де лиш голе каміння і вічні сніги -
сонце схоже на кволу амебу
ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжне,
прозоре
небо.

І проходять століття, спливають віки -
беззупинно біжить кудись час
ти - один...і відсутність,
відсутність всього:
сніги - профіль,
а зорі - анфас.

Ти титаном стоїш там, де вічні сніги:
навкруги ані звуку - тиша.
І відсутність, ніхто
не чекає тебе
і листів ніхто
не напише.

Ти - один...І самотня прозора сльоза
мужньо падає снігом в руку.
Ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжну,
безкраю
розлуку.

Зима, весна і літо за весною.
Минають роки – нам їх не спинить.
В розлуці нашій хто ж то був виною?
Чому ж бо серце ще про тебе снить?

Тужила… Сумувала я, а де ти?
Блукаєш десь, згубився у світах…
Як жаль, що долі не сплелись дуетом –
Прилинув ти на хвильку, ніби птах.

Зима, весна і літо за весною.
Спливе, мабуть, іще немало літ.
Я сумуватиму, що не лишилась тою,
З ким ти б життєвий поділив політ.

У тих роках - буденних і блаженних,
У тих гріхах - твердих, немов горіх,
Сплітала руки на твоїх раменах,
Плющем цілунків обвивала їх.

Ішли сніги - куди ішли? По кого?
Пливло мовчання, вчаєне, мов дим…
Довічна пам’ять - як брудна підлога.
Доречна мрія - вмерти молодим.

Замерзле місто куталось у шалик,
Вино причастя наливалось вщерть.
І ворони під хмарами читали
Старий апокриф про любов і смерть.

Смерть від любові, чи любов до смерті,
Чи смерть любові - перебути все…
Де тіло - біля тіла - розпростерті…
Де час несе сніги. І не знесе.

Поспіла в небі біла хмара.
З останнім подихом вітру,
Тихенько впала на місто,
Омивши його від життєвого бруду.

Дітлахи хутко дісталися чуда,
Що зима принесла у жертву,
За ради чистоти їхнього серця
І очей щасливого блиску.
Поставили пам’ятник - в знак подяки
З морквяним носом - для краси.
Взялись за руки довкола нього
І закружляли в танці голоси.

Так тепло стало на душі,
Щастя гучно закликало жити.
З язúка рвалися вірші
І негаразди дім мій залишили.
Всі навкруги раділи снігу,
Він дарував людям надію,
Тягнув впевнено за руку
В багнюку втоптаную мрію.

…мов гола жінка
при світлі
сполохані осінні айстри
на морозі…

* * *
Не перейти ріку назад
так не буває, як не дивно
останні журавлі призивно
мені з твоїх років кричать.

почекай ще трохи, світила вже вказують знаки
і цей лабіринт незабаром скінчиться й пройде
закінчиться страх, і депресій потужні атаки
і ти піймеш сутність зустрітих тобою знамен
не скупися на дотик, він має ще здатність зігріти
зараз, власне, комусь так доречне й потрібне тепло
ви підете разом... бо доста вже того боліти
а вкупі потрібне вам буде вже зовсім не то
не трать поміж свинь набуті тобою перлини
навчися різнити між псевдо і дійсно, як є
шліфуй своє серце й осягнеш всю справжність Людини
готуй своє серце зуміти побачити день

Зима, неначе тінь себе самої,
Несе сумні безрадісні гостинці.
Ось мертвенно блищить переді мною
Ставок, свинцем заповнений по вінця.

Зима-чаклунка, древня та сердита,
Товче печаль снігів у світі-ступі.
Бурульки як замерзлі сльози літа,
Яке, здається, більше не наступить.

Все заживо поховане неначе
І, наче саван, сніг лежить усюди...
Не чують одне одного й не бачать
Ні стіни, ні дерева, ані люди.

І ти, як небо, сіра й обважніла,
Нечутний плач в собі щохвилі душиш...
У мокрім снігу вирита могила.
І світлу там свою ховаєш душу.

Неоном очі світяться безсонні,
Тоненькі пальці крутиш і бурмочеш...
Твої герані мруть на підвіконні...
Ти ні собі, ні їм не допоможеш.

