По запльованих тротуарах – лівою, правою.
Крізь густі краплини туману – шух, шах.
Душі, надушені фармофіалками,
Вуха, завішені стереобрамами
Дружно крокують в майбутнє.

По затоптаних дорогах історії – лівою, правою,
Крізь темні хащі ідеологій – шух, шах.
Люди з льоду, люди з криці,
Народи-купці і народи п`яниці
Дружно крокують в майбутнє.

По старенькому паласі, тримаючись за мамину руку –
Лівою, правою,
Крізь невідомість років, людей, марновчинків –
Шух, шах.
Моя донька в квітковому платтячку
Нехтуючи законами простору і часу
З майбутнього вертається до мене…

Від вітру долоні жовкнуть,
Стають неслухняними пальці.
І знову холодний жовтень
Зриває картон декорацій.
Стежки засипає листом,
Ганяє в саду дерева.
Свистить розбійницьким свистом
На вулиці день жовтневий.

«Ой свистом, свистом,
Мій кониченьку, свистом…
Та щоб не запала
Та доріженька листом…»

Печаль моя, сива мати,
Чого так здавило груди…
Я вийшов з твоєї хати
І в душу війнуло груднем.
І біло зробилось в полі
Та кінь мій все біжком-біжком….
А щоб він не брів поволі
Не западь доріженька сніжком…

«Ой біжком, біжком,
Мій кониченьку, біжком…
Та щоб не запала
Та доріженька сніжком…
Ой свистом, свистом….
Ой біжком, біжком…»

Вам знов ностальгії? Ну що ж…
Серед прілого лісу
Тіні охлялих думок сновигають у тиші…
Думати тісно… Сміятися, згадувать тісно…
Вітер колиску душі над проваллям колише…
Тихо й сонливо…

У світі віршована повінь.
П`яна мораль гріє губи у чашечці кави.
Двоє закоханих слухають вицвілу сповідь
Хворого місяця з ніжно-блідими руками.
Тихо й сонливо…

Бредуть мовчазні покоління
В пошуках істини, хліба й господньої кари..
Скривджений час зупинився зібрати каміння,
А замість дзвонів лиш дзенькіт порожньої тари.
Тихо й сонливо…

Шматує останні новини
Осатаніле від тиші й сонливості кодло.
Я тут сторонній. Я вішаю очі на спину.
Вечір. Розпуття. Слова...
І клубок біля горла…

Чи потрібні дурні кумири,
Філософські думки про світ,
Коли в серці сміється щиро
Тепла радість юнацьких літ?

Коли сльози – лише від щастя,
А від лиха думки біжать...
Може, й справді мені ще вдасться
Сонце потай поцілувать?

Може, й справді усе погане –
То лиш тінь від веселих хмар...
Крига посмішки не розтане,
І не згасне любові жар.

І ніколи, почуй, ніколи
Не забуду шалені дні,
Коли ніжно-тремтячі зорі
Посміхалися лиш мені!

Троянди плакали...
Рясним дощем пелюсток
Палахкотіли сльози золоті.
Їх серце зрадило.
У серці тихо й пусто -
Думки і почуття уже не ті.
Сльозини “дзень” та “дзень”
По кризі підвіконня –
То спогади тікали за вікно...
Мереживо пісень розкраяло долоню...
І кров тече з пелюсток – не вино.

Мій дід посивів на будові комунізму…
Він стільки цегли виклав на віку.
«Будова буде світла та залізна!», -
А виявилась з мокрого піску.
Мій дід утомлено киває на причини,
Мовляв, не ті часи, не ті вожді…
Він залишає після себе сина
І світлий слід на Вічності воді…

Мій батько постарів в десяту п`ятирічку
Залатуючи стіни від дощів,
Коли країна трамбувала гичку,
До брам майбутнього шукаючи ключі…
Мій батько зло вигадує причини,
Мовляв, сьогодні знову, як тоді…
Він залишає після себе сина
І світлий слід на Вічності воді…

Я виріс в час мерзотників й пророків,
Блювала від трибунних слів душа…
Мене навчали крокувати боком
І шматувати кожного вірша…
Можливо, є на те свої причини
Та мед життя тече по бороді…
Мені зосталось залишити сина
І світлий слід на Вічності воді…

У дитячій кімнаті
За дорослими іграми
Нас застала совість.
Грюкотить суворо.

Але двері незламні,
На замок зачинені.
Загубити ключ
Ти мені дозволиш?

