з калюжі весело грає в очах
жирна веселка бензину.

життя — лиш свічка в руках
у пору дощів і калюж спотикання.

шановний ідіоте,
ти у цьому світі сам.

є час мовчати
і час в обличчя кидати каміння.

Він був один у цьому світі зі своїм болем...
з кожною миттю життя покидало Його побите тіло...
пливло усе.
примарні постаті Його предків з’являлися й зникали нагло.
з ран, пробитих Його ж кістками,
витікали останні краплі життя...
згадувалось: щасливе дитинство, свобода, кущі,
ліс, дороги, подвір’я, біля якого мешкав,
подруга життя і Той-хто-весь-час-топив-Його-дітей...
...і ця клята тарантайка на колесах, що чавить все живе...

вмить якась сила наповнила Його востаннє.
Він глянув туди, звідки йшов Той.
підійшовши, Той вдарив Його по голові залізякою.
на асфальті у конвульсіях востаннє витягнувся Він.
відтягнувши собаку до канави, Той подумав:
< Він був один у цьому світі зі своїм болем... >

знову очі відкрив:
якась метушня і робота.
вставай — випий щоденний келишок поту.

у снах приходить закіптюжена примара,
ідіотський клон — стара горбата діва Радість,
що шепоче потрісканими губами слова солодкого кохання.

усміхнись, моя люба, на свої кутні.
а я заспіваю тобі баладу, яку склав мій знайомий вішальник.
обійми мене своїми ніжними білими кісточками —
і я з тобою танцюватиму, поки не розцвіте сонячна квітка.

допоможи знайти, о Радосте, твоє кам’яне серце.
бо своє я загубив.
чуєш гарчання й гризню?
це Хіть та сестра Гординя дожирають його.

а я відчуваю незрозумілу втрату —
немає серця.
але є моя приятелька Радість.

у відчаї равлик оченятами сліпими тицяє урізнобіч —
шукає покинуту мушлю свою.
наткнувсь на м’якеньке, тепленьке, приємне:
< лайно... >
наткнувся на мушлю холодну, тверду:
< взагалі неїстівненe! >

в ядрі свідомості — купка лайна.
а довкола — розсипом мушлі:
залізні, мідні, срібні, золоті...

коли сонце твоїх думок ховається глибоко в твоїй голові,
і загравою востаннє кидає тіні на гори твоїх мізків,
ти розумієш істину холодної ночі.
не хочеться жити так.
хочеться знову відчути день
і співати тілом, душею і духом живої волі.
але ніч, холод, срібний птах Місяць
і лякаюча невідомість темряви наповнюють єство,
і твоє Я виходить на двобій проти темряви.

ти сходиш на вершину,
а за тобою повзуть примари, виліплені ніччю твого життя —
звиваються зміями й сичать, тріщать кістками трухлих тіл.
вони то стогнуть, зі слізьми молячи простити їх,
а то регочуть, скрегочучи зубами.
весь час у них на вустах твоє ім’я.
від них не втекти.
молиш ти:
< о Володарю Всесвіту, засвіти небо вогнями великого Сонця! >

ось стоїш на вершині.
сонця немає.
примари зла плюють ядом і облизують твоє незахищене тіло.
вони глузують з тебе і вивергають сморід плоті зла,
скрегочучи зубами, хором сичать:
< ти навіки наш-ш-ш... >

з останніх сил власної волі
ти випромінюєш молитву духу життя —
і музика світла наповнює тебе зсередини,
немов народжується дитя в пустій шкарлупі смерті.
сонце встає з-за гір, зі сходу твого життя,
і гори твоїх мізків пронизує червона стрічка язика світлих думок.
ти на вершині.
простягнувши руки у мольбі, ловиш живий промінь,
і вмілими рухами скульптора швидко виліплюєш
меч істинного живого слова.
кружляюча всю ніч біля тебе наволоч
відчуває вже власний страх,
і тарганами кидається з гори врізнобіч.
але марно.
меч караючою силою світла
досягає і нищить, розтинаючи темності.

