У колисці сполоханий сон
плаче. Й крутить прив’яленим листом
хор вітрів. І їх спів в унісон
із тремтінням примерзлої гілки...
Заблукала ця ніч над містом.
У комині зляканий дощ
заховався. Заснула миша.
Із прогірклого сну виріс хвощ,
розгойдавши порожню колиску,
усміхнувшись: хай буде тиша.

Світ спливає поволі римами,
Я спливаю поволі зимами...
Тіні згладжують часу вигини
І ховають у зморшки істину,
Просту, як і все, що справжнє:
Ніколи не буде "як завжди"...

Моей истории болезни
Не уместиться в трех томах!
Медикаменты бесполезны –
Я БЕЗ ТЕБЯ СХОЖУ С УМА.
Мне говорят «лечиться надо!»
И я старателен весьма…
Но вот беда: когда Ты рядом –
Я ОТ ТЕБЯ СХОЖУ С УМА!

Недопалки хтивих бажань
безсило лежать в попільниці наших стосунків,
таких шкідливих для здоров’я,
особливо для серця.
Але ти - моя рятівна звичка,
бо ніякі найсолодші карамельки
не повертають смакові рецептори до тями
після приторно-липкої
щоденної брехні самій собі.
Я вдихаю тебе
і ти наповнюєш мої легені собою,
не знаю, що ти там з ними робиш,
але лікарі кажуть,
що це вже не виліковно.
Так, невиліковно,
безнадійно, назавжди
я розчиняюся у димі ілюзій,
захлинаючись сухотами,
до останнього видиху
кохаючи уявного тебе...
Може кинути, поки не пізно?
Пізно?
Тлієш у моїх руках...

Чи ж бо снилось, чи так було:
Блукаю вертепним персонажем
Вечірніми вулицями, що ніби
В цукровій пудрі,
Снігом срібним притрушені,
Лиш позаду, потроху-по-кроку,
Сліди губляться підківками,
Так гей-би п’яний місяць
Раз-по-разу спотикався і падав,
Чи бавився в різдвяного ангела.
Кожушок мій дірявий, із дрантливих
Кишень сиплються зорі:
Золотими монетками,
дрібними червінцями,
мідними гривениками,
дзвінкими дукатами…
Плахта задерта, розірвана пазуха,
Намиста разок вже давно загубився.
На губах запеклася образа –
Бо броджу-ходжу, вже не рік,
І не два, цілу вічність:
Чи прийме мене хто до вертепу?
У кожного роль, у когось їх кілька,
А хто щиро – блукай,
Не для тебе сей світ…

Може, небо згадає цей день,
вічне небо, а більше нікого.
Хата. Вишня стара без вишень.
Похилилась ні з того ні з сього.
Я малий, вибігаю надвір,
бачу поле, і гуси крикливі,
ті, що мають рентгенівський зір,
тільки бачать -- тікать... полохливі.
Вже у небі гусак, я за ним,
враз і зграя здіймається вгору
і несеться із криком сумним,
я в траві, а в руках помідори.
Ну а далі... Ні, вже не біжу,
це раніше, як був ще маленьким,
я стогнав, а тепер не тужу,
хай летить зграя біла, мов жменька
мого щастя, яке я згубив,
і ніхто навіть гривні не кинув,
щоб сховати в землі, я покинув
свою зграю й злетів у обрив.

– Ну що тобі до них, сумна моя ти панно? –
Зоріє височінь відбитком таїни,
І поглядом до зір ти линеш невблаганно,
Як грішниця свята, що винна без вини.
Ця ж нічка не тобі тепло вплітає в косу,
І доля не твоя в сузір’ї Сподівань,
І місяць-молодик до танцю не запросить
Печаль очей твоїх із вірою в дива.


– Ну що мені до них сумній і безталанній? –
По вінця самоти в ущелині грудей…
Та бачила я сон, що прийде мій коханий,
Коли під спів сичів зоря в траву впаде.

