Коли немає чим крити козирі
Коли карти то здатність плювати у долю
Я піду серед лісу в краї де тихіше
Опаду восени і попрошусь на волю

Коли заради зради просиш крові
Коли заради волі два ножі у грудях
Коли ти просиш накривати очі
Землі заради неба попроси

Римується дорога графомана
Римується життя, пуста омана
Римується розумне і живе
Одне лиш слово випада і з ритму

Я ріжу перекладені слова
Я ріжу свої руки серед ночі
Це сон людини в злості
Це час покинув кості
Тікай від мене доле поза очі

Їх обличчя суворі, але без докору
Їх руки тримають на розі віків
Я дивлюсь в їхні очі, вони здаються без спротиву
Знову стадо гончих непрошених псів

Їх обличчя то книга де подихи й погляди
Їхні руки з оскалом, але без крові
На зубах частки снів і прощання з непроханим
Знов заграв у тональності, ніби твоїй

Все, до чого ти доторкаєшся,
воно не перетвориться на золото чи сіль.
Все, чим ти дихаєш...
У моїх жилах тече кров,
а не газ і тому при надрізі
ллється ріка, а не спускається пар.
Все, до чого торкається слово не горить.
Все до чого торкається перо вже попіл.
Можливо тому вірші -- це зола.
Можливо тому мій тембр високий.

----------------------------------------

Все, до чого доторкнулись -- воно у думках.
Все, за що вмирали воно у серці.
За що ти йдеш на сни війною.
Не в снах наука жити серцем.
Як не любив, то будеш золою
Як не вмирав, то будеш попелом
Напевне тому цінніше вода
Коли в пустелі маршують поспіхом
Все що справжнє не потребує образів
Все що існує то бачать ікони
Напевне тому серцеві краплі
Відповідь на серця молитви

Коли наступає відлунням грози
Щось запашніше трав на світанні
Коли вірш -- колискова; і запрошує сни
Промовляє шепотом при вітанні

Засинають слова навіть ті на вустах
Які вчора казались востаннє
Засинає твоє біляве й струке
Знову перше й останнє кохання

Все що було до тебе закопано
Все що було до тебе далеко
Я на небо дивлюсь і не бачу пітьми
Тільки в осінь пірнають лелеки

Там так глибоко
Зовсім плюшевим вітром
Знов повіяло, це, напевне, весна

Що, замріявся?
Ні, не навмисне
Так, замріявся. Це наче весілля
Дві корони, свічки і вуаль
Це лиш фото
З чужого до болю альбому
І не буде у ньому солона печаль

Десь в екрані мала у ромашках
Десь в альбомах ялинка і сніг
Новий рік, скатертина, і дорога не близька
Так буває. Вже вкотре. Проданий сміх

А їх вела вперед крилата мрія,
снагу п’ючи незайманих джерел.
Куди вона пливе, “Санта Марія”,
з Колумбових безстрашних каравел?

Вітрила їх несли до небокраю.
І де вона, обітованна твердь?
Хто знав, що їх Америка чекає?
Могла чекати безіменна смерть.

А папороть-трава не зацвіта на клумбі,
А вітер надима вітрила лиш відважним,
Америки сягають лиш Колумби.
Хвала безстрашним!

І ми з тобою, наче в синє море,
Поринули в кохання дивний сон,
Хоч знали — нам розлуку пишуть зорі,
Не поблагословить нас Мендельсон.

Та ми кохали! О, як ми кохали!
Мов перед смертю, мов останній раз!
Нам квіти грали весняні хорали,
І сонце усміхалося до нас!

Хвала безстрашним,
що без надії сподіватись сміють!
Хвала безсмертним,
що зводяться до бою знов і знов!
Санта Марія,
Колумбова зоря Санта Марія!
Санта Безсмертя, Санта Любов!

Замерзле від зими віконце,
Зігріє теплим поглядом весна,
Заграє зайчиком від сонця,
Краплина на щоці –сльоза…

Промінь твоїх вій торкнеться,
Розтане в глибині очей,
Поцілує у вуста,- ти засмієшся,
Спогадами пристрасних ночей.

