В тобі – небезпека
І спека
Спалює ліс дощенту.

Я так помилялась!
Здавалось:
Ляжеш на землю дощем ти.

А в мèні – пустеля.
І стеля
Давить на плечі Атлантам.

Я мала надію
І мрію,
А ти володів талантом.

А ти володів мною…
Весною
Я стати бажала.

Та ти – небезпека
І спека
Паростки спалить без жалю.

...тлусте їдло
в мені
догризає наглоджену страву
тарабане у шлунку востатний на нинька пиріг
вже набігалась ніч від нудного жуття на халяву
не солоджу вже ніц - п`ю гіркою вчерайшу ше каву
і брешу сам собі
це - не гріх!

24 Жовтня 2007

Мила моя, надінь капрони -
Їхній дотик наводит: "Вах!"
Я лапаю тоди ворони,
Рву на шмати востатний лах.

Мої вочі наводєт зуми,
Хом`єчок напиха щоку.
І лечу я ще раз до ЦУМи,
Шоб купити шось для "ку-ку".

Доторкнусі я без пардони,
Буде довгим зозульчин лік.
Бо капрони - на той капрони
Жеби тішивсі чоловік.

24 Жовтня 2007

Коли на спині сверб - ростуть ми крила.
Де єнше чіх - сплітаю павутинє,
Очікую на мух, пампучусь мило,
І витєгаю шлюбні мешти з скрині.

Вже не мовчу, бо тіко того чіху…
Мені без мухи - шпортатись до ранє.
Для неї в мене цала торба сміху...
Прилинь у сіть, зачухане коханє.

Лікуюсь вітром, сном, з росинок чаєм,
Стає спокійно, лагідно і тихо,
Шось смикає між лапками, лапає,
І непристойно пре... та ледве диха.

Ще стигне ранок – стишено, поволі,
На павутинні – я! І мухи крила...
А на городі в`янут бараболі.
Була би чуйна муха - не влетіла б...

24 Жовтня 2007

Зламаласі цнота, мов двері підвалу.
Яка ж ти зволота - граблєма б ті в бік.
Коби то би знала - то би не давала,
Теперка запізно тиснути: "Бі-бік!"

То був сіновал - ти руками по хащі
Блукав неуміло, я б краще сама...
Твоє ворушилось невдало ледащо,
При добрім добрі - а віддачі нема.

Або спеціальні - від примхи якоїсь
Лежєв ти, мов бовдур, крививсі, цуднів.
Які ж з тебе батєре мачо і користь?
Next time возьму Стьопу - він каже же хтів...

24 Жовтня 2007

My father was a farmer
upon the Carrick border, O,
And carefully he bred me
in decency and order, O;
He bade me act a manly part, though
I had ne'er a farthing, O;
For without an honest manly heart,
no man was worth regarding, O.

Then out into the world
my course I did determine, O;
Tho' to be rich was not
my wish, yet to be great was charming, O;
My talents they were not the worst,
nor yet my education, O:
Resolv'd was I at least to try
to mend my situation, O.

In many a way, and vain essay,
I courted Fortune's favour, O;
Some cause unseen still stept between,
to frustrate each endeavour, O;
Sometimes by foes I was o'erpower'd,
sometimes by friends forsaken, O;
And when my hope was at the top,
I still was worst mistaken, O.

Then sore harass'd and tir'd at last,
with Fortune's vain delusion, O,
I dropt my schemes, like idle dreams,
and came to this conclusion, O;
The past was bad, and the future hid,
its good or ill untried, O;
But the present hour was in my pow'r,
and so I would enjoy it, O.

No help, nor hope, nor view had I,
nor person to befriend me, O;
So I must toil, and sweat, and moil,
and labour to sustain me, O;
To plough and sow, to reap and mow,
my father bred me early, O;
For one, he said, to labour bred,
was a match for Fortune fairly, O.

Thus all obscure, unknown, and poor,
thro' life I'm doom'd to wander, O,
Till down my weary bones I lay
in everlasting slumber, O:
No view nor care, but shun whate'er
might breed me pain or sorrow, O;
I live to-day as well's
I may, regardless of to-morrow, O.

