Осінь, осінь, падають дощі,
Осінь на дорозі, на душі…
В'їхав в осінь мій автомобіль,
В осінь-смуток, в осінь-біль.
Мокрий лист на лобовому склі,
Світло фар - як виклик чорній млі…
Лиш мотора тихий баритон
Щось шепоче, кличе сон…

Осінній мотив,
Пора листопаду,
Збирання плодів
Життєвого саду,
Несказаних слів
Сумнівна розрада
Осінній мотив -
Пора листопаду…

Не навіюйтесь, осінні сни!
Розвернусь, поїду до весни!
Та в житті односторонній рух -
Не до зустрічей, а до розлук…
Я промчав чимало різних літ,
Та водою запливає слід,
І навряд чи розпізнає хто
На асфальті колію авто…

Осінній мотив,
Пора листопаду,
Збирання плодів
Життєвого саду,
Несказаних слів
Сумнівна розрада
Осінній мотив -
Пора листопаду…

Розстелені засмаглі незнайомки
Пущені Дніпром і мертві
Війни волокнисті в ополонках
Алебастровими персами вкривають
Гнівні пасербки Фемід і Марсу
Знизу війн, на низу трупів по Дніпру
Тікають
Ми періоди, ми всесвіти, ми птиці!
Ми безногі птиці - нас злигають і вбивають
Пускають по миру пір`їной миру
І змішують з водою

Стократні мовчазні смереки
Пущені Дніпром роздертим
Легкими рухами лелеки
Вечорами просинаються й злітають

Великі сосни відпустили
велес
Топчуть гарні ніжки сухе листя
Мов личинок, мов дітей, мов яйця
Розляглись безкарно
і курили звістку
трав. Заплакали і відпустили шелест
чавунних скрипок створених навмисно
Я лежу з тобою марно
Чим я краще за отой відтінок скрипок
Втративших надію, веселих та смішних
Як гарно,
Яка прекрасна Осінь на Землі
Який прекрасний сухолист в кінці
Як гарно,
Велике серце відпустило шелест

годинникові стрілки посперечалися
з розумом нам холодно кохатись
порізну і в борозну насіння кидати
яке не проросте просте питання
заіржавіло в тебе на губах юрба
кричить що треба хліба і видовищ на вихідні
на дні мораль конає без наркотиків і спротивів
не визнає
а є годинникові стрілки що шпилькою
(чи шпилями?)
штрикнули небо воно спливло в калюжу

напийся щоб стати козеням

зустріну тебе
у сукні із сонячних зайчиків
і у вінку з ромашок
замість пишної зачіски
лиш очі не взувай
у темні окуляри
і почуття як скрипку
не лишай
в футлярі

розстібнемо сумніви
до останнього ґудзика
провальсуємо вечір
без зайвих слів
і музики
подам у бокалі
ніч зі шматочками льоду
приправлю її
цнотою
хоч це й немодно

та все одно
приблизно на межі між нами й ранком
мене назвати мусиш жоною
чи коханкою
затиснути соромом або ж обручкою
не знаю
байдуже
ти в мене у заручниках

Кинуть грудку глеєву на груди
Й тлінне тіло перейде у глей.
Бог мене, напевно, не осудить,
Бог мене притулить до грудей.
Стисне жаль за скоєні провини,
Як усе пізнаю до кінця,
Може, був я не найкращим сином
У свого Небесного Отця.
Але був не пасинком, а сином,
Не втрачав духовного зв’язку
І ні разу світ для мене клином
Не зійшовся на моїм віку –
На кар’єрі, славі чи достатку,
Не для них я мучився і жив,
Працював я для одного спадку
І одним на світі дорожив –
Рідним словом. О моя тривого!
Все тобі віддав я без жалю,
Ти одне було для мене Богом,
Тож у тебе душу переллю!

Ми ще живі. І це життя нас вабить,
Хоч вигрібаєм з болю та безсонь.
Ми лоєві свічки. Лиш хтось горить, хтось чадить,
Та палить всіх і спалює вогонь.
Життя собі сміється, бо прекрасне,
Тож не тримайсь од нього поодаль.
Подує вітер – і свіча погасне.
І буде жаль.
А може, і не жаль.