божественний день настав.
світлий круг у блакитному небі осяює тебе, друже.
зі зброєю у руках ти стоїш на вершині
і славиш співом Всемогутнього.
у славі Божого Неба, на вершині гір твоїх мізків
сяєш променистим полум’ям живої любові.
і сонце твоїх думок високо,
високо в Небі.

заїхав в морду дзеркалу —
і розлетілось крадене лице.

товстенна муха була колись.
а зараз — в павутинні
невігластво, лиш видимість і зліпок форми пустоти.

дерево-шибениця лист за листом роняє.
на скрипці проводів маестро вітер грає.
ключ журавлів — наче хвиля журби.
вкутала душу мряка плащем.
в обличчя кидає вітер листя з дощем.
холодна волога пробира до кісток.
та в серці живий
весняних надій
росток...

кусюче стерво, вигризаюче душу!

щоб стати мухою та їсти мед і цукор,
доводилось личинкою вживати трупа.

розпинаємо Любов,
щоб Їй поклонятись.

пора збирати врожаї мерців.

закутаний плащем дощу, худий вітер бігає надворі.
і тих, хто не встигли сховатись у шкарлупи з димарями,
мочить,
мочить,
мочить...

небо замкнуло в свої обійми землю.
сонце лиш на кілька секунд прориває пальцями хмари.

калюжі відображають в своїх обличчях усе.
сновигають двоногі плащі.
калюжі проектуються на плащі,
вилітаючи з-під коліс невловимих колісниць.
колісниця швидко зникає,
а якийсь плащ стоїть
і лається,
лається...

вона прийшла,
з розтріпаним волоссям мокрих гілок на деревах.
листя на землі — то її саван,
що вкриває її брудне чорне тіло —
тіло золотої осені.

ось жук зарився в гній,
щоб прокопати хід в моїх думках...

упала з неба крапля кислоти,
виводячи мене з заціпеніння —
і я, мов жук,
що, все життя в лайні прокопавшись,
народить в світ лиш декількох личинок.

примара гнилої плоті.
радість, закутана в саван байдужості.
цілуй її підошви у крові!

скаженіє дикий вітер,
жбурляє попіл часу в вічі.
прожитих днів піщинки різнобарвні
засипають писк душі —
замкненого цуцика у будці серця.
і зирить у замок потворне око.

та звук глухий, мов серця стук,
проб’є зачинені всі двері,
в мене собою світло несучи
свічі, що зверху Бог нам світить.

я — вітер закритий у трилітровій банці плоті.

хтось визирнув з вікна...
ще хтось дверима рипнув,
на засув закривши серце...
ще хтось жбурнув з вікна
живого ще щура...
а хтось вдягнув петлю
і мотилем затріпотів...

Цей легкий вітерець,
Що навіяв мелодію вальсу,
Ледь торкнувшись руки, запросив на омріяний тур.
Защебнув комірець
І сказав мені: міцно тримайся.
Буревієм поніс, розметавши листи партитур.
Я трималась його
У кружінні заплющивши очі,
Аж судома звела мої пальці на тому плечі,
Розгорався вогонь,
І слова я згадала пророчі:
Не впускай cобі вітру у долю ні вдень, ні вночі…
Я спинила ту мить,
І розпалась вальсуючи пара,
Я упала у сніг, та мене обігрів пілігрим.
Ну а що ж вітерець?
Він і досі кружляє у хмарах,
Не помітивши навіть, що я уже більше не з ним…

Переливание прозы; покой;
Будьте при нем, сестра.

Впредь избегайте, мой дорогой,
Невосполнимых трат.
Больше рубах на груди не рвать
И не рубить с плеча.
Впредь избегайте. Велю позвать
Лечащего врача.
Кто я? Усталость; ключи во тьму;
Наивернеший враг.
Слушайтесь лучше, не то возьму
И уведу во мрак.

Дві прямі, що ніколи не перетнуться
Дві струни, що співають мелодію руху
І вогні – метеори, що згори осипаються
Заворожують погляд Прометея дарунком.

