Гей!
Гей, чоловіче,
Той, що пройшов сто доріг.
Гей, розкажи усім іншим
Все, що ти бачив на них.
Гей!
Гей, чоловіче,
Той, що колись усе міг.
Гей, розкажи усім іншим
Як час тікає з-під ніг.
Гей!
Гей чоловіче,
Той, що мудріший за нас.
Гей, розкажи усім іншим
Правду усю без прикрас.
Гей!
Гей, чоловіче
Що був за межею не раз.
Гей, розкажи усім іншим
Як час тікає від нас.
Тікає -
Лишаючи зморшки,
Тікає -
Лишаючи шрами,
Тікає -
Лишилось лиш трошки,
І він -
Поквитається з нами.
2000

Ви бруд місили босими ногами
Під сміх товпи, що наче жало в спину.
Ви йшли до нас, по нас, а сталось – мимо,
Транзитом в небо, через Україну.

Юрба в смітті греблася і кричала:
“Ідіть, не стійте, вам до цього зась!
За вами слідом гряне тьма, навала!
А ми й самі живемо чим Бог дасть!

Якщо не хочете відчути в спинах вила –
Ніколи не вертайтеся за нами!”-
Кричали ті, хто ледь не зрізав крила
У янголів із брудними ногами.

Моя весна – шалена і п’янка,
Одягнена у вітер, пелюстками
Вкриває пишні кучері садка,
Провівши холоди за браму.

Люблю її легкі, нечутні кроки,
Її танок граційний і грайливий,
Коли вона з’являється щороку,
Несучи промінців яскравих зливу.

Хода її то тиха, то стрімка,
Вона така прозоро-чиста,
Неначе води тихого струмка
Землі джерельного намиста.

Зривають її пальчики прозорі
З блакиті неба сумно-сірі хмари.
І посміхаються дощем умиті зорі,
І полонять серця кохання чари.

Мелодія весни в повітрі лине,
Змиває холоди зимових снів.
Сплелися в цій мелодії в єдине
Гроза і тиша, і пташиний спів.

То дощ, то степ, то перші квіти
Й дерева, що прокинулись від сну,
Вплітають свої пахощі у вітер,
Що огортає мою сиву вже весну.

Без сповіді я хочу відійти
І виплюнути в світ всі рештки яду.
Сміюсь у відповідь на твою зраду
І за собою спалюю мости.

Мій сміх повернеться стократною луною!
Але якщо тобі, кохана, пощастить, -
Відкусить гільйотини зуб за мить
Зміїне жало разом з головою.

Перед дверима вічності стою,
Готовий душу Господу віддати-
Я прагну перед тим, як помирати,
Ще раз відкрити наготу твою.

Відчути ще раз поцілунків біль,
Збудити тіла хіть чужої жінки.
Хай попіл від останньої сторінки
Мого життя – комусь у рану сіль.

Я марив про твої пахучі груди,
На наш перелюб Господь очі закривав,
А я при всіх тебе зухвало цілував
Солодко-зрадницьким цілунком Юди.

Я вир здійму невиплаканих сліз,
Пірну у глибину очей бездонних.
Я – Місяць у ночах твоїх безсонних,
Котрий сомнамбулою у вікні повис.

Коли почуєш серед ночі дивний стук,
То не забудь сім раз молитву прочитати.
Ти будеш вічно тінь мою від себе гнати
Й молити Бога про обійми моїх рук.

Проклятим іменем моїм охрестиш сина.
Роди його – мене хай перевершить!
Він ворухнеться у твоєму лоні вперше,
Коли байдуже клацне гільйотина...

Дощ, як садист, гвалтує підвіконня,
На кухні кран вторить йому луною.
А я покрию матом світ спросоння,
Відчувши, що нема тебе зі мною.

У моє ліжко лізе сірий ранок,
Кудись втікає запах твого тіла.
Геть проганяючи усіх моїх коханок,
Йде по калюжах осінь чорно-біла.

Хорошо было
Канту:
всего две вещи
его удивляли,
а тут...
звезды отражаются
в бриллиантах
и не хватает рук
для грязной борьбы
за звание
самых чистых;
а тут...
на завтрак – враг,
на обед – друг,
на ужин – обещание
сделать обещанное,
но не сразу,
не вдруг;
а тут...
на флаги разорвана
радуга,
как на бинты
простыня,
всё разложено
«по понятиям»,
нам – можно,
а вам – нельзя...

