Моє подвоєння не скромного реваншу,
І я в житті як в морі - як Колумб
Так мало є окрім одного шансу
Знайти ту землю!Хоч не мало мук,
Не мало страху, слабкості за кадром
Знайти ту землю, Чи лягти кістьми!
Та доля, все ж вітає реверансом,
Таких шалено впевнених, як ми!
Ну, шо поробиш, нам тісний той вимір,
В якому всі шліфують крок в одне...
І хоч вже Час давни-давно посивів,
Такі, як ми, і є Його лице...

Після подорожі на морі,
Захотілося поміж зорі.




Якось на покосі
Заснув під копицю,
І приснилося, що лечу
На якусь зірницю.

І куди, на яку не знаю
І в нікого не спитаю.

Від землі я відірвався
І сам не знаю,
Що за юду обнімаю


Дуже сильно, щось трясе
і кудись у вись несе.
Очі вниз я опустив
Іншу землю тут відкрив.

Кругом каміння, високі гори,
Золотиться якесь море.

Не пахне повітря тут
І не знаю чи живуть,
Люди чи тварини

Нема домів, ані людини,
нема дощу ні краплини.

Холодно: трясуться губи,
Ноги мерзнуть, скрипнуть зуби


Кругом себе подивився
Догадався.
Я ж на місяці опинився.

Сиджу на його рогах,
не повірити, сильний страх
охопив .

Руки зразу опустив,
знову мене понесло
оте чортове зло.

Несе мене поміж зірниці,
А між ними темнота.
Стало страшно, в тілі
Одна пустота.

Подався на милість божу .
Лечу у вись лечу,
Можить на якусь планету
Я все ж таки примчу.

Угледів я світло
Через темінь ту
І згадав наземну
Усю красоту.

Понесло мене до світла
І куди
Я сам не знаю…

Можливо дальше був би знав
Та дід вила в сіно впхав.
На тій вила я вколнувся
І зразу проснувся

Кіт чорний в осмаленій хаті
Очима до місяця світить,
А бердиш Богданів шукає ката
І з верб опадають нехрещені діти.
Регочуть русалки, -
Їм лилики й п’явки
Лоскочуть побабчені перса і виї,
А ризи подерті, й обідрані шати
Волочить заюшений вітер.
Сліпий вовкулака
Із переляку
До місяця морду шкірить
І молиться богу своєму, і виє
На бердиш Богданів псявіра.

(з книги "Ось опудало...")

На небі – повний місяць,
як колесо від воза Феба.
І ні хмарини – чисте небо,
лиш колесо на небі висить.
Така-то в Бога там погода
без ненажерливих попів.
Усе сповна там, не напів,
до всього є своя нагода.
З нагоди й я оце пишу
про місяць той і Рай у Бога,
бо бачу вже – біжить дорога
і я по ній туди біжу.
Ледь-ледь встигаю, в ноги – біль,
і в серце – сум, і темінь – в розум.
Якщо ж це все підняти разом,
то, мабуть, я і не в собі.
В чужому тілі вже душею,
в чужому часі розум мій.
Ягня – праворуч, зліва – змій.
Іду між ними, як межею.
Тут кожен сам – собі, і кожен
за кожний вчинок відповість:
як не почув благую вість,
по тій межі пройти не зможе.
Чи зміг і я ту вість почути,
коли кричали лихварі,
коли Господь на зір хворів
і не до тих з’являвся в чуді?
І знов те чудо не про нас –
ще не гуртуються слов’яни,
і доля їх ще досі в’яне,
як хворе яблуко на Спас.
А українці – поодинці,
і кожен брата продає,
та дві копійки виграє,
а з тим – від ворога по пиці…
Дивлюсь – вже місяць став за хмари:
Рай заливає під дощем.
Вже й храм старий зламався вщент.
Чи вщент зламали яничари?
А Бог Святий на те мовчав,
мовчали з ним і служки ситі.
Ніхто не зміг йому тій миті
свого підставити плеча.
Стрибнула повінь і на землю.
Вже під водою береги.
Господь і сила берегинь
покинули небес оселю…

Та цур отим! То сон мені,
о пів на третю марив наче:
все як в житті було, тим паче
не в зливі людство, у лайні

30 липня 2007 року

За мною в постіль
Мужчину пропустила
Вляглася зверху

***
Закляк чекати
Свою Лоліту з ванни
Води немає

***
Не в позі щастя
Шалієш - схлипи, схлюпи
А ти ж на спині

Я Альфа й Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель! (Об'явлення 1:8)
Сказав Ісус Христос: Хто має вуха, нехай слухає!.. (Від Матвія 11:15)

!!! ... Господь буде з вами.
Віруйте в Господа, вашого Бога, і будете запевнені, вірте пророкам Його, і пощаститься вам!..
Дякуйте Господу, бо навіки Його милосердя!.. (2 Хроніки 20)

Сказав Господь Ісус Христос:

Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці.

