Позрізаю із сутності шкіру,
Щоб одразу під лезом гарячим
Розлетілись,мов зерна імбиру
Бризки сонця,натиском страчені.
Аромат пронесеться в повітрі,
Задурманивши хтиву свідомість
Апельсин,розіп'ятий на вістрі
І присмак солодкий...
Натомість.

Жменька турбот
Палітра нот
Низка подій
Шнурочок мрій
Присмак сну
Намисто дощу
Суниці в долоні
А краплі солоні!
Щасливе маля
Розбите горня
Здивовані очі
Розмови дівочі
Замилування
Шалене бажання
Погляд у небо
Рухатись треба!
Пташка в руці
Цьом на щоці
Твоїй
Мій
Втома
Вже вдома

Золоте руно заставлене в ломбарді,
корабель – прокукав за картярський борг…
Ти із моди вийшов, як і бакенбарди,
Не удався з тебе ні герой, ні бог,

Руки мити-не відмити, ех, Ясоне,
До Аїду кличе жінки темна тінь,
Там і діти…Ти в угарі тихо стогнеш,
Винні глеки перетрушуєш пусті…

Давніх почестей напхавши у наплічник,
Суєту мирську покинеш, ніби щур,
Із жалем, що проминуло все величне,
Йдеш на пошук четвергового дощу,

Навздогін регочуть хами-перехожі,
А, було, кричали: світла голова,
І тавром лежить на лобі "вже не зможе".
Ні гроша не вартий. Списаний товар.

Маловіри, бійтесь! Диво може статись,
Зазвучить ім’я у масах в унісон…
Рештки волі - на останню із сенсацій:
«Хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон.»

Зорі
Купаються
В морі,
Хвилі
Омивають
Зірки,
Чайки
Бувають
У горі,
Життя
Над морем
Гірке.
Рибка
пригне,
Треба зловити
Чайки
Над морем
Навчилися
Жити.
Море скрегоче,
Стогне
І плаче
Чайки над морем,
Немов,
Опачі,
То танець
Станцюють,
І пісні
Заводять,
Море заспокоять,
І хвилі
розводять.

Сів на лавочку у парку
Де колись сідав.
Рядом молодість гуляє
Я свою згадав.

Згадалися моменти
На цій лавочки,
Дівчатам говорили
Різні компліменти.

Грали тут кларнети
І пісні лунали,
Коханим дівчатам
Куплети читали.

Розлетілись по світу,
Немов журавлі,
Де ви друзі юності,
Юні соловї ?

Гублю випадково нитки.

Із лілії на лілію по озері.

Втрачаються мости.

Втрачається свідомість

від запаморочливих запахів

морської солі в ванній.

Так починається ніч,

без втоми й сновидінь,

без алкоголю й світла.

Молюсь Пречистій.

І сама Пречиста

вже після ванни.

Ніч розпочато —

і хронос грає в дати,

І дума Бог, чи дати

їм день прийдешній?

На карті з топосів

сміються ангели,

розпушуючи пір’я скрізь,

і навіть спереду:

“Дай, Боже, середу!

Дай грішникам утіх!”

І що вже втрачені мости,

як Бог відкаже “ні”?

А нитка в’яжеться

ще кимось в піднебессі.

Чи, може, Зевсом...

Щоб сподіватися потрібно
не тільки мріяти про щось,
а тільки знати й не вагатись,
у тому,що колись та хтось
здійснить бажання,щоб не було
загадано в твоїм умі.
Але для цього треба бути
упевненим в самім собі.
А ще,щоб все було реальне,
доступне друзям всім твоїм,
та натяки твої й бажання,
не завжди зрозумілі їм.
Тому кажи усе конкретно:
"Хотілося ,щоби колись..."
Тоді і мрії не даремно
проскочуть в тебе.
Тож дивись...

Яка відрада - через літню річку
Убрід іти з сандалями в руці,
А потім впасти втішно під смерічку
І з’їсти шоколадові млинці.

Яка приємність – дихати тобою
Й кидати в воду жабки-камінці…
А як було важливо, що ми двоє
Закохано гуляли по ріці…

Філософія задоволень –
твій всепрощаючий бог
як триєдність двох –
алогічний кінець і втома –
невичерпна, одна на двох.
І до чого чужі амбіції,
Чиїсь війни, чиїсь традиції,
Цей
Недільний,
Благодійний,
Необхідний
п'яний вертеп?

Скільки дощами спускалося слів,
Заливало засушену землю годинами?
Хто тебе і наскільки любив,
І чи зорі на небі були в тому винними?

