В нервном тике бьется минералка
На стареньком гостиничном столе.
Зимний город ночью чист и ярок,
Тих и пуст, и призрачен вполне.
В нем глянц и терпкость сонных полустанков,
Что на путях из пункта А в пункт Б.
В нем беспардонность и живучесть шавки,
Что ластится – чего уж! - и ко мне.
Луна, в окне упрямо отражаясь,
Летит на дно почти твоих зрачков…
Да, в этом городе не спится точно так же,
Как и в любом другом...

И та, что за левым плечом,
И тот, что за правым - стеной,
И те, чьи жизни - мираж
Покорно пойдут за мной:
Ни жертвой, ни палачом,
Ни властвовать, ни служить,
Змеиными тропами днем,
И ночью на блеск свечи
Туда, где живые сны
Сминают в труху покой,
Туда, куда рвутся все,
Чтобы побыть собой.
…Я поведу туда
Безмолвный свой легион,
Где рушатся города
На диком витке времен -
Там каждый найдет свое.
Не потерять бы вновь…
А та, что за левым плечом,
Та просто идет – за мной.

З якого поля йдуть єдинороги
У сни мої уже четверту ніч,
В оголені пейзажі протиріч,
Що плутають уяву... чи дорогу

У кращий світ, захований в мені,
Де тіні мрій пророчі... чи пропащі?
І білогриві сни у темні хащі
Везуть мене на вигнутій спині...

Стискаю у долоні сонце зрання,
Ним спалюю я тисячі страхів.
Світає... І шпилі міських дахів,
Немов єдинороги, сплять в тумані...

Обычайник на огонь поставлен,
Стихла ночь, оставшись за окном.
И чего-то будто не хватает,
Тяжко принемыслилось.. о чем?

Нам с тобой достался целый свечер
Прорастать руками сквозь рукав,
Парасловья, вздохов, надреченья...
Немоты пришедшего ничта.

Книги огорбатили приполку,
Вымерцали свечные огни.
Мы дыханье разделили, - толку! -
Друг без друга продышать смогли.

Ты вдали. Уж утро наступает.
Сонные стихи мои пусты.
На огне вскипает обычайник:
Нелюбовь, несчастие, неты...

***
почекай, ще трохи, не втікай.
лиш того прошу,
перстом торкнися,
замри у своєму торканні,
очима заглянь на мене,
застигни у позорі свому,
впади трьома волосинами
на високе чоло,
слово зрони,
най воно застигне біля
моїх вух.
не йди, твоє чекання -
тепер вічність зі мною.
21.09.06

Я думаю про тебе день і ніч,
А ти про мене навіть не згадаєш.
Сиджу зі свóїм смутком віч-на-віч,
А ти напевно іншого кохаєш.

І срібні переливи солов*я,
Мов гострим лезом - по життєвій нитці;
Ось тут душа лишилася моя
Разом із серцем у химерній клітці.

Даремно зорі плачуть із небес
Не змити біль небесною водою.
Тобі завдячуючи я воскрес,
Тож і вмиратиму - як жив - ...тобою.

Осінь стелиться вільно,
Дихає в тишу повільно,
І ніжно так, мелодійно,
Співає пісню лелійну.

Пробила звістка ніч тривожно
І віддалився від мене ти.

Стиснулось серце судорожно
І не хотілось вірити…

Вона чарівна і хороша,
Мені ж потрібно далі йти,

Щоб не згубити тебе в дорозі
Й обов’язково себе знайти.

Зневажаю щеміння,
що залишило тління
й гострокуте каміння
замість душі...

Я заріжу собаку,
що стоїть при дорозі,
ту усміхнену курву
з міліоном наймень.

Ти прийшла,
не питала,
і батьків ображала,
і спалила мій дім...

Я заріжу її!
І без тіні сумління,
адже попіл й каміння
не знають жалю.

І піду битим шляхом
у ту точку склепіння,
де розжарене сонце
гине в обіймах землі...

цикл "жіночі портрети"

Вікно бачило багатьох до нас,
Її очі спостерігають вже за нами:
В підворіттю прочинено світить
Хатніми принадами старої жінки.
Її сплетено-сиве волосся
Тримається на потилиці однією
Шпилькою з відламаним зубчиком.