А наймит, і той, хто не вівчар, кому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й полошить.

А наймит утікає тому, що він наймит, і не дбає про вівці.

Я Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають.

Як Отець Мене знає, так і Я Отця знаю, і власне життя Я за вівці кладу. (від Івана 10:11-15)

А першого дня Опрісноків, коли пасху приношено в жертву...
Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і дав їм [учням], і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє! І взяв Він чашу, і, вчинивши подяку, подав їм, і пили з неї всі. І промовив до них: Це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається. Поправді кажу вам, що віднині не питиму Я від плоду виноградного до того дня, як новим буду пити його в Царстві Божім!
(Від Марка 14:12,22-25)

...Христос, Первосвященик майбутнього доброго, прийшов із більшою й досконалішою скинією, нерукотворною, цебто не цього втворення, і не з кров'ю козлів та телят, але з Власною Кров'ю увійшов до святині один раз, та й набув вічне відкуплення (до Євреїв 9:11,12)

Сказав Ісус: ... бо це Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!
(Від Матвія 26:28)



Господня Кров, за нас пролита,
Дає наснаги далі жити -
Не гнутися під тяжкістю гріхів,
Відкинути прокляття ворогів,
У душах мир плекати, в нім ходити...
В Любові Божій - неодмінно
Жити!

Закляк чекати.
А друзі кажуть - "тормоз".
А Лєнку - хочу.

Чекай! І "Лєнка", й "тормоз" -
Гидкі слова москальські!

* * *
За мною в постіль
Стрибає чорна кицька.
Навкруг - самотність...

І де б то взяти мудрість
Не вірити в прикмети?

* * *
Не в позі щастя.
Й не в кількості партнерів,
Статевих актів...

А плоть переконатись
На практиці в тім кличе.

(Пісня)*
Велика влади сила -
Давно вже хтось відкрив.
Її Ти знов захтіла,
Коли Гарант чудив.
Він розпускав парламент,
Цей вірний Кучми син.
І партій ціла гама
Злилася в НУНС один.


Приспів:
Відправила месидж -
Як море, на весь бігборд.
Відправила месидж,
Що буде "прорив" - найвищий сорт.
Відправила месидж -
Червоного серця знак.
Відправила месидж,
Що тільки БЮТу буде "Так".


Одначе Білу Даму
Шанує дужче люд:
За неї Нострадамус,
І серце гарне в БЮТ.
З наївністю малечі
Кричать йому "Хвала!",
Хоча дві різні речі -
Заяви і діла!


Приспів.

2007
_______
*© Музика Наталки Могилевської.

Роздерті пакунки. Малюнки в дарунки.
Та й решта дарунків смішного гатунку:
Сервізи, шкатулки, кераміка, вази,
Вазони та рамки, брутальні прикраси.

Косметика, одяг та затхлі парфуми.
І книги ледь цілі, принесені з ГУМи.
Товсті сувеніри, вітальні листівки...
Моменти одчаю, зазняті на плівку...

Усе ніби ГАРНЕ...
усе ніби ТРЕБА...
Але все без серця...
І вже не від тебе!..

Висмажило все,
Виснажило все
До нестями;
Виблискалося,
Вигримілося
Град-дощами;
Хмариться вже,
Хмуриться вже,
Холодніє…
Вже по Іллі,
Вже по теплі,
Осеніє…

Кого би розірвати на куски,
Собі схопити величесенькі куски,
Другого затоптати,
Себе так вихваляти,
Що тільки я, та тільки я,
Геніальна фігура,
А ти, та що там ти,
Сиди і в дві дирки сопи,
Не лізь ти нікуди,
Розтруть,затруть і ноги витруть,
Бо це було завжди,
Від зграї не втекти,
Вона не тільки дожене,
А закусає,розірве,
То виходу не має?
Інстинкт збереження тут грає.
Або ти, або тебе вони,
Біжи,бо виходу у них немає.
"До чого тут інтелігенція гнила",
Бо ми ж вовки,
Як не з*їмо, то заженемо у кутки.

Задовгі зими,
Закороткі весни...
Тепло і сонце зродяться в мені
І попри все, я з небуття воскресну!
І затанцюють весняні дощі!
І пісня тиха, вранішнім туманом,
Зжене зажуру зимну із душі
І хай Весна, прийде не чемно - рано!
Я все це бачу...
У своєму сні...

