Живуть істоти омертвілі...
У їхнім ситім, тліннім тілі
Вже завелась вертка черва.
Були людьми вони сперва:
Любити вміли і радіти,
У них вродились гарні діти.
Та захотілося скарбів, -
Впряглись у найми.
За рабів
Господар-пан їх став сприймати,
Зібрав докупи компромати
На них самих і на сусідів, -
Хто з ким де спав, чи як обідав,
І чим займались бабця, дідо...
І страх в їх серці затвердів, -
В нікчемних, ницих холуїв;
Гніздом зробивсь для дум черствих
І лобним місцем для черви...
Раби старались навперейми,
Хто першим лист вкраде, чи вийме
В сусіда ближнього записку,
Чи донесе, що раптом пискнув
Якесь різке, дотепне слово
На панську владу гонорову...
За кожну вістку - за донос
Поназбирали грошей стос.
І п’ють, жеруть і веселяться,
І на похмілля люто зляться,
Що пан їх має за рабів.
Похмурі ходять і слабі
В чужих покоях, що їх даром
Із порцеляною і крамом
Позалишали ті, хто в муках
Позапізнали сум розлуки
Із домом цим, із милим Львовом, -
Згадаймо тих хоч добрим словом!

Дощ на вікнах стікає… самотністю,
Я не хочу печальних гостей.
Вітер стогне і плаче скорботою,
Крізь безжальний рукопис ночей.

Вітер мчить,наче блюз ностальгії,
І стривожено світить зоря.
А я хочу повірити в мрії,
Щоб здійснилася моя,хоч одна.

Загубився розгублений подих
У повітрі розсіяних слів.
Від емоцій реальних і нових
У дощі заховатись хотів.

* * *

Навіщо біль тримати у душі?
Якщо тебе кохаю до нестями.
Ми вже з тобою зовсім не чужі,
Нам не потрібні підлості й обмани.

Я хочу руки твої відчувати,
Тулитись до плеча ціле життя.
На горе безнадійне не зважати,
Бо я з тобою разом, до кінця.

Не треба слів, вони даремні, зайві,
Пробач мене за вибрики мої.
Всі риси мої будуть ідеальні,
Заради тебе зміню я усі.

Стереотипи більше не для мене,
Лиш тільки ти-одне моє життя.
Я буду жити в темноті без тебе ,
І в радості з тобою буду я.

* * *

Невже ти більше не кохаєш?
У очі дивишся й мовчиш.
Я погляд твій запам’ятаю,-
Він не такий, як був колись.

Невже ти більше не кохаєш?
Немає ніжності в тобі.
Я дотик твій запам’ятаю,-
Він не такий, як був тоді.

Чому ж мені на серці важко?
А ти мій погляд пам’ятаєш?
Чому мені тепер так страшно?
Невже ти більше не кохаєш?

* * *

Хай душа моя помре,
Але твоя мусить жити.
Я за твої почуття
Можу серце своє вбити.

Не віддати і не вкрасти,
Але взяти на добу.
І на ліжко мертво впасти
Знов без тебе…та ЧОМУ?

Ну хіба ж так важко долі
Взяти, вмерти і піти?
Бути втраченим доволі,
Але вірити у сни.

Пів доби тебе немає,
Наче рік…така біда.
Знов на мить тебе згадаю,
А та мить-ціле життя.

Вкрасти, вірити, піднятись,
Дай мені своє життя.
Я не можу не віддатись
В твої руки без кінця.

Вір мені, бо я кохаю,
Вибач милий за образи.
Я їх всіх запам’ятаю,
Щоб не скоїти відразу.

Світ вузький чи, може, - ширший,
Не важливо…тільки ти
Знов стоїш на злітній смузі
До прекрасної мети.

Гострі цвяхи застряли під небом,
Гостра реальність розтрощить життя.
Хочеться болю, болю так треба,
Біль вчить кохати, любити життя.

Хочеться плакати, може й страждати,
Гострі кілки у груди забити.
Хочеться взяти і зразу віддати,
На поріг смерті тихенько ступити.

Смерть-це початок душевного щастя,
Біль-це моральний заряд для життя.
Вмерти й воскреснути-дуже важливо,
Жити й померти-це також мета.

