Завечереть бы
За лунную четверть
Хоть самую малость,
Чтоб не осталось
Радуги гнева.

Заночевать бы,
Над старой тетрадью
Свернувшись клубком,
И в доме чужом
Быть незабвенной.

С утренним ветром
Исчезнуть бы где-то,
Назваться печалью
И чьим-то началом,
Чьим-то секретом.

Если бы, кабы
Да не было слабой
Надежды вернуться
К знакомому блюдцу,
Стала бы смертной.

А хтось колись когось поцілував.
І хтось колись до когось притулився.
І хтось за кимось линув, та не знав,
Що хтось колись у комусь помилився.
А хтось колись комусь наговорив!
І хтось комусь повірив і обпікся....
Так, хтось когось ніколи не любив.
Та хтось комусь чомусь і досі сниться.....

Тут стіл від пилу майже канонічний,
ніч із вікна намацує нетлінне.
У діалекті наскрізь нестоличнім
густіє час, і котиться, мов слина
на слід примхливий з намірами зливи
в навішених чи масках, чи вітринах.
І зчесана земля чуттям розриву,
і тіло — некероване вітрило,
щось безперечно не своє відкриє.
Однак непередбачений світилом
перерозподіл душ, мов тиск од криги,
переполохом гряне.
Відсвятили
таку журбу між “не було” й “не буде”,
і стіни жах той четвертують.
Годі
трощити стіл, де темрявою пута
взамін прозріння повертають подив.

Бувають миті чарівні,
Коли вночі співають зорі,
Коли стеляться по землі
Серпанки легкі і прозорі.

Бувають миті чарівні,
Коли шепочуть квіти у вазоні,
Коли згортаються пелюстки запашні
У соковитому червоному бутоні.

Бувають миті чарівні,
Коли із місяцем фліртують зорі,
Коли іскряться лілово-попільні вогні
На безкраїм небеснім просторі.

Коли з очей стікають сльози,
Коли зітхає серце у журбі,
Буває, що приходять миті чарівні,
Як сонце заховається на небосклоні.

Любити тебе... так сумнівно і так недоречно.
Як зі скрині старої дістати пропилені речі.
Одягти і себе не впізнати в свічаді навпроти,
Хоч постава та ж сама і вигнута лінія рота.
Тільки очі змінились: з зелених зів’яли в пісочні...
Згадка наших побачень бурхливих осінньо-наочна.
Коли душі – загострені леза, й чуття – обопільні.
І твій видих – оголена пристрасть:
«Ми – божевільні...»
Почуття, ніби плаття старі, які вийшли із моди...
І тобі віддавати себе... ніби проти природи.

Знов любити тебе... Чи можливо? ...цей страх обпектися...
Але ще неможливіше твого кохання зректися...

***
Під впливом Забужко

18.02.2007

Привіт тобі, моє дівчисько СВІТЛЕ!
Чи був тобі достатньо теплим день?
Чи цілував тебе сьогодні вітер,
від мене передав тобі пісень?
Чи усміхались нині твої очі?
Чи билось серце збуджено хоч раз?
Ще ні? То - усміхайся!
Я так хочу!
Щаслива БУТИ МУСИШ!
Це наказ!
:-))

Я не зламаюсь! Проти волі
Твоєї гордо я піду!
Не скаржусь, не прошу у долі
Шляху легкого… Я - знайду!
Сама знайду дорогу певну,
Крізь терни й гнів, та до зірок
Я йтиму впевнено і ревно –
Собі далá такий зарок.

Не плачте, Діво. Не про нас
Цей дивний морок і сльоза осіння.
Я знала Вас. Я знаю Вас. Я знаю, що
Ви одна печальніша за нас.

Зривайте голос, одягайте хустку.
Нам довго йти, за нами острови.
Чому ж Ви, Діво, сходите з ікони,
Не взявши квітів на моїм столі.