Скільки рятунку шукала у тих,
Хто заплутався сам у сталевій безвиході?
Скільки в калюжі сколоченій лих,
Почуттів, що написані вилами по воді?

Скільки спокута зривалась із губ?
Знак питання, похнюпившись, змовчить у відповідь.
Нащо тобі світ печалей і згуб,
Що зринає із болю очей малахітових?

Скільки – не вимір моїх почувань,
Я примножу, що маю, на все, що у тебе є. O:-)
Тільки у небо безхмарне поглянь:
Може, десь на Землі і твоє щастя жевріє? :-[

В двох кишенях телефони
Дзеленчать весь час рингтони,
Бо завжди комусь так треба
Додзвонитися до тебе.
Знов дзвінок – і ти в дорозі,
Зупинитися не в змозі,
Бо зупинишся – відстанеш
І одним з останніх станеш…

Найжахливіший твій сон –
Це зламався телефон.

Для щастя не потрібно так багато,
Потрібно, щоб лиш падав сніг.
А, може, досить лиш красу пізнати,
Наповнений якою світ.

Відшукати собі місце у житті,
Дати серцю вільно битись,
Не пропустити жодну мить,
І почати просто жити.

У голові словосполучень ціла безліч:
Вони блукають коридорами пітьми,
Йдуть, спотикаючись, торкаються пліч-опліч
До болю ранять одне одного крильми

У намаганнях ухопитися за руки,
Разом здійнятися, злетіти, мов орли
До Сонця ближче, щоб аж чутно райські звуки,
Щоб стражі-ангели злетіли із гори…

Хай розсміються навіть з їхнього польоту
Небес майстерні крилоносці-летуни,
Нехай дощем проллється з них чимало поту,
Гіперболічно з мух їх робляться слони,

Та все ж це в сотні разів краще за темноти:
За їх невидимість і їхню сліпоту.
І хай якими б не були їхні польоти, -
Словосполучення складаються в мету.

Якби людина мала крила,
Насильно подолала страх,
Впритул до шибки пiдлетiла,
Заклякла б з подивом в очах.
В бажання тiл переродився б
Грайливих паночок наряд,
А їх затiйливий обряд
У теплi ночi довго снився б.
Як шейх арабський, як султан
Маєтку власник польський пан
Напiвдрiмає напiвлежа,
А вся його розкiшна вежа
Данина модi схiдних тем,
З її вiдвертими дарами -
Достойний власника гарем.
Лиш дивно зрiти за сniнами
Рел'єфи тої сторони,
Де банi церкв несуть хрести,
А мiсяць, знак в алаха вiри
Тут небом править лиш без мiри.
В скульптурах знадливих рабинь
Вершина древнього ваяння,
Найосоружнiшу з гординь
Краплина свiтлого бажання
Пролита з статуй навпростець
Розтле за лiченi хвилини,
Заллє бездушностi щiлини
У найчерствiшому з сердець.
А скiльки вроди й зваби в станi
Полячки-дiви з полотна,
Кому всмiхалась так вона,
Солодкогуба ясна панi?
Прикраси з тисячi гирлянд,
Решiтки з золотим вiдливом,
I ложе з пелюсткiв троянд
Магiчним пройнятi мотивом.
Тут все нагадує про Схiд,
Все тонким повниться устоєм,
Овальних стрiлок плавний хiд
Переривають плавним боєм
Сну непiдвладнi дзигарi,
Як час вiдмiряний старi.
В той мент тишу тiєї вежi
Порушать кроки тих же дам,
На них спокусливi одежi,
Властивi їхнiм голосам
Надмiрнiсть, зверхнiсть десь пропали,
Пропав пiдробний iнтерес,
Серед вершкiв мистецтва зали
Вони шедеври всiх чудес.
Недавньо строга варшав'янка
Припала пану до колiн,
В напiблаженствi пестить вiн
Її волосся, а осанка
Позбута й латки прикриття
Хiтливi будить почуття.
Цiлунком бридким в слiд намиста
Солодколюбцевi вуста
Уп'ються з силою хлиста
Й тьмянiє нiжна шкiра чиста.
Покiрний рiй ефiрних краль
Впускає з плеч прозору шаль,
Полонить смiхом, вихилянням,
Чарує зiр усiм старанням
Окремо кожна й разом всi,
Як кольори веселки рiзнi,
Розлитi сонцем по росi,
Одежi скинули наскрiзнi.
Турчанка, надто молода,
Литвинка солом'янокоса,
Спiвачка Таврiї розкоса,
Угорка, тиха як вода.
Не хтить пан погляду вiдняти
Вiд руху талiй, струнких нiг,
Та ледве-ледве тiльки змiг
Тих тiл вдихнути аромати
А вже крутилась голова,
Пройшла по серцю рiвна хорда,
Так пiснi довгої слова
Пiд жвавi звуки клавiкорда
Тягнуть i стискують живi
Потоки швидкої кровi.
Ось панi Марта, бiла, бiла
Легка мов ельф пiвнiчних саг
Та не цурається розваг,
Пригожа вся для цього дiла.
Вельможний млiє мандарин,
До Марти притиснувся боком
I ллє iз келиха венгржин
На груди наче ненароком.
В туж мить, пiддавшись виру мрiй
З соскiв вологу п'є вустами
Наперекiр натурi злiй
Томляться добрими парами
Душi червивої кутки
I розриває на шматки
Природним покликом у панi
Фаланги опору останнi.
А плоть поступлива зблизька
Така насичена i душна,
То вся витка, то непорушна,
Широка десь, а десь вузька.
Повiтря свiжого легенi
Благають, просять невпопад
I всi несуться дружно в сад
Мiж трави i кущi зеленi.
Далеке свiтло вiд зiрок
Соромить їх та далi, далi
Юрба позбавлена моралi
Ступнями зрихлює пiсок.
Нагрiтi за день, несхололi
Озернi води сколихне,
Там смiх, там гра, там жiнки голi,
I щастя водиться земне.
Нiхто з дiвчат не розумiє
Чому бiжить i не тускнiє
Сльозинка густа, як смола
На їх оголенi тiла.
Це доля зайвий раз киває,
Що в мавок цих пристойна роль
Вони крiпачки! Й право має
На них їх пан, вiн їм король.
Вiн душ хрещених рабовласник,
Розумний довудця вельмож,
Жару свободи вогнегасник,
Тонкий знавець жiночих лож.

