/Моїй донечці Наді на день
випускного вечора присв'ячую/

Пролетіли роки безтурботні,
Наче пташка у синьому небі.
Ще сьогодні ти в школі, а завтра
Стежка нова чекає на тебе.

Залишивши гніздечко тепленьке,
Полетиш щастя-долі шукати,
Але школа, як рідная ненька,
Буде вістки від тебе чекати.

Шкільні роки…Ще вчора ти мріяв:
Поскоріше б відкрилась дорога,-
А сьогодні, я знаю, не хочеш
Залишати шкільного порога.

Ще не раз ти згадаєш ту стежку,
Що вела тебе з дому до школи,
Ще не раз зайдеш в гості, та тільки
Років цих не повернеш ніколи.

Та куди б не закинула доля,
Де б тобі не прийшлось побувати -
Пам'ятай звідки шлях починав свій,
Школу ти не спіши забувати.

І коли полетиш ти далеко,
Коли будеш висоти долати -
Пам'ятай, що лелека що року
Повертає до рідної хати.

У житті може станеш відомим -
Не забудь перші букви кривенькі,
Не забудь свою вчительку першу,
Що з роками вже буде старенька.

Не проходь мимо вчителя свого -
Поклонися низенько-низенько…
Де б не був, ким б не став - не забудь же
Свою школу, Вкраїну і неньку.

Мені так часто сниться рідний край,
Домівка рідна, де не був давненько;
Лиш там для мене музика звучить
І пісня та, яку співала ненька.

Частенько мене спогади несуть
В квітучий сад, у край між Стиром й Бугом,
Лиш там почую пісню солов'я
На гілці калиновій, ген за лугом.

Де ще всміхнеться сонечко як там,
Де місяць й зорі так до мене близько?
Лише у ріднім батьківськім краю,
Бо там родився, там моя колиска.

І хоч давно покинув я гніздо,
За океаном, в чужині літаю -
Про тебе, Україно, мої сни,
Пісні свої про тебе лиш співаю.

Спадають таємниці,
як одяг на підлогу.
У стрілках перевести
ще дрібку насолоди -
веде стрімка дорога
невтомо та розлого,
напитися, сп`яніти
від любощів...
та й годі.

Розсіяне проміння -
тепло вросло у шкіру.
Бажання притамуєм
та повінь передбачим,
із рук сплетемо ніжність,
забудемо про міру -
тут ми та неба подих,
затриманий
неначе.

Ніяк зніяковіти -
бо струменіє "хочу",
бо тілом промовляють
благання меценати.
А пальці розтеклися
та світ, мов потороча.
Народжувати рухи -
у пристрасті
вмирати.

Уста розшаленілі
та серце розпростерте,
себе роздарувати,
щоб ночі стало мало...
Ціною не скупитись
за таїни відвертість
та думати щомиті,
що миті -
крила шалу.

27 Листопада 2007

На пляжі цьому, що за сотні миль
Від світу, де усе колись збулося,
Знайти себе... Не попіл на волоссі –
Це океану білопінна сіль
Кришталиками стала.... І кришталь
Душі прозорий. Легко, Боже, чисто
Піском ступати...З мушельок намисто
Що ти зробив, носити...Ні печаль,
Ні докори не ляжуть на чоло,
Ні слів не буде, ані сліз не буде.
Що загубила – хай шукають люди,
Його туманом сивим віднесло,
Як і весло, і човен, і сніги –
Є тільки пляж, і води невагомі...
І чуєш – чайок нетутешній гомін,
І бачиш – краб торкається ноги
Клешнею обережно. Берег. Дим.
І ми. І світ. І більше вже нікого,
І по воді простелена дорога -
Так дорога останнім Дорогим.

«Бо зо слів своїх будеш виправданий
і зо слів своїх будеш засуджений.»
/Мт.12:37./

"Ну що б здавалося слова,
Слова тай годі, більш нічого..."
/І.Я.Франко/

Слова, слова... О скільки в світі слів
Сплітаються у речення і фрази.
Не всі слова я зразу зрозумів
І розібрався в них я не від разу.

Я не від разу зрозумів добро
Й від ніжних слів душевну насолоду;
Вони як в землю кинуте зерно,
На схилі літ приносять нагороду.

Не сам навчивсь я цих чудових слів,
А в Книзі Правди й Вічної Любови.
Слова, що дав мені Творець світів,
Сьогодні всім звіщати я готовий.

Коли навчишся й ти творить добро
І важить слово на вазі сумління,
То пам'ятай звідкіль воно прийшло,
Тому не жди від світу розуміння.

Жорстокий світ не силі зрозуміть
Правдивих слів Христової любови.
Хоч в повний голос Слово це звучить,
Та світ його прийняти не готовий.

