Я ніколи не звикну,
Я не вмію до заяложеного слова звикнути.
Бо ці заяложені слова, що живуть у тому роті.
До гарного слова нам треба звикати,
Щоб мова була як дзвінке джерело,
Як кажуть: «подумай сім раз, перед тим, як сказати»,
Щоб гарні слова твої чули люди
Щоб гарні слова твої людям радість несли
Щоб гарні слова твої мелодійно дзвеніло…

Ми незалежні,
як птахи - самовільно літаємо в небі,
ризикуючи впасти і розбитися
Ми вільно пархаємо в небі
без кайданів ніхто надіти не зможе…

Ми незалежні,
як коти - свавільно гуляємо самі по собі…
Ми зі своїм поглядом рожевим!
Гаряча блискавка затремтить,
А у очах вогнем шаленим
Нестерпна бестія кипить.

Така жага до нестримної волі
герої не вмирають

Я - Північ, бо тіло моє - Земля,
Мій Спасителю, я - ілюзорна Земля,
Я молюся духу Земля,
бо де я не була, не забуваю благословенну Землю,
яка кружляє у космічнім вальсі…
Вітри Галактик - вічні скрипалі.
Гармонія крізь тугу дисонансів
проносить ритми танцю по Землі.

Я - Схід, бо дихання моє - Повітря,
Мій Спасителю, я - антарктичні Вітри,
Я молюся духу Вітру,
бо слухаю вітри, що щепочать мені…
Вночі із хаосу безсоння,
Коли мій Всесвіт ожива -
Кидаю слова на вітер
не шкода нехай зникають,
А люди як по картах ворожать…

Я - Захід, бо кров моя - Вода,
Мій Спасителю, я - лазурова Вода,
Я молюся духу Води,
бо торкаюся Води та відчуваю її.
Із води виходила жінка
Здивовано очима кося…
І душа очима промовля:
«Життя пройде, немов вода,
І відцвіте, немов вишнева гілка…
В житті одна помилка - не біда,
Біда, коли усе життя - помилка»

Я - Південь, бо дух мій - вогонь,
Мій Спасителю, я - миготливий Вогонь,
Я молюся духу Вогню,
бо дивлюся на вогонь відчуваючи тепло.
З небес подібно до Прометею,
що вкрав таїнство Вогню.
Гуде вогонь - веселий сатана,
Червоним реготом вихоплюється з печі…
Підкинув сухого листя та дрова,
Щоб продовжував горіти.

Я прошу чотири могутні сили
Направлять мене та захищати мене
від злих духів.

Використання літератури:

1. Роки Н. Казка Чотири стихії: Казка/ Нурії Роки,- 2019

2. Мехеда І. Стаття Таємниці Шляху Земної Могутності – відкриваючи Італію та секрети Ватикану: Стаття/Ігор Мехеда,- 2023

Останній день перед Різдвом
і добрі і злі духи блукають по світу, що пройшов.
Наступила новорічну ніч, дивна тиша,
зорі в небі запалали у різдвяну ніч.
Цієї ночі засяяло небесне світло.
Ангели вітають весь світ
Христос народився в цю мить.
Раптом на вулиці, всі співають хором колядку:
Христос народився!
Славімо його!
Христос народився!
Славімо його!
Христос народився!
Славімо його!
в цю світлу мить уся родина до столу сідає,
щоб поласувати смачного
та привітати Різдвом Христовим один одного.
бо Христос є те Світло,
яке "в темряві світить, і темрява не огорнула його".
В його присутності Спаситель може принести
нам Божий мир, любов та світло!

В душі моїй вирує полум'я,
Там нескінченна боротьба.
У мене одні згоряють страхи,
Інші мучають мене.

Бо я не боюсь втратити
Я боюсь залишитися сама.
Я не боюсь темряви -
Я боюсь мешканців цього середовища.
Я не боюсь висоти -
Я боюсь з неї полетіти.
Я не боюсь простору -
Я боюсь у ньому померти.
Я не боюсь смерті -
Я боюсь процесу...