Дай руку, моя зимна полонянко,
Бо я тепло зберіг в долоні літнє.
Я покажу тобі, що сніжна володарка
Слабка, коли кохання в серці квітне,

Що у сумну і сонну пору року
Ховати себе в сніг не слід дочасно,
Адже під снігом у серцях глибоко
Тепла людського іскра не загасне.

Коли від торкань туману
Листя зашаріється,
І коли з раненька - рано
Рій тепла розвіється.

Коли раптом розпочнеться
Сезон фруктопаду,
Й вороння коли збереться
Засідати в Раду.

Коли птахів колонії
Блукатимуть світом,
І коли земля в агонії
Заяскравить цвітом.

Коли буде плазувати
Сонце навколішки,
Тоді літо ляже спати.
Осінь прийде. Пішки.

* * *
…ви мій чарівний сон
я вас іще не знаю
хоча надія десь
в душі уже світає…
…ваш смуток і мій жаль
в дорозі не стрічались
лиш поглядів печаль
в юрбі життя торкалась…
…о, як далеко ви,
між нами незнайомство,
дороги і мости,
пісні, листи і тости…
…ви тут, а я ніде
ви там, а я де? – Всюди!
нам сонце не зійде
не нам сміються люди…
…ви стільки років там
я стільки тут без ліку
та все це суєта,
роки, дороги, ріки…
…суєтне все в житті
не вперше й не в останнє
все тоне в суєті.
лиш погляд ваш печальний…

Осінь чекає згуби,
наче підбитий птах.
Точить об душу зуби
непереможний страх.
Осінь стара. Вмирає
Тихо крадеться сніг.
Душі бредуть до краю,
поки не спинить гріх.
Хтось, щоб зігріти руки,
палить вологий хмиз.
Серце в полоні муки
котиться стрімко вниз.
Небо готує вечір,
хмари повзуть на схід.
Падає час на плечі
і залишає слід…

9 трав.”99

В долонях спить тепло.
Його б комусь віддати,
забути дні і дати
і все, що вже було.

Забути і ... втекти.
Ламає дощ гілляку
і мерзнуть з переляку
незаймані світи.

Куди піти? Дощі...
Хапає біль за п`яти
і хочеться літати
зґвалтованій душі.

А небу все одно.
Його завжди замало
для тих, кому віддало
своє тепло воно.

лист.”01

Та нехай же їм грець, тим буденним розмовам. Набридло.
Всі слова – не нові ... беззмістовні, нехай же їм грець!
Розтікається ніч, ніби темне сливове повидло.
Розпливається час і зривається вниз камінець.
Скаже серце „спасибі” за легкість, якої не знало.
Де й поділось ярмо тих возведених часом хрестів.
Довгим був цей маршрут. І зупинок траплялось чимало.
Та нарешті ми тут. На початку весняних мостів.

***2***

Висоти не боюся. Тримаєш за руку надійно.
І сто перше падіння даремне вже... Імунітет.
Це мовчання таке неймовірне і тепле...Обійми...
Стан польоту... безмежність...і плавне кружляння планет...
І повірити важко, що це врешті-решт відбулося.
(Віра тільки в буденне міцна, легше здатись, ніж йти.)
Я торкаюсь до вуст і занурюю руку в волосся...
Я шукаю слова, а знаходжу єдине з них: ТИ.

22 січня”07

він часу цілу жменю назбирає
біля моря твоєї відсутності
де стан "небіль" тотожниться до раю
а невагомість інший вимір сутності
серця від якого втекла колісниця
з пунктом зупинки "Гармонія"
і повз уста із запахом кориці
повзуть вже перші присмаки агонії
слюна німа і схожа на пісок
у роті розірвалася клепсидра
ти не прийдеш... бо Він тобі Ніхто
а час набув вже липкості повидла

Між зубів вишкрібаючи нігтем
скалки стегна курячого,
прозрів, що коли бігти,
то швидше вертиться землі куля.
Більшість надто кволі – нога-за-ногу – падають;
хтось не бажає, хоча міг би ...
Тож по тілам повзучих гадів
нам, щоб злетіти, треба бігти.