за гріхи мої тя'жкі за це і це і оце
Бог мені дав тебе і потирає руки
твій телефон далекий
і мій у ньому фальцет
чомусь всі з прилук
що це
за місто таке – прилуки

мав собі задум мабуть
маю підозру – тонкий
руки твої і риси –
також тонкі доволі
голос…завжди на голос я ловлюся –
такий
немов малюнок по дереві –
скажемо по тополі

і що з цим всім щастям робити
що жити навряд чи дасть
що впало як зірка вертепна
загублена колядниками
лягає дорога дальня
я вже не кажу – не в масть
а просто така дорога –
як розвести руками


іронія не порятує
досвід і тощо – теж
вкупі з молитвою в церкві
київського патріархату
і ти – причинна як мінімум –
в білому увійдеш
і щоб це зробити
кроків
треба не так багато


треба забути – знаю –
треба й не знати було
а якби й знати –
тільки як невідому актрису…
задум тонкий холодний
наче мороз на скло
на що було зі мною –
руки твої і риси…

От і все, вже чорним гріб оббито
Панотець молитву прочитає.
І земля відкрилась горем вбита,
Вороння по небу лиш шугає.
Все скінчилось..., стрілки зупинились
І навіки стали на прикол.
Не побачиш більше сонця, світу,
Не почуєш грому грізний гул.
І сади тобі вже не розквітнуть,
Не пройдеш босоніж по росі.
Не тобі цвітуть духм"яні квіти
І у річці бешкетують карасі.
Все спинилось, мозолясті руки,
Не візьмуться більше за рало.
Не всміхнуться вже тобі онуки,
Похилило голову село.
Ти пройшов немало і нелегко.
Зтишив кроки і навік почив.
І побігли не твої вже роки,
І блідий по небу Місяць плив.
Лише бджоли все гудуть натужно
І життя біжить, біжить, біжить.
І без тебе скрутно і сутужно
По землі, цій грішній, нам ходить.

Над Карпатами осінь світає багрянцем
І курличуть у вирій далекі ключі.
Там горянка струнка, на щоці із рум"янцем
Тихим голосом ночі всміхнулась мені.

Ті далекі години, мов повінь весняну,
Черемош десь далеко за гори поніс.
Не забути мені твої очі,кохана,
І трембіту, що вітер з вершин нам приніс.

Нелегкі наші дні і незвідані долі,
Тільки пісня жива у душі вирина.
Я напам"ять дарую рядки ці поволі,
Щоб розлукою нас обійшла сторона.

Гори снігом покрили далекі вершини,
Полонина спустіла, холодна..., німа...
Тільки скрипочки плач, тужний скрип яворини
У душі едельвейсом тендітним луна.

Ти поїдеш далеко-далеко,
У не наші - чужинські краї
І лишень з України лелека,
Серед ночі насниться тобі.
Він кружлятиме в рідному небі,
А внизу -- колосяться хліба.
І встають гострочолі тополі
Вартовими на курних шляхах.
Промайнули над хатою роки,
Мов хмарини в безмежних світах,
Тобі чуються матері кроки...
Чорноземна, з відблиском рілля.
І далека у юності стежка,
Потривожений спів солов"я,
Та єдина у світі дівчина,
Що світила тобі, мов зоря.
З джерела покуштуєш водиці,
Глянеш в грізнеє небо на Шлях
І зірвеш у ставку ти лілею,
Сон урвався, в ти -- не чекав.
Піднімаєшся, смутком умитий,
Одягатись на службу пора
І стрічає тебе за сніданком,
Невкраїнська твоя дітвора.
І не може ніяк зрозуміти
На чій мові у сні говорив,
І кого цілував, щастям вбитий.
Пісню з ким на весіллях водив.

I

Як небо червня зорi ясно,
Так вишнi листя вишень рясно
Заслали смачнi, п'ятий день
Соромних не спiвав пiсень
Вiдкритiй хвiртцi вiтер млявий,
Лиш цокiт туфель величавий
Змiшався з смiхом вдалинi
Й розтанув в теплiй тишинi.
Щербатий мiсяць нiч без втоми
Зловiсним кольором соломи
Сердито з пiвдня блискотiв.
Даремно лив потворний гнiв
Господар тьми, гiлки кленовi
Нiмих проклять шаленiй мовi
Байдужi, щiльнi мов стiна.
Пiд їхнiм захистом сповна
Любовних поглядiв свободi
Як величезнiй насолодi
Два серця юних вiддались
Про що всi мрiяли колись.
Простих бажань природа мила
Ось так i думку заселила
Почуту повiсть передать,
А щоб не вносити сум'ять
В натури нiжнi, двi частини
Втаю вiд всiх, та все ж третини
Гадаю стане молодим.
Тож краще зошиту худим
Зайнять увагу шанобливу,
Хай кожен той, хто без вiдриву
Прогорне зшитi сторiнки
Чужi осмислить помилки
Й нiколи не назве взаємним
Старання з досвiдом вiд'ємним.

