Ти не справжній, ти - синтезований,
Поліестру дві треті, третина - коттону.
Перецукрено, пастеризовано,
В етикетки барвисті загорнуто.


Хоч з гарантією - та вже використаний:
залаковані стерті кутики.
Тій душі, що колись була розхристаною,
Не забули пришити гудзики.

Хтось випадковий, хто прокидається поруч,
Стратить навряд чи ранок мого божевілля.
Дивно так бачити губи та очі назустріч
Трохи напружившись, щоб пригадати на ймення.
Ти пам’ятаєш: хотіла почути твій голос.
Просто твій голос (це не побачення, любий).
Голос твій займаний, зайнятий, може і зайвий.
Тож це не зрада - заміна гравців у перерві.
Нащо розтрощений був бідолашний мобільний?
Ну, не спромігся створити ефекту присутності,
Ну, не дозвався і ну, не розраджує біль мій
Від усієї трикутності чи чотирикутності
Мого становища. Втратила, кажете? От іще...
Хтось випадковий заварює віденську каву.
(Все – сурогат нездійснених світанків з тобою)
- Слухай, не бачив рожевих моїх окулярів?
Ні? Ну то й добре...бувай...бідолашний плейбою.
_____________
_____________

А прямувати наосліп крізь тіні навколо
Ніби камінчик, лишаючи в пам’яті кола,
Також цікаво, бо кава твоя, випадковий,
Мертва вода...опівнічна химерна вода...

***
Із гарему маленьких кімнат,
Де підлога співа муедзином,
Ти до мене ідеш не одна,
Бо давно не єдина.
Ти в сімнадцять і ти ж в тридцять п’ять.
Ви так мило спілкуєтесь, Боже.
Я для тебе і муж і хлоп’як,
Не чужий, не прихожий.
Ти у тридцять і ти ж в сорок два.
Кава гріє натхнення та губи.
Ти до себе звертаєш слова
І сама їх так любиш.
Увесь час до років та сивин
Додаєшся нова і окрема…
Тільки є у нас ще й муедзин.
Він заліз до гарему.
І у теплому колі дружин
Все блука, та одну тільки бачить.
Такий дивний собі муедзин,
Як на мене, незрячий.

Того вечора ніч зреклася
Запеклася гарячим тромбом
Невідома секта у білому
Зайнялася твоїм вже гробом
Поминальних мовчань співали
Ритуально сиділи поруч
Для розваги ножі кидали
І плювали завжди ліворуч
Потім встали і вийшли в небо
Ти лежиш, тобі добре видно
Що забули вони про тебе
Із триденним терміном згідно...

**
Глибина, якої не знав Кусто
До занурення повного ближче аніж до смерті
Ти – мертвий листок
Що валяється десь на поверхні три чверті
Якого зігнили від надміру вогкого стану
Після сто і одного півкругу осядеш на дні
Німфомани
Кохатимуться у намулі, яким є ти...

Цей пляж - вгамований оргазм
за тридцять літ в сеньйора Крузо.
І пес горбатий, як Кавказ,
і море під собачим пузом.
Так м*яко сонце розтина
наточене крило чаїне -
у склянці неба розчиня
сама себе ота чаїнка.
А пляж липкий, як пахлава
в руках замащених татарки.
Він кока-колу залива.
А що йому робити? Жарко.
Із моря вилізти на пляж
(коліно обшмугляв до ліктя)
не може вітер-свистопляс
із гайдамацького поріддя.
І вся критична маса "Хух!!!",
назбирана у пляжну втому,
реве й гримить як на духу:
Пора додому! Пора додому!

Дайте осені сонця надвечір.
Теплом накрийте їй плечі,
Зашийте рану на спині,
Вона ж бо не винна...

Необачна... відкрилася літу,
І сяйвом його зігріта
Не чекала на звістку сумну.
Не забуло ще літо весну.

Вона б не рядилась в зневіру,
У серпневу спеку нещиру,
Не ховала б свої принади
У листя кольору зради,
І дощем не шмагала би з болю,
Якби випало їй любові...

Вона би забула про втрати.
Їх стало нестерпно багато...
Ніби босою – по стерні.
...Дайте осені сонячні дні...

25.08.07

С.Б.

Він змінився, або розлюбила.
Зупиняюсь, а тягне інерція...
Він про гроші, а я про вітрила!
Навіть в голосі нотки комерції.
Вже не пишуться пісні для нього:
Він співав їх лише за зелені,
І до того будинку дорога -
Важко віриться - вже не для мене.

А.П.

