Ми на кожному місці актори
Тої сцени, що зветься життям.
День і ніч – то лиш ряд перетворень,
Перевтілень одного буття.
Знов на вікнах опущені штори,
Сотий раз копіюється гра,
Імітуються радість і горе,
Буря оплесків й дружне «ура»...

За вірність нині келих підіймаю,
За щиру ніжність наймиліших рук,
За те, що ти до нинішнього маю
Так берегла кохання від розлук.
За те, про що ніхто не знає в світі
Крім нас обох, щасливих назавжди,
За ті листи, що так чуттям зігріті,
Котрі мене боронять від біди.
За те, що ти так можеш зрозуміти,
Жіночість, біль віддати до кінця,
За цю весну й зігріті серцем квіти,
Що так тобі, кохана, до лиця.
Ну що я сам, розчулений до краю,
Життя без тебе, – доля не моя.
Ну що я сам без твого "Обіймаю",
Без слів оцих в листах: "Завжди твоя..."
Кохана, від розлуки до розлуки
Живу тобою, рідна, увісні
Цілую наймиліші очі, губи, руки,
Навіки подаровані мені.

Сиротіють батьківські хати,
І ще довго у снах мама й тато
Будуть нас до воріт проводжати,
І назустріч подвір’ям іти…

Здається часом – винен, що живу,
А вас немає – Ігоре та Юро…
Я бачу вас не в снах, а наяву,
Розбивши забуття товстезні мури.
Я чую сміх ваш щирий і дзвінкий,
І в котрий раз дивлюся вам у вічі,
А ваші недоспівані роки і весни
Вже ніхто не перелічить…
Але і з Лети пам'ять проросте,
Щоб стати птахом, променем, травою,
І знову забрунькує й зацвіте
Древо життя у вас над головою,
І світлий шлях ваш вкриє первоцвіт…
Ви ждете не печалі напускної,
А радості, що наповняє світ,
Одвічно розтривожений весною.

Так сяють зорі на світанні
В оці жовтневі тихі дні!
Нам осені пора прощальна
Отвіт дарує – «так» чи «ні».

Чи те збулось, чого жадалось,
Чи марно страчена весна?
Які чуття в душі зостались
Як келих випито до дна…

Ні, не здолає безнадія
Наснаги сповнені серця,
Коли вони плекають мрії
Й вбирають осінь по вінця.

Хай біля тебе будуть ті, що розуміють,
Надія, віра і любов в душі зоріють.
Не оглядайся на літа – старі чи нові,
То просто час збирать настав плоди любові…

Щасливий той, хто друзів вірних має,
В житті і смуток замикає круг.
Коли в надію віру ти втрачаєш,
Тобі на поміч завжди прийде вірний друг.
Умій цінить за різним – найдорожче,
І суть простих, невишуканих слів,
Бо в цілім світі, знаю я – ніхто ще,
Без друзів залишитись не хотів.
Я дорогих дарунків не чекаю,
Бо слова щире – найцінніший дар.
А є слова, що наче окриляють,
Й злетіти хочеться аж до найвищих хмар.
Правдивим будь і в кожному діянні
Ти найсвятішим запали свій дух,
Нехай завжди – у щасті і ваганні,
З тобою поруч буде вірний друг.

Присвята Роману Купчинському
* * *
Хіба не чудо ці пісні,
Написані поміж боями,
Як кров лилася ручаями
В одній за одною війні?

Хіба не диво та любов,
Що серце кожне наповняла,
Стрільця і цісаря рівняла,
Вмирала й воскресала знов?

Ще розтануть сніги і прокинеться літо,
І піснями ударять в серця солов’ї,
І розквітнуть, я вірю, в саду нашім квіти,
Що їх ніжно так пестили руки твої.
Не зів’янути їм, незабутнім, довіку,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совість пречиста і пам’ять свята.
І тоді з забуття,запізніло, нам знову
Подаровані будуть довіра і дар співчуття,
В зачерствілій душі озоветься промовлене Слово,
І в маленьких долонях нестиме надію Дитя.
Бо зима відступає і крига скресає на ріках,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совіть пречиста і пам'ять свята...