II

Iтак, де схрестив гiлки клен
Трави духмяний гобелен
Ступнiв двi пари притоптали.
Прив'ялi квiти, як фiали
Вбирали срiблясту росу,
Вертали втомлену красу,
I вже з тонкими промiнцями
Перемовлялися словами.
А постать звабна i струнка
Чи ждала довгого дзвiнка
В обiйми лагiднi схилилась,
Лоскучим дотиком накрилась
I затремтiла, тiльки страх
Не вiдбивавсь в її очах.
Та й холод теж тут нi при чому,
То хвиля ласк солодку втому
Збудила в грудях i в спинi,
Заслiн з шовкової сукнi
Не заважав за стан тримати,
Як шию плечi цiлувати,
Тому, хто до її лиця,
Лицем припавши, без кiнця
Чарiвним словом, полум'яним
П'янив її, вона коханим
Його б назвала без жалю
В цю мить. Наслухавшись
-Люблю,
Жiнки, школярки, як коханки
Готовi зустрiчать свiтанки
В морози, в спеку, в снiгопад
З своїм героєм, нiжний склад
Зрадливу полонить й невинну,
А часто i чужу дружину.

III
Доклавши чималенько сил
Вона вняла любовний пил,
Розняла руки, три хвилини
Лиш серця чувся стук дiвчини.
Красивою вона була
Разючий погляд як стрiла,
Снував чи з сiрих, чи з зелених
Очей, iскрою доповнених.
В'юнок волосся - чистий шовк
На сонцi зовсiм не пожовк,
Постава й руки мов в римлянки,
Вуста й усмiшка полiсянки,
Грайливi груди й до снаги
Рiвненькi смачнi двi ноги,
Духмяна й нiжна в неї шкiра,
А голосом спiває лiра.
Було їй рокiв двадцять п'ять,
Серйозним почуттям пiд стать
Цей вiк, пiдвладний розрахунку,
Для тих, хто пив грiшного трунку,
А хто почав свiй тiльки вiк
Тверезо мислити не звик.
Красуню звали ту Наташа
Iм'я знайоме, мова наша.
Пославши промiнь з довгих вiй,
Вона сказала
- Зрозумiй,
Твої слова - далекий гомiн,
Рокiв шкiльних лиш будять спомин.
Вони приємнi так менi,
Як мрiї у далекiм снi,
Та може завтра наодинцi,
Ти їх прокажеш iншiй жiнцi,
Не повторяй їх в цiй тишi:
Життя то проза, не вiршi.

Мене приголубив сполоханий ранок
І зник...
Тільки сонця рожевий серпанок
Все дужче і вище на сході горів,
І падали хмари в обійми вітрів.
Над містом стояла п'янка прохолода.
Співали птахи, прокидалась природа,
І квіти цвіли, щедро вмиті росою.
Коли ж це було?
Та, напевно, весною.

Коси твої розсипались золотом,
думи твої розбіглись, прудкі,
губи твої п*янили мя солодом,
твої губи солодкі й м*які.

Ніжки твої товкли роси вранішні
так легенько що й трави цілі.
Всі реальності бліднуть як немічні
як являєшся в завтрашній млі...

Твоє серце тріпоче пташиною,
от-от вилетить в неба блакить
і ширятиме все над калиною,
не присяде але й не летить.

Пташко моя закутана в відстані,
серце моє, по кому тужу,
не забудеш з якої ти пристані
і не станеш для нас у чужу!!!

29,02,08

Розпатлую миті – куйовджу лапату листву.
Шепоче минуле про літа опалі клейноди:
шампанське, шансон про лямур - шансоньє Ознавур
вдягає на голку, платівка викручує ноти.

І крутиться щастя в підборах, довкола вода
зливає бруківкою небо до черева вулиць.
Ніяк передати все те, що Господь передав
у мокрім волоссі твоїм та устах... І так чуло

на місці стояти - хай небо стікає чолом,
по скронях, грудьми, а на відстані поміж устами
хай вимокне в щасті розлуки безмежне крило,
нехай заплачу я за цей поцілунок роками.

Ще раз караул поміняє на стрілках доба,
а тиша на пальцях полічить до ранку години...
Не я - хтось чужий дозбирає твій мед на губах
і ти не мені подаруєш коханого сина.

Розпатлані миті, зкуйовджена кроком листва -
опалі клейноди, що літо колись назбирало.
І десь шансонетки згубились гламурні слова,
що Шарль Ознавур через серце на голку вдягали.

