Тоді, як я була ягницею
В нетесаних кошарах гір,
На запах вовни нишкнув звір,
Тоді як я – була ягницею.

І йшла крізь хмари, мов крізь трави,
Не досягаючи небес.
Лизав руно найлютий пес,
Тоді, як я – була ягницею
І йшла крізь хмари, мов крізь трави.

Мене любив старий вівчар.
Він грав на різьбленій сопілці.
Його боялась решта вівців,
Бо він у с е про вівців знав.

Мене чомусь любив вівчар,
Тоді – як я була я г н и ц е ю.

І ти – теперішній мій брат,
Моє дитятко і ягнятко,
Моє кохане соколятко, -
Ти був білюсіньким ягням,
Ти білим відданий був дням,
Зіркам,
Воді,
Траві,
Вогням,
Тоді, як я була ягницею
Поміж молочних ще ягнят.

Тепер я нюхаю твій слід –
Стара вівця і вже без руна…

Але бринить золотострунно
В моїх вовнах той слід, той світ,
Тоді, коли я ще ягницею
Ішла слідами вівчаря,
І щотравинка – мов зоря,
Мені палала серед ночі.

Тепер мої сльозяться очі,
Коли я нюхаю той слід…

І трави вже мені – не хмари,
І я беру під бік ягня,
І бредемо ми навмання
Крізь хмари й трави,
Трави й хмари,
І так – до ближньої кошари,
Де є усе.
Лиш вівчарі
Уже не ті,
й не до зорі,
А лиш – до ближньої кошари.

Побути б ще мені ягницею…

Та хто полюбить цю вівцю?
Та хто вівцю полюбить цю?

Хіба отой, що із рушницею…

Бо знав і він мене ягницею,
І хоче визволить мене…

із "Жіночого аркану"

Даже когда
корни земли
нежно ее разорвут
на части,
даже когда
реки вырвутся
из берегов,
очищая путь себе
в одночасье,
даже когда
не останется снов
и в хрип уйдут
все слова о счастье,
даже тогда
уцелеет любовь,
и это правильно будет
отчасти…

Світ мені весь не милий.
Він похмуро-гидючий.
Вже ніщо не зігріє.
Марно ждати розраду.
Я страшенно безсилий.
(Хоч на неміч ох злючий...)
Юні мрії, надії -
Десь далеко позаду.

Душу наче фригідну
До всіх радощів маю.
І ніхто не поверне
Днів веселих, погожих.
Я нещасний, я бідний,
Бозна-як виживаю
За "не гроші" мізерні,
Заробити ж - не можу.

А всі кажуть довкола:
"Все попереду в тебе";
А однолітків лиця
Мають вигляд щасливих...
Я ж стогну тільки кволо:
"Не знущайтесь, не треба...
Що за кляті дурниці?
Таж нема перспективи!"

Отаке я лахміття.
Одчепіться, дівчата!
Дайте... осторонь стану,
Щоб старим менше тхнуло...
Це минуле століття.
Дев'яностих початок.
А мені, дідугану,
Дев'ятнадцять минуло.

2008

Відчиняйте дверці,
Коли дзвонять щиро.
Відкривайте серце
Для любові й миру.
Посміхніться людям
І скажіть: „Спасибі!”
Серед сірих буднів
Це потішить нині.
Не пройдіть байдуже
Біля тих, хто плаче,
Не радійте дуже,
Бог усіх нас бачить.
Захистіть слабкого,
Він також людина.
Не кляніть нікого,
Бо в любові сила.
Хто ударить в щоку,
Ви підставте іншу.
Бо Господнє око
Бачить все і більше.
Ох, як важко, знаю,
Ворогів любити,
І гіркого чаю,
Ніби з медом, пити.
Але все віддасться
За добро в стократ.
Сильний, хто не здасться
Й не піде назад.
Подзвоніть у двері,
Може хтось відчинить,
Хтось любов почує
І до Вас прилине.
І не будьте винні
Людям ні копійки,
Крім любові в серці,
Крім любові тільки!

Не руш ці хвилини, коханий. Вони бездоганні,
Бо стигне отрута у гроні гіркого зізнання...
Та спогади лізуть у двері, як гості незвані ,
І домисли цілять в любові незаймане тло,

Зберуться докупи гріхи і сформують півколо,
І, як в ритуалі, похилять тавровані чола -
А я їм зіграю фальшиве і пристрасне соло,
І виведу далі за місто, немов щуролов .