Неділя. Навпроти грають весілля,
Нудкий запах смаженого,
Веселі вигуки і музика,
Хвилина до дощу.

Бабуня присперлася до підвіконня,
Зорить на люд і події,
Позаду неї видніється темна кімната,
Стіна із надщербленим дзеркалом,
І, зопевно, світла діра дверей коридору.

Старість не приймає нас до життя,
Залишається місце до спостережень.

Життя і Смерть - вічні коханці,
Злилися у жагучім танці,
Кохання отим танцем править,
Чи щиро то, а чи лукавить...
За роком рік віки минають,
Світи з'являються й щезають,
Народ знов змінює народ,
Для них ж епоха ціла - епізод:
Над ними влади Час не має,
Що із небес зірки стирає.
Вони обіймів не розіймуть
Й коли пекельні вітри здіймуть
Піски святого Небуття -
Лиш тихо-тихо зарида Життя...

Серце моє, дай підказку,
Чом душа заціпеніла,
Але правду, а не казку,
Ту що я б почуть хотіла.
Сум безмежний чом в очах
Віднедавна поселився,
Чом шукаєш ти в ночах
Забуття, щоб біль упився
Цим цілющим диво-зіллям?
Не потрібно, не прощайся,
Моє серце, з божевіллям,
Ти в полоні залишайся
У жагучих почуттів,
Аби холод порожнечі
Душі спустошить не зумів.

А скоро дощ.
Літаю високо...
Кохання.

Ти пишеш лист.
Із усмішок...
Чекання.

Нап"юсь дощу.
І відпишу тобі...
Бажання.

В рожевім трамваї,
У сивім віконні
Усмішка сіяє
Дитяча спросоння.
Це дума про сонце
Школярка мрійливо -
Заглянь у віконце,
Даруй мені диво.
А поруч старіє
Маленька бабуся
Усмішці радіє
І плаче... Дивлюся,
На відблиск зіниць їх
Старечі, дитячі -
Життєві дрібниці
І клопоти натще.
І крикне недоля -
Несхожі панянки...
А доля поволі -
Лиш ззовні, лиш зранку.

Я стою на вершині - чолі крижаної гори,
Вітер сипле у спину докучливі перестороги,
А на сході здіймається сонце - провісник прозріння.

Я нарешті дійшла до тієї ясної пори,
Коли запросто можна об спогади витерти ноги
І піти уперед, надихаючись чистим сумлінням.

Ми зараз судим Доріана,
Вважаємо, що він - суспільства рана,
Що він – це монстр, не людина,
А в чому ж суть його провини?

Він щастя змалечку не бачив,
Не знав любові матері своїй,
Ночами плакав він від жахів,
Шукаючи спокій душі малій.

Ви дорікаєте йому багатством,
Жахаєтесь нестримності його бажань,
А як позбутись юнакові «рабства»,
Що лорд безжально нав’язав.

Чи винен Доріан у тому,
Що доля, дарував красу,
Забула і про силу волі,
Яка так необхідна юнаку.

Він наче човник без вітрил,
Який потрапив у бурхливе море,
Він нісся по життю на мріях крил,
Бажаючи позбутись горя.

Але до берега пристати він не зміг,
Бо "вчитель", показавши всі шляхи,
Забув про компас, який би допоміг
Знайти зернятка правди у житті.

І врешті-решт він заблукав,
Заплутався у власних вчинках,
І від краси він вже страждав,
І вічна молодість – це теж помилка.

А ось тепер у залі суду,
Виносячи на світ «сміття»,
Ви на потіху люду,
Руйнуєте його життя.

Я бачила знову Десну у ві сні,
Пісок вигинав берегами.
Лілеї пливли по блискучій воді,
Ми з братом в човні пропливали.

Дитинство вернулося ще раз на мить,
Як сонце зійшло з-поза хмари,
Де сосни пускали верхівки у вись,
Не б'ючи уклін під дощами.

І літо чудове, казкове цвіло
В той край я знова повертаюсь,
Де губиться в зелені рідне село
І ночі серпневі зникають.