28 Лютого 2008

Коли гроза не з неба, а з очей.
Коли вогонь не з попелу, а з серця.
Волає натовп: « Крові!» - ще і ще.
І з вітряками відчайдушно б’ється.
Коли під ноги все, що дотепер.
Коли з порогу все, що буде після.
Коли лякають постаті химер
І друг, що гострить лезо, наче ніндзя.
Коли вітрила рвуть на прапори
І розпинають душу край дороги.
Коли бездумно падають згори
Гіркі слова прокляттями під ноги.
Тоді здіймаєш руки до небес,
І молишся так віддано й завзято,
І віриш, що впаде камінний хрест,
Той, на котрому твій народ розп’ятий.
Без розпачу, скорботи і жалю
Ламаєш золоті примарні замки,
Ще не збагнувши, як любов свою
Ти міг тримати на правах коханки.
Коли ж захочеш віднайти себе
У довгім лабіринті задзеркалля,
Побачиш небо сіро-голубе
І глибину духовного провалля.
Чи, може, доторкнувшись до небес.
Піднявши вгору руки занімілі,
Сказати: «Я живий, бо я воскрес»,
І відродитись у душі і тілі.
Вітрила пошматовані знайти.
І друзів у химер відвоювати.
По гострому без остраху пройти,
І хрест важкий на зраду не міняти.
Бо як скінчиться дійство , зазвичай,
Ті, що творили, будуть вже далеко.
Позаду себе залишивши пекло,
А людям так хотілося, щоб рай.

Прокинувся
Сам не свій
Але не сам
Уранішнє сонце
Доторкнулося до щоки
Я скочив із ліжка
Й босоніж побіг
Як хлопчик уперше закоханий
А може й не вперше
А може й не
Побіг стрімголов
Не озираючись
Житом густим
Дивився вперед
На сонячного зайчика
Над українським обрієм
Біг
Допоки не спіткнувся
Об камінь невірності
Мене побила любов
А може й не побила
А може й не
Але той миттєвий політ
Нехай і падіння
Чи він не вартий всього цього?..

Любим Україну
Ми всіма серцями,
Доки влада ззаду
Любить нас із вами.
Нині в нас гулянка,
І простий її сюжет:
Глушимо горілку
І танцюєм карапет.

Пиймо за добробут
Неньки-України,
Щоб найвище в світі
Піднялися ціни!
Щоб могли купити
Ми паперу в туалет
Й нічим було ...ти,
Станцювавши карапет.

Нащо ті "Прориви",
Збільшення зарплати,
Як доходам нашим
Цін не наздогнати,
Як знімати можна
Фільми жахів про Бюджет?!
Тільки нам байдуже:
Ми танцюєм карапет.

Хто побув "небидлом"
Трохи на Майдані,
У жовтогарячім
Досі ще дурмані.
Фахівці зі Штатів
Знають, в чому тут секрет, -
Нам "по барабану":
Ми танцюєм карапет.

Вірять в нас майданцям,
Відключивши розум,
Раді ми все більшим
Обіцянок дозам.
Їх же щедро сиплять
З телерадіо й газет -
Ми тому щасливі
І танцюєм карапет.

Довго танцювали -
Трохи потомились.
Владу обирали -
Сильно помилились.
Та на цю проблему
Нам дають імунітет
Випита горілка
І веселий карапет.

Падаю, падаю разом з тобою
У височінь березневого неба.
Висне наплічником день за спиною,
Вечір любов трансформує в потребу.
Сон поглинає містерія світла.
Рух віддзеркалює срібне люстерко.
Руки знімають умовності з тіла,
Очі туманяться.. Тепло.

Співай мені пташко – співай!
Збуди нашу землю від сплячки,
а то проспить, продрімає цю весну.
без співу веселого твого.

Співай моя пташко – співай!
Ти співом усіх звеселяєш.
Серце моє від співу твого
мов на сопілочці грає.

Співай моя пташко-співай!
Радію я співу твоєму дзвінкому.
На радощах тобі посміхнуся
подарую усмішку свою перехожим.

Співай моя пташко –співай!
Хай радіє усе веселиться
Хай вкриється земля красою своєю
І співом твоїм хай наллється

Всю ночь стихи - безумство, право!
Ну, разве ночи для того,
Чтобы рифмованной отравой
По венам пенилось вино,

Чтобы чужого вдохновенья
Ловя дрожащие огни,
Наивно отдалять мгновенья
Ещё не выпитой любви?

И чтобы, опьянев под утро
От недосказанности чувств,
Молчать с тобой светло и мудро
Под сенью дремлющих искусств...

(Дуже куртуазний вірш)
Маркізо! Ваша грація мене
Так само, як і голос, полонила.
А очі чарівним горять вогнем,
Коли дивлюся в них, красуне мила.

Маркізо! Гарна шубка - личить вам.
Направду ви є біла і пухнаста.
А також ніжна й лагідна мадам,
Єдина, краща від усіх - і баста.

Маркізо! Знаю: ви лише моя,
І любите мене - це без химери.
Та попри те... коханець ваш - не я!
Для цього є вправніші кавалери.

Маркізо! Ви не кажете їм "Ні",
Даруєте себе, і це нормально.
А наслідки? Доводиться мені
Топити ваших діточок безжально...

Маркізо! Ось уже і віршу край.
Що, кицю, вперше "викання" почула?
Ще "Віскасу" підсиплю - жуй-ковтай
За те, що так на творчість надихнула.