Давай вытрем веки от слез,
И размажем тушь по лицу.
Мы устали от этих грёз,
От надежды подобной слепцу.
Давай будем писать на запястьях
Те слова, что боялись сказать,
Ведь мечты о придуманом счастье
Заставляют от боли кричать.
Мы увидим статуй улыбки,
Смерть на старых рисунках детских.
Мы ведь делали те же ошибки,
Мы ведь двигались слишком резко.
Мы же мыслили слишком свободно,
Не боялись пойти против масок,
Но стремления были бесплодны,
Растекались по трупам, как краски...
Эти слёзы - багровые лужи
На асфальте теперь засыхают.
Нам с тобою пощады не нужно
Наши страхи уже погибают.

не знаю
не в силах
відповісти на запитання:
"where will you go?"
а ти такий стурбований,
безсилий.
Потрібно меньше диму.
але.
потрібно більше щастя.
але.\
пам`таєш зиму?
як ми обидва стояли на краю
моста.
був вітер.
був коньяк.
був дим.
був блюз.
і ти тоді сказав: "сестро, у нас однаково тюремні посмішки,
у нас однаково шалено вільні очі."
а я відповідала: "а ще однаково заплутані думки й волосся"
ми праві, я в це вірю.
ця меланхолія не закінчиться, але я буду поруч.
тож, братику, не бійся. батареї скоро будуть теплі.

Малюватиму цілий вечір
візерунки з твого ім*я
на підвіконні.
А коли скінчаться
усі фарби,
малюватиму своєю кров*ю
на підвіконні.
І нехай то безглуздий вчинок -
ти мене за це звісно осудиш.
І я змию сльозами малюнки
на підвіконні.

Пожежа у мозку
І чорним по чорному креслю.
Хоча і здається що нібито білим по білому.
Відтінки співпали
прозорості дали дорогу.
Чи ти прочитаєш ім*я,
що колись мені дали Всевишні?

Шорох промокшей подошвы
По залитой мостовой.
Хочется дольше и больше…
Хочется быть с тобой.

Хочется буйного прошлого,
Хочется медленной боли.
Хочется дольше и больше…
Хочется быть с тобою.

Улицы мелкой крошкой,
Слишком неравен бой.
Хочется дольше и больше…
Хочется быть с тобой.
27.08.07.

Ну й знов весна. Нічого ж не змінилось.
Чому за зимами - щоразу весни?
Хоч раз би ти, природо, помилилась,
Ну от візьми коли - та й не воскресни.
Поніжся в замороженій дрімоті,
Проспи ти той будильник березневий,
Із гідністю старої королеви
Дай відпочити своїй древній плоті.
Мені поспати теж таки годиться,
Так років з двадцять, може навіть тридцять.
Десь на горищі дідової хати,
По вуха загорнувшись в одіяло.
Ви б, миші, там не надто тупцювали?
...ой ле-ле! Вже світає. Йду я спати.

27-28.03.03

Наснилося

Не вертає домів козацтво.
Стройові лиш, та й ті на милицях.
Розстріляли учене братство,
Що мололилося їм в потилиці.

Ранок

Не проходять роки безболісно.
Що пройшли - то за ними плачеш.
Нахабніти? Чи бути совісним?
Вже останніх нема неначе.

Вечір

Вже смеркається, ожеледиця.
У москалика нині свято -
Чорний Віл під камазом стелиться,
І бандерівця вкрито матом.

Якщо у тебе є в руці синиця -

То десь у небі журавель.

І в тебе лише один вихід:

Заробляй на літак.

Колись своє "ко-ко"

Сказала Шанель.

Але то вже інше резюме...

І знову день,і знов прощання,
В очах загублене "Папа",
Загублені думки,вінець мовчаня.
Де буду завтра я й де будеш ти?
В серці вичитали "Коханя",
Чи змінить щось...
Ти знов далеко,знову телефони,
Дурні гудки мов первісники біди,
Твій голос загубився...
Як зробити так,щоб тебе знову віднайти?
А потім спокій,дихаю печалю,
Лиш смс рятує від біди,
Жити важко,вирок твій коханя,
Ношу цю я мушу з гордістю нести.