But cheerful still, I am as well as
a monarch in his palace, O,
Tho' Fortune's frown still hunts me down,
with all her wonted malice, O:
I make indeed my daily bread,
but ne'er can make it farther, O:
But as daily bread is all I need,
I do not much regard her, O.

Я, на щастя, ссавець і тому, так буває, що сплю…
А тоді з того тіла, що вписане в паспорт Олегом
Прокидається те, що ненавиджу я і люблю,
Він-Воно в однині – геніальне моє alter ego.

Трансцендентне моє, дегустуючи синій еЛеМ,
Копирсається в днях, препарує зачумлену душу.
Він-Воно, як завжди, майстер створення нових дилем
Про які я на ранок приречено думати мушу.

Про які я живу, про які я згадаю пісні,
За які розміняю на тихі хвилини століття…
А моє Він-Воно на світанку залишить мені
Пачку з-під цигарок і вірші у корзині для сміття…

Озирнусь на хайвей, де зустріла тебе -
весняна прохолода і сирість.
Далі - джаз і вірші, звечора зрошені пивом.
Спазми пристрасті, як лише потепліло.
Твої друзі і їхні трикляті дзвінки,
коли в ліжку валялись ми голі...
Я тобою жила, ти для мене творив.
Ти творив, а я дивувалась поволі.

Катав на машинах, на байках, на трайках
Безстрашно ішла за тобою.
От дурепа!
... і що?
Почесне звання "пасажира"??
Вибачай, не моя то є доля!
Я, напевно, на наступній зійду,
бо тебе розлюбити я встигла.
Як чому?? Ти не знав?
Я ж недавно мопеда купила!

Я пишу поезію смертну,
адже вічність –
річ відносна!
МОЄ
ТАКЕ
ВАМ
недоречне ремство –
літературно пхати носа!..

I
Зачекай, де листком
тлін-опалим гортається плинність.
Замість бруду, злих снів
душу ранить все глибше любов.
Де вже випиті мрії,
розгризує сумнів невпинність.
Часу рів по чолі,
Наче плуг через поле пройшов.

Не безслідно піду -
незважаючи... Стрінемось скоро.
Не тулись до дверей
свіче-сплинно не тань в супокій.
Скільки голосу в нас,
скільки зла, бичування, покори
в серці щастя на мить
потрапляє... і чується бій.

Я залишу тобі
чим жили і про що мрії мали.
Хай зігріють слова -
грає полум`я щирих рядків.
І ти радість ковтнеш,
як прощаючись сумом вдихала.
Зараз є - так як є -
на відхід термін ще не дозрів.

Наладнаю струну -
хай звучить, прорізається віра,
окрім Бога не дам
я нікому життя рвати нить,
Страх погубить себе,
в снах втрачаючи тінь бузувіра.
Ми для того, щоб жити -
пробачити, знову любить.

II
Жди меня, где листом
облетевшим вращается вечность.
Вместо грязи, злых снов
душу ранит все глубже любовь.
Где испиты мечты,
кость сомнений грызет бесконечность.
Время метит чело,
не попав - и ни вглаз, и ни в бровь.

Не бесследно уйду -
невзирая... Мы встретимся скоро.
Ты не стой у двери,
истекая свечой в упокой.
Сколько голоса в нас,
сколько зла, бичеваний и вздора -
сердце счастье на миг
заполняет... - и слышится бой.

Я оставлю тебе
всё, чем жили, о чем лишь мечтали.
Пусть согреют слова -
это пламя от искренних строк.
И ты радость глотнёшь,
как, прощаясь, вдыхала печали.
Но пока всё, как есть -
уходить не настал ещё срок.

Вновь настрою струну -
пусть звучит, прорезается вера,
кроме Бога, не дам
никому оборвать жизни нить,
Страх погубит себя,
в снах теряя свой облик химеры.
Для того, чтобы жить,
нужно просто прощая - любить.

III
Wait for me, where leaves
kiss the ground,
the page of eternities opens,
where no place for grimes,
and the soul is wounded
deeper and deeper by love.
Where dreams are left drained,
bones of doubt's looking gnawed
by an infinite hoping.
Time is marking foreheads,
but can hit neither sensors of eyes
nor eyebrows.

Not without single trace
I will leave – doesn’t matter...
We'll meet later facing...
Please don’t stand next to door
still outflowing as candles
that burning in calm.
How much volume of voice
is really in us,
evil, nonsense and lacing? -
Bliss strikes hearts... just a flick...
and a pound is heard, echoed...
chilling... profound....

