Яблуко світу, домовленість світла і тіні —
зовні червоне й солодке, всередині — кисле.
Десь хробачок у рожевім його павутинні —
плетиві смужок — приємне єднає з корисним.

Що тобі ще?.. Скуштувавши хмільного повітря,
музики східців дощатих і кави гіркої,
тішся шкоринкою тепло-смугастого світу,
кислою м’якоттю в анабіозі покою.

Всю без’язикість свою осягнувши до краю,
всю «напівмовність» проклявши, і з тим онімівши,
тішся приватним огризком незрілого раю,
слухай, як коник липневий наспівує вірші

і шаленіє, бо спогади, як матіоли:
літньої ночі п’янять щогодини сильніше...
Ми ще побачимось, Львове! Ти більше ніколи,
конику, в пісню мотивів сумних не домішуй!

А разом з тим, тераса у вінці
В´юнків була напрочуд гарна.
І кипарис напрочуд був стрункий,
А грецька амфора – ну, просто бездоганна.
А разом з тим , той келих золотий
І ящірку – камінчик малахітовий –
Я бачила крізь очі зі слюди,
Коли мене на гойдалці розхитував.
Мине…мине…не плач… отак – майне,
Неначебто грибів покуштували,
А чи оманою, немов туманом,
Майстерно ти обкурював мене?
Чи, може, сон мені наворожив
В смарагдових купелях сапропелі
На грецьких берегах, де досі жив
(серед людей чи посеред пустелі?)?
А разом з тим, той погляд Самоти -
Ось справжній ти…

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані,
А я напівпритомний на дивані
Ковтаю пиво з почуттям вини.
Ще мить тому торкався Ваших рук
І потопав у повені волосся,
І сам не вірив - думав, то здалося,
Що в грудях Ваших почастішав стук.
І обпікав шалено серця жар,
Бо Ви - така жадана і зваблива...
Скажіть, чому ж Вам ненависне пиво
І байдуже, чи виграє "Шахтар"?!

В´язень міст-місцевий в´яз-
У залізобетонній пустелі,
Мов оголений осінню м´яз,
Мов травинка на згубленій скелі.
О, мій равлику, тихо повзи,
Як і я серед площі і прощі…
Ці дощі, мов предтечі сльози,
Око Господа так миро точить.
Блазень-вітер жбурляє сміття,
Брязкотить бубонцями в оселях,
І висміює наше злиття,
І розгойдує, бавлячись, стелю.
Придивляючись – до сліпоти -
В сказ неоновий вулиць продажних,
Відшукаю живого сліди,
Бо все бачене - крихти не важить.
Огорожа чавунна… Ти чув?
Ніби випнулось пружно коріння…
В´язнем міста ніколи не був –
Крізь решітки протнеться пагіння.

Листи приходять на е-мейл
Між сходом і какао раннім.
Налий мені в тіні алей
Чорнила келих семигранний,
Та з розуму зведи в музей
Своїх бажань і сподівань,
Або ж в уявний колізей, –
Вбивати сум без коливань.
Та паперовий літачок
Навряд чи втримає обох...
Мисливець тисне на гачок
На вдих влучає у “Плейбой”,
На видих – помирають вдвох,
Зїжджає дах під три чорти,
Кудись, в кисільні береги,
Куди нам змалечку кортить...
Листи, як спам... пробач – фальстарт!
На знищену почтову скриню
Не надсилай ексгібі-арт
На човнику-душі-пір’їні.

Виє вітер;понад містом
Ніч видзвонює намистом
Зір лискучих; як навмисно,
Скреготять дерева віттям,
Наче Вієве лахміття
У казковім лихолітті;
Хтось цікавий до нестями
Заглядає в шиби-ями
Перехрещені; від брами
Ключ загублено; на ганку
Витанцьовують до ранку
Маски-тіні - чорні бранки
Душ оголених; судомить,
Скніє, рве безжально, втоми
Вистеляє килим-спомин
В усамітненому серці;
Мо`останнє, мов на герці,
Стогін-плач осінніх терцій.

