Навколо шум, людей багато.
Всі квіти оберемками несуть.
Усі зібрались мов на свято.
Із церкви стелять хоругвами путь...

В кімнаті плач, ридає мати...
І батькови не стримати свій крик
Уже немає немовляти -
Маленький ангел із домівки зник...

Чекання – бич нелюдської наруги.
Іще момент – і стримуючи шал,
лягають пальці в чорно-білі смуги.
Химерна суміш радощів і туги
тече, мов лава, у принишклий зал.

Захована під образом-вуаллю,
ця жінка, як містерія жива,
на клавішах - стрункій горизонталі
підносить в небо, кидає в провалля,
в туге заплівши ноти і слова.

І править бал рудоволоса панна,
маніакально, віддано без меж
залюблена в єство фортепіано,
і очі, що палахкотіли тьмяно,
займаються загравами пожеж.

Четыре стены – три шага на два
раздели - иначе не хватит,
и влепленный в стену лист календаря
застыл в тридцать первом марте,
ни шагу назад – это, в сущности, бред,
но и вперед невозможно,
за окнами медленно гасится свет,
и в искрах костра при аутодафе
день корчится, как безбожник.

Возьми мою руку – сто толик тепла
и нервы твоих истерик
из крови и плоти – банально звучит –
но в них присутствие зверя,
легко промолчать, но сказать не сложней,
cлова снеговой лавиной
отменят все числа на календаре,
и нет толкования у словарей
для слов, что ты бросишь в спину.

За окнами медленно гасится свет
тобой или мной (молчи же!),
возьми мою руку, покуда в окне
небо царапает крыши,
и эти четыре – три шага к стене,
здесь нечем дышать и тесно
от слов, что бьют по моей спине
и где-то внутри закостенев,
во мне выжигают бездну.

Мне не о чем теперь молчать, теперь бессмысленно…
В лоскутных призраках причал, и там повисли мы…
А ветер правит паруса скорее к северу
теперь, когда я все сказал. Сбоит на сервере -
мой позывной - прожжет тебя. Над микросхемами
летает призрак октября. Моими венами
не управляешь больше ты, а сердце падает
в пустой колодец с высоты. Я знаю, ада нет
ни под землей, ни в небесах, он в точке времени -
теперь, когда я все сказал - убей меня.

Мій янголе сивокрилий,
пораднику безголосий,
де, за якими брамами
приховуєш світлий лик?
Фіранками бавиться осінь,
стікають на блюді сливи,
медвяно струмить повітря
і губиться серед гір…
Ти є? чи ти був? чи будеш?
таке нескладне питання,
навіщо тоді ті знаки
долонями стережу?
твій посміх відлунює вітром,
твій погляд відблискує в ватрі,
твій подих – у першій ноті
тендітного «Summer Time»…

Вечір добігає до кінця
У багетах львівської кав’ярні
Проникають в душі і серця
Слово й пісня – однаково гарні

Запах ночі, кави і вина
Вітерець Трояндового вальсу
Принесла в долонях нам весна
Зупинившись на одвірках часу

Скло у вікнах віддзеркалить мить
І любов, у келихи розлиту
Знову пісня до сердець летить
Просимо, Маестро, повторити

Вечір добігає до кінця
Над дахами свічкою згасає
Вам, Маестро, пісня до лиця
І гітара, що так ніжно грає

6.04.20008р.

Ми їхали крізь зливу,
через суцільну воду,
крізь морок, шитий золотом
стосотень блискавиць.

Шугала врозтіч темінь,
і рвався на свободу
дороги чорний килим,
аби упасти ниць

під ноги нам покірно
асфальтом чи рікою,
і човен линув, линув,
долав, долав, долав,

і колисав нас тепло
мелодії спокоєм,
незрозумілим співом
про night, i heart, i love...

І так було нестрашно,
мов перед образами,
і так було врочисто,
неначе на Різдво,

і вперше ми відчули
вінчання небесами,
і вперше зрозуміли,
що ми — одне єство.

І припинилась злива,
і ми, такі щасливі,
спинились на узбіччі,
на росяній траві.

