Мені видається можливим
Заплющити очі і довго ридати
Місто здається зрадливим
Кровавим і злим. Я не буду кричати
Бо знову здається що мало мене
Що я одна крапля забракла для чогось
Мене знову вітром з дощем віднесе
А тіло моє прагне подиху твого

Мені видається важливим
Те що я один і нікого немає
Отут коло мене. І сотні краплин
Терпкого дощу мене омивають
Здається тепер що ти стала іншою
Що всі мої вірші ти палиш вогнем
І палаючи ним ти стаєш квіткою
А я як завжди залишаюсь дощем


Мені видається не вартим
Хотіти хоч щось та хоч якось змінити
Рятунок здається примарним
Марити легко, та важко ходити
В долонях своїх тепле сонце тримаєш
Я мрію про подих і погляд і доторк
Ти ніжно і гарно мене забуваєш
А я лиш блукаю. Тут дощ і скорбота.


Мені видається ймовірним
Забути про жаль, і про травми сердечні
Хоч буду тобі завжди вірним
Ти знову шукаєш шляху до втечі
Мої намагання тупі і незграбні
Я врешті не знаю що буде з нами
Я знову стаю на ті самі граблі
Бо нас вже немає, залишились рани.

Старий професор стомився
Він бачить, що все сталося
зовсім по-іншому
Він довго і вперто молився
Усім кого знав:
Цьому та іншому.
Колись навіть він уявити не міг
Що справа всіх формул
Буде нездатною
Змінити хоч щось,
або часу весь біг
і все те життя буде справою марною

старий професор напився
він знав що іншої ради немає
усе на що він дивився
перед очима раптом зникає
усе в що вірив змінилося
і згідно законів

Я люблю осінь, коли зимно й мокро
Блукати, дивитися в дощ, і у краплі
Листям, вітром, дощем, милувати око
І вдивлятись в кущі цілком пропащі.
Хочу спати накрившись її промінням
Хочу марити вкрившись її листям
Мене можна помітити за тремтінням.
Ще не вмію ховатися в листя як миші.

Я люблю осінь, коли не є можливим
Залишатися в дома, сидіти у мушлі
Мандрування робиться чи то важливим
Чи то просто мандруючи чистимо душі
Та все легше і легше рушати на Захід
Південь, Північ, чи Схід, чи може
Усередину неї, вбираючи в подих
Всі ці краплі дощів на людей не схожі

Я люблю осінь, коли усі дерева
Поволі, стиха, злипаються гілками
Весь ліс ніби птах, летить до неба
Летить щоосені. Як дощ, устами
Цілує краплями, леть чути пісню
Проспівану бескидам на прощання
Я хочу спати на його вологім листі
Чи бути ним. дощем і листям раннім.


Я люблю осінь, коли мури вологі
І хмари місто вкривають рясно
Цілунками дощ всі вкриває дороги
І пестить землю, стару, прекрасну
Кущі пропадають, останній листок
От-от відлетить. А мої мокрі ноги
Мене усе далі ведуть у танок
До неї простують усі мої кроки








Я люблю осінь коли здається
Що я не самотній. Що вітер зі мною
Так легко блукається, сниться і п’ється
Повітря густе, опадає водою
На місто, на листя, дерева, на мене
В її глибину я втікаю поволі
Тримаюсь за листя. Жовте, зелене.
Червоне, яскраве. Ліпшої долі

Мені не знайти бо не буду шукати
Я виходу з осені, це неможливо
Її можна дужче за мене кохати.
Усі її примхи, вітри, роси, зливи.
Я втратив шлях а це ознака певна!
Що я буду ще йти долаючи втому
Загубитися тут буде дуже приємно
Так я швидко потраплю додому.

Єлисавета приносила воду
З криниці світла до початку часу
У ній купала чисту свою вроду
І мила рани злидарям. Щоразу

Сходило сонце полум’ям червоним
І по-новому ранок починало
Вогнем гарячим, чи вогнем холодним
Примари ночі завжди руйнувало.

Вона плила і розносила літо
усім в тарілки, скрині і долоні

Усі були раді. Хто як не вона?
Легка ніби ранок стрімка як комета
Хто ж горе із келиха вип’є до дна?
Вона. Наша панна. Єлисавета

Я люблю на тебе дивитись,
Коли на очах нема сліз
Ти вчиш мене не коритись
Хоч навколо страх. І крізь

Твої сльози я бачу муки,
Я бачу як любиш мене,
Цілунками вкрию я руки
Й обличчя твоє сумне.