           Пам’яті Макса

Киця-чорнявка
нявка і нявка,
нявкать раденька
киця руденька,
десь від самотності та гіркоти
сумно понявкують сірі коти,
пахне котові у сні смакота,
чути зі снива нявчання кота,
діти розвісили широко там
вуха й піднявкують милим котам,
я і котів, і дітей обійняв:
„Няв!”

Поблизу собору Петра і Павла
в червні 1941 року НКВД розстріляло
біля шести тисяч в'язнів Луцької тюрми.

Собори душ в німому риштуванні
Байдужості. Іржавим цвяхом біль
По кісточки. Журби зелена цвіль
На стінах перетлілого чекання.

Старих бійниць розкриті настіж очі.
Обрáзи тліють. Образи чужі
У вірші заженуть немов ножі,
і мов корону одягнуть карочу*.

Собор душі звільню від риштування
І словом від стіни відчищу цвіль.
Мого натхнення височіє шпиль,
Вростаючи у небеса пізнання.


* високий циліндр з паперу,
на якому зображувались фігури нечистої сили
і який одягався під час аутодафе на голову
приречених до страти на вогні

Світанок постукав до Неї в вікно,
Й сказавши легенько: "Сонце зійшло!",
Тихо-тихенько став шептати казки.
А ранок почав розкидати мазки
Рукою художника на дня полотно,
Що вже досить давно чекало його.
*****
Вона, проснувшись і привітавшись із ранком,
Собі сплела вінок із червоних маків.

Як жаль,
що ти не лицар.
Дуже жаль…
Земля кишить брехнею,
спрагла правди.
Тобі ж не личить
з сумнівом в очах
іти туди,
куди прямує стадо!
Кому завгодно –
тільки не тобі
в своєму егоїзмі
попеліти.
І почуття,
як білих голубів
боятись відпускати
проти вітру…
Чи не відвага –
твій всесильний меч?
Чи не любов –
твій оберіг і сила?
Будь лицарем до смерті,
щоби смерть
духовна
твою душу не скосила!

Поміж бурлінь людського поговору
у мертвій тиші — тільки я і ти —
дослухуємось ми до перебору
струн, що з'єднали наших душ світи.

Чому ж тоді слова, неначе гору,
вустам твоїм так важко піднести?
Холодною мовчанкою докору
відповідаєш на мої листи.

Ось так — від віку, нині й повсякчас
всяк робить вибір, до якого здібен,
не знаючи, правдивий він, чи хибен.
При цьому все втрачаєм кожен раз,
бо не бажаєм тих, що прагнуть нас
і не потрібні тим, хто нам потрібен.

