Яка гроза…без совісті й сумління
Ввірвалась в день, що ось – ось догорав.
І у думках заплуталось проміння
Твоїх очей, якими ти вбивав.

Я обпечусь об ніжний – ніжний спомин,
Затисну біль в одному кулаці.
Надворі дощ й на хатці мокрий комин
І кіт біленький – знову в молоці.

Яка стріла, о вічний Купідоне!
Раніше ти так точно не влучав!
А в небі блискавка між обріями тоне.
Люблю тебе! Ти в відповідь мовчав…

Я так любила твою добру долю.
І знала точно: більше, ніж свою.
Коли до тебе просто заговорю –
Я розуміла, що тебе люблю.

Ми часто просто кидались словами,
вбивали мрію про наш спільний світ.
Я забивала все в великі чорні рами,
А ти виходив з них як з-за воріт.

Тепер лишились посмішки портретів
Й старенькі погляди, що сперлись на вікно.
В наш світ не продають уже, на жаль, білетів.
Все було добре. І усе пройшло.

Я знаю-за вікном весь світ,
Там тихий вечір огортає зорі,
І заховався в свою нірку кріт,
І бачить вітер сни прозорі.
Там так незвично зайчики хроплять,
Там кожне диво має свою казку,
Там навіть гномики, що на деревах сплять
Сьогодні не вдягали маску.
Там світ безмежний, світ до забуття.
Притулю носик до холодних шибок.
Там хоть і тихо, але там життя,
І океан повчає своїх рибок.
А я за вікнами неначе в засланні
Й чомусь від них не можу відійти.
Дивлюсь на світ – і очі не сумні,
Бо знаю – в цьому світі десь є ти.

Я забула як можна лежати і слухати спів
На безмежному полі небесному через волошки.
Як вдихати з росою насичений запах ланів
І радіти, що поруч зі мною ромашки – ворожки.

Я забула як можна дивитись на небо з полів,
Як торкатись губами пшениці з косючим колоссям,
Як читати у вітру невинність усіх його снів
І вплітати горючо-бурштинові маки в волосся.

Відпусти мене, місто,
Відпусти мене, чуєш? Молю...
Відпусти мене в поле,
Його не зрівняти з тобою.
Я візьму із собою лиш згорточок свого жалю
І повернуся знову до тебе собою.

Я буду з тобою, я буду думками з тобою...
В думках ми не зрадим і сльози в думках не течуть.
Іду під дощем, він буває жорстоким порою –
Промокла... Так дивно, нічого не можу забуть.

Ця осінь незвична – тебе не було в ній зі мною,
Не грілись долоні, припавши до твого лиця.
І я не ділилась з тобою своєю бідою,
І ми не молилися разом до свого творця.

Засушені листя так пахнуть болюче журбою,
І все не стихає розлючених блискавок бас.
Я буду з тобою, я буду думками з тобою.
Залиш ще хоч спогад для себе, для мене й для нас.

У вікон твої очі, у вулиць твоя невловимість.
Бачу в кожній усмішці невинну усмішку твою.
Ти живий у мені, твоя вічна всеповна прозримість
Переповнює сповна загублену душу мою.

Я не можу забути. Забувають лише урагани,
Покидаючи все на невпинному свому шляху...
А я спокій, я тиша, я цілком не така як бурани,
Я вночі до подушки про віру для тебе молю.

Я боюся з тобою зустрітися знову.
Я боюся зірок, що сплітають над нами вінки.
Я боюся і ще раз почути твою закарбовану мову.
Я боюсь проростуть на весняній сніжинці бруньки.

Відвернися від мене. Відкидай мою сутність як лихо.
Проганяй мою долю, заковану в спогади й лід.
А я буду дивитись через вікна і вулиці тихо
Як зникає за обрієм твій незакінчений слід.

Тисячі вогнів і довгі автостради,
Все небо в світлячках, а це лиш літаки.
Сотні очей, шукаючих розради
Й великі електричні вітряки.

А дійсно, страшне слово «мегаполіс».
Легко згоріти, полетівши до вогню.
Тут мільйон людей, продавших свою совість
І мільйон, хто віднайшов свою.

Годинами вдивляєшся в прохожих –
Костюм, краватка, далі – сирота.
Стільки людей і на людей не схожих,
Шокуюча до болю ряснота.