Коли летиш – ти ідеально-п’яний.
В той час, як землю рухає інерція,
нас кидає в повітряні вибоїни і ями.
В кістках і грудях порожнеча...
І найабсурдніша заздрість заземлених,
і найпрозоріший іхній замисл.
Повільно точилом сокира повзе,
та нутрощі наші пусті небесами.

Коли захочеться на землю стати,
побути серед вбогих при музиці –
нас птахоруби привітають з святом,
зі святом поїдання птиці.
На ранок всі залишаться голодними,
та радісними, наче діти.
Не так сокира – щастя їх огидне,
тож нині не збираюся летіти.

Ми будем мовчки читати вірші
І малювати чужі гріхи на ешафотах
І на криницях,
А може, навіть, біля доріг.
Хтось перепише стару поему
Хтось домалює мені рога,
Але у мене одна дилема,
І та не варта ані гроша:
Де можна всістися у кав”ярні
І нализатися до зірок,
А потім знову почати ранок
Під херувими і під хард-рок..

Ми, наче гладіатори, зітнулись
В коханні, як в останньому двобої.
Невидимо навколо нас зімкнулись,
Високі древні мури Колізею,
У центрі доля і - удвох з тобою -
Ми, битвою захоплені своєю.

Настирна пристрасть тупотить у жилах
І дихання збивається гаряче.
І що обом нам голову скружило,
Жере нутро нам, наче ті сирени?
Це танець смерті й ревнощів, неначе
Борня світів в бруднім піску арени.

Я маю спис і виношене дрантя,
Ти проти мене йдеш, закута в лати,
З мечем. Краса палає, мов багаття,
Та я не здамся, твердо обіцяю!
Видовищ вимагає натовп клятий -
Шаленим поглядом тебе я поціляю...

А глядачі на лавах і трибунах
На кожного із нас зробили ставки.
Їх збудження стає суцільним шумом:
Їх розпаляє вигляд крові з рани...
Патриціїв з гетерами на лавках
Не розчаруємо, мій ворогу, кохана?

* * *
Не покидай мене тепер, не треба!
До Бога упаду, до неба!
Не покидай, побудь ще поряд
І подаруй мені ще погляд.
Коли не можеш – просто обмани,
Холодними руками обійми,
Холодними губами поцілуй,
Холодний погляд, врешті, подаруй…
В холодну зиму, в дальню путь,
З холодних стін все ж легше йдуть…

* * *
…в старому провінційному театрі,
де Гамлет за кулісами дрімає,
Офелія вагітна, і не знає,…
Полоній п’яний шумно грає в карти…
…в старому провінційному театрі…
Захожу в зал і думаю: хто ж вартий
глядач – актора, чи актор (бездарний )
невартий того глядача,
котрий своє життя, як плащ з плеча
( холодний, але дуже гарний? )…
хто грає роль, а хто живе так, марно,
для кого це – життя, для кого – жарти?
… в старому провінційному театрі…

Перетнути межу
Й повернутись,
Я тобі не скажу,
Де я був.

Мені знову наснилися
Крути,
А я думав, що
Врешті забув.

Та практично нічого –
Шпали,
Небо, ранок, дерева,
Тиша...

Хтось говорить,
Що нам збрехали;
Хтось говорить: я йду,
А ти?!

Підминаючи трепетні
Трави,
Плюючи у
Ранкову росу,

Наповзають
Ворожі лави
І в очах
Нашу смерть несуть...

І – нічого.
Тумани білі
І страшні
Вогняні стовпи...

І пітьма...
„Всё в порядке, милый?”
„Все нормально,
Кохана, спи...”

На шляху між Правдою і Дійсністю,
По смутку чужих крижин,
Пробіжусь на грані грішності
В струменях нестримних машин
Часу.
Розв‘яже мереживо кам‘яних мішків
Міста, якому нема місця в світлі.
І на тлі тіней напів-людей-напів-божків
Поглинають дерева вуглекислі
Гази.
В опозиції живуть до життя
Люди білі, чорні, жовті і сірі,
В коаліції з асфальтовим покриттям
Такі добрі й милі. Завжди в милі
Зашморг.
Зорі віщують долі, а потім додолу, -
Кому вниз, кому вверх, кому в завтра.
Хочеться дієсловом закінчить розмову...
Слово в дії, а дія напівправда
Тривог.

