Вже цвітуть каштани
Уквітчані в квіти
Батько залишає
Сиротами діти.

Не покидай татку
Ми тебе благаємо?
Виживати трудно
Ми крилець не маємо!

Не покидай тату
Бо ми тебе любимо?
У світі ми щастя
Без тебе загубимо.

Холодна зима буде
Забіліє сніг,
Не покидай тату
Падаємо до ніг.

Вислухав дітей
Не сказав ні слова
махнув лиш рукою
він із-за порога.

Проміняв жінку,
(куди своїх подіти)
На другу кохану
На чужій діти.

Ластівка в гніздечку
Дітей не кидає,
Доки та малеча
Сама не злітає/

Олень з оленицю
Дітей доглядають,
Аж доки в них роги
не повиростають.

Людина у світі
(Це не звірена)
В деяких батьків
Інстинкту нема.

Лишивши у рубці, в плачу,
ляпотняву всіх позивних,
на серфері блискавки мчу
по морю небес дощових.

Шукаю, стрибаючи з хмар
у коловерті неземній,
таємний для нас календар
усіх неминучих подій.

Вмикаю трифазні слова
у снах однофазних оман,
де інопланетна людва
глита електронний туман.

Де трощить орбіт кораблі
будинків кораловий риф,
де вкриті ним календарі
майбутніх осяянь і див.

Вони припадають до стін,
ховаються в комп’ютерах,
але в гіперпросторі змін
за дахом зривається дах.

Ворушаться десь в глибині
стеблини розмоклих шпалер –
вже не вистачає мені
всіх дихань усіх атмосфер.

Легенями вітру свищу,
в хиткій розуміючи млі,
що я, потопельник дощу,
лиш позначка в календарі.

Ключем злетівши, в шарлат вмочивши німе перо,
Ключі узявши, дійти до брами, а далі – раєм,
Де Петя Наліч – немов апостол – що теж Петро,
Про море синє (де не бувала) мені згадає,

Про чайок білих (яких не чула веселий крик),
Про босий танець, пісок на пальцях і тіл Бермуди,
І усміхнеться з аероплана той чоловік:
Ще не бувала? No problems, люба! До ранку будем!

У сині хмари пірнаєм рвучко, гребем на схід,
І не боюся пливти з тобою крізь небо хиже,
І море стихне, і берег дальній, і мокрий слід,
І Бог ладнає нам на пісочку маленьку хижу.

І гамір чайок, чайок зелений, габа одеж
Спливе невміло, та неодмінно, до ніг, до пальців...
І вишиваю шалений танець, а потім теж
Ранкове сонце, священне море на білих п’яльцях.

А потім раптом – колись, навіщось, в якому сні,
Коли вколишуть мене – щасливу! – щасливі чайки
Присняться чорним, присняться білим вони – одні! –
Замерзлі наші, голодні наші пінгвіно-лайки.

І ти цілуєш, і ти керуєш: вертати час,
Бо час злітає, і ми злітаєм над теплим раєм,
Бо хтось чекає – вони чекають! – на сильних нас,
Бо ми руками їх зимні душі відігріваєм.

Страшно... хотіли дожити довіку
із чоловим на землі чоловіком -
краяло б сонце не біль небокраєм,
билося б серце за "всіх" і "кохаю".

Щоби чоло не оралося віком,
світ засинав на щасливих повіках,
вдарили громи - розсипались зграї
наших гризот, що розмаялись в маї.

Пиймо любові незлічені ліки
серце - не камінь, а доля - не лікар.
Станьмо глухими до дзявку та лаю,
там, де молитва - там янгол витає.

А від сльози - зачинаються ріки,
а від усмішки з чола чоловіка
мудрість із ласкою світ розкривають,
прощу несуть в чолобитній до раю.

1 Травня 2008

Тугий адреналін, неначе мед у сотах,
збирається під линвою і створює вагу.
Хода прикута висотою зяво-рото
і всоте, як і вперше, крок збирає квотум
довіри линві. Гасне в перестрілках палок гул.

Стужавіють повагом краплі слів у в`язах,
пов`язка на очах, немов до страти, чи до сну.
Наповнені відвагою останні м`язи,
питливе відчуття стопи - дороговказом
веде за кожним разом струмовини борозну.

Стенається під куполом на стен жердина
і світло пожирає в декалюменах піддах,
і ніби по життю іде на суд людина,
чим ближче небеса - тим брак адреналіну
відчутний їй. Хрещата тінь несеться по рядах.

