Сьогодні день прощати і прощатись…
А є хіба на світі інші дні?
Вже рушники простелено хрещаті…
Малює сонце смерть на полотні…

Жертовний день. Весільний день. Осінній.
Уже Богдан наточує ножі.
Од соняхів одсахуються тіні,
Збираються тремтячі на межі…


І почалось. І різали – як півнів…
Горлали в небо шиї без голів.
Їх повен двір із вікнами урівні
Накидали – аж крівця по столі…

Навергали – на тиждень пирувати! –
Язичницьких вигукувать богів.
Аж Домовик був вискочив із хати
Покуштувать весільних пирогів…

Аж образи в світлиці захитались,
І павуки впилися по кутах.
Й на подушках кохатись перестали
Вишивані із пташечкою птах…

Аж піднялась над дворищем заграва,
В очах сторчма подибилася вись.
Так ось, що є життя твоє і слава!
Дивись, Маріє! Господи, дивись!

Весь день пройшла Марійка, мов сновида.
–Візьми! – бере.
–Подай, – то подала…
Не знать чому душа ридала ридма,
Підбиті волочила два крила.

Приходила Горголя, щебетала.
У очі зазирнула тільки раз.
Нежданно пригорнулася й розтала –
Немов пішла у соняхи вмирать…

Жеровник-стіл кривавився під вечір.
Коржів просили з маком хлопчаки,
І Настя розстаралась для малечі.
Богдан приніс медові стільники.

Нагодувало всіх Господнє тіло…
Дзвенів по тому спів на півсела…
Одна Марійка їсти не схотіла –
Так, як була, одягнена й лягла…


А вранці небо – наче перемите,
Кудись у вирій злинули страхи.
Богдан достругував кленові бити –
Вибивати соняхи-соняхи!

Похвалявся Півничок на помості:
–Вчора Смерть приходила тільки вгості.
Та індики секелі надували:
–Смерть весілля з Осінню тут справляла.

Відійшла вона іще недалечко,
Зачепилась райдуга за кілечко…
Те кричала з “ходиків” і зозуля,
Попід ніс сукалася, наче дуля…

Кури на копиці із них сміялись,
Гребінці коронами в них сіяли…
З головок обсипаний цвіт летів –
Мов дрібненькі хрестики золоті…

Осідлала соняхи дітвора,
Вже вони під хмарами:
–Гей, ура!
–В кожного над явором коник-змій!
–Наздогнати Гнатика ти зумій!

Найпрудкіший коничок у Яшка:
–Ич, яка породонька! Ич яка!
Тільки розігналися у політ,
Обізвалось татове із землі:

–Гей, злізайте, вершники. Досить. Квит.
Хто не буде бити – сам буде бит…
І всідались шпендики пустувать –
Сонцеликі соняхи вибивать.

І вчорашні голови геть усі
Обертались бубнами із весіль.
І мішався Цей світ аж десь із Тим,
Чорноземне полум”я – з золотим…

Наче сонця промені і земля…
Бродом з Того світоньку скрізь рілля…
Головки чи голови у межі? –
Найрідніші родичі і чужі…

– Будем, будем, будемо, будем бить!
Щоб повз двір воріженькам не ходить.
Ти, гарячий бубоне, жаром сій!
Де чужий, непроханий, а де свій?

І найменше гупає з усіма
Рученькою правою й обома.
Не навчилось добре ще й говорить,
А попробуй – биточку відбери…

З усіма й Марієчка вибива
Та про себе серденьком все співа:
Лиш підніме віченьки, проведе.
Спаленіє. Сказано – молоде…

– Прала дівка праником: гуп та гуп.
Хто розкаже правдоньку – буде люб.
Хто розкаже, звіриться, розгада,
Де гуляє щастячко, де біда…

– А в мисках у соняхів сміх на дні…
–Дайте, дайте, дайтоньки і мені…
–Мед забрала бджілонька, ой, мала,
А олійку дітонькам віддала.

Напече їм матінка пирогів,
Щоб сміялись личенька дорогі.
–Комарики-дзюбрики – молодці.
Ой, не ціль по пальчику й по руці…

Бились, бились соняхи груди в груди!
Вже такого празника та й не буде!
Били, били соняхи у литаври, –
Аж гула розгойдана рідна Таврія…

Перестук перегуком над дворами:
Коліньми, качалками, кулаками…
Це робота, забавка чи ігрище?
Головою, палкою, топорищем…

–Що під руки трапиться – те й годиться.
–Ну у мене й велетень, подивіться!
–А у мене більший ще, капловухий!
–А в мого в потилиці золотуха.