Хтось кинув бутерброд на лавці не доївши,
А хтось шукає хліб в міському смітнику.
А ось мужчина жінку до метро провівши
Через хвилину обнімає вже не ту.

І так життя, і так усе роками.
Танцює вічність, скована в контраст.
Пастельної немає в неї гами,
Лиш чорно-білий, чорно-білий пласт.

Ти - мій. Моїм будеш довіки,
І не тому що любиш так мене.
Не разом ми і з часом ти забудеш
Моє усміхнене напів сумне лице.
Ти просто в серці в мене залишився,
Й хоча ти не герой моїх страждань,
Твій промінь раз лиш в мені засвітився
І цього досить на мільйон прощань.
Напевно, більше не буде такого,
Що прийде раз – і вже на все життя.
Ти був для мене моїм другим богом,
Прощай моє незмінне майбуття.

Сьогодні дуже гарно пахне дощ
І я тебе не можу дочекатись.
Застигло небо над кругами площ,
Від часу неможливо заховатись.

Ще тільки день – і ти будеш зі мною,
Обнімеш міцно, наче назавжди.
Я буду й далі марити тобою,
І тихо приходити в твої сни.

А зараз дощ. І те ж незрушне небо,
І сотні кілометрів поміж нас.
Я почекаю, дуже вірю в тебе!
Промок асфальт і чутно гуркіт трас.

Проснувся вечір відблиском зірок,
закралась тиша на віконні рами.
Не можу я позбутися думок.
На совісті моїй глибокі шрами.

Люблю тебе – банальна теорема.
Все важче знати : зараз ти не тут.
Заплакана надворі хризантема.
І все збивається в великий гострий кут.

У мріях притулюсь до тебе.
Ти скажеш : «Ти в мені жива ».
Хтозна. Уже сама не вірю в себе.
Нажаль, любові лінія – крива.

Й світитиме ще довго сонце будням,
й жалітиму про те, що я роблю…
Ти вибачиш моїм духовним злидням?
Ти мусиш! Я тебе люблю!

Останній аркуш в грубому альбомі,
Пишу на ньому й знаю – не кінець.
Думки згущаються якісь напівсвідомі,
І пальці затиснули олівець.

Це не кінець, ще хочеться писати,
Не зовсім ще затьмила глупота.
Немає світу, ми не вміємо прощати,
Священне оскверняє дрібнота.

А хочеться, ще хочеться писати,
Намалювати душу пензликом зі слів.
Над кожним звуком плакати й вмирати,
Й натхнення пити із потоку днів.

І кожна строфа є моїм горизонтом пізнання,
І кожний мій вірш є краплинкою мого дощу.
Тепер я готова зробити для себе зізнання:
Якщо я покину писати – я собі не прощу.

Не приходи до мене уві сні,
Бо зранку важко бачити схід сонця.
Прийди, коли хвилини затяжні
Несуть самотність до мого віконця.

Прийди тоді, коли надворі буря
І притулись до лагідних долонь.
І знай : ніяка металева куля
Не загасить душевний мій вогонь.

Прийди удень, а можеш й через вічність
І через сотні, тисячі годин.
Лиш тільки б серце віддавало звітність
Про самоти моєї чорний плин.

Приходь завжди. Люблю тебе земного.
Небесному не скажу, що кохаю.
Тепер в житті боюся лиш одного:
Що ти прийдеш, а я вже не чекаю.

Не забуваю. Й ти не забувай.
Нічний Дунай відчув нашу розлуку.
Я й досі чую твоє «прощавай».
Так схоже все на нерозривну муку.

Де ти? Де наші континенти?
Вони ще наші, чи уже чужі?
Видніють в Будапешті монументи,
вони пробачать спохвати душі.

Ще трошки і зійду на пристань,
мій корабель залишиться пустим.
Проб’ю думками нашу тиху відстань.
Нехай усе буде у нас простим.

Я попрощаюсь з містом і з рікою,
я повернусь в країну пустоти.
Не зможу попрощатись лиш з тобою,
пірнувши у глибини самоти.

Не забуваю. Й ти не забувай.
Я більше не здригнусь від болю.
Горить в мені не твоє «прощавай»,
А тліє схоже щось на мою долю.