Виявляється я боюсь сама себе
Тому необхідно
Перебороти свій страх -
Значить подолати себе.
Значить не дати обставинам
Здолати себе.
Значить показати,
Що ти сильний духовно?
Значить довести собі,
Що ти вартий багато чого.

Боротьба моя складна, як тортури,
Але я не опускаю руки
І лише вона моя спроба
Щоб розірвати хибне коло.
Виявилося, що щастя у простому криється...
2021

У будинку жахів гуляли ночами
Літаючі привиди
Всіх лякали хто заходив
Або жив в будинку жахів
Від переляку всі тікали
Залишаючи будинок
І ніколи не повертались

Не клич мене
Я і так сама прийду
Не жени мене
Я сама піду,
Лише стверджую…
я немов привид, немов тінь, яку не видно,
Блукаючи в темряві
і ти мені скажеш іди впекло
або благословиш мене в ім'я Святоі Трійці
я бачу сон, що приречений,
край стражданням не близький,
якоюсь тінню захоплений,
Слідовавші за мною
все втративший в житті привид

Настала пізня пора
Все заснуло, тільки
Наша тінь
Танцювала на стіні
При палаючої свічки
І ось настав ранок
Свічка догоріла,
Тільки наша тінь залишила
Слід на стіні…

Подивися як гарно
На місто опустилося
Синє небо з зірками
Нам зірки посміхалися
І ми гуляли нічним містом…
Є лише синє небо
Та дихання Всесвіту
І ми залишилися удвох по
Всій околиці

Я не та, і ти інший
між нами промайнула
тінь забутого кохання.
Роки марного чекання
Залишили в серці рани.

У неба попрошу я
Про щастя, про порятунок,
Про кохання,
Щоб наше кохання
не згасало і не зникало.
Горіла довго та яскраво,
Щоб наші серця доторкнулися
До кохання… чи тіні…
Бо любов жива
І жити не перестане

Я йду в напівтемрява
Дивлюсь тихенько тінь
Крадеться моя за мною
Куди я вступлю,
Туди вона
Я все намагаюся відвернутися,
Але мені нікуди не подітися від неї
Вона зі мною
Живе у мені

Новорічна ніч настала
Все стихло, тільки за вікном
Завірюха ожива
Все мела замітала свої сліди залишені за собою
Ми шлях вели.
Раптом виє - завиває снігом завірюха

В моїх думках коханий чоловік,
Це образ, майже нереальний
Але зовнішній вигляд - імпульсивний і брутальний
Думка про нього зігріває мені душу,
Він зі мною ночами і днями
Коли зустрінемося у реалі…
Раптом іскра пробіжить між нами
Не дозволимо собі один одного втратити

В моїх думках коханий чоловік,
Це образ, майже нереальний
Але зовнішній вигляд - імпульсивний і брутальний
Думка про нього зігріває мені душу,
Він зі мною ночами і днями
Коли зустрінемося у реалі…
Раптом іскра пробіжить між нами
Не дозволимо собі один одного втратити

Я дівчинка пацанка вмію постояти за себе
Смілива, сильна, справедлива
Всі мене називають дівчинка - пацанка
В мені живе бунтарський дух,
Так не Ангел я, але не демон
Я с дитинства з хлопцями товаришую
І до сих пір

Дивлюсь на іграшок - ляльок
і вони дійсно іграшки - ляльки,
як гравець вимушено
зображати з себе іграшку - ляльку,
хоча це дуже складно.