30 Квітня 2008

Поки сонячне світло сіється через фіранку
А в каміні іще догорають залишки твоїх листів
Так по-дитячому бавимось у мовчанку
Ніби з водою у рот ми набрали китів

І випливають слова обважнілі як брили
Скільки б не говорили та всеодно
Не вистачає одного Ньютона сили
Щоб впасти на дно…

Зав'язують, затягають,
Як ряска плесо.
Живущим погрівом – сонце,
Гіркавим пилом – полинь,
Миром – тінь:
"Забудь... Покинь..."

"Милі, милі, один же вік.
Покинути, що злеліяв?
Оддати іншим, про віщо мріяв?
Для чого ж я жаром протік?"

Коли чую: від сонця сміх.
"От я сію найбільш усіх,
А ти бачив женців моїх?

Радість на бистрому вітрі цвіте.
Ой на бистрому, ще й на рвучкому,
А бажання – при доброму й злому –
Стоять, як дерева навколо дому –
Не одходять ніколи, ніде.
То, скільки не жити,
Мрії не вдовольнити".

Зав'язують, затягають:
"Забудь... покинь!..."
Ласкавим опалом – сонце,
Оливним димом – полинь,
Миром – тінь.

1935

Із збірки "Медобір"

пісня

Вершник-герой Гандхарва
протягом року мандрував Варою –
Великим Слов'янським "Простором",
втіленням якого, а ще часу, він і ставав,
повернувшись до рідного племені.
Там заздалегідь порядкували вівтар.
І коли Гандхарва віддавав жерцям
себе-й-коня на заклання – то він вже
вважався символом Всесвіту (Простору-й-Часу).
Народ ставав стійким і непереможним.

Степом шлях.
Вершник на коні –
Простір-Час в просторі землі.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.

Мій народ
шляхом тим іде.
Навкруги – попіл та вогонь.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.

Сто жерців,
сто людських благань,
сто синів – на вівтар вогню.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.

Стань з колін,
український рід.
Доля-шлях – є спаситель твій.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.

5 квітня 2006 р.

Про те, що вбили Чорновола,
Вже згадують тихцем, спроквола.
Хтось вбивство те назвав терактом?
Ви що, все трапилося раптом…

Живий був небезпечний владі –
Мав вплив великий у громаді,
Бо правди шляхом йшов прямим,
Сумлінням вибраний самим.

Народу волі він волів,
Бо вищий був на п’ять голів
І честю й духом президентів
Та їх дрібніших резидентів.

Пече останніх небезпека,
Що спалить їх законів спека.
То ж вбити!!! (А когда зароем,
Его признаем мы Героем!)…

Що порішили, те й зробили.
Наставили цим Руху вили:
Нема й сліда від сили Руха,
Є тільки розбрат і розруха.

Коли із Рухом Рух не в ладі,
То це на користь тільки владі,
Вже скільки голосів-позицій
Здали за владних пропозицій?

… Що вам у Руховій руїні,
І що у “Нашій Україні”,
Де Рухи зовсім не рухливі,
Підвласні спеці, мряці, зливі…

червень 2004 року

Вот красавица одна;
К зеркалу вадится;
С тайной робостью она
В зеркало глядится;
(Жуковский В.А.)

У скло вдивляюсь віроломне,
І бачу в дзеркалі на дні,
То океану серце штормне,
То полум'я живі вогні.
Враз застилає все імла,
Всі образи разом стирає,
І, невідома сила зла,
До мене з дзеркала киває.
Уже не скло переді мною,
А тіней коридор й Ереб
У глиб все манить за собою,
До капища кривавих треб...
...Тут просинаюсь, чорна ніч,
А на краю стола -
Огарки згаслих свіч
Й розбиті дзеркала.

Мужики цікаві стали:
ЗМІ у нас чи змії?
Правда стогне від потали –
З нею ЗМІ німії!

Змії може і отруйні,
Та вже ж не брехливі.
ЗМІ весь рік – у січні-грудні –
Ллють брехню, щасливі.

А сумління? У кориті
Утопили з кормом:
Їм вірші, листи відкриті
Затаїти – норма!

Правді годi ображатись,
Бити що на сполох –
Добре кривді розважатись
Там, де править молох.

До чергових Шевченкових роковин

«І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом»

(Т.Г.Шевченко)

До Тараса тричі на рік – черга хизування:
В день народження, в дні смерті й перепоховання.

До наступного приливу «жалоби й шаноби»
Залишилося три тижні – тож готуйтесь, сноби.

Про Шевченка ви писати начебто готові,
І поголені, й вусаті, а душею – хто ви?