Не вірю. В сумнівах й згорю.
Згорить усе, що в серці колись жило.
Не втримуєш мою сумну зорю -
зривається і падає безсило.

Не знаю, що залишилось живим.
Немає й нерва - він покинув тіло.
Останній крик тобі здававсь німим,
хоч я пручалась і боролась сміло.

Я йшла і йшла… Лиш тільки б перейти
ті сотні миль думок і божевілля.
А ти все будував нові й нові мости,
лишивши розум в сутінках свавілля.

Залиш мене такою, як була.
Віддай весь спокій і усі надії.
Єдине, що попрошу не зі зла:
не спопели чиїсь наївні мрії.

Не важко, просто пустота і все.
От – так як в ніч, яка немає ранку.
Спокійно серцю, просто де –не – де
Уже не помічаю я світанку.

Не хочу думати, залишу все як є.
А що пізніше? Це вже знає доля.
В моєму тілі буря промайне.
Це свого роду вільна - та неволя.

Мені без тебе сумно в цьому світі,
Не покидай мене посеред зла.
Ти усміхаєшся на темному граніті,
А я стою лиш трішечки жива.

Стиснути б руки твої у долонях,
Лишити поцілунок на чолі...
І знати, що на твоїх скронях
Смерть не напише послання зимі.

Бачу тебе у кожній добрій бабці,
Здригаюсь часто – знаю, що не ти...
Тебе шукаю зараз навіть в казці,
Серед живих тебе вже не знайти...

Мені без тебе сумно в цьому світі.
Для мене ти завжди будеш жива!
Бабусю, усміхайся на граніті!
Ти символ сонця, віри і добра!!!

Коли затихне шум і почорніє вечір,
Повіки сум збирають із очей.
Й цей смуток капає на мої кволі плечі,
Застигши каменем на тисячі ночей.
А потім ранок Богові моргає,
І день проходить швидко як стріла.
Й промінчик знову сонце доганяє,
Настала ніч – я з каменем одна.
Так хочеться пізнати свою сутність:
Чому по вечорам одні дощі?..
Незримих здогадок гірчить присутність:
Тобі залишила частиночку душі...

Ішла і плакала. Я думала про тебе.
Осіннє листя падало до ніг .
Надворі тільки дощ кричав про себе.
Я так любила. Ти цього не зміг.

І теплі струни мого божевілля
Прошепчуть мені тисячі думок.
Цей стан прокляття й розуму свавілля
Прошиє серце сотнями ниток.

Болить мене, хоч знову ти прийшов.
Здригалася не раз від звуків болі.
Ось так тримала я свою любов
Біля воріт твоєї злої долі.

І знову думаю про тебе...
Закрию очі повні-повні сліз.
Вже рік не можу я втекти від себе –
Біжу по колу в той же самий ліс.

А біля мене ходить моя святість,
Усе принесе до підніжжя мрій.
Такий закоханий, з очей іскрить завзятість,
І тільки мій, навіки тільки мій.

А я все думаю про твою сутність,
Про твою усмішку, про твій життєвий дар.
Залишу спогадам їх самобутність,
І утоплюсь в похміллі твоїх чар.

Коли ж залишиш ти мою невинну душу?
Коли ж забуду я про те, що ти ще є?
Я мушу, мушу, так, я просто мушу.
Ти щастя, щастя, тільки не моє...

Знаходжу тебе знову у думках,
Давно уже пробумкало дванадцять.
Застигли траси у своїх гріхах,
Згадала свої юнні вісімнадцять.
Так якось боязко і трепетно було,
Торкалась серцем кожну добру казку.
У мене ти був і твоє добро,
І очі, що відлунювали ласку.
Була хатинка наша, був садок,
Були і дітки – все прийшло з думками.
Щодня весна - зими був лиш ковток,
І щось безмежно сильне поміж нами.
Любила тишу і любила нас,
Боялась тебе втратити щомиті.
Боялась відстані і залізничних кас,
Й моїх питань, що й досі не розкриті...
Хотілось затишку й хотілось навмання
Пройти весь світ, тримаючись за руки.
Й щоб після нас лишилось не звання,
А добрі – добрі пелехаті внуки.
Так було ніжно – розум затерпа,
Годинник знову каже свої ...надцять,
Чи є ще віра? Віри вже нема....
Ти не зі мною й нам не вісімнадцять.