– Липнуть пальці. Мурчику, чуєш, брись.
Тут болюча биточка, не барись.
І летіли виляски з двору в двір,
Вибивали-бубнили аж до дір!

Щось таке проснулося в тій роботі,
Наче відкривалося: звідки? хто ти?
До вечері кликати вийшла ненька:
–Дайте, дітки, вибити хоч одненький…

Вже звелось по місяцю над дворами:
Гарбузами, динями, кавунами…
Кожен пах по-іншому, хилитався –
Мов червінець доленьки за літа всі…

Потім ніч підкралася через луки…
Язики кволіші вже, аніж руки…
Вже й моя примовонька примовка…
Отака роботонька, отака…

Неба сонях вилущивсь і зірки
Із небес посипались на стежки,
На стежки, на дворища, на дива,
Мов Господь сам соняхи вибива…

…Полягали людоньки – поморились…
В сні Життя і Смертонька помирились…

…Так було, раділося коло хати.
В коло рід сідав колись щастя звати…
І воно являлося непомітно –
Вічне людське щастячко заповітне…

змії виходять із нір у хрустких алюмініях,

змії самотньо виходять із нір проти ночі.

а змієборці вдягають хітони хітинові,

густо і тяжко сурьмою підкреслюють очі.


змії кричать – їхні крики вже зібрано в глеки,

змії кричать – голоси застигають в повітрі.

потім їх, врешті, відносить далеко-далеко,

потім вони остаточно вже губляться в вітрі.


а змієборці – тендітні лляні духовидці –

ці волоокі сини поколінь волопасів,

зміям важкими ступнями спотворюють лиця,

зміям ножами стинають розплетені пасма.


а змієборці – ці прапороносці затемнень –

зміям п’ять пальців заліза засаджують в тім’я.

змії кричать – в них тіла застрягають між темряв,

в пальців і ніг неймовірно підступних сплетіннях.


змії пульсують, стихають, гниють просто неба,

їхні тіла – мармурові щербаті колони,

а змієборці – маленькі криваві ефеби –

нігтями власні вузькі роздирають долоні.


в норах ще опієм тхне від загашених люльок

в норах ще струни на скрипках тріпочуть. одначе,

хоч іще тліють тіла, іще рани парують,

знов змієборці припухлі повіки малюють

траурним чорним – і плачуть і плачуть і плачуть.

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

вусами пах їм лоскочуть сп’янілі троянці

день осипається – значить, своє відстояв

день осипається – храмом чужих девіацій


мій содоміте солодкий, а хто тобі я?

ніч на колінах – ніч має для того причину

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

власник розарію їх роздягає очима


власник розарію має від всього ключі

білі тіла розкриваються, мов табакерки

ніч на колінах вилизує тіло свічі

свічка тече, але терпить, тече, але терпить


свічка засвідчує мудрість схиляння голів

перед бутонами непогрішимої плоті

зорі свої апріорі виводять вгорі

мертві живих і прекрасних вистежують потай


мій содоміте солодкий, немає причин

так хвилюватися – тут-бо дадуть тобі раду

власник розарію має від всього ключі

янгол при вході з мечем полум’яним стирчить

отже ти хочеш дізнатись ім’я цього саду?

І вже мріяв про неї, про чорну розпещену жінку -
ніжношкіру, чуттєву, палаючий антрацит! -
як несу на руках її - обов’язково узимку! –
на широку постелю, безмежну, як мій апетит,

як схиляюся з нею над білою, пружною гладдю,
випускаючи перса з полону обіймів у світ,
над яким нависаю з вінцем деміурга і статтю,
що очам похітливим являє місцями граніт.

Як приємна ця діва! - не ті блідошкірі феміни,
із якими у мене грози темнолицьої вид,
бо коли ще затягнеш їх в Босхові теплі картини! -
А з цією простіше, усе ж бо й один родовід.

2008

На перетині наших его
Хтось пильнує злими собаками;
Здичавіле від сутичок небо
Полохливих птахів відлякує;
Тільки ми із тобою – відчай,
Незакрапаний ще буденністю:
Два крила - і вітри зустрічні
Віють ревністю...

