Заброшенная эйфория,
Так кто был прав,
Ты, или я? Забыла.
Не потому,
Что ты меня не видишь.
Намного проще –
Просто ненавидишь.

И да и нет,
Как будто не любила.
К чему же
Столько слез то я пролила?
Конец. Прощай.
Увидимся? – Ни разу.
Холодным потом высыпало фразу.

Уже все равно,
И свет не такой,
И ноги ушли
К другому теперь.

Сегодня стоишь,
В запрете судьбой,
А значит не ты
Меня защитишь.

Долой… Не слеза,
Уделом нелепых.
Зайду со спины
К мечте. Решено!

Умоюсь росой
С другим на рассвете
И буду любимой,
Хотя не тобой.

Я чую у ночі осінні,
Я марю крізь синій сніг:
Вростає туге коріння
У землю глевку із ніг.
Стають мої руки віттям.
Верхів'ям чоло стає,
Розкрилося ніжним суцвіттям
Збентежене серце моє.
Вростаю у небо високе,
Де зорі — жовті джмелі,
І чую: пульсують соки
У тіло моє з землі.
Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей,
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.
О земле жорстока й мила,
Ковтнула ти їхні дні —
Усе, що вони любили,
Віддай долюбить мені!
Усе, що вони не домріяли
У чорному ґвалті боїв,
Хай клекотом і завіями
Ввірветься в думки мої!
Вслухайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх—
Живу не лише за себе,
Я мушу жити й за них.

13.05.1962

(Пісня)
Зима настане - в серці ж не розтане
Ота весна в очей твоїх теплі.
Зустрілись ми, коли цвіли каштани,
Немов свічки тремтіли на гіллі.
Настала осінь, свічі спопеліли,
Я сам ішов, ногами товк бульвар,
Й на мене враз каштання полетіло -
Удар, і ще удар, і знов удар...

Каштановий град з віт на мене летів.
Каштановий град - і на тім`ячку ґуля.
Сімейного щастя я палко хотів,
А вийшла дуля - прогіркла дуля!

Ми розлучались під оцим каштаном
І нині розійшлися врізнобіч.
Та неминучий вечір знов настане -
І вчотирьох, а потім віч-на-віч.
Бо я тебе жоною мушу звати!
Вся в тещу ти, а в тебе все - дитя,
Це означає: ґулі рахувати
Мені судилось до кінця життя.

Каштановий град з віт на мене летів.
Каштановий град - і на тім`ячку ґуля.
Сімейного щастя я палко хотів,
А вийшла дуля - прогіркла дуля!

Так смішно мружиш очі – от же ж хитра.
Чого насупилась? Манюня, щось не так?
І кучері скуйовдились од вітру.
І щічки зарум’янились, мов мак.

І я тебе люблю, моє зайчатко.
Ні? Не зайчатко? Хто ж тоді, Катюшко?
Тоді гаразд, ходім, моє малятко,
І натягни на вушка капелюшка.

Знов мультики? А може ліпше книжку?
Гайда, маленьке пелехате чудо,
знімай-но капці і залазь на ліжко
під теплу ковдру – я читати буду.

Хлоп’ятко мале серед снігу чорніє,
Брудними сльозами обличчя рясніє.
- Скажи, де рідненькі поділись батьки?
- Молитись обоє до церкви пішли.

„За щиру веселість між квітів степів,
За радість невинну між білих снігів,
Мене зодягли в шати смерті сумні,
Лиш наспіви горя лишили мені...”

Та далі веселих пісень я співав,
Вважали батьки, що мій дух не зів’яв, -
Пішли славить Бога, святих, короля,
Які на стражданнях звели Небеса...”

Сповились тіні перешкод
вузлами сенсу,
чекає серце на акорд,
а в серці –
інерція...
І в олівця
в кінці рядка
свій ешафот.
Вода з кривавого цеберка
ллється...
Слова/рядки, рядки/слова... –
вода.

1.
На горі, та й на високій
зелена тополя.

Чом вівчарю ти ідеш і знову вертаєш,
чи ж тут твоя доля ?

А гаї сновид – олив з гір бредуть до поля.
У мареві полудневім наснилась їм воля.

Чом вівчарю ти ідеш і знову вертаєш
чи ж тут твоя доля ?

Ні отари, ні ґирлиги,
а ні пса не маєш.

