Пізня осінь, передзим`я,
вітер скулився, як пес,
цідить висхле сонце-вим`я
біле світло із небес,
і вагітні сизі хмари
спочивають на дахах,
і злились в скорботній парі
сіра гілка й чорний птах.
Жухле листя мерзне, скніє
так впокорено, мов спить.
У мені незримо зріє
пуповини зрима нить.

Мої сни забрав у мене,
Тихий смуток, сміх невинний.
Вже душа осіннім кленом
Багряніє в морок плинний.
Вже над нею я не владна –
Серце в тебе на долоні.
То весна та гріхопадна,
то ті сльози несолоні,
то той погляд, що бентежить
і дарує буйне щастя.
Стежку ожеледь мережить,
я ж біжу без страху впасти.

…З клепсидри витікає день невпинно…
Та одинокість перед жерлом ночі,
Той протяг вічності, той безмір самоти…
Візьми в долоні руку, і хай плине
той час, як хоче…Більше не зурочиш…
Повіки склеплюю…
Сльоза з-під них…
Прости.

Проміння дзвонить об бруківку сіру,
Відлуння чути: „Досить літа! Досить!”
А сонце слухає тихеньку пісню,
Яку виконує барвиста осінь.
Вже спека літня в росах розчинилась,
І в унісон гудуть злостливо-сонні оси.
У бабиного літа взявши струни,
На арфі грає золотая осінь.
Вітри з дерев крадуть помалу листя.
У сірих хмар дощів холодних просять.
На сцені року голосно і дзвінко
Співає пісню чарівниця-осінь.
Природа зелень заховала в скриню,
Птахи летять у вирій і голосять,
Збивають крильми гіркоту туманів,
А їм услід співа чаклунка-осінь.

Кожен день кудись спішити
Безпорадно.
Як це просто – в світі жити,
Як це складно!

Кожен день шукати їжі
І спочинку.
З кожним часом дні гіркіші
На перчинку.

В старість увійти, як в річку,
Посивіти,
І погаснути, як свічку
Гасить вітер.

Ближче, ближче, ближче кроки.
Може, встигну, може, ні.
Рахував раніше роки,
А тепер рахую дні.

Хоч тонку і маю шкіру,
Лізу через живопліт,
До кінця усе не вірю,
Що мені не двадцять літ.

Ближче, ближче, ближче кроки!
Боже, чом я не глухий…
Кожен час, живий допоки,
Незбагненно дорогий.

Ближче, ближче, ближче кроки…

Струмок, як шашіль, точить
Землі драглистий глей.
Дощ весняний батожить
Рябих своїх коней.

Сорочка перкалева
Пішла на онучки.
Купаються дерева,
Ворушаться бруньки!

…А трава собі росте,
Скоро вишня зацвіте.
Поговоримо про грішне,
Бо воно таки святе!

Листя висохле, торішнє,
Теплий вітер розмете…
Будем голосно про різне,
Будем пошепки про ТЕ!

Блаженні дні, коли ти вдячний долі,
Що кінь недолі хутко йде вперед,
І що ніхто добра не забере,
Як плідно нам уродиться у полі.
Блаженні дні, коли спокійно дома
Ти можеш вийти із тенет тривог,
І хоч тебе схиляє долу втома,
А ти щасливий, бо у серці Бог
Своє словечко промовляє тихо,
Аби тебе не зрадити ні в чім.
І відступає із оселі лихо,
І ангел вірний
Стереже твій дім.

Маленьке — не смішне,
Адже мале і зерно,
Що силу велетням і геніям несе.
Мале тоді смішне,
Коли воно мізерне,
Коли себе поставить над усе.
Але скажіть, хіба такого мало,
Хіба такі випадки не були,
Коли мале, як прапор, піднімали
І йшли за ним народи, мов осли?
І чи тоді мізерне та смішне
Не оберталось раптом у страшне?