Віють попелом, пилом, тирсою,
Вже не очі – два чорних кратери;
Я тебе в заповіт записую
Троюрідним хрещеним матері;
Я тобі залишаю відблиски,
Ті, що перші зіниць торкаються –
Ставлю підпис, вологі відтиски
І сама в тобі залишаюся...

я захворів на хронічну несправжність
гноєм налипла вона попід шкірою
гомеопати й хірурги завправні
не вирізняли її - тільки шкірились

болем тамуючи хіть і ненависть
різав прапрадіда мученим скальпелем
тугу свою і коліна згинались
перед наповненим тугою капищем

і до краплини зцідивши породження
свого єства і зшиваючи рани
капище те я довкіл огороджував
стежки туди забував я старанно

і перестав сумувати з несправжности
та занедужав хворобою другою
замість безмежної щирої радости
серце моє затужило за тугою

Навчитись розмовляти тишею
і лагідно торкатись темряви,
пити росу з троянд
І збирати у долоні дощ,
навчитись бачити у зіницях всесвіт...
...
Нестриматись і зробити крок
стоячи на краю підвіконня,
відчути тріпотіння крил...
Закрити очі і побачти
Як небо стає кольоровим,
закрити вуста і заспівати
серенаду осені,
Навчитись танцювати вальс,
Який щоночі танцює вітер за вікном,
На пальцях порахувати зорі...
...Прокинутись...

Грязь сердца. Вновь к истокам ада –
Я предала того кто рядом,
Я истерзала чью-то cушу,
Взамен свою теряя душу.

Грязь тела, что спешит за нами,
Чтоб спрятать известью обманы,
А наше счастье нас стыдилось
К чему? Оно и так не сбылось.

Грустно. И некого спросить – Зачем,
Я ложной сказкой вновь закрою дверь?
И не уйду страдать к своим червям,
Мой мир упал. Упал к твоим ногам,
Холодным снегом на чужой асфальт,
Ушиблась сердцем и собралась в ад,
А крылья подлые навеки отросли…
Да, так бывает… Но только по любви.

Устала снег седой лепить к мечтам,
Ему есть место, но… увы не там,
На ярких пламенем умытых витражах,
На не рассказанных еще никем стихах.
Ему не место там, где он идет,
Но если честно, скоро будет дождь,
И я увижу вновь, что это сны,
На месте снега снова будешь ты.

Осторожным мыслям
Встретится не просто,
Если ты боишься,
Тут не до вопросов.
Если пьяный ветер
Душу выстилает,
Если любишь ветер,
Значит умираешь.
Некогда забыться,
Или потеряться,
И зачем же столько
Вместе ошибаться?
Даже если сила
Делу не поможет…
Я ведь не просила,
Ты и не тревожил.
Если жизнь убийца,
Сколько проиграет?
С кем-то повториться,
С кем-то растерзает.
Если дрянной жизни,
Счастье не поможет,
Я останусь мертвой,
Так она не сможет.

…ці села забілили і задули,
Закинули кудись за край зими…
А хтось об комин місяць надломив
І свіжий сніг нарипує минуле…
Де все, що загадалося – збулося,
Де ще не починалося життя…
Де на столі незаймана кутя
І пахне щастя дотиком волосся…

МОТовилом відкрутило місТОМ
ЗІРчате стогрім’я сизих гРІЗ,
М’ЯТою й минулорічним лисТЯМ
СІРий тротуар увесь поРІС.

ВИ Ж мені казали, світ не виЖИВ,
ТІЛо неспроможне на поЛІТ!
О ЖИття, нащо ти раниш хИЖО
ТІ Весняні брунечки із ВІТ?

ВІДпускаю все, що ненавиДІВ
НА Мревкий постгрозяний туМАН...
ВИ Для мене натворили виДИВ,
А МЕні здається – їх нЕМА...

А в криниці так рясно намела зима,
Припросила до цЯмрини сідий туман,
Заліпила крижинками діряве денце
Зашкарублого, потьмянілого відерця.

Рудошерстий ланцюг оздобився пухким,
Білогривим сніжком, що дотиком чутким
Опустився кристально на гладíнь джерельця,
Охолоджувати глибинне, мокре серце.