коли тебе не ставатиме
зійдуться усі непрочитані листопади
підуть у танок
снігурі зламають крила
і помруть
не побачивши снігу
на ранок
я захочу зітерти твої дні
перелиті у память стривожену
листопадове сонце
ні вперше ні вдруге
не зійде
десь далеко візник переправить дощі
в тепле літо
і стане чекати
просування на схід
і ходитимуть люди
і ридатиме щастя скалічене
а тебе не ставатиме
і мене не ставатиме теж
прокажи мені голосно
востаннє на цій переправі
ти не бачиш мене

коли тебе не стане
прийде грудень

якось не звично ходити до нього
дорогою болю
він дерева добілить
усі до останнього мертвого стовбура
вірить сиє оживе
після нас
за тим усе що мало бути всує
дні полином устелені згорять
кричать мені два голоси на спомин
тікай межа то страх
а небо на землі
не слухаю
мовчу
він бачить три вікна
я бачу три вікна
насправді то одна
трухлява рама світу
злетілись голуби
уже не вірять вітру
і гасять полотно
сплітаючись крильми

Піду до себе. Там мене не знають –
Чужа серед своїх самотня вертикаль.
По твій бік світу – є одні печалі,
По мій бік світу – є одна печаль.

Не клич мене, проводарю сліпий,
Я впасти хочу, я не хочу жити,
Серед вовків по вовчому не вити,
Тому хто вже давно залюблений у вись.

Фавор не спить. Війна для всіх війна.
Кронштадт горить. Його свята земля прохає зливи.
Скажи, Іване, чи тобі болить?
Чому тебе одна я не впізнала?

Поки ще ніч не перейшла межу,
До сонця близько – вечір на колінах.
Спини мене ти , вершнику, не снігом.
Спини мене дорогою плачу.

Ти прийдеш. Знаю. Стане ніч коротша.
Ясний архангел світло принесе .
Насниться лебідь. Одинокий лебідь,
Який шукає пару в небесах.

А дощ осінній, пелюстки жоржини
Впадуть в траву на безліч тисяч літ.
Стоїть архангел, світиться і слухає,
Як пада яблуко на Спаса у саду.

...навчишся мовчати
почуєш як падає сніг на плече
як ходять дощі як у пісні усе стороною
зникають слова
десь між заходом сонця і сходом
зустрінеться привид у чорнім плащі
тільки в чорнім – ти біле не бачиш
знов підпустиш його на відстань руки
знов його будеш трішки любити
сильний падає першим щоб далі не йти
хто з вас перший

І к.
Болісний тиск
Досягає апогею,
Скочуюсь вниз,
Не чекаючи на неї.

Рани печуть,
Щось всередині жевріє,
З болю кричу.
Це жагуча безнадія.

Приспів:
Ти здираєш з мене шкіру,
Вириваєш душу з тіла,
Ти породжуєш зневіру…
І від цього ти щаслива?!

ІІ к.
Урвище, біль,
Мертвий холод, темінь ями…
Мій водевіль
Перевтілився у драму.

Хочеш – убий,
Не жалкуй для мене гніву,
Цей чорторий
Вже затягує у прірву.

Приспів:
Ти здираєш з мене шкіру,
Вириваєш душу з тіла,
Ти породжуєш зневіру…
І від цього ти щаслива?!

Чи ти щаслива від цього?!

ІІІ к.
Порожньо тут,
У тілесній оболонці,
Влесливий бруд
Заливає сяйво сонця.

Тягнеш уверх?
Не даєш мені загину?
Нащо, скажи?
Щоби знов штовхнути в спину?!

Приспів.

Ти знов на мене своє сиплеш
Щастя,
Пожовкле, як брехня в бульварній
Пресі,
Мене тримаєш міцно за
Зап’ястя,
Ми разом, захвильовані
І в стресі.
Годинники танцюють без
Зупину,
Без жалості, без сліз, без
Помилок,
Не бійся! Я без тебе не загину!
Ця осінь нас розстрілює обох…

Бо ще одне воно скидає
Листя,
Й птахів жене за море
Океани,
Я б в слід за ним зірвався з свого
Місця…
Ти не пускаєш, інші в тебе
Плани…

В цій осені урівняні
за рангом
і цього не поясниш
собі,
Втікаю, та завжди
Бумерангом,
Себе приношу в жертву
«тобі»,
А в наших душ однакові
Шрами,
І завтра календарним
наказом,
по свому ми зруйновані
храми,
в цій осені розчинимось
разом…