Вже із іншою скиглиш від спеки,
Не зі мною - в осінньому листі;
Взимку - в гори на лижах. Далеко!
Навесні - вільний байкер за містом.
Я слабка - ти був сильний і вірний.
Йдуть роки - а емоції змішані.
Як колись - на шматочки розірвана.
Як колись... вийшла заміж за іншого.

Усюди, всюди таргани:
принишкли й радіють, що вже жовтень -
скоро опалювальний сезон.
Мерзлякувато й мляво кутаються в павутини.
Мов аристократи,
натягують на вусики срібні пенсне.
Ковточками злизують вологу з малокаліберних труб,
І гуляють вночі парами по гладеньких поверхнях
кухонних стінок.
Ти спиш? Ти бачиш про них сни?
Ти мрієш бути з ними?
Вимірювати брунатним тільцем радіуси шпарин,
спотикаючись лапками об крихти житнього хліба
й лаятись по тому тихим комашиним арго?
Мрії збуваються:
прокидайся, Франце. Ти вже помер.

Мовчання істерично плаче,
ефектно шморгає у такт.
Ти по-англійськи йдеш.
Це, звісно, значить -
в театрі нашім черговий антракт.

Ну що ж, іди - опуститься завіса,
замовкне врешті стомлений суфлер,
не вийде грати роль розніжена актриса,
не вибухне від оплесків партер.

Авжеж, іди. Зусиллям скину маску,
і міміка, колись закована у гіпс,
розмокне,
   й глиною заплаче,
розчулений до сліз протагоніст.

Фарбуєш грати в світло-синє,
Щоб впершись лобом в пруття грат,
Шматками небо гусло й стигло,
Немов дешевий мармелад.
А я фарбую небо сірим,
Аби з тобою в гурті грат,
мені втекти не захотілось
Жувати польський мармелад.

І знову кава. Знову тиск,
у скронях пульс б’є кофеїном,
столового срібла блиск
розмазує цукор
по фаянсовим стінам.

Стигне втома на денці чашки,
дотик губами вбиває сон,
і ритмічні удари ложки
звучать із серцем в унісон.

Хтось невміло настроює скрипку,
звуки глушать газетний хруст.
Ранок на шиї затягне мотузку,
день майбутній поллється до вуст.

Старенький форд і два холодних тіла,
У м’язи свердлиться свинець.
Сумний акорд.О Бонні мила,
Ти йдеш зі смертю під вінець.

Праворуч тебе тіло Клайда.
Затиснутий в руці холодний кольт.
О Бонні мила, Бонні мила,
Натисни клавішу, дограй сумний акорд.

І музика в повітрі пострілом бриніла,
Коли ти сплутала курок і пружність струн.
Ти клайду, Бонні мила, шепотіла:
"Just wait me, baby. You will meet me soon..."

Твої солоні губи
я п’ю, мов терпкий трунок,
У згинах твого тіла
душа моя рятунок
Знаходить,і пастелі
блідих холодних пальців
Натягнуть тонкі нерви,
Мов полотно на п’яльця,
де гладдю вишиває
твоє тонке запястя,
гаптуючи по
тілу, принишклому від щастя.

Від сліз моїх промоклий день затих,
Він знав, що ми сьогодні спорожніли
На наш безмежний незабутній світ,
На вічність мрій, що ще не догоріли.

Він добре знав як нам колись було:
Він бачив погляди і чув всі наші звуки.
Тебе я обнімала як добро,
Як чудо ненародженої муки.

Нещасний день – його як не було...
В моїх сльозах він ледь не розчинився...
Я знаю все пройшло, давно пройшло...
Тоді навіщо ти мені приснився ?..

Пливе по чистому потоці
Червоне яблуко із гір.
І засмутились в мене очі, -
Не був у горах з давніх пір.
Пливе, всміхається лукаво,
І вихиляється всебіч,
І спохмурніло чорноброво,
Коли йому я йшов навстріч.
“Не йди, не йди, не згадуй навіть
Про час цвітіння й достигань,
Бо не навчилось я лукавить,
Для мене пам’ять дорога...”...
Я відвернувся від потоку,
Протер заплакану щоку...
І не ступить туди вже кроку
В моїм тужливому віку.

Старий годинник. Маятника хід...
Різьба майстерна... Дзвонів бій сакральний
Немов ножем, прорізав морок літ
І зблиснув бронзою у снах печально.