Субтропічні дощі під Батумі -
Монотонні, холодні, нудні.
Чорні хвилі у білому шумі
Відраховують сорок днів.
Мокрі пальми, бамбук і мімози,
Білі гори у вічних снігах...
... В Україні лютують морози,
Синє небо в різдвяних зірках...
Божеволію, марю, сумую:
Так повільно спливають дні...
Чорні хвилі у білому шумі,
Субтропічні дощі затяжні.

Ледь народжена думка...
А чи виживе в слові
та чи буде блукати
по душі пілігримом?
"Леле" брижиться лунко
на парчі вечоровій,
з неба випала вата
разом з "треба" до рими.

Глянь - до "ночі" йдуть "очі",
як до "правди" - "благання",
що за "кров" без "любові" -
чисниць трійця до втрати.
Та комар не заточить...
як у нетрях прощання
на розгублених мові
вміє серце мовчати.

8 Січня 2008

За тобою тінню ходжу
І , як тінь , зникаю.
Я без тебе жить не можу
Й від тебе тікаю.

Поглядом зустрітись хочу
Хоть на мить з тобою,
Проте відвертаю очі
Всім зусиллям волі.

Поцілунком ніжним марю
І без тебе в’яну,
Але руку вириваю,
Бо боюся раю.

Яке то щастя - бути лиш собою,
не змінювати ролі кожну мить.
Не зливатися з безликою юрбою,
й чинить як розум і душа велить.

Яке то щастя - мати коло друзів,
яким у радість - чимсь допомогти.
Яка удача - щохвилинна муза,
з якою гріх творити не змогти.

Яке блаженство - просто легко жити,
із стресами, проблемами, роботою.
В якусь хвилину просто зрозуміти,
що власне Я - не є уже турботою.

Що тільки в тебе право є вирішувать,
що в радість, де халепа, де біда.
Хвилини щастя із життям вимішувать
й забути все. бо заздрість роз"їда...

Посеред спустошення
Думка зависла немов хижий птах,
Напевне кульмінація – поїхав к бісу дах.
Не в силі стримати “психічні” натиски,
Позбавлений гармонії, у прострації,
Мозок заганяється, немає рації
В усвідомленні безсилля... І овації
Сплетінню химер інтелекту
У мареві туманів густих –
Анекдот, пародія для тупих,
Якій немає кінця... Вона іде крізь віки,
Викривляючи буття, прикриваючи гріхи,
Засліплюючи блиском холодних міражів,
Серця і душі, потоки почуттів та відчуттів.

23.12.07

Облиш мене, мелодіє століть,
Твої слова торкаються узвишшя.
З-понад твоїх карпатських верховіть
Мене шука доби тривожна тиша.

Вона війне війною навесні,
В якій моря потонуть з островами.
Корінням в ніч пішли твої ліси,
А верховіттям – зорями і нами.

Суджений-ряджений прийди!
Ти шепнула, не вказавши куди…
Він прийшов… до твоєї сусідки.
Ти зомліла. Принесли води,
Ледь собі не вчинила біди,
Та умить позбігалися свідки.
Серед них був і суджений,
Терпко-сірий, кволо-застуджений…
Подивилась на нього більш вдало
І сусідці подарувала.

Народилася зірка - є дозвіл на шлях -
Кличе простір у справах творіння -
Знов мандруємо ми на смугастих котах
Й гнуться зорі від їх муркотіння

Там, на променях ще несповитих зірок,
Блискотять галактичні зайчата,
І цей танець найдальший померхлий куток
Розфарбовує подихом свята

Мати всесвіту вічна, на тлінних руках
Її діти живуть або гинуть, -
Маєм пам'яттю першого молока
Усвідомити вірну стежину.

Вість про зірку несімо прекрасній Землі -
Що віки коло Сонця кружляє -
Бо для нас (хоча і весь всесвіт нам дім)
Більш дорожчого місця немає.

Ми мандруємо в світ на смугастих котах,
Між галактик, і кожному сонцю,
Перевіривши, що з їхнім сяйвом не так,
Виділяємо по охоронцю.

Час застиг, ледь видніють зірки
Тиша вкрила космічну пустелю
Тільки зоряний соловейко в пітьмі
Ріже вакуум срібною треллю

Наше братство тримає вселенський режим,
Не дає сонцям темпи міняти
І мені та невидимим друзям моїм,
Не доводиться відпочивати.