Та я тебе привабити не зможу,
тож, як осліплий старець і віщун,
сидітиму один на роздорожжу
в хітонах із ранкового дощу.

Щоденно повертатимусь до тебе,
так, як Тіресій до камінних стін
щодень приходив у стобрамних Тебах,
щоби запастись у прадавню тінь.

Допоки не упало веретено
із рук холодних трьох старих сестер,
із Теб - в Атени, із Атен - в Мікени
мій шлях свої сувої розпростер.

І там, де брама здійметься левина,
із сестрами я розірву заклад:
ввійде моя до брами половина,
а інша знов піде шляхом утрат.

Теби - правильно відтворена вимова назви "Фіви"

І серце моє із твоїм у невикритій змові,
Та слабнуть обійми і погляд зривається ниць,
І щось невловиме... Печаль доторкнулася лиць,
І хвиля байдужості змила ескізи любові,
Які малювало життя аквареллю. Не хочу...
Коньяк недопито і шал недопито сповна.
Нас осінь звела, а тепер розлучає весна,
І ангел хранитель ховає заплакані очі.
У покері долі занадто пікової масті,
І знов перебір, і колода помічених днів
Летить зі стола піднебесся. Цього ти хотів?
Програла. ПлачУ, на кону було крадене щастя.

Коли чужих є більше, ніж своїх,
і ти не знаєш, чи ти свій, ти путній,
іди і смійся, хай рятує сміх
і голос, що нечутно-всемогутній.

Ти думав так: завжди в трояндах шлях.
А вийшло навпаки. Хтось помилився...
Чи ти, чи я, чи Jesus, чи Аллах,
чи всі разом, бо Град давно розбився.

Ти йдеш, старий, несеш на плечах дім,
без вікон, без дверей, без огорожі.
Ти, сивий старче, наче Аладін,
який тримає джина, доки може.

Тримав роки і посивів із ним,
але нічого взяти не вдалося,
і йдеш додому в передвічний Рим,
і тільки з-за спини гука колосся.

Не треба степу, рік, смерек Карпат;
ти йдеш у день новий, але останній.
Самотній лицар, схимник і Пілат,
хто жив як Цар, і був той Цар останній.

Я жити можу! Жити буду!
Бажаю відіграти роль в житті
своєму,але тільки другу-
не те ридання уночі.
Я жити хочу!Але мушу
все усвідомити в мені,
бо справді треба,треба бути,
не варто зраджувать собі.

Знання-це сила,і не тільки;
знання-це те,чого тобі
все бракуватиме, й повіки
захочеш ти знайти її.

ця сила всіх притягне знову
магнітом книг і пізнання,
адже життя не тільки своє
хочеш розгадувать щодня.

Полон історій-надзвичайний,
жагучий,пристрасний мотив...
Та ні! Це зовсім не завзятість,
це віра в правду й вічність рим.

Такі фарби розлиє книжка...
Як кожна книжка на Землі,
вона собі візьме з-під тишка
душу і серце,що в тобі.

Ти не лякайся,це на краще
хіба погано знати те,
що все казать дедалі важче,
книжка ж мов пісню піднесе.

Полювання-це моє профі життя
чоловік,що стоїть-ось вам жертва.
Я готова до праці і моє знання
помагає занадто конкретно.

Ось чому я завжди перекручую так
щоб ніхто не помітив різниці:
чи це я, чи це він-хто,для чого і як
розійшовся без сварки чи криків.

Все життя-полювання,а я тільки та,
що все може тримати в порядку,
бо є сумніви,що ще чіясь голова
буде жити. Ось фотка на згадку!

Я живу,я жила і я житиму тим,
що полюю на всіх "чоловічих".
І от знову прийде мого каяття здвиг
і скажу я last-жертві у вічі:

"Я живу лиш полюючи,ти зрозумій,
чоловік будь-який - -моя жертва.
Ненароком потрапив під постріл мій
ти-пухнаста і біла овечка"

Ось так-здуру-проходить і моє життя.
Скільки там мені зараз?-Шістнадцять?
Я живу,розумію:лиш доля моя
уполює мене-не інакше...

Пізнати світ.
Зловити мить.
Відчуть політ,
Як кров кипить
В артерії.
Не загубить
Життя у прерії.
Любов'ю жить.
Така, мабуть,
Людини суть.
Знайдеш її -
Про все забудь.
Знийшов ти сенс
Життя... Це все.