Закрию ворота, і серце поставлю на чати
З мечем із вогню. Повернуся. І буду мовчати,
І любі вуста затулю поцілунком-печаттю,
Хай пнеться на мур потойбічна і вічна зима.

Ти знаєш, є сила магічна бажання і слова,
Нехай цей зачумлений світ – як дешева столова.
Любове моя, це достоту була передмова -
Поставимо крапку. А зараз почнеться роман,

Позбудемось остраху, ніби шкідливої звички,
І речення поспіль вінчатимуть знаки окличні…
Я сукню легку одягну і нові черевички,
За безцінь пустивши на розі печалі пусті.

Під виспіви літа чи осені-прими рудої,
Варитиму їсти, твою колихатиму доню...
А десь Данаїди-бідачки у чашу бездонну
Спокуту нестимуть, проклявши дощі золоті.

Я дарую тобі вЕсну
Всю її земну красу
Бо ніколи не воскресну
Радість більш не принесу

Хай листочки зеленіють
Кольором моїх очей
Квіти в полі шаленіють
Пристрастю палких ночей

Сонце душу зігріває
Теплотою моїх рук
Пташка пісеньку співає
Де моєї мови звук

Хмарами тобі послання
Напишу за неба край
Тільки нашого кохання
Я прошу не забувай

Це все не так: вино вином- весна весною!
До пекла встигнемо - для нас там є броня.
Вино, пісні, жінки, вишневий цвіт-
Усе поміститься на списану сторінку.

Та послідовність цих принад за мною:
Усе найкраще- на кінцівку... дня!
Тому, напившись, я скрадаюсь наче кіт,
Щоб вполювати НАЙСМАЧНІШУ жінку.

А про жінок тому змовчали ми,
Що після паранджевих шуб зими
Німі, їмо їх жадними очами.

І кожен впевнено свій зробить крок.
Казав же дідо-Ніцше: "Про жінок
Слід говорити лиш з чоловіками!"

Скиньте з віри безкарність. З розплатою,
за сльозами, за кров`ю пролитою
прийде ангел під чорною плахтою...
Не залити гріхів оковитою.

Розпоясані руки - розковані,
розкидає рогнузданість пагубно,
на устах цих іудо-прихованих
розповзаються кривди, мов пагони.

Оповиті стражданням, наповнені -
розглаголюють шепотом бачене,
бо крізь ребра землі після повені,
пробивається серце у страчених.

Нерозкаяним Каїну канути
у безвічнім багатті розпеченім.
Насолода омани - обманутим.
Нагорода небесна - приреченим.

Із вершини Господньої Пагоди
б`є світило проміннями радості.
Та ні слова про щастя від злагоди,
тільки лискають впадини заздрістю.

Час відлив правду з посту та поступу...
Застигає не кров, а пробачення.
Постаменту не видно, бо ж оступом
опоясане небо утрачене.

10 Березня 2008

Ці краєвиди мертві, наче Троя,
Й пустельні, мов після потопу.
Я подорожній і не знаю, хто я
Й куди звернути маю стопи.

Я пагорбам гарячої рівнини
Й невидимій дорозі
Безмовно повідатиму віднині
У неспокої і тривозі

Про музику, що лине від Синаю
І в таємничості обернень
Віщує дні, що тишею карають,
Віщує вічний червень –

Тривалий час спустошення і спеки,
Коли благання вод намарні,
Коли віршові стопи греків
Відлунюють поразкою на Марні

Й відтінком неживим людської шкіри
Лякає знайдений пергамен –
І друг, ще дальший, ніж сузір”я Ліри,
Завіяний піском або снігами.

9 квітня 2008

Сонце сходить над лиманом
І шепочеться з туманом,
Чаплі грають сяйвом крил,
А на пагорбі ковил

Став бузковим, як хмарина,
І до неба з вітром лине.
Я вдихаю чар тепло
І злітаю, загуло

Щось у серці, наче хвиля
Океанська, чиста й вільна.
Відлунилась далечінь -
Там чекає білий кінь.

Прямує Хтось.. Комети, грози,
Будинки, трави, крамарі,
Дороги, сцени, тротуари,
Театри, книги, пліткарі...

Все пролітало, пробігало,
Проходило, ішло, повзло,
Безслідно в небуття минало
За кадром кадр, як у кіно...

А Хтось прямує, сам не сам
Зі своЇм неповторним шляхом
Співає, молиться богам,
У хмарах пролітає птахом...

Куди веде той шлях єдиний
(У прірву, рай чи забуття),
Відомо лиш тобі, людино,
Свій шлях обрала ти сама...