Розжарений подих торкнувся щоки,
Крізь сутінків плащ бачу твій силует.
То втрачене місто втіка у віки,
Дивлюся услід крізь розбитий лорнет.
Сліди замете почорнілий пісок,
Й вуаль з павутиння затягує очі,
А тихий, протяжний, сумний голосок,
Він Реквієм місту співає щоночі.
І сльози небес, що оплакують дні
Минулої величі й піку культур,
Загасять слабкі, ледь помітні, вогні,
Заховані в мертвих зіницях скульптур.
Той рев, що навічно у пащі завмер,
І вітер куйовдить розпатлану гриву,
Що з каменю висік маестро химер -
Стоїть крізь віки, крізь незгоду і зливу
Той лев. Охоронець старих королів,
Що прах їх не має спокою під нами,
Бо здмухують попіл з старечих голів
І топчуть бездушно брудним ногами
Нащадки. Закохані в запах металу,
Забули про колір старих кам’яниць.
Собори та вежі руйнують помалу,
І парки, що стали притулком п’яниць.
Сьогодні так модно звучить «бездуховність»,
То вітер розносить безглузді слова.
Відлунює в тиші загублена совість
І тужить Катедра, неначе жива.
Облуплений ангел тремтить під дощами
І крила промокли – йому не злетіти.
Він прагне небес, а прикутий до храму,
Де вічність на паперті мусить сидіти.
Бруківка розхлюпує цокіт підківок,
І площу освітить самотній ліхтар,
Як фото з старих, чорно-білих листівок
Палає на вогнищі огненних хмар.
І мовчки Діана в скорботі заплаче,
На тріски розтрощить свій тризуб Нептун,
І, може, прозрієм, та вже не побачим
Й торкнеться розпука обірваних струн.

На місці мого поранення
Ніхто не знайшов гільз,
Ані холодної зброї,
Ані отруйного зілля.
На місці мого поранення
Виріс колючий дріт,
Що обмежує досі
Бурхливих чуттів свавілля…

Куля навиліт, підняли стелю на вила
Були би вбили та смерть взяла вихідний...

На місці мого поранення
Ще трохи помітні шрами
Вони прикрашають
Хоч я і не чоловік.
На місці мого поранення
Театр комічної драми
Щоб подивитися
Просто натисни 'click'

Флористика

Коли говориш щось важливе
Хлопчики посміхаються і дарують ромашки
Що, коли не говорити?
Хіба вони зацвітуть бур’янами?

Пояснюєш:
Важливо тільки те, що ти відчуваєш
І кожної ночі цвітеш кольоровими снами,
А на ранок пахнеш конваліями…

Шкіра

Я
Люблю тебе
На дотик
Навіть з набором дурних анекдотів
Дотикай частіше
Моя шкіра не буде проти…

Пап’є-маше

Щось пусте всередині,
Ти не любив під дощем.
Розмокають форми у паперового принца.
Залишаються тільки слова –
Беззмістовні кліше
Я не хочу втрачати...і ставлю тебе на полицю...

Плаче дитина –
Зливається з своїм плачем
Заливається небо дощем
Мироточить святиня

Неспростовано винна
У сотні дорослих проблем
Недоліплена стомленим скульптором глина …

Закінчення?

Бабусі, що помирають у переходах
Переходять і опиняються вище міліціонерів…
А ті охороняють їх, накритих брудним целофаном
До з’ясуваня обставин…

Розхристаний
розгвезьганий
брудний пилюжний вітер
розтирає між пальцями
каміння
кришиться, мов попел
Попелясті сутінки
Ми пізнали одне одного
сутність
і страх
Порожнеча десь поза межами
маленьких оболонок
що тріскають по швам
та не випускають метелика
вологі крила –
народження фіалки
пустіть!
лускає –
трісь! трісь!
кришуться розчавлені мушлі
тьмяніють сторінки спогадів
пливе світ в очах.
Світ не чекатиме.
Сорочка має запах твого тіла
вона – моя справжня шкіра
між світом і моїм серцем
між піском і оголеним нервом
між метеликом і оболонкою
Вологі крильця не знали польоту
трісь… трісь… тиша.