19.ІХ.1963

По мармурових сходинках
до зірки
приречено прямую
я вгамую
той поклик темряви
що дихає в обличчя
жаданою вологою
безсмертя...
...............................
і витончений присмак потойбіччя
в краплині теплої амріти
снити
вже сил не маю
засинаю... квіти
зриває вітер очманілий...
милий,
вже годі над безоднєю
старіти...
куди ти?!
.......................
навіщо це мені
навіщо?

Камінням падають слова
До вікон зрадженого серця
І під сумне осіннє скерцо
Небес зникає синява,
Немов актор змиває грим.
"Щасти!" - кидаєш для годиться
Я вуст безсилих таємницю
Ховаю у сплетіння рим,
А гордість, як завжди, спішить
Загнати ревнощів приблуду
Шепочу тихо:" Далі буде..."
Та намагаюсь далі жить...

Зімкнулись наді мною
Темні води
Очей Твоїх.
Немає вороття...
Я ніби не живу -
Існую в напівмрії
Блукаю в напівсні
Іду напівжиттям
А десь у напівнебі
Напівсонце
Напівсвітить
Відносить напіввітер
Мої напівслова
З собою Ти навік
Відніс моїх півсвіту
Серед порожніх днів
Лишилась напів я...
Я виплекаю сон,
Що Ти в мені посіяв
А вся моя печаль
Розчиниться як дим...
Бо поки в напівсерці
Живе хоч півнадії
Кохання не помре
Знайде назад сліди...

Лопух угору звівши вуха,
Уранці Півня пісню слухав,
Не стримався: Не шкода вже й гроша...
Співає так, здригнулася душа!
Не рівня всій дрібноті... співакам,
Як солов’ю та іншим дивакам.
У Півня спів та голос - вищий клас!
- Пробачте, пане, це усе про нас? –
”Співак” удавано з “висот” отих спустився. -
Оце, із піснею на хвилю запізнився,
Не зійде й Сонечко для вас!
Для Сонця голос наш – наказ!
- І я ж про це. Про вищий клас... -
Лопух сказав, знов звівши вуха.
………………………………………… ......
Сміялось Сонце, ще й не раз.
Дрімає глузд – оце вже скруха.

У тебе були блудні очі
у тебе були хмільні вуста
ти одягався дорого і вишукано
і ніколи не бідував
ти був майже хребетним
і зневажав плазунів
У тебе було безліч жінок
вони тебе безтямно кохали
як буцімто вони знали
що ти передчасно помреш
а може й вчасно
а може завтра
тебе б убила
колишня коханка
яку такий безсоромник як ти
уже напевне забув
Ти занадто багато
зазнав за життя
що тобі просто нічого
робити після смерті
Ти розгублено стоїш
на березі Стіксу
куди поділося
усе твоє золото
тобі навіть немає чим
розплатитися з Хароном
Цікава річ
на той світ
нічого не забереш

Я в селі жив ціле літо
Бачив там зелене жито,
Чисте небо, чистий ліс
В чисту річку похиливсь.
Там корови та телята,
Кози, вівці та ягнята
Ходять в полі край села,
В бур’янах рясних поля
Так без хімії буяють,
Що й ходити заважають,
Молоко там від корови,
Не голандське порошкове,
А таке, як і колись,
Приїзди та подивись.
Там без сої всі ковбаси,
А в коморі, не прикраси,
Шинки смажені й реберця
Заховалися за дверця.
Ключ від неї в дідуся,
Щоб не зникла ковбаса.
Котик ходить вартувати,
Пильнувати й не пускати
Безсоромних цих мишей
Ні на крок до тих дверей.
Котик добрий вартовий
Каже мій дідусь Матвій.
В дідуся ще півник є,
Сонце з півником встає,
Він так голосно співає,
З добрим ранком всіх вітає,
А вже красень півник мій
Де ще знайдеться такий?

Прекрасний біг
воскреслого Іуди
в пустелі
всипаній камінням.
Черкає небо хмаровиння
з під ніг його
воскреслих ніг.
Спілітає небо
звук пташиний
із уст його
воскреслих уст…
Чолом вдаряючись об камінь
З грудей його
вужі ідей
руйнують Символ…

Сидить Господь на гілці неба
й виспівує рулади щастя
своїй нареченій.
Співає довгі серенади...
Все вірно – Він над нею.
Вона – на лавочці під Ним.