Тут всередині є свій власний простір
Своє життя, норми і правила
За вікном поспішають люди серйозні
Вони завжди за склом. Їм до нас нема справи.

Нам до них теж. Бо ми зараз разом
Бо на 30 хвилин це є наша домівка
Іменами малюєм на склі декорації
Вони вистигнуть – сліду не буде на вікнах.

На хвилинку наш вектор руху співпадає
Із рухом трамваю. І на карті накладаються
Дві прямі, і ніхто не помічає
Цього імпульсу, що по дротах обганяє час

У вікнах будинків малесенькі сонця
І кожне свій світ дуже хоче зігріти
І фари машин, лишаючи слід на бруківці
Немов пролітають в просторі хвостаті комети.

* * *

Якщо б трамвай їздив не до кінця зупинки
А значно далі – до заходу сонця
То можливо прямі перетнулися б
І не було б кінцевих зупинок і руху по колу
І можна було б не виходити в холод
А грітися разом, коли на окраїні міста
В старенькім трамвайчику світло
Крізь марево снігу
Ледь зблисне.

Ксерокопією розмножу посмішки
Подарую їх всім перехожим
Щоб шукали в них десять відмінностей
І в метро оплатили проїзд.

Сфотографую запах кави ранкової
В діапазоні інфрачервоного кольору
Нехай ескорт галереї бігбордів
Проводжає мене на роботу

Проведу нові сезони моди
На даху будинку, як на подіумі.
Модна власна думка в новому сезоні
Можна виготовити оптове замовлення.

Перекладу всі цифрові коди
На музику. Це буде опера.
На прем’єру чисел Фібоначчі
Не залишиться вільних контрамарок.

Пейзаж за вікном – це лише інсталяція
Через тисячу років вона буде інакша
Проводячи конкурс дитячих малюнків
Варто задуматись, яким буде майбутнє.

ми, колись, коли були маленькі,
як Сонце на небі, білі, білі кульки,
бавилися вічністю, помалу,
не знаючи втоми, ані грамульки;

а потому ми стали дуже старенькі,
як Місяць на небі, заплакані
шамотіли, бавилися дурненькі,
бо залишилися дітьми, застрашені

Смертю, що косо зиркала із-за рогу
завтрашнього вмирання; хникали
іноді, коли скалилася, звали на підмогу,
дивом урятовані безцільно никали,

забувши засторогу хіхікали
із самих себе, до гикавки –
страхом уперіщені цигикали
про вічне, аж до сикавки,

й, не встигши, як слід, злякатись
зникли, не сповіщені, НАЗАВЖДИ;
й, ніколи нам не увібгатись
в світ Ваш, крихітку, сказавши

СЛОВО – нас зродивши і убивши,
уста закривши, – ПАНУЄ –
Із-само-початку – настромивши
Душі віссю; й не промовить всує:

Алілуя, – мовчимо, бо, є ще що сказати;
але, уже не Вам, – за даллю Слово –
На-все-космос – у ньому Вам злинати –
На-все-завтра запануєш Мово;

– Спати, спати, – говорила Мати,
і ... приспала Слово, – нам літати,
І-все-знати, й-Все-мовчати. Бо як скажемо –
Світ, злякавшись, перевернеться:
ми ж бо знаємо більше Боженьки;
Він, сердешненький, тільки – Слово,
а, Ми – Речення:
заперечене,
безкінечне;
тому –
й
вмерли
Ми,
й,
Ви –
учорика –
на світанні,
не сповіщені
змовкли
скоренько –
Бог:
уста,
світлі
оченьки –
засклянив
ОДНОСЛОВЕНЬКОМ!

Колись нас тихо зрадить власна пам’ять.
Колись нас тихо зрадить власна гордість.
За те, що ми любили і боролись,
За те, що нас, як Жанну Д’арк, не спалять.

Колись нас тихо зрадять власні очі.
Колись нас тихо зрадить власне серце.
І я не попрошу тебе – не сердься,
Якщо я раптом зникну серед ночі

Колись нас тихо зрадять власні боги.
Колись нас тихо зрадить власний рай.
Я більше не скажу тобі «прощай»,
Я вже не перейду тобі дорогу.