Рапсодія ночі - ерозія тиші на скронях.
І пласт за пластом - відлітає утома зникомо,
це ліпка уваги, це творення світу з півсоння,
де місячне сяйво лягає на воду пластроном
в тонку галактично-відкриту жилетку поліття.

Збирають зіниці-жиклери напружено рухи,
під складками думка тримає за йоту рухомість.
Пізнання спрагливе породжує хибами сухість,
а небом заповнює зліплену вкотре свідомість -
мов сон, опадає на вічність зіркове суцвіття.

9 Квітня 2008

Листям пожовклим самотність укриє плечі,
В очі загляне, шукає сумні лимани.
Літо палке - своєрідна така предтеча
Осені. Я меланхолю, лікую рани.

Ця ностальгія – хвороба, повільно точить.
Радість надкушена швидко чорніє, гасне.
Кожне четверте слово твоє – пророче.
Віриш у сни і життя після смерті – власне.

Я ж біля тебе одвічно, немов прокляття,
Так ти мене називаєш (коли тверезий).
Рвеш театрально сорочку свою на шмаття,
Гордо самого себе нарікаєш Крезом.

Все закінчиться банально – вином і ліжком.
Я – на роботу. А ти до своїх знайомих.
Кожен згадає цю ніч і всміхнеться (нишком).
Хочеться крапку, та знову я ставлю кому.

Така весна! що їм до неї
Отим крутим чоловікам?!
З роботи вирвуться своєї
І ну до Зеня на сто грам.
З вином і хлібом, з ковбасою
Спішать, змарнілі "от любві"
А тут і Юрій з черемшою
З'явились пляшечки нові
Це Нестор Солнєчную гроздь
Приніс. Тепер він званий гость.
За ним Оксана з пирогами
(Вже Зеньо на краю нірвани)
Хвилює їх, та не Оксана
Лоскоче ніздрі ковбаса
О, ще Роман приніс закуску
Приніс у жмені, жаль не гуску
А потім трилітровий слоїк
Якогось гарного вина
Яка почалась тут двіжуха
"богемна грусь" долой пішла
Втопилась рима, ніби муха
І істина на дно стекла
Злякався Нестор, що то буде
Так і до пекла недалеко
Уяву штопор в пляшці будить

- Чоловікам таки нелегко)

Відцвіли помаранчеві квіти
Листопадової весни.
Що із ними тепер робити?
Як прогнати тривожні сни?

Чим заповню порожню душу,
Що вміщала в собі Майдан?
Де я руки подіти мушу,
Що звільнилися від кайдан?

Що робить охоронцям-янголам,
Котрих Бог нам послав мільйон?
До небесних казарм відлітає
Їх пошарпаний легіон…

Ще відлунюють барабани
В барабанних перетинках вух,
І ятрить помаранчеві рани
На Майдані пробуджений дух.

Я готовий тепер щомиті
Зло долати в кривавім герці.
Революція не закінчиться,
Якщо переможе в серці!

Ви виборювали владу,
я – виборював життя.
В цій одежі не до ладу –
біла нитка пошиття.

Шив червоною на долю,
помаранчеву додав.
Та в душі від зради й болю
нитка чорна, як біда.

Мов блискавка, захована у хмарі
Він вибухне, він вихлюпне із меж,
Він буде, бо записаний в сценарій,
Той день, коли до мене ти прийдеш.

Достоту, ти - моя остання пісня,
Бо я - тебе знайшов поміж усіх.
Ми - сонця схід, ми - пара, хоч і різні,
Мов плач з бідою, або щастя й сміх.

Хто тому радить: доля, Бог чи люди,
Не зна ніхто, і ти не знаєш теж,
Та буде, конче, неодмінно буде,
Той світлий день - і ти тоді прийдеш.

Не бійся - я не влада над тобою,
Все добре зваж і поклади на карб,
З останньою осінньою любов'ю
Знайдеш свободи неоцінний скарб.

Кохання злет, відомий добре людям,
Іще одна з невидимих пожеж,
Що спалахне, що достеменно буде
В той день, коли до мене ти прийдеш.

Р.S. Часто сперечаюся зі "знатоками"
відносно наголосів у нашій мові:
вони різні в різних кінцях України
і це факт,
а факти - річ уперта. То чи варто
всіх ломати під якийсь один діалект?
Хотілось би діскусію на цю тему.
Це я стосовно "прИйдеш", бо я теж
з дитинства звик до "прийдЕш" .