Щастя моє сірооке
в кімнаті розсипало сміх –
диво клубком рудобоким
йому прикотилось до ніг.
Скаче воно по підлозі
радість даруючи сину.
Тихо стою на порозі,
вартуючи цю хвилину…
А диво танцює казку,
бо скоро лягати спати.
Я вдячна йому за ласку
і це ось вечірнє свято.
Та диву це все байдуже,
грається на підлозі –
воно ще маленьке дуже
і зрозуміти не в змозі,
що сонця малим шматочком
воно увійшло в наш дім…
Стрибає рудим клубочком,
а радість і сміх - із ним.
Уже заморилося свято,
сон плине у очі сина.
І поряд лягають спати
моя і котяча дитина.

Мереживом надій встелялись мої дні.
А ті хвилини, ще колись такі сумні,
Ставали святом, дарували другий шанс,
Якому так раділа по-дитячому душа.

І думалось, що так триватиме завжди,
Але в ту мить змінилось все. Просив:"Зажди!",
А ти... А ти німою тінню щезла з снів,
Лишила спогади, уламки світлих днів,

Які пекли вогнем. Не вистачало слів.
Я ще шукав твоїх, немов святих, слідів,
Але проклятий, проклятущий тихий дощ
У кожній краплі ніс печаль. Пробач...

Той листопад -
Мов зорепад
З мільйонів свіч.
Гляділа ніч
На тебе скоса,
Ліпила з воску
Мовби сувенір
Тобі й мені,
Щоб пам'ятали
Листопадові дні,
Які придумали самі.
Яких, напевно,
вже не стало.
Торкнувшись твоїх пліч,
Сказала ніч:
"Пам'ятай той листопад
З мільйонів свіч".

Не знищуй, світе, ти мене і мою душу!
Чи думаєш, - не буду опиратись?
Що буду я мовчати, з місця і не зрушу,
Чекаючи, як в серце хочеш вп'ястись?

Напевно, я - ніщо порівняно з тобою,
Й ще не навчився грати свою роль.
Моє ім'я не вкрите ще гріха ганьбою...
Пожить мені по-справжньому дозволь!

Пожелтевшие листья
на тропку печали
навеяло утро...
Ресницы скрывают слезу
или каплю тумана.
Тает твой след
в траве, не побитой морозом.
Разумом все понимаю,
но сердцу не скажешь -
"Замолкни!"...

Оригінал
Інґвар Олафсон
В-в-с-1

Пожовклого листя
на стежку печалі
ранок навіяв...
Вії тримають сльозу
чи краплину туману.
Мане твій слід
у траві не побитій морозом.
Розумом все розумію,
та серцю не скажеш -
"Замовкни!"...

Розколовши на дріб’язок серце скляної панянки,
розхитавши підвалини світу могутнім плечем,
ти країну чужу розорив, та не брав полонянки.
Просто взяв - і ворота відкрив потаємним ключем,
і туди, наче Цербер, влетіла епоха печер
і забилася бурею в тілі прозорої склянки…

Нагостривши, як варвар, безжалісно кремінь і камінь,
намотавши на руки мотуззями золото кіс,
роздушив оніміле захоплення тими ж руками,
середину спустошив - і просто пустив під укіс.
І дивився байдужо і міцно стояв, ніби тис,
і злились у тобі воєдино і Юда, і Каїн.

А за спиною жінка зі скла розтікалась печаллю,
женучи, як руде гайвороння, розпуку і страх:
«Він не винний - не тямив, що діяв у плотському шалі»…
і чуття оживали - і знов розсипались у прах,
і любов танцювала балет на розбитих ногах
і в опалому листі червоні сліди залишала…



* (швед.) любов скляної панни

Никто не увидит,
Как я ударяюсь о землю
В тиши предрассветной,
В молочном, слепящем тумане.
Никто не услышит
Тот страшно шуршащий конвейер,
Который уносит
И более древние тайны.
Глаза, обращенные внутрь,-
От стыда ли, от боли -
Под утро приснятся
Припудренным бледностью лицам.
И будут подмостки,
И будут для каждого роли,
И я буду там
Твоей царственно томною львицей.
Тот первый из нас,
Кто познает экстаз растворенья,
Недолго протянет –
Скользнет между пальцев другого.
Под легкой стопой
Тают миродержатели-змеи,
И рай для двоих –
Лишь застывшее в воздухе Слово.
Останься во мне
Лишь какой-нибудь вечностью дольше,
Я буду твой профиль орлиный
Искать на просвет.
Две древние льдины
Столкнутся той сказочной ночью,
И кто-нибудь вспомнит наутро,
Что нас уже нет.-

І любити, і дихати... Парко. Пітніють стегна.
Пропливає кораблик пристрасті між бажань.
Ціпеніє ковток у горлі. Повікам темно.
Як ввійдемо у бистру течію – не порань.