I will leave you all this
what we lived for,
what always keep trying and dreaming,
Let the words keep us warm
as if flames of these heartfelt
and genuine lines.
You’ll be taking a sip of the joy,
as the one
who's inhaling the screaming.
But for now everything
is untouched - till
the time draws its final defines.

Once again I’ll tune strings,
let my faith -
break the silence and cut through the air…
No one - only my Lord
is permitted to tear
off transcendence’s thread,
All the Fears will ruin themselves,
in sleeps losing looks of chimeras.
Just in order to live -
you need love... while forgiving,
descending regrets.

23 Жовтня * Октября * October 2007

Я цілком розумію:
Напевно, в неї є діти,
І чоловік, і кішка,
А може навіть собака.

Щоразу я переконуюсь:
Її вини тут немає,
Вона безперечно має
Чемний приємний голос.

Але та пухнаста сонька,
Що звила гніздо у серці
І зараз керує мною –
Вона ненавидить люто

Чужу безневинну жінку,
Чий лагідний голос каже,
Коли я до тебе дзвоню:
«Ваш абонент недосяжний».

Между мной и тобой стена –
Выше крыш.
Я тоскливо роняю слёзы,
Ты молчишь.

Эту стену ни проломать,
Ни обойти,
Даже если б мы отыскали
Свои пути.

Даже если б мы научились
Опять не знать –
Всё равно между мной и тобой
Есть стена.

Если будут друг или враг
Вдруг нужны,
Приходи: посидим вдвоём
У стены.

Я с одной, ты с другой стороны
Сможем сесть,
Точно зная, что за стеной
Кто-то есть.

Так случилось, что были мы
Рождены
На двух пространствах одной
Этой стены.

Эта стена – испытание
Наших чувств.
А ты хочешь быть счастливым…
Я молчу.

Ты обречен, и я тоже –
Обречена.
Нам навсегда дана
Эта стена.

Спочатку стріли – дрібні секрети
І таємниці – болючі ранки.
Моє роззброєння було довгим,
Допоки в вікна постукав ранок.

Списи – наступні – вразливі теми,
Комплекси, слабкості – грізна сила.
Усе без жалю я віддавала
І тільки вірити попросила.

А наостанок – меч із різьбою,
Важкий смертельний – ти спробуй втримай!
Ключі без бою подарувала
Вийшла і встала перед дверима.

Тепер ти можеш мене знищить.
Тепер ти можеш мене любити.
Я перед тобою і я чекаю.
А ти уже вирішив, що робити?

Центр разноцветного цветка
преображает мое воображение
Реактивация, наш новый запуск.
Псевдоизложение.
На пленке последний наш полет
на Небеса
Ты видишь сны, засыпая на Солнце,
о звездах.
Упившись пивом, тащится монах –
в сортир ближайший забежать охота.
И чудится ему рот брата приоткрытый
Он извращенец – педофил
Убийца молодости ранней.

Как страшен этот миг!
Наш миф о мире –
лишь вода из крана…
стекай и вон беги
пока монах спит пьяный.

По краю берега, немов
По нотах легкоспівних,
Ступає кроком королівни
Твоя оспівана любов.

Не йтиме хвилями Азов,
Як ти не йтимеш в світлі піни...
Не йтиме Чорне море синє,
Як не заграє нова кров.

Любити вибухи рясні,
Плекати звихрені вогні,
Ростити сонечко Ярину...

Ловити миті новизни,
Бажати в настрої ясні
Красивого зачати сина!..

Ця ніч заноситьсі плаксиво
Переперіщити городи.
Мені начхати на погоду,
Коли на думці тіко пиво.

Чого м наївсі тіко перцю? -
Пускаю пташки вечорові,
Лапаю гави при розмові,
Хапаюсь чєсто під реберцем.

Забембав той балак, коханє,
Ношу зароблену оскому,
Піду пташок пускати з дому -
Най посідают на паркані.

Зачнем із кумом гомоніти
Про марсіян, про пишні груди,
Про те шо в нас нема й не буде,
Про балакучості кубіти.

Загнем по ліктю в бік сільради,
Потикаєм у небо пальці,
Понарікаєм на китайців,
Потремо об одвірки задом.