Загубивши сліди, із води виповзаєш на сушу.
О, тепер мілина не здається закінченням руху, -
дивна річ, як і те, що безмірну долаєш задуху,
прикладаючи Промисел "можу" до значення "мушу".

І не варто глядіти назад у надії на спадок,
сподіватись на риб-прилипал заповіт старожитній.
Як належне прийми - ти на суші слизький і огидний,
і що твердь є не смерть, не закінчення - тільки початок.

Не тужи за колискою хвиль, за часами дитинства,
у безсиллі змінити будь-що, - ти отримав нагоду
зрозуміти минуле, і взяти свою нагороду -
над відбитками власного сліду відчувши блаженство.

Видається, відгадка і ключ у "пізнай насолоду",
що чіткіше, виразніше, тим очевидніше "глибше",
поза межами вод в набутті невгамовного "вище"
і появи гріха теплокровного бачення плоду.

У хвощах відкриття поновись, уподібнися звуку,
обернись у відбитки краси, склавши згустки туману.
І нектар зажадай, і амброзії страву духмяну
почерпни серед хмар, простягнувши назустріч їм руку.

І будови свої підкоривши невпинному руху,
ти почнеш од обіймів і слави, і ді́йдеш до сенсу
зріти танці огню, що востаннє служитиме Зевсу,
перед тим, як згубивши сліди, знов учуєш задуху.


2003

В битві у водах ворожих
Втомився мій флот, і от,
Впертий, поранений, хворий
"Голандець" прозорий
Хоче додому і спати, та має йти,
Водами смерті - з радарів,
Де інші світи!
З берега я надсилаю команду:"назад"
А океан океан...величезна сльоза,
Де захопились війною мої кораблі,
Де під ногами немає надії-землі,
Де не врятує ні віра,
Ні шлюпка, ні круг;
Де не врятує ніхто:
Ні коханець, ні друг
На кораблі "Безнадія" -
Без курсу, без карт.
Так - в ніч-безодню - "Титанік",
І так Бонапарт(програвав...)
Так захлинаюсь щоночі у сліз океані
Від некохання твого. Некоха...некохання!

І, передусім, ти море, що різноманітне краєм -
своїх володінь, підлеглих і правлячих берегів.
І кожен з них у фаворі, і тішить уяву раєм,
доки тобі не наскучить, що часто буває у дів.

І ти вже така холодна, медузно-сердита, люта,
і маєшся від жадання, що ним володіє інший,
з яким ти прекраснодушна, улеслива і розкута,
слухняна раба кохання, задихана криком чайок...

Та сущі твої глибини, ніким іще не розкриті,
лякають мене, старого дослідника водоверті -
закінчаться чим "забави" зі скелями і пісками,
як дійде до основного питання твоєї суті?

Але чи того огрому торкатися необхідно?
Лише уяви, на хвилю, як зважують зори товщу
і збурюють дно, в якому усяке зерно безплідне,
провидцями злого часу знаходять тебе, як іншу.

І інша відкриє очі. І зміниться світ… Говорять -
таке вже колись бувало до тебе - не пам'ятаєш?
О краще вже хай охочі до поверхневого марять,
і тішаться твоїм тілом - з такими не прогадаєш.

Хай з ними відчута пристрасть насправді відлуння сили,
відлуння того терпіння, безмірних долонь турботи, -
що тільки і вища вірність, і значення суті "милий" -
не марні твої зітхання над хвилями насолоди.

Та бійся видіння: Доля на дужих руках титанів
виносить тебе назустріч неговіркому герою,
якому твоя "неволя" дарує той перший сумнів,
що змінить Олімп на далеч з палаючими хрестами.

Подаруй мені обійми, мила,
на прощання - божевільний вечір,
серед забуття у холоднечі
сумом не обтяжені жадання.

Подаруй останні теплі сльози
здивування: Боже, стільки встигли! -
Ти могла би ще і я би міг би,
тільки доля поміж нас прощальна.