За землю сонце закотилось,
Додолу верби похилились.
Ллють злим дощем набухлі хмари
І грають блискавки в пожари.
Повиповзали чорні тіні.
Знов лихо бавиться в країні.
З дубів зриває жовте листя
І розстилає мов намистом.
Мішає їх дозрілі долі
В останній раз даючи волі
Холодний вітер.
Гай шумить
І місяць мов ліхтар горить.
І я іду крізь ту негоду
Шукаючи свою свободу.
Та мрію про яскраве сонце
Що заглядає у віконце.
Зелений гай, і в ранню жницю
Налиту золотом пшеницю.
Але не скоро ніч спаде
І сонце, може, не зійде.

13 вересня 2006

Україно, Україно.
Рідна ненько!
Час вже сплинув
Воювати, захищати,
Брата й недруга вбивати
Схаменися, обтрусися
Скинь всіх ідолів.
Напийся
Тої волі, що в неволі
Тліла, мліла, зароджалась,
Кров`ю пращурів вмивалась.
Від болю, кривд, образ, знущання
Та споконвічного страждання.
Все ради чого?
Щоб сьогодні
Ми голі, босі та голодні
У центрі славної Європи
Всім підставляли свої жопи…
…Сумна картина у сюжеті:
Іде нащадок по планеті.
Поміж зубів пала цигарка,
В руках трясуться пляшка й чарка.
В кишенях бряцають «мобіли»,
А в яйцях черги ждуть дебіли.
Із вуст лунає дика мова -
Клянуть свят матір через слово.
Іде оте заткнувши вуха
Ні Бога ні батьків не слуха.
Нема ні розуму, ні мрій
…О рідна ненька!
Боже мій!...
Як переплутались в макітрі
Старії істини нехитрі.
Всі славлять Бога до порога
Жруть, пьють та пруть чужинців погань.
І кожен день їх голова пуста
Вбиває у собі нащадків та Христа.

27 березня 2008

В степу-полі на роздоллі
Козак думав щодо волі.
Доїв дикую козу
Й їв з конини ковбасу.
Ані дому, ані втоми
Від сімейного життя.
Небо, степ, скирда соломи
Жуй та спи до забуття.
Філософія проста
Що у Канта, що в Христа:
Мрії й кров холодні
Коли ми голодні.
Закурив козак наш люльку
Пом`янув Богдана й Юльку
Плюнув тричі за плече
Хай їм трясця запече.
Обмотався жупаном
Намочив вуси вином
Та й пішов шукати долю
Хрест, шрапнель або неволю
Хтозна що готує Бог
Коли вийдеш за порог.
Не питай свій вік в зозулі
Бо накрутить тобі дулі.
Чи ти долі тій нівроку
Знай з якого ти їй боку.
Не сидиться в стороні
Наче щастя у війні.
Бо як мир – нема й роботи
Байдикуєш до суботи.
В церкву ніколи зайти
Щоб вчинити всі пости.
Тому збруя, кінь, гармати
Це твої, козаче, лати.
Отака твоя держава
Де кров, сльози - там і слава.
Їх нема - журба та смуток
І в макітрі каламутно.
Тобто, воля є дурман
Наче в дурня отаман.
Не її хазяїн ти
А могили та хрести.
Не кляни монархію
А цінуй анархію,
Що дана у спадок
Як простий порядок.

10 липня 2007

Чого країно зажурилась?
Ти бачиш як життя змінилось.
Від смутку аж у сльозах очі
Неначе дощ у темні ночі.
І, Бог-зна, що там у душі
Коли в очах ідуть дощі.
Набудували піраміди
Нащадки Трої й Енеїди.
Їх пики хрюмсають в куті.
А діти хліб беруть в смітті.
Немає золота на Лаври
Бо вздовж доріг рясніють ляври.
Обпльована сміттям Земля.
А смерть дорожче за життя.
На Землю боляче дивитись
Та їй нема чого коритись
Від того дійства. Все мине
А час настане - прокляне.
Не бавлять глаз ладді й гармати,
Бо в москалів уже ті лати.
Віддали шаблі та пістолі
Мов плату за шматочок волі.
Повикидали вишиванки
Вдягали старі чужі підранки.
І стоїмо на роздоріжжі,
Мов лисий Дуб у Запоріжжі.