Насадження тіней обличчям до нашої клятви,
Глибоко зосталась остання убита надія,
І твердження хоче надалі на когось чекати,
Та день зрозумів, що настала остання година.

І плакати мовчки благає отруєний місяць,
Засмічені зорі спадають печальною мглою…
Куди ти хотів свою відстань від мене прикрити?
Я хлину дощем і тобі не відкриюся знову.

Розрита туманність розвіяна на цьому полі,
І совість не буде здаватися ранам двобою,
Я крикну сльозою, щоб знав ти несказане слово,
Що першої хвилі я більше не буду з тобою.

На олтар покладу
Я богові свічку,
за любов минулу,
любиму Марічку.

За чорні коси
Які я кохав
І любов, кохані
В коси заплітав.

Чорні коси
Уже посивіли.
Літа молоді
Кудись улетіли.

Літа молоді
вились кучерями
не сиділи вдома
вони вечорами.

Під калиною лежали,
Під спів солов’я
Губи ніжно цілували.
Де ж кохана ти ж моя?

Не судилося нам разом
Цілуватись вік.
Ти другом віддалася
Я другої чоловік.

Улетіли, промайнули
Юні, коханні роки
Не вернути їх нам
Бо давно уже батьки.

я пришита
до стелі ґудзиком

якось дивно
і трохи незручно

щовечора підраховувати
чужі молитви
а під рипіння чужих снів
щоночі втрачати цноту

та так уже сталося

на день мене защіпають
інколи прив’язують
до клямки
аби пильнувала
сусідські шпалери

і нічого нема свого
лише та ниточка
що звисає з неба
її розрізають
при народженні
зав’язують вузликом
напам'ять

і той ґудзик
що у будь-який момент
може відлетіти
і вже тоді байдуже
з якого поверху стрибати

Не жінка. Тільки контур олівцем
окреслено… Вдоволений художник
відчув себе чи не знаряддям Божим,
наводить пензлем нашвидку: лице
уже чіткіше, хоч іще порожнє..

Змішає кольори, як забагне
натхненно налаштований аматор.
і плями фарби, начебто стигмати,
позначили його долоні… Не
рівнятися на Нього, не вдавати -

не смій!...З напівпустого полотна
принаджує його, мов Галатея -
м’яка, в подобі глиняній, жона,
чи, дотику чекаючи, струна,
ескізна постать. Світла або темна -

вже рішення за ним. Бо майстер – він.
Ні докорів, ні нарікань не чутно -
вона ж - заледве контур, тільки тінь
німа. Забувши, що людське - то тлін,
недбалими мазками пише сутність.

Пригледівся - овва, суцільний ляп...
Марудна праця, образ незугарний...
Полишив, ніби іграшку маля,
пішов. Ридання чується здаля,
і полотном стікають сльози-фарби…

… І тільки контур вогко мерехтить,
просякнувши чеканням невгамовним.
Вона ще вірить, що надійде мить,
і майстер інший, стримуючи хіть,
створити з неї схоче власну Мону.

Невчасно прервано коїтус,
У графоманів їде дах,
На полювання вийшов Критус,
А разом з ним – славетний Нах.

І провокатори занили,
Очко судомить чорний жах:
Здійма їх на сатири вили
Шляхетний хлопець Критус Нах!

:))

Не печалься, солнышко,
Сядем у окна,
Помолчим до донышка:
За окном зима,
Как мираж расстаяла
И стекает с крыш...
Всю весну бы слушала,
Как ты мне молчишь...
Весь квартал укутаный
В тишину твою...
Не печалься, солнышко,
Я тебя люблю.

Весна без лоску і без гриму…
Хлопчина – зламане ребро -
Мрійливо й довго цмулить «Приму»,
Затягнутий в тугий корсет.
Де невитравний запах хлорки,
Там медсестра читає Лорку, -
Не час-бо мити туалет.
А десь за вікнами районки
Травою пахне і дощем,
За склом віконним, - як ікона:
Блакить і золото тече
Між телефонними дзвінками
Крізь леза пристрою Окама
Посеред хаосу речей.

Теплий светр, а руки зимні,
і летять птахів ескадри –
Повертаються з полону –
їх вітчизна обійме.
Це весна летить, коханий,
двадцять п’ятим дивним кадром,
У якому ти цілуєш несерйозну
не мене.

У якому хепі-ендом і початком –
хепі дуже –
Ми як хіпі в цьому світі,
де любов – дрібний пісок.
У якому доконечно ти мене
обнімеш дужо,
Бо заграє не байдужо
телефонний голосок

Мій – тобі.Турецьким маршем
Моцарт грає – серце крає.
І веснянками вкриває тіло юне
та бліде.
Пил лягає на асфальти,
ми кудись іще лягаєм,
Петеушник
з чебуреком,
як весна-красна –
гряде.

