Сліпий, не в змозі владать ногами і руками,
В хатині напівзогнилій доживав свій вік
Нахум іш-Ґамзо, прозваний так,
Бо щоб там не сталось, завжди одповідав:
«Це теж на краще!»
«Учителю,- кажуть якось учні,- хата от-от рухне.
Дозвольте Вас винести, аби не сталось лиха».
«Ні, любі! Поки я тут, все буде гаразд.
Винесіть поки що речі, а мене - за ними».
Тільки-но зробили так, як хижа завалилась.
«Завіщо Вам, Божому догіднику,такі муки?»
«Я сам у Господа їх попросив…»
…Віз замолоду Нахум дарунки тестю.
І ось перестріча його незграбний чоловік.
«Дай щось попоїсти,- просить бідолаха.-
Ані ріски в роті не було вже кілька днів…»
Замість дістати хутко щось зі своєї торби,
Сказав голодному Нахум: «Зажди!»
І став розв’язувать поволі котрийсь там із мішків.
Не зуздривсь, як, не дочекавшись, бідолаха впав.
Припав до нього Нахум, а той уже не дише.
«Тільки тепер,- продовжив учитель,- збагнув,
Що допоміг йому померти...
В розпачі здійняв я вгору руки й заволав:
«Очі мої, що бачили печаль, нехай осліпнуть!
Руки , що не квапились подать,
Хай немічними стануть!
Ноги, на яких стояв, стоять не годні!»
Мовчали учні. А тоді котрийсь наваживсь:
«Горе нам бачити таким Вас, учителю».
«Ні,- одповіда каліка.- Прикро було б мені,
Якби я правду вам не повідав, поки ще живий».

В пучине насуваються похмурі тіні вуальки,
Не знаходять слова причини,
Та просуваються вперед похмурі тіні,
То знаходять серця розлуки,
Де б не були похмурі тіні,
І видаючи жахливі звуки, знайдуть
І отримають волю у допустимих життя кордонах.
При цьому відкриваються немов молитви на безжиттєвих білих сторінках,
У темряві блукаючи, їм не вистачає гордості,
Щастя, здоров’я та грошей,
То похмурі тіні були веселі
І кажуть їм тримайтеся краще не буде…
Раптом насувається світла вуалька тінь…
І просячи побути зі мною в цей час,
Та коли похмурі тіні торкнулися темноти
Світлі тіні пронзили світло голкою,
Ті дні, що колись здавались темною грою,
Ті дні, що склалися темною полосою в очікуванні світла.
То Бог пише так нову книгу,
Де світлі тіні знають його
І дотягнулися до Бога,
І вони розсипають світлою пиллю світло на сторінки Божої книги…
При цьому встановлюючи правила
І відразу ж торкнулися Божої книги
Та прогнавши похмурі тіні слідом за ними пішли світлі тіні у небо
При цьому співають пісні світлі тіні - вони чують…
Бо бездоганний ножем заточений той олівець,
Що пише Бог

Мені сняться пекельні речі і цей чорт зі сну
наяву прагне зустрічі…дочекався горить все тіло…
І як тільки підбігає вечір, сон тягне мене до потойбічного світу
Там чекає вже чорт з глибин простору…
І чорт доторкнувшись до мене
І все давить мене і я задихаюсь, я намагаюсь вирватися,
А не можу нитками тягне до себе
Все одно вирватися не можу…
І знову давить все тіло… я задихаюсь, навіть не можу прокинутися,
Я не можу тікати… в сіті затягнута чортом…мріючи
Про Ангела волі, благаю прокинутися,
І як тільки прокинулася,
Мене знову і знову окутав страшний сон, як вуалька…
Все одно давить все тіло моє.
І раптом заспокоїлося все: я нічого не бачу, я літаю…
І тримаючись за чиюсь руку, залишивши всі негаразди
Парити високо, мовчки приймати
Подаровано Ангелом волю про те, що Космос вуальки нескінченний,
Я думала, не розуміючи мудрості Всесвіту…
Та однак на краю стоїть стіна вогню,
А все, що знаю є моє, то потаємне.
Цю стіну зможу лише подолати…залишивши все, що
було за плечима.
І відкинувши все, що було за плечима,
відкинувши все,
переставши шкодувати перед полум’яними Ангела очима,
Прокинувшись, ти станеш перед відповіддю
І того, кого побачиш перед собою лише буде яскравим світлом.
Я думаю, аби тільки не сталося б такого,
Так що виявиться сон віщій та поступово сон зникає

Нахилився до неба чорний ворон
Гладінь води тихенько ворухнувши,
І почав пити тремтячі простори і гладінь чорну,
Шукаючи там щось
І мені б у минуле наше повернутися назад,
І крізь тумани вуальки розтанувших років,
Як мені пам’ятний твій проникаючий погляд…
Ожив небом, заіскрилися два блискучі ока,
Розгорнувши крила - віяли…
Та вмить спалахнув, піднявшись високо.
То мої білі - білі лебеді б’ються
І б’ються крилами - віялами об гладінь дзеркала, відображавши наше минуле…
В цьому озері я пливу…
Крилом розрізаючи дзеркальну гладь вуальки.
Сонце мружиться,
Світить волю, простір вбирає водної гладі,
Сонце у погляді відображається, залишає минуле,
То воля зоряна
І шлях мій далекий по водяній гладі освітлює

Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого проклятущий звір».
«Не журися, друже! Я злечу на дах.
Як побачу лева, тобі знак подам».
Тільки сів на бовдур одчайдуха-півень,
Як з лісу вже чути лев’яче ревіння.
«Ку-ку-рі-ку!»- долинає з даху.
Віслюк з переляку преться у курятник.
«Ку-ку-рі-ку!- лине вже зі сміхом.-
Вилізай з криївки! Лев верта до лісу!»
Не відав ні півень, ні віслюк тим паче,
Що від «кукуріку» звір назад поскаче.
Цим би і скінчилась вся оця пригода,
Якби не запало віслюкові в голову,
Що як лев тікає, значить він безсилий,
І за страх є змога йому відомстити.
Зопалу зірвався...Вже от-от укусить...
Тут лев обернувся, посміхнувсь у вуса:
«Одхекайся трохи, знахідко неждана,
Та обідом царським мені нині станеш!»