Ось мене і подарували
У день народження купили
Є улюблена іграшка - лялька
У мене, у мене
Це моя найкраща подружка іграшка - лялька
Для мене, для мене
Без мене вона вже не може
Без мене, без мене
Втекти вона в будь -який момент не хоче
Від мене, від мене
Стане, в очі ласкаво дивитись
На мене, на мене
Вона всі подаруночки знаходить
За мене, за мене
Ім’я їй сама дала я
Я сама, я сама
Стала всім вона рідна іграшка - лялька
У мене, у мене

Ніч спустилася на землю.
Очі прекрасні чаклують.
Секс і пристрасть вирують в тиші.
Немає нікого тільки ми удвох,
Світанок спустився на землю.
Очі прекрасні горять,
Секс і пристрасть має продовження.
Автор: Наташа

I love your way.
In him the spacious.
My way is long and thorny.
There is a way of victory, failures,
sorrow and grief.
There I’ve made a lot of mistakes.
I am helpless, but at the same time,
I have willpower,
in the end results are ibvious.
Author’s: Natasha

Я - відьма
Наворожила відьма зла, створюю я людям зло.
Наворожила відьма добра, створюю я людям добро.
Допоможіть мені - я тобі допоможу, але попереджаю:
Якщо ти робиш людям зло - все повернеться тобі бумерангом.
Якщо ти робиш людям добро - все повернеться тобі бумерангом.
Автор: Наташа

Telling people
To tell it
and what happens
If you tell me to do something
and I will do it.

Telling people
To tell it
and what happens
If you tell me not to do something
and I won’t do it.

You need to have your opinion.

Author’s: Natasha

Твоя душа вічна,
Вона крила має.
Вона літає...
Куди піде ніхто не знає,
Може знов переродитися в іншому тілі,
Може в рай піде,
А може в пекло піде,
Хто знає що вона хоче.
Автор: Наташа

Дід Мороз живе в далекій країні
Та в новорічну ніч мандрує по всьому світу
Він везе вітання і подарунки - Вам!
Підкладає під ялинку,
Всіх вітає з Новим Роком!
Автор: Наташа

Раніше була кріпосна - а тепер дворянка.
Була я звільнена від кріпосного стану
та вихована за рахунок пана…
Так, я вийшла заміж за пана!
Тепер вона кохана та бажана,
І носить на руках її пан.
Та він дозволяв їй за викуп
на волю відпускати кріпосних селян.
Ось так вона допомогала сільським кріпакам
добитися вільної від пана
І навіть не зважаючи на зміни…
Та досить вже його чекати наказів,
В усьому твоя воля
Автор: Наташа

Використання літератури:

Вовчок М. Повість Інститутка: Повість/Марко Вовчок,- 2021.- 156 с.

Моя любов жива і жити не перестане.
Моя любов від біди і дощу не тікає,
І вона бореться, щоб вічно жити.
Автор: Наташа

Ніч настала,
по нічному небу зірки пливуть.
Зірка інколи з неба летить.
Вже час, вже час загадати бажання -
Зірка, зірка,
загадала я бажання,
Коли здійсниться моє бажання.
Автор: Наташа

I have faith in someone
I can't believe without faith.
I love someone
I can't live without love.
I hope in someone
I can't hope without hope,
But hope dies last.
Author’s: Natasha

We spend money all know how.
We save money all know how.
The rich are all easily.
The beggars are all afford.
The poor are all hardly.
Author’s: Natasha

Наша Україна - рідна Батьківщина
Роками, ти нагороджувала наш край:
Лісами, морями, родючими землями,
річками, озерами, степами, горами.
А ми твої діти насолоджувалися і
насолоджуємося твоєю красою - Україна.
Наші пращури боролися за рідну землю,
на якій ми народилися та цінуємо її,
але деякі люди не цінують твого багатства і досі.
Твій час настане і люди зрозуміють тебе.
І тоді ми відродимо твоє багатство.

Translation:

Ukraine is Native Homeland
for years you are rewarded our land
fertile land, forests, steppes, rivers, lakes, seas and mountains
and we are your children have enjoyed
and enjoy your beauty Ukraine
our ancestors fought for native land
on which we were born and appreciate her,
but some people still don't appreciate your wealth
the time comes and people will understand you
and then we will restore your wealth

Автор: Наташа

Використання літератури:

1. Рідна країна моя – Україна / Авт.-уклад. М.Богатиренко.- Донецьк: БАО, 2006.- 64 с.

