Минуть токсикозів напади,
Ти будеш животик лапати,
Вірніш, животи менадові –
А що вже до грома їх!
У жовтні вони розродяться,
Минеться тоді пригода ця,
І памперси листопадові
Забілить, як Асом, сніг.

Тоді повзунки і брязкальця
Дістануть тебе. Та трясця їм!
Ти знову чкурнеш до Музочки,
Смішний ловелас-Амур,
І знову задуриш голову,
І піде роман по-новому,
І ніжно розстебнеш блузочку,
Любитель струнких фігур…

Тумани сполохані сонцем,
а люди закохані в сумнів.
Біда? А лиш може здалося.
І будні проходять. І будні
у серці такі непомітні.
У віршах закопані в попіл.
Возносимо лиш несусвітнє,
де тихо, по-справжньому добре.
Далеко, реальність - за грати,
душею мостити рядки,
маленьку трагічність плекати
і символи ніжно-гіркі.
Хай поруч ховаються ближні
і тінь не кидають на вірш,
"диявол маленький" - всевишній,
а я егоїстка, не більш?

Так, факт,
я не ікона-
мене бабам не цілувати
в восковий лоб,
масною шмінкою
уста в уста,
носовиком
клітчастим
не стирати
наліт слинний
із захисного скла.
Не плакати мені,
бо, факт:я
не ікона,
і не повірить Хтось
й Ніхто
в гемоглобін
чиїхось сліз,
і з покривал
блакитного хітона
архіпелаг
олійний
блиском зліз
та не тому,
що плакала
ікона,
а лиш тому,
що плачу я,
а фарба
й сіль-
то нонсенс,
а я й ікона-
асонанс.

Осанна!
Прощай провінція –
марусіада - гриція!
Амур ваш, така традиція,
з останнім клієнтом йде
на радісний зойкіт панночок,
тремтіння ланітних ямочок,
у вир комедійних драмочок,
на свіже і молоде!

Прощай восковий паноптикум
квасних баронес у котику.
Не буде вам більше дотику
до пристрастей і спокус,
втішайте себе промовами,
та гордо ходіть з коровами
між цвинтарем і дворовими
промоціями рейтуз.

Віднині делімітація,
і точна апроксимація, -
Маестро полюбить Грація
без явних чуттєвих вад!
А далі, як готи готику,
верну в ці краї еротику
гарячих мужів й мелодику
вагітнозорих менад!


2008

Чутливі пальці – смужки рук –
Затамувавши нерухомо
Важку елеґію утоми,
Спинили в просторі свій рух.

За тим і світ немов ущух,
Пустивши стисненого кома
З лещат небавого закону
Поперемінностей напруг.

І так здається, ти одна,
Ще й зачаїла дивина –
Сплели цю мить у русі пальців.

Затим непрохано летить
Ця доконечна й мірна мить
У пластику ґрафічних танців.

Давайте дивуватись ясним зорям
І тихим водам – літо чи зима...
В.Малишко

Дивуюсь зорям і пречистим водам,
Срібного місяця ясному янтарю,
Сніжинок білих легким хороводам,
Що колисають в мареві зорю.

Дивуюсь яблуні, що в заморозок квітне,
Дивуюсь житу, що гойда волошки синь,
Тонким стебелечком киває всім привітно,
Дивуюсь, як росте у когось син.

Дивуюсь квітці, що не мокне в росах,
Не ронить сльози зливі всупереч.
Дивуюсь жінці з сивиною в косах,
Що не скидає тягару з тендітних плеч.

Дивуюсь птахам, що в небеснім хорі
Свою мелодію незмінно бережуть,
Вклоняюсь людям, що в найбільшім горі
Шукають вихід, а не плачуть чи клянуть.

Хвала життю, яке дано від Бога,
Його ціна найвища над усе.
Дивуюсь людствові, що попри осторогу
Не доброти, а більше зла несе.

Салют, Поезіє, я вічний твій боржник –
Свої найкращі вірші ще не склала.
Ти мій найкращий світлий чарівник,
Гарячих слів признання буде мало.

