Троянський конюх робить хід конем:
І шпори - в бік, і, наче струни,- віжки,
І жмутки іскор з-під копит - вогнем...
Не з"їхати б ні з глузду, ні з доріжки...

Крізь простори й часи... Натисни газ,
Відкрий балон і підпали конфорку,
Аби світи зустрілися у нас
В квартирі: з Карфагену - до Нью-Йорку.

Так просто і не важить - план чи збіг,
І час уже не створює загрози
Переступати больовий поріг
До скону, сказу чи лімфолейкозу.

Щось не римується зовсім
І рими разом всі пропали,
Сумується вже днів із сім,
хоч зацвіли нарешті калли.
Стоять біленькі на вікні,
а за вікном туманить осінь.
Щось віршувалось уві сні,
а пригадать не можу досі....

вони недбало спльовують вони твої анатоми
вони ідуть і нехтують перилами газонами
піди візьми рушницю ні піди візьми гранату
і виверни цю вулицю зсередини назовні

найбільшого ефекту щонайменшими зусиллями
вони ідуть на запах твій вони твої апостоли
маленький хлопчик грається в велике божевілля
усім маленьким хлопчикам це просто просто просто

всі зайві речі зайві всі прості щораз простіші
твій кожен вигин тіла їхня лють завчила миттю
їм серед нас незатишно їм так смакує тиша
вони ідуть на запах твій вони тебе ще вип’ють

ти любиш їхні дотики і доти доки здатен ще
тримаєш їх у фокусі на мушці свого „хто вони?”
вони тебе уб’ють або ти сам помреш від заздрощів
лежатимеш тонкий такий дивись який здивований

я знаю їхнім пальчикам таки пасують ножики
руків’я мов звірки сухі долоні гріють тільцями
але ж їм нудно – божечки! – а присмерк ріже м’ятою
а місто захлинається прибульцями тубільцями

ти сядь ось твоя кава ось твоя велика гра
як бачиш я не знаю її правил менше з тим
ти скажеш я не бачу далі цих сталевих ґрат
ти скажеш я слабка і я боюся з вами йти

ти сядь ось твоя кава ось твій дім ось твоя музика
ось знак мого лиця через тонку завісу диму
ось те що нас уб’є я просто хочу цю ілюзію
ілюзію тебе хоч трохи під ребром потримати

тонкий сталевий ранок всі так міцно сплять сполохано
прощайтеся з дзеркалами вони слабкі і кволі
о ці маленькі хлопчики вбивають так закохано
о ці маленькі хлопчики не виростуть ніколи

Тепло у роті, терпко, небо – рядно старе,
Болю іржава терка горло дере, дере.
Гірко у серці, гірко; кличе клечальний клин,
де не гора, а гірка, сивий полин, полин.
Голосу довгу шворку, не загуби, веди
В ніжні, як ти, отави; в дикі, як я, меди.
Дивом і димом дишем, дивом і димом, де
Сонно цілує тишу твоє лице бліде.
Кола водою, кола, колеться білий світ,
Колива зле «ніколи» - наче кілок в живіт.
Сливи сливе′ як доля, чорна слив’янка губ,
Лунко лунає воля ієрихонських труб,
Богові, сонце, Боже; спалиш – сама згориш,
Місто впаде під ноги: камінь, пісок, спориш…
Серце злетить над світом, чаша пелюсток повна,
Будь мені білим цвітом, сестро отруйнокровна.

Ось і настав прощання час,
Дзвенить дзвінок останній раз.
Він вже не кличе на урок,
Це твій останній у школі дзвінок.

Пр: Останній раз поглянь на них,
На однокласників своїх.
Ваше дитинство прощається з вами,
А ви один з одним і вчителями.

Вже вчителі не будуть вчить,
Що, де, коли і як робить.
Настав час по життю іти,
І як тобі жити – вирішуєш ти.

Пр: Останній раз поглянь на них,
На вчителів усіх твоїх.
Їхні усмішки з сумними очами,
Бо вони зараз прощаються з вами.

(Народній художниці України К.В.Білокур)

Заснула пізно з пензлем у руці...
Прокинулась – світало вже у хаті.
Зібрала нишком фарби й олівці,
Бо вдень не дозволяють малювати.

Мольберт чекав...А рученьки, мов сталь,
Підняти навіть важко, з місця рушить, -
Болять і ниють, та дарма, печаль
Бажання малювати не заглушить.

Судилося пізнати терпкий смак
Реальності жорсткої... Дивовижно
Світ розквітав веселкою в очах,
Він був п”янким - хвилююче і ніжно.

Їй пахощі вдалося донести
Часів далеких сонячної днини,-
Творила щирістю людської доброти –
Живуть у вічності душі картини.