Коли ж я колись остогидну
Чи іншою зробишся ти
Твій біль і поранене тіло.
Я буду у серці нести

Поранену вкрию сльозами
Хоч може мене ти зречешся,
Я буду горіти вогнями
Для тебе моє серця б’ється.

У гори знову ніч прийшла холодна
густим туманом впала на дерева.
Блукають тіні ...І зірок безодня
Яскраво сяє. Нчка кришталева
Шепоче казку місяцю новому
Ковтаю ніч в легені і до мене
Приходить сон і я лечу до дому.


Зостались вікна, що горять вогнями,
Все решту ніч густа в собі втопила.
Будинками, немов човнами,
Пливемо в сон, повільно а вітрила.
Тріпочуть тихо. Спокій, ніч і вітер
все впало в сон, і все накрилось снами
Тут сон годинами панує мов віками

Втопилась в ночі промислова зона.
І сняться їй старі руїни Трої
стара облуплена стіна холодна,
набрякла ранком, А там, за стіною.
Сон на долівку впав густим туманом
Згасають зорі, місяць відпливає
І гамір дня з собою забирає.

Осінь жовтим листям пестить місто,
Воно в траві, повітрі, під ногами
Від нас повільно відлітає літо,
розпещене, розбещене, кохане.

Ще тепле сонце ніби догорає,
Вже ніби сон усе поглинув,
А панна літня всіх нас покидає
і ми їй мовчки дивимось у спину

Вона танцює з нами на прощання,
Вона торкається до нас руками,
Небачена, ясна, мов зірка рання,
Злітає в гору, і пливе з зірками.


Вже осінь з листям і дощем танцює
Над дахом міста, на його долонях
Дарує посмішки і всіх цілує,
Сумна і радісна, гаряча і холодна

Повільно відлітає сон холодний
Все далі й далі: тіло, ліжко, ґанок
Старого місяця кавалок жовтий,
В тарілку падає. Приходить ранок.

Уста ковтають подихи туману,
Руками зорі очі розкривають.
І сонне тіло, як велику рану,
Хвилини ранку тихо роз’їдають.

Повітря гусне, опадає потом
На землю. Роси мовби сльози
Стікають мною, листям, дротом.
Весна і вітер, ранок і морози.

По шкірі струмом пробігає вітер
І язиками вабить, ніби будить
І мого сну, ще не зів’ялі квіти.
Зриває, топче, мне і крутить.

Покинувши старі кохані землі.
Не втративши любов
І взявши хліба
Крокують вперті, ніби сонцем вчені
До смерті, хмар, землі і неба.

Наспівуючи два старих мотиви
Забутих часом. Нині
І востаннє
Ідуть, крізь метри, дні, хвилини,
До смерті ніби до кохання.

Ховаючи мрії, як зраду ховають.
Під натиском часу,
Сили і смерті.
Знають і вірять. І помирають
Зраджені, стомлені, сильні і вперті.


Вони нам часто дивляться у очі
І часом проростають
Між рядками
Цієї суєти і дня і ночі
ті, котрі боронили наші храми

Запах густої трави обпікає каміння
Звуки лунають від нас і до нас.
Чути лиш шепіт, — вологи тремтіння
Чую, крізь нас лине стомлено час.

Сон не минає бо він у середині сну
Наші тіла знову плющ огортає
Ранок приносить огиду масну
Подихом ніжним ця ніч пролітає.

Лунають звуки у палкій пожежі.
Ледь чутні подихи і голосні зітхання.
Я вже втрачаю свого тіла межі,
Це сон? Це божевілля? Це кохання?

Я тут заснув і спатиму віками.
В тобі, з тобою, і тобою вкритий.
Обплетений руками як гілками.
Не дихаю. До дна тобою впитий.

Я ніби сплю, і сон мені наснився,
Що відриваю клапті насолоди.
Я цим танком занадто захопився,
Танком спокуси і твоєї вроди.