Слова розтануть вранішнім туманом,
Торкнуться вух, як легкий подих вітру,
Закутані в мереживо обману,
Полинуть в нікуди з ранковим світлом.

Мине цей ранок назавжди без жалю,
Та знаю, - не забуду я ніколи,
Вуста твої, які мовчать- люблю!
І очі, що - люблю говорять!

Так хочеться у тебе загорнутись.
Укритися тобою, мовби сумом,
у тебе увійти, немов у тишу,
й зостатись у тобі.
Отак перлина
не хоче покидати мушлі.
Страшно.
І холодно, й нелагідно.
Мій світе,
куди пішов,
кому мене залишив?

Той чоловік, якого я люблю,
на тебе схожий.
Чи не тому блакитний погляд твій
мене тривожить.
Той чоловік – мов хвиля. Він такий
м'який і ніжний.
Мені явився, вибухнув, створивсь,
мов із молитви.
У нім горить невисловлений біль –
мовчання камінь.
Чого несила словом пояснить,
сказав руками.
А що рукам несила – те нехай
ховають вії.
Той чоловік, якого я люблю, –
то тільки мрія.

Як впаде та зоря із неба,
Під якою родився я,
Усміхнусь я тоді до себе
І промовлю своє імя.

Пригадаю життя минуле,
Що, як блискавка, пролетіло,
І усе, що збулось і забулось...
І душа попрощається з тілом.

І полине душа у космос,
Там шукатиме довго бога...
...Зогниє моє тіло, а кості
Опочинуть в земних чертогах.

Три хвилини журби,.. і хвилина лиш радості.
Чи невірні сліди? Чи знайдемо до старості?
Чи то просто сльоза, що упала, бо байдуже?
А чи погляд - "пітьма"? Що не став чомусь райдужним.

Три хвилини журби... Та за що ж так заплачено?
Чи то гнів з висоти за три мрії, що страчено?
Прилетіла весна, та у зиму закутана.
А усмішка твоя поміж сліз вже й забутая.

Три хвилини... спинись, і облиш свої роздуми.
Хай летять в темну вись. Хай приходять апостоли.
І нехай принесуть (по хвилині хоч) посмішки,
Бо з'їдає мов ртуть, і молю бо... навколішки.

Прекрасна ця пора,
Чудові мрії, почуття,
Душа любов*ю наповнялась,
Я в щасті, радості купалась,
Але життя крутило,як хотіло,
У вир кидало,так вертіло,
Та я чіплялась,не здавалась,
Вниз летіла, піднімалась,
Зализувала рани, проривалась,
Від болю кулаки стискала,
І так страждала,
Але чекала,
Що промінь сонця в серце загляне,
І відігріє,
А крига, що накрила,
Потече,
Живою, чистою водою,
Омиє, стомлену журбою,
І знов життя,
Зведе мене з тобою.

Як вівці по мокрій паші
В туманній, сирій імлі,
Душі дві голодні наші
Бредуть…

Ох, же ж, Боже мій!

Трава їм гірка і прісна.
І сіль – як овечий лій.
Вже холодно й дуже пізно,
І страшно…

Ох, Боже мій…

Ні голосу.
Ні кошари –
Лиш вовчі жахкі вогні.

Як вівці крізь мокрі хмари…
Як люди…

І так, і ні.


із "Жіночого аркану"

Захитається дощ
Чи сльоза на лиці сколихнеться –
І чумна самота
Від безсилля заціпить уста.
Зліва сойка мала
Стрепенеться – й ураз задихнеться.
І спечеться на думці:
Остання це вже самота.

…А пташатко чудне
Облітало колись чиїсь лиця,
А тремке пташеня
Припадало до сяючих віч.

…І чистюська колись,
А тепер – як остання блудниця –
Поплететься душа
Ні за ким й ні до кого крізь ніч.


із "Жіночого аркану"

Знов на сторінках ранні тіні
Покрали літери в очей...
Як непомітно вечір синій
Схиливсь до мене на плече!