P.S.
Де надмірна певність, там чекай біди.

У порожнечі липкій міжзоряній
Марево синіх ялинових мрій
Схоже на заморожені айстри.
Зелений олень і прозора троянда
І серце схоже на жмуток трави.
Плутана стежка в інферно задимлене,
Бита дорога в холодне чистилище:
Кіпріда стала пастушкою босоногою –
Йдемо так довго дорогою битою,
Вівці танцюють танго – під хмарами,
А Сонце – мій брат чи то побратим,
Говорить про вічність:
Цитатами. З мітів недобрих.
Квітку незнану назву Левкотоя,
Припильную світанок кентавра
Над джерелом, що назву Бористен.
Хоч насправді то Лета. Біля витоків.
Країна Загірна видається Гранадою,
Хоч зовсім не схоже:
Навіть мигдаль не цвіте. Ніколи.
Не дозріває інжир, божевільний гідальго
Навіть не мріє про подорож.
З мороку плащ мені шиє печаль,
Радить сховатись від крапель
Дощу, що накликав олень,
Дощу, що зволожив троянду,
Яку досі ніхто не бачив.
Ніхто. Навіть вісник мовчання
У своєму прихистку-пустищі,
Де повітря важкою ковдрою
Огортає самотність.
Помираючий вечір!

До тебе прийшов рок
Крадучись у нічній тиші,
Пробереться як злодій
Покровитель він твій, суддя та вирок.
Вчинок мій - безчестя і ганьба,
То огорнутий сутінок покривалом темряви,
У вуальки чорної ховається місяць…
Подарунком злого року і долі
Та мені стане ночі тиша
І ніщо мене не зупинить
І пробив істину велику годину,
Та мені вирок поставив рок,
То тепер висить прокляття наді мною!
Ти - Космос. Рок планетних островів
Та сакральний вуальки хід Божественного годинника,
То продовж же нитку долі людей святу,
І життя щасливе, і світову еру.
Невичерпний променистий розум.
Та оркестр співзвучних і астральних струн,
У півмісячному вимірі витає, -
То наш Бог молитви радісні слухає,
Розкриваючи оголені рани,
І благаючи про кінець,
що приходить, то пізно, то рано.
Я не знаю, куди понесуть мене сумніви
Я не знаю, Богом вирішені долі змін
У цьому світі, знаю, знайду своє світле місце
Та мені там буде все під силу
І мені там буде не тісно.
Рок моєї долі знаю, Боже взяв у свої руки.
Та він світлий Батько мій,
Він не зробить муки.
Відчуваючи в душі його святе знамення.
І тепер моя душа очищена, світла, готова до бою…до битви…
Я готова приймати рішення самостійно

Розпутний вечір висипає грьози
Та квіткою цвітуть вогні у темряві
І чорні ріки нічого не залишають у минулому житті землі,
То гріх вкушає чорне вино
Та при цьому зло живиться чорним вином
В чорному вині тане у відблисках вечора,
Та чорним оксамитом вабить і вабить…
І чорне вино по каплях в мене проникає,
Чорнивши до крові чорне вино.
Кричить денна муть на дні
пляшки чорного вина
Пляшка кольору чорного вина з прихованим смаком гріха
Вино чорнильне - солодкого життя спочиває в моїй руці…
Тече рікою у темряві запорошених стін,
Вкушаючи тонких ниток лави
Криваво - чорний теплий тлін,
Зриваючи вуаль…
Я - син гріха, я - занепалий ангел,
Цієї миті розлучився сам із собою
У пітьмах грає чорне вино прелюдії,
І твердячи свій поголос…
У темряві наллю келих білого вина,
Виблискує на світанку сонцем, залишивши краплі на донці
І краплею проганяючи злегка біле вино
Ці краплі білого вина покатаються по стінках келиха,
Гіркота всієї душі в неї лягла,
І на сонці випаровувалася б, пропала…
Та небо стало як біле вино в променях вуального сонця,
А вечір був таким чарівним,
Іскрилось біле вино, не шкодує про минуле,
І все здавалося дуже простим сном.
Світанок залив все навколо…
Прорвавши межі горизонту потік…увірвався в темні місця з гарячим сонячним привітом
Фонтаном злетів у небеса,
І усіх облииваючи білим вином,
Прийшов день і в далечінь чорне вино помчалося…

«Роби, як я сказав», те гасло недолуге,
змінити варто на: «Роби, як я!»

Пильне дзеркало стояло, дивилося і збирало чорну пиль, не відвернутися від дзеркала.
При цьому утворило пильні дороги, і злісно дивилося у стеклянну порожнечу…
І якась пильна вуальна сила тягнула подивитися, що там,
То заманила велика спокуса дозволила подивитися
І я подивилася, що там усередині…
І я помітила,
Стерши трохи чорного пилу,
Та з’явився лик твій туманний, непроханий у вигляді людини з білим каменем,
І, піднісши до світла, побачила, що всередині каменя поблискували
на предщакатному сонці і вуальні іскри,
То камінь дарує світло в темряві, знаю, що камень розмовляє, -
Щось прошепотів мені.
Зрештою, зрозуміла. Все я тепер приймаю, багато чого в житті ціню.
Все я тепер розумію, і нікого не звинувачую, приходячи туди,
І ожило зображення духа вогню в дзеркалі
Та каже: «не здавайтеся, продовжуйте боротися,
Кувши в дзеркалі собі щастя…удар за ударом по пильному дзеркалу
І зникає в пилу, стає все реальністю