Та ти іди, іди і знову сій
Слова спасіння й Божої любови.
Нехай мільйонам будеш ти чужий -
Один можливо слухати готовий.

Лащиться туман, немов собака,
Мокрим язиком до рук, до щік,
Так чогось паскудно на душі,
Стриматися? Або ні – заплакать?

Сльози – то вода, лише з лиману,
Не шкідлива для сухої шкіри.
Виплакатись і не мати віри
Осені, яка тобою стане.

Падаю в туман - несправні крила,
Хоч і на гарантії ще досі…
Лащиться до мене суча осінь,
Я ж бо вже її давно простила…

Коли весна дзвенить пташиним співом,
В розкішному вбранні квітує гай,
Тоді як клич проноситься над світом:
Співай, душе відкуплена, співай!

Співай! Прослав Творця піснями!
Співай, душе, ніколи не змовкай!
Хай буревій проноситься над нами,
А ти співай, душе моя. співай!

Хіба не бачиш, що поміж туманом
Видніються вітчизни береги.
Тому, на перекір всім ураганам,
Ти підніми свій парус догори.

Хай лине спів твій величаво, дзвінко,
Хай знає ворог - ти, душе, живеш,
Надією і вірою зігріта,
В оселі вічні радісно ідеш.

А там весна повік не перестане,
Наповнена нечуваних пісень...
Співай, душе, хай пісня свідком стане,
Що недалеко вже жаданний день.

***
Комусь –
Ядро й цитоплазму,
А комусь –
Руки і ноги.
Нажаль…

***
Чому ж я не клітина?
Я б тоді – навпіл ядро.
Одну половину – тобі,
І володій сміливо.
Вчися: у променів сонця –
Відповідати за ніч,
А у води – за пустелю
І водночас за зливу.

Вийду – як навесні –
Цитоплазмою з берегів
І проросту у тебе
Аж до самих легень.
Глибоко не вдихай,
Глибоко не кохай,
Мрій не катуй і не вір
Чарівникам з легенд.

Жодні чарівні слова
Змінитись не допоможуть.
Залишишся назавжди –
Напів-злом і напів-добром.
Ти – тільки ти. І крапка.
Я – тільки я. І ніколи
Не володіти мені
Навіть напівядром.

***
Одним –
Ядро й цитоплазму.
А іншим –
Серце і мозок.
Несправедливо…

"...а хто питиме воду, що Я йому дам,
прагнуть не буде повік... /Ів.4:14/

Я теж блукав у світі марноти,
У царстві зла шукав душі спокою,
Та не знайшов, бо радість без Христа
Завжди кінчається журбою.

Я прагнув світла, та навколо ніч,
Шукав любов, об ненависть спіткнувся...
І зрозумів:без Бога ми ніщо,
Та до Христа знедолений звернувся.

Лиш в Ньому я спокій душі знайшов,
До світла Він вказав мені дорогу,
Він радість дав, любити научив
І в серці мому погасив тривогу.

О, спраглий духом, зупинись!
Ти так стомивсь в нерівному двобої.
Ісусові довір життя своє,
Він пити дасть тобі води живої.

"Багато осель у домі Мого Отця..." /Ів. 14:2/

Флоріда, Каліфорнія, Гаваї...
Багато місць красивих на землі,
Але ні з чим земним не порівняти
Той вічний край, що Ти даєш мені.

Хоч в боротьбі я змучений, безсилий,
Душею лину я в Вітцівський дім.
Вчуй плач душі моєї, Боже милий
І не остав, будь захистом моїм.

Душа моя до Тебе, Отче, лине,
Та слабне дух в життєвій боротьбі.
Душа моя-поранена пташина,
Тому й прошу: допоможи мені.

Бо бачу: знову ворог насідає,
А сил нема противитися злу.
Та чую голос:"Дух твій знемагає?
Кріпись, Я сам на поміч тобі йду!"

Натхненний Словом праведним Твоїм
І військо не страшне мені вороже.
Господь зі мною, я безпечний з Ним,
Ніхто тепер мене не переможе.

І неба синь тепер переді мною,
Попереду прозоро-світла даль...
О, брате мій, замучений журбою,
Перед Творцем відкрий свою печаль.

І серце знов наповниться любов'ю,
І гімн хвали співатимуть уста.
Душа живе-коли Господь з тобою,
Коли ти духом линеш до Христа.

Флоріда, Каліфорнія, Гаваї...
Але не там хотів би бути я!
Є кращий край обіцяний Тобою,
Зігріє там мене любов Твоя.