Гострі цвяхи застряли під небом,
В стелі нависли холодні ножі.
Хочеться болю, болю так треба,
Цвяхи застряли у моїй душі.

Крізь біль і сльози, крізь любов і муки
Я йшла свідомо у полон печалі.
Життя дарує зустріч і розлуку,
А доля ці моменти відбирає.

Німий пейзаж, німа пересторога,
Попереду – життєвий епізод.
Я тихо йду розгублена і строга,
Нема життя, нема пісень без нот.

Минуле зникло швидко й непомітно,
І стерся присмак гіркоти в коханні.
Пройде печаль, я посміхнусь привітно
Усім, хто на «краєчку» чи на «грані».

Нема поняття «добре» чи «погано» .
І ми самі будуємо життя.
Ми біль і тугу пізнаєм зарано
Та виходу з безвиході – нема.

Гострим болем життя пронесеться,
І я першість у долі здобуду.
Може щось… може хтось посміхнеться,
І я іскорку суму забуду.

І безмежна мелодія вітру
Роздягає мої почуття.
Я відпущу їх просто в повітря,
Відпущу, бо так хоче життя.

Я одна, одинока й самотня,
Тільки вітер мене зрозуміє.
Я хотіла б стати вітром –
Він єдиний кохати не вміє.

Він страждає й доволі жахливо
Розповсюджує свої ідеї.
Він страждає і , може, важливо,
Те що він не помре без Неї.

Він блукає один по світі,
Своїм сумом охоплює межі.
Розпорошує мертві квіти,
Що колись ще зривав для Неї.

Це не смерть, це німа мовчанка,
Мертвий штиль, вже немає вітру.
Розпорошеним болем зранку
Він блукатиме знову по світу.

Я можу без тебе -
так вмить зупиняється кров.
Я можу без тебе -
це наново вчитись ходити.
Сліпий, що ніколи
не зможе побачити знов,
Та якось змирився
й не прагне нічого змінити.

Я можу без тебе...
Чому ж тоді досі болить
від змісту цих слів -
просто вслухайся -
можу без тебе .
В них пустка - немає нічого,
ні снів, ні молитв,
бо більше не маю про що
я просити у неба.

Я можу без тебе -
це більше ніколи й ні з ким
на відстань,
що змусить ходити по лезу.
“Ме му тос кікльос тарате” -
не зрушити кіл
тому, кому кола мої
відтепер не належать.

Насолода душі, а не тіла
Ніч темніла від твого волосся
Ноги босі, а крила
До грішних небес підносять...

*
Плід моєї уяви
Твоїми устами колисаний
Щойно приспаний мозок
Дрімає в обімах слів
Все ще снишся ночами
Та вирок давно підписаний:
Що зруйноване нами
Не зцілить милість богів...

*
Я знаю, болить не тому, що приходить розкаяння
Просто танець з тобою усе-таки протипоказаний
Із побічною дією – спокоєм аж до відчуження
Набуваю себе, тільки скоро гряде пробудження...

Душа моя, мо`великоднє плесо,
блаженствує під музику Альберті
у снах.Лише на білому конверті,
шкода, нема зворотної адреси.

Шикуються в каре карби - Велесо-
ва книга. У захмарній круговерті
зоріє знак - на білому конверті-
біди! - нема зворотної адреси.