Відчуйте тиск усіх моїх прощань!
Нічні зірки ковтали мої сльози.
А як багато ще в мені вагань,
вони уже як наркотичні дози.

Кохання моє – Спарта серед битв,
де все кипить, горить і пропадає.
Я буду з ним, хоч я на лезах бритв.
Я думаю, що він мене кохає.

Не хочу слів і їх гнилої фальші!
Вони втрачають зміст в епоху зла.
Їх як рослин посадять на асфальті,
а потім дивляться чи хоч одна жива.

Погляньте в очі, в їх безмежний ранок,
відчуйте біль від правди до кісток!!!
Схиляюсь перед тими, хто світанок
зберіг в очах і у воєнний строк!

В тобі є те, що хочеться обняти:
Безмежний світ твоїх кипучих «Я».
Якщо хоча б одне з них розгадати,
проснулася б від розкоші душа.

В тобі є те, що хочеться убити:
уміння «правду» виплести свою.
А я не вмію у неправді жити.
Це те, що не залежить від жалю!

В тобі є те, що хочеться зламати –
Сталева гордість – тільки – що з вогню.
Та все ж хотілося б тобі сказати:
в тобі є ТИ, тому тебе люблю!

Наша з тобою фотографія
В старенькому твоєму гаманці.
Як наша спільна монографія,
Затиснена в чужому кулаці.

Вдивлялась довго в її обриси
Й хотіла залишить собі,
Та найрідніші твої образи
Не спромоглись злукавити тобі.

І згорток суму горло скручував,
І свої сльози пила в забутті.
І хто ж тебе, моє кохання, змушував
Робити такі кроки у житті?..

Потягнулася звинно ріка,
в ній дохлептував погляд проміння,
холодніли обійми в камінні,
лоскотав водорослий рукав.

Під цикадовий стрекіт зірки
де-не-де розсівалися сяйвом.
Кожне слово здавалося зайвим,
кожен дотик - солодко-п`янким.

Ваготіла від старості лодь,
півзанурено сіпалась ланцем.
Комашня у вампірному танці
сутінково плелась. Сам Господь

на заморених вітром гілках
відгойдався в розхристаній волі.
У зарубинах на частоколі
трухнув час. Йшов, неначе монах,

попід плахтою ночі та чар,
у захмарену келію повень.
Він хотів було сісти у човен...
та той човен був повен від хмар.

13 Червня 2007

Що доля зараз нам готує –
Відверту й чесну боротьбу,
Або тихесенько чаклує
І гріє похапцем ганьбу?
Та хай там що! – не зрадить Віра,
Надія в серці та Любов,
Тому заграє пісню ліра,
І заспіває серце знов.
Слова, мов квіти в чистім полі,
Іди, збирай найкращі з них,
Шукай – знайдеш свій шлях до долі
В словах простих та чарівних.
Твори, співай, заграй на лірі
Ти пісню ніжну й чарівну,
Співай про все правдиво й щиро
І почуттям торкни струну.

Люблю осінніх псів бездомних
Відвагу вовчу і снагу,
Люблю по-вінницьки невтомних,
Брудних на першому снігу;
Люблю сумний холодний вечір,
Що зупинився десь поблизу,
І кострубаті руки хмизу,
Що загубили свої плечі.
Люблю слизькі і мокрі вікна.
Які так хочеться помити,
Люблю на повний місяць вити,
Не констатуючи свій вік. На
Всіх перехожих наплювати,
Бездомним псом втекти із міста,
Туди, де Буг ще зовсім чистий,
Туди, де я чогось ще варта.

Лишь вскользь подумав о тебе,
Я кофе лью на стол!
Так мне и надо: вспоминать
Тебя так часто - грех.
А сниться мельком по утрам -
Тебе! - какой позор!
А узнавать твои черты
В прохожих?! Грех и смех.
Ждать по утрам, по вечерам,
С тоской глядя в окно,
И улыбаться о тебе -
Нельзя! Запрещено!
Копировать забавный жест,
Твой, помнишь? Как давно...
И снова: кофе на столе!
Вот так мне суждено.