Травень. 1990.
«Я сижу у окна, вспоминаю юность.
Иногда улыбнусь, иногда отплюнусь.»
Й. Бродський

Ні, не помилилися історики –
Час усе змітає невблаганно
І тепер вже «Волги», а не «бобики»
Глушать під райкомівським парканом.
І на гаслі свіжодофарбованім
Горобці цвірінькають про травень,
І повітря у квітковій повені,
І з-під тину лізуть перші трави.
І всім серцем хочеться патетики!
Десь далеко залишились зими.
Символом районної естетики
В прапорах червоних магазини.
Моє місто врешті пробудилося,
Порішило – біди всі від ката
Та від дурнів на яких молилося,
Від п`яниці пролетаріату,
Від колгоспів, що ледь-ледь цугикають
Та від недозбираного жита,
Та від планів перекритих гичкою,
Тільки ж треба жити ще та й жити…
Досить! Годі! Грім оркестрів чується
«Хай живе великий і невтомний!»
І трибуна вже вітає вулицю,
І «ура» кричать стрункі колони.
Я – як всі. Я з містом відсвятковую.
Транспарант намулює долоні
Та я йду щасливий і розкований
У червоній, радісній колоні.
Йду, димлю глибокими затяжками,
Я – звичайний провінційний геній
У звичайнім провінційнім Жашкові
Йду димлю, псую собі легені.
…А роки пливуть блідими хмарами
Десь у бік нової диво-ери
Над продмагами і культтоварами,
Над війною втиснутою в сквери.
Над моїм містечком линуть птицею,
Гул землі за хмари не сягає…
А на площі вічною правицею
Ленін сльози тихо витирає…

Чому - не знаю, а трапляється усюди:
що більше різного майна у тебе - менше
тоді таланту, мудрості, терпіння.
Ховати від самого сeбе статки? -
здається вирішенням хибним, неприйнятним…
І кожен крок поглиблює безвихідь,
яку сприймаєш за нову нестачу - статків...


2007

* * *
Кажуть, мертві сорому не ймуть.
Тільки ми так хочемо ще жити!
Дарував Господь нам хресний путь –
Доспівати б треба, долюбити.

Запрограмували на добро
Мудрі предки всю людську родину.
Не пасує їй рабів тавро –
Всі ми кровні діти України.

Час вже уладнати цей бедлам,
Визначитись з лідером толковим.
Поспішімо, люди, в Божий храм,
Поки кінь надій не збив підкови.

Forlorn, my Love, no comfort near,
Far, far from thee, I wander here;
Far, far from thee, the fate severe,
At which I most repine, Love.

Chorus-O wert thou, Love, but near me!
But near, near, near me,
How kindly thou wouldst cheer me,
And mingle sighs with mine, Love.

Around me scowls a wintry sky,
Blasting each bud of hope and joy;
And shelter, shade, nor home have I;
Save in these arms of thine, Love.
O wert thou, &c.

Cold, alter'd friendship's cruel part,
To poison Fortune's ruthless dart-
Let me not break thy faithful heart,
And say that fate is mine, Love.
O wert thou, &c.

But, dreary tho' the moments fleet,
O let me think we yet shall meet;
That only ray of solace sweet,
Can on thy Chloris shine, Love!
O wert thou, &c.

Попід тином осінь ходить
У брезентовім береті
Одинокі перехожі п’ють туману каламуть.
Пахне вітром і землею на моїй сільській планеті,
На моїй слизькій планеті,
Яка мчить крізь дощ і тьму.

Попід тином осінь ходить,
Нудить, загляда у шибку.
І білизною звисає тихих звуків тепла мідь
Мій сусід сьогодні знову
Дістає стареньку скрипку
І вишаркує на струнах щось із бахівських століть.

Попід тином осінь ходить,
Попід школою і клубом.
Своє вицвіле намисто розсипає у саду...
Я крихку сусідську скрипку слухаю безсилим слухом
Скоро їй обридне плакать -
Вляжеться і я піду.

Попід тином осінь ходить
У брезентовім береті.
Одинокі перехожі спльовують туманну муть,
А облуплені герої на гранітнім постаменті
Щось у цьому злому світі намагаються збагнуть...

Коктейль з кісток і кованих деталей
Важкими люстрами замішують вокзали
Де у кожному залі
Висить потенційний убивця,
А старий з бородою
Відтінку згорілого листя
Сидить віддалік пасажирами зайнятих лавок
На власному троні, що вміщується у пакет
Си
Лу
Ет
На пригаслому фоні
Без рамок ...

Тільки тобі вдається:
Ловити мій подих
І пропускати його поміж пальців
Вбирати губами їх екстатичне тремтіння
Змінювати тембр мого голосу
Єдиним доторком...

Іноді мені здається,
Що навіть тонучи
Можна до безпам’яті цілувати хвилі
Можна помирати зі сльозами любові
Наповнюючи солонуватим присмаком
Запріснілий від слів океан...

- Ну не обманюй, чуєш? Ні, не плачу...
(Коханий, помовчи мені услід!)
Ти мідяками слів насиплеш здачу
Жбурнеш, як рукавичку, той "Привіт!"...

Так, я уже іду. Звичайно, мушу.
І не дзвони, будь ласка, без потреби...
(...Дитина не малює очі тушшю,
Бо дуже часто плаче.
Не про тебе...)

Прокидаюсь від стогону літньої зливи..
На подвір`ї голосять порепані груші,
А за небом, в раю, хтось обтрушує сливи
І жбурляє на землю у теплі калюжі...
І стихає... І звук серед мокрої тиші,
Чи то краплі дощу, чи то кроки жіночі,
Ходить, наче мара... На розпатланій вишні
Сохне випрана хустка липневої ночі...