Колись нас тихо зрадять власні драми.
Колись нас тихо зрадить власне щастя.
Якщо нам із небес не вдасться впасти,
Нас вранці нишком знайдуть вже не нами..

Ти щаслива, як перемога після поразки,
Як хороше закінчення у дитячої казки.
Як здоровий сон, хворої людини,
Як усмішка маленької дитини.
Коли на ранок сходить сонце,
Хтось розуміє, що був лиш сон це.
Смерть поета і народження героя,
Як вночі на ліжку кохаються двоє.

Ти сумна, коли залишаєшся одна
І в самоті твоїй нема ні берега, ні дна.
Твоє серце тихо-тихо плаче,
Лиш тоді, коли тебе ніхто не бачить.
Відчуття приходять, як жовта осінь.
Як дощ, який з неба падає й досі,
Ти не допоможеш, тому хто просить.
Це стан, коли з тебе всього вже досить.
Корабель затонувший у відкритому морі,
Ти квітка одна у терновому колі.
Як старовинного замку забута руїна,
Як кров пролита за Україну.

Ти добра, як сильно пяний друг.
І щира, як зізнання у коханні, сказане вслух.
Невідшукати у тобі і крихти зла,
Коли по твоїй щоці прокотиться сльоза.
Як у землі лежить твій мертвий ворог,
Як з улюбленої книжки стерти порох.
Відверта молитва до світлого Бога,
Як безкорислива допомога.

Ти дивна, як хворого серця стук,
Не настроєної струни хижий звук.
Як залежність курця від яду цигарки,
Як хитрий погляд молодої циганки.
На фондової біржі не виправдані ризики,
Як порушення усіх законів фізики.
Як незрозумілі фрази з цього тексту,
Як низький результат свого IQ-тесту.

Ти таємнича, як код на сейф у банку,
Як плани на твій вечір, але ще зранку.
Як швидкий потік крові, у розширеній вені,
Як мовчазний герой, на великій сцені.
У будинку що стоїть за високими мурами,
Як вікно закрите темними шторами.
Як у чорну ніч дикий цвіт папороті,
Як причини порушення Божої заповіді.

Ти красива, як крапля світла у кінці тунелю,
Для людини, що усе життя іде за нею.
Як заходить сонце і запалює зорі,
Як стежка тонка у зеленому полі.
Як вірш Петрарки до Лаури,
Як наказ звільнити від тортури.
Ти як усмішка на картині Мони Лізи,
І музика Бетховена «До Елізи»,
До Керн. І відчуття не вгамованої болі
У вірші Шевченка написаному у неволі.
Як еротичний танець стриптизерки,
Який є лиш обгорткою солодкої цукерки.

І така цікава, як новини з ранкової газети,
Як над будинком, нічний політ комети.
Як премєра нового кіно-фільму,
Чи політ на крилах птаха вільний.
Ти така єдина, ти сильно особлива,
Ти приходиш, як весняна злива.
А коли ідеш, то забираєш все що є,
Таке важливе кожне слово сказане твоє.
Ти така буваєш, лиш в моїй уяві,
Я один, так радію твоїй появі.

Плями на сонці - плями в душі...
Шепіт у вухо - в серце мечі...
Потім що буде? Щастя коли?
Хто мені скаже - звідки й куди...

Плями у морі, плями на сущи -
Чистити треба не тільки дущі...

Не треба плутати поняття різні,
Не треба нам слова казати грізні.
Не треба, щоб в небі слони літали,
Не треба, щоб пташки у воду впали.

Не треба робити, чого ти не зможешь,
Не треба - нікому так не допоможешь.
Зажди, зупинися ти хоч на хвилину.
Все в світі змішалось, а виння людина...

Не треба казати, чого ти не знаєшь,
Не треба давати, чого ти не маєшь.
І зупинися ж ти хоч на хвилину -
Треба розплутувати плутанину...