Бо ще одне воно скидає
Листя,
Й птахів жене за море
Океани,
Я б в слід за ним зірвався з свого
Місця…
Ти не пускаєш, інші в тебе
Плани…

злови обличчям зливу
хмар занадто товстих
світ блідого наливу
вечір самотніх настиг
келих сповільнить повінь
стисне нестерпний біль
ніч підмішає крові
час домішає пріль
погляд так небо поряд
до тіні ближче земля
спокою вільна покора
тіла передчасна зима

Болит
каждой строкой истекающий стих.

Боллид
красной рукой рвёт зенит на двоих –
поперёк.
Строчка дрожит,
словно загнанный в угол
зверёк.

Отгорев на заре,
мне, как давнему другу,
тянет дымную руку
последний в костре уголёк.

Улетают остатки сна.
Понемногу
уплывает тоска.
Тишина.

Тревогу
безуспешно давлю в себе:
– Ну, зачем я в твоей судьбе?

Я інколи ненавиджу вокзали –
Їх запах, голос, колір, простоту.
Вони дощать прощальними сльозами
І врочать нам розлуки пустоту.
Вони малюють брудом тротуари,
Вони немов кричать: “Не їдь, не їдь!”
Вокзали інколи для мене кара –
Жахливо білий зимний рельсів лід.
А інколи кидаю все на світі
І на вокзал біжу, спішу, лечу,
Прислухуюсь до поїзда привіту
І, божевільна: “Є, ти є!” – кричу.
В вокзалах є якась таємна мудрість,
Вони відкриті радості, жалю.
Після розлуки має бути зустріч.
І я люблю вокзали, я люблю!

я питав себе
тільки чесно
кому ми потрібні
і відповідав собі
чесно
але не вірив

А інколи - тут ось, лікарю, стискає і ломить скроні,
І так мені зимно, лікарю, а, ніби – ще не зима.
І видається, лікарю, що руки в людей червоні,
Дивлюся на себе в люстро, а в люстрі – мене нема.

Та все це – такі дрібниці! Усі ми буваєм кволі.
І, врешті, яка різниця? Усіх заберуть Жнива.
Якби ж не душа – бо ниє. Прокляті фантомні болі!
Ці кляті фантомні болі – наче жива.

Я випускаю білих голубів
У темну ніч – нехай летять до тебе!
Вони зігріють серденько тобі,
Візьмуть тебе до зоряного неба!
Я там один – загублений в Світах.
У Безмірі, напоєнім Любов’ю,
Літаю між зірками, наче птах,
Для тебе в Бога просячи здоров’я.
Я випускаю білих голубів –
Хай в твому світі буде БІЛЬШЕ Світла!
Хай буде більше Богом даних слів, -
Аби твоя душа від слів тих
Квітла!

Літо спливає, наче несправжнє,
сливи та вишні ростуть уві сні.
Осоловілий від сонця і справний
день, що втікає, збився із ніг.
Нас вивіряючи, спека, розчинить
жовтими смугами подивувань
тіл, що на відстані схожі на тіні,
від постаріння чи довгих вагань.
І віддаляються діти на захід,
трохи правіше, у світ суєти.
Сонях співає мінорно, як закид:
“Згадкою літа колись будеш ти…”

мовчати... слухати тишу,
зіткану з органзи.
не перевтілитись в іншу,
ховаючись в пів-сльози...

відчувати небо долонями,
зрікатись терпкого болю...
і у тиші пів-відстороненій
у пів-миті...
вдихати ДОЛЮ...

16.02.2007

Якось живемо...
Шлемо SMS-ки
І машинально
дивимось в дисплей...
Ждемо на почуттів
взаємні сплески,
Ще віримо в кохання і в людей.
Якось живем...
І молимося Богу,
Щоб ВІРИ І ТЕРПІННЯ нам додав.
Хай СВІТЛОЮ
Буде твоя дорога!
На неї серце я своє поклав…

...тоді зненацька
Щось мене вкусило ;
Я подивився -
То був мій сусіда,
Він вболіває
За Динамо-Київ,
А я весь матч
Просидів у вбиральні.