________ *******
іще один з них у черзі до сивої втрати
сьогодні він з пивом гуляючи по проспекту
відкрив в собі істину, але замало каратів
щоб стати окрасою для серця чи перстня



________ ***********
світло з яким ти прийшов було неосяжним
я на тебе дивилась, крізь тебе на сонце
ти ж нікому ні слова... ти ж нікому не скажеш
бо ти самий звичайний, на тебе як дивиться решта
я торкнуся до променя, щось більше напевно для інших
промовчу 100 віршів, побачу сюжетну прозу
ти насправді як решта, я вигадую світло
бо так романтичніше, щоб не згоріти від нього
мені скаже хтось... "не можна, ти іншого жінка"
хоч обітниці ще я нікому не дала
а це може втеча... ти - моя втеча від сірості
у промені неіснуючого порталу




_________ ************
вицвілими очима
прогноєними фразами
зрубаними деревами
перевернутими хрестами
неїснуючими країнами
відклеїними стразами
кислотними озерами
відсутніми мостами
загубленими просторами
скуйовдженими вітрами
субстанціями амеб
голосливостями рибин
.... що ти? я тільки осторонь
гламурними вітринами
щоденністю потреб
пісочністю хвилин
сиджу у чужій тарілці
чекаючи свого з*їдження
на святі життя
виконуючи роль їжі
а ти запханий у клітку
атомного опромінення
розкладаєшся на почуття
незрозумілі та ніжні
перегорілими дротиками
зламаними руками
закостенілими поглядами
доторкаєшся білої смерті
спогадів свого мотлоху
виходу - віконної рами
відбулостей з знаком карми
... до віддзеркалення свого серця




___________************
перестань...
перестань скавчати
це наказ...
чи останнє бажання?
спирт і перекись,
клапоть вати
і черленостей поглинання
і до сповіді табунами
зупинися скажене серце
руки теплі в моєї баби
вона мабуть колись воскресне...
борщик теплий на підвіконні
світло падає дуже близько
черга в рай, чистилищ колоній
бурачкові вуста на знимку
в чорнезному сарафані
я до баби горнуся світла
вона є... вона буде з нами
може промінь, а може квітка...
цвяхи гострі, і гострі скалки
я для Тебе посаджу квіти
сита смерть погуляє парком
де ми так любили сидіти




_________***********
світло ще падає на край
стола де сидів ти
і твою траекторію ще видно
по твоїх слідах
але тут вже нікого нема...
цигарки і дим
ми ще мабуть...
та ні... це все так
і сонце нагадуватиме
у нього така природа
і я прокидатимусь і йтиму
в занудну роботу
по маршрутках товктися
я буду як решта народу
тільки падає світло...
на стіл у самому краєчку




__________*********
не скигліть маленькі
і не рвіть цими днями кишені
не відчините серця
бо ваше призначення - двері
два ключики впали
на мокру холодну підлогу
яку ? де ? скажіть?
праберлогу
красивий брелок
не змінить замків це ознака
ви ключики лиш
до дверей дерев*яних і крапка

І знову сонця хвороблива втома
хлюпоче по аортах спраглих вулиць,
простуджуючи побутову ртуть
та зваблюючи прагматичне птаство
до рідних сміттєзвалищ та Гайд-парків –
Сізіф уже внизу, що ж, знову в путь!
Юрба незвично чуйних перехожих
зняла свої обвітрені шапки,
проходячи повз похорон морозів…
Моя сусідка винесла на люди
колготи на лоренівських ногах…
Творцю обридло длубатися в прозі
і він в пропахлий нафталіном ямб
загорне сонце, душу і капіж,
і надрукує у районній пресі
на гонорар скупивши весь тираж…
А я одягну свій новий костюм
і цілий день тинятимусь у сквері,
полохаючи гамір горобців,
аж доки хтось з нудьгуючих бабусь
не дорікне, киваючи на мене:
- Тиняється, в такий погожий день!....

Город осенний смотрит устало
Прямо в окошко мое одиноко
Машет листочками желтыми вяло
Холодом кроет прохожих жестоко
Тихо кивает главою седою
Каждому слову нежно внимает
Прячет уставшее солнце рукою
Звезды по небу небрежно бросает
И начинают светиться уныло
Разные окна в высоких домах
Город на время все просто забыли
Каждый закрылся в домашних делах
День убежал в неизвестные дали
И подмигнул мне в окошко лениво
Лишь огоньки там вдали помигали
Ночь опустилась на город красиво

"Ніщо в нікуди просто не зникає".
Космічний пил утворює планети,
Зірки нові наповнюють системи.
Сукупність тіл - сукупності галактик,
Які спіраллю ходять по орбіті.
Безмежний космос? Жарт чи чиста правда?
Одна з теорій, висунута кимось:
Безмежний знак. У цифрі "вісім"
Шнурочком ходять нереальні знаки.
А що за тим? А що як вийти з рамок?
Цікава річ - зустріне той же космос.
Він просто тіло з формою ненашою,
Як пластилін в безмежних комбінаціях,
Виходячи в кінці потрапите в початок.