І зрозуміли — щастя
не випадає двічі.
Дорога нам стелилась.
Та не одна, а дві...

Звиняй, ти, ймовірно, хочеш ребро навпак?
І взагалі – навспак, так? Без дітей.
А я винувата у всьому сама... Ще б пак!
І тріщини в спині я маю тепер за те...

Учора до Авеля мовила кілька слів,
Коліна заклякли, я ледве тепер ходжу.
А ти на повіки йому нагорнув землі
Коли своїм плугом у полі заклав межу.

Сьогодні при Каїні мала безсонну ніч –
Він знову стогнав щось про очі й гарячу кров...
О, що то за плід був, мій сину, скажи мені?
Либонь, десь поблизу змій причаївся знов...

Ось-ось піде дощик, бо ниють старі кістки,
Піду-но збирати яблука, бо ж гниють...
Агов, чи ти знаєш, бувають іще й такі,
Що марять Землею нашою, там в Раю.

5 кв’08р.

Континент як палата – перемерзле мовчання
і номер шостий,
У цукровій хатинці живуть два вар’яти –
це ми з тобою,
Чорну нічку піврічну довго гріємо в роті,
міцну, як «Шустов»,
А на ранок виходимо звично на кухню
униз головою.

Наш нехитрий сніданок – безголовий,
як я, – nescafe, мівіна,
Двері снігом присипало, нікуди не спіши,
виціловуй груди,
Перелічуй губами хребці...
За нами стежать пінгвіни
У віконечко станції. Пахне липовий чай.
Пахне грудень.

До Мідвінтера довго. І мед у стільниках
замерза настільки,
Що стає бурштином. Стільниковий зв’язок відсутній.
Стукай в рейку.
Годуватиму пінгвінів, наче курей. «Ціпу-ціпу!»
Кілька
Замість проса – особливості птахівництва
за протокою Дрейка.


Аероплан пролітає. Білі крила фанерні.
І ти у ньому
Усміхаєшся, махаєш до мене рукою,
наче ангел раю,
Моя пінгвіняча зграя, що перевальцем ішла додому,
Задирає цікаві голови. Високо-високо їх задирає.


А потім пінгвіни падають на свої чорні
кремезні спини,
Лежать на снігу безпорадні, як, припустімо,
мішки з мукою,
І дивляться в синє небо. Я падаю біля них,
і мрію про сина,
І проводжаю тебе поглядом. І тебе вже нема
наді мною.

Та залишились пінгвіни. Це ж халепа,
погодься, - отак упасти!
І я заходжуся їх, чорно-білих, як доля,
перевертати,
Піднімаю (бо хто, як не я?) струшую сніг,
ставлю на ласти,
І ми повертаємося снігами
до нашої рукавички-хати.

...І розплутую кольорові сни, як клубочки,
і ніч минає,
І чекаю червоних вітрил, або крил -
що одне по суті,
І щоранку, годуючи пінгвінів,
тебе виглядаю,
І пір"їнка аероплану кружляє
у звітреній каламуті.

Черга. Давно такого не було.
За чергою – плакат: «Все по вісім гривень!»
Це second-hand. Ганчір’я – не фуфло:
американський рівень.

Підхожу, бачу – сорочки
з бавовни і якраз під розмір,
фланель-фламінго, кліточки.
В такій сорочці – теле-Познер.

А цю носив той чоловік,
якій віддав з теплом і хлібом,
щоби зігрітися я зміг,
країна не здавалась хлівом.

До тіла міряю – якраз,
і тіло – брила.
І, певно, я в сорочці – ас.
Чужа душа – мою зігріла.

Сьогодні буде тет-а-тет.
Мій тет-а-тет зі світом: він і я.
Віч-на-віч говоритимем про вічне,
Світитиме одним-одна зоря.

Загримотить у небі, блискавиця
Розкроїть раптом небозвід, і я,
Готова підійнятись, навмання
Здійсню політ.

Здіймаюсь стрімко, ні – мене здіймають,
Несуть потоком вогняним, та я
Вже їх не потребую, виростають
Позаду два моїх крила.

