додому
З південних країн... Не сховаюсь від грому.

Сумую, як пташка за вільним польотом
В небесную вись... І вкривається потом.

Сумую, як квітка, що в'яне без краплі
Води життєдайної... Бачу на мапі.

Сумую... Мабуть, це мистецтво — тужити.
Безглузде мистецтво... Так важко любити.

Так важко любити, так легко тужити.
Сумую... О доле, дай трішки попити!

Прийду до тебе уві сні з ромашкою в волоссі,
Щоб заманити в танець мрії срібно-золоті...
Згадай, як в задзеркаллі вітер ніжно шепотів
Свою мелодію. А безтурбоття пронеслося...

Сплету вінок, як сплелись наші долі в унісон,
Де кожна квіточка — подія, усмішка та пісня...
Та ні! Клянусь, в житті, коханням сповненім, не грішна,
Хоч надивилася гріхів, що дули, мов мусон...

На пелюсточках білих, мов в дитинстві, поворожу
І полечу на крилах казки в небо чарівне...
Так важко зрозуміти, що в стосунках головне,
Бо версій забагато, і не відшукати гожу...

Прийду до тебе уві сні з ромашкою в волоссі,
Щоб заманити в танець мрії срібно-золоті...
Згадай, як в задзеркаллі вітер ніжно шепотів
Свою мелодію. А безтурбоття пронеслося...

1.
дощ виноградовим шепотом
проситься в теплі кишені
єдина нагода побути наодинці із тишею
зранку в неділю вчепившись в пташине крило
політати до ночі над містом

ти не бачиш довкола жодних дверей
(шоб вибігти геть)
а тільки ці двері в собі
(в себе які зачинено)
ти не бачиш довкола жодних під'їздів
де на годинку змовчати про осінь
упавши на сходи під тиском думок
шо виходять із берегів посивілої памяті
і несуть униз живота бажання
разом із гарячими ранковими голосами

в жовто-червоних затоках кленових листків
давай відшукаємо сірі дитячі кораблики
теплих вчорашніх дотиків
ти капітан і я капітан нам на двох тридцять сім
ми зовсім дорослі
влаштуємо битву
за холодні серця одне одного?

2.
коли Ти повертаєшся назад
шоб добре запам'ятати
втомлені риси своєї тіні
то помічаєш нарешті
шо тінь Твоя давно перетворилась на
срібного метелика
шо розбив стиглі мури мовчазних будинків
і весело кружляє тепер десь далеко попереду
необачно
вказуючи
Тобі
єдино можливий
шлях
до річок моєї любові
які пружно наповнюють ці вулиці
розімлілі від останнього теплого дня
поділене майже навпіл невпевненим
дитячим олівцем
на тіні і світло

3.
в один із днів прийде зима
важко осівши в наплечниках
заплутає пальці і заспані передмістя
принишклі в долонях
протягів з коридорів сну
шо викидають нас назовні на шорохке
просохле тіло асфальту
тягнучи кожного далі на схід
туди де починаються наші нескінченні історії
калатанням позолоченої ложечки
у філіжанці кави

4.
голуби спогадів злякано розлітаються
з цих вересневих балконів
помітивши Твої вигини
зачувши Твої стогони
голуби спогадів розбиваються в кров
о тверде паперове небо останньої осені
шо тихо вповзає в помешкання
зхвильовано оминаючи порожні пляжки
під стелю забиті попільнички
і нас в яких забито дихання
до завтрашнього вечора

5.
де все навколо скадається з тиші
де все навколо складається з тиші
де все навколо складається з тиші
і темряви
Твого вікна

6.
з якого добре видно
стежки стежки протоптані кимось
які огортаються довкола тендітних ніг
світло світло із жовтих вікон
шо огортає холодні руки
заглядаєш до кожної брами
розглядаючи скибки місяця
недбало розкидані нами
тої зими

і повільно холонеш посунувшись вбік
на самотньому синьому ліжку

Серед сотні реінкарнацій обираєш, де ти – Людина.
Серце. Нерви. Наверх спідниця, так як вчили: біленький ситець.
Погляд в очі , а постріл в спину, трошки нижче і я не винна.
Ти як завжди шукаєш вихід у трьох дюймах німої криці.

Ти як завжди не прагнеш істин, та й тверезість тобі не личить.
Ти зализуєш рани, часом ще конверти листів навзаєм,
Ти хронічно шукаєш смерті автобаном у потойбіччя,
Занотовуєш у щоденник: „Ніч – агонія перед раєм”.