Жахливий і страшний перевал,
Розведений вуальний міст, а під мостом прірва,
А над розведеним мостом,
за краєм темряви,
за обрієм дня, за пекельною самотою,
Немов тінь небезпечного року,
І ніби смерть для тих, хто не шукав
І хто блукав по життю самотньо,
І як багато життів ти вже згубив у прірві,
Та кинув у прірву на свавілля долі,
Несла їх геть вода річкова,
Але тільки деяким вистачало сил,
Пройти випробування.
Страждають і гинуть всі, хто попадеться, буде, вислуховуючи
похмурий вирок,
Видаючи біль, кошмар
постійно наростає і так само обіцяє,
Що це зовсім не кінець
А все було вже мертве
І з часом канув хтось на дно…
І дні людські з гіркотою минають…
Ідемо сліпцями серед життя пекла,
не дуже розуміючи суть, намагаючись повернути день,
А від нового нічого у житті й не треба…
І щоб пройти новий шлях…
Себе знову рятуючи.
Вуальний міст почав зводити два крила…
Бо Бог дозволив у перила вчепитися,
Щоб не впасти вниз,
і не розбитися б у прірві,
І не залишитися там.. допомагаючи
пройти перешкоди, пропонуючи руку допомоги,
І не залишаючись байдужим
І виявитися дуже потрібним.
Крокуємо назустріч по півкроку,
Щоб крила рук з’єднали міст…
І, радість у серці воскресло,
Пробачимо один одному всі дощі
Пробачимо обвугленість серцеву…
Пробачимо спустошеність душ…
Та міст знову з’єднав два крила,
А річка знову з’єднує всі мости,
Їм не страшні тепер
ні біль, ні перевал, ні прірва…
То зводить мости та прощає сумнівний потік.
Проходить біла ніч… розповідаючи про щастя кохання,
І щоб кохання могло вершити людські долі…

У кожного є мізки в голові,
але не всякий їх вживати може…

…Темна сторона вуалі манить мене до темряви
Я поспішаю туди
Я віддала чорту душу свою
І хоча, це не вихід, але у темряві
Двері відчинились і розкрились,
І не зачинити вікно...
Тільки й чути з усіх боків: Бісить!
Як мені ці люди дістали! Адже це чорт прокидається,
Лізе, у душу мою, щасливий він, нарешті, покликала.
Я намагалася вирватися, вибратися, виплеснути отруту - поспішає
Чорт знайти знову душу мою…
Там вигукнула брехню чи гірку правду
Біса згадала,
І він тут, як тут. Кидався словами, які гірші за бруд…
То чорт із задоволенням душі калічить
І мені заодно, штовхаючи всіх до прірви…
Нам малює фортуна обриси,
І відчиняє двері у підсвідомість.
До моєї темної душі звертається світлою стороною вуалі, освітіть світлом душу мою,
Як Ангела душа.
Раптом стане невидима мені темна сторона.
На темній стороні не проллється
світло століття, адже сонячним теплом ще частина моєї душі не зігріє.
Ти будь на світлій стороні
І не піддавайся темній!
І не прибігай ти до темної сторони,
В тобі живе світло вже
На світлій стороні живи. Живи спокійно
І вір ти в Бога! І молись Богу,
Як і Ангел. І не гріши ти ніколи!
І так прибуде з тобою сила!!!

Не паравозь.
І не біжи поперед батька.
Чому кажуть в пекло? А раптом він в раю?
Він був хороша людина.
А на що здатен ти?
Посадив уже ті два дерева.
І сину уже сімнадцять.
Хіба мають значення всі будинки,
Будови і добудови...
Має значення. Має сенс лише одне:
Хто ти? Ким ти став за цей час? Куди ідеш?
Кого за собою ведеш? Кого прикриваєш?
Кого ненавидиш і кого кохаєш?
Що ще? Мабуть нічого.
Ти обеззброєний. Йдеш і думаєш.
Що пекла ніде деінде нема.
Поглянь навкруги.
Одне пекло отам. А інше - ти.
Не біжи. Не втечеш.
Тут нікуди бігти.
За межу тебе не пустять шалені пси.
Насолоджуйся.

Диявол опустив на мене вінець безбраччя,
Пройняла одягати на себе вінець вуаль безбраччя
І все життя був зі мною, з дитинства
Та я нікого не любила в житті,
Але я чоловіка давно шукала,
І змінювала шило на мило,
Поїла, годувала, пестила
Та він не робив мені пропозиції,
Але вранці - рано він змінювався з фотою місцями.
Як тільки приходила надія на зустріч,
Та зустрічі не відбувалося, ось і все.
І все - одно далі продовжувала чекати на пропозиції, але дарма -
А замість цього приходив з дощами кат,
А з ними плач,
Стискаючи все тугіше і тугіше обруч вінця безбраччя.
Я стала молитися святій: «Богородиці, матінка,
молю тебе закликаю,
сльози проливаю. Допоможи скинути дияволові пута,
немає мені ані дня радості. Допоможи знайти чоловіка. Довго з вінцем йду, голову схиливши. Пожалій мене!».
Господь опустив на мене вінець вуаль «Ясне небо» настає битва між світами,
то він зберігає на мені воєдино вінець «Ясне небо»
і в цій битві впав вінець безбраччя, і нарешті визначено долю мою,
почувши пропозицію від коханого,
бо я досі ношу вінець «Ясне небо»

Темна печаль бачила серпанок, і горе зустріла,
Липка, тягуча, темна печаль,
Знай, у жодному разі, мені тебе не шкода.
І проникаєш, поступово в дальні кути…
В своєму одязі злиденному з тривожної імли,
Варто лише наблизитися, руку простягнути,
І тут же спробуєш заглянути в душу,
Вже полонянка я у твоїх чертог
Стану я зрадницею пройдених доріг…
На очах - серпанку і немає погляду у далечінь
Тільки Божий лик у ту світлу печаль проник
В ній не згасне залишивши там світло
І своєю сильною рукою усуне він темну печаль,
І відлітає вона, не жаль!
У якусь дивну невідому далечінь
Ідуть вони дорогі серцю люди
Поряд ніколи їх вже не буде,
І у тебе залишиться лише світла печаль

Не варто присягатися тоді,
коли простої щирості з лихвою.