Хай голова працює живо,
Там тіко планів пережито,
Там тіко всього перемито
Же просто ніц не йде без пива.

23 Жовтня 2007

Танцювала так легко й невпинно
Сміх і флірт, конфетті луска...
Легковажна, пуста Коломбіна,
Від котрої ніхто не чекав
Сліз і слів
Про самотність нестерпну,
Простирадел холодний віск,
І печалі,
Що усміх стерла,
Невблаганний, жорстокий стиск.
Хто повірить зажурам субрети?
Світло рампи усіх разить.
Триб життя у веселих куплетах,
Бутафорія, реквізит.
Не питають її, чого варта
Легкість та,
Що несе на кін,
Та відсутній в актриси dell'arte
Всмерть закоханий Арлекін.
А в гримерній,
Ніж душу спаплюжать,
Відраховує серце такт...
Стук у двері, й "На сцену!" байдуже -
"Починаємо другий акт!"

** Навспак кине тіні
спокій на кпини.

** Кольори кулуарів
скерували кралі окуляри.

** Зілко клонам Циклопів
від циклонів крилатих коней.

Wind slowly moves through sparkly halls,
Blazes are turning round freezing hopes.
Electro-engines heat air outside,
Sensors attend to position inside.
Lost in strange abandoned chilly world,
Thoughts long for peace, eternal and old.
No time for dreaming, no time for sleep,
Ancestors call from caves hidden in deep.
Hundreds of storeys mounted in ice,
Blood stiffens from visions: awful surprise!
From series of cameras packed in vast walls
Hyaloid eyes follow intruders by frosty colds.
Massive construction impresses the head:
Huge containers are filled with totally dead.
Nitrogenic pumps stopped the circulation,
Disrupting process of cell preservation.
Artificial intelligence failed in the mission,
Microschemes fused under intensive emission.
No one expected the unbidden guest -
Fatal meteoroid drilled computer’s chest.
Gamma rays make unfeasible paints:
Forward to exit till everyone faints,
Our expedition f-a-i-l-s…
_ _ _
So much exertion for saving flesh,
But only one stone and all is crashed.
Terrible pictures are drawn by the life,
It shows us futility of material kind.
Conserving the bodies: what is the point?
How about spirit, where’s his joint?
_ _ _
Striving for eternity humanity builds cages
Stopping the beginning of spiritual ages…

7.10.07

Sorry, коханий, ми всі безнадійно хворі.
Море - лише попільничка, де згаснуть серпневі зорі.
Цілі світи помирають на ре мінорі, -
Досить цієї музики, досить курортних історій.
Підеш грудьми кидатись на вітряки примарні,
Вранці розплющиш очі в кнайпі, в піску, в кав'ярні
І зрозумієш з відчаєм: люди – тварини непарні,
Мов шовкопряд. А вицвітуть очі гарні, -
Буде окрема палата, сукенка символічна
В чорну та білу смужку, туї в алейках фалічні.
В вени життя три рази впирснуть трьома кубами
Й трубочку (пити кисень) втиснуть поміж губами.
Згодом зітруть тебе, любий. З сітківки, з жорсткого диску
Я, безумовно щаслива , з металевої миски
Сьорбати стану кашку, потім читати книжку
Потім дозволять прогулянки, і мобілку, і мишку –
Альтернативно жити з усміхом на обличчі,
Бути пустішою вдвічі, бути повнішою втричі.

Фрейд, гормональна осінь, оси у банці з джемом...
Бачиш, і справді самотність личить усім навіженим.

Знов перехід. Бо виходів нема,
Коли земля волога і німа,
Така вже гола, чи така ще гола -
Кармічний рух по замкнутому колу,
Де арки парків, як буддійські храми,
Стоять під небом, звітрені віками.

І білий слон заходить в правий бік
Царівни молодої. Чоловік
Зі смерті переродиться. То буде
Премудрий листопад - довічний Будда.
І мантри листя падають щоднини
У Трипітаки плетені корзини.

І медитацій у лісах Полісся
На білих чотках - сто, а потім - вісім.
Світліє коло. Краєвид змалів
До снігопаду. Вже не треба слів.
Бо смерть чорніє, ніби антрацит.
І коле справа.
Це апендицит.