Одноразове серце покликане на виживання.
Воно раз у житті захлинеться підступним коханням,
Прийме муки розлук та години довічні чекання,
Як травинка, зазнає стихій покарання
І відчує світила приємні ласкання.
Тільки раз у житті проголосить наївне питання:
"Чи завжди буду я? Чи ніколи не буде прощання?"

Любов.
Назвіть це почуття словами,
торкніть його руками,
очима уявіть.
В якусь конкретну мить,
цю сцену зупиніть
і фарбою на полотні її творіть.
Ліпіть любов мистецькою рукою,
під серця музику спокою.
Підносьте піснею любов,
звеличуйте помпезністю промов,
нехай у музиці звучить любов,
нехай кричить і шаленіє знов і знову,
нехай малюнком на екрані червоніє,
хай кожен про кохання мріє,
хай кожна квітка, хмарка, капля і листок,
коханням до ниточки душі промок,
погоду настрою мінливу, змінила,
додала свіжості весняна злива,
весна у серці кожного із нас
відкоркувала п’янощів запас,
кохання червоного вина.
Мій тост – п’ємо до дна.

Хоч як ми будемо старатись,
і у мистецтві за коханням гнатись,
серця ніколи не наздоженуть,
і тіло зроду не піймає
те вічне, що душа кохає.
І жодні квіти, жодні поцілунки,
слова й всілякі подарунки,
кохання тіл фізичне,
віршів, пісень звучання романтичне,
не дасть нам змоги сповна зрозуміти,
що означає „по-справжньому любити”.

Алкоголь, дві троянди -
усе, що сьогодні потрібно.
Присмак наглої смерті
знаходиш між розділів книжки.
Я лишаю, сціпивши зуби,
засмаглу аж мідну
невагомість плечей
на ламкому периметрі ліжка.

Ця тонка геометрія снігу,
крихкої крижинки
у твоєму бокалі
з прозорими гранями втрати...
я цілую тебе
з неприхованим поспіхом жінки,
божевільної жінки,
яку ти не схочеш пізнати.

Чорні виміри страху
і там, де ти будеш напевне...
Хто з нас першим попросить
перерви чи перемир"я ?
Я торкаюсь отрути,
яку ти готуєш для мене
і скидаю додолу
одежі затерпле ганчір"я.


Alcohol and two roses –
that is all that you need.
Feel the smack of the death
Between the chapters of the book
that you read.
You believe that he causes
all the troubles,
but it is only your guess.
Leave that firm weightlessness
of the shoulders
that lay on the bed.
Thin geometry of snow and snowflakes
in your goblet of transparent waste.
I kiss you with unhidden haste
of a woman, crazy woman
you will never want to cognize.
Dark dimension of fright –
that’s the place
where you probably hide.
And now who will be the first
to ask for the truce or a break?
When I touch the poison
you prepare for me till my wake
passing by stifling rags
that lay on my way.

В думках моїх страшенний хаос...
Хтось щось питає, хтось повчає...
Перед очима дивний нарис...
І в ділі продуктивності немає...

Земля уходит из под ног
Обида сердце обнимает
Ты полюбить меня не смог
А почему – лишь ветер знает

Все краски ты из глаз украл
И жизнь бесцветной снова стала
Ах, если бы ты только знал
Как я любить тебя устала

Все мысли занял ты собой
Мозг только образ твой рисует
Душа отправилась в запой
А тело тихо существует

Огонь любви сжег жизнь мою
И ветры пепел лишь развеют
Ждут ангелы меня в раю
Примут меня и пожалеют

Рефлексія сили твоєї на спині лишила садна,
Відбитки твоїх долоней на щоки лягли тавром.
У грудях – червона цегла, над нею любов не владна.
Дозріле колосся втоми збираєш тупим серпом...

Скажи, як можу я забути?
Із серця вирвати любов?
Не можу я… Не може бути…
Ім'я шепочу знов і знов.

Чому? Чому? - питаю в долі, -
За що караєш так мене?
Немає більше сили волі.
Не можу не любити, не…

Мої думки, любов і сльози, -
Коханий мій, усе – тобі!
Невже це пережить я в змозі?
І як пробачити собі?

Тебе в моїм житті немає,
Лиш в серці, там, де квітне біль.
Ще зболена душа страждає –
Ти сиплеш спогадом звідтіль…
20.10.06

Травень,
Пахучий травень
Зеленню душу травить,
Сипле зів’ялі квіти,
Сплутує ноги в травах.
Травень,
Блискучий травень
Грає у три октави,
Очі промінням сліпить,
Медом в долонях тане.
Травень,
Нещадний травень
Спалює сни в загравах,
Співи збира у зграї
І пломенить криваво.
Травень,
Бузковий травень...
Вітер і смуток - в парі.
Дзвони старих трамваїв.
Місто співає арій.

14.05.07.