Ти колись прочитаєш це.
Знов холодний циклон з Росії.
Упадуть на твоє лице
Відблиск слів і господні вії.

У «Корчмі» що таки – корчма,
Де і зараз усе погано,
Ти мовчала мені двома
Золотими, як лід, губами.

І летіли над стіл птахи
Часом – пальців, а часом – диму,
І сміялись легкі гріхи,
І так легко з такими ними.

Обірвалось, як не було,
Бо і що там було крім кави.
Замітало корчемне скло
Золотими, як лід, снігами.

Я не знаю тепер, де ти.
Пахне воском різдвяна меса.
В кришталевій – до самоти –
Попільничці горить адреса.

Зеленіє в снігах вагон.
І залізна, як лід, дорога.
Забувати – нема кого.
І згадати – нема для кого.

Коханий, швидше! Ну які ще вірші?!
Які ще Віги і які ще Торі*?
Мерщій в вікно, одягнешся надворі -
Приїхали батьки на день раніше.

Розумний кажеш? Любий, та не дуже...
Якби розумний був - давно би втік.
Хоча який тут досвід на цей вік...
Ну а тепер оглядини, мій друже.

Заручини, весілля (звична річ),
Біленька в чарці і біленька в сукні,
Ну і кохання – сили всемогутнi,
А далі майже перша шлюбна ніч.

* - Віги (ліберали); Торі (консерватори) - політичні партії Великобританії.

* * *
Коли ти ллєш сльози за тим,
що немає сонця -
ти в цей час не побачиш
зірок!

* * *
Я сиджу вранці біля вікна.
Світ за вікном, як перехожий -
призупиняється на мить,
вітається зі мною
і йде далі.

* * *
Якщо ти зачиняєш двері
для помилок,
то й істина залишається
назовні.

(Нахману Критусу присвєчуєсі)

Я проймаюсь глибиною слова "Нах...",
не пройдуть `го посинання певно всує...
Нах... - факір та відправляч чортяк на дах -
На даху я,(в йійках-йойках)
на даху я!

А як з даху подивитись - поросто страх,
мамамія, татамія, анемія...
Нах... тобі:
- Ще крок і буде ті бабах!
Алілуя! На даху я!
Нах... - дубію.

Караули закричав ворона-птах,
а точніше "кракаулів накричала".
Дивиться наш Нах... і шле чортяк на дах,
щоб ворона соловейком заспівала.

27 Лютого 2008

Луна, солнце. Все равно - весна!
Мир иллюзий, радости и радуг
И цветы танцуют у окна
Порождая запах шоколада.

Миллионы нам гласят: «Весна»!
И тепло души и шорох ветра.
И сверкают звезды - купола,
И метеорит летает где-то.

Философия одна - весна.
Одинокий дуб - листвою пышен.
Наша жизнь - из чистого листа.
Новые стихи поэт напишет.

Улыбнись и посмотри. Весна!
Открывай скорее окна, двери.
И пиши ты ей письмо свое
На небес бумаге - голубь белый.

У шкаралупі тихо і безпечно,
і грілкою пашить самообман,
і довгожданий обіймає плечі -
удався зростом і в розмові гречний.
Нарешті ви удвох. А ти - сама,

в обличчя ніби в’їлась одинокість,
лягли поверху гримом почуття
невдало. До ладу і до пуття
ти лицедієш. Та ятрить неспокій…
Розгублене та боязке дитя,

мовчи про те, як велетні безлиці
у світ, який обіцює спочин
і бульбашками мильними іскриться,
мов на ходулях, на залізних спицях
несуться, невідомість несучи…

Кричи…

Ми всі чекаєм свого часу
До похвали, щоб потім ласо,
Мов кішечка те м’ясо,
Смакувать.

А чи достатньо маєм сили,
Аби пиха завчас не з’їла
І не надумала у небо
Піднімать?..

Мабуть, така задумка світу:
Щоб славу генію еліти
Лише по смерті
Дарувать.

Весна іде і сонце припікає,
Чогось той смуток в душу проникає,
Пече і спати не дає,
Душа згорає.
А тіло де?
Воно пливе,
В життєвому, бурхливому потоці,
О камінь б*ється,
Не здається,
Карабкається,
На берег вибирається,
Щоб стати і піти,
Куди? Туди- до заповітної мети,
Де щастя та любов,
Де ходиш ти,
Так хочеться тебе знайти,
Щоб душу відігріти,відійти,
Від смутку, від біди,
Такі слова знайти,
Щоб в вирі закружляли ми,
Та почуття поглинули,
В єдине ціле нас злили.

Не гнівайсь на матір,
Що сварила з рання
До кого ходила
В вечір на гуляння.

Не гнівайсь на матір,
Ти лиш стисни губи
І сама подумай
Чи він тебе люби?