Я вибрав шлях до вічної любові,
О мій Ісуе, сили підкріпи,
Щоб не спіткнутись у важкім двобої,
О милий Боже, Сам мене веди

Я вибрав шлях, а він не легким буде,
Та без вагань по ньому я піду,
Я немічний, безсилий, але вірю -
Ти піднімеш як стомлений впаду

Ти бач, Ісусе, як до себе манить
Мільйонами спокус гріховний світ,
В гріхах, в роспусті потопає молодь,
Без світла правди гине пишний цвіт.

Всесильний Боже, як любити мушу
Тебе за це, що відкупив мене,
Що потопаючу в гріхах спас мою душу,
За все це вічно буду славити Тебе.

Ти бачиш? Там, за вікном
Темніє бузкове небо...
Ти чуєш тонесенький скрип?
Це серце благає: не треба!
Ти пишеш... маленькі значки,
Що мало кому зрозумілі...
Ти мрієш, й ховаєш в кутки
Думки, що занадто вже смілі...
Питаєш: скажи, а чому
Не жовте небо, а синє?
І що там ховає в пітьму
Тягучо-цупка ніч осіння?
Ти пишеш... навіщо й кому?
І хто захоче читати?
Ти бачиш крізь мідну пітьму,
Що хмарки літні із вати...
Ти знаєш, що не лише туман
завадить побачити правду?
А пам'ятаєш, що твій талісман -
Яскравозелені смарагди?

Маленька дівчинка із сірими очима...
На світі найдорожча для мене ти одна-
Із ніжними долонями і серцем щирим,
Із морем радості і бездною тепла.

І що мені до того,що життя не склалось?
Не горе навіть те що я одна.
У мене все було-бо я колись кохала-
Інакшеб ти такою такою не була!

Моє кохання схоже на гріх,
Який навертає на очі сльози-
Я мушу ховати його від усіх,
Щоб захистити тебе...
Як шипи від людей захищають рози.
Мій любий ніколи не буде моїм.
Коханий, я навіть не мрію про тебе-
Ти належиш мені, як належить усім
Ніжний місяць щоночі з"являючись в небі.
Ти як вільний вітер мені належиш-
Схочеш тут,а схочеш ти знову далеко.
Тебе не втримаєш і не простежиш
З тобою так важко...
І водночас з тобою так легко.
З тобою так затишно і так тепло
Я більшого щастя не можу згадати-
Як цей сум...коли ти далеко,
І ця радість...коли поруч-
Тебе обіймати.
Я майбутнього не уявляю
Я про нього не хочу знати,
Бо тебе там немає...я знаю
Але хочу тебе кохати.

Я знаю, можу,
Я буду, може,
Та важко, Боже,
Й якось негоже,
Бо сумніви
Вбивають віру,
З життям на Ви –
Кінець ефіру.

Якось крихітка Оксанка,
Пробудившись спозаранку,
Подивилась у віконце.
Білий сніг блищить на сонці!

Вкрив садок і вкрив альтанку,
Вкрив калину біля ганку...
Гроно ягід аж палає -
Вишиванку день вдягає.

Веди мене, мелодіє, веди,
Неси мене і сили дай для злету -
Перепливти, перелетіти Лету
І не ковтнути чорної води.
Повстань, мій дух! Мелодіє, постань
Лавиною, і вибухом, і виром,
І вироком осіннім хмарам сірим —
Крізь тишини важку, холодну твань!
Накочуйся, о хвиле звукова, —
Я чую звук нечуваної пісні,
Її акорди й рокотання пізні, —
У тишині оглухла голова.
У душу б’ється музика німа,
Це рокотання врóчисте і чорне
В обличчя б’є. Моє лице — потворне.
Та порятунку й сховища нема.
Веди мене, гармоніє, веди,
Неси мене і сили дай для злету —
Перепливти, перелетіти Лету
І не ковтнути чорної води.

1972 р., Київ

* ЕМІЛЬ-АНТУАН БУРДЕЛЬ - скульптор.

Я могла б народити тобі дитину, але ти пив...
Ти писав на стінах:
дівчинко моя, задихаюся без тебе,
і тебе окутував двохметровий смог перегару.
Була зима, самотня і сіра від сльоти.

Самотність сіялася з неба
замість снігу
і вже підступала під горло.
Тоді я переступила твій поріг.

Той же смог перегару,
залишивши волохаті сліди на підлозі та ліжкові,
згорнувся сірим клубочком на вікні.
Ще там жила потерта коробочка від сірників.
- Що тут, - я гидливо взялась за коробочку, - трава?
Коробочка несподівано розкрилася
і на долоню посипалися...
- Чорнобривці. Восени назбирав, посію у дворі...