Разбились все мысли в кусочки
И чувства рассыпались вновь
И даже корявые строчки
Уже не вернут любовь

На сердце жестокие раны
И в жилах волнуется кровь
Глаза – два потухших экрана
Жестокая вещь – любовь

И просишь ее ты пощады
«Мне легкую смерть приготовь!»
И дарит ее как награду
За ваше мученье, любовь

Ось і настав той час розлуки,
Журба в убранні наготи.
Сумуй, страждай, вмирай з розпуки, -
Не зміг ти щастя зберегти.

Як ми прощались на пероні,
В останнє сумно подививсь.
"Прощай, кохана моя, зоре!" –
Й сльозами дрібними заливсь.

В твоїх очах блукає горе,
До болю стиснуті уста.
Рікою сльози – ціле море...
Пробачиш... Знаю... Пустота.

І поїзд мчав крізь ніч сурову –
Мене поніс в далеку путь.
Шепочу тихо знову й знову:
"Пробач, коханий, і забудь!"...

Тікай кудись у світ астральних тіл
де крила зіткані з густого кисню
бо під хрестом два яруси могил
наставили на тебе гострі списи

Тікай в тумани зоряного пилу
і там шукай фантазію свою
он бачиш то літають мої крила
а я прикута до землі стою

Тікай
хай вивернеться світ утробою
святкує цвинтар ще одні хрестини
найперший страх землі - це ксенофобія
лякаєшся нових облич - дивися в спини

Щось продзюрáвило мíста покрівлю...
Згýблене десь при дорозі у спóкій,
В прóлежнях вúїлось, висхло мов зілля...
І промололося жорнами рóків.

Щось, так здається, зробило зупúнку...
Пальці притúсли до губ поцілунок.
Корбочка в серце-моє-катеринку
Вúпала... Сніг розкидá свій рахунок.

Щось (ближче рóзмаху вії) втримáлось...
Може від рáдості бути в прозрінні.
Певно тому, як слова відривались -
То облітали за кроками тíні.

13 Травня 2007

загоє час душевні рани
та шрам залишиться навік
а місто знову у тумані
і сльози котяться з повік

а що робити з почуттями
які примушують страждати
і як заснути довгими ночами
коли я змушена чекати

та не повернеться минуле
і помилку не виправиш ніяк
а щастя поруч промайнуло
бо згас чарівний мій маяк

Спливає час і помирають душі…
Живе, іде, щось робить, але то обман,
Він, наче риба, що на суші,
Раптово зникне, як туман…

Ось так і я – живу, але навіщо,
Яким є сенс мого буття,
Коли мій день такий же, як і інший,
Нащо мені таке життя?

Не маю забаганок я багато,
Одне у долі я прошу.
То буде моє вічне свято,
Коли я слово вимовлю: «Люблю».

Бо сенс життя втрачає без любові,
Для мене – це неоціненний дар,
Це навіть ближче, ніж брати по крові,
Кохання – то для двох вівтар.

Тож, люди, бережіть своє кохання,
Бо вас воно знаходить, а не ви,
Щоб потім ви не несли покарання,
Не слали небу сльозні молитви!

Ти наче буря увірвався до життя,
принісши мотлох і сміття,
і мирний спокій у душі забрав,
частину серця назавжди украв.

Тебе люблю й ненавиджу водночас
й для мене важко згадувати нас,
а серце й досі ще стікає кров*ю,
невже оце звемо любов’ю?

Якщо ненависть і кохання віддаляє крок,
я милий дякую тобі за цей урок
або хоча б за те, що щирий був
і швидко так мене забув.

Осінній смуток огортає душу,
Своє кохання втратити я мушу,
У неба я одне питаю:
«Навіщо це, за що страждаю?»

Воно мовчить сьогодні, і байдуже
Ти дивишся на мене,друже,
І навіть слова не промовиш,
І поцілунку з губ не зловиш.

Твоє кохання – це мій біль,
Мій смуток і моя відрада,
Воно пече, як рану сіль,
Проте тобі я завжди рада.

За все, що було, дякую тобі,
Хоч розійшлись, як в морі кораблі,
На згадку про тебе залишу собі
Картину твою Сальвадора Далі.

Темна ніч спустилась в місто,
розкидавши зоряне намисто,
хмари місяць взяли у полон,
дощ стікає до моїх долонь...

Думка лине в далечінь,
серце прагне в височінь,
де моє жива кохання,
що згубила вчора зрання...

Милий, прошу, ти пробач
сльози, крики та мій плач,
я земне життя покину,
я до тебе думкой лину...

Стану квіткой на весні,
лиш з*явись мені у сні,
спогад світлий нагадай
і до себе забирай...

Подаруй мені ти крила,
щоб з душі злетіла брила,
мрію лиш про тебе я,
вічна ти любов моя...

На небі блідий місяць сяє,
Зірки спалахують у тьмі,
А моя доля з серцем грає -
кохання віддає зимі.

А як його забути можна
Цей дотик ніжний теплих рук,
Коли тобі хвилина кожна
Дарує відчуття солодких мук.

Чи можна смак п'янкий забути
Коханого цілунок на губах,
Хіба ж це можна ще десь бути,
Крім у коханого в руках?