І любити, і дихати... Терпко. Зелений аґрус.
Як у роті моєму приторно почуттям.
Ми поділимо навпіл кару – лети, Ікаре!
Бо кому спокуситись маревом, як не нам?!

І любити, і дихати... Млосно. П’янка свідомість.
На плечі білоцвіт акації – доторкнись!
Ми - віднайдені Богом коми віршів зникомих,
Невідомим поетом згублені – ще колись.

І любити, і дихати... Мало. Світи широкі.
Я тримати тебе не зможу – часи не ті,
Повертайся у мрію, любий. Лиши допоки
На безлюдній між нами відстані світлу тінь.

А в сером городе дожди,
но сверху радуга улыбкой,
снимаем с вешалки плащи
и прячем сон
в ладошке липкой
от карамели ручейка
в кармане лета,
лета, лета...
багрянцем вечера
согрета
душа присела у стола,
я угощу её вином
в бокале тонком,
как дыханье,
испей, сестра, сей аромат,
он – послевкусие свиданья...

___________________________

Оригінал

Інгвар Олафсон
У місті сірому дощі

У місті сірому дощі,
а над дощами сонце сонця
вдягаєм каптури, плащі
ховаєм сон
в липкій долонці
від карамелі, що розстала
в кишенях літа,
літа...літа...
багрянцем вечора
зігріта
сіда душа до столу,
пригощаю
її
гербатою п'янкою
у порцеляні як папір
тонкій,
то ж,
сестро,
пий аромат,
сей
післясмак амріти...

Ой, чого Петрусю
Ти засмутився?
Можи у дівчину
Петрусю в любився?

Женися Петрусю
Тобі вже пора,
Не зраджуй дівчину
Вона молода.

Не зраджуй кохану,
Не смути їй очі,
Дуже раневи
Серце дівоче.

Дівоче серце,
як небесні зорі,
Душа як голубка
Літає в просторі.

Сонячні зайчики
Пригнули в кімнату
По стіні пробігли
Освітили хату.

Стали серед кімнати
Навколо гляділи
Пішли до дверей
І на поріг сіли.

Ярко засвітило
У кімнату сонце.
Зайчики пригнули
До сонця в віконце

Я побіг за ними,
Щоб упіймати
Злетіли до сонця
До своєї хати.

Півсвіту під свиту, а світ помістився у жменю,
І стелиться шлях у тумані, немов в молоці.
За чубом чорнявим заховані очі зелені.
Мандрує хлопчина, спокуса його – манівці.

Бо він мандрівник... Без порогу до рідної хати.
І пилом густим накриває цнотливі вуста
Дорога. Що далі? Напевне ніколи не знати.
Голубить не жінка – гаряча пшениця густа.

Чого тобі треба? Чого тобі хочеться, хлопче?
У серці гарячому ціле суцвіття надій...
І сиплеться день промінцями у вариво ночі,
І ти випиваєш до дна цей таємний напій.

І місяця скибка покличе у далеч незнану,
У зиму морозів чи літо гарячки і злив.
Щоб жити, творити зустріти єдино-кохану...
Цей світ не зловив тебе, значить даремно ловив.

Теребить в пальцях перев'язь
Так щiльно вкритий орденами
Слуга царю - росiйський князь,
З бездарним доктором словами
Перекидається, навпiл
Одпивши з чарочки горiлки,
Маслини рве з живої гiлки,
Багатий власник бiдних сiл.
Мов два круки високi ксьондзи
Один у другого пеньонзи
Тягнуть посередництвом карт,
В очах жадоба, пил, азарт...
А в тiм, зрiвняє до пiвночi
Їх шанс продукт, йому охочi
Всi здатись, чорт вiзьми давно,
Нектар пiвденних лоз - вино.
Кому до спiху, той в коляску
Пiд руку кралечку веде,
Мiняє серце молоде
На свiжий вiтру шум i тряску
I зору близький небосхил
З перин i подушок настил.
Для iнших шовковi постелi
Готовi вже заздалегiдь,
Як мiж незайманих угiдь
У бiлопростиннiй юделi.
Перестарiлий кавалер
Загонить служку, мов би лиску
У нею ж стелену колиску
Дарма, що честi офiцер,
Без сорому підкине гроша
I не отримає вiдкоша.
З крильця не чути звуки струн,
Бiднiють поверхи вогнями,
Лiхтар орнаментний чавун
Освiтить тiльки бiля брами.
Навкруг палацу десять псiв
Обходом вiльним пильно стежать,
Нечастi крики сторожiв
Свободу їхню не обмежать.
Украдки зблиснуло вiкно,
Уступи щiльнi в кругу башнi
Мов зуби ящера так страшнi
З надвору стало знов видно.

