“…і світло солодке, і добре
очам сонце бачити…”
Книга 11

Намалюю собі на полотнищі долі
довгу-довгу дорогу з початку в кінець...
Поміж днів і ночей, поміж хліба і солі
засвічу каганець.

Намалюю собі на полотнищі долі
театральну завісу і рампу, і зал…
П’єсу цю я читав, знаю майже всі ролі,
хоч у ній я не грав...

Намалюю собі на полотнищі долі,
після шуму овацій, після квітів і “браво”,
стохолодний актор з стосамотньої волі
варить каву.

Намалюю собі на полотнищі долі
найчарівнішу жінку…
в чашку кави – життя...
Нам на двох і листів, і самотності, й болю,
і німе каяття…

Намалюю собі…але хто в те повірить,
що я вигадав все: фарби і полотно?..
На душі, як актору, знов самотньо і сиро,
знов дивлюсь у вікно...

Де каміння і двері, де сніги і пороги,
де ми всі, як завжди, як сліпі, навмання…
Обираю собі стоголодну дорогу,
де в кінці дороги
світло дня!


1998 рік

Не бачу снів, то лиш примари,
І це не сон, бо я не сплю,
Жахливий злочин - моя кара,
Яскраве марево в кутку.

Ви чули шепіт? - Ні, це вітер.
- Але я чую тихий спів!
- Якщо це спів, то він без літер!
- ....Я відчуваю подих слів...

Це лиш ліхтар, нічого вільше,
Немає ватри, то мара,
- Ти де? Чомусь не бачу більше...
- Спалила очі?
- Ні, це гра...

Я впала, як сніг, так само раптово,
Так само без крику, обличчям у бруд,
Душею у пекло я впала свідомо,
І сміх мій не Цезар, та погляд мій – Брут.
Сховаю в кишеню всі сльози і рани,
Залишу лиш усміх блакитних очей,
І мовчки торкнуся своїми вустами,
Твоїх таємниць – неспокійних ночей.
Замруживши очі, я впала рум’янцем,
Твоєї душі і моїх змерзлих рук,
Палким (і байдужим?) і пристрасним танцем
Твоїх сновидінь – моїх бажаних мук.
Розтала у вирі солодких ілюзій,
Я впала у прірву загублених душ,
Я – вічна мішень для націлених фузій,
Мій фатум солодший за смак стиглих груш.
У вічності тихих, холодних, байдужих,
Нестерпно приємних, жорстоких годин
За мить народитись в барвистих калюжах,
Прожити життя за п’ятнадцять хвилин.

***
Національний
танець у нас - на граблях.
Музику вимкніть!

***
Мудрим здаєшся?
Лисина - розуму знак?
Дзеркало бреше!

Я – егоїст, і я невиліковний,
Я – підсвідомий вбивця власної душі,
Мій шлях – солодкий та гріховний,
Крокують ним мої вірші.

Так, я – поет, але не знаю рими,
Образив Музу: взяв її в полон,
Топив її та споглядав, як гине…
Як огортає мою любу вічний сон.

Палач душі та мрій, я – раб свободи,
Я зрадив віру: я прозрів,
Ви всі – сліпі, хто вірить в Долю, …Бога?
Так, ви – ляльки в руках розпещених богів.

Десь плаче смерть, бо я її господар,
Її тиран, коханець, її син,
Мій світ лиш мій, бо я його володар,
Я – автор всіх своїх душевних кпин.

Я не актор… але я вмію грати,
Мій вічний подих – це жорстокий сміх,
Прихований майстерністю брехати
Сентиментальний, ниций, щирий гріх.

Я – епілог, я лиш пародія уяви,
Кінець комедії, початок злив,
Я – джину крапля, і нічні примари,
Похований живцем у хвилях житніх нив.

Невідворотність володіння
і спраглість пошуку і не-
уклінність стерплого сумління
і небо вічності сумне
і незавбачення початку
у непохитності кінця
звогнілих вуст п'янка печатка
на тимчасовості вінця

не-логичность
типичности,
не-созвучие
ряда,
после не-возвращения
возвращаться
не надо,
вспоминая не-встречи,
помню только
разлуки,
не напьюсь
нынче вечером
разве только
от скуки

Пане отамане, відшумлять майдани,
Віддзенять кайдани з тюрем, з карних місць.
Пане отамане, як тебе не стане,
Хто за волю стане?
Пам'ять, помста, злість.