Не бачу тих, що ходять там внизу...
(Невже і я колись була одною?..
Одною з них...) Я більше не повзу –
Лечу, дзвеню струною неземною.

До рівня хмар? Не хочу, ні, – я хочу
За хмари, відірватись від Землі...
І вже в Стрільця сузір’ї стріли точу,
І Віз Великий тягну на собі...

Я стану небом, зорями, світами,
Я стану вічністю на хвилю, але враз
Так несподівано двох крил моїх не стане, –
Нова туманність з’явиться у нас...

Лиловость георгин в прозрачной вазе утра,
В подрамнике окна рассвета акварель,
Простились мы с тобой вчера светло и мудро,
Кому поешь теперь, мой милый менестрель?

Чьи ласки до утра теперь ты воспеваешь?
Какой звезде теперь верна твоя строка?
Ты снова так же мил... и так же исчезаешь,
Как утренняя свежесть лилового цветка...

Це, звичайно, не варто вивчення,
хоч такий не один, на жаль.
Я історію самознищення
Вже дописую на скрижаль.

І нічого не має значення,
Коли випито стільки отрути.
Можна тільки просити пробачення.
От, чи варто? Вже важче збагнути.

Відчуваю фіналу наближення.
Я вдихаю, ковтаю і вприскую.
Та чому шлях обрав самознищення?
Сам себе уже вкотре запитую.

Що ж - змагаюся з світом, померши
Я звитягу сумну здобуваю.
В самознищенні буду першим!
Життя стрічечку перетинаю.
2008-04-06

ти жартуєш так мило
і дзвінко
ген відлунюєш як кришталь -
тобі усмішка личить,
жінко,
та й печаль до лиця - на жаль.

веселинки -
пречисті іскринки,
ув очах твоїх,
як в вогні…
закохавсь я сьогодні
в жінку,
що дружиною є мені.

закохавсь,
ніби вперше побачив
і ніколи тебе не чув...
десь глибоко
в темряві наче
запалила нову свічу.

я тебе
не читав ніби книгу,
бо сліпив мене зміст од слів,
та від жартів твоїх
і сміху
врешті решт я таки прозрів.

твої усмішки
ніби сніжинки
чи краплинки святого дощу...
чарівна і усміхмена
ЖІНКО,
будь такою завжди – прошу!

звідкіля ти взялася
така неповторна?
твоє тіло - оаза,
а життя джерело -
поміж стегон заласся -
виграва як валторна
і нуртує щоразу
в потаємності лон.

де покинуть світи,
забуття подолавши,
краплі мрій наших грішних,
мов навиворіт дощ.
днесь здіймуться хрести -
(не на «завтра» – назавжди!)
не у свастиках Крішни -
тисячів Пирогощ.

і правірні плюси
до грудей пригорнуться,
щоб лишити навіки
боголике тавро.
вознеси і спаси
наші помисли лЮдські
і направ сонця ріки
в мрію-сон виногрон

твоє лоно - оаза…
плоті квітка вогнева,
твердь жагучу прорвавши,
досягне твого дна…
звідкіля ти взялася
не питатиму неба,
бо так хочу, щоб завше
збереглась таїна.

Відчайдушно, нестримно й палко
Я кохала б тебе, якби
Розбудив мене теплим ранком
Поцілунком тихої журби.

Якби ти свої руки білі -
Лагідні, вродливі та міцні
Загубив на моєму тілі,
Наче пив отруйної роси.

Якби очі свої, немов небо
Раз і назавжди подарував…
Мій солодкий! Так кохати треба,
Навіть, якщо марно покохав.