Зірка згасла
і впала
долу.
Місяць зблід
і в німій зажурі,
мов недолугий джура,
перечепивсь за стодолу.
Все живе заховалось,
мов згинуло -
ані дзенькне,ані шелесне...
Перед каменем
перехресним
демон сумніву
вкляк
на хвилину.

не стану Вас чекати
за Вами не полину
тужливо журавлинно
не гляну навіть вслід
візьму стару лопату
спущусь у низовину
вкопаю трохи глини
й зліплю свій власний світ

У серці моєму вирує любов.
Шугнути я хочу і вгору і долу -
До тебе помчати волію невпинно,
Та лише гранату рвону я лушпиння
Тонке і сухе, та й розсиплю по столу
Маленькі зернятка червоні мов кров.

Я вичавлю соку, як долі ковток.
Кислиці, мабуть, ще наснились в колисці,
Хоча й не чекав я такої недолі,
Солодкі собі я змальовував ролі,
Обличчя ж оскомина мне, як каліцтво -
То кисла любов пробира до кісток.

Життя - це спалах пересічності,
Коли зіткнулися дві вічності.

Берег твій там на сході
Десь заграва ховає,
А тебе вже немає,
А мене ще немає.

Зрозуміти нам годі,
Що нас в світі тримає,
Бо вже вічність триває,
Чи ще вічність триває.

Неможливість любові
Жалем серце нам крає.
Та любов ще палає,
Та любов вже палає.

Ми зустрінемось знову
За якимсь небокраєм.
І любов не здолає,
Вже ніщо не здолає.

Як, дівчинко, цей гнів тобі пасує,
Шарієшся роздратувавшись ти.
Це змалювати слів мені бракує,
Та сил нема від тебе відійти.

Слова твої я слухаю й не чую,
Що сенс? Цікаво ЯК це кажеш ти.
Що настрій нині твій мені віщує?
Чи матиму я щастя у житті?

Мені на лихо кров моя вирує -
Нехай розтануть брили крижані,
Хоч почуття моє тебе дратує,
Гнівись на мене, бий, та не жени.

Я тебе шукаю в темряві ночей,
Образ не зникає твій з моїх очей.
В вирі весняних злив,
В ширі рясних полів,
В шепоті ніжних слів,
Моїх снів.
В вирі весняних злив,
В ширі рясних полів,
В шепоті ніжних слів,
Моїх снів.

Ти мене почуєш у стримких вітрах,
В порусі повітря, як злітає птах,
В шумі пташиних крил,
В струмі летючих стріл,
В подиху вільних сил,
І вітрил.
В подиху вільних сил,
В струмі летючих стріл,
В шумі пташиних крил,
І вітрил.

Я прийду до тебе лугом зрошеним,
Очеретом, снігом запорошеним,
Босоніж по стерні,
Зіркою в вишині,
Нігою уві сні,
Навесні.
Босоніж по стерні,
Зіркою в вишині,
Нігою уві сні,
Навесні.

Навіщо, друже, вам моя любов?
Чи та, домашня, вас уже не гріє?
Ми так почасти прагнемо обнов,
Що аж самі в тих клопотах старієм.

Навіщо, друже, вам моя любов,
Коли нам випав чесний жереб дружби,
І ниций молох пліток та обмов
По нас із вами не відправить службу?

Навіщо, друже, вам моя любов?
Коли між нами благодать і тиша,
І розуму ще не диктує кров,
І слово коло слова легко дише?

Навіщо, друже, вам земна яса -
Солодка тіла тлінного принука?
Я вам подарувала небеса -
Душі всевишню і пречисту муку.

Напій мене. Твойого джерела
Моя душа сто років не торкалась.
Сто літ за нею назирці брела
Німа печаль, неначе тінь зів'яла.

Сто довгих літ мої гіркі вуста
Не оживали в лагідному слові...
Перехиляюсь через всі літа
До джерела неспитого любові.