Кожну мить як від справ відриваюся я -
З лику світу на той бік творіння -
Долучаюся я до братів на котах
На дорозі святого служіння.

Із підвіконника поверху н-ного
кроком донизу ступаю упевнено.
Слизько підошвам – гриміло ж і блискало,
лляло безбожно. Фінальною рискою
мокре вікно за спиною опущено,
юрмище хмар, наче вариво згущене,
троси вагань моїх рвучко обірвані;
дихати – глибоко, рівно, розмірено

Більше несила - у пам’яті зболеній,
стільки пекучих утрат закарбовано,
годі, набридло втішатись оманою,
скніти, укрившись жалобою рваною!
Хай унизу застигає пристиджений
цей бестіарій з істотами хижими

Складки шовкові злетять фіолетово,
зліва у грудях не чується трепету;
руки розправлю крилатою парою,
вниз опущуся поволі почварою;
вхоплена воями десятирукими,
в бричку, запряжену чорними круками,
сяду велично на тлі горностаєвім,
марення поряд летітимуть зграями;
злину з химерами, з єдинорогами –
знаними відьмі – не жінці - дорогами

Ну що ж, помовчимо,
п`ючи з ночей застиглу
тишу,з немитих
глиняних ночей,
що кришаться від
тиску вказівного
пальця на
зіржавілий і
слизький курок
зарядженого
сумнівом
сумління?
Помовчимо?
Закривши рота
на нікельовані замки
і вкинувши
ключа
до внутрішнього вуха
на коваделко
під удари
молотка,
що гатячи
по дзвінкості
металу
народить тільки
синтетичну іскру тиші.
Помовчимо?

***
Хай тільки дві біди в країні тій існує,
та перша весь час другу ремонтує...

***
Видобування коксу – справа стратегічна,
Принаймні, так вважає мер столичний...

***
Вишиванка з піджаком – то солодка пара,
Як метелик з картузом, як Стецько і Клара...

***
Він всіх навчить, як коми розставляти,
Як треба дихати і як вірші писати,
Як стати жертвою всіляких фобій,
А провокація – то просто хоббі...

***
Осетр с лимоном мною обожаем,
Но почему-то вспомнилось опять:
"Небось картошку все мы уважаем,
Когда с сальцом ее намять..."

Сидітиму надвечір у кав'ярні,
По шибі краплями стікатимуть хвилини,
До зустрічі з тобою півгодини
Безпомічно-щемливого чекання.

А ти не прийдеш. Я гадала зранку.
"Всі зустрічі скасовано. Назавжди."
Сидітиму. Чекатиму. Як завжди.
Я ж, номінально, ще твоя коханка...

Там, через столик, цмулять сапераві,
В пів-ока дивляться і щось жартують тонко.
О так, не та, не та вже незнайомка...
In vino veritas? Можливо, Ви і праві...

Я вже втратив свій префікс "най",
І тепер, відчуваючи втому,
Відчайдушно кричу: "Стривай"
Сивому болю свому.
Захильнувшись пилом душі,
Нарешті отримую спокій.
Намагаюсь, там де грішив,
Власні почути кроки...
07.01.08.

Малюнки на вікнах. І ввімкнуте світло,
вже ніч кілька років, вже спати пора,
колонки ревуть від баллад несусвітних,
я плачу від щастя. Ридаю одна.

Я згадую вірші. усі, які можу,
шукаю слова поміж тисячі тем.
У злості своїй засідаю за прозу,
і прозу оту виражаю віршем.

Малюнки на вікнах. спадає чорнявість,
вже ранок своїх діточок посила.
Ретельно столітню приховую млявість,
і йду поміж люди. Я-є. Я-жива!

Впіймалась мрія.
Пастка - скельця два рожевих,
де витесані очі
променем ранковим
по блиску роздають
мінливі рухи мрева -
веселка осяжна,
як щастя на підкові.

Заходить в серце стук -
заходяться до стиску
наповнення думок
пташиним перелетом,
наносить кому день,
тепло підводить риску
під паростком надій,
за пруг втікає Лета.