Зіпрусь натомлений на лутку,
А там, де місто,— степ немов...
І чую — спогад, повний смутку,
В червоножилах тисне кров.

Промерзлий шлях...Швидкі тачанки...
І ось душа мала-мала!
А на снігу з чиєїсь ранки
Кров візерунки заплела.

Мовчіть, умріяні сторінки!
— Я справжнім болем догорів!
...І знов за вікнами будинки
І мертве світло ліхтарів...

Це снилось?..На тихім світанні
Багнети, і я біля стінки...
О, перші й довіку останні
Мої півхвилинки!

О, ранки! Кінчається зараз
Вино нерозведене ваше!
...А в думці — який тепер вираз
На очі нероблений ляже?

Це снилось? Не знаю. Не знаю...
І ось усміхнутись несила...
І ось не живу, не конаю...
О, правдо моя невесела!

Дозволь розділити цю зиму з тобою,
Повір, що для тебе я стану весною,
Тепло подарую і зелені свіжість,
Тобі я віддам усю свою ніжність,

Тебе я здивую, якщо ти захочеш,
Повір, по-новому поглянеш у очі,
Коли я скажу про все те, що мовчав...
А може, тебе я всі зими чекав?

Ніжність і ласка - проста і легка,
Це шелестіння снів і зір упадок,
Це вітер стелить хмари звисока
У неміцний світ марень і загадок...

Ласка – це мамина тепла рука,
У дитинстві що втирала сльозинки...
Це і перше кохання й розлука гірка,
Пам'яті відтанувші картинки ...

Ніжність - це перший дощ грибний
Це смак малини з губ коханих,
Набігло хвилею й бринить
Легке торкання душ бажаних.

Ніжність - це пошепки мовчіть.
Немов невипите визнання,
Воскова свічка, що горить
Для двох, що творять це кохання.

Ось і знову дощик,
Струмки по узгір’ю.
Що до мене прийдеш,
Я ще таки вірю

Що прийдеш ти знову,
Трішки несміливо
І закрутиш голову,
Бо це все можливо

Навіщо нудьгую
Я цей дивний вечір ?
Знову мені впали
Крапельки на плечі.

Хочу твої губи,
Потрібні мені!
Шкода, що забудеш
Ці святкові дні

І знову по вікнах
Тихо дощик стука
Не можу без тебе,
Бо без тебе скука...

Навіщо чекаю,
І палю свічки,
Поцілунком пристрасним,
Вилікуєш ти.

1.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь. Весна. Магістраль.
Йде подорожній. А небо — мов ворок.
Хмари. Чорниці. Дуби і мигдаль.

1.2.
Він споглядає. З землі встали айстри...
Він позирає на квітку смішну…
З неї вистрибує крихітним зайчиком
Джміль і цілує весну запашну.

1.3
Вітер холодний. На нього йде плем'я,
Бахус веде їх. Там світ — наче гра.
Велетні йдуть у заблукане врем’я,
З хмари велично всміхається Ра.

1.1.
Плем’я пішло, щось сказавши озлоблено,
Вина вливаючи в діжку без дна,
А подорожній стоїть, трохи згорблений.
Він їх не чує. Звичайна мана!

2.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь, без риби й без дна.
Шлях сефіротом стримить. Небо — вороком.
З неба на змелю стікає весна.

Вітер в гіллі воскрес,
зір возноситься вгору -
рве падіння небес.
У краплинах прозорих
осипається всесвіт, мов цвіт,
колообіг прискорює хід.

Дар небесний летить,
швидкість - вільне падіння.
Йде за вічністю мить,
а за нею - терпіння.
А ще вчора вмирала зима,
тіло біле ховали в туман...

В серці трепіт затих -
ні розваг, ні відрази.
У хвилинах німих
замолити б образи,
образами пройтися в очах,
образ віри піднести, мов стяг.

Поділися всім тим,
що весну наспівало,
що вдається святим
а для грішних замало.
Густо радість пливе по устах
і від неї я небом пропах.