Ой криниченько, зледенілая краса,
Не впивайся журбою. Вéснонька-ясá
Приголубить проміннячком діряве денце
Зашкарублого, потьмянілого відерця...

Сумна порцелянова срібність
Віки нарізає дрібно.
В роки обертається дрібність,
То ж будемо жити срібно...
11.01.08.

Был вечер свят, как может быть однажды,
И равнодушен, тем и справедлив,
Давал печаль и радость на разлив –
Испей до дна или умри от жажды.

И ночь спускалась правдой сыромяжной,
Всех победивших славой угостив,
Всех побеждённых горечь усластив,
Супругой верной, девкою продажной.

Оценкам не подвластна благодать,
Устав тела и души ублажать,
Смиренно спят блудницы и поэты,

И небо милость жизни подаёт,
А снег идёт… идёт… идёт… идёт
На синагоги, храмы, минареты…

Солоний присмак
на губах.
Безмежність втоми
слова пресує
в стосики
календарів.
Лиш дочекайся –
присмерк невагомий
врятує тишу
від безладдя кольорів.
Нервовість пилу
і тремтіння світла
тобі залишу,
щоб піти у ніч.
Десь там закінчиться
моє колишнє.
На дні зими
мої згубились сни.

Тобі вже не стати Буддою,
І мені не знайти сенс життя,
Сновигати довіку приблудою,
Розжувавши зерно каяття.
Зішле небо надії крихітку
для голодного птаха душі
і пробачить нехитру витівку,
пом’янувши у теплім дощі
чорні сльози вдови невтішної.
На могилі із забуття
колючками любові грішної
проростуть мої почуття.

Йти навмання
мене твоє мовчання
навчило,
коли падав сніг.
І до зірок
було так близько –
лиш вікна торкнутись
щоб стерти
відображення очей.
Тепер сліди
вже важко відшукати
в зелено-жовтій
клітці божевілля.
І в голосах
знайти свої й чужі.
Чи то приречена
душа чекати,
допоки світ
впокоїться в квадратах,
у чорне й біле,
сковане у забутті.

У погляді –
вологість неба.
Спокусилась
ти знов
чужим теплом,
чуже життя
хотіла,
наче ребус,
розгадати.
Загубилась
у плетиві
заснулих ще
гілок.
І світ спинивсь
над краєчком
калюжі.

Нестримно-синє світло твого неба,
В якому грім – не грім, а віщий голос;
Не прогримить, як завше – прошепоче,
І проросте до хмар священний колос.

Впаде на землю, спілістю налитий,
Очікуваний голодом всесвітнім,
І я до тебе: треба боронити!
А ти мені, як завше: *аd libitum...




*лат. – Як завгодно, на вибір

Навіщо накинув на плечі мені обладунок? -
Він тисне мене до землі, я стою на колінах.
Навіщо ти дав мені в руки щита золотого? -
Його крадії відберуть при теперішніх цінах.

Я - зовсім не воїн, я хочу плекати майбутнє
Мале і крикливе, рожеве, приємне на дотик...
Нехай наступають на п’яти порепані будні, -
Жага до життя – то уже незамінний наркотик...

В старенькій неопалюваній хаті
Ми грілись компліментами й вином,
Ми кутались у коцики картаті
І виглядали долю за вікном.
Ми вірші одне одному писали,
І ними ж ми розпалювали піч.
Ми харчувались часником і салом,
В єдиний спальник влазили на ніч.
Вишневим підфарбовували соком
Розтоплений на наших віршах сніг.
Приносили новини нам сороки
І блюзи нам скрипів старий горіх.

Тепер живемо у теплі й достатку...
Тепер вже "я" і "ти", але не "ми",
Та гріє нас не стільки газ, як згадки
З тієї найтеплішої зими.

В моїх жилах тече ртуть,
від образ, і жахлива втома
Не приховую вже лють,
бо чужими, бач, стали вдома
Чи люблю Україну? Так!
А відколи гріхом це стало?
Це - не свастика - тризуб-знак
Джерело, і начал-начало!

Мир насладился сетчаткой и вышел,
чтобы пройтись по Аллее Сознаний.
Мысли сошлись косяком из пираний,
падает память нейронами с крыши.