Світлані Антонишин
Спрозоріють віщі слова, заболять непророчі.
Це називається доля. А в доль затойбічний заміс.
День занеможе на чорну хворобу ночі,
А я на безсоння – біліше од страху беріз.
Тоді ж і одплачу журботи свої найдорожчі,
Одм’якну душею. Вогнем захлинуся – люблю!
День ще біліший із чорної вилунить трощі,
А я од безсоння зчорнію, бо темінь не знає жалю.

Опять пишу стихи. Пишу не о событиях,
Не о красотах и явлениях природы,
Пишу о тех души моей открытиях,
Что вдруг, как озарение, приходят.

Я вечно мыслью жажд и голоден душою.
Хоть горьких неудач микстуру часто пью,
Но, не успев допить, опять готовлюсь к бою,
Опять уверен я, что своего добьюсь.

Мой звездный час придет, я в это свято верю.
Предчувствую триумф тех сказочных минут…
Приди скорей! Я жду. Я – открываю двери.
С тобой придет успех, и все враги падут.

Успех мой Бог, кумир, ему я поклоняюсь
И на его алтарь свой разум отдаю.
Перед успевшими я голову склоняю,
А преуспевшим – славу воздаю.

У мене нинька свєто -
прийшла "на гойда" Свєта.
Гайда гойдатись, птасю,
я майстер в масю-масю.

Підемо мандрувати,
за стіни сі лапати,
зацьомкаю ті моцно,
поставлю поруч ноцник

і най сусіди чуют,
як помпка фест працює.
Напомацки блукаю,
країну мрій шукаю.

Ну зачекай - дорвуся,
та шось ми клац по вусі.
Шо за манєри, Свєто -
то мало бути свєто.

Шось лізе просто - оба!
Шось лиже мого лоба,
шось дихає так часто
же дух підносить ласти.

І шось таке мокреньке,
і шось таке тепленьке...
Вмикаю світло бодро,
а то - Сіркова морда.

28 Січня 2008

Я ще в серці твоїм, але то вже триває задовго, -
Повертатись пора, і розлуки мені не спинити.
Кораблі на світанку рушають в далеку дорогу.
Прощавай, бо чекають на тебе дружина і діти.
Ще два дні і дві ночі ти маєш, щоб все те забути,
Стерти з пам’яті все, і кохання, – воно таки грішне, -
Мої кучері, очі, вінок з полум’яної рути.
Як забудеш мене - буде дихатись значно вільніше,
Як зумієш забути, то розум одразу вернеться
І розвіється димом любов, і відьомська та сила,
А натомість назавше ти матимеш пустку у серці, -
Власноруч своїй мрії тендітні обрізав ти крила.
Теплі ночі розпусні, що радо на двох ми ділили, -
Тільки спогад тепер, що зігріє серденько лиш трішки.
І когось (не мене!) називатимеш ніжно ти «мила»,
І свого (та не нашого) сина вкладатимеш в ліжко.
Обійми мене, любий, лишилось у нас ще півночі.
Я благаю – цілуй і збреши, що побачимось знову!
І не перші – останні так капають сльози дівочі.
Прощавай, моє се…
       захлинулось риданням півслова.

Невизначеним кольором розлуки
Ти стукав тихим надвечір’ям
До місяця простягуючи руки,
Блукаючи старим подвір’ям.
У круговерті вулиць заблукавши
Постукав й до мого вікна,
А я так необачно відчинивши
Відтоді залишилася одна.
І я тепер малюю тихий смуток,
Шукаючи на нього покупця -
Жалю свого йому віддати жмуток -
І з милим знову стати до вінця!

Я за раундом раунд здаю,
і не видно іще кінця.
У нерівному цьому бою
не здобути мені вінця.
І хоч ноги і руки, мов з вати,
знову гонг, і на рингу знов,
і тримати удар, тримати,
через страх, через біль, через кров.

Пропускаю то зліва, то справа,
і коли ж заключний акорд?
Прошу пана триматися правил,
бо який це, до дідька, спорт!
Я ж бо можу і здачі дати.
Знову гонг. І на рингу знов,
і тримати удар, тримати,
через страх, через біль, через кров.

Виявляється, є ще сили.
Я такий премудрий стратег!
Ну, молись, мій вороже милий,
поки вигукне рефері "Брек!"
З честю вийти і бій не здати.
Знову гонг. І на рингу знов,
і тримати удар, тримати,
через страх, через біль, через кров.

І келих нам покаже дно.
Змаліли душі і відвага.
Чия вина, чиє вино
Колись вирішувала шпага.