Салют, Поезіє! Я голову схилю
Перед твоєю величчю і шармом!
За тебе Бога я довік молю
І вірю в щастячко своє примарне.

Салют, Поезіє! Дай силу до життя,
Щоб перед буднями я низько не схилялась –
Несла велике свято в майбуття,
Прости мені, якщо десь помилялась.

Дві Лесі в своїм серці зберігаю,
Дві пам’яті, як чисте джерело.
Одну – «духовна матір» називаю,
А друга – лютий біль мій і тепло.
Одна у світ поезії іскринку
Вкресала змалечку – то Леся Українка –
Мені на щастя й доленьку дала,
А друга – донька в її честь мала.
Як зринула в веселках весна люба,
Доніна шістнадцята весна –
У сиру землю заховала згуба,
Щоби вербичкою до мене знов прийшла.
Чи мавкою в зеленому уборі,
Русалкою у повені травневих трав,
Чи пташкою, що так співа надворі,
Гніздечко в’є серед кущів, отав.
Чорнява, у вінку із деревію,
Босоніж по барвінках, споришах
Прийде у снах і я її зігрію
Любов’ю серця у своїх віршах.
Від долі ще нікуди не втікав
Ні повелитель гордий, ані простолюдин.
І не втекли дві Лесі поміж трав
Від непогідних днів чи від свого Іуди.

Я забуду обидві дати:
День знайомства і день прощання.
Просто житиму далі й далі,
У режимі незустрічання,
У неспівпадінні з тобою.
Я, можливо, до цього звикну.
Ти ж здав наше місто без бою...
Пил і попіл, що скоро зникнуть...
Гаснуть зорі в очах безсонних,
Обіймає за плечі втома.
Лише іноді, в міжсезоння,
Стисне серце від слова "вдома"...

Все! Дістала твоя надмірність!
Знову збираю речі
Щодня доводити вірність
Й тримати валізу за плечі!

Віриш-не віриш - байдуже!
Сьогодні мене не вартий!
Чого посміхаєшся, друже?
Зіграєм на посмішку в карти?

Вночі я стирала пам*ять!
Про мене - нічого не знаєш!
Й історія наша - давня!
Єдина біда, що кохаєш...

Завмерла осінь в руках гарячих,
Сталевий погляд її обпік.
Це справжнє диво для всіх незрячих,
Відчути профіль чужих повік.

І знов померти від спраги ночі,
Роздіти душу до почуттів.
Знайди у зорях єдині очі,
Які б з собою забрать хотів.

Щоб завтра не думав про те, що учора,
Про те, що назавтра вже інше життя.
На очі повіки, як зірвані штори
Впадуть у задуму вчорашнього дня.

“Я вже не я. Мене вже улелекали.
Уже рука не вдержать булави".
(Л. Костенко)

Мене вже улелекали.
Дай Бог
В житті більш не любить
на попіл.
Не хочу я, бо досить “від і до”,
Бо досить того болю.
Це вже клопіт.
Скресатися на пил,
на порох слів,
І знов любить, і знову недолюбити…
Потрібно ж так, аби покожен вмів
покільканадцять раз любивши,
жити…
Дришпанять слідом
каверзні думки,
Серденько віддалік
устовпніміло…
Он і любов. Погорблена з біди
стоїть…
Шукає сонце мліло.
Його шукає.
Впочіпки сльоза.
моя… Перехрестила долю.
Нема ж його.
Поволеньки пішла.
В тривоги,
до сильнішоболю…
О, шолудива істино, не пра'
твоя,
Що люблять тричі,
а то і більше…
Може, це вже гра? –
Поскільки раз любити личить?
І то чи більше-менше…
Бузувір
отой, що вірить у любов
таку: помножену,
потяту,
ваговинну…
…Він вже не вдержить
в серці булаву.
Оту могучу.
Справжню.
Ту єдину.
Йому заслали весь справдешній світ.
А що ж то гра?
То глузування з тої
любові, що одним одна була.
Й цвіт
Її єдиний. Цвіт любові.
Ота, що ходить пішки по душах,
Вичовгує і болі, і тривоги;
Ота, що може мучити у снах,
Й благословлять нешлюбних з півдороги…
Куди не ткніться –
Править всім вона.
(Одна при чому, а не п’ять любовей!).
Хоч вміє віщувати –
все ж свята.
І сі слова не є людські послови.
А серця зір.
Мене вже улелекали.
Пора додому.
До зітхань пора.
Я, може, прилечу іще з лелеками,
Коли замолю сон
рядком вірша...