Калюжі розіллятого портвейну,
Волосся, вирване в істериках – клубком.
Все починалося з ілюзій і натхнення,
А обернулося – «porazka-точка-com»…


Гранчак валяється, і зілля переллято,
Лавровий лист присох до язика.
Похмілля, сум і вени перетято –
Знайти би лише сили для ривка…


Єдина пляма світла – монітор,
Як те сакраментальне «у тунелі»…
Між плитками свідомості – зазор
І я повзу до нього начебто по скелі.


Я хочу в ту шпарину зазирнуть,
Побачить, що ховають за лаштунками.
Та я з похмілля, і нелегкий путь…
І я не йду – я повзаю провулками.


Спустошеність, блюзнірство – м-м-м-мать моя!
Крізь зуби спльовуєш шматочки слимаків,
Обмацуючи пальцями края
Розкритих стулок спільності гріхів…

Спустошена похміллям
і почуттям власної огидності
риба без луски
змія без шкіри
підповзаю до вівісектора
бризкаючи на нього слиною, кров’ю
і розтрощеними зубами
сичу, як гадюка
«Що ти наробив?»
Де моя медово-прозора
цибулинна луска,
сонячно-тепла і суха?
всередині
від сонячного сплетіння
і вгору до болючої тепер пульсації
завехріння
піщаної бурі
операція «Буря в пустелі»
шепіт пилу і вий вітру
тагнуться за літаками-винищувачами
«Що ти наробив?»
З маленької піщінки
визріває перлина
у вологій пащі слизької од водоростей
мушлі –
колись назбираю намисто
з піску і моря всередині.
«Як ти це зробив?»
Поливаючи абсентом
тіло з обдертою шкірою
він, лукавий, шкіриться:
«Це – легко.»
Титри.
Жодна тварина не постраждала.
жаль
я
не
тварина

І

Світло у кошику
Сніг помаранчевий
Білим був начебто

ІІ

Серце із блискавок
Грім у душі
Як ти змужнів

ІІІ

Небо в метеликах
Спека невдовзі
Ти у дорозі

IV

Туман у волоссі
Перший гербарій
Листок до листка – пара

Стали клубками стежі,
Сплетені із розлук.
Хмарами обережно
Втиснувся тлустий грім,

Не залишивши й сліду блискавиці.
І дивний хор, що чується у нім

Стуком своїм віконним,
Кроками з-за плечей
Витравить із полону
Снів раннім дзвоном дня -

Вставай, щою загубити, хто вернувся
І не лукавив тим, коли прийняв

Сокиру світу з миром.

Без віри в себе – втратиш все,
І не шукай тут чаклунів,
Добробут людям не несе
Медовий присмак пишних слів.

Чи обіцянок щедрий блиск,
Які забудуть через мить,
Але в неправді теж є зиск –
Вона за правду краще вчить.

Вже цвіте бузок білим ніжним цвітом,
Ластівки літають над зеленим житом,
В небі пропливає чарівна хмаринка,
Нас у мандри кличе та веде стежинка.

І біжить за обрій, за поля зелені
Там дуби могутні та сріблясті клени,
Там високі сосни вітер зупиняють,
Мов Атланти небо у руках тримають.

Джерело там чисте та прозоре небо,
Що скажіть для щасття ще людині треба?
Від турбот життєвих серце відпочине,
А душа, мов пташка, у блакить полине.