Тільки усього і дано нині,
що “востаннє”. Ні, я не повірю,
у примарно вимарені мрії,
не повірю, вірю – не повірю.

Дощ на вулиці, чуттєва пастка,
до світанку - дощові обійми,
змокнув наскрізь я, і ти... Чиї ми,
тіні місячні, - живі до ранку.

Доки сяйво наше не пригасне
в невмолимому займанні сонця;
Доле, де ти? Сипане з віконця
на сплетіння тіл сніжком осіннім?

Зачекай... Невже і над тобою
не існує Вищого? Немає
Іншого продовження - без краю, -
може Чаша інколи минає?

Не минає...
Знаю.
Вітер сильний
рве минуле на кавалки бистрі -
милі очі - ще мої, врочисті...
Далі пам’ять,
дощ і вітер,
Вільний.


2003

Трава й отрута.
Втрачене отут,
де ризи поцілунків упадуть,
і висвітиться свято серед буднів
опалене, залишене, своє.
То сон про нас навколішки стає,
як іскорка, спокушена у грудні.
Ставок стихає стінами осик,
вода густа, не рухається сік
зім’ятих трав, в яких нам не лежати
рясним дощем, де ще ніхто із нас —
по краплі не розвіяний екстаз
небажаної істини чи втрати.

Его имя на «S» - она ждет SMS;
Ее имя на «О» - но ему все равно.
Ее песня на «Л»: буква, точка, пробел
Ни жива, ни мертва и болит голова.
Ей в эфир, ему – петь,
Ей – лететь и сгореть,
Ей не шлет SMS
Та весна, что на «S».

(березень,2005)

* * *
Журба дивиться в душу,
Де танцюють два птахи…
…Білий з чорним…
Якщо білий полетить –
Життя чорне.
Якщо чорний полетить –
Чорна смерть.

* * *
я вкорочую вік
своєму потягу:
схиляюсь до тебе,
а ти зупиняєш мене…
а ти відводиш губи…
а ти продовжуєш…
його вік.

Ти подивись на небо,
на теє небо, що бринить казково дивом,
І пам'ятай, чарівна, хитра Гебо,
не заховаєш очі за лукавим виром.
В душі твоїй вогонь сатири,
що ставить на коліна королів,
Та більше ще любові й віри,
на крилах пісні ніжнотонних нив.
Запам'ятаю марення ласкаве,
Твоїх долонь одвічнеє тепло,
В них все: й колосся жита, й музика життя
сплелися у вінок мрійливо,
Одвіч не буде в серці каяття!
Твоїх очей хід тріумфальний
знов викличе тіней земних турнір,
ти ж знов, усміхнена, пробачиш вчинок їх банальний
Ясніша, ніж світанок граціозний, вір!
Сувій життя твого не розгадає
ні один пророк,
А ти знов з смолоскипом йдеш на зустріч тьмі,
І не можливо не пробачить твій солодкий
інколи порок,
Що возвеличує тебе у повсякденній кутірмі.
І як не скласти оду жінці,
хоч слів замало, щоб розкрити почуття.
Хай вічно майорить твій образ в зірці,
яка оберігає світ від вороття!

Сліпі
В моєї річки дна немає,
лише пекельні брами вороття,
надії лиш рука мене тримає,
і йде вздовж хвиль Єдиного життя.
Пливу, цілую хвилі проти ночі,
Чекю течії майбутнього буття,
Луна твого минулого пророчить,
А я живу ілюзією викриття.
Читаю у твоїх очах сатиру,
нас далі розділя прозорая стіна,
Вода все знає, прийме все на віру,
та з нею в мене знов жорстокая війна.
Між нами мить безмежного простору,
Ми вдвох читаєм долі по руці,
Нас обєднало іржавіння зору,
І йдем разом в каналізації, у стоці...

Злобо моя i безсилля,
ницiсть свою збережiть,
битись, кусати з бездiлля,
жадобу грiть i плодить.
Тiльки б здобути всесилля -
владу до рук ухопить:
стане тодi краще гiлля
трупом, як плодом, ряснiть.

Кровi розiллються рiки,
гори постануть з кiстя,
стану назавжди, навiки
строгим суддею життя.
Буду кривавити пики
після і до каяття.
Слухатиму вашi крики
у насолоді биття.