Українця розлютити важко –
Знай собі земельку колупає.
А навіщо марно "лізти в пляшку",
Коли й так десь незабаром має
Згинути ця купа “вороженьків”,
І всміхнеться доля нам щербато...
А якщо змін хочеш ти швиденько, –
То гайдá:
Рим, Барселона, Штати.

І очі втомлені поглянули угору:
На небо зимне хтось розлив мерло…
Веде мене життя за чорну швору
Молюся, щоби хоч не провело.

І завжди так: між небом і між нами
Мільярди, тисячі натятих швор…
І серед неба полум'яна пляма:
Червоне сонце? Може, світлофор?

Может, жизнь и веселой была,
Коммунизма светлейшие дали...
Но в Союзе, империи зла,
Ни за что за решетку сажали.

Метод действовал, брякну вам я,
Ржачный, если тебя не коснется:
"БЫЛ БЫ лишь ЧЕЛОВЕК, А СТАТЬЯ
Для него без напряга НАЙДЕТСЯ".

А теперь - самым крупным ворам
Жизнь лафа: прокуроров построят.
И плевать, если вдруг опера
Их реально с поличным накроют;

Упомянутой фразе пришло
На замену звучащее крут-то!
"БЫЛО лишь БЫ БОЛЬШОЕ БАБЛО,
А СТАТЬЯ ПОТЕРЯЕТСЯ будто"...

Мой дом - тюрьма. А этажей в тюрьме четыре.
И мне хватает места здесь, как погляжу.
Когда-то жил я в семикомнатной квартире,
Теперь же в этом милом домике сижу.

Тюрьма с бассейном и спортзалом,
с биллиардом,
И оружейная в ней есть, само собой.
Вот из экзотики тут шкура леопарда,
Слоновьей костью же забитый домик мой.

А во дворе тюрьмы, конечно, корт и садик.
И я уже о гараже ее молчу:
Заглянешь если ты туда, прикола ради,
Увидишь тачек - разъезжай-ка не хочу.

Могу сказать, что здесь меня
неплохо кормят:
Икра лосося да фазаны на обед.
И "косарей" под сто - цена тюремной форме:
"Армани", "Ролекс"...
всё ништяк, базара нет.

Еще здесь клевые культурные программы:
То на охоту, то в любой из кабаков.
А в них - отпадные шалавы, то есть дамы.
Прикинь, не надо даже трогать "петухов".

Ты спросишь, где такая зона и откуда:
Ведь это всё так непохоже на тюрьму?!
Дык слушай! Ющенко твердил: сидеть я буду!
Ну вот - сижу. Ведь лохи верили ему...*
2007

_________
*"Бандити сидітимуть у тюрмах!" -
"Так! Ющенко!" -
з рекламного ролика 2004 року.

У тобі, здається, приховано все
і лиш не загублена вшива любов.
Такий гіркуватий десерт,
таке своєрідне тепло.
А я мучу серце, немов березняк навесні,
і сльози..вибризкую вірші,
тай в них мені Бог пояснив,
що більше не варто, що більше,
то тільки залежність і гостра нестача.
Кому необхідні такі почуття,
що гріли, тепер же підпалюють наче
та в сутички входять з життям?
І я обіцяю собі лікуватись,
немов наркоман, уникаючий дози,
я буду ще довго ховатись
від сильних і справжніх емоцій.
Така, як задумливий ангел,
щоб бут щасливо з тобою.
Я щось неіснуюче прагну,
і щось неіснуюче скою..