2. Сергій Плохій Історія України Брама Европи: історія України/Сергій Плохій.- Харків 2018.-495 с.

Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріхи таємничою сповіддю.
В полоні темряви моя душа перебуває
І в цей момент чую голос дивний,
То хтось тихенько шепоче мені:
Ти не намагалася говорити із своєю Душею?
Зі Своєю душею, можливо маленькою,
А можливо великою...
Хочеш Дізнатися, що думає вона про тебе,
Як поведе себе при розлуці з тобою,
Та коли настане цей день та година.
Як їй жилося в єдності з тобою,
Чи Пробачить вона розуму і тілу мої гріхи,
Я попрохаю відпущення гріхів своїх,
І які поглинає таємниця сповіді,
Щоб сповідь могла очистити мої гріхи,
про які я дізналася на таємниці сповіді
Я Сподіваюсь, що пробачить вона мені... Амінь!
Бо Очищена ж від гріхів душа представляє собою
Нареченою Божою,
Спадкоємицею раю,
Співрозмовницею Ангелів.
І Нехай це буде під знаком Рози,
Під її квітами...

Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

В Едемі знов зацвіли проліски,
Наче безхмарне посліпле Небо
Знову тикало тремтячими пальцями
В землю м’яку і омріяну.
Час міряють вітряні годинники:
Вітряки стали хвилинниками,
Календариками і хронометрами:
Прийди, Капелло, квітневої ночі –
Серце Брахми – засяй на небосхилі
Жадань і мрій.
Коли Місяць був погризений мишею До
Я збирав сухий очерет торішній
Для хати одвічної самоти,
Яку мурував з людьми вересу,
(Наче не чернець я, а вільний муляр)
Для стріхи, де ховалися птахи,
Замовкаючи в передчутті сутінок –
В передчутті тьми вороних коней.
Я нетутешній –
Стою на всіх вітрах березня
Крижаніючи на землі зелених троянд,
Відчував біль, коли дерева плакали,
Згадуючи числа, якими міряли Всесвіт,
А потім малювали його на глині
Фарбами кольорів крові і ночі,
Слухали, як проростає зерно
І очікували повернення жайвора
На пустку заквітчану,
На гостинну камінну пустелю,
Так, мандрівниче, так…

Манячий лабіринт любові.
Він такий чарівний,
Він такий небезпечний.
Там спалахнуть твої та мої почуття,
Та нехай наші почуття нерозділені,
Але ж вони не згаснуть.
На кожному повороті дня
У лабіринті любові вони
то палять тебе та мене,
То ніжно гріють.
А ми намагаємося зрозуміти,
що відчуваємо один до одного
Ось знову поворот крутий
Що криється за ним, не знаємо,
але знайдемо у лабіринті любові, те що шукаємо

Ти, подивися, подивися,
ми в дзеркальних стінах.
Ти вгадай де ти, де я.
Ми дивимося у дзеркала,
і бачимо горить наш вогонь кохання
Не втекти, не втекти нам
Від того, що бачимо у дзеркалах.
З своїм відображенням не розійтися, не розійтися
в різні боки не зможемо в лабіринт дзеркал.

Манячий лабіринт дзеркал
Ми давно блукаємо в ньому, але тільки
Манячий лабіринт дзеркал
Не відпустить нас,
Бо ми продовжує блукати в ньому

Так манить лабіринт любові до тебе і до себе
І ми в нього ступаємо обережно
І відчуваємо, як це можнливо
Душою її відтінки на собі

Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:

«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Яакова».
Наберіться глузду зарозумілі!
Порозумнішайте дурні!
Невже Той, хто дав вухо,- не почує?
Хто створив око,- не побачить?
Той, хто карає народи, чи ж і вас не скарає?»
І чекаю миті, коли це станеться, і незламна моя Україна Продиктує ганебній Росії свій вирок.