Вишуканий час витончених барв
Нам іще повернеться нескоро:
До бар'єру, сер! Вашу шпагу, граф!
Прошу сатисфакції, сеньйоре!

Подумай тричі, перш сказать,
Невірний крок — дуельна рана.
Чи з того світу викликать
Безстрашну душу Д'Артаньяна?

Плюють ув очі, каже — дощ! —
І усміхається з любов'ю.
Образа ж гонору мого
Завжди змивалась тільки кров'ю!

Безчестя честь не визнаю.
Ми на коні, ми на арену
Ще вийдем у новім бою.
Даю вам слово джентльмена!

...І світ тримаючи на горбі
Я усвідомив глобальну штуку -
Що ці продажні і хижі суки
Мене прокинули, далебі,

Що, мною підняте на руках,
Це небо корчиться від агоній,
Зриває оплески і прокльони,
А разом з ними зриває дах

Усім затравленим на зорі
Цим диким кодлом песиголовців,
Що на останній боєголовці
Ще точить жала і пазурі,

Щоб лютий брязкіт смертельних криць
Крізь пошматовані перепонки
Рубав сильніше від сльозогонки
Того, хто падає долілиць...

А я, забутий на цім посту,
Стою - одвічний і нереальний -
Де небо крає бомбардувальник
І родить бомбами на льоту,

І цю прокляту небесну твердь,
Вогнем покреслену, наче зошит,
Я вже не в силі тримати довше...

...І небо падає шкереберть.

жінка з очима небесного моря
з вільних стихійних вібрацій на волю
вирвалась, міцно стискаючи в лоні
світло для світу і кулю для скроні,
камінь, над'їжений, в часі поцвілий,
серце ховає від неї, зболіле,
жінка з очима морської принади
з каменя світло взяла у лампаду
й камінь лишила в порожньому тлінні,
світ народивши з такого світіння,
вийнявши сіль і поклавши граниття,
жінка створила камінне двосвіття

(Крим)

ІІ
Сидить стара бабуся у садочку,
І сонце гріє лагідно її.
Онуки поряд граються в пісочку,
порозкидали іграшки свої.

Онука плаче: - Бабцю, в мене горе,
Сашко мою фортецю потоптав.
Горохом сльози ллються, ціле море,
- І ще у ляльки ручку відірвав.

Онуків мирить і до себе горне,
Стирає слози зморщена рука.
- Не плачте, дітки, бо хіба ж це горе,
А справжнє горе... хай од вас втіка!

І спогад вдарив, наче біль жорстокий,
І стік сльозою по її щоці...
Згадалися страшні тридцяті роки...
Опухлі діти... Голод... І мерці...
....
Сов. Секретно Лично
Председателю ГПУ УССР
тов. Балицкому
... Зафиксированы случаи
употребления в пищу
собак и кошек. Наряду с этим
прогессирует людоедство
и трупоедство...
...оставшиесяв живых родители
употребляют в пищу трупы
умерших от истощения детей.
... смертность настолько приняла
широкие размеры, что ряд
сельсоветов прекратил
регисмтрировать умерших. ...
НАЧАЛНИК ХАРЬКОВСКОГО ОБЛАСНОГО
ОТДЕЛА ГПУ УССР
подпись КАЦНЕЛЬСОН
....

ХV
Стояли хати у морози взуті,
Закутані у латані сніги...
А на печі в лютневій каламуті -
Замерзлі люди, наче батоги.

У хаті морок, нікому ховати
Мерців, яким не дошкуля зима.
І обнімає мертвих діток мати,
Вона мовчить, бо вмерла і сама...

Хто слово скаже, пом'яне померлих,
Вони жили й любили на землі,
За що, питаю, їх зі світу стерли,
І розчинили в забуття імлі?!

Ну хто згадає материні руки,
Що притискали ніжно немовля,
І хто відчує передсмертні муки? -
Сама холодна й мертве янголя.

ХVI
Дивіться, звірі, жирні особісти,
Сини для вас "святого Октября",
Вам вистачає випити і з'їсти,
А люд стражденний з голоду згоря...

Будь проклятий ти, Лазар Каганович,
І всі, хто нас тоді вбивав, як звір!
Бо мав ти насолоду від судовищ,
Смоктав з народу кров, немов упир.

Бо після вас лишилася руїна,
І мертві села, і пусті поля...
Ніколи не пробачить Україна
Замерзлу матір, мертве немовля!