Хтось каже, що чудес багато,
Хіба любов - це щось таке?
Мені здається, що це свято,
Кохання - то лише святе!

Прощалися під ранок дві свічі...
Цілує вечір. Обіймає ранок.
Самотній звук зі спорожнілих склянок.
Прощалися під ранок дві свічі...

А сніг сміявся з тінню на вікні.
Хотів ввійти, забувши небезпеки.
Чекає час. Збирає картотеку.
А сніг сміявся з тінню на вікні...

Лоскотний шал. Химерність килимів.
Сидить фотель, сховавши білі руки.
Порожність ночі прочиняють звуки.
Лоскотний шал. Химерність килимів...

Годинний бій. Усміхненість хвилин.
Ранкове ралі спрощених реакцій.
Світанок суму, повний сатисфакцій.
Годинний бій. Усміхненість хвилин...

Безжурність фраз. Проломи без дверей.
Рослинний запах збудженого двору.
Блакитне сяйво прочищає пори.
Безжурність фраз. Проломи без дверей...

Зимовий лет. Без сумніву. Без нас.
Палац із льоду. Луна-парк ілюзій.
Кристал води. Сніжинки, впалі в шлюзи.
Зимовий лет. Без сумніву. Без нас...

А сніг сміявся з тінню на вікні.
Хотів ввійти, забувши небезпеки.
Чекає час. Збирає картотеку.
А сніг сміявся з тінню на вікні...

Холодний звук. Альтанка. Едельвейс —
Немов живий... малюнок на шпалерах.
Порожня чаша. З’їжджена галера.
Холодний звук. Спекотний едельвейс.

Світає ДЕНЬ
Натруджено – завзятий,
Усміхнений,
Збурунений,
Ясний.
Прийми його,
Немов найвище СВЯТО,
Себе у кожну хвилю перелий!

Візьми цей ДАР.
Зумій його збагнути.
А головне –
Ніколи не мовчи.
Якщо БРЕХНЯ
плете підступні пута –
Кричи!

Коли не хочеш
Знову буть совою,
Що починає в темряві політ,
То не фальшуй
І не торгуй собою -
Уже немало БРУДУ бачив світ.

Ну от і ДЕНЬ.
Тобі його ТВОРИТИ.
Щасливим,
Добрим,
Світлим пронести!
…Вогонь у серці
Важко запалити,
Але ще важче ПОТІМ
Зберегти.

Коли до Сибіру лягла їм дорога,
То двір всиротився й задумався сад,
Поменшала хата, і цвів лиш город.
Лежав на стежині побитий собака,
Якого підстрелив наїзник лихий, —
Пес жалібно гавкав і вив од розпуки,
Не міг ланцюга перегризти завчасно,
Аби боронити невинних людей.
Забрали корову, кобилу й лошатко,
Погнали гуртом у голодний колгосп.
А кролики білі у клітці стенались,
І порпались кури на грядці ясній,
Яка усміхалась цибулею й кропом,
Вмивалась росою і грілась бузком.
І сад онімів, і дерева старіли
Під грузом зчорнілих галузь.
Не чулося слова господарів добрих,
Що, наче дитину, той сад берегли, —
Вони розмовляли з ним тихо й печально,
І, певні розлуки, що статися мала,
До кожного дерева клали уклін.

***
Дві половинки ти
знайди,
І з’єднавши серце
утвори,
Серце вічного
кохання,
Ти з’єднай їх
навіки!
***
Серце мліє і болить
Тебе чекає й жде.
Лише тебе люблю, кохаю,
Надіюсь, мрію і чекаю.

Опять весна настала,
Ко мне любовь пришла.
Нет! Ее я не ждала !
Я лишь хочу забить:
Его глаза,
Его улыбку,
Его тревожный взгляд.
Зачем меня ты мучаешь?
Скажи в чем провинилась я?
Нет! Любить я не хочу!
Не надо! Опять влюбилась.
Весна закончится.
Опять страдаю Я!

Дикобраз та їжачок
Мають сотню голочок.
І задумалась Маринка:
- Може, їм сестра
Ялинка?

Наталка - це моя сестричка.
Вона мала, як рукавичка.
для неї казочки читаю.
Її від півня захищаю.

Ну що ти, що ти? Тихо, тихо, ша!
Сестричка спить, іди до мене, серце,
Синочку мій. На відстані ножа
Ти так на батька… Все-все-все, не сердься.

Вже не болить? Молодшенький не плакав.
Мої маленькі… А тепер – чекати.
Чи ти забув, що у слуги Гекати
Не гірша за твою остання дяка?

Я царська дочка! Ти забув, мій муже?
Я щедрі жертви ношу на вівтар –
Твоїй царівні полюбились дуже.
Тобі ж, Ясоне – найдорожчий дар.

Ой люлі-люлі. Діточки поснули.
Хороші дітки. Так тобі, Ясоне.
Пощо майбутнє, як забув минуле?
Замало злото-руна? На червоне!

Будь проклятий! І проклятий – живи!
Я батька зрадила для користі твоєї!
Своїх дітей… Але твоїх – гляди!
… І ти гляди. Отак тобі, Медеє.