Тричі на рік – ось вам шана генію країни!
Можуть справді хизуватись діти України –

«Славних прадідів великих онуки погані».
То коли ж Тарас діждеться «Заповіту» дані?

А діждати дуже просто: хай в Державнім гімні
Хоч рядок, хоч два – Шевченка, бо найлегітимні!

Щоб із кожним виконанням Головної пісні
Хто почує, враз відчує із ним зв’язок тісний.

А що буде також тричі, проте майже щодня,
Між людьми із часом зникне забуття безодня!

статична правда ваших піцерíй
як їх не наголошуй – хоч піцéрій
нагадує стерильність диспансерів
з відрижкою несправдженості мрій
а ти не мрій – аби не знати згуб
з відспівуванням щедрими вустами
коли в останнє бачитимеш камінь
з “направо” і “наліво” – в кіноклуб
озвучених і занімілих марень
ти обереш (я знаю) “навпростець”
так “просто” наче до “старого мяста”
до міста в котрого тебе не вкрасти
єдиний шлях – крізь отвори сердець

Барвінкові роси
Золотяться з ранку,
Заплелися в коси
Зорі на світанку.

А мені байдуже
Я візьму косу
І покошу трави
В ранню росу.

Потривожу сон
Сплячих глухарів.
У траві не скошені
Збуджу перепелів.

Жайворонок високо
Заводить свій спів.
Мав би я крила
Я б так же злетів.

З піднебесної висоти
Я б землю обняв.
В небеснім сузір’ї
Там би спочивав.

Понад думами, в вишині,
Хтось згадає про нас чи ні,
Втопить істину у вині,
І сховається в абажур.

Трісне глечик по серцю – кр(ах!),
Крик загубиться у вітрах,
Біль розпишеться ув очах,
І обійдемось без тортур.

Попід думами, унизу,
Без розплати за зуба зуб,
Кину серце в живу росу,
І розквітне троянди кущ.

Перевернеться світ на дно,
Знов забродить старе вино,
Тільки істині все одно -
Дай цукерочку за щоку.

Ти думаєш "це звичайна симпатія",
Хоча я не знаю, що думаєш ще
Всередині пеклом нестримним пече…
Можливо, тому, що не вмію кохати я?
Бо вмів би – то рай у душі стрімко цвів
І ми б упивалися солодом днів,
А так захлинаємось співом дощів,
Що ти народила у віршах…
У тиші,
У слові
Скажу тобі знову і знову "люблю"
А очі засліплені не розтулю,
Бо я ще не знаю любові…

Не вірити, молитися...
і знову,
Чекаючи бодай якогось слова,
Читати молитовник при свічі,
Коли на мене гостряться мечі
Мого ж безсилля
і чужих невдач,
Твого „люблю” і не твого „пробач”...

Чекати вітер, зливу, зорепад.
Збирати в жмені роси.
Невпопад
Писати довгі і сумні листи,
Любити небо.
Соняхом цвісти.

Поезія... Ступаю знов по лезу я
коли вчорашні болі заслабі.
Не всім болить? Не всім й одна поезія,
вона - розмова з рівними собі.

Присядемо отут біля фонтанів
на хвильку. Глянь - форзиція в цвіту,
мов королівна у весну цю ранню,
у мить оцю прозоро-золоту.
У серці виграє нестримна радість,
попереду - ще вічність без кінця,
ще неможливі ні печаль, ні заздрість,
і щастя ще обом нам до лиця.
Присядемо отут біля фонтанів.
Не поспішай. Уже відцвів бузок,
відмерехтіли свічечки каштанів...
Земля зробила ще один виток
у всесвіті, старому, наче казка,
і юному, як щойно ми були.
Ще все прекрасно. Й жодні ще поразки
надовго нас смутити не могли.
Присядемо отут біля фонтанів.
Погомонім. Журитися не варт.
О Господи, як голову дурманить
акації жагучий аромат...
Зелене листя припадає пилом,
заплутавсь погляд в плетиві гілок.
Вже не здається світ рожевим дивом,
Вже невідчіпний рій гірких думок.
Присядемо отут біля фонтанів.
Спочинемо. Весни остання мить.
Це пух тополі? Чи сивини ранні?
Це час - летить, летить, летить...

Сімнадцять днів на майдані
Били в барабани.
Розірвали вічні пута,
Скинули кайдани.

В незалежній Україні
Встали демократи.
Розкидане каміння
Пора позбирати!

Перші президенти
Чудес натворили.
В лабіринтах власті
Вони заблудили.