© Олег Левченко, 2007.

Ледь встигла на останню електричку
Все рухалось а отже вмирало
Все рухалось
А отже жило
Скільки не засівай це поле
Вродить полин
Спробуй відгадай
Котрий у твоїх долонях
перетвориться на квітку
за всіма законами збереження енергій
у вирій не відлетять цієї осені намріяні лелеки
вони потрібні тут
на цьому видимому аркушу неба
що не перегорнеш і не закреслиш
коли набридне одне і теж
ледь встигла побачити небо
та чи своє

Поглянули б, як усміхнувся зошит,
Освітлений думками юних літ.
Він знов мене до себе в гості просить,
Нагадує кохання дивний світ.
Йому спливли на аркуші зім'яті
Мої чуття, минаючи Обліт, -
Освітлений думками юних літ,
Тепер віднайдений, він став, як свято.
Його читати личить у сорочці,
Зігрітій жаром материнських рук.
В його незграбнім слів ясних потоці
Собі снаги у пригорщі беру.
Докінчую, доспівую уміло
Мелодію життя мого весни,
Але відчутно, як слова маліють,
І ритм чуттів пульсує нерясний.
Тому залишу для нащадків пісню,
Яка звучала б просто, як тоді,
Коли було для пісні в грудях тісно,
Коли співали роки молоді.

Шановні пані та панове! Я чесно намагалася
перекласти цей текст українською...
Але виявилося, що будь-який, навіть чудовий,
переклад, не взмозі передати весь колорит :((
І ще одне. Дітям до 16 років, а також занадто
цнотливим цього краще не читати :)))

На идею гнусного надругательства над всем
известной сказкой натолкнул меня столь же известный анекдот:

Идет Красная Шапочка по лесу и орет песни.
Выходит Серій Волк и говорит ей:
"Шапка, ты что, сдурела, ты чего так разоралась?
Мало ли кто из кустов выйдет
и что с тобой сделает?
А она ему в ответ:
"А что такого? Дорогу я знаю, секс люблю..."

И вот я подумала: а что если взглянуть на сюжет
с точки зрения старины Фрейда?
Представим: жила-была в лесу вполне половозрелая
Красная Шапочка.
И была у нее с Серым Волком любовь - большая, но тайная.
Потому как встречаться им негде было:
то из кустов живность подглядит, то комары опять же...
И придумали они себе место для встреч страстных завести.
Ну, где как не у бабушки?
Задумка была классная: волк бабулю того,
и дом свиданий готов.
А Шапочка туда будет продолжать "пирожки приносить".
Но не предусмотрели они случая в виде дровосека,
который крики их перепутал с другими и -
кесарнул Серого Ромео.

Примечание:
1) в гнусном надругательстве используются
все стихотворные размеры;
2) рассматривается собственно развязка
этой поучительной истории;
3) вообще-то, это коллективное творчество :))

Итак:

ХОР (Гекзаметр)

Музам не снились ни страсти такие, ни горе такое,
Шапочке Красной одной пережить все пришлось ненароком,
Грустен наш будет рассказ, здесь веселье излишне любое,
Девичью душу и тело свое повязала та Шапочка с волком!

***
(ЯМБ - "Онегинская строфа" - да простит меня А. С.!)

- Ну, что ты встала у порога,
Вцепившись мёртво в пирожки?
Вперед и с песней, недотрога,
Я изнываю от тоски.
Иди ко мне, моя малышка,
Останься в Шапке - это фишка,
все остальное - на фиг, прочь,
Устроим мы безумства ночь.
- Лови меня, мой рыцарь серый,
Сейчас проверим, как ты крут,
Дрожанье лап, кусанье губ...
Какой ты, право, неумелый!
Расслабься, хочешь пирожок?
О чем скулишь? Какой горшок?