Я підіймаю очі до небес, дивлюсь
Уверх, на згаслу сонце-рампу,
Що вічно гріла темний, змерзлий світ.
Здається, треба поміняти лампу,
Бо все ущерть вже затягло дощем
І тільки зорі, ці мікросвітила
Залишила, як згадки про тепло,
І цвяхом діамантовим прибила
До струпів хмар, до чорних парапет,
Аби розбити вщерть людський склероз,
А я крізь скло дивилася на них
Й не помічала цих метаморфоз.
Бо гралася у піжмурки словами,
А потім цілу ніч молилась Богу.
Прохала кари, може, благодаті?
Й хреста з собою взяла на дорогу,
Аби не сумно йти, аби терпіти
І нести трішки того, що до болю
Роз’ятрить рани, страхом оповиті
І подарує ефемерну волю.
То хто я після цього? Ні, не янгол,
Занадто гарно, навіть ампірично.
Чортиця? Вже, подекуди, банально,
Я ж звикла речі бачити практично.
Яка з них користь, якість, кількість, сума?
Крізь призму днів все рахувала миті,
Не вірила в поезію і вічність,
Ескізи снів були, чомусь, розмиті.
До божевілля йшла невпинним кроком,
Бо знала, варто тільки захотіти,
Перестрибнути можна і безодню,
А дуже сильно – навіть полетіти
Кудись увись. На жаль, зів’яли крила,
Котрі ніколи справжніми й не були,
Як у французьких чорно-білих фільмах,
Романтику котрих давно забули.
Я ж закохалась у ерзацне «нині»,
Бо пишу вже не вірші, а халтуру,
Де все занадто награно красиво,
А ті, старі, здаю в макулатуру
Разом із справжньою любов’ю та жагою,
Де почуття ще свіжі, невблаганний
Ще час, що ранить глибоко, до болю,
Як той скрипаль завідомо поганий.
Тож все шукаю той життєвий вир,
Щоб з головою кинутися в нього
І йти до дна, чекаючи того,
Хто зможе дати руку допомоги.
Порятувати схоче з глибини,
Подарувати нові справні крила,
А ще надію, унцію тепла
І віру в те, що невичерпна сила.
Бо шторм не знищить крем’яного серця,
А тільки вихлюпне з очей печаль,
Самотність – це найкращий стан душі,
Адже його і втратити не жаль.

Не розтуляй долонь - без Тебе я безкрилий.
Мій дім - в`язниця, горло пропікає хрип.
З краплин свого тепла Тобі змайструю зливу
Перекладу в устах печаль на мову риб.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

Молюсь і вірую, тамую безголосся...
Не замикай дверей - для мене ти мій храм.
Де ласки рук живуть в розпущенім волоссі -
Там світло зустрічі, розмова сам-на-сам.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

Не переходь на "Ви" - по тому боці осінь,
А тут весни рушник, розстелений на двох,
Тут ми по небі "Лю..." перебігаєм босі...
Насіявся жалем думок чортополох.

Пр.
Будує спогад пам`яті мости -
Тут Ти ще є, а там уже не стало...
Бо полюбити - поле перейти,
А розлюбити - сто життів замало.

2 Серпня 2007

Мені не можна бачити тебе,
Ти як і я на службі у народу,
Народ не зрадить,
Зрада в однині сама приходить.

Куди від неї? В ліс? Мій ліс росте.
До нього йти мені кварталами квартали.
Мені не можна втратити себе.
Тебе? Не знаю.

Чекаю до неділі і мовчу,
Вигадую тебе як і раніше.
А ти співаєш:» Господи, помилуй».
А я співаю:»Господи, прийди».

Так буде завжди!
Я тебе не знаю.
Лиш чую подих в мене за плечем.
Навіщо разом. Краще Я окремо
І Ти окремо.
І Господь між нас.

Бувають дні –
Сумні.
Пусті й безмовні.
Одноманітні,
сірі і нудні.
Я ж -
кожен день твій
Радістю наповню,
Ти кожну ніч
Літатимеш у сні...
В моїм краю –
Завжди' на небі зорі,
Усе живе –
Троянди й Небеса.
Ти - рідна їм.
З тобою всі говорять:
Птахи і Вітер,
Сонце і Роса...

Найбільше той боїться смерті,
Хто чимось дуже завинив,
Бо він виходить з мілини
В обійми люті круговерті,
Коли не вечір, не зірки
Йому всміхаються сумирно,
А гасне тлінно день гіркий,
Життя спихаючи у вирву.
Не видно друзів...
Вороги
Усі тобі, бо знать не хочуть, -
Вони у церкві хоругви
Слізьми лукавими замочать.
Бо хто пристати до вини
У смертний час тобі захоче?
Ти сам виходиш з мілини
В котел смоли, що десь клекоче.
То поки час той не настав,
Вклякни побожно перед людом, -
Скажи, як ти злочинцем став.
А там... Що буде, те і буде!