Я відлітаю.. Сон до дна допивши,
Про подих коло тебе забуваю,
Себе в тобі, назавжди загубивши
В тобі я сплю. Лечу і помираю.

І все це тут? На цій землі? Зі мною?
Мов краплі радості, твої зітхання.
Я сплю щасливий у твоїх долонях.
Це щастя, чи, можливо, це кохання?

До дна допивши подихи тендітні,
Тебе заливши теплою рікою,
Я знову відлітаю в хмари літні.
Злітаю зачарований тобою.

Не дочекається село
Від вас заможнього життя,
Вже й розкулачене було,
В Гулагах смерть свою знайшло,
Зникаючи у небуття.

То, зневажаючи людей,
Іх мову, звичаї селян,
Заради праведних ідей,
Голодомор вбивав дітей,
Вбивав живих, немов тиран.

А інших всіх, без паспортів
В’язали міцно до землі,
Хто трудоднів не заробив
Того з дітьми, як ворогів,
На схід країни відвезли.

За слово, чи за колосок –
На десять років у Сибір!
І вже безжалісний урок,
За легковажний навіть крок
Дає селянам конвоїр.

Для рідних всіх тягар важкий
На все життя лягав, мов гріх,
Бо ворог – вже не родич твій,
То, вже людина без надій,
З тавром зневаги він для всіх.

А зараз з гордістю в очах
Минуле згадують вони.
Хоч груди їхні в орденах,
Та кров не змити на руках
Як і не змити їм вини.

Неправда в них найкращий стяг :
“До комунізму в майбуття”,
Через терор, через Гулаг
Невинні залишки ватаг
Ордою йдуть через життя.

Це чекання
нагадує штиль -
ані хвилі...
щоби дух не таївся
між змогами вийти.
Перевести годинника,
кроки у милі,
паралель відтворити
між окликом
"Ви" й "Ти".

Цим емоціям тісно -
губа між зубами.
А папір перетерпить,
стирачка розмаже -
недомовлених слів
звукові голограми,
ця усмішка
не видасть на радощах
крадіж.

Крадькома...
карколомні,
крамолою вкриті,
недоношені вітром,
припалі до трему -
ці бажання мої,
що багаті на витів,
цей мій доказ
собі
на "Життя" теорему.

17 Липня 2007

На мене дивилась крізь млу молода течія,
Боспорського царства Османські штандарти й мундири.
Допоки на небі дотліє остання зоря
Мій шлях пролетить крізь Кекову, Фінікію, Миру.
А час промайне, що не встигне й зотліти стріла,
І жорна часів перестануть гортати потоки.
Невже заметіль степова перекреслить ті кроки,
Коли моя стежка до тебе крізь ніч пролягла.

Жінка з тюльпанами запаху смерті,
Скиглило небо в німій круговерті,
Вічність згорталась, як листя від гусені,
Коси сивіли клаптями русими,

Голос знітився під криками воронів,
Серце умилося кров’ю солоною.
З тріском схилившись минулої ночі
Дерево мовило: «Жити не хочу!»

Чорними крилами птаха тривожно,
Поглядом спраглим прагнучи Божого,
Вірою неба відкрила шматочок…
Ніжився в променях перший листочок…

Немає часу. Як немає долі.
Усе, що бачиш, створене тобою.
Є вчора. Завтра взагалі немає.
Життя банальне, як маршрут трамваю.

Але у тебе вибір за плечима.
У тебе сила! Ти розправиш крила!
І світлячками розіллється небо!
Ще тільки мить і я вернусь у себе…

А опісля без ліку незвичного, і життя
з відчуттями - ти Інший, із Роду Провидця обставин,
і очима глядиш зачарованого дитя
на пустелю і дім, на буття зі світанку гущавин,
а навколо рясною імлою таке забуття,
що “я знову дитя” - триєдине твоє відкриття.

І ще потім удосталь незвичного, і людей,
що гіркою поклажею загородили дороги,
і пройти неможливо без ”римлянин”, “грек”, “іудей”,
і піти неспромога, не кинувши рідні пороги,
і тобі наздогін тільки крики і тупіт коней,
і ти йдеш по воді, наче води висвячують ноги.

А вже потім нічого незвичного, крім: вини
за твоє відособлення від уособлення правил,
від розумників пильних, і осуду сторони,
до якої прийшов, і яку направляв, та не правив;
що тутешнього люду тебе оговорять сини,
мов не їхній, і Бог, по обіцяному їм, злукавив.