21 березня 2007

Я бачив марево ві сні.
Здалося:
Я на небі божім
Мов те дитя в колисці. Й можу
Все бачити крізь шар віків.
Я тут вродливий і щасливий
Мені все байдуже.
Я вільний!
Зі мною ангели святі
І істина.
Та що мені,
Коли внизу моя країна,
Моя убога Україна
У рабстві, злиднях та ярмі.
Там і по сотні страшних років
Вирують пристрасті жорстокі:
Мов мишеня у зимнім полі
Народе мій шукає волі.
І хоч є церкви та у них
Нема ні правди, ні святих.
Кругом лиш немічні і кволі.
Бушують в кольорах майдани,
Але не падають кайдани.
Майнув в літа козацтва рід.
Все ті ж пани,
Все ті ж царі
Глумляться над моїм народом
Що було до, то є і згодом.
Забуто давній заповіт…

17 листопада 2005

Вбива поезію буденність,
Лякає музу віха літ,
В яких безжальна нескінченність
Старим лекалом кроїть світ.
Як нам у соте обридає
Вподобаний сюжет чи спів,
Так почуття нам притупляє
Рутина монотонних днів.
Їхнє підступне баговиння
Душу засмоктує все більш,
І в час такого помертвіння
Чи ж може народитись вірш?

Ти втомився йти вперед,
Назад дивитися втомився,
Знемігся ти також стоять на місці,
Як лебідь, щука й рак у мудрій казці
Віз з місця зрушити. Умився
Потом, впавши в очерет.

Ноша твОя не легка:
Зробити вибір дуже важко,
Ти в собі розібратися не в силі,
Хоч твОї скроні вже давно, як сиві.
Лягаєш в результаті в ліжко
Ти поранений злегка.

Ледь помітна з рани кров –
Ознака боротьби за щастя.
Життя візок зав»яз в болоті сильно.
Вже вгору видивляєшся ти пильно,
Чекаючи свого причастя,
Долі рану розпоров.

Ми ходимо зграями, літаємо зграями
і носим дітей до хреста невеличкими жменьками,
тихенько собі божеволієм парами,
хворіємо світлом і мрем під асфальтами.

Ми селимо риб в трилітрові акваріуми,
і відстань між днями вимірюєм кроками,
напам"ять майбутнє своє ми вивчаємо,
щоб потім назвали усіх нас пророками.

Гризем олівці, розкулупуєм вени,
дерева маскуємо під колір зелений,
вночі перемотуєм вранішнє порно,
ліниво сопемо під крики "мотор".

Залапані поглядом, спраглі до болю,
між пальців шукаємо паростки янголів,
і щоб не зріднитися з кожним тобою,
висмикуєм їх і поволі па
да
єм

Ми ходимо зграями,
літаємо зграями
і носим дітей до хреста
невеличкими жменьками,
тихенько собі
божеволієм парами,
хворіємо світлом
і мрем під асфальтами.
Ми селемо риб
в трилітрові акваріуми,
і відстань між днями
вимірюєм кроками,
напам"ять майбутнє
своє ми вивчаємо,
щоб потім назвали
усіх нас пророками.
Гризем олівці,
розкулупуєм вени,
дерева маскуємо
під колір зелений,
вночі перемотуєм
вранішнє порно,
ліниво сопемо
під крики "мотор".
Залапні поглядом,
спраглі до болю,
між пальців шукаємо
паростки янголів,
і щоб не зріднитися
з кожним тобою,
висмикуєм їх
і поволі па
да
єм

Густий туман, що можна різати ножем,
Ховає мої сльози від людей.
Іду собі, закутана плащем,
Похована у царстві цих тіней.

Я йду покарана, за віру та добро,
За залишки надій і сподівань,
Бо я живу й несу нескорене чоло,
І не зрікаюся своїх слабких страждань.

А вітер б'є мене и хитає, мов лозу.
Бо я беззахисна і сильна, як стіна.
Мене не спиниш ти, і я не зупинюсь,
Так, я самотня, та душею не одна.

У мене в серці - тисячі зірок,
Я кожну даруватиму тобі,
Крокуючи по світу - кроком крок,
Ти відчуватимеш, що щастя - на землі.

Зелень древней меди первым звездам крыши лили,
Стены каменные вниз уперлись основательно,
Протыкали небо вечером подсвеченные шпили,
И парил над миром вечный образ Богоматери.

Черный камень на стенАх, где надпись «Soli Deo»,
Выщербленный и хранящий молчаливо тайны города,
Был таков, что только воздух загустел и потемнело,
Стал манить меня суровым зовом холода.

Срезы лет вставали мглой, а над сырой брусчаткой
С грохотом трамвая жизнь затихла перепуганно,
На сетчатке глаз остановилась память отпечатком,
И атланты, бросив здания, слились с подругами.