Автор - кожна людина, свою життеву книгу пише.
Важлива справа – керувати собою, діями, настроєм та вчинками.
Тепло, любов, усмішку дарувати – гармонія, позитив.
Оточуючих поважати, підтримувати в добрих справах.
Радіти успіхам інших - головне для мирного, щасливого життя! 15.03.24

Плямистий сон –
Фарбований вохрою:
Там хижка на березі Ерідану
З очеретяною стріхою:
Трохи сопілок і трохи човнів,
Трохи солі – в торбині, де схований світ
Моїх вигадок.
А вода все так само прозора –
Що вчора, що завтра,
І береги журавлині
Так само карбують тінь
Німого апостола березня.
Трохи крижинок – як все тимчасових,
Можна почати цю гру –
На три чверті драбини,
Що спрямована в Небо –
Теж тимчасове (направду),
Тільки Фатум
(Про нього мені прокричав журавель –
Отой, нетутешній, плямистий,
І нагадали шнурівки – на берцах)
Карбує щось вічне – нетлінне.
Одвічне. І псалмозоряне.
Під флорином Місяця
На лобі овечого пагорба
Гортаю свій сон – наче літопис,
Наче світ, що тікає від нас в невідоме,
Від нас – вершників синяви.
На гілці старої верби
Побачив якось соловейка,
Що віршує шотландською.
І щось знає про піктів.

Розкрию очі –
і здивую ніч
небаченням своїм…
Закрию очі
і згадаю день,
бо ніч…

13 червня 1989 р., Київ

Мені потрібне слово, а не слава

Слово джерело інформації,
Слово живить магічною енергією,
Складаючи чудові рядки,
І тому мені потрібне слово

Комусь потрібна слава
Хтось воліє купатися в славі,
А комусь не потрібна слава
Бо слово краще слави

...Якщо ти поглянеш на понурені голови квітів та їх зігнуті стебла,
Якщо пильно вдивлятимешся в перший сніг
Запримітиш, як вони відбиваються у тобі тисненням своєї жури...
Як замерзають краплі осінньої музики,
Як ламаються тонкі пагони, що впивалися соками,
Як чиєсь життя вписується в орбіту молодого стовбура,
Хто окрім тебе всотає цей день словотвором,
Коли невловимий порух її очей, що знаходить опору
В спогляданні речей оглядається
На безкінечне існування землі,
Що не знаходить свого берега вічності
Та благально промовляє:
«Прошу тебе, зупинися...»
Ми вже знаємо, як пришивають
Ґудзики щастя зіниці коханої,
Як кулі прошивають серце воїна;
Ми слухаємо краплі дощу, звуки літер,
Як поезія тріщить і розходиться по швах
Скидаючи всесвіт квантової фізики,
Як закохана дама скидає свою білизну
Кутаючись у дотики ночі, а ти пізнаєш її знайомі контури.
Коли раптом вона зникає.
Облізають спогади. Плутаються літери.
Шорпу етбе пинузяси,
Та навіть тоді ти боятимешся відмовитися від літер,
Від цієї точки без якої звалишся у глухий хаос.
І тому вона відтворює свій голос. Знову і знову промовляючи:
«Прошу тебе, зупинися...»

22.11.2023

Я стою, дивлюся на небо,
Знаю, десь ти, як і я зараз
Через орбіту, дивишся
Точно так само, на небо
З небес не зводиш очей
Між нами небо й земля,
Бо я як і ти поруч, я як і ти скрізь
Падали зорі в долоні
І з’єднавши нас незримим павутинням
Нитка сплітає нас й кудись же заведе
і закручувалась щильно у вузлики
Так мене щодня, щоночі твоє кохання тримає…
Так тебе щодня, щоночі моє кохання тримає…

Зачіпав мене своїм поглядом, зачіпай
Зачіпала тебе своїм поглядом, зачіпаю
Говорив мені своїми зоряними очами, говори
Говорила тобі своїми океанськими очами, говорю
І торкаємося один до одного струнами душі,
То виник тонкий зв’язок між нами
У тиші ми залишили свої тіні
І знову разом зустрічаючи світанок
Хай знову судять нас, всі хто не любить,
Дивлячись на нас серед людей,
що тонуть, як і ми
в безодні злості, крізь роки
різних злетів та падінь у виру дна