Боже мій, Боже, як ти витерпів,
Коли мене мучили,
До трактора припинали,
Терзали,
Виривали з корінням,
Проклинали чужими словами,
Устами п’яними
Накликали біду
На мамину хату,
На чисте подвір’я?!
За велінням парторга,
З благословення учителя,
Який вів уроки рідної мови,
Хрест піддавали тортурам,
Ад наступав на Загвіздя,* –
Перевертались в утробах
Недоношені діти,
Спивалась незбудно
Химерна майбутність,
Топились у Бистриці
Хлопці невинні,
Вмирали хрущі на деревах,
В’янули вишні без запаху глею,
Згорали хати,
Спалахнула і Церква,
Щоб люд схаменувся
І вивільнив з серця
Вогонь наш мовчальний,
Що тут спричинив до свавілля,
Щоб хрест мій,
Молитву,
Святиню живу і опору духовну
Ламати, топтати,
Щоб шлях до небес засмутити…
Боже мій, Боже,
Прости і помилуй,
Відкрий сліпі очі
Дурним бузувірам,
Що нині ще ходять,
Що досі ще бродять
Повз Церкву,
Воскреслу в новітню годину.
Прости і помилуй
Вкраїну велику,
Бо впала на неї
Отруйлива хмара,
Яка заплодилась в Загвізді.
Прости та помилуй
І грішника-ката,
Що хрест понівечив,
Що землю скалічив,
Що в душу нам плюнув,
Що в серце заліз нам,
Що дух Твій незгасний
Хотів погасити, –
Його Ти помилуй,
Дітей і дружину.
Довічную пам’ять
Воздай, наш Блаженний,
Тій жінці, що діток
Своїх всиротила…
Помилуй нас, Боже.
Ім’ям твоїм вічним
Клянусь дорожити!
___________________
* Загвіздя – село, що поблизу міста Івано-Франківська

Від Бистриці аж до тайги глухої
Порозсипались молоді літа,
А ті, що потяг дотягнув до Чуни,
Були заперті у барак холодний.
Студене ліжко на сирій землі
Дівочі стегна люттю обдавало
І відбирало все тепло домашнє,
Що з України серце привезло.
Лиш слово рідне, мовлене тужливо
У гурті щирім, що на висланні, —
Лиш слово те відваги додавало
Не тамувало спрагу до життя,
Хоч відзивалось скорбним голосінням
В Загвізді милім, що було в журбі.
Єднало душу з хатою за лугом
Щось незбагненне, що в думках цвіло,
Яке несила побороть нікому...
Ще неціловані уста, пошерхлі од гарячки,
Ронили ймення, благовісне й чисте,
З яким наш край не згасне у віках.

Я намагаюсь вигадати осінь,
якої не було на мапах й в книжках...
Вона прийде вночі. Промінням босим
торкнеться сну на півдні мого ліжка.
Вона, як сукня, куплена на свято
і досі ще не вдівана у люди.
Вона, як місто глиняне. Як хата,
що їй вросли купальські трави в груди.
А ти питаєш, чом мої гостини
завдовжки в серпень – на твоєму старті.
Ну як нам прокидатись в місті з глини,
якого не знайти на жодній карті?

Кожного разу, коли відкриваєш, що ти
в парку, в метро, в літаку – ну завжди в позачассі,
світ, як чужий корабель, піднімає борти
вище тебе, вище істин – наскільки це вдасться.
Кожного разу вертаєш додому навскіс:
вулиці пахнуть юрбою і кавою гірко,
крила здіймає в молитві розчахнутий міст,
березень – кволий, як сонний гомункул з пробірки...
В місті, де в небо не хмари пливуть – кораблі,
в світі, де вишні борти – тільки брук - при основі,
дай мені, часе, живої води і землі,
ключ від своїх таємниць і два зерня любові.

Що сталось з нашими чуттями?
Де лине наша любов?
Де скажи?
Тебе люблю, обожнюю, кохаю...
Не чуєш ти як серце моє б`ється.
Шукаю посмішку твою,
Ці очі, носик, ніжний ротик...
Люблю тебе, лише тебе...
Ти чуєш милий!!!
Де є ти ?

Забулось серце, все пропало.
В моїй душі лиш ти один, лиш ти...
Ти чуєш!!!
Чуму ти в серце моє вліз, як злодій?
Чому забрав мою ти душу?
Як жити я тепер не знаю,
Чуєш я страждаю!!!
Плачу...
Боже милий, чого так серденько болить,
Болить і плаче, знову плаче, знову...

Люблю тебе, люблю ти чуєш!
Забудь, забудь, що говорила.
Це кінець!
Ти знову приходиш до мене на світання,
Коли я сплю!
Сон - це лиш сон, тебе не має.
Це все сон!!!
Ти - ти лиш думка, думка волі.
Забудь, прошу забудь , що було!
Це все омана, сон, примара!
Цього не було...все пропало!
Сталось...
Омана, омана погубила нас, ти чуєш
Це - омана!