Жовтий колір — це ваш. Фіолетовий — мій.
Холод холоду мовить і дихає в спину.
Біле коло багать. І пручається змій,
що на нитці моїй, що на нитці із глини.

Запах талого дня. Запах яблук зими.
Біле віття крізь сон обліта сухозлоттям.
Спіле сонце вгорі. Дві холодні хурми.
І здається, що все аж кричить відвороттям.

Кожній зраді розрад, ну а каменю — кров.
Буде ніч сливе день, чорнослив — наче слива.
В око. Анна. Анналів віл. Анна... Оков.
Тінь іде у вогонь, що воскреснув зі зливи.

Тут Зеньо пляшечку припер...
(Поріжемо ковбаски й хліба)
Я от любви чуть-чуть невмер.
То друг прийшов мене провідать!

Я черемшу кладу на стіл -
Вона всіх відьом відганяє!
Розділим пляшечку навпіл -
Це придає в болєзні сіл -
Тоді за новою зганяєм!

Обійми мене крилами високо в небі, кохана,
Огорни своїм світлом, наповни любов'ю й теплом,
Мила ластівко, пташко чарівна, іскринко весняна,
Я полину до тебе, змахнувши уявним крилом,
Подолаю між дюнами часу усі перепони,
Лабіринт задзеркалля пройду, пробудившись від сну.
Ми підкоримо небо, як очі, блакитне й бездонне,
І співатимем пісню кохання п'янку й голосну.
Обійми мене крилами... Чуєш, як трепетно б'ється
Моє серце від того, що поряд зі мною є ти,
З нього лагідним сяйвом любові ріка розіллється,
Щоб Божественну радість на хвилях кохання нести.

Зорі із неба впали,
Світло, немов кришталь,
Правда нас не зламала,
Те, що було,- не жаль.

Я тебе оповила
Свіжістю своїх дум,
Янгола з глини зліпила -
І втамувала свій сум.

Ти вже для мене найкращий,
Ніби все так і було,
Тільки от погляд гарячий,
Стиглі вуста і чоло...

Я не таким тебе бачу,
І не такого люблю,
Щастя, і долю, і вдачу
Я у тобі не зліплю...

Ти - лише образ коханий,
Той, що цвістиме повік.
Тільки от знову ночами
Стала шукати я світ...

Знову мій погляд блукає,
Очі шукають кришталь, -
Марно. Бо долі немає.
Я не знайду свій Грааль...

неначе дощу чекаєш дзвінка у двері
хтось має прийти або ж пролізти у вічко
на когось чекати твоя улюблена звичка
в кулак керамічний кахикає попільничка
і кров'ю стікає в бокал поранена Мері

свідомо змирившись даєш собою погратись
покірний джойстик в руках професійної ночі
прибульці з планети фаянсу також охочі
до тебе в гості або ж до тебе на злочин
свічки розкидають по стінах гадальні карти

не пишеться вірш та й лист до самого себе
і як на зло в акваріумі риби горланять
Гольфстрімом розбуджені немов наркомани
хапають ротом сиве повітря кальяну
й заснути вам не дає місяця лютий Цербер

та й немає коли оголошено ранок
прокинулись із літаргічного сну вулкани
тобі самотньо немов на вершині Монблану
півні таємно вступивши в ряди ку-клукс-клану
ніч розстріляли власним потрійним сопрано

Мов блискавка, захована у хмарі,
Він вибухне, він вихлюпне із меж,
Він буде, він записаний в сценарій,
Той чорний день, коли ти не прийдеш.

Достоту, то — твоя остання пісня,
А я — тебе шукала між усіх.
Ми — ніч і день, вода й вогонь, ми — різні,
Мов щастя і біда, мов плач і сміх.

Хто тому винен: доля, Бог чи люди,
Не зна ніхто, і ти не знаєш теж,
Та буде, конче, неодмінно буде,
Той білий день, коли ти не прийдеш.

Ти так боїшся влади над собою,
Все зважуєш, усе кладеш на карб,
З останньою осінньою любов'ю
Згорить свободи неоцінний скарб.

Іще одна із драм, незнаних людям,
Іще одна з невидимих пожеж,
Що спалахне, що достеменно буде
В той... просто день, коли ти не прийдеш.

I know nothing.
Just feel.
I’m the feeling myself...
I go on to the end...
I’m just feeling your hand...

I’m the string of the Earth!
Neither last nor the first...
And I tremble each time
When you’re touching me guy...