Який ти гарний, Місяцю,
Коли котишся паляничкою
По моєму столі
У тиші вишневої ночі,
Коли думкою сріблистою
Вплітаєшся у сивину
Невтішних роздумів !..
Недарма до тебе
Добратися хочуть
Ті, хто понищив
Сяйво Землі, -
Вони освітити прагнуть
Свої золоті комори
Згустком думок твоїх,
Викрасти хочуть
В невидимім світі
Скарб потаємний,
Щоб ним осліпити
Тих, що в халупах
Без хліба живуть...
А ти, мій розумник,
Ховаєш багатства,
Що викрасти в тебе
Забагли чорти.
І котишся мрійно
У тиші вишневій
По чистім і скромнім
Моєму столі,
І ділишся чемно
Нажитком набутим
Думок і видінь,
Що здобув за віки, -
Ти їх записав
В молоду паляничку,
Що котиться гарно
Мені по столі...

Как много девушек хороших,
Но почему–то мне нужна
Одна-единственная в мире -
Неповторимая Она!

Она мне голову вскружила,
Она свела меня с ума,
Стрелою сердце мне пронзила
Того не ведая сама.

Ее чарующие очи
Давно покоя не дают,
Душа и тело днем и ночью
Не спят, как будто чуда ждут.

Чудес на свете не бывает,
Но можно встретить наяву
Одно чудесное создание –
Свою нежданную судьбу.

Держи ее, как только можешь,
Держи ее, не отпускай
И счастье, данное судьбою
Смотри, навек не отпускай

Люби ее душой и телом,
Люби и сердце ей отдай.
Вот счастье в чем на самом деле
И только в этом, так и знай!

Церква над ставом -
Свічка поставлена;
Бані намолені
Сліз, ворожінь,
Fleur* вітражів,
Грона ламкі
Висхлих блаватів,
Пахощів патина...
Церква над ставом -
Давній естамп.
*квіти (фр.)

Папером задуши моє обличчя
Пером пробий моє сердечко
Давай, ти можеш — я давно в уздечці
Рабом своїм мене ти кличеш

Над містом лунає хворий мій крик
Це не серце, а розум повільно згасає
І я лиш на Бога надію тримаю
Що не стисне мені раніше часу кадик

Твої страхи — це річка, в якій плаває риба
Що очима зжирає м’ясисту наживку
Я лякаюся снів, поцілунків і мрій
І моя установка — тікати. Куди би?

Ти бачиш, як сміються її губи,
Як ніжно і ласкаво світяться очі,
Як тінь її ФаНтАсТиЧнОї фігури падає тобі на обличчя.

Все більше і більше розумієш, що закохуєшся,
Хочеш бути з нею,
Цілувати розкішні губи,
обнімати талію цієї молодої німфи.

Усе наче у казці:
сонце, море, пляж і "п’ятниця"!

Лише не вистачає безлюдного острову,
На, якому б росли банани, кокоси і багато іншої смакоти.

На відмінно від Робінзона,
Ти б залишився з нею назавжди.

НІхто б не докучав вашому щастю.
Не виключав воду у будинку на 3-ри дні.
І квитанції б не давали за газ.

Це була б найщасливіша пара на нашій планеті.
Шкода, що це кохання так і не почалось.
Вона пройшла біля нього не промовивши ні слова,
Жаль, але Він так сильно і палко закохався у неї.

За мною не плач, я без тебе вмирати не буду.
Ще рано скриплять опівночі старезні дуби.
Моя Магдалино, чому твоє світле волосся
Уже на землі?

Ти ходиш по білому, білою хусткою вкрита.
Чекала - діждала і впала в колиску небес.
Я тільки не знаю, коли твої коси сивіли.
Ти кажеш:”То сніг, тихо сніг опустився на світ”.

У тебе коралі, вінці. Їх багато багато.
Зриваєш у полі ромашки, несеш до Творця,
А він Милосердний тебе наче знає й не знає.
У світ відпускає, тримаючи руку твою.

Ти втекла, наче моря кінець,
в край лицарства і білих лілій,
там, де хвиля і берег на герць
вилітають у смерть ошалілі.
і зламавши у двобої спис,
розтрощивши і щит, і кольчугу,
їм стає заважким твій каприз,
що зіштовхує лицарів духу.