Не фантазії зліпок –
я умію шукати тишу.
Серед репету вулиць
усамітнень алейка втікає.
Плоскодонку дощу
яшма неба гладить- колише,
ледве ритм відчуваєш.
Веселка в дівоцтві блукає.
Голосіння дощу
запечатала. Все у сотах.
Вулик пам’яті повний -
стоїть за крок від юрми.
Ці відлуння бринять,
знову множать абстракцій сотні -
лиш безглузді слова -
серед них загубилися ми.
Не фантазії зліпок —
я навчилась шукати тишу.
Декалог одного почуття
як пресований відтиск уст.
Слухав ліс мою тишу .
і слухом вищав та вищав.
Слухав ти мою тишу
і ріс у тобі Златоуст.
Ми витворюєм тишу на двох
голосну й безголосу.
Обведу її колом.
Хай тиша в дівоцтві блукає.
І колишня не я
і майбутній не ти бігли босі
по нефритових травах.
І тиша обох окликає.

...Не фантазії зліпок –
я навчуся шукати тишу.

Пісок. Полин. Де він – один.
І безмір моря, і мартин,
Де не бувала. Та було:
Олива, бринза і село,
І копійчаний крам – вино,
Прокисле ще торік, давно.
І по хребту солоний слід
Від язика – немов політ
До лампи. І метелик - як
На твому березі маяк
Далекому. Один, мов перст,
Мій перський цар. І жовтий пес
Безхатній - то ранковий дим
(Не двоє їх – один з одним) -
Бо руку лиже...І рука,
Пропахла морем, і легка,
Байдужо гладить. Звично. Звич...
Пісок-полин. Поклич. Поклич,
Бо не бувала. Та було:
Солодкий сон.
Гірке зело.

Може завтра щось зміниться
Бо сьогодні життю вже кінець
Я б на це й не надіялась
Та і в грудях не серце. Свинець.
Все затягнуте холодом
Важко падає подих. Як лід.
І малює мороз синім кольором
Витинає клейма чіткий слід...

Може завтра щось зміниться
Десь пустеля, як сад зацвіте
Сонце зійде.
Хоч мені в цей й не віриться
Моя віра сліпа.
В темноті тільки з світу зведе...

Може завтра щось зміниться
Бо сьогодні бажань вже нема
І холодить думки слів хурделиця
Вже не літо в душі. А зима...

Може завтра щось зміниться
Як молитву повторюю знов
Зрада в темнім кутку. Мені шкіриться.
Знаю. Вип’є тої ночі усю мою кров...

Все ще зміниться... Точно.
Ранок вилиє сонця тепло
Не для мене.
Кінець.
Остаточно.
Знайдеш келих розбитий
Пролите червоне вино...

03/06/2008

О чем жалеть? Мы жили, как хотели.
Идя ва-банк, платили по счетам.
Причины нет, чего б, на самом деле,
Не разыграть в рулетку девять грамм…
            Судьба сполна навешала затрещин.
            Да вишь, под хвост попала вдруг вожжа.
            Неужто мало лошадей, вина и женщин?
            Душа томится, просит куража.

Каков кураж! Обрыдло жить бегами,
хлестать вино, ласкать доступных баб.
Свои грехи пред Богом,— знаем сами,—
не замолить. Покаяться хотя б…
            За всё про всё в раю покой обещан.
            Почто ж болит и мается душа?
            Аж до избытка лошадей, вина и женщин.
            Почти не стало только куража.

Когда тоска, и всё кругом достало,
один патрон загоним в барабан.
И казино, похлеще Монте-Карло,
самим себе устроим, брат «наган».
            Хотим всего,— ни больше и не меньше,—
            когда идем по лезвию ножа.
            Мы проживём без лошадей, вина и женщин.
            Никак не можно жить без куража.

Зеро на кон! И ставки наши биты
окромь одной, которой нет цены.
Взведем курок. Нажмем. И будем квиты…
Простите все, кому чего должны!
            Не сметь рыдать за нас на нашей тризне!
            Так мы хотим. Не ВАМ о том решать.
            Вина и женщин, лошадей, и даже жизни
            и той не жалко ради куража.