У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам по собі.
Діточок ростили, не знаючи злоби.
Та, мабуть, набридла ідилія кішці,
Тож несе орлиці несусвітні вісті:
«Ви там, бач, літаєте попід хмаровинням,
А свиня тим часом підрива коріння.
Не мине і тижня, як дуб упаде...
Де будемо жити? Зима ж бо іде...»
А назавтра кішка шепоче свині:
«Можете не вірить, кумасю, мені.
Чула, як орлиця дітворі казала:
«Скоро з поросяток буде стільки сала!»
...Не літа за здобиччю орлиця з гнізда.
Стереже потомство свиня молода.
Хтозна чим скінчилася б ота тарапата,
Та в капкан раз кішка уночі потрапила.
Свиня полонянку пішла визволяти.
А орлиця стала мишей добувати...
...Зізналася кішка свині та орлиці,
Що вона складала всі ті небилиці.

P.S.
Шкода, як мудрість настає лише тоді,
Коли опинишся в біді.

Чаклунство чорних очей - чорний пристріт,
Тих чорних чар, обпалюючий жар,
Обсмолений, в’язкий вар,
ті чари чорних очей серпанку, чорний пласт - придавив, придушив,
Тепер без сил, світло було не мило,
Той чорний смерч підхопив, закрутив, і врешті втопив…
Чаклунство чорних очей - у космос лаз,
Де в норі, як у бездонній дірі,
Згорають у вогні наяву і уві сні
Кудись летить, ах, навіщо пригубив
Чаклунство чорних очей, самі себе занапастили…
Ми в вас розчиняємося, опалюємося,
Але паростком вгору
Проб’ються твої білі очі серпанку навіки.
Вони заворожили, приворожили
Дивлюся в них, як в образ
І не боюсь їх в них потонути можна
І не страшний цей вир,
Не можуть обдурити
Чаклунство білих очей розсіє гіркі сумніви,
І тонучи в них щоразу. Приготують чаклунство білих очей
В тиші ллються слова із білих очей,
Як сповідь у церковній імлі -
сльози течуть фразами,
Сховається всесвітній гам,
Загине в чорних очах і зникне назавжди.

Блакитний колір почав поступово зникати,
Бо був огорнутий брудно - сірою димкою серпанку.
Та стояв болотний морок
Заніс чорт людей в болотове місце
І в сухому місці той розвів злобні болота…
З усіх боків до злобного болота прагнули стати тисячі іскріючих ниток,
Але грузли вони в сірій пелені…
Нічого не помічали та слідкували за ними вони
Та злобне болото оточувало землю, як рів
І не даючи людям проникнути кудись,
Болотний морок пожер людей
Не стало всім тут від нього життя,
Він у двері пекла відчинив ворота,
То капля бруду розливається в болоті,
Та капля брудної води перетворилася на чисту воду…
Виходить брудними думками ми знищуємо самих себе.
Прозора волога виповзає вода річки
Нечасто приходить вона у гості.
І вдерся господар чистий серпанок води
Лякає лавиною, пестить дощем,
І найстрашніше на світі з болотом у двох
Болотного чорта знесилила вона,
Тепер все покірно чистій воді
І крикнути не може чорт
Не зможе жити чорт в чорній масці,
Кривавого щастя хотів той чорт,
Від смерті іншого палала душа,
Тепер цю злість забрала чиста вода..

Ніч опустилася на Землю
Та закрила вулиці України
Поклик ночі лунає із цієї глуші
І на вулицях відтепер ні душі…
Тут живуть вулиці мороку Вкраїни
Знову й знову вулиці мороку вона почує
І покличе когось своєю тихою пінею
Та її двері перед кимось відчиняться,
Як її тихі і безмовні ці місця…
Та куди тільки поклик ночами веде…
То приховує білий здалеку туман…
Та де морок привиди крізь стіни будинків літають
І дарують вулиці мороку волю…
Відкриваючи своє обличчя,
І де повний місяць
буде складним радість зі смутком - дві
вічні подруги, вони щодня
Пропонують послуги,
То нам радість накине шаль
І тут же смуток надягає серпанок…
І немає більше нікого
Крім того, хто прийшов і полагодив би це все…
А тут тільки морок духи
І при місячному світлі
То тільки мороку пісні виб’ють адресу
І покинуті будинки вулиць поряд із парком
Та лише морок привиди і тиша ночі залишилися тут…
Раптом сонце вранці розіллється
І на вулицях України і у зірок
сумувати з’явиться привід:
Та, адже коли світанок з небес шаль знімає -
Сонце їх променистий блиск серпанку затьмарює…
Мерехтить трохи,
Зустрічаючи людей…
То майнуло лише світло
І все зникне,
При цьому забувши страхи,
А в темряві немає більше страждань
Та були розвіяні світлом жахи в прах,
Та цієї ночі місяць помер…
І прийде нова ніч
Віднесе всі залишки провини

Я супокій отримаю тоді,
лише коли ти, люба, будеш поряд.