Пергаментною желтизной
сочилась жизнь электролампы,
расколот вечер пополам был…
а в дальнем наискось углу
промежностью спал телевизор,
на полке старился хрусталь
и ныли чайные сервизы,
как опостылевший февраль,
всегда больной, сырой и сизый…

Я застегнул свое пальто
и прямо в нем улегся на пол…
не будь тебя давно бы запил…
на грязно-серый потолок,
глаза закрыв, смотрел сквозь веки,
по венам проплывали вдаль
сумбурные пустые реки,
как опостылевший февраль,
мечтающий о черном снеге…

Мне снилось всякое, потом -
крутые роды буйных весен
и виселица на березе,
прыщавый враг и добрый друг,
которых мне теперь не вспомнить,
а я держал в руках Грааль
среди берез в одном исподнем,
и опостылевший февраль,
как приговор суда Господня…

Ты стоишь, опираясь на штырь… мимо
взгляд; обреченный зимой к стуже…
Тем не менее, для сумасбродства мима
несомненный при жизни талант нужен…

Сколько дней прошло, ты сумел выйти,
не намокнув, из кислоты осенней,
а когда уставал – так хотелось выть, и
ты впадал в кому, предаваясь лени…
А потом пол жизни за стопарь водки,
и еще столько же за гранчак сверху…
Ты мечтал быть смелым, оказалось вот кем
стал; а теперь… теперь к спеху
тех считать курей, что неслись весною…
Все равно половина цыплят сдохла…
Остальные по плацу шагают строем,
где асфальт – граница чертополоха…
И, затянув хоровую песню,
где начало и конец на рАз-два,
так орут, что в окне стекло треснет,
и придет стекольщик, пьяней гораздо
тебя… и пожмет тебе нервно руку,
и расскажет, сколько вчера выпил,
а еще расскажет, как имел суку,
от которой потом обнаружил триппер…

Состоя насквозь из иных событий,
обозначен тебе временной отрезок
так, что трудней оказалось быть им,
не танцуя на согнутых мелким бесом.
Но, когда конец уже будет рядом,
ты запомнишь свою отправную точку,
в этой точке священник раскурит ладан…
Вот тогда конец станет первой строчкой…

(бубнение):
Две стороны луны
Дурга и мы
Нам обиду, боль не терпеть
На свою свою свободу лететь.
Ваш мир разложен
На много плохих движений
Он состоит почти совсем из поражений.
Спасти детей от порчи зла
Нам поможет луна,
Плутон поможет нам переплавить
В другую форму юные души дождя.

(нараспев):
Спадают в мой уже белый двор
Легкие юные души дождя
И надо представить как
Множится снег
На четыре ноля
И падают капли совсем не с небес,
А рождаются с воздуха влаги,
И розовым они натекают в тяжесть,
И что эти зимы все скачут.
И каждая мира
Малая часть
Что-нибудь значит
И каждая крошка вселенной
Ведет себя так, как-будто все знает
И зная – тает
Без сожаления скользя
В абстракцию небытия.


Ложится снег вдоль дороги
Вдоль взгляда в небо
Нужно срочно попасть туда
Где ни разу не была.
Хотябы в тот небывалый уют,
В самом центре души
Там чисто...,
Вода – изумруд тишины
А берег как мягкий ковер
Но мир...,
Немного хитер,
Все зная нас кормит неведеньем.
Зачем? - Непонятно.
Доколи? - Неведомо.
Откуда взялись дурацкие путы
И до огромных размеров раздуты
Сети как ноль
Как энтропии соль, разъедающая....

Ну что, малышка моя всезнающая,
Снежинка-кристалл,
Хххххххоооо....
Прощай.

Моя Весна – шалена і п’янка,
Одягнена у вітер, пелюстками
Встелю твій шлях, моя дзвінка
Красуне з довгими ногами.

Поглянь, який у мене гаманець,
Ну правда ж, ти мене кохаєш?
Ходім зі мною під вінець…
…Куди мене ти посилаєш?

Моя весна мене не оцінила,
Перетворила серце на руїни.
Бач, як вона мене відбрила…
Я повертаюсь до дружини.

О, знов Весна… Яка ж струнка!
Твій шлях встелю я гаманцями,
Підхопить нас кохання, як ріка.
Скінчились гаманці…Що буде з нами?

Пішла Весна – і оком не моргнула,
Знівечила душу вразливу мою…
Поки мене ще жінка не забула,
Я повертаюсь у сім’ю.