***
Над Києвом повільно й величаво,
Покритий мохом зависті й брехні,
Гойдався тихо маятник держави.
Плили роки й століття. Мов у сні,
З холодним скрипом, кволо і з надривом,
Він прорізав густу пітьму віків.
Здавалось, що зупиниться. Та дивом
Герої не дали... Щоб він летів,
Свою віддали всю життєву силу
Й полинули у журавлиний клин.
А маятник немов розправив крила -
Будив людей і підіймав з колін.

***
Держави маятник все набирає хід,
Прорізуючи світлом Часопростір.
Підстав і ти плече та розгойдай як слід -
Він приведе твоє майбутнє в гості.

В кінці тунелю світло я побачив.
Тускніє чомсь, але живе воно.
До нього йтиму, і в путі розтрачу
За вік мій
скромне придбане майно.

Бо дня чекав, коли вже вийти зможем
З тунелю, де труїла всіх біда.
Я не хвалюсь, що кривду переможу,
Та щоб збороть її, багато сил віддав.

Мене і друзів недруги загнали
В глухий тунель, де темнота снує.
За довго літ на світло дочекались, -
Ми заслужили на життя своє.

В кінці тунелю недруги сиділи
І не вступались, тратили роки.
І аж тепер ми світлові зраділи, -
І тускле хоч, але живе таки.

Віддала ключі від твоєї квартири,
Зоставила тінь біля ліжка...
І ніби життя залишилося цілим,
А в серця порвалось намисто.

чорних ліхтарів напівсвітлий шал,
вулиця тепер моя чужа,
ти — забутий сон, тільки твій овал
залишився в лезі ножа...

я іду крізь пустелю гріхів,
розмовляючи з янголом вдень;
він сказав, що не може мене
залишити хоча б на Божественну мить;
розлітається попіл віків,
а в кишені пожовклий женьшень,
хай печера мене проковтне,
якщо серце загубить навощену пліть

я іду сама, напівжартома
заглядаю у вікно своє,
там тебе нема, розляглась пітьма
на дивані у моїм фойє

я іду, хоч із ніг юшить кров,
забуваю про болі образ,
то забудь же про мене і ти,
— ну то що я кажу??? подзвони мені! ну! —
тільки порожнє дихання змов,
а ще більше — спорожнених фраз,
ти ж не можеш мені віднайти
запізнілий світанок, вчорашню весну...

стомлений поштар не приніс листа,
день цей — недопитий коньяк,
забирай мене, тільки тінь постав
там, де, мов ліхтар, стоїть маніяк

я іду, витираючи піт
на обличчі, посушенім днем,
проминають мене ліхтарі...
...каравани із висушених хризантем;
але ти не тривожся, свій брід
подолаю без зайвих проблем,
проводжають мене поштарі
в казино, те, що зветься “Пекельний Сан Ремо”;
там я знову в пустелі гріхів
розмовляю із кимсь уночі;
він сказав, що не може мене
залишить ні на мить, ні на прокляту мить;
розлітається попіл віків,
все мине, хоч кричи, хоч мовчи,
хай рулетка мене проковтне,
у смертельнім азарті в розпечену кліть

Поцілую хрест твого мовчання
Білий льон сьогодні твоя ряса
Як впаде завіса сповідальні
Стану на коліна коло Спаса

Оберемок свіч святим тримаю
Щоб зігріти образи холодні
Хто кого сьогодні сповідає
Не питай... Мовчать вуста Господні

Моя тінь


Тінь – наче блазень королеви,

Лиш встане Та – і зробить крок,

Як блазень кинеться в куток

І по стіні метнеться левом.

Світ на два виміри –

для нього

Тісний до щастя і тривог,

І вже палац – немов острог,

Де все принизливо та вбого.

З вікна вельможна гляне долі,

А блазню падай стрімголов,

Аби дотриматись умов.

Але хіба так ділять ролі?

Простак, допущений до трону,

Собі візьме хоча б на мить

Все те, чим влада так гнітить:

Це – берло, мантію й корону.

...Ах, буду я легка в поклоні,

Вся – етикет і обичай,

Як свому королю "прощай"

Скажу на дальньому пероні.

Королю, гарних вам доріг.

А блазень мій на рейки ліг.




Дві мавпи Брейгеля


Так явився вві сні мій іспит зрілості:

Сидять, ланцюгами прикуті,

дві мавпи в вікні,

За ним витанцьовує небо

І море хлюпоче.

А я в історії людства

Заникуюсь і збиваюсь.

Мавпа вп’яла іронічно погляд

і слуха,

Друга немовби дрімає,

А коли після запитання

настає тиша,

Підказує мені

Тихим ланцюговим бряжчанням.




Утопія


Острів, де все з’ясовується,

Тут можна стояти на грунті доведень.