Осінь...
По вінця налити і випити
Аромат
(Доспіле листя і дощове повітря).
Сонце...
Востаннє пірнути і захлинутись
Теплом
Небесно-безкрайого довголіття.

Посмішка—
Останній дитячий промінь постарілої
Природи.
В очах мудрість віків і плинність
Води.
Душа як суміш щасливої і наболілої
Згадки
Про все, що бачили ми і до нас.

Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скабри по краплині
Я тобі закохано віддам.

10.XI.1962

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю,
Свою усмішку у холодній втомі
Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я гомерично, тупо засміюсь.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду,
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

[1963]

Куди?
Бабо, поперлас куди?
Кури кричат кудкуди,
Свині голодні, а ти
Хочеш якоїсь там фіги.

Ова!
Бабо, ну просто дива,
В коло зайшла голова,
Колиться, мов би дрова,
Вечір крутючий, як дзиґа.

Сідай!
Ше по єдній наливай,
Свій патіфончик вмикай,
Будем на хвильох хай-фай
В мігах проходити дриги.

22 Жовтня 2007

при-кос-но-вень-е
кожа платья сброшена
длинные тени

Ах мила молодість моя.
Куди женеш ти, безупинно?
Як стрімка, сильна течія,
Посеред гір, летиш нестримно.

Постій, та зачекай хоч трохи!
Хоча б сповільни свій потік.
Бо встигнути за ним, я вже не в змозі.
Коротшим все стає мій вік.

І пролітають швидко скелі,
Ліси, річки, сади, поля.
У вирі давньої пустелі,
Що іменується життя.

Та не лети ти так вже швидко!
Ти хоч на хвильку зупинись,
Щоб зрозумів я, як це бридко,
Не цінувати молодість колись.

Щоб зміг відчути я твій дотик.
І близький серцю теплий сміх,
Який затамувавши подих,
Я б слухав наче райський спів.

Щоб я згадав твоє дихання,
Бадьоре, радісне, живе.
В останній свій момент прощання.
Нехай же молодість цвіте!

Навздогін останньому вагону
Відсилав у помахах смачне па-па...
Сліз набралосі на пів бідону,
І думки осіли, наче шантрапа.

Зовтра ранок вийде псом із буди,
Буде чухатись, вичухуючи світ,
Про п`янке коханнє спогад збудить,
Шось підойме моцно, тай укине в піт.

Навперейми – іншому не бути,
Когутова тактика, павлиний біг...
"Сповільняю хід свій, баламуте,
Аби тіко ти якось догнати зміг!"

22 Жовтня 2007

Безсоннє без сонцє,
І біль не в простаті,
Колєйка до бари
І до убікацій.
Мій голос лінивий,
Лункий від прострацій,
Зомбований пивом,
І як папараці,
Йому не змовчати.

Постелю, підстелю -
Йдіт геть, таракани.
Безпатне кіно -
Голих тіл сновидіння,
Два гицлі, Сірко
Десь від них тарабанит,
І лузгают баби
На лавці насіння.
Амурні дебати...

Пролази в оази,
Де цьомки жагучі.
Розмито кордони
І лічаться зорі.
І наче родео,
Ті ноги скакучі
Поволі злягают
В пилу і покорі.
Та треба вважати...

22 Жовтня 2007

Любо й ненці, як дитина в честі (народна мудрість)

- Петрику, скажи мені,
Чом це, хлопчику, сумний? -
Мати Петрика питає.
- Бо проблему оце маю -
Вчора вдома впала миска,
А сьогодні в класі - книжка,
А за книжкою - пенал,
Потім зошит ще упав...
Ну, а вчителька сказала,
Що поводжуся зухвало,
Що діряві руки маю...
От я діри в них шукаю.
Обдивився майже всі,
Та знайшов лише синці.
Де ті діри ще шукати?!
Може, треба лупу взяти?

Зомбит і серце ураз розриває і мука!
Я не п`ю самогони - налий но мені коньяку.
На порозі мамуня готує батіг до колєної збуки,
Наше щастє повисло - висит на конє волоску.

Але ж хитрий ти жук (невідчулам, як стєгував плаття).
Мало шо пам`єтаю твій писок, цнотливі забави і душ.
Шось стікало по нас з непристойним горячим завзяттям.
То не бімбер мій любий, то танок соромливий двох душ.