Десь здалеку, аж із дитинства, тоненько зазвучало:
Чорнобривці посіяла мати
У своїм веселковім саду
Тай навчила веснянок співати
Про квітучу надію свою...

Ти посіяв їх у мені.
Дитино моя, чорнобривонька, чорнобровонька...

Потім, через багато-багато сліз,
коли цей пагінець виривали із мого лона,
із душі витягали закривавлені шматочки:
Бачила ... у чужій стороні ...
чорнобривці із рідного краю ...
що посіяла...

Тільки й лишилося:
Як на ті чорнобривці погляну ... Бачу ...
Матінко ж ти моя, мамо...
Відспівалася твоя донечка.
Голосить скільки й віку їй.
За зерням своїм ... недоспіваним...

Ні сліз, ні болю, ні зітхання...
Прозора тиша навкруги,
Прощаюся з собою і в останнє
Я не втаю тремтячої руки…

Цілую стіни,
Тихо – тихо
Тремтить рука
Чи біль чи сміх?
Прощаюся з собою і в останнє
Я бачу цей сріблястий сніг...

Невже я на колінах,
Чи на стелі…?
Як все змішалось…
Тиша й біль…
З моєї одинокої оселі
...Сріблясті сльози звідусіль…

Ні сліз ні болю ні зітхання
І навіть тиша, й та не та
Прощаюся з собою і в останнє…
...Воскресне моя самота…

Мне бы жизнь поменять на другую,
Пусть не лучше – немного иначе,
Чтоб не так как сейчас впустую,
А для мира хоть что то значить…

Взять бы мелом судьбы
Зачеркнуть бы,
Изменит, забелить себя,
Чтоб вздыхать не настолько трудно,
Дышать – себя не любя


Мне бы миром немного править,
На мгновенья вершить судьбу,
Я смогла бы себя исправить…
Чтоб не сеять мне больше беду…

Мне бы время…немного силы,
Горстку воли и каплю тепла
Вот тогда бы моя могила
Не была бы видна из окна…

Тиша, мов пензель вмочений у фарбу,
Рішень полотна недостигло чисті.
Ляжуть й мовчанням стогнуть барви,
Нежить в сиво-білистім падолисті.
Втома - наначе-наче... просто - втома.
Вдома двома привітами від "звідти"
Крихти. Від соль до мі і досі в тому
Жити. Словами ми ховаєм вітер.
Снігу вчорашнього позичив трохи,
Книгу недолистав бо не до Риму,
Везуть, ведуть мої дороги,
І суть обличчя в грамах гриму.
Тиша, як пензель вмочений у фарбу,
Пише за мить митець своє митарство.
Лиш полотно незаймане, як лярва,
Руно без золота і царства.

"Я дорога, і правда, і життя..." /Ів.14:6/

Чом лице твоє, друже, в зажурі,
Чом ти й досі під властю гріха,
Чом шукаєш лиш щастя земного
І не хочеш прийняти Христа.

О ,невже ти не чуєш-Ісус тебе кличе,
Стиха стукає в душу твою.
Він й за тебе вмирав на Голгофі,
І пролив кров невинну Свою.

Приклонись перед Ним, не барися,
І він змиє найтяжчий твій гріх.
Лише в Ньому душі відпочинок
Від страждань пережитих усіх.

Він лиш вкаже шлях вірний до щастя,
Він єдина надія твоя,
Він подасть тобі помочі руку,
Він дорога, і правда, й життя.

Листопаду сімнадцятий день. Біла сукня і вальс.
Погляд матері й матері, батька і батька сумні.
І сльоза, лиш одна на усіх, то ангельські дощі.
Ні. То, певно, радіють батьки і щаслива печаль.

Листопад, листопад, жовтим листям устелено шлях.
Трішки снігу, та лиш для краси, мов природи фата.
І в обійми палкі попрохає нас Божа рука.
І завертить у танці обійми смичок скрипаля.

Листопад, не дурій, божевілля вже вдосталь приніс.
Завертів, закохав і назавжди з'єднав дві душі.
І нехай іще досі батьківськії вічі сумні.
То ще мить, бо щемить. Посміхнімось, ріднії мої.

/Донечці в день 18-ти річчя/

День, як нині, раз в житті буває,
Вісімнадцять більше не прийде;
Хай Господь з тобою пробуває,
По житті за руку Сам веде.

Радуюся донечко за тебе,
Що цвітеш як вишенька в саду,
Та молюсь, щоб Бог з юначих років
Відвертав і горе і біду.

Щоб в твої земні шляхи - дороги
Смуток і нещастя не вплелись;
Присв'яти своє життя, дитино, Богу
І Йому всевишньому молись.

Хоче Він, щоб ти з весняних років
По житті прямим пішла шляхом,
Злом за зло ніколи не платила,
Кривду покривала лиш добром.