Народ здобув собі волю,
Віковічні мрії.
Ні на яких президентів
Не має надії.


Вожді і кермачі
На майдані були.
Розбіглися по партіям
Народ позабули

Тепер у парламенті
( де б кому на нари)
Розбирають між собою
Політичні чвари.

пустіть у гарячі точки
на фронт чи в кратер вулкану
не можу я жити мовчки
по цей бік ока екрану

скажу про усе що знала
впродовж всіх реінкарнацій
аb ovo usque ad mala
сидить на плечі Горацій

за дощ і гайда під землю
спускаюсь мов по канату
незатишно й страшно вельми
в сльозах кажу здраствуй тато

озброєна тільки німбом
арена і шквал овацій
годую приречених хлібом
вони відгризають пальці

У моєму годиннику висохло море. Пісок
Сиротливо тулився до скла і мішався із сіллю,
Проростав золотаво небаченим досі чар-зіллям
І вплітався хвилинами в сяйво байдужих зірок.

Колісниця світанку давно загубила свій схід,
Поспішає на захід – аби попрощатися з ніччю.
І від фіри життя не минають шляхи на обличчі.
І чомусь від любові у серці не гоїться слід.

Закінчився дороги останній стрімкий завиток.
І гріхів назбиралося, ніби піщинок – до біса.

Оксамитово-чорна важенна спадає завіса.
У годиннику сиплеться білий солоний пісок...

Відповнію в повені,
цвітом опаду,
стрепенуся листями
тиші на біду.
У барвінку вив`юся,
визорію зір,
гаснутиму гаслами -
виплесками зір.
Між словами виловлю
помисли ясні,
пелюстками вилічу -
"любий?" та "чи ні?".
Зчерленію в таволзі,
зжовкну, мов терлич,
звеселюсь веселкою,
виклекочу клич.
В небо вийду з піснею
стрімко, наче клин.
Як у дзьобі стрічечка
синя -
значить син?

28 Квітня 2008

Я дарую тобі волю,
Я звільняю тебе від себе,
Але ти говориш із болем,
Що тобі такий дар не треба.
Ти не хочеш мене чути:
Я ж дарую тобі волю…
Ти не хочеш без мене бути,
Ти обрав собі таку долю.
Ми з тобою такі різні,
Не шукаємо шлях на волю.
Нас тримають не пута залізні –
Ми обрали собі свою долю…
Ти даруєш мені волю,
Щоб звільнити мене від тебе…
Буду плакати я від горя,
Бо мені такий дар не треба.

Оживає усмішка Джоконди -
полотно облачаю в оливу,
випромінює праведність з рондо,
втаємничена пензлем чутливим.

Голограма небесного блага
відбиває ілюзію щастя -
нам хотілося, баво - розваги,
та судилося зливою впасти.

До останньої краплі злетіти,
в поцілунках на тілі зів`яти.
Ох, як пахнули спрагою квіти
і приходило сватати свято.

Як устами губилися ласки,
наче сонцем розлите проміння.
Як розмито дивилися маски,
а небесно - дахи піднебіння.

У тобі розпуститися - пізно,
бо ти вільна від власної волі,
бо ми схожі зате, що ми різні,
бо під масками - зіграні ролі.

Бо комусь захотілося драми
та вмокнути перо у чорнило -
наші душі звелися, мов храми,
стіни серця любов осінила.

На годину впольоване "куку",
розкричалося в клітці світання.
Так попалося щастя під руку,
згаряча пережите коханням.

28 Квітня 2008

Вітер-нечупара
Налетів зі свистом,
Гілку від тополі
Відірвав із тріском,
Розхитав дерева,
Дмухнув що є сили,
Аж торішнє листя
В небо полетіло.
Рвучко розвернувся,
Рве покрівлю з даху.
Щулиться в куточку
Кошеня від страху.
А вітрисько буйний
Знай собі гасає.
Він такий холодний,
Він жалю не знає.
З свистом навіженим
Хоче в душу влізти.
Геть від мене, вітре,
Не боюсь я свисту.

Василю Симоненку,
Василю Стусу

Стерегли нас часи зголоднілі злодійські і хижі.
Ми для них були ласим і бажаним кусенем їжі.
І вони нас зубами, зубами своїми змололи,
Кісточками і кров"ю зросили невільницю голу.

І з степів наддніпрянських ми словом взялись проростати.
Ми не маєм сердець, але ж душі у нас - стратостати.
І на землю рідненьку з небес ми уже повертаєм,
Бо безгрішні були, а її ж бо важаємо раєм.