2007

В твоїх очах живе злодій
Він знову вкрав
Моє повітря

Як з хмари лавина сніжна,
як з неба - зима,
ця тиха, ця дика ніжність,
спасіння нема.

Ця ніжність, якої - до згуби...
Ця ніжність - до сліпоти!
Кого ти цілуєш любий,
до кого летиш

очима, чорніш од ворона,
руками - нема ніжніш?
Ця сніжність - морозом кована,
ця ніжність - у серці ніж.

За возом осені ідуть-бредуть дощі,
як чумаки - похилені-похмурі.
Накинувши туманів свити бурі,
стоять, як вдови, дерева й кущі.

І нерв оголений - дороги сива нить -
куди? Вперед. Чому? Ніхто не скаже.
Вже люд в космічних кораблях летить,
а осінь суне, як чумацька мажа.

І буває таке безлюддя
серед людей,
як затемнення сонця
у білий день,
і така безнадія клята
й пекельна скрута,
коли мусиш друга спитати:
- І ти, Бруте?..

До всього звикають люди.
Звикають навіть до лиха.
До кулі у теплих грудях
звикають, лиш стогнуть стиха.

Звикають до спазмів у скронях,
бо, може, так воно й треба,
щоб сльози текли солоні,
коли нам тереблять ребра.

Звикають жити на кратері.
До всього звикає людина,
лиш - не до смерті матері,
не до ганьби Батьківщини.

Моєю ласкою ніколи не голублений,
моєю ніжністю ніколи не ласкавлений,
у юрмищах років роковано загублений,
моїм мовчанням зопалу ославлений.

В снігах вселенських, у зірках падучих,
твоє лице шукаю - не докличуся.
Ти ще не бачений, але вже неминучий,
тебе не обмине моя дорога тисячна.

Моє захмарене, марне моє марення,
світ-первоцвіт, вогненним гнаний колесом.
Твоє ім'я - летюче відджеркалення
мойого голосу, лиш мого голосу.

Ми долею у неймовірність вгвинчені,
із волі власної негадано й невміло.
І НЕ законні, і НЕ суджені, й НЕ вінчані -
наперекір усім - одна душа і тіло.

Що - "вороги"? Вони як татарва,
що сліпо пре на поле Куликове,
де лютості твоєї тятива
тремтить і жде, на чесну прю готова.

Що - "вороги"?.. Вони немов трава,
яка зросте й на маківці собору.
Та не заради неї голова
чиясь зіниці возведе угору.

Що - "вороги"! Вони як ордени, -
їх не дає нам доля за ні за що.
Як є вони - не жаль і сивини,
бо щось зробив, життя не проледащив.

Що - "вороги"... Не гудь і не вини,
і дай їм Боже і віка, і сили,
нехай живуть, бо ж коли є вони,
то значить - по тобі ще не дзвонили.

Ви ще згадаєте мене
не раз у колотнечі світу,
коли дорога вас мине,
коли вам зірка не засвітить.

Я вам являтимусь, як гріх.
Під небом іншої любові
вам будуть червоно горіть
мої багаття вечорові.

Ви ще згадаєте колись
негадано посеред свята
моїх зіниць пекельну вись,
мого чола гординю кляту.

Я вам болючо заболю,
лиш почорнію білим світом:
довічна каторга жалю -
куди від неї нам подітись?

І протечуть літа земні
за синю даль, за обрій дальній -
і ви згадаєтесь мені
у спогаді моїм останнім.

Нехай гомонять між собою закони і час,
В кишені складаю моменти, коли я щаслива.
І йду не НА ви, іду неодмінно ДО вас,
Іду босоніж слідами липневої зливи.

Яблуко світу, домовленість світла і тіні —
зовні червоне й солодке, всередині — кисле.
Десь хробачок у рожевім його павутинні —
плетиві смужок — приємне єднає з корисним.

Що тобі ще?.. Скуштувавши хмільного повітря,
музики східців дощатих і кави гіркої,
тішся шкоринкою тепло-смугастого світу,
кислою м’якоттю в анабіозі покою.