Стояв перед очима серпанок туман
Мені, здавалося, зробивши крок вперед,
Та так швидко вузлом туман зав’язав
і при цьому він стіною завузлив очі мої,
А тут лише уявіть, вдаряюсь головою об пелену туману.
Крім темряви нічого не бачу далі за свій ніс,
Стоячи безпорадно і щось чекаючи,
І при цьому не помічала перешкод
То погляд пронизував стіну тумана
На небі споглядало яскраве сонце…
Та бачила, як промені граються,
Щоб було усе в світлі.
Туман піднявся і не здавалося вже стіною…
Була димка - серпанок.
Вона коливалася, розвивалася і поступово зникала.
Пронизуючи наскрізь все…

Стукає в дерев’яні двері
Епоха полум’яних птахів
(Відчиніть!)
Епоха, що замість мантії
Огорне тебе мереживом снігу,
Перетворить притулок на капище
Твоїх уривчастих журавлиних снів,
Твої сірі очі – на свічада просвітлень,
А твої пасма думок незачесаних
На завірюху спіральних галактик.
Срібна мотузка-змія –
Це дорога, якою твої коні нестямні
Женуть навіжено
У царство чистих озер,
Де вітер пише крилами чайок
Сонети журби очерету.
А ті, що лишились на березі
(Рибалки поранених слів)
Біліють самотніми постатями
Серед сухих чорнокорих дерев,
Які втомилась рубати
Щербата сокира варварів.
Ми рушаєм на Південь:
У країну квітучого лавру,
Що цвіте, коли сходить Сонце,
Де на скелях малюють човни,
Темну арфу ховають в печері,
Вірші декламують пошепки,
А море вважають могилою
Мрій.

Та чорна вуглина вуалька серед золи купається
Чорніша за саму чорноту,
Давно не боїться нічної темряви
І з усіма на ти
І хтось у вуглині
як у золі колупає залишками чорних багать
Та із обвуглених дров…
І щось знаходить випадково
Зола серед вуглин…
І мимо проходить крізь вітер та вечір
І чорний пил піднімаючи, йде…
Та й недаремно чорна зола у вуглині знаходиться
Все одно холоднокровно йде…
Дійшавши до краю землі почала вибухати
Велика пожежа, залишаючи сліди
Золи серед вуглини навіки…
То вітер та ніч, і білий пил, піднімаючи і розганяючи іскру,
Вогнем ходить по золі серед вуглин вуальки,
Малює та чертить казку новий світанок,
Будує Храм світла на золі вуглини
І бачу, то мерехтить на золі вуглини жменя вогню.
Теплом обдаровуючи світанок

За чорним склом давно,
І все навколо темно - темно
І місяць там тьмяне світло,
Та більше нічого, там немає…
Ні звука, ні тиші, ні спокою, ні шурхіту
То все померкло для мене,
Живу без тебе…
І чорне вікно - стекло вуальки переслідує мене,
То чорного вікна - скла таємниця
Сомотнього вечора у темряві нічній…
І чорне вікно - скло зіяє суцільною порожнечею,
То ніч накрила хвилею,
Розправила крила,
Та чорне вікно - скло скалиться,
Зуби оголивши,
І своєю порожнечею хвалиться,
Та стільки століть тут проживши.
І дивлячись на вікно - скло
І згадуючи минуле, там -
Розмиті часом дні…
На ваги випадково кинуто - чаша радості,
І чаша провини
Та стала бачити тільки гарне,
Затрималося вікно - скло в минулому часі,
То всі молекули таємниці зберігаючи,
Порвалася струна у величезному вирі
прозоро і темно, а
важке вікно - скло вуальки біліє…
І світиться вікно - скло і світло його
як свято, світиться вікно - скло і на душі ясно,
Горить вікно - скло і ніколи не гасне…

Пізно вечорі полонить холодний туман по всьому просторі…
Запалив яскравий промінь, то оволодів оман багатим, казковим царством.
І в ньому оживає вся нечисть і духи, виповзаючи гадюками з щілин теплий думок густого туману,
Розчиняючи світло в нескінченних просторах, перетворюючи все на димлену хмару,
І посилюється дим, то туман стає густішим, не вибратися, та й нікуди йти,
Та руйнуючи світло вуальки, здається, вічно житиме туман
Взявши на озброєння оману - і розплату - залишив в туманному царстві
І тоді світанок прокинувся, подивившись жовтим оком крізь туман,
То заходив світанок до туманного лабіринту, проходячи не свої випробування:
Пробиває світло вуальки крізь скляні густі стіни туману - обману,
То зникає поступово туман та сходить сонце,
І розтанула вся нечисть і духи, розфарбувавши світлом день…зцілив від оману та огорне
День своїм спокоєм і божим світлом і забудеться,
Все забудеться, навіть нинішній оман у якому день часом, як камені тоне…

Медон-оповісник
Такий же пастух як і всі
Жителі приблуди-острова
(Приблуди в легенду)
Збудував мені сховок,
Мені – рибалці мрій-втікачів,
Що схожі на пстругів прудких –
Схожі. Направду.
Називають мене Триптолемом
Всі хто йдуть по дорозі в гори
Снів нездари сови.
А я лишень під час тесмофорій
Дарував усім колосків жменю
Пшениці перестиглої солодкавої
І славив байдуже Сонце –
Прабатька кружляння одвічного.
Лишень.
Слухав пісні Демодока –
Такі ж темні і запізнілі
Як світанок на цьому острові,
Як дика троянда –
Квітка собак і людей весла
(Повертайтесь. Хоч інколи.)
Падає сніг
На море кольору мандрів.
На журбу кольору попелу.
На птаха кольору ночі.
Падає.