Весняні крапельки дощу
з долонь своїх не відпущу
і питиму їх чистий смак
із губ твоїх, що ніжно так
торкнуться солодко моїх.
Цю мрію в серці я зберіг.
І номер телефону твій.)
Приємних снів, солодких мрій...

1

… І кожен вірус набутий
Має власну роль відбути
І функцію виконати…
В свідомість віруси потрапляють
В різні моменти
Експерименти,
Сни,
Реальність
Духовенство
Та християнська адаптація…
Сни…
- Спустись до темної води…
Мороз по шкірі,
Передчуття убивства.
Він спустився.
- Ось дивись…
То шкірянка одного товариша
Пробита зі спини
Два рази
З якоїсь зброї вогнепальної.
Мороз по шкірі.
- А де ж ти тіло заховав?
- Його водичка темна поглинула,
Очерет і таке інше…
Новий слайд:
- Щось хлопців мало… Навіщо ти NN убив?
- Він був за Ющенка!
Ви уявляєте? Він був за Ющенка!
- А це хіба причина?
За Ющенка була вся Україна,
Піди ж їх завали!
- Та не пизди… Так легше дихати…

Де антивірус взяти???

Темна вода відкрила своє лоно
Усі бажаючі і небажаючі, я прошу,
Спустіться донизу,
До темної води,
Вам Сатана пробачить всі гріхи
Зітре всі кроки, що були назад,
Замаскує всі сліди…

2

На щастя,
На твоє бісове щастя,
У більшості випадків
Гнів – річ скороминуча.
Персональний ісус пробачив твого янгола
І реабілітував,
Але хід подій це особливо не змінило.

1+1-1

Коли ні в кого сумнівів не було,
Що вони загубилися,
Що всі загубилися,
Це почало їм подобатися.
Почало подобатися бути загубленим,
Як іграшка,
Як непотріб.
Більшість людей
Сучасного суспільства –
То непотріб,
Не більше.
Закамуфлювалися,
Сховалися в траві
Соняшнику та канабісу
Для смаку взяли з собою
Кілограми кокосів
І два банани
І почали вичікувати.
Ще вкрилися тоненьким шаром
Дивної плівочки
Через яку я просто не міг їх зідентифікувати…
І жоден персональний ісус не пояснить,
Чого чекали їхні підопічні.

2

Персональний ісус доволі витривалий
І терплячий,
Немов ісус вигаданий.
Він майже не лишав приміщення гуртожитку
І ти не знав, що тобі робити.
Осінь роздягнулася і зникла,
Прийшла зима, щоб одягнути осінь
І з’їсти нас.
На вулицях ходити страшно –
Ти все одно у полі її зору.
Але доводилося,
Доводилося блукати центральною частиною
Догниваючого індастріалу,
Чекаючи, доки персональний ісус
Звільнить місце для тебе,
Поступиться своїм розпачем…
Він вже давно завів на тебе справу…
Стрьом суцільний,
Курва-радіо!

1

Трошки проблем,
Трошки депресії
Порушень сну
Чорних думок…
Трошки антидепресантів,
Трошки алкоголю –
Мій звичний ритм життя…
Трохи відчуттів, що не встигаю,
Трохи передчуттів армагеддону,
Трохи якихось переживань…
Стала Планка.
Трошки кошмарів,
Недоспаних ночей,
Неголеного обличчя,
Немитого волосся,
Мішків під очима,
Трохи рок-музики…
Трохи кохання,
Трохи розлуки,
Трохи дивних друзів,
Трохи ізольованого світу,
Трохи суцільної замкненості…
Трохи листів, які потребують відповіді,
Трохи ліні,
Трохи недовершених речей…

Все частіше зависаю…

Цікаво, чи коли-небудь цьому буде покладено край?
Я стану коли-небудь іншим?
Так це межа… але я певен,
Що мені варто хоч сто меж перетнути –
Я не змінюся…

А може все так і має бути?
А може все не так вже й погано?
А може життя все ще триває?
Можливо, справді, все буде добре,
Бо так і має бути…
Можливо, справді, твій випадок –
То не найгірше з того, що могло трапитись…
Придивися ближче до себе
І ти побачиш…
Світло…

Ти перетнув цю межу,
Цей кордон… і перетнув цілком легально…
Покарань не буде…
Йди далі,
Доки світло горить
І, можливо, тобі,
Так, саме тобі,
Відкриється істина…
Тільки не зупиняйся,
Чуєш, чуваче,
НЕ ЗУПИНЯЙСЯ!..

(/)

Суцільний індастріал
Догниваючої економіки
Сірими районами
І напівпорожніми кварталами
Індустріального центру
Влився в твою кров.
Волосся,
Яке росте з твоєї шкіри
Колосся
Оспіване недобитими класиками
Росте з твого чорнозему
Який не встигли вивезти,
Але який встигли отруїти…
Авта радянського виробництва
І пам’ятники радянського виробництва
Свідчать про героїчне
(для когось)
Червоне минуле…
Це всього лише маржіналізм,
Це межа,
Це вихід за рамки,
Але там настільки темно…
Потрібну стежку доведеться шукати навпомацки
І кожний невпевнений крок коштуватиме тобі життя
І жодна хиба не буде пробаченою…
Це межа…

-

Незнання закону граничної корисності
Не позбавить тебе відповідальності.
Коли ти остаточно зруйнуєшся
На землі місця не буде.