За живе не чіпай,
а, що мертве - тим паче...
Ще не внесено пай
криком, болем та плачем,
не прорізався брунькою лист,
перемога вагітна на блиск.

Я гріхи замолю -
світлом стане свідомість.
Тільки знак по жалю -
переставлені коми.
Вітер гіллям стікає в траву...
і вихлюпує з думки, - Живу!

12 Березня 2008

Немудра, хоч би і не хвора
Бува жіноча голова.
Навіщо пагорб? Нам би гору
Або вулкан. А краще — два!

Я на біду збудила лихо:
У двох серцях пала вогонь,
І серця віковічна крига
Горить між чотирьох долонь.

І хто кого тоді поборе?
О, бідна мавко лісова!
Не страх покари, сум покори
Тобі рамена повива.

Кому складеш його під ноги?
Хто першим встигне заплести
Косу, зелену, мов дорога,
Чи долю під вінець звести...

Чи долю нанівець звести...

Була на світі дівчинка маленька,
Подобалася всім її краса.
Казали люди: "Бач, яка гарненька,
Блакитні очі, русая коса…"

А дівчинка у відповідь сміялась,
І сріблом дзеленчав дитячий сміх,
"Щаслива буде!"—так усім здавалось,—
"Звичайно, буде!"—ясно для усіх!

Пливли роки, дівчисько підростало,
Зацвів її краси духмяний цвіт,
На залицяння зовсім не зважала
В свої неповні вісімнадцять літ.

І щиро, від душі вона сміялась,
І сріблом дзеленчав дівочий сміх
Коли в коханні хлопці зізнавались!
І—гарбуза давала для усіх!

Пройшов ще рік, а, може й два минули,
Не в'яне, а цвіте її краса!
Та якось у селі усі почули,
Що повернулися свати без гарбуза!

А на весіллі дівчина сміялась,
І сріблом дзеленчав щасливий сміх!
Вона ж чекала хлопця, й дочекалась!
"Щасливі будуть"—ясно для усіх!

Росте вже їхня донечка маленька,
Подобається всім її краса!
І кажуть люди: "Бач, яка гарненька,
Від татка очі, мамина коса!"

А дівчинка у відповідь сміється,
І сріблом дзеленчить дитячий сміх,
"Щаслива буде!"—так усім здається,—
"Звичайно, буде!"—ясно для усіх!

Квіти не люблять плівки
І букетів розкішних не треба,
Так вони стануть гвинтиком,
А не вітром, що пахне небом.
Так в них не знайдеш посмішки,
Дядька джмеля і меду,
Не обмотуйте квіти буденністю,
Хай їм сняться луги зелені.
09.03.08.м.Київ.

Коли я буду у віці,
Звісно, як доживу до цього.
Я хочу бути чорною або білою
Лиш би не стати ніякою.
Може я втрачу червоний свій
Колір цілованих вуст
Лиш би не стати сірістю,
Квітку згубити свою.
Може я стану бурчункою,
Чи не дійду до кінця,
Лиш би не стати байдужою
З пусткою замість лиця.
09.03.08.м.Київ.

Кава буває гарячою,
Коли щастя б’є фонтаном у душі,
Кава буває пекучою,
Як небо сіре, йдуть дощі.
А ще вона стає терпкою
В світанку гарячої ночі
І ніжно багряною, солодкою
У ліжку з цілунком охочим.
А інколи кава гірка,
Та залишає незабутній смак
Вона, як захід сонця –золота
Розкішник поклик і таємний знак.
09.03.08.м.Київ.

Я кішкою підкрадуся до тебе у танго,
Спочатку ніжною, бажаною,
А потім гарячою, нежданою.
Як буря, спокій твій вкраду безжально у нашому танго.

Пір’їною прилину я у вальсі,
Огорну ароматом погляд твій
Ледь чутним помахом крилатих вій.
Як птиця я прилину вранці у нашому вальсі.

Хмільним бажанням з’явлюся у румбі,
П’янким вином наповню кожну мить,
Нашепчу вогник свічці, хай горить.
Залишуся всюди, любов’ю граючи у нашій румбі.