Ти пройшов крізь страту, непідвладний кату,
Крізь роки, століття марно, марно йдеш.
Пане отамане, товариство п'яне,
Серед нього війська ти не набереш.

П'яних половина - це не вся країна,
Є ще тут тверезі, ще тут волі ждуть.
Пане отамане, глянеш - серце стане:
Он оті тверезі п'яних продають!

Пане отамане, відцвіли жупани,
Падають кайдани. Тільки з мертвих рук.
Пане отамане, січовий гетьмане,
Наша самостійність - ще порожній звук.

1993 рік

Мій вірш - дірявий незатишний дім,
Відкритий всім вітрам людської долі,
Вітрам, що в серці, і вітрам, що в полі,
Вітрам, що свищуть над життям моїм.

Мені вітри приносять звіддаля
Минущий запах щастя, запах горя,
Солоний і стійкий, мов запах моря.
Я слухаю, як дихає земля.

Мій вірш відкритий птахам з верховіть,
Відкритий для знедолених, бездомних,
Для надто добрих і для надто скромних,
Він без замків. Заходьте і живіть.

Мені б міцніший дім побудувати
За стінами надійними й товстими,
За сімома засувами глухими,
Щось радісне й домашнє заспівати.

Але закриє затишна садиба
Людей і світ, вітри і ранні грози,
Забуду я, що хтось ковтає сльози
Частіше, як шматок черствого хліба.

***
День - тільки світло.
Вечір - у сутінках запах.
Ніч - тільки звуки.

***
Ночі пружина
туго напне тобі лук
вибухне гейзер

***
Свічка погасла
гаряче м'яко мокро
розчарування

2.02.2008

В інею ялиці
Смереки в лісу
Вбирають в себе
Всю їхню красу.
Над ними склонилось
Небо голубе.
Де тепер кохана
З ким тепер ти?
Хто ніжно цілує
Губи гарячі.
Пролетіли літа
Наші юначі.
У тебе є дочки,
У мене Сени
Роки кохання
Де ділись вони?
Може крицею
Злетіли у вись,
Може у криниці
Утопились десь
Ми їх шукаємо
Не можемо знайти.
Не можемо знову
У юність піти.
Там залишились
Кохання роки.

Роки покриваються пісками,
Віки омиваються дощами.
Дочки стають мамами,
Сине виростають батьками.
Все крутиться, все минає
Із людської пам’яті
Ніщо не зникає.
Не забуто, як у Крут
Сталися чуда
Із Московіє в Україну
Примчалась!
Білшовитська юда.
Із перону
З гарматів стріляли
За свободу під Крутами
Хлопців повбивали.
Їм ще двадцять не було
Як взяли гвинтівки.
Стали боронити
Батьківські домівки.
Своїх синів не забули
В Україні люди.
Не зітерли із пам’яті
Комуністи – юди.
Про героїв слава
Вічно жити буди

* * *
Погасло світло сонячне.
Це він, фатальний знак.
Я знала, буде боляче.
Не думала, що так.


* * *
Ти холонеш, ніби чай у склянці.
Сива непромовлена жура
Проміж скло оскліло прозира...


* * *
Я вичавлю з обличчя посмішку,
немов отруту з рани,
І відтепер ніхто, а надто ти,
не поцілує вжаленого місця.


* * *
Осінній сад. Осіння хмара сива
Сплива дощем.
Була весна, і ти була щаслива,
Чого ж іще?


* * *
Туман. І тягне холодом від поля.
Один. Одна. Який у тому сенс?
Тугий, мов зашморг ката, вузол болю
Не розрубать. Не розв'язать. Несем.

Твої руки пронизливо й гірко
Пахнуть травами скіфського степу.
Яничарською шаблею зирка
Хижий погляд розкосих очей.