Щастя не в земнім добрі-багатстві,
Не в красі, що по весні цвіте,
Щастя - воно Богом нам дається
І ніхто його в нас не візьме.

Тож спіши придбати вічне шастя,
З юних літ щаслива, доню, будь...
Слів моїх, батьківської науки,
Не забудь, дитино, не забудь.

Я за тебе молюсь, Україно,
Краю мій солов'їних пісень;
Щоб де Буг, де Дніпро й Буковина,
Засіяв правди Божої день.

Я за тебе молюсь, Україно,
Краю рідний батьків-прабатьків,
Щоб з Карпат аж до тихого Дону
Линув слави Господньої спів.

Я за тебе молюсь, Україно-
Чути стогін з дніпровських висот.
В твоїм серці чорнобильська рана
І в темряві блукає народ.

Я за тебе молюсь, мій народе,
Не цурайся, прийди до Творця,
Прийми дар благодати й любови,
Прийде спокій в розбиті серця.

Він лиш зранену душу залічить
І розбите життя встановить,
З Ним і в мороці сонечко світить,
Тільки з ним можеш вічно ти жить.

Мої двері не замкнені,
бо їх без ключа не замкнеш.
До них без ключа не зайдеш.
Твої двері навпроти,
Й не знає ніхто наших меж.
Чи б"ються серця в унісон
У шпилях сторожових веж
ключами від брам?
Чи Єві - Адам,
чи двері - у храм,
чи дзвони небесні - нам?
За тінню своєю постеж,
піди за собою. Де стеж-
ка до мрії
душі про безмеж-
жя? Ключі від незамкнених
істин ми.
Над нами
світитиме істинно
сонце спасенних душ.
Чимдуж
побіжи і постукай
в мої двері незамкнені,
в які без ключа не зайдеш...

знову ніч за вікном
тут панує зима
тиша в серці твоїм
ти сьогодні сама

за порогом життя
ти залишила все
і в душі заметіль
рани всі замете

відчуваєш вночі
світло темних зірок
може глянути вниз
і зробить один крок?

твої руки в крові
по коліно
твої ноги в крові
по лікоть
поглинає смерть загублене щастя
відкриваючи браму небуття
можливо
в твоєму розумінні
...........це лише примарливе видіння
але поглянь
.........поглянь на свої руки
вкотре розлилося світло від сходу сонця
вкотре замайоріла пітьма опівдні
вкотре ти не повірила своїй долі
ти занурила ноги в темряву
по вуха
голову в пітьму
по пяти
а в домовину тебе покладуть цілком
......................спочивай

PIERWSZA ŚLUBNA NOC

Do dziadka babcia: "Oj, się gnie wam!"
"Gniew? Za co? Odpowiedźcie mnie!"
"Ja nie mówiłam, że się gniewam!
A wam się, proszę pana, gnie!"
262. 30.10.2007

WHAT D'YE WANT?

You were seein' me home from a shady fine garden,
but abruptly you shivered to the feet.
Tell me buddy right now, what d'ye want, I beg your pardon?
Maybe I'll give you all that you need.

We were takin' a walk, and I sobbed on a sudden.
You did give me a worthless brooch, indeed.
Tell me buddy right now, what d'ye want, I beg your pardon?
Maybe I'll give you all that you need.

You don't look at me boy like a loving nice mutton,
knees and haunches no touching at a heat.
Tell me buddy right now, what d'ye want, I beg your pardon?
Maybe I'll give you all that you need.

You have seen me at last to the gate of my barton
and again shivered up and down to feet.
Now I realized my friend, what you want.
Don't ask my pardon!
`Cause I'll give you no piece that you need!
4.11.2007

ПОЦІЛУНОК АННИ
(болгарська народна пісня)
(переклад з болгарської)

Всю ніч вино червоне пив
до краплі, до остання.
Й чоло спітніле осушив
в духмяних пасмах Анни.

Я навіть би не побажав
і донечки султана,
аби вуста лиш обпікав
палкий цілунок Анни!

Якби чарівника зустрів,
то з нього три бажання
я б зажадав, щоб він здійснив.
І першим стало б – Анна!

Заходь вже, Сонечко ясне,
скоріш би ніч жадана,
бо в гості жде тоді мене
моя кохана Анна!

І тато, й матінка ревуть:
"Дитино безталанна!"
Нехай до біса всі ідуть!
Мій вибір – тільки Анна!