Голос, что свыше, сползает охрипло -
где же ты, совесть, оставила веру?
Вызов бросает обиды к барьеру -
сердце любовь настучало, привыкло...

И непонятен намек перехода
с времени вдоха во время на сдачу.
Взгляд подымая, на точку растрачу,
веки земные сомкнув небосводом.

10 Января 2008

гуляю сьогодні світами,
у світлі чужого вікна.
і знову відстань між нами
тихенько у сніг ляга.

гуляю вплітаючи в коси
думки вперемін зі сном.
мій настрій сьогодні босий,
а завтра - він буде тлом.

гуляю холодні вулиці -
вони гуляють мене,
і голос у трубці тулиться,
як я шукаю тебе.

З таким розмахом, римоплети,

Злетіти вам авжеж несила.

Жінки прилащують поетів,

Аби підрізувати крила...


Ну, а Лаури й Беатріче?

Так то ж бо марева, химери.

Прекрасні Дами вас покличуть,

Бо наготовлені вольєри.


Ви мастаки боготворити,

Тож першу-ліпшу – у богині...

Слова обраниць: „Ми вже квити.

А ви були такі неспинні”.


З таким розмахом, римоплети,

Злетіти вам авжеж несила.

Жінки прилащують поетів,

Аби підрізувати крила...

Народившись у пору найбільших тропічних злив
Ти частенько плутала слово „привіт” із „бувайте”
Зате кожне з них було осяяне усмішкою
І від того люди не помічали, що саме ти їм говориш
Ти могла би сказати „смерть”,
А їм почувся би крик новонародженого...

Народившись у пору найдовших тропічних дощів
Ти довго не вміла плакати, хоч і хотіла
Доводилося сльози закапувати просто в очі
І то виглядало смішно – сльози і сонце в очах

Але ж ти народилася...
В пору...
Тропічних...

І не дай тобі Боже колись розродитись плачем

Всі друзі у житті чогось добилися -
Вже мають власний бізнес, гроші й шану.
Лиш я усе лежу та в стелю дúвлюся,
І за плечима - "ніц", окрім дивану.
Та ні - я не бездара, не безпомічний!
Я б теж свої розправив мужні крила
І без проблем вершин дістався сонячних...
Якби так сильно "жаба" не давила.

Вітаю моє законсервоване життя
в терпкуватих пагонах сумніву
на пожовклих фото пам’яті
де сонце знову і безперервно
де все нагріте навіки
і сплавлене в мене – там живу
навіки а нині – безсиле
бо світом править крижина
із секундною стрілкою
і я вітаю новий день – чий –
плач моє життя усміхом
старих фотографій – чиїх
цвіти нев’янучими пелюстками
вишень що ніколи не зародять
йди залишаючи тіні
на вікні – мені вистачить
аби написати безкінечний роман
на чистих сторінках
довжелезних зим вічності
для кого?

Терпко зацвітає тиша
на долонях зимової ночі,
цілує холодні шибки,
перехоплює подих вітру.
щоб пізніше спочити
на твоїх тремтливих повіках.
Розгадати таїну снів –
полохливих нічних птахів,
що торкаються твоїх вій.

Я йду вперед, як дощ іде,
як розвіває вітер листя,
і в ніч похмуру як гуде,
прощань збираючи намиста.
Я йду, як тінь, в не-свої-сни,
мов краплі в сітку павутини
вплітають суму шнур масний...
Плач вашої ще-не-дитини.
Я йду, як ходять вже-не-тут,
рахуючи в безодні кроки,
буття складаючи статут,
безсмертя відпускаючи – потроху.

У колисці сполоханий сон
плаче. Й крутить прив’яленим листом
хор вітрів. І їх спів в унісон
із тремтінням примерзлої гілки...
Заблукала ця ніч над містом.
У комині зляканий дощ
заховався. Заснула миша.
Із прогірклого сну виріс хвощ,
розгойдавши порожню колиску,
усміхнувшись: хай буде тиша.

Світ спливає поволі римами,
Я спливаю поволі зимами...
Тіні згладжують часу вигини
І ховають у зморшки істину,
Просту, як і все, що справжнє:
Ніколи не буде "як завжди"...

Моей истории болезни
Не уместиться в трех томах!
Медикаменты бесполезны –
Я БЕЗ ТЕБЯ СХОЖУ С УМА.
Мне говорят «лечиться надо!»
И я старателен весьма…
Но вот беда: когда Ты рядом –
Я ОТ ТЕБЯ СХОЖУ С УМА!