Был наивен
Иммануил,
хорошо,
что сейчас
не жил...

Моє життя розбите на шматки...
Моя душа тепер неначе попіл...
Скажіть мені, куди тепер іти
Без кольору і радісних історій?
І серце десь обернене на лід,
Мені його ніяк вже не зігріти...
Чого тепер вартує весь цей світ,
Якщо не маєм права ми горіти?
Чого тепер вартує висота,
Якщо не маєм крил ми за спиною?
Сиджу тепер...Пишу кудись листа...
Прошу прислати нам нового Ноя...

Пані Г.
Трагедія - банальне слово,
Але як матюкнутися?
Коли любов прийшла,
А не судилось збутися.

Не суджено їй збутися,
Але і не позбутися.
Не дала доля шансу
В житті їм розминутися.

Докупи не звелися
Стежки-дороги долей їх.
Лиш раз переплелися
Й розбіглися, як злодії.

Хто скаже: Скільки жити
Всередині палаючи?
Вогонь свого кохання
Вдень і вночі ховаючи.

Хто скаже: Скільки жити
Щодня себе караючи?
Тяжкий гріх замолити,
У тисячне стараючись?
2006-04-29

Маленький ангел народився з моїх снів
З твоїх очей і наших спільних слів
Ангел як ангел – блакитні очі, біле пір'я
Маленьке немовля з небесного сузір'я.

Його принесло сонце два дні тому
Поклало на поріг мого (не твого) дому
Маленьке пташеня не вміє ще літати
Малесеньке дитя лиш вміє лепетати.

Ти не повіриш, скільки щастя в цій дитині,
У кожній усмішці, у кожній з нею днині.
Він тільки мій, нікому не покажу,
Нашу з ним казку нікому не розкажу.

За що цей дар – не знаю, не просила,
Не знаю, чим його у неба заслужила.
Все, що в нього є – дивне ім'я «Любити»,
Таке незвичне, але з ним треба жити.

Мій ангел – трішки не такий, як всі:
У нього тато – сонце, мама – моя мрія,
Тому він смертний, як і ми усі,
Літати зможе, жити вічно – не зуміє.

Цей ангел – це моя любов до тебе,
Найкращі почуття, відділені від себе
Відділене від серця окрилене маля
Моє кохання – твоє небесне немовля.

Любов не вічна, ти можеш її вбити,
Сказати кілька слів, на той світ відпустити.
А може, мого ангела давно ти вже чекаєш,
У нього твої очі, і це ти також знаєш?

Чи буде жити ангел, чи помре
Чи нас з тобою в хмари забере?
Коли відчуєш, вирішиш все сам
Чи ти цінуєш те, що ангел приніс нам.

P.S. – Бачиш, це моя любов. Дитя моє і сонця.
- А хто ж тоді я?
- А ти всього лиш день її народження… І за це я тебе люблю.


10. 02. 2005

Біль в голові,
Пронос чи запори,
Допоможуть Тобі
Таблетка і кола.
У причинах невдач
Не копайся ніколи,
З’їж таблетку, не плач,
Попий кока-коли!

Не будуть стояти
Великі заводи,
Хтось буде багатим,
Купи кока-коли!
Даремні протести,
Що ж можна зробити?
Цей хрест Тобі нести,
Це їсти й це пити.

На роботі і вдома
Усім щось треба
А Тебе втома,
а в Тебе нерви.
Всі проблеми вирішує
одна таблетка!
Ти ж потрібний всім іншим
Лиш як маріонетка.

горда…
ніколи не скажеш "прости"
ти…
може
забула як тиша шепотить.

хочеш…
з памяті стерти,
змити світу тло -
всього,
того,
що з нами
тоді не було...

вчора
чи може рік назад чи вік
вітер
торкався до твоїх солоних вій,
витер
подихом теплим і в даль відніс,
потім
втопив росу з твоїх очей
у морі сліз.

горда...
погляд ховаєш і мовчиш -
чи
знову приходять звуки
минулих тиш.
нащо
самій тікати в їх полон,
краще
вернути те,
що з нами було...