Нечутно попід вікна ходить вечір,
Поміж сестер засяла зоря...
Я ніжно обійму тебе за плечі,
Коли останні промені згорять.
Радітиму, як діти, й щохвилини
Дивитимуся в карі озерця,
Впаде роси вечірньої краплина
У хмелем переповнені серця.
А потім, на прощання, коло хати
Я поцілую дорогі уста
Й подумаю: невже ще хтось кохати
Тебе у світі зможе щиро так?

Потрібен час, щоб оцінити втрату
Людей, котрих любив ти стільки літ,
І за життя не встиг їм це сказати,
Яке минуло, наче первоцвіт...

Думки долають про добро і щирість,
Що дарувать вагаємось,на жаль,
І журавлі, які летять у вирій,
Бентежать знов забуту вже печаль.

Одні відходять, іншим треба жити,
Так було завжди на оцій землі,
Запали в душу спомини і квіти,
І ця прощальна пісня журавлів.

* * *
Перша осінь без тебе і літо…
Простяглися у вічність роки…
Розлетілись у світ наче діти
Надруковані другом книжки.

Розділились на «до» і на «після» -
Кожен день, кожна мить, кожен біль,
І лунатиме синова пісня,
Як присвята любові тобі.

Тихим щемом бринітиме нота,
Що в останнім акорді згаса,
Даруватимуть спомини фото,
Наче яблука – батьківський сад…

Вже залишили гнізда лелеки,
Як судилось і нам залишать,
Нині тут десь твоя недалеко
Поміж нами витає душа…

Перша осінь без тебе і літо…
Простяглися у вічність роки…
Розлетілись у світ наче діти
Надруковані другом книжки.
2006

Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем
Тебе кохаю я, забувши все на світі,
І відчуваю в точці „Я” солодкий щем.

Цей щем солодкий треба притупити,
Аби не закінчилося все враз,
Щоб я тебе ще з півгодини міг любити –
Я згадую огидний унітаз :

На білому фаянсі... темні смуги....
Вони не просто так.... а від лайна...
Афроамериканські... два... бандюги...
Цим унітазом скористалися сповна...

А потім... ці подонки і уроди...
Людей мочити стали... наче мух...
І щоб тобі продовжить насолоду
Я до уяви підключаю нюх.

Та от, такої надивившись муті,
Тебе кохать я раптом розхотів.
І навіть щоб закінчити по суті
У мене не знайшлося слів.

Дивилась кішкою на мене ти, з-під носа
Смачнючу мишку у котрої віднЯли.
Але ж повір : ці афронегритоси –
Ще ті казли !

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою,
З”явився в супермаркетах кишмиш,
Він геннозмінений , так само як і соя.

Летять не тільки журавлі : летять півні,
Коти, собаки , кози й навіть свині,
Бо їм генетики – розумні чи дурні ? –
Вживили гени в організм пташині.

Летять порушники на „Ладах”, „Москвичах”,
А навздогін за ними – полісмени,
І навіть Президент літа , мов птах, -
Їм теж пташині в сраку ввели гени !

Усі неначе подуріли, всі летять,
У атмосфері - і дорослі, й діти,
Для чого ждати з неба благодать,
Коли за нею можна полетіти ?

До мене теж приперлися вони :
Давай – говорять- знімай брюки хутко!
І будеш, як всі люди восени
Літать у вирій, наче дика утка !

Та я генетиків – розумних, чи дурних? –
Не слухав і повиставляв за двері !
Літать , на щастя, вмію і без них-
Коли вірші складаю на папері....

Дзьобати люблю насінє, пити молоко із чаєм,
Полюбити кралю не лише в вірші.
Згадую її проханє, хитанє, луну по гаю.
Пам`єтаю, як лічили споришів.