Загортаєшся в крила-втому, засинаєш під фугу вулиць.
Крем маскує страждання вилиць, не за сонцем, але цілунком.
Захлинаєшся словом „Хочу”. От би весни вже схаменулись
І минули. Ти хочеш осінь, щоб була не труною – трунком.

Проспівали осінь журавлі
Не чути солов’їв у гаю,
Молодість проминула -
Старість зустрічаю.

Прокурликали в далі журавлі
Проспівали оду
Не доспівав я пісню молоду
Своєму народу.

Журавлі у далекі країні
Перечекають буревісного зову
Весною до рідних берегів
Повернуться знову.

Зеленю покриються дерева
Природа заспіває
Тільки в серці у моєму
Радості немає.

А колись, як зима кінчалась,
В журавлиний приліт.
Покидав батьківську оселю
Подавався в мандри, у світ.

Усе було і минуло,
Ніде правди діти,
Дав би бог мені крила
Журавлем злетіти.

Хоч би раз ще над Україною
Мені політати.
Ширину безмежну
Хоч раз би обняти.

мелена Карпа і трохи Покальчука
ложка солодкого цукру - кому як п’ється
можна іще заЖадати фреш молока
тіла, що пахне і збуджує як кориця

вишити хрестиком зорі – білі вогні
літеплим чаєм себе заспокоїти віршем
може пізніше ти скажеш фатальне ні
та я всеодно зроблю тебе щасливішим

**
білки очей закипають
денатуруються в спеку
навіть думки і мізки
вікнами фірми Веко
ми не торгуємо, сорі
плюс 37 надворі
(може хтось викрутить сонце?)

**
зірки випадають у неба – молочні зуби
ми стелим пакети бос на мокру траву
ми слухаєм музику – від Франківська до Куби
і цвіркунів розспівану хорову

нам решта світу існує лише у атласах
і ми щоразу сідлаємо потяг мрій
із небом довго не можемо розпрощатися
бо зорі спалахують просто з-під наших вій ...

Осінь у Києві знову дзвенить,
І спокій за нею услід дріботить.
Я не приховую стомлених сліз,
Шукаю на небі облюблений віз.
Вітер шурхоче – і листя униз –
Холодний, заляканий сів на карниз.
Холодні у ночі бездоннії очі,
Холодні у ночі бездомнії сни...

Осінь заглянула, так, на хвилинку,
Випити просить лиш кави горщинку.
Осінь у Києві знов проросла,
Просить налити хоч трохи вина,
Просить послухати тихі слова,
Про наше гаряче жіноче життя,
Просить хвилинку, а може всю ніч,
Потеревенити щоб віч-на-віч.

Ми, виявляється, дуже подібні,
Даруємо золото, ходимо в сріблі.
Плачемо голосно, тихий наш сміх,
Чиним неправильно – знаєм, що гріх.
Чуєм, що холодно – трохи вина,
І тіло зігріте, й гаряча душа.
Осінь у Києві, осінь прийшла!
Налийте ж, не бійтесь, їй краплю вина...

- Пригортаєш мене за хвилину до нашої мрії.
За вікном білобокі берези кивають чолом.
Та чому ж опускаєш орошені краплями вії?
Та чому ж засмутилась, калино, побаченим сном?

- В тому сні я розтоптана в гаю зосталась.
В тому сні не було чудодійних вкраїнських пісень,
І ворожа рука розважалась зі мною, знущалась...
Потім випили кров і забули про мене в той день.

У зелених роздолах мене пригортаєш у муках,
Вже й блакитне склепіння сміється з порубаних віт...
- Калино моя, нездоланна моя Україно,
Я для тебе труджуся, щоб змив тую кров кислий піт.

Я молюся за тебе, моя молоденька калино,
Хай молитва моя укріпляє тебе й береже.
Хай молитва лунає в просторах твоїх, Україно,
І хай кожна сім’я ту молитву в домівку несе!

Дай же, Боже, нам в єдності, в мужності стати,
Працювати до поту, щоб вогник любові воскрес.
Дай же, Боже, нам розбрат і страх у собі подолати
І зростити калину, могутню, міцну – до небес!

Я в глупу ніч зімкнути ока не могла...
Із бою виглядала тебе, милий,
Так неспокійно спало наше немовля,
Так неспокійно зойкав край наш білокрилий...