Солнце укуталось в тучи,
Холод его пробирает.
Наши умы, наши души
Холод безумный ломает...
Я возьму за руку друга
И попытаюсь согреться...
Как же сейчас это трудно,
И как легко это в детстве...

Не нахожу себе я места -
И там не то, и тут не то...
Не знаю я сама, что делать,
И надо браться мне за что.

Как мне сейчас не ошибиться?
Как в этой жизни выбрать путь?
Ведь не хочу потом метаться:
Того чуть-чуть, сего чуть-чуть...

Как угадать же - что мне надо?
Что радость в жизни принесет?
Ведь время быстро, как отрава,
И как вода в песок течет...

Ну подскажите, умоляю!
И нет ответа - тишина
со всех сторон несется...
Знаю - сама я выбирать должна.

Прости меня, так много оступалась...
Прости меня, я часто ошибалась...
Я отступала там, где отступать нельзя...
С раскаяньем, слезой, прошу простить меня...

Я знаю, что не раз я уступала лени,
Прошу простить меня я, преклонив колени.
Бросала я слова на ветер - признаю,
За это тоже я прощения прошу...

Прости меня за ложь, которую сказала,
Прости меня за гнев, который не сдержала...
Гордыня - с ней борюсь не так давно, я знаю,
Прошу простить меня - я так страдаю...

Твоя жизнь как глянец? Если нет -
Ты неудачник! - Кричат в ответ.
Твоя жизнь как глянец? Если да -
Поздравляю - ты звезда!

Шик, блеск, красота -
Все вокруг тебя сверкает.
Ты - суперзвезда,
Каждый шаг твой пресса знает.

Шик, блеск, красота -
Это все стекляшки только.
Ты "суперзвезда",
Только ночью плачешь горько...

Наступят времена получше - это знаешь.
Должна ты пережить из-за чего страдаешь.
Депрессия сильна, но ты ее сильнее.
И к цели ты своей теперь идешь смелее.

И сбудется все то, о чем сейчас мечтаешь,
И сможешь получить все то, чего желаешь.
Любовь свою найдешь, я это знаю точно,
Ну а пока сейчас ты тихо плачешь ночью...

не сдавайся. Если хочешь -
Отступай, но не беги.
Если что-то надо - спросишь,
Если надо - подскажи.

Не сдавайся никогда -
Впереди твоя мечта.
К цели ты иди своей -
Будь смелей!

Да, люблю! И да, безумно!
После горечи утрат
Рвется сердце семиструнно
То ли в рай, а то ли в ад.

Будет полною луною
Ночь глядеть в твои глаза.
Нежность робкою волною
Нас накроет. Бирюза

Волн морских ласкает берег
И упруго льнет к ногам.
А зоря – цветущий вереск
Распускается. И нам

Ветра мало для дыханья,
Он все стихнуть норовит.
Море дарит обещанья
Не покоя, но любви.

Кроками скрадливими,
В парках- шурхотливими
Оживає день.
Ніжними кольорами,
Повними коморами
Радує людей.
З диво-хризантемами,
Сутінками темними
Упаде туман.
Першими морозами
І дощами-сльозами
Зеленіє лан.
Дзвонами мовчазними,
Золотаво-ясними
Котяться роки.
Як лавина горами,
З наслідками скорими
Їхні сторінки.
Сонце-золотавої,
Неустанно-плавної
Зичим їм ходи.
В тихому неспокою,
Щедрою, високою
Доленько іди.

Мрії ночі дивні очі
Зустрічав я мало днів
Знов побачити так хочу
Хор весняних променів
Б"ється сяйвом із під брів
Разом серце й душу точить.

Вас мені не зустрічати
Не всміхатися як треба
Серцю волю не давати
Упірнувши в милий щебіт
Розламавши долі грати.