Тьмяне сяйво придорожних ліхтарів.
У тумані місто, наче у воді,
і машини — зграйки дивних пічкурів —
пропливають — то червоні, то руді.

Пропливаю у автобусі і я —
відриваюсь від земної суєти —
по дорозі, що зникає по краях
чи в тумані, чи за товщею води.

Переплутались, стомившись, день і ніч,
віртуальність із реальністю сплелись:
заблукала між хвилин, чи між сторіч —
вже й не віриться, що вирину колись.

Десь на березі, аби я допливла
крізь мінливий та недобрий океан,
дім старенький мій сигнали посила,
відчайдушно світить вікнами в туман.

2005 р.

Пірнай у вітер! І наврозпір
розсунь межу між днем та ніччю!
Ту мить зведи у часопростір,
який ніколи ся не скінчить!

Пірнай у вітер! І увіруй
в своє із ним п'янке братерство,
подякуй птахові та звіру —
молодшати солодко й терпко.

Відчувши крихкість всіх заслонів,
де воля вічно жити мусить,
ти опусти свою долоню...
і я
до тебе
дотягнуся.

Показал мне оскал добрый, ласковый зверь.
(Задирается хвост, принимается стойка.
Пишет время роман "О потом и теперь",
и стихи о "когда-то" - "Больничная койка".)

В когти слёту попал моих мыслей клубок,
кряж подушек на лапах прижался вплотную,
да на тысячи слов разрывался виток,
тот, который за ось зацепился земную.

По аорты трубе, по извилинам в глаз,
незаметно проник в миг искрою надежды...
Как же мне без него встретить солнце и Вас?
И не жить... и не дать умереть... что-то между...

17 Января 2008

По маршрутці дзвеніло дін-дон

Альо! Діма/Артьом/Петро/Антон


Сидиш

Заклеєний рот мовчанням

Сюди ж

Збігають думки до чаю


Пройшов

Знову той час од світання

Про щось:

Вечір і місто. Тумани


Пролетіло авто повз любов

Те ле фон

Я люблю тебе милий люблю я люблю і не можу
не тонути в руках в карім атласі ниць почуттям
я на тебе дивлюсь моє тіло горить і морозить
і назустріч іду в твій возвишений дзвонами храм
ледь торкаюсь небес і шукаю в них дзвін малиновий
і стелюся волоссям у вратах божественних діл
і німий поряд дотик колише кохання німбове
ще соромлячись жару розгойданих ласками тіл
і терплю стоголосся язик перестиглий в цілунку
і таке відчуття що злітаю то вгору чи вниз
я чекала тебе я шукала жаданого трунку
чарувала і в солод сльозився від любощів слиз...

Похмурий день зачаївся в тумані.
Над бродом ржуть, полохаючись, коні.
Мій меч бринить, та чую, що на грані
Мене не зрадять крицеві долоні.
Учора твердо так, без повороту
Промовив, ні, суворий до останку.
І цілу ніч під бурю і під сльоту
Процілував я опянілу бранку…
Хай анти ждуть за річкою втумані,
Мене не зрадять крицеві долоні.
І тільки образ голубий на грані
Не осінить мої гарячі скроні.
Олег ОЛЬЖИЧ

Ся ніч осліпла в веснянім тумані.
У небі бродять охмелілі зорі.
Мій сум ще спить та чую, що на грані
Мене не зрадять досвітки прозорі.

І хоч твердить та клепче без замовку
Моя душа: "Увірюю чи вірю?"
Все ж похапцем я тицяю до сховку
Чиюсь зневіру. Може й недовіру.

І ніби знаю, що цей сон скоротить
Затяту ніч, поблідлу спересердя.
Та все ж вагаюсь – сонце ж не воротить
до слів назад, де серце як осердя…

Й цілком сумління перепре за межі,
Де буде страшно і самотньо. Й слизько.
…Коли ти сам собі вже й не належиш
Й душа не в собі – це повір – не близько.