Минуло лiто - влада року,
Лишило борозду широку,
Принаймнi в двох людських серцях,
Та не вказало новий шлях.
Йому на змiну була скора
Природи чарiвна комора,
Так осiнь називають в нас,
В її казковий раннiй час.
Вони встрiчались тiльки двiччi
В старому парку, на узбiччi,
Помiж старезних ясенiв,
Розлогих лип, дубiв-князiв.
Одне одному давши руку,
Стежками чистими, без звуку,
Торкнувшися плечем плеча
Немов iз хлопчиком дiвча,
Ходили сповненi любовi,
Здається в мить на все готовi.
Вiн цiлував щоку, висок,
Вслухався в нотний голосок,
Сягав до дна дражливих очей,
Вдивлявся в бровах в колiр ночей,
Вдихав волосся аромат,
Вiд форм грудей впадав в захват.
Так не могло тривати вiчно,
Любов - процес, його хронiчно
Живити iнтересом слiд,
Щоб всiх зусиль достойний плiд
Спiвпав з жiночим сподiванням,
Не обернувсь розчаруванням.
Микола так це розумiв
I результат своїх трудiв
Не виставляв на дошку шани,
Йому ввiрватись в владнi клани
Не усмiхалось по цiнi
Обману, кривди та брехнi.
Вiн стрiмко не взлiтав в посадах,
Не засiдав в мiсцевих Радах,
Трудом збирався досягти
Тих благ реальних й висоти
Куди бажає всяка мати
Дочку свою усю вiддати.
Наташа любить жартома
Руками гладить обома
I повторяє часто Колi:
- Давай не йти супроти долi,
Чи варта щастя зайва грань,
З минулим пройдешнiх змагань?
Я чоловiковi не мила,
Але йому це я простила,
Не скрию, почуття новi
Ти сколихнув в моїй кровi,
Не сподiвалась я нiколи
На ласку, на любов ще з школи.
Чому ранiше ти мовчав?
Нащо тепер все розказав?
Все утряслось - осталась звичка,
Усохлась нiжностей криничка,
Та остались потоки благ,
Моя свекруха, то завмаг,
А свекр? Їх родичi, в них сила,
Багатство, влада, руки й крила.
Микола сам це розумiв,
Не вiдсахнувсь вiд її слiв,
Руками обiйняв волосся,
Що водоспадом розлилося,
Торкнув, зiгрiв, поцiлував,
Словами так вiдповiдав:
Душа! Пролинуть довгi роки,
Ти не шкодуй про свої кроки,
Наташа! Доля ти моя,
Дiм-чаша - ось твоя сiм'я.
Та ще ранiш чим ти гадаєш,
Зi мною щастя ти пiзнаєш.
Я не зупинюсь до той пори,
Як потаємних мрiй дари
Не стануть явним результатом,
Я ще наб'ю кишенi златом.
В поту, не в радiсних вогнях
Мiй чесним буде довгий шлях,
Одна достойна нагорода -
Любов твоя i твоя врода,
Вiнчати стануть на краю
Зухвалiсть впертую мою.
Наташi радiсно сьогоднi,
Бо почуття її природнi
Веслують з мрiєю в ряду
Бiльш порiвняння не знайду.
Так що ж не так, чому навкруги,
Тьми чорної танцюють слуги?

І той, хто ітиме за нами – якийсь нетутешній,
Напишуться книги – премудрі – з німої потуги,
А я, щоб збрехати, зриватиму стиглі черешні,
А ти, щоб повірити, станеш чужинцю за друга.

Бо хто нас научить? Хто вчитель? Хто, зрештою, учень?
Куди не приводять дороги, придумані нами?
Моя каліграфія серця – шипи і колючки,
Твоя цьогосвітна придатність – птахи-орігамі.

Ці кроки непевні, як листя опалого танець,
Бо доля, як циган, перейде закриті кордони,
Мені для сльозинки поріже хтось гордістю палець,
Тобі для усмішки розквітнуть багряним піони.

І той, хто ітиме за нами – збиратиме крихти,
Складатиме в торбу, сушитиме вічне прийдешнім,
І я, щоб повірили, правду просію крізь сито,
А ти для омани посадиш солодкі черешні.

І знов нестерпно тихо настає

якась чужа зухвала веремія,

де тінь моя мене не впізнає,

де голос мій - і той мені чужіє.


Я там мовчу. Задихано мовчу.

Я там слова навшпиньки обминаю.

Мов хрест важкенний, душу волочу,

і сам себе на ньому розпинаю.


Я там мовчу. Приречено мовчу

під тихим криллям втомленого дому

і знов свічу мовчання, як свічу,

за упокій собі ж таки самому.


...Дощу предовгі пальці на шибках

заграють щось достоту, як музики,

що й звідкілясь прийде до мене страх

поглянути, чи став на грані крику.


Та він лиш мить торкається плеча

і геть іде, не взявши ані звуку,

і знов моє мовчання, як свіча,

пооддаль слів блукає тихоруко.


Над ним небес дірявий балаган.

Над ним пригасле місячне багаття...

Та цілий гурт немовлених благань,

які все більше схожі на прокляття

А я тебе давно уже забув

Чому ж тепер ти знову прилітаєш

В літаках пребілих снів

На засмучені аеродроми моїх очей


Чому ти знову

Повідаєш історію про дим

Який вертається до свого вогнища

Начебто знову хоче стати полум\\\'ям


Я прокидаюсь опівночі

Щоб засвітити свічку забуття

Траву із ночі зву

До свічки тої кажу


Траво травице

Будь зеленою

Най буде все як є...