(ХОРЕЙ)

Серый Волк ушел в загул.
Протрезвел.
Потом загнул
Красной Шапочке салазки
так что та ушла из сказки
жутко-жутко матерясь
пирожки забросив в грязь.
У её теперь живот
вздулся шариком.
Вот-вот
вывалится из него
чёрт-те знает чё чего
то ли волчьи дети
то ли хрен в букете.

.***
- Я пропал, как зверь в загоне, --
Серый Волк под Шапкой стонет.
- Что?.. Ты трусишь, мой дружочек?
Съешь с виагрой пирожочек.

На фиг мне любовь такая,
где пацанка управляет.
Сам привык смущать я бестий.
Глянь, мой клык ещё на месте!

***
- Это клык? Ну, ты загнул, волчара,
У щенков я бОльшие видала,
Не тушуйся, друг, сейчас поможем -
Сделаем из кнопки великана.

- Ты куда? Ведь я боюсь щекотки,
Не хватай руками мои чресла,
Может, тебе будет интересно -
Бабушка пред смертью завещала...

(ДАКТИЛЬ)

- Как хороша ты, о девочка в красном,
Даже без красного ты хороша...
- Зубы твои так в оскале прекрасны,
Но и опасны, как волчья душа.

- Что ты, я весь пред тобой нараспашку,
Хочешь - потрогай, а хочешь - погладь,
Тронь своей ручкой мохнатую ляшку...
...Бабушка тоже просила обнять.

Помню, бывало, придешь на рассвете,
Ляжешь тихонько в постель нагишом...
Ты говоришь о каком-то минете?
Лучше послушай, что было потом...

***
Рыдаю я, на Волка глядя -
Облез уж весь от этой... Шапки;
Она же - даже не краснеет,
И в сексе Волка не жалеет!
...В букете ХРЕН - оно, конешно,
Не икебана - просто песня -
И слышу Волчье - "Не могу-у-у!!!"...
У Фрейда, видно, он в долгу...

***
Вдалеке, где гуляют по лесу
то ли бесы, а то ли балбесы,
Шапка Красная ищет в туманах
свою девичью честь окаянну.

Вот ведь дело оно ведь какое,
потеряешь, хрен сыщешь потом,
никакой не прикроешь рукою
место то, на котором излом!

На пенёк взгромоздившися попой,
понадтреснутой в разных местах,
сыплет Волку она блин синкопы
через ох, через ух, через ах...

(АМФИБРАХИЙ)

- Ну что ты опять мне морозишь мозги,
При чем здесь бабуля, при чем пирожки?
Ты мне обещал офигительный рай,
Давай же, мохнатый, быстрей начинай!

- Достала меня ты, тебе я скажу,
А ну, замолчи или я ухожу,
Займи лучше рот свой предметом другим,
Да будь осторожна и ласкова с ним.

***
Блись Красношапочьной мадамы, ёлы палы,
столпотворение из лешых и волков,
зайчишки в памперсах и лоси-аксакалы
сбежались дружно к арамату пирошков!

А Шапка шлёпает в сандалиях по лесу,
торчяя передом вперёт а задом взат,
лесной народ мужыцка пола гибнет в стрессе,
текёт слюня с ево и пучуцца глаза.

Один Волчара тока в зубе кавыряит,
любви нажравшыйся по само "не могу",
и откровенно енту банду презирает,
пирог кусая скрось ляминиву фольгу.

Вот щяс я подойду и дам по рылу
нахалу адцкому: едрит тебя за шыш,
за штош тебя така девчёнка полюбила,
коль ты ишо на бапку зуп точИшь?

(ХОККУ, ТАНКА)

***
каждый дровосек
своего счастья
вздохнула волчья шапочка...

***
…любовным утехам
предались игриво
Под сенью бамбука.

Мрачная тень
Показалась внезапно
В тени деревьев –

За круглыми стеклами
Хитрые глазки
Доктора Фрейда.

Поняли вдруг,
Что врасплох их застали.
Позор несмываем!