І хай кажуть: під осінь чи під зиму,
Що я – не я, лиш згусток, колотнеча;
Що я земна – у зарослях незрима
тривоги, де і там – ятреча…

І хай нема в очах перевороту,
Коли зненацька зазирнеш у води.
Та все одно зарозумілу квоту
Я в люди вивід понесу крізь броди…

І хай під сльоту бамкатимуть в дзвони
мої слова, талмуди заперечень…
Не запродамся ні за євро-крони –
За одностайність поетичних зречень!

Затісно серцю, точно як мені
На цьому світі без живого слова.
Хтось кине раптом: “То хіба вірші?!”
Ні, тільки болю, сліз і слів розмова.

Хтось – злісно: “Новоявлений поет!”
Не претендую на поважне ймення.
Здається, вірш і я – сліпий дует,
Де тільки й пахне самоодкровенням.

Нам мовчатиме ніч про безсоння відчужених бранців.
Місто спить, ані звуку, лиш вітер лютує і свище.
Зорі в небі – лиш привід дахам зустрічати коханців.
Прохолода – лиш привід до тебе притиснутись ближче.

Очі скажуть ще більше обридливих, ницих розмов.
Замість тисячі слів, замість сотні пустих обіцянок
Помовчімо, коханий, про зло і добро, про любов.
Не постукавши в двері, на землю спустився світанок.

І я серед них, – так сталось
Хтось натиснув мабуть не там
І по блату ця стать дісталась
Найкращим, але не вам.

Небезгрішна як всі, бо знаю
Раз вкусила, то що вже кінець?
Я ребро, що його ти не маєш
А як маєш – то бігом під вінець!

… то тільки сльоза може сказати усю правду про душу, вона єдина не злукавить і не одурить.
Петро Сорока

Приглянься. Скинь свою сльозу, -
Хай кільканадцять слів каймою
Змережать біль. І я тобою
Присплю бентежну ніч ясну.

Ознамени серпанком сни,
Хай не беруть печаль на кпини,
Щоб не відчути там провини,
Позич комусь хоч пригорщу весни.

Подякуй Богу, й берег обійди,
Знайди любов, добрішу за чекання
І щоб позбавитись (на зло) вагання,
Буденний день з художником живи.

Ніяких стрепень, бо ж не видно дня!
У друзки крик. Й німотно пережити
Тебе й твій усміх. Бо ж мусить відштормити
Усе чуже у купі торжества.

З фати зжени октави суєти,
Аби вгадати завтрашні тумани…
… Щось ще не вщухло – знаю – поміж нами,
Бо ця сльоза не може далі йти.

Я был пургой
Не плакал мой ребёнок
Не ждал меня, был злой
Я смерчем был
Со стержнем в середине пусто-тихим
И был рулём,
Сверлом, мечём
И внутренностью камня
Теперь сижу пою
Вибрирует всё моё горло
Запью ведром воды
И снова запою:
Я был пургой
Не плакал мой ребёнок...

Притулив до стінки людину,
Витяг нагана...
Придивляйсь, дітлоха, з-за тину,—
Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди...
    О, минуле! Твоїм васалам
     І в майбутньому тісно буде!

Впало — ставай до стінки!—
Сперся плечем на ганок...
Тільки й згадав: у жінки
Грошей нема на ранок.

І ні жалю, ні болю.
Бачив — нагана наставив...
Ніби виконував ролю
В нецікавій виставі.

Тільки й думок — на ранок
Хліба нема у жінки...
    Ганок.
     Труп біля стінки.

1926

не зустрітись не мóжем,
бо в одній площині
наші лінії доль
перехрестяться вчáсно -
у молитвах про щастя
відігрáємо роль
у виставі одній,
де сюжети так схожі
в перших актах і діях...
до ожúнових зір
прикривав нас горіх
в діалогах п(р)обачень,
що набули означень
дивних праведних втіх,
це ж не гріх - ти повір,
бо стрічання – надія...