О нащадку Батиєвих орд,
Не креши блискавиці, не треба,
Опусти ятаган, дай коневі води,
Упаду на могутнє плече.

Ти мене звоював, забирай у ясир,
Прощавайте, кохані криниці.
Не втечу по дорозі, бо очі твої —
То міцніше, ніж пута з сириці.

Любий вороже мій, я до тебе лечу,
Дай снаги мені, зораний лане.
Покорюсь. Не втечу. І кохати навчу,
Як уміють лише роксолани.

Интернет,всем привет,
Одна секунда,мир объят,
Радиоволной,
Ты ум настрой,
И принимай, во все вникай.

Интернет,всем привет,
Друзья,виртуальная любовь,
Связь со всей страной,
Европой,Азией,Малайзией,
Объят весь мир земной.

Всемирной паутиной,
Весь мир заполнен.
Эфир наполнен страстями,мыслями,
Размышлениями,
Информацией и агитацией.

Спрос и предложение,
Открытие и обсуждение,
Тактика,стратегия,
Реальность и навождение,
Все меняется и обновляется.

С новой силой разростается,
В эффект волны превращается.
Наполняя ЗЕМЛЮ,НЕБЕСА,
Земной шар с ускорением вращается,
Полюса смещаются.

Температура повышается,
Климат изменяется,
Процессы жизни ускоряются,
Планета накаляется,
Как "ИКАР",к солнцу приближается.

Плазма и волна,
Пульс,материя,
Противоположности притяжение,
Однополюсное отторжение,
Обновление.

Сколько нового нужно понять,
Осязать и воспринять,
Подумать и сказать,
Свое мнение высказать,
Поспорить и доказать.

Мысль человека так глубока,широка,
В космическую даль она направлена,
Все нужно объять,
Неизведанное познать,
С помощь ИНТЕРНЕТА,ум свой развивать.

я Родину продал за жвачку
за трёпаный негром котон
за "Спид за Инфо" -
                        за болячку
за: "вимкніть йому мікрофон"
какая была...
                    но взрастила
(смаля сигареткой в зубах)
и мама там полная силы
отец - с козырями в руках

и жили
                и жил не жалея
всё верили в то чего нет
и пух тополиный в алеях
ложился на туфелек след
и в юбки залазил к "мадоннам"
и ныне кружится в душе
когда молодые долдоны
орут: "ты не жил вообще"

страна та была перебором
по всем направленьям грехов
и жили под вкрадчивый шорох
и шёпот среди лопухов
но было хорошее
                     знаю
июньские те тополя
где мама, отец... и сгораю
от первой влюблённости я

уже ли всё кануло в лету
и прав я одетый в котон
за жвачку ту Родину предав
за: "вимкніть йому мікрофон"?

Ти ладуєш світ на свій копил.
На розпадках – розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавільний пращур-голоштан,
Усмиривши напівдику волю,
По тобі звіряє свій талан –
Недомисну лиходійку-долю.

Ти йому надій не пантелич
На рипких котурнах провидіння...
Хай твій гнів пом’якшує терлич, –
Наче заводь, заволікши рінню.

Ти ладнаєш вік на свій олтар,
Звідусіль – суцільна заволока.
Може б, десь подітись, та чагар
Виднокруг стискає за півкроку...

Ти ладуєш світ на свій копил
На розпадках – розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тільки пил
При останніх гуках парастасу.

я купила собі пістолет
своїм болем жбурну тобі в лоба
і приб'ю до стіни як портрет
твою тиху безмовну утробу

хай цілують тебе таргани
хай тебе прикрашають мухи
рідні очі знайомі штани
і маленькі рожеві вуха

ти висиш як дірявий лантух
на своїх же нових шпалерах
у намисті голодних мух
цих бездушних гелікоптерів

я купила собі пістолет
і свою затамовану злобу
як останній любовний сонет
я пускаю тобі у лоба

особливо особиста
ніби молитва до Бога
до того
висота
безодня навпаки
ми мрійники
окрилені пелюстками лілії
мандруєм океаном сну
я на хвилину
визерну
ще за очами ніч
цілуймося скоріш:-*