Я стою, дивлюся на землю,
Знаю, десь ти, як і я зараз
Через орбіту, дивишся
Точно так само, на землю
З землі не зводиш очей
Між нами небо й земля,
Бо я як і ти поруч, я як і ти скрізь
Падали сльози в долоні
І з’єднавши нас незримим павутинням
Нитка сплітає нас й кудись же заведе
і закручувалась щильно у вузлики
Так мене щодня, щоночі твоє кохання тримає…
Так мене щодня, щоночі моє кохання тримає…

пливе земля туманної кулі
Во чреві космосу великого
і людський кошмар все знає,
все зріє по його покриву

земля туманної кулі дихає
во чреві магічною темрявою,
а вітер дмухає жахливим голосом,
розливаючи свій рожевий обман на землю

Космічний простір оживає
І Чутно дзвін струн, живе там,
А сонце матово сяє,
то сонце красу співає

Розкрилася куля, як квітка,
вже вкрита туманом Земля,
І просто розплився туман над землею,
Як щільна, сива ковдра,
Магічні звуки полилися

виявляється струни почуттів живі,
то світанок таємниче струмує наскрізь
в тумані божественним сяйвом найтонших струн,
забреніли сонячні струни

сім струн сталевих - голоси епох,
сім співочих нот тишу дроблять,
між собою сперечаються
та струни втручаються туди

То пісня рветься вгору, а душа співає
І тихою луною вторячи перебором струн,
своєю чарівною грою зводять темряву і світанок

Вони Прагнуть побачити гру міражів,
Проникають і не руйнують струни душі,
а просто зникає грайливий міраж
світанок з’являється на світ

Бачиш війна
Так склалося з нами
Досі йде страшна війна
На разі плаче кожний в куточку
Навіть всі місяці року плачуть
Їм гірко як і нам
Для чого війна?
Для чого прострілені груди - плачуть
І ця не по-людськи висока ціна
Дана безглуздим наказом від біса
Бачиш війна
Так склалося з нами
Досі йде війна
Ця катастрофа тепер у нас своя: болюча ціна
Та несе Христа роками, місяцями і днями -
зовсім боса…
Та зупиняється і плаче
бачить війна
І стоїть серед чорних руїн
І все одно продовжує нести Христа заради спасіння

Виють регулярно руські братські могили,
навіть чорт не візьме,
Та що це коїться у ворогів в голові,
ви ж живете з цим жахом…
А я співаю колискову молитву, питаючи:
За що вбиваєте?
І самі не знають…
За що вмирають ті самі?
І самі не знають…
Так Бога благаю,
Бо маю побачити своє дитя
Бог час від часу поцілувати забігав
Та оберігав в самому пеклі
Ось так нам, даючи надію чекати і оберігати…

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Пригадаймо розстріляли цінічно і підло вояків і мирних людей,
Зникли по дорозі діти, жінки
Пригадаймо все що з нами робить ворог,
Навіт з нами плакав бог на колінах стоячи
Пригадаймо про загиблих у рідному краї,
збираючи в долоні горе
братів, що загинули навіки в бою,
накотилася сльоза на камінь,
на гранітну грань плити,
Розлітаючись уламками,
І відмолила у смерті гріхи
Відмолила нас в Бога
Просимо захисту у Бога
Проведи нас Господи до перемоги
Знаючи настане день,
І прокинемося на світанку і
Зникне війна…

не йди, а веди мене, цариця ніч!
І тільки ти одна моя подруга,
я сестра зірок, і я небо дочка
я теж частина природного кола!

Я хочу зливатися з синьовою
і можу розчинитися в піднебессі,
полетіти над сплячою Землею
і разом співати із вогнем пісні.

на чорний пил, упав уламок темряви
і сірим став його пильний уділ,
І він огрубів свої риси каменю,
тепер не сміє служити у темряві,

і згодом сухий вогонь ночі
прозорим укрив той покрив каменю
і він підняв його чорне крило,
І щось не побачив тих кайданів.