О! моя лютiсть безкрайня
буде безмежно творить.
Стане країна, що стайня,
кинуться всяк догодить:
скажуть, котра жертва - крайня,
скажуть, що з нею зробить.
О! моя лютiсть безкрайня -
весело будемо жить!

тихіше... вона може втекти
дари в неї прозорі і сині
справжнє там - де нема суєти
те що тут... напіввидимі тіні
вона та, що себе осягла
вона та, що лишилась без Злого
в світі світла, в світлинах добра
вона Є
хоч не бачиш нікого

Твоє кохання - перший білий сніг,
Що танув ще в повітрі від бажання.
Й дарма, що не здійснились сподівання,
І в спину було чути тільки сміх.

Дарма, що в грудях вперше так боліло,
І очі сіль напевно не розїсть,
І вигниє із памяті вся злість
На себе, бо сказала щось невміло.

Кохати щиро - певно, що не гріх,
Хай навіть епілогом є ридання.
Але чому ж твоє перше кохання
Втоптали в бруд десятки тисяч ніг.

розпускається день під великим знаменням цитрини
ти порушуєш заповідь, чиниш перелюб і брешеш...
в накрохмалені мрії бризкає колір калини
ще на вчора майстерно спланованих зречень
розтлумачують сни ахінейно, але чомусь віриш
не фарбуєш вуста... принципово, а чи ритуально
капле сік... в простирадло...
за кого ти свідчиш?
він покине цей світ...
шоста діва вмирає реально
сто символів страху принесеш вівтареві пробачень
скибки сліз... що на дотик нагадують лід
розпускається день... ледь набравши окрасу означень
консервація па*яті...
жінка народжує світ

А вітер сипле іній на обличчя.
І я не знаю – чи уже зима,
Чи просто небо мене рве і кличе.
Нема Тебе ... нема мене ... нема.

ТИ.... світ у слові чи слово у світі
лиш співзвуччя... батіг суєти
я до тебе не втомлюсь летіти
попри інші звабливі світи
ТИ... укотре звертаюсь словами
ТИ... далеко на дотик крила
я не птах... я всього лиш думками
розцілую кохані вуста

Буває так, що холод закрадеться,
Немов бридка змія, в нутро твоє,
Всередину, туди, де б’ється серце,
І сили-молоко із тебе п’є.

Мурахи заворушаться у горлі
І побіжать по спині таргани,
І ти уже бажаєш впасти долі
Або притиснутись до твердої стіни.

Так і стоїш, зневолений і кволий,
Не в силах ворухнитись. Переляк -
Бридка змія - невпинно і поволі
Гіпнотизує душу, як кроля.

Холодні пальці страху тиснуть в скроні
Кігтями рвуть і очі, і язик,
І світ виходить з затінку півтонів
У чорно-білість. Ти тамуєш крик.

Змія страху всередині несита
Хай сили-молоко із серця п’є...
Людино! Ти повинен зрозуміти,
Що страх - лише породження твоє.

Зберись же з духом! Міць іще лишилась!
Не з вати ти, а кам’яний, твердий -
Ти все здолаєш! Дух твій має силу -
Зберись же з духом - і змію убий!

Ти серце зупинитись не моли
Вечірню зіроньку молитвою сумною,
Спуститися на крилах до землі
Чи йти до тебе легкою ходою.

Гроза закінчиться і знову буде лад,
І думи чорні зникнуть мов омана,
Коли розквітне навесні вишневий сад
Почуєш ти: для тебе все, кохана.

Scots, wha hae wi' Wallace bled,
Scots, wham Bruce has aften led,
Welcome to your gory bed,
Or to Victorie!

Now's the day, and now's the hour;
See the front o' battle lour;
See approach proud Edward's power-
Chains and Slaverie!

Wha will be a traitor knave?
Wha can fill a coward's grave?
Wha sae base as be a Slave?
Let him turn and flee!

Wha, for Scotland's King and Law,
Freedom's sword will strongly draw,
Free-man stand, or Free-man fa',
Let him on wi' me!