Как пренебречь
Самурайскою честью?
Вспорото брюхо…

***
красная шапка
вот и всё что осталось
эх, Фрейд, старина...

:)))))))))

– Швидше, синку, йди сюди, –
Стаса кличе мати. –
“Зебру” будемо пекти
Таткові на свято!

Вмить прибіг трирічний Стас,
Кинув стріли з луком;
Мамі з поличок дістав
Борошно та цукор.

– Ще ваніль неси... Приніс?
Бачиш, як цікаво?
А тепер сюди – дивись –
Додамо какао...

...Ось і корж готовий в нас!
Аж пашить – гарячий!
– Де ж тут зебра? – каже Стас. –
Я чомусь не бачу!

– Торт цей “зеброю” тому
Називають, Стасе,
Що всередині увесь
Вийшов він смугастий!

Всім я ввечері роздам
Торта по шматочку,
І тоді побачиш сам...
Зрозумів, синочку?

– Зрозумів... – промимрив син.
І додав з порога:
– То спечи мені тоді
Завтра “Носорога”!

У спеку, гарний літній день,
До затишку водички
Злетілась, мовби на мішень,
Вся мошка на травичку.

Бабки злетілись та жуки,
Метелики-бояри...
Усілись бджоли під грибки,
Надівши окуляри.

Сміється сонечко, блищить
Водичка у струмочку,
Ось павучок маленький спить
У гарному візочку...

Зелених верб густе гілля.
І це все - не міраж!
Бо для комах, повір, маля,
Існує справжній пляж.

Отож, у спеку, літній день,
До затишку водички
Летить, немовби на мішень,
Вся мошка на травичку.

Що їм тепер ті клятви й заборони,
помилка то чи все ж таки кохання?
О, чому легковажна, Бранжієно,
ти не сховала зілля - чарування.

Вже поцілунок з уст палкий зірвався,
і в ту ж хвилину позабуте все.
А хвилі б’ють об човен невблаганно,
її він до нелюбого везе.

Для неї Тантіжель – оселя горя.
Для нього цілий світ тепер тюрма.
Він славу має з моря і до моря,
І лиш золотокосої нема.

Убравшись вбогим – блазнем пілігримом
У Тантіжель прийшов,
й вклонившись їй до ніг,
в смарагд очей поринув і збагнув він,
що і без чарів покохати б зміг.

Жив на світі Їжачок
Без колючих голочок,
Шовковистий та сріблистий,
Неколючий, нейоржистий.

Їжачок той - добрячок,
Та ось був один «сучок» -
Не давав йому дихнути
Лис із Вовком дуже лютим.

Хоч малий і це б пробачив,
Та проблему в іншім бачив -
Як і де йому сховатись,
Щоб до лап їм не пійматись.

Думав, думав Їжачок,
Був він гарний добрячок,
Але знав, що навіть вид
Не дорожчий за живіт.

Тож пішов Їжак уранці
До смереки, на галявці,
Взяв голки, смоли пів кружки,
Та зліпив собі кольчужку.

Не кольчужка - дивина!
- От Їжак! – іде луна. -
Нестрашні йому тепер
Лис і Вовк із ненажер.

Бо "кольчужка" ця ховає,
Геть до лапок прикриває.
Не закрита, отже… Ша!
Добра крихітна душа.

У маленької сестрички
Забавка зламалась.
Це проблема невеличка –
Кожному здавалось.

Тільки плаче все малеча..
Що робити маю?
І ось тут сестрі, до речі,
Я допомагаю.

Пензель взяв та клей у тата,
Забавку направив.
Гарне враження, малята,
На сестричку справив.

Заневолив той сон
і по колу повів
по старому,
де багаття жоржин
натякне на стежинку
додому,
де любисток незібраний
зонтики тягне до ґанку,
де ще бабине літо
живе в золотавім світанку,
де на зламі світів
тут зустрілися
бранці кохання,
де твій погляд, твій дотик,
твоє підсвідоме бажання...

Зірване сонце
Змушує примружити очі
Ох і кислюче

Там, угорі - мій світ, розтятий на клітини,
полощеться на вітрі, б"є крильми, як птах.
Димком жовтавим між віконних рам хмарина
з блакиті оксамитової загляда.