– Тебе образили діти?
– Ні!
– Животик твій став боліти?
– Ні!
– Голівонька розболілася?
– Ні!
– Іграшка загубилася?
– Ні!
– Може, ти хочеш пити?
– Ні!
– Не знаєш ти, що робити?
– Ні!
–Їсточки тобі дати?
– Ні!
–Ти хочеш піти гуляти?
– Ні!
–У тебе погана пригода?
– Ні!
–А може тобі когось шкода?
– Ні!
–Чого ж ти плачеш, маленьке?
–Я плачу, щоб слухалась ненька!

З рук у руки м’яч стрибає
І до неба підлітає.
Ой який же він прудкий,
Гарний м’ячик мій новий!

Вгору , вниз і навпаки,
Ледь торкаючись руки
Скаче швидко м’ячик мій,
І не скажеш йому ,,стій”
Приспів:
М’ячик скаче, м’ячик скаче.
В нього вдача не ледача.
М’яч не стане сумувати,
Коли можна пострибати.

***
мовчаники за щоками
- це новий вид вареників
їх ліплять дуже бережно з відбірної муки
і пригощають Ніч і панночку Істерику
і посивілу Тишу з якою вже на "ти"
і блік від ліхтаря - єдину пляму світла
і сонний монітор, що дивиться на схід
сьогодні я - дурна... я - наречена Вітру
надула свої щоки і мовчу у світ.


***
я буду жити вічно, бо я тебе кохаю
кохаю надто тихо і суто у віршах
я допиваю ніч, наче горнятко чаю
самотність п*янко терпне на вустах
заліз на абажур вчорашній промінь сонця
і бавиться із дзеркалом у гру
я буду жити вічно п*яним серцем
я буду жити... я тебе люблю
і під диваном тінь - заплутаний клубочок
ниток для вишивання моїх снів
я просто буду... бо я надто хочу...
отак от тихо, гладями віршів.


***
пробач мені... за те, що я була
пробач за те, що це було ввостаннє
в моїй в*язниці кам*яні слова
і зачерствілі ноти від кохання
пробач мені, що більше не прийду
ця однокамерна самотність мені личить
пробач мене і промовчи "люблю"
спали це все... вогонь з*дає свічку
пробач мені, що я уже чужа
така чужа, що аж сама лякаюсь
в моїй в*язниці кам*яні слова
в моїй в*язниці кам*яне "кохаю"

і я тафтологічно кам*яна
і сльози мої надто непрозорі
я мабуть таки надто задурна
у мене ж бо каміння кольорові...
пробач мені, що я така... така
пробач мені відсутності любові
пробач мені каміння кольорові
пробач мені, за те, що я була...

Я дарую тобi... а чого це я маю дарити?
Я i так щонедiлi таскаю тобi бiлi квiти,
Я i так тобi каву готую, буває й вечерю,
А у вiдповiдь чую одне лиш: хутчеє, хутчеє!

Ти i так володiєш моїми думками, грошима,
Нерухомим, рухомим (будинок, город і машина),
Ти і так у полоні тримаєш і душу, і серце,
Ще дарунків тобі?! – І об стінку нещасне люстерце…

:))

Якщо попіл землі перетвориться в воду синясту,
і поверне ріка у русло, і напоїть печеру,
і з підземних ходів повиходять потвори бокасті,
я замкнуся у вирі безмовнім в чужу мені еру.

Тільки сон мій триматиме в спокої острах жаристий,
і миршаві жалоби не сміють проникнути жалом,
я лежатиму тінню, такий херувимисто чистий,
і чекатиму ери своєї. Цвістимуться кали.

Пожвавішають пута, в печеру торбар завітає,
і розкаже про Лазаря і про убогі скорботи,
і відчує поганина тіло, що в світі світає,
що покрились опасками тліні жалоби й гризоти.

І злидняк кропиву піднесе, що жаска до знемоги,
і в червоній блакиті відчиняться отвори раю,
я повстану зі сну і вдягну поцяцьковані тоги,
і наповниться келих замерзлий світилом до краю.