вдоволена Інь
в повній гармонії з Ян
о, мудрість Дао
стійкий нефритовий стовп
без відпочинку

ніч як чорна черешня вже майже достигла
ми її з’їмо одну на двох
розкусимо разом з кісточкою і
трохи гіркий присмак лишимо на потім
спочатку нам буде солодко
дещиця темного соку розіллється як вулкан
який наповнить нас ущерть знемогою і пристрастю

бо ж одна на двох черешня це так багато

її дві половинки з’єднають нам губи
а потім ми й самі з’єднаємось як дві половинки
розкушеної черешні

ми просто дві половинки чорної черешні

нам темно і добре
завісимо штори щоб місяць голодний
не проковтнув нас

ще далеко до першого променя сонця

ще місто не вилупилося із власної тіні

і ночі нема

ми з’їли її
як чорну черешню

Як, мабуть, легко лежати в землі,
Сліпма й одвільгло землею ставати,
Втому й судому, жалі й мозолі –
Все їй оддати.

Як, мабуть, важко рости в небеса,
Знати – тобою підперта безодня.
Спрагу отвердлу обмиє сльоза –
Милість Господня.

Як це надсадно вживатись в зорю,
Променем світла, гострішим од бритви,
Унесмертельнити душу свою
В стигмах молитви.

Я хотів би померти у сні
Од смертельного жала,
Щоб гаряча сльозинка душі
В Божі руки упала.

Хай без болю, без муки й борні
Інший світ озоветься...
Доля часто всміхалась мені,
Може, й тут усміхнеться.

...Так, спершу в душ! А потім – до постелі.
Візьми он пінку. Кров-не кров – однак
На простирадлі буде чорний знак –
Його не відіпрати вже ніяк!
На всіх не напасешся “Аріелів”!

Це ж біле простирадло, мій солдате,
Це ж лебедино-чисте одіяло!
“Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла”.
Не в риму, кажеш? А мені плювати:)

Ой, хто це стука? Серце – тьох-тьох-тьох....
Це Командор уже тримає свічку...
Він, певно, також проситься на нічку...
Ну, знаєш, мій альков – не рукавичка!!!
І місця тут не вистачить на трьох...

Уже зайшов. Уже знімає лати.
Е-е!!! Жуан слабий, його не руш –
Тааак...Кроком руш – шуруй мерщій у душ,
І на підлозі не роби калюж –
Мені уранці все це відмивати!!!


Вони лягли... Плейбої! Королі!
...Та поки я косметику змивала,
Мої бійці уже позасинали,
Обнявшись... У алькові місця мало,
То ляжу на дивані. Се ля ві....

Природа одночасно - і актор і критик,
не визнає надмірностей і зайвини.
Так будь і ти - проста, прозора і відкрита,
перед тобою я ні в чім не завинив.

Я дім продав. Мої мости пішли за димом
у весен рай, де панували почуття.
Нікого навкруги. Лиш ти одна - єдина,
і осінь ця тобі сьогодні до лиця.

В краю, де ліс грабовий підпирає небо,
над друзями - трава.І з мармурових плит
за усміхом розгубленим ховають кредо -
життя на цьому світі - наскрізний транзит.

Поезію очей читати ми навчились,
минуле крізь кришталь прозоріє до дна.
П"ємо із келиха одного ніжну щирість,
бо все, що є у мене - лище ти одна.

Не треба, не телефонуй мені!
Радіохвилі, мов сріблясті рибки,
губами б’ються в сіру кригу шибки,
кривавлячись об леза крижані...

Твоїх очей холодна голубінь
не тане, і мені бракує кисню
у цю весну — тремтячу, ніжну, пізню,
що до рядка присвячена тобі.

Що є слова, коли вони пусті?
Ще діє наших зустрічей отрута,
щебече пам’ять щиро і розкуто —
та вже збира данину самоті.

І зводить мури, прихистку шука
від повені цієї, від задухи,
і б’ються в скло холодні білі мухи,
мішаючись із хвилями дзвінка.

2006

Чиє це місто?
І для кого?
Неначе місце
самого Бога.
Пахучі квіти,
пахуче море.
Туди і відти
орач оре.
Один у полі.
Один в турботі.
Та дві тополі.
Та вечір потім.
На чорнім полі
той клекіт птаха,
неначе долі
моя ознака.
У поле вийду,
візьмусь до плуга.
Себе не видам.
Зникає туга…
Невже далеко
шукаю долі,
де птаха клекіт
на чорнім полі?