Мої долоні
Відпихали вітер ,
Мої зіниці
Розривали небо,
Мої надії
Зіткані з ефіру, -
Які ж , їй Богу,
Ми неадекватні !

© kokacherkaskij, 30-12-2006
Новорічні стежки
Не заметені снігом
У чужому вікні
Блискотять ліхтарі
Я блукаю один
Зорі світяться тихо
Зачекають нехай
Королі і царі -

Я спочатку прийду
У задрипану хату
Там дівчисько маленьке
На мене чека
У Італії мама,
В Португалії тато,
Вона дивиться в ніч,
В шибку ніс притиска...

Я несу їй одній
Подарунки веселі,
Їй не треба чогось,
Чого в мене нема.
Вона так прагне чуда
В холодній пустелі
Вона вірить у мене.
А навколо - зима.

Я намалюю втомлені Карпати,
Задимлений, задуманий Космач,
Старі смереки і гуцульську хату,
Над горами – тужний трембітний плач.
Флоярка у брудних руках дитини
Співає щось прекрасне і чуже.
Старий гуцул пасе свою маржину,
Задумано майструє щось ножем...
Тут так спокійно! Аж до божевілля...
Тут навіть хмари небом не пливуть!
Тут люди інші – горді люди, вільні,
Своїм життям незайманим живуть.
Я тут чужа. Тому я звідси їду.
Я посміхаюсь, хоч у горлі плач.
Салют тобі, карпатський сивий діду!
Щасти тобі, захмарений Космач!

Дощ. Туман. І осінь змокла.
Ти читаєш те, що звикла:
Про Перікл убив Патрокла
Чи Патрокл убив Перікла.

Може й Гектор. Я не проти.
Провінційні пересуди
про
що з нас не вийшло доти
пари, що уже й не буде

двох коханців: блудних сина
і дочки на залізниці...
Чорні алазанські вина.
Білі слобожанські птиці.

Вип"єм одночасно кави
вранці в двох своїх столицях.
Отакі-то наші справи,
киця.

… ти -
що зелені очі пальці тонкі в чорнилі
ти - золоті верлібри і каберне на вустах
ти увійдеш першою
ти зупинишся біля
ти мені очі прикриєш і проживеш до ста…

… ти ж -
що мотала душу грудень січень і лютий
березень квітень травень
ти - що хотіла ще
червень липень і серпень…
коли зберуться люди
всім їм щоб забирались крикнеш через плече…

…ти - що страждала чортзна
де чого і навіщо
ти - що телефонувала і сопіла вночі
ти залишайся там же між почуттів найвищих
ти - що кричати будеш -
там собі і кричи…

…ти - що боїшся розголосу і дуже добре знаєш
де і в якій шухляді вицвілий компромат
ти увійдеш третьою
пурхнеш як білий заєць
як ми колись гойдались в просторі двох кімнат…

…ти - що забула адресу
ти на байковий цвинтар
сходиш домовишся з тими хто там працює й лежить…
ми зустрічались взимку я тебе звав вінтер
і додавав: леді
і забував за мить…

…ти що і не збиралась бути зі мною…
пара
з нас так і не сплелася -
теж підповзай на шум…
…ну і можливо ти ще
з ким лежимо зараз
ти телевізор дивишся
я собі віршик пишу…

а ти і не знала якої хотіла ціни
намисто стікало мов кров на початку війни
казенна дорога і гойя і гоголь бур’ян
головка
і психіатрія - це знаєш нічого наука така

снодійне заснуло згорнулось калачиком спить
на столі
готелю якогось де близько до Бога і вата на склі
де радіоточка розбудить о шостій волаючи :"Ще…"
де кров’ю із горла на сіру подушку намисто стече

де вранці - дільничий
за ним - коридорна
за ними - не ти:
- роз’їдлився дід ні щоб дома сидіти
між квіти й коти…
у сквері запахне палаючим листям або шашликом
а ти і не знала
всміхалась і спала
і кров з молоком

Ти мене врятувала від холоду буднів
поцілунком, жадаючим віри в прийдешнє...
І здавався той сніг у середині грудня
облітаючим цвітом п`янкої черешні.