від тебе - слід змія на скелі
від мене - слід голки на шкірі
ми звично лишаєм в пустелі
усіх хто найбільше нам вірив
та маємо більше ніж спільне -
що поділу не підлягає...
ми ж певні у тому що вільні
(і тільки долоня лягає
на мить
щоб відчути тепло)
хтось першим її забирає
і падає тінь на чоло...

Дзвiн мечiв у долинi Куру
Не стихає багато рокiв...
Зовсiм вибився з сил Арджуна,
Загубив рiвновагу та спокiй.

Ти у мене остання надiя.
Встань, герою, перед ворогами,
Вдалину подивися – бiлiє
Свiтле мiсто, омрiяне нами.

Я додам тобi силу i зброю,
Я крiпитиму дух у молитвi,
Повернися, Арджуно, до бою,
Разом мусимо виграти битву.

Пригадай все, що мовив вiзничий -
Мудрий Вчитель...Збери свою волю,
Мiсто Бiлих Слонiв тебе кличе.
Шлях до нього – це є наша доля.

Світанково мліє прохолода,
Плачуть трави росяним дощем,
Я смакую терпку несвободу,
І прошу налити мені ще.

Стоголосо кличе хтось кохати -
Я не чую: в зашморзі буття
Так окрилено собі майструю ґрати,
Що й не згадую уже про почуття.

Скислилось випадково
Соком гнилої черешні.
Стиснулось, впало в кому,
Гледячи у прийдешнє.
Виснажена білявка
Вирішить втяти коси.
Годі у небо гавкать!
Вити на місяць досить!
Дертись в жалю на стіни,
Голос зривати криком...
Віру мовчання спинить,
Стулить важкі повіки.
Пальцями сік тектиме,
Ягідно, стигло, пульсом...
Темно застигне... Ти не
Бачитимеш конвульсій.

13.06.07.

Довершеності лаврського пейзажу
не вистачає переконливих ідей.
Та спокій знов огорне наче пряжа,
м’якою ковдрою сховає від людей.

Довершеність церковного подвір’я
не в змозі подолати смуток мій,
бо твердо знаю – то лише повір’я,
що ці хрести ведуть до виповнення мрій.

Але спинюся...
З пагорбу, де храми
побачу знову місто та вогні.
Авто й будинки –
декорації до драми,
яку розігрують у кожному вікні.

Колись давно,
в минулому житті,
коли ще світ був загадково-неосяжним,
а наші мрії –
ближчими й досяжними,
я вже стояла тут на самоті....

Сьогодні тихо...
Правлять службу в церкві –
ось знову долітає тихий спів...
Кому молитись?..
Наші боги мертві.
Та й ми самі – лиш персонажі снів.

Піду, мабуть...
На перехресті поглядів
незатишно і холодно стає...
Для вас – алтар,
для мене – місце спогадів.
Хоча й воно мене не впізнає.

...........................................

Я йшла, а вітер грав з моїм волоссям –
переплітав, розвіював, звивав...
Хтось крикнув: «Відьма!» (чи мені здалося?)
О, так, я відьма. Що ж із того вам?

Барабан был плох,
Барабанщик - пьян.
Не свинья, не лох,
Просто забухал.
Я спросил его:
"Отчего ты пьян?"
Что оветил мне -
Все равно соврал.
Говорит, оглох.
Говорит, устал.
Закурил, налил,
Зазвенел стакан.
Над столом угар
Рукой розгонял.
Был угрюм, разбит,
Медяки ронял.
...Разошлись потом
По чужим домам.
Барабан был плох!..
Вот такой финал.

присутністю відчуємо ми світло в тіні,
Тривалість часу - це лише суміжна даль,
О скільки ще потрібно нам " капризів" Паганіні
І щоб намалював Далі? Кого б обожнював Стендаль?


тривалістю життя не називай ти вічність,
не смій торкатись і до смерті за життя,
твоїми силами вдихнути в мене ніжність,
моїми ж силами змінити небуття.

в твоїх сльозах завжди присутня туга,
журливий сміх застигнув на устах,
в моїх лиш усмішка, як завжди перша й друга,
а на очах відбився тільки страх...

Не називай весну - потіхою для тіла.
Театром дії, хтивістю бажань...
Іди... Лети... ти ж так цього хотіла.
Почути вічність в вирії зізнань.

Твоїми голосами вкрите місто
Здаля відлунює... трамваїв чути свист
Усе прекрасне, що буває в світі зникло
Ти ж мовчки далі йдеш... Куди??.. У чому зміст??...