1+1

Дроби – це не вища математика,
А вища математика – це не сенс життя.
Хоча хтось і заклав фундамент математичної школи.
Австрійські економісти
За кухлем пива
Вирішували справи своєї країни.
Все кудись йшло.
Хмарою насувався прогрес.
Мов сонце згасала цікавість…

5

Коли-небудь агресори з’їдять все.
Я агресор.
Але я не такий, як інші агресори.
Я розумний
Але я не Ейнштейн
Я скритний
Але я не ядерна міна,
А тим паче не хімічна атака.
Я можу легко образити людину,
Але я не президент Білорусі,
Я самозакоханий
А могло би бути інакше?
Я чорно-білий,
А міг би бути жовто-блакитним.
Я не дуже приємний,
Але ж я не Садам Хусейн…
………………………………
Я просто є.
Жахіття тривають.

1

Головний недолік пасивного відпочинку –
Думки.
Від людей ліпше не відпочивати,
Оскільки думки,
Що приходитимуть до тебе,
Коли ти наодинці,
Будуть тиснути на тебе більше,
Ніж люди.
Люди – усього лише квіточки
На могилі бога.
Бог справді помер.

(/)

Напівзруйнований індастріал,
Що став твоїм життям,
Так просто тебе не залишить…
Нерідко він стає причиною війни,
Щоб додати сенсу твоєму існуванню,
Війни жорстокої і затяжної,
А найголовніше
Внутрішньої.
Поляки б заздрили.
Це їм не польсько-кацапська
Під прапором біло-червоним,
Це щось більше
Це громадянська…
І ти, стомлений, виснажений
І вичавлений
До останнього відсотка,
Ковтаєш декілька пігулок екстазі
І заходиш в нічний клуб,
Щоб дещо розвіятися…
Але війна всюди…
Тому ти і тут зустрічаєш
Декількох хлопців
В адідасах за сорок гривень
І з сталевим кастетом в кишені –
Представники найвіддаленішого району,
Але вони не хочуть в це вірити,
Постійний аутотренінг говорить їм,
Що вони the best вони –майбутнє нації.
Вони виводять тебе,
Вичавленого мов лимон,
Надвір
І розривають твою шкіру…
Декілька місяців на адаптацію
В реанімації
Гарні медсестрички,
Капельниці,
Щеплення
Бридкі пігулки (це тобі не екстазі)
І ти знову в формі,
Ти повертаєшся до життя,
Проблем
І нудоти.
Постає питання:
Що далі?
Шчо далі?!
Шо далі?!!
Далі?
Далі?
Далі?
??????
(нічого).

3

І коли випадково ми зустрічаємося
на гучних перехрестях,
То проходимо повз, навіть не привітавшись
Це зрада? Це забуття? Чи це
просто дешеві понти?
Пристосування до нового?

+

Невимушено з’являється якась мужність,
Самовпевненість, ні?
Шкіра твердішає, чоло кам’яніє, очі холонуть
Крім жорстокості, ти в них більше
нічого не побачиш.
Може це передчасна смерть?

+

Дівчинко моя, мабуть ти просто дуже змінилася
Мабуть я дуже змінився…
Ми не бачились усього якихось півроку,
Але з цим шаленим швидкоплином цей
проміжок часу
Може скинутися на добряче десятиліття…
Нам ліпше не бачитись більше, пробач…

+

Порозуміння – річ неясна. Воно як райдуга.
Щоб воно виникло необхідно поєднати те,
що поєднати, в принципі, неможливо,
Необхідно змішати сонце, небо і воду,
після чого з’їсти цю суміш…
Ми ніколи не досягнемо порозуміння…
Це нірвана. Для обраних.

2

Це жахливо
жити
в одній кімнаті
одного гуртожитку
з персональним ісусом
і персональним ангелом.
Харчуватися з одного столу.
Ходити в один туалет.
Але ще жахливіше, коли
ісус ампутовує твоєму ангелу
крила за п’янку і відправляє його,
скаліченого,
у заслання –
таке важке, далеке і настільки страшне,
що Стус міг бачити таке тільки в одному
з найдовших своїх кошмарів.

Від персонального ісуса не приховаєш
свої вади.
Особливо вночі,
Коли чіткіше відчуваються вібрації,
А звук дверей,
Що зачиняються,
Проходить оголеним лезом по корі
Твого мозку.
Це жахливо.

Якщо персональний ісус відчує
хоч найменші коливання –
тобі капець,
чувак,
тобі капець!
Ці відчуття не можна порівняти
Ні з якими іншими.
Хіба що з тими,
Які відчуваєш
За три хвилини
До страти.
До власної страти.