На полі поетичному,
Ростуть квітки і квіточки,
Там проростають рясно бур*яни,
І забивають паростки вони.

А квіточки, з душею дзвоників,
Хотіли так піднятися до сонця, висоти,
Щоб каплю доброти знайти,
Та проспівати,любов свою віддати.

Вони ранимі та тендітні,
В душі чуттєві та привітні,
А їх все рве ненависна рука,
Кидає, розтирає брудна нога.

В такій поважній поетичній Інституції,
Майстри творять свої шедеври та літ.Конструкції,
А квіточки вникають в ці творіння,
В слова, що виражають почуття та розуміння.

І заставляють хвилюватися.
Радіти та сміятися,
Слізьми від щастя та печалі умиватися.
Така поезія чуттєва та дзвінка.

Шановні пані та панове,
Відображають тут своє натхнення,
Взірцем виходять з-під пера,
Їх геніально створенні слова.

Коли Вас просять допомогти,
Не відкажіть їм доброти,
Бо Вам віддасться те, в сто "крат",
І слава буде і "ВИВАТ!"

Скільки разів ти хапала лезо,
Бавила вени металом ночі?
Ти у Гоморрі, немов Тереза,
Бавиш дбайливо ту зграю вовчу.

Рівень моралі – на рівні болю.
Знаєш чудово: життя – дрібниця.
Все, чого прагнеш – втекти на волю,
Вдень ти людина, вночі – вовчиця.

Ти не із тих, що звертають гори,
Але й неволя тобі не в радість.
Ти подолала найбільшу слабкість.
Ніч. За плечима горить Гоморра.

Чи злюся я, що не встояв
Ти від моїх дівочих чар?
Чи може, що сміливо ти цілував мої вуста
І впевнено тримав за стан?

Чи злюся я, що був зі мною ти відвертий,
Не обіцяв любов до смерті...
Що не забрав душевного спокою
Й не огорнув мрійливою марою?

Чи злюся я, що з остороги,
Ти збудував стрімкі пороги,
Що не посіяв сіль тривоги,
І не звернув з Його, Всевишнього дороги.

Віднайди мене в мушлі погожого літа,
Що пропахло імлою, травою і цвітом.
На левадах цигани лишають вогні,
Мелють долю години в старому млині…

Покуштуємо щастя з гіркого пасльону,
І світитиме сукня лляна в медальйонах…
Хтось співатиме потім. Слова, як прокльон.
Зігріватиме сонце, студитиме - льон.

Твої очі розкажуть усе наостанку.
Вигоратиме день до наступного до ранку.
Перемелеться літо в старому млині,
І зостанеться мливо солодке на дні.

хочу додому
назад у маківку
щоб жити не суботами
а росами й туманами

я б цвіла блідо-блідо
щоб нікого не виручити
і нікому не зробити
виручку
зеленою голівкою

стану сірою
щоб на ранок прокинутись
у спасівському букеті

Хмарочос
Загубився
У хмарах.
Щоб торкнутися
Неба
Рукою,
Я пішла
На найвищу
Покрівлю.
Та подумала
Раптом:
Ті люди,
Що колись
Хмарочос
Будували,
Вже торкалися
Неба
Раніше...
Я не перша
Торкаюсь
До неба.
8.04.08

Я змагався із ним -
Хто швидше
Добереться
До твого порогу?
Сперечався -
Що перше відчиниш:
Вікна Сонцю,
Чи двері Богу?

О Націє! Чом твої пишні груди
Зів'яли у брудних руках чужинця,
Котрий підсовує наповнені по вінця
З отрутою корита золоті?

Народе мій! Покірні вівцелюди!
Тремтячі руки, очі невеселі...
Чому на святі у своїй оселі
Ти, наче в приймах, - на самім куті?

Чи є ще хтось, кого до битви зваблю,
Здійнявши вгору прадідівську шаблю,
Хто пут зречеться і прийме постриг?

Кістки козачі стогнуть від наруги!
Вогнем Вальгали заіскрять кольчуги –
Вставай, коли для подвигу достиг!

Над слизом густого смогу
Голови повітряна куля
У кошику тлінного тіла
Несе хробакам обід.
Хрести корегують дорогу,
Життя показало дулю,
А Богу немає діла,
Що це твій останній політ.

А Богу немає діла:
Створив - і бувай здоровий!
Під крилом охоронця-янгола
В кобурі запальничка-кольт:
- Що, покуримо - і полетіли?
Бачиш: ранок, на диво, чудовий!
Голова, співаючи, падала
На дріт в десять тисяч вольт.