Росою по стіні стікає тихий вечір,
зоря червоно розмальовує вітраж.
І марні були з прокурором суперечки,
презумпція невинуватості - міраж.

Суддя, відвівши очі, прочитав похапцем,
і поїзд криком пісні зеків заглушив.
Ворота клацнули, не залишивши шансів
в прийдешньому для української душі.

Вихрапує "смотрящий"- злодій у законі
ненависне буття через тривожний сон.
Мій біль водою у несправнім водогоні
у ритмі крапель б"є по барабанах скронь.

Крізь болоття тюремного жаргону,
крізь мертву тишу мурів, дзвін колючих струн
пером і словом я калиноньку червону
підняти хочу, як зажурену сестру.

А воля жайворонком над полтавським степом
манила, звала в мандри за далекий пруг...
...Ридала у куті згвалтована Евтерпа,
ховаючи розпуку у вінку із рук.

Хто моститься біля вушка,
Як деньок згасає?
З-під подушки гномик Сплюшко
Тихо виповзає!

Цілий день він там дрімає,
Наче совенятко.
По ночах усе гуляє,
Як засне дитятко.

Розкидає пух біленький,
Той сніжком кружляє,
І кімнату всю пухкеньким
Шаром укриває.

І отут-бо оживають
Забавки, малята,
У сніжки з тим гномом грають,
Дістають санчата...

До світанку ці дивини!
Та коли світає,
Гном бере чарівний віник
І той пух змітає.

гортанню вихаркане слово,
залізний біль німого зойку,
і, як було, все буде знову,
лягає мить у часокойку,
самотність втечі, невмирущість,
осіннє листя на асфальті,
важкого погляду значущість,
(хтось пропустив якийсь пенальті),
горить свіча у деннім світлі,
сплетіння дня, сплетіння ночі,
ці губи, сповна не розквітлі,
такі! такі... їй-Бо’, дівочі...
пора, втікає в безвість стежка,
і “завтра” на світанку сходить,
блищить березова сережка,
і світ по колу колобродить...

висить ябко, висить -
Єву жаба дусить.
ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
змій ті не укусить.

Єво ж, моя Єво,
най Господь бороне -
казов не чіпати, казов не чіпати
нам тії бомбони.

шо там Адзю, шо там -
серця ти послухай
будем знати правду, будем знати правду
про Господні вуха.

висить ябко, висить -
впасти мусить - знаю.
а хто ябко хоче, а хто ябко хоче -
той най зачекає.

26 Вересня 2007
:)

В парку я знайшов каштанчик,
Наче з шоколаду.
Сперш поклав його в пенальчик,
Потім у шухляду.

Та коли мені ще й жолудь
Зняв із віт дубочок,
Я приніс дарунки в школу
Та й зробив грибочок.

***
Щоб не був порожнім звук -
Голосуй за ПУК!
***
Порожняк Донбас нагоне -
Голосуй за регіони!
***
Від підкови спину гну -
Голосуй за НУ!
***
Яйка любиш в скруті-
Голосуй за БЮТІ!
***
Симоненко хоче їсти -
Голосуй за комуністів!
***
Голова ВР - Мороз,
гріш не пахне, як навоз.
***
Конотопська відьма міти
На мітлі в Союз влетіти.
***
Чорноволе, Чорноволе -
Вуса є, а правда гола.

"Синяки" з Донбасу міст
Україні роблять... ріст!
А читач мене благає
Їх човпти у гриву й хвіст.

Постараюся, мабуть.
В того росту дивна суть:
Швидше ціни на товари
За добробут наш ростуть.

Темпи розвитку... Невже?
Промисловість береже
Темпи скромні. А надходжень
Маса з митниць у бюджет.

Що ж завозять через них
Для доходами низьких?
Туфель раз узутись гори
І бананів кормових...

На ЗахУкрі як живе
Експорт? Вже сконав сливе?
Нині наче лиш донецьким
Повертають ПДВ.