Всю без’язикість свою осягнувши до краю,
всю «напівмовність» проклявши, і з тим онімівши,
тішся приватним огризком незрілого раю,
слухай, як коник липневий наспівує вірші

і шаленіє, бо спогади, як матіоли:
літньої ночі п’янять щогодини сильніше...
Ми ще побачимось, Львове! Ти більше ніколи,
конику, в пісню мотивів сумних не домішуй!

А разом з тим, тераса у вінці
В´юнків була напрочуд гарна.
І кипарис напрочуд був стрункий,
А грецька амфора – ну, просто бездоганна.
А разом з тим , той келих золотий
І ящірку – камінчик малахітовий –
Я бачила крізь очі зі слюди,
Коли мене на гойдалці розхитував.
Мине…мине…не плач… отак – майне,
Неначебто грибів покуштували,
А чи оманою, немов туманом,
Майстерно ти обкурював мене?
Чи, може, сон мені наворожив
В смарагдових купелях сапропелі
На грецьких берегах, де досі жив
(серед людей чи посеред пустелі?)?
А разом з тим, той погляд Самоти -
Ось справжній ти…

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані,
А я напівпритомний на дивані
Ковтаю пиво з почуттям вини.
Ще мить тому торкався Ваших рук
І потопав у повені волосся,
І сам не вірив - думав, то здалося,
Що в грудях Ваших почастішав стук.
І обпікав шалено серця жар,
Бо Ви - така жадана і зваблива...
Скажіть, чому ж Вам ненависне пиво
І байдуже, чи виграє "Шахтар"?!

В´язень міст-місцевий в´яз-
У залізобетонній пустелі,
Мов оголений осінню м´яз,
Мов травинка на згубленій скелі.
О, мій равлику, тихо повзи,
Як і я серед площі і прощі…
Ці дощі, мов предтечі сльози,
Око Господа так миро точить.
Блазень-вітер жбурляє сміття,
Брязкотить бубонцями в оселях,
І висміює наше злиття,
І розгойдує, бавлячись, стелю.
Придивляючись – до сліпоти -
В сказ неоновий вулиць продажних,
Відшукаю живого сліди,
Бо все бачене - крихти не важить.
Огорожа чавунна… Ти чув?
Ніби випнулось пружно коріння…
В´язнем міста ніколи не був –
Крізь решітки протнеться пагіння.

Листи приходять на е-мейл
Між сходом і какао раннім.
Налий мені в тіні алей
Чорнила келих семигранний,
Та з розуму зведи в музей
Своїх бажань і сподівань,
Або ж в уявний колізей, –
Вбивати сум без коливань.
Та паперовий літачок
Навряд чи втримає обох...
Мисливець тисне на гачок
На вдих влучає у “Плейбой”,
На видих – помирають вдвох,
Зїжджає дах під три чорти,
Кудись, в кисільні береги,
Куди нам змалечку кортить...
Листи, як спам... пробач – фальстарт!
На знищену почтову скриню
Не надсилай ексгібі-арт
На човнику-душі-пір’їні.

Виє вітер;понад містом
Ніч видзвонює намистом
Зір лискучих; як навмисно,
Скреготять дерева віттям,
Наче Вієве лахміття
У казковім лихолітті;
Хтось цікавий до нестями
Заглядає в шиби-ями
Перехрещені; від брами
Ключ загублено; на ганку
Витанцьовують до ранку
Маски-тіні - чорні бранки
Душ оголених; судомить,
Скніє, рве безжально, втоми
Вистеляє килим-спомин
В усамітненому серці;
Мо`останнє, мов на герці,
Стогін-плач осінніх терцій.

Зірка згасла
і впала
долу.
Місяць зблід
і в німій зажурі,
мов недолугий джура,
перечепивсь за стодолу.
Все живе заховалось,
мов згинуло -
ані дзенькне,ані шелесне...
Перед каменем
перехресним
демон сумніву
вкляк
на хвилину.

не стану Вас чекати
за Вами не полину
тужливо журавлинно
не гляну навіть вслід
візьму стару лопату
спущусь у низовину
вкопаю трохи глини
й зліплю свій власний світ

У серці моєму вирує любов.
Шугнути я хочу і вгору і долу -
До тебе помчати волію невпинно,
Та лише гранату рвону я лушпиння
Тонке і сухе, та й розсиплю по столу
Маленькі зернятка червоні мов кров.