Были девчонки, были мальчишки,
Были портфели, тетради и книжки...
Время промчалось, время прошло,
И всё, что было, быльём поросло.
Жизнь завертела, жизнь закружила,
В детство дорогу снегами укрыла.
Нам никогда не вернуться туда.
Это печально, но не беда.
Наверное, что-то мы позабыли,
А помнишь, ты помнишь, какими мы были?
Вспомним давай мы с тобою сейчас
Время, когда назывались мы ,, класс’’
Помнишь, от двойки друг – друга спасали?
Помнишь, записки друг другу писали?
А кто-то списать не давал никогда…
Какими смешными мы были тогда.
А помнишь ты взгляды, а помнишь улыбки?
А помнишь удачи, а помнишь ошибки?
А помнишь, что было, и то, что казалось?
Что-то ушло… а ведь что-то осталось.
Те же улыбки, такие же взгляды,
Так же друг с другом мы встретиться рады.
Так пусть же морщинки не вызовут жалость.
Мы изменились… но самую малость.
Порознь мы жизни задачи решали,
Порознь беду и удачу встречали.
Давайте ж друг другу не ставить оценки,
Ведь не урок же, сейчас переменка.
Вновь разойдёмся своими путями,
Жизни свои сочинять будем сами.
Я вам желаю романов, комедий,
Но не пишите, ребята, трагедий.

Довіку б тут,
На полі юності моєї,
На сугорбі, стояти самотою
І бачити круг себе тільки ніч,
Надихану земною теплотою!
Але стояти не живому
І не бездумному, а так,
Як дерево у темряві стоїть,
Звелівши всім листочкам: "Тихо!",
І слухати в самотині,
Як там, в височині,
Де з зор насипана дорога,
Проходять вічні "каравани бога".

А на світанку не коритись дневі
І не вертатись до життя,
А обертатися в листочки тополеві,
В каміння, повне забуття,
Щоб не приймати в слух
Ні гуркоту, ні голосу, ні шуму,
Ні піснею виливаного суму
Над приреченим на загибель цвітом,
Над цим прекрасним і печальним світом.

23. VII. 1940

Як хочеться покинути себе,
Свої гризоти, спогади, бажання...
На березі морськім знаходять діти
Камінчики блискучі – може, я
Знайду собі де-небудь іншу вдачу
І стану інший – безтурботний, владний,
Привабливий, упевнений в собі.
Або купатись буду – і приплине
До ніг мені щербата горошинка.
Я проковтну її та й стану враз
Рибалкою в південнім місті. Буду
Свій човен мати, неводи плести,
На теплім морі ночувати часто,
Вертатися, коли в волоссі хмар
Горять рожеві уплітки, а потім,
Коло стола в маленькій кухні сівши,
Дивитися, як мати чистить рибу
І як луска, спорснувши з-під ножа,
До пальчиків пошерхлих прилипає.

Приїхала на море
На тихий курорт.
Із далекого села
Зробила ескорт.

Покупалась в морі
Загорає тіло.
Холодного пива
Її закортіло

Рядом лежав хлопець
В білім капелюшку
Показала йому палець
Зігнувши у дужку.

Хлопець зрозумів
Її запитав:
«пані хочуть пива»
Лагідно сказав.

Спрага сильно мучить
( нічого сказати)
І повів дівчину
Пивом напувати.

Задзвеніли склянки
В номері готельнім.
Розлилась любов пивом
На ліжку постільнім.

Купальник порвався
Трусики згубила.
Але добри напилася
На курорті пива.

Розквітли рясно абрикоси.
торкають гілками вікно.
Кружляють бджоли-медоноси,
блукають в цвіті, б’ються в скло.
А на душі пора осіння.
Веду я бій без перемог.
Глуха стіна нерозуміння -
на різних мовах діалог.
І кожне слово б’є до крові.
Ми все сказали, що могли.
В завислій тиші, на півслові
в кімнаті чути гул бджоли,
що заблукала в квітах ніжних,
в п’янких дорогах повесні,
як ми в словах різких і грішних,
казавши часто грубе «ні».
Нас завели словесні мандри
у вічне царство темноти.
Красу весни і світлі фарби -
все загубили я і ти.
26.04.2008.

Готуйся: завтра за своїм порогом
Почуєш кроки. Це приходить Хтось,
Кому за тебе стільки довелось
Відповідати строго перед Богом.

Він був тут від сотворення світів
Садівником нестоптаного Раю,
Господарем, - а опинився скраю,
Бо серед нас явитися схотів.

З Його народження-віки навпіл роздерті.
Від його з'яви вшир роздався простір.
Він той, хто йшов до себе наче в гості,
Щоб вмерти і не скуштувати смерті.

Прислухайся: у кожнім його слові
Між Пеклом й Раєм звивиста дорога,
Частина "завтра", шмат хоругви Бога,
Зітхання космосу, киплячий струмінь крові.