Немає доріг, крім тієї, що прямує до цілі,

А кущі аж угинаються од відповідей.

Росте тут дерево Прозріння

І навдивовижу рівне дерево Розуміння

При джерелі Ах Ось Воно Як.

Що далі в ліс, тим ширше відкривається

Долина Очевидності.

Якщо є якісь вагання, вітер їх розвіває,

Луна некликана слово бере

Й таємниці світів розкриває.

Праворуч печера, де приховано Сенс,

Зліва озеро Глибокого Переконання.

З дна відривається Правда і легко спливає.

Горує над долом Непохитна Потреба,

Із щита її розпросторюється Суть Речей.

Попри всі принади, острів необжитий

І тільки видно на берегах сліди ступнів -

Усі до одного спрямовані в строну моря.

У житті все так незбагненно.

(Переклад з польської).

Мертвый космос, наши души
Из себя готовят суши,
Чистят крылья, точат когти
Ради танцев на иголке.
И на лезвие обмана,
Напоровшись возле ночи,
Так, укутавшись туманом,
Затихают в многоточье……………………….. .

Я брудна,
Під нігтями грязюка,
Вона з твоєї плоті і кохання.

А я така,
В солодкому – розлука,
Замінник цукру для твого бажання.

Я з пилу
На твоїх речах,
Розвішаних для враження на стелі.

Знов, я така,
Закопана в листах,
Написаних для тебе і для себе.

Коли сонце при заході -
Тіні довшають;
Коли від життя не в захваті -
Яв приголомшує;
Призахідне сонце мітить
Поглядом скоса;
Ополудні трави літні,
Висохли роси;
Потому відповіді зникли,
Втратили сенс -
Тверезість денного світла
Думку пасе;
Спізнілого сонця загати
Збігли з доріг
І відповіді на загадки
Пали до ніг...

1.
Ця пісня має дивовижний чар -
Весна мені таємно шепотіла,
Бо виглянуло сонечко з-за хмар,
Бурульки засльозились по дахах
І весело цвірінькнув ранній птах,
Із кучугур вистрибуючи білих.
2.
Коли наївна юність ще жива,
Здається, що життя - врожайна нива.
Відколи починаються жнива,
Дивуємось: то що ж воно вродило?!
3.
Душу вразливу дала Афродіта.
Знак від Землі - мої любії діти.
Мрії таємні, нестримні бажання -
Се від любові, се від кохання!

Колыбелочка ДО (жди)

Пока мы спим, дождь куда-то идёт,
Идёт и ситцево моросит,
Бубнит под нос алфавит апсид,
Висит на проводе, воду льёт.
Пока он спины мостам скребёт
И с небоскрёбов стирает пыль,
Поёт ребёнок, луна плывёт
На телевышечный чёрный шпиль.
Река морским перепахнет дном
И всё опять на круги своя...
Но дом один был во сне одном,
Куда упала звезда твоя.
Я плохо спрячу её в саду -
Она взойдёт под дождём другим.
Играя, дети легко найдут.
...Пока мы спим...

Колыбелочка РЕ (пей)

Сердце моё, сумка пастушья,
Что в тебе есть, кроме сыра и хлеба?
Кроме свирели, овечьего неба
Здесь, на бездушье?
Чувствую: гложет, мучает, сушит -
Кто по тебе служит горькие требы?
Кто в тебя верит и следует слепо
Эдакой глушью?
Сердце моё, клякса красною тушью,
Остановиться становится больно.
Только репейник с дороги окольной
Был твоим мужем.
Зеркало лжёт...Мы с тобой - побирушки
Маковых зёрнышек, доброго слова,
Дробной рыбёшки с чужого улова,
Детских игрушек.
Пей через былочку звёздные лужи.
Добрая весть: в лёгкой лодке ладони
Сон твой хранит Тот, кто любит и помнит,
Что тебе нужно.

Колыбелочка МИ (гни)

Куда тебе долгие письма писать,
Ежели адреса нет?
Я закрываю конвертам глаза
И отправляю на свет.
Нам расстояния всё же - беда,
Если обнять нельзя.
Полуоборванные провода
Голым хребтом скользят.
Видишь, зашёл далеко прогресс,
В самое далеко…
А за окном, за вагонным, - лес,
Вмолчанный в молоко.
А за вагонным окном - окно
В небо, а там, за ним,
Смотрит немое моё кино
Тоненький херувим,
Словно стоит за моей душой,
Славно бы - за плечом…
Я попрошу, чтоб тебе - хорошо,
Больше же – ни о чём.