30.10.06

"І які тут закосичені ліси,
І яка тут запахучена трава!"
Іван Потій

Снів не купиш і не продаси,
спогади дитинства без підробки.
Людям сняться закосичені ліси,
а мені колимські голі сопки.

Землю нам червонії боги
поділили, їм здалося, вдало:
хтось одержав росяні луги,
а комусь каміння перепало.

І росли ми, діти Колими,
мінус сорок — норма в тому краю,
лиш дванадцять місяців зими,
решта — літо, добре пам'ятаю.

Вибач, запахучена трава,
хай хтось інший над тобою плаче,
я не можу. Сльози і слова
вимерзли в душі моїй дитячій.
1988

Я знаю, що цього ніколи не буде,
не дай нам, Всевишній, такої біди,
та в люту годину душевної скрути
я хочу в дитинство, я хочу туди,
де кригою скута, засипана снігом,
в краю, де панує одвічна зима,
тече, переповнена болем і лихом,
похмура, могутня ріка Колима.
Дорога туди була лиш єдина,
а звідти — доріг не було. Відтак
мільйони, мільйони — таж пів-України
мостили кістками Колимський тракт.
Каміння, каміння, і сопки, і гори,
не тундра іще, та уже не тайга,
дерева, немов безнадійно хворі,
як у простирадлах, ховались в снігах,
покручені вітром, похилені долі,
а далі на північ лише де-не-де,
бо навіть дерева не можуть без волі,
а що говорити тоді про людей?
Зібрала їх там непорадна година,
червона біда або чорне зло.
Ота чорно-біла моя батьківщина!
А іншої в мене тоді не було,
бо то був мій дім, мої мама і тато,
а я в них улюблена доня була,
а щодо снігів — то на те є санчата!
Дитинство, любові пора і тепла.
А люди казали — із заходу й сходу,
усі з-за колючих отих огорож,
що любий мій тато — то ворог народу,
а мама кохана і добра — також,
що ми у засланні. Додому не можна,
а дім десь далеко, десь поза сніги,
де квіти ростуть і трава-подорожник,
нам квітів не можна, бо ми — вороги.
Нам можна отут, де узимку за сорок,
де діти вмирають, як не бережи.
Тобі не належить дітей, бо ти - ворог,
а вам, ворогам, особливий режим.
Тут іній на стінах квітує ночами,
і холод до ранку пронизує дім.
А мама не спала, на те вона й мама,
і виросла доня на заздрість усім.
Та я ту хатину повік не забуду,
і хай тут дерева, пташки і сади,
у люту годину душевної скрути
я хочу в дитинство, я хочу — туди.

White flower is here
I don`t want to look at the ceiling
Correct question. Groan. Who`s there?
-I am your pretty life, unstoppable dealing

We preserve the picture of beauty
My dirt pits on the my window-sill
About devouring of future
I take place in her deep. She is real

My bluishe invisible scin
On the mad which fall to the floor
So let`s hide to the gloomy machine
Let this crazy search my door

It start

The voice of Child of corner say

The Mirror cry and mirror brake
Only dust in her mistake
Only song in cruel fate
This kind of flower can mutate


The voice of me сan start respond

I take place in dirty deep.
The mirror point at you
I want to sleep

Дощі тікали з поля бою і кидали свою зброю,
та зброя гнала з поля бою
зеленуватих, як листки, тварин,
а з ними й демонів страшних країн,
та може й привидів скляних долин

Зло й добро кохались палко,
стогнали і курили зранку,
а потім їх взяли під варту
самі себе, як завжди в них
незграбні демони кривих віків,
а також привиди скляних країв

Ми усі я серед нього, руками ковзались до ранку
Відшматували мою ланку
самотні мороки годин,
яких спиняти я не вмів,
а може й просто не хотів

Дощі вливали в поле бою і спали біля водопою
Колись тримали все рукою
Один мене. Як завжди встиг:
завчити демонів крихких листків,
а також вірші стомлених митців

Ну ось нарешті я у Вашому алькові,
А Ви, як завжди, зваблива така й чарівна!
Ах це? Облише, то пусте. Краплинка крові.
Я з битви щойно. Так, кривава і нерівна!