22 Жовтня 2007

«Когда кидает любовь начинается блюз…»
С.Чиграков «Перехресток»

осінь проклята блюзом
з самотиною дружить
загубились десь руки
ті що гріли щеня

ті що плавили душу
виливали у злитки
і чеканили вірші
як монету щодня

чи ридати на осінь
чи стрілятись у листі
чи не вірити більше
чи стрічати весну

осінь проклята блюзом
блюзом схлипує тиша
упаду в чорно-біле
і під снігом засну…

І вітер віє від століть,
крилатий, вільний і неспинний,
і вчить свободи, туги вчить
за чимсь незнаним і нестримним.

І повторяє нам прибитим
у зривах страчених намарне,
що вже ніяк життя спинити
і що життя це не казарма.

13 березня 1935

Щасливі порухи життя –
Ловити пташку вечорову
У миті теплої розмови,
У переповненні серця...

Не розпинатимуть уста
Між нами зіткану, вагому,
З глибин джерел налиту мову,
Якій лунати в почуттях...

Святі – хвилини осяйні,
Що відбивають на душі
Майбутнього приємний спогад.

В ім’я цього ми не одні
Знайти велике у собі
Готові разом, йдучи поряд.

Вона.

Щемить…
Ще мить - і серце моє розірветься з розпуки!
І нектар вже не п’ється, налийте мені коньяку.
У гіркій безнадії до тебе протягую руки,
прагну сильних плечей, а знаходжу опору хистку.

Припадаю до рук (срібні струни розкраяли в шмаття).
Дім старий, мов катівня замучених музою душ.
Щось стікає з очей, я молюсь з істеричним завзяттям.
То не сльози, мій любий, то просто розмазалась туш.

Він.

В моїх венах не кров, а дешеве, замучене віскі,
від моїх сигарет у кімнаті повітря – хоч ріж.
Всім законам супроти рукописи тліють мов тріски.
У старому каміні останній допалюю вірш.

Твій знецінений майстер, маестро забутого соло!
Струни рвав, ніби нерви, палив безнадійні мости.
У руках моїх крейда магічне окреслює коло,
у німому бажанні хоч тут свій талант зберегти.

Ох і ревнива осінь ця пізня,
Жбурля до лиця екібани із листя.
Луна за вікном сумна вовча пісня,
А вдома тепло і пейзаж веселіший.
Стурбований чайник вже за мить репетує,
Аромат липи цвіту у чашці парує.
Черствий пряник у неї потихеньку кладу
Гроші є…
Та надворі осінь ревнива, Я туди не піду.

По той бік пітьми,
ген за небокраєм
Сліпої чуми
колосся збираєм
Спалахують душі -
вогненна зима
В воді чи на суші,
рятунку нема
Він холодом віє,
піщаний буран
Сполохав надію
вогню отаман
І зорі плазують
в останнім танку
Нещастя кочують
в лавровім вінку...

З-під небесного млина
Сипле борошна стіна!
Засипає все навколо –
Поле, ліс, хати, стодоли...
Та, як тільки ти береш
Дивне борошно... Еге ж,
Дивишся - його нема!
Мокрий слід лише. Дарма,
Що це борошно повсюди,
Пиріжків однак не буде.

Дощ зі Снігом раз зустрівся:
- Ти чого, пухкий, явився?
Листопад бо - місяць мій!
Зрозуміти це зумій.

Сніг до нього розсміявся:
- Ти чого розхвилювався?
Брата, може, не впізнав?
Від морозу снігом став!

Кіт рудий, оце під ранок,
Сніг побачив за вікном,
Молочар немов на ґанок
Молока пролив бідон.

Облизнувся кіт спросоння,
Вперше бачив білий сніг:
- От збулась котяча воля -
Стане ласого на всіх.

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
Твоя краса – змарнований фетиш,
І звичка запивати долю болем…

А журавлі летять... Роки летять…
Наповнюється кошик із серцями,
Тобі вже сорок,може, сорок п’ять, -
А ти ще досі ходиш манівцями….