ранок
ще не день
що ранимий ритмами
потоками свідомості

не опалений
болем відстані
сталеним поглядом
не омитий
несталий
непристальний

не свідок Єгови
а його освітлення

не пищить
піщиною бурі у склянці
у плині подій розпливається

до весни
ще сім дюймів снігу
а дюймовочка
залишається доживати дні
з кротом

ще восени
її рятівницю підстеріг волохатий кіт
коли намотував собі на вус
мишині страхи
і пташині висоти

його шлунок
нашестя барабанного дробу
йому байдуже
що засихатиме на мордочці
молоко
чи кров
кожна подушечка на лапах
пестить крадькувату обережність
і приховує пронизливу кіхтлявість

він жадібно
роздирав
і поглинав
крилату мрію
похрускуючи ніжністю кісток
обезголовлюючи казку

небо не дивилося
псом
не дивувалося
а набивало щоки
хмарами
і видувало їх
мов мильні бульбашки
які лускали дощовими краплями

кап-кап
ще б пак

принцу буде байдуже
що не зустріне
саме таку половинку
а може четвертинку
чи якось так

кап-кап
ще б пак

хай
залишиться
сотворінням
видуманим
виплеканим
виплаканим
у крихтах світла
у маячні життя

кап-кап
ще б пак

котик ситий
дихайте миші
для вас
казочка триває

кап-кап
ще б пак

землянка крота
не палац на Криті

кап-кап
ще б пак

ранок
ще не день

4 Лютого, 2020

«Хай би й до неба велич його сягала,
І голова аж хмар торкалась,
Помре і він також.
І всі питатимуть: «А де ж він?»
Не думав про це Моше,
Та сказано було якраз про нього.
Бо ж тільки він сходив на небо,
І хмари були в нього під ногами.
З Господом стояв лице в лице.
І з Його рук узяв скрижалі...
Та ось не хтось там з ангелів,
A сам Всевишній сказав:
«Наблизивсь ти, Моше, до смерті.
Дай Єгошуа бен Нуну від твоєї слави,
А далі – на вершину Нево зійди
І там свій вік земний скінчиш».
«Але ж це не та земля, куди я вів юдеїв...
Ти ж знаєш, скільки труда й скорботи
Пішло на те, аби переконать їх,
Що Ти - єдиний.
Аби жили, як Ти велиш.. .
В поневіряннях і горі бачив я братів своїх,
А зараз у щасті хочу бачить потойбіч Йордану...
Хоча б одну-єдину мить...»
«На старості ти, мабуть, призабув,
Що сказано було, коли Мені ти не повірив.
Пригадуєш, як замість раз,
Tи в скелю посохом ударив тричі?
За зневіру Я відплатив тобі:
У Край Обіцяний із ними ти не ввійдеш».
«Гадав я. що за сорок літ поневірянь в пустелі
Ти вже простив мені той гріх...»
«Таке не забувають і тим паче не прощають».
«Якщо не велено живим мені туди ступить,
Дозволь хоч мертвим буть серед юдеїв ...
Нехай хоч кості мої в той край перенесуть,
Як-от несуть вони Йосефа кості...»
«І тут по-твоєму не вийде:
Йосеф в Єгипті сказав, що він – юдей.
А ти у Мідіяні приховав свою породу».
«Якщо не хочеш присуд Свій змінить,
То залічи мені той час,
Коли Ти відкривсь в купині неопалимій.
Коли сорок днів і ночей
Стояв перед Тобою на горі я,-
І Ангелові смерті не віддай мене на глум!»
«Трудами своїми ти заслужив,
Аби Я Сам опікувавсь тобою».
«І наостанок: дозволь з народом попрощатись.
Стільки разів я заступавсь за нього.
Люблю братів своїх, бо ж і я – лише один із них...»
І став Моше біля підніжжя Нево, юдеї - довкола нього.
«Брати і сестри!- звернувся проводир.- Простіть мене...
Сварився з вами ...Гнівався на вас...
Та знайте, що то все з любові...»
«Прощаємо!- в степу, перед Йорданом, розлунилось.-
Горе тобі, бен Амраму.
Наче кінь, мчав ти поперед нас,
І ось кістки твої залишаться отут, в пустелі...
Прости ж і нас, рабейну!»
Суворим поглядом Всевишній квапив,
І проспівав Моше останню свою пісню,
Як наказав йому Господь.
Неначе дощ, лилась та пісня, мов роса,
Що в спеку все поникле оживляє...
І стала пісня та Всевишньому за свідка,
Коли Ізраїль доводилось судить.
А далі вийшов Моше на гору,
Оглянув увесь край, куди юдеї ввійдуть,
І спочив там ста двадцяти літ, які дано було прожить .

Похмурий мандрівник блукає по похмурому світу,
Зайшов невідомо куди,
Шукаючи легкі шляхи дороги,
І стежка вуальки, як темрява похмура,
В ній неможливо заблукати,
Все одно куди йти, бачачи все в темряві.
Я прошу тільки одне,
Печаль живи в мені,
Цей шлях веде сам мене,
Призвівши до кінцевої мети…
Та тягне мене весь час на дно,
І все більше затягує туди…
То світлий мандрівник по стежці вуальки порятунку йде,
Крокуючи нагору, на вершині зустріне Бог…
Та часом пригнічений, і туга в грудях,
І все бачиш святу вічність попереду,
Тому полум’яна віра сили дає,
Любов жива в гору тебе веде.
І все бачиш світлу годину у пітьмі
З неба лунає Божий голос:
«Бог прийде, прийміть серцем вість любові,
і він святу милість грішникам явив!»
І, йдеш до Перемоги силою Христа
І до тебе все ближче вічності Врата!