Його крик залишає полосу,
Що навпіл роздирає небо,
Сонцю очі випалюють іскри
Мільйонами блискавиць.
Я його впізнаю по голосу,
Він той, кому прощень не треба,
Він є той, хто ламає ікла
Об тих, хто лягає ниць.

-Боже, дивися, він падає,
На Місяця ріг напоровся,
І дощами обмитий летить!-
Безутішно ридають роси...
Об асфальт кавуном розколовся,
Червоним залив горизонт.
До солодкої плями в ту ж мить
Ненаситні злітаються оси...

От і все, він під листям похований.
Жовта тиша, жалоба осіння.
Світ байдужий, а я - задоволений,
Бо в кишені дві жмені насіння.

Червоне сонце серед хмар палає,
Холодний вітер багряний пил збирає
І свої руки до нього простягає,
Та не зігріється уже серед небес.
Він далі рветься до дерев високих,
Шепоче до листків червонобоких,
Зриває їх та розкидає на всі боки.
Пожовклі із собою він несе...
Сідає сонце. В очах твоїх я бачу,
Як десь далеко Бог зірками плаче.
Холодний вітер задрімав неначе,
Дерева шепотять пісні.
Листки над нами падають зірками.
Бабине літо несе тепло з нитками.
Холодний вітер вже не дме між нами
І падають зірки ясні
Червоне сонце серед хмар зітліло.
Холодний вітер змів все, що згоріло,
Змів все, що в серці відболіло,
Дав змогу знову все почати.
За вікном в червоному блукає осінь.
Такої осені не було досі.
Пройдуть дощі довговолосі,
А ми залишимось весну чекати.

Як нам важко сказати "кохаю"
І нестерпно почути "люблю"
Від людини, тобі непотрібної,
І до кого не маєш жалю.

Але серце підказує мовчки,
Не шепоче, ні, просто болить,
У ті ночі, які ти проводиш,
З тим, від кого душа не горить.

Не гони ти його і не кайся,
Що не любиш, а ділиш себе.
Це - мені, це - тобі, ну а погляд,
Він до іншого знову веде...

І спливає та думка таємна,
Ну чому, коли прагнеш ти стріч,
Залишаєшся, ніби розхристана,
Перед осудом сірих облич.

Всім потрібно тебе розп'яти,
За любов, за довіру життю...
Бо бояться вони поспитати:
Як же жити із словом "ЛЮБЛЮ"?

Ну а правда здається простою:
Не мовчи, коли хочеш кричати.
Збагатієш від цього душою,
Бо вона спромоглася кохати.

Море пенится, бушует и сметает корабли,
Серо небо словно чует приближение зари,
Полоса над горизонтом осветила все кругом,
Солнце лишь грустит о чем-то и жалеет о былом.

А на берегу спокойно все еще отрадно спит,
Только ветерок легонько у прибоя шелестит.
Где-то чайка пролетела, слышен крик ее вдали -
Только нет к ней больше дела. Мир наш утонул в крови.

Ти тільки позови –
І я прийду.
Що холодно скажи –
І я зігрію.
Я заберу собі
Печаль, біду,
Пройду крізь біль,
Розлуки, сніговії.

Ти лиш скажи –
І я тобі прощу.
Зроблю усе:
Можливе й неможливе.
Потоками цілющого дощу
У спеку
Напою кохання ниви.

Сонце здійняли, прибили цвяшком
До неба, сказали: „Нехай буде день”.
Я вилітаю в віконце пташком,
Щоразу иншим, иншим щодень.
До вечора змінюють декорації:
Фарби темної додають;
І навіть запах моєї акації
Згущує фарби свої; снують
Тіні речей та істот довкола.
Метушаться даремно вони:
Ніч їх поглине в чорнім полоні,
І оголосять: „Нехай будуть сни”...

Усім майстрам і майстренятам – добраніч :)

(за мотивами Маріанни Б.)

Виходи мерщій, немов полюція...
Як знайду я сили - тоди встану!
В поступово-коливному русі я
з камасутри зліплю ікебану.

Що обручка на руці - то в курсі я,
пахне ґумою, моя кохана.
Йой, яка то є тісна екскурсія
і тендітна шкірочка з банана...

Налепочу шось про інтуіцію,
наче місячні, зачнетьсі ранок.
Не ломайсі знов, немов поліція,
бо звелися сили - зара встану!

7 Квітня 2008