Сказати, мовити, ректи.
Слова змішати з запахом поту,
з гоміном міста,
з мріями своїми ж.
Жити, втікати,
втекти не змогти,
прагнути
тебе,
більш ніж живої води.
Торкатися шкіри,
незвичайної,
оксамитової.
В темряві не впізнавати
твого лиця.
Так, власне так,
кохатися в мріях і з мріями.
І жити більш ніж це можливо.

У біленьку рукавичку
Зодягнув туман водичку,
На травичку без жалю
Всипав жменьку кришталю,
А сорочки і плахтини
Для дубів зшив та ялини,
Й зупинився у гайочку, –
Личко вимив у струмочку
І молочну кожушину
Швидко кинув на калину

А в цей час в гніздечках – хатах
Пробудились пташенята
І предивним ніжним співом
Ясне сонечко зустріли,
Повели його гостинно
По лісах і полонинах,
Між листками й по травичці
Йшли промінчики іскристі,
І легенька одежинка
Попливла, немов хмаринка

За мною бродит следом
Мой беспородный пёс.
Кормлю его обедом
С его собачьих грёз.
Он умными глазами
Глядит, не понимая,
С усилием собачьим
В мои дела вникая.
Вздыхает псина тяжко,
Ловить пытаясь суть.
Так хочется дворняжке
Понять хоть что-нибудь.
Гулять зовёт глазами
И машет мне хвостом.
Что ж, с не его делами
Я разберусь потом.
В подъезде лая гулко
И радуясь всерьёз,
Выводит на прогулку
Меня мой верный пёс.

Ранок починається з латте*
з ароматом нерозкритих таїн,
на кватирці сонце золоте
туго-туго коси заплітає,
лазурово стьожками зав’є,
схопиться за вушко філіжанки
і розправить платтячко своє
рухами манірної міщанки…
«Леле, доле, то не діло, ні…» -
сумно похитаю головою,
стрічки повисмикую чудні,
світло випускаючи на волю.

Спалах…
Альбатроси-голосні
розлетяться, хоч дрімали досі,
і розтане полохлива ніч,
що шукала в темній шафі Хтося.

Як човни, пелюстки на воді -
і з лиця вчорашнє змию миттю;
Обережно день пущу у дім,
щоб хвоста, бува, не прищемити…

*кава з молоком

На далекім небосхилі
постає краєчок сонця.
Вишні віти ніжно-білі
заглядають у віконце.
        Десь пташки зацвірінчали,
        й знов навкруг постала тиша...
        Лиш в обличчя без печалі
        вітерець ласкаво дише.

Боже! — думаєш,— Навіщо
ця краса несамовита
ще буяє, квітне, свище,
променистим брудом вкрита?
        Що вона зробила злого,
        Що людська нечиста сила
        Просто з розуму дурного
        Так її занапастила?

А вона й не переймає,
знай — живе собі на втіху.
І нікому не картає
за погордливість і пиху.
        Мати ніжна, земле мила,
        що мудріш за все на світі,
        все забула, все простила
        нерозумним своїм дітям.

Неопалена купино!
Над тобою сонце сходить.
Моя люба Україно,
мій згорьований народе.
        Поможи йому, о Доле,
        аби знов не гнав за обрій,
        ніби перекотиполе
        вікопомний той Чорнобиль...

Який безмежний світ,
Бездонна глибина і неозора ширина,
Його магічна сила та краса,
І загадкова тиша.

Всесвітня сила притяжіння,
Картину світу візерунком вкрила,
Сузір*я та Чумацький шлях,
З зірок створила знак.

І думкою летиш у глибину,
Пізнати хочеш ти його красу,
Які проходять там процеси?
Утворюються і летять до нас комети.

Які там кольори?
Які там дмуть вітри?
Які там гори і долини?
Які небесні створюють картини.

І що там далі, далі,
Безмежні далі, майбуття,
А серце все вистукує, то і твоє-
Нове життя, нове життя.

Цей світ багатогранний, неозорий,
Народженням і перетворенням життя,
Хотілось вірити, що це на щастя,
На радість нашого всесвітнього буття.

І тоді весь Всесвіт відчиниться подивом німим,
Коли ти дозволиш йому поринути в себе.
Вся ця неосяжна краса є тобою самим
Ти це знаєш, бо відчуваєш потребу…
Жити!
Жити.
Жити....