Заосінилось, затуманилось,
Багряніло, дощило, плакало,
Ворушилось, літало, падало,
Шепотіло, гуло, балакало,
Підіймалось, зривало, дуло,
Засмутилось, лягло, поснуло…

Розвиднілось: прокинулась, встала,
Чепурилась, цвіла, поспішала,
Бігла, дихала – задихалась.
Встигла, сяяла, привіталась,
Слухала, думала і писала,
Переживала, розповідала….

Закінчилось. Змучилась, поверталась,
Глянула, глянув: здивувались.
Знала, не бачила, скучала,
Забула: побачила – пригадала.
Подорослішав, виріс, змужнів,
Підійшов, посміхнувся, зрадів,
Пам’ятали, любили, дружили,
Розуміли і дорожили,
Веселішали і гомоніли,
Обійнялися і присіли,
Роздивилися, поділилися,
Посміялися, загубилися,
Сумували, зітхали, прощали,
Обіцяли, клялись – не зламали…

Попрощалися, сподівалися,
Розійшлись, але дружба зосталася…

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані.
Вода як борщ. А десь із глибини
Повиростали лілії духм'яні.

Нога ступає тихо у пісок.
Я по ставку ходив би аж до ранку,
Та короп - в очерет... й зірвав гачок...
Чи може то була консервна банка?

Ногами з себе зтягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані,
І зорі у червоному вині,
І море якесь темне, нереальне...
Я голою лягаю на пісок,
Мій місяць "інь", не треба чоловіка!
Туман розвіється і випустить зірок
І ніч таки зцілить мене, каліку!
Мені насниться те, чого нема
(Пісок та гострі мушлі - гарне ліжко!)
Насниться, як гулятиму сама
По золотій від місяця доріжці!
На ранок збудять чайки голосні.
Я трохи змерзла, але знов щаслива!
Ой, голова... І де мої штани?
Чи є в кишені гроші ще на пиво?

Боюсь..Тікаю...Уникаю...
Холодне мертве тіло я кохаю...
Я так боюсь без тебе жити...
Не хочу ж знову полюбити...

Ті почуття п"янкі,немов вино,
У Лету канули уже давно...
І залишалась я на самоті...
Коханий покоїться в землі...

Прощатись буде так банально...
Та треба знову починати жить...
І хай звучить це сентиментально,
Але любов розп"яла я на хресті...

Любов прийшла і не спитала чи можна,
Постукала у серце і сказала "Відчиняй"...
Мій мертвий наречений,що ж робити?...
Казала ж що навіки я твоя...

Ці ж почуття приречені на страту...
Вони вже мертвими народжені були...
Бо я не та,котра йому потрібна...
І він не той...І ми тоді не ми...

Якось не так зірки на небі стали...
І серце вимучене буде плакать знов...
Бо я не та і він мені не той...
Але любов і дозволу не запитала...
Привіт старждання,муки,пустота...

Окриливсь каризною птах
На пшеницевих бурштинах,
Що проросли з копит орди.
Струмить ріка – клинок води –
Аж ген за коловиди, ген,
Де пристрасті усіх племен
Заплутано в клубки легенд,
Казань і думань веретена,
Де віра наша празелена
Звела дубові куполи.
І Сонцеоко зирить вглиб,
В пергаменти шарів культурних,
Де єресі, крамоли й штурми
Перетекли в літа й жита.
Зостався карокрилий птах,
Ріка та поле бурштинове
І Сонце – капище онови.

У землю – зір, а дух – у небо.
До боку кріпиш сагайдак.
І серце з-під забрала ребер
Золотозоро спогляда,

Як ти ідеш за виднокола
Максималістських устремлінь,
Де легендарні заборола
Ще не покрила сіра тлінь.

Ти поки що дитя, не воїн,
Твій лук – з вербового прута,
Та пам’ять предківська травою
Тобі до серця дороста.

На гранях тонкодзвінних ранків
Ти стартував у всеблакить,
І мрій дитячих витинанки
Вогнем небес взялися вмить,

І линуло крилате світло
На мерехтливу призму днів,
Щоб семиколірно розквітла
Веселка ніжна вдалині.