Чом вівчарю ти ідеш і знову вертаєш,
у долині, безталанний, кохання шукаєш?

*****
En lo alto de aquel monte
un arbolito verde.

Pastor que vas,
pastor que vienes.

Olivares soñolientos
bajan al llano caliente.

Pastor que vas,
pastor que vienes.

Ni ovejas blancas ni perro
ni cayado ni amor tienes.

Pastor que vas,
pastor que vienes.

2.
У пшеничних полях,
розчинився як тінь золота.
Та й земля вже не та –
пожовтіла.

Краєм берега йду. Де ж вівчар той блукає?
У потоці вода помутніла.


А ні місяць блідий не зійшов,
А ні зірка ясна не зоріла.

Краєм берега йду. Де ж вівчар той блукає?
У потоці вода помутніла.

Виноградарка, гарна чорнявка,
виноградні плачі збирала.

Краєм берега йду. Де ж вівчар той блукає?
У потоці вода вирувала.

******
Como una sombra de oro,
en el trigal te disuelves.
La tierra estaba
amarilla.

Orillo, orillo,
pastorcillo.

Ni luna blanca
ni estrella lucían.

Orillo, orillo,
pastorcillo

Vendimiadora morena
corta el llanto de la viña.

Orillo, orillo,
pastorcillo.

61
З ким поведешся -
така твоя доля.

62
Зупинити би час,
але дихати хочеться.

63
З Вас, Панночко,
краса і соромливість так і пруть
на всі 32.

64
Вісьта, гайта, вйо, пррр -
тому що незалежні.

65
Міцно тримав вогнестріла,
витираючи послід Голуба Миру.

66
Сонце за хлів -
є що топтати.

67
Комп завис,
як мокра білизна на морозі.

68
Слава Богу,
що не приведи Господи,
а то Амінь.

69
Дерева - вітро-кради,
передають краджене
з гілки-в-гілку.

70
Краля у Клари
украла Карла.
Крале - верни
коралі.

71
Краля у Карла
украла Клару.
Крамола -
караул.

72
Соло-мона?
Мона-мона.

73
З-за дула
задуло за дуло
задумом.

74
Задуло -
стало мацкувато.

75
Водки найду?
(What can I do?)

76
Не-ма-не-ма-не-ма-ney-ma-ney-mo-ney!
Нема money!

77
Сів на мілину
від твоєї посмішки.

78
Філософське питання вибору -
Сонце світить.

79
Пройшлась по серцю,
як папараці.

80
Ми з Вами ще
недопереспали.

Коту відома втома...
На підвіконні вдома
розлігся і муркоче,
хитрюще мружить очі,
почухався за вушком,
і лапками у смужку
за шию обійняв...
-Рудий, стомився?
-Няв!

У тім світі,
....де все навпаки;
....де Зло необхідно, як Рівновага;
....де тобі не всміхаються спочатку, а відразу
б'ють у спину;
....де кращі вороги - друзі, а друзі -
дбайливо байдужі;
....де червоне на білому - не горобина, а кров;
....де ілюзії не називають надіями;
....де "так" означає "ні", а луною "ти" звучить "я",-
У тім світі ми з тобою разом...


з того берега
твоя усмішка ближче
на ціле життя
навіть за поворотом
не сходяться береги

Люди недарма говорять,
Що любов буває зла.
Вбивчий аргумент наводять,
Що полюбиш і козла.
Та любов до виду цього
Є таки не завжди злом.
Все залежить від простого:
Хто насправді є козлом.
Це, мабуть (нехай 'му пусто),
Той, хто стереже капусту.

Чоловік Наташки Костя
Капустинки лап та хап:
Майстром лісу в держлісгоспі
Цей працює справжній цап
І наліво ріже дуба
Та й породи інші - теж.
Маса санітарних рубок -
Діло, знаєте, святе.
Й інших способів до ката
Ліс безболісно списати.

Має інший труду вектор
Лільчин чоловік Іван.
Цей копитний - рибінспектор,
Береже він водний лан.
А не знаєте ви, звідки
В основному ятери?
Нищать рибу шляхом сітки
Власне рибінспектори.
В нерест ловлять теж... Жахливо?
Ну так їм - аби нажива!