~:)

Ой заплуталась ти, кобіто,
Ой у пеклі тобі горіти
За імейлові ці привіти,
І за ці, а іще – за ці -
Довго-довго (приблизно вічно),
Як зима безконечна в січні,
Так і мука буде одвічна –
Дохла мишка в моїй руці.

Не достукатись. Ти далеко.
І листа передасть лелека:
“Ще чекаю. У нас тут спека”
(Ще би! Пекло – тому й пече),
І паролі летять ключами,
Знову наголос я втрачаю...
Як там? Но'чами чи ноча'ми
Ти цілуєш моє плече?

Несуттєво. Ах ночі-ночі!
Мишенятком залізти хочу
В монітор – і тоді по сітці
Швидко-швидко тебе знайти....
Та довкола чигають глюки,
Сипле спами якась падлюка,
І летять вони, наче му'ка
(ні, мука') у чужі світи.....

До професора в лікарні
Прийшов його учень.
Каже : – Є у мене хворий,
Який мене мучить.
Хоч страшний діагноз має,
Та страшенно впертий –
Все живе. Теоретично
Він вже рік як мертвий
–Такі випадки бувають, –
Мовив шеф повільно,
–Якщо хворий хоче жити –
Лікарі безсильні.

не чіпай мої руки з переламаними нігтями
у мене болять зап'ястки
не клич мене танцювати
у мене зводить ноги
не змушуй мене лишитись
бо ще мить і я сама цього захочу
не примушуй посміхатися
я намагаюся не плакати
не клич третьої в ліжко
я можу спати на вулиці
не говори що я погано виглядаю
я й так все знаю
не примушуй миритися з тим що є
я тоді продамся першому зустрічному
не говори теплих слів
я ж можу й повірити
не говори зі мною про любов
раптом закінчиться

Відлітала у вирій душа...
В. Невмитий.
...............
Надокучливі сірі дощі,
нескінченні, без просвітку, будні...
Тоскна графіка чорних кущів
вловить душу в тенета облудні.

Ця зима без снігів білизнИ,
наче свічки огарочок, згасне,
і нестерпне відлуння вини
не притлумиться спомином Ясним.

Знов жадати краплини тепла,
наче квітка в здощілому вітрі.
Чом ти з вирію, душе, втекла?..
Що знайдеш у промерзлому світі?

В кожного з нас
Своя територія,
В кожного у нас
Своя директорія.

Люди світу
Різні по шкірі
І по мові різні
Не будемо звірі!

Єднаймося разом
Проти тиранії.
Не згубимо єдність,
Не згубимо надії!

Червоні у нас
Еритроцити крові.
Живімо у злагоді
живімо в любові.

Прем’єри президенти
Роз’єднують нас.
Земля в нас єдина
І сонце для нас.

Мова в нас різна
І звичаї теж,
Жити нам дружньо
Не знаючи меж.

Чвари і війни
Хай нас покидають.
Мову народів
Хай всюди вивчають

Начинается оргия открывающих ключей
Вергилию теперь чай с вином пьется лучше
Стихия пробирается
По проводам струится
И безграничности ее
Он сам уже растерянно дивится
А круглая кнопка
С надписью «Ага!»
Любимое дело молодого энергетика
Его зовут Эней
По прозвищу Моторный
Налит он мощностью Арго
И целым ЗИЛ-ом сладкого наполнен
Зажигается заполнение
Сладко разворачивается из точки в круг
И теперь
Твоя электрика
Спокойно делает работу
А тебе, Могун, спасибо за включение
Спасибо за заботу.

Прошлое ветром приблизилось
слышно его выдох
вехи разглядывания
хлопков в ладоши, громкого ритма
сдувает запросто
диктует вращения
к югу! Нет, к северу!
Духи пришумели,
примаячились, припели
почти что ураган вздымая
со стихов корявых
наивно-свежий тот сквозняк
как дружески-уютное рукопожатие
пра-пра-прабабушки
и всех кто был тогда
и кто теперь (как чувствую)
освободился

Я дивився на вас, комахи,
Що зовете себе людьми,
Я взивав – але ви не чули
Голос мій, подібний до грому.

Ви втікали від нього, як птахи
Від грядучої в світ зими,
Ви злякались, бо не збагнули
Мого слова просту аксіому.