Перехняблено гойдались, де бабки тепер стрекочуть,
Розбавляючи паливков перекур.
Де вона шоразу голосила хочу, Зеню, хочу... хочу!
Ну а я натеревенив купу бздур...

24 Жовтня 2007

Осінь. По вінця налити і випити,
І закусити сирком „Дружба” випите,
І як пройме організм тепло трепетне –
Дружно утрьох, не змовляючись, крякнути.

Хай обивателі в теплому ступорі
Дивляться ящик, насіння лузаючи,
Ноги в гірчичному тазику парячи, -
Ми ж не такі, ми – останні романтики !

Вітер газету шматує безжалісно,
Тьмяний ліхтар , як шалений, гойдається,
Але допоки у пляшці щось хлюпає,
Можна вважати – життя лупить гейзером !

А як у пляшці раптово все скінчиться,
Ми не підемо просити і жебрати,
Маємо ще одну пляшку заховану !
Ми ж не абихто тут. Ми – діти осені !

Ти мені передвіч не махайсі хвостом,
Скинь копитця і роги, моя ти гублива.
Най лиш влию бензини, намажу воливов
Кулка добре прокручу - і впердьод, напролом.

Неподатлива крале, газую з розпуки
І рука, наче стегна, переходит газло.
Закудахканий мотур видавлює звуки,
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не злапати у куряві сплюнутих слів,
Затуманює бімбер дорогу жувніра.
Вжем забувім про те, шо направду хотів,
Бо попереду криває кумова фіра.

Ти мені передвіч не махайсі хвостом,
Скинь копитця і роги, моя ти гублива.
Най лиш влию бензини, намажу воливов
Кулка добре прокручу - і впердьод, напролом.

24 Жовтня 2007

За рікою тільки терен, луг, просяклий молочаєм,
Та нетоптані високі спориші.
А мене у ріднім краї вже ніхто не зустрічає,
Бо на хуторі не стало ні душі.

Перехняблені ворота стиха-стиха заскрекочуть,
Відкриваючи убогий виднокруг.
А колись давно, в дитинстві, ось у цьому домі отчім
Не було затісно радості й добру...

З-за серпанку з-за густого просочилася засмута –
Й загніздилася в верхів’ї лип старих.
А щемлива нота лугу і в розлуці не забута,
Цього хутора забути б я не зміг.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,

Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.

Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту –

Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.

Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти

Коромислом часу обчімхують пагіння росту.

І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти –

Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Незнакомые люди становятся драконами.
Незнакомые люди становятся знакомыми.
Г.Л.Олди «Одиссей, сын Лаэрта»

Незнакомые люди становятся знакомыми.
Незнакомые люди становятся драконами.
Незнакомые люди становятся любимыми.
Незнакомые люди, уж лучше бы убили вы!

Незнакомые люди становятся крылатыми.
Незнакомые люди становятся расплатою.
Незнакомые люди становятся планетами.
Незнакомые люди становятся ответами.

Незнакомые люди становятся вселенными.
Незнакомые люди! Как жаль… Не уцелели мы.
Незнакомые люди, вы чуда не заметили.
Незнакомые люди… Уж лучше б мы не встретились.

Вечером на веранде я говорю:
Ты прав. Это не море, а лужа.
Ты прав, а я ошибалась,
Думая – ты мне нужен.

Вечером на веранде я повторю:
Ты прав. Это не солнце, а лампа.
Ты прав, а я размечталась.
А я сто раз неправа – в главном.

Вечером на веранде я промолчу:
Ты прав. И, разрывая на части
И прошлое наше, и будущее –
Я прокричу: ты прав! А счастлив?..

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

Запопадлива втома стирає розпуку
І надія улесливо гладить чоло.
Не про мене це, доле. Пусти мою руку –
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не дихнути у куряві сплюнутих слів,
Затуманює душу сльотава зневіра.
Я прошкую туди, куди Він повелів,
Я на цих перепуттях – Господня офіра.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

В тобі – небезпека
І спека
Спалює ліс дощенту.