Я не люблю піщаний пляж, штиль,
Там, де пісок страждає від сміття й тіл,
Бо я людина вічних скель, хвиль,
Безжальна й ніжна, і на смак - сіль...

Вознесені...,
як молитовний спів до бань
церковних -
тут кожен дотик наближає хвилі
невагомі.
А плетиво думок розмотує клубок
безмовний,
язик прикушує до ранку безумовний
гомін.

Відчинені...,
немов метелика-на-голці
крила -
Не опустити кутиків, жадучий
поцілунок.
Ніяк не висохнуть, що на папері тіл,
чорнила -
звіряємось по почерку, міняючи
керунок.

Наповнені...,
так начебто притих в долоні
всесвіт -
У нім лиш я і ти... та спійманий на слові
подих.
Куделиться у місячному сяйві плинь
небесна,
нектар п`янкий збирає млість у квітах
насолоди.

23 Серпня 2007

Так хочеться торкнутися до ночі,
Із потойбіччя вирвати тебе,
Заглянути глибоко в очі,
Повірити, що все мине.
Як сон поганий не забутий,
Як марево бува мина
Сказати, що не може бути
Але нема, тебе нема...
Якби була шалена сила
Щоб повернути час назад
Тобі сказать що наболіло,
Схилитись ніжно на плече
„Ти глянь як мама посивіла...”
І десь у грудях запече.
І віриться й не віриться водночас,
І вірити не хочеться весь час
Забрав тебе той морок ночі
І попрощав з тобою нас.

Не говори мне грустных слов прощанья,
не говори мне страстных слов любви,
мне не нужны пустые обещанья…
Но говори любимый говори.
Ты расскажи как в поле васильки
во сне склонились при пустой дороге.
Поговори со мною о любви,
открой свои печали и тревоги.
Ну, говори же милый говори,
ну не молчи любимый ради Бога…
Ну, вот тебе уже пора идти,
тебе своя, а мне своя дорога…
И все что мы с тобой не долюбили
и все что не сказали до конца,
сегодня навсегда похоронили
и сорок дней оплачут небеса.
А завтра, словно в море корабли
мы разойдемся, позабыв друг друга
и лишь воспоминанья о любви
согреют местность, где бушует вьюга

Кожної ночі шепоче бруківка
Під копитами твого коня металевого
Зі знанням і спокоєм вершника
Ти сідлаючи гладиш темні його округлості
Контури пружності знаєш
Наосліп звикаєш тримати в руках цю силу
Як тонни тротилу взірватися може терпіння
І тоді ти помчиш втікати назустріч долі...
Чи шукати власне насіння в обіймах тої,
Чиї молитви берегли тебе в твому падінні...

*
Капрале, ви слово забрали й поклали в кишеню
І так вигравали війну не одну ви напевно
Що ж, вам неприємно персоною бути нон-грата
Щоб вміти судити ще бажано вміти прощати...

Мелодія вечірньої Тоскани
Торка тоненьким пальцем неба щит.
На серці то затишшя враз настане,
То знову задощить.

Це тарантела миготлива
Луна, чарівна і проста,
Немов заквітчана олива,
Що в небо звільна пророста.

Прощальний день, немов дитя в сухотах,
Ще погорів для нас – і зник.
І сльози я свої від тебе потай
Сховав у темний записник.

Неначе свічка миготлива,
Що догоря між синіх риз,
У перламутних переливах
Звівся білий кипарис.

Той не поет, хто не поміж вигнанців –
Так кажеш ти, о граде між долин…
В чужі краї піду від тебе вранці,
Не лілію зірвавши, а полин.

23. 06. 07
15. 07. 07
Таранто

Тимчасове примирення нині нагадує спокій.
Я байдужа до літа, яке вже давно відцвіло.
Приміряючи сукню, закріплю метелика збоку,
І ніхто не побачить, хто душу під ним поколов.
За тендітними крильцями лишу оману і клопіт,
Припиню лицемірство моїх і чужих оправдань.
Остогиділо колесо фальші. У відчаї – кроки.
Щось на вітрі морозно й самотньо. Нема сподівань.
Тимчасове примирення з дійсністю – тиха примара.
Я байдужа до літа, а в серці ворушиться звір.
Другу дію видовища викреслю. Ми вже не пара.
Я спочатку візьмуся за себе, мій смутку. Повір.