Зорю померлу

Зву із ночі темної кажу

Нетреба зоре не спалахуй

Най буде все як є


А той літак

Вже невмолимо близько

А ти усміхнена вже сходиш трапом

Щоб загасити свічку

Життя скороминуче,
Але воно твоє,
Хоч часто ти вважаєш
Що так воно не є.

Твої найближчі люди,
Бажаючи добра,
Штрикають тебе в мозок
Порадами щодня.

Можливо вони праві,
Можливо правий ти,
Лише життя розсудить
Де істини шляхи

Тому не переймайся,
До серця не бери,
Майбутнє незабаром
Збере свої борги

Які борги, спитаєш,
А, ті які робив,
Коли під столик пішки
Ти в повний зріст ходив.

Життя вперед крокує
І з радісним: "Татусь"
Зустріне під дверима
Тебе твій карапуз

І ти забувши втому,
Бажаючи добра,
Штрикати будеш чадо
Порадами щодня.

А рідне твоє чадо
Можливо відповість -
Що Бог, мовляв не видасть,
Ну а свиня не з'їсть!

Все йде в житті по колу
Щоб коло розірвать
Можливо і не треба
Борги всі віддавать!

В хатинці біля лісу
Жили три їжаки
Жили не переймались
Аж раптом – хижаки!

По лісі ходить чутка
З’явились злі вовки
Що дуже хочуть їсти
Рятуйтесь їжаки!

Біда одна не ходить
Це мудрість не нова
У лісі з переляку
Дорожчають дрова!

Інфляція нуртує,
Бюджетові кінець,
Аж раптом як у казці
Зявився молодець

Не бійтесь мамо й тато -
Сказав малий їжак -
Чи я не розумію
Чи може щось не так?

Хіба малі ми діти
Боятися вовків?
Хіба не гострі голки
Рятують їжаків?

А дрова нам навіщо?
Так швидко час летить -
Якщо зима і прийде
Їжак її проспить!

Якщо можливістю життя
Творець нас хоче підкупити
Чи варто нам цьому радіти?
Чи може ринуть в, забуття?

Хто нам довів, що жити слід,
Як книжка вчить?
А може досить, робити те,
Чого не просить, твоє єство?

Можливо варто нам усім
Відкинуть догми застарілі
І розпочати власний шлях
що приведе колись до цілі,

Яка відкриє нам, за що,
ми мали в світі цім страждати
Землицю потом поливати
і вірити що все мине і кожен вічність осягне.

Про шлях я розповім пізніше
Бо розум затопила тиша
Це значить треба відпочити
І трохи горло промочити.

Що є буття?
Що небуття?
Хто може чітко
Дати знати,
Якщо науку не чіпати
Це дуже складно
До пуття.
Коли ми діємо – ми є,
Коли спимо – мабуть немає,
Хтось може дещо пам’ятає
А більшість скаже маяття!
Якщо частина нас живе
Сприймаючи якісь події,
Хтось наяву як зомбі діє
Йдучи по стежці забуття.
Можливо сон наш є життя?
Життя є сном
І в цьому сенс, -
Що небуття й буття єдине,
Бо де межа?
У сні все лине як у житті.
Любов і смерть біль і страждання,
Ненависть, віра, сподівання -
Нема межі.
Є лиш незнання...

Без імені
Без прізвища
Без роду
Без метрики
Без паспорта
Без коду
Без матері
Без батька
Без дружини
Без хоббі
Без роботи
Без машини
Без віри
Без ідеї
Без пуття
Скажіть мені
Хто я !?
Невже
мені вдалось
Сховатись від життя?
Від проявів
Всього людського,
Що лиш страждання, й біль
Несе людині
Вина якої
Лиш у тому,
Що є вона….

Коли неробство остогидло,
Стомившись від нудьги буття,
Замислений Творець рішився
Знайти нарешті сенс життя.

По-перше, мислячи логічно,
Його б годилося створить,
Сказав і стало, ніби добре,
Але ж відсутня відповідь!

Творив із себе, із одного,
І за зразок себе ж обрав,
Картина вийшла тупикова -
Він сам себе про сенс спитав!

Тоді до парочки людської,
Що тупо славила творця,
Він змія підіслав лихого -
Оце й і оповідка вся!

З тих пір не знаючи спокою,
Лиш піт збігає по лицю,
Людина бігає по колу,
Шукає відповідь Творцю.

Дарма, дарма, що злинули віки,

що на кольчузі потьмяніли діаманти -

та знов тебе несе на вітряки

бажання слави, зване Россінантом.


Воюй, воюй із ними і забудь,

що справжні кріпості існують ще на світі.

За подвиги достойну вознесуть

тобі хвалу в двадцятому столітті.


Тут зрозуміють лицарський порив,

тут зрозуміють, звідки ти і хто ти...

Хоч на землі вже мало вітряків,

зате на ній багато донкіхотів!


Вітряк задумливо осмислює свій рух.

Надвоє переламується шпага.

Тож грайся у безумство одчайдух,

тоді й повірять, що у тебе є одвага.


Тоді вже в орденах у тебе грудь

і вже на плечах в тебе позолота...

І всі тебе героєм назовуть

й ніхто не зважиться назвати...

донкіхотом.