Праця на казну держави -
Доля мужа Кет Петра.
Має справу з платежами -
Їх на митниці збира.
Можна нижче оцінити
Те, що ввозиться до нас,
Взяти значно менше мито -
Не збідніє держказна! -
А із власника товару
Баксів наскубти як дару.

І таких іще багато
В Україні є козлів,
Та про пастуха сказати
Також варто кілька слів.
Прокурор Дмитро в Ілони -
Капітан у морі прав.
Всіх порушників закону
Він тягти до суду б мав,
Але ж ні - стриже з них вовну
(Звісно, з одиниць умовних).

Жора, благовірний Люсі -
Ось любов реально зла!
Нуль капусти, в ЖЕКу слюсар,
І зарплата геть мала.
Не козел! І на Майдані:
„Не козли ми!” - він кричав.
А чи день такий настане,
Коли жити б він почав
Краще, ніж вівця остання, -
Дуж-же непросте питання...

Цей тиск у кілька атмосфер
Не здатна стримувати далі,
У цьому місті аномалій,
Я задихалась дотепер.

Втечу сьогодні далебі
Стежками чорних тротуарів,
В плащі звичайної примари,
Щоб розчинитися в юрбі.

Забуду всі слова криві,
Нататуйовані на шкірі
Старих будинків, бо не вірю
У місто й те, що ми - живі.

Збираю речі, сни, листи
У клунок спогадів. Ще кави
Я вип’ю на ніч і лукаво
Й тебе напÓю, ну а ти

Про смак спокуси не питай,
Бо це, повір, вже несуттєво,
І ми удвох Адамоєви
Назад повернемось у Рай.

Дідусь уранці прилетів
З відрядження додому.
Там трохи ласощів купив
Онучкові малому:

Коробку печива “Мілорд”,
П'ять тістечок “Курортних”,
Цукерок різних два кіло
І “Київського” торта.

О шостій – мама на поріг,
На сина поглядає:
“Тобі солодощів отих
Вже досить, я гадаю!

Ти ж їв солодке цілий день!
Змагався з Вінні-Пухом?
Поглянь у дзеркало лишень -
Уже червоні вуха!”

Аж п'ять хвилин малий Прокіп
Вдивлявся у люстерко...
“Мені підходять і такі!
Я з'їм іще цукерку?”

Перебираю тихо струни осіннього листя,
Вкотре читаю по нотах вітер, по буквах – зорі.
Справді - це щастя. Тільки б не обпектися…
День, як улюблений фільм - лише в повторі.
Душі піднесені плачуть, мудрішають, тануть…
Все, ніби вперше і вкотре. Не переріжте стрічку.
В горлі слова про сонце, чи то ковток туману.
В синіх Карпатах осінь переночує нічку.
Знову мені ці струни – нерви напнуті туго,
Знову мені це щастя випалом і безумно.
Музика рве на частки, у голосах – потуга.
Тихше. Не галасуйте. В щасті буває сумно.

Неминучості меч дамоклів
Спраглі серце і душу крає.
Заблукали за виднокраєм
Думи-мрії, сльозами змоклі.

Чи калиною, чи карміном
Помальовано бабу камінну.
Парадигма вогню химерна,
Наче гаддя повзуче, завмерле.

На заїжджім незвані гості
Веремію зчинили встидну.
Жебракові- сума, псові- кості...
Решта слів на вітрах застигли.

безтурботна ляля небо полюбила
і з манюньких ручок змія запустила,
змія запустила, нитку відпустила,
дивиться у землю поглядом звинилим,
у траві жовтастій, у траві похмурій
проповзала змійка, тихо, у зажурі,
в небо не дивилась, тільки шепотіла,
як їй теє небо в тілі вже засіло,
«як тшудши я хошу», — вимовила тихо,
і полізла далі, заповзла під стріху
і на землю впала, і розбилась змійка,
хоч змія померла, та зчинилась бійка,
хто пустив зміюку до малої лялі,
кому зараз дати в безголів’я палі...
тільки більше ляля неба не взиває,
дивиться у землю... хто її сховає?(

Наснилось, мов чайна - то шинко-бар.
Куняє кум Петро в ковбойській шляпі.
Немов Сірко, то не Сірко - Голдстар,
З Голдстаркою герцюють на канапі.

До стойки в галіфе наповнив хід,
Сів на стілець і крикнув: "Хлопе, Віскі!".
Закрутку струхнув, витер з лоба піт
Подумав, шо белькочу по-англійськи.