То дарма, що зима заколисує млисто,
а колиска скрипить від наближених кроків.
І не жаль, що з-за вікон видніється місто
та хуртелиця видує склом караоке.

Летимо переможені власним бажанням,
щоби впасти у сніг та розправити крила.
Як же крутиться світ невагомо в чеканні,
зупиняючись врешті... від постуку в жилах.

14 Лютого 2007

вийде вночі на кухню
тихо доп’є вино
одяг свій позбирає по двокімнатній квартирі
світло ввімкне і світло — як золоте руно
очі — якщо згадаю — хай тоді будуть сірі

сумочку — якщо мaла сумочку — на плече
плащ потече від шиї на молоді коліна
я ніби буду спати
щоб не казати: «ще
трохи побудь зі мною»
і за якусь хвилину

двері собі здригнуться ліфт захрипить в стіні
треба було б доспати
але незручно якось
все-таки йде назавжди
все-таки глупа ніч
все-таки глупа мудрість
все-таки зодіаки

трохи перечекаю щоб не вернулась ще
чай на плиту поставлю — пара полізе вгору
вслухаюсь щоб почути в грудях пекельний щем
і не почую щему —
щем закінчився вчора

легше стає відпускати
все що я мав — не моє:
світ час і простір включно з чашкою серед столу
і затихання кроків що завмиранням стає
і карамелька трамваю
що за щокою Подолу

я прокинувся від головного а отже тупого болю
головне тепер випити пігулочку спазмалгону
прочитати молитву тиху
на понищення алкоголю
…тебе нема тебе не було тебе не буде до скону

тебе я придумав увечері вчора — не далі —
тоді я хотів ще придумувати це і таке інше
але звідки ці розсипані покотом
на підлозі коралі
і ці підозрілі розкидані де попало як вірші.

Цифри на папірці семизначні —
либонь номери телефонні
які записала напевно та якої нема не було
і не буде
які крутити — все одно що крутити пальцем
побіля скроні
бо результат той самий: тебе немає усюди

а далі — місто яке трамваями і сабвеями
зранку морили
шурхіт машин виповзає із-під гардинних китиць
все що було — разом із пам’яттю та із надією
разом — згоріло
головне тепер правильно
попелом розпорядитись

У свій вінок кохання
Вплітаєш трунок, помсту,
Бо тиша – на благання –
Хоч вий, кидайся з мосту.

З любові – ненавúдиш?
Не луснеш ти у злобі?
На двох стільцях не всидиш –
Я не розтану в тобі.

Це нéнависть з кохання…
На жаль, таке буває…
Кажу тобі востаннє,
Що почуттів НЕМАЄ!

* * *

Ми в пострілі боїмося звуку,
А треба боятись кулі!
Ми, вітаючись, протягуєм руку,
А в кишені тримаємо дулю…

Ми стелимось всім царям
І підставляємо спину.
Не орючи свої поля,
Шукаємо зернини…

Просинаємось під обід
І дивуємось де сніданок.
За сьогоднішній черствий хліб
Буде завтрашній чорний ранок…

Не вставали ми ще з колін,
Та гординя наче в героїв…
Все чекаємо, що вдарить грім
І дощем змиє сморід гною…

А над нами уже чорні круки…
Та рахуємо відгук зозулі…
Ми в пострілі боїмося звуку,
А треба боятись кулі!

Задиханий, гарячий час
Сховався від дощу у кнайпі.
Закутався в табачний дим,
Замовив каву.
Надворі шквал, вирує буря
І метушня мов на вокзалі.
Забуті діти, чадний газ,
Засохла квітка, згірклий квас,
Газета з помилками, брудом
І більше! Гірше! Брак!
Усі шукають час.

А він, хитрун, сміється зтиха
Спостерігає за дверима:
Хто може тут його знайти?
І припинити негаразди
Які немов водоворот
Втягнули всіх в криницю
Що дна не має. Дати світло!
Щоб видно стало всім себе,
А заразом і своїх ближніх...