© Vasyl R, 13-01-2008

кружляє сніг
і крутить білий світ,
по головах округлих
час кантує,
мов скіфських баб в степу,
а потім всує
мете в кути
і пазухи всебід...

заносить кришталю
холодну синь,
немов бузку
молочного суцвіття
кладе під груди,
де заснуле літо
у пахощах
високих благостинь
прийма щоденні
духу молитвú,
лишаючись
за образáми візій
тонкою
павутиною колізій,
як присмак
призабутих
добрих вин...

лиш губ твоїх
щемку медвяну мить,-
у танці білім
спогадів майбутніх,-
омріяну,
на відстані відчути
у Йордані зими,
де стрілись ми...



© Vasyl R, 12-01-2008

Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір...
     — Тягарем минулі віки
     На стомлені плечі!

Серце здушили мені — мовчи!
О, майбутнє моє прекрасне!
      Чуло серце тебе вночі,
      Що ж,— нехай собі серце гасне!

Хтось розгорне добу нову —
І не біль, і не гнів, не жертва!
      Воскресінням твоїм живу,
      Земле мертва!

1926

Кого ховають чорні дзеркала:
Пожовклі лиця в облямівках часу?
Незмінними лишаються слова,
Яких чомусь не чуємо ми вчасно.

Нема опор, фундаментів, основ,
Змертвілі рештки й попіл під ногами
Може й чекав хтось, та давно пішов
І лиш слова зостались поміж нами.

Кого ховають чорні дзеркала:
Пожовклі лиця в облямівках часу?
Незмінними лишаються слова,
Яких чомусь не чуємо ми вчасно.

Нема опор, фундаментів, основ,
Змертвілі рештки й попіл під ногами
Може й чекав хтось, та давно пішов
І лиш слова зостались поміж нами.

...Сьогодні зранку у мою самотність
увірвалась багряність осені,
і журавлиний клин
переспівав стукіт мого серця...
Шурхотіння листя перешуміло
тишу моїх кроків...
...І лише дощ падав тихше, ніж мої сльози...
Та хіба буває щось, голосніше відчаю?...
...

Струна колише сотню істин,
перчений полудень, туман,
задума схожа на залізну,
а серце - ринг для тисяч ран.
Я поливаю свій вазон,
і шепчу в квіти: доля - мрії
і вічний погляд в горизонт.
Там вами, а не вас посію.
І чи то я чи мною йдуть,
болять і плачуть, хм...кохають,
вся суть - то чийсь непевний рух.
Лиш серце, видно, не чіпають.
Кому воно шальне здалось?
Там аритмія і розруха.
Блаженний хаос. Зле тепло.
Говорить серце, та не слуха.
Здружилось серце зі струною
та замовчало. Тісно в тілі
було, коли воно пручалось.
А вільно стало вже при штилі.
Але...не обіцяю штиль
ні я, ні той, хто мною ходить.
Струна із істиною - мить,
яка нечасто нами бродить.

Франціє!
Чи то ж твоїм повіям
Ублагати невблаганний час,
Щоб зі сходу вітер не повіяв —
Від Дніпра,
Від Ільменю,
Від нас!
Азіати!
Дикуни!
Морлоки!
А дивись — лягла земля під пар,
Щоб вплести червоні дні і роки
Навіть в твій безглуздий календар!
Після днів натхнення і Бастілій —
Грабувати робітничий Рур!
— Це, щоб морем крові від розстрілів
Фарбувати свій Версаль і Лувр?
Франціє!
Невже ж твоїм рушницям
Розстріляти всі нові віки,
Що міцні такі, немов та криця,
Де селяни і робітники?
І невже, невже тобі не сором,
І невже ніколи не болить,
Що земля уся тобі докором,
Що тобі докором кожна мить!
Азіати?
Дикуни ми?
— Добре!
Ну, а ти, така шляхетна, ти!
Що влягла гарматним димом обрій,
Щоб не зріти братньої мети!
Франціє!
Версалю і Париже!
Ні, не ви зірвете той новий
Календар,
Що схід натхненний пише!
Ні, не ви!
Не ви!
Не ви!