Полізли у бармена очі вділ,
Зашкваркотів щось, мов араба вгледів:
"Якого лисого, послухай, Білл,
Тебе сюди занесло на мопеді?"

Піднявся, наче попіл в димарі.
Щелепою відвис бармена подив.
"Та най би той твій бар во ту згорів!
А сам же би зійшов на хліб та воду!"

"Я ту до Мері підскакав. Капіш?
Вона дочка шерифа Алібаби.
Та не лупись на мене, куций, киш.
Бо маю ґана не лише для баби."

Бармуля писок затулив, як льох.
Накапав віскі, мов шприцем, мікстуру.
Зарохкотів на патефоні лох,
Оспівуючи смачно шуру-муру.

Немає ради - в двері тлумака,
Мов мухи, стежку обліпили кралі.
Як будяки чіпляють вояка,
Сідничками покручують і далі...

Загуркотів під брамою - пах-піх,
Заглох мопед три метри збоку.
І Мері вибігала на поріг
Ховаючи свій погляд сизоокий.

4 Жовтнє 2007

41
Було би сильце -
а птаха знайдеться.
Було би сальце -
і шароварам бути.

42
Носила під серцем помилку -
для серця вона була заважкою.

43
Твій поцілунок
колисатиму довго -
вередливий малюк попався.

44
Сій добро -
збирай реальність.

45
Часом треба датись
потягати чуба
поки він є.

46
Журавлі розкурликали
серце навесні -
воно проспало їх восени.

47
Добробут -
це злидні для злиднів.

48
Де ж була
Жіноча Інтуіція,
коли Єва слухала
змія?

49
Ніч насолоди -
розбивай скарбничку життя.

50
Ви так солодко говорите,
що мене аж знудило.

51
Де би воза не возили -
а сам він не повезе.

52
Ще не народився такий кум,
що не тримав до хреста
і не був батьком.

53
Краще дуля в кишені -
аніж з маком.

54
Власні сили даються натугами,
небесні - ненароком.

55
Літо встромилось
у тіло
комариним носом.

56
Коли ти - тихо,
коли я - явно,
коли веселка - весело,
коли мотор - моторошно.

57
Мені би Вашу щирість -
сам чорт повірить.

58
Хочу почути себе
багатим -
купіть у мене щастя.

59
Не май 100 гривень -
май більше
ніж дружина потребує.

60
Топиться, як сало,
народна мудрість.

Я ненавижу тебя, Родина!
За плотность сомкнутых рядов,
За слово кинутое "вроди-бы"
С дрожащей длани докторов.

За взгляды преданные бешеных,
И неуёмных палачей -
Я не люблю...

Но ради звёзд,
Что низачто повешены,
Сорву и выброшу
Свою звезду с плечей.

Ведь не люблю...
Но пуще - ненавижу!
Что жить нельзя без этой нелюбви:
Когда, прогнувшись,
Яйца себе лижут,
За пятки почитая их - Твои!

Верлібри осені, і шал,
І ти - не Ромко - бабовал,
У парк – останній твій привал –
Хотів летіти…
Губну гармошку – до губи,
І хай злітають голуби,
Які баби! Які баби -
Таке і літо!

Червоних парків ліхтарі
Червоні, ніби снігурі…
Але тобі до снігурів –
Немов до неба!
Поглянувши на ноги в ряд –
Такий осінній секс-парад,
Ти усміхнешся – листопад!
І жити – треба!

І тепла осінь золота
Із тебе виліпить кота,
Такого – з носа до хвоста –
Рудого гада…
Біжи, Кицянику, тікай,
Це тіло – знайдений твій рай!
І крутогруда Льореляй
Тебе погладить…


Візьме на руки, пригорне
Своє кохання неземне,
Та у віршах – ні бе – ні ме! –
Дебілка…
Баби минають… Пух летить…
Життя – це мить. І осінь - мить.
…Бо кіт мовчить…
І парком мчить –
Як білка…

Афоризми та прислів’я - ось
Мудрість! І цього не заперечиш!
Можна - зокрема підмітив хтось -
Без кінця дивитись на три речі.

Ти ще їх, читачу, не згадав?
То назву охоче трійку цю я:
Як горить вогонь, тече вода
І людина інша як працює.