З часів, коли богів не обирали,
Коли світало і народжувались раси,
Із віку золота в кальну добу пластмаси
Прийшов - дивується, що не чекали.

Вже завтра ті, хто зрікся марноти
Отримають Його Благословення,
Його Знання, Знамена і Знамення.
На борт ковчега піднялися ми. А ти?

Я писатиму вірші -
То кращі, то гірші,
Під дощем наведу на вікні
Свої мрії торішні,
Його спогади згіркші,
І загадку, що Ти загадала мені.

Ти шептала, кричала,
Кляла й пробачала,
Тільки все промайнуло як сон.
Не тікай, не зникай -
Я так звикла до тебе.

Я так звикла до тебе, Любов!

Я писатиму вірші
У чергах столичних,
Я писатиму їх в телефон.
Стануть мрії світліші,
Стануть вірші справжніші,
Стане легшим важкий марафон.

Не стиратиму більше
Свої сльози прилипші
До вікна у минулі часи.
Не копатиму глибше
Його тайни притихші,
Не торкатимусь більше
Твоєї коси.

Як білий дух, метався сніг,
І раптом склав блискучі крила,
І знемощів, і ничма ліг...
Невже звестись йому несила?

Здавалось, тільки на часинку
Лицем припав він до землі;
Здавалось, вітер оддалі
Його підніме, як хустинку.

Аж ні! Упавши на бур'ян,
Лежить холодною марою,
І ним побілений курган
Його здається головою.

Ну що ж? Плямуйте ніжне тіло,
Топчіть одеж його срібло,
І ріжте полозом, і сміло
Клейміть незаймане чоло, -

А він, коли настане час,
Вмить перекинеться потоком
І дзвінко посміється з вас,
Зливаючись з Дніпром широким.

13 грудня 1940 р.

Його скарали в п’ятницю
Лежав день весь.
Прийшла неділя
Христос воскрес.

Розкидано каміння,
Пуста печера.
Юду в серці защемила
Та свята вечеря.

Коли Ісуса цілував
Серце не щеміло,
Як у петлю залізав
Жити не кортіло.

У неділю рано
Марія навістила сина.
Принесла гарну вістку
Воскресла дитина!

А тим часом Ісус
Між учнями буває.
За нас грішних
Чому скарав сина?
Отець лиш це знає.

За тебе, за мене,
За сонце, за рай
Муки христові
Завжди пам’ятай!

Віків багато проминуло.
Сповіщає владика
- Христос воскрес!
Ця днина велика.

ці вірші виросли на кладовищі
на могилі близької людини
намагаючись дістатися вище
ногу зламав годинник

зупинився вітер на півдорозі
затихли птахи у зморшках неба
лиш я іду зупинитись не в змозі
та ніяк не дійду до тебе

ноги вчепились корінням у землю
умить посивіла крона
а нашу осиротілу оселю
переносить на схід ворона

отак і стою на карнизі неба
у передчутті самоаборту
бо конче навчитись літати треба
мене ждуть в поминальну суботу

світлину твою облизує вітер
затираючи риси обличчя
саме в цю ніч зацвіли штучні квіти
на твоїм не твоїм передпліччі

27 травня 2007 року на Республіканському
стадіоні Олімпійський під час гри
Динамо Київ – Шахтар Донецьк
в присутності Президента Ющенка,
Прем’єра Януковича і Генерального прокурора
Піскуна(Фурмáна)(члена Партії Регіонів)
відбулось побиття київських вболівальників
донецьким Беркутом.
Серед вболівальників, більшість з яких – діти ,
є постраждалі. Вражає єдність Президента,
Прем’єра та Ген прокурора.
(З телебачення та газет)

Не чуєш горе в цій країні? –
відчуєш горе на собі,
коли не вистачить зубів
від влади боронитись нині.
Як заберуть доньку в повії,
а сина вб’ють, як в чужині,
тоді і заволаєш – «ні!»
тій владі із чужинців-зміїв.
Вже й Україна не тобі:
чужеє панство в ній панує,
а з ним тебе, раба, мордує
той, хто цькує на мордобій.
Іди, дивись –
на стадіоні,
де і прем’єр присутній, де
кийками б’є твоїх дітей
донецький «Беркут» – кат в законі.
Чи знайдеш сили ти на захист
себе, дітей, старих батьків
від чорних «Беркута» кийків?..
Для влади побиття – це «захід».
Вони на дітях – всіх лякають,
щоб кожен з нас про них мовчав,
коли їм в голові – сеча,
в душі – не хрест, а камінь.
Хто зможе дати по заслузі
катам народу в цій землі?
Чи вже від страху й ти зімлів,
пасеш останніх боягузів?!
А, може, й ти, як ті –
без Бога?
Країни горе – не тобі?..
Якщо не станеш ти на бій,
твоє життя – вже ні для кого.
Знай, Україна є і буде
під небом, на землі своїй:
народу гнів, як суховій,
знесе всю погань, і забуде.