Селянине!
Твоя рука —
У мозолях днів та плуга!
Поруч з нею
Рука
Така
Друга!

Робітник — полотно таке ж,
Тільки вмочене в фарбу синю!
Робітнича сила без меж,
Селянська без спину!

Поруч стануть —
Земля нова!
Світ на інші шляхи натрапив!
— Вже палають нові слова!
— Вже малюють нові мапи!

О мозолі міцних долонь,
Що цілують і серп, і молот!—
Це від ваших стискань вогонь
Навколо!

Буде в жовтні довіку свято,
Хоч би й час на шляху пристав!
Селянине!
Тому, що знято
Тебе з хреста.

Через те, що степи родючі —
О, єдиний!—
Тобі,
Що червоним у серце влучив
Міліонам чужих рабів!

Чуєш?
Сходить в красі безмежній
Твій великий — для всіх — посів!
Ворскла, Альпи, Берлін, мис Дежнів —
Всі!

До землі припади-но вухом —
Чуєш ти?—
Вся земля
Велетенським рухом —
До твоєї мети.

Щурі скрекотять холодними лапками по паркету.
Фужер заснув. Вино виношує свою красу.
Чванливий пан молодий вирішив стати аскетом,
спіймав отрути і хто-зна на скільки заснув.

За вікном проносяться миті, дивляться, а не тривожать.
Телефони колись замовкають і минає щораз бізнес-час.
І все більше людей для нього стають перехожими.
Та чи він коли покине холодний палац...

Серце у пана любові не знало, просто набрид фарс.
Книг не було, телевізор блював рекламу.
Чи носить у собі життя той далекий Марс?
Яка різниця чи Бог той далекий з нами?

Все пішло на відстані, навколо метал і пластик.
Пан не відав духовних концепцій, не потрібних йому радше,
лиш пам'ятав, що в дитинстві все було інакше.
Просто, сліпо, бідно, а чомусь краще.

Тривожно
в долонях б’ється спогад.
Невагомість
і мідні прути.
Небо –
велика клітка
для сонця,
незрима пастка.
Відпущу птаха,
що був колись білим –
полине.
Душу покине
смуток.
А може –
на черепочки,
впавши з-під хмар
на скелі
голубом з глини.

Троянда у руках
Святої Діви
непізнаністю
вабить.
На плече
роса спадає,
незабруднена рукою
приреченого жити
на землі,
околиці
зневаженої Богом
зірки.
У пилі днів,
розірваних
так дрібно,
що ніде впасти
і сухій
пелюстці.

Непевний хід думок
і днів, мов за труною
процесія із чорних хоругв.
Тонкий льодок,
листок у багновинні,
підмерзлому ще з ночі.
І довгий-довгий шлях
аж ген під гору,
де обелісками стоять
тополі, ледь-ледь зачеплені
туманом. І таке важке
прощання в кожному
поклоні,
у згині рук
й плечей під ношею,
яка ціною тліну
купує вічність
для загублених у горі.
Безмовність крику
для покинутих над свіжим
горбком землі і глини.
І камінням глухо
заляжуть грудочки,
землі,
що ритуально
рука опустить вниз
байдуже чи з тремтінням,
аби й від себе
тягаря
додати клаптику
оплаканої плоті.

***
Сидеть, надкусывать ранет, играть надменную девицу
И, слизывая сукровицу, ладонь рассматривать на свет,
Когда в заброшенном саду скрипят ожившие качели
И три мадонны Ботичелли к плетёным стульчикам идут.

Седеть вискам наискосок от поцелуев их едва ли:
Они на смерть не целовали, но и для жизни был не срок.
Так страшен молчаливый суд, как пыль на вековых скрижалях,
Где сказано: оса ужалит. Где сказано: они придут.

Саднит разбитый локоток – не вспомнить,
кто так страстно вспомнил.
Земли сцепившиеся комья – остановившийся поток.
У истлевающих цветов, оставленных сетей паучьих
На пряжу нити брать научат и плату стребуют за то.