Прочиняються брами для добрих стремлінь.
У серцях молодечих – розповень, розгін.
Друже мій, я сьогодні признаюсь тобі,
Що душі моїй тісно в тенетах журби,
Які виплела з віхол майстриня Зима.
Та душа – мов свіча. Відступає пітьма.
Біломармур холодний в минуле стіка,
Бо підмила його часодзвонна ріка.
Сонце в душах запалює безліч свічок.
Ми йдемо на пітьму, наче військо зірок,
Що пітьму розжене і погасне, але ж
Келих овиду виповнить світлом по креш,
І вогонь диво-птахом злетить вище нас,
Щоби вигнати з душ тіні зимних образ.

Я лечу на крилі у дощу
Днем осіннім – до тебе, до тебе...
Тільки грім – розставання віщун –
Підніма на шляху сотню стебел

Блискавиць, що гарячі, мов гнів.
Та мене надиха твоя близькість.
Я гашу зловорожі вогні
Зі Стрибожим онуком – вітриськом.

Все то лжа, що немає чудес,
Що в казках лиш окрилені коні.
Я до тебе прийду, як Зевес –
Сонцеструменем на підвіконня.

Ніч водоспадить зоряним дощем,
А вірші десь блукають манівцями.
У настрою мого – свічі кліше,
Що залива кімнату ніжносяйвом.

Так гарно зараз – одцвітають зорі,
Жде вітромрій сузір’я Парусів.
Свіча в душі випалює узори,
І ксилофоном тануть голоси

Незроджених поезій. Певно, в цьому
Є вища радість творення: слова
Переплавляти у горнилі втоми
І в ювелірні спокою кувать.

А очі у неї великі й красиві,
Блакитного неба у них глибина.
Замріяний погляд ясний та сміливий,
Ледь видима усмішка, щира й сумна.

Привітна і мила, така загадкова...
Далека вона і близька водночас.
Чарівна красуня - як фея казкова
Теплом свого серця пронизує час.

Так легко назавжди її покохати
Й пронести крізь роки свої почуття.
Лиш треба наважитись в неї спитати
банально і просто: "Привіт! Як життя?"

Пада дощ і знову плаче мідний Янгол.
За хустинкою полює вічний Яго.
І не мають порятунку
Ані цісар, ані блазень:
Кожен - жертва, кожен - в`язень
Ще не сплачених рахунків.

P.S. На Личаківському цвинтарі у Львові
на склепі родини Трушковських стоїть
"Янгол, що плаче", коли падає дощ.

Ми тоді були з тобою дуже близько,
Ще ж півподиху залишилось до уст...
Ти чекав,боявся підстпитись...
І лиш пальцями посмів торкати губ...

Ми були тоді в старім театрі...
І зі стіни втікали часові піски...
Все тоді було по щирому і вперше...
Тільки я і ти...Й совиний клич...

Перші несміливі ще зізнання...
Шкіра двох виблискує в імлі...
Щире то тоді було у нас кохання,
Щире,як тремтіння наших вій...

Та комусь,мабуть,було не добре...
Бо на світанку згинуло усе...
Я пішла бо сонце зустрічати...
Під руїнами загинув ти...

Не читайте, добрі люди!
нащо вам те знати,
Що діялося у світі.
Нащо вам ридати

Над історією тою, що повік не згине
Бо торкнись тільки святого, слава і полине.
І полине і задзвонить у всі віщі дзвони
І побачить Україна чиї вищі гори.

Нащо вам те знати,
Що ви не поляки,
Що ви не іспанці,
Що ви небораки
України сини
Та гарні дочки.

Почитайте, розберіться
Де крапка,а где точка.

13серпня2007року

То не наша,певне,грала скрипка
Бо струна в ній порвана була...
Десь кричала дико перепілка,
Сріблом відливалася фата...

Випили ми полиновий трунок...
І спалили долю на вогні...
Думали,що прийде порятунок...
Та не буде щастя більше,ні...

Ми стирбнули разом у прірву...
Ти - мертвий,а я ще жива...
І сріблом окривавлена фата...
Кінцева зупинка - холодна земля...