Я вичавлю соку, як долі ковток.
Кислиці, мабуть, ще наснились в колисці,
Хоча й не чекав я такої недолі,
Солодкі собі я змальовував ролі,
Обличчя ж оскомина мне, як каліцтво -
То кисла любов пробира до кісток.

Життя - це спалах пересічності,
Коли зіткнулися дві вічності.

Берег твій там на сході
Десь заграва ховає,
А тебе вже немає,
А мене ще немає.

Зрозуміти нам годі,
Що нас в світі тримає,
Бо вже вічність триває,
Чи ще вічність триває.

Неможливість любові
Жалем серце нам крає.
Та любов ще палає,
Та любов вже палає.

Ми зустрінемось знову
За якимсь небокраєм.
І любов не здолає,
Вже ніщо не здолає.

Як, дівчинко, цей гнів тобі пасує,
Шарієшся роздратувавшись ти.
Це змалювати слів мені бракує,
Та сил нема від тебе відійти.

Слова твої я слухаю й не чую,
Що сенс? Цікаво ЯК це кажеш ти.
Що настрій нині твій мені віщує?
Чи матиму я щастя у житті?

Мені на лихо кров моя вирує -
Нехай розтануть брили крижані,
Хоч почуття моє тебе дратує,
Гнівись на мене, бий, та не жени.

Я тебе шукаю в темряві ночей,
Образ не зникає твій з моїх очей.
В вирі весняних злив,
В ширі рясних полів,
В шепоті ніжних слів,
Моїх снів.
В вирі весняних злив,
В ширі рясних полів,
В шепоті ніжних слів,
Моїх снів.

Ти мене почуєш у стримких вітрах,
В порусі повітря, як злітає птах,
В шумі пташиних крил,
В струмі летючих стріл,
В подиху вільних сил,
І вітрил.
В подиху вільних сил,
В струмі летючих стріл,
В шумі пташиних крил,
І вітрил.

Я прийду до тебе лугом зрошеним,
Очеретом, снігом запорошеним,
Босоніж по стерні,
Зіркою в вишині,
Нігою уві сні,
Навесні.
Босоніж по стерні,
Зіркою в вишині,
Нігою уві сні,
Навесні.

Навіщо, друже, вам моя любов?
Чи та, домашня, вас уже не гріє?
Ми так почасти прагнемо обнов,
Що аж самі в тих клопотах старієм.

Навіщо, друже, вам моя любов,
Коли нам випав чесний жереб дружби,
І ниций молох пліток та обмов
По нас із вами не відправить службу?

Навіщо, друже, вам моя любов?
Коли між нами благодать і тиша,
І розуму ще не диктує кров,
І слово коло слова легко дише?

Навіщо, друже, вам земна яса -
Солодка тіла тлінного принука?
Я вам подарувала небеса -
Душі всевишню і пречисту муку.

Напій мене. Твойого джерела
Моя душа сто років не торкалась.
Сто літ за нею назирці брела
Німа печаль, неначе тінь зів'яла.

Сто довгих літ мої гіркі вуста
Не оживали в лагідному слові...
Перехиляюсь через всі літа
До джерела неспитого любові.

Заосінилось, затуманилось,
Багряніло, дощило, плакало,
Ворушилось, літало, падало,
Шепотіло, гуло, балакало,
Підіймалось, зривало, дуло,
Засмутилось, лягло, поснуло…

Розвиднілось: прокинулась, встала,
Чепурилась, цвіла, поспішала,
Бігла, дихала – задихалась.
Встигла, сяяла, привіталась,
Слухала, думала і писала,
Переживала, розповідала….

Закінчилось. Змучилась, поверталась,
Глянула, глянув: здивувались.
Знала, не бачила, скучала,
Забула: побачила – пригадала.
Подорослішав, виріс, змужнів,
Підійшов, посміхнувся, зрадів,
Пам’ятали, любили, дружили,
Розуміли і дорожили,
Веселішали і гомоніли,
Обійнялися і присіли,
Роздивилися, поділилися,
Посміялися, загубилися,
Сумували, зітхали, прощали,
Обіцяли, клялись – не зламали…

Попрощалися, сподівалися,
Розійшлись, але дружба зосталася…

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані.
Вода як борщ. А десь із глибини
Повиростали лілії духм'яні.