Клапті паперу вітер розвіяв за містом.
Хтось написав тобі знову сумного листа…
Все, як звичайно – шалік зелений і крісло,
Лапи вівчарки теплі. Реальність проста.
Хтось написав про вічне. В життєвому колі
Спомини давні про щастя. За шторами – дощ.
Лист золотавий, і галузки – майже голі.
Тут облітає осінь.І думай собі, що хоч…
Тут обростає мохом пристінне каміння,
Лічить незрима зозуля години до ста,
Дрова жаріють ледве в старому каміні.
Вечір закутав плечі… словами листа.

Коли кохаєш можеш все зробить.
Дракона вбити, море переплить
Для неї все на світі згоден ти віддать
Чарівну зірку з неба її дістать…
Усе життя носити на руках…
Все легко це, - тому що тільки в снах!

Моїй ж коханій буду я робить.
По перше, до скону життя любить.
Допомагати їжу їй варить
Ніколи не палити і не пить
Із хлібом-сіллю тещу зустрічать
Нехай гостить, про неї теж я буду дбати.

29липня2007року

Не сумуй ні за чим, мій друже,
Бо життя, переважно, втрати
Й за бажання, що квітнуть ружами,
Непомірно високо платимо.

Сумувати не треба, мій друже.
Знов комусь переможні фанфари?
Після зливи - брудні калюжі,
А той хтось чи ж про них марив!

Не сумуй, друже мій, не варто.
А цей вечір, що тихо згорає -
Невагомий місток із ватрою
Між безоднями пекла і раю!

* * *
Все минає, друже, все минає.
Залишається із нами, мов мана,
Присмак молодого свят-вина.

Все минає, милий, все минає.
Тільки пам`ять-неслух крадькома
Тче сувої слів, яких нема.

...Це все була мана, твоє наслання:
Серпнева спека, схожа на кохання,
Де наші силуети і тіла
Сплелись в клубочок…
Тиша, що вела
По лабіринтах снів, і губ, і втоми…
О Аріадно, відведи додому,
Візьми за руку, виведи зі сну,
В якому, наче в морі, потону –
Такий глибокий, що не продихнути…
…Смішна любов із присмаком цикути…

...Вовняний светр торочиться – і нитка,
Як літо бабине – тікає з-під руки,
І час пливе, і дріботять роки,
Немов підбори. Почуттів позлітка
Листком злітає, падає до ніг…

І ти вже знаєш – так приходить сніг.


Він невблаганний, він уже довіку,
І тепла осінь захлинеться криком,
І кров тектиме горлом коридору
Святковим килимком для Командора...

Янголи дивляться сумно на Землю.
Крихітна кулька - макове зерня.
Руки в молитві, лики в судомах.
Наше майбутнє добре відоме:
Вічно платити, вічно страждати.
Все, що лишаємо - риска між дати.

Убий у мені емоції -
Вони заважають дихати,
Мій гнів у міському мороці
Позбавлений всіх епітетів.
Звичайні такі мотивації
Від підметів і присудків...
Прощальні звучать овації,
Для тих, хто бажали вірити.

Ти прийдеш до мене лиш присмаком раю,
Лиш поглядом в осінь - що, був і такий?...
Та я не згадаю. Ні, я не згадаю,
Бо я відгоріла. А вечір німий
Все ходить і носить. Ну,здраствуй, юначе!
Що там цього разу? Знов спогадів тьма?
Та я не заплачу. Ні, я не заплачу,
Бо я спопеліла - мене вже нема.

Хтось буде радіти нічним зорепадам,
Хтось буде ридати і пити вино,
А я буду падать. Так, я буду падать.
Бо я скам*яніла - мені все одно.

Речі складає поруч
Втомлений сонцем день.
Небо на моніторі –
Не відвести очей.
В кожну щілину влазить
Вечір. Дощ – від кутюр.
В моді тепер алмази
І падолист купюр…
Мокрий хідник парадний,
Цюкає сходи град.
Дерево ретроградне
Проситься листям в сад.
Спить за парканом літо,
Сон полонив траву.
Сниться дощам графіті.
Сниться чи наяву?

Усмішка на обличчі
Вмостилась і не хоче злазити
Доведеться взяти з собою

білий мармур ваших палаців
сотні сонць у чорних віконцях
я вриваюся, спокій зірвавши,
я запалюю вас, я — сонце!

краще стійте, мої горили,
ваші душі — нікчемні шмаття,
не купуйте уже кадило,
мої світсько-безбожні браття,

я натхненно-несамовито
прожену самоту аскези,
сатанинська зі мною свита,
у яких люті зуби-леза

не біжіть, а прийміть шляхетно,
офіцери німої смерті,
розірву ваші ребра-штахети,
ну а м’ясо зберуть лаерти,

ваші душі... мені не треба,
я не ВІН, набагато гірше,
мені треба із крови неба,
із крові напишу я вірші.