Что в душе моей творится?
Не знает этого никто.
Мне посчастливилось влюбиться
В богиню вечных грез и снов.

Она меня очаровала
И покорила сердце так,
И душу так околдовала,
Что без нее уже никак.

Мне без нее не жить на свете,
Не видеть мне далеких звезд,
И не остаться на планете
Безумных, тайных, страстных грез.

Вся жизнь моя лишь для нее,
О ней лишь думаю все время.
Но как же это тяжело
Нести любви несчастной бремя.

Не просто видеть глаз сиянье,
Улыбки ласковой черты,
И губ прелестных вдохновенье -
Все то о чем мои мечты.

Мечты о той, что счастье дарит
Своей небесной красотой,
Любовью сердце наполняет
И душу делает живой.

Она божественно прекрасна,
Она роскошна и нежна.
И видит Бог, что не напрасно
Сама любовь в нее безумно влюблена.

И пусть готовит жизнь преграды,
Пускай тревожит душу вновь и вновь.
Но знаю я, что в сердце у меня одна награда.
Навеки ты – моя любовь!

На музику рухів поклали слова несказані
Танцюєш неназвані танці ребром долонь
Крізь об’єктив проникає проміння лазерне
Твоїх очей прохолодою гасить вогонь

Крізь об’єктив проникає тілесна музика
По-між часом і простором фото-звук
Сьогодні для тебе чиєсь декольте позбудеться гудзика
Щоб привернути увагу жаданих рук...

***

Вектори погляду губляться
В темних твоїх окулярах
Чужі силуети на вулицях
Фокусуються і завмирають
Вбирають нові кольори чорнобривці у травах
Позуючи грають
Цигани на вбитих гітарах
Навіть дощ
Повільніше сплітає мереживо світле
У твоїх окулярах пів-світу
Але інша його половина у твоїх очах...

Слоненятко моє
У великій посудній лавці,
Ти товчешся півдня,
А роботи – зустрінеш і вечір.
Здумати важко:
Посудища – на черепочки!
Хай йому грець.
Завдала собі стільки клопоту.

Того ранку нас розбудить сич…
- Ціхо-ціхо, спи, моя кохана…
Сипле сніг. І білий дім мовчить.
І мишва плете свого канкана
Під старими сходами, де пил
Не стирали від початку віку…
Штори, наче привиди вітрил,
Вікнам склеять золоті повіки…
Сни, як ріки, потечуть до рук,
Повінню наповнять тіл загату…
…Хату обплете німий павук…
…До весни ми будемо лежати –
У заметах білих подушок,
На хребті скрипучого дивана…
По-котячому впаде сніжок
На чотири лапки…
- Спи, кохана…

Так пристрасно молилася Вона,
Розп`яли руки небо стигле...
Услід за вітром очі бігли,
Сльоза платила відчаєм сповна.
Так пристрасно - Вона одна.

Так глибоко надія проросла,
Прорвала дійсність, ген згоріла...
Та серце билося здичіло,
Молитву жаль устами переслав.
Так глибоко - ніхто й не знав.

А на світлині пам`ятно оцій -
У попіл танули обійми...
Тепер Вона, до болю вільна,
Ховала серце в щогодинний бій.
Так пам`ятно - ти мій.

30 Липня 2007

світанок перетворюється
у метушливий ранок
гавкають собаки
заряджаються рушниці
сідлаються коні
сурмлять сурми
ці кляті лисиці
нічого нам не зробили
але ці руді хвости
дражнять нам уяву
і будять у душі
справжнього мисливця
і очі
наливаються жорстокістю
яка прибуває
і прибуває
як вода у зливу
що переростає у потоп
і ми
захлинаємося
власною жорстокістю
і конаючи
проклинаємо лисиць

1.
Небо малює
Олівець мінарету -
Морю завидки.

2.
Хвиля ожила,
Прокинувся вітерець,
Закохався в ню.

3.
Купу тайн морських
Хвиля перешіптує
Любцю-бережку.