Погляд мій теж вабить трійка ця,
Тільки от що ще сказати маю:
Я багато років без кінця
Інші речі три спостерігаю.

Перша - під нардепів балаган
Глитаїв діла мультимільйонні:
Всіх багатств держави дерибан,
Злети цін, по суті, незаконні...

Друга, звісно, - як народ, проте,
Нескінченно терпить ці знущання;
За кордон чухрати - весь „протест”,
Там пахати з рання до смеркання.

І нарешті, третя - як я сам
Лиш сміюся їдко замість нити.
Плетучи у риму словеса,
Ні фіга не пробую змінити.

У серці стукотить годинник
дванадцята година ночі
із дзеркала глядять на мене
немов мої - чужі все ж очі

Біс усміхається з одного,
А друге, мовчазне, як тінь
І совість десь на дні в нього,
Та лиш не знаю де…Амінь

Вересень був – кохання кіношне і голуби,
Вересень був помаранчевий, був голубий.
В тебе – за графіком, в мене був – без пуття,
Без шляхів, ниток аріадниних, без вороття.
Все у валізу не влізе – та й дідько з ним.
Добре не боса, а мотлох – молохові під хвіст.
Йшов тут казкар один, то тепер побіжу за ним
Зорі шукати в калюжах і попід тином зміст
Свого такого-сякого щасливого майбуття,
Що вироста, мов вірші, знали б з якого сміття!
Доки буденність пише нас у щоденник тижня,
Нижні і верхні чакри змішує чорнокнижно,
Я засинаю груба, а прокидаюсь – ніжна,
Просто луску знімай і клади під ніж – най
З нотою «ми» на пробитій гачком губі
Поглядом заклинаю: не відпускай – люби.
Жертва шукає ката, риба – рибалку. В юрбі
будь-якій вибір зупиниться на тобі.
Жовтень жене пожовкле листя чужих листів,
Я не знімаю пошту, бо забуваю айді.
Діти, в Сіті заплутані, мо втечемо від грози
На піднебіння Всесвіту, де зійшли Терези.

Коли до губ твоїх торкаюся рукою
Коли до губ і не до губ
І вже не страшно
Що звір за мною роззявляє пащу
І вже давно розбито нашу Трою

На перший сніг іще не зваблений тобою
Молитися аж заніміють руки
Аж змії язиками влізуть в горло
І тільки ніж мерзенні ріже звуки
А ніч згортає вічність у сувої

Коли до губ твоїх торкаюся губами
Коли до губ нічого більше
Знову
Повірю найбезглуздішому слову
Як немовля що скуте пелюшками

Та що ж Ви, мамо, десь пішли самі,
Чи, може, ми Вам чимось не вгодили..?
І пахне в хаті воском і кадилом,
І тато з братом сиві і сумні...

Нема! Нема... Пішли і не вернути...
Чи, може, там хліби є і молока
За пазухою в Бозі? Там, високо,
Вам добре... Я так хочу теж заснути...

А в нас зима... А тата їсть гангрена,
Ще кілька днів - і тато без ноги,
Горять замість вогню в печі борги,
І плаче на руках сестра у мене...

Немає мами... і немає болю!
Немає сили навіть закричати...
Стоїть голодомор посеред хати
Із присмаком гнилої бараболі...

…На розі вулиці Надії
стоїть кав’ярня “Два стільці”…
…де нас немає…В молоці
втопились мюслі, як галери…
(сніданок юної гетери)
холоне кава… кавалери
холонуть також… плине час…
у кнайпі, де не буде нас –
бо що нам на стільцях робити?!
Бо ми – це два метеорити,
І наша доля – говорити
крізь сітки, клітки, сни, тіла –
…А потім - осінь все змела
Мітлою ночі! Проростання
Двох тіл в одне… Смішне змагання,
Де переможців не бува.
Де переможе всіх Зима.
…Вона і змила, і звела,
і завела у біло-білий
останній сад, де снігу вщерть…
…і щось тихенько шамотіла
беззубо про любов як смерть…
……………………………………
…Та знову яблуко надкусить
Черговий юний менестрель…
…На розі вулиці Спокуси
Вже добудовують мотель…

Який плакат! З байдужістю пройти
Повз нього може лиш душа пропаща:
“Зроби своїх дітей майбутнє кращим,
ПОДАТКИ, - закликає, - ЗАПЛАТИ”.