Я загасила втомлену свічу,
Поцілувала образ надобраніч,
Молилась довго так за тебе я без сну,
Молилась довго, із слізьми, обабіч.

На подушку стікали поміж сном,
Пекли безжалісно, болюче щоки,
Їх витирала поспіхом прим’ятим рукавом,
Причулось раптом, наче тихі кроки...

Розплакався маленький – зголоднів,
Іди ж до мене, заспокійся, чуєш?
Наш батько в боротьбі зламатися не смів,
А ти ж увесь у нього скоро будеш.

На ноги станеш, міцно проростеш,
Зрівняєш ворога із пилом над землею,
Бо разом з батьком в грізний бій підеш –
І вибореш, нарешті, Україну.

Я вірю щиро, що свята земля –
Та, де пролито стільки сліз і крові,
Де мужність, вірність, вічність проросла...
І де зростають діти у любові.

Немарним, недаремним буде бій,
В якому разом ми усі – за Україну.
Ось, пригорнись до мене – смачно попоїв?
Тепер тихесенько помолимось, мій сину...

Дорога часом вже розбита,
Широким полем простяглась.
Лунає пісня розмаїта,
Ген, понад степом пронеслась.

Я марю тихими ночами
Про сизий український степ,
Цвіркун джерґоче під ногами,
Залито світлом все ущерть.

Трава присохла сіном пахне
І сонце ген палахкотить,
Солоний вітер не загасне,
Піднявсь, мов мрія – і летить...

І десь отам, під неозорим небом,
Стрілою із птахами я лечу,
І мрії розсіваю степом,
І смуток свій, любов свою...

Чому ж, чому ж, коли я спала,
То бачила вві сні степи?!.
А може, так колись літала
Моя рідня, мої діди?

А може, і вони співали -
Спивали довгі вечори.
І степом мрії розсівали,
Що їх збираю крізь віки...

Я не засну, не зіграю для тебе на скрипці,
Я зрозуміла вчорашній непрошений день.
Я замовчала, повисла обіймом на нитці
Наших недоспаних і несинхронних ночей.
Ніч запізнилася, день наступає на неї,
Ніч розлилася, як давнє багрове вино.
Стекла, попросилась у лоно до сплячої деї,
І просочилася в надри – лиш хміль у вікно.
Суму не буде, в кімнаті, як завжди, нас двоє,
Ми розкладемо цю тишу на купи, униз.
А з нею пакунки, даровані щедро від долі.
Ніч утекла, та підкинув вже ранок свій хмиз.

– Хіба не бачиш її погляд – упевнений, зеленоокий?
Квітнева квітка розцвіла, облиш, не руш цей спокій.
В її душі сурмить вогонь – покинь його долати.
Її потрібно берегти, леліяти, плекати.

Їй так потрібен тихий сміх, голублення й опіка,
Зітри цей номер, все дарма, вона вже з чоловіком.
Хіба не бачиш? Що ж мовчиш? Хіба так мало статись?
Ти не здолав, а він впустив, чому б з ним не зостатись?

Зазеленіли очі зеленішим. І вся постава, і хода
Тепер говорять: «Я зігріта», тепер голосять: «Не одна».
Облиш її, не руш цей спокій, тепер ця жінка проросла...
– Так, ти правий, друзяко, – Жінка. Тоді ще дівчиням була.

Розбити всі окови і бігти під дощем...
І не повітрям дихати, а мокрим днем.
Блукати, реготатись разом з громом
І насолоджуватись отчим домом.

Як у дитинстві. А чому б і ні? Чи часто
Нам трапляється чвалати по дощі?
По мокрому асфальті, по калюжах,
І щастя відчувати в зачерствілих душах?

Ясені-красені сплять серед тихої осені.
Справджені мрії моїх прадідівських пісень.
Люди, мов трави: до осені стосами скошені.
Люди, мов трави...

Я не чекала на тебе з минулої осені.
Я попрощалась з колишнім в той день.
Тільки от трави лежали у полі орошені.
Тільки от трави лежали...

Спали під снігом до нашої білої осені,
Цієї, що зараз нас чаєм із неба вмива,
Стиглі смарагди на землю із хмари припрошені.
Стиглі смарагди з покошених трав...

М’яко стікали по тілу без дозволу осені,
Спрагло ковтались, мов наші врочисті слова.
Схоплені вітром і миттю усім розпорошені.
Схоплена вітром словесна війна...

Я не відпущу тебе, не спитаю у осені.
Я не відпущу, бо більше вже так не знайду.
Я не відущу, бо трави давно уже скошені.
Я не відпущу і наіть сама не піду.