Мій ворог хитрий був, безжальний і жорстокий,
І всі обставини були йому на руку,
Мені дісталося по ребрах, в ніс, під око,
Побив пенсне мені і зіпсував перуку.

Але я вистояв! Вважайте: за хвилину
Наніс я два удари і погроз - без ліку!
Тож Ви пустіть мене у ліжко, я спочину
Від поєдинку з Вашим чоловіком.

Добре в цьому полі, де блакить загусла,
Де тримають небо білі крила бусла,

У стихії вітру – нашої прамови –
Гарне товариство – ластівки й корови.

Накупаюcь в небі і у травах ляжу,
Душу невгамовну, як лоша, прив’яжу,

Хай на павутинці бабиного літа
Поживе в цім світі, доки сонця-світа.

Ліси і рівнини. Озера, незамкнуті в плити.
Піки тополь і нескошені трави руді.
Ніколи не думав, що можна цю землю любити
Дужче, як жінку, терпкіше, як душу в собі.
Що можна так п’яно й надсадно тулитись до теплого лона,
І, мудре життя занедбавши, прожити, як справжній мудрець.
–Хто ти? – питає мене тихий янгол у шибці вагона.
–Паломник, бродяга, земних краєвидів ловець.
Дороги на серце намотую, гори і доли,
Де вітер спиває росу, а людина ясу.
Кажуть, душа відлітає в засвіття голісінька-гола,
А я найбагатшу колекцію в горні світи принесу.

* * *
У коханої сотні прохань,
У розлюбленої – вже немає...
Рада я, що в сьогоднішню рань
Лід тонкий на воді завмирає.

І я стану – Христос поможи –
На цей лід, ще хрумкий, слабосилий…
А ти вірші мої збережи,
Для нащадків, щоб нас розсудили.

Хай роздивляться в гущі подій,
Що сміливим ти був, наймудрішим.
В біографії славній твоїй
Білу пляму не можна залишить.

Засолодка вже чаша сія,
Вже затісно коханню горіти.
Хай моє невідоме ім’я
Прочитають в підручниках діти.

Хто цю повість сумну прочитав –
Той нехай посміхнеться лукаво…
Коли щастя й кохання не дав,
Цю гірку подаруй мені славу.

***
А я навчилась просто, мудро жити,
Дивитись в небо і молитись Богу,
І довго пішки вечором ходити,
Щоб непотрібну притомить тривогу.

Коли бур’ян в яру почне буяти
І горобини грона звиснуть рясно,
Веселі вірші буду я писати
Про це життя, що тлінне і прекрасне.

Я повертаюсь. Лиже у долоню
Пухнастий кіт, мурликає барвисто.
Яскравий розгоряється вогонь
Над озером. Веселий, променистий.

І зрідка долинає з темноти
Лелеки крик, що у гнізді ночує...
Якщо постукаєш до мене в двері ти,
Мені здається, я і не почую.

БОРГ УКРАЇНІ

Ми знаємо,
......курить,
............чи що п’є Чаплін.
Ми знаємо
.........Риму безрукі руїни.
Ми знаємо
.......Дуласа
............галстук в крапку...
А що ми знаємо
............про Україну?
Від знань росіянин
............чоло не морщить –
Тим, хто поруч –
................ поваги мало.
Знають про
............український борщ,
Знають про
............українське сало.
І з культури
............зняли лиш пінку:
Окрім двох
............прославлених Тарасів –
Бульби
......та Шевченка
.................три сторінки,
Більше з нас не вижмеш, -
.................скільки не старайся.
А якщо притиснуть –
................червоніє рожею.
Застарілий доказ
................висуває знову:
Візьме та й розкаже
................декілька розхожих
курйозів
.........про цю
................українську мову.
Кажу
....собі:
.........товаришу москаль,
На Україну
.........зуби не скаль.
Вивчіть
........мову,
.............що на стягах-лексиконах стала,
Бо вона
........велична і проста:
“– Чуєш,
........ сурми заграли,
час розплати
........ настав...”
Що може бути більш
..................обтріпаним
............................й тихішим
Ніж це слово
............затрапезне:
......................„слишішь”!?
Я
..чимало слів
............придумав вам,
Зважуючи їх
...........одне мудрую,
Хочу, щоб були
..............моїх віршів
..........................слова
ясноважними,
.............як слово „чуєш”.
Народи
......не змелеш –
.................ось в чому річ.
Не дуже
........себе
............ величаймо.
Чи знаємо ми
.............українську ніч?
Ми
......української ночі
.......................не знаємо.
1926р.