І Оксану, мою зорю,
Мою добру долю…
Т. Шевченко

В ніч кам'яну, коли темно воді і дорозі,
Коли темно траві і нічого не видно мені,
В ніч кам'яну, коли темно надії й тривозі, —
Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В тіні священній могил, в тіні священній свободи,
Коли я прилягаю на хвилю, бо ще далеко мені,
Коли проклятий раб в мені голову зводить, —
Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В ніч кам'яну, коли люблять не спать яничари,
Вони люблять не спать, плідно плодючись навіть вві сні
Не кричи і не плач. Навіть в смерті своїй я з тобою недаром.
Зоре,
       будь при мені, будь навіки мені при мені.

1982

Даремно чекаєш, лютий,
від мене спокути,
ні дня не віддам, ні ночі,
це – тайни жіночі,
залиш собі сніжне зілля,
моє божевілля
занадто для тебе гаряче,
не твОя вдача,
лечу крізь морозні грати
любити,
........кохати,
.................жадати

Як це непросто – іншим стати,
Таким, як „хтось” бажає:
Якщо літав – то не літати,
Бо „хтось” сам не літає,
Якщо співав – то не співати,
Бо „хтось” не має слуху,
Не можна і відпочивати,
Коли „хтось” мчить щодуху!
Пружиною стає душа,
Яку „хтось” затискає,
Бажання дати відкоша
З’явившись, не зникає…
Це зовсім кепсько, коли „хтось” –
Твій шеф чи „половина”…
Мені відчути довелось,
Як лопає пружина…

10.01.2008

Поміж горами туман
Гори повиває.
На високій полонині
трембіта грає
Старий чабан вусатий,
отару скликає.
Звук трембіти лине
У весь аж за хмару.
Вечорами старий, сивий
Покидає домівку .
Тихенько, немов злодій
Іде у криївку.
Спускається в підземелля
По старих драбинах,
Кладе свічку у кутку
По всіх побратимах..
А криївок тих є три
Всі сумом повиті,
Борці за свободу
Там, лежать побиті.
Звідти хлопці виходили
Битись за свободу
Не для себе
За нас, для свого народу.
...

Засвітились зорі в небі ,
Заплелися в коси.
Затуманились вершини,
І покрились в роси.
Бродять хлопці по вершинах
Із Кутів у Вижницю,
А там далі вже на Спас,
Карапчів, Брусницю.

Кулемети, як кларнети
У Вижниці грали.
Кагебісти, як ті дівки
Під такт танцювали.
Зачарвоні в Черемш
Заплакали лози.
За що ллється кров
О боже! Мій Боже!
За що хлопці українці
Б’ються між собою?
А червона їх кров
Несеться водою.

Поміж гори у долину
По Дністру у море.
Плаче, стогне Україна
О горенько! Горе!
Утомлені хлопці
Сильним сном заснули,
Як під кралися вороги
Вони не почули.
День і ніч лежали
Побиті повстанці.
Повернувся із розвідки
Побратим уранці.
Поховав їх у криївки,
Прочитав молитву,
По клявся продовжити
За свободу битву.

................

За у покій побратимів
У бога він просить.
Побратимам уже роки
Свічечки приносить.
Посидить у їх криївки
і вірного брата,
бере в руки
Старого, свого
– автомата.

Я не хочу средь юношей тепличных
Разменивать последний грош души,
Но, как в колхоз идет единоличник,
Я в мир вхожу,— и люди хороши.

Люблю шинель красноармейской складки,
Длину до пят, рукав простой и гладкий
И волжской туче родственный покрой,
Чтоб, на спине и на груди лопатясь,
Она лежала, на запас не тратясь,
И скатывалась летнею порой.

Проклятый шов, нелепая затея
Нас разлучили. А теперь, пойми,
Я должен жить, дыша и большевея,
И, перед смертью хорошея,
Еще побыть и поиграть с людьми!

Подумаешь, как в Чердыни-голубе,
Где пахнет Обью и Тобол в раструбе,
В семивершковой я метался кутерьме.
Клевещущих козлов не досмотрел я драки,
Как петушок в прозрачной летней тьме,
Харчи, да харк, да что-нибудь, да враки,—
Стук дятла сбросил с плеч. Прыжок. И я в уме.