Що думою майне -
то повертає в спокій,
а він голубиться,
поскубуючи млості.
Віднова легкоти
(до простоти глибока)
любов`ю до життя
переживає простір.

7 Січня 2008

А ЩО В МІШКУ?
– Лисичко, лисичко,
Де була цілу нічку?
– Я була у півника,
Півника-іменинника…
– А що в тебе у мішку?
– Кукуріку!!!

ДИНІ
На городі, наче свині,
Розляглися жовті дині.
Воду п’ють, тому мовчать,
Вгору хвостики стирчать.

ОДЯГАНКИ ДЛЯ КИЦІ
На задні лапки тапці
Сплели для киці бабці,
А дідусі для киці
Зв’язали рукавиці.
Зігріті в киці лапки,
Однак немає шапки.
Можливо, мама й тато
Її пошиють з вати?

ДЕ ТАТО ПРАЦЮЄ
Є у киці кошенята,
Тато й мама є в Маринки.
В кошенят мисливець тато –
Ловить він мишей на ринку.


ВДЯЧНА КИЦЯ
Їла Катя паляницю,
Пригостила нею кицю.
Киця бігає по хаті:
– Чим же я віддячу Каті? –
Як стемніло, киця в ліжко
Принесла Катрусі... мишку.

НЕВДЯЧНИЙ КІТ
Дали котові якось рибку,
Він смачно губи облизав.
З’їв на обід ту рибку швидко
І навіть слова не сказав.
А був би ввічливим котом,
То помахав би хоч хвостом.

СКЛАДНЕ ЗАВДАННЯ
Оля виправити двійку
Намагалася давно.
Дав учитель їй лінійку,
Каже: «Виміряй вікно».
Спалахнули в Олі щоки,
Оля руки розвела:
– Це вікно таке широке,
А лінієчка – мала...

ПЕРЕЦЬ
Червоний перець аж горить,
Усіх він може спопелить.
– Рятуйте! – він побачив дощ
І заховавсь до мене в борщ.

СОСНА
У лісах росте сосна,
В колючках уся вона.
Це ж у неї їжачки
Позичають колючки.

АПЕЛЬСИН
В апельсинів син –
Апельсин.
Донечки в косинках –
Апельсинки.
Навіть хатка нова
Апельсинова.

НЕ ХВАЛИСЯ‚ ЯК ГАРБУЗ
Похваливсь гарбуз м’ячу:
– Як захочу – полечу!
І захекав‚ наче міх‚
Та піднятися не зміг.
– Я літати ще навчусь‚
А от зараз – покочусь! –
Весь надувся він і – трісь! –
На шматочки розлетівсь.
Намотай собі на вус:
Не хвалися‚ як гарбуз!

СОВА
Сова – мудра голова,
Але дивною бува.
Вночі літає між дерев,
А вдень ходить з ліхтарем.

ЯК ЗІПСУВАЛИ ЗЕБРУ
По звіринцю ходить зебра.
В білу смужку в неї ребра.
Кажуть, зебру зіпсували,
Як паркани фарбували.

ЛОЗИ Й БУДЯКИ
Люблять кози їсти лози
Влітку і в морози
І ніколи
Губ не колять
Об колючі лози.
Люблять кози будь-які
Край дороги будяки.
І, мабуть, від того
В них колючі роги.

КАШТАНИ
Як були козаками каштани,
В шароварах ходили вони,
А тепер, коли стали панами,
Носять джинси й зелені штани.

АКАЦІЇ
На акації веселі
Ми влаштуєм каруселі,
Щоб коти і миші
Були веселіші.

ШВИДКА ДОПОМОГА
Кличу тата,
кличу неньку,
Дідуся й бабусю:
– Захистіть мене швиденько,
Я кози боюся!

Прийшов Святий Вечір. Врочисто й повільно сніжинки
Із вітром кружляють в танку у вогнях ліхтарів,
Грайливо у вікнах підморгують вбрані ялинки,
Щасливі обличчя і радістю сповнений спів
Веселих колядок. Сріблисте пухке покривало
Упало на землю... Я раптом згадав крізь роки,
Як дзвінко співали в Святвечір "Нова радість стала..."
І щастя лилося в серця, коли ми, хлопчаки,
Ходили з колядками гуртом від хати до хати,
Несли людям звістку про ясну Різдв'яну Зорю -
Христос народився! Й любов'ю наповнене Свято
Щоразу підносить й оновлює душу мою.