Затьмарився розум, і думка пропала...
Що це зі мною?
Примара, я лише примара - без розуму і любові!
Я примара....
Страждаю, чуєш я страждаю...
Плачу, знову плачу, знову...

Чому нам важко жити?
Чому так важко нам любити?
Чому фантазії нас не хвилюють?
Чому серця уже не мріють?
Чому ж фільми на екрані
на казку більш не схожі?
Чому ж в життєвому тумані
нас не цікавлять звичні нам прохожі?
Чому пташина висота
для серця нашого уже не та?
Чому ми ігноруємо красу?
Чому забули про очей росу?
Чому сьогодні ми не плачемо
від щастя? Невже краси не бачимо?
Невже черстві наші серця
забули про прості слівця,
слова ласкаві, ніжні, звучанням жалюгідні,
звучанням вбогі, але такі потрібні?
„Люблю”, ця скромна обіцянка,
не зрівняється із „кохання лихоманка”,
але, яке глибоке значення
у слів „люблю” призначення.

Життя просте безмежно,
але його прожити треба обережно,
щоб жодний вчинок, жодне міркування,
не понівечило чиєсь кохання.

Кохання важко шлях пройти,
бо важко справжнє нам знайти.

Фантазія нас не торкається,
бо серце більш не непокоїться,
бо нас нічого більше не дивує,
ніщо міфічне не хвилює.

Серця не мріють,
бо не вміють.

В житті казок не має,
бо більш ніхто не знає,
бо більш ніхто не покладається
на підлий світ. Ніхто, нічого не міняється.

Людей ніхто не помічає,
бо що таке „людина” ніхто не знає.

Нас не хвилює вишина,
бо нам земля брудна
всі очі забруднила,
запетлювала крила.

Краси не бачимо, не маємо,
бо поспішаємо.

А очі більш не плачуть,
бо зачерствіли, бо не бачать.
Жорстокий світ навчив як жити,
вбивати вміємо, не вміємо любити.

Це не життя змінило нас –
це час,
це люди, ми провинились,
ми не живем – ми зупинились
ми просто загубились.

Ні... я не жив.
То певно Вам здалося,
Що бачив хтось
Як полем я блукав.
То шепіт був,
То вітер,
То колосся...
То тінь Землі
Торкнулась сірих хмар.

Чекають безсонні вії
Очищення від сльози,
А небо уже
Темніє
У передчутті грози.
Ще хвиля –
Сліпучий спалах
Цю темінь
Ножем зітне.
І, може,
В безмовних скалах
Той спалах
Знайде мене...

Збирайся, жінко. Перейди поріг.
Не озирайся – Бог сказав людині.
Твій Бог правий. Це місто - сущий гріх.
А ти і твої діти – ви ж невинні.

***
То й що, що крики? То луна біди.
(Не озирайся.) В них нема душі.
Чиїсь сини. В колисці б задушив!
На ціле місто - щоб і десяти!..
(Не озирайся. Йди.)

Отак їм треба! (Не спиняй ходи.)
То Божа воля. Слухай і корися.
А крики, крики, крики…! (Не дивися.)
Ти маєш Бога – Господу годи.
(Не озирайся. Йди.)

О Боже, Боже, Боже! Відведи!
Ось муж мій, Лот. Іду в його сліди.
(Не озирайся.) Крики. (Грішні, грішні!)
А крики, крики!... Як мені піти?
Я розділяю. Відпусти, Всевишній.

Люблю тебе
Любов`ю ніжною до болю.

Люблю тебе,
Як зірка любить небо.

Люблю тебе
Люблю і все тут
Більш нічого...

Люблю тебе...
Страждаю...
Не бачу...
Сумую...
Не забуваю...

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ,
Хоч і не бачу.
Тому й люблю завжди!