Злетів останній запах в стелю
І чашка зовсім опустіла.
Старенька лава тихо проскрипіла
І дивний гість у дверях зник.

Ти ідеш, як Cпаситель колись по воді,
по життю. І потрібна лиш віра,
щоб апостолом поруч з тобою іти,
щоб навколо крутились, як бджоли, світи,
серце - щире.

Розгорнувши, як лотос, свої пелюстки,
ти засяяв нам сонцем блакитним,
і на березі долі стрімкої ріки
залишився на довгі та світлі роки,
нашим світлом.

Кожен крок, що ти робиш - до себе є крок,
кожне слово - то мудрості вияв.
Мій учитель! Спасибі за кожен урок,
що до сяйва ясного наблизив зірок,
тьму розвіяв!

А коли ти, втомившись, залишиш життя,
упадеш, як солдат серед бою,
ти - я знаю! - не вмреш, бо безсмертя досяг,
бо нестимемо ми, наче сонячний стяг,
мудрість твóю!

за секунду до кінця Іздрик
за тих п’ятнадцяти хвилин
алюзій сенсу і містерій
враз усвідомити один
один на попелі імперій
за кроком крок а де межа
секунди йшли а потім бігли
одна лишилася страшна
межа фантазії і міту
пігулка щастя навздогін
немов опалення у місті
на поквацьованій стіні
ім’я твоє гірке і чисте

ресторан був районний і звався «супутник» але
сигарета була «стюардеса» коньяк називався чотири
зірки
років — сімнадцять
цукерка світилась суфле
і життя починалось відсутністю повної міри

ще нескоро присниться вночі мертва мама і сніг
або виклює губи розгублених віршиків зграя
мотоцикли чекали нічних самогубців своїх
наших рук і дівчат і впечатаних в землю сараїв

наших битих гітар що не знали ні лорки ні нот
наших тихих пісень
про мальчішечку і прокурора
ще нескоро тебе продадуть за п’ятсот чи шістсот
еврів
ті які поруч стояли ще вчора або позавчора

але як ледь здригався коньяк як звивався і як собі цвів
як темнів коли вже наливалось у склянку багато
як акація пахла всіма колючками і слів
не було і не треба: камоенс камю кавабата

біле плаття тремтіло між вуст і заглушених «яв»
і помада червона темніла обличчям розтерта
але тихо автобус на автовокзалі стояв
і водій іще спав
він був циган
година — четверта

а все одно ми будемо завжди
гойдаються євангельські сади
ягнятко у руках мов білий дим
і німб як пес вгорнувся в узголов’ю
на водах ходять рибами сліди
це ми коли по водах йшли сюди
лишили їх — нерівні їх ряди
і плавники легкі налиті кров’ю

в пустелі жити де людей нема
де зрештою пісок із обома
поволі розбереться
наче змах
руки
гюрза ковзне своїм барханом
вода якою йшли або зима
якої тут нема і ти сама
нас вбережете буде наш роман
такою книжкою прости Господь романом

де хліб вода слова вино з води
і єресь: твої груди дві звізди
хай тінь впаде а ти не упади
на поясі твоєму в’язка кроків
пісок граніт і письмена слюди
а все одно ми будемо завжди
ми вдвох ми єсть народ який ходив
по сорок шість
і сорок вісім років

Над мою нору торішню,
Над її мої печалі
Пропливає сніг і крига
Із човнами пополам.
Ах, як ми переживемо
І як житимемо далі!
А ще далі — ми не скажем
Ні печалі, ні човнам.

Все забудемо, крім того,
Що весна в полях мишкує,
Що цвісти, напевне, буде,
А не буде — теж цвісти.
Викотимо білу хатку
Ми на гору крем’яную,
Заживемо і забудем
Про Сізіфові понти.

— Добрий вечір, моя мила, —
Я казатиму під вечір,
— Добрий вечір, мій коханий, —
Вранці ти відповіси…
Ніч над містом триголовим…
На сьогодні все.
До речі
Твої руки, твої плечі —
Невимовної краси.