Ми живемо на різних планетах,
Ми живемо у різних світах.
Хоч у світі Твоєму спека,
замерзаю по той бік скла.

Склом прозорим розділено всесвіт.
Розуміючи суть просту,
Я прямую у власну безвість,
Щоб зустріти Тебе – не Ту.

Різні правила, різні закони,
різні мрії в нас і сподівання.
Зупинившись стоїш на «червоне»,
Я ж повз Тебе в цей час пролітаю.

Шибки офісів, хат, лімузинів,
Окулярів закопчені скельця
Розділили нас, розділили
Навпіл Твоє і моє серце.

Ми живемо на різних планетах,
Ми живемо у різних світах.
Ти далека, безмежно далека,
Хоч всього лиш - по той бік скла.
2008-04-05

варіації на тему кольорів де Латура

Між тактами прощання і почину
ніяке хитрування не схова
ту думку непоправну і злочинну,
що викрадає подих і слова:

ми відтепер з пасажами куранти,
ми відсьогодні з жигою Рамо,
роняючи стакато діаманти,
у нескінченність ночі біжимо.

І дві руки у чорно-білім леті,
й обернення акордів і облич, –
ти сумовитим звуком флажолетів,
а не словами ніжними поклич.

Спадають ночі барви темно-сині,
як малював колись їх де Латур.
Ми граємо удвох на клавесині
химерні почерки табулатур.

Співай, красуне, схована за "ніком"
У павутинні літер трьох заклятих,
До тебе проберусь я клік за кліком.

Порозганявши павуків кошлатих
Зі знаком "Web" на черевах м’ясистих,
У твоїм чаті виламаю ґрати.

Скажу, до кіс торкнувшись шовковистих:
– Доволі в’янути у цій в’язниці, –
Візьмім блаженство з рук весни пречистих.

Бо сонця повні, як води криниці,
Ці дивні дні, заквітчані й степлілі.
Втекли надвір вже й з келії черниці.

Тому хутчіш за стіни ці немилі,
В найперший поїзд, що за місто мчить, –
Нас ждуть сади й поля позеленілі!

Кохала тихо, несміливо,
Ховала діаманти-очі
Під ТИМ будинком не бродила
Не турбувала опівночі;
Кохала скромно, світло й тепло,
Боялась видати тремтінням...
Пеклася у мовчанні-пеклі,
Гойдалась в липкім павутинні.
Так ненав*язливо кохала
І обминала його всюди
І так божественно вдавала,
Що туга не зжирає груди;
Зникала, розчинялась в вірші,
Неособлива й особлива,
Не найгарніша, не найгірша,
Найщасливіша й нещаслива.
Любила тихо-гучно-страшно -
Незручно-згубно і нервово,
Не подзвонила, бідолашна,
Не написала і півслова.
І не... Отак і "попалилась"
І він залишив її місто.
А їй в ту мить якраз наснилось,
Що розірвалося намисто.
Під ТИМ будинком - слід від зливи.
Над тим будинком ранки й ночі.
Кохала тихо, несміливо,
Ховала діаманти-очі.

Життя іде
І вже запахло осінню
І літо догоряє оксамитом
А я стою
Стою у травах босою
По-літньому осіння як молитва...

А я стою
Стою у травах босою
Вмираю-догоряю разом з літом
Щоб теплим феніксом
Вогнепростоволосою
В листопожежі осени згоріти...

Ти чуєш, як плаче літо,
Тихенько причаївшись у садку?
І, як неслухняні діти,
Ніяк не хоче йти воно до сну...

А, може, ти чуєш осінь?
Сміх її сумний, а чи п’янкий...
Я ж солодке літечко духмяне
Запущу сьогодні в свої сни...

Літо догоряло за вікном...
Стало раптом сумно, дуже-дуже.
Перекинулося полум’я на листя,
Та мені на це чомусь байдуже...

Іскорка на згарищі лишилась,
Відірвалась та й летіла світом...
У чиємусь серці зупинилась,
Проросла червоним ніжним цвітом...