Мов грім, свідомість приспану збудив
Цей диво-лозунг думки глибиною.
Хоча... податки, сплачені вже мною,
Який на долю діток мали вплив?

Ну, безперечно, що ці кошти йдуть
Частково на безплатну медицину!
Торік я лікував свою дитину -
Зо двісті “баксів” витратив, мабуть...

О, звісно, це надходження в бюджет
Для зовсім безкоштовної освіти!
Беруть лиш на ремонт, дарунки, квіти...
Дирекція й батьківський комітет.

Авжеж, культуру масову та спорт
Податки дозволяють розвивати!
А я не зміг віддати без оплати
Синочка ні на танці, ні на корт...

Так, є студенти в нас - не “платники”, -
І їм дає стипендії держава!
Племінник каже - найпростіша справа
Прожити на ті файні копійки.

Потрібні кошти - я збрехать не дам, -
Щоб годувати військо наше славне!
Сусід синулі сало возить справно,
Ще й форму шив солдату свому сам...

Ну, що? Аби в достатку і красі
Жили малі й не дуже Юлі й Петі,
Про кошти у СІМЕЙНОМУ бюджеті
Найперше мусять дбати татусі.

З країни олігархи досхочу
Викачують грошву в офшорні зони,
А із плаката висновок резонний,
Що крайній... я: “податків не плачу”!

Не згодитися важко, далебі,
З тим, що податки слід таки платити.
Але навіщо гаслами смішити?
Втім, ДПА, merci за це тобі!
2002

Де ж, цікаво, знущанням межа?
Чи спільнота людська дурнувата?
Ну хіба ж нерозважність чужа
Може приводом бути для свята?
То це слід необачних вдягти
З не дворянською ледь пишнотою?
То це треба вітання верзти,
Мовби з радістю казна-якою?
То це треба в ляльки і стрічки
Повбирати шикарні машини
І кататися в «тачках» стрімких,
Не шкодуючи навіть бензину?
То це треба із сорок світлин,
Мо’, й касету ще відеофільму,
Щоб лишити комедії плин
Назавжди перед яснії “більма”?
То це треба зо триста гостей
В ресторані або халабуді
Напоїти до стану свиней -
Щасно, бач, жертвам помилки буде?!
То це треба бухати три дні,
Ще й безглузді варнякать промови,
Танцювати й горлати пісні,
Бо спіткнулися двоє раптово?!
Треба, треба! Весілля гуде,
І нікому ніякого діла,
Що нелюба за нелюба йде,
Що вона, на біду, «залетіла»...

Ти свій хрест несеш по тротуару.
Жінка щось кричить, як завжди, зла.
Ось на тебе, мамочці до пари,
Завищала впісяна мала.
Весь ти, все єство - лиш біль і мука.
В чім тут справа, щось я не усік?
Це ж мені судилася розлука,
Ти ж тепер з коханою навік!
Певно, жінка назви «стерва» гідна:
Вдень роботу без кінця дає,
В ліжку - навпаки, немов фригідна,
А «наліво» спробуй - точно вб’є.
Тісно в курені однокімнатнім,
Грошей ні на що не вистача -
Ти в боргу назавжди неоплатнім
Перед кожним, хто лиш позича...
Господу я шлю хвалу ясную,
Глянувши в баньки твої сумні.
Бив тебе, жаль, мало через тую...
Жаль з нас двох комусь, та не мені.
На твоєї воленьки могилу
Свіжі квіти подумки кладу.
Дякую, що вкрав у мене милу!
Тішся, що здобув... таку біду!

В ім’я перетворення
Людини в Бога –
Бог став Людиною...
Пустельник став Хрестителем,
Вода стала вином,
Рибалка став Апостолом,
Ісус став Месією.
...а розп’яття ніс той,
хто йшов стороною.

Усмішка королеви
І нерви сталеві,
Розсудлива врода,
Пахуча погода.
Від вітру дарунки,
Туману цілунки,
Чудове мовчання.
Наснилось кохання...
Прокинулась сонцем.
Чи правда, чи сон це?

Срібляста нитка пришити хоче
Блакитні мрії до сині неба,
Бабине літо лоскоче очі.
А я, мій жовтню, трава-нетреба.