Не стрічайся з хлопцем
Біля перелазу,
Не вір у кохання
Як цілує зразу

Не гнівайсь на матір
Що свариться з тобою
Вона все це знає -
Була молодою.

Кохайтеся дівчата
в вечері з парубками
але візьміть дозвіл
у рідної мами.

Зеньо Збитий

Свої червонії рейтузи
Він замість прапора трима
І ним абстреляніе Музи
Сковчать під гавкатню Сірка

Ніка Новікова

Ах, Ника, Ника, Николетта,
Мечта влюбленного поэта,
Глаза зеленые открыв,
На мир глядишь, как Суламифь.

Жанна Люта

Зачем же Орлеанской Деве
Мечом размахивать во гневе?
Противников всех устранит
И безобидный цианид...

:))

Сiдай, красуня, бiля мене,
Я буду стан твiй обiймать,
Твiй слух словами цiлувать,
Я ж знаю слово надто вчене.
Крiзь щем сердечного биття,
Воно як крапля почуття
Твоїй увазi буде тепле,
Твого зiтхання сум розщепле.
Моїй любовi довгий вiрш
I неозначений й нетребний,
Для друзiв славних вiн ще гiрш
За тон нав'язливий й молебний.
Ще ранок не задув свiчу,
Ще чуть прозорий гомiн ночi
По свiту ходять сни пророчi
Я ними тебе збагачу.
Твою звабливiсть, твою вроду
В зiрчисту сукню одягну,
Пiд смiх iсторiю сумну,
Ще розкажу до сонця сходу.
Не хочу сам, щоб пiснi звук
Пролився чарiвним шербетом,
За незакiнченим сюжетом
Ти не шукай душевних мук.
Я не продам минулi болi
Вони для мене оберiг,
Вантаж розплат за спроби кволi
Нещасних мрiй на серце лiг.
Та певна будь, природа-мово,
Тебе ця доля обмине,
Менi твiй смiх, для тебе - слово,
Сiдай краса бiля мене.

Життя просте і кругле, мов капуста,
Бо ти – мала. А світ довкола – зимний.
І ти, і час повзете, як резина,
Поміж грядками, всипаними дустом,
І тіло – це довічні каземати,
Бо все по черзі: спати, їсти, спати...

...Іще життя звивається звабливо...
Та літо перебудеться, і дивом
Помітиш раптом кокона лещата...
І голосу забракне завищати,
Бо докором висітиме на вусі,
Немов сережка: “Ти – німа. Ти – гусінь”.

І дикі гуси, і небесна вата
Накриють з головою! Спати… спати...
...І снитимеш, і марево шалене
Таке, як ти – налякано-зелене,
Бо тіло, зледеніле у сувої,
Наполовину буде не тобою.


...Бо з’явиться щось зайве і чуже,
Якого не відрізати ножем,
Яке росте і більшає щомить,
Яке яскраве і яке – болить!
Яке вітрам відкрите, як вітрила –
КРИЛА!!!

…Вросли у сни, і розрослися тілом,
І плечі тягне вниз смертельно-біле
Те Щось – страшне, як неозорі далі…
Так мало місця…
- Налякалась, лялю?
Так мало, мало…Ма! І душить, душить…


…І - розриваєш кокон, ніби душу…

І, як Любов, схиляється до Тебе
Теплом Господнім
Березневе небо.

…Обніме, наче молода бісиця,
В солодкім і глухім малиннику.
І ти перейдеш огненну ріку
Задля обіймів цеї чугайстриці,

Мольфарки,
Злодійки,
Бісиці із бісиць,
Змії,
Голубки –
Жінки золотої.
І запах кіс між сонця і ялиць
Сп"янить, як запах весняної хвої.

І ти затрубиш – олень молодий,
Гукнеш, голодний,
Цю бісицю в трави,
Під небеса,
До чистої води,
Де лиш обійми
й поцілунки правлять.


із "Саду Нетерпіння"

Спалює кров жага
І – мов чумна – клекоче.
Я – наче вість блага –
Вийду з цієї ночі.

Люди!
Дивіться: я –
Взята у руки скрипка.
Тиха вночі земля –
Стала над ранок дибки.

Люди!
Не бійтесь, я –
Ваше забуте вчора:
Приспане янголя,
І запізніла фора.

О, як сніги горять
Хрипко і невагомо…

Люди!

Дивуйтесь: я –
Люблена жінка.

Богом.


Із "Жіночого аркану"

Тайне нашестя,
Солодке дання –
Крові спасенна втома.
Несамовито цвітеш.
Навмання.

…Перший жіночий промах.

Ох, же ж відомий і пізнаний крій…
Та не наб"ють оскоми
Сльози,
Прокльони,
Благання:
"Ти мій?!"

…Другий жіночий промах.

Рветься на вітрі прозора фата –
Серця огненний омах.

…Тільки до зойку закусиш уста…

…Де він, останній промах?!


із "Саду Нетерпіння"