Недопалки хтивих бажань
безсило лежать в попільниці наших стосунків,
таких шкідливих для здоров’я,
особливо для серця.
Але ти - моя рятівна звичка,
бо ніякі найсолодші карамельки
не повертають смакові рецептори до тями
після приторно-липкої
щоденної брехні самій собі.
Я вдихаю тебе
і ти наповнюєш мої легені собою,
не знаю, що ти там з ними робиш,
але лікарі кажуть,
що це вже не виліковно.
Так, невиліковно,
безнадійно, назавжди
я розчиняюся у димі ілюзій,
захлинаючись сухотами,
до останнього видиху
кохаючи уявного тебе...
Може кинути, поки не пізно?
Пізно?
Тлієш у моїх руках...

Чи ж бо снилось, чи так було:
Блукаю вертепним персонажем
Вечірніми вулицями, що ніби
В цукровій пудрі,
Снігом срібним притрушені,
Лиш позаду, потроху-по-кроку,
Сліди губляться підківками,
Так гей-би п’яний місяць
Раз-по-разу спотикався і падав,
Чи бавився в різдвяного ангела.
Кожушок мій дірявий, із дрантливих
Кишень сиплються зорі:
Золотими монетками,
дрібними червінцями,
мідними гривениками,
дзвінкими дукатами…
Плахта задерта, розірвана пазуха,
Намиста разок вже давно загубився.
На губах запеклася образа –
Бо броджу-ходжу, вже не рік,
І не два, цілу вічність:
Чи прийме мене хто до вертепу?
У кожного роль, у когось їх кілька,
А хто щиро – блукай,
Не для тебе сей світ…

Може, небо згадає цей день,
вічне небо, а більше нікого.
Хата. Вишня стара без вишень.
Похилилась ні з того ні з сього.
Я малий, вибігаю надвір,
бачу поле, і гуси крикливі,
ті, що мають рентгенівський зір,
тільки бачать -- тікать... полохливі.
Вже у небі гусак, я за ним,
враз і зграя здіймається вгору
і несеться із криком сумним,
я в траві, а в руках помідори.
Ну а далі... Ні, вже не біжу,
це раніше, як був ще маленьким,
я стогнав, а тепер не тужу,
хай летить зграя біла, мов жменька
мого щастя, яке я згубив,
і ніхто навіть гривні не кинув,
щоб сховати в землі, я покинув
свою зграю й злетів у обрив.

– Ну що тобі до них, сумна моя ти панно? –
Зоріє височінь відбитком таїни,
І поглядом до зір ти линеш невблаганно,
Як грішниця свята, що винна без вини.
Ця ж нічка не тобі тепло вплітає в косу,
І доля не твоя в сузір’ї Сподівань,
І місяць-молодик до танцю не запросить
Печаль очей твоїх із вірою в дива.


– Ну що мені до них сумній і безталанній? –
По вінця самоти в ущелині грудей…
Та бачила я сон, що прийде мій коханий,
Коли під спів сичів зоря в траву впаде.

Давай вытрем веки от слез,
И размажем тушь по лицу.
Мы устали от этих грёз,
От надежды подобной слепцу.
Давай будем писать на запястьях
Те слова, что боялись сказать,
Ведь мечты о придуманом счастье
Заставляют от боли кричать.
Мы увидим статуй улыбки,
Смерть на старых рисунках детских.
Мы ведь делали те же ошибки,
Мы ведь двигались слишком резко.
Мы же мыслили слишком свободно,
Не боялись пойти против масок,
Но стремления были бесплодны,
Растекались по трупам, как краски...
Эти слёзы - багровые лужи
На асфальте теперь засыхают.
Нам с тобою пощады не нужно
Наши страхи уже погибают.

не знаю
не в силах
відповісти на запитання:
"where will you go?"
а ти такий стурбований,
безсилий.
Потрібно меньше диму.
але.
потрібно більше щастя.
але.\
пам`таєш зиму?
як ми обидва стояли на краю
моста.
був вітер.
був коньяк.
був дим.
був блюз.
і ти тоді сказав: "сестро, у нас однаково тюремні посмішки,
у нас однаково шалено вільні очі."
а я відповідала: "а ще однаково заплутані думки й волосся"
ми праві, я в це вірю.
ця меланхолія не закінчиться, але я буду поруч.
тож, братику, не бійся. батареї скоро будуть теплі.