"Подорожній, зупинися, присядь, відпочинь,
Де чинара трьохсотлітня утворила тінь.
Спів невидимого птаха почуй у гіллі.
На питання дай будь-ласка відповідь мені."
Мандрівник, чоло піднявши, перед звіром став,
Хресний знак намалювавши, лячно запитав:
" Що ти за створіннядивне, що ж за мана?
Нащо, скажи, ти мені шлях перепина?"
"Вартова я таємниць, - звір йому мовля. -
Загадку ти відгадати маєш, воля в тім моя!
Не роздумуй надто довго, і гав не лови,
Зазирни у води ставу й Бога назови."
Думав подорожній, думав, себе розглядав
(В відображені він Бога так і не впізнав).
"Що ж, о монстре страхітливий, правди не втаю -
Відгадати я не можу загадку твою."
А насправді загадка та була проста,
Досить було лиш сказати одне слово - Я.
"Як не знаєш - вибачай, то біда твоя,
Бо сьогодні з тебе буде трапеза моя,
І душа твоя спочине там де плине Стікс."
Оскалившись хижо, промовила Сфінкс.

Чи є у нас гордість?
Хай скаже Петрусь і Івась.
Чи є у нас гордість?
Питаю у вас.

Спитаю в Ірини,
спитаю в Мокрини,
чи знають вони,
як гордо боролися
наші діди?

Відповідь буде,
знаю одна.
Генами предків,
гордість дана.

Воля, свобода –
Не помре в нас,
пісню складаю
о цю я для вас.

Як предки боролись,
за гордість, свободу.
Воля і гідність,
кредо - народу.

Волю і гордість
вибороли нам,
прапор свободи
вже нести синам.

Небо блакитне
і жовті лани,
на прапорі нашім
збережуть сини.

Він був не такий,
Коли мене покохав,
Тримав завжди обережно,
Так ніжно знав, цілував.
Ховав краплини дощу,
Щоб раптом я не замерзла,
Ламав кришталь на ходу,
Щоб щастя було безмежним.
Колись він був не такий,
Коли мене покохав,
І все це було смішним,
Що радість нам замовляв.
А зорі падали з неба
Букетом барвів до ніг,
Колись була дуже треба,
Тепер кохати не слід.

Она не помнит, он не ждёт,
Сегодня врятли кто придёт,
Ведь в сердце, боли больше нет.
А ненависть давно забыта
Она не помнит, его имя.
И он другой идеею живёт,
Без боли, и без сожалений.
Он мимо дома, вдоль её окон,
Проходит, оставаясь не причём,
Хотя конечно, он хотел быть за окном.


20.08.08 г.

На ліжку вбогому вмирає хвора мати...
Ні слова з вуст, лиш слізоньки з-під вій.
Та замість того, щоб води подати,
Кричать скажені діти славу їй.

Знов:"Слава!", знову:"Хай живе!",
Знов крикуни з високим чином
Кричать: "Свобода! Всі вперед!", але
Це - ще не Україна.

Митці співають оди їй
Бездумно, безупинно.
А я сказати хочу:"Стій!
Це - ще не Україна".

Забувши міру (як завжди),
Всі славим Батьківщину.
Спинись, народе мій, зажди,
Це - ще не Україна.

Поглянь на руки матерів,
Що весь вік гнули спини,
Поглянь на сивину батьків,
Оце, брат, Україна.

На землю згублену поглянь,
Вона ж бо лиш єдина
Пізнала стільки зневірянь...
Оце, брат, Україна.

Устань, Тарасе, подивись,
Ти вірним оком сина.
Ти це хтів бачити колись?
Чи це твоя Вкраїна,

Де брат на брата гострить ніж,
Щоб зверху сів вражина?
Чогож, Тарасе, ти мовчиш,
Чи це твоя Вкраїна?

Народе, брате, не згаси
Вогонь душі єдиний!
Старенькій неньці віднеси
І, впавши на коліна,

Моли пробачення, проси
Щоби простила сина.
Бо це, брат, Україна...
Бо це, брат, Україна!