Їду автобусом на Різдво додому.
Тихо, біло, шлях знайомий
До останнього пенька на узбіччі…
Та раптом сяйнуло у вічі:
Лисиця руда, як сонце в ту мить,
Снігом незайманим поруч біжить
В посадці ялин зелених…
…Війнуло крізь шибку теплом на мене.

Наді мною
Небо зоряне.
Серед неба
Шлях проорано.
А тим Шляхом
Сестра Галя йде,
А за нею
Шатлом змій гуде.
Та вже бачу:
Булава летить, -
Буде Змія
Галин братик бить.
За неправду
Змія він навік
Аж по шию
Зажене у тік.

Ілюзія несамотності:
У вікно електрички 5 годин підряд
Піддивляєшся на електродріт
Із цілковитою впевненістю:
Він мчить поруч з тобою
Від самого Рівного,
Підскакуючи часом, щоб ти не заснула,
Лишивши його бігти на самоті...

Непричалений човен, вологий пісок,
злий годинник тік-так, перше світло й туман,
я русалка, тримаю соковите стебло
і пишу про любов найкоротший роман.
Я чекаю ось тут, ти не з моря прийдеш.
Із степів душу всипану попелом тягнеш
та невтілені мрії сюди принесеш
і крізь сльози кидатимеш жарти.
Бо все вийшло не так... Ти прийщов на мій лоскіт,
повернутись назад у пучину богів,
я щаслива - хоч хтось не кричатиме "досить",
взагалі не казатиме слів.
Закохаюсь. У море лиш дихать тікатиму,
коли спатимеш. Примножу сльозами солоне.
Ти ж мене не полюбиш. Нещасні - нездатні.
І насправді не хочуть. Хоч тримають долоні
їхні міцно тебе, та ця ніжність - то просто розрада,
а смачні поцілунки мабуть від нестачі повітря.
Твої - втеча і біль, а моя була - сліпнуча радість,
бо твої - кілометри, а мої - блакитні літри.
Мені можна без цілі, тобі ж подарована ціль,
подарована Богом, захована лиш і зубаста.
І не думай, що тут серед бездушшя і хвиль
ти зможеш забути усе...лиш забудеш про щастя.

Не мовчи, не будь крицею,
спицею в колесах прийдешніх вимог.
Може хочеш в в'язницю?
Там більше, ніж деінде Бог.

Не кричи, не буди людей сліпих,
з чайками не тікай у море, за горизонти,
не питай - чи вистачить живих,
лиш грай...і розклеюй анонси.

І страх і сміх, і страх і сміх,
сонце і стронцій, сонце і стронцій.

Ходи блудити в лабіринтах,
що знаєм напам'ять.
Чи варто жити далі, знаючи все наперед?
Скільки років, а все ж ті капкани ставлять,
а ми руйнуєм паритет..
і вірим в довгожданний злет...

Іду...рудію,
прослизую в ринву буття,
провулок лиш тихо ворушиться.
І зовсім не грізно. Хоч пізно.
А я ще дитя.
Він теж собі дума: а раптом сьогодні все зміниться.

Я виросту...зіпнуся,
нестямлюся в пристрасті, позбудуся впертості,
згрішу й осміхнуся цікаво,
уперше нап'юся,
здивуюся власній відвертості.

Та каву гірку полюблю,
знахабнілих людей
і волання гітар.
Всім гірким насолю,
у безмежжі ідей попливу...
серед мрій, поміж хмар.

Згодом звичайно отямлюсь,
познімаю весь пірсинг,
зроблю капремонт і не вийду гуляти у дощ.
І життя як годиться на плечі взвалю
Й щовечора вдома дивитимусь вісті.

А провулок тоді зарегоче, заплаче,
я прокинусь вночі і тривожно здригнусь.
Ціль, мета, мрія, бажання, задача.
Все пішло, хоча я, здавалось, біжу.