2.10.2007

СТАРА БАЙКА НА НОВИЙ ЛАД

Якось послав Господь трьом друзям фуру краму.
Були це Лебідь, Щучка і рожевий Рак.
Й вони гадати стали, поділúть як саме
це все – "по-братськи" чи по-чесному, однак.
Узяв найпершим слово Лебідь. Каже так:

"О любі друзі! Знано, я поважна птиця.
Мене в народі люблять більше за усіх.
Й не крали крúла ці ні жита, ні пшениці.
Я заслужив на половину паків цих!"
Озвалася тут Щучка: "Любі мóї, сміх!

Це ж сміх та й годі! Я ж між вас найрозумніша!
До речі, "щука" означа "розумна". Ось!
Нам каоліцію стварити правильніше
і прогаласувать. Мені ж за розум щось
не менше полавини чесно щоб прийшлось!"

Та каже Рак: "Я не червоний як кузен мій,
але кому сподобається, ви скажіть,
якщо його нахабно дурять і мерзенно?!
Мені третину вимагаю наділúть!"
Тим часом з лісу вже до них Кабан біжить:

"А ви, казлú, тут чьо мінжýєтєсь, в натурє?"
Й у ліс до себе перевальцем поволік,
узявши за голоблю, цю нещасну фуру.
А в спину тільки Рака "героїчний" крик:
"Добродію! Чи не потрібен Вам візник?"

Кабанчик запросив "обмити" це надбання
Ведмедя бурого із півночі, здаля.
Пили мед-пиво і горланили до рання,
а Рак на передку сидів і пиво лляв
до чаш. "І світ весь зачекає хай!", мовляв.

А Щучка з Лебедем ізнову друзі милі,
і на Кабанчика уже збирають рать.
Та, як раніш, не з’ясували на дозвіллі,
кому яку частину фури потім брать.
Чи по-дурному знов все Кабану віддать?!
22-23/08-2007

ТРИ БІЛЯВКИ,
або ж Інструкція про те, як правильно
плавати у полі

Три білявки через поле
йдуть, через пшеничне.
Дві – дорóгою, поволі;
третій все незвично,

і вона через колосся
мов пливе – руками
так вимахує. Волосся
повне колосками.

"Ти поглянь на цю дурепу! –
каже перша басом.
– Плавати тут крóлем треба,
а вона все брасом!

Завдяки дебілкам цúм о’
нас, білявок, всюди
ідіотками тупими
називають люди."

Друга мовить: "Так, несила
терпíть цю кобилу.
Якби плавати я вміла,
її б утопила!"

27/08-2007

САМ ЗДОГАДАВСЯ
Львів. Автобус туристичний їде центром міста.
Голосує з автоматом дядько в камуфляжі.
"Може, мент?" – водій подумав. Зупинив. Туристи
зашуміли. Дядько входить до салону й каже:

"Не хвилюйтеся, панове! Буде все в порядку!
Лиш скажіть, котра година?! Потратьте хвилинку!"
Підхопився негр одразу: "Рівно шоста, дядьку!"
"Сідай! Що ти не москалик, я й так бачу, синку!"
24-25/10.2007

Омана - вижбурну журбу та оживлюся,
відкам`янію в серці, умиюся в спокуті,
віддамся домислам чужим, згорю в спокусі,
приймуся в кожнім русі - від лагоди до люті.

То манна, млива повний міх - мінлива злива
напружує чимдужче примруження на лицях.
Кмітливе око стежить біг - стежина живо
біжить обжита житом. У пожитках - метлиця.

Туманно розтлумачує прожите рада -
чи піддаватись волі, чи зрадити заради...
Небесний камертон звучить та душу надить -
отрушу біль в омані, розрушу тиші владу.

О, Панно, Нене Німоти - думки на постріл,
я їх тримаю міцно, виповнюючи груди.
Ти сповідь неприкована, на слові гостра,
Ти відголос небесний... чи пристрасті полуда.

26 Листопада 2007

Земля дрімає, небо спить,
З промінням сонячним, умить
Заграє море, вітер заспіває,
У височінь злетить пташина зграя.
Заворушиться, зашумить
Примара давніх лихоліть,
Химера доблесті, одвічна гана.
Осанна древності, навік осанна!
Вклоніться тіняві руїн.
То слід угаслих поколінь...
.......................................................
.......................................................

Та ні, це зовсім ще не поцілунок,
Хоч очі можуть більше ніж слова,
Проходиш повз,- все змінює керунок, -
Спочатку серце, потім голова.