Я так помилялась!
Здавалось:
Ляжеш на землю дощем ти.

А в мèні – пустеля.
І стеля
Давить на плечі Атлантам.

Я мала надію
І мрію,
А ти володів талантом.

А ти володів мною…
Весною
Я стати бажала.

Та ти – небезпека
І спека
Паростки спалить без жалю.

...тлусте їдло
в мені
догризає наглоджену страву
тарабане у шлунку востатний на нинька пиріг
вже набігалась ніч від нудного жуття на халяву
не солоджу вже ніц - п`ю гіркою вчерайшу ше каву
і брешу сам собі
це - не гріх!

24 Жовтня 2007

Мила моя, надінь капрони -
Їхній дотик наводит: "Вах!"
Я лапаю тоди ворони,
Рву на шмати востатний лах.

Мої вочі наводєт зуми,
Хом`єчок напиха щоку.
І лечу я ще раз до ЦУМи,
Шоб купити шось для "ку-ку".

Доторкнусі я без пардони,
Буде довгим зозульчин лік.
Бо капрони - на той капрони
Жеби тішивсі чоловік.

24 Жовтня 2007

Коли на спині сверб - ростуть ми крила.
Де єнше чіх - сплітаю павутинє,
Очікую на мух, пампучусь мило,
І витєгаю шлюбні мешти з скрині.

Вже не мовчу, бо тіко того чіху…
Мені без мухи - шпортатись до ранє.
Для неї в мене цала торба сміху...
Прилинь у сіть, зачухане коханє.

Лікуюсь вітром, сном, з росинок чаєм,
Стає спокійно, лагідно і тихо,
Шось смикає між лапками, лапає,
І непристойно пре... та ледве диха.

Ще стигне ранок – стишено, поволі,
На павутинні – я! І мухи крила...
А на городі в`янут бараболі.
Була би чуйна муха - не влетіла б...

24 Жовтня 2007

Зламаласі цнота, мов двері підвалу.
Яка ж ти зволота - граблєма б ті в бік.
Коби то би знала - то би не давала,
Теперка запізно тиснути: "Бі-бік!"

То був сіновал - ти руками по хащі
Блукав неуміло, я б краще сама...
Твоє ворушилось невдало ледащо,
При добрім добрі - а віддачі нема.

Або спеціальні - від примхи якоїсь
Лежєв ти, мов бовдур, крививсі, цуднів.
Які ж з тебе батєре мачо і користь?
Next time возьму Стьопу - він каже же хтів...

24 Жовтня 2007

My father was a farmer
upon the Carrick border, O,
And carefully he bred me
in decency and order, O;
He bade me act a manly part, though
I had ne'er a farthing, O;
For without an honest manly heart,
no man was worth regarding, O.

Then out into the world
my course I did determine, O;
Tho' to be rich was not
my wish, yet to be great was charming, O;
My talents they were not the worst,
nor yet my education, O:
Resolv'd was I at least to try
to mend my situation, O.

In many a way, and vain essay,
I courted Fortune's favour, O;
Some cause unseen still stept between,
to frustrate each endeavour, O;
Sometimes by foes I was o'erpower'd,
sometimes by friends forsaken, O;
And when my hope was at the top,
I still was worst mistaken, O.

Then sore harass'd and tir'd at last,
with Fortune's vain delusion, O,
I dropt my schemes, like idle dreams,
and came to this conclusion, O;
The past was bad, and the future hid,
its good or ill untried, O;
But the present hour was in my pow'r,
and so I would enjoy it, O.

No help, nor hope, nor view had I,
nor person to befriend me, O;
So I must toil, and sweat, and moil,
and labour to sustain me, O;
To plough and sow, to reap and mow,
my father bred me early, O;
For one, he said, to labour bred,
was a match for Fortune fairly, O.