Тому, сам обернувшись в комаху,
Йду до вас у принишклий світ,
Щоб пізнали ви й зрозуміли
Мій вікам непідвладний голос,

Щоб не слухали ви невдах
І скосили рясний пустоцвіт,
Мого ж серця зерно посадили
Золотий щоб зростити колос.

Не підете під мої знамена -
Прийде час і оберне вас в прах!
Я прощаю вам гріх словоблуддя
І не буду грозити вам плахою:

Принизливо було б для мене
Нищити вас, комах,
Котрі нерозумно,безглуздо
Вважали й мене комахою!

Поспати-б... Та знову блукаючий нерв
Знайшов епіцентр спокуси.
І збуджують хіті останній резерв
Цілунків гарячі укуси.

Сліди твоїх нігтів на моїй спині –
Надійна перепустка в пекло.
У тебе на грудях лишатись мені
Чомусь так спокійно і тепло.

Вплітаються в коси русяві твої
Похабних думок неспокійні рої,
Ховаються в сни мої дивні.

У неба – вагітний світанком живіт,
І темної ночі колючий наліт
Докльовують перші півні…

Щербатий Місяць татуює
Мільйон сузірь на грудях Ночі,
Чумацький Шлях згори ґвалтує:
Десь там згубив я свої очі.

А хто ввімкне зірок вогні?
Вже вечір, і світити треба!
Я маю крила на спині-
Але, сліпий, не знайду неба.

Планети падають з орбіт,
Я знову злий на цілий світ,
Шукаю істину в дешевому кагорі.

На віях - сліз безсилих сіль,
Незрячі сни вбиває хміль,
Одна за одною у склянці тонуть зорі…

Рябих берез вогненні язики
Спалахують, звисаючи донизу
І падають на ковдру білосизу,
Простелену туманом край ріки.

Чи буде дощ, чи град, чи навіть сніг,
Вони не згаснуть у своїм горінні,
А догорять у радості осінній,
Щоб забуяти знову навесні.

Хіба ж не так підпалені серця
Горять коханням, корчаться від муки?
Нехай живе життя, що без кінця
Тримає нас, немов дітей, за руки!

Рочестер, хховтень 1957

Насупелні брови хмар
І зорі під ними, як очі,
І місяць, мов жовтий нагар,
У чорнім підсвічнику ночі.

На цвинтарі сірі хрести
Розправили руки дубові, -
Готові від мертвих піти,
Живим послужити готові.

1951

Вітри, мов діти, в Придніпров`ї плакали,
Коли прощавсь з тобою в грізну ніч,
І пригорки, немов овали пліч,
Кривавились незайманими маками.

Поклав землиці грудку на долоні я
І затремтіла болісно рука,
А серце розцвілося, як павонія,
У теплих грудях, ніби пелюстках.

А ніч тривка тривожно блискавцями,
Мов стрілами, показувала путь,
Що чорною зловіщою границею
Навіки у чужих краях замкнуть...

Чужі краї... Америка чи Англія...
До них припав, як до незнаних книг...
А Ти ж лежиш, немов свята Євангелія,
А я ж Тебе і прочитать не встиг.

О, Господи, прости во ім`я Сина,
За те, що завжди у чужім краю
Молитву найдостойнішу свою
Я починаю словом - Україна.
Якщо вже це такий великий гріх -
Мене одного покарай за всіх!

1956

Важучий день - суха колода -
Згора на життєвім сліду,
На клюмбах, як на сковородах,
Киплять півонії в саду.

І тоскно тліє на пелюстках
Іржаво-чорний ніжний джміль,
А біла хмарка, ніби хустка,
Яку наскрізь прогризла міль.

Хоч день п`яніє й жваво дише -
Снуються променів нитки,
Якими сонце хоче вишить
Ти хмарку-хустку залюбки.

Немає жайворонка в небі
І занімів співучий став,
І вітру невидимий гребінь
Не чеше чуба в`ялих трав.

Однак я радуюся дневі,
Що загляда в моє вікно.
Киплять півонії рожеві,
Мов чаші сповнені вином.

Детройт, червень 1958

Зірок жовтаві поплавці
У неба озері мутному.
Не знаю я, в чиїй руці
Вудки тримаються без втоми.

Свого не бачу поплавця,
Хоч вудку закидав я часто,
Та не чекав я до кінця, -
Щоб упіймать хоч крихту щастя.