Нога ступає тихо у пісок.
Я по ставку ходив би аж до ранку,
Та короп - в очерет... й зірвав гачок...
Чи може то була консервна банка?

Ногами з себе зтягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані,
І зорі у червоному вині,
І море якесь темне, нереальне...
Я голою лягаю на пісок,
Мій місяць "інь", не треба чоловіка!
Туман розвіється і випустить зірок
І ніч таки зцілить мене, каліку!
Мені насниться те, чого нема
(Пісок та гострі мушлі - гарне ліжко!)
Насниться, як гулятиму сама
По золотій від місяця доріжці!
На ранок збудять чайки голосні.
Я трохи змерзла, але знов щаслива!
Ой, голова... І де мої штани?
Чи є в кишені гроші ще на пиво?

Боюсь..Тікаю...Уникаю...
Холодне мертве тіло я кохаю...
Я так боюсь без тебе жити...
Не хочу ж знову полюбити...

Ті почуття п"янкі,немов вино,
У Лету канули уже давно...
І залишалась я на самоті...
Коханий покоїться в землі...

Прощатись буде так банально...
Та треба знову починати жить...
І хай звучить це сентиментально,
Але любов розп"яла я на хресті...

Любов прийшла і не спитала чи можна,
Постукала у серце і сказала "Відчиняй"...
Мій мертвий наречений,що ж робити?...
Казала ж що навіки я твоя...

Ці ж почуття приречені на страту...
Вони вже мертвими народжені були...
Бо я не та,котра йому потрібна...
І він не той...І ми тоді не ми...

Якось не так зірки на небі стали...
І серце вимучене буде плакать знов...
Бо я не та і він мені не той...
Але любов і дозволу не запитала...
Привіт старждання,муки,пустота...

Окриливсь каризною птах
На пшеницевих бурштинах,
Що проросли з копит орди.
Струмить ріка – клинок води –
Аж ген за коловиди, ген,
Де пристрасті усіх племен
Заплутано в клубки легенд,
Казань і думань веретена,
Де віра наша празелена
Звела дубові куполи.
І Сонцеоко зирить вглиб,
В пергаменти шарів культурних,
Де єресі, крамоли й штурми
Перетекли в літа й жита.
Зостався карокрилий птах,
Ріка та поле бурштинове
І Сонце – капище онови.

У землю – зір, а дух – у небо.
До боку кріпиш сагайдак.
І серце з-під забрала ребер
Золотозоро спогляда,

Як ти ідеш за виднокола
Максималістських устремлінь,
Де легендарні заборола
Ще не покрила сіра тлінь.

Ти поки що дитя, не воїн,
Твій лук – з вербового прута,
Та пам’ять предківська травою
Тобі до серця дороста.

На гранях тонкодзвінних ранків
Ти стартував у всеблакить,
І мрій дитячих витинанки
Вогнем небес взялися вмить,

І линуло крилате світло
На мерехтливу призму днів,
Щоб семиколірно розквітла
Веселка ніжна вдалині.

Прочиняються брами для добрих стремлінь.
У серцях молодечих – розповень, розгін.
Друже мій, я сьогодні признаюсь тобі,
Що душі моїй тісно в тенетах журби,
Які виплела з віхол майстриня Зима.
Та душа – мов свіча. Відступає пітьма.
Біломармур холодний в минуле стіка,
Бо підмила його часодзвонна ріка.
Сонце в душах запалює безліч свічок.
Ми йдемо на пітьму, наче військо зірок,
Що пітьму розжене і погасне, але ж
Келих овиду виповнить світлом по креш,
І вогонь диво-птахом злетить вище нас,
Щоби вигнати з душ тіні зимних образ.

Я лечу на крилі у дощу
Днем осіннім – до тебе, до тебе...
Тільки грім – розставання віщун –
Підніма на шляху сотню стебел

Блискавиць, що гарячі, мов гнів.
Та мене надиха твоя близькість.
Я гашу зловорожі вогні
Зі Стрибожим онуком – вітриськом.

Все то лжа, що немає чудес,
Що в казках лиш окрилені коні.
Я до тебе прийду, як Зевес –
Сонцеструменем на підвіконня.