До ваших правд доріг шукаю
Іду думками не почутий
Сьогодні мене оминають
Всі ті які ідуть на скрути
Мої запитання глухими
Хоч голосно своє співаю
Я з простих слів шию килими
Яких поети не приймають
Вони мене не розуміють
Бо в мене батьків моїх мова
Той наголос який я сію
Чужій для Києва і Львова
Бо він де хоче там сідає
Бо він з Лемківщини з Надсяння
Серед своїх він місце має
Нема проблеми в них з читанням
Вчені читати слів не вміють
Бо в них є мудрість старовіра
Який лиш себе розуміє
В таких як я бачить лиш діри.
29.03.2008р.

Ти неймовірна, ти просто чудо.
Ти не дівчина, ти міраж,
який мені привидівся після довгої самотності.
Ти моя найзаповітніша сексуальна фантазія,
що розчинилася у променях сонця посеред туману.
Ти та,котрої немає.
Ти все і ти ніщо,
лише примарне місячне сяйво посеред темряви,
ти шматочок сонця посеред ночі.

Твоїй незрівнянній вроді
позаздрить сама Афродіта.
Твоє таке приємне муркотіння
дозволяє забути про все на світі.
Робити боляче мені не треба
Я ж стільки чекав на тебе.

Ти жорстока, як Крижана Королева-а,
Ти безжальна, як Термінатор-3 металева-а,
Ти ламаєш всі кохання дерева,
Тобі байдуже на всі почуття до тебе Лева.

Ти термінаторка металева безжальна
Ти вбиваєш всі стежки кохання
Ти породжуєш одні лиш страждання
Ти вважаєш, що все це нормально

Тобі пофіг, як сильно Лев тебе кохає
Тебе не гребе, як Лев мучиться, страждає
Це все тебе не обходить, твоєї уваги не вартує
Подружок ти запрошуєш, короля звірів ігноруєш?

Отже, з Левом ти не дружиш, дружба лиш лезбійська в тебе?
Ти дурнувата, безформенна амеба!
Не маєш ні розуму, ні мудрості нітрохи
Ну чому, ну чому ти така жорстока...

Ти зла й жорстока, неначе демониця з пекла
Ти зла й безжальна, холоднокровна і запекла
Ти Медуза Горгона, маєш сильне вміння,
Але Лев - Персей, не перетвориться в каміння
Чому ти ніяк не даєш мені спокою
Як ти можеш бути такою жорстокою
Ну чому - що за запитання
Ктулху з'їв усе її кохання...

Звільнення від проблем
Так кайфово звільнитись з роботи
Коли вже зовсім не хочеш боротись
Проти чужих тупих бридких пав
Якщо ти колись працював
З восьмої до двадцять третьої години
І жодної спокійної вільної хвилини
Тобою затикали всі діри
Та щоб знущатись до такої міри!..

Приходиш на роботу зранку і дзвониш у двері
Сторож заснув – глуха він тетеря
Дзвониш дужче вдруге, потієш в одежі
Сторож кричить п’яним голосом:
“Нащо дзвонити, якщо немає пожежі”
На обід ідеш в буфет щоби щось поїсти
Свята прибиральниця не дасть і присісти
Буде вчити, як працювати в команді
Таке враження, неначе вона голова банди

Приспів:
Вічна слава рок-н-ролу!
Хай живе свобода і воля!
Вічна слава рок-н-ролу!
Хай живе свобода і воля!
Хай живе рок-н-рол
Звільнення від усіх турбот!

Не хочеш програмувати за кухонним столом –
Вбий піема осиковим кілком
Отже, ти – недисциплінований працівник
Отож вдар того, хто це сказав під дих
О, так я проблемне дитя
Не хочу марнувати своє життя
Хочу дзвонити всім на халявний вільний лайф
І хочу працювати і жити собі в кайф

Мова епсилон-дельта.

Якщо я нахилюся на епсилон,
а ти наблизишся на дельта,
(а відстань між нами була епсилон+дельта),
то затанцюють у світлі яснім
всі інтеграли та диференціали.

Якщо наближуся до тебе на епсилон,
А ти не подолаєш відстані дельта,
То відстань між нами ніколи не досягне нуля,
послідовність намагань не досягне границі.