захлинайтеся, засинайте,
вирву ваші думки і очі,
проклинайте мене, проклинайте,
серед білої темної ночі

нульова... скоро бал почнеться,
і розквітне несквітла квітка,
все згадаєте, все озветься,
я о першій приїду... чітко.

ай, танцюйте, несіться в зграї,
поки часу лишилась нитка,
вам обрізано шлях до раю,
а вготована пекла сітка

Ранок починається з Надії.
В теплих рукавичках з оксамиту
Пестить і дарує благодійно
Срібную корону Афродіти.

Полудень, як будень безборонний,
Сивий від роботи, мов мірошник,
Дар манливий - срібную корону
Памороззю смутку припорошує.

Вечір напливає тихим смерком.
Втома і байдужість правлять балом.
Спить Надія. Згасли феєрверки...
Ніч прикрила все тривким забралом.

N.B. Ранок - юність життя.
Полудень - саме життя.
Вечір, Ніч - зрозуміло без пояснень.
Срібная корона Афродіти - кохання.

Куда же мне с тобой равняться?
Ни друг, ни враг…
А разобраться?
Разоблаченная игра,
Теперь есть время проиграться.
Ведь нам наверно не судьба
Быть вместе,
Или же иначе…
И мы седеем у окна,
Другим, завидуя ничтожно,
Прости меня, что не ждала,
Прощу тебя, ведь ты такой же.
Играем с жизнью в дурака,
Хоть нет, она играет нами,
Всерьез мечтать нельзя пока,
Со смертью же, играть нам рано.

Отец, якби зрозуміли,
Што си думат коник сивий.
Покивали не молодв юж головов
І так до коника повів:
- Ти є кін, а я чоловік.
Тішся коне, жес не вордився коровов.

- Чоловіче, чоловіче.
- Хтів бис жебим іщи ричав
І що рана хтів бис іщи ня доїти.
Але, але, коню - друже,
Сам знаш як тя люблю дуже.
Але що там. Віо конику. Треба іти.

Отця привітала їмусть,
Коникови дала сіна.
Їмусть тепла, до змерзненого ся тулит.
Отец зїв. Напився вина.
-Що за зима , що за зима.
Рад би знати як ся чує малий Юлик.

З охрещеним місяц, рочок.
Юж сам входит на горбочок.
Всьо, що видит в руки бере, тата питат.
Тато вшитко му повідат,
Думат вести го до жида.
Бо жид мудрий. Навчит Юля як ся читат.

Коли Юль мав десят років,
Клима мучив юж неспокій.
Юль мудрішшій ниж “Климиха” разом з Климом
Зна писати і читати.
Знає дні, місяці, свята.
Знає чом ся небо сварит коли гримит.

Ще кус підріс, гварит тихо
Він до клима і “Климихи”
-Пустьте тату, пустьте мамо, я в світ піду.
Я не буду сіяв зерна.
Мамо, тоту, - пустьте, верну
Поки заспівают отец панахиду.

- Юльку, ти нас хцеш лишити?
- Як ми сами будем жити?
Плаче мати до подолка слези їмат.
- Юльку, сину, бій ся Бога,
- Не лишай свого порога.
Тато хворий, а ту сину іде зима.

Дармо мама , тато просит.
Юль не слухат. Його носит.
Хце йти там, де ноги несут, а Бог веде.
Зморщив лице милосерні.
-Ой не плачте, я ту верну
Та лем товдиль як ту пахти буде медом.

Непомогли слези мами.
Вона не спит юж ночами.
Просит Бога щоб залишив Юлька в хижи.
Юль не чеє і не бачит
Як старенька мати плаче.
Він хце іти, бо він читав о Парижі.

Так і зійшов з гір в долину,
Своє рідне гніздо кинув.
Як відходив то ся навіть не відвернув,
Щоб слез вітців не видіти.
Вес час гварит, треба іти...
Не плач мамо, не плач тату, я ту верну.

Ішов Юлько до вечера.
По дорозі слези втерав,
Што му личком, якби струги дощу плили.
І хтів іти і вертати,
Шкода мами, шкода тата.
Думат, як без нього вони будут жити?

Сонце на горах сідало.
Так і він ся спер о скалу.
Хотів ногам дати хоц кус відпочити.
Вкусив хліба разового,
Зітхнув і погварив з Богом.
Кус подумав,. Але що там, треба іти.

Вечір ся на гори кладе.
Здримнув би ся лем нема де.
Став моркотним і му ся не як зробило.
До села іщи далеко,
Думат, ляжу під смереком,
Кус ся здримну, та хоц кус відпочне тіло.