Коли вечори довгі,
Неначе віолончельний акорд
Тягнуться пронизливо.

Коли вечори довгі,
І з-під повік ще без надмірних зморшок
Ллються сльози.

Коли вечори довгі,
А ти вже навчилась читати кроки
І із книги тікає текст.

Коли вечори довгі,
І ти зрісся кабелями з стіною
Замкнувши кільця.

Коли вечори довгі
І ви недобачаєте, двоє сліпців
А янголи літають зовні

Коли вечори довгі
І морфій думок розтікається
Стелею

Коли вечори довгі
Капає на потилицю, пальці
Стікає тілом.

І
Ліс горить край нашої оселі,
Розливає сяйво золоте.
Скоро Бог осінні акварелі
Домалює – й снігом замете.
Скоро... але хочеться якмога
Задержати часу сивий біг,
Доки сонце – тепле серце Бога –
Ще цілує і жаліє всіх.

ІІ

Дні стоять засніжені й свірчисті,
Вітер сам себе наздоганя,
Білий місяць по маленькій крихті
Тихо хтось надламує щодня.
Скоро-скоро гостроокий серпик
Рік старий безжалісно зітне,
А в мені все щулиться і терпне,
Ніби хтось надламує й мене.

кімната з білою стелею
тільки діри пропалені чорними очима
у псевдонебі
стеля
облизана диким поглядом
що болотом тхне солодко
наче парфуми моєї музи

вибиваю думки з голови
різким рухом правиці
звідки стільки люті
у кволій кінцівці
питаю в тебе
і забуваю
що ми не розмовляємо
відколи стали дорослими
щоб не збочувати
сусідську свідомість
намріяними лесбійськими поцілунками
на сніданок-обід-вечерю
(і вночі
щоб ніхто не бачив
при світлі холодильника)

юна цнотлива стеле
хиткої однокімнатки
а пам'ятаєш мої очі
в мить першого дорослішання?

а пам'ятаєш мій погляд
що вилизував по черзі
твої чотири куточки
і чиєсь холене тіло
що п'яно давило на груди...
що стомлено курило харвест
на занедбаному балконі
і лаялось
заблукавши в тюлі
топчучи французьке мереживо
скидаючи неполиті квіти
з дореволюційного підвіконника

я сміялася
натягуючи на себе ковдру
вкупі з чиїмись джинсами
і моїми конспектами
щедро залитими глінтвейном

юна цнотлива стеле
прокурена моррісонськими текстами
чому ти мовчала
коли я бездумно дерла шпалери
наманікюреними
у мить фіаско?

чому ти мовчала
коли я здійснювала
просту геометрію
власних зап'ясть?

юна цнотлива стеле
хиткої однокімнатки
я вірю
що над тобою небо
а не ідентична житлова площа

Cуцільні навкруг томати,
на віях томатний сік
так вдало навчився згусати,
стікаючи мляво з повік-
Томатом у чашці ранок.
З томатом в тарілці омлет,
Томатний червоний сніданок-
Із кетчупом й хлібом паштет
І...Йой!
Томатом заляпана майка,
Томатний в вазонках цвіт,
В округлостях стиглих томатів
Марудить томатний світ.

Ти виграєш мене
або програєш
дощем гулким
по жерсті сірих ринв,
розчулившись,
собою насотаєш
глибоку вертикаль
без-з-неба-вод-
нених грунтів
і згинеш
білопаро,
доторкнувшись
медів густих
схололих магм,
і знову перетворишся
на щось.
Напевно
в дощ.
напевно,
знову.

І знову йтимеш, розсипаючись на скалки,
Цілуючи півкола голих діафрагм,
Фарбуючи вельветами на доторки фіалки,
не скаржучись на скупість блідих фарб,
Повіривши в земний мультяшний рай,
Б"ючи об денця пластикових цебер...
Я егоїстка,
Хтивий триголовий Цербер,
Та, все ж, схиливши голови, прошу:
"Програй!"

Листя вижовкле кольору йоду
Накладає на землю грим,
І пливе не з одного городу
Найсолодший на світі дим.

Рветься «бабине літо» сумно
На незримих тремких вітрах.
І легесеньким срібним струмом
Ніжно б’є мене по губах.