И ты, Москва, сестра моя, легка,
Когда встречаешь в самолете брата
До первого трамвайного звонка,—
Нежнее моря, путаней салата
Из дерева, стекла и молока...

Моя страна со мною говорила,
Мирволила, журила, не прочла,
Но возмужавшего меня, как очевидца,
Заметила — вдруг, как чечевица,
Адмиралтейским лучиком зажгла.

Я должен жить, дыша и большевея,
Работать речь, не слушаясь, сам-друг,
Я слышу в Арктике машин советских стук,
Я помню все — немецких братьев шеи
И что лиловым гребнем Лорелеи
Садовник и палач наполнил свой досуг.

И не ограблен я, и не надломлен,
Но только что всего переогромлен.
Как «Слово о Полку», струна моя туга,
И в голосе моем после удушья
Звучит земля — последнее оружье —
Сухая влажность черноземных га...

Май-июнь 1935

Жил Александр Герцевич,
Еврейский музыкант,-
Он Шуберта наверчивал,
Как чистый бриллиант.

И всласть, с утра до вечера,
Заученную вхруст,
Одну сонату вечную
Играл он наизусть...

Что, Александр Герцович,
На улице темно?
Брось, Александр Герцович,
Чего там?.. Всё равно...

Пускай там нтальяночка,
Покуда снег хрустит,
На узеньких на саночках
За Шубертом летит.

Нам с музыкой-голубою
Не страшно умереть,
А там - вороньей шубою
На вешалке висеть...

Все, Александр Герцович,
Заверчено давно,
Брось, Александр Скерцович,
Чего там?.. Всё равно...

27 марта 1931

Ми з Параскою на площі,
Розбирали інтерес,як проходить виборчий процес?
Хто куди і як попав,тай ще скільки дав?
Та в яку ту партію попав?

Вона каже:"Треба дати тс-тс,мілліона два чи три,
Щоб пролізти тільки в список,тепле місце знайти,
Щоб усе було у мажорі,в шоколаді було.
Тай ще скільки треба дати,щоб до президії дібратись

А якщо на тебе пихнуть з-заду?
То ти розвернешся,та зверху вниз призирливо подивишся,
Та розкриеш рота,засвистиш,
І своїми пазурами у волосся запустиш.

Почешиш ти голову так, щоб слід лишився,
Та пучок волосся у кулаці скрутився,
А тоді назад подайся і його до себе потягни.
Та з усієї сили до свого коліна яяк нагни.

Як побачать,що ти можеш постояти за позицію свою,
Так одразу ж заберуть і тебе в призидію.
І ти будеш керувати,на засіданнях кричати,
І для себе,і для них гроші заробляти.

А як,що ти ас, в партійній роботі,
То возитимуть тебе в мерседесі чи тойоті,
І пайки до дому видавати,
Тай ще два амбала,щоб ти не пропала,будуть охороняти.

От такий-то, тобі виборчий процес,
Коли хочеш мати великий інтерес,
Влади та грошей,то нічого не цурайся,
Нападай і відбивайся і тільки свого добивайся.

Жизнь упала, как зарница,
Как в стакан воды - ресница.
Изолгавшись на корню,
Никого я не виню.

Хочешь яблока ночного,
Сбитню свежего, крутого,
Хочешь, валенки сниму,
Как пушинку подниму.

Ангел в светлой паутине
В золотой стоит овчине,
Свет фонарного луча -
До высокого плеча.

Разве кошка, встрепенувшись,
Черным зайцем обернувшись,
Вдруг простегивает путь,
Исчезая где-нибудь.

Как дрожала губ малина,
Как поила чаем сына,
Говорила наугад,
Ни к чему и невпопад.

Как нечаянно запнулась,
Изолгалась, улыбнулась -
Так, что вспыхнули черты
Неуклюжей красоты.

Есть за куколем дворцовым
И за кипенем садовым
Заресничная страна,-
Там ты будешь мне жена.