By Oppression's woes and pains!
By your Sons in servile chains!
We will drain our dearest veins,
But they shall be free!

Lay the proud Usurpers low!
Tyrants fall in every foe!
Liberty's in every blow!-
Let us Do or Die!

Чекаю... Чекання чеканить думками...
Зачеркую слово за словом. І знову, -
Вичерпую черствість банальної драми.
І хай червоточина виїсть розмову,
Розмиє слова, сховає їх сутність.
Втікає від нас дійсність снами,
Розвіє назавжди мою само-Бутність
В твоєму житті хоч по граму...
Насправді насподі мої сподівання.
І сповідь півночі - оповіданням...
Так важко було чекати кохання,
Ще важче кохати в чеканні.

крок уліво -
крок управо -
вітер дихає у спину,
я - босоніж...мушлі, мушлі,
я - у море...
з ними, з ними...
із-під ніг
земля втікає,
я тепер до неба ближче,
я - босоніж...зорі, зорі,
я - у небо...
вище, вище...
світ пульсує,
блискавиця -
розлетлілась берегами,
я - босоніж...хвилі, хвилі,
як мечі попід ногами...
шумовиння -
як пророцтво,
пестить слух
чарівний рокіт...
я - босоніж...я - у море,
мушлі, мушлі -
кроки, кроки...
крок уліво -
крок управо -
узбережжя...зорі, зорі...
я - босоніж,
я - де небо,
я - де мушлі...в морі...
в морі...

“Всихає в штанах коріння,
в очах порожнеча і біль...
Таким є моє покоління:
НА РАНУ НАСИПАНА СІЛЬ” (Жорж Дикий)

Спостереження
Усохло в штанах коріння,
ми всі - порожнеча і біль.
Бо з рани штанів прозрінням -
не цвіллю, виходить сіль...

* * *
пронизуючий дощ
твоїх очей
пронизуючий скрип
моїх ночей
я затулю руками ночі
я затулю губами очі
- …хочеш…?
пророчі
мої думки
коли вперше тебе побачив
що ми будемо
нас розбудить
пронизуючий дощ
твоїх очей
пронизуючий скрип
моїх ночей…

порожньо,
ти бачиш, як порожньо
як "дзень" розтлумачує дно
а мало
а бути би холодно
і світ зачинився в пальто....
криниці надпиті - розбійникам
хой топлять
бездонності правд
порожньо...
світ для покійників
і "дзень"
починає свій старт

Небо як завжди співає радісну пісню сонця.
Все навкруги всміхається йому і танцює тіню.
Лише я заховався за світлонепроникними шторами.
На розірване серце спогади падають сіллю.

А колись в цій кімнаті було неймовірно спекотно.
І так приємно було засмагати в ліжку з тобою.
Тепер же замерзаю в полоні криги самотності.
Серце не може загоїтись, я катую його ностальгією.

Заплакана осінь постукала в серце моє,
Зима посивіла торкнулась волосся. А далі
Відчув я, що скоро весна знову візьме своє!
До дідька роки! Це прекрасне життя ще триває!

Я виніс із хати запилений мотлох старий,
Я штори розсунув і вікна відкрив просто в небо.
До мене на каву ізрання зайшов дощ сумний.
Я був йому радий. Ми з ним говорили про тебе.

Ми з ним говорили, що нас не схилили роки,
І що у серцях ще живуть почуття і надії,
Що думи ясні, що ми маємо твердість руки,
Що в душах іще Божа іскра палає і діє.

І мить моя кожна дзвінка і прозора, як скло.
Я вичистив кожну хвилину до сяйного блиску
Як раптом тебе десь зустріну в тунелях метро,
Тобі подарую з років-діамантів намисто.

Твій усміх метеликом в’ється над світом моїм,
Стокротками квітне здавалось би висохла глина.
Це чари, і знаю - з цим щастям магічним, хистким
я можу усе, я літаю, немовби дитина!

О, як же давно ми не бачились, мила моя!
Невже ти змінилась з тих пір, як міняється кожен?
Та вірю: колись ми пліч-о-пліч постанем в боях
з роками - і разом ми кляті роки
переможем!