2.06.07

Для тебя – чтобы солнца
........................зной,
Для меня - и свеча
........................свет,
Для тебя - чтобы пир
........................горой,
Для меня - вчерашний
........................обед,
Для тебя - чтобы мир
........................пел,
Для меня - милей
........................тишина,
Для тебя - чтобы конь
........................храпел,
Для меня - восход
........................и волна...

Так и дышим с тобой
........................врозь,
Так и пишем мы свой
........................дуэт,
Друг у друга - как в горле
........................кость,
Друг для друга - как "да"
........................и "нет".

А ми щасливі,
Молоді, красиві,
Нема війни!
І можемо сказати ми,
Що нам діди, батьки,
Щасливе, світле майбуття,
Завоювали, віддали,
Для світлої мети!
Життям своїм закрили,
Розгромили,
Орду фашистської чуми,
Яка повзла,як чорна хмара,
Народ наш убивала,
Розруху,смерть,
Страхіття і біду,
І голод, холод принесла,
Забрала у людей життя,
І молоді, старі лягли на полі бою.
Земля їм шану віддала,
Дідів, батьків уже нема,
Та пам*ять на віки у нас жива.

Цвет данного времени мной не обусловлен, но
невыносимо этим ломается связь цепи,
так цвет обоев не определен стеной,
куда их как данность неведомо кто влепил.

Цвет этих обоев сводит с ума, в конце концов
можно однажды уйти, оставив открытой дверь,
за дверью, как данность: перекосив лицо,
пропойца стрельнет сигарету - утянет две...

М. Степнякові

Із-за жовтого клена
Жарка зоря в павутинні.

Гашу над столом моїм
Полум'я зблідлий листок,
А з ним
І розцвіти милої казки.
Цілу ніч порцеляновий човник плив
Проти збитої ряски.

Недовго осені згорблений день
Буде кульгати в полі пустому.
Тільки смутно, щораз то смутніш
Вертати надвечір додому.
Із-за сірих покрівель
Руки диму в липкім павутинні.
Порцеляновий човнику мій,
Чи поплинемо нині?

18.VII. 1929-1932

Із збірки "Медобір"

Я вже йду -
А ти залишаєшся.
Я у ранок -
А ти у сутінках.
Я все швидше -
А ти стоїш,
Сподіваєшся…
Я вже зрікся.

Озирнуся -
Ти відвертаєшся.
Я - об сум
Головою з розбігу.
Розтечеться до ранку
По снігу
Дикий відчай,
Що з сумом спікся.

Весна рубає білий кокон снігу,
Я, розпростерши крила, рвуся в світ,
Щоб з криги вен пустити кров-відлигу
І первоцвітом розпанахати живіт.

У небі ще іскриться шаль зимова,
Гримить річками льодоходу сталь.
Бомбардування сонцем - ельфів змова.
Зима вмирає... Навіть трохи жаль.

Це тільки префікси... А вже склади
укорінятимуться якось потім,
коли зітреться врешті позолота
з мовчання змовного. Та зараз Ти

розб`єш чекання на глухі кути,
наточиш точками чужого зору
у плавний лад мінливого мінору
собі сирої сірої сльоти.

Дорога повна прі та пустоти,
стоїть прочинено небес комора,
жада життя - невиліковно-хвора
з комори хоче світло принести.

А руки просять притьма простоти
уміння розминати світ, мов глину,
ліпити душу з миру голубину,
завжди дивитись в очі просто. Ти

себе від згуби зможеш вберегти
тоді, коли спіткнеться нагло спокій
об камінь всотаний в кору глибоку
свідомості. Впусти в її пустир

своє сумління, щоб себе знайти
сидячим, мудрим, на талан багатим,
у світлі купанім, що Богоматір
зішле, мов царство тиші в монастир.

Пізнання виткане із чорних дір,
до них впадають космоси та люди,
тут всесвіт крутиться навколо чуда,
це чудо будить кола на воді,

тримає вітром хвилі за хвости
і розбиває об церковні дзвони
буремні лиходїї, їх закони,
бо по воді ступає поводир.

Це тільки префікси...
Зажди!

24 Квітня 2008