В пісні вбираю ліси і трави,
Для них не зайва. І не колишня.
Свічуся тихо, горю без слави,
Як серед жовтня розквітла вишня.

Бентежить вітер притихлі віти.
Мій жовтню світлий! Пречисте небо,
Куди ти кличеш мене летіти?
Кому співає трава-нетреба?

Я шукаю тебе серед квітучих трав,
Запах духмяний голову п’янить.
Як же ж давно я тебе кохав,
Як же ж давно я чекав цю мить.

Марево очі заполонило,
З неба зорею тихо зійшла,
Серце в тривозі заніміло —
Ти ж байдуже мимо пройшла.

Росинки ніжно торкнулась —
Сонця промінь в ній засіяв.
Душі ненароком торкнулась —
Голос її в відчаї заридав…
Тобі, не земній, й не відчулось,
Що хтось навіки тебе покохав.

Січнева злива.

Не ти щаслива.

Арктичний вітер.

Зів’ялі квіти.

Він не помітить.

Проходиш мимо.

Неповторима.

А він байдужий.

На дворі стужа.

Нервовий зрив.

Знов обдурив.

В подушку сльози.

Букет з мімози.

Притихлий тон.

Солодкий сон.

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба.
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

16.XI.1962

................................... Другу

Коли музика стихне і звуки полинуть у стелю,
коли сил вже не вистачить чути пронизливе "сі",
я згадаю ім’я твоє дивне, дитя насолоди, пастелі
твоїх снів потойбічних, де сутінки зріють в росі,

Де серпневе осоння медвяно в повітрі кружляє,
де на теплому плесі чиїсь ще вологі сліди,
де чутлива душа всі закони тяжіння долає,
де на згадку лишається шурхіт сухої трави,

Я безсоння твоє заколишу нічними дощами
і у місячнім сяйві тривогу твою розчиню,
нічого не питаю - радій і живи до нестями,
все мине коли-небудь... от тільки не стій на краю...

Посварився якось із другом своїм -
Я виказав гнів, все й скінчилось на тім.
Посварився якось із недругом я -
Приховав я свій гнів і ненависть росла.

І живив я її страхами,
І вночі поливав сльозами,
Посміхом її відігрівав,
Хитрощами землю підживляв.

Вона і день, і ніч росла,
Рясні плоди, нарешті, принесла,
Мій недруг бачив їхню сяючу красу,
І знав, що ті плоди належать не йому.

Тож він пробрався у мій сад
Вночі, коли все сприя до зрад;
Ранок радість приніс мені, -
Під деревом недруг завмер на землі.

Спогади мої, ближче підійдіть,
Піснею чарівною душу звеселіть,
Поки могутнього вітру наспів
Забуту мелодію в серце вселив,

Я подивлюсь за грайливий струмок,
Де був для закоханих тихий куток,
Хай же видіння спливуть з глибини,
Ніби крізь скло, зазирнуть крізь роки...

Я кришталеву водицю ковтну,
Знов коноплянку почую сумну,
Там, в оксамиті задумливих трав,
Я цілий день серед мрій би лежав.

А коли ніч мерехтлива прийде,
Хай до жалю та печалю веде;
Крізь улоговину темну пройду,
В тихому смутку себе розчиню...

Спустися із нічних небес
До мене...
Моє вікно завжди відкрите –
Заходь гілками клену...

Не попечи ти ніг своїх
На моїх свічах...
Я розставляв їх, коли раптом стих
Твій подих звичний...

Спустися, але не заходь
До мого серця...
Там досі образ твій живе,
Він ще не стерся...

Залишся навколо мене
І огорни мене собою,
В глибини серця йти не смій,
Бо сповниш ти його журбою...

В очах моїх вогонь свічі
Згасає...
Як добре, що існують сни –
Свіча у снах іще палає...

Блідий місяць,
що заплутався у гіллі дерева
серед білого дня –
витвір цивілізації...
Целофановий пакетик вчився літати...

Створи для мне душу
Величну і нетлінну,
Із дощових краплинок
І місяця проміння.

Створи для мене душу
Нестримну і бурхливу,
Із вітру степового,
Із пінного припливу.

Створи для мене душу
Яскраву і барвисту,
Зі стрічечок веселки,
З пелюстків та із листя.