Спочатку сонце вигляне з-за хмари,
А потім думка: Спалишся, згориш!
Ні, вдягну краще чорні окуляри,
Не сліпить...
краще, -
що не говори. :-)

Холод пронизує серце.
Залишає лиш крихту надії.
Навіщо потрібна надія мені?!
Якщо уже серце не дише,
Навіки очі ті заснули,
Губи пісень не співають.
Навіщо надія потрібна мені?!
Коли я не хочу більш жити,
Коли не для мене робилось добро,
Коли уже смерть … близько!
Навіщо потрібна надія?
Щоб жити і знову померти ?!
Ні! Мені не потрібна надія!
Це Вам уже сміло говорю!
Мені не потрібна надія
Ні розуму,
Ні сил.
Уже не потрібно нічого.
Мені не потрібна надія!
Коли я далеко уже,
Коли я не чую
Ні сміху,
НІ горя.
Я більше нічого не чую.
Лечу вільним птахом.
Крізь небо,
Крізь хмари.
Мені не потрібна надія!
Я уже… близько… заждіть!
Я уже поряд…
Ні! Не хочу я вертатись в цей жорстокий світ!
Прошу лиши мене з Собою.
Лиш одне прошу лиши мене з Собою.
---Лети назад моя дитино! Тобі тут нічого робити.Йди…
Лечу назад…
Лечу туди…сюди…
Прокидаюсь…Це сон?
Страшно і моторошно…
Це лиш сон….

В душі, у серці, зовні – незвичайна,
Не як усі. Щось в ній таке було
Невидиме, приховане і тайне,
Що в слід піти безудержно тягло.

І світ ішов у неї за спиною.
Ловила погляд заздрісний вона,
Та все ж ішла величною ходою
Тендітна, горда, сильна., чарівна…

Хто б міг тоді їй долю ворожити
У довгих чергах біля сірих стін,
Тюремних стін, що сміли розділити
Її і сина; що примарна тінь,

Смертельна тінь не раз життя торкнеться
І забере найближчих їй людей?
Хто знав тоді, що стільки сліз проллється
З її завжди усміхнених очей?

Як передати мої почуття?
Їх передати не легко-
Змішалися волі і спокою відчуття,
І радість-що ти від мене далеко.
Що тобі мене не дістати-
А значить більше не буде болю.
Я більше нічого не хочу знати...
Тільки те- що я не з тобою!
Навіть досі важко збагнути-
Більше нема руйнівної любові.
Я про неї не хочу чути-
Гірка кожна буква у цьому прекрасному слові.

" опять все девушки - мои,
а ты меня не любишь"
А.Кабанов


осінній сон, сонорних спів
і соняха лишили пів,
де на осонні дід сидів
і хліб кришив для горобців
в суху долоню.
на хвіртці кіт і мати глід
запарює і пахне світ
так, ніби тане в серці лід, -
чарівний той сушений цвіт
на підвіконні.
як занедужу - край зимі.
про тебе згадували в ЗМІ:
мовляв, співа - куди Кузьмі,
тож жалкувать не будеш,
багатокрапками над і
розставивши свої жалі.
...і знову хлопці всі - мої,
а ти мене не любиш.

сивий ранок у тихій кав’ярні...
пізня осінь напилась гербати...
і дівчата, що вечором гарні,
роблять каву старому вар'яту.

вже волосся давно треба стригти,
бо дерева і ті уже лисі,
до фриз'єра учора не встиг ти
і скребочеш рукою по стрісі.

«баки» крутиш, що той циган сонцем,
і збираєш думки всі докупи:
"co to będzie jak będzie po koncu,
do jednego to miejsca - do dupy..."

крізь сумну заґратовану шибу
чути фірмана випите «гайта»,
та не треба додому спішити,
бо чекає отут твоє «завтра».

бемкнув дзиґар на ратуші гулко,
птаха тьохнула десь під жилетом -
після кави приймати піґулки,
то не добре є, пане поете.

парасолька- коштурка, як п’яна,
притулилась горбата до стінки.
сивий ранок у тихій кав’ярні,
пізня осінь - поетова жінка...

© Vasyl R, 30-10-2007

Так гостро пахне морем, світлий пане.
І бути чи не бути – вже не суть,
Бо рибку в банці діти принесуть –
І випустять – і та хвостом багряним
Окреслить світ, і проведе межу
Між “до” і “після” – у одне “віднині”.
І я – поглянь! – над хвилями біжу
По місячно-простеленій стежині.
І не збагнеш – де вигадка, де сон,
І не зітхнеш – за що мені такого?
...Ти бачив сніг на морі? В унісон
Вода і небо туляться до нього,
І він летить – замішаний з піском,
У вуха мушель, на чаїні крила...
Туди, де ріже срібним голоском
Останню пісню втомлена Сивіла...

1.
Є.М.