Застигло літо в тебе на повіках,
Наповнене, пахуче та густе,
Скотилось долі по обвислих вітах
І соковитий спокій спрагло п’є.

Палає літо в тебе на повіках,
Неначе сонце красне у дворі,
Росою вмите, викупане в ріках,
Зеленою косою впало на столі.

Застигло літо, дні його останні
Стікають поволеньки в путь;
Животики вже випуклі й чеканні –
Так матері малечу ждуть.

Ще кілька днів й золотоока осінь
Зірветься з породіллями в танок,
І упаде до рук їй, свіжій, босій,
Із яблук, груш та збіжжечка вінок.

Ще кілька днів цвістиме на повіках
Твоїх замріяних ця ніжна руть,
І кілька днів живе ще не на стріхах
Вагітна жінка, яку всі літом звуть.

Ще кілька днів п’яній її красою,
Її сміливістю, смішливістю, чуттям.
Ще кілька днів кохай її такою,
А потім відпусти, лиш попіклуйсь дитям...

Коли багряніють вікна будинків
від заходу сонця –
Пейзаж міста усміхається.
Я не знаю, скільки
це триватиме –
годину, хвилину, пів?..
Вдивляюся у вечір
в очікуванні ночі.
Вдивляюся у захід -
в очікуванні снів.
Годину, хвилину і пів...

Не знаю, де закінчується щастя,
але чекаю, де народиться життя.

Відбиті поцілунки сонця
Сповзають по її спині,
По золотавому волоссі
У тиху пісню на ріці.
Відбиті поцілунки неба
Блакитніють в її очах,
У відблисках цих уст солодких,
У травах свіжих на полях.
Відбиті поцілунки вітру
Обпалюють мене до тла,
Відбиті поцілунки квітів
На голову мою сповза
Із її рук, тонких та ніжних,
І білих-білих, мов піна.
Відбиті пахощі живиці
Вплітаються в її пісні,
Букет безладний з диких квітів
В бездумні танці польові.

Як озеро в горах високих –
Холодна вся її краса,
В безодні тих очей глибоких
Метає блискавки гроза.

Не зможу я отак стояти,
Отак дивитись в тут грозу,
Або помру, щоб не злякатись,
Або розвернуся й піду.

Чи пам’ятаєш все,
що було позатамтого серпня?
Чи пам’ятаєш пахощі
принишклого дощу?
Чи пам’ятаєш ті веселощі дитячі,
як в парку метушились досхочу?
Чи бережеш в душі усі ті миті,
і аромати лісу і вогню,
і необірвану, не зіграну –
а вдало-вчасну тишу?

Як я роблю...
Як я весь час роблю...

Принеси мені ромашки й зачини вікно,
Тут вже забагато вітру.
Я у легкій сукні, і по плечах пробіг холод.
Запалю свічку, щоб зігріти руки
І хоч трохи тебе.
Ти у чорному, тобі личить, а мені?
Я теж заручниця відсутності...
Малюю помадою червоні троянди
На дзеркалі, щоб хоч якось
Розфарбувати тишу.

Зорі, такі далекі, і нагадують тебе.
Бо ти невдовзі теж будеш далеко.
Тисячі кілометрів – значна відстань,
Якою вимірюється розлука
І поки що моє життя.

Я заквітчаю косу і стану русалкою.
Залоскочу тебе до плачу,
Цілуватиму жадібно-гаряче,
Холодитиму душу святу.
А потім піснями й лілеями
Затягну на самісіньке дно,
Досхочу наводився з енеями,
Наливай же хутчіше вино.

Заквітчаю я косу фіалками
І ходитиму мавкою в снах,
Навіть тінню з тобою блукатиму,
А пісні мої вчуєш в дощах.
Я попрошу із сміхом невидимим
На сопілці, ще раз щоб зіграв,
Напою тебе трунком незвіданим,
Зачарую, щоб навіть не знав.
У полон заманю тебе місячний,
У полон, що в зелених лугах.
В твої очі дивитимусь чисті я,
Щоб знайти там сп’яніння і страх.

Я покличу всіх подруг із темряви
І усіх потерчат із води.
Їх згубили ви, люди, ви – чистії,
І тепер вже не чистії ми...
Лоскотатимем кожного пристрасно,
Затягнемо в болото, на дно.
Вибачайте вже, може це жадібно,
Та любити нам більше не мо...