Ти потребуєш оплесків в кінці вистави,
Важких портьєр, антрактів, повних зал.
Старих людей, що носять золоті оправи,
Загублених у світі для "списаних" дзеркал...

Не ставте оцінки моїм почуттям.
Це все мені не потрібно!
Мені лиш треба знати, як Ви ставитесь до мене!
Це все не так, як Ви подумали.
Мої думки – вони лиш мою відчуття!
Лиш мої, і більш нічиї.

Знову, знову дістаю твоє фото з шухляди.
Дивлюсь на тебе,
Милуюсь! Милуюсь твоїми губами і карими очима.
Надіюсь! Надіюсь побачити, обняти, поцілувати.
Зневажаю! Що тебе поряд не має.
Втомлююсь! Від постійних мрій і невиконаних бажань.
Плачу! Що так усе сталось.

Ти далеко! Тебе я не бачу! Голосу твого я не чує!
Посмішка твоя зникає з моєї пам`яті.
Очі, ці очі зі мною будуть завжди.
У глибину моєї душі подивились вони.
Побачили біль і страх
І одразу ж втекли!
Знову, знову сховались від мене.
Куди??? Чому??? Навіщо???
P. S.
„Якщо побачите ці ніжні очка,
Скажіть мені прошу Вас.
Мені це вкрай потрібно!”

Люблю вдосвітню тишу
цієї кімнати
де легко і врівноважено
дихає повітря моїми легенями
і думки
сковзаються по білій стелі
на ковзанах гострих почуттів
замріяно
під акомпонемент мовчання
Капризно потягається на підвіконні
сонна троянда
і кліпає на мене
напіврозплющеним пуп’янком
бачиш
її розбудило
тремтіння мого серця
Ось і перші промені сонця
теплими носиками
торкаються щік
В тишу моєї кімнати
дзвінко і різноголосо
вривається
р а н о к

Ось таке кумедне це життя!!!
Знову наступила я на граблі...
N гуля вже не до лиця.
Сльзи лише колять, наче саблі.

Знову я сиджу десь у багні,
Розпустила нюні й темні коси.
Бачу все, що діється на дні
Та не бачу рішення на носі.

"Що робить?"- питаю в Голови.
А вона, розказує про небо...
Може, Сонце вже виходить з темряви?
Думаю, вставати й жити треба!!!

Заплету в волосся колоски,
Ще раз доторкнусь до гулі...
Встану та й піду шукать стежки,
Там де не літають граблі й пулі.

Хоча, ні! Далеко не зайду!
"Як по-маслу" - важко теж ходити,
Краще, щось таке я віднайду,
Щоб хотілося все більше жити.

У житті я матиму ще все...
Ще не раз піду в війну без саблі.
Хоча зараз, дивлюсь на лице
І бажаю лищ зламати "граблі"...

гудки в телефоні так схожі на серцебиття

ти в зоні досяжності але для когось інакшого

я в стелю плюю, я з розуму сходжу...

...сама...

не бачиш мій номер... або просто байдуже

кнопочки стерлися. Виклик пішов в небуття

здається життя варто ввімкнути і вимкнути

завантажую звуки так схожі на серцебиття

що по венах мовчання до вуха курсують у відповідь

Сонний ранок розтягував рот, поглинаючи ніч,
Смачно сонце зорею поснідало щойно на сході...
Не така, як учора, сильніша, - з мішком протиріч
Зустрічаю цей день і всміхаюсь при першій нагоді.

Не така, як учора... Хоч тяжко буває нести,
Давлять спину ці наспіх порубані долею дрова.
Мов із лісу, втікаю з минулого, тільки листи
Розривають тоді ще незраджене серце до крові.

Не така, як учора... Листами я дров розпалю –
За плечима знущань, хоч до неба розкладуй багаття.
Не така, як учора... Сьогодні тебе розлюблю...
Самоспаленням тої, що вчора прогнав ти із хати...

блукала ніжним поглядом горами
вдихала післягрозовий озон
збагнула - попри відстань що між нами
існує світ в якому ми разом

Ти до мене приходиш у снах,
що терзають свiдомiсть мою,
загадкова усмiшка в очах,
я покорений нею стою,
i бажання у мене одне -
розчинитися в поглядi тiм
i своє вiдчуття неземне
поєднати у хмарах з твоїм...