Байдуже, хай собі ниря
Чийсь інший у небеснім морі...
Спізнилася моя зоря,
А я прийшов занадто скоро.

Індіяна 1958

Я викликав тебе до поєдинку
І виклик мій ти прийняла умить.
Я битимусь за кожну волосинку,
Яку ти ще не встигла посріблить.

За муть в моїх очах, за зморшку кожну
На жовтому безкровному лиці...
Я, замість шпаги, у своїй руці
Триматиму перо непереможно.

Ми зійдемось з тобою, певно, ніччю,
Без жодних секундантів, десь в глуші,
І ти мене, можливо, покалічиш,
Завдавши біль натомленій душі.

Однак, піднявшись на одне коліно,
Тобі направлю в серце те перо,
Яке вмочав колись я у Дніпро, -
У кров святу своєї України.

І ти не можеш вийняти з піхов
Поіржавілу шпагу (від часу),
Тебе я вражу нездоланним сміхом,
Тебе, мов хмару вітер, рознесу.

Тебе здолаю, старосте, - найгірша
Причинниця відчаю і жалю,
І молодість моя воскресне в віршах,
І я життя навіки полюблю.

Чікаґо 1959

У тузі я покусаний сиджу
Не ким-небудь – коханою особою.
В останню путь її я споряджу…
Живіт гарчить голодною утробою.

Її кохав всім серцем і душою,
Вона вривалась в мої сни.
Я так чекав її появи перед мною
Із першим подихом весни.

Весна прийшла – вона з’явилась,
Тендітна і з великими очами.
Вона в промінні сонця вмилась,
А я стояв із ватними ногами.

Хотів створіння миле цілувати,
Любити, на руках носити…
Але вона як почала дзижчати…
І за язик зуміла укусити.

Від несподіванки я вбив своє кохання.
Сиджу і плачу, бо розпух язик.
Не передать голодного страждання.
Більш бджіл я не любитиму повік.

І буде ніч – простоволоса згуба,
І босі ноги сколоті у кров
Стернею. Любий, місяць вже зійшов,
Стікає ніч у ранок стрімголов
... Любовний шепіт, ніжні, спраглі губи.

Два тіла, розум спалено вогнем.
У цім гарячім і пахучім житі
Повітря мало, місця мало! В світі
Лиш ти і я. Ворота в рай відкриті...
Моє: „Люблю”, у відповідь „je t'aime”

Побійтесь, руки - гріх на душу брати,
бо над життям не вам чинити суд,
бо карб у голові від клятви Гіппократа -
це не слова, а совість, Божий труд.

Підводний світ під шкаралупи німбом,
калачиком закручений, жде плід
на спадок від сузір`я риби ніби
цей плав, цей без угаву вільний літ.

По жилах кров (а не вода) стікає,
а серце з маминим планує влив,
коріння у душі в підґрунтях Раю,
що незглибимо Богом проросли.

І в морі Сил Небесних дивне диво -
промінням сонця купана Любов,
що підпливає під тепло правдиво
і янгол світла на долоні знов

пером проводить під молитву долю,
мов бростку розпускає навесні.
Тримай міцніше, доле, парасолю
від згару, мору, непробудних снів.

Витискуй те єство, мов серце втіху,
бо води відійшли без вороття,
бо сантиментри розкривають віху,
де з Раю випливе на світ життя.

28 Березня 2008

привіт
ми давно не бачилися
твої сумні очі не давали мені спокою зі старих світлин
твої жорстокі ігри вилилися мені у порожній гаманець
і я вирішила прийти
я зараз живу сама
у будинку з дерев'яною підлогою і водостічними трубами
з яких стікають лікери
привіт
ми так давно не бачилися
а ти і не чекав на мене
ти не згадував мене
коли викурював першу цигарку вранці
не згадував мене
коли ставив старенький чайник на плиту
не згадував мене
коли одержував листи від нових коханок
в колись нашу зелену поштову скриньку
не згадував мене
коли кішка починала плакати під дверима нашого східного балкона
не згадував мене
коли тобі приходили квіти з твого улюбленого квіткового магазину
я просила присилати тільки блакитні
ти ж так любив блакитні квіти
і мене
я точно пам'ятаю
мене ти теж колись любив
але
ти не згадував мене
коли я дзвонила тобі
а ти вішав трубку
навіть не впізнаючи мого зламаного плачем голосу
ти вішав трубку
а я
я кричала
що ми розлучилися
а я все ще люблю тебе
я кричала
що напевно у тебе так багато пилу на підвіконнях і книжкових полицях
у тій моїй кімнаті
я кричала
що у мене відклеїлися шпалери
а під ними твої картини
ти вішав трубку
ти не чув моїх сліз.
ну привіт
ми так давно не бачилися
а ти і не згадував мене
і може
може ти більше не любиш блакитні квіти
може ти
ти більше не любиш мене(?)