Надія
Була весна. Нас освятила вишня
Тим ніжно-сніговим пелюсткопадом,
З якого так тендітно і невинно
Уперше нам явилася любов.
Вона була не дуже молода, і, може,
Не дуже гарна, навіть трошки сива.
Вона уся була — твої долоні,
Вона була усюди, де не глянь.
Вона і берегла, і захищала,
Від подиху, від погляду, від того,
Що подумки бодай могло образить.
Вона уся була — моє дитинство,
Як мрія, як безумство, як блаженство,
Як доля, як шаленство, як... любов.
Напевно, їй було мене нелегко
Любити, і тому у хвилю втоми
Моє кохання тихо засинало
Так затишно у мене на, плечі.
А я й не дихала. Боялася зітхнути,
Щоб не стривожить хвилею раніше
Чоло, де навіть сон турбот не зменшив.
Моя любове сива! Відпочинь.
Знайди в моїх вустах собі розраду,
Знайди спочинок в літеплі долонь,
Бо я — твоя, і я уся — для тебе.
Твоя рабиня і твоя принцеса,
Твоє дитя і мати водночас.
Моя любове, я — твоя довіку...

Сумніви
Була весна. Цвіло. І пелюстки,
Скоріш всього, вишневі, засипали
Отой розкішний срібний лімузин.
Здається, того дня воно і сталось.
Що я у тім знайшла — сказати важко.
Скоріш всього — надію віднайти
Оте, про що з дитинства мріяла.
О леле! Це правда, ні?
О матінко, він спить!
Спокійно, наче дитинча у власній люлі!
А втім, та люля і насправді власна.
І люля, й льоля, й ляля, тобто я.
Оце вже, мабуть, ні! А може, рано?
А може, з цього щось іще і буде?
А може, він прокинеться?
А може, його іще удасться розбудить?
А може, зможе?
Може?
Може.
Може...

Певність
Весна? Весну до дідька.
Є зима, мороз —
Я в тім направду певна.
Усюди біло, чисто, ясно, любо.
Любов? Про що ви, пане? Не смішіть.
А що там, вишні? Пам'ятаю, вишні.
Цвіли вони, говорите? Можливо.
Та я компот волію чи вино.
І взагалі, не заважайте спати.
Панове, на добраніч.
На добра...

Зворушене листя, де спокій зотлілий
і кроки з-під ніг розкуповують "ще".
Викупує сонце примружені хвилі,
витрухує вітром сліди за дощем,

подивиться з подивом, нібито варта -
так владно волати, як вола пусті,
так лячно лягати й не датися гарту,
так виразно чутись в глухому куті,

що май змайстрував, як відмаявся літом.
Лілеї злеліти, коханню - зайти -
бо слово так легко тримається вітром,
сльота і ті сльози осінні - це ти.

Земля до грудей притискає вологу
і коле стернею цілованих піль,
а серце малює в молитві тривогу,
як хресну дорогу від втрати у біль.

Тепло воскресає ще раз між устами -
Бог з нами.

5 Травня 2008

Це проста аксіома: прийде забуття поступово,
Найсильніші імперії мають колись занепасти,
Наші душі достоту поділені нами ж на касти.
Віє вітер століть і здуває байдужо полову.
Та полова – це ми. І ні слова протесту, ні слова...

У волоссі не квіти, а чорні стрічки з оксамиту,
Цвинтар втіхи упевнено місто хитке поглинає.
Рафаель вже не янгол, а тільки вигнанець із раю.
Що зосталося в світі? Хрести і не тліючі плити.
Вмерти легко, ти знаєш. А спробуй-но, брате, пожити.

Була любов Миколи щира,
Надiя влiзла так, пронира
Повiрив всiм її словам,
Думок сумнiвних нi на грам.
Серпнева нiч суха, пригожа,
На ту, що в пам'ятi так схожа
На небi наганяла хмар,
Вони сховали срiбний шар.
Смiлiшав вiтер, в спину, в спину,
Штовхав по вулицi людину.
В тiй сторонi, де угорi
Свiтили тускло лiхтарi
Вiн оглянувсь, як зараз бачу
В його очах веселу вдачу,
Лиця вiдкритого овал
Таїть терпiння рiдкий шквал.
Гроза! Гроза! Цiлує небо
В дощi давно у всiх потреба,
Впади на землю, ливень злий,
Обман, помилку, хитрiсть змий.
Закутi спекою в облогу,
Дерева, трави ждуть вологу,
Їм вторить стук людських сердець,
Засушним дням настав кiнець.
Гне вiтер стовбур горобини,
З хмар впали перших двi краплини,
Над головою дужий грiм
Радiє жартам сам своїм.
Затихло все, дощу поява,
Була не бiльше чим вистава,
Лише вiд блискавок-корон
Рознiсся в просторi озон.

І знову думками
Як факелами жонглюю
Пристрасть звірячу
Втамовує курва-дорога
Скільки живу –
То слова проти шерсті римую
Скільки не йду–
Все одно повертаюсь до Бога.

Нема перемог,
Хоча хочеться вже і програти...
Стрілкам годинника
Хочу сказати вже: „Досить!”
Плювати, що з тилу
Весна почала наступати –
Вистрілює залпом
Свинець і ранкові роси


Весь світ на диби -
За любов і ковток повітря,
На карті столиць
Оббиваю замки та пороги.
Життя – це одне
Безкінечне сталеве вістря,
Яке без упину
Лягає нам всім під ноги.