Цікаво тобі, як там, за межею?
Теж боляче, - вибач, банальність, -
Так, що аж совість втрачає свідомість,
Поведінка - псевдоморальність.
Душа закладає останні крила
В ломбарді "Щасливе майбутнє",
Щоби на квиток... Лиш чорні вітрила,
Мов вирок: спізнилась. Забудьмо...
А вдома чекає хтось рідний і близький,
Старанно ковтаючи втому
Від всіх тих відпливів, зривів, заїздів
І ... крапки не буде, лиш кома.
Сідаєш поруч, без крил і без завтра,
Цілуєш іудливо в щоку,
Впевнено брешеш:"Єдиний...Коханий..."
...Та жити ще ж довго-довго...

Зеленим небом стомлених надій
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти сатана-палій…
Я зачинюсь у безіменнім дні,
Уже не час кохати просто й сліпо,
На твоїм серці виросли поліпи,
І твої очі — жадібно-брудні.
Ай, відійди, померти хочу я.
На це не здатен ти, моя примаро,
Ти безкісткова платонічна пара,
Я — Клеопатри храмова змія.

Порушив мій закон, закон любови,
Ти відійшов у світ мертвецьких ламп,
Від тебе чорне світло чорних рамп,
Замазане фурункулами крови.
Ай, відійди, не стій у олтаря,
Час не-кохання вже такий реальний,
І тільки ти, холодний і кристальний,
Голодна рись, розлючений варяг.

Зеленим небом спінених морів
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти Бог, який спалив…

Не осуди мене, не осуди,
Дай сили пережити холоди,
Дай талану не втрапити в льоди,
В замерзлий слід бісівського копита,
Гіркого трунку чашу недопиту
Підсолоди мені, підсолоди.

Терпіння дай розплутати в собі
Душевні лабіринти; гострий біль
Від ницості та зради, далебі,
Втамуй; за дар кохати рідні очі,
Де рай і пекло водночас, Небесний Отче,
Дай мудрості завдячити тобі!

Вже ні до чого нема діла,
Коли душа заціпеніла,
Коли від чистого кришталю серця
Залишились лиш биті скельця...
Кохання чарівна країна
Уже давно лежить в руїнах,
І над понурим попелишем
Тільки вітер образ свище.
На паперті ж зруйнованого храму,
Серед звалища святого хламу,
Милостині просять Мрії -
Діти кволої Надії,
Та навіть пари мідяків
Ти їм кинуть не схотів.
Ти геть пішов, не озирнувся,
І за тобою Рай замкнувся,
Уходячи - ходи не стишив,
Хоч пустку по собі залишив.
Й Душа, ображена, заціпеніла,
Та серце болем защеміло...

Всеспалення, шкарлат і багряниця.
Всепрощення, всепáвітер, габа
оповиває горнього раба
там, де ява всепрóхолоді сниться,
коли пустеля згадує: жнива
і в небі паляниця золотава,
коли пустеля згадує: отава
і згадує: всепáзелень жива
і снігоцвіт живий, коли не в’яне
ніщо довкіл і в небі поготів,
і все таке, як горній раб хотів,
і все таке зелене і жнив’яне,
де полудневе полум’я пече,
всеспалення, димовище і жертва,
там, де пустеля випалена й мертва,
де Він поклав долоню на плече.

28 – 29 липня 2007, Київ

В глухом забитом уголочке рая,
В беседке обветшалой грязнобелой,
Средь бурьянов и одичалых яблонь,
Забыты всеми прозябали Музы.
В количества и качества играя,
Толклись по свету люди неумело,
А старушонки тихо упивались,
Забросив ноты, рифмы, па и позы...
Залив тоску по временам ушедшим,
Банальным пошлостям нетрезво ухмылялись;
Покой болота - непосильным грузом,
И кости старые цикадами трещали.
...Лишь изредка каким-то сумасшедшим
(Хоть в общество они не допускались)
Хотелось что-то создавать и Музы
Им снились. И те во сне кричали...
И приходила няня и что-то им колола...