Грані безмежної радості сумом сповиті -
Ким і завіщо покарані - знати не нам.
Прошу, залишмось назавжди у бабинім літі,
Даймо спочинок помученим нами млинам.

Годі змагатися з натовпами порожнечі -
Безліч нулів - не загроза одному нулю.
Геть донкіхотство, не варте ні битви, ні втечі,
Досить, кінець, викорінюємо без жалю!

Все, ліквідовано суєтність, більше не буде
Гурту марнотних ідей, що зійшли нанівець.
Знову повернеться біль, розтинаючи груди...
Це вже досягнення, та далебі - не кінець.

З ваших очей упаде вже, нарешті, полуда
Псевдогеройства, що на перевірку - пусте.
Ви зрозумійте: не втримаєте амплітуди
І, щоб лишитися в спокої, все віддасте.

Розкупили квитки – то поїду у тамбурі «зайцем»,
у спасіння щільніше закутавшись, як в пуховик.
Чи уперше отак непотрібним засохлим окрайцем
догори підкидає недолі важкий черевик

по-солдатському жорстко… Мов оцет, гірка ця наука.
Провідниця, як фурія – чується лайка лунка.
Білі руки заламує пафосно Муза у муках -
з’їж цукерочку: все перемелеться – буде мукá,

буде сипатись, падати, небо мести світлотінню,
набереться за комір і тіло остудить, як сніг,
і розтане....Брудне підвіконня. Лушпайки з насіння.
І надія щеням сиротливо припала до ніг…

Свіжим вітром війне, як святою водою окропить,
і дерева махнуть капелюхами із верховіть.
Схаменеться вулкан. І дурниці, що сиплеться попіл.
Громадяни, спокійно - Помпея іще постоїть.

*(лат.) без успіху, невдало

Нас закликають
У слов’янське братство,
Щоб надіти хомут
І піти у рабство.

Хай скажуть
Дочки і сини,
Чи хочуть у рабстві
Жити вони.?

Чи хочуть знову
Бути хохлами,
Чи рівні між рівними
Бути братами.

Спитаймо у тих,
Що боролись за волю
Якій відбували
Каторгу, неволю.

В нерівні боротьбі
Далась нам свобода.
-Не будемо колонію!
Відповідь народна.

Дивлюсь я у дзеркало й сум огортає.
Душу питання уїдливо крає.
Вродлива? Я б так не сказала.
Та й розуму, здається, трохи мало.
Тоді ласкава може, мила?
Та ні ж – уїдлива, як мило.
Тоді хазяйка добра може?
Така вже добра – боронь боже!
То за що ж він мене кохає?
Та й чи кохає? А біс його знає.
Не розберусь я тут ніяк,
Хоч люди кажуть, наче – так.
Характер в мене – просто страх –
Неначе кицька в колючках.
І як він може таку кохати?
Хоч інколи тікає з хати.
Але, як чесно, то він не кращий:
Розкриє рота – забігла б в хащі…
Що за проблема мене турбує?
Либонь бог знає, кого парує.

Розняла колоски й на змiну
Їм iншу стрiнула картину.
Веселий, дужий чоловiк
Доступних, молоденьких вiк
Дiвочих доторкав губами,
Рум'янi щоки грiв щоками.
Червону вишню на вуста
Вiн прикладав їй неспроста.
Зубiв мiцних уявний скрегiт
Будив в очах щасливих регiт.
На юнiм, як зоря лицi
Мов в найчистiшiм озерцi
Вiдбились ласки його, мова
I обiцяночка чудова.
Пручатись дiвка не змогла:
Вона ж розумною була.
Красуням влада, сила, грошi
Милiше за слова хорошi.
Навiщо кiлька днiв тому
Студентка хлопцю одному
В любовi клялася спроквола?
Тепер лежала трохи... гола.
Не кожен сильний, що там трус
Уникнуть зможе цих спокус,
А вже як дiвчина красива
Вони впадуть як в спеку злива.
Здiйсненими здадуться їй
Бажання потаємних мрiй.