І кожної ночі
Один хтось навіки зникає,
І кожен світанок -
Вітається запахом трупним.
По сірих підвалах
У пошуках мрії блукаю,
Шукаю її...
І чекаю, що буду наступним.

Я покажу тобі, люба подруго,
Край весняний звідки я.
Ти зрозумієш, чому так плачу
В тихий вечір як зійде зоря.

Я покажу тобі ті обличчя,
Що ніжно всміхались мені.
Ти зрозуміє, чому так кличе
Туга й любов у ті краї.

Я покажу тобі ті простори,
де ширятиме моя душа.
Я покажу тобі небо і гори.
Ти зрозумієш… Люба моя.

Бог, не суди: ты не был
женщиной на Земле!
М. Цветаева

Рву знавіснілі пута,
сльози ковтаю злі.
Боже, мовчи: не був ти
жінкою на Землі.

Ave, моя любове!
Пухом — грудей гробок!
Вбивцями є обоє —
тож пожалій обох!

Що ж він такий безкрилий?
Як він — такий земний —
котить камінні брили,
місить щоденний гній?

Нащо мені померлі
мрії його та сни?
Не вболівай за мене —
лишень у Бога ймено
милого пом’яни.

Дощі у квітні, як рахівники в чоботях – ділові, заклопотані.
Ходять з понеділка - дерева звіряють, городи міряють,
А тоді потомлені довго вслухаються потемки,
Як плачуть вишні в саду золотою цілющою миррою.
Як торішні тумани повертаючись з мокрого марева,
У бездонні калюжі розхлюпались край воріт…
І як заспаний світ, ще розморений і захмарений,
Одягається в травень, як в майку навиворіт...

Вільна від тебе! -
Сильна, здається...
Ти так далеко
Й близько - у серці.

Я утікаю -
Й зустріч планую...
Ні! Не кохаю, може,
Ціную?...

Втома солодка
Розум зборола.
Душу в болото
Я не готова
Кинути.
Тяжко
Й легко водночас,
Тілом "мурашки" -
Я тебе хочу?..

Знаєш, навряд чи...
Трішки сумую.
Ставити крапку?!.

П О Ф А Н Т А З У Ю...

сутінки
повели день
на ешафот

знаю що
чорний кат у
у зоряній мантії
вже готується
відрубати сонце

і коли воно
покотиться
за обрій
лишаючи криваві
смуги

я помолюся

Ярилу

Даждьбогу

Перуну

і обов’язково ще
комусь

під небом з
відрубаним сонцем
я вмію бути
тільки
язичницею

Проводжала тебе не на поїзд...
І не на розстріл...
А у розлуку...
Веду тебе, йду за тобою...
І чути постріл...
Розслабив руку...
І впав долілиць...
В тупе безмежжя...
За течією...
Співали півні...
На п"яній вежі...
Душі твоєї...

Де була батькова хатина
Виросла молода сосна
Красується зеленню,
Гіллячком рясна.

Добрий день!
Соснове покоління,
Звідки тут взялося
Вашого насіння?

Тополя стара
Впалу у воду,
Молодого, тут немає ,
Тополиного роду

Вода обмиває
Її, як дитину,
З собою уносить
Кору тополину

У полі одинокій
Стоїть старий дуб
Там ліс колихався,
А тепер лиш зруб.

Доля такий зіграла
З природою рок
Одиноко тужить
посеред зруба дубок.

Де минуло дитинство,
Я там постояв.
Виростати мужньо
всім їм побажав!

Рок-н-рольно жилось
і в лахмітті ходилось
краю й меж не було
пісні сміху і силі

блюз як пензель торкнув
в колір снігу по скронях
роки мчать в далину
мов пришпорені коні

так попсово тепер
в мішурі остогидлій
рок-н-ролл зовсім вмер
а фіналу не видно

Паломництво в нікуди і нізвідки

Є речі подорожні й просто свідки

Є лінії двох колій розхідні

Що поділяють наші ночі й дні

Самотній подорожній в лютім грудні

Влітаю ніби крук у вікна буднів

Тілесності втрачаючи подоби

І поділ часу на хвилини й доби

Паломництво в нікуди і нізвідки

Є речі перетворення і свідки



4 5 8

Даремне ревно нищите мене.
На цій Землі - усі ми діти смерті.
Мене також ця чаша не мине.
То не вбивайте, дайте просто вмерти.
Боя ні з ким не стану на війну.
Як і не буду в когось на причалі.
Я ще сяйну, я ще колись сяйну
у чорнім небі вашої печалі.
2000

Приїхав Іван в Трускавці
Напитися нафту сі
Не передбачив, що нап’ється
Коханням Марусі.

Почекає та водиця,
Що зветься нафту ся,
Якщо рядом по сусідству
Кохана Маруся.

Поцілуї Марусини
От же і хороші.
На курорті поцілуї,
То ж коштують гроші.

Кохалися любилися
Як ті кошенята.
Пише жінці Іван:
"Вишле грошенята".

Повернувся додому
Позлипались очі.
Жінка цілувати,
А він спати хоче.

Пробудився ранком
Жінка зібралась в дорогу.
« куди жінко ідеш
Так рано із хати?