Як блискавичне диво
Нехай вона засяє,
Над світом, що ревниво,
Свою пітьму плекає...

вулицями, де колись точилися вуличні бої.

Повітря дзвенить.
В порожнечі недоспаних вулиць
Вчувається стишений шал навісної юрби.
Немовби за мить
Задзижчать рикошетами кулі
Й почне косовицю стара в простирадлі журби.

Я бачу німого,
В очах його небо-хоругва
Тріпоче надією: «Все ще минеться і знов
Не стане нікого,
Хто словом своїм недолугим
Хитне терези і проллється розпечена кров.»

Сьогодні зима почуттів
І ніхто вже не хоче
Сокири до рук та ходити поснулих будить.
Скривавлений прапор зотлів
«Пре» плебеїв від збочень.
А вулиця тиха ще й досі побоїщем снить.

Папером різані пальці,
Виноградна обскубана гілка,
Кров’ю її начервоно -
Засяють чарівні квіти,
Тобі, коханий, на згадку
(Підкину в поштову скриньку!),
Ти ж не залишив нічого...
А в мене... ще будуть діти.

21
Прийшов лікувати з радою -
Заразився зрадою.

22
Заразливий сміх -
вся країна плаче.

23
Скільки б не спотикався -
а голова ціла і не на місці.

24
Щирість не у гаманці -
а в серці.

25
Дякуючи кривій -
світ сходиться.

26
Лупайте цю скалу -
так ми переможемо
безробіття.

27
Зелений змій, все сивіший туман -
не доповз.

28
Купив розум -
попався курячий.

29
Не кожна бананова республіка
вирощує банани.

30
Стіни не говорять -
сусіди мовчать.
А заговорять -
язики, як голки.

31
Коли б не я -
то байдуже.
Якби не ти -
то в лоб.

32
Бабине літо -
бабки вже відбабахали.

33
Жалили, награні
на грані струни,
жалі.

34
Сиджу, як в Бога за пазухою -
Боже, де є Твій дезодорант?

35
Бійся Бога -
не так страшно помирати.

36
На цьому ліс закінчується
і починаються розмови про вовка.

37
Мене вражає Ваша байдужість
своєю загадковістю.

38
Не хвилюйтесь занадто -
думки знудить.

39
Вдихнув, наповнив сумлінням -
видихалось правдою.

40
Обличчя, мов борошно -
мірошник знає свою роботу.

кублами змій образи
душу торочать на смужки
світ у якому ми разом
світ де лиш я самотужки

сни божевільні і хворі
в глечику п'яного мозку
серед брехливих теорій
в сукнях з гарячого воску

рухи спітнілі від танцю
в тишу вчепились зубами
мнуть охолоджені пальці
прірву між нами

світ де ми подумки разом
світ де вже я самотужки
в скроню озлоблені фрази
тихі прокльони на вушко...

В лани ланіт полину із полину,
Літаній літня тінь політтям тане,
В долину долі із долонь долину,
Та пресу й персів прес не перестане
Хвилясто вихвилять ні на хвилину.

зірок нема поїли мухи
і місяць вмер як жовтий пес
безодня слів
безглуздість рухів
нікчемність тез

смола думок тече крізь вуха
захниче ніч як немовля
і осінь наче зла свекруха
із жмені вирве журавля

нема дощів чорти злизали
пісень нема здались співці
хто йшов дорогою без правил
стискає зброю у руці

синицю в суп а небо кличе
назад в обійми журавля
що лише подумки курличе
по перепалених полях...

У болоті Черепаха
День народження святкує.
Запросила тож Комаху,
Жабку, Чаплю... Стіл готує.
Прилетіла КомарИха,
Посідали всі до столу.
Та, проте, в оселі тихо,
Спозирають бо довкола.
Чапля дивиться на Жабку,
Господиня - на Комаху,
Затремтіла раптом лапка,
КомарИсі зле від стрАху.
Так посиділи у колі,
І потОму розійшлися,
Кожна дякуючи «долі»,
Без «десерту» обійшлися…

Так, це ті, що кричали «Для свята
Нам Варраву віддай!» Так, це ті,
Що вливали отруту в Сократа
У тюремній глухій тісноті.

Їм би трунком оцим же залити
Лицемірні брехливі роти–
Цим майстрам катувати і вбити
І сиріток пускати в світи.
03.10.2007