Thus all obscure, unknown, and poor,
thro' life I'm doom'd to wander, O,
Till down my weary bones I lay
in everlasting slumber, O:
No view nor care, but shun whate'er
might breed me pain or sorrow, O;
I live to-day as well's
I may, regardless of to-morrow, O.

But cheerful still, I am as well as
a monarch in his palace, O,
Tho' Fortune's frown still hunts me down,
with all her wonted malice, O:
I make indeed my daily bread,
but ne'er can make it farther, O:
But as daily bread is all I need,
I do not much regard her, O.

Я, на щастя, ссавець і тому, так буває, що сплю…
А тоді з того тіла, що вписане в паспорт Олегом
Прокидається те, що ненавиджу я і люблю,
Він-Воно в однині – геніальне моє alter ego.

Трансцендентне моє, дегустуючи синій еЛеМ,
Копирсається в днях, препарує зачумлену душу.
Він-Воно, як завжди, майстер створення нових дилем
Про які я на ранок приречено думати мушу.

Про які я живу, про які я згадаю пісні,
За які розміняю на тихі хвилини століття…
А моє Він-Воно на світанку залишить мені
Пачку з-під цигарок і вірші у корзині для сміття…

Озирнусь на хайвей, де зустріла тебе -
весняна прохолода і сирість.
Далі - джаз і вірші, звечора зрошені пивом.
Спазми пристрасті, як лише потепліло.
Твої друзі і їхні трикляті дзвінки,
коли в ліжку валялись ми голі...
Я тобою жила, ти для мене творив.
Ти творив, а я дивувалась поволі.

Катав на машинах, на байках, на трайках
Безстрашно ішла за тобою.
От дурепа!
... і що?
Почесне звання "пасажира"??
Вибачай, не моя то є доля!
Я, напевно, на наступній зійду,
бо тебе розлюбити я встигла.
Як чому?? Ти не знав?
Я ж недавно мопеда купила!

Я пишу поезію смертну,
адже вічність –
річ відносна!
МОЄ
ТАКЕ
ВАМ
недоречне ремство –
літературно пхати носа!..

I
Зачекай, де листком
тлін-опалим гортається плинність.
Замість бруду, злих снів
душу ранить все глибше любов.
Де вже випиті мрії,
розгризує сумнів невпинність.
Часу рів по чолі,
Наче плуг через поле пройшов.

Не безслідно піду -
незважаючи... Стрінемось скоро.
Не тулись до дверей
свіче-сплинно не тань в супокій.
Скільки голосу в нас,
скільки зла, бичування, покори
в серці щастя на мить
потрапляє... і чується бій.

Я залишу тобі
чим жили і про що мрії мали.
Хай зігріють слова -
грає полум`я щирих рядків.
І ти радість ковтнеш,
як прощаючись сумом вдихала.
Зараз є - так як є -
на відхід термін ще не дозрів.

Наладнаю струну -
хай звучить, прорізається віра,
окрім Бога не дам
я нікому життя рвати нить,
Страх погубить себе,
в снах втрачаючи тінь бузувіра.
Ми для того, щоб жити -
пробачити, знову любить.

II
Жди меня, где листом
облетевшим вращается вечность.
Вместо грязи, злых снов
душу ранит все глубже любовь.
Где испиты мечты,
кость сомнений грызет бесконечность.
Время метит чело,
не попав - и ни вглаз, и ни в бровь.

Не бесследно уйду -
невзирая... Мы встретимся скоро.
Ты не стой у двери,
истекая свечой в упокой.
Сколько голоса в нас,
сколько зла, бичеваний и вздора -
сердце счастье на миг
заполняет... - и слышится бой.

Я оставлю тебе
всё, чем жили, о чем лишь мечтали.
Пусть согреют слова -
это пламя от искренних строк.
И ты радость глотнёшь,
как, прощаясь, вдыхала печали.
Но пока всё, как есть -
уходить не настал ещё срок.