Дороті Поп
(Dorothy Pope)

Балконне світло, світло з каменюк,
і тільки ти так близько, твій малюк
десь грається, мій чоловік-віслюк
далеко, Бозна-де, і нам навік
самотньо й смішно так співіснувати,
я маю ще тобі, мабуть, сказати,
що в тебе виривається мій крик.
Вино. Спіймав мене з півслова. Погляд
твій вдвічі довший, ніж він був завжди,
ми в п’єсі “Гамлет”, це фінальний огляд,
та всі сховались у пляшках... зажди,
не полишай мене, о нагородо.
“Ходім подивимось”, — ти запросив принцесу,
та й досі згадую твій шарм, не п’єсу.

translated by Dmytro Drozdovskyi

Дороті Поп
(Dorothy Pope)


(Cool Morning)

Посеред серпня наче подарунок
солодка осінь, тиша насолод,
легенький вітер свій узяв акорд,
мов ніжний дотик, пальців візерунок.
Спадає листя, землю укриває,
танок краси чи грація ходи,
крок уперед — немов ковток води,
що з літом, мов з минулим, пориває.
Час вже на схилку. Що ж, пора чекать,
засяє сонце в цей пекучий день,
та тільки ранок, ранок не такий,
задуха, спека, подих був важкий,
енергія безпечна. Тільки осінь
уже на крилах. Холод їй палкий.

translated by Dmytro Drozdovskyi

Останнім помахом осіннього крила
Покличе небо в далі журавлині.
Я одболіла Вами, одцвіла.
То ж, прощавайте. Я за ним полину.

І розіллється спогадом німим
Моє "кохаю" - Вами не допите.
Щасливою я стану завтра з ним,
Якщо навчусь без Вас сьогодні жити.

(присвячується дружині)
Щось у образі Вашому знову ловлю таємниче –
Чи засмагле облиичя, чи розріз сливових очей.
Теорема вогню, не доведена з-за протиріччя
Криги сказаних слів і розпечено-спраглих ночей.
Щось у голосі Вашім боронить зірватися з місця –
Кожне слово намистом низає то жар, то мороз...
Крок за кроком топчу ще не Вами настелене листя,
Обриваючи сни із не Вами посаджених лоз...
Щось у Ваших руках завагомим було аргументом,
Я запізно прийшов, для хоробрості впившись вином...
Як же вміло тоді скористалися Ви тим моментом,
І огріли мене по спиняці старим казаном...

Слово — на слово — так певно, стають до бою —
слово — за слово... Безглуздий та звичний ґвалт...
Вже не злічити усіх бойових пробоїн,
хоч і набої поки що — лише слова.

Наші з не нашими — мастять списи в отруті,
із кольоровими сірі на бійку йдуть.
Є полонені і зброя, в бою здобуті —
як тут не кинути бомбу в чужий редут!

Наче на розстріл, я вийду під хмарне небо,
стану під кулями тими на повний зріст:
хто мені скаже, кому і навіщо треба,
щоби позаду палав учорашній міст?

Хто язики і навіщо у дзвонів видер —
ті вже убиті, а решта — не розберуть.
Хто мені скаже, на біса під цей гармидер
чисті знамена втоптано в кров та бруд?

Стій та дивуйся на друзів, що в тебе цілять
з кожної, зрадою взятої, висоти...
Щось помінялось: на вічне упали ціни.
Що ж ти стоїш, мій милий? Стріляй і ти.

Я б не сказав, що дуже постарішав,
Хоч вже надтріснув молодий обруч.
Собі до пари рвучко я беру
Щоденну працю, що за лінь мудріша.

Я б не хотів з Нірваною побути,
Бо неспокійний маю в серці дух.
Мене Адам в Едемовім саду
Невсипно вчить, щоб ледарем не бути.

Мене ні Єва, ні змія підступна
На грішну путь не збили, не звели.
За мене лють і кривда бій вели,
Та їх здолала правда непідкупна.

Я наче Ной, звір’я зібравши й Хама,
В моїм ковчезі зустрічав потоп.
І лиш тому, що я відважний хлоп,
Що мав незрадну, роботящу Маму,

Я не зваливсь, осівши на вершині,
Зійшов із родом до низин земних.
Я і тепер схиляюся до тих,
Хто любить працю і свою родину.