Я не скоро ще побачу світло,
Бо тобою очі затулила
І до темряви очима звикла,
І на шило поміняла мило.
Так давно не розрізняла барви,
Аж здається, що сліпа вродилась
І непрохану твою неправду
Вже випрошую, як Божу милість.
Та чомусь і не спада на думку
Самогубство - аж на грані втіхи -
Навіть смішно, як ти з цих стосунків
Наполегливо шукаєш вихід.
Кимось мило-синтетично-зблідлим
Заміню колись тебе нестачу...
Я не скоро ще побачу світло,
Але все-таки його побачу

25.01.05

Кожен ранок поети все гірші...
Каліопа, згвалтована Бахусом,
Народжує дивні вірші.
Крадькома, чи урочисто- з пафосом!

Коротший прокладала шлях
Стежинка по хлiбних полях,
Й дорогу полишивши криву
Без остраху у житню ниву
Наташа спрямувала хiд,
Красуня не чекала бiд.
Дарма, бо де ростуть волошки
Ходить не можна навiть трошки
Анi красi, нi юнаку,
Щоб не зустрiнути в'юнку
Зеленокосую русалку
Про це в нас знає кожен змалку.
Пильнують мавки колоски,
Як сiльця стелють волоски,
А як впiймають когось, схочуть
До смертi миттю залоскочуть.
Тут в житi шепiт, певний рух
Вловив тонкий жiночий слух,
Завмерло серце на хвилинку,
Коли почуло мову дзвiнку.
Кого не звеселить свята
Жiночих логiк простота?
В красивiй головi багато
Думок не роїться завзято:
- Невже то правда, що цей лан
Є для русалок вiрний стан?
Не пропущу слушну нагоду
Щоб оцiнить русалчу вроду.
О! Знову чую щирий смiх
Так схожий на солодкий грiх.
Витiвку не вчиню погану
Як краєм ока я погляну
На їх фасон, на їх наряд
На втаємничений обряд?
Як вкрадки бiлочка з горiшком
Наташа прокралася тишком
До мiсця, звiдки линув звук
До верху повний смiху й мук.

Повертаюсь без тебе,
Гашу ліхтарі,
Осінньою ніччю знекровлені.
Ти далі щомиті,
І серце щемить.
Попереду - вічність чекання.
Твої поцілунки
В обличчя моє
Як камінь наріжний вмуровані.
Відлунням коліс
У грудях стугонить
Коротке, болюче прощання.

Ти забрала частину
Моєї душі -
Я тобі вибирав найкращу.
Тліє вона,
Обсипається попіл
І мітить собою дорогу.
Озирнуся -
І решту услід запущу,
Зарядивши у нервів пращу.
Залишусь порожнім,
В пилюці дорожній
Прокльони співатиму богу…

Як набридло хмарці високо літати,
Стала вона дощиком частим накрапати.
Може дощик плаче, може він сміється,
Квіти і дерева раді, що він ллється.

Приспів:
А краплинки не сльозинки,
Це у хмарки сміх такий,
З нею разом засміється
Промінь сонця золотий.

Радістю засяють неба очі сині,
Весело бринітимуть голоси пташині.
Барвами веселими все навкруг засяє,
Навіть сірий їжачок пісню заспіває !

розбери мене
на атоми і пусто_порожні обіцянки
мене і так вже лишилось на денці
мене і так вже розтягнули плаксиві дівчатка
на цитати у щоденники

розпиши мене
на іменники і приторно_солодкуваті метафори
мене і так вже критикували далі нікуди
мене і так вже сприймають
як брехливу чутку або вигадку

а все що лишиться
мільйонно_сказане "отченаш"
тричі_несказане "ятебекохаю"