А якщо я знахабнію, подолаю відстань епсилон+дельта,
зітру точну верхню грань між нами,
То це може тобі не сподобатися більше, ніж на дельта,
І ніколи не взнаю, чи ти прямуєш до того ж, що і я.

Якщо ж я завстидаюсь, і не ступлю нікроку,
епсилон стане рівним нулю,
тоді я довіку буду мати мороку,
тоді я навіки залишусь один.

А я п’янію від життя,
Занурююсь по вінця в роси,
Дзвеню – натягнута струна –
І заплітаю мрії в коси.

Блукаю босоніж по лісі,
Луну гукаю між дерев,
Ловлю її чудну сторицею
(А може то вона мене...)

Так вогко. Притулюсь до дерева,
Заплющу очі й полечу...
І знають зорі, знає небо,
Куди я лину, як засну...

Згасло сонце, лечу в безодню,
Серце шкрябають сотні котів:
Я сьогодні тАк не хотіла,
Ти сьогодні тАк не хотів..

Дивно, ніби й невинна зовсім,
Та собі би дала стусанів:
Я тобі пояснити не вміла,
Ти ж - повірити не зумів.

Але, знаєш, то тільки крапля
У озерці життєвих сліз:
Впала дзвінко на тихе плесо -
Вітер хвильки малі поніс...

Енеї не знали, куди вирушає їх човен.
Енеї пливли в самоту, боячись припливти.
Енеї дивились в минуле. Дивились. І кожен
Боявся спитати: навіщо їм треба пливти.

Навіщо іти в цю безодню, в це море безкрає?
Навіщо цей холод пітьми, як немає кінця?
Навіщо «навіщо»? Навіщо? Нічого не знає
Ні Бог, ні вогонь, ні душа кам’яного ченця…

Гойдалась гойдалка. «Ги» — гуси ґелґотали.
І Вавилон стояв, мов зілля снів.
А чорні круки з сонця вилітали.
— Полів!

Кудись ріка текла сивоборода.
І випинались пагорби й лани.
В ґерданів квіт вквітчалась майська врода.
— Весни!

Хтось помирав і вилітав у вирій.
І все село вривало рівчаки.
І білі хмари руки мили в миррі.
— Ріки!

А за селом — неходжена стежина.
Кульга тварина. Звати Фабіан.
Так цілий вік — повторювана днина.
— Пеан!

І, що було, що завше, віки-вічні,
Зникало в мар-
му-
рову каламуть.
І тільки взимку, 6-го, у січні...
— Пливуть!

Лишенько цап один всю правду знає.
Але його не випустить кільце.
За душу цапа ключ впаде до раю.
— Яйце…

Сіра мряка окутала світ,
Наїжачились в парку дерева,
І трава проростає, мов дріт.
Туга горло затисла сталево...
Під деревами купи сміття
І розлючені пси за кущами...

В паралельному ж світі життя
Пишним цвітом веснує з хрущами...

Повернімося ж у світ, де буяє весна!

* * *
Дорога звивається
Змія Я лечу кудись
не сама Дзвуками
розслабляюся і тремчу
Заплету думки свої
і засну...

* * *
Бачу сон
Він пестить моє волосся
Губи обпікають мені чоло
Я незрушна
Вій моїх колосся
Лиш тремтить в очікуванні чогось...
Я в обіймах
Пригортає мужньо рукою
Горнусь я Пробігає по тілі струм
Але враз прокидаюсь кішкою п’яною
на його плечі під автівки шум...

Піти туди, де долі ще не було…
І там завмерти,... стоячи....
Як слон -
Маленький хлопчик загубив верблюда
Та не зумів забуть тепла його
І думав, думав…

Пустеля марить недитячим чудом
Їй сниться цей непереборний сон…

А хтось комусь – дощем спаде на груди
І знов дівча від сну жирафу збудить,
Щоб пальми цілувать в задуму скронь…..

Та вовк поранений це вислухав байдуже,
Пішов, і не лизнув моїх долонь…
Лиш в очі з віч
Вовчий
Вічний як відчай
Палючий
Вогонь!