З-за галузи звізди світят.
З-за гір вийшов повний місяц.
А Юль лежиті якось не годен спати.
Ні, не боїться нічого,
Добре зна, коли є з Богом,
То нич му ся не повинно товдиль стати.

Якос приснув під звіздами
Снит му ся же між хмарами
Собі літат як той орел барз високо.
Снит му ся, же вшитко видит,
Гори, море і Бескиди.
З високости вшитко тішит його око.

Юль ся збудив. Протяг кости.
Смотрит, хтоси іде в гості.
Кус ся боїт. “З нами Бог...” до ся повідат.
Волос їжится як стерня.
Смотрит а ту мале серня.
А він думав, же то іде якас біда.

Кличе серня на бесіду.
Серня стоїт і не іде.
Ой не менше воно боїтся від нього.
-Нехцеш іти, лем стояти,
То си стій. Я буду спати.
Заран чекат ня в світ далека дорога.

І зас приснув. Крас сон має.
Снит му ся, на гуслях грає
Штос такого, што ся вшиткім барз подобат.
Купа люди смотрит, слухат.
Граня трафлят їм до вуха.
Але грає, але співат та хвороба...

При нім його шапка стара,
А в ній франи і дуляри.
Люди мечут, а він тягне смик і співат.
Боже, сам ся з себе тішу.
Як то добрі жем ту прийшов...
Я ту граю, а в нас в селі хібаль жнива.

Тато з мамов топчут стерня
І думают, коли верну.
Юлько в сні, в великім місті ся не сміє.
І ся збудив. І заплакав.
Жаль му мами, жаль му тата.
- Сходит сонце, лиш воно ня не загріє.

Юлько сів. Зїв скибку хліба.
- Жаль родичів. Верну хибаль
І поможу їм зібрати з поля збіжжя.
Звезу ярец і пшеницу,
Товдиль піду за границу.
Хто зна, може дійду до Парижа?

Там в Парижі в місті велькім
Носят мешти, носят шельки.
Вшитко файне, лем не гварит никт по-руски.
Я там волю своє село
Де хоц бідно а весело.
Волю керпці, но і сподні на мотузку.

Ту мі співат жайворонок.
Ту своя літат ворона.
Тота земля пахне потом моїх дідів.
Ту хоц бим і не мав хати
То я все буду багатий.
Святий Боже позволь вернути в Бескиди!

Дай клякнути під капличков,
Дай слезами вмити личко.
Позволь п*ястуком ся бити в свої груди.
Прость мі Боже гріхи мої.
Дай жити у правді Твоїй.
А не як той син, што колись зблудив.

Ту я в себе. Всьо ня тішит.
Што мі там пінязи мішок.
За границев вшитко інше і хоц яке.
Там пес гавкат як каліка.
Муха кусат а не бзикат.
Ту ядлівці, ту смереки. А там кряки.

Мавєм іти, а не піду.
Жаль кинути крас Бескиди,
Жаль кинути своє гніздо. НЕ ПОКИНУ!
Зроблю так, як ті лелеки,
Што вертают все з далека.
Я теж верну в свою рідну ЛЕМКІВЩИНУ!!!

Сиськи стынут на ветру
Станет холодней к утру
На окошке сидит кошка
Подвывает на луну
Кошке скоро будет 30ть
И начнет облазить хвост
В мухосранске год за годом
Время тащит на погост
Зажевав Житан зубами
Стрингами прикрыв п**ду
Просирает время ночи
Вперясь в дальнюю звезду

Відкрито ноги несуть засмагу
Танцюють джагу де рампи вулиць
Від кабаку до універмагу
Ліхтарні хмари комах запнулись

І вечір літній в бокалі пива
Малює обриси візитерів
Пусті їх посмішки трохи криво
Пасуть у сутінках сутинерів

Паркети скверів чекають балу
Дрімають лави деревобриві
І муха плавати вчиться в’яло
На дні бокалу в п’янкому пиві...

Мама кличе мене в дитинство,
З виднокраю далекого кличе
В дитсадківські рожеві простори,
В заберезений гай призабутий,
У строкаті землі фантазій.
А в руці у мами – цукерка,
Над волоссям у неї – Сонце,
Очі мамині теж від Сонця,
Її пальці – промені теплі.

Я моторно біжу до мами,
Та водночас дивлюсь під ноги –
Не спіткнуться б, не перечепитись!
Бо тоді це видіння щезне,
І залишиться тільки цукерка.
Але нащо, коли не від мами?!