Зійшов над містом подвійний місяць: як дві півсфери,
як сфера подвійна, однією половиною в іншу виростаючи
Ні сонце тепер не з’являється нам,
Ні зірки не сходять тепер ночами,
І зникли припливи, зникли відливи,
То місячні вуалі фази невидимі для ока…
І місто зачароване світлом подвійним, перестало світити нам
Прокинулося подвійне сонце над містом
Все стало навкруги ясним:
І сонце ніжно висвітлювало небесну блакить.
У косих просвітах невпинно рухається подвійне сонце,
Палаючи величезною вісімкою
В два круглі очі дивиться небеса на місто,
То у краю лляному два ходять колеса
гігантської мідно - чарівної прядки. під палаючим -
все сонячним вуальним світилом

Начебто всім хороший і істину глаголить,
А коли над кимось «за очі» сміється і ганьбить…
Бачиш його надзвичайно ввічливим і вкрай милим,
З тим з ким нещодавно глаголив,
То тепер за спиною їхньою ображає,
А з тим з ким розмовляв раніше розповідає
Про них гидоти. Шакал…
Яким би він не був спритним немов злодій
Він наздожене свою ганьбу і
кину, і накину на інших вуаль
з його рук не втече ніхто…жаль,
що таких людей життя рідко змінює…
Він бреше собі, коли з іншими в брехню грає…
Я втомився, як реаліст бруднити папір.
Та набридло мені фарбувати лист.
Нині я - проборник правди,
Вижену будь - яку брехню,
Замість слів там буде радість вуалі
І напишу був сірий дощ.
Бо не терплю грубих пестощів.
То пороки словом виявив (викрив),
Про недоліки всім кричав…
Він бачить світло, і сонце, і квіти!
Може мерехтіти і проходити крізь двері!
Все буде добре, зрозумій ти!
Я реаліст, але мені ніхто не вірить…

Похмурий килим сповзає все нижче і нижче
Туман - килим упав мені під ноги…
Опустить ніч туман - килим на Землю, то
Вечірній вуальний морок під ноги мені лягає, а
Печаль на серці мені туман - килим несе, та
Душа - килим то плаче, то ридає
Сумною піснею він кличе…
А моє серце згорає, бо
Туман - килим страждає
Самотній впавши на Землю, а упав,
земний килим, плете вигадливий візерунок,
І вишиваючи туманний килим з чорних ниток,
Де таємний знак вибиває,
То вечір плете золотистим світлом
небесний килим вуалі моєї долі візерунками багатий,
Все життя моє лежить на небесному килимі, як на долоні.
Нічний розпис зірок, восход та захід сонця зустріти можна,
То вечір чистою душею плете туман - килим,
М’якою хвилею мій добрий вечір, даруючи добро

Ніч бавиться моїм серцем
Як чужинка дорійського племені
Склерос
Бавиться глобусом Птолемея.
Дивиться! Дивіться!
Це видовище буде тривати!
Адже ми в Римі
Напередодні років Аттіли
Шепочемо на готському діалекті
Цитати з вульгати:
«Коли думки мої болючі…»
Вдягаюсь у чорне –
Відчуваю себе відступником:
Прокидаюсь босоніж:
Хоча б тому, що так ходить Істина
По саду яблуневої паморозі
Να χαίρεστε κύριοι!
У вкритому пилом дзеркалі
Бачу когось схожого на себе
Чи то на якогось єретика,
Що радіє життєдайності холоду:
Якщо вода стає попелястою
Наче гризун міста плащів і площ
На яких виглядають вдову.
Майстер-штукар
Носить у скриньці кельми і циркулі,
А на вулицю втрачених мрій
Визирають пусткою двері:
Хто зірвав вас з петель?
Чи може це зовсім не Рим?
Теж вічне, але не місто?
Сюди ніхто не прийде.
На прогулянку.

Несподівано
У кінці листопада
Настала зима.

* * *
Сильна віхола
Заполонила місто
Снігу багато.

* * *
Зимова пора
Огорнула холодом
Природа у сні.

* * *
Усі дерева
Одягли білі шапки
Красиві стоять.

* * *
Ожеледиця
Лягла долу на землю
Льодова кірка.

На війні не розібратися, хто воює тут і з ким,
І живучи кожен може виявитися далеко не тим.
У цьому світі, де все постійно змінюється на війні,
Не на війні життя стає сумним і не простим,
а подвійною печалью вуалі,
І, почувши подвійне звучання Ангела,
Нам дарують радіть, тримаючи за руку,
Полюбивши земний вітер, знайшовши тут причал…
І тепер ця радість не тягар, а подвійне диво,
І ці дива на радість нам, що надіслали небеса,
І несучи своє, сяяла подвійною радістю вуаль,
То повідала нам: і, відвідавши серця подвійна радість,
Щоб старий світ від тепер став іншим…

Наявність мозку, навіть у людини,
іще не є ознакою ума!.

Йде до нас благодатна сила,
То й сходить на Землю благодатний вогонь
Та із неба віддавши надію,
І захоплені люди радіють:
Їхні проблеми земні Господь слухає
Та всі в добре вірять - і так буде.
Розсипається темрява,
Випаровується сморід диму,
І зникають гріхи та безвір‘я химери,
То його ковдра вуалька запалює в душах надію та віру

Шкода, що це медичні маски,
а не театр но і кабукі,
по вінця налитий трагізмом.
Маска дозволяє приховати
справжню сутність людини.
Можна зробити маски
постійними атрибутами життя.
Від цього нічого не змінилося б.
Люди і так їх постійно одягають.
Під кригою маски ховається
протоплазма емоцій.
Перекошена стражданням маска
приросла до обличчя,
вона застигла
у вічній непорушності
людського горя і неможливості
знайти відповідь
на вічні питання буття.
Маска відображає вічний крик
у глибині самотнього лісу,
вона відтворює вічний жах
перед відкритою реальністю,
вона являє провидіння,
сховане за сімома замками
у потаємних підвалах.