Вновь настрою струну -
пусть звучит, прорезается вера,
кроме Бога, не дам
никому оборвать жизни нить,
Страх погубит себя,
в снах теряя свой облик химеры.
Для того, чтобы жить,
нужно просто прощая - любить.

III
Wait for me, where leaves
kiss the ground,
the page of eternities opens,
where no place for grimes,
and the soul is wounded
deeper and deeper by love.
Where dreams are left drained,
bones of doubt's looking gnawed
by an infinite hoping.
Time is marking foreheads,
but can hit neither sensors of eyes
nor eyebrows.

Not without single trace
I will leave – doesn’t matter...
We'll meet later facing...
Please don’t stand next to door
still outflowing as candles
that burning in calm.
How much volume of voice
is really in us,
evil, nonsense and lacing? -
Bliss strikes hearts... just a flick...
and a pound is heard, echoed...
chilling... profound....

I will leave you all this
what we lived for,
what always keep trying and dreaming,
Let the words keep us warm
as if flames of these heartfelt
and genuine lines.
You’ll be taking a sip of the joy,
as the one
who's inhaling the screaming.
But for now everything
is untouched - till
the time draws its final defines.

Once again I’ll tune strings,
let my faith -
break the silence and cut through the air…
No one - only my Lord
is permitted to tear
off transcendence’s thread,
All the Fears will ruin themselves,
in sleeps losing looks of chimeras.
Just in order to live -
you need love... while forgiving,
descending regrets.

23 Жовтня * Октября * October 2007

Я цілком розумію:
Напевно, в неї є діти,
І чоловік, і кішка,
А може навіть собака.

Щоразу я переконуюсь:
Її вини тут немає,
Вона безперечно має
Чемний приємний голос.

Але та пухнаста сонька,
Що звила гніздо у серці
І зараз керує мною –
Вона ненавидить люто

Чужу безневинну жінку,
Чий лагідний голос каже,
Коли я до тебе дзвоню:
«Ваш абонент недосяжний».

Между мной и тобой стена –
Выше крыш.
Я тоскливо роняю слёзы,
Ты молчишь.

Эту стену ни проломать,
Ни обойти,
Даже если б мы отыскали
Свои пути.

Даже если б мы научились
Опять не знать –
Всё равно между мной и тобой
Есть стена.

Если будут друг или враг
Вдруг нужны,
Приходи: посидим вдвоём
У стены.

Я с одной, ты с другой стороны
Сможем сесть,
Точно зная, что за стеной
Кто-то есть.

Так случилось, что были мы
Рождены
На двух пространствах одной
Этой стены.

Эта стена – испытание
Наших чувств.
А ты хочешь быть счастливым…
Я молчу.

Ты обречен, и я тоже –
Обречена.
Нам навсегда дана
Эта стена.

Спочатку стріли – дрібні секрети
І таємниці – болючі ранки.
Моє роззброєння було довгим,
Допоки в вікна постукав ранок.

Списи – наступні – вразливі теми,
Комплекси, слабкості – грізна сила.
Усе без жалю я віддавала
І тільки вірити попросила.

А наостанок – меч із різьбою,
Важкий смертельний – ти спробуй втримай!
Ключі без бою подарувала
Вийшла і встала перед дверима.

Тепер ти можеш мене знищить.
Тепер ти можеш мене любити.
Я перед тобою і я чекаю.
А ти уже вирішив, що робити?

Центр разноцветного цветка
преображает мое воображение
Реактивация, наш новый запуск.
Псевдоизложение.
На пленке последний наш полет
на Небеса
Ты видишь сны, засыпая на Солнце,
о звездах.
Упившись пивом, тащится монах –
в сортир ближайший забежать охота.
И чудится ему рот брата приоткрытый
Он извращенец – педофил
Убийца молодости ранней.

Как страшен этот миг!
Наш миф о мире –
лишь вода из крана…
стекай и вон беги
пока монах спит пьяный.

По краю берега, немов
По нотах легкоспівних,
Ступає кроком королівни
Твоя оспівана любов.