А якось я прийду до тебе вранці,
То усмішкою, сумом, забуттям.
Я буду різною: знайомою і незнаною
Я прийду вранці для нашого ще ненародженого танцю.
02.03.2008.м.Київ.

Я вдячна долі за її тепло,
Що будить ніжним променем щоранку,
Де завірюха вертить за вікном,
А я сміюсь у відповідь світанку.
Я вдячна долі за мою стезю,
Яка лягла між дивних квіто-барвів,
Тоді як інші сліпнуть на красу,
А я, зажмурившись малюю фарбу.
Я вдячна їй за мій політ,
Високий злет дивакуватих мрій,
Що не прикидана камінням до землі
Як інші деколи. За мій зеніт,
За колір мій і віру в дивні ідеали
І за кохання, що малюю для землі.
Спасибі, доле, що даруєш карти
І шанс зіграти партію мені.
16.12.07 м. Київ

Знімаю маску зі свого обличчя,
Важка вона, бо глинистий пісок.
Майстри з дороги на узбіччі
Якось її зліпили для ляльок,
А я взяла й оділа недоречно
І дивно, але маска підійшла.

Тепер ми вдвох ходили по бруківці,
На диво масці з глини для ляльок
Хтось малював автографи і квіти,
А ми, злетівши, знов робили крок.
І на кусочку глини майствої
Намалювався кольоровий світ.

Цей мікрокосмос на шматочку глини
Почав своє невидиме життя.
Яскраві та єдині, світлі днини
Додали кольору у мій каскад
Із буднів, свят і особливих днів ¬-
У волошкове, жовте та червоне.

Із кожним днем малюнки все росли,
Хвилини малювали нові грані
І наші з маскою дороги розійшлись -
Із усмішкою я її подарувала.
Тепер щосили із новим життям
Я мчу уверх, вона ж комусь дарує шанс.
18.11.07. м. Київ

Чайка
Я йду вперед, я бачу світ -
Красивий, милий, досконалий.
Я бачу небо не таке, як ви,
Мабуть тому, що я дитина.
Я вільна і я йду без перешкод,
Для мене не існує жодних правил,
Ось висота і небо лиш моє
І безліч стежок, що вливаються в дороги.

Хтось скаже, що я вбога, як зола,
Чорна й недалека, мов ворона -
Птаха міста, саме та,
Перед котрою все життя – лиш ноги -
Кроки людей, що мчать кудись
Чужому щастю навздогін:
Миттєво із закритими очима
І серцем повним пустоти

Я бачу тінь опівдень, як вона зникає для всіх вас
І світлий промінь в сніжну бурю посеред зими.
Для вас моє падіння – це кураж,
А я цим помахом униз лиш набираю висоти.

Моє небо синє-синє,
Моя мрія сильна-сильна,
Мій закон - помах крила,
Я чайка.
09.10.07

До твого чола схилю я небосхил,
Мов Атлант… з жіночими руками.
Лиш тобі я присвячу політ
Атому любові між вустами.

Випадково я зайду у храм
З ароматом квітів у долонях,
Поки місяць свій шукатиме вігвам
Вогником пошлю тобі свій погляд.

Лиш для тебе зірку запалю
Й тихо попрошу у ангелочка
Долю щоб оберігав твою,
Від незгод беріг твоє сердечко.

Коли ж перший промінь загорить,
А твій сон Гіпнос ще берегтиме,
Непомітно стану каплею в тобі,
Спокоєм твоїм, твоїм вігвамом.
22.05.07

Я живу не тут, а десь вгорі,
Там, де вітер й сонце заблукали,
Де сховались всі людські гріхи,
А кохання вічності зосталось.

Тут так добре, затишно мені
І сама з собою наодинці
Я лечу, мов ангел угорі,
І люблю так віддано, як птиці.

Помахом крила я бачу твій
Погляд, силует, самотній спогад
Ангеле земний, невже тобі
Також хочеться криштальної любові?