Ввірвалась глазур
у мій внутрішній хаос
і стерла пилюку красивим лицем,
не треба тортур
і змісту, і часу,
що ставить на місце усе.

Я гратиму в гру
недитячу та вічну,
пройду епізоди, зап'ю гіркоту,
умру не умру,
як слова доберу
до життя, лиш тоді піду в дрімоту.

Лиш хаос і память, бажання зміцніти,
знайти чи існуючу ціль.
Біль - мить. Нам недовго іти, а боліти
повір, друже мій, й поготів.

Невпинний, нудотний, тривожний мій пошук,
солодкий лиш сон-примітив,
я птахою стала, я кинула ношу
і крила взяла замість слів.

А потім лиш дотик і звук, покаяння...
продала я думи, а хмари пусті,
такі ж як туман унизу - непроглядні
і очі та крила не ті...

Мы с тобой чёрно-белые,
Никто не раскрасит,
давно уж дозрелые
И кто - то же сглазил…
Оставь неизвестность
в углу – пусть пылиться,
хотелось воскреснуть…
Как можно так влипнуть?
Оставь не ответы
На кухне, на полке
Мы вместе – нас нет,
Расстроиться? толку?
Бежать от вопросов,
в метро, на маршрутке,
прикинулся богом?
Любовь - это шутка?
Смешная новелла
про нас, но не с нами,
журавлик летает,
Любовь – оригами…
Немножко фантазий,
Из лифта в подушку,
Ну, кто-то же сглазил?
Любовь - как подружка…
В конце знак вопроса,
нет комы, и точки,
любовь как угроза,
Заело замочки…
…
Чёрно-белое фото,
не в мусор, не в память,
Любовь как картина -
На сердце орнамент…

Ты, затворив веки и сотворив мир,
Смотришь в меня, как в кривое зеркало.
Я искажаю.

Ты, карими небесами, поднимаешь меня
надо мной самим и роняешь у
своих ног.

Ты чудесна во всем, даже если ничего нет.
Даже если меня нет рядом
с тобой

Ты – меч, поражающий, но животворящий,
Ты – не оружие, ты - творение.

Ты – никогда не закончишься, а если и
закончишься, то на много позже,
чем закончусь я.

Закончится тоньше,
захочется больше,
испортится меньше,
завоется громче:
«Чем больше, тем лучше»
В объятьях заключит,
заглючит, отнимет,
обманет, подарит,
полюбит, раздавит,
запарит, завоет:
«Я буду с тобою»
и обласкает…


И горизонтальное
станет вертикальным.
.А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а
-а-а-а-а-а-а-абстрактно!
Похоже на «апчхи»
в полпятого утра. Дыра.
Постель. Вчерашний кофе.
Подушка на полу.
Продрогшим ребрам покоя нет.

Тянусь за сигаретами…

Где же,
ты,
милая,
Мокрыми
милями,
Сухостью
в горле
Ночью
укрою,
Чмокну
в
височек
Краткостью
многоточий…

… … … … … … … … … … … …

МЕЧТЫ!

…мечтымечтымечтымечтымеч
тымечтымечтымечтымечтымечты
мечтымечтымечтымечтымечты
мечтымечтымечтымеч…

ТЫ МЕЧ!
14.09.07.

Горить лампадка вічності в раю,
в саду блаженнім, там, серед пустелі,
я свого Бога в небі пізнаю,
а ви землі клянетесь навіжені.

Ви в борнях вже й забули суть війни,
як страуси в піску сховали очі,
не від спокус і від лукавства ночі,
та Бог хіба лише для рік молочних
створив вас з ворожнеч піни?

О ні! О ні! Плюватись як верблюди
він не велів вам навіть на злочинців,
прощав, бо знав - слабкі ми, люди.
Але робити з себе судочинців,
царів і королів, владарів світу?
І вавилонські вежі будувати?
Так ніби Бог б у небі мав сидіти,
а ви би хитрістю могли його дістати.
І ще дивуєтеся сутичкам й розбрату,
в інстанціях над злом розправу
ви чините. Та вам же чхати,
духовність не зазаначена по праву.

Ой, не оцінить Боженька цей гріх,
і в рай не пустить, хай мене не пустить,
я не дурю себе, а знаю, що усі
рай на Землі уже шукати мусим.