Коли вона йде по вулиці,
То на неї всі оглядаються.
Хтось засвітиться, хтось зажуриться,
а хтось скаже:"Ой, і красавиця!":)
А вона....звичайна дівчина,
тільки очі у неї заплакані.
Просто, сльози її помічені
тільки старцями і собаками.
І чого вона в ніч вдивляється?
І від кого вона втікає?
Хтось їй вдарить у спину:"Шляється..."
А вона... вона просто - шукає
щось загублене, перепродане,
тільки нею колись побачене
десь над хмарами і народами...
Хто їй скаже, що це вже втрачене?

Life. Turning stairs in opposite directions.
Steps up are hidden in the clouds,
Only four visible - assuming to perfection...
But unfeigned souls avoiding blindness,
Are there for unpredictable connection
Instead… twelve down to kindness…
And yet another turn…

І знову тиха ніч надворі,
Скрізь тиша, тиша і в мені.
Витають мрії у просторі,
Турботи потонули в сні.

А, може, все мені здається?
А, може, вдень лиш все живе?
Кому ж побачити вдається
В пітьмі цікаве щось й нове?

Так, метушня панує вдень,
Вночі нема шумних пісень,
У час цей казка ожива…

Мабуть, ніч – фея чарівна,
Тому що з’явиться вона –
І всюди творяться дива.

І всюди творяться дива:
Здається, камінь оживає
І тихо шепче щось трава,
Й роса всю землю вже вмиває.

Чи, може, плачуть це квітки?
А чи землі це перли-сльози?
У них же теж свої думки,
Свої відлиги і морози.

Я чула від старих людей,
Що кращий від усіх єлей
Малі краплинки ці прозорі.

«Жива вода». Ви здогадались? –
Колись роса так називалась…
А в небі ясно світять зорі.

А в небі ясно світять зорі.
І скільки їх? Не знаю я,
Там безліч зір (в небеснім морі) –
Є серед них одна й моя.

Вона показує дорогу,
Якою суджено іти.
За поміч цю я вдячна Богу,
Сіяй же, зіронько, світи.

Для мене ти немов маяк,
Без тебе жити тяжко так,
Коли хмарина проплива.

Та ніч – це море без прибою,
Все йде помірною ходою,
І думка лине вже нова.

То був Ісус Христос.
Він їхав у трамваї.
Купив собі квиток.
Дивився у вікно.
А за вікном вітри
і люди поспішали.
Спаситель поряд був,
а людям – все одно.
А люди йшли і йшли,
і очі підіймали
До неба, до вітрів
і до камінних веж.
А люди йшли і йшли,
і пошепки кричали:
«О, Боже, де Ти є?
Коли вже Ти прийдеш?!»

Зі мною ніч і дві сови вгорі…
Вони мовчать,
Вони іще чекають
На той ВОГОНЬ,
що тут колись горів,
На ті серця,
Що й досі не згасають…
Тому вночі тут ясно, ніби вдень
І навіть небо
Зорями розквітло!
Запалюю ліхтарики пісень,
Бо ТЕМРЯВА –
ЛИШЕ ВІДСУТНІСТЬ СВІТЛА…

Дівчисько танцювало на дорозі,
На блідо-жовтій плямі ліхтаря.
Вона сміялася крізь дивні сльози......
То було вчора.
І то була я.....
Її, напевно, хтось колись образив.
Забув хтось подзвонити чи прийти...
Хтось став чужим. Хтось той, з ким були разом.
То було в вересні.
І то був ти.
Їй було сумно. І вона сміялась
Всім тим, хто був не з нею у пітьмі....
Біля підїзду двоє цілувались.....
Було давно то.
І то були ми....

Усе сплелось в квітковім хорі:
Волошки, маки, нагідки,
Й жовтець, немов небесні зорі
Сипнув хтось з щедрої руки.

А ще хліба, хліба довкола:
Пшениця і ячмінь вусатий,
Й козацький нащадок Микола
Несе конюшину до хати.

В саду щось порає Галина, -
Ото і є жива Вкраїна,
Окрім АЕС, мереж, науки,

Ще є природа й з нею тет-а-тет,
Хоч кволий – все ж менталітет...
Отож, візьмімося за руки.