Сьогодні найщасливіший у моєму житті момент.
Сьогодні день мого народження.
День, коли я з’явилася на світ.
„Цей світ такий чарівний”, - подумала я.
Й почавши свій творчий шлях
Я йду у перед.
Йду вперед за волю.
Волю бажану, мрійливу,
Світлу і чудову.
В цей визначний день я хочу
Присягтись любити батька й матір, брата і бабцю.
Але найсильніше матір я свою любити буду й брата,
І вгадайте ще кого... свою кицю.

Я тебе кохаю,
Я тебе люблю.
Кожну ніч шукаю
Очі твої я.
Чом ти так далеко?
Я тебе не бачу.
Чом ти так даремно
Не чуєш мене.
Я тобі співаю, кожну мить я жду
Кожен раз я чую.
„Я тебе люблю”.

Два атоми з’єдналися в один,
Два голуби зробили собі хатку,
Два серця злилися в одне,
А дві душі гуляли в парку разом
Так же і ми знайшли себе

Люд простий, чого ти спиш?
Чом не встанеш ти з землі
І не підеш за Вкраїну
Битись і шукати волі.
Двадцять одне століття ми в неволі
Хоч не залежні,
Але все ж без долі.
Завжди так було й є.
Але що буде ніхто не зна,
Бо, може, злочин той буде,
Який у державі зветься „заколот”
„Заколот за волю”

Любов – це почуття блаженства.
Вона зникає так само миттєво як і з’являється.
Чому ж ми кохаємо,
Так ніжно і ласкаво, ніби увісні?
Ніби у грудях так сильно щось стискає,
Щось неймовірне, щось дивовижне
І неповторно красиве і бажане.
Любов – це вся краса душі і тіла.
Любов – це мить насолоди.
Це мить, яку називають коханням.

Я сумую і страждаю
Я тебе не забуваю
Кожну мить тебе люблю
І нікому не скажу.
Що тебе я покохала
Покохала до нестями
Я не тямлю що роблю
Бо тебе „I love you!”

Закриваючи очі, я бачу тебе,
Твої очі наче палаючі вогники.
Вони дивляться на мене
І я розумію:
„Що занадто сильно тебе люблю”.

Дівчина, як квіточка –
Росте, цвіте, засихає.
А для кого?
Для себе чи людства?
Чи для Бога нашого?

Росте, цвіте, засихає
І волі не знає.
Все шукає і шукає,
Того принца свого.

А той принц далеко звідси
Другу забавляє.
Забавляє та не знає,
Хто в світі чекає.
Чи полюбить, чи забуде,
Чи в бою поляже?
Тож кохайте, та всі пам’ятайте,
Що любов перед очима може промайнути!!!

Что сделать, чтоб тебя забыть?
Что сделать, чтоб забыть любовь,
Которая сердце мое сжигает из нутри?
Хочу забыть то, что было и есть на самом деле.
Хочу еще забыть себя, но не могу все это сделать.
Потому что я не могу убыть любовь.
Которая убивает меня вечно.

У горі всі стоять,
Мов ті німі.
Пішли на цвинтар і забули.
Замовкли в тишині нічній.
Замокли вони не даремно,
Бо суд страшний іде,
Де наші браття молодії
Прийшли й забули, хто і звідки.
Забули все і матір й батька.
Забули, де живуть вони.
Забули „хто?” убив їх і за „що?”
Забули, бо Господь сказав:
„Пробач усе і прощенний будеш”

Ти знаєш, що я тобі скажу?
У сні, в якому були ми,
Світило сонце ясно, і небо було чистим,
Наче у ставі вода.
У нічку темненьку світять зореньки ясні.
Одна із зірочок ти, яка веде мене
До світлого майбуття.
В майбутньому дуже далекому,
Будем ми завжди разом.
Разом ми були, є і будемо завжди.

Сині хмари заступили небо.
Зайшло за обрій сонце „золоте”,
А над горою великий птах літа
Шукає він свою сім`ю,
Яку він загубив в тумані моря голубого.
Глухий туман вкрив море синє,
Разом із ним орлиха з орленям.
О Боже мій, чому караєш ти їх і за що?
Пройшло багато років з того часу!
Орел зістарівся зовсім,
А бідна Орлиха з орленям блукає в сизому тумані.
Дороги не знайшовши вмерла,
А оленятко до сих пір шукає батька свого.