Малюватиму цілий вечір
візерунки з твого ім*я
на підвіконні.
А коли скінчаться
усі фарби,
малюватиму своєю кров*ю
на підвіконні.
І нехай то безглуздий вчинок -
ти мене за це звісно осудиш.
І я змию сльозами малюнки
на підвіконні.

Пожежа у мозку
І чорним по чорному креслю.
Хоча і здається що нібито білим по білому.
Відтінки співпали
прозорості дали дорогу.
Чи ти прочитаєш ім*я,
що колись мені дали Всевишні?

Шорох промокшей подошвы
По залитой мостовой.
Хочется дольше и больше…
Хочется быть с тобой.

Хочется буйного прошлого,
Хочется медленной боли.
Хочется дольше и больше…
Хочется быть с тобою.

Улицы мелкой крошкой,
Слишком неравен бой.
Хочется дольше и больше…
Хочется быть с тобой.
27.08.07.

Ну й знов весна. Нічого ж не змінилось.
Чому за зимами - щоразу весни?
Хоч раз би ти, природо, помилилась,
Ну от візьми коли - та й не воскресни.
Поніжся в замороженій дрімоті,
Проспи ти той будильник березневий,
Із гідністю старої королеви
Дай відпочити своїй древній плоті.
Мені поспати теж таки годиться,
Так років з двадцять, може навіть тридцять.
Десь на горищі дідової хати,
По вуха загорнувшись в одіяло.
Ви б, миші, там не надто тупцювали?
...ой ле-ле! Вже світає. Йду я спати.

27-28.03.03

Наснилося

Не вертає домів козацтво.
Стройові лиш, та й ті на милицях.
Розстріляли учене братство,
Що мололилося їм в потилиці.

Ранок

Не проходять роки безболісно.
Що пройшли - то за ними плачеш.
Нахабніти? Чи бути совісним?
Вже останніх нема неначе.

Вечір

Вже смеркається, ожеледиця.
У москалика нині свято -
Чорний Віл під камазом стелиться,
І бандерівця вкрито матом.

Якщо у тебе є в руці синиця -

То десь у небі журавель.

І в тебе лише один вихід:

Заробляй на літак.

Колись своє "ко-ко"

Сказала Шанель.

Але то вже інше резюме...

І знову день,і знов прощання,
В очах загублене "Папа",
Загублені думки,вінець мовчаня.
Де буду завтра я й де будеш ти?
В серці вичитали "Коханя",
Чи змінить щось...
Ти знов далеко,знову телефони,
Дурні гудки мов первісники біди,
Твій голос загубився...
Як зробити так,щоб тебе знову віднайти?
А потім спокій,дихаю печалю,
Лиш смс рятує від біди,
Жити важко,вирок твій коханя,
Ношу цю я мушу з гордістю нести.

Субтропічні дощі під Батумі -
Монотонні, холодні, нудні.
Чорні хвилі у білому шумі
Відраховують сорок днів.
Мокрі пальми, бамбук і мімози,
Білі гори у вічних снігах...
... В Україні лютують морози,
Синє небо в різдвяних зірках...
Божеволію, марю, сумую:
Так повільно спливають дні...
Чорні хвилі у білому шумі,
Субтропічні дощі затяжні.

Ледь народжена думка...
А чи виживе в слові
та чи буде блукати
по душі пілігримом?
"Леле" брижиться лунко
на парчі вечоровій,
з неба випала вата
разом з "треба" до рими.

Глянь - до "ночі" йдуть "очі",
як до "правди" - "благання",
що за "кров" без "любові" -
чисниць трійця до втрати.
Та комар не заточить...
як у нетрях прощання
на розгублених мові
вміє серце мовчати.

8 Січня 2008

За тобою тінню ходжу
І , як тінь , зникаю.
Я без тебе жить не можу
Й від тебе тікаю.

Поглядом зустрітись хочу
Хоть на мить з тобою,
Проте відвертаю очі
Всім зусиллям волі.

Поцілунком ніжним марю
І без тебе в’яну,
Але руку вириваю,
Бо боюся раю.