Як манускрипт тендітну в’язь мінускул
і почерків тоненьку чорну в’язь,
я збережу у вірші кожен мускул
і кожен пломенистий м’яз.

Я запишу, немов діткливу прозу,
Цей погляд по-гермесівськи леткий
На пограниччі слова і неврозу,
На теплому маргінесі щоки.

Неначе ноти дивної токати,
немов гебрайське алеф або тав,
твоє я тіло хочу записати
дзвінкими інтервалами октав.

У тілі цім краса живе шалена,
і ода пломенисто виника,
як виника тканина гобелена
чи вірші на форзаці словника.

10 червня 2007

Ми підійдемо до брами Іштар –
Там є у мене знайомий вратар –
І, непомітні поснулій сторожі,
Вийдемо геть за міські огорожі.
Скоро вдихнемо повітря солоне...
Прощай, Вавилоне!

Стіни твої не розкажуть про втечу
І про загорнуте в шкуру овечу
Батька її – дукача і владики,
Що не стерпів би моєї мотики, –
Скровлене тіло. Воно вже холоне...
Прощай, Вавилоне.

Може, в Єгипті, а може на Криті
Знайдемо спокій, неславою вкриті.
Вкаже нам ворон на землю незриму,
Так, як показував Утнапіштиму.
Молим: не дміте, густі аквілони!
Прощай, Вавилоне!

Наше страждання, напевно, даремне,
Бо тільки вигадка – щастя наземне...
Хай же нащадок, читаючи глину,
Знайде історію нашого згину
Й скаже: „Кохання – ось клин на долоні –
Було в Вавилоні!”

гарячий вітер лице торкає
і сонце в зеніті пече,
примружені очі тіні шукають
у сумці, що за плечем.

виймаю темні як ніч окуляри -
зіницям надійний щит,
та промінь світла злодійно-примарно
у шпарки під них біжить.

ховаюсь за спину розкосого хлопця,
що вправно веде мотобайк,
у тінь, в прохолоду, від щирого сонця
тікаю неначе в рай

із пекла, в якому смолою пахне,
можливо, сьогодні втечу
до тебе, бо знаю чекаєш на Скайпі
і в компі, що б’є по плечу.

Ханой, 14.07.07

Усі коханці двоєслови,
І ти мій усміх не лови
І погляди не шли на лови
За кожним рухом голови.

Я вже не раз у тьмі до щему
Комусь так само шепотів,
Що я залишуся дощем у
Пребілих косах юних дів,

Але минулися пещоти,
Кохання в муку проросло…
Та не дивися так, ну що ти –
Я теж коханець-двоєслов.

Навіщо блукати стежками притоптаних трав?
Навіщо шукати себе у шедеврах нащадків?
Навіщо кричати, що найдене ти не шукав?
А я пропоную щодня починати спочатку:

Любити весну, що вдягається сонно у літо,
Любити людей, які вміють приємно щеміти,
Любити слова, що живуть у тобі, наче діти,
Любити, шукати, вивчати, світитись, радіти!

І бігти назустріч вітрам, посміхатися світу,
Читати казки, малювати і просто хотіти!
І врешті придумати крила незайманим снам…
Ці строфи про мене, але адресовані вам.

Я хочу розчинитися в Тобі,
Ти не мовчи, бо слово кольорове,
Воно в мені живе під знаком крови,
Я хочу розчинитися в Тобі…

Я хочу заблукати у Тобі,
Любов чи не любов – одна провина,
А світ спонтанний, я така – єдина,
Я хочу заблукати у Тобі…

Я хочу бути поруч із Тобою,
І дихати з Тобою просто в такт,
Моє життя – це п’єса, а антракт –
Я хочу бути поруч із Тобою…

Колись я намалюю Твій портрет,
У маслі, в акварелі, в олівці,
І сила волі пульсуватиме в руці,
Коли я намалюю Твій портрет…

А час мине, ми будем не такі…
Сміятимуться, списані із Тебе,
А я Тебе любитиму, як небо…
А час мине, ми будем не такі…

І вкриють зморшки згорблені роки,
Додому прийдеш змучений і сивий,
І спогадів яскраві апельсини
Поміж оці закотяться рядки…

Дощ по бруківці топчеться містом.
Небо глибоке, небо барвисте.
Тепла весна продовжує виступ –
Я віднайду свій голос у листі.