Небо і земля прилинуть до зірок
Адже вдвох – воістину велика сила,
Лети, мій ангеле, до мене, до висот
Любов’ю я дарую тобі крила.
18.12.06 м. Київ

Волошка синя – глибина душі!
Ти увібрала в себе дух землі
І сіна скошеного смак,
Зіркове небо у очах.
Як лагідність недоторканих вуст,
Ти разиш серпом серця стук.
Безмовний жар в моїх очах –
Блакитні квіти у твоїх руках.
10.06.03.

Найвища ніжність білого крила...тримала камінь,
Пір’їни, вірні, в небо піднялись, цвівши вустами,
Коханням скупані до голизни з квітучим серцем
Й очима сині неба висоти, даровані відверто.

Як тонкий контур квітки пелюсток тримає колір,
Чи вічні ноти пісні у пташок – зникає гомін,
Як світле біле – вічна доброта – цитує чорне
І як вода, лиш капелька одна, метал розгорне.

Так пара цих лебідок, молодих, крильми у небо
Тримали мертвий камінь для води, упершись твердо,
Любов’ю повні душі цих пташок кохались дуже,
А те, що камінь за крильми – то все байдуже.
01.12.02.

Нічна остання станція метро.
Туди уже не їздять поїзда,
Туди уже не йде ніхто,
Це не початок, це – кінець кінця.

Кінець струмка, що влився в море грозове,
І хвиль початок і туману ввись,
Початок моря синього, але ж кінець струмка,
Що так біжав кудись.

І намагання взнати, а що там,
Де ця межа городить світ,
Де цей кінець прибіг в отам,
Куди не їде поїзд-всюдихід.

Кінець це буде темний коридор,
Та ні – це просто пауза, стоп-кадр.
Та що я можу знати про кінець всього,
Коли в житті не була у метро?
28.08.02

***
Я заколишу тебе ніжністю,
Білі квіти торкнуться щоки,
Шовкопрядові вії свіжості
Срібну краплю нестимуть роси.
І багряним світанком прилину я,
Ластів’яним крилом доторкнусь,
Грізним морем твій сон берегтиму я
Й боязливо тобі усміхнусь.
Хочеш, мила, любов’ю зігрію я?!
Чи прилину серпанком у дім?
Розбуджу солов’їною піснею
Пелюстковий блаженний сон твій.
Ти так спиш, а я просто любуюся,
Як краса уквітчає тебе.
Ось світанок приходить, милується,
Осрібливши кохане лице.
03.05.01.

Цвіт дерева! Не облітай, зажди!
Ще день, ще мить, хвилиночку залишся,
Затримай спалахом цю мить весни –
Цвітіння мить і радості зориця.
Порадуй білосніжністю мій зір,
Зігрій морозним вітром серед літа.
Я ж так прошу! А ти наперекір
Танцюєш снігопадом розмаїтим.
Для тебе час – це мить,
Зажди – не квапся,
Ще покрасуйся на гіллях своїх
Я ж так прошу – зостанся! О, зостанся!
І пелюсткову вічність подаруй душі.
29.04.01.

ПОЕЗІЯ
Це пісня душі,
Яка виривається,
З глибини її.
Натхненно захоплює,
Всю душу охоплює.

ДУША
Це тонка матерія,
На рівні "флюїдів",
Яка перепони не має,
Летить туди,
Куди бажає.

ДУМКА
Це концентрація вібрації душі,
Та відображення її,
Піднесенням, розпачем.
Радості та хвилюванням,
Щастям та милуванням.

Емоції
Спонтанний прояв,
Реакція викиду енергії,
Хорошої чи поганої,
Залежить від стану,
Та настрою душі.

Настрій
Комбінація,
Думки,емоції,
Проявленні на лиці,
У вираженні, у русі,
У міміці.

Всі ці критерії,
Настрій,емоції,сплетіння,
Думки,
Душі горіння,
Викладаються,
В поетичне створіння.

Поетичним віршем,
Де напруга почуттів,
Солодкість,
Гіркота образів.
Політ душі за обрії,
Щастя,радість творіння.
Божественного горіння.