Мов зірочки з лілового конвертика,
Під сонцем, що ніколи їх не милує,
Живуть і квітнуть у степу безсмертники,
З якоюсь несподіваною силою,
Сухими паперовими пелЮстками,
Такими гостроверхо – войовничими,
Чи й справді не бажається вам плЮскоту
Дощу й ріки, чи джерела криничного?
Бузковий погляд, мов з-під лоба впертого:
Не боїмося бездощів’я й спеки ми!
Шепочуть тихо степові безсмертники,
Мов давні скіфи мовами далекими.
Лиш вранці над рівниною пологою
Туман зійде , і степом заклубочеться,
торкне на мить щокою їх вологою,
Так і живуть, бо жити дуже хочеться…

Как хрупок наш хрустальный шар,
Как дорог нам природы дар.
Как мы небрежно и легко
Хрусталь меняем на стекло...

Время живое, оно непослушное -
То остановится, то побежит.
Время давно уже нас не слушает
И с ускорением в бездну летит.

Сердце колотится вдвое усиленней -
Мышцы заныли и трудно дышать...
Даже живем мы теперь с усилием,
Только нам некуда убежать.

Время все вылечит, или забудет нас.
Времени мы не щадим никогда.
Время для нас зачастую - название,
Мы же для времени - это беда....

Время живое, оно непослушное,
То остановится, то побежит.
И обязательно не в то мгновение
Время как птица от нас улетит...

Вечностью кажется день нам испорченный,
Мигом промчится и отдых и радость.
Только сильнее мы чувствуем с горечью,
Как в суете пропадает вся сладость.

Время - судья нам, и время - спасение,
Время - целитель и вдохновение,
Время нам враг, но и время наш друг,
Все замыкает времени круг...

А вы когда-нибудь любили?
И застывала в жилах кровь?
С ума ночами вы сходили,
И ждали встречи вновь и вновь?

А вы когда-нибудь страдали,
Пытаясь склеить, что разбили?
И над осколками рыдая
А вы когда-нибудь любили?

А я не знаю, что такое
Бурлящая по жилам кровь.
Влюбленность обжигала зноем,
Но ведь влюбленность не любовь...

А вы когда-нибудь любили?

Ветер обнимает меня,
К пропасти опять подгоняя.
Я иду за ним не спеша
Слезы по дороге роняя...

Капли не коснутся земли -
Солнце их в полете осушит.
Вижу я прошедшие дни,
И опять печаль меня душит.

Воздух словно мелкий песок,
Кожей чувствую я усталость,
Ноя все равно добреду
Кцели, что одна лишь осталась.

Сердце спрячу в сейф под замок -
Душу никому не открою.
И в реку с разбега - песок
Я налипший с себя отмою...

Размазалось лето по белой бумаге пастелью,
В себя нас втянуло от солнца лучами, как в сон.
Чарует нас шорохом трав и птичей свирелью,
И манит усталость нас в тень пышных крон.

А воздух горячий, как мед, прилипает к одежде,
И все, как в замедленной съемке, становиться ясно.
Для нас станет мир не таким как был прежде -
Растаят все мифы в жаре, словно масло...

В сотый раз начну сначала:
Не хватает, всего мало...
Строчки пробегают мимо -
Все нелепо, некрасиво.
В сотый раз я рву страницу,
Третий час, а мне не спится...

Я дожила до літа. Ну, майже.
Як дожила - не питай,
Ромашку чорну знайди і на ній зворожи.
До тебе – щодня вмирання, так само як пішки в китай.
Хочеш-не хочеш, а взуй постоли і рухайся по межі
Здорового глузду, який чомусь мнеться у п’ятах,
де мала би бути душа - і чомусь мовчить...
Ти чуєш як б’ється, не переходячи берегів?
Чуєш,
як рве наплічник,
вгризається у лопатки?
Те серце яке ти шукав, про яке ти просив
Мов голову Йвана Хрестителя,
витанцьовуючи
й відтинаючи...

Це десяте й останнє по різні наскрізні світи
це росою на спраглі повіки освячене літо –
я уже дожила
довмирала
дійшла,
і на десять залізних хлібин
лише цей перший день
має присмак гіркого мигдалю
й солодкого формальдегіду
Тож чого ти чекаєш?! –

Веди через брід,
зустрічай...