І
О смутку днів моїх, Богине Кішок!
Народжена на плесах Амазонки
Володарка премудростей і ніжок
безпечної красуні-куртизанки -
чи вижив хто по зустрічі з тобою,
невинною зачарувавшись грою ?..

Тобою милувався, неземною,
іще коли дитя навчали ельфи,
і далі, як зростала із отою
вологістю, природною для сельви.
О, ті століття у мені не вмерли,
вони в піщинах, тих, що нині перли.

За тим безсмертні вчили в Ханаані
вже іншому, але також успішно.
"Успішно" - саме те, у що ми вбрані
були давно колись... Колись, аж смішно,
все видавалося таким досяжним, -
вважався б тільки богом і - звитяжним.

ІІ
Ти одягалась, як жила, в смугасте,
а ось в подобі звіра найчіткіше
пантерою запам’яталась, власне,
плямистою, - це личило точніше
грайливості жіночій, що приймала
і любощі місцин, де полювала.

А далі світ змінився, пожвавішав,
нам перестали вірити. Міста,
царі, володарі, герої… Більше
боги їх не цікавили - проста
історія, що тягнеться донині,
і пишеться по цяточці-людині…

ІІІ
З ким ти приплинула, Formosa mea,
до Остії - він в тебе вірив, правда?
Любив, як я колись? Олександрія
наскучила божественній, чи туга
за красенями з війська Ганібала
тепер за правнуками Сципіона?

Тут нині стільки суден, і не дивно,
що не помітив я тебе, - а в Римі
хіба знайти богиню? особливо,
коли вона того не хоче, втім і
стосунки наші, як полин гіркі,
мов сутінки часів - неговіркі.

І хто у тім повинен?..

ІV
                                    Нещодавно,
дні три тому, відчув тебе я поруч,
очима проводив тоді надмірно
бучну процесію, в якій, праворуч
од “Бахуса-Діоніса” ступала
ти, мстива кішка, зріла, дужа, спрагла.

Дались тобі ті нездорові типи.
І що тобі до оргій їхніх, крові?
Зведеш оці пекельні смолоскипи,
то інші заяріють, гонорові.
Та як би не було – кінець “герою”,
що пам’ять Вакха покривав ганьбою.

V
І сталось так, я думаю, - на ранок
він, звикло вже п'яніючи від влади
над містом уночі, поміж вакханок,
вина і ґвалту, захотів пізнати,
що бачить ця розкішна кішка в снах -
і миттю став одним із нас, невдах.

Ураз ожили консули, трибуни.
Лише і мови – рятувати Рим!
Вчинилася різня, немов за стіни
проникли варвари, і вже давно, утім,
суди карали винних - тільки винних
убили тисяч сім в трудах невпинних.

VІ
Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах? -
я теж необережно їх, о небо,
торкнувся із любов’ю на устах,
і знаю, що єдиний, хто “щасливо”
вернутися зумів, пізнавши долю.
Тепер я тінь, загублена тобою.

Узяли найцінніше. О, від інших
життя, а в мене тільки серце.
І маю тішитися - з наймудріших
сьогодні я, але, повір мені, це
печаль, якій не можу дати ради.
Бо хто я нині? Й ким я міг би стати?

Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах -
де Час, ревнивий муж твій, править дати?


2004

Що є для Вас -
У імені Катруся?
Я хочу знáти,
Бо я тільки вчуся.

Я почувати вчуся,
Жити не у сні.
І я не помилюся,
Я не помилюся, ні.

Життя частинка?
Сплеск пам`яті?
Ні! Катеринкá!
Усе, в моїм житті.

Не можу спати!
Згадаю знов і знов.
Дівчина Катерина,
В мені, прокинула любóв.
12.01.2007 01:57

Когда тревогой путь отмечен.
И не видна в тумане даль.
Я вспоминаю что не вечен,
И гложет сердце мне печаль.

Не лечит душу звон бокалов,
Не греет больше тело шаль.
Но лучше всех похвал и пьедесталов,
Твоей улыбки - нежная вуаль.

Простой улыбки, милой, доброй.
Что с детства видел не во сне.
Извозчик, Время, подавай карету!
Я еду к Маме! Вот что нужно мне!
2006