Завтра див цих уже не буде,
Буде холод і мокрий сніг.
І таке щось стискає груди,
Що, здається, умерти б міг.

І не виповіш того стану
Ані в слові, ані в сльозі…
І таким ніби сонях станеш,
Що стоїть на тонкій нозі.

Ніби гуркіт далеких коліс
Відкотився за Десну –
Це розрізав літак, як склоріз,
Далечінь піднебесну.

І таке щось навальне, як прес,
Давить серце і тисне.
І здається, що шиба небес,
Зараз зойкне – і трісне.

І холодний ламкий небосхил
Упаде в межиріччя,
І відкриється тайна світил,
І світів, й потойбіччя.

І постане на вічні часи
Щось величне й чудесне…
Та не буде земної краси,
Ні Дніпра, ані Десни,

Від яких моє серце щемить
Аж хапає знемога.
І чи я не заплачу в ту мить,
Не розгніваю Бога?

Колише вітер жовтий день
І спіють в теплому осонні
Поміж осінніх снів-пісень
Калини кетяги червоні.

Із золотавих давніх літ
Знов листя в осінь відліта.
Я п'ю тепло. Цілую світ -
Твої калинові вуста.

Гірка калина на мосту
Чомусь нагадує розлуку...
Та цю жадану гіркоту
Я п'ю, як найсолодшу муку

Золото й міх
Всі полководці
Клинки танцюриці
Тала вода
Древній поріг
Вітрило на лодці
Ключі та ключиці
Живи, як жила

Тьмяний чорний жук
Тьмяний чорний жук
Повзе в кармани брюк
Повзе в кармани брюк
Погляд у перед!
Кулястий чорний жук
Похмурий чорний жук
Вповзає під берет
Встрягає під каблук
Останній чорний жук
Мертвий ще живий . А!

В ошурках із металу
В схемах під забралом
На гранях колінвалу
Ворочається робо-друг

А наш останній жук
А наш останній жук
Стертий хибний глюк

ЛЮ

Дай мені свою руку -
Велику, міцну, мужичу.
Дай мені свою руку —
По-справжньому чоловічу.

Ці руки знають роботу
Усяку, нехай найважчу,
А наші земні турботи
Для них нічого не важать.

І пахнуть одеколоном
Найвишуканішим дзвінко.
О, як у твоїх долонях
Хороше бути жінкою!

Можна бути примхливою,
Пташкою, лялею, мишкою,
Бо знаю — зорю тремтливу
Ти з неба знімеш з усмішкою.

Ці руки вміють кохати,
Ці руки вміють робити.
Такі були в мого тата.
Такі були в мого діда.

Дай мені твою руку —
Дужу, неупокорену.
Лінії, наче плугом,
Долею й часом зорані.

Знали гірку науку,
Доля їх важко вчила.
Дай мені свої руки.
Хай вони відпочинуть.

Ти квітка пристрасті й любові,
любити – сенс твого життя.
Пливеш життям, як човен повен
любові двох до забуття.
В тобі – те дане є від Бога –
з усіх світів, і ти – то все:
твій розум, красота, епоха –
що пристрасть і любов несе.
Усе до ніг – тобі – любимій
за розум твій, твій божий стан,
твої безмежнії обійми,
твої гріховнії вуста.

4.08.07

Від людського тепла на душі відкриваються пори,
з них виходять жалі і вдихається щастя озон...
Допиваю любов і спокусу п`янкого кагору,
а по думці проходить спустошений серця кордон.

А в усмішці без сліз поховалося страчене слово
і замало землі, щоб у прощі небавом прийти.
Це не мертвий сезон, ні - живий... саме так випадково
доживатиму вік на теренах чужих теплоти.

Запались і згори, із гори амбасадоре волі,
ще одним непорочним зачаттям цей світ охрести -
він знайомий мені до краплини останньої болю,
перекрай рани серця та душу мою відпусти.

25 Січня 2008

Якщо я наллю мамі горілки,
Вона буде цілий день п"яна.
Якщо не наллю мамі горілки -
Вона нап"ється десь в іншому місці.
А ви що порадите?

Ти все блукаєш світом навмання,

Не визнаєш божественної влади.

Немов сліпе, незграбне кошеня,

Ти горнешся до того, хто погладив.



Такі, як я, в столицях осяйних

Тебе вітають, як одвічну мрію...

А я... хоча й люблю сильніш від них -

Пробач мені... я гладити не вмію...