Їду чоловіче на курорт
Теж відпочивати.
Ти протратив усі гроші
Їду повертати!

Ми настільки дорослі,
Що нам уже іноді страшно.
Шепче досвід
Поради свої день за днем,
Та про що би не йшлося
Самовпевнено і легковажно
Помилки ми повторюєм.
Певно глухими й помрем.

Ми настільки дорослі,
Що нам уже іноді гидко.
І не досить?
У кожного своє життя?
Що ж так жити не злочин,
Це гірше, так жити - помилка.
І невдовзі
Час викине нас на сміття.

Ми настільки дорослі,
Що нам уже іноді сумно.
Шкода злості
На себе, на світ, на життя.
Може винні не ми,
Що прожили його нерозумно?
Ми не винні!
Нещирим було б каяття.

Тумани шарами
на очі, на губи -
нічого не чути
і взір відвести.
Тумани втягають
мене в свої згуби
подалі від світу
де центром є Ти.
Тумани приходять
волого, незванно,
тумани шукають
найглибших очей,
щоб пильно дивитись,
й забрати їх рано
не давши пізнати
найперших речей.
Тумани розтануть
із світла промінням
не кожному буде
відкрита та мить,
тумани вростають
у душу корінням,
і смуток в тих душах
навіки дощить...
04.05.08

А.Білецький. Було колись під Іліоном

Пісня перша:
Моровиця. Гнів

Пісня друга:
Сон. Беотія, або Перелік кораблів

Пісня третя:
Клятви. Огляд війська з мурів. Двобій Александра і Менелая

Пісня четверта:
Порушення клятв. Обхід війська Агамемноном

Пісня п'ята:
Подвиги Діомеда

Пісня шоста:
Зустріч Гектора з Андромахою

Пісня сьома:
Поєдинок Гектора з Еантом, похорон полеглих.

Пісня восьма:
Перервана битва.

Пісня дев'ята:
Посольство до Ахілла. Прохання

Пісня десята:
Долонія.

Пісня одинадцята:
Подвиги Агамемнона

Пісня дванадцята:
Бій біля валу.

Пісня тринадцята:
Пісня тринадцята. Бій біля кораблів

Пісня чотирнадцята:
Ошукання Зевса

Пісня п'ятнадцята:
Відступ від кораблів

Пісня шістнадцята:
Патроклія

Пісня сімнадцята:
Подвиги Менелая

Пісня вісімнадцята:
Приготування зброї

Пісня дев'ятнадцята:
Зречення гніву

Пісня двадцята:
Битва богів

Пісня двадцять перша:
Битва біля ріки

Пісня двадцять друга:
Убивство Гектора

Пісня двадцять третя:
Ігри на честь Патрокла

Пісня двадцять четверта:
Викуп Гекторового тіла

ПРИМІТКИ


Όμήρου. Ίλιας
© Борис Тен (переклади із давньогрецької), 1978
© Андрій Білецький (передмова, примітки), 2006
© О.С.Юхтман (ілюстрації), 2006
Джерело: Гомер. Іліада. - Харків: Фоліо, 2006. - - [Зарубіжна класика].

Шепочи на смутних язиках,
як ще хочеш, що любиш і світиш
містом з ранцем тугим на плечах,
молоком, тютюном, первоцвітом.

На щасливі і теплі дощі,
рвучкі весни і плинні гатунки,
посивівши увечері вчить
Бог таких.І несе подарунки...

Не збудивши од пінного сну
терпким чаєм і згаяним листям,
за вікном там посій білизну
і абсурдну, бо спільну отчизну.

Ми з життям у дружбі.
Життя в мені, я в житті.
Купаємося, росою омиті.
Між собою дружимо,
Як колосся в житі

Якщо розійдуться
Між нами узори,
Тоді ми зійдемось
Як коні у шори.

Може мене доля
Візьме з майбуття,
Не пропаде даром
Те моє життя.

У житті своєму
Посадив я сад,
Гронами рясніє
В ньому виноград

Сяду вечерком
І вірша напишу,
Слова на папері
Для когось залишу.

з початку було слово,
Потім був і світ.
Слово - це лезо,
Слово - це цвіт!

Може хтось всміхнеться
Прочитавши їх,
Словом розказати
Це уже не гріх!

То вже було десь хоч би й трохи
Вчорашній день, вчорашня ти.
Де хтось розбивши у кров ноги
завзято біг до самоти.

Де клену гілка о пів ночі
замріяно скидала тінь.
Це все відчувши жив у собі.
Це все знайшовши полишив.

То вже було десь рими в гримі.
Нікчем’я сенсу, віра й сніг.
Коли слова всі незнайомі
а той хто знав не допоміг.

Вчорашній день.
Знайшов хтось ВИХІД
у час де завжди клену тінь.

Вчорашный день.
Вчорашній вітер.
Півмісяць, небо, світло й тінь.

Покинула душа тіло
На той світ їй закортіло.
Не пішла вона сама
Із чортами аж двома.
Їх послав сам сатана.
За відому всім персону.
Натворив він в світі шуму
І задав чортам він думу.
Як могло статись так
Чи розумний, чи дурак?
Що так світ він змінив, що
Чорт віками не зробив.
Ведуть його прямо в пекло
До самого старшого
Рогатого, великого
І дуже страшного.
Прийшов писар із книгою
Де гріхи писали.
Чи Ульянов а чи Ленін
Фамілію спитали.
«Ви ж чорти усе знайти
То навіщо питайте?»
Чорти між собою порішили
Фамілію Ленін,
Йому залишили.
...