Сад квит со мною, я – с тобой. На судьбоносном гобелене
Моя ладонь в твоей белеет и крутится веретено.
И только любый – не любой – целует голые колени,
Запястья и глаза оленьи и затемно уходит, но

Свидетели и палачи, каратели и маркитантки,
Три музы, парки, иностранки, перевиратели причин
Кладут отравленный ранет, который я беру покорно.
Оса садится. И не больно перегорает в небе свет.

Холодне полум'я весни,
Як влите сонце полинами…
І знову чорно-білі сни,
І знову скелі поміж нами.
Ти десь високо. В чужині
Смішного пролетаріату,
Де всі купаються в вині
І всі кохаються “по блату”.
Де всі за щось комусь платять,
Сують відверто і по-дамськи,
І де душа – то звикла блядь –
Щораз оголюється “дам”-сько…
Де всі шукають перемог,
В презирливо-ковбойських вчинках
І для яких – один лиш бог
Це зиски, гроші. Ну, а жінка
це тільки видиво краси –
Для насолоди та видовищ.
А серце… Серце – не єси…
Для них лиш хтивість то є совість.
…Ти десь високо. Я ж бо тут:
Внизу, в весні, у теплих росах.
Та ні, тебе не ждуть
Ще чисті, скошені покоси.
Тебе бояться на землі
Й травинки, скраплені весною,
Бо стопчеш їх. Ну, а мені
Прийдеться буть в собі грозою…

Атласні Берізки Висять,
Грає Ґава Дім Етюдів.
Ємність Жолудя Забуде
Ирій Ігрищ Їжакових
Й Каламутитиме Листя
Між Неношені Окови
Перших Ранку Світлотіней -
Терті Утиски Фугасні...
Холод Цноти Чередільниць
Шле Щоками Юну ЯсністЬ.

Снова вижу в розовом тумане
Отголоски добрых детских снов:
Слоники стояли на диване...
Семь индийских маминых слонов...

Говорят, они приносят счастье,
Охраняя всю семью от бед...
Слон бльшой распался на три части...
...В том году внезапно умер дед...

...А потом квартиру мы сменили...
...Перемены в жизни всей страны...
Как-то незаметно уходили
Розового мрамора слоны...

Вот он мой. Согрелся на ладони,
Бивнем подпирает старину...
... Очень одиноко стало в доме
Старому индийскому слону...

***
Серце змовкає птахом за гратами
Уся нерухомість стає рухомою
Можливо цю пісню ще вдастся дограти нам
Можливо ще крапка стане комою

Вночі приховав незнайомі прикмети
Знайомих облич неприховану старість
Вкидаю монети в пусті турнікети
Не обіцяючи повертатись

Смайли, смайли у кожному реченні
Переповідати жарти не варто
Ми залишаємося доречними
Принаймні до завтра

Махно! О вечный друг полей!
Он навсегда на мир обижен
За украинских журавлей,
Которых нет на свете ближе.

Он жизнь свою войне отдал,
И революции, конечно,
И всё же не от пули пал,
Он обошёл её неспешно.

Туберкулёз. Простуда. Смерть.
Ей Богу, лучше бы от пули!
И даже тело в нашу твердь,
На Украину, не вернули.

И это, безусловно, жаль,
Но мы имеем утешенье:
Душа не улетела вдаль,
Она осталась здесь, в сраженьи.

В сраженьи за безвластье, мир.
Пускай, пускай путём кровавым.
За анархистов вечный пир.
Да и, в конце концов, за славу!

Пускай он мёртв, его душа,
Как бунтаря и вольнодумца
В народ вселилась неспеша,
В народ прекрасного безумца.

И он теперь не одинок
В своих порывах благородных,
Всей нации надел венок
Пускай гонимых, но - свободных!

Мы правду вынесли давно:
Средь процветанья и руины,
Мы - дети Нестора Махно,
Мы - дети вольной Украины