Не йтиме хвилями Азов,
Як ти не йтимеш в світлі піни...
Не йтиме Чорне море синє,
Як не заграє нова кров.

Любити вибухи рясні,
Плекати звихрені вогні,
Ростити сонечко Ярину...

Ловити миті новизни,
Бажати в настрої ясні
Красивого зачати сина!..

Ця ніч заноситьсі плаксиво
Переперіщити городи.
Мені начхати на погоду,
Коли на думці тіко пиво.

Чого м наївсі тіко перцю? -
Пускаю пташки вечорові,
Лапаю гави при розмові,
Хапаюсь чєсто під реберцем.

Забембав той балак, коханє,
Ношу зароблену оскому,
Піду пташок пускати з дому -
Най посідают на паркані.

Зачнем із кумом гомоніти
Про марсіян, про пишні груди,
Про те шо в нас нема й не буде,
Про балакучості кубіти.

Загнем по ліктю в бік сільради,
Потикаєм у небо пальці,
Понарікаєм на китайців,
Потремо об одвірки задом.

Хай голова працює живо,
Там тіко планів пережито,
Там тіко всього перемито
Же просто ніц не йде без пива.

23 Жовтня 2007

Танцювала так легко й невпинно
Сміх і флірт, конфетті луска...
Легковажна, пуста Коломбіна,
Від котрої ніхто не чекав
Сліз і слів
Про самотність нестерпну,
Простирадел холодний віск,
І печалі,
Що усміх стерла,
Невблаганний, жорстокий стиск.
Хто повірить зажурам субрети?
Світло рампи усіх разить.
Триб життя у веселих куплетах,
Бутафорія, реквізит.
Не питають її, чого варта
Легкість та,
Що несе на кін,
Та відсутній в актриси dell'arte
Всмерть закоханий Арлекін.
А в гримерній,
Ніж душу спаплюжать,
Відраховує серце такт...
Стук у двері, й "На сцену!" байдуже -
"Починаємо другий акт!"

** Навспак кине тіні
спокій на кпини.

** Кольори кулуарів
скерували кралі окуляри.

** Зілко клонам Циклопів
від циклонів крилатих коней.

Wind slowly moves through sparkly halls,
Blazes are turning round freezing hopes.
Electro-engines heat air outside,
Sensors attend to position inside.
Lost in strange abandoned chilly world,
Thoughts long for peace, eternal and old.
No time for dreaming, no time for sleep,
Ancestors call from caves hidden in deep.
Hundreds of storeys mounted in ice,
Blood stiffens from visions: awful surprise!
From series of cameras packed in vast walls
Hyaloid eyes follow intruders by frosty colds.
Massive construction impresses the head:
Huge containers are filled with totally dead.
Nitrogenic pumps stopped the circulation,
Disrupting process of cell preservation.
Artificial intelligence failed in the mission,
Microschemes fused under intensive emission.
No one expected the unbidden guest -
Fatal meteoroid drilled computer’s chest.
Gamma rays make unfeasible paints:
Forward to exit till everyone faints,
Our expedition f-a-i-l-s…
_ _ _
So much exertion for saving flesh,
But only one stone and all is crashed.
Terrible pictures are drawn by the life,
It shows us futility of material kind.
Conserving the bodies: what is the point?
How about spirit, where’s his joint?
_ _ _
Striving for eternity humanity builds cages
Stopping the beginning of spiritual ages…

7.10.07

Sorry, коханий, ми всі безнадійно хворі.
Море - лише попільничка, де згаснуть серпневі зорі.
Цілі світи помирають на ре мінорі, -
Досить цієї музики, досить курортних історій.
Підеш грудьми кидатись на вітряки примарні,
Вранці розплющиш очі в кнайпі, в піску, в кав'ярні
І зрозумієш з відчаєм: люди – тварини непарні,
Мов шовкопряд. А вицвітуть очі гарні, -
Буде окрема палата, сукенка символічна
В чорну та білу смужку, туї в алейках фалічні.
В вени життя три рази впирснуть трьома кубами
Й трубочку (пити кисень) втиснуть поміж губами.
Згодом зітруть тебе, любий. З сітківки, з жорсткого диску
Я, безумовно щаслива , з металевої миски
Сьорбати стану кашку, потім читати книжку
Потім дозволять прогулянки, і мобілку, і мишку –
Альтернативно жити з усміхом на обличчі,
Бути пустішою вдвічі, бути повнішою втричі.