Якби мене ти запросила в гості,
То що в дарунок я б тоді приніс?
Галузку безу, ніжний запах кіс,
Який хвилює серце аж до млості;

Тепло постелі, що не охолола,
Хоч ти давно у засвіти пішла.
Ти не лишила у родині зла,
Де ти була - все світиться довкола,

Хоч кожен день навіює утому,
І в порожнечі я один вночі...
Приніс би я сумних дверей ключі,
Які забула, вийшовши із дому.

Годинник на стіні
Вже вибив час до краю
Щось тихо пробубнів
Спросоння... і завмер
Тепер я маю час
Забути все, що знаю
Історія мовчить
І спить в кутку Гомер

:: Оголошення::
Познайомлюся з чесним і порядним музичним гуртом
Для спільних поїздок містами України,
Відвідування усіх вечірньо-нічних закладів,
Спання у готелях і транспортних засобах...
Можна зі шкідливими звичками,
Інтим не пропонувати.

Я бачу уві сні
Як тіло йде під воду
Покірне і важке
Не втримати в руках
І ти мабуть сп’янів
Затримавши свободу
У широко заплющених очах...

Ген, попідлісся
Хатка підлізла;
Вікна засліплі
Бавляться світлом;
Річечка бродом
Воду скородить;
Давня криничка...
Хто ж тут господар?
Півень? Синичка?
Спокій та тиша,
Тільки десь миша
Точить горішок.

спробуй торкнись устами,
коли стоЯть між нами
десь поколінь із сорок –
ТИсЯчолітній морок.
виснемо над віками,
рахуємо всіх між нами,
за поколіннЯм за сороковим
зріжем віків закови
і торкнемось устами,
здолавши час губами.

Погрійся.
Під пахвою в мене тЕпло...
Замуркочи
Тихенько на плечі.
У серці,
що від холоду
затерпло,
заб'ють гарячі,
радісні ключі!

Хоч зараз літо й дуже парко,
Я осінню уже пропах.
Що стріне нас, смаглява Парко,
На потойбічних берегах?

Коли кружальцями із міді
На очі покладуть печать,
Чи зможу, наче стулки мідій,
Свою самотність розірвать?

Чи й у далекім потойбіччі,
Від сов самотніший стокроть,
Шукатиму зелені вічі
І кіс мертвецьку щирозлоть?

1.
Я втік, нарешті, з божевільні міста,
В мені ожив прадавній кочовик:
І ноги омива стерня росиста
(Бо ж загубив останній черевик),
І не страшить мене вже даль імлиста,
І серед ночі сов гортанний крик,
Лиш іноді душа ще повна сумом
За рідним і затишним автогулом...

2.
Я став тепер справдешнім Робінзоном –
Уже давненько не стрічав людей,
І втратив лік отим рокам, сезонам,
Чекаючи, коли старий юдей
Пройде з народом і моїм газоном.
Хоча у світі різних дум, ідей,
Де голос Правди – то пустельний крик,
Я Робінзоном почуватись звик.

3.
Змаліли дні – приходжу до октав,
Лише вони одні, напевне, не змаліли.
Довкола захололий Маслів став,
Мені ж до серця ближчі Термопіли...
Старим октавам, друже, ти зостав
Нових думок поцільні свіжі стріли.
От і остання пущена навспак,
Тепер прощай – спустів мій сагайдак.

переспів з Кітса

Вже сьомий день мені не спиться.
Не їм. Не п’ю. Я спав з лиця.
Блукаю тут, самотній лицар
Без меча і топірця.

Зустрів я дівчину в покосах
Із чорнотою довгих кіс.
Її ім'я, наче глосу,
Я на чолі у себе ніс.

Її служник мене роззброїв,
Віддавши зброю глибині…
Заснув я пізньою порою
Й вона заснула при мені.

У сні князів я бачив лиця
І плутався у їх лічбі.
Вони кричали: „Зла цариця
Свободи не верне тобі!”

Правдиві їх перестороги
Вже не зарадили біді.
Я все блукаю без дороги,
Вуста мої бліді,

Вже сьомий день мені не спиться.
Не їм. Не п’ю. Я спав з лиця.
Блукаю тут, самотній лицар
Без меча і топірця.

8 червня 2007