22 квітня 2020

По бездонному небу темному гуркотить грім,
То блищить гроза на бездонному небі темному зірниці
Та грім блискавкою блищить у небі далі висоти…
Так дурить нас,
від народження планети у небі вона творить багаття
І від часів початку народження в небі її яскравий погляд
Омивається дощами і з вітрами вона на ти
І грім кличе блискавку,
Від народження планети вона грозою одною живе
А у темряві блискавкою мерехтить поглядом швидкого польоту
Та у світлі гри перетворює вона мрії на свій швидкий хід,
То грім гуркотом прокотився, та
Небеса світлом серпанку дихають,
А по небу, виблискуючи мчить зірниці гроза,
Розганяє зграї хмаринок
Та тримає блискавки в руках
Обладунків блиск відбиває кожне світло яскравим променем
І гра світла перетворює кожен рух хмар на блискавку,
Так і думки до небес направляє,
Замовляє пісню світла, то зірниця рве і метає над Землею
І несе печатку на обличчі Землі,
І висвітлюючи горизонти світлом та спалахом, то зірниці блищать очі

На небі бачу зараз Молочний шлях
Дивлюся на Божу дорогу і мовчу,
Але я слухаю його Чумацький шлях
Навколо тиша, тільки звучить,
співаючи пісню свою зоряний промінь,
Та пробудивши зоряну думку вуальки,
То розпростер на небі Молочний шлях,
І знаю, рукою він провів мерідіани,
І над Земною планетою видно промінь!
Той промінь кохання, той промінь сонця, той промінь надії
На нашу Землю виливає щодня,
Щоб ми одяглися в його одяг,
Світлі, що він нам приготував,
Щоб ближче подивитися на зірки,
Там знайде відповідь зірка,
Пізнавши небесну суть зірки - душі,
Дозволивши вглиб себе занурити,
То погляд зірки зрить

Безбарвні сліпі телефони
Наче кавалки віконного скла
Хати, де жив синій кудлатий пес –
Замість людей-димарів,
Замість круків-нездар,
Що плутають гілку ясена
(На якій так зручно старіти,
На якій так зручно бути самотнім)
З хатою-пусткою, п о р о ж н е ч е ю,
Де вікна вибили ще вовкулаки
За часів сумного Трояна –
Князя ілюзій та мрій сорочиних,
Батька синів зими Бористена.
Де вікна зірвали з петель
Ще печеніги-зайди: заброди трави.
Телефони як зайці – скачуть у сни,
Вистрибують з темних шаф –
Лабіринтів залізних комах:
Все безбарвно – навіть зимовий сад,
Де Афродита з Конфуцієм
Садила колись черлені бегонії
В торф. Добутий з болота венедів:
Було де ховати мечі і перстені:
Треба. Ті – непомітні треби жадали,
Офіри – меду й вина. І вохри.
Якої в нас вдосталь.
Над димарем безбарвним
Апостоли снігу.

Вікно відкриваю снігові безпосередньо у душу.
Заходь і ти.
Бо ти, як і він, буваєш ледь стерпно колючим.
А я все одно (чуєш, все одно) тебе, як і його, люблю.

Бо він, як і ти, може бути осяйним,
пухнастим,
турботливим,
може заслонити та берегти,
зігріваючи своїм теплом, якого в нього нема,
але яке він все-таки примудряється якось створити.
І, зігріваючи, сам спромагається відчути те тепло.

Ти не схотів заходити з квітами та з сонячним промінням.
Заходь зі снігом.
Віхолою, заметіллю, сніговієм,
з нашаруваннями криги і її виблискуючими гострими краями.
З холодом, в якому стільки краси.
Заходьте.
Обидва.
Вікно відчинене.
І двері відчинені також.

02.12.23

Як воду друзів треба фільтрувати,
аби не накипало на душі…

Творець у гранчастій склянці тримає світ,
То Всесвіт за гранню розчиняється
І темрява залишиться десь там…
Спливає до берегів споглядання,
І там побачиш сумнівну межу, як впливає на свідомість
І яскравим світлом, побачиш вуальну свідомість,
Те чисте, те світле всередині
Ось і сталося святе побачення
Ось і дісталися до яскравої зірки
Немає нічого, тільки світло розуміння,
Там, де душі йдуть до Землі,
І раптом обернешся,
побачиш чисту грудочку святого і потрібного,
Те світло небувалих висот
Вся чистота оживає знову і знову
І множиться у ньому, шукаючи саме те
І буде тим, хто є світлим, чистим та добрим, з ясним розумом
Та кожного у світі, він ясно почує
І будуть світлі усі його справи
І світло засяє у своїй красі

Лунниця, що колихається на грудях твоїх
Так пасує до глуму роздівиченого погляду,
Як вітер ковилі, коли буйно розчісує своїм гребенем
Прямуючи до гір.
Коли місяць яскраво відсвічує сонце
Покладаючи на личко тінь солом’яного павука
І хтонічні хвилі твого волосся черпають
З колодязя ночі відлуння твого привороту,
І омивають моє серце примхливою піснею любощів.
В такі ночі кажани розкреслюють безсоння
І поскрипи шафи схожі на змови відьом,
Голос вбирається у мантію роздумів і постає одкровенням театру,
На сцені небес, де перламутрові клуби хмар
Спускаються до землі
І снують таке достовірне марево твого щастя.
А ти прокидаєшся, як прокидається місто,
Поволі розтягуючись сонним порухом голосу,
Серед мертвих тіней прийдешнього царства досвітніх вогнів,
І припадаючи до вуст твого сновидіння,
Відчуваю, як вливається мерехтіння святкової мішури
Знаменням великого свята, вимальовуючи геральдику відданого покровителя
У твоїм пишнім наметі невідомого завтра.

24.11.2022

Зимове море,
лише далина…

Усе минає,
вічний – лише час.

За хмарами сховався Місяць і там біліє,
Біліє небо парним молоком над містом
Мережійні краї хмар тонше ниток розквітають сатину
В окрузі стоїть тиша, дзвенить у вухах на тихій ноті.
Все ще середина лютого, а на дахах сніг лежить, не тоне.
І спить під кучугурами Земля і птахів не видно, не літають.
А ось і перші промені серпанку пробилися,
А хмари розганяють і підлатають граки із веселим криком
На дерево сідають, сперечаючись,
А інші прямо на снігу, нам говорять: «Весна вже скоро»
І я її з надією чекаю.