Листя-курчатко сміється із бруньки,
В краплях вологи шукає рятунку.
Небо стікає в калюжі сліди –
Я віднайду себе у воді.

Природі весну приміряє на плечі,
Душа загортається сонно у вечір,
Безмежно смішна, безсоромно-відкрита,
Живе в цьому світі і є оцим світом.

Перламутрове небо – перлина,
Темно-синій погляд віршів..
Ти ще досі шукаєш причини?
Насмішив…

Сметанкове небо-морозиво,
На долоню твій сміх присів,
Ти ще досі говориш прозою,
Без віршів…

Оксамитове небо засніжене.
Ти блукаєш по крихтах зір,
Навіть грубість буває ніжною,
Як і звір…

Свій вік проіснувавши, гинуть,
лишаючи руїни й дим,
колись непереможні в війнах
Єгипет, Рим.

Із відчаю останнім криком,
неначе в морі кораблі,
щезають дужі і великі
з лиця землі.

Історія до нас нещадна,
і хто розумний, зрозумів,
що завтра стануть жебраками
сини панів.

Уперто лізе у герої,
за орденами рве у бій
і подвиги великі коїть
лише дурний.

А мудрий бою уникає.
Навіщо йому слава ця?
Спокійне замість слави має
мудрець життя.

Та, чоловіче, неупинно
і твій наближується строк,
і кроком є до домовини
твій перший крок.

Яка мені різниця, отже,
чи пекло на землі, чи рай?
Лиш стати зрадником, о Боже,
мені не дай!

Однаково, чи буду паном
чи проісную у ярмі,
лиш чоловіком буть порядним
дозволь мені!

Життя мого Господар, Святе!
Хай проживеться так воно,
було щоб потім помирати
не соромно!

Ще б'ється в грудях серце-пташка
і чути шарудіння дум.
Відлічує годинник важко
кроки секунд...

Я повернусь до Тебе вовком
прийду так, як наближається вечір
навшпиньках стаючи
по холодному лезу
дихатиму Тобі на шию
і мої гарячі слини
розквітуть на Твоїх білих плечах

А коли сонце гострим ножем
першого, дівочого проміння
разом із досвітньою мракотою
розріже моє ненаситне черево
неоновий вогонь догасаючого погляду
встигне зауважити
(цинічно при цьому скалячись)
що свійські тварини вціліли
хоча вкрай, жахливо сполохані
нагодованим звірем

Сонний як сонце
Іде
Повз глибокі криниці
І відром із води дiстає
Вовчий місяць

Сивий грудень на серці
Лежить
Мов кажан в домовині
Враза скриплячи з коренем рве
Чорні кри затубілої глини

Із просоння він робить
іще один крок
у туман, у безодню зусилля
лютим жестом у пазусі
ловить мішок
із п‘янким, ярим зіллям

і ще довго до ночи
луна його сміх
східний вітер жене його яром
крижані голочки
в крові сплячих живих
застигають химерним примаром

Батьку Свароже, як його жити,
Коли нема сили зорею світити?
Може краще у блідому сяйві луни
Вкластись до чорної труни

Чи то звірем в дібровах ночами блукати
Білим конем пастися в досвітніх туманах
Фосфоричним світлом вповзати
В потемнілі хати
Та живих бідолах
На смерть полохати

А мо‘ краще лежати в канаві
- п‘яний медом життя, мертвий як камінь
при дорозі (під нього вода не тече)
та поволі під сяйвом Твоїм вигоряти
-живий жар бо мерця не пече –
і травой щовесни обростати…

Якщо ти заблукала у лісі вночі
-божевільна, від чого втікаєш?
Та останнії хліба шматки
З вихололої печі
Невідомо для кого ти слідом лишаєш

Хіба можна притулок
В руїні знайти
Та проскурой з вовками ділитись?
Чи ти віриш у те,
Що вовки-братики
Не захочуть сестрой підживитись?