Його змінив той уламок темряви,
хоч чернь залишився чистим,
І він розшив камнем уламок неба,
як перлину чарівної безодні,

крило розкрило вогнь ночі,
вогонь вп'явся як і раніше,
Його огорнув поглядом у пітьмі,
але відступило його відразу ж.

І камінь укрило той час пітьмою
І він стискає міцно його крилом,
він так палить світлий світ вогнем,
Та він розтікав димом пітьму

зі мною побудь, ти моя цариця ніч,
Ти не обходь, моя безмовна Подруга.
А ти вкажи мені вірну дорогу,
ти покажи шлях із природнього кола!

Не вибачай,
що я тобі не продзвонив,
і нічого не сказав;
того́ що це не я…
не тебе
не люблю.

/глибокий вдих/
Не все.

10 березня 1999 р., Київ

У долину анемон білих
Повернусь я весняним вітром,
Холодним як вічна Істина.
У долину очитку квітучого
Повернусь диким каменем,
Важким, наче мої спогади.
У долину весняних вишень
Повернусь сірим птахом –
Легким, наче дотик квітня.
Муза в хітоні дірявому
Нашіптує щось потаємне –
Приховане від ока буденності
Під золою злою торішніх пожеж.
А жебрак ренесансу Спіноза
Грає на скрипці світла місячного
За склом прозорого міста,
Де одягають в гіматій Гекату
Сажотруси срібних годинників
Журби хвилин закіптюжених,
Які наче старі монети
Збирають коти-нумізмати
Чорні, як мертве Сонце
Старої бабці-галактики
Загубленої за видноколом.
Я повернусь.
Назбиравши для вас світла.
Пристібуючи його кванти фібулами
До вовняних пеплосів
Імен-блукальців.

Мені мама свої сльози передала,
Ось так вилив, з глибини душі!
Сльозами вона багато не забудить і не пробачить:
За Забране життя ворогом,
І за Брехливу історію
За Зруйновані мрії,
І за Знищені церкви
Наскрізь проплаканими маминими сльозами не пробачимо
Врятуємо, ми ворогів так врятуємо,
Що аж Загарбане все поверне ворог нам
Та виборемо, й ми відвоюємо всі землі українські
І виситаємо цю пекельну битву
Дамо ворогам так, що аж полягають всі вороги
І більше не встануть
Згорить уся военна техніка до тла…і не відновите

На світанку босими ногами
Йшла до Бога Україна
Та йшла тихо з молитвеним оберегом і йде далі…
Одягнувши молитовний оберіг
Та йшла просити в Бога сили і кращої долі,
Вона ставши на коліна молилася днями і ночами…
Як тільки побачила,
Вона раптом впала від побаченого замліла,
Бо наші сини і доньки полягали
Воно вкрито все христами
З небес голос чути:
Невдовзі в Вкраїні настане мир,
а той хто прагнув Україну здолати сам ляже хрестами…
Моя рідна, потерпи зовсім трішки загою рани молитовним оберегом

Що ховається в глибині троянди
У сокровенній серцевині пелюсток?
Ніщо.
Порожнеча, з якої виникло все.
І в якій все тоне і розчиняється,
Запитую в цієї пишної квітки:
Ти пам’ятаєш про що я снив?
Пам’ятаєш мої блукання
Країною папороті берегів Ерідану
Та водоспадів синіх Гондвани –
Велетенської країни дощів?
Мовчання наодинці з трояндою –
Квіткою, якої немає в дзеркалі,
За межею нетривкого срібла буття:
Спалюю всі імена непевні
Квітів і людей клану Можливо
На жаркому вогні автодафе,
Збагачую себе досвідом небуття,
Відчуваю
Яка нескінченність – там, за порогом,
Називаю предмети й рослини
Новими словами-смарагдами,
Тим часом, коли птах синьокрилий,
Що прилетів з Едему запашних спогадів,
Що співав про храм, що збудують завтра
Огортає літеру «алеф»
Крильми.