Вийшов у світ він пекельний,
Не звичайний, дуже скверний.
Там вогні кругом палають,
Там щось ріжуть і пиляють.
Все скрипить кругом гуде.
Світ без неба і без сонця
Хати чудні ні дверей,
А ні віконця.
Кругом жовтіють піски,
А на піску якісь кістки.
В далині ледь, щось жевріє
Там здається сонце гріє .
Роздивитись не дали,
В підземелля повели.
Ішов темними східцями,
Спотикався в якісь ями.
Враз все освітило.
Перед ним направив вила
Чорт рогатий, кострубатий.
Та якась рука схватила
Не дала на вила взяти.
Повела його до хати.
Чорти отам засідали
Що робити з ним рішали
Чоловік він не простий
пригодиться їм такий.
І рішили запитати
Чи він згідний
Із чортами працювати.
«Агітпункт у вас є? «
Працювати пішов б туди!
Чорти разом порішили
Охорону пекла доручили.
Підібрав він охорону
І наладив оборону.
Чортенята охороняли
А бандити з цього світу
Усім заправляли.
Парт кружки з охорони
Він організував,
Революцію у пеклі
Проти сатани готував.
Плеханова і Мартова
У пеклі тут зустрів
В революцію із ними
Іти не хотів.
Царів, династії Романових,
В пеклі зустрів.
І страшенно їх боявся
Гірше, як чортів.


.......

Перед ним постала
Не розрішена дилема
Де дістати зброю
О це є проблема.
Одна тільки зброя
Це вила рогаті,
На це чорти
О тут і багаті.
Позбирали вила
Штиків аж до триста.
І дізналася про це
Сила ця нечиста.
Та Ленін хитрий
себе оправдав,
Буцім охороні
Вила і придбав.
Настав час ідеї здійснити
Всіх чортів у смолу,
Сатану убити..
Та не знав, що вила
Слухняні у чортів в руках,
Вони мов крилаті,
Злітають, як птах.
Не послушні стали
із рук улетіли
чорти оцю сцену
В мить розгледіли.
Доповіли старшому
Щось не добре твориться
У чортовім дому.
У ночі охорона, чортенята
Усі збунтували.
Всі горшки із смолою
Геть поперевертали.
Грішників в одно коло
Позбирали всіх
Черпаками із смолою
Озброїв він їх.
Старші чорти не дрімали
Той бунт розігнали .
А Леніна із пекла
Геть його нагнали.
Попросили бога,
Щоб побув він в раї.
Бог милосердний,
Всі гріхи прощає.
...........

Привили до границі
Передали до раю.
Там красиво, о там зелено,
Як весною в гаю.
Сонце світить аж сіяє,
Сади розцвітають
У цім божім рає,
Птахи тут співають.
Ні будівель, ні хатин
Немає тут
Тут кругом столи
А за столами
Люди спочивають
Над столами парасолькою
Яблуні цвітуть.
На столах їжа
Свічки там палають
Ні музики а ні співу.
Ангелі на сопілку грають.
Він прийшов із пекла,
Якби народився,
На оцю усю красу
З дивом подивився.
Люди кругом усі тихі
Не сумні, і не веселі
Сидять тихо за столами
Не мають оселі.
Зняв він шапку, уклонився
Люди повставали, уклонилися
Назад посідали.
Прийшли два ангели
Повили до бога.
У світі не вірив у бога,
Тепер іде він до бога,
Який же він небога.
Бог розказав про рай,
Райські звичай
Бог не юда злі думки
на перед їх знає.
Ходить Ленін по раю
І думу думає,
Як найти спільників
Чи їх тут немає.
Сів за стіл у душ ся питає,
Як їм тут живеться ,
Чи скарг в них немає,
Чи добри годують,
Чи їх тут не б’ють,
Та чи не мордують.
Всі мовчали люди.
Бо за скверніть знали
То не добре буде.
Спільників у раю
він тут не знайшов
із тріском, як кажуть,
Із раю пішов.
Ангеле вигнали його
Між сузір’я зірок.
Без права вступити
Ні у рай, ні в пекло
Хоча на крок.
Між сузір’ям душа
Його десь літає
поміж зірок.

На платформе всюду человечий груз -
електричка впитает - дрянной моллюск
пожирает планктон, приоткрывши шлюз.

Город станет одной из картин окна
с окончанием там, где стоит стена,
посылая конкретно: "Пошел ты на..."

Я однажды увижу в окне атол
вместо станции, значит - одеть пальто,
здесь сойти, взять псевдоним "Никто".

И, когда на выход я уже одет,
мой сосед - бомжара - в грязной бороде
шевельнет губами "Велком ту Нигде..."

Метель до самого рассвета
И бусы чёток на руке,
И полумесяц минарета
Кривой улыбкой в темноте.

И будет всё, как было прежде,
Но перемешаны мазки,
Где чёрный - цвет моей одежды,
А белый - цвет твоей реки...