На підвіконні жмуток хризантем…
Дивись, в сусідів підростають діти…
Сьогодні хто поповнить твій гарем?
А журавлі… Їм є куди летіти…

Над розбитим дзеркалом схилюся,
Там,в уламках штучного життя,
Трагікомічно,гидко так сміються
Спотворені десятки тисяч "я"...

Цей світ не обмежиться втечею,
Єдине,що в нас залишилося-злива,
У світлі нічних ліхтарів недоречно,
Невчасно,невпинно і трохи лякливо
З`являється звук.

Цей світ не обмежиться містом,
Натягнутий нерв,тиші сірої згусток,
Пейзаж у кутку традиційно без змісту:
На жертву свою,легковажну і тлусту
Чекає павук.

Померти над чорним і білим,
Під музику гострого льоду і грому,
У сивих тенетах заплутались крила,
Акорди дощу затихають і в цьому
Велика втіха.

Поверхні вагонів старі і подерті,
Станція Вічність,зачиняються двері,
Ніколи життя не обмежиться смертю,
З`являються краплі дощу на папері
Нестерпно тихо.

Тут усе вже було:
І забуте кіно про війну
І старіючі зморщені лиця
опалого листя
Тут усе ще високі ідеї
Стоять на кону
І можливо у натовпі
Десь заблукали пречисті...

Мармеладно всміхаються Памели крізь монітор
Одягаючи німби фальшиві в тісній гримерці
В цьому фільмі хтось дуже давно ще сказав „Мотор!”
І покинувши камеру Всесвіт тримав у серці...

...Монетка валідолу під язик –
І можна жити так, як жити звик,
Вгортаючись у мудрість і покору,
Мовчати тишу і читати Тору,
І листя рахувати день при дні,
Питаючи:
− За що сіє мені?

Старіє жовтень... То старий єврей,
Як до Стіни, до зимних батарей
Притулиться чолом – і тихо плаче,
То молитви дощів, кущів, неначе
Усі слова сплітаються в одне:
– Нехай мене ся чаша омине...

А чаша повна – через вінця – вщерть.
Спочатку вітер, а за вітром смерть –
Зайдуть в оселю, сядуть за столом:
– Шалом, синочку втомлений, шалом...
Горять свічки. У всесвіті шабат.
І він умре.
І прийде листопад.

Осінь. По вінця налити і випити
Щастя крихкого опівночі чарку,
В гойдалці слухати мовчки, зі скрипотом,
Цокіт хвилин на старому дзиґарку.

Вже посивіли світанки туманами,
Жовтень холодними росами точить,
Невипадково здаються оманою
Цих вечорів аметистові очі.

Бо як завжди, в передвечір шикуються
Згадки - розлуки сумні міністранти,
Гаснуть поволі вогні в нічних вулицях
Перед безсоння важким фоліантом...

Заблукав теплий ранок у став.
Cивий замок примружив око,
Задивившись у плесо глибоке,
Де рибалок кортеж устав.
А на спалищах днів суголоссям
Щось згубилось, а щось знайшлося.
Загадковість посмішки друга.
Борозна від Господнього плуга
Чистим сріблом лягає на серце...
Ще по-літньому ніжиться серпень,
Та оркестрам вже треба сурдин,
Бо ж до осені...кілька годин!

У телескоп дивися чи в лорнет,

Не розгадаєш вічності секрет...

Не вартий шеляга душі порив –

Ніхто з-за річки Лети не приплив.

Вижебруй срібняків у майбуття,

Пиндючся, чванься – це і є життя...

Цурайся мрій, корись лихій рахубі –

Що вдіяти, ми світові нелюбі.

...Судомне тіло опанує шал –

Віддаленіє в безвісти душа.

І тільки зорі на мільйони літ

Вкарбують в небо наш незримий слід.

На Егегейському морі
Мабуть найвищі хвилі
Ми серфінгісти, погодься
Ти вгору, я вниз
Ти вниз, а я вгору
Робіть ваші ставки, панове
Як вам підказує ваш гаманець...

*
Ми з тобою перетнем кордони
І без документів і без свідків
Для прощань потрібні не перони
Для завоювань не треба клітки

Ми з тобою перетнем кордони
На уламку криги і без весел
Для образ не треба мікрофону
Треба, щоб ріка ілюзій скресла...

в осені є
лише два дива
вересень і
жовтень
листопад
це просто відірвана голова

котра гиготить

поки не замовкне