Приведи привиди піснею пам’яті
Примарні правила пошуку подвигу,
Паростки пристрасті, погляди пом’яті,
Прикладом підлості, присмаком подиву.

Розвіялись хмари залишивши синє небо самотнім
Сонечко світить всім посміхаючись
Вдихати повітря тепле, усіяне ніжністю
Підставляючи серце весняним променям.

Спрагу ніжності відчувати острахом
Уявляти твій погляд, посмішку
І шукати з тобою зустрічі
У цих днях променево-сонячних.

Взяти за руку тебе боязко
Показати красу, яка навколо
Розмовляти з тобою лагідно
З насолодою погляд ловлячи

І кружляти в ритмі розквіту
Дарувати посмішки одне одному
Залишати лиш крок до ніжності
Цілункові мрії на мить втримуючи.

А поки живемо ми, у своїх світах буденності
Починаємо тільки ковтати нове повітря ми
В думках інколи поглядів зустріч згадуємо
З кожним подихом, вірю я, зближуючись.

(з книги "Ось опудало влади...")

Земля незорана тобою,
не сіяна твоїм зерном
не буде силою в двобою,
бо не тобі життя дано.
Бо не тобі земля і небо
і не для тебе рідний дім,
бо ти не робиш те, що треба,
ти сам в собі на самоті,
ти раб рабів, і все-то плачеш
і меч твій гине у іржі…
Своїм життям за все заплатиш,
якщо свої тобі – чужі.

26.11.06

Іще сутеніють сумніви,
Ще ллється вагання зливою.
Торкається тиша зачіски.
Летить яблуневий цвіт.

Я стану малою бджілкою,
Що буде колись щасливою
В медовому хорі пасіки,
Де власний існує світ.

Нехай сутеніють сумніви.
Хай зливою ллються здогади.
Нічні полуничні чоботи
Вже йдуть до моїх воріт…
12.03.08

Перепливами-перестрибами
Вічні пошуки до любові.
Тільки серце німою рибою
Сите з нутрощів хробакових.

Тільки й ласки – луска обчищена,
Тільки й волі, що водне плесо,
Я би в поле втекла з вітрищами,
Доки б крига на ню не скресла.

Я би пташкою, а не рибою,
Щоб на віти у квіт вишневий...
Перепливами-перестрибами...
Тільки й щастя – старий і невід.

XIV
Так довго вiн її чекав
Далекий був вiд iнших справ
Вдивлявся в обрис кожнiй тiнi
Серед життя був сам в пустинi.
Фiгура струнка ступить крок
У серце знов кровi приток
Кипить, що вулканiчна лава,
А придивився, знов постава
Не та. Чекає вiн дарма
Наташа нинi не сама.
I вже не раз вертав додому
Стає, знов жде ходу знайому.
Тривогу й бiль шаленних мук
Розвiяв в лiтнiй тишi звук
Жiночий голос чувся Колi
Вiд нього клени пишночолi
Проснулись, вишнi здали крик
Ще й мiсяць до землi приник.
Видiння це, чи диво може,
Що скажуть нашi люди? Боже!?
Не вiрю сам своiм очам
Як не вона, то хто ж це там?
Глянувши в сторону, несмiла,
По тротуару крок ступила,
А шуму стiльки в тiй ходi,
Що промiнь сонця по водi
Здається бiльший здiйме галас.
Чия краса колись так кралась?
- Наташа, зiрка! Ти прийшла
В мене надiя вже пройшла
Тебе побачить, в порожнечу
Вiд мрiй своїх здiйснити втечу
Менi не стане стiльки сил
Чом не дано людинi крил?
- Прийшла. Скажу тобi, даремно
Не виглядай як стане темно.
Я бiльше не прийду, на жаль
Замiжня жiнка я, вуаль
Цнотливостi пристала пилка
Вчорашня зустрiч - то помилка.
Ми будем друзi на всi днi
Не треба бiльшого менi.