Фрейд, гормональна осінь, оси у банці з джемом...
Бачиш, і справді самотність личить усім навіженим.

Знов перехід. Бо виходів нема,
Коли земля волога і німа,
Така вже гола, чи така ще гола -
Кармічний рух по замкнутому колу,
Де арки парків, як буддійські храми,
Стоять під небом, звітрені віками.

І білий слон заходить в правий бік
Царівни молодої. Чоловік
Зі смерті переродиться. То буде
Премудрий листопад - довічний Будда.
І мантри листя падають щоднини
У Трипітаки плетені корзини.

І медитацій у лісах Полісся
На білих чотках - сто, а потім - вісім.
Світліє коло. Краєвид змалів
До снігопаду. Вже не треба слів.
Бо смерть чорніє, ніби антрацит.
І коле справа.
Це апендицит.

Осінь...
По вінця налити і випити
Аромат
(Доспіле листя і дощове повітря).
Сонце...
Востаннє пірнути і захлинутись
Теплом
Небесно-безкрайого довголіття.

Посмішка—
Останній дитячий промінь постарілої
Природи.
В очах мудрість віків і плинність
Води.
Душа як суміш щасливої і наболілої
Згадки
Про все, що бачили ми і до нас.

Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скабри по краплині
Я тобі закохано віддам.

10.XI.1962

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю,
Свою усмішку у холодній втомі
Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я гомерично, тупо засміюсь.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду,
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

[1963]

Куди?
Бабо, поперлас куди?
Кури кричат кудкуди,
Свині голодні, а ти
Хочеш якоїсь там фіги.

Ова!
Бабо, ну просто дива,
В коло зайшла голова,
Колиться, мов би дрова,
Вечір крутючий, як дзиґа.

Сідай!
Ше по єдній наливай,
Свій патіфончик вмикай,
Будем на хвильох хай-фай
В мігах проходити дриги.

22 Жовтня 2007

при-кос-но-вень-е
кожа платья сброшена
длинные тени

Ах мила молодість моя.
Куди женеш ти, безупинно?
Як стрімка, сильна течія,
Посеред гір, летиш нестримно.

Постій, та зачекай хоч трохи!
Хоча б сповільни свій потік.
Бо встигнути за ним, я вже не в змозі.
Коротшим все стає мій вік.

І пролітають швидко скелі,
Ліси, річки, сади, поля.
У вирі давньої пустелі,
Що іменується життя.

Та не лети ти так вже швидко!
Ти хоч на хвильку зупинись,
Щоб зрозумів я, як це бридко,
Не цінувати молодість колись.

Щоб зміг відчути я твій дотик.
І близький серцю теплий сміх,
Який затамувавши подих,
Я б слухав наче райський спів.

Щоб я згадав твоє дихання,
Бадьоре, радісне, живе.
В останній свій момент прощання.
Нехай же молодість цвіте!

Навздогін останньому вагону
Відсилав у помахах смачне па-па...
Сліз набралосі на пів бідону,
І думки осіли, наче шантрапа.

Зовтра ранок вийде псом із буди,
Буде чухатись, вичухуючи світ,
Про п`янке коханнє спогад збудить,
Шось підойме моцно, тай укине в піт.

Навперейми – іншому не бути,
Когутова тактика, павлиний біг...
"Сповільняю хід свій, баламуте,
Аби тіко ти якось догнати зміг!"

22 Жовтня 2007