Як ми прощалися з тобою,
Байдужiстю свiтились очi.
Але душа моя страждала...
А потiм - довгi днi i ночi
Я сумував... Тужив я дуже,
Що розлучились ми так рано,
Що розпрощалися байдуже,
Що образ твiй неначе канув
У вир буття...

Старі, забуті цвинтарі,
покинуті на волю Бога.
На сотнях й тисячах кісток
ростуть міста і прокладаються дороги.
У світі вже мабуть так повелось –
покійників ми забуваєм досить швидко.
Плюндруємо останні їх місця
спочинку. Їх згори не видко.
Це досить зручно – жити в незнанні.
Волання до небес мерців даремні.
А ми, допоки ми живі – живем.
А що після життя, все темно.
Колись таки помремо й ми,
і наші кістяки топтатимуть напевно.
А зараз, зараз ми живі,
живих правами користуємося ревно.

Живим – життя,
небіжчикам – могили,
і домовини, й вічне забуття живих.

Уже слишком поздно чувствовать комфорт от биения пульса,
Мой мир импульсивен и вновь полным полно грусти,
Послушать себя, ну так мы единицы из чувства
И может быть, снова из мудрости что-то упустим.

Уже слишком прочно уверены мы в нашем пульсе,
Но снова у страсти как будто бы вырастут уши,
И прочь уберутся излишества личной поддержки,
А ты упадешь лишь к ногам у неловкой издержки.

Наверное, это больно,
Терять в себе человека.
Ну только не ври, что ложность
Бывает у всех на свете.

Растрачивая чувства,
Ты снова всю жизнь теряешь
И вороном из полусвета
Наверно себя представляешь.

Відпирала руками поспішно
Його настирливі наступи,
Розстелилась в траві полетицею
Ніжною, чистою, звабною.
Білі стегна присоромлено стулені,
А уста піввідкритими вишнями…
Тіло - м’яке й молоде:
Груди стогнуть набухлими цятками,
Гнучко загнутий стан.

Розтривожено завмерла,
Щось шепотіла в останній момент,
Ще раз його відслонила –
Білі стегна піввідкритими вишнями,
А уста присоромлено стулені…
12.06.07

Сонце світить нам з небес
Душу зігріває.
Теплим променем пронизує серця.
Теплим подихом вічність звеселяє.
Теплим запахом до себе манить.
Сонце зайде.
Закінчиться день.
Прийде зоря і нічка настане.
Будуть усі засинати
І чудові сни побачать вони:
Хтось матінку свою,
Хтось віллу на Канарах,
Хтось осатаню любов свою,
А хтось збагне для чого нам життя.

Зоря буде їм світити
І розказувати казку про любов:
Любов Андріса і Фарадеї.
Любов , яка закінчиться, а точніше почнеться
Новим, світлим життям, яке буде звати Аракей.
Син-нащадок двох богів.
Богів, що порушили усі закони.
Закони, які написав у книзі життя Зевс.

Казка ця нескінченна тому,
Що боги живуть вічно
Так і любов їхня буде вічна.

Зоря засне.
Прокинеться день.
І кожної ночі з Андрісом і Марадеєю
Будуть траплятись різні дива і пригоди.

Кожна зірка буде розказувати по-своєму цю історію.

Ніч
приносить полегкість,
вона
дарує натхнення
бажання
й жагу.
Приходить,
і стукає в двері
самотній людині,
котра не спить,
а чекає.
Чекає когось,
чи чогось.
А може і не чекає,
а просто шукає себе.
Коли навколо
спокій
і тиша,
легше знайти (чи загубити?),
а ніж
удень,
коли світить сонце,
і люди навколо
(щоправда, також самотні),
бо вдень
надто світло,
і шумно,
і лячно,
і ти не зважаєш на
власні й чужі
почуття.
Тільки вночі,
у темряві
спокій,
і тишу,
і стукіт
власного серця
можна почути,
й відчути,
і осягнути
надцятим відчуттям,
вловити щось невловиме
удень.
Побачити світло
у темряві
можна лиш,
почути звук
лиш у тиші,
вдихнути нічне повітря
і зрозуміти
що
ти
живеш...