Божевіліна, чого ти кричичш?
Лямент твій тут ніхто не почує
Наші вічі холодні й чужі
І від них вже ніщо не врятує

Тихо Музика лунала,
Підіймалась в небеса,
Дивні чари насилала,
І вершила чудеса.
В хвилях музики стирались
Межі сутнього буття,
Й новим сенсом наповнялись
Ріки берегів Життя.

Вона ж ридала і сміялась,
То сердилась, чомусь, на всіх,
Сором'язливо озиралась,
А після - спокушала гріх.
Вона вмирала й воскресала,
В безмежності - її краса.
Так тихо Музика лунала,
Здіймаючись у небеса...

Дощ іде,
Його кроки в запилених вулицях губляться.
Ти ідеш,
Він до тебе вологими вусами тулиться.
Тільки чується -
Ти босоніж по калюжах розбризкуєш
Свою пісню тому,
Хто завжди над тобою, -
Насвистуєш...

Це ти - Пірей. Вертаючись із мандрів
По океанах весен і ночей,
Вертаючи з хурделиці і Андів,
Кермую на маяк твоїх очей.

В важкі часи життєвих падолистів
Остання пристань вистражданих дум -
твоїх долонь турбота промениста,
Твоєї мови вересневий сум.

Як Богу заманеться одібрати
Твою печаль від вечорів моїх,
Моєму серцю більше не заграти, -
Останні ноти переллються в сніг...

Давня пісня океанських шхун,
Голос часу, поклик Магеллана,—
Моя люта, незагойна рана,
Мрій моїх розбуджений тайфун.

Марево Південного Хреста
Ген над океанським горизонтом —
Як загадка усміху Джоконди,
Як кохання таїна свята.

Тонга, Фіджі, Ява, і Цейлон…
Юний вітер шарпає вітрила.
В кожнім зриві — нездоланна сила,
В кожній назві — мандрівний гормон.

Непорушна радість відкриття:
Вічна зваба пальмових імперій,
Спогади Нептунових містерій,
Екваторіальне забуття…

Повільно лине Турія за обрій,
Настирні чайки крають сизу млу.
Минулися і тиверці, і обри,
Обскубав береги безжальний плуг,

Намертво сперті на бетонні брили,
Стрімнину підперезали мости…
Стриножена ріка втрачає сили,
Джерельний спомин — не перерости.

Печаль, співзвучну спалаху негоди,
З натугою до серця допущу:
Як терпко пахнуть посмутнілі води,
Нанизані на струмені дощу!…

І пригорне старого козака
Земля-праматір у чіпкі обійми,
І стихлий Місяць полотнину вийме,
І зорями заплаче звисока…

Земні й небесні грозові стежки
Героя, що не зрікся Батьківщини,
Благослови, заквітчана калино,—
Благослови врятовані віки.

* * *
Вірші - хвороба. Сохнеш і свербить,
Аж доки не лікуєшся папером.
І незбагненно-хворобливу мить
Не втиснеш в підмет й присудок. У скверах
Згрібають мертве листя. Сивий дим
Маскує місто, пахне молочаєм...
І часу обережної ходи
За буднями уже не помічаєм.
Причина в днях, зачовганих до дір,
А може в нас - зачумлених до виску...
Та наше щастя, що утробний звір
В нас не завжди свою знаходить миску...

* * *
На шпалерах світанок. У пачці остання цигарка.
За вікнами липень гундосить осіннім дощем.
Чи півень співав, чи собака сусідський загавкав...
Звук тоне у часі, що раптом загуснув, мов крем.

Ірік вже не рік, а перебіг води у природі.
І день вже не день, а години законних безсонь.
Живеш, щоб довести, що правило всіх бутербродів -
Згасити в душі той мрійливий юначий вогонь,

Що не обпікає... І мовчки розводиш руками,
І жадібно ловиш щасливу та рідкісну мить...
А десь під вікном все проходять віки за віками,
Співають півні... І собака сусідський не спить...

2003 р.