І просто проскурка розкришиться, і просто
Прийми її губами, і вином
Запий спокутним. Як вуалехвости,
Ми живемо, обмежуючи склом

Свій квазісвіт... Де два на два – і доста,
Де є абетка, що глаголить “ні”,
Де запитань розчухана короста
Рахує світлі плями на стіні,

Шепоче букви - “а”, “б”, “в” і далі,
Безсонь втискає вощену печать,
Де дивні молитви – немов педалі
Велосипеда - стрімко пролетять,

Прокрутяться – і щось таки накрутять,
Якесь химерне плетиво доріг...
- Ти пам”ятаєш, в чорній каламуті
Тобі я дарувала білий сніг?

- Так, перший сніг. Солодкий, ніби вата!
Смішний, як новорічне конфетті...
...В акваріумі крутяться завзято
Китайські рибки світло-золоті,

Між склом і склом, між мушлями і раєм,
Аз, буки, віди...І мете юга...
А син з абетки по складах читає:
“Пли-ви у мо-ре, риб-ко до-ро-га....”

Діва стара, запізніла, розгублена осінь
сум розтуманила свій по садах і городах.
Золото взяли вітри, за негодами врода,
краплями змита, струмками стекла при дорозі.

Юнка оголена, яблуня простоволоса,
плаття багряним шиттям шелестить під ногами.
Тільки на самім вершку золотавіє досі
вітром овіяний, мріє листок нездоланний.

Марить далеким - весна, пелюсток білосніжжя
в танці надій, сподівань на нескорену вічність,
бруньок незайманих запах хвилююче-ніжний,
біг по корі лоскітливо-пестливих потічків.

Сон обірвався. Захоплює дух у польоті.
Вітер на бубнах дахів розсимфонює ранок,
соло листочок веде в одинокості гордій,
це - фуете з усвідомленням самообману.

Сіра слизотність осінньої меланхолії
десь унизу. Каруселиться мить у нестримі,
ніби ще трохи і з птахами разом у вирій,
крок в позачасся, в четвертий, омріяний вимір.

Та листопад у істериці бився недовго.
Стомлено схлипнув в пусте, невагоме повітря.
Пісня польоту завершується епілогом -
нице падіння з долоні підступного вітру.

Невідворотно зближається вогка байдужість,
мить боротьби суперечностей - "бути, не бути..."
переривається часу циклічна окружність.
Осінь із книги викреслює слово "майбутнє".

Ось і земля, це - морозом ціловане ложе,
опіком перше торкання судини судомить,
погляд останній угору (чи хто допоможе?).
Марно.Над світом панує осіння утома.

Перевернувся,зітхнув і здригнувся востаннє,
він ще не порох дорожній, ще жовтий листочок!
...Новонароджений сніг закрутив на світанні
і поховав драму тої осінньої ночі.

Нарешті забула.
Було – не було…
Час обвиває кільцями осінь.

Нарешті змирилась.
Билось – не билось…
Зрубані гілки болять і досі.

Нарешті згоріло.
Крила – не крила…
Мишки, можна до вас, у нори?

Нарешті відчула.
Було – не було…
Але надія помре не скоро.

Танго з дощем…
Мокре волосся…
Робити вибір
Не довелося.

Краплі стікають
Вниз обличчям…
Бути нещасним
Тобі так личить.

Мовчки Всесвіт
Кружляє в танці…
Ми програли
В останнім шансі.

Помре корабель
Без капітана…
Але наостанок
Під дощ і – танго.

На руинах не плачут,
А собирают камни.
Строят новые замки
И сады разбивают.
Ловят свежие ветры,
Сочиняют легенды
И у жарких каминов
Обо всём забывают.

Где-то руины замка.
Может в лесах дремучих,
Может в горах высоких,
Иль на другой планете.
С этим трудно смириться,
Что ты – не существуешь.
В это нельзя поверить,
Что меня – тоже нету.

Нам ли грустить с тобою
У каминов уютных,
И тоскливо внимать
Весенней грусти сонетов?!
Но жаль, что в моем измеренье
Ты уже – не существуешь…
И на твоих просторах
Меня больше тоже – нету…

Я мрію про смерть,
прекрасну і чисту
Думок коловерть,
і муку навмисну
Той приторний запах
владарки-землі,
що, схоплену в лапах,
поглине в імлі
Я буду в полоні
химерних вогнів,
де сльози солоні
скликають синів
І розпачу ріки
наповнять серця
Душевні каліки,
очима митця
зустрінуть світанок
і захід душі
І лиш, на останок,
затуплять ножі

Хворію. Важко дихать.
У грудях терпне біль.
Лиш муки. Хочу бігать.
Та сиплю в рани сіль.

Хворію. Хочу спати.
І втома ночі їсть.
Перед очима - дати.
В мені - безсонний гість.

Хворію. Лік немає.
Іду у небуття.
Ніхто. Кохання крає.
ХВОРІЮ НА ЖИТТЯ.