Уряд турботливим є!
Хто від цього виграє?
Підприємствам "в дошку синім"
Преференції дає.

Щось на Сході - брехні пріч! -
Бідних більше. В чому річ?
З ними кліка раз "ділилась" -
На Майдані цьогоріч.

Синь-брошурки - чудеса!
В них малюночки - краса!
Передвиборна програма.
Є ж потреба в голосах...

Та для чого ж від ПР
Йдуть насправді у ВР?
Чисто бабки відбивати,
Вкладені в прохід тепер?

Ну, читачу, так собі
"Інвектив" оцих набір?
Все ж на НУНС і БЮТ сатира
Цікавіша, далебі...
Вересень 2007

В серце-авонії убогій
яв дотліє.
Душа зіб`ється в ладані,
у димі потече...
Де ждана воля,
де сонцедайні береги
від ласки мліють,
І де рука небес нараз
лягає на плече
Твоєї долі.
Ангеле з очима
зажуреної мами,
зустрінь як це належиться...
прийми тe каяття
гріхо-подоби.
Я ж до самісінького гробу
грів устами
молитву. Вірив -
повінню добра верне життя
в бого-утробу.

26 Вересня 2007

Мовчання

Нічого не кажи, нічого не питай.
Коли слова вирують шумовинням, мовчи і край.
Мовчання без кінця – твоя відвага,
твій щит і гостра шпага.


Зачинених дверей не відкривай, не оббивай пороги.
Біль гострий приховай , терпи аж до знемоги.
І пісні радісної не співай, шукаючи зручнішої дороги .
Є лише погляд твій - ним говори без застороги.


І в спокої глибокім та прозорім
мовчання до грудей твоїх поллється.
Відчуєш знов закохане биття,
то серце в грудях злегка скалатнеться.
Воно тобі розкаже все, що знає
про сенс, печаль і радощі життя.

20.09.2007.

Ліки від анемії розтеклися слизьким туманом.
Тіло пожовкло, знесилене і кволе від тривалої гарячки.
Напевно, це остання ніч, проведена в цьому лікарняному ліжку
Серед безмежно-зелених стін…
Тіло б’ється в передсмертній агонії…
Останній подих… вересень.

Приймаю виклик дощу. Змокла гордо прямую вулицею,
Не шукаючи захисту ні в старезних будинків, ні в тебе.
Тільки небо сьогодні буде наді мною. І тільки дощ в мені.
Хтось сказав, що дощ несе в собі очищення –
Напевне скоро я стану просто кришталево-чистою,
Потім прозорою, і більше ніхто не помітить відбитків
Твоїх рук, вуст, всього тебе – нині я очистилась від тебе…
Чи від себе… і хто знає, що з того краще…

Посади мені сад, так стомилась блукати по світу.
Посади мені сад, відпочити до яблунь прийду.
Стільки років живу, та шкода, не навчилася жити,
Може, я оживу і коріння пущу в тім саду?!

Зацвіту навесні. Так душа осягає причастя.
Після сповіді зим цей вінок, наче прощення німб.
По стезі між дерев заблукало загублене щастя,
Я його віднайду в тім саду, що посадиш мені.

Відполощуть дощі, літній вітер грайливо осушить
Заплямовані дні під серпневий ясний зорепад,
І покотиться вмить злива яблук прицілом у душу.
Посміхнусь... На долоні землі посади мені сад.

До_Достигаючі вишні у колір бордо
Падають долі дозрілими
Смійся Ікаре!

Ре_Реставруєш розбите люстерко старе
Роки ішли, ми йому вже обридли
У гримі

Мі_Між словесними па і пролистаним ЗМІ
Клякнемо ми, вдарить небо крильми
Де Голгофа

Фа_Фарбувати асфальт світлом кольору фар
На нічному сафарі забути свою
Парасоль

Соль-Сольовими потоками спряжених сліз
Бурмотіти під ніс і свого начищати
Пістоля

Ля-Ляскіт зброї ще можна почути здаля
Ще усе поверне до нуля
Все у русі

Сі-Сіре небо блищить у ранковій росі
І красуються небом зволожені вишні-
Бордо...