Bыбрав валенки сухие
И тулупы золотые,
Взявшись за руки, вдвоем,
Той же улицей пойдем,

Без оглядки, без помехи
На сияющие вехи -
От зари и до зари
Налитые фонари.

Хоч горять край шляху явори,
Небеса і світ такі сумирні…
Я хотів би тільки восени
Відлетіти у Господній вирій.

Так, як відлітають журавлі
Крізь тумани й дощові накрапи.
Залишивши денник на столі
І в останнім реченні три крапки…

ми зустрічались на Йордан,
коньяк і кава - час обмежений,
не хочу йти та щось мене жене,
де хлюпа із хрестів вода
в калюж очиці... губим слід
серед будинків, що вернулися
по древніх та забутих вулицях
у мокрий сніг
від сліз
та слів...
пробач, що нині я мовчу,
бо час для сповіді не знайдений...
ти світло бачиш в млі? то знай де я
розпалюю тобі свічу...

© Vasyl R, 01-02-2008

Твої вірші — думок великих злиток:
У них епоха і життя нове —
Від екскаваторів до шоколадних плиток —
Яскравими картинами пливе.

І трактори, що заповзли в аули,
І літаки над хмарами шугають —
То не біда, що те сто раз ми чули,
То не біда, що те і діти знають.

І хоч про все те знаємо з газети,
Любов до тебе все-таки лелієм,
Бо нам приємно знать, поете,
Що ми й самі писати так умієм.

14.10.1961

Леоніди вимінялись
Ми біди боялись
Питали чи жовто-синій
Буде в Україні
Хто зна які то прапори
Принесуть Віктори
Та чи жити краще буде
Роздумують люди
Якщо підемо на Захід
Загрозою ляхи
А, як будем, осполі -
Знову візьмуть москалі.
Підскажи нам Всемогучій
Де до правди ключі
Щоб „брати” не поділили
Нас знова на Збручі.
11.11.2004р

І знову сам воюю проти себе —
Два чорти схарапудились в мені.
Один волає: «Зупинись! Не треба!»
Штовхає інший: «Не впиняйся, ні!»
І я іду, і падаю, і знову
Спішу вперед або плетусь назад.
Мені дарма, що брехні і обмови
Об мене торохтять,
Як об гостинець град.
Мені дарма, плюю на остороги,
Топчу улесливості мох.
Мої чорти беруть мене на роги,
І щоб мені не збитися з дороги,
То треба дослухатися обох.

10.09.1960

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

24.12.1962

Він ніде - і він усюди,
так у світі повелось,
що живе між нами, люди,
таємничий дивний Хтось.

Хтось чогось у когось просить,
Хтось паплюжить, хтось доносить,
стережіться того Хтося,
поки ще не сталось щось.

Хтось ображений когосем,
жартівник і баламут,
ми ганяємось за Хтосем,
він ніде - і знову тут.
Хтось комусь свиню підсунув,
хтось комусь у душу плюнув,
стережіться того Хтося,
поки ще не сталось щось.

Дикими, незнаними речами
Марить брама у тривожнім сні,
Де сторожа брязкає ключами
І скриплять ворота затісні.

Привиди з кривавими мечами
У накидках чорних, ніби ніч,
Граються безформними м’ячами —
Головами, знесеними з пліч.

Кров стіка під флегматичні мури,
Зойки захололі на губах —
Сотні літ наруга і тортури
Мертвих повертають у гробах.

І не бачить місто в ніч похмуру,
Як сторожа (вже не при мечах)
Нову жертву кидає під мури
З тряпкою брудною на очах.

16.02.1956

"Ты совсем, ты совсем снеговая,
Как ты странно и страшно бледна!
Почему ты дрожишь, подавая
Мне стакан золотого вина?"

Отвернулась печальной и гибкой...
Что я знаю, то знаю давно,
Но я выпью, и выпью с улыбкой,
Все налитое ею вино.

А потом, когда свечи потушат
И кошмары придут на постель,
Те кошмары, что медленно душат,
Я смертельный почувствую хмель...