Співаю спів розлук:
Дві тіні йдуть,
Два сонця плинуть
Серед хмар
Назустріч
Одне однОму…
І печальний згук
Безживних губ,
І лише помах рук
Безсилих, безтілесних
Безсоромних
Майнуть між тінями….
І знову безустий сум
Їм спів дарує свій
На сотні
сотень
років…

Маленькі ролі великі люди
Натхненно грають до кінця
Велика гра маленьких людей
Неймовірно тішить Творця :)

Лунко вершками збиваються хвилі
У свіжість поглядів і відчуттів
Гарно складаю на березі крила
І віддаюсь на поталу воді

Напиваюся нею досхочу
Кожною фіброю кожною складкою
Я й надалі ходитиму боса
Розпечений камінь стане печаткою

Кину все, відпущу собі хобота,
Заговорю мовою слонів,
І піду поміж Росій
До тропіків
По задумі лісів…
Розтривожу пісні
І залишиться
Так далеко
Зачепившись між горами
Мій людинячий і такий
По-дитячому неупокорений
Спів…

Зачиняє вікно
Протяг,
Завмира на півсло
Посміх,
Простягаються повз
Руки –
Щоб торкнуть
Дивне скло
Смутку…

Відчай –
Останній зблиск,
Холодний ніби промінь,
Моєї зброї проти вічності,
Проти байдужості…

Змахну коротким лезом
І випущу на волю
Сонячного зайця свого серця
Вам – лиш тінь на стіні
Від помаху крил його
Краплі сміху колись такого рідного….

Кому по дорозі – давай покатаємось!
Чи впізнаєте коня мого?
Колись – він був верблюдом…
А раніш?
- Драконом…

Ти будеш знов сама,
Напруга струсить тіло:
Це хтось відчує те, що ти хотіла,
Це хтось ущерть заповниться бажанням;
Не знає хтось, що ти іще неспіла...

І буде сон:
Два дерева сплелися,
Два запахи в новім зійшлись парфумі.
Тепер вже час: ти віть її торкнися -
Два тіла струсоне бажання в сумі.

***
Що найпростіше
Тобі я волію сказати?

- Скинь з себе полум’я -
Сорому одяг пекучий,
Гола ступи на знічев’я
Піску,
Що безлюдним півостровом зветься
Злийся із ним,
Обійми
Ніби хвиля
Його перевтомлені груди,
Скорено він приведе тебе
В дивну країну – Там
Я на тебе чекатиму…

Що найпростіше?
Все те,
Що незмінним буває…

***
Мушля – віддано доторкається
До вух і долонь дівчинки:
Казкою на ім’я любов
Співає про спрагу Японія
Під шум солоного моря…

Художник емоцій... Натхненно і чисто
Я різнобарвно малюю життя.
Творіння моє – яскрава жар-птиця,
Яку випускає на волю душа.

Обожнюю: порухи серця найменші
Малюють картини моїх почуттів.
А я не ховаюсь, і не боюся,
Бо галереї мої – не пусті.

Запрошень сюди не чекайте, друзі,
Але, якщо вже дуже кортить,
Можу і вам яскраву жар-птицю
В душі розбудити – нехай летить...

Вони такі тривожні...
Вони такі правдиві,
навіть, коли брехливі.
Вони, зазвичай, карі,
глибокі й безмежно гарні,
виразні і таємничі,
дикі і симпатичні.
В них слабкість і сила водночас,
в них “хочу” і “не хочу”,
в них “я від тебе шалію”,
в них “просто не розумію”,
в них “хто ти” знаком питання,
в них паростки кохання...
В них дзеркало скляне,
І я там бачу себе...

Наче учора було ще малятко,
Мамине з татком маленьке хлоп’ятко,
А вже розправляє парубок плечі...
Ой, як же швидко зростає малеча.
Ох ти, розумнику, впертий юначе,
На лобі написано – батькова вдача.
Сину, синочку, моя ти дитино,
Я тебе прошу – щасливим будь, сину.