У цім світочку ницості і глуму,
Оглушеному лементом лакиз,
Найлегше недотепі й тугодуму,
„Не знавшим разниці” – де лицар, де харциз...

Козиряться чванливі бузувіри,
Гнуздають ошелешених сіром –
І вже, немовби справжні машталіри,
Поцьвохкують над нами батогом.

П’яніють од кальяну і „шампані”,
Зневаживши медівку й сирівець.
Безчинствують, бо впевнені зарані –
Напевно послугує повідець.

А з нас авжеж не піна – кінви крові –
Впивайтеся, кружляйте залюбки...
Комусь бо вже – нові хрести тесові
І заготовлені на провід глевтяки.

Нахабство не личкується словами,
На мудреців не вирядиш нікчем.
Прийдешній час, надіюсь, буде з нами –
Хорошим світлим справедливим днем.

не обминай
мене, любове,
на перехресті не звертай,
не покидай,
не холодú
іскронадію цю останню -
живу ще крапельку кохання,
як стúгму,
в грудях галайдú -
торкнися мого серця та й
тепла дай
зашпорам терновим.

На дві адреси – жодної домівки,
І дві дороги – кожні вихідні.
Ти подаєш під церквою дрібні,
Як відкупні.
Для райської долівки.

Твій спокій – сплав титану. Не розбити.
Ти стільки бачиш і спокійно спиш.
Цей білий сніг – знецінений гашиш.
Коли немає з ким поговорити,
То ти із ним спокійно помовчиш,
І можна жити.

Ви із Богом квити.

Крокує колона
німа, безборонна.
Мороз пропікає -
аж стигне душа.
Крок вправо з колони,
Крок вліво з колони -
І смертю ригає,
гримить ППШа.
Парує недовго
калюжа червона,
Відрубані пальці
в підсумках бряжчать...
Голодна колона
в домашнім полоні,
І ситі ворони
над нею летять.

Неголений і трошки сивий вечір без пісень,
отрута і блаженство, зла перверзія,
ти - збоку, мовчазний, відчутний подихом лишень,
рука - на пульсі серця.
Версія надцята. Любов ще жива.
Поки...палимо з байдужим поглядом.
Вічність тікає, майже жнива.
Буде безвихідь знемогою..
Знаю, але не спиню нічого,
Будда й не гляне на мою ницість,
вип'ю чаю, поглибшу сизість
туманність наче, зітру тривожність.
Вечір, що твориться в ніч,
думка про майже народжену пристрасть,
збуджує просто відсутність облич
інших, і дика відстань.
Любитиму, поки не втрачу рум'янець
і розуміння, що не намарно,
терплю, п'ю, блюючи у глянець,
вірю у справжність "нелучезарну".
Трагічну любов, солодку і кращу,
далеку від тебе розчавлену істину,
що лиш відчуваю і також не бачу,
тому все одно, що на відстані.

(кадзе - японс, - застуда,нецу - жар, лихоманка)

В мене хижа кадзе,
птах у хаті плаче,
той, що серцем зветься,
а частіше камнем,
з чарки виринаю, наче квітка
з вази
лиш куди не бачу...
А про що ідеться.
Тут, сьогодні в світі, радіо-тіві,
на роботі, вдома - лиш один тягучий
чи туман, чи ситець, в голові лиш думка -
п'ючи - утопити біль кісток сипучих.

Мабуть в мене нецу,
ненавиджу ясність,
і вікно цілую щоками частіш,
в їхній піт вдивляюсь, наче більше часу
так мені воздасться, наче так - тепліш.

Полотно, білило, вирвані розетки,
стоптані троянди, майже мертві губи,
та зате не мокрі хусточки-серветки,
на краю стояти більше вже небуду.

Ні, не хочу...чуєш, осінь, чи там хто,
мої очі очі люблять, руки хай лежать,
житиму, чекатиму черговий виток,
черговий бутон, біль і унітаз.

В мене хижа кадзе,
так буває завжди, так буває рідко,
тихше йде життя,
якщо чарки - вази,
якщо люди - квіти,
я собі чекаю, як колись дитям