Заповідається на ранок,
На сході рожевіють сосни,
і на півострові надії
зійшлися доля і недоля
ділити правду, напівправду,
неправду, кривду і облуду
на добрих, праведних і злих.
Воздати праведним по праву,
воздати злом за зло злочинцям,
воздати добрим дань дарами,
а грішних ґратами скарати.
Ділили доля і недоля,
лічили, важили, складали,
а чорне з білим розсипалось,
і не складався візерунок
примхливо-витончено-дивний
із світлих слів і темних справ.
І опустила доля крила,
і підхопила хвиля човен,
і, сміючись огидно-чорно,
кермо схопила зла недоля,
і спробуй втриматись на рівних
супроти вітру і вітрил.
Тонку косу розмиють хвилі,
і стане островом півострів,
загубиться в солонім морі
гірких гарячих сльозо-слів,
і сльозо-снів, і сльозо-сміху,
і безнадійно знову зникне
злиденний день,
злочинна ніч,
хоч на півострові надії
заповідається на ранок,
і радо рожевіє берег,
і буде, буде, буде день!

Прошу, приди, явись, приснись,
К щеке незримо прикоснись,
Возьми за руки, ввысь взлети,
И в вальсе ветра закружи…
Лечу в забытье – облака,
Свод неба в звёздах, и луна,
Бледнея, круглый прячет диск
За тучи; в море дует бриз,
Легко колыша лунную дорогу.
По ней пойдём мы, за руки держась,
Едва ногами вод касаясь,
В тот мир глубинный, мир небытия,
Как будто заново рождаясь.
Там слова «невозможно» нет,
А век проходит лишь в одно мгновенье,
Так пусть же вечно длится этот миг,
Как время длится вечно.

Як той ланцюг, намотуюсь на слупа.
Сумна картина - десь Сірко пропав. :(
Немає в буді, де скотина глупа?
Ше вчорай яму під хлівом копав.

Немає лаю, на злодюг оскоми,
хвоста мітлою, скаву поміж ніг.
Вернись Сірко, вернись мерщій додому...
І чую - морда тиць в лице - прибіг :)

27 Березня 2008

Сонце землю зігріває,
Днинонька погожа.
В селі «енськім» проживає
Дівчинонька гожа.
Ой куплю собі квиточок,
В те село поїду:
Чи не вийде у садочок
Моя мила Ліда?
Ой біжить автобус швидко
Довгим битим шляхом.
Прилетів я враз до Лідки,
Гей, зальотним птахом!
Карі очка, пишні щічки...
Не дівчина - згуба!
Ми кохались цілу нічку.
Як було нам любо!
Тож спасибі БРАТАМ нашим,
"Старшим" і єдиним!
Бо якби не їхня нафта
Й не було бензину,
Я б до Ліди не приїхав,
Й замість тої нічки
В нас була б одна утіха -
З мосту в бистру річку!

Повертаюсь додому пішки,
Набігає на очі сум,
На вустах - гіркоти усмішка
І запалений мозок від дум.

Все гадаю про те, що було,
Те, що є, і що буде знов,
У душі моїй все поснуло,
Ніби осінь всмокталася в кров.

Я все йшла і летіло листя,
Облітала думок полова,
Горобини червоне намисто
Нагадало, що скоро зима...

Похололо в душі - і надворі,
Заморозило всі почуття,
Я любила... й чекала на долю -
А вона принесла каяття.

От якби мені стати птахом
І звільнитися від почуттів -
Лиш тоді я б тебе відпустила,
Відродившись в країні снів.

Справжнє кохання – це губи
цілунками скусані в кров,
Справжнє кохання – від шалу обіймів
інсульт, перелом хребта.
Я віддам, не вагаючись, Вічність
в обмін на твою любов...
Недосяжна, жадана, остання,
непідкорена висота!

Коли вирушаю в дорогу,
Розтинаючи тілом простір,
Уявляю собі на мить
Наче я обертаю Землю:
Ногами штовхаю планету
Навколо її осі,
І мчу в каруселі екватора
Навколо щасливого Сонця.
Починають скрипіти у Небі
Невидимі шестерні Всесвіту,
Приводячи в рух планети
Й мовчазний Чумацький Шлях.
Та чую раптом: “Повільніше!”
Засоромлено помічаю
Роздратовану пику Місяця-
І, сполоханий, схаменусь...

Все ж, приємно було відчути
Себе на хвилину Богом,
Що смикає за мотузки
Маріонетку на ім’я Світ...