У колисці отже з моху
Білий гриб дрімав.
Ще б поспати вранці трохи,
Так хтось гомін зняв.

- Хто, пробачте, тут стрекоче?!
Конику? Облиш! -
Врешті гриб розплющив очі. -
Пів на сьому лиш.

- Грибники - кумедні люди, -
Чує голосок. -
Хто їх зранку, грибе, будить,
Що прийшли в лісок?

- Грибники?! - піднявши руку,
Скрикнув боровик.
З листя вмить надів перуку.
Гриб ховатись звик.

Спіткнувся
на доброму слові.
Мало не розбив голову.

В саду каміннім,
що заріс любистком,
лиш спогади
вирують...
Пряна ніч
гойдає став старий
в обіймах...
Осінній замок,
лежачи в руїнах,
ще пам’ятає
аромат свічок
і плач роялю,
лункий шепіт
двох...
Відтоді
вітер тут господар,
зачиняє
і розчиняє
вікна з вітражами
колишніми...
під шурхотіння часу
дарує листям
пристрасть
пасадоблю...

Тьма исчезает в темноте,
вода - в воде,
разлука - в смерти,
в потусторонней круговерти
надежд несбывшихся,
извне
сюда вползает шорох ветра
так и не вскрытого конверта
(увы, ваш выбыл адресат),
да и кому какое дело,
что сердце песню не допело -
никто ни в чём не виноват,
и только память сводней старой
бренчит расстроенной гитарой,
и письма всё горят, горят...

Тримаєш мене за руку?
Міцніше тримай, коханий,
Притисни мене до серця,
Може, я відігріюсь...
Пронизливо сіра осінь
Стікає по нам дощами,
Скоро страшна зима-відьма
Станцює на розі вулиць!
Контури стін розмиті
Вростають в бруднюще небо,
Тікає крізь змерзлі пальці
Повітря клаптями диму,
Нечутно сповзають миті
Надії в глуху зневіру...
Зігрій моє серце в казці,
Мені ж цілувати зиму...

Дай избежать не смерти, не сумы,
Не зависти, не дружбы с дураками –
Любви к нам тех, кого не любим мы,
И равнодушия любимых нами...

Художник малював дощ
краплини застигали у повітрі
сором’язливо позували
переливаючись всіма кольорами
Художник малював дощ
і навіть не помітив
що намалював
веселку

Мовчи, колотнечо!
Сичать течії над втечею подій –
ворухають головами
розумними і дурними.
Але не такими вони їх бачать,
як здається тим розумникам і дурникам.

У головах парує вир хвиль,
у хвилях біль, у хвилях ще сіль
не перестала бути солоною,
тому ті голови – холодні до голоду,
чекають на час, коли почнеться сполох...
Мовчи, колотнечо!

У ті голови вбито не ті цвяхи думок,
не тім’ям припнуті до дерева гріха –
вони хиляться на плаху
і плачуть від холоду,
тому що наділені вродою голоду...
А зойкнуть серця?..
...зойкнуть серця...

Чи зойкне по вінця сокира гостренька?
Цук!
(Пауза)
Мовчи, колотнечо!

Свідоміть наклеює пропорцію слів
на безхребетну лінію рядка,
зосереджується на беззвучних паузах,
поглиблюючи у підсвідомому самосвідоме.
Говорити не доводиться над втечею кіл,
що виникають і зникають
на перших етапах до безтурботности.
Шкутильгає харизма, йдучи до храму,
її там зустрічають з оплесками
і щасливими обличчами;
у тих схибах вона готова
вивернути назовні зболену душу,
але душа зосереджена на лінії рядка,
яку тружно тягла з дому підсвідомість.
Пнуться руки до неба, як трава,
тріпочуть пальчиками...
Кому збагнути цей шепіт одкритих душ
на великій території ліній,
що звужуються у нерозбірливість змісту,
починаючи нагадувати мінливе креслення,
із натяком на присутність у тих лініях
схем-плану самодороги людей
від підсвідомого до Бога.