.............Чи не тому вуста німі…
........................Ю. Лазірко

…полинути…де альфа і омега
сапфірами виблискують, де Вега
свій шлях таємний щойно почала,

де є вогонь і де немає скрути,
де все стається так, як має бути
і світлом повниться колиска золота,

де руки сильні все ще місять глину
і декілька рядків, написаних не в риму,
тавром лягають на німі вуста…

Не розумію заздрісних людей,
Що заздрять успіхам, багатству чи кар’єрі!
Пожив би ще пан Моцарт Вольфганг Амадей,
Якби не інший пан – Антоніо Сальєрі…

І кожен з нас, хто зна, на скільки літ
Без заздрощів прожив би довше й краще!
Короткі крила – то не рвись в політ,
Не заздри соколу ніколи і нізащо!

Він – Сокіл! Символ висоти!
Романтик простору і лицар неба!
А ти, нарешті, зрозумів хто ти?! –
Це ж в першу чергу розуміти треба!

Якщо ти півень – курочок топчи,
Якщо ти павич – хвіст свій розпускай,
Якщо ти сич – лякай людей вночі,
Але ж на висоту не зазіхай!

Не видавай себе художником польоту,
Не прагни соколиної мети,
Інакше лиш героєм анекдоту
Запам’ятатись людям зможеш ти!

Не кидай піну зірваним гідрантом,
Не комплексуй, не заздри і не злись –
Працюй! Можливо, працею й талантом
Сягнеш своєї висоти колись!

18 грудня 2007 р.

Набігало, мов сльози, море -
окропила обличчя хвиля.
Розліталась душа від горя,
мілиною сходила милі.

Розліталась душа по світі,
позбирала засилля звуків,
встигла тіло життям зігріти
та набити у римах руку.

Стала думи на місце гнати,
де чекала на ролі маска,
де ворожую кров із латів
Божа змила дощами Ласка.

Скільки б крові не змити з латів,
а сумління, мов сонце - в плямах.
Скільки б каменю не лежати,
а від пролежнів - тільки яма.

Щоб вогонь не поліг від болю,
розійшлися, мов небо, груди -
увібрали всю силу волі,
пролунало грімливе, - Люди!

І від блиску очей - не тьмяно,
а від слова "гори" - не сухо.
І це серце, живіше рани,
проростає Вселенським Духом.

11 Березня 2008

Коханий мій, вже не злетять ніколи
Назустріч руки-крила, а душа
Літа пташам пораненим навколо
Її зустріть ніхто не поспіша.

Прости мене, ти навіть ці слова
Не вбережеш від страху – хтось почує.
Я лиш для тебе вмерла. Я жива.
Розлукою, буває, і лікують.

Я, як звіря лікуючу траву,
Шукаю порятунку від кохання.
Без тебе я жила і проживу
І проживе любов моя остання.

Душа розп’ята, наче на хресті,
Сама бреде, неначе на Голгофу…
Ти за любов мою мене прости,
Хоч я від неї квіткою засохну…

Бард:

Ти вистрілив у мене,
Як я була в польоті.
Що зрадиш – не чекала.
І я вжахнулась: хто ти?

Невже ти – той мисливець,
Що птахів приручає,
І випускає в небо,
А потім в них стріляє?

Я пташеням убитим
До ніг твоїх упала…
Життя моє повільно
В траву перетікало…

Мені не треба від вас нічого —
ні заметілі, ані розмаю.
Я вільна птаха, я політаю,
а потім сяду біля порогу.

І раптом стане в порозі пані,
пожбурить в птаху важезний камінь,
і відвернеться, і далі піде —
літай, пташино, собі деінде.

А в небі пусто, а в небі зимно,
а десь на птаху чига шуліка.
Та що вам, люди, та птаха винна,
хіба вам шкода краєчка стріхи?

Хай собі сяде, зів’є гніздечко,
хай пташеняток навчить літати,
нехай обсушить крила-крилечка
в затишку дому, в спокої хати.

Та знову стане в порозі пані,
пожбурить в птаху важезний камінь,
і одвернеться, і далі піде —
літай, небого, собі деінде.

І полечу я собі високо,
де світить сонце і вітер свище.
Пташина доля — все вище й вище!
Мені не треба від вас нічого.