сьогодні деНЬ твоїх відлуНь
і відображеНЬ -
шугає тіНЬ (як лаНь чи луНЬ?)
зізнаНЬ і вражеНЬ…


мою би ліНЬ у твій полон,
у лоно мушеЛЬ,
в тепліНЬ-купіЛЬ твоїх долоНЬ,
у ріНь зворушеНЬ,


щоби відчути поміж хвиЛЬ
сумліНЬ свідомісТЬ,
глибіНЬ - під кіЛЬ й печаЛЬ весіЛЬ
забраТЬ натомісТЬ,


і в даЛЬ бажаНЬ і воскресіНЬ
сяйнути птахом,
я - в деНЬ, бо Ян , ти - в ніч, бо Інь
"із" добрим знаком…

похрещено сонце
заховано крижму
і сонячні зайчики
мов окупанти
увірвались до вас
крізь вікно з Парижу
коли ви лежали
милі як панда

волосся стікає
гірською рікою
по ваших плечах
і немає рятунку
жіночій тіні
що прикрила рукою
вираз обличчя
із криком Мунка

ви ще гарніші
без макіяжу
буз штучно посаджених вій
як ялинки
без атавізмів
без жодного ґанджу
а те що в дзеркалі
Янус дволикий
нічого не значить
ви просто друзі
та час від часу
зростає напруга
коли у грудях
дрейфують медузи
щоб вжалити руки
якогось хірурга

Тихий дощ
У долоні прощанням точиться
Вже скоро будуть пригорщі повні
Очі звірята карі звірята
Біжать тебе запам'ятати

А пригорщі повняться
Пригорщі повняться
А дощ сильнішає
І сильнішає

Вже й на прощання
Той дощ не схожий
Бо за ним вже тебе не видно
Очі звірята карі звірята
Кудись біжать за тобою шукати

Та знову й знову
Ні з чим вертають
Чи то мокрі од зливи
Чи то заплакані

Як тихо тут: земля і сонце!
Уже ліщина попустила
Свої світильники довгасті,
І крихко розцвітає ряст.

Як мирно тут: тобі на руку
Упала скакавка плеската.
В воді озерець джерелянки
Кують задуму лісову.

Прислухайся: десь за горою,
За верховинами дерев,
Облоки ронять краплі світла
В уважні розплески весни.

Побудьмо тут. Тут всі дороги,
Що землю, втомлену любов'ю,
Вели до нас, її найменших.
Побудьмо тут на самоті.

1929

З книги "Поезії"

_______________
Скакавка – жаба; джерелянка – вид жаби; облоки – хмаринки.

І час далекий, і земля далека,
А пам'ятаю все. Маленький двір,
Страпата стріха. На гнізді лелека
Задумався. В саду ласкавий мир.

Ласкавий мир в вечірньому промінні,
Ласкавим світлом дихає ясмин,
І двох тополь високих довгі тіні
Перелягли верхівками ослін.

І от виходить мати молода
І до куща звертає зір щасливий,
І ламле цвіт, і повідaє в співі,
Що тихо йде Дунаєва вода.

І що ніде нема Дунаю краю.
Я слухаю і забуваю світ,
А біля мене невидимий кріт
Землі кругляву купку зворушає.

Далеко він, той вечір, і не встане
Сіяти знов над світом молодим;
Ні паростком не похитне малим,
Ні зглибока ув очі не погляне.

Навіщо ж він, як марево, як мрево,
Весь вік стоїть у спогаді моїм?
О пам'яте! Ти мов розкішне древо,
Поставлене над горбиком німим.

1938

З книги "Поезії"

Вітер влетів до міста
не знаю чий,
віти деревам листям переплітаючи,
сильний, пружний,
свавільний,
непередбачуваний
Ото б украсти,
й носити на шиї,
щоб усі бачили!
Він у вікно влетів,
молодою силою фіранки здіймаючи...
А я вікно зачинила.
Спіймала його, обдурила...
Та поки я тішилась
задумом хитрим,
він зник, щез, втих, вщух,
а може —
задушила обіймами...
Не стало його.
Упійманий —
він п е р е с т а в бути вітром...

відсутність неба перевтома
душа гноїться у бинтах
у павутинні свого дому
ти відчуваєш що не та

бо зовсім ти не із ребра
хіба лише з якогось пальця
для тебе навіть в пеклі рай
з-поміж розпечених коханців

бо ти є нижчою за квіти
годуєш бджіл своїм нектаром
у мороці зашитих вікон
споконвіків чекаєш пару

і поглядом ковзнувши кволо
слідів своєї перемоги
ти спиш мов самка богомола
опісля всього

хмільний мед травня
бузковий п’ятилистник
раптом збудеться?
келих з насолодою
повен бажань незнаних

Час адаптації.
А я, ніяк не звикну,
що сум обмацує
мої думки,
як нитку
худими пальцями…
…мої бажання
проходять в серці
перереєстрацію,
а пам'ять,
мов офіціантка
з тацею
знов пригощає
спогадом про тебе.
І дивиться на все це
зверху небо
і мовчить.
І дощ немов здурів –
щодня овації,
а я так хочу сонечка,
а то - сльота
в моєму серці
від твоїх слідів…