И приду к ней, скажу: "Дорогая,
Видел я удивительный сон,
Ах, мне снилась равнина без края
И совсем золотой небосклон.

Знай, я больше не буду жестоким,
Будь счастливой, с кем хочешь, хоть с ним,
Я уеду, далеким, далеким,
Я не буду печальным и злым.

Мне из рая, прохладного рая,
Видны белые отсветы дня...
И мне сладко - не плачь, дорогая,
Знать, что ты отравила меня".

Рвусь из сил и из всех сухожилий,
Но сегодня - опять, как вчера -
Обложили меня, обложили!
Гонят весело на номера!
Из-за елей хлопочут двустволки -
Там охотники прячутся в тень
На снегу кувыркаются волки,
Превратившись в живую мишень.

Идет охота волков, идет охота!
На серых хищников - матерых и щенков!
Кричат загонщики, и лают псы до рвоты.
Кровь на снегу и пятна красные Флажков.

Не на равных играют с волками
Егеря, но не дрогнет рука!
Оградив нам свободу Флажками,
Бьют уверенно, наверняка.
Волк не может нарушить традиций;
Видно, в детстве - слепые щенки -
Мы, волчата, сосали волчицу
И всосали: нельзя за Флажки!

Идет охота волков, идет охота!
На серых хищников - матерых и щенков!
Кричат загонщики, и лают псы до рвоты.
Кровь на снегу и пятна красные Флажков.

Наши ноги и челюсти быстры.
Почему же - вожак, дай ответ -
Мы затравленно мчимся на выстрел
И не пробуем через запрет?
Волк не может, не должен иначе.
Вот кончается время мое:
Тот, которому я предназначен,
Улыбнулся - и поднял ружье.

Идет охота волков, идет охота!
На серых хищников - матерых и щенков!
Кричат загонщики, и лают псы до рвоты.
Кровь на снегу и пятна красные Флажков.


Я из повиновения вышел:
За Флажки - жажда жизни сильней!
Только сзади я радостно слышал
Удивленные крики людей.
Рвусь из сил и из всех сухожилий,
Но сегодня - не так, как вчера!
Обложили меня, обложили -
Но остались ни с чем егеря!

Идет охота волков, идет охота!
На серых хищников - матерых и щенков!
Кричат загонщики, и лают псы до рвоты.
Кровь на снегу и пятна красные Флажков.

Ступає ніч ногами бурими
На почорнілий сніготал.
Під віями, як абажурами,
Блищить очей твоїх овал.

А я стою з думками хмурими,
Досада смутку додає:
Чому від мене абажурами
Прикрила сяєво своє?

12.01.1962

Через душі, мов через вокзали,
Гуркотять состави почуттів...
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати — поготів.

Та не вірить я не маю змоги,
Обіймає сумніви огонь,
І червоним ліхтарем тривоги
Зупиняю потяга твого.

І стою на березі чекання:
Що ти мені з гуркоту кричиш?
Станеш ти біля мого благання
Чи до інших станцій просвистиш?

27.10.1962

Флегматично зима тротуаром поскрипує,
Фантастичні плете казки,
Позіхне десь під білою липою,
На шибки покладе мазки.

Вкриє землю габою сріблястою,
І в напруженій тиші нічній
Світ здається чарівною казкою,
Нерозгаданим плетивом мрій.

02-20.01.1957

Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.

24.09.1962

Ніби краплі жовті, в темну воду
Стиглі зорі падають вночі.
Ти ідеш крізь синю прохолоду,
Підійнявши місяць на плечі.

Ти ідеш... Іди собі щаслива,
Мрій і смійся, думай і мовчи,
Посміхайся вітрові грайливо,
Травам ім’я милого шепчи.

Ти ідеш… Звичайно, не до мене,
Не мені замріяність несеш.
Ніжна й добра, щедра і шалена,
Іншому в обійми упадеш.

Іншому у душу зрониш слово,
Сумнів розпанахавши навпіл.
Вечір перли вам до ніг казкові
Буде сипать росами на діл.

І від вас між сонних незабудок,
Без злоби, досади і обмов,
По росі брестиме босий смуток
І моя нерадісна любов.

Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа невразлива,
Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.

Люди часто живуть після смерті:
Вріже дуба, а ходить і їсть,
Перепродує мислі підтерті
У завулках тісних передмість.

Гилить зуби, дає поради,
Носить лантухи настанов,
Підмічає серйозні вади
У діяльності установ.

Не втомляється спати і жерти,
На милицях за часом біжить.
Їй-право, не страшно вмерти,
А страшно мертвому жить.

Дядька затримали чи впіймали —
Дядька в сільраду ескортували.
Дядька повчали і докоряли:
«Як вам, дядьку, не ай-ай-ай
Красти на полі свій урожай!
У кого ви крали?
Ви крали в себе.
Це ж просто сором красти свій труд».
Дядько понуро тім'я теребив
І смакував махру.
Дядько кліпав товстими віями,
Важко дивитись в очі ганьби,
Важко йому із домашніми мріями
Враз осягнуть парадокси доби.
«Так воно, так,— у кулак кахикав,—
Красти пагано, куди вже гірш».
Рвися з горлянки свавільним криком,
Мій неслухняний вірш.
— Чому він злодій?
З якої речі?
Чому він красти пішов своє?
Давить той клунок мені на плечі,
Сором у серце мені плює.
Дядька я вбити зневагою мушу,
Тільки у грудях клекоче гроза:
Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв'язав?
Де вони, ті відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й брехуни,
Що в'язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись у крісла й чини.
Їх би за грати! Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало??? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.

Виносить пазур інстинктивно
із-під подушки
вирок
та подається гострим
(без жодної приправи)
цноті,
біль у фатальнім поцілунку
роздіне тіло.
Щиро
порозділяє сутність
і ситістю втамує
"потім".

А кров історію розмаже
необережним
хляпом,
а дощ залиже втрату
цілющими устами
миру.
Тут серце билось часто
у ритмі дикім
переляку,
коли виносив пазур
із-під подушки
божий
вирок.

1 Лютого 2008

Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Коли чує він: зима
Його біла підзива.

— Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?

— Бо я чорний, — каже кіт, —
Я лишаю чорний слід.

Коли ж біла ти сама,
То білій тут дотемна.

І пішов кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна!

1969

Пригорни до серця мене -
Ніжно, стиха..
Мовчи -
Про зболене,
І переболене...
Нехай у спогади відлине
Гіркий кужіль лиха...
Плачем -
Гірким
Мигдальним присмаком.

Задощила душа
сльозами,
Вітер смутку постукав знов...
Це розлука згубна
між нами -
Ти вже іншу собі знайшов.

Відцвіли восени
жоржини,
Що приніс ти мені торік,
А тепер не знайдеш
стежини
І не ступиш на мій поріг.

Червоніє в саду
калина
Як вогнем пече сум в душі -
Вірю, знаю - погожу
днину
Принесуть мені сліз дощі.

Тремти, Туреччино! Він вирушив до тебе.
Свою труну розбивши опівночі,
Навпомацки в зеленім темновинні
Він вирушив до тебе, бо поети
І в смерті кличуть землю батьківщини.

Він вирушив до тебе під дубами,
Під корневищами страждань своїх планетних,
Під корневищами політик і країн,
Під корневищем людства — до вітчизни.

Попід Дніпром, біля чола Тараса,
До моря Чорного, а потім і під морем
На ліктях, на колінах твій поет
Повзе до тебе, чуєш, батьківщино?!

…Прости мене, що я твою ганьбу
Підняв наголос, що не спала ти.
Що не оспівував тебе, ридавши ридма,
А бив тебе у зуби за покірність,
За сліпоту, за гумовий хребет
Перед фашистськими ногами і штиблетами.
Прости мене за тюрмища твої,
Що дух в мені гноїли й ґвалтували,
Прости мене за мене, батьківщино.
Прощаєш, так?
Будь проклята тоді!

Тоді я сам — Туреччина. Я — ти!
Я та Туреччина, ім'я якій Свобода.
Тремтіть, Туреччини! Поети — не кроти.
Поета очі — це вітчизни очі.

1965